Лусі Мод Монтгомері
Emily climbs
Ілюстрації Івети Ключковської
Лусі Мод Монтгомері
Емілі ВИРОСТАЄ
Львів Видавництво “Свічадо” 2014
Титул оригіналу: Emili Climbs. УДК 821.111 ББК 84 (4ВЕЛ) М 51
Переклад Олега Бурячківського Ілюстрації Івети Ключковської
Монтгомері Мод Лусі М 51 Емілі виростає / Лусі Мод Монтгомері ; пер. О. Бурячівський. – Львів: Свічадо, 2014. – 360 с. ISBN 978-966-395-752-4 У цій книзі читач знайде продовження історії про дівчину на ймення Емілі. Вона подорослішала і тепер мусить покинути Місячний Серп, який став їй любою рідною домівкою. Емілі переїжджає на навчання у школу в Шрусбері. Тут її чекають нові зустрічі, радощі і переживання, успіхи й невдачі, перше визнання її письменницького хисту і перша закоханість...
УДК 821.111 ББК 84 (4ВЕЛ)
ISBN 978-966-395-752-4
© Видавництво “Свічадо”, український переклад, 2014
Розділ 1.
Емілі пише
Емілі Берд Стар – сиділа у своїй кімнаті в Місячному Серпі, в Чорноводді. Був похмурий лютневий вечір, за вікнами шаленіла хуртовина. Емілі почувалася щасливою, такою щасливою, як тільки може бути людина. Тітка Елізабет, з огляду на сильний мороз, дозволила їй розпалити в коминку вогонь – виняткова ласка! І тепер він весело палахкотів, шугаючи вгору і на всі боки червоно-золотавими омахами, нерівномірно освітлюючи невелику охайну кімнату з чималими вікнами та зі старосвітськими меблями; білий лапатий сніг, нещадно гнаний буревієм, ритмічно бив у замерзлі, синяві шиби. Омахи полум’я надавали свічаду, що висіло на протилежній до комина стіні, вельми таємничого вигляду, поглиблювали перспективу з фігуркою Емілі, яка сиділа на отоманці перед комином, при двох великих білих свічах, – лиш таке освітлення дозволялося в Місячному Серпі. Емілі писала в новісінькій книзі, оправленій в шкіру, одній з так званих “книг Джиммі”, що її кузен Джиммі подарував їй саме сьогодні. Писала, тримаючи книгу на колінах. Емілі дуже тішилася цим подарунком, бо вже списала, до останньої сторінки, попередню книгу, подаровану кузеном Джиммі ще восени. Цілий тиждень вона, позбавлена паперу і змоги продовжувати свій щоденник, відчувала невгамовну жагу писання. Той щоденник став чи не головною рушійною силою її молодого, багатого внутрішнього життя. Він замінив їй листи, котрі, бувши зовсім дитиною, писала до свого небіжчика-батька, – листи, що виражали потребу “виписатися”, звірити комусь свої турботи й печалі, бо ж
5
6
Вогонь весело палахкотів, шугаючи вгору і на всі боки червоно-золотавими омахами, нерівномірно освітлюючи невелику охайну кімнату з чималими вікнами та зі старосвітськими меблями; білий лапатий сніг, нещадно гнаний буревієм, ритмічно бив у замерзлі, синяві шиби. Омахи полум’я надавали свічаду, що висіло на протилежній до комина стіні, вельми таємничого вигляду, поглиблювали перспективу з фігуркою Емілі, яка сиділа на отоманці перед комином, при двох великих білих свічах, – лиш таке освітлення дозволялося в Місячному Серпі.
7
навіть у такому чарівному віці – неповних чотирнадцять літ – людина вже має свої турботи й печалі, особливо якщо та людина живе під суворою, не завжди чуйною, хоч і, безсумнівно, приязною опікою тітки Елізабет Муррей. Часом Емілі відчувала, що цей щоденник достоту рятує її від спалення у вогні власної душі. Товста “книга Джиммі” здавалася їй сердечним другом, найвідданішим повірником, якому зізнаються в речах, що вимагають неодмінного висловлення, а водночас є занадто дражливими, аби звіряти їх будь-чиїм вухам. Але несписані книги чи навіть аркуші в Місячному Серпі траплялися зрідка і якби не кузен Джиммі, то Емілі ніколи б не стала власницею тих насущно потрібних, милих її серцю, незаймано білих аркушів. Тітка Елізабет, поза всяким сумнівом, не дала б їй такої книги на щоденник. Вона дотримувалася думки, мовби Емілі витрачає забагато часу на ту “нікчемну писанину”, а тітка Лаура не зважилася б на вчинок, суперечний волі сестри, до того ж і вона гадала, що Емілі могла би проводити час із більшою користю і навіть приємністю. Тітка Лаура була найдобрішою жінкою у світі, але деяких речей вона не могла збагнути. А от кузен Джиммі не боявся тітки Елізабет, і коли йому здавалося, згідно з його підрахунками, що Емілі вже потребує нової книги, то купував її і дарував, незважаючи на сердиті погляди тітки Елізабет. Того дня, попри сніговицю, він саме їздив до Шрусбері, їздив лишень по книгу, без жодної іншої справи. Тож Емілі тепер почувалася безмежно щасливою, пишучи при світлі свічок і м’якого, приязного відблиску полум’я, а за вікнами завивав і висвистував буревій – розгойдував віття старих дерев, засипав лапатим снігом любий усім садок Джиммі й люто знущався над Трьома Принцесами, як Емілі раз і назавше охрестила трійцю високих дерев, що росли в куті саду.
8
“Люблю вечірні хуртовини, коли навіть з дому не вийти, – писала Емілі. – Ми з кузеном Джиммі складали плани щодо літнього сезону, а саме: що садитимем у садку. Дивилися ціни в каталозі; вирішили замовити насіння червоних айстр, однак і далі будемо плекати золотаві айстри, що нині дрімають собі, вкриті теплою сніговою ковдрочкою. Приємно складати плани на літо, коли за вікнами шаленіє отака завія. Тоді виникає враження, неначе здобуваєш перемогу над чимось багато сильнішим і потужнішим від тебе, і це лиш тому, що людина має мозок, а хуртовина є силою сліпою – страшною, проте сліпою. Те саме відчуття переживаєш тоді, як там, за вікнами, лютує стихія, а ти сидиш отут, захищена, у своїм куточку, біля милого коминка й тільки смієшся з неї. А все чому? Бо понад сто років тому мій прапрапрадід Муррей збудував цей дім, і збудував на совість. Цікаво: чи хто за сотню літ здобуде перемогу над чимось потужним саме через те, що я жила колись на світі, або через те, що я одного дня померла? Ця думка є мені спонукою і натхненням. Ці слова написала курсивом, а вже тоді опам’яталася. Пан Карпентер вважає, що я надуживаю курсивом. Каже, то манія ранньої вікторіанської доби, і я конче мушу позбутися цієї шкідливої звички. Дійшла висновку, що й справді, від манії треба відвикати, бо, зазирнувши до словника, зрозуміла, що бути маніяком зовсім небажано, хоч це ще не так страшно, як бути навіженим. От: знову курсивом! Але здається мені, цього разу вживання курсиву є цілком обґрунтованим. Щодня не менш, як годину, читаю тепер словник. Аж якось тітка Елізабет подивилася на мене з підозрою і зауважила, мовляв, краще б я штопала панчохи. Вона й сама не знає, чому недобре копирсатися в словнику цілими годинами, проте гадає, що це має бути погано, адже вона особисто ніколи не відчувала такої потреби.
