Назва оригіналу: L’Uniatisme. Оригінальний текст опубліковано французькою мовою у збірнику «Іренікон», № 5-6. Prieuré d’Amay S/Meuse. Бельгія, 1927 р. УДК 27 ББК 86.377 К-68
З французької переклала Зоряна Курдина Художнє оформлення Олени Гижі
Видання здійснене за підтримки
Інституту Екуменічних Студій Українського Католицького Університету
Інституту ім. Св. Климента Папи Українського Католицького Університету в Римі
Королевський, Кирило К-68 Уніятизм / Кирило Королевський / з фр. пер. З. Курдина. – Львів. – Свічадо, 2014. – 144 с. ISBN 978-966-395-783-8 УДК 27 ББК 86.377
ISBN 978-966-395-783-8
© Інститут Екуменічних Студій УКУ, 2014 © о. Іван Дацько, Передмова, 2014
Ïåðåäìîâà
У сучасному екуменічному богословському діялозі термін уніятизм є каменем спотикання. Якоюсь мірою, але значно меншою, йому відповідає термін прозелітизм. Це два полюси, які начебто є найбільшою перешкодою для екуменічного діялогу. Ці два поняття, а передусім уніятизм, найчастіше вживають наші православні брати, коли хочуть закинути будь-що стосовно розвитку цього діялогу. Деколи складається враження, що саме православні створили цей термін, щоб усе, що найгірше у взаєминах між Католицькою і Православною Церквами, звести до того одного слова. Хоча термін уніятизм рідко вживали у перших десятиліттях ХХ-го століття, наукового значення йому надав і фактично впровадив у церковнобогословську лексику католицький священик східного обряду о. Кирило Королевський, з походження француз (справжнє ім’я Жан Франсуа Жозеф Шарон [Jean François Joseph Charon] (1878-1959). У 1927 р. він французькою мовою написав широку статтю, яку ми, зважаючи на її актуальність, вперше публікуємо в перекладі на українську. У тому ж часі російський православний богослов о. Сергій Булгаков (1871-1944) переосмислював настанову православ’я щодо питання єдности Церков. 5
Богословам, які досліджують східне питання чи цікавляться ним, постать о. Королевського добре відома. Народившись у французькій римо-католицькій сім’ї, у молоді роки він захопився східним обрядом, служив священиком у Мелхітському Патріярхаті, потім познайомився зі Слугою Божим Митрополитом Андреєм Шептицьким, з яким його лучила приязнь аж до смерти. Праця о. Кирила Королевського Митрополит Андрей Шептицький (Métropolite André Szeptyckyj 1865-1944) – чи не найкраща його монографія, дар усопшому Митрополитові перед смертю автора. Свого часу о. Кирила Королевського у католицьких колах вважали одним з найбільших знавців Східних Католицьких Церков. Працюючи у Ватиканській бібліотеці та Архіві, він познайомився і заприятелював з Монс. Ахіллом Ратті (Mons. Achille Ratti) та о. Еженом Тіссераном (Eugène Tisserant (1884-1972). Згодом перший з них став Папою Пієм ХІ, а другий – кардиналом і секретарем Конгрегації у справах Східних Церков. Їхні приятельські взаємини були настільки близькими, що у 20-х роках ХХ-го століття о. Кирило Королевський мав прямий доступ до Святішого Отця, який номінував його консультором Східної Конґреґації і Папської Комісії Pro Russia. Отець Королевський був повністю відданий Римському Архиєреєві, запопадливо працював для єдности Церков, одначе ніколи не приховував того, що Східним Католицьким Церквам необхідно позбутися всіх латинізаційних впливів, які зі святої справи унії створили те, що він назвав уніятизмом. Ще перед Першою світовою війною Велеградські, як тоді називали уніоністичні, з’їзди відкрили 6
нові шляхи в пошуку єдности. Вони продовжували це шукання і в 20-30-х роках ХХ-го століття. Тоді ж широко розгорнув свою діяльність екзарх Росії, сьогодні блаженний, о. Леонід Фьодоров (18791935). У 1923 р. припадав 300-ий ювілей смерти священомученика Йосафата Кунцевича (1580-1623), і з цієї нагоди Папа Пій ХІ видав окрему енцикліку Ecclesiam Dei (12 листопада 1923 р.). Це був час, коли на Заході постав новітній літургійний рух, коли в Бельгії відбувалися Mалінські розмови, коли було засновано Шевтонський монастир, а о. Королевський видавав журнал Студіон. Також тоді Папа Пій ХІ видав енцикліку Mortalium Animоs (6 січня 1928 р.), у якій відклав різні уніоністичні, сьогодні ми б сказали – екуменічні, почини бодай на три десятиріччя. Це був час, коли єпископ Мішель д’Ербіні (Michel d’Herbigny (18801957)) за дорученням Пія ХІ подорожував Росією і підпільно відновляв римо-католицьку єрархію в Радянському Союзі. Саме в той час творилася Папська комісія Pro Russia і була заснована в Римі російська колегія Russicum, яка мала готувати фахівців для унійної праці в Росії і в Радянському Союзі загалом. Тоді ж у Галичині тривала жива дискусія на тему візантинізму і єпископ Станіславівський, сьогодні блаженний, Григорій Хомишин пише пастирський лист про Византійство (1931)1, а Митрополит Андрей – Про обрядові справи. Це був час, коли єпископи галицької, закарпатської та еміграційних провінцій не зуміли дійти згоди у справі нового видання літургійних книг і звернулися до 1
