Перекладено за виданням: Протоиерей Александр Мень.
УДК 27-46 ББК 86.37-5 М 48 (текст підготований за магнітофонними записами) Переклад з російської Мирослави Лемик Обкладинка Ольги Шингур Видавництво спирається на «Український правопис. Проєкт найновішої редакції» Інституту української мови НАН України (1999)
Мень Олександр, отець М 48
ер. з рос.
ISBN 978-966-395-729-6 Видання містить проповіді отця Олександра Меня на дванадесяті празники й на інші важливі періоди церковного року. Основним чином ці проповіді отець виголошував упродовж останнього десятиліття свого життя. УДК 27-46 ББК 86.37-5
ISBN 978-966-395-729-6
© Григоренко Наталия Федоровна, 2012 © Видавництво «Свічадо», українське видання, 2014.
Âiä âèäàâöÿ «Слово Боже живе і діяльне» (Євр. 14, 4-5)
Íевеличка церковця Стрітення Господнього неподалік від Москви щонеділі і в празничні дні збирала силу-силенну молільників. Вони були дуже різні за віком, за походженням, за освітою і за своїми духовними запитами. Але всі однаково спраглі Божого Слова, яке проповідував незвичайний священик, що служив у цьому маленькому храмі. Отець Олександр Мень (1935 – 1990) народився у сім’ї московських інтелігентів. Змалечку часто перебував у середовищі служителів і монахинь катакомбної православної Церкви. Поза сумнівом, дух, який несли ці люди, їхній приклад життя і розуміння християнства посприяли глибокому закоріненню віри в серці майбутнього священика. Навчання у світському виші, постійна наполеглива самоосвіта, а потім богословські студії і служіння у різних підмосковних парафіях. 80-ті роки в СРСР принесли послаблення тоталітарного режиму, люди відкрито почали проявляти зацікавлення релігією, духовні пошуки приводили їх до храмів. Саме у цей час на телебаченні часто можна було побачити і почути активного й інтелектуального священика. Отець Мень, проповідуючи Боже Слово, збирав повні зали слухачів. Виїздив із лекціями. Його слова були простими і зрозумілими, але водночас свідчили про глибину думки, неабиякі пізнання буквально в кожній царині людської діяльности. Його судження
Вiд видавця
6
ґрунтувалися на достеменному знанні традиції, але були сміливі і новаторські. Саме з вуст отця Олександра багато хто вперше почув про явище екуменізму. Ті, що спілкувалися з отцем особисто, стверджували, що в його особі відчувалася присутність невидимого світу. Отець мав дар бачити живого Бога у всьому Його творінні, а свідомість церковности засвідчувала, що цим Богом є Ісус Христос. Духовними дітьми о. Олександра були знані дисиденти, його праці видавали спочатку за кордоном, а згодом тисячними тиражами почали друкувати в Союзі. У книгарнях вони не залежувалися. Звичайно, така популярність отця не всім імпонувала, були у нього антагоністи не лише у владних структурах, а й у клерикальних колах. Мало того, отець Олександр мав чітку громадянську позицію, яку не приховував. Усе це у часи так званої «гласности» не могло забезпечити навіть відносно спокійного життя священику. За парафією, де служив отець, відбувався постійний нагляд, у храмі були вмонтовані «жучки» для прослуховування. У 80-х роках о. Олександра часто викликали на допити. Втім активність отця, ревність у служінні і в проповіді послабити було неможливо. Отець Мень мав непересічний дар – говорити про складне надзвичайно просто і доступно. Він однаково легко і безпосередньо спілкувався з інтелектуалом і з сільською бабусею. Він промовляв до величезної авдиторії слухачів так, наче знав кожного зокрема. Він умів знайти ключ до серця людини, яка ще не знала Христа, бо сам знав Його так близько, як син може знати свого Отця. Плоди цієї близькости проростають ще й тоді, коли людина перетнула межу вічности. Бо слово, яке ніс отець Олександр, нині «живе і діяльне» так само, як понад дві тисячі років тому.
Початок церковного року 14 вересня В ім’я Отця, і Сина, і Святого Духа!
Íинішній день іменується початком індикта, початком церковного року. Упродовж багатьох століть Новий рік у нашій країні1 розпочинався саме з цього дня. Потім запровадили Новий рік за західним взірцем – з 1 січня. І в багатьох країнах Новий рік розпочинався по-різному. В Азії є свій Новий рік, який справляють пізно восени. Це все людські терміни, людські дати, наші земні відліки, що укладені так, як зручно нам. Але ці знаки, ці віхи нагадують нам про те, на чому хотіли наголосити люди, – який би рік не починався, церковний чи світський, східний чи західний, – а люди завжди хотіли відзначити стрімкий плин часу. І Святе Письмо постійно нагадує нам про те, яке значення у житті людини посідає час. Ми заглиблені в нього, як тіло у швидкоплинну ріку! Час минущий, його неможливо повернути назад. Час неможливо зупинити, кожну долю секунди він мчить уперед. Усе наше життя заглиблене в час і від часу залежить. Лише Господь перебуває понад часом, над цим потоком, у своєму безконечному царстві світла. «Один день перед Господом, як тисяча літ» (2 Пет. 3, 8). Тим часом для нас із вами година і хвилина деколи можуть затягнутися, а роки, буває, пролітають зовсім непомітно. Ми з вами 1
Ішлося про СРСР. — Прим. ред.
Дванадесятi празники
10
раби часу і не можемо від нього звільнитися. Однак якщо Божа воля, щоб ми жили в цьому часі, то мусимо пам’ятати, що саме в ньому минає все наше життя і творяться усі наші вчинки. Нині збіглося, що церковне новоліття припало на неділю, коли треба читати євангельську притчу про таланти. Притчу про те, як господар від’їхав, роздавши свої гроші слугам, і повернувся, сподіваючись, що ці слуги помножать його статки. Тайна часу і ця притча тісно пов’язані! Насправді наше життя має бути постійним здобутком для Господа, ми маємо прийняти визначений нам час як великий, неоціненний дар. Ніхто з нас не знає, який відтинок життя нам дано, скільки ми проживемо. Й у притчі пан, господар, приходить зненацька, приходить і вимагає звіту від людей. І до нас із вами наш Господь приходить зненацька! Не конче це має бути смерть. Це може бути момент випробування, це може бути критичний, важкий епізод нашого життя, коли всі наші діяння і помисли, все, чого ми досягнули, – все це кладеться на терези. Приходить Господь і вимагає від нас звіту: як ми прожили своє життя, як ми розпорядилися відведеним нам часом? І ось виявляється, що витратили ми його безмежно багато… Ми уподібнилися фірі чи машині, що везе цінний вантаж, недбало розсипаючи і гублячи його по дорозі. Згадаймо про те, скільки часу ми згайнували, скільки витратили на речі і вчинки непотрібні, некорисні і шкідливі… Як ми не зауважували минущости днів, як ми не хотіли вкласти в цю посудину часу всі свої сили, аби тоді, коли прийде Господь і запитає про наш звіт, ми могли Йому повернути помножені «таланти» і сказати: «Ось, Господи, Ти нас полюбив, і в міру свої слабких сил ми віддали любов’ю довколишнім людям. Ти вклав у нас здібності,
11
Початок церковного року
і ми потрудилися для тих людей, що нас оточують. Ти дав нам закон добра і правди, і ми постаралися зерна цього добра і цієї правди у цьому житті посіяти». І тоді ми будемо відчувати і розуміти, що час – це скарб, який ми маємо берегти, а не марнувати. Бо в один день можна зробити так багато прекрасного, довідатися стільки чудового, сповнитися, збагатитися від Бога. А можна роками прожити беззмістовно, мляво, одноманітно, з порожнім, черствим, байдужим серцем і млявою, слабкою волею, яка не може спонукати нас до жодного доброго вчинку, яка не може підняти нас на боротьбу в собі з жодним гріхом. І ми пливемо по часу, як човен без керманича, як тріска, що її вкинули у воду. Кожна річка врешті-решт тече у море. Кожне життя врешті-решт вливається у вічність і продовжується, але час спиняється там, де буде Боже Царство. У Святому Письмі ми читаємо, як ангел присягав іменем Предвічного, що часу більше не буде (див. Од. 10, 6). Тому ми мусимо всі наші сили і всі наші дари присвятити служінню Господеві. Не лише служінню нашою спільною молитвою, а служінню на щодень, бо все, що ми чинимо на славу Божу, – і труд, і турботи про інших, і молитви, і будьяке діло, і будь-яка зустріч, і відпочинок, – все може бути перед лицем Божим і на Його славу. Отож, ідучи сьогодні з храму додому, намагаймося понести думку про те, що час короткий, що не можна нам його тратити, що мусимо збільшувати в своєму серці скарб: пізнання тайн Святого Письма, яке нам доступне, боротьбу зі злом і гріхом, що живуть у нас, помножувати в житті, і добро, і милосердя, і справедливість, і співчуття, які Господь нам заповідав. Все – молитва, труд, життя, радість, журба – шлях людського життя, який треба долати під Божим знаком, все має бути перед лицем Христа! І тоді кожний день, кожна
Дванадесятi празники
12
година, кожна мить заповниться Його святою присутністю. І не буде жодного дня, ні жодної години і секунди, які ми жили би без Бога, поза Ним, далеко від Нього. І тоді наше життя виявиться не просто існуванням від народження до смерти, а буде трудом, працею, творенням для Бога, сходженням на гору Господню, де нас чекає Небесний Отець, який скаже кожному, хто потрудиться по змозі своїх сил: «Слуго добрий і вірний. У малому ти був вірний, поставлю тебе над великим. Увійди в радість пана твого» (Мт. 25, 21).