9
Я так люблю читати словник! (Що не кажіть, а тут курсив потрібен, пане Карпентере. Бо звичайне “люблю” не здатне відтворити моїх почуттів!) Слова є чимось дуже захопливим. Тепер я вчасно схаменулася – встигла підкреслити лише перший склад! Саме лиш звучання деяких слів (наприклад: “одержимий”, “таємний”) вже засвічує в мені промінчика. (О, Боже! Але ж я мушу виділити “промінчика”. Бо це не звичайний промінчик, а найнезбагненніше, найчарівніше явище в моєму житті. Коли він спалахує в мені, то враз переді мною неначе стіна розступається, і крізь той несподіваний, втім, незримий отвір я маю змогу зазирнути потойбік нашого світу). І знову курсив! Ох, бачу, пан Карпентер має рацію, коли сварить мене. Мушу дбати сама про викорінення поганої звички. Я помітила: довгі слова гарними не бувають. От, скажімо, – “реставрувати”, “авантюристичний”, “інтернаціональний”, “конституційний”. Вони нагадують велетенські хризантеми, що їх показував мені кузен Джиммі на виставці квітів у Шарлоттетауні. Ми з Джиммі так і не спромоглися виглядіти в них ані найменшої краси, хоч деякі відвідувачі вважали їх винятково гарними. Кузен Джиммі вирощує у своєму садку квіти середньої величини вкупі з дрібними, на перший погляд непоказними, але насправді багато красивішими. Втім, ухиляюсь від теми, що також, як слушно зауважує пан Карпентер, є моєю вадою. Мовляв, я мушу (цей курсив належить йому!) навчитися зосереджуватись. Зосереджуватись або концентрувати увагу; “концентрувати” так само є довгим, важким і неймовірно бридким словом. Так любо гортати словник! Це краще, багато краще, ніж лагодити панчохи. Мати б одну пару, тільки одну пару шовкових панчох. Ільза має три таких пари! Батько купив їй аж три, і ладен купити все, що їй заманеться, відколи її полюбив. А тітка Елізабет говорить, мов-
10
ляв, шовкові панчохи є непристойними. Чого б то? Чого панчоха може бути непристойною, а сукня з такого ж матеріалу – ні?! Коли вже мова про шовкові сукні... Тітка Джейні Міллборн з Гусячого Ставу (вона не рідня нам, однак усі називають її тіткою) склала обітницю, що не буде носити шовкових суконь, поки всі погани, в цілому світі, не навернуться до християнства. Це страшенно мені сподобалося. Хотіла б я бути такою доброчесною, як вона, але не в силі: надто вже полюбляю усе шовкове. Таке розкішне воно і блискуче! Завжди, невпинно воліла б носити шовкове; якби могла сама собі купувати сукні, маючи для цього достатні кошти, то купувала б саме шовкові. Хоч припускаю, що, тільки згадавши про милу тітку Джейні й ненавернених поган, я відчувала би страхітливі докори сумління. Втім, ще багато років мине, доки стане мені грошей на одну-єдину шовкову сукню, а тим часом я щомісяця жертвую частину свого виторгу від продажу яєць на місіонерську справу. (Нині маю п’ять кур; усі походять од сірої квочки, яку подарував мені Перрі того дня, коли мені виповнилося дванадцять). Як буде змога колись у житті купити собі шовкову сукню, то вже знаю, як вона виглядатиме. Ні чорної, ні бронзової, ні блакитної барви, не буде вона й стриманого, практичного кольору – такого, який віддавна вподобали Мурреївни з Місячного Серпа, – о ні! То буде плаття з шовку, що міниться, – блакитне за певного освітлення й срібне за іншого – немов присмеркове небо, яке споглядаєш крізь шиби, запушені памороззю. Де-не-де буде оздоблено мереживом, подібним до тих невеличких сніжних пір’їн, що нині облипають моє вікно. Тедді обіцяє намалювати мене в тій сукні, а портрет назвати: “Крижана дівчина”. Тітка Лаура на це посміхається і мовить ласкаво, ніжно, з особливими інтонаціями,
11
які, правду казати, сильно мені не подобаються, навіть у любої, милої тітки Лаури: – Яка ж тобі користь, Емілі, з такої сукні? Не про користь ідеться. Я почувалася б у ній так, наче була тільки часткою самої себе, а втім найкращою часткою, без домішки сірої, нудної буденщини. Я повинна мати бодай одне таке плаття у своєму житті. А до нього шовкову нижню сорочку й шовкові ж панчохи! Ільза має тепер шовкову суконку. Ясно-червону. Тітка Елізабет каже, мовляв, доктор Барнлі вдягає Ільзу не за віком і, як на дитину, занадто розкішно. Але ж він прагне винагородити її за той тривалий відтинок часу, коли взагалі не дбав про її одяг. (Я не маю на думці, що Ільза ходила нагою, проте могла б і нагою ходити, якби це залежало тільки од її батька). Нині він робить усе, чого забагнеться Ільзі, – догоджає їй на кожному кроці. Як мовить тітка Елізабет, це Ільзі на користь не піде. Мушу визнати, часом я заздрю Ільзі – трошечки. Я знаю: це негарно, але нічого не можу з собою вдіяти. Незабаром доктор Барнлі пошле Ільзу до вищої школи в Шрусбері, а пізніше вона поїде на ще ґрунтовніше навчання до Монреалю. Саме тому (переважно) я заздрю їй – не через шовкову сукню. От би й мені тітка Елізабет дозволила поїхати до Шрусбері! Але боюсь, вона ніколи не дасть на те своєї згоди. Вважає, мовби не має права відпускати мене від себе ні на крок, позаяк моя мати була втекла з батьківської оселі. Даремно вона боїться: я не втечу ніколи. Бо твердо вирішила заміж не виходити. Я одружуся з мистецтвом. Тедді охоче поїхав би навчатися до Шрусбері, але мати йому не дозволить. Не з остраху, що він утече, а тому, що любить його занадто сильно, аби з ним розлучитися. Тедді прагне стати художником; пан Карпентер каже, він геній, тож має спробувати щастя у великому світі. Однак і той, і той остерігаються говорити про
12