Пастирський лист Г. Хомишина єпископа станіславівського до клира єпархії станіславівської про візантійство, Станіславів 1931 (прим. ред.). 7
Римського Апостольського Престолу з проханням видрукувати їм ці літургійні книги. Конґреґація у справах Східних Церков призначила відповідальним за видання цих книг свого консультора, а саме о. Кирила Королевського. У той час, 1927 року, о. Королевський написав працю – широку статтю –Уніятизм. Вона складається зі вступу і шістьох частин. У вступі автор наголошує, що слово уніятизм – неологізм, і походить від слова unio, що властиво означає єдність. Польською – jedność, російською – соединение, грецькою – ἔνωσις. На жаль, у ПольськоЛитовському Королівстві цей термін набув політичного забарвлення, зокрема, після Кревської (1385), а головно Люблінської унії (1569). Для тих духовних людей, що старалися відновити єдність Церков у розумінні ще тоді недавнього Флорентійського Собору (1439), унія мала не політичне значення, а суто церковне. Сьогодні ми б сказали екуменічне значення. Цікаво, що о. Королевський, коли йшлося про Берестейську унію (1595-1596), вживає вислів союз між Митрополитом Київським і Святим Престолом. Отож такий союз – унія, для о. Королевського, справа свята. Це бажання єдности і прагнення до неї; або як він сам казав – це відновлення того, що існувало до великої схизми. 1. Натомість уніятизм – історичний наслідок належно непідготовленої унії, який Королевський поборював усім своїм єством. Для нього єдність Церков – це братерське сопричастя усіх християн, до якої б раси чи обряду вони не належали, під 8
проводом одного верховного пастиря, наступника Петра, Папи і Патріярха Риму. Ці Церкви мають не лише свій літургійний обряд, але й свою богословську, духовну, канонічну, адміністративну, і навіть народну спадщину. Ця спадщина єдности зберігалася у першому тисячолітті, хоча тоді не бракувало різних ран чи криз. Від ХVI–XVII століття, у час різних місцевих уній, о. Королевський намагається представити бачення об’єктивного православного спостерігача, який на підставі своїх спостережень доходить до висновку, що через обставини “ваша віра не є переконливою: ви намагаєтесь завести нас на манівці. Римська Церква прагне лише обвести Православну Церкву круг пальця, обговорюючи єдність, оскільки така єдність не є правдива єдність, а уніятизм, і це випливає з фактів”. Достатньо поглянути на ливанських маронітів, на русько-українську Церкву, на малабарську Церкву, на вірмен y Польщі, на греко- чи італо-албанські спільноти, на румунів чи сербських хорватів. На підставі своїх спостережень православний спостерігач заявляє: “Не хочемо стати греко-католиками, бо унія – це місток для переходу до латинства”. Дивним, а то й парадоксальним є той факт, що не латинники, “а саме наші уніяти, наші власні східні католики є найнебезпечнішими противниками” збереження східної спадщини. 2. Яка причина того незнання? Це неуцтво з боку західних католиків щодо того, що стосується Сходу. Отець Королевський тут гірко докоряє західним католикам, кажучи: “спілкуючись з християнами, що є хранителями найдавнішої традиції 9
