С Е РЕ Д Н Ь ОВІ Ч Ч Я V I – X I V С Т. ÄÆÅÐÅËÀ ÕÐÈÑÒÈßÍÑÜÊÎÃÎ ÑÕÎÄÓ
У серії «Äæåðåëà Õðèñòèÿíñüêîãî Ñõîäó» побачили світ: 1. Теодор Студит «Поучення» 2. «Мистецтво молитви», упорядник єрм. Харитон 3. Никодим Святогорець «Невидима боротьба» 4. Григорій Ниський «Життя Мойсея» 5. Авва Доротей «Поучення і послання» 6. «Щирі розповіді прочанина своєму духовному отцеві» 7. Йоан Золотоустий «Про священство» 8. «Дідахе» 9. «Християнське життя за Добротолюбієм» 10. «Києво-Печерський Патерик» 11. Теофан Затворник «Про покаяння» 12. Микола Кавасила «Життя у Христі» 13. Дмитро Туптало «Лік духовний» 14. Василій Великий «Гомілії» 15. «Древній патерик» 16. Василій Великий «Морально-аскетичні твори» 17. «Святі Отці про молитву i тверезiсть» 18. Теофан Затворник «Нагадування всечесним монахиням про те, чого від них вимагає чернецтво» 19. Микола Кавасила «Пояснення Божественної літургії» 20. Йоан Золотоустий «Похвали святому апостолові Павлові» 21. Кирило Єрусалимський «Містагогійні катехизи» 22. Ориген «Про молитву» 23. Григорій Ниський «Про блаженства»
С Е РЕ Д Н Ь ОВІ Ч Ч Я
V I
–
X I V
С Т.
ПРЕПОДОБНИЙ МАКСИМ ІСПОВІДНИК
ÒËÓÌÀ×ÅÍÍß ÃÎÑÏÎÄÍÜί ÌÎËÈÒÂÈ Ì²ÑÒÀÃÎÃ²ß 24 ÄÆÅÐÅËÀ ÕÐÈÑÒÈßÍÑÜÊÎÃÎ ÑÕÎÄÓ СЕРІЮ ЗАСНОВАНО 1999 РОКУ
Львів ● Видавництво “Свічадо” ● 2014
Перекладено за виданням: Творения преподобного Максима Исповедника, Москва 1917.
УДК 27-587.6 ББК 86.37-503.1 І 88 Переклав з російської Тарас Різун Художнє оформлення Ольга Лабій
Видавництво спирається на «Український правопис. Проєкт найновішої редакції» (1999) Інституту української мови НАН України.
Максим Ісповідник І 88 Тлумачення Господньої молитви. Містагогія / Максим Ісповідник; пер. з рос. Т. Різун. – Львів: Свічадо, 2014. – 80 с. (серія «Джерела Християнського Сходу») ISBN 978-966-395-199-7 (серія) ISBN 978-966-395-743-2 У збірнику опубліковано два твори видатного східного богослова першої половини VII ст. Максима Ісповідника. «Тлумачення Господньої молитви» – це пояснення молитви «Отче наш», у якому відчутний вплив олександрійської школи, з характерним використанням алегорій та символічних значень. Натомість «Містагогія», або «тайновведення» – це богословськоаскетичне пояснення головних реалій церковного життя на канві коментря до Божественної літургії.
УДК 27-587.6 ББК 86.37-503.1 © Видавництво “Свічадо”, 2014
ISBN 978-966-395-199-7 (серія) ISBN 978-966-395-743-2
ÒËÓÌÀ×ÅÍÍß ÃÎÑÏÎÄÍÜί ÌÎËÈÒÂÈ
1 Тут і далі Святе Письмо цитуємо за перекладом о. Івана Хоменка. – Прим. пер.
5 ÒËÓÌÀ×ÅÍÍß ÃÎÑÏÎÄÍÜί ÌÎËÈÒÂÈ
Пролог. Я прийняв береженого Богом Владику, що звернувся до мене зі своїми шанованими посланнями; духовно він завжди [біля мене] й ніколи не може бути відсутнім, але водночас – унаслідок великої своєї доброчесности, якою володіє з причин, що їх Бог вклав у саму [його] природу, – він не ухиляється від того, щоб богонаслідувально спілкуватися зі своїми рабами. Тому, дивуючись величі його поблажливости, я поєднав свій страх перед ним із бажанням спілкуватися з ним, і з цих двох почуттів, зі страху й бажання спілкуватися, а також із поваги й прихильности у мене витворилася єдина любов. Отож, мій страх перед ним, поєднуючись із бажанням спілкуватися з ним, не перетвориться на ненависть, до того ж це бажання, поєднуючись із розсудливим страхом, не перейде в зневагу; а любов, будучи законом, засвоює собі зі страху й прихильности тільки те, що за природою споріднене з нею, і водночас прихильністю вона вбиває ненависть, а шанобливим страхом далеко проганяє зневагу. Блаженний Давид, розуміючи, що страх, порівняно з іншими почуттями, передусім входить до складу любови до Бога, каже: Страх Господній – чистий: він вічно перебуває (Пс. 19, 10)1. Очевидно, що він відрізняє цей страх від іншого, тобто від страху покарання за гріхи, оскільки любов, щойно з’явившись, проганяє цей останній із серця, і він повністю зникає, як свідчить про це
в одному місці своїх послань великий євангелист Йоан, кажучи: Любов проганяє… страх (1 Йо. 4, 18). А цей страх, навпаки, сам природним чином накреслює в серці закон справжньої любови, навіки зберігаючи у святих людей нетлінною, за посередництвом благоговійного сорому, їхню любов до Бога й одне до одного, яку вони оберігають як священну установу та як спосіб життя. Отже, і я, як було сказано вище, поєднавши свій страх із прихильністю до мого Владики, донині керуюся цим зако6 ном любови: шанобливий страх перед ним забороняє мені писати, щоб не допустити зневаги, а прихильність до нього, навпаки, спонукає писати, аби рішучу відмову не пояснили ненавистю. А пишу я, керуючись не власним розумінням, бо, як твердить Писання, …міркування смертних нужденні (Муд. 9, 14), а лише тому, що Бог, зі своєї благодаті, дарує [мені розуміння] для користи [читачів]. Господня ж постанова, – каже Давид, – стоїть повіки: помисли Його серця від роду й до роду (Пс. 33, 11). Тут, видається, постанова Бога Отця означає невимовне применшення Єдинородного Сина, характерне для кінця всіх віків, для обожествлення нашого єства. А під помислами Його серця автор має на думці логоси Провидіння й Суду, згідно з якими Господь премудро керує і теперішнім, і майбутнім нашим життям, немовби різними племенами, окремо застосовуючи до кожного з них відповідний спосіб дій. Якщо ж завдання Господньої постанови полягає в обожествленні нашої природи, а наміри Божих помислів – у повному досягненні мети нашого життя, то, певна річ, корисно зрозуміти зміст Господньої молитви та виконувати [вимоги, які викладено в ній]. Тому добре буде також [пояснити Господню молитву], написавши все належним чином. А оскільки й Владика мій у своєму листі до мене, раба свого, згадав, завдяки Божому натхненню, про цю молитву, то, починаючи свої роздуми про неї, молю Господа, Учителя
