КАНА №3 грудень, 2012 (читати весь)

Page 1

№3

грудень 2012

тема номера:

ЩО ПОДАРУВАТИ НАЙБЛИЖЧИМ

Дарування – це прояв любові c. 12-13

Тільки у свято? c. 14-15

Не замінюй себе подарунком c. 16-18


фото: Андрій Губарь


g`opnxrJln dn j`mh

Д

о кого любите ходити в гості? Я – до того, у кого почуваюся невимушено, вільно, як удома. А ще – до того, хто щиро, навіть коли пригощає тільки горнятком чаю, радий присутності гостя, тобто моїй присутності. Це відчуваєш серцем – ти не зайвий, тебе чекали, хочуть з тобою розділити життя. Запевняю Вас: саме такими відкритими до інших є сім’ї, до яких ходить у гості «КАНА». Серед них – подружжя Надії та Миколи Мандзяків, про яких пишемо у рубриці «До родини на гостину». Історія цього авантюрного подружнього тандему викликала у мене справжнє захоплення. Вони не зірки (а може, все-таки зірки?), живуть у звичайнісінькій багатоповерхівці, нічого особливого... Але це тільки на перший погляд… Бо об’їхати пів-Європи в радянські часи на саморобному ровері, погодьтеся, могли тільки люди неординарні. Люди з мрією, люди, які радіють життю… Гадаю, Вам також сподобається інтерв’ю з владико Борисом Ґудзяком – та ж щирість, невимушеність, готовність ділитися сокровенним. Про такі речі розповідають тільки друзям. Тому дуже тішуся, що владика Борис запросив у друзі всіх читачів «КАНИ»! А загалом ці два матеріали дуже добре ілюструють нашу тему номера: «Що подарувати найближчим». Адже перебувати разом, ділитися думками, дарувати себе – насправді немає нічого ціннішого... Наближається «час подарунків». Так, святий Миколай робив їх таємно, але перш ніж дарувати матеріальне, він віддавав свій час, щоб побачити людину, зрозуміти її потребу. Як часто губимо потреби своїх найближчих у гонитві за виконанням традиції «подарувати щось»... Є така акція «Миколай про тебе не забуде». А якщо Ви напишете: «Ірина про Марка не забуде», «Марко про Ірину не забуде»?.. І зробите це не тільки у свято?.. Може вийде у Вас гарна сімейна акція? Про неї не напишуть у газетах, але її надрукує на своїх сторінках серце Ваших найближчих. Це журнал для ВАС і про ВАС! Запрошуємо до «КАНИ»! P.S. А знаєте, що ми всі запрошені в гості на царський бенкет? До кого? Секрет – на сторінці 22. До зустрічі:)

Від імені редакції

ГРУДЕНЬ 2012 КАНА

3


bPd b`q dn m`q ЧІТКО, ДОСТУПНО І ЗРОЗУМІЛО кнайшвидше, з великою радістю хочу подякувати вам за те, що Ви є, за такий прекрасний журнал!!! Мене звати Ольга, мені 35, виховую (з чоловіком) двох школяриків. Старший Іванко має 11 років (хворіє церебральним паралічем), а менший Максим – 6 років, першокласник, тому статті у Вашому журналі (№1) якраз для мене. Зараз я також стикаюся з проблемою виховання першокласника, який пізнає світ з відкритим серцем і великими очима. Дуже раділа, коли читала такі корисні поради у журналі. Хочеться також і надалі отримувати підтримку від Вас у статтях про дітейінвалідів, про сім’ї, які навчилися горе приймати як ласку, як радість і як когось чи щось особливе у їхніх сім’ях… Окрема подяка п. Г. Яким – від мене як жінки, бо я також обожнюю тістечка та торти. Дякую Вам і за те, що все написано чітко, доступно і зрозуміло. “Кана” – це мій настільний журнальчик, мій друг, розрадник, путівник у невідоме і таке цікаве (стаття про Мукачеве), у наше сьогодення. Мільйонних Вам тиражів і Божого благословення… Ольга Садова, с. Вовчиківці

Я

ЖУРНАЛ ДЛЯ ЧИТАННЯ – мама двох дітей-двійнят – Софійки та Надійки (6 років). Ми є давніми шанувальниками видавництва “Свічадо”, прочитали не один десяток ваших книг, а дівчатка також є читачками журналу “Зернятко”. Дуже зраділи появі нового журналу “Кана”, він нам дуже сподобався. У ньому кожна людина різного віку, різних уподобань може знайти щось для себе – як для душі, так і для побуту. У наш час, коли є багато російськомовних журналів, які створюють не для читання, а для розглядання малюнків, бракувало такого журналу, у якому можна знайти багато відповідей на запитання, які турбують. Ірина Мельничук, м. Львів

Я

“Кана” – журнал для ВАС і про ВАС! Усі автори листів, надрукованих в цьому номері, отримують подарунок – книжку “Сміятися від усього серця” Валеріо Альбісетті.

БЕЗ “ВІНЕГРЕТУ” ПОГЛЯДІВ урнал “Кана” – це для мене справжня знахідка! Підбір рубрик, особистостей на інтерв’ю, високий професіоналізм дописувачів, чудові світлини та оформлення (що для мене, майже художника, чи не на першому місці), надактуальні теми – те, що змушує записатися в ряди постійних читачів Вашого журналу. Тішить також ще один момент – поміж рядками відчитується міцна християнська основа. Мене особисто завжди засмучує-обурює ціннісна “безхребетність” більшості сучасних популярних видань, в одному номері яких може поміститися і розмова з духівником, і гороскоп, і стаття “Як дістати задоволення у ліжку”, і тест “Чи здатні ви на курортний роман”. Такий собі “вінегрет” поглядів, який, на жаль, відображає рівень нашого духовного життя… Тому безмежно радію, що в наші дні активно діють такі християни як Ваша редакція, що плодами Вашої праці ми можемо скористатися. Марічка Костецька, м. Самбір

Ж

ПИШІТЬ БІЛЬШЕ ПРО ПОДРУЖЖЯ ердечний привіт працівникам журналу “Кана“ з Коломийщини. Будучи на молитві в церкві св. Йосафата, я побачив ваш журнал, купив його і уважно перечитую статті. Статті змістовні і змістом повноцінні, дизайн відповідає сучасним нормам друкування. Журнал потрібний сьогодні, добре, якби він народився 3 – 4 роки тому. Треба редакції більше розширити статті на тему будування подружнього життя, а саме – про дітородження і запобігання абортів, бо у нашому районі це дуже гостра проблема. Церква повинна відіграти місійну роль у вирішенні цієї проблеми. Друге питання: журнал повинен друкувати статті про святі місця в Україні. Паломництва згуртовують людей, особливо молодь, щоб пізнати таїнства Господні, щоб у майбутньому почуватися ревними християнами. Я щиро вітаю Ваш новонароджений часопис, який принесе користь людям і майбутнім поколінням. Висвітлюйте глибше роль життя Церкви і діяльність єрархів нашої УГКЦ, як, скажімо, у №1 Ви помістили інтерв’ю з владикою Миколою. Це гарно написано, позитивно вплине на імідж журналу. Бажаю Вам Божого благословення і плідної праці. Богдан Арсенюк, 85 років, с. Перерів

С

Чекаємо на ВАШI листи! Автори найцікавіших отримають подарунки – книжки видавництва “Свічадо”. Адреса для листування: Журнал “Кана”, а/с 808, м.Львів, 79008

Електронна адреса: kana@svichado.com 4

КАНА ГРУДЕНЬ 2012


r mnlepP

6

dn pndhmh m` cnqŠhmr

НАДІЯ ТА МИКОЛА МАНДЗЯКИ ФОРМУЛОЮ НАШОГО ПОДРУЖНЬОГО ЖИТТЯ Є “СПІВУЧАСТЬ, СПІВРОЗУМІННЯ І СПІВПЕРЕЖИВАННЯ”. Тобто це фактично жити життям один одного. І В НАС НЕ БУЛО ТАКОГО, ЩОБ МИ МАЛИ ЯКІСЬ СЕКРЕТИ ОДИН ВІД ОДНОГО. Ми сідали і розмовляли.

Šel` mnlep`

12

ЩО ПОДАРУВАТИ НАЙБЛИЖЧИМ Що ви найчастіше даруєте вашим рідним? ЧОМУ ДІТИ ПРОСЯТЬ ПОДАРУНКІВ І ЩО ЗА ЦИМ КРИЄТЬСЯ? Чи так це важливо – обдаровувати тих, хто поруч? І ЩО ОЗНАЧАЄ – ДАРУВАТИ СЕБЕ БЛИЗЬКИМ ЛЮДЯМ?

qPl’“

36 НЕ ДАЙ, БОЖЕ! МИ ВСІ Є ЧИЇМИСЬ ДІТЬМИ. Батьки нас виховували в міру своїх знань, можливостей та життєвих позицій. ВРАХОВУЮЧИ ТОЙ ЧАС, У НАШИХ БАТЬКІВ НЕ БУЛО СТІЛЬКИ ІНФОРМАЦІЇ, ПРОГРАМ РОЗВИТКУ, СЕМІНАРІВ, ТРЕНІНГІВ, ЯКИМИ МОЖЕМО КОРИСТУВАТИСЯ МИ.

fhŠŠ“ 0epjbh

26

k~dhm`

Я БУВ НА ОКРЕМІЙ ОРБІТІ ВЛАДИКА БОРИС ҐУДЗЯК: “Я дуже щасливий у своєму священстві. ЩАСЛИВИЙ У ПОКЛИКАННІ ПРАЦЮВАТИ В УНІВЕРСИТЕТІ. І ЦІ ПЕРШІ

ТИЖНІ ЄПИСКОПСТВА ТАКОЖ ДУЖЕ БЛАГОДАТНІ. Я ЛЮБЛЮ ЛЮДЕЙ”.

ondprff“

32

РОДИННІ СЦЕНАРІЇ: ЖИТТЯ ЗА ПЛАНОМ? Кожен із нас є носієм історії своєї сім’ї, її таємниць, трагедій та досягнень. КОЖЕН ІЗ НАС Є ТАКОЖ ЧАСТИНОЮ РОДИННОЇ ІСТОРІЇ, ЯКА ТВОРИТЬСЯ ЗАРАЗ. Проте, стосунки у родині варто будувати свідомо. ЯК ЦЕ ЗРОБИТИ?

40

ТЕРИТОРІЯ ГОСТИННОСТІ БУДИНОК ЄЗУЇТСЬКОЇ СЛУЖБИ БІЖЕНЦІВ У ЛЬВОВІ МОЖНА НАЗВАТИ СПРАВЖНІМ ЩАСТЯМ У НЕЩАСТІ.

Тут біженці не просто перебувають, пасивно очікуючи рішення суду. У ЄЗУЇТСЬКОМУ ЦЕНТРІ НИМИ РЕАЛЬНО ОПІКУЮТЬСЯ. Атмосфера гостинності єзуїтського центру для біженців сильно контрастує з негативною атмосферою щодо біженців загалом у суспільстві.

50

jrk|Šrp`

МАЛІ ПРОПОВІДНИКИ У цьому гурті – 14 вокалістів. І всі вони – діти віком від 5 до 12 років. НІХТО З НИХ НЕ Є ПРОФЕСІЙНИМ СПІВАКОМ. Але на концертах вони швидко збирають чималу публіку. ЦЕЙ ГУРТ НАЗИВАЄТЬСЯ “НОЇВ КОВЧЕГ”. І ВОНИ СПІВАЮТЬ ПРО БОГА.

ГРУДЕНЬ 2012 КАНА

5


dn pndhmh m` cnqŠhmr

Розмовляла Ірина Кондратюк

6

КАНА ГРУДЕНЬ 2012

Подружжя каже про себе: “Ми – багаті люди!” Бо мають це багатство всередині, а ще – один в одному, у доньці, зятеві та трьох онуках. А за кавою на гостині у родини Мандзяків ми почули з уст пані Надії: “Мій чоловік – дуже добрий!”, а з уст пана Миколи: “Моя дружина – дуже мудра!” А внуки похвалилися, що їхній дідусь – майстер на всі руки (бо стільці, на яких ми сиділи, – його праця), і що їхня бабуся пече смачні пляцки. Запрошуємо і вас до нашого столу, за яким багато цікавих історій про далекі велосипедні мандри, в яких було і важко, і весело.

фото: Оля Гусяк

П

одружній тандем. Саме він, мабуть, є символом сімейного життя Надії та Миколи Мандзяків, які мешкають у селищі Івано-Франковому, неподалік Львова. Вони ще в радянські часи відважилися об’їхати на ровері Карпати, побували на велосипедітандемі у Польщі, Угорщині, Прибалтиці. У деякі подорожі брали зі собою доньку. А після десяти років мандрів вирушили ровером... до Франції. Їдучи на французький велозліт 96-го року, здійснили мрію – побачили родину (двох двоюрідних дідусів та бабусю пана Миколи). Коли дивишся на це подружжя, то розумієш, що їхні подорожі на тандемі віддзеркалюються у їхньому шлюбі: вони завжди разом і знають, що від зусиль обох залежить, якою буде мандрівка. Таке враження, що пані Надія та пан Микола навіть думають в одному напрямку. Адже під час нашого інтерв’ю вони дуже часто говорили цілі фрази в один голос. Зараз подружжя на пенсії. Пані Надія раніше була завідувачкою дитсадочка, а пан Микола – геологом, у роки кризи працював і на меблевій фабриці, і таксував, і вишивав. Утім, нестатки не прив’язали любителів пригод до сидіння вдома. Засобом здійснити мрію для Мандзяків став ровер... і плече один одного.


Ñ²Ì‘ß ÌÀÍÄÇßʲÂ

Знайомтеся: Микола, найбільша пристрасть – подорожі; захоплення – їздити на ровері; вивчає французьку та німецьку мови; втілює ідеї своєї дружини; щасливий, що має багато внуків, робить із ними уроки; любить майструвати з дерева; вишиває; грає на гітарі. Надія, ходить до другого та четвертого класів зі своїми внуками, згодом уже вкотре піде до першого з наймолодшою внучкою; хобі – частувати своїх внучат смачною випічкою; “має добру пам’ять, але не злу”, як сама жартує, тож, найкраще пам’ятає сімейні історії; любить подорожувати, вишивати та вирощувати квіти. Подружжя разом уже 36 років. Виховали доньку Світлану. Вона працює екологом у Яворівському національному парку. Також проводить екскурсії, серед них і до Крехова та Страдча. Одружена. З чоловіком Ігорем виховують трьох діток: Назарчикові – 9 років, Софійці – 6, Янінці – 4. ГРУДЕНЬ 2012 КАНА

7


dn pndhmh m` cnqŠhmr вері. Окрім того, вона мала проблеми зі здоров’ям. І 86-го року я почав її вчити. Але людині, яка пізно сіла на велосипед, важко, і вона має страх перед рухом автомобілів.

К

МИКОЛА МАНДЗЯК

У нас було кохання з першого погляду (говорять в один голос із дружиною – авт.). У нашому випадку вигоди не було ніякої. Для Наді то дійсно був екстрим – не знати людину, зірватися і поїхати. Сплив час, три обов’язкових роки, які я мав відпрацювати після університету. І ми з дружиною і маленькою донечкою повернулися в Україну. Роботи в Україні не було. Геологія – спеціальність специфічна. Відчував великий дискомфорт, тому що потрібно було годувати сім’ю, бо ж я відповідальний за неї. Отож я сам знову поїхав працювати в Туркменістан. А виявилося, що у дружини була позаматкова вагітність. Її ледве врятували. Приїхавши в Туркменістан, я тільки встиг розпакувати речі, одразу ж запакував їх назад і повернувся додому назовсім. Потім у Наді була ще одна позаматкова вагітність. Загалом моя дружина перенесла три операції.

Через 16 років після поїздки до Франції вийняли “тандем спогадів” із гаража

8

КАНА ГРУДЕНЬ 2012

Я подумав: щоб відпочивати – не обов’язково їхати кудись на авто. Тоді про це навіть не мріялося. Хоч фінансово жилося складно, але хотілося подорожувати. Спочатку я поїхав на ровері з Великих Мостів до Карпат, за п’ять днів – 500 кілометрів. А Надія Василівна взагалі не їздила на ро-

“Я би з тобою поїхала, якби ти зробив тандем”, – сказала мені моя дружина. І я так сидів цілу зиму і мріяв. Думав, як би то зробити. І побачив у якійсь газеті невеличку фотографію з велосипедом-тандемом. Десь так за півроку креслень усе підготував і лише завіз до майстра, щоб він мені ту конструкцію зварив. І та конструкція витримала час і навантаження.

1987 року ми поїхали на тандемі в Карпати. Але він трошки ламався. І Надія Василівна казала: “Я візьму свою частину ровера, сяду в поїзд і поїду додому. А ти собі, якщо хочеш, їдь далі” (сміється, – авт.). Але якось втягнулася. Ми проїхали десять днів і задоволені повернулися додому. І потім щороку старалися кудись їздити. Надя – легка на підйом. Не тренується, не тренується. А як запитую: “Надь, їдем?”. Відповідає: “Їдем!”, – сіла і поїхала. Ми були мобільні, незалежні. Не в плані фінансовому, але були у нормальній фізичній формі, щоб кудись їхати і розраховувати на себе. З 15-ти тисяч учасників велозльоту у французькому містечку Шоле ніхто не чекав, що ми приїдемо з України на ровері. Всі люди з Франції, Голландії, Німеччини приїжджали туди машинами, а вже на місці діставали свої велосипеди – і починалися конкурси. Німецький прикордонник, як побачив таке чудо техніки: тандем і ще й з причепом, а ще жінка ззаду, то запитав нас: “Скільки кінських сил там?” Я кажу: “Дві”. Вони засміялися і навіть не подивилися, що наші візи мали вступити в дію лише через два дні. У нас немає когось головного. Ми завжди чітко розподіляли обов’язки. В дорозі старшим по кухні була Надя. Бо куховар я ніякий. Також її завданням було вести щоденник подорожі. А визначення напрямку, керування – то було моє, я як геолог знав карту. Я складав маршрут. І це було дуже важливо. Якщо за годину машиною можеш проїхати 100 кілометрів, то на ровері цю саму відстань проїжджаєш за день. Тому якби ми помилилися

фото: Андріана Стахів, Іванка Рудакевич, Оля Гусяк, з архіву сім’ї Мандзяків

оли вперше побачив Надю, боявся підійти. (Пані Надія додає: “Казав мені пізніше: «Така красива, горда дівчина, боявся, що дасть відкоша»” (сміється – авт.)). Як молодий спеціаліст-геолог я збирався їхати в Туркменістан на роботу. Доки був удома і чекав запрошення, потрапив на танці. Виявилося, що був іще концерт агітбригади. І там я побачив Надю. Зустрілися наступного дня і так не розлучаємося вже роки. За світовою статистикою, тільки п’ять відсотків людей одружуються через кохання, а решта – з користі.


Ñ²Ì‘ß ÌÀÍÄÇßʲ і проїхали 10 – 15 кілометрів не в тому напрямку, не простили би мені того. Я був начштабу, як то кажуть, а Надія Василівна – начальником тилу. Сваритися не було коли. Єдине, коли людина змучена, то думає, що той, що задній, не крутить (сміється, – авт.). Сачкує. Я кажу: “Надю, то крути, бо я вже не маю сили!” Надя каже: “Я кручу!” Але загалом не було сварок, тому що ми мали одну мету. І дійсно були проблеми, щодня ламалися спиці в колесах. Але коли людина змучена, то й не має сили сваритися дуже (сміється, – авт.). Дорогою нам траплялися дійсно приємні люди. Зустріли такого німця Манфреда, який сам був велотуристом. І коли він побачив, що жінка з чо“От такий наш поїзд, наш ровер”, – пані Надія та пан Микола показують ловіком мучаться, їдуть десь з України, фото історичного тандему з причепом вагою майже 50 кг він просто пожалів нас і подарував нам лометрів. Коли я приїжджав до Франції сам попередвелотуристичний одяг. У нас були сумки, які я пошив вручну. А він нам подарував велоспо- нього разу (93-го року), мій двоюрідний дідо сказав рядження: сумку, каски для велосипедистів, накидки мені: “Якщо ти ще раз приїдеш, додому вже на ровері від дощу. І поповнив наш харчовий запас. Ми йому по- не повертатимешся, я куплю тобі машину”. І людина дарували серветку, яку Надя вишивала. Він був захоп- стримала своє слово. Якби я мав допомогу від родини лений, що це ручна робота. І казав: “Це дуже дорого, раніше, то я би до Франції на ровері не їхав (сміється – авт.). я того не візьму!” Після того, як ми отримали автомобіль, тандем – це вже історія. Загалом наша поїздка до Франції у 96-му році тривала 26 днів. Ми проїхали 2700 кі-

Думаю, над нами є Боже благословення, Божа опіка. Адже їхати в таку далечінь на ровері – це величезний ризик. Ми щойно повернулися з подорожі до Франції. Намагалися машиною відтворити той маршрут, який 16 років тому проїхали на ровері. Зустрілися з людьми, які нам тоді допомогли. Першим, до кого ми заїхали, був той німець Манфред. Вони з дружиною були дуже здивованими, що через стільки років ми приїхали і віднайшли їх. Звісно, автомобілем було їхати легше, ніж на ровері. Але відчувалася ностальгія за тим часом.

Розповіді про подорожі дідуся та бабусі для внуків звучать, як казка

Хотілося б повторити нашу поїздку на ровері. Якби була така можливість помолодшати на років 16, то поїхав би. Тільки вже не на тому ровері. Безумовно, зробив би інший тандем. ГРУДЕНЬ 2012 КАНА

9


dn pndhmh m` cnqŠhmr сила відразу ж змінити прізвище, виготовити новий паспорт, адже Миколі вже надсилали з Туркменістану запрошення на роботу. І ми поїхали: дві валізки, дві сумки – і вперед!

С

вого чоловіка я випросила в Бога. Життя якщо має когось з кимось звести, то обов’язково зведе. У 76-му році я була в агітбригаді – ми співали, розповідали вірші, їздили з виступами по бригадах, колгоспах. Третього жовтня ми мали їхати виступати в одне село, а коли вже сіли в машину, нам кажуть: “Ми їдемо в Чаплі”, тобто зовсім в інше село, ніж планували. Приїхали, вишикувалися на сцені і одразу дивимося в зал: біля печі стоїть хлопець у синій олімпійці, такий накачаний. Я так на нього подивилася і кажу до коліжанки: “Отой хлопець якби мене поцілував, я би просто вмерла в його обіймах” (сміється – авт.). І коли закінчився концерт, почалися танці. І дійсно ми познайомилися тоді з Миколою.

Світланку я приїхала народжувати сюди. Я просто не хотіла, щоб у моєї дитини були документи якоюсь іншою мовою, щоб вона народилася десь не в Україні. А коли Світланочка мала два з половиною місяці, ми везли її назад до Туркменістану літаком. Памперсів не було! Ми були три доби в дорозі. У нас була велика сумка з купою повзунків і пеленок. І так ми летіли: перекладали одяг з чистого до брудного. Отак починалося наше сімейне життя. І слава Богу, вже 36 рік підходить, як ми разом.

