Чи готовий я померти завтра? Роздуми грішника про віру, гріх і покаяння. by SVICHADO

Переклад за виданням: Яраслаў Чапля. Ці гатовы я памерці заўтра? Роздум грэшніка пра веру, грэх і пакаянне, Мінск: «Про Хрысто», 2010.

УДК 27–184.3 ББК 86.37.4 Ч 44 З білоруської переклала Марійка Чайка Теми і сюжети малюнків – автора Малюнки Люби Шпаковської Художнє оформлення обкладинки Лади Гентош Чапля Ярослав Ч 44 Чи готовий я померти завтра? : Роздуми грішника про віру, гріх і покаяння; пер. з білорус. М. Чайка. – Львів : Свічадо, 2014. – 128 с. ISBN 978-966-395-723-4 У книжці «Чи готовий я померти завтра?» популярно розповідається про суть сповіді – таїнства покаяння, над якою автор запрошує порозважати на прикладах зі Святого Письма. Видання адресоване всім, хто турбується про духовний розвиток своєї особи. ББК 86.37.4 УДК 27–184.3

ISBN 978-966-395-723-4

Світлій пам'яті моїх батьків Мар'яна Ришардовича і Генавефи Антонівни (Каранкевич) присвячую

До читача

Дарма ви взяли до рук цю книжку. Ліпше відразу ж покладіть її назад на полицю книгарні. Це я звертаюся до тих, хто ледь не напам'ять знає Святе Письмо й орієнтується в Новому Заповіті, як у таблиці множення; хто прочитав стос богословських книжок і може нарівні говорити з професорамибогословами; хто чудово знає історію християнства взагалі і Католицької Церкви зокрема. Бо ця книжка не для вас. Нічого нового для себе ви в ній не знайдете. Це так само, як старанному учневі-десятикласникові немає потреби повторювати теорему Пітагора і де розташований Еверест. Якщо ж ви тільки перебуваєте на шляху до храму – зробили всього кілька кроків чи вже пройшли до нього певну відстань, – але потребуєте чогось на кшталт стислого довідника, щоб ваш шлях був певнішим, – то, сподіваюся, що ці мої роздуми про віру, гріх і покаяння хоч трішки можуть бути для вас корисними. Бо коли вам за сорок, то ми багато в чому подібні. Ви, як і я, не ходили до недільної школи при церкві, бо її просто не існувало, та й церква у вашій місцевості була радше замкнена. Віру в Бога ми з вами всмоктали разом з молоком матері й зуміли не згубити її в атеїстичному оточенні, та от 5

знань про Церкву та її духовну спадщину нам завжди бракувало. Ренесанс Церкви, що розпочався 20 років тому, дає нам чимало можливостей самостійно набути ці знання, щоб наша віра базувалася не лише на традиціях предків, а й на вченні Церкви. А вже чи скористаємося з цих можливостей – залежить лише від нас. Якщо ж вам менше, ніж 40, то ваше дитинство та юність збіглися з відродженням Церкви в Білорусії. Завдяки цьому ваш духовний потенціял формується цілком в інших, значно сприятливіших умовах, ніж у людей старшого віку. Але, зрозуміло, це зовсім не означає, що дорога до вашого храму близька, широка й викладена гарною плиткою. В кожного вона своя. Кожний прокладає її переважно сам, іноді, з великими духовними зусиллями – через пустелю бездуховности, через болото спокус, у нетрі власного егоїзму… Тож допоможімо в цьому один одному. Тішитимуся, якщо моя книжка стане одним з камінчиків у бруківці на вашому шляху до храму.

Яка професія в Бога?

Колись давно монах-пустельник Данило, відомий своїм м’яким характером та милосердністю до грішників, прийшов сповідати важкохворого. Й побачив, що той вагається. Отець Данило його заспокоїв: – Я не наполягаю на сповіді, – сказав він. – Я не хочу, щоб зі страху ти прийняв поспішливе рішення. Засни спокійно і, коли вранці прокинешся, поклич мене. Ці слова з книжки «Отці-пустельники жартують», яка вийшла в Москві у видавництві отців-францисканців, час від часу спадають мені на думку. Коли, наприклад, спостерігаєш за зосередженими обличчями людей на короткому шляху до сповідальниці, чи коли сам пильніше вдивляєшся в себе і знаходиш у своїх вчинках і поведінці таке, від чого тобі стає, м’яко кажучи, ніяково. Ти хотів би повернутися у ті ситуації та вчинити по-іншому. Не «якось інакше», а ти достаменно знаєш як, щоб не суперечити усьому, що тобі самому не подобається в інших і що зараз непокоїть твоє сумління. Отже, в тебе була альтернатива тому, що і як ти робив, та ти чомусь не скористався з неї. Зрештою, що значить чомусь? Зрозуміло чому – не захотів подумати, не вважав за потрібне стримати емоції, проігнорував 7