Різдво Пресвятої Богородиці 21 вересня
В ім’я Отця, і Сина, і Святого Духа!
Íині великий дванадесятий празник Різдва Пресвятої Богородиці збігається з неділею перед Воздвиженням. У цю неділю Церква відкриває перед вами Євангеліє у тому місці, де йдеться про найціннішу, найвищу тайну: «Бог бо так полюбив світ, що Сина свого Єдинородного дав» (Йо. 3, 16). Дав, щоб ми отримали спасення, щоб ми з’єдналися з Ним! І ця тайна, ця велика благовість нашої віри суголосна з тою радістю, яку ми віднаходимо у празнику Різдва Богородиці. Давнє передання розповідає нам про те, що Пресвята Діва прийшла на світ уже після того, як її батьки втратили будь-яку людську надію на народження дитини. Вони гадали, що помруть бездітними. Здається, усі людські засоби вичерпані, здається, вже немає на що сподіватися, здається, усе земне тебе підвело, зрадило і покинуло – покладатися немає на що. Й ось саме тоді, коли все людське руйнується, являє свою славу сила Божа. Але являє тим, хто стоїть твердо, мужньо, впевнено, тим, хто уповає. І так буває завжди, коли Господь хоче явити свою силу. Це передання свідчить, що батьки Пресвятої Діви уповали, хоча й перебували у великій печалі. Але Господь передвістив їм народження доньки, і вони повірили. Вони повірили тому, що станеться обіцяне! Не як Захарія – батько Йоана Хрестителя, – що не зумів повірити в чудо, яке сповістив сам ангел. Ні, і праведна Анна, і Йоаким прийняли цю вістку з радістю!
Дванадесятi празники
14
І ось ми маємо запитати себе, на кого ми більше подібні: на Захарію, що засумнівався і якого за це пойняла німота, чи на батьків Пресвятої Діви, які тут-таки з радістю повірили в незвичайне? Ті з нас, хто повторить Христові слова про спасення світу, але не думає про те, що Господь справді дав їм прощення і спасення, ті, хто понуро скаже: «Однаково ми всі загинемо, нема для нас прощення, немає виходу», – ті, хто не відчуває силу Божої десниці, ось ці подібні на Захарію, що засумнівався. Ми ж маємо наслідувати батьків Пресвятої Діви. Якщо Господь нам каже, що Він прийшов нас спасти, якщо Він приніс у світ свою силу, якщо Бог так полюбив світ, що віддав свого Сина, аби жоден із нас не загинув, то хіба може бути це одкровення, хіба можуть бути ці слова, обітниці і пророцтва марними і пустими?! Хіба ми не маємо якнайщиріше, всім серцем це прийняти? Та ж не сказав Господь, що кожен віруючий коли-небудь спасеться! Ні! Нині ми відчуємо це спасення. Ви можете запитати: а що ж це – спасення? А спасення – це життя з Богом і у Бозі. Так можна жити сьогодні, тут і тепер, у цьому житті. Можна потім знову це загубити – через свою недбалість, через неміч, через свою гріховність. Але те, що людина губить, Бог допомагає їй віднайти. Для цього у нас є таїнство сповіді: загубивши дорогоцінну єдність із Богом, мир із Ним, ми знову приходимо, щоб із Ним примиритися через покаяння і отримане прощення. Він дав нам спасення сьогодні, тут і тепер. І ми маємо просити в Нього, аби певність у цьому, це почуття у нас жило. Тоді кожен наш крок, тоді кожен день у нашому житті проникне тихим світлом євангельської радости. Ми житимемо не так, як жили дотепер, – не користуючись плодами Христового хреста, не користуючись тою благодаттю, що походить від Бога, який нас спасає. А житимемо поблизу Нього, і наші вчинки і думки будуть вершитися перед Його лицем. Ось тоді ми справді будемо спасенні Господом,
15
Різдво Пресвятої Богородиці
тоді справді ми явимо себе чадами Божими, які живуть не за законом гріха і зла, а згідно з Христовими заповідями. Як дізнатися про це, як упевнитися? Сам Господь посилає нам у серце відчуття переконаности в цьому. Й окрім того, наші вчинки, наші думки, наші взаємини з іншими завжди показують, чим людина живе. Вони завжди засвідчують, чи перебуває вона в Бозі, чи ні, йде євангельською дорогою чи дорогою гріха. «Любов Христа охоплює нас1» (2 Кор. 5, 14), – каже Святе Письмо. І на таку любов ми не можемо не відповісти своєю любов’ю. То ж як ми можемо не проявити вдячности Богові? Людська невдячність – великий злочин, ницість душі. Ви запитаєте, що ж ми можемо зробити для Того, хто нас спас, для Того, хто так полюбив світ, що віддав свого Сина. Відповів Він сам. Він сказав усім нам зрозуміло і просто: «…Усе, що ви зробили одному з моїх братів найменших – ви мені зробили» (Мт. 25, 40). Можна сказати іншими словами: з того, як ви чинитимете з людьми, Господу буде очевидно, чи справді ви хочете дотримуватися Його заповідей, чи все це у вас просто на язиці для форми, для заспокоєння вашого сумління. А насправді віра ваша лукава, нежива, мертва, фальшива. Отож перед нами шлях справжнього прийняття Господнього Слова. Возвеселімося і подякуймо Богові за цей дар, як батьки Пресвятої Діви тішилися дарованій їм доньці. Доньці, через яку звершилося наше спасення. Бо ми отримали цю доньку – Пресвяту Діву Марію, ми отримали і її Божественного Сина, який спасає, прощає і примирює нас із Богом, ми отримали і сонми святих – заступників і патронів. Така воля Божа щодо нас, аби ми жили не далеко від Нього, а разом із Ним, у силі Духа, в світлі правди, в світі любови. Амінь. 1 Тут цит. за: Новий Завіт Господа нашого Ісуса Христа/Пер. з давньогрецьк. о. Рафаїл Туреконяк. – К.: Укр. Бібл. Т-во, 2001. – 313 с. – Прим. ред.
Дванадесятi празники
16
В ім’я Отця, і Сина, і Святого Духа!
ßк ви всі добре знаєте, празник Різдва Пресвятої Богородиці – це перший празник у церковному році. Що ж йому передувало? Журба і сум, журба Йоакима і Анни, які вже не сподівалися утіхи від Господа, не сподівалися мати дітей. За тогочасними поглядами їх укривала ганьба, і, як оповідає передання, Йоакима відсторонили від Церкви, сказавши: ти будеш останнім, бо на тобі гнів Божий. І Йоаким пішов, плачучи від образи. Анна ж, не раз дивлячись, як птахи спускаються в гнізда, щоб погодувати своїх дітей, плакала і казала: навіть безмовні сотворіння мають дітей, а мені Господь не дав. І після цього до них прийшла несподівана радість, у них народилася донька, яку вони назвали Міріям. Саме так потім народився Йоан Хреститель у батьків, які вже не сподівалися. І у Старому Завіті не раз було так: немовлям Мойсей мав загинути, мама ж, не знаючи, що з ним робити, пустила його в кошику по ріці, але кошик прибився до берега, і його знайшла донька царя, і виховала дитину. Так буває не лише в історії Церкви, а й у житті людей, коли, здається, усе вже зруйноване, сподіватися немає на що, розмірковуючи по-людськи, – усе зле. Але саме тоді приходить Боже милосердя, Божа любов. Вона з’являється, як несподівана радість, несподівана потіха, неочікувана для нас поміч. Тому у цей празник ми всі, що приходимо, несучи свій смуток, свої болі, свої біди, свої випробування, сповнюємося надією, ми знаємо, що у наші найтемніші часи все одно Господь нас бачить і пильнує. Якою темною не була б ніч, якою б вона не була похмурою і грізною, все одно рано чи пізно сонце зійде, і тому ми з вами сповнені надією, сповнені упованням, що Господь нас не полишить, що Він нас підтримає. І нас переповнює вдячність до Нього за ту несподівану радість, яку Він нам дає, щоб ми не впали, не заблукали, не виснажилися на нашій дорозі. Амінь.
Воздвиження Чесного і Животворящого Хреста Господнього 27 вересня
В ім’я Отця, і Сина, і Святого Духа!