НАДІЯ МАНДЗЯК

І через 20 днів ми розписалися. Це правда. Ми кожного дня зустрічалися, а 23 жовтня в нас уже було весілля. А вінчалися ми вже аж через 20 років. Ще одразу після знайомства я приїхала додому з танців о третій ночі і кажу: “Мам, я такого хлопця зустріла! Виходжу заміж, їду в Туркменістан!” А мама каже: “Лягай спати, ти перегрілася!” От чомусь в мене жодної секунди не було думки, що це “не моє”. А колись я навіть подумати не могла, що залишу маму, поїду в таку далечину. Му-

У дорозі Миколу вели наші зі Світланкою молитви. Коли він їхав сам на ровері до Франції, то 17 днів ми не знали, де він. Ми з донькою кожного дня приблизно рахували по карті, де тато може бути. А вже коли Микола приїхав на місце, то зателефонував нам. Але про погане не думали ніколи. Люди коло скроні крутили: “Вар’яти! Десь хочуть їхати на ровері!” (сміється – авт.) Коли ми перший раз їхали на тандемі до Польщі, то карти не мали. Підійшли до одного чоловіка позичати карту. А його колега каже: “Люди пішки хочуть іти до Польщі! Ну та дай їм ту польську карту!” З нас сміялися. А нам то було цікаво, бо ми бачили, що так можна дійсно пізнати світ. Звичайно, що було дуже важко. Коли їхали до Франції, все було зі собою в причепі: і намет, і спальні мішки, і їжа. Коли починало сутеніти, ми набирали воду і шукали місце, де переночувати. І як ті пташки – шух! Розклали намет, взяли примус, зварили їсти, поїли, помилися. Ночували і під церквою, і в лісі, і на цвинтарі. Одного разу, коли в Німеччині була сильна гроза, ми з’їхали вбік від дороги. А вранці, коли прокинулися, побачили, що буквально біля нас стоять гробівці. Але нічого, ніхто нам не заважав, ми прекрасно спали. У Чехії ми ночували в лісі, і там були дикі кабани, і олень на нас рикав. Було страшно (сміється – авт).

Розуміють один одного з півпогляду

10

КАНА ГРУДЕНЬ 2012

Видно було, що екіпаж злагоджений, як у космосі. Ми все-таки з чоловіком не один рік разом


Ñ²Ì‘ß ÌÀÍÄÇßʲ прожили. Нас підтримували любов і розуміння один одного з півслова. Тепер як згадуємо: ми – авантюристи страшні. Подумали – зробили! (сміється, - авт.) Коли цього разу їхали за кордон машиною, спускалися в Карлові Вари таким стрімким серпантином. І пригадали, як ми їхали там на ровері на найбільшій швидкості – 73 кілометри на годину. І кажемо один до одного: “Як ми тоді відважилися на такій швидкості так просто летіти?! Тож і нас двоє, і ще й причеп!” Кожна подорож: і на машині, і на ровері має свою романтику. Але одне іншим не заміниш ніяк. Я за суттю своєю трохи мрійниця. Але дотримуюся такого принципу: “Все буде так, як має бути, хоч буде інакше”. Він, здається, з Талмуду. Для мого чоловіка, напевно, буде відкриттям, що перед великими подорожами і подіями я завжди зверталася до Матері Божої з такими словами: “Якщо це має бути на добро, хай так станеться. А якщо має трапитись якесь зло, то краще хай не відбудеться те, що ми задумали”.

фото: Оля Гусяк, Іванка Рудакевич

Подорожі навчили нас цінувати те, що ми маємо в цей час. І можна сказати, так було завжди у нашому подружньому житті. Ходили пішки – були щасливі. Коли приїжджали до моєї мами, то йшли 12 кілометрів у село чоловікових батьків, а Світланка бігла з нами. Брали в дорогу пиріжки, молочко. І були щасливі. Сіли на ровер – ми вже були більше щасливі. Потім ми мали мотоцикл з коляскою, а згодом дожилися

до машини. Ніколи носа не задирали, а Богу дякували за все, що ми мали кожного дня: ліпше, гірше. І тепер Богу дякуємо за все, що ми маємо. Головне, що ми всі здорові. Формулою нашого подружнього життя є “співучасть, співрозуміння і співпереживання” (цитує разом з чоловіком, – авт.). Я колись навіть виписала цей вислів, і він у нас довго висів на склі. Тобто це фактично З онуками під “родинною парасолею”, жити життям один яку цієї осені подарував подружжю одного. І в нас не Мандзяків німецький друг Манфред було такого, щоб ми мали якісь секрети один від одного. Чоловік працював у геології, я – в садочку з дітьми. Але ми сходилися додому, і якщо в нього було щось наболіле, він це не тримав у собі, і я так само. Ми сідали і розмовляли. Так ми і дочку виховували і виховуємо внуків. Так ми і живемо. Це є нормою нашого життя.

Світлана Плесак (донька): Мої батьки – завжди молоді. І мають життєву мудрість, яку, напевно, винесли з тих поїздок. Бо поїздки дуже здружують. Коли мама з татом повернулися з Франції, я ще до кінця не усвідомлювала, наскільки це було важко. Хоча я знала, як це – їхати, бо сама вже того хліба вкусила. (У 15 років їздила з батьками на окремому ровері до Угорщини – 1600 кілометрів, – авт.) І лише кілька років тому батьки мені розповіли, що були моменти, коли не було що їсти, коли думали, чи стратити ті гроші на хліб, чи купити карту. Коли почула, що тато подивився на карту, сфотографував її очима, то я в душі плакала. І тепер пишаюся своїми батьками і розповідаю всім, коли є нагода: “Мої тато з мамою їздили на велосипеді до Франції, до Атлантичного океану!” Мені завжди хочеться поділитися цим і побачити реакцію людей: “Вау! Та ну! Не може бути! До Франції!?” Щодо подорожей, то ми всі легкі на підйом. У нас є загальний список, що зі собою брати. Адже ми полюбляємо спонтанні поїздки. Хапаємося за будь-яку можливість. Їздимо цілою родиною. Поки що вміщаємося всі в одну машину (сміється, – авт.). (Пані Надія додає: “А якщо не будемо вміщатися, треба буде більшу машину або другу”). ГРУДЕНЬ 2012 КАНА

11


Šel` mnlep`

ÙÎ ÏÎÄÀÐÓÂÀÒÈ ÍÀÉÁËÈÆ×ÈÌ

Розмовляла Іванка Рудакевич

Що ви найчастіше даруєте вашим рідним? Напевно, якусь практичну річ чи просто щось, що їм могло б сподобатись. Утім, інколи рідним нам людям не вистачає чогось іншого – нашої присутності. Про те, що означає – дарувати себе близьким людям, розповідає отець Орест Фредина, настоятель храму Різдва Пресвятої Богородиці УГКЦ у Львові.

Ч

асто кажуть, що у сім’ї маємо дарувати себе один одному. Що це означає? Без упину працювати для рідних? – Думаю, найперше любити їх. Любов вимагає дуже багато терпеливості. Але все, що будемо робити для ближнього, без цієї щіпки солі, якою є правдива любов, не принесе йому щастя. Слово “щастя” походить зі старослов’янської мови, означає “сопричастя” живої душі з живим Богом. Хто відкриває для себе таку глибину, починає бути сопричасним до життя іншої людини, отримувати дар від неї і розуміти, що це щось більше, ніж обов’язок. Тоді ми виходимо поза себе, так захоплюємося іншою людиною як Божим творінням, що для неї готові посвячувати своє життя. І ця посвята робить її щасливою, щонайменше вдвічі глибшою, робить її кращою. – Тобто змінює цю людину... А чи це віддавання себе іншим якось впливає на нас самих? – Впливає. І то колосально. Кожна висловлена думка, кожне слово, стан душі впливає на весь наш навколишній світ. І воно, можна сказати, резонує і повертається до нас або освячен-

12

КАНА ГРУДЕНЬ 2012

ням, або чимось злим. Слід теж пам’ятати, що посвятити себе родинному життю – це дар від тебе і дар тобі. Бо інші люди свою любов, своє життя дарують тобі. І чоловік чи дружина, діти – це великий дар, насамперед для тебе. – Але інколи ми віддаємо комусь свою любов, а та людина починає з цього користати... Чи є межа у даруванні себе іншим? – Ісус Христос вчив, що її нема. Папа Венедикт, коли його запитали: “Що треба робити, щоб інша людина стала кращою?” дуже гарно сказав: “Робити їй багато добра”

ПРИ ВСІЙ НАШІЙ МУДРОСТІ, НАС НЕ ВИСТАЧИТЬ, ЩОБ ЛЮБИТИ, ЯКЩО МИ НЕ БУДЕМО ПРИЩЕПЛЕНІ ДО ЖИТТЯ, ЯКЕ Є У БОЗІ

Звичайно, у житті дуже часто буває, що коли хтось себе комусь дарує, інша людина має спокусу бути лише споживачем. Хтось зі Святих Отців навів гарний приклад. Є дві колоди: одна суха, інша

волога. Якщо кинемо у вогонь спочатку суху, то вона відразу ж почне горіти, дасть жар, тепло. І коли після неї кинемо вологу, то те, чи ця запалиться, залежить від інтенсивності горіння сухої. Якщо вогонь сильний, то з вологої колоди виходитиме їдучий дим, вона шипітиме, тріщатиме. Але вкінці підсушиться і теж загориться від полум’я, подарованого сухою колодою. Якщо ж вогонь віри і любові горить слабенько, то мокрота, хитрість, підлість найближчих людей можуть дуже легко його згасити. – Але для цього потрібно хотіти горіти для ближнього. А часами бажання дарувати себе іншій людині, особливо у сім’ї, вичерпується через втому, образи... Де це бажання брати? – Я що більше живу, то більше переконуюся, що абсолютно точно – з неба (сміється – авт.). Боже Провидіння веде нас стежками життя. І от я вірю, що найкращі думки, пориви серця, взагалі здатність любити, чинити добро – це є Його натхнення. У Старому Завіті було дуже багато гарних праведних людей, які хотіли бути виконавцями закону, але виконувати його бездоганно


ÙÎ ÏÎÄÀÐÓÂÀÒÈ ÍÀÉÁËÈÆ×ÈÌ нікому не вдалося. При всій нашій мудрості, філософії життя, нас не вистачить, щоб любити, якщо ми не будемо прищеплені до життя, яке є у Бозі, що стався Чоловіком, щоб бути до нас так близько. Він є хлібом небесним, який живить і дає силу бути людиною. Він – хліб, що преображує нас. Я зі свого досвіду знаю, що теоретично любити – неможливо. Це вимагає сили. І ця сила, я вірю, є в Ньому.

фото: Іванка Рудакевич; малюнок: sxc.hu

– В українській мові, говорячи “даруй мені”, також перепрошують за вчинене. Це теж спосіб дарувати себе іншим? – Аякже! Якщо я перед іншою людиною провинився, маю борг, а він мені це простив, тобто подарував, то це велика відрада на мою душу. Ісус у притчі каже про боржника, який мав величезний борг і просив господаря, аби той йому його подарував. І той господар дарує його боржникові, тобто прощає. Прощення гріхів на сповіді – це теж дар, отриманий ціною смерті Ісуса Христа. – Але з притчі зрозуміло, що цей господар ніколи не отримає те, що йому належало... Тобто в дарування є елемент несправедливості. Ти щось даєш – і тобі ніхто у відповідь нічого не повертає... – Дарування – це прояв любові. І воно – понад справедливість. Святі Отці казали: якби Бог нас судив справедливо, ніхто б не вижив. Тому Він нас судить справедливо, а суд Його милостивий. Це вимір любові. Щоразу, коли стаю здатним щось подарувати іншим, то отримаю безмірно більше. – Тут ідеться і про матеріальні подарунки? – Думаю, так. Найпростіший подарунок вимагає від нас щось забрати у себе, а комусь дати. І воно нас робить кращими людьми, навіть якщо це щось незначне. Колись мій брат розповів мені

про один випадок, який стався з митрополитом Андреєм Шептицьким. Якось митрополит проходив своїм садом повз садівника. Садівник хотів йому щось дати, але нічого не мав. Тому вирішив подарувати звичайне яблуко з дерева. Отже... Сад Шептицького. Яблука на дереві Шептицького. Садівник працює на Шептицького. Але це не завадило йому подарувати яблуко. У цьому і полягає наше священство: з радістю принести отримане.

ЗІ СВОГО ДОСВІДУ ЗНАЮ, ЩО ТЕОРЕТИЧНО ЛЮБИТИ – НЕМОЖЛИВО. ЦЕ ВИМАГАЄ СИЛИ. І ЦЯ СИЛА Є В НЬОМУ

– Що Ви маєте на увазі, кажучи “священство”? – Маю на увазі те, що коли все, що я від Бога отримав, з радістю Йому та іншим людям приношу, то це безнастанне Богослужіння. Тобто погладив по голові дитину, обняв дружину чи дружина обняла чоловіка, усміхнувся приятелю, подав руку комусь... Можна отримані дари безнастанно віддавати. Адже при всіх моїх здібностях користуюся тим, що мені було подаровано. Значною мірою весь світ, який сотворив Бог, ми отримали в подарунок. Розуміння цього дарує новий вимір: євхаристійний. Слово “Євхаристія” означає вдячність, тобто вдячність за дарунок. У вмінні дякувати за те, що нам дарують, і полягає зміст священства. І йдеться про кожного з нас хрещеного. Кожна людина покликана до такого священства, священик також.

Христа. Пригадайте притчу про помноження хлібів. Ісус сказав учням посадити людей і давати їм хліб. Апостоли віддали їм тих п’ять хлібин, які мали. А решту помножив Христос. Вони розуміли, що це не їхній хліб. І у відповідь на Тайній вечері прийняли від Нього особливий хліб, який тепер роздають іншим. Моє найбільше щастя як священика – цей Божий дар, Святе Причастя, уділяти тим, котрі приймають його як дар від Бога. Звичайно ж, стараюся комусь подарувати усмішку, комусь – Боже Слово, комусь – добру книжку, комусь – найпростіші речі. – Пам’ятаєте якийсь особливий подарунок, який Ви отримали? – Думаю, таких подарунків було дуже багато від найближчих та найдорожчих людей. Інколи можна забути про подаровану річ, якщо її якийсь час не бачиш. Але коли хтось від себе щось відірвав і тобі подарував, то цього не забудеш. Починаючи з моменту, коли моя мама відійшла у вічність, тепер зовсім по-іншому дивлюся і розумію найпростіші речі: яким великим даром була її присутність у моєму житті. Важко описати словами. Для мене найдорожчим є духовний вимір дарування.

– А що Ви любите дарувати іншим людям? – Мені як священикові випало найбільше щастя – щастя учнів ГРУДЕНЬ 2012 КАНА

13


Šel` mnlep`

Автор: Володимир Станчишин, психолог

ÙÎ ÏÎÄÀÐÓÂÀÒÈ ÍÀÉÁËÈÆ×ÈÌ

Напевне, важко собі навіть уявити сім’ю, де зовсім не роблять подарунків. Але чи так це важливо – обдаровувати тих, хто поруч?

ЦЕ ТОБІ, ПРОСТО ТАК Люди обдаровували один одного в усі часи й у всіх культурах. Подарунок – це символ благополуччя сім’ї, ознака того, що в ній панує злагода і мир. Обдаровуючи своїх близьких, ми даруємо їм частину себе, виявляємо свою увагу, демонструємо їхню важливість у нашому житті. Що відчуває людина, яка робить подарунок? Вона отримує задоволення від того, що робить іншого щасливішим. Здебільшого навіть наймолодші – діти – більше люблять дарувати подарунки, ніж їх отримувати. Тоді вони відчувають, що вносять щось у сімейне життя, вкладають свою лепту в розбудову сімейного щастя. Тому так сяють їхні очі, коли вони дарують своїй

мамі квітку, яку зірвали десь на вулиці. Тому вони так старанно витинають листівку для тата чи пишуть свої перші літери, складаючи їх у слова: “улюбленій мамі”, “найдорожчому татові”.

ЗРОБИТИ ПОДАРУНОК МОЖЕ КОЖЕН. ДЛЯ ЦЬОГО НЕ ОБОВ’ЯЗКОВО ЧЕКАТИ СЛУШНОГО МОМЕНТУ

Такі подарунки деякі сім’ї можуть зберігати роками, і з часом їхня цінність для батьків лише зростає. А ті, що подарунок отримують, безперечно відчувають цілий спектр позитивних емоцій: від тихої втіхи до нестримної радості. Зробити подарунок може кожен. Для цього не обов’язково чекати слушного моменту – одного дня можна прийти додому і сказати: “Це тобі, просто так”. ПОДАРУНОК НА МІЛЬЙОН ДОЛАРІВ Якого подарунка ми чекаємо від своїх близьких і що готові дарувати самі?

14

КАНА ГРУДЕНЬ 2012

Для декого зробити комусь подарунок – означає витратити певну суму грошей із якоїсь нагоди. Наприклад, подарувати коханій новий мобільний телефон чи іншу коштовну річ на її уродини або купити набір для гоління чоловікові, як подарунок від св. Миколая. Самі по собі матеріальні подарунки можуть бути дуже гарними та доречними і мати велике емоційне навантаження. Але деколи за ними, крім їхньої вартості чи задоволення конкретної потреби, нічого немає. У будь-якому разі матеріальні подарунки зазвичай не створюють атмосфери тепла й любові, не допомагають будувати стосунки, якщо за ними немає певної ідеї. Адже для людей більше важить не вартість подарунка, а зусилля, які витратили, аби його придбати, емоційний заряд, який він несе. НЕМАТЕРІАЛЬНЕ ЩОСЬ Це не означає, що не слід робити коштовні подарунки. Ні, дарувати їх варто і навіть потрібно, але пам’ятаючи, що сам подарунок має бути знаком чогось більшого, ніж ваша щедрість і спроможність витратити значну суму. Наприклад, він може свідчити, що ви вмієте бачити потреби людини, знаєте про її вподобання чи пам’ятаєте про те, що пережили колись разом тощо. А чи можна подарувати своїм близьким щось таке, чого… не потримаєш у руках, щось нема-


ÙÎ ÏÎÄÀÐÓÂÀÒÈ ÍÀÉÁËÈÆ×ÈÌ теріальне? Так. І такий подарунок вартує не менше, ніж коштовна річ. Наша увага, слова любові, підтримка, перебування поруч і головне – наш час, що є, мабуть, одним із найкоштовніших подарунків. Отримуючи такий “подарунок”, кожен може відчути себе любле-

ОБДАРОВУВАТИ КОГОСЬ – ЦЕ ПРОЦЕС, А НЕ КОРОТКОТРИВАЛИЙ АКТ

фото: Надія Віхаста

ним і потрібним, а сім’я, де “практикують” подібні обдаровування, стає об’єднаною і гармонійною. Іншим дуже важливим подарунком для сім’ї може стати щоденний дар… себе самого. Його здійснюємо самовідданою працею, турботою, бажанням бачити своїх рідних щасливими. Дуже важливо пам’ятати, що обдаровувати когось – це процес, а не короткотривалий акт. Цей процес не закінчується після свята, а триває все життя.

ЩО В ТВОЄМУ ПОСЛАННІ? Подарунок – це певне послання, в якому закодовані наші почуття, бажання, ставлення до того, хто поруч. Тому, коли ми “відкупляємося” подарунком, то насправді надсилаємо повідомлення на кшталт: “ви мені не потрібні”. А потім нарікаємо, що наші діти постійно вимагають нових іграшок, дружина думає лише про гроші, а чоловіка нічого, крім нього самого, не цікавить. Насправді всі ці “жахи” – радше крик про допомогу, благання про увагу, бажання спілкуватися й відчувати тепло. Подолати цю прірву непрос-

то, якщо сім’я роками вживала заходів, аби “позбутися” один одного. Але коли одного разу ми відчуємо, наскільки близькими і потрібними є для нас наші рідні, то, думаю, кожен сам зуміє зробити той перший крок, що допоможе сім’ї знову стати на шлях єднання. Варто лише наважитися. Обдаровувати – означає постійно дарувати себе, не чекаючи нічого навзаєм, знаючи, що ти робиш це тільки тому, що по-іншому просто не вмієш, бо твоя сім’я – це справді найважливіше, що може у тебе бути.

ДАЙ МЕНІ ЩЕ! Часто буває так, що ми схильні використовувати подарунки для того, щоби “відкупитися” від сім’ї і своїх обов’язків. Ми задаровуємо дружину коштовностями, чоловіка – смачними обідами, а дітей – дорогими іграшками. Це відбувається тоді, коли нам насправді нічого сказати один одному, і ми не вміємо або не хочемо будувати стосунків. Тому такі подарунки ніколи не замінять щирості і повноти сімейного щастя. Якщо ми не відчуваємо уваги близьких, їхньої любові й розуміння, то зазнаємо певної внутрішньої деформації. Можна сказати, що тоді наші почуття замерзають, і ми почуваємося самотніми. Щоби приглушити цю самотність, ми знову вимагатимемо дорогих подарунків, бо просто не знаємо іншого способу подолати це жахливе відчуття. ГРУДЕНЬ 2012 КАНА

15


Šel` mnlep`

ÙÎ ÏÎÄÀÐÓÂÀÒÈ ÍÀÉÁËÈÆ×ÈÌ

Розмовляла Ірина Кондратюк

ЧАСОМ ДІТИ У ВІСІМ – ДЕВ’ЯТЬ РОКІВ МАЮТЬ НАСТІЛЬКИ БАГАТО ВСЬОГО, ЩО ВЖЕ НІЧОГО НЕ ХОЧУТЬ, – І В НИХ ПОЧИНАЄТЬСЯ СЕРЙОЗНА ДЕПРЕСІЯ

16

КАНА ГРУДЕНЬ 2012


ÙÎ ÏÎÄÀÐÓÂÀÒÈ ÍÀÉÁËÈÆ×ÈÌ

художник: Світлана Житня

Я ВВАЖАЮ, ЩО В ДЕСЯТЬ РОКІВ ПОДАРУНОК ЗА КІЛЬКА ТИСЯЧ ГРИВЕНЬ – ЦЕ НЕДОРЕЧНО І НЕПОТРІБНО. ЦЕ ДУХОВНЕ РОЗТЛІННЯ ДИТИНИ

ГРУДЕНЬ 2012 КАНА

17


Šel` mnlep`

ÙÎ ÏÎÄÀÐÓÂÀÒÈ ÍÀÉÁËÈÆ×ÈÌ

Опитала: Іванка Рудакевич

У

подарунок хотів би... щоб рідні були здорові. І ще, щоб завжди були присутні в моєму житті! Ярослав, 23 роки

Є БАГАТО ПОДАРУНКІВ, ЯКІ БАТЬКИ РОБЛЯТЬ ДЛЯ СЕБЕ. НАПРИКЛАД, ДАРУЮТЬ ДИТИНІ ОДЯГ, ЯКИЙ В БУДЬ-ЯКОМУ РАЗІ НЕОБХІДНО КУПИТИ

Хотіла б отримати м’ясорубку фірми Zemler. Казали мені, що як буду чемна, то мені її “принесе” св. Миколай. Надія, 52 роки У мене немає особливих умов щодо подарунків, але є бажання, щоб речі мали певне значення, а не купувалися для того, щоб відчепилися. Мирослав, 28 років Я не вимагаю і не натякаю на подарунки, не очікую чогось конкретного. Дарують те, що вважають за потрібне. Можуть і нічого не дарувати. До цього я ставлюся спокійно і байдуже! Олег, 35 років Для мене була б чудовим подарунком можливість бути присутньою в момент, коли в житті рідних відбувається щось важливе. А з матеріального... у подарунок найбільше люблю несподівані подорожі. Тобто їхню спонтанну організацію. Світлана, 29 років

18

КАНА ГРУДЕНЬ 2012


ÙÎ ÏÎÄÀÐÓÂÀÒÈ ÍÀÉÁËÈÆ×ÈÌ

Квіти? Нову сорочку? Пляшку доброго вина? Чи цікаву книжку? Новий телефон? Хоч, можливо, трішки більше уваги? Розуміння?.. Кожен із нас хотів би отримати у подарунок щось інше. Ми запитали: “Що ви найбільше хотіли б отримати у подарунок від рідних?” Хотіла б просто, щоб рідні були здорові і не мали прикрих пригод. Люба, 43 роки Важко відповісти. Я не маю права щось хотіти від моєї сім’ї. Але хочу, щоб рідні якнайдовше були поряд і могли ділитися зі мною порадами. Сергій, 24 роки Найбільше я б хотіла отримати щось, що не можу придбати собі сама – необхідну річ для побуту, як-от морозильну камеру або ж власну квартиру. Якщо ж мова не про матеріальні речі, то найкращим подарунком був би гарний вечір біля ватри в горах із сім’єю. Уляна, 25 років Хотів би у подарунок телескоп. Тільки не кажіть моїм рідним, бо ще дійсно куплять. А це ж дуже дорого... Ярослав, 52 роки Хотіла б сумочку. Серйозно. Віка, 28 років Хотіла б нематеріальних подарунків. Уваги, любові... А ще – чистоти в хаті:) З матеріальних подарунків у моїй сім’ї вітається все практичне. Оленка, 29 років

Раніше сама любила отримувати подарунки, але один випадок усе змінив. Якось перед днем св. Миколая бабця зламала ногу. То ж батькам було не до подарунків. Тоді я вирішила сама купити всім невеликі презенти. Зробила свято власними руками. Тож зараз найбільшим подарунком для мене є можливість зробити сюрприз комусь іншому. Вікторія, 25 років

іншого. Наприклад, від доньок, які грають на різних інструментах, очікував би музичного подарунка. А взагалі, у нас з дружиною – п’ятеро дітей. І кожен із нас своїми днями народження, іменинами у сім’ю додає все більше і більше подарунків. Часом вони матеріальні, а часом – це просто обійми, спільна молитва. Петро, 46 років

Оля, 50 років

У подарунок від рідних хотіла б отримати спокійні вихідні. Оксана, 24 роки

Я так рідко буваю вдома... Тому найбільше, що я хочу отримати, це, напевно, спільну вечерю з ріднею, щоби ми всі сіли разом за круглим столом і, врешті, нормально побалакали, бо якось ніколи не випадає можливості. Юліана, 22 роки

Для рідних завжди є проблемою, що мені подарувати. Вони кажуть, що мені ніяк не вгодити. Але якщо в сина чи доньки все добре у школі чи коли маємо час один для одного – це для мене чудовий подарунок. Тарас, 40 років

У подарунок від рідних? Я не знаю. Я люблю сюрпризи. Хоч ми у сім’ї частіше робимо щось один для одного, ніж даруємо цінні подарунки. Софія, 20 років

Хотів би, щоб подарували якусь цікаву книжку. Але також хотів би більше спілкування. Можливо, це і від мене більше залежить. Володя, 26 років

Внучку.