це з пані Кент. Вона дрібної статури, здається, не вища від мене, та всі її страшаться, і я – не виняток... Боюся її страшенно! Я завжди знала, що вона мене не любить; відчула її неприязнь уже тоді, як ми з Ільзою стали вчащати до її оселі й бавитися з недужим Тедді. Однак тепер вона достоту ненавидить мене – я певна цього! – і саме тому, що Тедді мене любить. Вона не зносить його почуттів до будь-кого, крім неї самої. Ревнує сина навіть до малярства! Тож нема чого й сподіватися, що Тедді навчатиметься в Шрусбері. А Перрі – їде. Не має й шеляга за душею, але багато працюватиме, відтак подолає всі труднощі. Постановив їхати саме до Шрусбері, бо гадає, ніби тут, у наших краях, легше буде знайти роботу, крім того, тутешнє життя є начебто дешевшим, ніж деінде. – В тієї старої бестії, тітки моєї Томаси, грошей негусто, – повідав Перрі, – а мені не дасть ні цента, якщо... якщо... І подивився на мене значущо. Я геть зашарілася від збентеження, а потім неабияк розлютилася – на себе, за соромливий рум’янець на своїх щоках, і на Перрі, який нагадав мені щось таке, про що не бажала ні слухати, ні міркувати... Це діялося давно: тітка Томаса перестріла мене на стежці в гайку Високого Джона й смертельно перелякала запитанням, чи я згодна, тільки-но виросту, побратися з Перрі. Зажадала від мене обіцянки, що вийду за нього заміж, а тоді, мовляв, вона забезпечить йому гідну освіту. Я нікому про це не сказала – соромилася. Втім, для Ільзи зробила виняток. – Ну й плани в старої тітки Томаси! – вигукнула Ільза. – Закортіло їй Мурреївни для Перрі! Мушу зазначити, Ільза надто сувора у ставленні до Перрі, відчайдушно лається з ним, і то за будь-що, за такі речі, які в мене викликають лише усміх. Перрі ж
13
Ільза має тепер шовкову суконку. Ясно-червону. Тітка Елізабет каже, мовляв, доктор Барнлі вдягає Ільзу не за віком і, як на дитину, занадто розкішно. Але ж він прагне винагородити її за той тривалий відтинок часу, коли взагалі не дбав про її одяг.
Тедді охоче поїхав би навчатися до Шрусбері, але мати йому не дозволить. Не з остраху, що він утече, а тому, що любить його занадто сильно, аби з ним розлучитися. Тедді прагне стати художником; пан Карпентер каже, він геній, тож має спробувати щастя у великому світі.
– В тієї старої бестії, тітки моєї Томаси, грошей негусто, – повідав Перрі, – а мені не дасть ні цента, якщо... якщо... І подивився на мене значущо. Я геть зашарілася від збентеження, а потім неабияк розлютилася – на себе, за соромливий рум’янець на своїх щоках, і на Перрі, який нагадав мені щось таке, про що не бажала ні слухати, ні міркувати...
не любить програвати – нікому й ні в чому. Минулого тижня ми всі були на підвечірку в Емі Мор. Її дядечко оповів нам історію про чудернацьке теля, що народилося з трьома ногами. На цю оповідку Перрі відгукнувся так: – Це ще дрібниці в порівнянні з качкою, котру я бачив у Норвегії. (Перрі насправді побував у Норвегії. Як був малим, то батько скрізь возив його з собою. Проте в існування тієї качки я не вірю. Перрі, звісно, брехав або, в кожному разі, вигадував. Ох, дорогий пане Карпентере, не можу я обійтися без курсиву!) За його небилицею, качка мала чотири лапки – дві лапки звичайних, що є в кожної качки, а дві таких, що росли безпосередньо з пліч. Тож коли бувала втомлена ходою на звичайних лапках, – лягала навзнак і пересувалася на запасних! Перрі оповідав свою побрехеньку з неабиякою поважністю. Всі реготали, а дядечко нашої Емі сказав: “Ти, Перрі, дотепний хлопець”. Та Ільза була геть розлючена й дорогою назад не бажала з ним розмовляти. Одначе встигла заявити, що він корчить із себе блазня, що, розповідаючи свої дурні історії, він просто кривляється, що джентльмен не чинив би так ніколи, за жодних обставин! Перрі відповів: – Я й справді не є джентльменом, я тільки наймит, але з часом, панно Ільзо, я стану джентльменом, і то елегантнішим за всіх тих, кого ти знаєш. – Джентльменом, – сказала ображена Ільза, – треба народитися. Годі стати джентльменом – затям це собі! Тепер Ільза майже цілком перестала лаятись і роздавати прізвиська, як це робила давніше, коли сварилася зі мною чи з Перрі, – тепер вона розмовляє спокійніше й зваженіше, однак не раз повість нам щось неймовір-
20
но жорстоке й болюче. Це дошкуляє дужче, ніж прізвиська, та я не звертаю на це уваги, принаймні, недовго тим переймаюся, адже знаю, що Ільза любить мене так само щиро, як я її. А от Перрі каже, такі слова є жалом, що довго стримить у рані. Після суперечки про джентльменство Перрі з Ільзою того вечора вже не розмовляли, проте наступного дня Ільза знову взялася його шпетити, закидаючи йому помилки в мовленні, а також те, що він не підводиться з місця, коли до кімнати заходить дама. – Звісно, від тебе марно чекати обізнаності в царині добрих манер, – мовила так гостро і так ущипливо, як тільки могла. – Водночас я певна, що пан Карпентер змушений докладати велетенських зусиль, аби навчити тебе граматики. Перрі нічого їй не відповів, натомість обернувся до мене. – А ти схочеш виправляти мої помилки? – запитав він. – Од тебе я прийматиму будь-які зауваження, бо коли виростемо, саме ти, а не Ільза, матимеш зі мною справу. Він сказав це навмисно, аби подражнити Ільзу, але розгнівав радше мене, оскільки тема його натяків була забороненою темою. Тож ми обидві не розмовляли з ним протягом двох днів. Перрі – не єдиний у Місячному Серпі, хто зазнає чиєїсь немилості. Я теж бовкнула несосвітенну дурницю – вчора ввечері. Червонію на саму лише згадку... Тітка Елізабет запросила на вечерю кількох людей. Ми з Ільзою чекали, доки старші впораються з вечерею, бо всі присутні не могли розміститися за столом одночасно. Спершу я забавлялася, прислухаючись до розмови дорослих, та, коли вони заходилися їсти, залягла мовчанка, й зробилося нудно. Відтак підійшла до вікна і стала в думці складати вірша, задивившись на сад
21
за вікном. Так поринула у віршування, що геть забула про гостей, аж раптом почула пронизливий голос тітки Елізабет: “Емілі!” Я озирнулася. Тітка самими очима, вельми промовисто звернула мою увагу на пана Джонсона, нового нашого пастора. В замішанні, блискавичним рухом схопила я чайника з рідиною і викрикнула: – Пане Горнятко, ви дозволите мені наповнити вашого джонсона? Знявся приглушений гомін, тітка Елізабет скривилася, наче від болю, тітка Лаура почервоніла від сорому, а я взагалі ладна була крізь землю провалитися. Півночі очей не зімкнула – все міркувала про те, що сталося. Найдивовижнішим було відчуття невимовного сорому – гостріше, ніж якби я насправді вчинила щось лихе. Тут, поза сумнівом, діє та сама “Мурреївська пиха”, і я гадаю, це дуже погана риса. Інколи мені спадає на думку, що тітка Рут, Рут Даттон, попри все, має рацію, судячи мене аж так суворо. Ні, не має вона рації! Але ж традиція Місячного Серпа велить нашим жінкам завжди, в будь-якій ситуації, залишатися на висоті, себто бути незмінно чемними й сповненими гідності. Ну, а поставити таке запитання новому пасторові, вочевидь, не було виявом ні чемності, ані гідності. Я певна: надалі він уникатиме дивитися на мене, щоб не згадувати подробиці тієї прикрої події, а коли вже наважиться й погляне, то я під його поглядом буду тільки звиватися й щулитися. Втім, тепер, коли я описала цей випадок у моїм щоденнику, я почуваюся трохи краще. Ніщо не постає мені таким жахливим або гнітючим, ані таким прекрасним і величним (на жаль!), як воно вже описане, відтворене словом. Кожна річ або явище є велетенськими, потужними, допоки вони лишень відчуваються чи обмірковуються. А, будучи висловленими, ОДРАЗУ МАЛІЮТЬ.