Церкви, вони трактують їх як маси поган, серед яких усе слід починати з нуля”. Друга причина виникнення уніятизму – неосвіченість східного духовенства і в момент прийняття унії, й аж до другої половини XVIII століття. На Сході, який о. Королевський так дуже любить, серед духовенства він добачає надто багато симонії, неуцтва, жадібности, підступности і гордині. Західна Церква після “вибуху протестантства” зібралася в силі, щоб реформуватися. Зробила вона це головно під час і після Тридентійського Собору (1546-1564). Християнський Схід не знав такої реформи, а неуцтво і слабкість дисципліни спричинили великий занепад. Схід почав спілкуватися з більш розвинутим Заходом, а представники Церков Сходу не знали нічого іншого, як по-рабськи наслідувати Захід, тим самим набуваючи комплекс меншевартости. Наступною причиною закорінення уніятизму була соціяльна нерівність вірних східного обряду, які належали до найнижчих верств суспільства. Спосіб трактування Східних Церков був невідповідний. На них дивилися згори, як на християн нижчого класу. В Україні з цієї причини шляхта латинізувалась, приймаючи західний обряд і полонізуючись. Подібне відбувалося в Угорському Королівстві. Щоб вибитися в люди, потрібно було мадяризуватись, а згодом прийняти панівну релігію – католицизм римського обряду. Отець Королевський писав: “Допоки румуни, серби, русини угорської корони залишались православними, вони могли мати своїх незалежних єпископів. Одначе, коли вони ставали католиками, мусіли негайно підпорядкуватися угорським єпископам, які всі були латинниками”. 10
Королевський замало приділяв уваги настановi, яка впродовж століть була панівною серед Римського Апостольського Престолу, коли praestantia ritus latini – вищість латинського обряду – завжди більше поширювали. Як вірний син Католицької Церкви він не боровся з труднощами, які поставали з центру католицького світу – Риму, і це можна зарахувати до недоліків цієї праці, хоча ситуація, коли Уніятизм був написаний, може, і цього вимагала. Автор воліє звинувачувати світську владу – польських королів чи шляхту, угорських королів чи навіть примаса. Як приклад, він подає Мукачівську єпархію, що постала у 1491 році як православна структура. Коли ж ця єпархія 1646 року прийняла унію, вона перетворилася на апостольський вікаріят, оскільки угорський єпископ не міг стерпіти на своїй території іншого католицького, а в цьому випадку східного єпископа. Треба було чекати до 1771 року, щоб цісарева Марія-Тереза (1740-1780) створила незалежний єпископат для русинів-українців. Подібне бачимо і в Крижівцях (Хорватія) і в Орадія-Маре (Румунія). Коли вірмени Трансильванії стали католиками, вони мали свого єпископа, одначе угорський прелат Гуля-Фергерварський спритно використовує їхній поділ задля того, щоб вірменський єпископ не мав більше наступника. Їх латинізовували в насильницький спосіб, і коли вже вчинили це зло, він переклав провину на Конґреґацію у Справах Віровчення. Можемо ствердити, що було важко, та й досі не легко бути католиком східного обряду... Мимоволі об’єктивний дослідник поставить запитання: Чому тоді, коли 1991 року розпадався Радянський Союз, відразу було відновлено латинську 11
єрархію, а на визнання греко-католицької довелося чекати довше? А скільки ще років потрібно було доказувати, що вся територія України належить до судовласті УГКЦ? Коли сьогодні українські грекокатолики поселяються в Італії, Іспанії, Португалії, місцеві єпископські конференції не бажають собі паралельних структур, а лише погоджуються на вікаріяти чи апостольські візитатури, навіть застерігаючи собі, щоб керували цими вірними латинники, які лише пізнішими роками, більшою чи меншою мірою, пізнали східний обряд. Досить згадати долю першого українського єпископа в США Сотера Ортинського (1866-1916) і сумнозвісний апостольський лист Папи Пія X Ea semper (1907), що не давав йому жодної юрисдикції. С. Ортинський мусів випрошувати оцю судовласть у кожного латинського єпископа. Така настанова разом з іншими, як, наприклад, заборона одруженим священикам служити у країнах поселень, була причиною того, що сотні тисяч вірних переходили на православ’я. Таку ж настанову переживаємо і сьогодні, попри Другий Ватиканський Собор і попри великі братні жести примирення з православними... Напевно, на обличчі православних з’являється згірдлива посмішка, яку побачив Патріярх Йосиф під час Велеградських з’їздів і почув зверхні слова православних на адресу католиків східного обряду, що з “вашої унії” залишилися “рожки та ножки”, а уніятизм – це здійснення принципу “від свого відійшли, а до чужого не дійшли”... Отець Королевський слушно зауважує, коли робить висновок: “Як можна хотіти, щоб у народів, які пам’ятають свою історію, унія, укладена таким 12