7 ÒËÓÌÀ×ÅÍÍß ÃÎÑÏÎÄÍÜί ÌÎËÈÒÂÈ
цієї молитви, відкрити мій розум для осягнення прихованих у ній таємниць і дати мені відповідне слово для того, щоб роз’яснити їх. Адже ця молитва містить у собі весь вказаний намір [Божий], таємно прихований у короткому викладі, або, краще сказати, містить у собі сенс [усього], що проповідують для сильних [духом]. Адже воплочене Слово Боже у словах цієї молитви дає нам прошення, навчаючи [нас] засвоювати ті блага, які справді дає лише Бог Отець, [діючи] через Сина – за природою своєю Посередника у Святому Дусі. Й оскільки, за словами божественного апостола, Посередником між Богом і людьми є Господь Ісус, то саме Він, через своє тіло, являє їм невідомого Отця, а через Дух приводить у собі самому до Отця людей, що примирилися й для яких і заради яких Він беззастережно став людиною; Він стає Самозвершувачем і Вчителем нових таємниць, яких так багато, що розум не може осягнути ні їхньої кількости, ні величі. Серед них Він дарував людям, від надміру [своєї] щедрости, сім найголовніших, сенс яких, як я сказав, саме й криється в потаємному змісті цієї Молитви. Це такі таємниці: богослов’я, усиновлення в благодаті, рівночесність [людей] з ангелами, причастя вічного життя, відновлення [людського] єства в його початковому безпристрасному стані, знищення закону гріха й повалення лукавого, який підпорядкував нас, через підступ, своїй тиранічній владі. А тепер перевіримо сказане. Воплочене Слово Боже навчає богослов’я, показуючи в собі Отця й Святого Духа, тому що весь Отець і весь Святий Дух суттєво й досконалим чином перебували в цілковито воплоченому Сині, не воплочуючись самі, але виявляючи прихильне бажання (Перший) і сприяючи воплоченню (Другий) Сина. Слово перебувало розумним і живим, ніким іншим не пізнаваним за суттю, крім Отця й Духа, та іпостасно з’єднаним, відповідно до [свого] чоловіколюбства, з тілом.
Усиновлення дає [людям Син Божий], подарувавши їм через Духа Святого надприродне й благодатне народження з небес. Збереження й дотримання усиновлення в Бозі залежить від вільного вибору відроджуваних: вони своєю щирою внутрішньою прихильністю приймають подаровану завдяки благодаті красу, а умертвленням пристрастей засвоюють Божество настільки, наскільки Слово Боже, згідно з Домоврядництвом нашого спасення, добровільно применшило себе у своїй чистій славі, ставши істинною Людиною. 8 Рівночесність з ангелами подарувало людям [Слово Боже] не тільки завдяки тому, що примирило із собою все чи то земне, а чи небесне, встановивши мир кров’ю Його хреста (Кол. 1, 20) й усунувши ворожі сили, які наповнювали середнє місце між небом і землею, – під час роздавання божественних дарів Воно влаштувало одне [загальне] торжество для земних і небесних сил, коли людське єство, маючи ту саму волю з небесними силами, разом із ними радісно оспівувало славу Божу, – а ще й завдяки тому, що задля здійснення Домоврядництва нашого спасення Воно з’єднало із собою небо та землю, вознісшись разом із прийнятим [на землі] тілом [на небо]; Воно об’єднало пізнаване розумом із чуттєвим, а також показало єдність крайніх частин сотвореного єства, яке внутрішньо зв’язує доброчесність і пізнання Першопричини, і показало це, думаю, таїнственним чином через те, що звершило. Адже розум – це поєднання розділеного, а нерозум – розділення з’єднаного. Отож, навчімося здобувати розум за посередництвом діяння, аби не лише з’єднатися з ангелами через доброчесність, а й поєднатися із [самим] Богом через пізнання [Його] і відлучення від [усіх сотворених] сущих. А божественне життя [Бог Слово] дарує за посередництвом того, що віддає себе на споживання [вірним] лише Йому відомим чином. Ті, хто отримав від Нього такий духовний досвід, через споживання цієї їжі можуть справді пізнати,
9 ÒËÓÌÀ×ÅÍÍß ÃÎÑÏÎÄÍÜί ÌÎËÈÒÂÈ
який добрий Господь (Пс. 34, 9), котрий заради обожествлення тих, що споживають, присвоює їм [свою] божественність, оскільки Він явно є й [справедливо] називається Хлібом Життя й Сили (Йо. 6, 48). Природу ж [людську] в її первісному вигляді [воплочене Слово] відновлює не тільки тим, що, ставши Людиною, зберегло волю, вільною від пристрастей і не схильною до бунту, такою, що не повстала у своїй природній основі проти самих розпинателів, а, навпаки, вибрала замість життя смерть за них. Із цієї людинолюбної прихильности Стражденного [до розпинателів], власне, й видно, що Він постраждав добровільно. Однак [Господь відтворив людську природу в її первісній чистоті] ще й тим, що, знищивши ворожнечу, прибив до хреста розписку (див. Кол. 2, 14) гріха, унаслідок якого ця природа вела непримиренну боротьбу проти себе самої; закликавши дальніх і ближніх, тобто тих, що були під законом, і тих, які