22
І той рядок, що прийшов мені на розум за хвилину до оклику тітки Елізабет і мого недоречного запитання, навіть наполовину не є таким розкішним, як видався мені там, біля вікна: “Де пітьми стопа оксамитна крокує нечутно”. Це вже не те. Втрачено свіжість. А коли стояла край вікна, уп’явши очі в темну далечінь, мені ввижався морок, що суне крізь сад, вибирається на узгір’я, наче красуня-жінка в темрявих шатах, яка простує снігами в зимову ніч. Її очі були, мов зорі; саме вони й надихнули мене, збудили в мені промінчик, відтак я забула про все, що не належало до цієї краси, краси, яку мусила, неодмінно мусила виповісти. Коли той вірш постав у моїй свідомості, я спізнала відчуття, ніби то не я витворила його, ніби хтось інший намагається промовити до мене таким способом, ніби хтось інший підказав його мені – прошепотів чарівні слова... А тепер вони здаються мені такими пласкими, такими безглуздими, й образ, який хотіла змалювати, – не такий пластичний і яскравий, як думала перше. О, коли б я вміла описувати речі та явища так, як бачу їх! Пан Карпентер закликає мене: “Працюй, працюй старанно і невтомно. Слова – це твої знаряддя, перетвори їх на своїх невільників, і рано чи пізно вони покірно виражатимуть за тебе все, що ти захочеш”. Ваша правда, вчителю! І я намагатимусь досягти цієї мети, однак мені видається, є щось поза чи, радше, понад словами, всіма і всякими, – щось таке, що раз у раз вислизає, коли ми хапаємо його рукою, проте в долоні від нього таки залишається крихта; втім, не мали б і крихти, якби взагалі не простягали руки по те “щось”. Пригадую, як одного разу, торік, ми з Діном рушили до Чарівної Гори, до лісистих її схилів. Там ростуть чи не самі ялини, та є й ділянка старих розкішних сосен.
23
Сіли ми в затінку, й Дін став читати мені напам’ять поезії Скотта, а скінчивши, роззирнувся округ і мовив: – Боги шепочуть поміж сосен, боги вікодавньої північної країни, боги складених вікінгами саг. Зіронько, ти знаєш поезію Емерсона? І, не діждавши моєї відповіді, взявся декламувати мені його вірші, що їх легко запам’ятала, а відтак і полюбила. У віршах було те саме “щось”, яке постійно вислизало з моєї свідомості. Повсякчас нашорошую вуха, аби схопити його, але знаю, що це намарне, бо не маю достатньо гострого слуху... Та іноді все-таки чую (я певна цього!) легеньке, кволе, далеке відлуння отого “чогось”, і тоді почуваю таку насолоду, яка межує з болем і розпачем, адже я неспроможна і не буду спроможна передати всю велич і красу нашого світу, ба більше – Всесвіту – людською мовою. Я знаю це! Чому ж я така нездара – не вмію скористатися з прекрасної миті, з чарівного почуття? А коли б я вміла граційно увиватися коло нашого пастора і вправно налити йому чаю зі срібного чайничка, що дістався нам у спадок від прапрабабці Муррей, – так, наче Велителька Пітьми наливає темряви у білу чашу засніженої долини Чорноводдя, – тітка Елізабет була б куди більше задоволена з мене, ніж якби я подужала (спромоглася) написати (створити) найкращого в усій світовій поезії вірша. Кузен Джиммі такий особливий! Того вечора, як переглянули каталог до кінця, я прочитала йому свого вірша. Він сказав, це гарний вірш. (Не знає він, та й не може знати, наскільки моя поезійка не відповідає тому, що вирувало в моїй душі, коли складала ті рядки). Кузен Джиммі й сам віршує. Вряди-годи він дуже мудрий, а буває зовсім інакше. Свого часу тітка Елізабет необережно штовхнула його, і він упав до криниці. Дістав струс мозку, який залишив по собі тривалий слід. Через
24
те люди називають його дурнуватим, а тітка Рут навіть сміє казати, мовляв, він не годен відрізнити кота від сметанки! Проте, якщо скласти докупи всі “клепки” в його голові, то не знайдеться в Чорноводді нікого, хто дорівнював би йому своїм розумом. Нікого! І пан Карпентер не виняток. Проблема лише в тім, що всіх його клепок не можна скласти докупи, – між ними завжди є невелика порожнеча. Хай там що, я люблю кузена Джиммі і вже не боюся, коли на нього находить... А, крім мене, бояться всі – навіть тітка Елізабет. Перрі любить повторювати, мовляв, не боїться нікого й нічого – просто не відає, що таке страх. Як же здорово бути таким хоробрим! Я теж прагну бути безстрашною. Пан Карпентер мовить, що страх – почуття огидне, що це початок мало не всього лихого й мерзенного в нашому світі. – Вирви страх із свого серця, – закликає він. – Страх – визнання власної слабкості. Те, чого ти страшишся, є сильнішим за тебе, інакше ти не страшилася б. Пам’ятай раду Емерсона: завжди роби те, чого ти боїшся. Втім, це свідчення досконалості, як твердить Дін, а я не вважаю, що в силі осягнути досконалість. Коли вже бути гранично відвертою, то страшуся багато чого, але з людей – лише двох на цілім світі: пані Кент і божевільного пана Моррісона. Останнього боюся страшенно, та й кожного (я певна) жахнув би його вигляд. Проживає він у Гусячому Ставі, але майже ніколи там не буває – блукає собі околицями, шукаючи свою дружину. А та померла за кілька тижнів по шлюбі, відтак нещасний Моррісон утратив розум. Водно твердить, ніби вона тільки пропала безвісти й кінець кінцем він неодмінно її відшукає. Тепер він старий, згорблений, та для нього вона залишається молодою і вродливою – не може збагнути, сердешний, що й вона зістаріла б, якби досі була живою.