Çвичайно, ви всі знаєте, пам’ятаєте, як рівноапостольна цариця Олена віднайшла хрест Господа, який до того часу кілька століть пролежав собі, а потім торжественно піднесла над народом у Єрусалимі. Знаряддя страти було прийнято закопувати разом із тілами страчених, тому хрест Спасителя опинився у братській могилі, де поховали розбійників, яких розіп’яли разом із Христом. І ось це древо після розкопок, які провела цариця Олена, Єрусалимський патріярх воздвигнув над гурмою молільників, які повторювали: «Господи, помилуй». Тепер цей хрест, піднесений над віруючими християнами, є знаком Христової Церкви, а празник Воздвиженння – празником її перемоги і торжества. Як хрест 300 років був закопаний, так і Церква Христова зазнала переслідувань, зневаги, утисків. А бувало, Церква зазнавала таких жорстоких переслідувань, що вони породжували сотні мучеників. І ось римські імператори, які були або байдужі до християнської віри, або зневажали її, чи оголошували християн поза законом і нещадно їх переслідували, поступово почали вагатися: чи варто продовжувати гоніння на християн? За імператора Костянтина Великого стався поворот. Ще всі пам’ятали тортури, страти, переслідування. Ще не минуло, можливо, навіть десяти років, відколи багато хто віддав за Христа своє життя. Коли одні Його зрадили,
Дванадесятi празники
18
інші виявили слабкодухість, а ще хтось – неабияку стійкість. Ось тоді імператор Костянтин оголосив свободу віровизнання по всій державі. Що ж змусило його зробити цей крок? Чому ж, урешті-решт, визнали Церкву? І чому так багато людей пішло до неї? Імператор був людиною державною і розумів, що не можна знищити і вкинути в тюрми всіх, він бачив, що тисячі людей охрещуються, тисячі людей навертаються до Христової віри! Це було першою і основною причиною повернення держа ви до Церкви. І в результаті – торжество. Хрест Христовий піднесений над світом! Запитаймо тепер себе: яким чином тоді, багато століть тому, Церква перемогла? Чим вона перемогла? Зрозуміло одне – вона перемогла своїм прикладом. Люди, які вірили в Христа, були кращі, чистіші, сильніші, мужніші від усіх інших. Погани і невіруючі мимовільно дивилися на них, як на високий взірець для наслідування. Можна сказати, що члени Церкви стали кращими людьми в державі, хоч би хто вони були: офіцери, раби, слуги чи вчені, ремісники чи мудреці. Саме це привернуло до Христової віри багато нових послідовників. Наша сила, сила Христової Церкви полягає у тім, щоб жити за заповідями Євангелія. Сила наша полягає і в тім, що Божий Дух має діяти через нас. Але часто ми, вважаючи себе християнами, кажучи про це людям, поряд із якими живемо, ігноруємо євангельські заповіді. Вдовольняємося тим, що раз на тиждень прийдемо до храму, постоїмо тут, час до часу причастимося, посповідавшись, послухаємо в одне вухо і скажемо: «згрішив я, згрішила», і йдемо жити далі як грішники. Отож, якщо ми житимемо не за Євангелієм, а за забаганками своїх пристрастей, то ми аж ніяк не засвідчимо перед людьми приклад істинних учнів Христа.
19
Воздвиження Чесного Хреста
Якщо наша душа буде слабкою, млявою, маловірною, якщо Дух Божий у нас не діятиме, то і слово наше буде безсиле, і свідчення віри нашої, бо в ній не Господь діятиме, а наша звичка. Одна жінка якось мені казала, що вона ходить до церкви, бо їй приємно там постояти: «А куди ж мені йти, старій людині? Наче тут ось таке місце, що можна провести час». Та хіба так діє Святий Дух? Ні, це не віра, це просто самозадоволення. Не віра це, а забавляння себе. Це щось таке для старої людини, щоб їй було спокійно, приємно. Як-то кажуть, відпочити душею. Але це не Дух Божий, який має в кожному з нас діяти. Ось тому, мої дорогі, ми не засвідчуємо тепер справжнього прикладу. Зараз ми не та Церква, яка навернула величезну державу. Навпаки, нині своїм прикладом ми часто відштовхуємо інших, своїм прикладом ми часто ганьбимо ім’я християнина, заплямовуємо чисту одіж Церкви. Ось що означає наша неміч і торжество віри. Нині, коли будете йти додому, нехай кожен із вас поставить собі це запитання: «Як я виконую свій християнський обов’язок? Чи живе в мені Господь? Чи прошу я, щоб Він дав мені цю силу віри, силу духа? Чи живу чорно-біло, мляво, байдуже, порожньо, обтяжений гріхами і сном духовним?» Ось про що нам треба подумати. Якщо ми справді захочемо сповнити волю Христову, якщо захочемо справді отримати Божу поміч, щоб стати християнами, Господь пошле нам спасительний хрест. Його сила дається кожному, кожен може отримати дар цієї благодаті і воскреснути: прокинутися і стати значно сильнішим духовно. Бо Господь спасає нас своєю відкупительною силою. Ми її маємо за обітницею! Днесь ми отримали спасення, і лише від нас залежить, щоб ми прийняли силу Христового хреста, засвоїли і реалізували у своєму житті те, що Господь нам заповідав. Амінь.
ВЕЛИКИЙ ПІСТ Неділя православ’я
В ім’я Отця, і Сина, і Святого Духа!
Ïерша неділя Великого посту називається Неділя православ’я, або Неділя торжества православ’я, торжества віри Христової. І не випадково у цей день ми читаємо слова євангелиста про те, як сумнівався в Господі один із учнів, а інший сказав йому: «Піди і подивися». Той пішов і побачив Спасителя. Як він це пережив, євангелист не оповідає, але він відразу все зрозумів, побачив на свої очі, а основне, відчув серцем, що перед ним сама жива Істина. Ці слова – «піди і подивися» – стосуються і до Церкви Христової, до появи Христа на землі. Багато хто каже: «Де ж ваша правда, у чому ваша правда?» – позаяк вважають, що вона вже застаріла, відмерла, що вона непотрібна. А ми відказуємо людям: «Прийдіть і подивіться». Але не на нас, грішників, бо ми погані Божі свідки, а підіть і подивіться на нашого Господа, на Його красу і любов до людей, на Його жертовну любов, на Його хрест і страждання, на Його вчення, на Його Духа, який з нами. Піди і подивися на святість Євангелія, на Його неперевершену силу, яка перемагала все – скільки б її не гнали, скільки б її не знищували – сотні років вона поставала з гробу, перемігши смерть. Тому й каже Церква: «Не дивися, людино, на гріхи наші, а подивися на нашого Господа, подивися на великих святих від давнини». Нині в апостольському читанні перечислювалися праведники з часів Старого Завіту, а це ціла хмара свідків, що
109
Великий піст
були цінні в світі. Ці люди терпіли наклепи, брехню, вигнання, муки і смерть, але вони обрали саме такий шлях, бо віддали себе Господу. У цьому виборі й було торжество православ’я, бо воно передовсім у істинній вірі. Як каже апостол: «Вірою Мойсей полишив палац фараона, багатство, мудрість, щоб стати поряд із рабами, щоб провадити їх за Божим велінням. І царі, і пророки, і судді, і праведники, що зазнали гонінь і блукали печерами та земними вертепами, – всі вони обрали віру» (див. Євр. 11, 23-40). Не думайте, що торжество віри лише у зовнішній пишноті. Звичайно, коли ви приходите в Троїце-Сергієву Лавру3 і бачите прегарні собори, дивні ікони і чуєте чудовий передзвін, що розноситься благовістом довкола, звичайно, – це краса нашої віри і торжество. Але це все – зовнішнє, минуще, тлінне: його можуть зруйнувати і лихі люди, і час. А істинну віру і Христовий дух ніщо не може знищити! Люди Духа, такі, як преподобний Сергій4 і всі святі Нового Завіту, теж є хмарою свідків. І ми знову скажемо: «Ні, друже, не дивися на нас, слабких і немічних, а подивися на цих святих, які перемагали допити, тортури, вигнання і приниження, які свідчили про Бога своєю любов’ю до людей, своїм служінням людям, своїм великим терпінням, своєю святістю, своєю близькістю до Бога – ось вони всі, от у них, святих, є торжество Церкви по всьому світу, завжди і всюди. І вони нас вчать, бо вони наш приклад і наші вчителі, але найбільше навчає нас приклад самого Спасителя». Тому й апостол завершує словами: «Тому і ми, маючи навколо себе таку велику хмару свідків, відкиньмо всякий тягар і гріх, що так легко 3
Троїце-Сергієва Лавра – монастир у Росії, розташований неподалік Москви. Заснований у XIV ст. – Прим. ред. 4 Преп. Сергій Радонезький – преподобний монах російської Церкви XIV ст., засновник Троїце-Сергієвої Лаври. – Прим. ред.
Великоднiй цикл
110
обмотує, і біжімо витривало до змагання, що призначене нам, вдивляючись пильно в Ісуса, засновника й завершителя віри» (Євр. 12, 1). Амінь.
В ім’я Отця, і Сина, і Святого Духа!
Íинішній день називається днем чи тижнем торжества православ’я, торжества віри. І нам із вами здається, що слово «торжество» пов’язане з празником, із перемогою, з тим, що зазвичай у нас передбачає уявлення про людські торжества. Але, щоб нагадати нам, що зовсім не так торжествує віра, нині Церква наводить нам слова з послань про людей віри, про людей, які, починаючи від древніх часів, утверджували віру, заклали підвалини спільноти віруючих5. І яка була їхня дорога? Апостол каже, що ці люди, які були цінніші за весь світ, – вони постійно перебували у небезпеці, у вигнанні, були в пустелях, опинялися на волоску від смерти. І саме вони утверджували свою віру. Це каже нам про те, що віра – це найосновніше, чого очікує від нас Господь. Якщо ви приходите до людини і приносите їй дари, якщо ви засвідчуєте їй зовнішні знаки уваги і поваги, але вона знає, що ви їй не довіряєте, не вірите, таку людину жодні знаки уваги не можуть зворушити, вона розуміє, що перед нею – лукавство. Так само Господь: хай що ми для Нього робили б, якщо не маємо ми до Нього довіри, нема віри, то ми ніколи не почуємо Його голосу, що кличе, а завжди стоятимемо перед глухою стіною. Бо віра – це вікно в Царство Небесне. 5
Див. Євр. 11, 24-26, 11, 32 – 12, 2.