Із віком очікування подарунків мінімалізується. Зводиться до простих матеріальних речей. Від кожного, зокрема, очікував би чогось ГРУДЕНЬ 2012 КАНА

19


Šel` mnlep`

ÙÎ ÏÎÄÀÐÓÂÀÒÈ ÍÀÉÁËÈÆ×ÈÌ

Я

зробила помилку. Щоразу, приїжджаючи до замість “Привіт” я почула вигуки: “Пилосос! Привези свого племінника Марка, якому скоро випов- мені пилосос!”, після чого дитина віддала слухавку ниться чотири роки, привозила йому подарун- мамі. Я привезла іграшковий пилосос “на замовленки. Адже думала, що якщо бачу його рідко і не можу ня”... Минув час, я знову радісно очікувала, коли Марк проводити з ним багато часу (оскільки він мешкає візьме слухавку. “Привіт, Марчику!” – весело сказала в іншому місті), то хоч потішу я. “Пралка!!! Пралка!!! Хочу малечу яскравою забавкою пралку!!!” – вимогливий дичи книжечкою. Телефонуючи тячий крик “перекреслив” Я ЗРОБИЛА ПОМИЛКУ. ТЕПЕР ДИТЯ до сестри, я завжди запитумоє привітання, і далі я повала, чи Марчик хоче зі мною ЧЕКАЄ НЕ МЕНЕ, А ПОДАРУНКІВ чула у слухавці голос сестри. порозмовляти. Інколи він Я зробила помилку. Тепер спілкувався зі мною, говорив, дитя чекає не мене, а подащо засумував за мною, запитував, коли приїду. Одно- рунків. Подарунки є одним із виявів любові, але і їх не го разу, коли я не могла приїхати, навіть запропонував повинно бути забагато, адже любов не можна замкнумені прийти зі Львова до Рівного пішки. Марк хотів ти лише у коробці зі стрічкою. мене бачити. А одного разу в телефонній слухавці Ірина Кондратюк

Щ

оразу, коли намагаюся випитати у своїх встигала купити подарунок, а ще й до повного “щастя” батьків, що вони хочуть у подарунок на не могла приїхати додому (живу окремо від батьків, день народження, зазнаю невдачі. Мої як в іншому місті). Пообіцяла бути наступного дня. Мама, звісно, дуже мама, так і тато на таке запитання завжди однаково засмутилася. відповідають: “Мені нічого не потрібно!” Того дня я була зайнята “по вуха”. І тут, коли на Та ну. Жартуєш... – відповідаю я як мамі, так і тагодиннику вже 9-та вечора, розумію, що не встигаю тові, – Можливо, тобі зараз чогось не вистачає? І в цей момент починаю перелічувати десятки ре- навіть купити подарунка. Виходить, приїду запізно, чей, які могли би бути для них корисними, та... обоє, ще й без нічого! Ні. Так не годиться. Тож, я плюнула на не домовляючись, перебивавсе, зібрала речі і побігла на останню маршрутку о 22:30. ють мене: Був ризик, що в такій годині Нічого не потрібно! Я тобі її вже не буде, але мені покажу! Не витрачай дарма НІЧОГО НЕ ПОТРІБНО! Я ТОБІ КАЖУ! НЕ ВИТРАЧАЙ ДАРМА ГРОШЕЙ! щастило. грошей! Коли прийшла додому, Але хіба так можна? на годиннику була десь за Я, звичайно ж, завжди йду щось купувати. І вони радіють тій речі, навіть якщо 20 хвилин північ. Встигла. Зі словами, як там кажуть, вона їм без потреби, бо хочуть своїм захопленням від “найкращим подарунком для тебе є я”, перетнула отриманого зробити мені приємність. поріг. Мама, звичайно, була шокована, але дуже щасУтім, одного разу все сталося зовсім інакше. лива. Я виявилася для неї найкращим подарунком. Дзвінка Мартуняк Це був день народження моєї мами. І я не те, що не

20

КАНА ГРУДЕНЬ 2012


ÙÎ ÏÎÄÀÐÓÂÀÒÈ ÍÀÉÁËÈÆ×ÈÌ

У

ра! Однокласник запросив мене на день народ- чутно промовляв кілька слів, та кожен, КОЖЕН, вруження! – Радісно повідомив мій десятилітній чав уродиннику конверт із грошима. Виглядало на те, син, повернувшись зі школи. що ми були єдиними, хто прийшов на святкування З’ясувавши, коли і де відбудеться святкування, з подарунком. я торкнулася найважливішого запитання: що ми даЯ бачила, що синові було ніяково. Він вітав одноруватимемо. класника останнім. Вручив йому подарунок і розгуб– Знаєш, – сказав син, – Андрій мріяв про ігрову лено подивився у мій бік. Я бадьоро йому усміхнулаприставку до комп’ютера… Не хвилюйся! – Швидко ся. Протягом святкування я чула, як він кілька разів запитував уродинника, чи додав він, зауваживши пересподобався йому наш подаляк у моїх очах. – Приставки бувають і не дуже дорогі! рунок. Хлопчик скупо кивав Я ХВИЛЮЮСЯ, БО ВСІ ПОДАРУВАЛИ На тому ми й зупинилиу відповідь. Врешті, я тися, а за кілька днів вирушили ГРОШІ, А МИ – НІ хенько сказала синові, що не на пошук подарунка. У маварто більше цього робити. газині з технікою люб’язний – Знаєш, – відповів він, консультант допоміг нам обрати приставку, і тут – просто я хвилююся, бо всі подарували гроші, а ми я зауважила, що син із сумом поглядає у бік поличок – ні. – Але ж ти зробив Андрієві справді гарний подаіз комп’ютерними іграми. Ну, звісно, до приставки пасувало б долучити ще й гру! Ми швидко визначилися рунок! – намагалася заспокоїти я свою дитину. і, придбавши приставку та гру, задоволено рушили – Так, я розумію… Але чому ж інші дарували гроз магазину. ші? І ось настала урочиста мить. Запрошені діти ото– Не знаю, – чесно відповіла я. чили уродинника і заходилися його вітати. Хтось виЯ й досі не розумію, чому тепер діти дарують діголошував довгі “серйозні” промови з побажаннями тям гроші. успіхів і міцного здоров’я. Хтось, соромлячись, ледь Олена Мацьків

М

оя подруга Леся є матір’ю двох дітей. Її си- не погоджувався зі звинуваченнями мами, тому я винові – сім років, а молодшій дочці – чотири. рішила запитати його, що він робив у кімнаті СолоЦе був час обіднього сну, коли Леся попро- мійки. Олексій із жалем розповів, що хотів зробити сила мене приглянути Соломійку, яка спала. Сама сюрприз для своєї молодшої сестрички. Він вирішив, тим часом попрямувала за Олексійком, який уже що коли вона прокинеться, то буде дуже щасливою давно мав повернутися з прогулянки. За деякий час побачити над головою повітряну кульку. Почувши його відповідь, я була глибомоя товаришка повернулася ко зворушена тим, як дитина з сином, який тримав у руках красиву повітряну кульку. у віці семи років у свій спосіб БАТЬКИ МОЖУТЬ СВОЇМИ Ж РУКАМИ Задоволений хлопчик депрагне робити приємність ВБИТИ ПРИРОДНЕ БАЖАННЯ монстративно вніс у кімнату тим, кого любить. повітряне диво, радіючи, хи- ДИТИНИ РОБИТИ ЩОСЬ ДОБРЕ Прикро, що часто батьки, зувався переді мною, після маючи багато справ, мало чого зайшов у кімнату, де спілкуються з власними спала Соломійка. За ним у кімнату зайшла і мама. Че- дітьми, не зауважують або ж не мають часу зауважити рез кілька хвилин Олексійко вийшов звідти з невдо- їхні успіхи і поразки. Часто через свою неуважність та воленим виразом обличчя. За ним прямувала розлю- байдужість можуть своїми ж руками вбити природне чена Леся, сварячи його за те, що шарудінням своєї бажання дитини робити щось добре і приємне. кульки він міг розбудити сестру. Хлопчик тим часом Катерина Біла

ГРУДЕНЬ 2012 КАНА

21


fhŠh bPpn~ Автор: Анатолій Бабинський, головний редактор журналу “Патріярхат“

У єврейській традиції існує одне дуже цікаве, символічне пояснення місця людини у Всесвіті. Оскільки людина створена вже після того, як постала земля і все, що є на ній, але напередодні сьомого дня, який став святковим, історія її творіння пояснюється через символ урочистого бенкету. Спершу Господь облаштовує царський палац, готує трапезу, а тоді запрошує на цей царський бенкет свого гостя – людину.

Ц

я алегорія співзвучна з притчею про Царство Небесне, що подібне до весільного бенкету, яку ми знаходимо в євангелистів Матея та Луки. Тема бенкету – це завжди тема радості: чи йдеться про весілля в Кані Галилейській, чи про святкову трапезу, яку учиняє батько, щоб відзначити повернення додому блудного сина. У цьому ключі не буде перебільшенням висновок, що людина була покликана до радісного життя. З іншого боку, до цієї радості треба бути відповідно підготовленим, про що недвозначно нам пригадують слова з притчі про весільний бенкет: “Багато бо покликаних, але вибраних мало” (Мт. 22, 14).

ПЕРЕД ЛИЦЕМ КАТАСТРОФ СТИРАЮТЬСЯ ВСІ ВІДМІННОСТІ МІЖ РІЗНИМИ КУЛЬТУРАМИ, РОЗУМНИМИ Й БЕЗГЛУЗДИМИ, ОЛІГАРХАМИ І БЕЗХАТЧЕНКАМИ Хто ж така ця людина, що її запрошено стати гостем на бенкеті у самого Творця? Чи, як говорять нам учителі віри християнського Сходу, взяти “участь” у житті Бога (в житті Отця, через Сина у Святому Дусі)? Щоб глибше зрозуміти ціль існування людини, зокрема, християнського життя, треба відповісти на ніби банальне запитання. А саме – що означає: “Людина – вінець творіння?” У розповіді про сотворення світу ми бачимо, що одні речі створені з нічого, ex nihilo, а інші отримують початок від сотворених раніше. Саме таким творін-

22

КАНА ГРУДЕНЬ 2012

ням є і людина. Сотворена з праху земного, зі землі, вона залишилася залежною від неї. Без повітря вона не може пробути і кількох хвилин. Людині необхідні вода і світло. Накінець – їжа, бодай вегетаріанська. Час до часу цей “вінець творіння” опиняється віч-на-віч із такими стихіями, які за секунду змітають усе, що він назбирував роками, а то й століттями. Перед лицем катастроф та епідемій стираються всі відмінності між різними культурами, розумними й безглуздими, олігархами і безхатченками. “Вінець творіння” через усвідомлення своєї безпорадності виявляється найбільш нещасливою істотою у світі. І де ж той царський бенкет? Річ у тому, що ця нещасна і безпорадна істота (незалежно від того, наскільки їй вдалося створити навколо себе позірну безпеку) – це тільки “півлюдини”. Святий Григорій Богослов, розмірковуючи про людину, пише: “Творче Слово задумує і творить живу істоту, наділену двома природами – видимою і невидимою.


Людина є немов “кордоном” поміж двома світами, зустріччю двох світів. Вона балансує поміж величчю і нікчемністю та покликана осягнути “вінець задуму Божого”, який є участю у божественному житті. Цей привілей перед усіма іншими створіннями і є запрошенням на царський бенкет.

ХТО Ж ТАКА ЦЯ ЛЮДИНА, ЩО ЇЇ ЗАПРОШЕНО СТАТИ ГОСТЕМ НА БЕНКЕТІ У САМОГО ТВОРЦЯ?

фото: Igor Djordjevic (Сербія)

Творить тіло людини з раніш існуючого матеріалу, від Себе вклавши життя”. Коли Бог дає життя людині, Він не використовує нічого з того, що існувало раніше, і завдяки цьому людина у цілому ландшафті сотворе-

ЛЮДИНА Є НЕМОВ “КОРДОНОМ” ПОМІЖ ДВОМА СВІТАМИ, ЗУСТРІЧЧЮ ДВОХ СВІТІВ ного світу є унікальною. А насамперед завдяки тому, що вона наділена свободою і мудрістю (проте не слід уважати ніби душа сама по собі є “частинкою” Бога).

Проте ця оповідь не буде повною, оскільки теоретичні міркування не знімають напруги повсякденного життя. Все ніби зрозуміло, а двері, які ведуть у царську трапезну, немов і далі зачинені. Ілюстрацією до цієї ситуації є слова стихири служби Вечірньої на Сиропусну неділю, де Адам, який сидить навпроти зачиненої брами раю, оплакує свій важкий стан і не бачить ніякого просвіту. Привілей “вінця творіння” нереалізований, розтрачений чи просто загублений. І справді, ресурсів, щоб самотужки і вповні реалізувати його, людина сама в собі не знаходить. Східне богослов’я на цю проблему дає таку відповідь: ще перед сотворінням людини Бог узяв на Себе відповідальність за неї, а Син Божий за цим задумом воплотився, щоб людина навіть після розлуки з Богом змогла увійти на царську трапезу. Через Духа Святого кожна людина може стати братом Христа і так реалізувати привілей “вінця творіння”. Саме тому через кілька тижнів від Сиропусної неділі, на Пасхальній Утрені, в храмі звучить радісна новина про Христа, який відчинив нам ворота раю. Ворота на царську трапезу відчиняються на кожній Божественній Літургії, проте остаточно вони відчиняться в кінці віків. ГРУДЕНЬ 2012 КАНА

23


)`q dk“ drxP Автор: отець Миколай Лучок, монах Ордену домініканців РимоКатолицької Церкви в Україні, служить у Львові

К

оли я закінчував восьмий клас, мої батьки розмірковували, куди мені податися. Я не пам’ятаю, чи вони мене запитували, куди б я хотів піти навчатися. Але пам’ятаю, що у той час найбільшим моїм бажанням було вчитися в спортивній школі. Адже моїм великим хобі був спорт, і я досить інтенсивно займався кікбоксингом, навіть брав участь у міжнародних змаганнях. Однак батьки вирішили, що мені варто навчатися в технікумі, тому що в них там були знайомі. Я погодився, але не згадую жодного ентузіазму на кшталт: “Ой, як добре, що я буду механіком харчової промисловості!” Я почав вчитися. Але в мені не було жодного вогню, я не мав жодного бажання йти до технікуму. Тим, хто тепер мене знає, мабуть, важко уявити, як я на винзаводі чи на м’ясокомбінаті ремонтую машини. А механік харчової промисловості – дуже важлива професія. Це фахівець, який ремонтує механізми на підприємствах харчової промисловості, тобто різні дробарки, мішалки. Але це мене цілковито не цікавило. Цілковито! І як наслідок цього в мене почалися проблеми вже під час першого семестру навчання. Тобто, чесно кажучи, мене вже тоді хотіли попросити піти з технікуму. Але мої дорогі батьки вирішували ці питання своїми методами. І так вони закінчили за мене цей технікум. Якраз на завершення навчання в цьому закладі припав час, коли я переживав своє навернення. Саме тоді я відчув прагнення вступити до монастиря. І сказав про це батькам. Вони погодились, але, наскільки знаю, думали, що це в мене швидко мине. Мама з татом сказали: “Роби, як вважаєш за потрібне”. І я за

24

КАНА ГРУДЕНЬ 2012

це їм дуже вдячний. Це був саме той момент у житті, коли я дозрів для того, щоб зробити вибір, і батьки дозволили мені піти за цим вибором. Оскільки я вирішив бути монахом-священиком, то впродовж семи років навчався в духовній академії. Три з половиною роки вивчав філософію, психологію, історію, а також мови: єврейську, грецьку, латинську. А далі було три з половиною роки богослов’я. Я навчався у двох країнах: Словаччині та Польщі, у трьох великих містах: Кошице, Варшаві та Кракові. Тобто

ВИБІР – ЦЕ ОДИН З ОСНОВНИХ БОЖИХ ДАРІВ, ЯКИЙ МИ ОТРИМАЛИ. ТОЖ НЕ ПОЗБАВЛЯЙМО ЙОГО ІНШИХ звертаю увагу на те, що мене не виганяли і батькам не потрібно було вирішувати жодних питань в академії. Я сам складав іспити, писав наукові праці. Бували такі роки, коли майже на відмінно закінчував семестри. І я пам’ятаю, що мій тато говорив такі слова: “Сину, я не розумію. Ми за тебе закінчили технікум, а ти вчишся в духовній академії, вивчаєш такі предмети, що я навіть не знаю, про що в них ідеться”. І ось на цьому прикладі можемо побачити, що може означати вибір. Якщо у вашій родині є старшокласники, то думаю, що не настільки важливим є насамперед думати батькам: “Куди вступити вчитися моїй дитині?”, як те, щоб дати молодій людині можливість вибрати. Адже часто батьки акцентують на тому, що важливіше є “куди?” і ставлять дитину перед готовим рішенням, не даючи їй вибору.


фото: sxc.hu

Вважаю, що, обираючи виш, не потрібно шукати такого місця, після навчання в якому людина могла б заробляти гарні гроші, а треба шукати таке місце, де б їй подобалося вчитися і щоб у майбутньому вона могла за цим напрямком гарно працювати. Якщо батьки хочуть допомогти своїй дитині з вибором, то є два важливих аспекти: вслуховуватися і розпізнавати. Важливо, щоб молода людина вслухалася в голос рідних та близьких, а рідні та близькі – вслухалися в голос молодої людини. Адже не є добрим ані залишити молоду людину зовсім саму і сказати: “Роби, що хочеш! Тобі вибирати!”, ані прийняти рішення за неї. Тобто сказати: “Тобі не потрібно думати – все вже вирішено! Будеш адвокатом, бо твій тато – адвокат, твої дід і прадід були адвокатами”. Спілкуючись зі студентами, я помічаю, що є проблемою, коли вони вчаться не там, де хочуть, а там, куди потрапили через знайомство або ж вчаться у закладах, які їм вибрали батьки. У цих студентів немає вогню. Такі люди, закінчивши навчання, не знають, що робити з тим, що отримали. Що тоді? Щоб вижити, йдуть працювати продавцями або виконують якусь іншу роботу, не пов’язану з їхнім фахом. І проблема не в тому, що важко знайти роботу, а в тому, що у людини немає мотивації шукати місце праці за професією, яка їй не подобається. Тож, під час вибору майбутньої професії дуже важливо прислухатися до власного серця, до інших людей, а також до голосу Бога. Наступним моментом є розпізнавання. Тобто потрібно розглянути реальні можливості – які таланти має людина, щоб вона і надалі могла розвивати ті дари, які Бог вклав у її серце.

Якщо молода людина мала змогу вибирати, тоді період навчання – це можливість розвинути відповідальність за вчинений вибір. Якщо ж вибір за вступника роблять батьки, то він не матиме здорової мотивації вчитися. Тож, або буде “тягнути” навчання з обов’язку чи страху, або буде бунтувати проти науки. Не потрібно боятися труднощів у навчанні, вони будуть. Завданням рідних є супроводжувати молоду людину, допомагати їй, підтримувати її, ділитися власним досвідом, але не допускати великої помилки – не вирішувати питання за неї. Інша помилка – залишати молоду людину саму в різних ситуаціях. Для християнина вибирати, вчитися і працювати – це завжди перебувати з Богом. Тому що б людина не робила, де б не була, важливо, щоб вона перебувала з Богом, і Бог її в Своєму провидінні буде вести. Вибір – це один з основних Божих дарів, який ми отримали. Тож не позбавляймо його інших, вирішуючи за них, куди і на кого їм іти вчитися. Роблячи вибір майбутнього фаху, до Бога можна звертатися простою молитвою. Молода людина може молитися такими словами: Боже, покажи і відкрий мені місце, куди маю піти вчитися, аби це розвивало в мені ті таланти, якими Ти обдарував мене, щоб потім я міг (могла) ними служити. А молитва батьків і рідних абітурієнта може виглядати так: Боже, допоможи нам розпізнати те, де нашій дитині варто навчатися, відповідно до її талантів, а також мудро супроводжувати її. ГРУДЕНЬ 2012 КАНА

25


k~dhm`

ÏÎÑÒÀÒ²

Він народився і виріс у Сполучених Штатах Америки, у досить заможній родині українських емігрантів. Отримав добре виховання. Здобув освіту в Гарварді – провідному навчальному закладі світу. Ззовні здавалося б, що цей хлопець уже «схопив Бога за бороду», та внутрішній поклик повів його не зовсім стандартним для такого початку шляхом. Про те, як відчув покликання до священства, а також про улюблену музику, баскетбол, кохання та інше «Кані» розповів наймолодший за хіротонією єпископ УГКЦ Борис Ґудзяк – Апостольський екзарх УГКЦ у Франції, Швейцарії та країнах Бенілюксу, ректор Українського Католицького Університету. Розмовляла Світлана Бабинська

В

ладико Борисе, чому, маючи гарні перспективи у США, Ви приїхали жити і працювати в Україну? – Я про це мріяв з дитинства. З 1980 року я вже був семінаристом Львівської архиєпархії і знав, що як зникнуть перепони (Радянський Союз), то я сюди приїду. Навіть будучи на стажуванні в Польщі, я сів на такий потяг, який маленький відрізок йшов територією України, щоб упевнено сказати, що я був в УРСР. У 1988 році, коли

26

КАНА ГРУДЕНЬ 2012

я стажувався в Україні, то вже все мінялося, Радянський Союз розпадався на шматки, і я розумів, що це ось-ось станеться. З того часу я постійно приїжджав до України і навіть інформував Блаженнішого Мирослава Івана та отця Івана Дацька про українські справи. Сталося так, що вони приїхали раніше, а я затримався через захист дисертації. Але я не планував жодної іншої кар’єри поза Україною, хоча і не палив мостів, але робив все для того, щоб приїхати сюди жити.