існували поза ним, і зруйнувавши стіну, яка була перегородою, тобто ворожнечу, – своїм тілом скасував закон заповідей у своїх рішеннях, щоб із двох зробити в собі одну нову людину, вчинивши мир між нами (Еф. 2, 14–15), примирив нас через себе з Отцем і між собою. І при цьому ми більше не маємо волі, яка противиться логосові природи, але як за природою, так і за [вільною волею] залишаємося незмінними. А чистою від закону гріха (див. Рим. 7, 23, 25; 8, 2) [Бог Слово] чинить [людську] природу таким чином, що не допустив, аби Його воплоченню заради нас передувала тілесна насолода. Адже Його зачаття неймовірним чином було безнасінним, а Його народження надприродним чином було нетлінним, оскільки народжений Бог самим [своїм] народженням зміцнив [у лоні] [своєї] Матері узи дівицтва, перевищивши природу. І всю [людську] природу в особі тих, що бажають цього й наслідують Його добровільну смерть, умертвляючи свої земні члени (див. Кол. 3, 5), Він звільнив
від влади панівного закону [гріха]. Адже тайна спасення [дана для тих], що добровільно прагнуть його, а не для тих, яких залучають силою. Тиранічну ж владу лукавого, який обманом підкорив нас, [Бог Слово] скинув, використавши проти нього як зброю тіло, переможене в Адамі, і перемагаючи [ним]. І це для того, аби показати, що тіло, раніше захоплене в полон смерти, захопило того, хто захопив [її], природною смертю своєю зруйнувало його життя й стало для нього отрутою, аби він 10 виблював усіх, кого був спроможний пожерти, як той, хто мав владу смерти (Євр. 2, 14). А для людського роду це тіло стало життям, підіймаючи все єство [людське], наче заквашене тісто, до воскресення життя, для чого, власне, Бог Слово й став Людиною – вчинок воістину дивний і нечуваний – і добровільно прийняв тілесну смерть. Зміст Господньої молитви, як я вже сказав, власне, і містить у собі моління про все це. Так [молитва] говорить про [Бога] Отця, про ім’я Отця й про [Його] Царство. Крім того, вона показує, що молільник є сином цього Отця за благодаттю, вимагає єдности волі для небесних і земних істот та наказує просити хліба насущного. Вона узаконює примирення людей [між собою], а їхньою взаємною поступливістю скріплює воєдино [людську] природу, яку не розділяє відмінність волі [окремих осіб]. Вона вчить молитися про те, аби не впасти в спокусу, тобто в закон гріха, а також умовляє [молитися] про те, щоб звільнитися від лукавого. Адже конче потрібно, аби Звершувач і Податель благ був водночас і Вчителем для тих, хто вірить у Нього, – своїх учнів, і щоб Він дав тим, хто наслідує Його тілесне життя, як заставу [вічного] життя слова цієї молитви, якими Він показав приховані скарби мудрости і знання (Кол. 2, 3), котрі видимо існують у Ньому, для того щоб, без сумніву, пробуджувати в молільників бажання насолоджуватися ними.
11 ÒËÓÌÀ×ÅÍÍß ÃÎÑÏÎÄÍÜί ÌÎËÈÒÂÈ
Писання назвало це вчення «молитвою» тому, думаю, що воно містить у собі випрошування в Бога дарів, які Він уділяє людям за благодаттю. Адже богонатхненні наші отці саме таке визначення дають молитві: молитва – це випрошування того, що Бог, властивим Йому чином, зазвичай дарує людям. А моління окреслюють як обіцянку, або обітницю, яку люди, що служать Богові, щиро дають Йому. Це неодноразово підтверджує й Писання своїм словом, якот: Складайте обітниці й виконуйте Господеві, Богові вашому (Пс. 76, 12). І ще: Чим я обрікся, те я виконаю. Від Господа спасення (Йон. 2, 10). Це сказано про моління. З іншого боку, [Писання говорить і] про молитву, як, наприклад: І обріклася [Анна] таким обітом: «Господи Сил, коли Ти зглянешся над горем рабині Твоєї та й згадаєш мене й не забудеш рабині Твоєї, й даси рабині Твоїй хлоп’ятко…» (1 Сам. 1, 11). І ще: Цар Єзекія і пророк Ісая, син Амоса, помолилися з того приводу й візвали до неба (2 Хр. 32, 20). Також: Коли ви молитесь, кажіть: Отче, нехай святиться Твоє ім’я, нехай прийде Твоє Царство (Лк. 11, 2), – що сказав учням [сам] Господь. Отож, моління – це дотримання заповідей і виконання їх волею молільника, а молитва – випрошування в того, хто зберігає [ці заповіді], [у Бога], оновлення себе для добрих справ. Або, краще сказати, моління – це подвиг доброчесности, присвячуваної Богові, який ласкаво приймає його; а молитва – нагорода за подвиг доброчесности, яку Бог дає [людині] з великою радістю. Отже, показавши, що ця молитва – це випрошування благ у воплоченого Слова й що вона представляє Його самого Вчителем молитви, насмілимося розглянути її уважно, намагаючись за допомогою умоглядного підходу зрозуміти, наскільки це можливо, зміст кожної фрази. Адже саме Слово [Боже] має звичай дарувати належним чином здатність розуміти думку того, хто промовляє:
Отче наш, що єси на небесах, нехай святиться ім’я Твоє, нехай прийде царство Твоє. У цих [словах] Господь навчає молільників, що [молитву] належить починати відразу з богослов’я, а також утаємничує їх у тайну образу існування Творчої причини всього сущого, сам, по суті, будучи цією Причиною. Адже слова молитви являють [нам] Отця, Ім’я Отця і Його Царство, щоб ми від самого початку [молитви] навчилися шанувати єдину Трой12 цю, прикликаючи Її та поклоняючись Їй. Бо Ім’я Бога Отця, яке існує, – це [Його] Єдинородний Син. А Царство Бога Отця, яке також існує, – це Дух Святий. Те, що Матей називає тут Царством, інший євангелист назвав Духом, кажучи: Нехай прийде Дух Твій Святий і очистить нас. Адже Отець володіє цим Іменем не як наново набутим, і Царство ми розуміємо не як гідність, яку споглядаємо в Ньому, оскільки Він не починав бути, щоб стати спочатку Отцем, а потім Царем, але, завжди сущий, завжди є і Отець, і Цар, зовсім не маючи початку ні свого буття, ні того, щоб стати Отцем або Царем. Якщо ж Він – завжди сущий і завжди Отець та Цар, то це означає, що і Син, і Дух Святий завжди сутнісним чином співперебувають з Отцем. Вони природним чином існують від Нього й у Ньому так, що перевищують [усіляку] причину та [всякий] розум. Не після Нього Вони почали бути й не за законом причиновости, оскільки [їхній] зв’язок володіє властивістю спільного виявлення того, зв’язком чого він є та називається, не даючи змоги розглядати Їх як таких, що йдуть Один за Одним. Отже, почавши цю молитву, ми вчимося шанувати Єдиносущну та Пресущу Тройцю як творчу Причину нашого буття. Водночас ми вчимося звіщати й про дари всиновлення в нас, удостоюючись називати Отцем за благодаттю свого Творця за єством. І це для того, щоб, відчуваючи благоговійний страх перед Іменем [нашого] Батька за благодаттю, ми старалися закарбувати у [своєму] житті риси Того, хто
13 ÒËÓÌÀ×ÅÍÍß ÃÎÑÏÎÄÍÜί ÌÎËÈÒÂÈ
народив нас, освячуючи Його Ім’я на землі, уподібнюючись Йому, являючи себе через діла свої дітьми [Його] та прославляючи своїми думками й діями Вершителя [нашого] всиновлення – за природою Сина Отця. А освячуємо ми Ім’я небесного Отця свого за благодаттю, коли умертвляємо прив’язану до матерії пожадливість й очищаємося від згубних пристрастей. Адже освячення – це цілковита нерухомість й умертвлення чуттєвої пожадливости. Перебуваючи в такому стані, ми вгамовуємо непристойне завивання лютости, не маючи більше пожадливости, яка збуджує її, а також підбурює її воювати за свої насолоди. А тому пожадливість, завдяки відповідній розумові святості, умертвляється в нас. Адже лютість, за природою [своєю] несучи в собі помсту за пожадливість, зазвичай перестає лютувати, коли бачить, що пожадливість умертвлено. Отже, через відкинення хтивости й лютости природним чином приходить до нас, відповідно до Господньої молитви, міць Царства Бога Отця, коли ми після відкинення пристрастей стаємо гідними промовляти: Нехай прийде царство Твоє, тобто Дух Святий, і коли вже стали, через цей Дух і завдяки образові існування й логосові лагідности, храмами Бога. Бо [Господь] каже: Та ось на кого Я дивлюся ласкаво: на вбогого й скрушеного духом, і на того, що тремтить перед моїм словом (Іс. 66, 2). Звідси зрозуміло, що Царство Бога Отця належить смиренним і лагідним. Адже сказано: Блаженні тихі, бо вони успадкують землю (Мт. 5, 4). Бог обіцяв залишити в спадок тим, що люблять Його, не цю землю, яка за природою своєю займає у всесвіті середнє положення. Відкриваючи нам істину, Він каже: У воскресенні не женяться і не виходять заміж, а є як ангели на небі (Мт. 22, 30). І ще: Прийдіть, благословенні Отця мого, візьміть у спадщину Царство, що було приготоване вам від створення світу (Мт. 25, 34). І знову в іншому місці Він із вдячністю сказав робітникові: Увійди в радість пана твого (Мт. 25, 21). А слідом
за Ним і божественний апостол твердить: …засурмить бо, і мертві нетлінними воскреснуть… (1 Кор. 15, 52). Також: Потім же ми, що живемо, що лишимось, будемо разом з ними вхоплені на хмарах у повітря назустріч Господеві і так будемо з Господом завжди (1 Сол. 4, 17). Отож, якщо все це в такий спосіб було обіцяно тим, хто любить Господа, то хто ж, прикувавши [свій] розум лише до одного висловлювання зі Святого Письма, буде говорити про тотожність із землею, [на якій ми тепер живемо], Неба 14 й Царства, приготованого від створення світу, і Господньої таїнственно-потайної радости, а також постійного й непросторового місця перебування й проживання гідних [людей] із Господом? Хто буде говорити це, якщо його спонукає Слово [Боже] і він пристрасно бажає служити Йому? Тому, думаю, що «землею» тут названо непохитну й незмінну поставу, [внутрішню] силу й незламність у добрі лагідних, бо вони завжди перебувають із Господом, мають невичерпну радість, дотримуються Царства, приготованого від початку, і заслужено отримують стояння й чин на небесах. Така розумна доброчесність є немовби якоюсь землею, що займає середнє положення у всесвіті. Відповідно до неї, лагідний, перебуваючи між похвалою й осудом, залишається безпристрасним, ні похвалами не надимаючись, ні від докорів не ніяковіючи. Бо розум, відкинувши пристрасть, уже не відчуває неспокою від нападів з боку того, від чого він за природою своєю вільний, оскільки він заспокоїв у собі бурю, яку спричиняють ці [пристрасті], і всю силу своєї душі перемістив у пристань божественної й непорушної свободи. Бажаючи навчити цієї свободи своїх учнів, Господь каже: Візьміть ярмо моє на себе й навчіться від Мене, бо Я лагідний і сумирний серцем, тож знайдете полегшу душам вашим (Мт. 11, 29). Господь називає тут «полегшею» (полегкістю) міць божественного Царства, яка вибудовує в [душах людей] гідних самодержавне владарювання, вільне від усякого рабства.