111
Великий піст
Апостол наводить нам Мойсея, що вірою сподвигнув себе на подвиг, до якого призвав його Господь. Але зауважте: він пішов за Господом, як каже апостол, не тоді, коли його життя пішло шкереберть, не тоді, коли він усе втратив, слабкий, немічний, розчарований життям, – навпаки, коли у Мойсея було все, про що лишень може мріяти людина! Він був у розквіті сил і віку, він жив у царському палаці; як названий син доньки царя, він втішався всіма почестями, які віддавали їй, царській доньці. Може, він сподівався таки згодом навіть стати царем, як бувало в цій державі, – людина незнана (а Мойсея були підкинули, він був названим сином), він міг посісти престол, і тисячі людей схилились би перед ним! Але й тоді, коли він жив у палаці, всі його бажання і забаганки виконувалися. Як каже нам Писання, він пізнав усю мудрість єгипетської землі. Здавалося, що бракує такій людині?! І саме тоді Господь постукав до його серця. Він побачив, що його співбрати страждають – і полишив палац. Полишив свій комфорт, безтурботне безхмарне життя і проміняв його на життя вигнанців, на життя пригноблених. І після цього, коли йому треба було втікати в пустелю від царського гніву, що його підтримувало – людину, яка заради покликання покинула все? Підтримувало уповання на Бога. Звичайно, він міг зневіритися. Уявіть собі людину, що живе в пустелі, випасає вівці, минають роки, – що вона згадує? Вона згадує ті прекрасні зали і палаци, в яких жила; ті великі слова мудрости, які вона чула від своїх учителів; те, що йому підпорядковувалися десятки рабів, що він був паном, майже князем, а тепер він опустився на саме дно життя! Він майже слуга, що живе в пустелі, пасе чужу отару, чужі вівці. І ось саме тоді, коли він міг зневіритися, у ньому з’явилася твердість віри… [Запис перерваний] 24 лютого 1980 р.
Неділя святителя Григорія Палами
В ім’я Отця, і Сина, і Святого Духа!
Äругу неділю Великого посту Церква посвячує пам’яті святителя Григорія Палами, покровителя християнських безмовників і молільників, яких у давнину називали подвижниками. Вони намагалися утримувати безмовність серця, ховаючись у далеких обителях на горі Атон, відрізані від усього світу морем, скалами. У печерах, де вони жили, багато хто живе дотепер. Чому ж саме цього святого, покровителя безмовників, ми прославляємо у дні Великого посту? Бо саме у цей час для нас важливо довідатися і нагадати собі про мовчання і безмовність. Яке наше життя? Воно минає у безконечному гаморі і суєті. Весь побут сучасної людини супроводжується силою звуків довколишнього життя. Людина, особливо та, що живе у місті, постійно чує шум: ревуть автівки, йдуть юрми… Лікарі кажуть, що це руйнує здоров’я. Але ми з вами говоритимемо про інше. Це передовсім розсіює нашу душевну зосередженість. Багато хто з нас, опинившись на хвилину серед тиші, відразу почувається ніяково і неспокійно: ми вже відвикли від тиші, і разом ми не можемо спокійно помовчати. А як багато зайвих слів!... І вся ця метушня і суєта, що пожирає наше життя, не дає людині звернутися до себе, згадати найосновніше. І так триває до нашого останнього віддиху… Інколи хвороба жорстоко зупинить наш біг, прикує до ліжка, і ми раптом опинимося відірвані від усезагального бігу, нам вдається побути сам-на-сам зі собою. У такі хвилини
113
Великий піст
ми починаємо думати: «А навіщо ж ми жили? Куди бігли, заради чого поспішали? Звідкіля цей гамір у серці, в думках, навколо? Чи не треба було раніше бодай зрідка шукати для себе кілька хвилин внутрішнього спокою, внутрішньої тиші?» Як може прийти Божа благодать до людини, як може вона зійти на неї і її просвітити, якщо чоловік оглушений і засліплений у своїй гонитві не здає собі справи, куди і навіщо він біжить і чому не чує голосу Божого? Голос Божий звучить завжди у тиші. Якщо ви хочете його почути, постарайтеся вирвати з доби хоча би кілька секунд. Для цього нам Церква дає правило: кілька хвилин проказати молитви, отямитися і подумати, яким був мій день, що минув, яким буде наступний? Це важливо, так важливо… Якщо хто хоче довідатися Божу волю, нехай шукає тиші. Хто хоче позбиратися з думками і почуттями, шукайте тиші, бо наші думки і почуття розбігаються, не слухаються нас. Ми живемо завжди у розсіянні, а справжнє духовне життя людини відбувається лише у зосередженні, у внутрішньому усамітненні. Треба зібрати свої думки і почуття у тихе вогнище в глибині серця, щоб там запанувала безмовність, у якій Бог прокаже своє слово, звернене до Тебе. Якщо ми не змушуватимемо себе до мовчання, якщо над нами пануватиме життєвий гамір, нескінченний біг, то все наше життя мине на поверхні, без глибини, без духовности, без справжньої зустрічі з Богом. Ось чому нині нам нагадують про безмовників, ось чому нині Церква закликає нас боротися з пустослів’ям, марнослів’ям, безпотрібною балаканиною, вживанням дару мови на шкоду собі. «Положи, Господи, охорону устам моїм і двері огороди губам моїм» (Пс. 140, 3). Ось про це ми молимося, ми просимо Господа, а Він чекає від нас, щоб і ми взяли участь, щоб захотіли цього, щоб ми отримали дар Божий – мовчання у тиші Його благословення. Амінь.
Великоднiй цикл
114
В ім’я Отця, і Сина, і Святого Духа!
Íинішню неділю Великого посту Церква посвячує пам’яті святителя Григорія Палами, який жив багато століть тому і який залишив нам свій великий заповіт. Він, почасти, полягає в тім, що християнин має любити, берегти, охороняти, використовувати у своєму духовному житті мовчання. Святитель Григорій був учень і наставник мовчальників. Для нашого часу це дуже страшна річ – мовчання. Бо ми відвикли від тиші. Наше століття – століття безконечного шуму. Шумлять натовпи, шумить транспорт, шумить радіо – навколо шум! Це зовсім не так страшно, як ми думаємо. Це нормально, природно, життя минає звичним порядком. Зараз уже, може, немає такої тиші, яка була тоді, коли не було ані літаків, ані гучних машин, ані потягів. Повернути цей первісний час уже не можна. Але понад це саме у наш час шуму, який уже створює труднощі для людської душі, нам треба цінувати тишу, берегти її, берегти ті хвилини, які ми маємо. Ба більше – нам треба згадувати слова Спасителя, який мовив: «Ти ж, коли молишся, увійди у свою кімнату, зачини за собою двері й молись Отцеві твоєму, що перебуває в тайні» (Мт. 6, 6). Кожен із вас може на собі перевірити силу цих слів Христа Спасителя. Ми безнастанно говоримо, слухаємо, ми безнастанно в суєті. Але побудьте кілька хвилин у тиші, дозвольте затихнути внутрішньому шумові, шумові думок, бурі почуттів, і ви побачите, що у цій тиші промовляє сам Господь. Він торкається серця, пробуджує його – і ви справді почуєте голос Божий. Як важливо упродовж доби хоча би кілька хвилин викрасти для тиші, щоб осягнути спокій внутрі свого серця. І це, звичайно, аж ніяк не просто.
115
Великий піст
Кожен із вас добре знає, як важко нам зібрати докупи свої думки, зосередитися, як важко навіть кілька секунд побути у внутрішній тиші… Щойно зберемося з думками, одразу виникають всілякі марнотні помисли, безплідні, недоречні, гріховні. Все повстає, все накидається на нас, щоб порушити цю тишу і цей спокій. Ось і стається так, що ми, трудячись, щоденно працюючи, полагоджуючи різні справи, не даємо спочинку своїй душі, ми не можемо зміцнити її, і вона у нас нидіє без мовчання. Саме тому нині Церква закликає нас подумати про те, який це коштовний дар. У мовчанні Бог промовляє своє слово. Ті, хто обтяжений численними турботами, виділяйте час для того, щоб побути з Господом хоч би п’ять хвилин у безмовності. Ті, хто живе самотньо, хто некомунікабельний – Господь навідався до вас своєю тишею. Ті, в кого язик непогамований, хто багато говорить, хто звик до велемовности, – вчіться погамовувати язик, пам’ятаючи про святе мовчання. Не у теревенях, а в тиші приходить у серце Господь. Ось цьому, дорогі, вчить нас нині святитель Григорій. Саме тому серед інших святих його вибрали сьогодні – як людину, що її ми просимо в молитві: Святителю Отче Григорію, Навчи нас зосереджености в житті, Дай нам у серце тишу І благословенне мовчання, В якому Господь проказує своє слово. Амінь. 13 квітня 1986 р.