– Коли Ви були маленьким хлопчиком, як і що розповідали Вам батьки про Україну? Чи не були казковими Ваші дитячі уявлення про батьківщину батьків? – То було казково-романтичне уявлення. Зокрема, через свята, обрядовість Великодня та Святвечора. Також мама багато розповідала про український патріотичний рух. На загал це були такі піднесені і в пам’яті батьків у дечому ідеалізовані, моменти. Наприклад, про сантехніку, а точ-


ÂËÀÄÈÊÀ БОРИС

Владика Борис, член пластового куреня “Орден Хрестоносців”, у колі наймолодших пластунів під час Ювілейної Міжкрайової Пластової Зустрічі. Львів, 22 серпня 2012 року

фото: Віктор Гурняк/LUFA

ніше її відсутність, батьки не розказували (сміється – авт.). – Яким є Ваш найяскравіший спогад дитинства? – Напевно, Різдвяні свята. Вони проходили у великій містерії. Не тільки через Таїнство Божого Воплочення. Батьки також розповідали про Україну. Мама готувала мої улюблені вареники із сиром та картоплею, борщ, “вушка”. Була коляда, Святвечір, сніг. У нас, там, де я жив, випадало багато снігу,

і в той час якраз розпочинався лижний сезон.

У НАС У РОДИНІ БУЛА ВИСОКА ПРИНЦИПОВІСТЬ. НАПРИКЛАД, МИ НІКОЛИ НЕ ГОВОРИЛИ НЕПРАВДИ Також пам’ятаю впорядкованість у родині. Ми завжди разом вранці молилися, снідали, пізніше в дітей була школа, в батька – пра-

ця, мама займалася домашнім господарством. Потім ми вечеряли, були разом. Ми мали таку близькість, сімейну інтимність. І за це я дуже вдячний Богові і батькам. – Ким для Вас був Ваш батько? Якою людиною він був? – Мій батько з тринадцяти років мусив жити поза домом. Будучи учнем гімназії в Бережанах, він жив в інтернаті. А у вісімнадцять років виїхав з України. І як сирота мусив сам давати собі раду. Та він ГРУДЕНЬ 2012 КАНА

27


k~dhm`

ÏÎÑÒÀÒ²

був таким, що вмів виживати. Не був блискучим учнем, але був дуже ефективним і “не давав собі наплювати в кашу”. Це не була людина, яка конфліктувала, він просто рухався вперед. Був дуже працьовитим і мав сильний характер. Тато був добрим бізнесменом, мав підприємницьку жилку: працював стоматологом, але дуже вміло інвестував – купував нерухомість.

я почав більш відкрито говорити про бажання бути священиком. На це моє середовище реагувало збентеженням, здивуванням, насмішкою. Це для мене були нелегкі роки. Щобільше, що я маю доволі чутливу вдачу. Але це десь гартувало і змушувало мене розуміти, що в цьому є щось особливе, якщо воно викликає таку реакцію. І я йшов глибше – в молитву, в духовне читання. Я дуже хотів потрапити до Рима, щоб вчитися в семінарії під Ярослава, Марко, др. Олександер та Борис Ґудзяки омофором Патріарха у родинній оселі, в місті Сірак’юс, США, 1978 рік Йосипа Сліпого. До цієї мети я йшов три – чотири роки мною вранці о 6.30 був у церкві на – опинився там у дев’ятнадцять. Службі Божій. Він дав мені книжку про святу Терезу з Лізьє. Портрет – Хто для Вас був підтримкою цього чоловіка зараз висить у мене у цей складний час, доки не пішли в хаті. Хоча його ніхто не пам’ятає. до семінарії? Отже, в ті роки це було досить са– Насамперед мама. Вдома мітно. Я здалека брав приклад із вона творила затишок навколо деяких молодих семінаристів, тацього питання. Мама не говори- ких як отець Андрій Чировський ла про це, але зрозуміло було, що (засновник та директор Інституту вона підтримувала мене. Бо батько Східнохристиянських Студій ім. був дуже проти. І мама старалася Митрополита Андрея Шептицькодля миру в родині про ці речі не го- го в Оттаві (Канада) – авт.). Поодиворити. Тато пізніше також сприй- нокі священики виявляли до мене доброту. Але це все одно був дуже самотній шлях. Напевно найбільш самітний у моєму житті.

– Владико, поки Ваші однолітки захоплювалися Фредді Мерк’юрі, для Вас авторитетом був Йосип Сліпий. Чи не так? – Так, я плив проти течії. Я був на окремій орбіті. І це було щось особисте і глибоке. Це було пережиття в молитві. Мене притягували високі духовні, вселюдські, але також українські ідеали. Мені була цікавою спільнота і ті, які її будували, були її духовними провідниками, а не поп-зірки. Я зараз може спокійніше про це говорю, ніж тоді, бо в той час я мав досить критичне ставлення до поп-культури, в якій було легко помітити присутність наркоманії тощо. Це для мене було вбивче. Отже, в підлітковому віці я був морально дуже вимогливий. – А що сформувало у Вас таку моральну вимогливість? – У нас у родині була висока принциповість. Наприклад, ми ніколи не говорили неправди. Ніколи. І американське суспільство тоді було дуже впорядковане. Було верховенство права. Але для мене дуже формуючим був досвід Пласту. Пластун не п’є і не курить. Для мене це були досить серйозні речі. Я захопився чистотою української мови. Підлітком раз на тиждень займався з репетиторкою. Тож, коли мої однолітки ходили по дискотеках, я вивчав українську. Це таке трохи чудернацьке… Та в мене багато чого було не так, як у всіх. І це була дуже самітна мандрівка. З часом

28

КАНА ГРУДЕНЬ 2012

Я ПЛИВ ПРОТИ ТЕЧІЇ. Я БУВ НА ОКРЕМІЙ ОРБІТІ. І ЦЕ БУЛО ЩОСЬ ОСОБИСТЕ І ГЛИБОКЕ

няв моє покликання. Матеріально підтримував мене на 200%. Я мав поодиноку духовну підтримку від різних людей. Одним із них, заочним, через тексти, був Томас Мертон. Також мене епізодично підтримував один чоловік, який зі

– Владико, Ви згадували, що Ви – пластун. Чи пізнали Ви всі спартанські умови пластунського життя: ночівля за будь-якої погоди в наметі, харчування з польової кухні? – Найскладнішим пластовим досвідом, який був не лише фізичним, природничим, а також і психологічним, була “Лісова Школа” в 1977 році. Нас було одинадцять учасників. Керівники постійно придумували різні нічні рей-


ÂËÀÄÈÊÀ БОРИС ди, алярми. Я пам’ятаю, що тоді за два тижні, будучи худорлявим, я втратив чи не п’ять кілограмів, настільки інтенсивним був той вишкіл. Він може не включав найгостріших екстримів гір, але на рівні характеру вимагав максимуму. На тій “Лісовій Школі” комендантом був Роман Процик (виконавчий директор Фонду кафедри українознавства – авт.). А першуном (найкращим учасником табору – авт.) – Борис Люшняк, який

У МЕНЕ ДУЖЕ НЕШИРОКИЙ ДІАПАЗОН – У ЧОРНИХ І СІРИХ ВІДТІНКАХ. ЦЕ ДУЖЕ ПРОСТО. І МЕНІ НЕ ПОТРІБНО БАГАТО

фото: з архіву владики Бориса Ґудзяка (2), з архіву Ярини Брилинської

тепер є адміралом в Американській публічній службі здоров’я. Це найвища посадова особа українського походження в американському уряді. Інший досвід – пластова зустріч 1978 року. Це було в Скелястих горах, де ми таборували понад рівнем дерев. Там був дощ, лежав сніг і лід, хоч ми мандрували в середині липня. Це був гарний виклик, який згадую

з великою романтикою. Я не був “мачо”, але не боявся пластового виклику, а навіть шукав його. – У холі УКУ є світлини, де Ви граєте у баскетбол. Знаємо, що Ви також регулярно стежите за баскетбольними турнірами. Яка Ваша улюблена команда і чому? – Я стежу за успіхами команди Сиракузького університету. В тому місті я виростав, закінчував там університет. Ця команда щороку належить до двадцятки, а навіть і до десятки найкращих. Професійний баскетбол для мене зараз менш цікавий, бо, як багато інших видів професійного спорту в світі, він є вже більше бізнесом, ніж спортом. Там більше грошей, ніж гри. Можливо, й час не дуже дозволяє мені стежити за баскетболом. У сімдесятих роках моєю улюбленою командою була Los Angeles Lakers. Потім поведінка і гординя багатьох гравців цієї команди та інших команд відбила моє зацікавлення. Я колись навіть статистику знав і міг би вам ще багато розказати, але то із 70х років. Та зараз не маю замилування чистого фаната до чистого спорту. Бо він втратив свою “чистоту”.

Радість після прийняття дияконських свячень. Собор св. Юра у Львові, 14 серпня 1998 року

– Владико, Ваші давні друзі розповідали, що коли Ви на початку 90-х приїхали до України, то у Вас закохалося безліч дівчат. Як Ви давали раду з такою увагою до своєї персони? І чи Ви самі закохувались? – Це велика тема з багатьма розділами (сміється – авт.) і з видимим публічним завершенням – я став неодруженим священиком. Я дуже вдячний Богові за ці різні пережиття, які в мене були. Вони були глибокі, ей-

Марія Говгера, Борис Ґудзяк та Ярина Брилинська під час з’їзду “Українська молодь – Христові”. Львів, 7 – 8 вересня 1990 року

форійні, в деяких випадках драматичні і упокорюючі. Вони дуже розм’якшують серце. Виробляють здатність на відчуття. Так що так – було багато чого. Але я зрозумів, що маю покликання до неодруженого стану. А також зрозумів, що при мені дружина і родина були б нещасливими. Я би був розірваний між сім’єю і різними типами служінь поза нею. Я десь відчув, що це, принаймні у моєму випадку, щодо другої людини і наших можливих майбутніх дітей було би просто нечесно. – Владико, Ви вже довший час є досить публічною людиною. Чи не стомлює це Вас? Чи іноді не хочеться все залишити і дременути десь далеко в гори, на море чи в якесь далеке село? – Я дуже щасливий у своєму священстві, в науковій праці, яка вже може є фактом минулого, ніж теперішнього. Щасливий у покликанні працювати в університеті. І ці перші тижні єпископства також ГРУДЕНЬ 2012 КАНА

29


ÏÎÑÒÀÒ²

дуже благодатні. Я люблю людей, і Господь посилає “таїнство” людини назустріч, що дає мені велику радість, щастя. Але за своїм складом я інтроверт, якщо розуміти, що інтроверт черпає енергію з нутра. І мені потрібно мати періоди, часом довгі – місяць чи навіть чотири місяці – коли я закриваюся у монастирі і перебуваю сам. У ці останні місяці перед хіротонією і після неї явно бракує часу на затишок і перебування з Богом, і сам на сам зі собою. Але надіюся, нагоди будуть.

часто бачуся з різними друзями, з приятелями університету, з єпископами, з глибоко переконаними практикуючими християнами, які мені є дорогі і близькі. Отже, якщо зараз з’являється якийсь вільний час, то стараюся заповнити його молитвою і сном. Бо майже щодня я 4 – 5 годин перебуваю в дорозі і постійно маю зустрічі. Але це також і привілей. Я дуже вдячний за своє життя. Я трохи боюся, що, можливо, даром життя і даром здоров’я часом надуживаю. Бо ми маємо бути добрими господарями свого тіла, свого здоров’я. Але знаєте, десь є така думка: “А може, ще вдасться трошки… переступати межі”.

– Коли владика Борис має вільний час, як він його проводить? Чи відразу телефонує до тих своїх близьких, для кого він – “просто Борис”? – Ну, Богу дякувати, світ друзів є досить великий, і він обіймає працівників УКУ, членів ректорату. Так що і на роботі не бракує автентичної дружби, яка є дуже особистою. Наукові, адміністративні обов’язки, завдання шукати ресурси для університету провадять у постійні подорожі. Це може бути 100 рейсів на рік літаком. Я дуже

– Чи отець Борис і владика Борис різняться в чомусь між собою? – О, я ще не знаю! (сміється – авт.) Мені тяжко сказати. Як хтось до мене звертається “владико”, то я не реагую, а як почую “отче”, відразу повертаюся. Так що, думаю, що я ще до кінця не зрозумів. Але я відчув велику любов, велику благодать від Бога і людей.

Ось так отець Борис підтримує українські традиції! Світлий понеділок біля храму Блаженних новомучеників УГКЦ на території студмістечка УКУ. Львів, 25 квітня 2011 року

30

КАНА ГРУДЕНЬ 2012

Я дуже вдячний за це пережиття, за цю дійсність. І за нагоду служити у Франції, Бенілюксі і Швейцарії. Служити як єпископ нашої Церкви. Можливо, і в питаннях міжнародних відносин. Це також чергова нагода шукати стилю.

ТА В МЕНЕ БАГАТО ЧОГО БУЛО НЕ ТАК, ЯК У ВСІХ. І ЦЕ БУЛА ДУЖЕ САМІТНА МАНДРІВКА Стилю, який щиро, смиренно, але творчо висловлює те, чим повинен бути єпископ нашої Церкви, нашого народу в XXI столітті у цьому світі, який так швидко глобалізується. Це для мене дуже цікавий виклик. Шукати жестів, структур, категорій для того, щоб ділитися Євангелієм і глибокими духовними істинами, які Господь дає час до часу так глибоко пережити. – Владико, а де Ви купуєте собі повсякденний одяг? Можливо, на одному з великих львівських базарів? Чи все ж таки за кордоном? – За кордоном. Але з іншої причини – мені одяг купує мама (сміється – авт.). Принаймні донедавна купувала. Вона, знаючи, що я приїду, знаходила потрібні мені речі. Бо я ніколи не любив ходити по крамницях. А мама, як кожна жінка, любить. Вона знаходила речі, приводила мене, я міряв, і чим швидше цей процес відбувався, тим краще. А тепер так є, що я просто ходжу до тих магазинів і купую те ж саме. У мене дуже неширокий діапазон – у чорних і сірих відтінках. Це дуже просто. І мені не потрібно багато. Я в одному і тому ж місці купую зубну пасту і щітку. Черевики в мене завжди такі самі – чорні. А ще – чорні джинси і шкарпетки. Светри можуть бути інших відтінків, бо іноді хтось щось дарує. Так

фото: Павло Дідула, Василь Пишкович, Ярина Брилинська

k~dhm`


ÂËÀÄÈÊÀ БОРИС в моєму житті трохи мало музики. Хотілося би більше.

“Головний інженер” УКУ – на території будови Колегіуму імені Патріарха Йосипа Сліпого. Львів, літо 2011 року

просто вигідно – вже можна поставити собі галочку і присвятити час творчій енергії на щось інше. Я вже останні двадцять років купую такі ж самі джинси, таке ж взуття. Ось маю на собі підрясник за 60 баксів. Він довгий, усе закриває, під ним можна і в піжамі ходити.

на концерт. У Львові є прекрасні виконавці в оперному театрі та у філармонії. Мені це дуже цікаво. До попси останніх 20-ти років і всіляких синтезованих гіпер-металічних речей я не маю особливого замилування. Люблю слухати “Simon and Garfunkel”. Це фолькрок 60-х років. Часом “бітлів”. Але

– Владико, коли слухаєш Вас, то складається враження про дуже цілісну особистість, із міцним внутрішнім стрижнем і… внутрішньо вільну. Що б Ви побажали українським батькам, які хочуть виховати подібні риси у своїх дітях? – Бути з дітьми. Розмовляти з ними. Вечеряти з ними. Позбутися телевізора. Це дасть батькам авторитет говорити дитині про необхідність обмеженого користування комп’ютером. Бо якщо ти сидиш перед одним “електронним кивотом”, то не дивуйся, що твоя дитина – перед другим. Варто йти в парк, в ліс. Мандрувати разом. Хоча сьогоднішній час і економічний тиск не завжди це дозволяють. Але дитина потребує чутися бажаною. Дитина відчуває, коли батьки хочуть з нею бути, а не просто відбувають з нею час. Навіть якщо ви маєте на це небагато часу, то проведіть його якісно. Це вже буде великим благословенням.

РАЗ НА РІК, КОЛИ ЇДУ КУДИСЬ САМ, Я НА ПОВНУ ПАРУ ПУСКАЮ В МАШИНІ “КОМУ ВНИЗ” – Коли Ви побували на концерті пам’яті “Братів Гадюкіних”, про це відразу дізналося безліч людей. На чий концерт ще хочете піти? І взагалі, яку музику найбільше любите слухати? – Безсумнівно, хотів би піти ще на інші концерти. Я був на концерті “Піккардійської терції”. Також мені дуже сподобався нещодавній концерт Марії Бурмаки. Раз на рік, коли їду кудись сам, я на повну пару пускаю в машині “Кому вниз”. Люблю концерти класичної музики. Дуже вдячний за те, як не раз із Львівської філармонії передають запрошення, які мене просто змушують піти ГРУДЕНЬ 2012 КАНА

31


ondprff“

Автор: Наталка Ільчишин, психологконсультант, системний психотерапевт

ДИВНІ ЗБІГИ Часом, слухаючи ці історії, помічаєш дивні збіги. Дівчина, яка виросла в сім’ї алкоголіка, виходить заміж за хлопця, схильного “заглядати в чарку”. Юнак, який усе життя зневажав батька за те, що той дозволяв матері ним керувати, бере за дружину авторитарну жінку. Такі історії – один із способів реалізації родинних сценаріїв. Родинні сценарії – це несвідоме повторення моделей поведінки, які ми колись спостерігали у батьківській сім’ї. Потрапляючи в

32

КАНА ГРУДЕНЬ 2012

ÑÒÎÑÓÍÊÈ

Родинні історії... Пам’ять про минулі покоління, про наших предків та їхній спосіб життя. Кожен із нас є носієм історії своєї сім’ї, її таємниць, трагедій та досягнень. Кожен із нас є також частиною родинної історії, яка твориться зараз.

ситуацію, аналогічну до тієї, яку колись спостерігали, ми несвідомо обираємо вже “знайомий” нам спосіб поведінки. До того ж, робимо це незалежно від ефективності та правильності “первинного” рішення, яке знайшли свого часу наші батьки. Дослідження свідчать, що діти, чиї батьки розлучилися, в дорослому віці обирають розлучення як спосіб розв’язання подружнього конфлікту. Вони роблять це значно частіше, ніж їхні ровесники, які зростали в повних сім’ях. А вихованці дитячих будинків, які взагалі позбавлені своєї “сімейної історії”,

в дорослому віці часто не здатні створити нормальну сім’ю, оскільки ніколи не мали досвіду життя в родині.

ВАЖЛИВО ЗНАТИ: ПОЗБУТИСЯ ДЕСТРУКТИВНИХ СЦЕНАРІЇВ РОДИННОГО ЖИТТЯ МОЖНА

ЖИТТЯ ЗА ЗРАЗКОМ У психології є поняття “модель сім’ї”. Ця модель може бути різною. Дитина народжується в родині, яка вже має свою історію стосунків. З раннього дитинства маленька людина живе в атмосфері, наповненій взаємною любов’ю чи зневагою, взаємним піклуванням чи егоїзмом. Дитина спостерігає за тим, як поводяться батьки, як спілкуються між собою, як виявляють свої почуття, як ставляться до братів чи сестер. Вона дуже тонко підмічає всі нюанси стосунків, зауважує найменші дрібниці. Те, що дитина спостерігає у своїй сім’ї, відкладається в її пам’яті і стає своєрідним зразком, моделлю. Згодом молода жінка чи молодий чоловік несвідомо почнуть відтворювати цю модель у своїй власній родині. Зокрема,


ÑÒÎÑÓÍÊÈ

особливості розподілу обов’язків, традиції проведення вільного часу, стосунки зі старшим поколінням, моделі виховання дітей. А потім, уже через кільканадцять років подружнього життя, хтось із них раптом зловить себе на думці: “В цій ситуації я повівся так, як колись мій батько!” або “Тут я вчинила так, як моя мама!” Проте, чи завжди ця схожість тішить?

РОБОТА НАД ПОМИЛКАМИ Часом молоді люди з гордістю кажуть: “Я хотів/хотіла би мати таку сім’ю, як у моїх батьків!” Це означає, що їм пощастило, і вони зростали у родині, де панували любов, підтримка та взаєморозуміння. Але так буває не завжди.

фото: Ольга Жерелик, sxc.hu

Що ж робити, коли, дорослішаючи, хлопець чи дівчина починають розуміти, що сварки – не найкращий спосіб спілкування, що любов не виявляється стусанами, що взаємне приниження – не спосіб виявити повагу? Чи це означає, що діти, які виросли в проблемних сім’ях, приречені повторити життєві історії своїх батьків? Однозначно, ні!!!

них стосунків кількох поколінь. Схематично позначте всі події, які відбувалися з членами вашої родини: одруження, народження дітей, розлучення, трагічна смерть когось із членів родини.

РОДИННІ СЦЕНАРІЇ – ЦЕ НЕСВІДОМЕ ПОВТОРЕННЯ МОДЕЛЕЙ ПОВЕДІНКИ, ЯКІ МИ КОЛИСЬ СПОСТЕРІГАЛИ У БАТЬКІВСЬКІЙ СІМ’Ї Чи не помітили ви певних збігів в історії вашої родини? Наприклад, жінки з кількох поколінь розлучалися чи не жили разом зі своїми чоловіками? Або ж навпаки, всі попередні покоління провели життя у щасливому шлюбі, виховуючи кількох дітей? Ці “збіги” і є своєрідними “родинними сценаріями”. Спробуйте проаналізувати, що

конкретно зі своєї сімейної історії ви вважаєте неприйнятним? Що категорично відкидаєте? А що, навпаки, вам подобається? Які сімейні традиції ви хотіли би продовжувати? Обговоріть ці питання з чоловіком чи дружиною – це допоможе усвідомити проблемні моменти і дасть можливість спільно шукати варіанти, прийнятні для обох. Якщо необхідно – зверніться по допомогу до фахівця (часом буває дуже непросто самостійно аналізувати деякі болючі питання). Важливо знати: позбутися деструктивних сценаріїв родинного життя можна. Для цього варто з’ясувати “проблемні місця” та знайти для себе інший, оптимальніший варіант поведінки. А ще варто усвідомити, що в історії кожної сім’ї є щасливі, радісні моменти, які хочеться згадувати, і про які треба розповідати своїм дітям! Пам’ятаймо саме про них!