15 ÒËÓÌÀ×ÅÍÍß ÃÎÑÏÎÄÍÜί ÌÎËÈÒÂÈ
Якщо ж непорушну міць непорочного Царства отримують смиренні й лагідні, то хто ж буде настільки лінивим і зовсім байдужим до Божественних благ, що відразу ж не почне з якнайбільшим напруженням сил прямувати до смирення й лагідности, аби стати, наскільки можливо людині, відображенням Божественного Царства, воістину носячи в собі великого, за природою й сутністю, Царя Христа й стаючи, за благодаттю, незмінним образом [Його] в Дусі. У цьому образі, каже божественний апостол, немає ні чоловіка, ані жінки (Гал. 3, 28), тобто немає ні лютости, ні пожадливости. Адже перша тиранічно викрадає розуміння й виводить думку за межі закону природи, а друга робить бажанішим, аніж Одна і Єдина, жадана й безпристрасна Причина [всього сущого] та Єство [цього сущого], те, що нижче від Неї, а тому віддає перевагу тілові над духом, насолоду видимим робить приємнішою від слави й сяйва мислених благ і приємністю чуттєвих насолод утримує розум від божественного й спорідненого [з ним] сприйняття [речей], пізнаваних розумом. Однак [у цьому образі є лише] один-єдиний розум, який від надміру доброчесности звільняється навіть від найдосконаліше безпристрасної, але всетаки природної любови й схильности до тіла, оскільки Дух остаточно перемагає природу й змушує [розум] не вдаватися більше до морального філософування, бо йому [вже] слід з’єднатися з вищим за суще Словом через просте й неподільне споглядання. А втім, [розумові] й від природи властиво легко розсікати часовий потік буття й переходити [через нього]. А після переходу через часове [буття] розумові не випадає обтяжувати себе, наче плащем, моральним піклуванням, оскільки він опинився вже поза владою чуттєвого. Це чітко показує великий Ілля, прообразно вказуючи на цю тайну своїм вчинком. А саме: під час [свого] взяття [на небо] він дав Єлисеєві плаща, який означав умертвіння тіла й містив у собі пишноту моральної гідности, щоб у такий
оскільки Бог і Спаситель наш Ісус Христос безумовно переображує нас відповідно до самого себе, знищуючи в нас ознаки тління й даруючи нам першообразні тайни, які об’являються тут у вигляді чуттєвих символів.
Çàê³í÷åííÿ 64
Аби не перевантажувати пам’ять, ми, якщо не заперечуєте, коротко оглянувши зміст сказаного, подамо його в основних рисах у такому вигляді. Свята Церква, як було сказано, є образом і зображенням Божим. Адже як Бог завдяки своїй безмежній доброті, силі й мудрості, здійснює незмішуване об’єднання різних сутностей сущого та, будучи Творцем, зв’язує їх із самим собою якнайтіснішими узами, так і Церква, володіючи єдиною благодаттю й покликанням віри, одностайно єднає вірних одного з одним: людей діяльного та добродійного складу характеру вона сполучає в єдиній тотожності волі, а людей споглядального й умоглядного складу розуму – у непорушному й нероздільному однодумстві. Крім того, [Церква] – це зображення пізнаваного розумом і чуттєвого світів, тому що символом пізнаваного розумом світу в ній є вівтар, а символом чуттєвого – храм. До того ж вона є й образом людини, оскільки вівтар представляє душу, а храм – тіло. Церква – це також образ і зображення душі, яка пізнає себе сама, бо через вівтар вона являє славу споглядальної властивости, а через храм – окрасу властивости діяльної. Що ж до святого Зібрання, яке звершується в Церкві, то перший його вхід загалом означає перше пришестя нашого Бога, а зокрема – навернення тих, які через Нього й з Ним підносяться від невір’я до віри, від гріховности до доброчесности й від незнання до знання.
Божественні співи пісень виявляють неземну радість і солодкість, які виникають у кожній душі. І, таїнственно зміцнюючись цим, вони забувають про колишні труди доброчесности та з юнацьким запалом беруться досягати решти божественних і чистих благ. Святе Євангеліє загалом слугує символом звершення цього віку, зокрема, показує цілковите знищення давніх помилкових поглядів вірних. Для людей діяльного складу характеру – це умертвіння й кінець тілесного закону та мудрування, а для людей умоглядного складу розуму – збирання воєдино багатьох і різноманітних логосів і зведення їх до загального Слова, після того як припиниться природне споглядання в його розмаїтості й багатоманітності. Сходження архиєрея з катедри й відправлення оглашенних означає загалом друге пришестя з неба великого Бога й Спасителя нашого Ісуса Христа, відділення грішників від святих і праведну віддяку кожному, відповідно до його заслуг. Зокрема ж для тих, що увірували, воно означає ту цілковиту переконаність у вірі, яку породжує своєю невидимою присутністю Бог Слово; завдяки цій переконаності від них віддаляється, наче оглашенний, усілякий сумнів у вірі. Для
65 ̲ÑÒÀÃÎòß
Читання [Святого Письма], що йдуть далі, загалом показують божественні бажання й милості, відповідно до яких усі мають виховуватися й жити, зокрема, означають навчання у вірі й зростання вірних. Що ж до людей діяльного складу характеру, то це тверда відданість добродійності, згідно з якою вони, дотримуючись божественного закону заповідей, мужньо й непохитно протистоять підступам диявола й уникають огидних обмов. Натомість для людей умоглядного складу розуму це – досвід споглядання, відповідно до якого вони, зосереджуючи в собі, наскільки це можливо, духовні логоси як чуттєвих речей, так і Провидіння [Божого] про них, неухильно прямують до істини.
людей діяльного складу характеру – це повна безпристрасність, за допомогою якої вдається усунути будь-які пристрасні й позбавлені світла помисли духа; а для людей умоглядного складу розуму – це всеосяжне знання Пізнаваного, за посередництвом якого вони виганяють із душі всі матеріяльні образи. Зачинення [Царських] врат, вхід святих таїнств, священне цілування й виголошення Символу віри загалом показу66 ють минущість чуттєвого й відкриття пізнаваного розумом, нове вчення божественного таїнства про нас, тотожність однодумства, однодушности й любови, у якій усі перебуватимуть між собою та з Богом, а також вдячність за способи нашого спасення. Зокрема ж, вони демонструють поступ вірних і їхній [перехід] від простої віри до вивчення догм і втаємничення в них, до гармонії та благочестя. Зачинення врат означає перше, вхід святих [таїнств] – друге, цілування – третє і проголошення Символу [віри] – четверте. Для людей діяльного складу характеру, які замкнули свої почуття й опинилися поза плоттю й світом через відкинення всіх тілесних і світських дій, [ці священнодійства] показують перехід від діяння до споглядання та сходження від образу [здійснення] заповідей до їхнього змісту. Вони показують, крім того, викликану їхнім внутрішнім змістом тісну спорідненість і єдність заповідей із силами душі, а також належний досвід богословського благодарення. Натомість для людей умоглядного складу розуму вони означають перехід від природного споглядання до простого сприйняття пізнаваного розумом, відповідно до якого ці особи більше не шукають божественного й непромовленого Слова за посередництвом почуттів чи чого-небудь явленого. Ці священнодійства показують також єдність душі з її власними силами й простоту розуму, яка несхибно пізнає сенс Провидіння.
