ЧУДО КАРОЛЯ. Свідчення та докази святости Івана Павла ІІ by SVICHADO

Саверіо Ґаета

×ÓÄÎ ÊÀÐÎËß ÑÂ²Ä×ÅÍÍß ÒÀ ÄÎÊÀÇÈ ÑÂßÒÎÑÒÈ ²ÂÀÍÀ ÏÀÂËÀ ²²

Ëüâ³â Âèäàâíèöòâî «Ñâ³÷àäî» 2013

Титул оригіналу: Il miracolo di Karol. Le testimonianze e le prove della santitа di Giovanni Paolo II. УДК 279-732.2-051 ББК 86.375-601 Г 13

З італійської переклав Костянтин Зінченко

Видавництво спирається на «Український правопис. Проєкт найновішої редакції» Інституту української мови НАН України, 1999

Г13

Ґаета Саверіо Чудо Кароля : Свідчення та докази святости Івана Павла ІІ / Саверіо Ґаета ; пер. з італ. К. Зінченка. – Львів : Свічадо, 2013 – 104 с. ISBN 978-966-395-701-2

У цій книжці Саверіо Ґаета розповідає про чудо, яке відбулося за посередництвом Папи Івана Павла II. Окрім розповіді про надзвичайне зцілення французької монахині від хвороби Паркінсона – факт, який медики неспроможні пояснити з наукового погляду, – С. Ґаета наводить численні свідчення про інші ласки, і тілесні, і духовні, які завдяки заступництву Папи Кароля Войтили отримали люди у різних куточках світу. УДК 279-732.2-051 ББК 86.375-601

ISBN 978-966-395-701-2

Вже у проповіді під час похорону тодішній кардинал Йозеф Ратцінґер недвозначно сказав: «Ми можемо бути переконані в тому, що наш любий Папа стоїть біля вікна в домі Отця Небесного, дивиться на нас і благословляє нас». Від того дня могилу Івана Павла ІІ щодня відвідують тисячі вірних, які приїжджають з усіх куточків світу. Офіційна беатифікація Кароля Войтили 1 травня 2011 року підтвердила впевненість тодішнього Понтифіка Венедикта XVI і почуття народу, який завжди хотів його проголосити «Святим негайно!». У цій книжці Саверіо Ґаета розповідає про чудо, яке допомогло закінчити процес беатифікації, що став найшвидшим за тисячолітню історію Церкви: 6 років і 29 днів від дня смерти. Окрім розповіді про надзвичайне зцілення французької монахині від хвороби Паркінсона – факт, який медики неспроможні пояснити з наукової точки зору, – С. Ґаета наводить численні свідчення про інші ласки, і тілесні, і духовні, які завдяки заступництву Папи Кароля Войтили отримали набожні люди з усіх куточків світу. Згадано численні листи, що надійшли до Постуляційного центру в Римі, у яких йдеться про повністю вилікувані форми раку, видужання від хвороб серця чи 5

печінки, дітей, які народилися без прогнозованих ускладнень та хвороб, а також про надзвичайні навернення різних осіб. У додатку подано інтерв’ю з кардиналом Жозе Сарайва Мартіншем, в якому він пояснює, у чому полягає християнська святість, чим є процес беатифікації та як оцінюють, чи випадок зцілення – справді дивовижний.

Âñòóï

Це можна розглядати як просту статистичну цікавинку, такий собі «церковний рекорд Гіннеса», але в будь-якому випадку беатифікація Івана Павла ІІ є найшвидшою за всі століття історії канонічних процесів. Після церемонії, яку 1 травня 2011 року очолював Папа Венедикт XVI на площі Святого Петра, Папа Войтила був проголошений блаженним через 6 років і 29 днів від дня смерти, «випереджаючи» таким чином матір Терезу з Калькутти, яку було піднято до гідности вівтарів 19 жовтня 2003 року, тобто через 6 років та 44 дні від дня смерти 5 вересня 1997 року. Із духовного погляду дата 1 травня – свято Божого Милосердя1 – найкраща з усіх можливих виборів для того, щоб вшанувати Понтифіка, який сприяв поширенню благочестя, до якого закликав сам Ісус Христос в особі польської святої Фаустини Ковальської. Оскільки це рухоме свято (його відзначають наступної неділі після Великодня), то того сумного вечора 2 квітня 2005 року Літургія розпочала святкування власне цього празника. 1

У латинському обряді (Прим. ред.). 7

Церемонія та офіційний висновок пройшли довгий шлях, який розпочався у день поховання Папи, коли на площі Святого Петра було натягнуто величезні плакати з написом «Святий негайно!», які надавали живе свідчення всесвітнього подиху, зумовленого славою святости Івана Павла ІІ. Слава, яка живилася тим, що протягом десятиріч мільйони вірних у всьому світі вивчили й пізнали свого улюбленого пастиря: його посвячену й ніжну віру, життя чеснотами, мужнє прийняття страждання, як хреста, який треба нести на собі, наслідуючи Христа, і безкорисливу та бережливу любов до ближнього. Утім для Церкви, натомість, загальних тверджень про повагу та благоговіння недостатньо для того, щоб проголосити святим якогось чоловіка чи якусь жінку. Необхідно провести ретельну та структуровану роботу щодо пошуків та оцінки свідчень і документів, завдяки яким можуть бути опрацьовані заслуги кандидата. Саме в цій тривалій праці й полягає процес беатифікації, довірений авторитетним церковним органам, які використовують цінний внесок спеціялістів різних галузей і звичайних вірних, покликаних дати особисте свідчення, а таких у випадку з Іваном Павлом ІІ – не одна тисяча. Після того, як Папа Ратцінґер оголосив, що звільняє відкриття беатифікаційного процесу Івана Павла ІІ від регламентованих п’яти років очікування з дня смерти, 18 травня 2005 року, (день, коли Понтифіку мало виповнитися 85 років), кардинал Камілло Руїні, вікарій Святішого Отця в Римській дієцезії попросив вірних повідомляти «всі ті новини та інформацію, 8