чином, викликала симпатію, щоб вони сприймали її інакше, ніж національну катастрофу?” Королевський продовжує: “У Польщі – ті самі упередження, українські і білоруські єпископи, коли були православними, не мали права бути членами польського сенату. Коли вони у 1596 році відновили єдність з Римом, юридично їхнє прохання було частинно виконане. Київський Митрополит мав мати своє місце у сенаті. Рим у цьому випадку старався, щоб це право було здійснене, одначе марні були зусилля. Митрополит Київський завершив це змагання лишень коротко перед розвалом Речі Посполитої і його місце було щойно після намолодшого з латинських єпископів. До того часу наймолодший латинський єпископ-помічник Вільненський претендував на вищість перед Київським Митрополитом тільки тому, що він латинник”. Шляхта, українські бояри, більшою чи меншою мірою визнані в Польсько-Литовському Королівстві, виховували своїх дітей у колегіях єзуїтів, піяристів чи театинів. Вони здобували високу класичну і релігійну освіту, яка часто спричинювала в них внутрішнє роздвоєння. Вони переходили в католицтво, і то латинське. До прикладу, син визначного “оборонця православ’я” Василя-Костянтина Острозького (1525-1608), Януш (1554-1620), став латинником і згодом ворогом власного народу. Східна Католицька Церква Київської Митрополії могла розраховувати лише на селян, переважно кріпаків, разом з їхніми священиками, яких трактували, як рабів. Українське греко-католицьке духовенство, бажаючи уникнути стану соціяльної нижчости, починало ззовні, хоч би своєю одежею, наслідувати латинське духовенство. Утім не насмі13
лювалось повністю закінчити процес латинізації через страх перед власними вірними. І тут о. Королевський коротко наголошує: “Ось що являв собою уніятизм”. Водночас у сусідній Росії Східна Церква тріюмфувала у православ’ї, а в католицькій Польщі вона була упокорена і принижена в унії. Отець Королевський, який знав Михайла Грушевського, зазначав, що з тих причин можна зрозуміти, “чому найбільший історик сучасної України, академік Михайло Грушевський – попри свої історичні теорії – деклярує себе відвертим ворогом католицизму”. Ідея нижчости східного обряду тільки тому, що він східний, настільки закарбувалася в ментальності від 1898 року, що на прохання угорського єпископа Сату-Маре в Румунії, Рим був зобов’язаний проголосити конституцію Папи Лева ХІІІ Orientalium Dignitas (30 листопада 1894 р.) неприйнятною на території Австро-Угорської монархії. І то в ту епоху і на тій території, де п’ять шостих вірних були східного обряду. Ця ментальність сягає Середньовіччя, але триває і донині... Ще одна причина встановлення уніятизму – відсутність власної культури в самому середовищі східних католиків. Отець Королевський, хоч сам великий оборонець Сходу, перекладав провину на те, що священики східного обряду були одружені і не могли здобути належної освіти. Чернецтво, яке відзначалося своєю святістю і високим інтелектуальним рівнем у Візантії, перебувало тепер у цілковитому занепаді. Це був час, коли в Україні Василіянський Чин після Добромильської рефор14
ми (1882) почав давати свої плоди, а Митрополит Андрей відновив чернечий Студитський Устав. Одначе, твердить Королевський, після Першої світової війни, румунська Церква Ардеалу нараховувала лише одного монаха. Після Тридентійського Cобору на Заході усюди з’явились семінарії. Після Берестейської унії, попри старання передусім Митрополита Йосифа Велямина Рутського (1613-1637) і запопадливу працю Петра Аркудія (1562-1633), їхні зусилля заснувати семінарію для кандидатів до священства східного обряду у Вільні виявилися марними. Найздібніших учнів владики посилали у папські колегії, але це були латинські семінарії, а грецька колегія в Римі тоді радше була під впливом латинізації, аніж займалася відновленням східної традиції. Після Замойського синоду 1720 року кільком учням східного обряду було дозволено студіювати у Театинській колегії у Львові. Однак це було ніщо в порівнянні з потребами багатьох тисяч парафій. Треба було чекати до 1783 р., щоб австрійський імператор Йосиф ІІ (1780-1790) заснував Генеральну семінарію у Львові. Подібне діялось і на Закарпатті, де семінарію відкрили 1778 року в Ужгороді, яка задовільняла потреби Ужгородської, Пряшівської, а згодом і Гайдудорозької єпархій. У Блажі (Румунія) семінарію засновано 1776 року. На Близькому Сході цього чекали ще довше. Семінарію для східних католиків було засновано у Ґазір-Бейруті. І хоча ця установа призначена для кандидатів до священства Cхідних Церков, та щоденну Літургію служили для них у латинському обряді. 15