Блаженне прикликання великого Бога й Отця, спів «Єдин Свят» та інше, а також причастя святих і животворних таїнств показують усиновлення [людей] нашим Богом, єдність і спорідненість [із Ним], божественне уподібнення та обожествлення, які, через Його Доброту, поширюються на всіх гідних. Завдяки цьому сам Бог буде Всім, однаковою мірою сяючи в усіх, що спасаються, так само, як Першообразна й Першопричинна Краса в тих, хто через доброчесність і знання з благодаті уподібнюються до Нього. [Старець] називав три чини тих, що спасаються: вірні, доброчесні й ті, які володіють знанням. По-іншому їх ще називають тими, яких приводять [до віри], тими, що досягають успіху [в ній], та досконалими; або ж рабами, найманцями й синами. Раби – це вірні, які дотримуються заповідей Господа, боячись покарання; вони добродумно виконують те, що довірив їм [Господь]. Найманці – це ті, які, бажаючи отримати обіцяні блага, терпляче зносять тягар і спекоту
67 ̲ÑÒÀÃÎòß
Безупинне святе славослів’я святих ангелів у Трисвятому загалом означає рівність, устрій, лад і суголосся в божественному словослів’ї небесних і земних сил, які здійсняться відразу й одночасно в прийдешньому віці, коли через воскресення люди здобудуть безсмертне тіло, котре не обтяжуватиме душі тлінням і саме не буде обтяжене ним, але, ставши нетлінним, отримає силу й здатність прийняти пришестя Бога. Зокрема ж, воно означає богословське змагання у вірі вірних з ангелами. Для людей діяльного складу характеру – це рівноангельська світлість життя настільки, наскільки вона можлива для людини, і діяльна сила богословського оспівування [Бога]. Натомість для людей умоглядного складу розуму – це рівноангельське пізнання Божества, також наскільки це можливо для людини, оспівування [Бога] та постійна спрямованість [до Нього].
днини (Мт. 20, 12), тобто вроджену й пов’язану з нинішнім життям, унаслідок прабатьківського осудження, скорботу й ті спокуси, яких вони зазнають за доброчесність; це ті, хто мудро й добровільно змінюють життя на життя – теперішнє на майбутнє. А сини – це ті, які не зі страху й не тому, що прагнуть отримати обіцяне, а внаслідок добровільних душевних особливостей і прихильности до добра ніколи не відділяються від Бога, подібно до того сина, якому було ска68 зано: Ти завжди при Мені, дитино, і все моє – твоє (Лк. 15, 31). Вони, згідно зі всиновленням у благодаті й своєю спромогою, стають тим, чим є Бог, відповідно до віри [нашої] та за своєю природою й причиною. Отже, не відступатимемо від святої Церкви Божої, яка містить такі великі таїнства нашого спасення у святому й упорядкованому ладі божественних символів, що здійснюються в ній. Завдяки цим таїнствам вона підносить кожного з нас, відповідно до його можливостей, до життя за Христом і, подарувавши за посередництвом святого хрещення у Святому Дусі благодатний дар усиновлення, являє його тим, що живуть за Христом. Тому зі всією силою і старанністю покажімо себе гідними цих божественних дарів, добровгоджуючи Богові добрими справами. Не живімо так, як язичники, що не знають Бога в пристрасті жагучій (1 Сол. 4, 5), але, як каже святий апостол, умертвляючи земні члени: розпусту, нечистоту, пристрасті, лиху пожадливість, зажерливість – що є ідолопоклонство, за які падає гнів Божий на неслухняних… усілякий гнів, лютість, злобу й наклеп (Кол. 3, 5–9). Або, коротше кажучи: усю стару людину, яку розтлівають звабливі пристрасті (Еф. 4, 22). Скинувши із себе стару людину з її ділами (див. Кол. 3, 9) і похотями, ходитимемо достойно перед Богом, який… кличе до свого Царства і слави (Сол. 2, 12), і вдягнемося в повноту смиренности й лагідности, з довготерпеливістю терплячи один одного в лю-
Виразним доказом цієї благодаті слугує добровільна й доброчесна прихильність до спорідненого [нам]. Його діло полягає в тому, щоб, наскільки можливо, наблизити до себе, як Бога, людину, яка потребує нашої допомоги, не залишити її без опіки й уваги, а з відповідним старанням діяльно проявляти любов до Бога й ближнього, котра живе в нас. Тому що діло – це доказ любови. Ніщо так легко не веде до праведности, ніщо так не сприяє обожествленню та наближенню до Бога, як співчуття, проявлене до тих, хто його потребує, від душі, із задоволенням і радістю. Бо якщо Слово [Боже] показало, що Бог відчуває потребу в добродіянні: Усе, що ви зробили одному з моїх братів найменших – ви Мені зробили (Мт. 25, 40), то Бог, який сказав це, і поготів істинно явить того, хто може творити добро й добродіяти, згідно з благодаттю і сопричастям, оскільки така людина добре наслідує властивість і дію Його добродіяння. І якщо Бог понизив себе, зійшовши заради нас, і співчутливо сприйняв скорботу кожного, і до кінця віку [цього] з Доброти [своєї] завжди таїнственним чином співчуватиме, відповідно до міри скорботи кожного, то зрозуміло, що буде богом і той, хто, наслідуючи
69 ̲ÑÒÀÃÎòß
бові й прощаючи одне одному взаємно, коли б хтось мав на когось скаргу… як Господь простив нам… А над усе будьмо в любові, що є зв’язок досконалости і миру, до якого… були покликані в одному тілі (див. Еф. 4, 2; Кол. 3, 12–15). І щоб не бути багатослівним: одягнімося в нову людину, що відновлюється до досконалого спізнання, відповідно до образу свого Творця (Кол. 3, 10). Живучи так, зможемо досягти мети божественних обітниць, дійти до повного спізнання Божої волі в усякій мудрості та духовнім розумінні… приносячи плід у всякому доброму ділі і зростаючи у спізнанні Бога, покріплені всякою силою завдяки Його славній потузі, щоб осягнути всяку витривалість і довготерпеливість із радістю, дякуючи Богові й Отцеві, який зробив нас гідними мати участь у долі святих у світлі (Кол. 1, 9–12).