Немає значення, чи ви лише починаєте родинне життя, чи вже маєте за плечима подружній досвід і пережили ситуації, коли повторювали “батьківські помилки”. Важливо зрозуміти: стосунки у родині варто будувати свідомо, не покладаючись на засвоєну в дитинстві модель. Як це зробити?

ДЕРЕВО СТОСУНКІВ Передусім спробуйте побудувати ваше “родинне дерево” – символічне зображення сімейГРУДЕНЬ 2012 КАНА

33


ondprff“

Автор: Олеся Кука, вчитель методу розпізнавання плідності, викладач УКУ

Коли розмовляю з людьми на тему подружньої плідності, часто стикаюся з тим, що найживучішим міфом про методи розпізнавання плідності (МРП) є думка, що єдиним (і не надто надійним) методом є “календарик”. Але це неправда! Методів, розроблених науковцями-медиками, є кілька, і кожне подружжя, яке не хоче нищити подарованої Господом плідності, може вибрати свій спосіб на дружнє життя із цим величним даром. Отож, запрошую до короткого огляду МРП.

У МИНУЛОМУ – ПОДРУЖНІЙ КАЛЕНДАРИК У 20–30-ті роки XX століття японський лікар-гінеколог Кусаку Огіно та австрійський лікар-гінеколог Герман Кнаус, незалежно один від одного, дослідили, що овуляція настає за 12 – 16 днів перед наступною менструацією. Так виник перший науково обґрунтований метод розпізнавання плідності – метод ритму Огіно-Кнауса (календарний метод), який ще називають методом подружнього календарика. Він спирається на статистичний підрахунок плідного і неплідного періоду на основі тривалості останніх 12 циклів. При цьому беруть до уваги: 1) тривалість життя яйцеклітини (8 – 24 години), 2) період, протягом якого спер-

34

КАНА ГРУДЕНЬ 2012

ÄÀÐ Ï˲ÄÍÎÑÒ²

матозоїди здатні до запліднення (3 – 7 днів). Однак цей метод непридатний для використання в особливих ситуаціях: після пологів, після викидня, при нерегулярних циклах і в період пременопаузи. На сьогодні цей метод майже не використовують, він має лише історичне значення. СУЧАСНІСТЬ – СПОСТЕРІГАЄМО ЗА ЗМІНАМИ Сучасні МРП, які найчастіше використовують, поділяються на дві групи: 1) однопоказникові (коли ведеться спостереження лише за одним показником плідності): – температурний метод; – овуляційний метод Біллінгсів.

2) багатопоказникові (коли спостереження ведуть за кількома показниками одночасно). Їх ще називають симпто-термальними методами. Температурний метод полягає у щоденному вимірюванні базальної температури тіла, тобто температури відпочинку, яку вимірюють зранку, не встаючи з ліжка, зразу ж після пробудження після щонайменше трьох годин сну. Жінка міряє базальну температуру тіла (БТТ) протягом усього менструального циклу і ці дані занотовує в таблиці – так подружжя отримує графік, який подібний до цього графіка.


ÄÀÐ Ï˲ÄÍÎÑÒ² У здорової жінки БТТ має двофазний перебіг протягом менструального циклу. У першій частині графіка вона утримується на низькому рівні. Підвищення температури спостерігаємо за 12 – 16 днів перед наступною менструацією. У другій частині базальна температура утримується на високому рівні. І таке її підвищення зумовлене дією прогестерону (жіночого гормону, який виділяють яйники у другій частині менструального циклу) на центр терморегуляції в головному мозку. Вимірювання БТТ виконують з метою розпізнавання овуляції (виділення зрілої яйцеклітини з яйника), яка настає найпізніше другого дня високої температури.

фото: sxc.hu

ЦІКАВО: Взаємозв’язок базальної температури з овуляцією вперше встановив голландський гінеколог Теодор Хендрик ван де Вельде ще 1904 року. Він також зазначив, що тривалість періоду підвищених температур у другій частині циклу (до менструації) не залежить від тривалості менструального циклу. Це означає, що тривалість другої частини циклу є сталою. Овуляційний метод Біллінгсів спирається на щоденне спостереження за слизом шийки матки і відчуттям, яке він дає та передбачає вміння жінки розпізнавати характерні зміни цих слизових виділень, які вона спостерігає впродовж циклу. Цей метод розробило і впровадило подружжя лікарів Джон і Евелін Біллінгс з Австралії у 50-ті роки XX ст. Початком циклу Біллінгси вважають менструальну кровотечу. Після її закінчення з’являється сухість (жінка не помічає слизових виділень і має відчуття сухості). Це перший тип неплідності, так званий “сухий”, який є у більшості жінок. Інколи зразу після менстру-

ації жінки помічають однотипні виділення, які з дня на день не змінюються. Доки ці виділення тривають, доти, за Біллінгсами, жінка неплідна. Це другий тип неплідності у цьому методі, “зі сталими, незмінними виділеннями”. Після сухих днів або після днів зі сталими виділеннями з’являється слиз, який змінюється і стає все більш прозорий, тягучий і слизький. Поява слизу або зміна сталих виділень є початком періоду плідності. Останній день слизькості і мокроти – це пік слизу. Оцінюють його ретроспективно, а саме тільки наступного дня можна сказати, чи був попередній день останнім днем слизькості і мокроти. Період неплідності починається з четвертого дня після піку і триває до кінця менструального циклу (початку менструації). Найчастіше жінка відчуває тоді сухість, рідше трапляється липкий і непрозорий слиз. Симпто-термальний метод передбачає ведення спостереження декількох показників плідності жінки одночасно. Це базальна температура тіла, спостереження за змінами цервікального слизу, зміна позиції і відкриття шийки матки, а ще – інформація про інші фізіологічні показники: чутливість молочних залоз, кров’янисті виділення з піхви (овуляторна кровотеча), відчуття важкості внизу живота або овуляторний біль, зміна настрою, стан шкіри. Вперше цей метод висвітлив 1965 року австрійський лікар Йозеф Ретцер. Сьогодні в світі існує декілька симпто-термальних методів. Із них найвідомішими є: • метод подвійного контролю (бірмінгемської модифікації), • метод Ретцера (австрійський), • польський метод (Терези Крамарек), • метод Ліги “Подружжя – подружжю” (американський). Різняться вони лише певними

деталями, правилами, способами занотовування отриманої зі спостережень інформації. Я маю намір детально ознайомити вас із англійським симптотермальним методом подвійного показника, який опрацювали в 70-ті роки ХХ століття лікарі-гінекологи – доктор Анна Флинн і професор Джон Келлі, працівники Клініки акушерства і гінекології Королеви Єлизавети в Бірмінґемі (Великобританія). Цей метод запропонував використовувати Європейський інститут сімейної освіти та Європейська асоціація вчителів методів розпізнавання плідності. Але про це поступово розповімо на сторінках наступних видань нашого журналу. Отож, до зустрічі.

ЦІКАВО: На основі методу Біллінгсів в Єзуїтському університеті Крейтона розробили Крейтон-модель, яку сьогодні успішно використовують як один із методів розпізнавання плідності. Як свідчить статистика ООН, зараз методи розпізнавання плідності застосовують 25% населення земної кулі дітородного віку. Це близько 600 – 700 мільйонів людей. Більше і точніше про МРП ви можете дізнатися з книжки авторства О. Куки, З. Городенчук, О. Сокальської “Вчимося розпізнавати плідність”, видавництва “Свічадо”.

ГРУДЕНЬ 2012 КАНА

35


qPl’“

Автор: Іван Савицький

ÂÈÕÎÂÀÍÍß

Ми всі є чиїмись дітьми. Батьки нас виховували в міру своїх знань, можливостей та життєвих позицій. Враховуючи ТОЙ час, у наших батьків не було стільки інформації, програм розвитку, семінарів, тренінгів, якими можемо користуватися МИ.

А

ле, зважаючи, що ми (вибачайте за меркантилізм) маємо можливість стукати пальцями по клаві за власними ноутами, сидіти в неті, читати книжки, мати хобі, працювати, значить все-таки нас виховали ГАРНО (спеціально не використовую слово “правильно”). Ми не валяємося десь попід парканами, не живемо на звалищі... МИ – так би мовити, “нормально виховані” діти... Як казала моя бабця, ніц нам не бракує. Прийшов час, коли ми стали батьками. Свого часу, свого періоду життя, який кардинально відрізняється від ТОГО часу батьківського... Тренінги до одруження, тренінги під час одруження, тренінги ПЕРЕД ЗАЧАТТЯМ, камасутра ПІД ЧАС зачаття... 9 місяців курсів, допологові семінари, пологові семінари, спільні пологи, післяпологові адаптації. І це все не лише полегшує... воно просто бринить у вухах... Тепер не використовувати того всього – такий собі моветон... Психологія втиснулася в кожну стадію ще ДО появи дитини... А от після її появи виникає набагато більше “кіпішу”.

ПСИХОЛОГІЯ ВТИСНУЛАСЯ В КОЖНУ СТАДІЮ ЩЕ ДО ПОЯВИ ДИТИНИ... А ОТ ПІСЛЯ ЇЇ ПОЯВИ ВИНИКАЄ НАБАГАТО БІЛЬШЕ “КІПІШУ” Як виховувати? Бити чи не бити? Кричати чи не кричати? Зелене освітлення чи біле? Який колір кімнати? Яка подушка? Яка ковдра? Які іграшки? А потім.... які гуртки? Яка система виховання? Монтессорі чи Клаубукі? Нянька, тітка Валя чи дядько Пєтя... Чипси їсти чи ні? Льодяники можна чи ні? Шоколадка раз на тиждень чи на рік? Мультики російські чи англійські? І це все лише для того, щоб НЕ ПОМИЛИТИСЯ. Я так багато пишу, щоб дати зрозуміти ЯК МИ ТРЯСЕМОСЯ над ПРАВИЛЬНИМ (жирний шрифт з підкресленням) вихованням та зростанням дітей...

36

КАНА ГРУДЕНЬ 2012

Я вважаю, це свого роду істерія, але оскільки це неправильно відображає суть, тому я це назву: “НЕ ДАЙ БОГ!” “НЕ ДАЙ, БОЖЕ!” дитина перенервується. “НЕ ДАЙ, БОЖЕ!” отримає психологічну травму. “НЕ ДАЙ, БОЖЕ!” вона щось побачить не те. “НЕ ДАЙ, БОЖЕ!” з’їсть не те. “НЕ ДАЙ, БОЖЕ!” звучить настільки часто і настільки багато в теперішньому оточенні, що мене особисто це починає дратувати. Дратує з певних причин. Перша – кількість методик, методичок, поглядів, прихильників скоро буде переважати кількість самих дітей. Друга – БУДЬ-ХТО, хто має дитину або невеликий досвід роботи з дітьми, вважає за МОЖЛИВЕ створювати якісь гуртки, семінари, навчання і повчати... ХТО вам сказав, що, будучи хорошими батьками для своїх дітей, ви будете хорошими наставниками для чужих? Скільки років ви присвятили спостеріганню, вивченню, розумінню різношерстої малолітньої публіки, щоб могти сказати: “ТАК! Я МАЮ ПРАВО”? Чи не є це просто БІЗНЕС, який дійсно “затребуваний” через банальну відсутність необхідної кількості адекватних закладів з адекватними організаторами, вчителями тощо? Не хочу хвалити нікого, але завжди ставлю в приклад одного знайомого. Не тому, що знаю його купу років, не тому, що він впроваджує купу дитячих проектів. Я й до порад його не завжди дослухаюся. Я просто


ÂÈÕÎÂÀÍÍß ЗНАЮ, що протягом 21 року він ПОСТІЙНО займається дітьми... Вслухайтеся: 21 РІК... Не пройшов тренінг, не побув вихователем 2 – 3 роки, а ПОПРАЦЮВАВ 21 рік в одній галузі. Третя – забиваючи свій мозок “правильною” інформацією, ми втрачаємо інформацію “серця”. Ми як

У МОМЕНТИ, КОЛИ Я НЕ БУДУ ЗНАТИ, ЩО САМЕ РОБИТИ В ПЕВНІЙ СИТУАЦІЇ, Я ЗРОБЛЮ ТЕ, ЩО ПІДКАЖЕ МЕНІ СЕРЦЕ ТА БАТЬКІВСЬКИЙ ІНСТИНКТ... люди, які перестали запам’ятовувати телефонні номери, коли з’явилися мобільні, забуваємо користуватися природними чинниками. Пам’яттю, батьківськими інстинктами, любов’ю, врешті-решт, до власних дітей. Ми робимо їх піддослідними кроликами, тестуючи різні методики навчання, лише тому, що МИ вважаємо ТУ чи ІНШУ методику кращою. Ми не робимо того, що каже серце, бо це НЕПЕДАГОГІЧНО або ЦЕ НАНЕСЕ ПСИХОЛОГІЧНУ ТРАВМУ.

Ми замість того, щоб робити дітей щасливими, тренуємо свій інтелект на знання про виховання. І на закінчення скажу, щоб прояснити ситуацію. Я не ортодокс, не песиміст, я не бачу все в чорному світлі. Я ЗА методики, ЗА навчання батьків, ЗА створення нових центрів розвитку, ЗА кваліфікованих спеціалістів, ЗА вивчення психологічного світу дитини,

ЗА поліпшення системи виховання новітніми програмами, тренінгами та семінарами... Але... без переборщування. У моменти, коли я не буду знати, що саме робити в певній ситуації, я зроблю ТЕ, що підкаже мені серце та батьківський інстинкт... і на 99% я впевнений, що це будуть слова: “Та нічого страшного. Я ж тебе люблю”. І погладжу по голові :))) ГРУДЕНЬ 2012 КАНА

37

фото: АСЯ КОНДРАТЮК

ЗАБИВАЮЧИ СВІЙ МОЗОК “ПРАВИЛЬНОЮ” ІНФОРМАЦІЄЮ, МИ ВТРАЧАЄМО ІНФОРМАЦІЮ “СЕРЦЯ”


qPl’“

ÂÈÕÎÂÀÍÍß – ÂÀز ÇÀÏÈÒÀÍÍß

На ваші запитання відповідає психолог Володимир Станчишин

“Вони постійно говорять, що мають право на те, на інше… Але ще й обов’язки існують… Як визначити, де закінчується свобода дитини? Як пояснити дітям, що є межа, коли закінчується свобода і починається відповідальність?” Галина, мама 4-х дітей

“Моїй дитині виповнилося 11 років, вона стає більш закритою. А ще – думки однолітків часто важливіші за думку батьків… Як із цим бути?” Марія

Ш

Ш

ановна Маріє, Ваше занепокоєння стосовановна Галино, передусім маю повідомити но своєї дитини є цілком закономірне, бо вам, що Ви не зможете визначити межі між вона росте і змінюється, а Ви, можливо, свободою і відповідальністю, бо обидва ці поняття є двома сторонами однієї медалі. Свобода – це не до кінця розумієте, що ж із нею відбувається. Ось і є взяття відповідальності за власні дії. Свобода – не найважливіше, що потрібно знати про дитину 11-ти вседозволеність, а усвідомлена діяльність, яка має свої років: це вік молодшого підлітка, який лише починає будувати власну світоглядну систему. На наслідки. Тому, що ширнесвідомому рівні дитина засвоює спосіб ші межі має свобода, то СВОБОДА – НЕ життя, розуміння світу того покоління, більшу відповідальність яке завтра прийде і в якому їй жити. Отже, бере той, хто цю свободу ВСЕДОЗВОЛЕНІСТЬ, в цей час закладається спосіб життя майотримує, і навпаки, коли А УСВІДОМЛЕНА ДІЯЛЬНІСТЬ, бутнього покоління. якомога відповідальніЯКА МАЄ СВОЇ НАСЛІДКИ Тому такою важливою для Вашої дишою Ви хочете виховати тини є думка однолітків, бо це з ними, а не свою дитину, то якнайз Вами їй будувати майбутнє. Ваша роль не применбільшу свободу Ви повинні їй надати. Може здаватися, що це не так просто. Але якщо шується, але Ви повинні змінити позицію: дати свободу Ви зможете пояснити дитині, що кожна її дія матиме вибору, думки, дії. Не лякайтеся, адже Ви ж можете цю наслідки, за які вона нестиме відповідальність, то ди- думку скеровувати, допомагати зорієнтуватися дитині тина сама зможе визначити, що і як їй слід зробити. у складних ситуаціях. Як? Запрошуйте друзів дитини У сім’ї повинні бути встановлені чіткі правила: нап- додому. Хай вони слухають свою музику, розмовляриклад, дитина мусить прибрати в кімнаті, виконати ють про своїх кумирів. Дайте їм відчути, що це важуроки, помити посуд, повернутися з прогулянки в ливо і Вам. Не заперечуйте. Приймайте. І розказуйте, натомість, про свої певній годині тощо. Ці правила треба вислоцінності. Ця альтернативити вголос, спокійно і чітко. Їх встановлюВЧІТЬСЯ БУТИ НЕ ЛИШЕ ва – не імператив, який ють дорослі, і правила повинні мати досить широкі межі для того, аби дитина відчувала, МАТІР’Ю, А Й ДРУГОМ, ЩО вони повинні прийняти, а Ваші роздуми. Це допощо вона може сама вирішувати, що, як і коли ВМІЄ БАЧИТИ СВІТ ОЧИМА може дітям мати в запасі їй робити. Також це допоможе їй планувати СВОЄЇ 11-ЛІТНЬОЇ ДИТИНИ різні думки, а не лише вільний час. Ці правила-межі можуть стосуту, яку вони засвоять на ватися будь-яких аспектів сімейного життя. вулиці. І придивіться, чи Всередині них дитина має повну свободу: вона сама визначає, що і коли вчити, коли виконува- справді Ваша дитина така закрита, чи, однак, це зати хатні обов’язки і що робити в інший час. Але якщо кономірна зміна орієнтації з батьків на однолітків. вона самостійно обирає і вирішує, то мусить знати, що Якщо так, то знайомтеся – це Ваша дитина, що стає наслідком порушення цих правил буде втрата креди- дорослою і вчиться сама визначати, що є важливим, ту довіри, але не любові. Любов завжди безумовна, а що другорядним. Вчіться бути не лише матір’ю, а довіру треба заслужити. Тож, що ширшими Ви зро- а й другом, що вміє бачити світ очима своєї 11-літньої дитини. бите межі, то відповідальнішою стане Ваша дитина.

38

КАНА ГРУДЕНЬ 2012


ÂÈÕÎÂÀÍÍß

НЕХАЙ МОЛИТВА СТАНЕ У ВАШОМУ ДОМІ ТАКОЮ Ж ВАЖЛИВОЮ ПОДІЄЮ, ЯК ПОХІД ДО ЦЕРКВИ ЧИ НА ЗАНЯТТЯ З РЕЛІГІЇ. ЗНАЙДІТЬ ЧАС НА МОЛИТВУ ПЕРЕД ТИМ, ЯК СІСТИ ДО СТОЛУ. ВИКОРИСТОВУЙТЕ БУДЬ-ЯКУ НАГОДУ ДЛЯ ТОГО, ЩОБ ВІДВАЖНО ПОДІЛИТИСЯ З ДІТЬМИ СВОЇМИ НАЙПОТАЄМНІШИМИ ДУМКАМИ Й ПОЧУТТЯМИ ПРО ОТЦЯ НЕБЕСНОГО. І ДІТИ НАВЧАТЬСЯ ЧИНИТИ ТАК САМО. Кевін Леман, “Як виховати дитину і не збожеволіти”

ГРУДЕНЬ 2012 КАНА

39


fhŠŠ“ 0epjbh

Автор: Петро Дідула

А

тмосфера гостинності єзуїтського центру для біженців сильно контрастує з негативною атмосферою щодо біженців загалом у суспільстві. “Від самого початку діти з центру для біженців ходили до школи, яка територіально найближча, – розповідає юрист Єзуїтської служби біженців у Львові п. Інга Дуль. – Викладають там російською мовою. Але оскільки в самому центрі ми всі спілкуємося українською, то прийняли рішення перевести дітей до школи з українською мовою викладання. Однак дуже швидко ми змушені були забрати їх із цієї школи, бо однолітки ображали їх. Наші діти просили перевести їх до попередньої школи, де подібного не траплялося”. Україна – одна з 63 країн світу, де діють єзуїтські центри для біженців. Започаткував цю працю у 70-ті роки в повоєнному В’єтнамі тодішній настоятель Товариства Ісуса о. Педро Аруппе. Працюючи лікарем, він бачив велику потребу людей, які, рятуючись, покидали свої домівки. З часом Товариство Ісуса стало своєрідним покро-

40

КАНА ГРУДЕНЬ 2012

Стоячи при самісінькій хвіртці будинку Єзуїтської служби біженців, хлопець з Афганістану спостерігає за рухом автомобілів та пішоходів. Поряд із будинком – спортивний майданчик, де бавляться його однолітки. Туди хлопця не тягне, адже там його образили: він не такий, як усі. На разі батьківщиною для цього дев’ятирічного хлопчака стала територія єзуїтського центру для біженців у Львові, територія особливої гостинності.

вителем біженців у цілому світі. “Праця з біженцями допомагає нам сповнювати нашу місію, – говорить брат Віталій, ТІ. – Ми покликані працювати там, де Церква зустрічається з нехристиянським світом”.

МИ ПОКЛИКАНІ ПРАЦЮВАТИ ТАМ, ДЕ ЦЕРКВА ЗУСТРІЧАЄТЬСЯ З НЕХРИСТИЯНСЬКИМ СВІТОМ

70% із 40 мільйонів біженців у цілому світі – це мусульмани. Причиною того, що люди покидають свої домівки, стають расові, культурні, релігійні, політичні, економічні суперечності, а також різні природні катаклізми, які зворушують цілі суспільства. Найбільше таких центрів для біженців – в Африці, Азії, на Близькому Сході, у Південній Америці. Особливості праці Єзуїтської служби біженців у різних країнах світу залежать від конкретних потреб біженців, ска-

жімо, у Португалії єзуїтська служба переважно працює з вихідцями з колишніх португальських колоній та із заробітчанами з України, де одна зі стрижневих ділянок праці – визнання дипломів медиків. Завдяки цьому десятки українських лікарів та медсестер можуть за фахом працювати в Португалії.


Коли виник жорсткий кордон між Україною та ЄС, потенційними мешканцями львівського центру стали ті, які не змогли перетнути західний кордон України, але їм пощастило залишитися живими. Чимало біженців гинуть за різних обставин уже в Україні, когось перевізники залишають посеред дороги. У професійному жаргоні охоронців українського кордону з’явився спеціальний термін – “підсніжники” – на означення загиблих біженців, яких знаходять у горах, як щойно сходить сніг. Затриманих біженців передають до пункту тимчасового утримання у с. Журавичі на Волині. Далі їхню долю визначає Державна міграційна служба України. Зазвичай вони готують документи на отримання статусу біженця. Діюче в Україні з 2002 року законодавство принаймні дає надію на пози-

Тут школярі мають усі умови для навчання та розвитку

тивне вирішення справи. Практика показує, що лише близько 3% такий статус отримують. Усі інші повинні покинути Україну. Але

Мусульмани, християни і представники інших релігій мешкають разом, як одна родина

фактично, отримавши довідку про добровільне повернення на батьківщину, вони залишаються жити в Україні. Не маючи жодних прав, стають об’єктами для процвітання сучасного рабовласництва. У цьому контексті будинок Єзуїтської служби біженців у Львові можна назвати справжнім щастям у нещасті. Тут біженці не просто перебувають, пасивно очікуючи рішення суду. У єзуїтському центрі ними реально опікуються. Їм допомагають отримати ті права, які надає українське законодавство, але яких норовить позбавити їх український чиновник. “Народжена в Україні дитина має підстави отримати українське громадянство, – розповідає юрист Єзуїтської служби біженців п. Інга Дуль. – Для тих дітей, які народжуються в нашому центрі, це нагода мати хоча б якусь допомогу від держави. Натомість чиновник нам каже: «Щоб дитина отримала громадянство, батьки повинні написати заяву». ГРУДЕНЬ 2012 КАНА

41


fhŠŠ“ 0epjbh працювати в державних структурах без хабарів, як творити атмосферу довіри. Присутність Церкви в сфері біженців гоїть рани місцевих людей”.