III. Íàñë³äêè óí³ÿòèçìó
Ми розглянули причини виникнення уніятизму. Розглянемо тепер його наслідки. Дещо про це ми вже знаємо. 15. – Богословська культура уніятського духовенства є цілком західною, воно не знає навіть назв основних книг, на які найчастіше посилається православна догматика. Воно ніяковіє, коли його запитують, у чому, власне, полягає правдивий «Символ віри» Геннадія Схоларіоса, Петра Могили, а також Доситея, стільки разів перевиданий всіма мовами православ’я, «Лист патріярхів Сходу про православну віру», рішення Єрусалимського та Яського Соборів. Скажемо одразу, що румунський клир – в дещо кращій ситуації: «Догматичне богослов’я» теперішнього архиєпископа й митрополита АльбаЮлії преосвященного Василія Суціу пояснює все: але наклад було швидко вичерпано, а обставини ще не дозволяють автору переглянути і перевидати його. На щастя, багатотомна праця о. Мартіна Южі може заповнити цю прогалину. Уніят так само зле підготовлений для богословської полеміки. Він знає все, що стосується квієтизму, баянізму, янсенізму, які не мають жодного 85
впливу на Сході, хіба що непрямий. Було б звичайно занадто вимагати знання дурниць, що їх поширює «Книга Кирила Єрусалимського» та інші праці слов’янської полеміки XVI ст.: вони можуть служити хіба що для контраверсій зі старовірцями. Але памфлети, такі як «Камінь спотикання» Елія Мігнаті (1669-1714), написаний грецькою, перекладений румунською й арабською мовами і перевиданий в середині минулого століття, мав величезний вплив на формування упереджень. Примітки, часом абсурдні, Агапіоса Ландоса і Никодима Гагіорита, до праці «Pidalion», все ще належать до наукового арсеналу православного духовенства Греції. Греко-католицький священик не може їх ігнорувати, оскільки часто мусить їх спростовувати. Таку ж паралель можна провести щодо арабського світу; ті, що досліджують діяльність коптів, мусять знати, що ці останні, охоплені цілком похвальним запалом, перевидали і послідовно видають велику кількість трактатів своїх найвідоміших середньовічних авторів. Саме з них слід вивчати їхню догматику – адже далеко не все в цих книгах підлягає осуду. Так само о. Беджан учинив добре, коли опублікував, для користування халдейського духовенства, величезну кількість пам’яток з патристики і агіографії Сирійської Церкви. Звісно, мораль є такою самою і на Сході, і на Заході. Але трактати з моральности просякнуті нині канонічним правом, і це канонічне право – західне право. Наприклад, на Сході не тільки не існує розрізнення між постом і абстиненцією (утриманням), але й правила, наприклад, посту насправді є обов’язковими лише для монахів. Вірні обмежуються тим, що наслідують правила – більшою чи 86
меншою мірою. Натомість у XVIII ст., спираючись на західні, дуже чіткі, правила, від східних католиків вимагали буквального дотримання жахливих і виснажливих практик, відмовляючись погоджуватися з будь-яким спрощенням: як результат, у багатьох країнах навіть для свідомих християнських родин складно дотримуватися простого п’ятничного посту. Справді, приватне богослуження було обов’язковим у Східній Церкві так само, як на Заході: його було введено, і цим досягнуто двоякого результату, однаково жалюгідного: численні прохання, звернені до Риму, щоб здобути дозвіл на читану месу, коротшу і більшою мірою пристосовану для приватного користування, або введення спрощеного богослуження, монотонного, нудного, яке відштовхує, замість того щоб викликати любов до богослуження, від цього «обов’язку», чітке врегулювання якого у Римській Церкві заважає людям пізнати найпрекрасніші частини богослуження. Вже багато де практично усунуто спільнотну службу за всіма канонами і замінено або монотонним читанням, чужим для Східної Церкви, або духовними вправами індивідуального характеру. І таких прикладів безліч. 16. – У сфері канонічного права спостерігалося майже цілковите руйнування уніятської концепції. Можна сказати, що на практиці українські Церкви дотримуються, поза літургійними приписами, лише латинської дисципліни. У румунів це краще збереглося завдяки кільком соборам; такої традиції слід дотримуватися і розвивати її. Церкви семітського світу мали собори лише відверто латинізаторського характеру, починаючи від відомого 87