завдяки яким можна було б ствердити чи заперечити славу святости слуги Божого». Згодом, 28 червня, у Римі розпочався дієцезійний процес щодо життя, чеснот та слави святости Папи Войтили. Аналогічний процес через кілька місяців розпочав і кардинал Кракова Станіслав Дзівіш, а згодом додався ще один, розпочатий у Нью-Йорку на підставі свідчення одного американського громадянина. У цих містах було вислухано понад сто усних свідчень, а ще – тисячі в письмовій формі з усіх куточків світу, які згодом були передані Постуляційному центру. Ретельна перевірка цього багатого документального матеріялу, з якого постав жвавий та неочікуваний образ Івана Павла ІІ, дав змогу Раді богословів проголосити героїчність чеснот – віри, надії, любови, а також обережности, справедливости, мужности, поміркованости, євангельської чистоти, убогости та послуху – що 19 грудня 2009 року підтвердив Венедикт XVI. Для того, щоб увійти до сонму святих, необхідно щоб свідчення, які дали люди, були певним чином підтверджені Божою печаткою – чудом, яке повинно відбутися після смерти кандидата, і яке (і на цьому важливо наголосити!) ще не є достатнім для підтвердження святости: лише після проголошення героїчности чеснот, до уваги беруться надзвичайні події, які приписують заступництву кандидата перед Богом. І навіть за таких умов Церква поводиться дуже обережно, перш ніж висловити остаточну думку, продовжуючи прискіпливу роботу щодо оцінення та дослідження. 9

Серед багатьох свідчень, що надійшли до Постуляційного центру після оголошення кардинала К. Руїні про отримані завдяки заступництву Івана Павла ІІ ласки, особливе місце посідає випадок французької монахині сестри Марі Сімон П’єр Норман, яка зцілилася від хвороби Паркінсона. А вирізнявся цей випадок тим, що був підтверджений науковою медичною документацією, правдивість якої не могла викликати жодних сумнівів. Скрупульозні медичні висновки разом із канонічними актами 21 жовтня 2010 року проаналізували експерти Медичної ради Конгрегації у справах святих, які були змушені визнати те, що це зцілення не має наукового пояснення. Після того, як до уваги взяли висновки експертів, 14 грудня консультанти-богослови продовжили процес теологічною оцінкою випадку, одностайно визнаючи факт заступництва Івана Павла ІІ. 11 січня 2011 року було проведено надзвичайну сесію кардиналів і єпископів Конгрегації, наприкінці якої було одноголосно прийнято стверджувальне судження, яке 14 січня 2011 року підтвердив Венедикт XVI. Офіційне визнання факту чуда очистило поле від різноманітних думок, якими супроводжувався процес беатифікації Івана Павла ІІ після проголошення героїчности його чеснот. І справді, протягом 2010 року медики й міжнародні засоби масової інформації необережно висловили свої сумніви щодо проголошення чудом зцілення від цього неврологічного захворювання. Насправді ж Конгрегація у справах святих ще напередодні висловила свою моральну впевненість із цього приводу, проголошуючи чудом надзвичайне зцілення 2003 ро10

ку від однієї патології, яку діягностували як «екстрапірамідний синдром (хвороба Паркінсона) прогресуючого характеру», що зробило свій внесок у справу беатифікації – 25 квітня 2004 року – португальської жінки-містика Александріни Марії Да Кости. Протиставляючи строге аналітичне заключення пустослівним заявам журналістських полемік, яке зумовило те, що дослідження тривали набагато довше, ніж це було б у випадку з блаженними, не такими відомими у світовому масштабі, Медична рада Конгрегації, яку очолював професор Патріціо Поліска (особистий лікар Папи та директор Медичної служби міста Ватикан), провела ретельну роботу, яка спростувала всі сумніви та заперечення. Отець Федеріко Ломбарді, директор прес-центру Ватикану, заявив, що «під час проведення процедур та дослідження не було зроблено жодних винятків чи поблажок». Після проголошення його Блаженним Іван Павло ІІ, згідно з давньою традицією, більше не спочиває у Ватиканських гротах, а перебуває всередині Собору святого Петра, у правій наві. Без відкриття поховання для ексгумації (як це зазвичай відбувається в момент канонізації), потрійна труна, у якій міститься тіло Кароля Войтили, була перенесена до каплиці святого Севастіяна, між каплицею Жалю та каплицею Пресвятої Євхаристії, у ніші, прикритій звичайною мармуровою плитою з латинським написом: Beatus Ioannes Paulus II (Блаженний Іван Павло ІІ). Саме тут мільйони набожних людей можуть вшановувати його щодня та благати про заступництво задля отримання нового чуда, яке дасть змогу остаточно проголосити його святим. 11

1 «Святий негайно!»: нарешті це здійснилось

Вже у проповіді під час похорону Івана Павла ІІ, 8 квітня 2005 року, тодішній кардинал Йозеф Ратцінґер недвозначно сказав: «Ми можемо бути переконані в тому, що наш любий Папа стоїть біля вікна в домі Отця Небесного, дивиться на нас і благословляє нас». Кілька тижнів по тому, коли кардинал став Папою Венедиктом XVI, він підтвердив це особисте переконання під час промови 29 травня в італійському місті Барі: «Ми відчуваємо, що він поруч з нами і разом з нами прославляє Христа, Доброго Пастиря, Якого він вже споглядає особисто». Ці слова, нехай і сказані найавторитетнішою особою, які тоді були простим особистим припущенням, відтепер стали переконанням усієї Церкви. Проголошуючи Івана Павла ІІ блаженним, компетентні ватиканські органи та, насамперед, Папа Ратцінґер висловили своє глибоке переконання в тому, що він справді перебуває в Небі з тими, хто, як кажуть богослови, «блаженно споглядають Господа Бога». Це 13

однозначно підтвердив в одному інтерв’ю кардинал Анжело Амато, префект Конгрегації у справах святих: «Проголошення когось блаженним – це частина звичайного й непомильного служіння Папи Римського: відповідно ми повинні чинити так, щоб не було жодної можливости помилитися». Смерть, здається, не зашкодила надзвичайній інтенсивності, що зігрівала собою діялог між пастирем та його Церквою. Могила Івана Павла ІІ – і дотепер мета для тисяч осіб з усіх куточків світу, які таким чином намагаються вшанувати людину, котра супроводжувала їх протягом чверті століття. Щодня міріяди листів та листівок кладуть поряд з тим, що одна набожна особа назвала «проста мармурова плита, яка, проте, здається, містить всю велич світу та найкращу частину людства й історії». Інші численні листи надходять поштою з найдивнішими адресами. Дотепер найцікавішою, звісно ж, є та, яку написала одна дівчинка на конверті: «Іванові Павлові ІІ. Вулиця Небесна. Рай». Увесь цей матеріял, разом із листами, які вірні надсилали поштою, Постуляційний центр взяв до уваги та перевірив під пильним наглядом монсеньйора Славоміра Одера, який упорядкував матеріял та належно його оцінив. Поряд із численними документами, у яких висловлюється подяка Богові за дар цього великого Папи, що датуються першими днями від часу його смерти, та численними виявами ініціятив харитативного та культурного типу й молитвами на честь Понтифіка, є і свідчення про отримані ласки, духовне очищення та фізичне зцілення. 14