Із затриманих біженців лише близько 3% отримують статус біженців, який дозволяє їм і надалі проживати в Україні

А як вони можуть це зробити, якщо не мають жодного документа, що засвідчить їхню особу? Так ми потрапляємо в зачароване коло, з якого зазвичай виходять за допомогою хабара. Ми ж хабарів не даємо і не приймаємо. І все-таки ми досягли певного результату. Через тривалий час судових тяганин діти, які народилися в центрі, отримали українське громадянство. Не обійшлося без тривалих юридичних консультацій, але передусім – уповання на людські почуття осіб, від яких залежить те чи те рішення. Маємо надію, що наступні новонароджені в центрі діти отримуватимуть громадянство без проблем”. Центр для біженців у Львові Товариство Ісуса відкрило 2008 року. Для цього за кошт доброчинців вдалося придбати будинок на вулиці Антоновича. Коли попередні власники будинку довідалися про те, яким цілям служитиме дім, то залишили в користування майбутніх мешканців майже всі меблі та інсталяції. “Від самих початків реалізації цього проекту ми переконуємося, що за ширмою черствості, сріблолюбства, зверхності живуть люди з добрим серцем і щирою душею,

42

КАНА ГРУДЕНЬ 2012

– говорить настоятель Єзуїтів в Україні о. Давид Назар, ТІ. – Ми бачимо, як Бог пробуджує в людях співпереживання за біженців. Світ є міжнародною спільнотою, тому нам треба навчитися приймати інші народи. До нас приходять представники різних державних структур: судді, посадовці високого рангу, політики, бізнесмени. Зустрічі з ними виходять далеко поза формальності співпраці споріднених структур. Дуже часто вони стараються говорити про те, що їх турбує, про те, як можна

Через центр Єзуїтської служби біженців у Львові перейшло близько 50 осіб. Водночас тут можуть проживати до 24 людей. Будинок став оптимальним місцем співжиття мусульман, християн і представників інших релігій. “Ми разом снідаємо, обідаємо і вечеряємо, разом молимося. Мусульмани з великою повагою ставляться до спільної молитви, – ділиться досвідом о. Назар Давид, ТІ. – Ті з них, які повернулися до Іраку, дотепер телефонують нам, вітають зі святами, запрошують до себе в гості”. Коли я запитав юриста центру п. Інгу, чи подобається їй працювати з біженцями, вона розкрила фотоальбом. А там – сотні фотографій. Кожна світлина – інша історія сім’ї, особи. Деякі світлини зробили мешканці центру ще на батьківщині. На них – розкішні будинки, красиві машини, естетичні інтер’єри, що загострює відчуття трагедії тих родин, які, рятуючи своє життя і життя своїх дітей, залишали все і втікали на чужину.

З біженцями постійно працюють брати-єзуїти


Ось жінка-мусульманка з дитиною на руках. На восьмому місяці вагітності її взяли перейми, відійшли води... У жодному з львівських пологових будинків біженку не приймали, бо вона не мала жодного посвідчення особи. Довелося втрутитися о. Давидові Назару, ТІ. “Уже після успішних пологів ми хотіли подякувати лікарям і медсестрам за їхню участь, але вони відмовилися, – розповідає п. Інга. – Деякі навіть дарували жінці щось від себе. У самому центрі за жінку і її дитину молилися як мусульмани, так і християни. (У цей момент розповіді голос п. Інги затремтів – авт.) Коли жінка повернулася з пологового будинку, то підійшла до о. Давида Назара і, на знак вдячності за врятоване життя, поклала свого сина йому до рук. Досить один раз у житті пережити такий момент, і вже ніколи не постане питання, що варто зробити задля порятунку людини”.

фото: Петро Дідула

Рік тому в єзуїтському центрі відбулася зустріч жінки з Афганістану зі сином, якого вона не бачила 10 років. Розлука почалася з того, що мама цієї жінки разом

із її сином, тобто своїм онуком, вдало пройшла всі кордони від Афганістану аж до Німеччини. Натомість її з чоловіком і ще однією дитиною затримали на таджицькому кордоні. За якийсь час вони роблять ще одну спробу перейти кордон, але цього разу їх затриму-

ДОСИТЬ ОДИН РАЗ У ЖИТТІ ПЕРЕЖИТИ ТАКИЙ МОМЕНТ, І ВЖЕ НІКОЛИ НЕ ПОСТАНЕ ПИТАННЯ, ЩО ВАРТО ЗРОБИТИ ЗАДЛЯ ПОРЯТУНКУ ЛЮДИНИ ють в Україні. За рекомендацією Управління Верховного комісара ООН у справах біженців, афганську сім’ю скеровують до єзуїтського центру. Тим часом бабуся з онуком приїжджають із Німеччини до Львова. “Можете уявити цю зустріч, – пригадує о. Давид. – Мама обнімає свого сина, а дитина не приймає маму. Але вже до кінця другого тижня була справжня сімейна любов”. Та незадовго настав час прощання. Афганці

подали документи на отримання статусу біженців. На відповідь треба було чекати рік, якщо відповідь негативна – повертатися на батьківщину. “Одного разу вони сказали нам, що їдуть на природу разом із друзями, – пригадує о. Давид. – А вже наступного дня нам телефонували прикордонники”. Афганська сім’я зробила ще одну (звісно, нелегальну – авт.), цього разу успішну, спробу перетнути український кордон, але їх затримали в Угорщині. “І ось відбувається те, що не могло б відбутися без довіри: з Угорщини телефонували до нас, ми пояснювали ситуацію цієї сім’ї і всі, врешті-решт, зрозуміли, що треба їм допомогти, – каже о. Давид. – Всупереч законодавству трьох країн, українські, угорські та німецькі державні службовці об’єднали свої зусилля, щоб ця сім’я, врешті-решт, об’єдналася”. “Минуло небагато часу, а наші афганці вже цікавилися, як можуть допомогти біженцям, що проживають у нашому центрі, – пригадує о. Давид Назар, ТІ. – 100 євро зі свого першого заробітку вони переслали до Львова на потреби мешканців єзуїтського будинку”.

Мешканці будинку Єзуїтської служби біженців вивчають українську мову ГРУДЕНЬ 2012 КАНА

43


qbPd)emm“

Записала Юля Гнатів

Ц

е мій другий шлюб. Перший чоловік загинув в автокатастрофі десять років тому. Згодом я зустріла другу людину. Він був розлучений, але в своєму попередньому подружжі не перебував у церковному шлюбі. Напевно, якби був у церковному шлюбі, то я не погодилася б пов’язати з ним своє життя. Коли ми ще до шлюбу зустрічалися, то почали жити разом, і я побачила, що мій обранець п’є. У мене виникла думка залишити його, поки ще не взяли шлюб, бо я не хотіла жити з пияком. І коли я це вже остаточно вирішила, то він почав просити, плакати, обіцяти, що не буде пити. Я повірила. Мені його стало шкода, бо це якось не по-людськи – викинути на вулицю. Ми взяли церковний шлюб, але чоловік продовжував пити, потрапивши в таку алкогольну залежність, що бували моменти, коли просто валявся на дорозі. І нічого не допомагало: ні просьби,

44

КАНА ГРУДЕНЬ 2012

ні сварки. Я виганяла його, він знову приходив. А як напивався, то інколи не приходив додому ночувати – спав не знати де. І це тривало вісім років. Якось я була в Глинянах, і місцевий отець на проповіді сказав приблизно такі слова, що пияк у хаті – це теж хрест Господній і що його треба нести. Я тоді питала в Бога: “Боже, як маю його нести?” Бо в душі не погоджувалася з цим. Я молилася за чоловіка, але він не мінявся. Інколи навіть думала, що це – безнадійна людина, і так триватиме завжди. Я живу недалеко від Унева. Одного разу пішла туди на Літургію, яку правив владика Венедикт (єпископ-помічник Львівської архиєпархії УГКЦ – авт.). Тоді під час проповіді, пам’ятаю, він сказав: “Чи ви вірите в те, що просите

в Бога, аби одержати?” Я задумалася і зрозуміла, що ніколи насправді й не вірила, що щось дійсно може змінитися. Згодом пішла до сповіді і визнала перед священиком, що хочу залишити свого чоловіка, бо він п’є. Тоді священик запитав, чи маю з ним церковний шлюб, і коли дізнався, що маю, то сказав мені, що не можу розлучитися. “А що маю робити?” – питаю його. “Моліться за нього! – відповідає отець. – Не обзивайте його пияком, а моліться”. Але як то молитися і не обзивати, коли він приходить додому п’яний? Хочеш – не хочеш, а нерви беруть!

фото: Ярина Зискан

Як жити з рідною людиною, на яку більше навіть не можеш дивитися? Чоловік пані Олі більше ніж вісім років перебував в алкогольній залежності. Ще зовсім недавно вона сама не вірила, що щось у їхньому житті може змінитися на краще. Сьогодні пані Оля ділиться тим, як Бог допоміг їй повірити в те, що подолати алкогольну залежність чоловіка можливо.


Однак я продовжувала за нього молитися, тільки тепер почала вірити в те, що Бог може щось змінити. А одного разу в церкві так щиро попросила: “Боже, якщо він перестане пити, то я обіцяю, що буду служити Тобі ціле життя”. І після цього, коли чоловік приходив додому п’яний, то я брала вервичку і йшла до Унева. Поки зайшла туди, помолилася три вервички, додому прийшла – він уже переспався, і я переставала нервуватися. Дійсно, старалася, щоб не обзивати його, а приймати все так, як є. Одного разу чоловік напився – і йому стало дуже погано. Він почав блювати. Я поїхала в аптеку, взяла ліки. Чоловік їх прийняв, йому полегшало. І тоді він мені сказав: “Дякую, що ти мене не залишила, бо якби не ти, то я вже би здох під плотом від тої горілки!” Знаєте, заради тих слів варто було вісім років терпіти, щоб він усвідомив свою проблему і навернувся. Після того випадку він якось помалу перестав пити. Це вже другий рік чоловік практично не п’є. Десь-колись може пригубити, але це вже не те, що було, коли запивав на п’ять днів. Тепер я бачу, що він уже навіть уникає компанії, щоб не напиватися. А вже якщо потрапить туди, то йому вдається посидіти з ними і не випити. Я впевнена, що це Господь зробив переміни, давши мені віру та силу надіятися до кінця. Тепер розумію, що важливо, щоб молитва й віра були щирими. Господь допускає, щоб подібні речі ставалися у сім’ї. Але поки ми не приймемо цей хрест, то нічого не зміниться. Я вдячна своєму чоловікові, бо саме через нього прийшла до Бога. Раніше я теж молилася, але та молитва радше була як якась повинність, бо так треба. Та й насправді не вірила в те, за що молилася. Бог дав мені цю віру. Тепер ми з чоловіком вранці і ввечері молимося разом.

ЖУРНАЛИ ВИДАВНИЦТВА «СВІЧАДО» – НАЙКРАЩІ ГРУДЕНЬ 2012 КАНА

45


j`m`-aknc

Я

кщо зранку до вас звернеться бородатий араб словами: “Салям алейкум”, то це означає, що: а) я ще сплю; б) пропонує вам купити несвіжу ковбасу; в) треба підняти руки вгору і кричати: “Віва, Аль-Каїда!”; г) він просто вітається з вами привітанням перших християн. Якщо ви відгадали правильну відповідь, тобто розпізнали християнське привітання “Мир тобі”... стоп! Християнське? Від араба? Це жарт чи фантастика? Ні, це Ліван! У жовтні мені випала нагода побувати у Лівані, на шлюбі моїх друзів.

УЯВІТЬ СОБІ – ЗА ПІВГОДИНИ ДО ЛІТУРГІЇ ВЕЛИКА ЦЕРКВА ВЩЕРТЬ ЗАПОВНЕНА, ПЕРЕВАЖНО ЛЮДЬМИ 20 – 40-РІЧНОГО ВІКУ; БІЛЬШІСТЬ ІЗ НИХ... – ЧОЛОВІКИ! Ліван – північний сусід Ізраїля – це країна біблійних кедрів. За євангельськими згадками, Ісус навчав поблизу ліванських міст Тиру і Сидону, а за переданням, саме з Тиру всі апостоли вирушали євангелізувати світ. Але за часів першої експансії ісламу та арабських завоювань, у VII-VIII сторіччях, ліванські християни були змушені рятувати своє

46

КАНА ГРУДЕНЬ 2012

в домах ліванців за приблизно 100 – 150 доларів на місяць приїжджають мешканки Мадагаскара або Марокко. До слова, без машини у Лівані – аж ніяк. Адже тут майже не існує громадського транспорту! Ба, навіть тротуари у великих містах трапляються вкрай рідко. Люди

ТУТ НАВІТЬ БЕЗРОБІТНІ МЕШКАЮТЬ У СКРОМНИХ КВАРТИРАХ, ПРИНАЙМНІ НА 100 КВ.М, МАЮТЬ МАШИНУ І... ТРИМАЮТЬ ПОКОЇВКУ! Автор: отець Юрій Блажиєвський, СБП (оріоніст)

життя. Вони знайшли прихисток у долині Кадіша, де є безліч маленьких печер із непомітним для нетутешніх входом. Хоча ще більше дивує те, що це – врятоване християнство (до сьогодні більшість ліванців – християни), настільки сповнене життя. Уявіть собі: за півгодини до Літургії велика церква вщерть заповнена, переважно людьми 20 – 40–річного віку; більшість із них... – чоловіки(!), які ще й ведуть молитву на вервиці. Ліван – країна контрастів. Тут справою честі для чоловіка є побудувати своїй родині дім. Хоча б на 3 поверхи. І навіть безробітні мешкають у скромних квартирах, принаймні на 100 кв.м, мають машину і... тримають покоївку! Прибирати

– як герой “Діамантової руки” – до продуктового магазину їздять машиною. Тут майже немає парків, дворів та дитячих майданчиків, що в пересічного ліванця спричиняє проблеми з вагою. Родинні цінності міцно вписані в свідомість людей. Діти залишаються жити з батьками, навіть коли закладають власні родини, та опікуються ними до смерті. Може тому менше дивує, що в Лівані... немає пенсійної системи! Після повернення додому я мав відчуття схожі з відчуттями Аліси, коли вона повернулась із Задзеркалля. Авжеж, на тлі теперішньої антиарабської істерії для мене було вкрай важливо побачити привітних, усміхнених, гостинних ліванців, які не соромляться свого християнства та намагаються впроваджувати його в щоденне життя своїх родин.


ÊÀÍÀ-ÁËÎÃ

і трохи мого? Ми не будемо цього знати – ні вони, ні я. Розмішування кольорів на палітрі життя – робота Творця. У моїй відповідальності – якість “зеленого”. І вона залежить від моєї присутності в житті. Від того, що я бачу, коли дивлюсь,

З

нову зима. Холодно і мало світла… Зрештою, гріх нарікати – літа цього року було багато. Можна було і нагрітись, і назбирати “промінчиків сонця, кольорів і теплих слів на довгі, холодні зимові вечори”. До слова, це з гарної, зворушливої казочки про мудру мишку Фредерика, здалось би її перекласти для українських дітей… та й для дорослих. Час минає. Життя минає… непомітно. А що помітно? Що ми помічаємо в житті? У постійній гонитві, в постійному “швидше!” втрачаємо так багато того, чого не купиш за гроші, навіть дуже великі. Стосунки… Бракує часу на них… Звісно, є так багато важливіших справ! Навіщо ці порожні розмови, коли треба встигнути так багато зробити? Життя таке складне… І все ж, стосунки. Вони первинні, “все решта” – не заперечую, теж дуже важливе – але вторинне. Я з віком навчилася це розуміти. Це вже знання там, усередині. Його вже не забудеш і не загубиш.

ДІТИ – ЦЕ СПРАВДІ ОКРЕМА РАСА. НАЙКРАЩА ІДЕЯ БОГА, ЗА СЛОВАМИ АСТРИД ЛІНДҐРЕН З віком… Теж дивне відчуття. Іноді мені видається, що це якесь непорозуміння, несумісність – мій вік і я. Життя сприймається ще так свіжо. Але то інша “свіжість”, може, більш присутня, може, більш спокійна… радісна.

У ПОСТІЙНОМУ “ШВИДШЕ!” ВТРАЧАЄМО ТАК БАГАТО ТОГО, ЧОГО НЕ КУПИШ ЗА ГРОШІ, НАВІТЬ ДУЖЕ ВЕЛИКІ

Автор: Оксана Винярська, (для внучок – Бабця Оксамита), системний сімейний психотерапевт, соціальний педагог Це, як у Ліни Костенко: “…побачиш листок осінній і стоїш в потрясінні”. Я так люблю думати про дерева, про бруньки на змерзлих після зими гілках і про їхнє чудесне перетворення від весни до осені… Я люблю спостерігати за кленовим листям, наприклад, до якого пробирається осінь. Спочатку воно таке зелене, таке гарне і радісне в своєму смиренному чеканні інших кольорів. Поступово зелений колір зникає. І хоча ті кольори, що прийшли на зміну зеленого, теж гарні, але листок уже інший. Зелений колір уже не повернеться. У цьому листку його вже не буде. Буде в інших, наступного року… Може і я повернуся в дітях, онучках… Може в їх зеленому буде

і що чую, слухаючи; що я кажу і як я це кажу, які даю послання і як умію приймати їх від інших, зокрема, дітей… Як я вмію спостерігати. Цей дар – бути присутнім – теж приходить з віком? Або не приходить взагалі… або є вже змолоду… Або ти його відкриваєш в собі раптом, хоча “раптом” – це результат багатьох попередніх досвідів. Колись я виглянула у вікно і побачила дівчинку. Приблизно п’ятирічного віку. Вона стояла над великою калюжею, нагнулась, підняла камінчик, кинула його у воду і побігла. І раптом я усвідомила, що ці рухи, те, як вона побігла, сама ідея – кинути камінчик – властиві кожній дитині в Україні, Франції, десь далеко в горах Кавказу, в Африці… Скрізь, де є діти. Діти – це справді окрема раса. Найкраща ідея Бога, за словами Астрид Ліндґрен. Наше доросле завдання – плекати її і додавати дітям (внукам, бабусю, внукам) упевненість бути собою, тішитися життям і бути за нього вдячними. Йду пити каву і ще раз про це поміркую… ГРУДЕНЬ 2012 КАНА

47


j`m`-aknc

Д

авайте знайомитись: я – страус. Принаймні так вважають мої діти. Позитив: страус швидко бігає, він має гарну спортивну форму, стрункі ноги, не витрачає надто багато часу на зачіску. Негатив: він лякливий. Коли я лякаюся, діти кажуть, що я “несу яйця”. Це ще раз підтверджує моє пташине походження. Я лякаюся, коли Дмитро падає стрімголов з ровера. Я лякаюся, коли Маґда телефонує і каже, що не знає, куди завезла її маршрутка. Я лякаюся, коли Климця забуває взяти канапку до університету. Я лякаюся, коли Артемко їде під дощем на скутері або коли мій чоловік переганяє трамвай. – Ти така ляклива, мамо! – кажуть діти. – Може ти ще боїшся, що Мілю викрадуть інопланетяни або на вас у лісі нападуть зомбі, коли ви підете за підпеньками? Ні, – відповідаю, витягаючи голову з піску. Мене лякає швидкість, з якою порожніє наш холодильник і ціни на яйця!.. Знову яйця.

МОЖЕ ТИ ЩЕ БОЇШСЯ, ЩО МІЛЮ ВИКРАДУТЬ ІНОПЛАНЕТЯНИ АБО НА ВАС У ЛІСІ НАПАДУТЬ ЗОМБІ? Отже, про себе. Мені 45 років. У нас жвава нестандартна сімейка, де тато – священик, а мама – художниця. Дітей поки що п’ятеро. Отже, сили нерівні. Їм 19, 16, 14, 12 і 5 років.

48

КАНА ГРУДЕНЬ 2012

проти старших, “раби” проти “працедавців і експлуататорів”, “ті, що у ванні сидять” проти “тих, яким треба терміново туди увійти”... У мирний час ворогуючі сторони виявляють супроти себе безмір любові, солідарності і позитивних емоцій.

ЩОДНЯ У НАС УДОМА ТОЧАТЬСЯ ВІЙНИ: БАТЬКИ ПРОТИ ДІТЕЙ, ДІВЧАТА (ЇХ ТРОЄ) ПРОТИ ХЛОПЦІВ, МОЛОДШІ ПРОТИ СТАРШИХ Автор: Іванка Крип’якевич-Димид, мисткиня, іконописець, мама п’яти дітей Діти “просунуті”, за словами в кишеню не лізуть. І дуже люблять говорити батькам правду про те, що про них (батьків) думають. Батьки – тобто я і о. Михайло – “відсталі” і “тупо не в’їжджають”. Мабуть, зайвим буде зауважити, що батьки (себто ми) любимо своїх дітей. Ми ДУЖЕ їх любимо. Основне, що хочемо їм передати – це любов без усяких там умов: якщо ти… чемний, чистий, добрий, здоровий, зробив уроки… тощо, тоді ми тебе любимо. Ні! Любимо, бо ти Є! Вони (діти) теж нас люблять. Ми це знаємо. Відчуваємо. Загалом ми, напевно, дуже щаслива сім’я. І цим хочемо ділитися, хоч не все так “рожево”. Щодня у нас вдома точаться війни: батьки проти дітей, дівчата (їх троє) проти хлопців, молодші

До того ж, у підтанцьовках беруть участь два хом’яки (один вважається зниклим безвісти), змінна кількість акваріумних риб і одна шиншила. Багато моїх знайомих жінокстраусиць, досягнувши 40-річного рубежу, сідають писати свій “Апокаліпсис”, бажаючи поділитися власним досвідом. Я теж “завагітніла” ідеєю ділитися своїм “мамівським” досвідом десь три роки тому. Разом із новорічними феєрверками вистрілив невидимий стартовий пістолет – і страус розпочав свій марафон. Отже, я починаю... ...І хто це тут стільки води поналивав?.. Витягніть, урешті, Мілю з ванни! І вимкніть телефон. Мілю витріть рушником, а телефон повішайте сушити (а не навпаки). Мама пише свою першу статтю до “Кани”!


ÊÀÍÀ-ÁËÎÃ

Н

ещодавно одна подруга спитала мене про нашого Лукасика: як він там росте, висловила припущення, що ми з чоловіком, напевно, виховуємо його за всіма книжними правилами педагогіки. Мене це трохи розсмішило, бо не так давно я з досвіду зрозуміла, що наш син буде таким, якими є ми. Коли Лукані був лише рочок, він, з’ївши банан, сам пішов до кухні і викинув шкірку з нього в смітник. А цього ми його ще не вчили. Зараз Лука каже “дякую” за кожну послугу для нього. Цього ми теж його не вчили. Таки правду хтось сказав: як хочеш добре виховати дитину, почни за двадцять років до її народження.