Великоднiй цикл
116
В ім’я Отця, і Сина, і Святого Духа!
Íині, в другу неділю Великого посту, Церква розгортає перед нами знайому сторінку Євангелія – про зцілення розслабленого. Розслаблений – це людина, що паралізована, яка лежить як небіжчик. І ось її несуть до Господа. Ми всі маємо пам’ятати зі Святого Письма, що чотири людини несли ноші з цим хворим, і, підійшовши до дому, де був Спаситель, вони не могли зайти всередину через великий натовп. Вони намагалися зайти через двері, але не могли, і все ж не відступили! Вони залізли на дах разом із ношами, розібрали його і спустили ноші вниз, у кімнату. І далі євангелист каже: «Ісус, уздрівши їхню віру, до розслабленого й каже: сину, відпускаються тобі твої гріхи» (Мр. 2, 5). А чи ви ніколи не замислювалися, хто були ці люди, що несли носилки? Бо ж там не сказано, що це були рідні діти чи родичі цього розслабленого – мати, батько чи брати… Очевидно, це були просто друзі, може, сусіди. Подивіться, як вони прагнули – не для себе, а для цього хворого. Бо ж не кожен наважиться при всіх вибратися на чужий дах, розібрати його і спустити ноші на мотузках. Напевно, це було дуже незручно і важко, але ці люди будь-що хотіли проникнути туди, де Господь. І в цьому зусиллі, в цьому їхньому старанні Він побачив їхню віру! І не лише віру – основне, звичайно, їхню любов до цієї людини – вони про нього дбали, заради нього старалися, вони чекали його зцілення і вірили, що Господь Ісус може спасти цю людину, що лежала, як живий труп. Укотре читаючи ці сторінки, я подумав про те, як буває у нашому житті. Я пам’ятаю одну людину, яка теж лежала розслаблена, і біля нього був син, і були близькі. Але йому ніхто не простягнув руку помочі. Він лежав, як сміття, як труп, навіть гірше, ніж труп… Холодні, байдужі,
117
Великий піст
безсердечні люди! Часом так буває щодо дуже близьких людей і, як не прикро усвідомлювати, інколи і щодо рідної матері. А ці люди, про яких ми читаємо у Писанні, були зовсім інші. Вони так хотіли зцілення цієї людини, ніби вони самі хворі, ніби самі прагнуть піднятися з ложа недуги! Отож, дорогі мої, тут маємо великий приклад: спасатися, жити у прагненні Господа люди можуть лише разом, лише підтримуючи одне одного, лише люблячи і вірячи, простягаючи руку помочі, – і тоді у відповідь простягнеться рука Божа, рука Христова! Ніколи людина егоцентрична, самозакохана, черства не побачить простягненої до неї Божої руки. Бо як Він сам визволяє нас із безодні, так Він хоче, щоб і ми допомагали одне одному. І якщо ми не можемо допомогти вчинком, ми можемо допомогти молитвою. Тому щоденна молитва одне за одного не має бути просто перечисленням імен. Коли ми в храмі читаємо, перечислюючи ваші імена, ми ж не знаємо, за кого ви молитеся. А коли ви молитеся за своїх близьких, рідних, за тих, хто потребує, – молитеся по-справжньому, так само наполегливо, як прагнули ці родичі чи друзі розслабленого потрапити в дім до Господа. Будуть перепони. Ви всі знаєте, що це наша лінь, втома, млявість! Як усе це важко! Нам здається, що ми не молимося, а вантажимо каміння. Але згадайте в ту хвилю, коли вам важко молитися за своїх близьких, згадайте, що, напевно, підняти на дах будинку ноші теж не було легко. Але ці люди отримали винагороду: Ісус побачив їхню віру, Він побачить нашу віру… І всі перепони, врешті-решт, ми усунемо. Господь нам каже: «Стукайте, і відчинять вам» (Мт. 7, 7). Будьте наполегливі в молитві. Хто з нас не знає, яка розсіяна буває людина, яка слабка, як безконечні життєві справи нас відволікають,
Великоднiй цикл
118
наповнюють наші думки і почуття. Смішно подумати, що це ті справи, про які ми завтра не будемо навіть пам’ятати. Безконечне сміття, дріб’язок сповнює наше таке коротке життя, яке, здавалося, ми мали б цінувати безмежно! І все це ховає від нас Господа, затуляє небо, закриває молитву, як дим з труби, що, здіймаючись, застилає сонячне світло. А що таке дим? Це малесенькі чорні частинки! Ось так і наші гріхи, наша безконечна марнота, здіймається і все застилає, і життя наше з християнського стає беззмістовне, суєтне і бездарне. Отож, лише прагнення до Господа, лише бажання торкнутися до Христа-цілителя може перемогти. Ось зараз піст. Ми намагаємося більше молитися, більше утримуватися. Незначне стримання у їжі – це мізерна, мікроскопічна жертва Богові. І приносячи все це, постараймося зосередитися духом і піднести Господеві свою молитву – цього разу одне за одного. Не за себе, не за своє здоров’я і благоденство, а за своїх сестер і братів, за тих, хто дорогий нашому серцю, за них принесіть Господу молитву, як учить нас нинішнє Євангеліє. За них помоліться, щоб Бог благословив їхній шлях. За них помоліться, щоб Господь їх підтримав і зустрів! І тоді всі ми, наче тримаючись за руки цією молитвою любови, підніматимемося щоразу вище й вище до Господа. Ось основне, все решта додасться. Ось найсуттєвіше в нашій вірі, у нашому житті. І тоді Ісус, бачачи нашу віру, скаже нам усім і їм, за кого ми молилися, і нам, за кого вони помолилися, скаже нам усім: «Дитино, прокинься, встань від свого сну і недуги, від розслаблення, від духовного паралічу! Встань! Прощаються тобі гріхи твої». Амінь. 15 березня 1987 р.
На акафіст до Христових Страстей
Íині ми молимося біля Ісусового хреста. Хоча ще надійде час, коли знову для нас із вами оживуть усі події Страсного тижня: Господь на Тайній вечері, Господь у Гетсиманському саду, на суді архиєрейському і на суді Пилата, Господь на хресті в гробі. Але зараз до того, поки цей час не настав, Церква у Хрестопоклонну неділю, що наближається, тобто на наступну неділю, виносить хрест, щоб ми не занепали на дусі, бачачи за час великопосного покаяння свою слабкість, свої гріхи, свою нездатність здолати все те, що чинить нас не дітьми Божими, а дітьми темряви. Ми згорбилися під тягарем своїх немочів, неначе важкий камінь на нас навалений, а на нього зверху кладуть ще і ще. Ми всі з вами приходили до сповіді, щоб принести Господеві свої гріхи, і потім знову приходили. І знову, наче з невичерпного чорного джерела, всі знову і знову приносили гріхи. Як важко боротися з ними, як важко їх долати! І як передчасно думати, що ось від цього гріха ми відпали. Роками ми стоїмо тут, усвідомлюючи свою недосконалість. І от Церква, зобразивши перед нами хрест Ісуса, нагадує нам, що є шлях спасення, що є у нас надія! І вона полягає в Тому, кого ми істинно називаємо нашим Спасителем. Сказав Він якось дивні слова. Дивні… Сказав Він їх, коли люди осуджували Його за те, що Він спілкувався
Великоднiй цикл
120
з грішниками, і казали Йому: чому Ти ходиш по домах оцих нечестивців?! І тоді Спаситель відповів: «Я прийшов не до праведних, а до грішних». Він прийшов до нас, вибрав нас – найслабших, негідних. І прийшов не для того, аби ми, пізнавши Його, далі продовжували бути грішниками, а прийшов для того, щоб ось цей непосильний тягар наших гріхів узяти на себе. І саме так каже нам Святе Письмо: «Людина оправдується не ділами закону, а через віру в Ісуса Христа» (Гал. 2, 16). Тож як Він «оправдав» нас, як спас? Він, чистий, прийшов у нашу нечистоту. Він, усемогутній, став серед нас, як немічний. Він, праведник, двічі засуджений людським судом як злочинець! У Ньому все було прекрасне! Він був досконалий чоловік і істинний Бог у плоті. Його пошматували батогами! Його намагалися принизити важкими зневажливими насмішками і бичуванням. Можна сказати, що страждати наш Господь почав із того моменту, коли Він народився на світ, коли Він став немовлям. Бо Він зазнав усієї гіркоти! Боже Царство, Божий мир перебуває високо понад будь-яким злом і стражданням. І Він прийшов у наше нице місце, де живе ворожнеча, хвороба, неміч, смерть. І Він посеред цього жив, жив серед звичайних людей, таки негідних, як ми з вами. Ось коли розпочалося Його страждання. Він узяв на себе гріхи кожного з нас. Скільки людей було на світі за час існування людства: тисячі, мільйони, мільярди. І в кожного гріхів – гори. Хто може це підняти, щоб ми не загинули під тягарем малих і великих гріхів? Є лише одні могутні рамена, які взяли на себе весь цей тягар, – ті самі рамена, які за нас розпростерлися на хресті! Ось чому Господь – наш Спаситель. Ось чому лише до Нього одного прибігають усі. До Нього взиває Пречиста Мати, до Нього взивають праведники і святі, до Нього взиває свята Церква, до Нього взиває кожен із нас!