почуття інших, не передбачив наслідків. І сам собі думаєш: так, братику, кепські твої справи… Знову згадуєш: «Коли завтра прокинешся…» А якщо ні? Й будеш стояти перед брамою, спостерігаючи, як апостол Петро відчиняє її для інших, а тебе не зауважує, а потім пштрикне по носі, і ти нарешті зрозумієш, що твоє місце на найнижчому поверсі… У тій же книжці про отців-пустельників є ще один симптоматичний жарт. Якийсь розбійник прийшов помирати до брами монастиря. – Бог мені прощає, – мовив він ченцеві, який вийшов до нього. – Чому ти в цьому такий упевнений? – запитав той. – Тому що це Його професія… Прочитавши відповідь розбійника, я замислився: чому ми так часто порушуємо Божі заповіді й при цьому так упевнені, що нас чекає не кара Божа, а Божа милість? Ми так звикли до виразу «Бог милостивий», що не запитуємо себе: а де та межа, за якою милість вичерпується і кара стає неминучою? Перед тим, як відважитися на написання цієї книжки, я спілкувався з багатьма людьми різного віку, які зачисляють себе до, так би мовити, віруючих, що практикують християнство, – вони беруть участь у житті своїх парохій, регулярно ходять на Службу Божу. Але в їхніх знаннях про гріх, сповідь, покаяння, відпущення гріхів тощо є білі плямки та плями. Я не священик і не 8

А може, йому до нас? Бог меніає! прощ

богослов, тому помисливши, прийшов до висновку, що й мені треба глибше про це подумати. А якщо хочеш знати більше, треба з’ясувати, що воно та як. Якщо це важливо й для вас, то спробуймо з’ясувати разом. 9

Cпадщина Адама і Єви

Тепер це видається невірогідним, але від створення світу всі мешканці планети Земля могли жити в раю. І не знали б ми, так само, як покоління, що жили до нас, і ті, що будуть жити після нас, ні хвороб, ні вбивств, ні заздрости, ні зради, ні неправди, ні воєн, ні інших різноманітних бід та нещасть, які споконвіку супроводжують людину й будуть разом з нею до кінця світу. Що ж, м’яко кажучи, сумний спадок отримали люди від своїх прабатьків. З Біблії невідомо, що за садовину скуштували Адам та Єва. Можливо, це справді були яблука, як чомусь прийнято вважати, можливо, це виноград чи гранати, як доводять дослідники Святого Писання. Та справа зовсім не у формі, не в кольорі і не в смакові з’їджених яблук. Бог, сотворивши перших людей і поселивши їх в саду Едемському, дав їм усе і дозволив усе. Заборонив лише споживати плоди з дерева пізнання добра та зла, яке росло посередині райського саду. Адам з жінкою мали вибір: виконати Божий заповіт – значить, вічно жити в раю, на всьому готовому, не знаючи, що криється за поняттями «біль», «біда», «горе», не виконати – для Єви означало, як написано на самому початку Старого Завіту, в болях народжувати дітей 10

і терпіти панування над собою чоловіка, для Адама – важкою працею здобувати їжу на проклятій через нього землі, яка буде родити терня, будяки і польові рослини, а для обох них і їхніх нащадків – втратити життя вічне. Перші люди не знали про цю альтернативу, яку приготував їм Творець. Їм усе було зрозуміло, бо Його заборона не їсти плодів з дерева аргументувалася просто: «…Бо того самого дня, коли з нього скуштуєш, напевно вмреш» (Бут. 2, 17). З дальшого тексту Біблії стає зрозуміло, що Бог мав на увазі не фізичну смерть, а смерть цілком чистих душ і появу замість них інших, опанованих гріхом, які не мають права на вічну «прописку» в раю. Змій, на відміну від чоловіка та жінки, знав справжній зміст Божого попередження, але, щоб спокусити Єву, він звернувся до найгірших людських рис – підозри, недовіри до добрих намірів іншого, пихатости. Тому він заспокоїв жінку Адама: ви не помрете, просто Бог знає, що того дня, коли скуштуєте заборонених плодів, розплющаться ваші очі, і ви, як і Він, будете знати все про добро і зло. Що й казати, аргумент для людини без духовного стрижня змій знайшов залізний. «Бог сказав, що ви помрете? Дурниці, Він вам бреше (духовна смерть – то хіба смерть?)! Не вірте, Він просто не хоче, щоб ви знали те, що знає Він. Він один хоче володіти істиною, так легше тримати вас з Адамом за вудила. Вам треба лише 11