25
Минулого року, влітку, приходив до нас, однак не став заходити до будинку – зупинився на порозі кухні й спитав: “У вас немає моєї Енні?” Того дня він був лагідний і сумирний, але буває скаженим, несамовитим. Каже, мовби невпинно чує голос Енні, що кличе його. Обличчя нещасного пооране зморшками, виглядає він сивою, цілком сивою мавпою. Але чого не зношу найдужче, то це вигляду його правиці, суціль укритої червоними гнійниками. Ніколи, нізащо в світі не торкнулася б тієї руки. А часом він регоче так моторошно, аж мороз іде поза шкірою. Єдина істота, до якої він не байдужий і про яку піклується, – це чорний пес, котрий завжди обік нього. Подейкують, він ніколи не просить шматка хліба для себе – тільки для вірного свого пса. І якби не пес, то вештався б голодний і виснажений, доки не сконав десь на узбіччі. Ох, який він мені страшний: коли приблукав до нас, я навіть зраділа, що не зайшов до господи. Як відходив, тітка Елізабет провела його довгим поглядом. – Замолоду Ферфакс Моррісон був тямущим і привабливим. Подавав блискучі надії, – сказала вона, зітхнувши. – Недовідомі шляхи Господні. – Саме тому вони такі захопливо цікаві, – озвалася я. Тітка Елізабет стягнула брови й застерегла мене, щоб я, бува, не стала безбожницею. Таке повторюється щоразу, як я скажу про Господа Бога бодай слівце. Не розумію, чому. Не дозволяє вона говорити про Нього ні мені, ані Перрі, хоч Перрі дуже цікавиться Ним і старається довідатись про Творця якомога більше. Одного разу, в неділю, тітка Елізабет підслухала нашу розмову: я саме оповідала Перрі, яким уявляю собі Всевишнього. Тітка заявила, мовляв, це справжній скандал. Неправда! Вся проблема у тім, що в мене й тітки Елізабет різні боги. Тільки й того! У всякого свій Бог – так мені видається. Наприклад, Бог тітки Рут – це Бог,
26
що тільки роздає кари її недругам, суддя, що безупину оголошує вироки. Джимові Косгрейну Бог потрібен для того, аби присягатися Його іменням. А тітка Дженні Міллборн ходить в ореолі небесного сяйва, аж променіє – завдяки своєму Богові. Ну, на сьогодні досить. Згортаю свій щоденник і йду спати. Я знаю: “багато слів розтринькала” на цих сторінках. Словесне марнотратство – одна з вад мого стилю, гадає пан Карпентер. – Тринькаєш слова, дитино, розсипаєш їх занадто щедрою рукою. Мусиш навчитися ощадливості й стислості – мусиш неодмінно. Авжеж, він має рацію, тому в своїх оповіданнях і нарисах я стараюсь дотримуватися його настанов. Але в щоденнику, якого, крім мене, ніхто не читає і до скону мого не читатиме, я волію бути собою й дозволяти собі словесну надмірність. Емілі поглянула на свічу: свіча догоряла. Знала, що другої на нинішній вечір вона не дістане. Адже тітка Елізабет намагалася жити за правилами персів та мідійців. Емілі згорнула щоденник, загасила вогонь у коминку, що ледь жеврів, роздяглася й пірнула до ліжка. Відтак загасила й свічу. Покій став помалу наповнюватися аж наче моторошним у своїй білоті одсвітом снігів, що вкрили землю. Так буває тоді, коли місяць закритий хмарами. І ту мить, як Емілі ось-ось мала заснути, блиснула їй щаслива ідея – то був задум казкового оповідання. Юна письменниця притьма вислизнула з-під ковдри. Затремтіла від холоду, але змарнувати такий задум було б непрощенною легковажністю. Тож засунула руку під пухку перину й видобула звідти до половини спалену свічку, що її ховала саме для такої оказії. Так чинити негоже – що й казати! Слухняні діти так не поводяться. Втім, я ніколи не стверджувала, ніби
27
Емілі – слухняна дівчинка. Я взагалі не пишу книжок про дітей слухняних, і чемних, і вихованих. Ті книжки були б такими нудними, що їх ніхто не читав би. Емілі засвітила свічку, натягла панчохи, накинула на плечі тепле покривало і, вийнявши з шафи іншу оправлену, з білими аркушами, книгу, заходилася писати при свічці, що пломінцем своїм утворювала маленьку світляну оазу посеред темного покою. Емілі писала, писала, не зводячи своєї чорної голівки, схиленої над папером, години спливали, інші мешканці Місячного Серпа вже бачили третій сон. Вона щулилася від холоду, відчувала неабияку втому, але нібито не здавала собі з того справи. Пекли їй очі, щоки були червоні, аж наче спечені, а слова тулилися й тулилися до пера, як ті вівці до чабана. Коли ж свічка нарешті згасла, Емілі, змушена повернутися до реальності, зідхнула й задрижала всім тілом. Її пройняв несамовитий холод. Годинник показував другу; Емілі почувалася змореною, навіть виснаженою, зате скінчила свою новелу, а була вона найкращою з усіх, доти нею написаних. Задоволена собою, прослизнула до зимного свого ліжка й миттєво заснула під стогони й виття знавіснілої хуртовини.