121
Великий піст
Немічні, найостанніші – Всі ми простягаємо руки до Тебе, До Того, хто розпростер свої руки на древі. Ти наш Спаситель, Ти один можеш згладити, Скасувати нашу гріховність. Ти один можеш нині нас преобразити. І якщо ми віримо в Твою спасенну силу, Тоді й ми очистимося Тобою! Відродіться, каже Господь, силою мого Духа. «Прийдіть до мене всі втомлені й обтяжені» (Мт. 11, 28). Ось, дорогі мої, який голос звучить із хреста. А хіба ми не втомлені, хіба ми не обтяжені всім життям? І Він каже: «…Я облегшу вас», – дасть полегшу, заспокоїть тих, хто перебуває у постійній тривозі, у постійному сум’ятті. «Навчіться від мене», – каже Він. Бо без цього ми не можемо до Нього прийти, лише – навчаючись у Нього! А для того, щоб навчатися, треба знати, який Він. І тому свята Церква дає нам образ Розп’ятого, і вона ж дає нам святе Євангеліє, щоб ми побачили, яким являється перед нашими очима наш Господь Спаситель. Утім, Він сам каже: «Навчіться від мене, бо я лагідний і сумирний серцем» (Мт. 11, 29). Як це нам важко! Хто з нас лагідний? Хто з нас смиренний? Скільки в нашій душі сум’яття, гордині, озлоблення, образ, претензій – чого лишень немає в нашому серці! І тому не знаємо ми спокою. Ні вдень, ні вночі – завжди в тривозі, у сум’ятті, завжди невдоволені. А нам з хреста Господь відказує: «Навчіться від мене, бо я лагідний і сумирний серцем, тож знайдете полегшу душам вашим» (Мт. 11, 29). Амінь. 15 лютого 1987 р.
Хрестопоклонна неділя
В ім’я Отця, і Сина, і Святого Духа!
Ïерші християни дуже любили на стінах своїх храмів зображати Мойсея в пустелі, бо для Христової Церкви він був прообразом спасення. Святе Письмо оповідає, що після того, як ізраїльтяни на чолі з Божим пророком Мойсеєм, перейшовши Червоне море, спасалися від рабства, вони зайшли в безводну і грізну пустелю, яка багатьом видалася значно страшніша, ніж рабство, пригнічення, підневільна праця. І ось день, тиждень, місяць ідуть вони по неймовірній спеці, серед каміння, серед випалених рівнин, серед скал. Люди гинуть без води, і нема ні джерела, ні краплини вологи; море залишилося позаду, на розпеченому небі – ні хмаринки, а дорога до Святої гори, куди вони прямують, далека, та й ніхто не знає, скільки ще верст іти ось так, ранячи ноги аж до крови. І раптом – маленький кущик, а біля нього – джерело. Люди накидаються на нього, хочуть пити і тут-таки випльовують цю воду – вона гірка, як морська. А в тих землях, очевидно, були поклади соли, і вони робили воду непридатною, а це джерело називалося «мера» – гіркота. Уявіть собі: вже зблиснула надія, у розпеченій пустелі – свіжа вода, прохолодна, що б’є з-під землі. Але вона гірка, її неможливо пити… І люди почали плакати з досади і відчаю. І тоді пророк Мойсей занурив у воду дерево, потримав його там, і поступово вода стала придатна до споживання.
123
Великий піст
Це оживлення джерела, яке було отруйне, нагадує нам про інше дерево, яке височіє посеред нашого життя, – про дерево хреста. Нині ми стоїмо перед його зображенням. Дерево хреста міняє гіркоту життя на чисту, прохолодну живу воду спасення, що походить від Господа. Недаремно Він сказав – ви нині чули в Євангелїі, – що багато з тих, які тут стоять, побачать Царство Боже, що прийшло в силі. Царство Боже приходить через хрест Христа, через Його безмежну, всеохопну любов. Царство Боже – це мир, світло і спасення Христа. Але можна перебувати біля цього джерела і не черпати з нього, можна ходити поряд – і вода життя однаково буде гірка, якщо ми житимемо по-старому: в егоїзмі, в марнотності, в гордині, в осудженні одне одного. Якщо ж ми хочемо, щоб вода спасення торкнулася нашого серця і оживила його, ми мусимо намагатися твердо відкинути осудження і пиху, і ненависть, і злобу, і брехню – все, що отруює наше життя. Тоді все буде нам свідчити про Нього, про Господа нашого. І зранку, знайшовши бодай одну хвилинку серед звичайних буденних справ і вставши перед Його ликом, ти відчуєш, як Він дивиться на тебе з любов’ю і закликає тебе трудитися. Благословення Боже з тобою у праці щохвилини в житті. Царство Боже, яке приходить у силі, оселяється в серці, бо Христос сказав: «…Царство Боже є між вами» (Лк. 17, 20), – візьми, піди і пий живу воду Царства Божого. А ми стоїмо, як давні ізраїльтяни, біля цього джерела, і вода здається нам гіркою, бо немає у нас сили віри, яка перетворила би цю воду з гіркої на живу. Гірка вода нудного, одноманітного, сповненого монотонних днів життя тече і поглинається піском, і немає надії, і немає проблиску, і немає спасення – занепад, хвороби, немочі, розчарування, озлоблення, холодність серця, беззмістовність життя – ось «мера», гірка вода нашого буття без Ісусового хреста. Але якщо є у нас хрест і якщо є у нас віра, тоді все змінюється, тоді кожна хвиля у Його присутності, і Він торкається
Великоднiй цикл
124
нашого серця... Лише тоді прозвучить молитва, безмовна чи словесна – будь-яка – вона рветься з серця благодаренням, захопленням і любов’ю Божою, бо з нами Господь. Він до нас прийшов і нас сповнив своєю благодаттю, нас, непридатних, немічних і негідних, нас відвідав. Жива вода Слова Божого, хреста Ісуса тече до нас, щоб нас відновити, нас оживотворити і дати нам сили йди дорогою далі. Амінь.
В ім’я Отця, і Сина, і Святого Духа!
Íині у половині посту Церква виносить нам зображення Ісусового хреста, щоб показати нам, що життєвий шлях християнина завжди проходить під тінню хреста. Звідти він черпає і силу, і надію, і дороговказ. Якщо ми з вами, підходячи до будівлі, бачимо на ній хрест, то знаємо, що це – християнський храм. Якщо ми бачимо на людині хрест, ми знаємо, що ця людина – християнин чи принаймні хоче ним бути. Якщо ми бачимо могилу, над якою стоїть хрест, ми знаємо, що ці люди хотіли по-християнському провести свого близького в інший світ. Апостол Павло називає християнське вчення, вчення євангельське «словом про хрест». Нині ми з вами чули євангельські слова про хрест, які сказав сам Господь Ісус. Він каже нам: «Коли хтось хоче йти за мною, хай зречеться себе самого, візьме на себе хрест свій і йде слідом за мною» (Мр. 8, 34). Отже, у цих словах зосереджене все християнське життя, в них сказано все, що треба. «Візьми свій хрест і йди». Лише в ці слова треба заглибитися, їх треба правильно зрозуміти,
125
Великий піст
бо вони говорять про життєву дорогу. Це не просто якісь поради і настанови, це безпосередня відповідь, що має робити людина, щоб вона справді була християнином чи йшла християнською дорогою: «Візьми свій хрест і йди». Декому здається, що будь-яке випробування, будь-яка хвороба, будь-яка неміч, будь-яка важка трагічна обставина – вже хрест. Часом ми з вами навіть так кажемо, що для мене хрест – це хвороба, мій хрест – це мої життєві труднощі. Вони можуть стати хрестом, але, загалом, це не зовсім воно. Господь каже: «Візьми свій хрест…» Ми ж не беремо свої недуги, ми ж не обираємо собі неприємності, ми не спроможні змінити багато чого. «Візьми» – це означає, що ти сам чи сама добровільно приймаєш те, що в життя своє добровільно, свідомо приводиш, – ось про що безпосередньо говорить нам Господь. «Візьми свій хрест і йди…» Тоді ми запитаємо: «Господи, що ж означає хрест?» А хрест, його не відняти від Того, хто помер на хресті. Його не відняти від самого Господа. Так, Він страждав, так, Він помер, але заради чого Він страждав і помер? Заради любови до людей? Він сам сказав, що Він прийшов не для того, щоб Йому служили, а щоб послужити людям. Він послужив їм словом, послужив їм усією своєю істотою, все віддав для людей, і навіть своє життя, щоб Кров’ю своєю змити людський гріх і відкрити всім, хто повірить у силу спасаючого хреста, дорогу до Христового Царства. Отож хрест – це любов Божа до нас, хрест – це служіння Христове нам, хрест – це Христос, що віддав себе нам. І якщо Він каже: «Людино, візьми і ти свій хрест», – це означає і ти послужи іншій людині, віддай їй свою любов, свої сили, наслідуй мене, йди слідом за мною, тоді ти будеш моїм послідовником. Ось у чому основний зміст слів Христових: «Візьми свій хрест», тобто обери в своєму житті любов-служінння, труд заради людини, серце, подароване
Великоднiй цикл
126
ближньому. Лише той, хто віддає своє серце ближньому, наслідує Господа Ісуса і йде за Ним, йде по Його хресній дорозі. Ось зрозумілі слова, ось те, що нам відкрите. Але ми запитаємо: «Господи, та де ж нам узяти сил, щоби йти цією дорогою?». Бо ж ми звикли собі служити, собі догоджати, про себе турбуватися найбільше. Кожен із нас наче скутий, зв’язаний… І тоді Господь обертається – Він, що йде попереду і несе хрест, – обертається і каже: «Я дам вам цю силу». Він може дати нам цю силу, нам треба лише йти слідом за Господом і дивитися на Його спасительний хрест, який кожного може перетворити справді в Його служителя! Той, хто шукає, – той знаходить, хто стукає, тому відчинять. Відчинить Господь, і Він дасть цю силу. Отже, можемо ми піти цим шляхом, можемо досягнути мети Христовою силою. Ось чому хрест завжди з нами, ось чому він присутній на наших храмах і на наших могилах. Найдорожче, найсвятіше зображення для християнина – це хрест. Він нагадує нам про все: і про любов Божу, і про страждання Христа заради нас, і про силу спасаючу, і про те, куди і як ми маємо йти. Господь не обманює. Він є істина, і якщо ми слухатимемося Його голосу, якщо старатимемося йти по Його хресній дорозі – по дорозі служіння і любови – тоді ми здобудемо ще й радість Його воскресення, бо Він страждав, помер і був похований, але Він воскрес. Бо любов не гине, правда не гине, сила Господня не гине, бо, як каже апостол, смерть не могла Його втримати. І якщо ми, слабі і немічні, будемо причасниками Господньої сили, то і нас смерть не втримає, і ми з вами уже тут, у цьому житті, відчуємо передсмак незаходимого Христового Царства. Амінь. 29 березня 1979 р.