Бога, своїм людинолюбством богоподібно лікуватиме скорботи стражденних і, відповідно до спасенного Провидіння, являтиме у своїй любові [до ближнього] таку саму силу, яка властива Богові. Отож, невже хтось буде настільки повільним і малоактивним щодо доброчесности, що не виявить бажання прямувати до Божественности, якщо Її можна досягти, не витрачаючи великих зусиль, якщо це доступно й легко? Адже це – непо70 рушний і недоторканний захист і легкий шлях до спасення, поза яким, на мою думку, воістину неможливо буде зберегти в цілості жодного блага. [У цьому й полягає наша] свобода дій і незалежність, завдяки яким ми, навчаючись пильно спостерігати тільки за самими собою й судити лише самих себе, позбуваємося шкоди, якої нам безвинно завдають інші. Адже коли б навчилися бачити й досліджувати тільки самих себе, то ніколи не стежили б уважно за тим, що трапляється в інших, знаючи лише одного мудрого й праведного Суддю – Бога, який мудро й праведно судить усе, що відбувається, виходячи з його змісту, а не з образу, котрий проявляється. Про останнє можуть висловлювати думки й люди, які нечітко бачать явлене, але в цьому спогляданні немає, звичайно, істини, а також у ньому відсутній сенс того, що відбувається. Натомість Бог, бачачи невидимий рух і невидимі спонуки душі, ту внутрішню суть, яка приводить її в рух, і його мету, тобто наперед задумане закінчення всякого діла, судить праведно, як сказано, усі людські діяння. Якщо ми постараємося досягти в цьому успіху, коли обмежимося самими собою, не прив’язуючись до зовнішнього, то ніколи не дозволимо собі (хоча це можливо), аби наші очі дивилися на те, що належить іншим, а наші вуха чули або язик говорив про нього. А якщо нам це не вдається, то слід діяти не пристрасно, а співчутливо, дозволяючи собі бачити, чути й говорити для нашої користи й лише настільки, наскільки це визнає
допустимим божественний Розум, що керує [нами]. Адже немає нічого більш схильного до гріха, ніж органи чуття, якщо ними не керує розум; однак немає й нічого більш схильного до спасення, ніж вони, коли розум упорядковує їх, приводить до взаємної відповідности й веде до того, що потрібне й чого він хоче.
Таким є те, що я, наскільки вистачило сил, виклав, віддаючи данину послухові, про ці [речі] так, як мене було навчено їх, не насмілившись порушити [питань] таємничіших і вищих. Якщо хтось через допитливість бажає дізнатися й про них, то нехай звернеться до богонатхненних творів святого Діонісія Ареопагіта й воістину отримає там одкровення невимовних таємниць, дароване через його богопросвітлені розум і мову людському родові для тих, які мають успадкувати спасення (Євр. 1, 14). Якщо [моя праця] не розчарувала вас і виправдала ваші очікування, то за це слід дякувати Христові, Подателеві благ, і вам – тим, що примусили мене розповісти про ці речі. А якщо вона зовсім не виправдала ваших сподівань, то як вчинити або що зробити мені, немічному в слові? Адже неміч гідна того, щоб її пробачити, а не покарати. Краще прийняти, ніж ганити те, що можна дати й що дають, особливо вам, тим, які долучаються до Бога заради любови. Божою волею є все, що приносять [Йому] посильно, чистосердечно й від [усієї] душі, яким
71 ̲ÑÒÀÃÎòß
Тож не нехтуймо тим, щоб коритися Богові, який закликає нас досягти вічного життя й блаженної мети за допомогою здійснення божественних і спасенних Його заповідей, і щоб здобути милість і благодать як своєчасну допомогу. Адже благодать, – каже божественний апостол, – з усіма, що люблять Господа нашого Ісуса Христа в нетлінності (Еф. 6, 24), тобто з тими, які люблять Господа в нетлінності доброчесности, у чистоті життя й у нелицемірному благочесті, виконуючи Його волю та не порушуючи Його божественних повелінь.
малим воно не видавалось би порівняно з великими приношеннями. Він не відкинув навіть удови, що принесла дві лепти (див. Мр. 12, 41–44; Лк. 21, 2–4). Хто така вдова і дві її лепти? Можливо, під нею слід розуміти безгрішну душу, яка втратила, наче чоловіка, старий закон, але ще не заслужила вищого поєднання з Богом Словом, та, однак, приносить Йому як заставу, як дві лепти, колишні праведні міркування й життя, або віру і чисту совість, або прихильність до добра 72 та здійснення його, або потрібне для цього споглядання й діяння, або відповідне [до них] знання і доброчесність, або те, що перевищує їх, – маю на увазі логоси, які містяться в природному та писаному законах. Набувши їх, душа [у захваті] сходить і звільняється від цього, так само, як і від усього життя й усього житейського, бажаючи поєднатися з єдиним Богом Словом, і воліє позбутися, наче чоловіків, жорстоких образів дій, норовів і звичаїв, що відповідають природі та законові. Але, можливо, оповідь [про вдову] у вигляді історичного переказу натякає на щось ще духовніше, доступне умоглядному сприйняттю лише чистих. Адже все, що люди вважають великим за доброчесністю, виявляється малим, якщо порівняти його з потаємним змістом споглядального богослов’я. Крім того, хоча [лепти] малі й зроблені з недорогого та не дуже цінного матеріялу, на них теж є царське зображення – так само, як на золотих монетах, які приносять багаті люди. Вони мають навіть більше – [відбиток] чистосердечної душевної прихильности тієї, яка принесла їх. І я, наслідуючи цю вдову, приніс, наче лепти, Богові й вам, улюблені мої, від свого нікчемного та вбогого розмірковування й мови ці незначні й дешеві думки та слова, оскільки ви просили про це. Тому передусім умовляю благословенну й святу душу вашу не вимагати від мене більше жодного писемного викладу, крім сказаного. І це з двох причин: по-перше, тому, що я ще не здобув ні постійного та безгрішного страху Божого, ні твердих навичок
Твори преподобного Максима Ісповідника. Книга 1: Богословські й аскетичні трактати. Мартіс, 1993, с. 154–184.