Розділ 2.
Розмаїті враження
Пропонована книжка аж ніяк не складатиметься з фрагментів щоденника юної Емілі. Проте мусимо навести ще кілька витягів з її, властиво, автобіографії – витягів, конче потрібних для створення цілісного уявлення про її життя та індивідуальність. Крім того, як не скористатися з матеріалу, котрий вже маєш під рукою? Адже щоденник Емілі, з його нескінченними курсивами, юнацьким максималізмом і невпинним аналізом власної душі є набагато ціннішим джерелом відомостей про дівчину з Місячного Серпа, аніж найприхильніші описи стороннього біографа. Через те зазирнемо знову до пожовклих сторінок старої “книги Джиммі”, свого часу списаних Емілі на горищі в Місячному Серпі. 15 лютого 19... Постановила собі ось що: кожного дня в цім щоденнику занотовуватиму всі свої добрі та погані вчинки. Запозичила цю ідею з якоїсь книжки, й вона припала мені до душі. Маю намір стати найпоряднішою, найчеснішою, найдостойнішою. Певна річ, занотовувати гарні вчинки буде легко й приємно, однак лихі... О, це дуже прикро! Сьогодні я вчинила тільки одну річ, яка доброю не була, принаймні я її доброю не вважаю. Була нечемною щодо тітки Елізабет. Їй здалося, ніби я задовго мию тарілки й полумиски. А я не вважала, що маю квапитись, не бачила для поспіху жодної причини, тож, миючи, подумки снувала сюжет повістини під назвою “Таємниця старого млина”. Тітка Елізабет подивилася на
29
Розділ 25.
Кохання у квітні
“Вчора ввечері Ендрю Олівер Муррей просив руки Емілії Берд Стар. Пойменована вище Емілія Берд Стар відмовила”. Добре, що це вже за плечима. Від певного часу я знала, що мені загрожує така пропозиція. Ендрю приходив щовечора й намагався говорити “поважно”, а я щоразу вислизала: віджартовувалася й змінювала тему. Вчора пішла до Країни Висот – чи не в останній раз. Коли знаходжуся на верховині, я ладна вірити в усе на світі – у прадавні міфи та легенди, у домовиків і фавнів, і русалок. Почувалася так, ніби душа моя вже полишила тіло й ширяла, вільна від земного тяжіння, у просторі всесвіту. Надійшов Ендрю – весь висвіжений, накрохмалений, урочистий. Я знала, що Ендрю хоче поговорити зі мною. Того й подався за мною до Країни Висот. Я воліла, щоб розмова відбулася тут, на пагорбі, себто без свідків. То вперше наші бажання збіглися, хоч і з різних причин. Між іншим, тітка Рут є впевненою, що я не поїхала до Нью-Йорка, бо не хочу розставатися з Ендрю! Утім, я не збиралася проводити з Ендрю ніч при місячному світлі. Він довго зважувався заговорити; зрештою, запропонував “посидіти отак разом”. Я відказала рішуче, мовляв, не маю наміру спізнюватись на вечерю, й спустилася з пагорба. Він рушив за мною назирці. По вечері, нудній як звичайно, ми розташувалися у вітальні. Тітка Рут подалася до кухні. Ендрю зненацька вистогнав:
350
– Емілі, візьмімо шлюб, тіль... тільки-но я матиму змогу одружитися... Хотів щось додати – це знати було по обличчю, – та не знав що. Отже мовчав. – А навіщо нам одружуватись? – запитала я. Ендрю був спантеличений. Вочевидь, Мурреївська традиція велить дівчині під час освідчин поводитись інакше. – Навіщо? Як це... навіщо? – пробелькотав він. – Так, навіщо? – Бо я цього прагну. – А я ні. Ендрю знову був ошелешений. – Але... чому? – спитав тоном тітки Рут. – Бо я не кохаю тебе. Ендрю зашарівся. Певно, визнав мою відповідь за нескромну! – Гадаю, кожна дівчина згодилася б... – простогнав він. – Може, – тільки не я, – відказала тоном, який не допускав і найменших сумнівів. Такий був здивований, що не виказав навіть розчарування. Мурреєві, однак, негоже наполягати! Вийшов з вітальні, потім з будинку – гадала, то він гримнув дверима, а виявилось, то був лише вітер. Я воліла б, одначе, щоб це був таки він. Трохи прикро – відхилити освідчення чоловіка й довідатися, що він тим фактом лише здивований. Назавтра, уранці, тітка Рут запитала мене, що між нами сталося. Либонь, і сама здогадалася! – Що ти можеш закинути Ендрю? – невдоволено спитала вона, вислухавши мою відповідь. – Нічого. Тільки не подобається він мені! Має багато чеснот, але бракує йому дрібки розуму. – Сподіваюсь, ти не потрапиш у тенета якогось вискочки, – мовила тітка Рут, явно маючи на думці Перрі.