скуштувати плоди з дерева – і ви будете рівними з Ним! Невже ви і ваше потомство будете підпорядковуватися Йому на віки вічні?» Щодо мене, то я саме так зрозумів те, що насправді хотів сказати змій Єві. І вона, як то кажуть, «клюнула». Придивилася до забороненого дерева уважніше й угледіла, що воно приємне для очей і вабить до себе. До того ж так хочеться бути рівною з Богом! Зірвала плід і з’їла. Він їй, напевно, сподобався, та й самопочуття не погіршало. Отож має рацію змій: збрехав Бог, від цього не помирають. А коли так, чому б не пригостити Адама? Нехай і він буде розумним, не тільки Богові знати все про правду й зло. Можемо тільки уявити, як пішов би розвиток людського роду, коли б Адам дав своїй жінці по руках, а змія прогнав (хотів написати – придушив, але такий вчинок несумісний з місцем подій). Як один варіянт – Єва (яка, до речі, на той момент ще не мала імени) була б якось покарана (вона ж уже скуштувала плодів), Бог, можливо з другого Адамового ребра створив би йому іншу жінку, яка, так би хотілося, була б слухняною Творцеві й вірною чоловікові. І залишилися б вони на віки в саду Едемському, а разом із ними і їхні нащадки. Правда, де гарантія, що хто-небудь із них – за сто чи за тисячу років – не захотів би, як Єва, поласувати забороненими плодами. Але, на жаль, усе сталося так, як сталося. Не відвів Адам своєї жінки від дерева, 12

Може, нема біди в тому, що Єва те яблуко з’їла? Хіба мені з моєю жінкою не рай?

І навіщо Єва те яблуко з’їла? Жила б я тепер у раю, а то приготуй, подай…

не прогнав змія. Значить, він був згоден з ним, так само прийняв його аргументи. А коли не чув їх, то з усього видно, що перший чоловік знав, який плід йому підсунула Єва, бо коли Творець спитав його, «чи не їв ти з дерева, що я наказав тобі не їсти?» (Бут. 3, 11), він не сказав «не в курсі», а тільки звалив усе на Єву: «Жінка, яку ти 13

дав мені, щоб була зі мною, дала мені з дерева, і я їв» (Бут. 3, 12). Словом, яке їхало, таке здибало, тому здається несправедливим, що стільки століть усю вину за гріхопадіння прабатьків людського роду люди спихають на Єву. Мовляв, послухалася змія, потайки від Адама з’їла заборонений плід і йому ненароком підсунула. А він, неборака, ні слухом, ні духом… Задумаймося: а чому це Бог не хотів, щоб Його перші людські створіння споживали плоди з дерева пізнання добра та зла? Хоч слово «не хотів» тут не до речі. Якби він не хотів, то вони і не їли б. Він їм просто заборонив. А заборона – це як шлагбаум, який для одних – нездоланна Китайська стіна, для інших – незначна перешкода, яку можна обійти ліворуч, можна праворуч, під неї можна пролізти, її можна перескочити чи взагалі знести. Словом, заборона – це вибір: порушити її чи ні. Перші люди, як і ми, були наділені інтелектом і волею, що давала їм можливість приймати самостійні рішення. Вельми прикро, що, можливо, своє перше рішення про відмову вони прийняли всупереч Божому наказу. Заборона їсти плоди тільки з дерева пізнання добра та зла була пов’язана, напевно, з передбаченням того, що люди, створені жити в любові й нести добро іншим, стають тією чи іншою мірою носіями зла, і що на пізнання природи зла і перемоги його добром знадобиться увесь час, відведений людству на Землі. Невідомо, чи лю14