73 ̲ÑÒÀÃÎòß
доброчесности, ні непохитного й стійкого утвердження в істинній праведності, які найбільше свідчать про достовірність сказаного. По-друге, тому, що – оскільки мене ще, немов у бурхливому морі, заливають хвилі численних пристрастей і я перебуваю ще надто далеко від божественної пристані безпристрасности та не бачу межі свого життя, – я не хочу, щоб, окрім моїх справ, мене звинувачували ще й власні твори. А тому [прошу вас], прийнявши [мою працю] заради послуху, якщо це потрібно, поручити мене у своїх молитвах Христові, великому та єдиному Спасителеві душ наших, Йому слава й держава з Отцем і Святим Духом навікивіків. Амінь.
ДЖЕРЕЛА ХРИСТИЯНСЬКОГО СХОДУ
ПРЕПОДОБНИЙ МАКСИМ ІСПОВІДНИК
ÒËÓÌÀ×ÅÍÍß ÃÎÑÏÎÄÍÜί ÌÎËÈÒÂÈ. ̲ÑÒÀÃÎÃ²ß Літературний редактор Галина Наконечна Богословський редактор Ольга Жаровська Технічний редактор ПП Ключковський
Підписано до друку 10.12.13. Формат 60x84/16. Папір офс. Офс. друк. Ум.-друк. арк. 4,3. Ум. фарбовідб. 4,8. Обл.-вид. арк. 3,0. ТзОВ Видавництво «Свiчадо» (Свiдоцтво серiї ДК №1651 вiд 15. 01. 2004) 79008, м. Львiв, а/c 808, вул. Винниченка, 22. Тел.: (032) 235-73-09, факс: (032) 240-35-08 e-mail: post@svichado.com, url: www.svichado.com Віддруковано згідно з наданим оригінал-макетом у друкарні ТзОВ «Зерцало» (Свідоцтво серії ААВ № 219930 від 30.01.2013 р.) вул. Січових стрільців, 35а, с. Кротошин, Пустомитівський р-н, Львівська обл.
Книги, що дарують радість душі!
У видавництві також вийшли:
ПРО БЛАЖЕНСТВА Григорій Ниський Ця книжка поєднує роздуми Григорія Ниського над блаженствами Нагірної проповіді та його відповіді на різноманітні запитання, що стосуються буття Святої Тройці, діяльности Бога в житті людини, а також значення Святих Таїнств.
ПРО МОЛИТВУ Ориген До уваги читача – аскетична праця грецького християнського богослова, філософа, ученого, засновника біблійної філософії, автора терміна «богочоловік». У своєму трактаті «Про молитву» Ориген акцентує увагу на суті молитовного життя християнина, особливо наголошує на важливості Господньої молитви «Отче наш». На думку богослова, все життя людини на землі є випробуванням, тому ми молимося, щоб не дати спокусі нас перемогти. Наскрізною думкою праці «Про молитву» є пошук відповіді на запитання про те, за що і як маємо молитися.
МИСТЕЦТВО МОЛИТВИ ПРО МОЛИТВУ ІСУСОВУ Новий час XV – XIX ст. У цьому виданні зібрані поради молільників, досвід яких може використати кожен християнин, опановуючи мистецтво молитви. Збірник вміщує близько 400 висловів святих Отців і, крім того, цілі повчання досвідчених у молитовному труді подвижників благочестя, таких, як святителя Дмитрія Ростовського, архимандрита Паїсія Величковського, старця схимонаха Василія та інших творців священної Ісусової молитви. У кінці подається покажчик висловів Отців із посиланнями на джерела запозичень.
МОЛИТВИ НАДІЇ ДЛЯ ЗАЛЕЖНИХ Бог завжди на боці тих, хто Йому довіряє і хто живе згідно з Його заповідями. Під час зустрічі з Богом ми відкриваємо нові можливості, вчимося по-новому реагувати на наші проблеми, а також знаходимо нові, зріліші способи перемагання труднощів. Завдяки молитві ми стаємо сильнішими, оскільки здобуваємо мотивацію та енергію, потрібні для витривалости у Божій правді, яка нас визволяє, а також у Божій любові, яка нас перемінює та веде до святости. Якщо хтось відчуває свою залежність від інтернету, азартних ігор, алкоголю, від ліків, наркотичних речовин та інших речей – молитви і роздуми, що увійшли до цієї книжки, можуть стати допомогою у подоланні цієї проблеми.
ПРАКТИЧНІ ПОРАДИ У МОЛИТВІ î. Îëåêñàíäð Ìåíü Давнє прислів'я каже: «Молитва – нелегкий труд». Той, хто за нього взявся, знає, скільки перепон постає перед шукачем дару молитви. Практичні поради, як налаштуватися на молитовний лад, як досягти внутрішнього зосередження, що треба робити, щоб усвідомлення Божої присутности не згасло. Нова книжка від знаного отця Олександра Меня. МОЛИТВИ У ВАЖКІ ХВИЛИНИ ЖИТТЯ Òîìàñ Âàæíè В житті людини, на жаль, трапляються неприємні хвилини. Зруйнувались Ваші плани, набридло одноманітне життя, Ви розчарувались у коханні, хтось з рідних захворів… «Молитви у важкі хвилини» – лише скромна спроба допомогти в ситуаціях, коли трудно знайти слова для власної, особистої, розмови з Господом.
ВИДАВНИЦТВО «СВІЧАДО» ПРОПОНУЄ духовну та релігійну літературу різних видавництв м. Львів, вул.Лисенка, 2 Наше представництво: 04070, м. Київ, вул. Покровська, 6 храм св. Миколи Доброго тел. (044) 425-11-80 НАДСИЛАЄМО КНИГИ ПОШТОЮ Зробити замовлення можна за телефоном: (032) 244-57-44 МТС (066) 539 19 62, Life (093) 407 15 84, Київстар (067) 370 04 52 електронною поштою: bооkshор@svichado.сот поштою: 79008, м. Львів, а/с 808 шукайте нас в інтернеті: www.svichado.com та пишіть нам: post@svichado.com