351
Щодо Перрі я могла її заспокоїти. Минулого тижня він прийшов сповістити мене, що їде до Шарлоттетауна вчитися на правника. Узяв його до своєї контори пан Абель, відомий адвокат. Привітала його сердечно й тішилася разом з ним. – Житиму на заробітну плату, – сказав Перрі, – і вже якось дам собі раду, коли треба буде купувати одяг. Тітка Томаса більше не хоче витрачатися на мене. Ти знаєш, чому. – Бідний Перрі, – відказала я напівжартома. – Ти не проти, Емілі? – спитав він. – Я б охоче вирішив, що з часом ми візьмемо шлюб. – Я вже вирішила, що ні. Не можу говорити до Перрі серйозно – так, як до Ендрю. Маю враження, що їм тільки здається, ніби вони закохані. – Ти не знайдеш розумнішого від мене чоловіка, – переконував Перрі. – Я високо злечу! – Певна цього, і буду щиро радіти, бо є тобі давнім та вірним другом. – Другом, – повторив Перрі з ноткою досади. – Я хочу, щоб ти стала моєю дружиною! Утім, я знаю: наполягати не годиться, згідно з Мурреївською традицією. Скажи мені одне: ти вийдеш за Ендрю Муррея? – Ні, ніколи. – Добре. А отже, як зміниш свою думку щодо мене, то дай мені знати. Одружимось, якщо мої почуття до тебе не згаснуть. Нашу розмову я відтворила точно, не додаючи й не випускаючи жодного слова. А в книзі “від Джиммі” описала все так, як воно мало відбутися. Здалося мені, що Перрі був сильніше засмучений моєю відмовою, ніж Ендрю, і це мені болить. Надто я люблю Перрі як товариша і друга! Так мені тяжко на
352
душі, що завдала йому прикрості! А втім, я знаю: він скоро відновить душевну рівновагу. Отже, я залишаюсь у Чорноводді сама. Що ж: буду працювати, поволі спинаючись на альпійське верхогір’я. Хвилинами я шкодую, що не поїхала з панною Роял. Однак віри у свої сили не втрачаю. Мій світ посейбік завіси – мій внутрішній світ. Місячний Серп, 21 червня 19... Щойно приїхала додому, як одразу відчула, що атмосфера тут просякнена невимовленим осудом. Відтак збагнула, що тітка Елізабет уже довідалася про нещасливі освідчини Ендрю й не в жарт розгнівана. Тітка Лаура вельми зажурена. Але ніхто нічого не говорить. Кузен Джиммі повідав мені у саду, мовляв, Ендрю, відколи дістав мою відмову, втратив апетит і помітно схуд. Тітка Едді обурена й питає, чи я, бува, не збираюсь вийти за принца, коли вже її син мені не підходить. Кузен Джиммі вважає, що я повелася правильно. Але додав, що я вчинила би ще краще, якби, вислухавши освідчення Ендрю, забила його і закопала труп у Країні Висот. Як добре мати одного такого друга – не більше! – бо мати чимало таких друзів людині шкідливо... 22 червня 19... Не знаю, що гірше: почути освідчення людини, яку не кохаєш, чи не почути його від людини, яку справді кохаєш. І перше, і друге приємності не справляє. Доходжу висновку, що я лиш уявила собі деякі речі під час тієї ночівлі в домівці Старого Джона. Тітка Рут, очевидно, має слушність, кажучи, ніби моя уява потребує добрячої узди. Нині я несподівано зачула посвист Тедді. Чи не має він для мене якоїсь важливої новини? Так і сталося. Тримав у руці листа: склав іспит настільки успішно,
353
що дістав єдине стипендіальне місце в художній школі у Монреалі. Стипендія – п’ятсот доларів на два роки. – Блискуче, Тедді! – промовила я, аж тремтячи від радості за нього. – Як же я тішуся! Але як твоя мама? Що вона скаже на те? – Вона дозволила мені їхати, але житиме тут самотньою і нещасною, – відповів Тедді. – Я хотів, щоб вона їхала зі мною, та вона відмовляється покидати свою домівку. Ти могла би стати для неї чудовою розрадницею, Емілі. Який жаль, що вона тебе не любить! Не прийшло Тедді на розум, що я теж потребую, може, якоїсь розради. Запала мовчанка. Рушили до Завтрашньої Стежки, такої гарної нині, що, певно, жодне Завтра не зможе посилити її чарівності. Упродовж кількох хвилин я почувалася дуже щасливою. Але мовчання тривало задовго, й за хвилину-другу мені стало дуже і дуже сумно. – У Монреалі я працюватиму не покладаючи рук. Може, вдасться мені з часом дістатися до Парижа. Там, за кордоном, я матиму змогу оглянути оригінали великих художників – те, до чого я поривався весь час. А коли повернуся... Тедді урвав свою мову і звернувся обличчям до мене. Я гадала, він скаже мені щось подібне до того, що сказали Перрі та Ендрю. Не знаю, що б я йому відповіла. – Що буде тоді?.. – запитала я. – Прославлю прізвище Кент на всю Канаду! – урочисто виголосив Тедді. Я широко розкрила очі. Відтак промовила декілька люб’язних, але цілком утертих фраз, і ми розійшлися. Я могла би шалено, до нестями кохати Тедді Кента, якби я собі це дозволила, якби він сам цього прагнув. Та йому байдуже до мене – тепер це очевидно. Забув про
354
те, як зустрілися наші погляди в оселі Старого Джона, забув, що казав мені коло церкви тоді, три роки тому... Тепер він зустрічатиме у своєму житті безліч гарненьких дівчат, а про мене й не згадуватиме. Хай буде так – нічого не вдієш! Якщо Тедді до мене байдужий, то і я повинна збайдужіти до нього. Так велить Мурреївська традиція. Але ж я тільки наполовину Мурреївна. І мушу рахуватися з другою половиною – Старівською. На щастя, я маю амбіції, маю своє мистецтво і бачу перед собою кар’єру. А богиня мистецтва, як мовить пан Карпентер, є богинею вельми ревнивою: вона не терпить, коли її вшановують напівсили. Живуть у моїй душі три взаємосуперечні почуття. Перше: я владаю собою, я дотримуюсь традицій і тим пишаюся. Друге: на споді моєї душі є щось таке, що нестерпно боліло б мені, якби цього не тлумила. Третє – панує над усім: насолоджуюсь своєю волею, своєю свободою – втішно мені, що її наразі не втратила. 26 червня 19... Ільза обурена тим, що наш спільний друг Перрі не втрачає надії стати моїм чоловіком. – Хіба це зарозумілість? Це не зарозумілість, а ласкавість, – переконувала її, сміючись. – Адже Перрі належить до роду герцогів Карабасів. – Він, без сумніву, доскочить високого становища, але завжди матиме вади, пов’язані з його походженням, – правила своєї Ільза. – Скажи: чому ти незрідка була до нього такою суворою? – запитала я. – Бо він є ослом, що дратує мене, – буркнула Ільза. – Він зробив чималі успіхи впродовж трьох років. – Емілі, благаю тебе – не будь аж такою розумною і поблажливою! – вибухнула Ільза.