На цьому й зосередилася з особливою ретельністю робота монсеньйора Одера та його співпрацівників, щоб спробувати вирізнити серед багатьох випадків, що навели вірні, ті, які здавалися особливо вартими уваги, оскільки підтверджені відповідними доказами. Абсолютно всі листи були прийняті та прочитані в Постуляційному центрі так, як приймав і вислуховував Папа Іван Павло ІІ всіх тих, хто до нього звертався в пошуках втішення чи підтримки.

«Для мене кожна особа важлива і неповторна» Всі листи були прочитані. Всім тим, хто до нього звертався, надсилали особисту відповідь, звісно ж, за посередництвом Державного секретаріяту Святого Престолу, у якій, зазвичай, йшлося про таке: «Папі повідомлено про Вашу проблему, і він помолився у Вашому наміренні». Часто через кілька тижнів до Ватикану надходив новий лист, у якому йшлося про те, що необхідну ласку було отримано. Наведемо один із листів, що свідчить про це, який надіслала Ельжбета з Польщі в жовтні 2004 року: «Святіший Отче, я дуже тобі вдячна за вервичку, яку ти подарував моєму чоловікові. Якщо чесно, то я навіть не вірила в те, що моє прохання потрапить до твоїх рук. Лікарі не давали нам жодних шансів на одужання. Діягноз був дуже чіткий: рак і негайна хіміотерапія. Мій чоловік страждав також від запалення легенів, анемії та зневоднення організму, а його температура тіла ніколи не опускалася нижче 15

40 °С. Від лікаря ми чули одне й те саме: “Я не знаю, чи він доживе хоча б до завтра”». І далі наведено щире свідчення: «Ми почали молитися. Я вірила в те, що його стан покращиться. Ми жили цією надією: якщо зможемо отримати вервичку від Святішого Отця, то мій чоловік одужає. Того дня мій чоловік повинен був пройти терапію з підвищеним ризиком, а вже у другій половині дня листоноша приніс нам конверт із Ватикану… з вервичкою… Це була незабутня хвилина. Тепер мій чоловік почувається чудово і не мусить більше проходити хіміотерапії. Вервичка тепер завжди при ньому, і ми молимося щодня всією родиною. Молимося за Святішого Отця і за всіх тих, хто був поряд з нами в ті складні дні, дякуючи за все Господеві». І справді, Папа Войтила дізнавався про кожний окремий випадок завдяки папірцям, які клали біля місця, де він, зазвичай, щоденно молився, тож повідомлення про те, що він помолився в наміренні, були правдою, а не жалюгідним обманом. Його вдумливий вибір переживати за долю ближнього корінням сягав вишуканої чутливости, яка часто допомагала йому бачити найприхованіші куточки душі іншої особи. Один римський парох розповідав таке: «Якось він потиснув мені руку і сказав: “Не переживай, все буде гаразд”. А я навіть слова йому не сказав про те, що в мене насправді тоді була одна складна проблема, яка не давала мені спокою, і, звичайно ж, ця ситуація вирішилася краще, ніж я міг собі уявити». Його сповнений любов’ю погляд проникав у глибини душ тих, хто до нього наближався, та обіймав 16

у своїй людяності тисячі осіб, які переповнювали площі міст усього світу, щоб зустрітися з ним. Тим, хто запитував його, з якими почуттями він підходив до натовпів людей, які перебували перед ним на різних публічних заходах, він відповідав: «Я ніколи не зустрічаюся з натовпами. Для мене кожна особа важлива і неповторна». Багато хто вважав його вихідним пунктом почуттів, на який проєктувалося особисте прагнення бути вислуханим і любленим. Навіть ті, хто не мав віри. Про це свідчить драматичний лист, який на його могилі залишила одна повія: «Я не ходжу на Службу Божу, я не вмію молитися, але я ніколи нікому не завдала кривди, і навіть тепер я жертвуюся за моїх дітей. Папо, я знаю, що це погано бути повією. Я прошу тебе, Папо, будь поруч. Я благаю тебе про це. Я молю тебе, щоб ти зробив так, щоб до мене повернулася віра. Я продовжуватиму розмовляти з тобою. І я тебе дуже люблю». Промовисті й листи осіб-некатоликів, які об’являють, що духовну та людяну велич Івана Павла ІІ визнали навіть ті, хто не поділяв його досвіду віри. Наприклад, одна молода жінка-мусульманка, яка була дочкою дипломата однієї ісламської держави, визнаної при Святому Престолі, згадує, як за різних обставин, коли вона ще була дитиною, супроводжувала батьків до Папи і як він завжди по-доброму схилявся до неї, знаходив можливість сказати добре слово чи зробити якийсь приємний жест, що свідчив про його ніжний батьківський підхід до людей. Із юдейського світу до Постуляційного центру надійшов електронний лист одного дідуся, який, будучи 17

ють сумнівів щодо винятковости його прикладу, який супроводжувався великою самопожертвою. Як згадував один жандарм із найближчого оточення Папи Іван Павла ІІ: «На початку його служіння, під час загальних авдієнцій, коли Святіший Отець проходив уздовж огорож, щоб привітатися з вірними, я почув чоловіка, який вигукнув: «Подивіться! Це ж прекрасна людина!». З плином років ці вигуки стали дещо іншими: “Подивіться! Це ж свята людина!”». За докладнішою інформацією чи щодо організації тематичних зустрічей з автором звертайтесь за електронною адресою: info@saveriogaeta.it

ДОДАТОК

Інтерв’ю з кардиналом Жозе Сарайва Мартіншем

«Саме слово “miraculum” (з лат. «чудо») походить від латинського miror – тобто, я дивуюсь, захоплююсь – і, відповідно, вказує на одиничний факт, який свідчить про подив і уважність. Коли говорять про Церкву, то не йдеться про якесь порушення законів природи, а про виняткову подію, яка позначена певною божественною чеснотою, яка виходить поза звичне розуміння речей. Бог, Творець Всесвіту, завдяки чуду пропонує людині певний жест любови, полегшуючи страждання створінь, які звертають на Нього свій погляд». Кардинал Жозе Сарайва Мартінш – один із найбільших експертів у цій галузі, адже за ті десять років, коли він очолював Конгрегацію у справах святих (1998–2008), на його стіл лягло близько двохсот справ, які наука не могла пояснити.