Ліванського синоду 1736 р., а традиції – невизначені й сумнівні, або й навіть зовсім нічого. Пій IX ініціював попередню працю над їхньою систематизацією і уповноважив це робити кардинала Пітра. Пій XI підхопив цю ідею. Зволікаючи, він змушений обмежитись прямим і обережним застосуванням латинської дисципліни щодо східних християн: достатньо погортати «Collectanea» (збірник) Конґреґації Пропаганди, щоб усвідомити це і побачити, що чимало рішень набули вже сьогодні іншого змісту. Потрібно було, щоб Лев XIII проголосив, що східна дисципліна мусить бути збережена, і не лише стосовно літургійного обряду: хіба ж не висувалась, в межах підготовчої комісії до I Ватиканського Собору, ідея для усунення її раз і назавжди? 17. – Одним з найшкідливіших наслідків уніятизму, з огляду на дисципліну, була відмова, майже тотальна, від східного церковного звичаю. Певна річ, цей звичай видозмінювався і розвивався в ході історії, але скрізь він був по суті одним і тим самим: це добре помітно на прикладі православного світу. Сьогодні нічого, абсолютно нічого не відрізняє зовні українського церковного служителя будь-якого рангу єрархії та будь-якої категорії від його польського чи угорського колеги. Імітація, аж донедавна, виходила за межі здорового глузду. Наприкінці XVIII ст. в українських провінціях Польщі, коли православний священик переходив в уніятство, йому насамперед слід було підстригти волосся і зголити бороду. За східним звичаєм, це було рівнозначним приниженню. Український василіянин зі східного монашого одягу зберіг лише мантію та 88
клобук: усім іншим він нагадує редемпториста, єзуїта чи єпархіяльного латинського священика. Здебільшого румуни ще не відмовились від бороди. Деякі сільські священики носять ще рясу з широкими рукавами: у містах, де відчутнішим є угорський вплив, і це стосується навіть православних Ардеала, Банату і сербської Воєводіни, її звужують і підкорочують, прикрашаючи натомість вишивкою. Повсюдно серед українців, як і серед румунів, в тому, що стосується священичого одягу, вводиться німецька мода, де фелон ледве сягає колін, і це – фактично все, що одягається зверху на літургійну єпитрахиль під час вечірні чи утрені: іноді той самий одяг вдягається поверх румунської zimarra, з оздобленням червоного кольору... Азіятський Схід ще більше керувався традиціями. Але й там ті, хто здобув освіту на Заході або хто навчався у західних наставників, ввели поступово римську або французьку сутану і прийняли, не послуговуючись жодними критеріями для оздоблення відзнаки римських прелатів, які останні використовують в цілком визначених та інших випадках. Це щось на кшталт лихоманки новизни, яка добре відома людям нашого покоління і яку жодним правилам не вдавалося ще стримати. 18. – Але передусім уніятизм розкрився, власне, у богослуженні. Можна сказати: що більше папи наполягали на збереженні інтегрального східного обряду, то більше уніятизм докладав зусиль, переважно несвідомо, щоб ця обіцянка стала цілком ілюзорною. Тут є (не з провини Риму, а уніятів) різка суперечність між засадами і практикою. 89
Передусім у стилі церков. Наш класичний стиль – візантійський і його різновиди: суто візантійський, візантійсько-сербський, візантійсько-румунський, візантійсько-російський, візантійськоукраїнський. Коли проїжджаєш Польщу, Ардеал, Банат, Воєводіну, то бачиш, що всюди, крім нещодавно збудованих церков, а також всюди серед православних домінує бароковий стиль. Українська катедра Святого Юра у Львові, настільки вигідно розташована, є яскравим прикладом цього негарного стилю, що його ввело у моду XVIII століття. Єпископські церкви в містах Сремські-Карловці, Блаж, Орадеа дивовижним чином схожі на церкви в районах Петефі та Батіяні у Будапешті. Катедральні ж собори Ужгорода і Лугої – це колишні латинські храми (2). З розвитком мистецьких студій і відродженням візантинізму реакція на це щораз більше дається взнаки, але передусім приклад в цьому показують православні. В Сібіу маленька церква Сібіу-Сетат, збудована 1790 р. у недоречному єзуїтському стилі, була повалена і замінена у період між 1902-1906 рр. гарним храмом в стилі ренесансу, з виразними пропорціями, з багатим фресковим розписом школи Шмигельського. У Чернівцях православний катедральний собор (1844-1864) збудовано ще за зразком Ісаківського собору в Петербурзі, який дуже нагадує паризький Пантеон, а від 1864 р. під керівництвом чеського архітектора Йозефа Главки відбудували, на зразок візантійського, чарівний ансамбль, один з найпрекрасніших у сучасній Румунії. Католики не пасли задніх: єпископська церква в Лугої, в Орадеа, катедра у місті Гхерла, парафіяльна церква в Радесті змушують забути недоречний 90