127
Великий піст
В ім’я Отця, і Сина, і Святого Духа!
Ïосередині Великого посту, в день почитання хреста Ісусового він здіймається над нами, нагадуючи про ту велику силу, яка підтримує нас на дорозі до Бога. Цього дня Церква наводить слова Христа про все людське життя, про життя християнина, і вони показують нам, як далеко ми від того, до чого кличе нас Господь. Кожен із нас знає, яке сильне у нас самолюбство, егоїзм, бажання послужити і догодити собі. Найосновніший ідол, якому ми кадимо і служимо, найбільше наше поганство – це почитання себе. Передовсім утвердити свою волю, своє бажання, свої прагнення, себе самого, а вже потім – волю Божу і волю решти людей. Це – перша риса людини, що не має Духа Божого, – риса самопоклоніння і егоїзму. Друга риса – це марнотність. Подивімося, як мало часу ми відводимо роздумам про вічне, як мало часу відводимо на молитву, на Слово Боже! З доби нам ледве що вдається викроїти кілька хвилин для молитви. Де наші помисли, де наші пристрасті, наші почуття, де наші інтереси, що нас найбільше вабить?! Поверхневе, порожнє, дочасне. Воно так займає нас, що вже для Бога залишається лише дещиця! І ми це добре знаємо навіть по церкві, бо ж, приходячи сюди, ми сповнені думками, що скеровані на безконечні щоденні справи. Марнота стає хворобою, яка повністю нас поглинає! А як ми свідчимо про свою віру серед інших людей? Часто нам буває навіть соромно сказати про свою віру, не те щоб по-справжньому свідчити про неї. Багато в кого бували випадки, коли відмовлялися, зрікалися, соромилися своєї віри. Виходить, що, подивившись на себе, ми бачимо, що ми зусібіч наче обплутані брехнею, власною негідністю, скуті своїми немочами. І після цього називаємо себе християнами.
Великоднiй цикл
128
Як безмежно далеко від нас Царство Небесне, як безмежно далеко від нас блаженство святих і благословення Господнє, те світло, яке Господь нам обіцяв! Ось так ми й живемо: в марноті, в бездуховності, в егоїзмі, в турботах, у безнастанних турботах, служачи мамоні і собі. Мамона – це бог золота і багатства. Звичайно, ніхто з нас не має якихось особливих багатств. Але зовсім не треба їх мати, щоб усім своїм серцем чіплятися за них, прив’язатися до якихось дочасних речей, усе в них вкласти, всі сили своєї душі. Ось так виглядає наш портрет, наш образ. А тепер послухаймо, що каже нам Господь. Він неначе за всіма цими пунктами скеровує нас у іншому, протилежному напрямку. Я ще раз зачитаю вам ці кілька рядків, які нині звучали під час служби: Господь каже: «Коли хтось хоче йти за мною, хай зречеться себе самого, візьме на себе хрест свій і йде слідом за мною. Бо хто хоче спасти свою душу, той її погубить; а хто погубить свою душу мене ради та Євангелії, той її спасе. Бо яка користь людині здобути світ увесь, а занапастити свою душу? Що бо людина може дати взамін за власну душу? Хто, отже, буде соромитися мене й моїх слів перед цим родом перелюбним та грішним, того посоромиться і Син Чоловічий, коли прийде у славі Отця свого з святими ангелами» (Мр. 8, 34-38). І сказав їм: «Істинно кажу вам: Є деякі з отут присутніх, що не зазнають смерти, аж поки не вздріють Царства Божого, що прийде у могутності» (Мр. 9, 1). Перший закон, який дає нам Господь: треба залишити все минуле. «Зречися себе самого!» – каже Господь, припини носитися зі собою, припини думати лише про себе, бажати добра лише для себе! Подумай бодай на мить про людей, що довкола, про Господа, який тебе сотворив.
129
Великий піст
«Зречися себе самого!» – лише у самозреченні людина стає християнином. «Візьми на себе хрест свій», – це означає зносити труд, страждання за інших. «Хрест» – це не кожне лихо, не кожна хвороба, не кожна скорбота. Бо ж хрест Господь ніс за людей, отже, й ми, якщо ми несемо якийсь хрест, ми служимо іншим людям, віддаємо себе ближнім, тобто тим, хто перебуває поряд. «Йди слідом за мною», – каже Господь. Він, що всього себе віддав служінню Небу і людям, всього себе віддав Отцеві і своїм братам, Він навчає так само йти за Ним, віддавши своє серце Богові і людям. І далі Господь каже нам про марноту, в якій ми топимося, яка буквально заполонила кожну секунду нашого життя. «Яка користь людині здобути світ увесь, а занапастити свою душу?» Кожен із вас знає, як справедливо збуваються ці слова Господа в наших долях. Ось уже скільки років минуло, відколи закінчилася війна, – 35 років6; звичайно, жити стало легше, умови життя змінилися. Але це не означає, що в наших родинах настав мир, це не означає, що від цього ми стали кращі. Отже, можна вдосконалити своє життя, мати комфортніші умови для нього, але водночас бути нещасливими і тонути в гріхах… Подумайте, згадайте про те, якими добрими, самовідданими, чесними бували люди у важких життєвих обставинах, а от у спокої і благоденстві людина часто падає, збивається з дороги. І ось вона – правота слів Господа. Все здобула людина, і хоче здобути ще більше, хоче покорити і завоювати весь світ, але який з цього хосен, якщо при цьому людина нашкодила своїй душі. Душа – передовсім. Передовсім – серце людини. 6 Проповідь звучала у 1980 р.; йшлося про Другу Світову війну. – Прим. ред.
Великоднiй цикл
130
Господь каже нам про потребу свідчення. «Хто, отже, буде соромитися мене й моїх слів перед цим родом перелюбним та грішним, того посоромиться і Син Чоловічий». Ось ми покидаємо храм у неділі і в празники – що ми приносимо у світ, що довкола нас, у наші родини, людям, з якими ми живемо і з якими зустрічаємося? Там маємо постійно собі нагадувати, ніколи, ні на день не забувати про те, що кожен із нас неначе несе позначений на собі хрест. Ви йдете з церкви, і на вас хрест, ось так, як зараз на мені; хоча ми носимо його просто на грудях, але люди бачать, що ми йдемо з храму! Що ми несемо, добро чи зло? І нам справді деколи соромно зізнатися, що ми християни, бо немає у наших учинках свідчень того, що ми виконуємо Господній закон. Ми виконуємо його погано і навіть знаємо його погано. Здавалось би, який печальний розрив між тим, що Господь нам дає, і між нами! І все ж таки Він нас підбадьорює і каже: «Серед вас є такі, хто ще до смерти побачить Боже Царство, що прийшло в могутності». Це аж ніяк не означає, що людина доживе до кінця світу. Це означає, що тут, нині, можна осягнути й отримати спасення – відчутно, на дотик дізнатися, що таке Божа рука, яка тебе підносить! Пізнати, що таке Його благословення і Його любов! Пізнати, що таке Його цілюща сила, коли останнього грішника, отупілого, ослаблого, що не має жодної можливості ступити крок до Божого Царства, Він витягує з прірви, якщо лише почує: «Господи, поможи мені!» Ось тоді ми пізнаємо, що таке «Боже Царство», що нині прийшло в могутності! У молитві і в доторку благодаті ми пізнаємо це Царство, не в далекому майбутньому, а в нашому житті, тут і тепер. Про це нам треба молитися, до цього маємо прагнути, щоби, ще не зазнавши тілесної смерти, пізнати, що
131
Великий піст
таке дія Духа Божого і Його благодаті. Про це молитимемося безнастанно. Тоді для нас скорбота стане радістю, страждання – хрестом. Тоді печаль наша обернеться на радощі. Тоді справді випростаються наші плечі, і ми будемо на землі Твоїми свідками, Господи, такими, щоб світ подивився на нас і сказав: ось ідуть люди, що знають тайну щастя, тайну життя, які дізналися, як жити по-справжньому, які мають те, чого не маємо ми, хоча весь світ у наших руках. Ось про що нам треба молитися, про що просити у цей день, коли перед нашими очима хрест Христа, хрест Спасителя, який визволив нас і дав нам через свою Кров спасення і Царство Небесне тут, на землі. Амінь. 9 березня 1980 р.