355
Мушу визнати: колючість Ільзи добре зрівноважує мені поблажливість кузена Джиммі. Я, зрештою, заслужила на її нагінку. 27 червня 19... Снилося мені вночі, мовби уздріла Загублений Діамант. Виблискував у траві край моїх стіп. Нахилилася й піднесла його. Хвилину він лежав у моїй долоні, хотіла затиснути його в кулаці, однак не подужала. Яскраво зблиснувши, він злетів у повітря, описав світляне півколо й перетворився на вечірню зорю, мою зорю, яку поклала собі переслідувати й наздогнати. Зненацька став обік мене Дін; він приєднався до гонитви за тією зорею. Ми не в силі були розлучитися. Раптом з’явився Тедді – простягнув мені руку. Очі мав такі, які бачила у нього лише двічі. Дивилися одне одному в вічі, аж тут пролунав жахливий крик Діна. Я повернулася на голос. Тим часом зоря згасла. Я прокинулася. Дощовий, похмурий світанок. Немає Тедді, нема його чулого, проникливого погляду. Що може цей сон означати? Щось таки означає! А втім, я не повинна про це думати. Забобонність незгідна з традиціями нашого роду. 28 червня 19... Надходить моя остання ніч у Шрусбері. Завтра прибуде по мене кузен Джиммі, і я вертаюся до Місячного Серпа. Оце триліття, коли охоплюю його думкою, видається таким довгим. А водночас маю враження, ніби все сталося не далі, як учора: початок навчання, різні переживання, сутички й непорозуміння з тіткою Рут, усі радощі та прикрощі. Я зробила деякі успіхи. Менше підкреслюю, не зловживаю курсивом. Краще володію собою, навчилася
356
багатьох життєвих істин (у тому числі – гірких), навчилася приймати з усмішкою повернення своїх рукописів. Останнє було найважчим і заразом найважливішим. З відстані часу чи не всі події та випадки постають мені дещо іншими, ніж тоді, коли їх переживала. Скажімо, неприязнь Евеліни, навіть оті жахливі вуса, намальовані нею, у моїх теперішніх відчуттях не є вже таким трагічним випадком, яким уявлялися тоді. Натомість перші мої літературні успіхи стоять мені перед очима як низка подій радісних, що їх повік не забуду і завжди переживатиму з однаковою силою і гостротою. А очі Тедді в домівці Старого Джона – ох, цей погляд з биттям у серці згадуватиму навіть тоді, як лежатиму вже на лоні Вічності. Й обіцянка, дана тітці Елізабет, не минула без користі для мого творчого розвитку, як точно передбачив пан Карпентер. Сьогодні ми складали випускні іспити. Дін, який розважався в Монреалі, з дороги додому прислав мені квіти: сімнадцять троянд – стільки, скільки маю років. Й вручили їх мені по скінченні останнього іспиту. То була прегарна ідея – милий, любий Дін! Перрі виголосив промову од імені цілого класу. За своє красномовство отримав пам’ятну медаль. На цю медаль претендував Вільям Морріс, але перемогу здобув Перрі. Написала сьогодні останню світську хроніку для часопису пана Тауерса. Не люблю цієї праці, однак ті центи, що їх у нього заробила, стали мені в пригоді. А крім того, треба помалу підійматися щаблями літературної драбини – хай у редакції незначної газети: “Часу”, що виходить у Шрусбері. По обіді пакувала речі. Тітка Рут зайшла до моєї кімнати й мовчки задивилася на мене. Врешті сказала:
357
– Мені буде страшенно сумно без тебе, Емілі. Про те, що вона це промовить чи навіть подумає, годі було й мріяти. Дивно мені стало на душі. Відтоді як тітка Рут повелася так гідно у справі скандалу, пов’язаного з нашою ночівлею в оселі Старого Джона, мої почуття до неї зазнали зміни. А все ж не могла їй відказати, мовляв, сумуватиму без неї. Щось відповісти, одначе, мусила! – Я завжди буду вдячна тобі, тітко Рут, за все, що ти зробила для мене упродовж оцих трьох років. – Я лиш виконала свій обов’язок, – з підкресленою скромністю промовила тітка. Відчуваю, що мені страшенно жаль покидати цю кімнатку, яку, втім, не любила ані хвилини і яка анітрохи не полюбила мене. Попри це, не можу викресати зі свого серця ні іскорки почуття до королеви Олександри і до вазону з квітами. А Джованна, звісно ж, поїде зі мною. Вона належить до моєї кімнати в Місячному Серпі, є її невеличкою складовою частиною. Тут вона завжди виглядала чужою, вигнанкою в чужій стороні. Засмучує мене усвідомлення того, що я вже ніколи не почую голосу вітру в Країні Висот. Зате щовечора чутиму мій улюблений вітер у гайку Високого Джона. Сьогодні ввечері я ходила прощатися з озерцем у парку, де не раз ми прогулювалися з Ільзою. Сонце спускалося за обрій, забарвлюючи плесо кольоровими смугами. Через кущ, повний білого квіття, нахилилася до води. Угледіла в ній своє віддзеркалення, а квітучий кущ видався наче гірляндою, що повила мою голову. Сприйняла це як добрий знак. Може, Тедді просто бракує рішучості.
Кінець
Зміст Розділ 1. Емілі пише .............................................................. 5 Розділ 2. Розмаїті враження ................................................ 29 Розділ 3. Липнева ніч ........................................................... 56 Розділ 4. Якими нас бачать інші люди ................................ 84 Розділ 5. Напівперемога .................................................... 102 Розділ 6. Шрусбері. Початок.............................................. 112 Розділ 7. Попурі .................................................................. 125 Розділ 8. Без доказів .......................................................... 144 Розділ 9. Велика мить ........................................................ 163 Розділ 10. Година шалу ..................................................... 170 Розділ 11. Радість і смуток ................................................ 188 Розділ 12. Під стогом сіна.................................................. 203 Розділ 13. Пристань ........................................................... 213 Розділ 14. Жінка, що дала шльопанця королю ................ 223 Розділ 15. “Це неможливо” ................................................ 233 Розділ 16. Витяг зі щоденника .......................................... 242 Розділ 17. Рідні душі .......................................................... 260 Розділ 18. Випадкова очевидність .................................... 271 Розділ 19. Голоси ............................................................... 281 Розділ 20. У домі старого Джона....................................... 299 Розділ 21. Густіша, ніж вода .............................................. 310 Розділ 22. “Люби мене, люби мого пса” ........................... 323 Розділ 23. Ворота відчинено ............................................. 337 Розділ 24. Долина поезії .................................................... 343 Розділ 25. Кохання у квітні ................................................ 350
359
ЛІТЕРАТУРНО-ХУДОЖНЄ ВИДАННЯ
Лусі Мод Монтгомері ЕМІЛІ ВИРОСТАЄ
Технічний редактор Галина Горбачук Підписано до друку 29.04.14. Формат 84x108 1/32. Папір офс. Офс. друк. Ум.-друк. арк. 19,0. Ум. фарбовідб. 19,3. Обл.-вид. арк. 15,1. ТзОВ Видавництво «Свічадо» (Свідоцтво серії ДК №1651 від 15.01.2001) 79008, м. Львів, а/c 808, вул. Винниченка, 22. Тел.: (032) 244-57-44, факс: (032) 240-35-08 e-mail: post@svichado.com, url: www.svichado.com Віддруковано згідно з наданим оригінал-макетом у друкарні ТзОВ «Зерцало» (Свідоцтво серії ААВ № 219930 від 30.01.2013 р.) вул. Січових стрільців, 35а, с. Кротошин, Пустомитівський р-н, Львівська обл., тел. (032) 253-05-45