Коли йдеться про святих, здається, що звичайні віряни не мають жодного уявлення про те, у чому полягає сутність їхнього життя вірою, тобто люди не розуміють, у чому полягає святість, яку їм приписують. Поясніть нам, будь ласка, що вкладає у термін «святість» доктрина Католицької Церкви. «Святість полягає в досконалому єднанні з Христом. Тобто вона є водночас плодом Божої благодаті та добровільної відповіді людини. “Щоб людина стала святою, потрібна лише благодать. Хто сумнівається в цьому, той не знає, ані ким є святий, ані ким є людина”. Ці слова належать католицькому мислителю Блезу Паскалю, які він висловив у своїй праці «Думки». Я використав це формулювання, щоб наголосити на двох можливостях для роздумів: у святому поєднуються велич Бога (насамперед, Його благодаті) і велич людини з її можливостями та недоліками, її сподіваннями та досягненнями. Як би там не було, насамперед важливо зрозуміти, що святість для звичайної людини не передбачає втілити в життя чогось надзвичайного й неможливого, а полягає в тому, щоб добре робити повсякденні речі на роботі, у школі, в родині, у священстві чи покликанні до чернечого життя. За своєю суттю святість характеризується єдністю, але водночас вона дуже багатогранна. Серед її цілей – досягнути досконалої любови, тобто максимального рівня любови до Бога та до ближнього. І саме це вимагає, щоб в особистому житті було втілено задум, який Бог замислив для кожної людини, і який є не “серійним продуктом”, а витвором божественного ремесла». 58

Тож хто такий святий? «Щоб зрозуміти, ким є святий і що Бог прагне сказати Церкві та людству завдяки цим постатям, необхідно зробити чіткий вступ: всі святі, кожен посвоєму, досягнув вершин любови; але кожен із них є носієм особливого повідомлення, яке необхідно шукати не тільки в героїзмі, з яким він “особисто” практикував християнські чесноти, але й у тому, як він виконував свою місію на землі. Усвідомлення завдання, отриманого від Бога, разом із щоденною боротьбою задля його втілення в життя пояснює героїзм святих. Святий – це людина, яка усвідомила глибину свого єства: у нього немає одного серця, щоб любити Бога, і ще одного, щоб любити людей і увесь світ. Він твердо ступає ногами по землі, деколи він зашпортується і падає, але встає і продовжує свій шлях. Підсумовуючи: святий – це шедевр Божої любови та благодаті і, водночас – взірець людяности та використання тієї свободи, яку Господь забажав подарувати нам. А святість – повнота людськости. Це не чийсь привілей і не монополія обраних осіб, а покликання, яке доступне абсолютно всім. Святі не були героями, якими треба захоплюватися, і навіть якщо вони були такими, не це було причиною їхньої канонізації. Це важливо зрозуміти, щоб не приписувати святим якоїсь “екзотичности” і не розглядати їх поза перспективою реального світу, адже це врешті-решт взагалі позбавляє їх реальности».

Отже, святість доступна не тільки певним привілейованим людям? «Абсолютно! Покликання до святости є загальним, оскільки звернене до всіх, без жодного винятку, чоловіків і жінок. Це означає, що вона призначена не лише для кількох вірних, що перебувають в якомусь специфічному життєвому стані, як наприклад, священики чи ченці, але для всіх людей, незалежно від того, в якому життєвому стані вони перебувають. Щодо цього Іван Павло ІІ висловлювався однозначно й категорично. Він говорив про святість кожного, як про один з основних пунктів душпастирської діяльности Церкви третього тисячоліття. Папа Войтила, окрім того, вказав шлях, яким кожен повинен слідувати, щоб досягнути святости: вірне виконання своїх родинних, професійних і суспільних обов’язків, тобто жити в повноті, день за днем та до кінця, все те, що відбувається в повсякденному житті, навіть якщо на початку воно здається неважливим. Так, святість вимагає героїчности чеснот у повсякденні. Але також незаперечним є те, що вірна постійність у щоденних обов’язках може бути важливішою за зовнішні жести, часто надумані, які вважають основним виявом святости. Душпастирська діяльність, спрямована на покликання до святости, повинна подаватися як обов’язкова мета для всіх вірних, щоб допомогти їм відкрити для себе велич повсякденного життя, в якому Бог прагне бачити нас святими».

Чи протягом століть відбулися якісь зміни щодо того, якими Церква бачить святих, надаючи перевагу одним рисам і не приділяючи уваги іншим? «Святість стоїть понад часом та історією. Чи то вчора, чи сьогодні, вона завжди однакова. Святим є той, хто повністю реалізував своє життя в Богові, не приховуючи нічого для себе. Завдяки хрещенню християнин стає сином Бога в Ісусі Христі, він стає “сином Сина”. Тож святим є той, або, якщо говорити точніше, прямує до святости той, хто намагається щомиті поводитися згідно із задумом, що намітив Бог для нього, щедро відповідаючи на імпульси благодаті, повністю ввіряючи себе в руки Отця Небесного. Але, водночас, святість глибоко вкорінена в людську дійсність. Життя святих показують нам, як було втілено за їхніх конкретних життєвих обставин їхню ідентифікацію з Ісусом Христом. Протягом століть у біографіях святих переважав певний літературний жанр, який залишив поза увагою щоденну відповідь на заклики благодаті, зосереджуючись власне на героїчних моментах, які деколи сповиті аурою легендарности. Тож необхідно уточнити, що ці люди не освятилися завдяки періодичним випадковим учинкам, але завдяки вірності та наполегливості, які допомогли їм виявити героїчність у своїх повсякденних обов’язках, щоб втілити в життя Божу волю: ось що ми повинні наслідувати в них. Якби їхнє життя обмежувалося надприродними вчинками, то навряд чи їх було б проголошено святими і, звісно ж, ніхто б не запропонував їх як взірців до наслідування. За будь-яких обставин святість особливо позначається також і на культурі, якщо її розглядати як гло61