стиль Блажа. У Станіславі щойно майбутній митрополит Андрей Шептицький опинився на єпископській кафедрі, як за його бажанням собор (а також стару латинську катедру) було прикрашено чудесними фресками українського художника Юлія Макаревича, одного з реставраторів королівського Вавельського замку в Кракові. У Національному українському музеї у Львові, також заснованому митрополитом, зайняли почесне місце іконописні полотна – зразки чистоти стилю. «Апостолят через мистецтво» розцінюється митрополитом як одна з умов унії, і він має рацію. На азіятському Сході мусульманське ярмо призвело до втрати католиками будь-якої власної традиції: вони або не мали зовсім ніякого стилю, або копіювали Захід. Ніде не вміли писати ікон: ті, що були, часто є виконаними жахливо. Внутрішнє оздоблення і розпис церков також сильно спотворені уніятизмом. Співслужіння все ще є правилом серед румунів, так само, як і в Мелхітському патріярхаті, але серед українців воно є радше винятком. Оскільки замість євхаристійної служби, по можливості єдино придатної для служіння, яка правиться завжди з огляду на людей, на ній присутніх, вводяться меси читані і приватні, стає необхідним збільшувати кількість вівтарів. Вони є повсюдно, їх ліплять до стін, і це змушує або скорочувати деякі богослуження або ж відмовлятись від них; перед ними не ставлять іконостасів (що їх православному Сходу вдалося зберегти дуже ретельно у всіх своїх церковцях і капличках, навіть найменших) з огляду на те, що іконостас може бути повалений, навіть перед центральним вівтарем: так і сталося з деякими єпархіяльними церквами, 91
які зникли між 1839 і 1875 рр. Можна й надалі спостерігати цю трагікомічну виставу: в неділю, після завершення ранкового богослуження, із вівтаря виходять священики, несучи чашу і дискос, розташовані, як у римському обряді: вони правитимуть одночасно в приватному порядку, за допомогою громіздкого місала, скорочену Літургію, читану таким тихим голосом, що співслужителі не чують один одного, в той час як вірні, стоячи навколішки на кам’яній підлозі храму, відмовляють вервицю. Вівтарі щедро прикрашені свічками та штучними квітами: незабаром з’являтимуться скульптурні фігурки. Священичий одяг теж змінився не в кращий бік. У Росії майже виключне використання щільних тканин змусило прийняти для просторих священичих риз чи фелонів покрій, що не вирізнявся вишуканістю. Але це лише незначна помилка, яку легко можна виправити. З уніятами все значно гірше. Передусім повсюдно замість традиційного священичого стихаря, прикрашеного двома-трьома галунами (вишивками), вводиться його латинський аналог з білого мережива, якого уникає вже навіть суто римське богослуження. Саме цим шляхом завжди починав вводитись уніятизм. У деяких місцевостях, якщо йдеться про Закарпаття чи деякі церкви Сирії та Месопотамії, латинський стихар також належав до одежі нижчих клириків чи навіть дияконів. Прийняли наплечник і призначили для нього молитву. Стихар диякона був дуже довгий і не дуже схожий на далматику латинського диякона: йому надали форму й певним чином назвали, а під ним помістили наплечник і латинську альбу (3). У великій церкві монастиря в Розвигові 92
у Закарпатті можна побачити цю карикатуру на східного диякона, зображено просто на іконостасі. На азіятському Сході латинські хрести і мітри увійшли у загальний вжиток не лише серед середньовічних вірмен, але починаючи з кінця XVIII ст. поширились також серед сирійців та халкедонців. Вже віддавна мароніти і малабари використовували лише латинський одяг: етіопи починають чинити так само, в той час, як поступово виключають дріжджовий хліб на освячення Пресвятої Жертви. Це «більше по-католицьки», чи не так? Римський обряд залучає піддиякона під час урочистої меси, на відміну від візантійського обряду. Поза тим, він мусить бути присутній, одягнутий у свій стихар, праворуч від диякона, якому він лише заважає рухатись. Сам диякон, від часу поширення величезного тому місала, єдиного