Пригадався мені один випадок з мого життя, за який досі соромно. Якось я йшла по однією із центральних вулиць Львова. Я страшенно поспішала на зустріч. Та тут мимоволі стала свідком такої

Я НЕ ЗІЗНАЛАСЯ ЗНАЙОМОМУ У СВОЇЙ ГАНЕБНІЙ БАЙДУЖОСТІ. АЛЕ ВИРІШИЛА НАСЛІДУВАТИ ЙОГО У ПРОДЕМОНСТРОВАНІЙ ВІДВАЗІ ситуації: з віконця припаркованої біля тротуару дорогої автівки висовується наманікюрена жіноча ручка і викидає просто під ноги перехожим пакетик із горішків.

знайомого. Та я поспішала, тож, швидко прошмигнула повз них. І десь метрів через сто зрозуміла, що зробила дурницю, що треба було зупинитися і підтримати того чоловіка. Йому тоді було б набагато легше аргументувати тим “неінтєлігєнтам” свої претензії. Як же мені стало соромно!..

Автор: Світлана Бабинська, піарменеджер, журналіст, дружина і мама Чоловік, що проходив мимо, делікатно постукав у вікно машини: “Перепрошую, пані, Ви тут дещо загубили”. Пані вихилилася з вікна і спочатку навіть була зацікавлена “загубленим”, та, побачивши, що той має на увазі, швидко сховалася в авто. Натомість звідти вивалився квадратного формату чоловік: “Шо такоє?! Шо нада?!” Чоловік, який робив зауваження, став дуже культурно пояснювати, що з міста не треба робити смітника. Та для квадратового власника дорогого авто все це виглядало безглуздям: “Ану пішов звідси, інтілігєнт нещасний!”… Не знаю, чим усе скінчилося. Ця розмова тривала всього декілька хвилин. І коли я порівнялася з випадковими співрозмовниками то впізнала в “інтілігєнтові” свого

КОЛИ ЛУКАНІ БУВ ЛИШЕ РОЧОК, ВІН, З’ЇВШИ БАНАН, САМ ПІШОВ ДО КУХНІ І ВИКИНУВ ШКІРКУ З НЬОГО В СМІТНИК. А ЦЬОМУ МИ ЙОГО ЩЕ НЕ ВЧИЛИ Я не зізналася тому знайомому у своїй ганебній байдужості. Але вирішила наслідувати його у продемонстрованій відвазі. І одного разу навіть не побоялася попросити групу підлітків підібрати викинуту з-під соку пляшку (моя “операція” пройшла успішно). Також розповіла про це багатьом своїм друзям, і їх теж “заразила” мужність “інтілігєнта”. Тому інший мій знайомий вирішив зробити зауваження мамі дитини, яка їла в автобусі цукерки, а обгортки викидала на підлогу. У результаті його ледь не пошматувала і матуся тієї дитини, і всі пасажири маршрутки: “Ти, здорованю, чого до дитини чіпляєшся?! Ти на себе подивись! Ти – ..!” Одно слово, наші діти будуть такими, якими є ми… ГРУДЕНЬ 2012 КАНА

49


jrk|Šrp`

Розмовляв Володимир Ольшанський

З

адум створення такого дитячого гурта належить працівникам християнської мультимедійної студії CLARA STUDIO у Вінниці. На цю ідею їх надихнуло знайомство з одноіменним польським колективом Аrka Noego (укр. “Ковчег Ноя”), який на той час був уже доволі успішним. Вінничани зрозуміли, що тексти їхніх пісень є дуже актуальними і для України. Про життя українського гурта журналу “Кана” розповіла Оля Барало – працівник CLARA STUDIO та відповідальна за “Ноїв Ковчег” в Україні. – Чому Ви вирішили перейняти ідею польського колективу Аrka Noego і створити подібний гурт дітей, які в Україні співають про Христа? – Тому що діти – невимушені і щирі. Вони “кричать до Бога” і не цураються самих себе, не бояться якнайпалкіше висловлювати свої почуття. Думаю, кожному з нас є чого у них повчитися. – Напевно, треба мати неабиякі вокальні дані, щоб потрапити до “Ковчега”… – Не обов’язково. Звісно, частина дітей з гурту співають також у парафіяльному хорі, проте більшість учасників формували свої вміння безпосередньо на репетиціях. Дітей обирає брат Юстин, на пропозицію відповідальних за гурт, тобто мене і технічного директора Петра Гнатишина. Неабияку роль у виборі дітей відіграє відкритість батьків на співпрацю.

50

КАНА ГРУДЕНЬ 2012

ÌÓÇÈÊÀ

У цьому гурті – 14 вокалістів. І всі вони – діти віком від 5 до 12 років. Ніхто з них не є професійним співаком. Але на концертах вони швидко збирають чималу публіку. Цей гурт називається “Ноїв Ковчег”. І вони співають про Бога.

– Розкажи трішки про репетиції. Ви щодня відшліфовуєте репертуар? – Найчастіше репетиції у нас – по суботах. Це найкращий день, бо дітям не треба йти до школи, вони повні сил і виспані. Ми проводимо розспівку, потім вчимо нові пісні, співаємо їх. Двічі на місяць відбувається репетиція разом із музикантами. Коли надворі гарна погода, закінчуємо репетицію трохи раніше і ходимо на прогулянки. – Тобто вільний час ви також проводите Діти не бояться якнайпалкіше висловлювати разом... свої почуття – Так. Найчастіше, коли збираємося на концерти примхливі бувають лише на подалеко від Вінниці, намагаємося чатку, коли приходять до гурту. виїхати раніше, аби зробити дітям Із часом вони входять у загальний вільний день для прогулянок. Тоді ритм і починають розуміти, яку разом молимося і багато розмо- інформацію передають світу власвляємо на різні теми. Бувають та- ним співом. кож довші виїзди. Наприклад, під – А від зіркової хвороби Твої час зйомок. Тоді ми, крім прогулянок, екскурсій та молитви, маємо підопічні мають імунітет? – О ні. Це буває з кожною дище й спільну Службу Божу. тиною, тільки проявляється по– У гурті аж 14 дітей... Справ- різному: хтось хоче одягнутися яскравіше, хтось – заспівати більляєшся з ними? – Із Божою допомогою даю ше куплетів, хтось – покрасуватисобі раду (сміється – авт.). Діти ся… Але це швидко минає.


ÌÓÇÈÊÀ

Стільки дітей - велика сила

фото: з архіву гурту “Ноїв ковчег”

– Вам, напевно, і з батьками доводиться багато працювати… Вони завжди готові відпустити свою дитину на концерт? – Взагалі ми зустрічаємося з батьками і пояснюємо їм, що не робимо з їхніх дітей зірок, що через музику проповідуємо Ісуса Христа. Батьки першими мають це розуміти. Якщо з ними немає співпраці, то половина справи програна. У “Ковчезі” завжди співають діти відважних батьків. Коли є необхідність терміново зібрати дітей, то вони приведуть їх, навіть серед ночі. Жартую, звісно, бо таких випадків не бувало… Але батьки наших малих співаків – це дійсно відкриті люди, які завжди готові допомогти. – Діти, врешті-решт, виростають і покидають гурт. Підтримуєте з ними зв’язки? – Ті, хто співали у гурті і пішли, згодом беруть активну участь у житті нашої парафії Матері Божої Ангельської у Вінниці. Вони долучаються до дорослого хору та парафіяльних спільнот. Усі ці діти – досі наші друзі. До слова, колишній учасник “Ноєвого Ковчега”, Олексій, зараз є нашим музикантом. Грає на кларнеті у гурті вже півроку. А одна з дівчат вчиться гри на гітарі і на скрипці, аби потім також нам акомпанувати.

– Знаю, що ви співпрацюєте ще й із професійними музикантами. З яких вони гуртів? – Раніше ми співпрацювали з барабанником і скрипалем вінницького гурту “Джаз-атмосфера”. За два останні роки вони стали частиною нашої музичної родини. Проте через накладки з виступами ми більше не співпрацюємо. Тому зараз на барабанах просимо грати Ігора Ходжаніязова з вінницького гурту Dollores. До слова, раніше, поки ми не мали власного музичного супроводу, також співпрацювали із гуртом “Кана”. Зараз дуже радіємо, що можемо самі себе “забезпечити” музикантами.

звісно, бракує. Бо ми – не комерційний проект. Наша мета – євангелізувати. Коли їдемо кудись із концертом, то просимо настоятелів або людей, які нас запрошують, компенсувати принаймні дорогу. Так що проблеми з “просуванням” проекту очевидні. Але з нами – Бог! Ми хочемо прославити Його Ім’я по всіх площах міст, де є люди, які потребують Доброї Новини. – Дякую Тобі, Олю, за розмову і хай щастить! – І Вам дякую! З Богом!

– На сцені ви виглядаєте дуже яскраво і якось… по-новаторськи. А як сприймають вас у церкві? – По-різному, але в основному позитивно. Навіть бабусі, які звикли лише до Служб Божих і молебнів, розчулюються під час дитячого співу. Проте, звісно, багато залежить від того, як представляють нас у парафії священики, від їхньої відкритості. – Плануєте найближчим часом записати новий альбом? – Новий альбом “Рятуй мене” вже готовий і записаний, але для того, щоб видати його “за всіма канонами”, потрібні кошти. А їх,

Зіркова хвороба у дітей минає швидко ГРУДЕНЬ 2012 КАНА

51


jrk|Šrp`

ÌÓÇÈÊÀ

Коментарі:

Сучасна людина має певні смаки і свої вподобання і, насамперед, є людиною образу та сприймає звук. Світ останніми роками змінився, і дуже важливо говорити мовою, яку люди розуміють. Нам важливо притягувати увагу, бо доносимо надто важливі речі. Бог є, Він любить людину, спасає її, і Він є джерелом щастя. Усе це подано в наших піснях, які написані на мотиви псалмів та Божого Слова. Брат Юстин (директор “Ноєвого Ковчегу”)

Моя донька євангелізує світ! Можна навіть порівняти служіння дітей цього гурту з проповідуванням мандрівних ченців, які “кричать людям про Бога”. Для моєї донечки тут важливий виховний момент, який принесе плоди, коли вона подорослішає. Олексій (батько учасниці гурту) Раніше мій син співав у гурті, зараз він – один із музикантів. Я як мама дуже радію, що мій син займається такою важливою справою. Я бачу, що це допомагає йому бути більш відповідальним, бо потрібно пам’ятати про репетиції, часом жертвувати свої інтереси. Наприклад, часом пропустити якусь хлопчачу тусівку заради концерту чи зустрічі. І вчить терпимо ставитися до інших, поважати їхні інтереси, думку. А ще – участь в ансамблі вчить не боятися відкрито заявляти про свою віру і говорити іншим про Ісуса Христа. Лариса (мати учасника гурту)

КОРОТКО:“Ноїв Ковчег” – український гурт, започаткований 2005 року, відповідник польського дитячого музичного ансамблю Arka Noego. Засновником і відповідальним директором “Ноєвого Ковчега” є монах-капуцин – брат Юстин. Колектив живе і творить у місті Вінниці. Тут капуцини мають свою власну творчу майстерню CLARA STUDIO, яка отримала ексклюзивні авторські права на використання і поширення пісень польського гурта в Україні. За декілька років “Ковчег” досяг неабиякого успіху. 2005 року вони записали одноіменний дебютний альбом. Тоді ж українські виконавці з “Ноєвого Ковчегу” виступали разом зі своїми ровесниками з ансамблю Аrka Noego. На пісні “Ноєвого Ковчегу” знято відео-кліпи, представлені в дитячих телепрограмах “Містечко Надія” й “Антивірус для дітей” на Першому національному каналі. “Ноїв Ковчег” брав участь у Міжконфесійному фестивалі християнської музики (Львів), фестивалях “Вгору серця” (Івано-Франківськ), “Транскордонні Дні Добросусідства 2007” (польськоукраїнський кордон), у “Фестивалі дитячої пісні” (Київ).

52

КАНА ГРУДЕНЬ 2012

фото: з архіву гурту “Ноїв ковчег”

Гурт є найперше євангелізацією, і для мене це дуже важливо. Саме тому я погодився працювати в ньому. Важко, що часом доводиться залишати сім’ю і їхати в якесь інше місто, щоб відіграти концерт. Але сім’я розуміє це. Загалом планую з часом брати дітей зі собою. Дочка і син трохи співають. Тож, можливо, колись долучаться до гурту. На цих піснях можна виховувати не тільки дітей, а й батьків. Було б добре, якби їх почуло якнайбільше людей. Віктор Шуберт, 30 років (гітарист гурту)


ГРУДЕНЬ 2012 КАНА

53

За мо w вля w й w. те sv к ic ни ha ги do н .c а с om а й т і


jrk|Šrp`

ÊÍÈÆÊÈ КАЖЕШ “НІ!”? У лексиці ваших дітей часто трапляються фрази: “Ні!”, “Не хочу!”, “Не буду!”? Якщо так, то будьте уважні, бо якогось вечора по них приїде червоний трамвай і забере у країну Ніландію. Це така собі “виправна колонія” для тих, хто від самісінького дитинства на всі прохання відповідає “ні!” Хоч, можливо, це непогана нагода для ваших дітей (та й для вас самих!) навчитися говорити “так!” людям, які потребують допомоги. А навчитися цього можна, читаючи книжку “Країна Ніландія”. На її сторінках шлях “виправлення” проходить Юрчик та маленька дівчинка, з якою він потрапив у Ніландію. Автор книжки – Олена Мацьків, мати двох дітей. Тож, свою розповідь вона наповнила практичними порадами, адресованими не лише дітям, а й батькам. А малюнки Марини Михайлошиної додали оповіді тепла, затишку і трохи морозяних візерунків. Рекомендуємо читати батькам з дітьми, а також... ласунам. Марта Дзвонарська Олена Мацьків. Країна Ніландія. Свічадо, 2010, 48 с.

ДАРОВАНІ МИТІ Прозова збірка “Історії про троянди, дощ і сіль” Дзвінки Матіяш – мистецтво повернення до себе. Це 15 історій-оповідок про троянди, дощ та сіль, що творять єдину гармонію і наводять лад там, де його давно бракувало. Кожна з історій – повноцінне життя, проста мудрість, притча про те, як бути, до прикладу, мрійливою дівчинкою, закоханою у життя пліч-опліч з природою. Або стати піском біля ніг Спасителя і свідком Таїнства, чи безіменним святим, або ж уважним співрозмовником у танці, чи, врешті, улюбленцем Богородиці, що відчайдушно крутить педалі свого життєвого велосипеда. Вибір великий. Не дивно, що після прочитання хочеться ділитися кавалочком отриманого тепла з ближніми. Тож, смакуйте “Історії про троянди, дощ і сіль”, як ромашковий чай із малиновим варенням, разом із ними вкутуйтеся в плед щирості та простоти і проживайте ці даровані миті. Мар’яна Шан Дзвінка Матіяш. Історії про троянди, дощ і сіль. Темпора, 2012, 204 с.

ЯК ВИХОВАТИ ДИТИНУ І НЕ ЗБОЖЕВОЛІТИ У вас бувало таке, що ви вже 10-й раз просите дитину скинути штани, а вона не звертає на вас ані крихти уваги? І при цьому продовжує бавитися своїми іграшками... Про такі випадки пише у своєму практичному пораднику “Як виховати дитину і не збожеволіти” Кевін Леман – християнський психолог і сімейний лікар. У книжці ви знайдете багато порад, які допоможуть ростити дитину і не втрачати глузду. Автор пропонує батькам концепцію “практичної дисципліни”. Її суть у тому, щоб “навчати дисципліни, а не карати, любити, але не мучити з любові”. Автор не гарантує, що, прочитавши книжку, батьки перестануть робити помилки. Втім, ділиться порадами, “витягнутими” з власного досвіду. І вкінці кожного розділу подає практичні завдання, які можна виконувати як у парі, так і кільком сім’ям у групі. Юля Вінтонів Кевін Леман. Як виховати дитину і не збожеволіти. Свічадо, 2011, 272 с.

54

КАНА ГРУДЕНЬ 2012


ʲÍÎ

СУПЕРЗЛОДІЙ. СУПЕРТАТКО Уявіть собі, що ви – лиходій Ґру, який має план мегазлочину століття. Проте для реалізації задуманого вам треба вдочерити Марго, Едіт і Агнес – трьох дівчат із притулку. Ніби нічого складного? Але чи не змінить присутність у домі цих дітей вас самих? Саме про перетворення лиходія у турботливого татуся йдеться в американській стрічці “Нікчемний Я”. Ви дізнаєтеся, як швидко засинають діти у ліжечках із колишніх бомб та як нашвидкуруч замінити зламаного єдинорога туалетними аксесуарами. А ще у домі Ґру існують цікаві правила. Наприклад, не можна нічого торкатися, окрім підлоги і повітря. Які наслідки таких нетрадиційних методів виховання, ви можете собі тільки уявити, а ще краще – сьогодні ж переглянути мультфільм усією сім’єю. Андрій Сорока “Нікчемний Я”, реж.: П’єр Соффін, Кріс Рено, мультфільм, 2010, 1год. 30 хв.

САД ЗМІН Цей фільм – кіноверсія книжки Френсис Годґсон Бернет “Таємний сад”, яку, до слова, видало “Свічадо”. Тільки не подумаєте, що він – про страшний сад, у якому живуть усякі потвори. Навпаки, він про людей, які потребують любові. Першою з них є Мері. Її батьки померли внаслідок землетрусу в Індії, тому вона переїхала жити у маєток свого дядька в Англії. Але за життя тато з мамою ігнорували Мері. Тому вона постійно злиться і відчуває себе нікому не потрібною. Другим є Колін, двоюрідний брат Мері, якого з народження не випускають з кімнати маєтку. Він переконаний, що смертельно хворий. Але понад усе на світі мріє побачити власного батька, який його не провідує. Третій – батько Коліна. Він ніяк не може пережити смерть своєї дружини, тітки Мері, тому повністю закрився у собі. І тут Мері випадково знаходить покинутий сад, яким колись опікувалася її тітка. Дівчинка “береться” за нього і своєю турботою буквально “воскрешає” його. А сад навзаєм “воскрешає” її, бо Мері нарешті відчуває себе потрібною, хай навіть травам і квітам. З цього моменту все змінюється. Мері витягує надвір Коліна, вчить його ходити, робить усе, щоб допомогти йому зустрітися з татом. Маєток оживає. Життя повернулося не тільки до саду, а й до їхньої сім’ї. Переглядаючи фільм, розумієш, що світ можна змінити тільки тоді, коли, насамперед, зміниться твоє серце. Так, як це сталося з Мері – красивий сад забрав її злість, змінив її. Марта Дзвонарська “Таємний сад”, реж.: Аґнєшка Холланд, драма, фентезі, сімейний, 1993, 1 год. 10 хв.

ЯК СТАТИ СВЯТИМ? Часто перед віруючою людиною на певному етапі життя постає запитання: як стати святим? У кожного – версії різні. Але якою ж є правильна відповідь? Свою версію пропонує французький фільм “Про богів та людей”, який базується на реальних подіях. Це історія про вісьмох католицьких монахів, які жили в маленькому алжирському селі в період громадянської війни 1991 – 2002 рр. Усе, що вони робили, це молилися і допомагали потребуючим, серед яких було багато мусульман. Усе було добре, поки на їхнє подвір’я не наглянули ісламські екстремісти. Що робити далі? Втікати чи залишитися, розуміючи, що в будь-який момент їх можуть убити? Вибір, який зробили монахи, для багатьох може бути неприйнятним. Але через нього цих вісім братів стають взірцями святості для нас. Володимир Кривішин “Про богів та людей”, реж.: Ксав’є Бовуа, драма, історичний, 2010, 2 год. 10 хв. ГРУДЕНЬ 2012 КАНА

55


ondnpnfP

Курсуючи трасою зі Львова до Яворова, не кожен помітить щось незвичне серед буйної зелені сосен. Заколисаний монотонним похитуванням авто, подорожуючий і гадки не має, що саме тут, у лісовій гущавині, одночасно відкриваються таємниці людської сутності та присутності Божої благодаті. 56

КАНА ГРУДЕНЬ 2012


Автор: Світлана Плесак, проводить екскурсії в Страдчі

К

фото: Іванка Рудакевич фото:

ожна християнська душа, завітавши на Страдецьку гору будь-якого дня тижня, зможе віднайти спокій і розраду. Сьогодні це святе місце, яке щоденно приймає покаянні молитви сотень, а в окремі дні – тисяч прочан, зцілює стомлені сучасним світом душі. Щодня тут відбуваються Богослужіння – і церква Успіння Пресвятої Богородиці наповнюється трояндовим запахом миру. Вздовж Хресної дороги, всіяної скульптурами страждаючого Ісуса, йдуть прочани, зупиняючись біля кожної стації, аби помолитися. Щоб опинитися у святому місці, на дорогу від Львова до Страдча знадобиться лише півгодини, оглянути околиці можна за кілька годин. Утім, навіть перебуваючи у Страдчі півдня, не помітиш, як промине час. І хто хоч раз був на Страдецькій горі, обов’язково повернеться сюди знову. ДАВНЯ ЛЕГЕНДА Село Страдч розкинулося на розточанських пагорбах, що височіють над долиною річки Верещиця і таять у собі чимало захопливих та неймовірних оповідей. Уперше село Страдч згадується в грамоті польського короля Владислава Ягайла 1416 року. Згадка стосується існуючої на той час дерев’яної церковці, але велика кількість історичних досліджень та археологічних розкопок свідчать про те, що перше поселення виникло тут ще в княжі часи, на початку ХІ століття. За легендою, заснування городища завдячує випадку, але, як відомо, випадків не буває. Отже, два стрільці-ловці після вдалого полювання на рись вподобали собі цю місцину, тож вирішили тут оселитися і збудувати городище. За якийсь час тут височіла укріплена фортеця, функцією якої було

контролювати торговий шлях по річці Верещиця, на кордоні між Галицьким і Волинським князівствами. Невдовзі в городищі збудували церкву, а в печері на схилі гори оселилися ченці. Через отвір у товщі гори, із келії монаха-затворника, наче з-під землі, назовні лунав голос проповідника. Чимало людських душ тоді відкрили для себе Всевишнього. Так творилося поселення, яке звалося Стрілиська. НЕРУШИМА СТІНА Неодноразово печера ставала прихистком для мешканців довколишніх поселень у часі монголотатарської навали. Та одного дня через гріх помсти, якого допустився молодий хлопець, намагаючись

ТУТ, У СТРАДЧІ, ОТРИМУЄШ БАГАТО СИЛ, А ГОЛОВНЕ – ЩОРАЗУ ПРИХОДИТЬ УСВІДОМЛЕННЯ СЕБЕ ЯК ХРИСТИЯНИНА поквитатися за втрату близьких, постраждали невинні люди. Постріл із лука в татарського вояка виказав місце сховку близько двох

Вхід у печеру, де колись з’явилась Мати Божа Нерушимої Стіни

тисяч людей. За цей нерозважливий вчинок юнака татари покарали всіх. Вхід до печери заклали гілками дерев і підпалили. Дим швидко заповнював печерні ходи, витісняючи життєдайне повітря. Плач дітей і мольби матерів не в змозі

ГРУДЕНЬ 2012 КАНА

57


ondnpnfP були розколоти кам’яне серце ворога. На захист безневинних душ виступили Господні воїни-ченці, та і їх не було почуто. “Лише кров’ю монахів можна загасити вогонь”, –

НА СТРАДЕЦЬКІЙ ГОРІ ЗАВЖДИ ЛЮДНО. ЙДУТЬ ПАЛОМНИКИ, ЕКСКУРСІЙНІ ГРУПИ, А ТАКОЖ САМІТНІ ОСОБИ, І КОЖЕН ТУТ ЗНАХОДИТЬ РОЗРАДУ ТА БОЖУ МИЛІСТЬ ці слова татарського ватажка прозвучали як наказ до страти ченців. Але, як розповідає легенда, Свята Марія з’явилася тут, щоби зупинити наругу над невинно вбитими, промовивши: “Не руш! Стіна!” І Богородиця повела лю-

дей печерними коридорами аж до Києва. Звідси й назва одного з ходів у печері – “До Києва”. З того часу Матір Божа Нерушимої Стіни є покровителькою цього краю. Перестало існувати поселення Стрілиська, а нове село, яке виникло згодом, отримало назву Страдч, від слова “страчувати” або “страждати”. НОВІ ВИПРОБУВАННЯ У 30-ті роки ХХ століття тодішній настоятель церкви Успення Пресвятої Богородиці у селі Страдч Микола Вояковський видав книжку, в якій передав зібрані перекази і легенди про історію цієї землі. А 1936 року довкола Страдецької гори встановили Хресну дорогу, яку Папа Пій ХІ наділив Єрусалимським відпустом. І потягнулися звідусіль до Страдча тисячі паломників.