бальну перспективу, на яку орієнтується увесь світ. Святі посприяли тому, щоб народилися нові культуральні моделі, нові відповіді на проблеми та великі виклики суспільства, новий розвиток людства в історичному контексті. Святі, неначе маяки: вони вказують людям ті можливості, які мають у розпорядженні. Саме тому вони є цікавими і з культурної точки зору, незалежно від того, якими були їхні релігійні переконання, чи того, який підхід ми використовуємо, коли досліджуємо їхнє життя». Отже, кожен християнин покликаний до святости. До того ж, згідно із доктриною Католицької Церкви, всі ті, хто вже перебувають у Небі, є перед обличчям Бога і мають аналогічний рівень блаженства незалежно від того, чи вшановують їх як святих, чи ні. Тоді виникає питання, що саме відрізняє «офіційних» блаженних і святих від усіх інших християн, які померли, перебуваючи в Божій благодаті? «Якби кількість християн, які жили по-справжньому свято, збігалася з кількістю канонізованих і проголошених блаженними осіб, ми були б змушені визнати, що за два тисячоліття своєї історії Церква не впоралася з виконанням довіреної їй Ісусом Христом місії. Але це не так. Незліченну кількість людей, які жили і померли у святості, перебувають зараз у Небі, насолоджуються блаженним спогляданням, ми вшановуємо на свято Всіх святих (1 листопада згідно з римо-католицькою традицією). Можна сказати, що йдеться про “невідомих солдатів” святости, які, “внаслідок своєї інтимної єдности з Христом, зміцнюють усю Церкву у святості, облагороджують культ, яким 62

вона вшановує Бога тут на землі, та багатьма іншими способами роблять внесок в її повну розбудову” (з Догматичної конституції про Церкву Lumen Gentium, 7). Можна запитати про те, чи канонізовані особи є більш святими і чи вони більш героїчно втілили в життя чесноти, досягнувши більшого ступеня слави. Ми не знаємо цього і в нас немає засобів, щоб це встановити, але ми можемо впевнено говорити про те, що канонізація проголошує святість особи, не проводячи жодних паралелей зі святістю тих, хто вже перебуває в Небі». Але чому ж тоді Церква пропонує для вшанування лише декого з тих багатьох, які перебувають у Небі? «Відповідь надзвичайно проста: Церква пропонує канонізувати тих, чия особа була особливо визначною завдяки тому, що вони були більш відомими та вже мали певну славу святости серед Божого народу, тож вірні бачать у них взірець для наслідування та звертаються до них, як до заступників перед Богом. Якщо бути точними, то ми повинні погодитися, що взірцем, до того ж єдиним, може бути тільки Ісус Христос, оскільки він не поза нами, а всередині нас завдяки дії Святого Духа. Святі – не взірці у вузькому значенні цього слова, а копії або репродукції, більш чи менш досконалі, того взірця, яким є Ісус Христос. Утім, попри це, їхнє життя пропонує нам приклад того, як наслідування Ісуса Христа стало дійсністю за їхніх конкретних життєвих обставин і дало їм змогу ідентифікуватися з Ним. У Небі всі щасливі та блаженні завдяки спогляданню Бога. Тут, на землі, Церква розрізняє загальну 63

і канонічну, тобто офіційно визнану святість. До загальної повсякденної святости покликані абсолютно всі християни силою їхнього покликання, отриманого разом із хрещенням, яке робить їх невіддільною і живою частиною “Того, Хто є святим Бога”. Тож слова “Будьте досконалі, як Отець ваш небесний досконалий” (Mт. 5, 48) звернені абсолютно до всіх учнів Христа. Про це говорить і ІІ Ватиканський Собор, який наголошує, що “всі члени Церкви покликані до святости” (з Догматичної конституції про Церкву Lumen Gentium, 59). Окрім загальної святости існує святість, яку називають канонічною. Вона полягає в героїчності життя християнськими чеснотами, офіційно визнана Церквою і пропонується нею, як взірець для всього Божого народу. “Папське вчення говорить про те, що не всім дано досягнути найвищих щаблів канонічної і канонізованої святости” (Пій XI)». Хто може бути запропонований для канонізаційного процесу? І коли він може розпочатися? «Будь-який католик може стати головною дійовою особою цього процесу, аби тільки його життя було пронизано героїчністю християнських чеснот і славилося святістю після його смерти. Героїчність чеснот полягає у християнській поведінці, що виходить за межі загальноприйнятої, у втіленні в життя з душевною готовністю Божих чеснот (віра, надія, любов), головних чеснот (розсудливість, справедливість, мужність, стриманість), а також, якщо йдеться про богопосвячену особу, про три євангельських ради (чистота, убогість, послух). Слава святости, на64

томість, це загальна думка, яка приводить до того, що вірні вшановують якогось чоловіка чи жінку та довіряються їхньому молитовному заступництву. Щоб розпочати канонізаційний процес, необхідно, щоб минуло принаймні п’ять років від дня смерти кандидата. Так званий “актор” процесу – яким може бути єпархія, інститут богопосвяченого життя, група вірних чи навіть якась конкретна особа – повинен для того, щоб формально розпочати процес, зробити запит щодо nulla osta (з лат. «нічого не перешкоджає») до Конгрегації у справах святих, яка перевіряє, чи немає перешкод, заперечень в інших ватиканських конгрегацій. Окрім того, якщо минуло вже тридцять років від дня смерти, необхідно продемонструвати, що процес не було розпочато раніше з поважних причин, а не лише через недбалість чи якесь шахрайство». Яка різниця між беатифікацією і канонізацією, між блаженним і святим? «Беатифікація – перший крок на шляху до остаточної канонізації. З історичної точки зору термін “канонізація” 1171 року вперше вжив Папа Олександр ІІІ, натомість різницю між блаженним і святим 1483 року сформулював Сикст IV. Через беатифікацію проголошується святість життя блаженного і дозволяється публічне звершення культу на його честь в межах певної єпархії чи певного церковного інституту (наприклад, чернечого згромадження). Канонізація передбачає особливе урочисте проголошення святости та публічне вшанування в усій Церкві. Отже, беатифікація має локаль65