на всі випадки, промовлятиме свої єктенії стоячи за аналоєм, який дуже нагадує латинський хоровий пюпітр (4). Тепер – про літургійний текст. Оскільки йдеться про зовнішнє визнання католицизму, видається, що це мало б зобов’язувати нічого не змінювати без дозволу Риму. Однак вжито всіх застережних заходів, щоб не питати цього дозволу! Українські місали XVIII ст., скальковані з місала із Гроттаферата від 1683 року, містять цілком нові рубрики, що суттєво видозмінюють богослуження в римському обряді, принаймні в тому, що стосується читаної служби: малий вхід не використовують, великий вхід зменшено до якоїсь подоби на нього, заставки зазначаються відповідно до сучасних рубрик римського обряду, прийнято позицію складених рук «pollices ad pollices» чи помірно розведених – 93
Çì³ñò
Передмова ........................................................................ 5 Вступ ................................................................................. 50 Двозначність і двоякість формулювання слова «унія» у польській, російській та грецькій мовах. I. Що таке уніятизм?....................................................... 53 – 2. Зневажливий зміст другої форми зазначеного вище слова. – 3. Що таке «єдність Церков»? – 4. Що таке уніятизм? – 5. Факти, на які спирається концепція уніятизму. – 6. Це стосується не лише православних. II. Причини виникнення уніятизму ........................... 61 – 7. «Неуцтво» з боку Заходу щодо того, що діється на Сході. – 8. Низький рівень освічености східного клиру в момент прийняття унії. – 9. Групи віруючих, які повернулись до католицтва, майже завжди становили меншість. – 10. Соціяльна ситуація, що стосується католиків східного обряду. – 11. Відсутність власної культури у східнокатолицькому середовищі. – 12. Людська недалекоглядність. – 13. Тиск з боку римо-католиків. – 14. «Причина причин»: схизма (церковний розкіл). III. – Наслідки уніятизму.............................................. 85 15. Для богословської, догматичної, полемічної та моральної освіти. – 16. Для канонічного права. – 17. Відмова від східноцерковної одежі. – 18. Літургійний уніятизм: стиль та вбрання храмів, літургійних шат, 142
текстів евхологіонів. Конкретні приклади. – 19. Аскетика уніятизму. IV. Межі поширення «уніятської недуги» ................ 106 – 20. – У царині богослов’я. – 21. У юридичній площині. – 22. У способі одягання. – 23. У літургійній сфері. – 24. – В аскетиці. V. Вияви небезпеки, пов’язані з уніятизмом .......... 114 – 25. Уніятизм – реальне й відчутне заперечення обіцянок пап. – 26. Принципова неспроможність уніятизму стати основою єднання між католиками і некатоликами (православними). – 27. Уніятизм сам собою є хибним шляхом. – 28. Дії пап, спрямовані на утвердження уніятизму: їх історичне пояснення. – 29. Докладне вивчення послання Пія IX від 13 травня 1874 р. до митрополита Галицького. VI. Як зарадити виявам небезпеки, пов’язаними з уніятизмом................................................................. 126 – 30. Бажання з нашого боку покінчити з ним. – 31. Утримання наших семінарій і спосіб управління ними. – 32. Поділ на дві категорії справ, якими керують латинські місіонери. – 33. Послух перед приписами Конституції Папи Лева XIII. – 34. Поступова відмова від «гібридизації». – 35. Як її досягнути? – 36. Шанобливе ставлення до східного обряду. – 37. Розвиток практики целібату. Примітки ...................................................................... 134
143
НАУКОВЕ ВИДАННЯ
Кирило Королевський
Óí³ÿòèçì
Визначення. – Причини. – Наслідки. – Межі поширення. – Вияви небезпеки. – Як цьому зарадити. Передмова: о. Іван Дацько
Науковий редактор Ольга Жаровська Літературний редактор Ніна Муравицька Технічний редактор Галина Горбачук Підписано до друку 07.08.14. Формат 84x108 1/32. Папір офс. Офс. друк. Ум. друк. арк. 7,6. Ум. фарбовідб. 8,0. Обл. вид. арк. 5,1. ТзОВ Видавництво «Свічадо» (Свідоцтво серії ДК №1651 від 15.01.2004) 79008, м. Львів, а/c 808, вул. Винниченка, 22. Тел.: (032) 244-57-44, факс: (032) 240-35-08 e-mail: post@svichado.com, url: www.svichado.com Віддруковано згідно з наданим оригінал-макетом у друкарні ТзОВ Зерцало» (Свідоцтво серії ААВ № 219930 від 30.01.2013 р.) вул. Січових стрільців, 35-а, с. Кротошин, Пустомитівський р-н, Львівська обл., тел. (032) 253-05-45