В ім’я Отця, і Сина, і Святого Духа!
Âеликий піст – це час, коли ми з вами неначе знову розпочинаємо шлях свого християнського життя, неначе знову даємо Господу обіцянку, засвідчуємо своє бажання йти тим шляхом, який Він нам заповідав. Піст є час, коли ми озираємося назад, коли зважуємо своє життя перед Господом, коли ми перевіряємо своє сумління, коли все неначе промивається у нашій душі – через роздумування, покаяння, прагнення до нового життя. І на кожен день Великого посту, а понад те – під час кожного богослужіння Церква дає нам для роздумів дуже важливі фрагменти з Євангелій і з Апостола. Нині ви чули слово Господнє: «Яка користь людині, як світ цілий здобуде, а занапастить власну душу?» (Мт. 16, 26).
Святого Духа
В ім’я Отця, і Сина, і Святого Духа!
Êоли храмову сторожу, солдатів, що охороняли порядок у домі Божому, начальство храму послало схопити Господа, вони повернулися ні з чим, вони не могли накласти на Нього руки. І коли їх строго запитали: «Чому ви не привели Його?», ті відповіли: «Ніхто не говорив так, як цей чоловік» (див. Йо. 7, 44-46). Якась сила була у словах Христа Спасителя, але не було цієї сили у словах Його учнів, бо у Ньому промовляла Божа могуть, а у них – людська неміч. І навіть тоді, коли учні наяву побачили Прославленого, вони у страсі заховалися, зачинили свої двері, все одно не вірили, сумнівалися. Навіть, коли бачили Його в Галилеї на горі, як оповідає євангелист Матей, одні поклонилися Йому, а інші засумнівалися, вирішивши, що це – привид. Але через кілька тижнів на празник П’ятдесятниці все змінилося. Минуло не більше, ніж місяць після того, як Господь помер на череп-місці перед усіма і воскрес, явившись лише вірним. І ось – шум великий, голоси збентеження, виходять із дому Ісусові учні і перед усім натовпом свідчать про Христа Прославленого. Усе в них перемінилося: страху – наче не було, промовляють так, що всі розуміють, навіть ті, що прийшли з далеких країв і погано розуміють місцеву мову, а проте їхні слова доходять до кожної людини. Чому так? Що відбувається? Бо Божественна Господня сила прийшла до них. Не через людськість, не через тіло і кров, а саме через Дух Божий вони могли свідчити і відверто говорити:
237
Святого Духа
«Його, Ісуса, Бог воскресив з мертвих, ми всі – свідки цього». Важливе слово, яке ми маємо вкласти у наше серце,– свідки. Кожен християнин – свідок Божий. Подумайте над тим, що таке свідок у нашому буденному житті. На суді це той, хто має правдиво розповісти про те, що він бачив і що чув, чесно і правдиво розказати про те, що йому відомо по-справжньому. Бувають лжесвідки, бувають наклепники, але істинний свідок говорить лише правду, і не просто правду, а правду, яку він добре знає. Отож, сила християнського свідчення в тім, що ми говоримо про Господа, якого знаємо, про благодать, яку ми пізнали, про благословення, яке ми пережили, про віру, яка є в нашому серці. Якщо немає у нас Духа, якщо немає у нас тої сили, то ми погані свідки. Апостоли казали: «Його воскресив Бог, і ми свідки цього». Бо вони це знали, наяву побачили, пережили. Причащаючись Чесних Дарів, у молитві звертаючись до Господа, хіба ми не торкаємося до Нього? Будь-яка правдива віра є дотик до Господа, а якщо цей дотик був до Бога живого, до Прославленого Христа, що нас спас, то, отже, ми можемо чесно і відважно свідчити перед світом про наше уповання, про нашу надію і нашу радість. Наша радість – Господь, що полюбив світ, що спасає кожну людину і шукає кожну душу, якщо вона заблукала. І ми не просто кажемо це з чужих слів, а ми мусимо бути свідками Його Духа, свідками Його сили. Молитимемося нині про основне, про те, щоб Дух Господній, який нам обіцяли, обіцяли кожному, прийшов до нас і торкнувся нашого серця. Щоб ми не говорили даремно, а говорили з досвіду серця, що ми знаємо нашого Господа, що нас торкнувся Дух Христовий, Дух Божий і тому ми маємо право промовити: «Так, ми знаємо Того, кого полюбили, хто нас полюбив, спас і дарував нам життя вічне». До Нього ми всі взиваємо: «Царю небесний, Утішителю, Душе істини… прийди і вселися в нас». Амінь. 29 травня 1988 р.
Çì³ñò ВIД ВИДАВЦЯ ............................................................................ 5 ДВАНАДЕСЯТI ПРАЗНИКИ ................................................. 7 Початок церковного року .................................................. 9 Різдво Пресвятої Богородиці ......................................... 13 Воздвиження Чесного і Животворящого Хреста Господнього ................. 17 Введення в храм Пресвятої Богородиці ...................... 24 Початок Різдвяного посту ...............................................31 У передчутті Христового Різдва .................................... 34 Христове Різдво ................................................................. 37 Стисле привітання отця Олександра, звернене до парафіян Стрітенського храму після прочитання послання патріярха. ................ 39 Навечір’я Йордану ............................................................. 40 Хрещення Господнє .......................................................... 45 Стрітення Господнє........................................................... 49 Благовіщення Пресвятої Богородиці ........................... 57 Преображення Господнє ................................................. 60 Успення Пресвятої Богородиці...................................... 71 ВЕЛИКОДНIЙ ЦИКЛ............................................................. 75 Підготовчий період ......................................................... 77 «Відчини мені двері покаяння, Життєдавче»...... 77 Навернення Закхея..................................................... 80 Про митаря і фарисея................................................. 83 Про блудного сина ...................................................... 90 Про Страшний суд...................................................... 95 Неділя прощення ...................................................... 105
239
Святого Духа
Великий піст .................................................................... 108 Неділя православ’я ................................................... 108 Неділя святителя Григорія Палами ..................... 112 На акафіст до Христових Страстей .......................119 Хрестопоклонна неділя ........................................... 122 Неділя преподобного Йоана Ліствичника ..........141 Неділя преподобної Марії Єгипетської............... 145 «Прокиньсь, о сплячий…» ..................................... 162 Вербна неділя ............................................................. 165 На акафіст до Христових Страстей ...................... 172 Страсний тиждень ..........................................................176 Великий четвер ...........................................................176 Велика п’ятниця .........................................................181 Про те, як Симон Киринейський ніс хрест ........ 185 Велика субота ............................................................. 188 ВІД ВЕЛИКОДНЯ ДО П’ЯТДЕСЯТНИЦІ ....................... 191 На Пасху ............................................................................ 193 Неділя Томи ...................................................................... 194 Неділя жінок-мироносиць ............................................ 196 Про Никодима і Йосифа Ариматейського ................ 203 Про розслабленого .......................................................... 206 Про самарянку ................................................................. 209 Про святих рівноапостольних .....................................217 Кирила і Методія в Неділю про сліпонародженого .......................................217 Вознесення Господнє ...................................................... 221 Неділя святих Отців ....................................................... 225 П’ятдесятниця. Пресвятої Тройці ............................... 229 Святого Духа..................................................................... 236
Науково-популярне видання
Протоєрей Олександр Мень ПРОПОВІДІ НА ЦЕРКОВНИЙ РІК
Богословський редактор Оля Жаровська Технічний редактор Уляна Густей
Підписано до друку 23.12.13. Формат 84x108/32. Папір офс. Офс. друк. Ум.-друк. арк. 12.6. Ум. фарбовідб. 13.0. Обл.-вид. арк. 8.8. ТзОВ Видавництво «Свічадо» (Свідоцтво серії ДК №1651 від 15.01.2001) 79008, м. Львів, а/c 808, вул. Винниченка, 22. Тел.: (032) 244-57-44, факс: (032) 240-35-08 e-mail: post@svichado.com, url: www.svichado.com Віддруковано згідно з наданим оригінал-макетом у друкарні ТзОВ «Зерцало» (Свідоцтво серії ААВ № 219930 від 30.01.2013 р.) вул. Січових стрільців, 35а, с. Кротошин, Пустомитівський р-н, Львівська обл.