Враховуючи, що дуже багато людей молиться про отримання ласки зцілення, то слушним буде питання щодо того, як Бог обирає, хто буде вислуханий, а хто – ні? «Тут ми вже входимо у сферу Божого таїнства. Ми не знаємо нічого про Його задуми щодо можливого вибору тієї чи тієї особи. Уділити благодать чи зцілення – це вільний вибір Творця. Він вимагає від нас лише повної довіри. У документації дослідження чуда часто наголошується, що Бог, через посередництво якогось Свого слуги чи блаженного, уділяє благодать тим особам, які були готові отримати цей дар, але, насамперед, вони прагнули виконати Його волю, адже в Євангелії чітко сказано: “Просіть, і дасться вам; стукайте, і відчинять вам”. Віра не тільки дає нам можливість поєднатися з Божою волею, а ще є живим прагненням людини увійти в божественне таїнство».

Коротка хронологія життя Кароля Юзефа Войтили

1920

18 травня народився у м. Вадовіце (поблизу Кракова, Польща), у родині 44-річного Кароля, офіцера польської армії, та 36-річної Емілії Качоровської, вчительки й домогосподарки. У родині також були: брат Едмунд, на 14 років старший за Кароля, Юзефа та сестра Ольга, яка померла за 6 років до народження Кароля, якого охрестили 20 червня.

1926

15 вересня пішов до початкової школи.

1929

13 квітня від серцевого захворювання померла мама.

1932

5 грудня внаслідок жахливої епідемії скарлатини помер брат Едмунд.

1938

3 травня отримав таїнство Миропомазання та склав шкільні випускні іспити. 22 червня вступив на філософський факультет Яґеллонського університету і разом з батьком переїхав до Кракова. 89

1940

У лютому познайомився з Яном Тирановським, який запросив його до спільноти «Живий Розарій» та ознайомив із творчістю християнських містиків. 1 листопада, щоб уникнути депортації до Німеччини (яка вже рік, як окупувала Польщу), почав працювати у каменярні в Закжувку.

1941

18 лютого помер батько. У серпні К. Войтила приймав у себе родину Мечислава Котлярчика, засновника «Театру живого слова».

1942

Навесні перейшов працювати на хімічний завод компанії «Сольвей». У жовтні розпочав навчання на підпільному богословському факультеті Яґеллонського університету.

1943

У березні востаннє з’явився на театральній сцені в головній ролі у драмі Самуель Зборовський Юліуша Словацького.

1944

29 лютого К. Войтилу збила вантажівка і він потрапив до лікарню. У серпні архиєпископ Сапєга перевів його разом з іншими підпільними семінаристами до архиєпископської резиденції у Кракові.

1946

1 листопада кардинал Сапєга в особистій каплиці висвятив К. Войтилу на священика. 15 листопада поїхав до Риму, щоб продовжити богословське навчання в колегії «Анґелікум». 90

1947

3 липня здобув ліценціят з богослов’я. Влітку того ж року мандрував Францією, Бельгією та Голландією.

1948

19 червня захистив докторат Доктрина віри у творчості святого Івана від Хреста, а за кілька тижнів повернувся до Кракова. 8 липня К. Войтилу призначили вікарієм парохії у с. Неговіч. 16 грудня Яґеллонський університет визнав дійсним отримане в Римі академічне звання доктора богослов’я.

1949

У серпні призначений вікарієм на парохії Святого Флоріяна у Кракові.

1951

1 вересня архиєпископ Кракова Євгеніуш Базяк дав К. Войтилі два роки на те, щоб він став університетським викладачем.

1953

У жовтні почав викладати Соціяльну католицьку етику на богословському факультеті Яґеллонського університету. У грудні отримав посаду доцента.

1954

Став професором Краківської семінарії та Люблінського Католицького Університету.

1957

15 листопада Центральна комісія з питань кваліфікації надала К. Войтилі статус вільного університетського викладача.

1958

4 липня призначений єпископом-помічником Краківської архиєпархії. 28 вересня отримав єпископські свячення.

1960

Опублікував працю Любов і відповідальність.

1962

Після смерти архиєпископа Базяка, 16 липня К. Войтилу призначили головним вікарієм. Від 11 жовтня до 8 грудня брав участь у першій сесії ІІ Ватиканського Собору.

1963

Від 6 жовтня до 4 грудня в Римі брав участь у другій сесії ІІ Ватиканського Собору. Від 5 до 15 грудня перебував на прощі на Святій землі. 30 грудня призначений архиєпископом Кракова.

1964

13 січня опублікована офіційна булла про призначення його архиєпископом Кракова. 8 березня відбулася урочиста інавгурація в Соборі Вавеля. Від 14 вересня до 21 листопада брав участь у третій сесії ІІ Ватиканського Собору, а потім знову вирушив у двотижневу прощу до Святої землі.

1965

Від 14 вересня до 8 грудня брав участь у четвертій, заключній сесії ІІ Ватиканського Собору в Римі.

1967

Від 13 до 29 квітня перебував у Римі, взяв участь в першій сесії Ради у справах мирян. 92

28 червня з рук Папи Павла VI отримав кардинальський титул. 1969

Опублікував працю Особа і вчинок. Від 11 до 26 жовтня брав участь у першій генеральній надзвичайній асамблеї Синоду єпископів, що відбувалася у Римі.

1972

Опублікував дослідження про те, як відбувався ІІ Ватиканський Собор: Джерела відновлення. 8 травня урочисто відкрив Синод архиєпархії Кракова.

1973

Від 2 до 9 березня брав участь у Євхаристійному Конгресі в Австралії, згодом відвідав Філіппіни та Нову Гвінею. У травні перебував у Бельгії, а в листопаді – з візитом у Франції.

1974 Від 27 вересня до 26 жовтня брав участь у третій генеральній загальній асамблеї Синоду єпископів в Римі, під час якої відповідав за доктринальну частину. 1975

Від 3 до 8 березня перебував у Римі, взяв участь у першому з’їзді генерального секретаріяту Синоду єпископів. У вересні відвідав Німецьку Демократичну Республіку.