Однак Страдч не оминуло нове випробування у вигляді радянської влади. Розпочалися тотальні гоніння на українських патріотів, переслідували також греко-католицьких священиків, які стали на захист своїх парафіян і не бажали змінювати віросповідання. Протягом двох років (1939 – 41рр.) священичу практику в селі Страдч здійснював отець Микола Конрад, намагаючись підтримувати і розраджувати впалих духом прихожан. Багато часу святець приділяв молоді і дітям, а вони своєю чергою бачили в священикові живий приклад побожності і вірності Небесному Отцеві. У ці сповнені болю і несправедливості часи о. Конрад не покидав священичого служіння, хоча й перебував у постійному передчутті небезпеки. Трагічного дня 26 червня 1941 року отець разом із дяком Володи-

Храм Успіння Пресвятої Богородиці щодня відвідує багато паломників

58

КАНА ГРУДЕНЬ 2012


фото: Іванка Рудакевич

Феномен Страдецької гори полягає в тому, що тут втрачаємо лік часу. Всі наші клопоти і турботи, недуги і негаразди стають настільки дріб’язковими, що виникає бажання оселитися тут і бути ближче до Бога. Отець Микола Конрад відчув це, коли поселявся у Страдчі разом зі своєю сім’єю. “Що вище вгору, то ближче до Неба”, – так відповів отець своїй тещі, яка надто хвилювалася, долаючи стрімку дорогу на гору. Своє призначення отець відчув, як тільки вперше сюди потрапив, тому з гідністю прийняв смерть із рук катів. МІСЦЕ ЧУДЕСНИХ ЗЦІЛЕНЬ Нині окрасою Успенської церкви є чудотворні ікони Матері Божої Нерушимої Стіни, Скульптури Хресної дороги сягають Блаженних людського зросту мучеників за миром Приймою вийшли з церкви Христову віру зі Святими Тайнами, щоб провіда- отця Миколи Конрада ти і посповідати хвору жінку. Вже та дяка Володимира дорогою назад їх перестрів загін Прийми. Від недавНКВД. Жорстокі тортури обірвали нього часу в церкві, життя священика та вірного дяка. у спеціальному кивоті, Після двох тижнів напружених по- зберігаються мощі блашуків їхні тіла були знайдені і по- женного дяка Прийховані на місцевому цвинтарі, на ми. У відповідну книгу Страдецькій горі. Про цю подію чи не щодня заносять пошепки промовляли старенькі факти чудесного зцівуста бабусь онукам, аби ніхто не лення. посмів забути, які страшні випроНа Страдецькій горі бування терпів український народ. завжди людно. Йдуть паломники, екскурсійні БЛАЖЕННІ МУЧЕНИКИ групи, а також самітні Візит Папи Римського Івана особи, і кожен тут знаПавла ІІ до України став визначною ходить розраду та Божу подією також у житті Страдча. Се- милість. Із власного ред 27 мучеників за Христову віру досвіду скажу, що тут, блаженними проголосили отця у Страдчі, отримуєш Миколу Конрада і єдиного миря- багато сил, а головне – нина – дяка Володимира Прийму. щоразу приходить ус-

відомлення себе як християнина. Я живу в сусідньому від Страдча селищі – Івано-Франковому, тому частенько користаю можливістю відвідати це Святе місце. Мої діти знають на схилах усі печери і схованки, але ще жодного разу

ФЕНОМЕН СТРАДЕЦЬКОЇ ГОРИ ПОЛЯГАЄ В ТОМУ, ЩО ТУТ ВТРАЧАЄМО ЛІК ЧАСУ. ВИНИКАЄ БАЖАННЯ ОСЕЛИТИСЯ ТУТ І БУТИ БЛИЖЧЕ ДО БОГА

не відмовилися йти до Страдча. На Хресній дорозі ми розважаємо про Божу любов, милосердя до ближнього, людяність. Своїм дітям, як і екскурсантам, яких приводжу сюди, намагаюся посіяти зерно добра... Вірю, що воно тут проростає...

Що вище вгору, то ближче до Неба ГРУДЕНЬ 2012 КАНА

59


gdnpnb’“

Автор: Оксана Скиталінська, лікар-дієтолог, м. Київ

ÏÎÐÀÄÈ Ä²ªÒÎËÎÃÀ

Шкодить здоров’ю чи ні? Допомагає прокинутися зранку чи це тільки міф? Чи загалом є щось корисне в цьому стародавньому напої, яким насолоджуються мільйони?

ПИЙТЕ КАВУ НА ЗДОРОВ’Я Кава – це напій, який містить понад 260 біологічно активних речовин. У численних та тривалих дослідженнях доведено, що кава загалом, за правильного вживання, позитивно впливає на всі органи та системи організму. Кава є природним засобом, в якому збалансовано поєднані і речовини, які стимулюють нервову систему, і водночас речовини, які зменшують нервове напруження, підвищують адаптаційні можливості організму. Завдяки хлорогеновій кислоті (її ще називають кавовою кислотою), дуже сильному антиоксиданту, блокується процес мутацій клітин тіла. Це запобігає розвиткові різних видів раку, особливо – молочної залози та аденоми простати. Хлорогенова кислота має також виражені протизапальні та імуномоделюючі властивості, тому вживання кави з молоком пришвидшує відновлення сил при вірусних та запальних захворюваннях. А ще кава поліпшує роботу печінки та жовчного міхура. Цю властивість кави застосовують при лікуванні хронічних захворювань печінки (гепатитах, цирозах) та жовчного міхура (атонії, перегині шийки). Посилення мікроциркуляції крові у тканинах мозку, як показують дослідження, дозволяє використовувати каву як засіб для запобігання хворіб Альцгеймера та Паркінсона. Ще однією дуже позитивною властивістю кави є те, що при її вживанні організм краще реагує на власний інсулін, який захоплює глюкозу з крові та доносить її до тканин. Є дані (дослідження Гарвардського університету) про те, що кава пом’якшує прояви та запобігає депресії в жінок. Погодьтеся, це приємна новина! НАЙКРАЩИЙ ДРУГ СПЛЮХІВ Каву найчастіше п’ють вранці для швидкого відновлення після сну. І це виправдано – людна швидко включається в роботу. Кава швидко знімає втому та сонливість, стимулює роботу мозку, підви-

60

КАНА ГРУДЕНЬ 2012

щує працездатність, рухову активність. Відбувається це завдяки алкалоїдам: кофеїну, теоброміну і теофіліну, які поліпшують кровопостачання головного мозку. Дію цих алкалоїдів відчуваємо через певний час після вживання кави: з’являються сили, енергія, зникають ранкова скутість тіла, “пом’ятість” та не дуже хороший настрій після сну, що трапляється, якщо ви недостатньо виспалися. БЕЗПЕЧНА ДОЗА ДЛЯ КАВОМАНА На сьогодні вважається, що 4 горнятка кави допустимо вживати при хорошому самопочутті. Звісно, кава може викликати залежність та звикання. Але це знову ж таки залежить від дози. Оскільки наука завжди розвивається, то те, що схвалюють сьогодні, може бути піддане корекції завтра. Веду до того, що вжива-


ÏÎÐÀÄÈ Ä²ªÒÎËÎÃÀ ти каву треба, керуючись правилом “золотої середини”: все в міру – достатньо 1 – 2 горнятка на день. Звісно, якщо це 3 горнятка на день і людина почувається чудово, хвилюватися не варто. Однак коли хтось не відчуває міри і, в прямому розумінні, “глушить” каву, наслідки можуть вписуватись у симптоми передозування алкалоїдами – збудження або загальмованість, сонливість або навпаки – безсоння, тремор (тремтіння рук та ніг). КАВА ВІТО КОРЛЕОНЕ Межа міцності кави – у вашому самопочутті. 1 – 2 повні чайні ложечки, якщо кава мелена, достатньо на горнятко. Якщо ви себе почуваєте активними після кави – пийте. Але знайте, що найвираженіша активізуюча дія спостерігається після першого горнятка, а якщо ви перевищуєте 4 горнятка, то настає зворотній ефект – сонливість та пригніченість. Відомий кіногерой, батько нью-йоркської мафії Віто Корлеоне, випивав лише порцію надзвичайно міцної кави рістретто. Після однієї такої кави він сказав свою крилату фразу: “Я зроблю йому пропозицію, від якої він не зможе відмовитися”. Тому будьте обережні щодо занадто міцних доз кави :)

фото: sxc.hu

ДЛЯ ТИХ, ХТО СУМНІВАЄТЬСЯ Вплив кави на організм є складнішим для вивчення, ніж вплив інших продуктів харчування. Пиття кави часто є поруч із курінням сигарет – зі способом життя, який найчастіше не дуже є здоровим. Наприклад, люди, які п’ють багато кави, часто ведуть сидячий спосіб життя. Вони менш схильні вживати вітаміни і мають, як правило, менш здорову дієту. Таким чином, у ранніх дослідженнях, що стосувалися кави і здоров’я, було важко відокремити ефекти кави від наслідків куріння або іншого неправильного способу життя. Роками багато людей були переконані, що пити каву є нездоровою звичкою. Але дослідження, які провів Гарвардський університет, дозволити “відокремити” вживання кави від способу життя, харчування та фізичної активності, що дало змогу отримати результати, які показують: якщо ви хочете поліпшити своє здоров’я, краще зосередитися на інших факторах способу життя, таких як збільшення фізичної активності, відмова від куріння та вживання цільного зерна. КОМУ МОЖНА, КОМУ – НІ Все корисне треба вживати у помірних кількостях. Це сповна стосується і кави. Оптимальною порцією є, як я вже згадувала, 1 – 2 горнятка на день. І краще – з молоком. Із знежиреним – для людей похилого віку, схильних до повноти, атеросклерозу, гіпертонії. Із вершками – для худих. Діти можуть пити каву, почи-

наючи з 16-17 років. Вагітним жінкам краще зробити перерву на період вагітності та годування грудьми. Або, якщо не можна відмовитися, пити лише 1 горнятко неміцної кави і обов’язково – з молоком. КАВА БЕЗ КОФЕЇНУ Є сенс вживати каву без кофеїну людям, які мають проблеми зі серцево-судинною системою: аритмії, сильну і неконтрольовану гіпертонію (високий кров’яний тиск), вагітним. Замінити каву чимось важко, але можливо – знайомим із дитинства “кавовим” напоєм із ячменю та цикорію. Це дуже корисний напій, оскільки цикорій містить інулін, який є пробіотиком, тобто поліпшує стан мікрофлори кишечника, і, таким чином, підвищує імунітет. Можливості інуліну також полягають у його властивості знижувати рівень “поганого” холестерину, лікувати атеросклероз, цукровий діабет та хвороби підшлункової залози, нормалізувати обмін речовин при ожирінні. Тому кава у будь-якому вигляді – натуральна чи замінник – це завжди корисно.

ГРУДЕНЬ 2012 КАНА

61


jrum“ Автор: Ярина Брилинська, кулінарлюбитель

Зима – період свят, коротких днів, довгих вечорів, розмов за родинним столом, гарячого чаю з цитриною і чогось смачного, приготовленого власноруч. Такого, щоби нескладно і швиденько. Моя бабця називала це “дрібним печивом”. Такий різновид домашніх солодощів найбільше любили діти: вони допомагали готувати, а пізніше – активно споживати.

ТІСТО: – 300 Г ВІВСЯНИХ ПЛАСТІВЦІВ – 100 Г МАСЛА – 200 Г ЦУКРУ – 3 ЯЙЦЯ – 2 СТ. ЛОЖКИ БОРОШНА – ВАНІЛЬНИЙ ЦУКОР – 0,5 СКЛЯНКИ ГОРІХІВ (МОЖНА БЕЗ ГОРІХІВ) – НА КІНЕЦЬ ЧАЙНОЇ ЛОЖЕЧКИ – СОДУ, ПОГАСИТИ ОЦТОМ Складність: легко. Час приготування: 1 година (без випікання). Приготування Масло розтопити, залити ним пластівці, перемішати і дати суміші постояти 1 годину. Потім до маси додати розтерті з цукром жовтки, збиті на піну білки, борошно, соду, погашену оцтом, подрібнені горіхи. Все перемішати. Викладати ложкою на бляшку, застелену пергаментом для випічки. Якщо пекти без пергаменту, є небезпека безнадійного прилипання тіста

до бляшки, оскільки маса – доволі липка. Викладаєте ложкою гірку, розміром з маленьке яйце, а можна й меншу – і вирівнюєте масу, надаючи їй округлої форми. Пекти при температурі 1800С, доки тістечка не зарум’яняться. Дати їм вистигнути – тоді вони стають твердими і хрумкими. Печиво для краси можна полити розтопленим шоколадом або посипати цукровою пудрою.

Секрет: щоби було легше формувати тістечка, пропоную ложку весь час змочувати у воді, тоді масу буде легко викладати на пергамент.

62

КАНА ГРУДЕНЬ 2012


Складність: дуже легко. Час приготування: 40 хвилин (без випікання).

фото: ЯРИНА БРИЛИНСЬКА

ТІСТО: – 250 Г БОРОШНА – 100 Г ЦУКРУ – 1 ЯЙЦЕ – 100 Г МАСЛА – 0,5 СКЛЯНКИ МОЛОКА – 1 ПАКЕТ ВАНІЛЬНОГО ЦУКРУ – 1,5 ЧАЙНОЇ ЛОЖЕЧКИ ПОРОШКУ ДЛЯ ВИПІЧКИ – ЩІПКА СОЛІ – ГРУШІ, ЯБЛУКА ЧИ ІНШІ ФРУКТИ

Приготування Розтопити масло і дати йому вистигнути. Міксером змішати його з яйцем, цукром, молоком і ваніліном. Додати борошно і порошок для випічки. Вимі-

шати до однорідної маси. Тісто виходить доволі густе – не лякайтеся. Приготувати форму для кексів. У кого є силіконова – це дуже добре, бо вона не вимагає ані пергаменту, ані змащування. У кого звичайна металева, потрібно добре змастити кожну лунку і посипати борошном. Я користувалася паперовими одноразовими формочками, які вкладала у лунки. Їх можна придбати у великих супермаркетах. У приготовану форму викладаємо тісто, заповнюючи кожну приблизно на 1/2. Почищене яблуко чи грушку ріжемо невеликими шматочками, вкладаючи по одному у кожен кекс. Печемо при температурі 1800С 20 – 30 хвилин, до рум’яного кольору. Ще гарячими посипаємо цукровою пудрою. Цукрову пудру можна вимішати з корицею. З цієї порції ви отримає приблизно 10 – 12 кексиків.

Секрет: якщо у вас нема форми для маленьких кексів, масу можна викласти у продовгувату невелику форму, зверху викласти фрукти – і ви отримаєте звичайний смачний кекс. ГРУДЕНЬ 2012 КАНА

63


prjndPkk“ Автор: Таня Перетятко, майстерня “Woolik”

Свята наближаються! Хтось вже підготував святкові даруночки для рідних та друзів, а хтось ще тільки планує. Ми ж пропонуємо створити універсальну упаковку – мішечок, розписаний акриловими фарбами, у який можна і цукерок насипати, і гарну книжку покласти!

Власноруч виготовлена упаковка для подарунка підкреслить його унікальність та сердечне ставлення до того, кому ви його даруєте! Розпис тканини – це цікаво, швидко і зовсім нескладно! Мішечки можна зробити не тільки з малюнками, а й з написом! Потренувавшись на мішечках, можна розписати і одяг, наприклад джинси, які починають набридати, або виготовити інтер’єрні подушки.

М А Т Е Р І А Л И :

Порада майстра: Якщо необхідно намалювати елемент світлого кольору на темному тлі, то треба спочатку намалювати його білою фарбою, а потім – потрібним кольором. Мішечок можна прати руками при t 300С пральним порошком, прасувати – з вивороту. І служити він буде довго! У продажі є об’ємні фарби, які при нагріванні феном починають набухати, також існують флуоресцентні фарби, що світяться в темноті, а ще – фарби з блискітками та запахом!

64

КАНА ГРУДЕНЬ 2012

бавовняна тканина (для майстер-класу використовуємо клаптик тканини 18х50 см, з якого пізніше шиємо мішечок) акрилові фарби для тканини (чорна, червона, зелена, жовта, золота) пензлики : тонкий (для контурів) та звичайний палітра баночка з водою роздруківка малюнка калька аркуш картону


1.

2.

1. Перед початком роботи необхідно підкласти під тканину картон і, трохи натягнувши, закріпити тканину голками (вони легко проколюють картон і надійно тримають тканину). З допомогою кальки переносимо малюнок на тканину. Мотив можна намалювати простим олівцем одразу на тканині. 2. Тонким пензликом та чорною фарбою окреслюємо контури.

3.

5.

фото: Таня Перетятко

СХЕМА МАЛЮНКА:

4.

6.

3. Спочатку зафарбовуємо найбільші кольорові ділянки. Фарбу можна розводити невеликою кількістю води до консистенції сметани, тоді вона добре лягає і не розтікається. 4. Після того, як розфарбовані основні деталі, починаємо відмальовувати дрібні елементи та деталі. Деталі можна промальовувати в декілька етапів, коли висохне попередній шар. 5. Залишаємо малюнок на добу, щоб він повністю висох. Потім протягом 5 хвилин прасуємо з вивороту через папір (також проклавши між малюнком і прасувальною дошкою папір, щоб малюнок на дошці не відбився). Температуру праски виставляємо відповідно до типу тканини, на якій ми малювали. 6. Малюнок готовий! Залишилося тільки зшити з тканини мішечок – на швейній машинці або вручну. Прикрасимо його стрічками, намистинками тощо.

ГРУДЕНЬ 2012 КАНА

65


ПОДАРУНОК ПЕРЕМОЖЦЯМ

jpnqbnpd

66

КАНА ГРУДЕНЬ 2012

Кросворд склав Василь Тесля

КУПОН-РОЗВ’ЯЗАННЯ КРОСВОРД №3 Розв’язання впишіть у купон, виріжте його і надішліть у редакцію. Серед авторів правильних відповідей жеребкуватимемо переможців, які отримають приз — книжку “У Його обіймах” Б. Трояновського.


КОНКУРС ЯК КНИЖКА ЗМIНИЛА МОЄ ЖИТТЯ Видавництво “Свічадо” відзначає свою 25-ту річницю! Вже чверть століття воно тішить своїх читачів добрими книгами. Тож сьогодні маємо чудову нагоду замислитися про те, як книжки впливають на наше життя. Так, наприклад, колись мужній дворянин Ігнатій Лойола, майбутній засновник Ордену єзуїтів, навернувся саме завдяки прочитаним книгам. А Едіт Штайн, єврейка, доктор філософії, прочитавши за ніч товстий том “Життя святої Терези Авільської”, за кілька днів охрестилася. МОЖЛИВО, ВАША ІСТОРІЯ НЕ ТАКА РЕВОЛЮЦІЙНА, АЛЕ ВСЕ ОДНО – НЕ МЕНШ ВАЖЛИВА.

НАПИШІТЬ НАМ, ЯК КНИГА, ЯКУ ВИ ПРОЧИТАЛИ, ВПЛИНУЛА НА ВАШЕ ЖИТТЯ. Серед авторів розповідей ЖУРІ КОНКУРСУ ОБЕРЕ ТРЬОХ ПЕРЕМОЖЦІВ. Їхні історії надрукуємо в журналі “Кана”. Також переможці отримають від видавництва “Свічадо” подарункові сертифікати:

1-ШЕ МІСЦЕ – сертифікат на суму 500 грн; 2-ГЕ МІСЦЕ – сертифікат на суму 300 грн; 3-ТЄ МІСЦЕ – сертифікат на суму 200 грн. На ці кошти можна буде обрати для себе книги видавництва “Свічадо”. ВИМОГИ ДО КОНКУРСНИХ РОБІТ: – форма – довільна; – обсяг друкованого тексту – не більше однієї сторінки А4, 12 кегль, шрифт – Times New Roman, одинарні міжрядкові відступи (приблизна кількість знаків із пробілами – 3500). – обсяг рукописного тексту – не більше двох сторінок А4. – текст повинен бути підписаний ім’ям і прізвищем автора, вкажіть свою поштову адресу, а також (за бажанням) номер телефону. Конкурс триватиме до 15 січня. Роботи, які надійдуть після цього терміну, в конкурсі участі не братимуть. Оголосимо переможців на сторінках квітневого номера “Кани”. Матеріали надсилайте на адресу: “Кана”, а/с 808, м. Львів 79008. На конверті просимо зазначити: “Конкурс”. Або на електронну скриньку: kana@svichado.com


řŭŽnƌźŭ ŗŭƄŹŭŽ

Свідоцтво про реєстрацію: КВ № 18334-7134Р від 16.08.11р.

Графічний проект журналу: Олеся Оринчин

Редакція: Анна Пецюх (головний редактор), Ірина Кондратюк, Іванка Рудакевич, Олена Мацьків, Христина Решетило-Ковальчук, Ольга Хворостовська, Ярина Зискан (дизайн та верстка), Ірина Мартин (літредактор), Світлана Бабинська (промоція).

© Кана, 2012 Надіслані матеріали не рецензуються і назад не повертаються. Редакція залишає за собою право редагування та скорочення текстів. При передруку матеріалів посилання на журнал “Кана” обов’язкове. Відповідальність за зміст реклами несе рекламодавець.

ХРИСТИЯНСЬКИЙ ЖУРНАЛ ДЛЯ РОДИНИ

Число 3/2012 Засновник та видавець: ТзОВ “Видавництво “Свічадо”

Обкладинка: Надія Віхаста (фото)

Віддруковано у ТОВ “Ріджи”, м.Київ, вул.Старокиївська, 26-а

Адреса редакції: Видавництво “Свічадо”, журнал “Кана”, вул. Винниченка, 22, м. Львів, 79008 Тел./факс: (032) 240-35-08, (032) 235-73-09 е-mail: kana@svichado.com url: www.svichado.com Для листів: “Кана”, а/с 808, м. Львів, 79008


Turn static files into dynamic content formats.

Create a flipbook
Issuu converts static files into: digital portfolios, online yearbooks, online catalogs, digital photo albums and more. Sign up and create your flipbook.