1976

Від 7 до 13 березня у присутності Папи Павла VI проводив у Ватикані духовні реколекції; його роздуми опублікували у книжці Знак 93

суперечливости. Від 23 липня до 5 вересня відвідував Сполучені Штати Америки та Канаду. 1978

Від 11 серпня до 3 вересня перебував в Римі у зв’язку зі смертю Папи Павла VI. Брав участь у похороні, Конклаві та церемоніях, що передбачені після виборів нового Папи Івана Павла І. 3 жовтня – знову в Римі через несподівану смерть Івана Павла І. 24 жовтня розпочався Конклав, а 16 жовтня приблизно о 17.15 К. Войтилу обрали Понтифіком. Взяв ім’я Іван Павло ІІ. 22 жовтня урочисто розпочав своє служіння як Верховний Пастир Католицької Церкви. 5 листопада вирушив у прощу до Ассизької базиліки та римської базиліки Санта Марія над Мінервою, щоб вшанувати покровителів Італії: святого Франциска Ассизького та святу Катерину Сієнську. 12 листопада офіційно вступив у Собор Святого Івана в Латерані, як знак початку служіння єпископа Риму.

1979

4 березня вийшла перша Енцикліка К. Войтили Redemptor hominis (Відкупитель людини). У червні прибув до Польщі з душпастирським візитом. У жовтні виступив у Нью-Йорку на засіданні Організації Об’єднаних Націй. У листопаді в Туреччині зустрівся із православним патріярхом Дімітріосом І. 94

1980

4 квітня, у Велику п’ятницю, вперше сповідав вірних у Ватиканському соборі. 30 листопада опублікована Енцикліка Dives in misericordia (Багатий милосердям).

1981

13 травня о 17.19 на площі Святого Петра став жертвою замаху, який здійснив член турецького ультранаціоналістичного угруповання Мехмет Алі Аґджа. Прооперований у Клініці Джемеллі. Після 22 днів шпиталізації, 3 червня, повернувся до Ватикану. Від 20 червня до 14 серпня знову перебував у лікарні.

1982

У травні вирушив у прощу до Фатіми, щоб віддячити Пресвятій Богородиці за її материнську опіку і проголосити, через рік після замаху на життя, Акт посвячення та ввірення світу Непорочному Серцю Пресвятої Діви Марії. 10 жовтня очолив церемонію проголошення святим отця Максиміліяна Марії Кольбе.

1983

25 січня оприлюднив новий Кодекс Канонічного Права. 25 березня проголосив початок Святого Року Спасення. 27 грудня відвідав Мехмета Алі Аґджу у в’язниці Ребібб’я.

1984

22 квітня проголосив закінчення Святого Року Спасення.

1985

30 та 31 березня в Римі спілкувався з учасниками міжнародної молодіжної зустрічі. 95

1986

13 квітня відвідав римську синагогу. 18 травня світ побачила Енцикліка Dominum et vivificantem (Господа животворящого). 27 жовтня в Ассизі очолив Міжнародний день молитви за мир.

1987

25 березня вийшла Енцикліка Redemptoris Mater (Мати Відкупителя). Напередодні свята Зіслання Святого Духа, 6 червня, розпочав Богородичний рік. 30 грудня вийшла Енцикліка Sollicitudo rei socialis (Турбота про соціяльні справи).

1988 21 травня у Ватикані відкрив притулок «Дар Марії», який довірено згромадженню матері Терези з Калькутти. 28 червня підписав Апостольську конституцію Pastor Bonus (Добрий Пастир) про реформу ватиканської курії. 15 серпня закінчив Богородичний рік. 1989

7 вересня проголосив Днем молитви за мир у Лівані. 30 вересня прийняв Примаса Англіканської Церкви Роберта Рунсі.

1990

26 серпня закликав до миру в Перській затоці після того, як Ірак увів війська до Кувейту. 7 грудня вийшла Енцикліка Redemptoris missio (Місія Відкупителя).

1991

15 січня надіслав листа президентам Сполучених Штатів Америки та Іраку (Джорджу Бушу та Саддаму Хусейну) з проханням при96

пинити війну в Перській затоці. 1 травня опублікована Енцикліка Centesimus annus (Сотий рік). 1992 Від 12 до 26 липня – знову у Клініці Джемеллі через необхідність видалити доброякісну пухлину з кишківника. 9 грудня побачив світ новий Катехизм Католицької Церкви. 1993

9 та 10 січня в Ассизі очолив зустріч молитви за мир в Європі, а особливо на Балканському півострові. 6 серпня вийшла Енцикліка Veritatis splendor (Світло істини). 11 листопада посковзнувся і отримав перелом правого плеча, яке протягом місяця було зафіксованим у гіпсі.

1994

23 січня у Ватиканському соборі служив Літургію за мир на Балканах. 28 квітня впав і зламав праве стегно: прооперований у Клініці Джемеллі, шпиталізація тривала аж до 27 травня. 14 листопада опублікований Апостольський лист Tertio millennio adveniente (Наближення третього тисячоліття), у якому оголосив Ювілей 2000 року.

1995

Побачили світ Енцикліки Evangelium vitae (Євангеліє життя), 25 березня, і Ut unum sint (Щоб усі були одно), 25 травня. 97

1996

22 лютого через Апостольську конституцію Universi dominici gregis (Усе Господнє стадо), реформував порядок проведення Конклаву. Від 6 до 15 жовтня шпиталізований до Клініки Джемеллі для проведення апендектомії (видалення апендиксу).

1997

16 червня надіслав листа прем’єр-міністру Ізраїлю Біньяміну Нетаньягу та президентові Палестинської автономії Ясіру Арафату щодо миру на Близькому Сході.

1998

14 вересня вийшла Енцикліка Fides et ratio (Віра і розум). 29 листопада опублікована булла Incarnationis mysterium (Чудо воплочення), у якій йдеться про Ювілей 2000.

1999

1 жовтня в Апостольському листі Spes aedificandi (Розбудовуючи надію) проголосив покровительками Європи святих Бригіду Шведську, Катерину Сієнську і Терезу Венедикту Хреста (Едит Штайн). Проти ночі 24 грудня урочисто відкрив великий Ювілей 2000 року.

2000

Від 24 до 26 лютого – проща на Синайську гору в Єгипті, а від 20 до 26 березня перебував на Святій землі. 7 травня очолив екуменічну зустріч, щоб вшанувати «свідків віри двадцятого століття». 12 та 13 травня вирушив до Фатіми, де проголосив об’явлення так званої «третьої таємниці». 98

2001

6 січня закінчив Ювілей 2000 року й підписав постювілейний Апостольський лист Novo millennio ineunte (На початку нового тисячоліття). У червні відвідав Україну.

2002

24 січня в Ассизі очолив День молитви за мир у світі. 16 жовтня Апостольським листом Rosarium Virginis Mariae (Вервиця Діви Марії) проголосив Рік вервиці і додав п’ять Світлих Таїнств до цієї традиційної богородичної молитви.

2003

5 березня проводив День молитви і посту за мир. 23 квітня, коли виповнилося 8959 днів від моменту його обрання Папою Римським, став третім за тривалістю перебування на Папському престолі Понтифіком (після Пія IX та Лева XIII, не враховуючи, звичайно ж, святого Петра). 17 квітня вийшла Енцикліка Ecclesia de eucharistia (Церква про Євхаристію). 16 жовтня служив урочисту Літургію з нагоди 25-ої річниці обрання Папою Римським.

2004

10 червня проголосив святкування особливого Року Євхаристії. 14 та 15 серпня перебував у Люрді, а 5 вересня вирушив до Лорето: це його дві останні подорожі.

2005

30 січня востаннє особисто молився з вірними недільну молитву Angelus. Ввечері 1 лютого шпиталізований до Клініки Джемеллі через гострий ларинготрахеїт (важке запалення ор99

ганів дихання). 10 лютого повернувся до Ватикану, але 24 лютого – знову у Клініці Джемеллі, де перебував до 13 березня внаслідок запального синдрому. 30 березня під час загальної авдієнції визирнув з вікна Апостольського палацу, щоб поблагословити тисячі прочан, присутніх на площі Святого Петра. Це його остання публічна поява. У другій половині дня, 31 березня, проявилося запалення сечовивідних шляхів, яке спричинило септичний шок і призвело до серцево-судинної недостатности. 2 квітня о 21.37, в першу суботу місяця, напередодні свята Божого Милосердя, Іван Павло ІІ помер у віці 84 роки, 10 місяців і 15 днів, пробувши Папою Римським 26 років, 5 місяців і 17 днів. 2005–2011 19 квітня кардинала Йозефа Ратцінґера обрано новим Папою Римським: Венедиктом XVI. 13 травня він зробив для Кароля Войтили виняток із загального правила щодо п’ятирічного очікування від дня смерти перед початком канонізаційного процесу. Від червня 2005 до квітня 2007 року було проведено основний процес у дієцезії Риму та процеси за дорученням в інших дієцезіях щодо життя, чеснот і слави святости і чуд Кароля Войтили. У червні 2009 року, після перевірки відповідного Positio (Положення), дев’ять радниківбогословів Конгрегації у справах святих ви100

словили свою позитивну оцінку щодо героїчности чеснот Івана Павла II. У листопаді того ж року позитивну думку в цій справі висловили також кардинали і єпископи – члени Конгрегації у справах святих. 19 грудня 2009 року Папа Венедикт XVI підписав декрет про визнання героїчности чеснот Івана Павла II. У жовтні 2010 року медичні радники Конгрегації проаналізували канонічний запит щодо сестри Марі Сімон П’єр Норман і ствердили неможливість науково пояснити зцілення монахині. У грудні 2010 року, вивчивши твердження медиків, радники-богослови Конгрегації провели богословський аналіз цього випадку й підтвердили факт чуда внаслідок призивання молитовного заступництва Івана Павла II. У січні 2011 року кардинали та єпископи Конгрегації оголосили своє позитивне рішення, визнаючи зцілення монахині чудом. 14 січня 2011 року Папа Венедикт XVI авторизував Конгрегацію у справах святих підписати декрет про визнання чуда внаслідок призивання молитовного заступництва слуги Божого Івана Павла II, призначивши дату беатифікації на 1 травня 2011 року.

101

Молитва на випрошення ласк за посередництвом Папи Івана Павла ІІ

O Пресвятий Триєдиний Боже, дякуємо Тобі за те, що Ти дарував Церкві Папу Івана Павла II, в якому засіяла Твоя батьківська ніжність, слава Хреста Господнього і сяйво Духа любови. Він, повністю уповаючи на Твоє безмежне милосердя та на материнське посередництво Пречистої Діви Марії, дав нам живий приклад Ісуса Доброго Пастиря. Він показав нам святість, як високий вимір християнського життя і як дорогу для осягнення вічної єдности з Тобою, Боже. Подай нам, Господи, через його посередництво, згідно з Твоєю святою волею, ласку, про яку ми Тебе благаємо, з надією, що він незабаром буде долучений до Твоїх святих. Амінь.

102

Зміст

Вступ ...................................................................................... 7 1. «Святий негайно!»: нарешті це здійснилось ................ 13 2. Чудо беатифікації ............................................................ 37 Додаток. Інтерв’ю з кардиналом Жозе Сарайва Мартіншем .................................................. 57 Коротка хронологія життя Кароля Войтили ..................... 89 Молитва на випрошення ласк за посередництвом Папи Івана Павла ІІ ........................................................... 102

НАУКОВО-ПОПУЛЯРНЕ ВИДАННЯ

Саверіо Ґаета ЧУДО КАРОЛЯ Свідчення та докази святости Івана Павла ІІ Літературний редактор Анна-Марія Волосацька Богословський редактор Тереза Ференц Технічний редактор Петро Клим

Підписано до друку 15.05.13. Формат 84x108 1/32. Папір офс. Офс. друк. Ум.-друк. арк. 5,5. Ум. фарбовідб. 5,9. Обл.-вид. арк. 3,3. ТзОВ Видавництво «Свічадо» (Свідоцтво серії ДК №1651 від 15.01.2001) 79008, м. Львів, а/c 808, вул. Винниченка, 22. Тел.: (032) 244-57-44, факс: (032) 240-35-08 e-mail: post@svichado.com, url: www.svichado.com Віддруковано згідно з наданим оригінал-макетом у друкарні ТзОВ «Зерцало» (Свідоцтво серії ААВ № 219930 від 30.01.2013 р.) вул. Січових стрільців, 35а, с. Кротошин, Пустомитівський р-н, Львівська обл.