дям вдасться вирішити ці дві найважливіші проблеми свого буття. Бог великих ілюзій щодо цього не має, тому, як тільки вигнав з Едему Адама з Євою, одразу поставив коло саду херувима і вогняного меча, щоб охоронити дорогу до дерева життя. Воно й зрозуміло: такій сімейці віри немає. Залізуть у сад, з’їдять плоди з дерева життя і будуть жити вічно. А чи треба, щоб грішники жили вічно? На жаль, недовіра Бога до людських істот, яких Він створив, виявилася недаремною. Минуло не так багато часу, діти Адама та Єви виросли, і старший син, Каїн, із заздрости вбив свого молодшого брата Авеля. Далі більше. Люди грішили багато і часто. Подробиць у Старому Завіті не подано, але нащадки Адама та Єви так допекли своєму Отцеві, що Той пошкодував, «що створив людину на землі, тож на серці йому стало важко» (Бут. 6, 6), бо «побачив Господь, що людська злоба на землі велика та що всі думки та помисли сердець увесь час тільки злі» (Бут. 6, 5). Для мене низький моральний рівень тих мешканців землі незрозумілий і дивний. Вони не могли не знати, що перебувають під постійним і пильним «наглядом» Творця, бо тоді Бог безпосередньо звертався до них (до того ж Каїна: «Що ти вчинив? Ось голос крови брата твого кличе до мене з землі» (Бут. 4, 10), і попри те гребували Його заповідями. Можливо, я помиляюся, але в мене складається враження, що до Бога перші люди ставилися не як до Бога 15

в нашому розумінні, не як до Творця неба і землі, усього видимого і невидимого, не як до Найвищого Судді, а як до батька, слухати якого, звичайно, треба, але не завжди хочеться. Як відповідає Каїн Богові на Його запитання: «Де Авель, брат твій?» «Не знаю. Хіба я сторож брата мого?» (Бут. 4, 9). Жодної поваги до Бога, не кажучи вже про щось більше.

Кожному – по чуду?

У зв’язку з цим ніяк не обійти питання віри в Бога і в заповіді, що їх Він встановив. Якщо вже перші люди не надто шанували Бога, то не важко зрозуміти, як часто непросто приймає Його сучасна людина, яка вважає себе розумною й освіченою. Їй пальця в рот не клади! Вона, щоб у щось повірити чи з чимось погодитися, конче має мати аргументи на користь цього. Однак нерідко пізнання без усіляких там аргументів йде простою методою – побачити, помацати, покуштувати. Тим більше, що бачення, мацання, куштування не вимагають від нас жодного розумового напруження, не кажучи вже про вивчення чогось. І хоч відкриття для себе таких таємниць, як Бог, Його триєдинство, непорочне зачаття, воскресення, вічне життя, неможливе без актуалізації духовного й інтелектуального начал, ми хочемо йти найпростішим шляхом. Згадую, як ми з родиною зібралися на прощу до ікони Матері Божої Будславської* Ікона Матері Божої, яку вперше згадано 1613 р., міститься в національній святині у містечку Будславі, що в Мядельському районі Мінської області, за 120 км від Мінська. Перше чудо – сліпий п’ятирічний хлопчик став зрячим – зафіксований в 1617 р. 1998 р. чудотворна ікона була коронована папськими коронами. Мати Божу Будславську в народі вважають опікункою *

і пропонували піти з нами сусідці по дачі. Що більше ми розповідали про чудотворну ікону, про ласки, які Мати Божа Будславська дарувала віруючим, про піднесення, з яким люди пішки йдуть до будславської святині не одну добу, про празник, що його готують у перші липневі дні в містечку на Мядельщині не одне століття, то більше з’являлося в Ольги бажання приєднатися до нас. Та й чоловік її відпустив, пообіцявши полити грядки та прополоти картоплю. Дорогою до Будслава ми знову говорили про чуда, які Божа Мати дає тим, хто в щирих молитвах просить її про дари. «Я теж буду щиро молитися, як вмію, – сказала нам Ольга. – Але де гарантія, що Мати Божа виконає моє прохання?» Я не вигадую, було сказано саме так: де гарантія? Після повернення з Будслава ми сиділи у затінку старої вишні, ділилися враженнями від прощі, і Сергій, чоловік Ольги, сказав: «Я не кажу, що зовсім не вірю в Бога, та все ж хотів би мати хоч якийсь доказ Його існування». Одно слово, потрібне чудо, яке б конче мало відбутися в його присутности. Не мені судити, яку віддаль на шляху до віри пройшли мої сусіди. Зрозуміло, що на світогляді декількох поколінь не могло не відбитися сімдесят років панування в РаБілорусії. Празник на її честь відбувається щороку в першу суботу липня, на нього до Будслава стікаються тисячі прочан не лише з Білорусії, а й з України, Росії, Литви, Польщі, інших країн.

дянському Союзі войовничого атеїзму, коли за віру переслідували, ніби в Римській імперії під час владарювання різних неронів та калігул. Так, віра не зникла, бо не могла зникнути, але багато людей в 1990-і роки були подібні до поган, яким апостоли й учні Христа майже дві тисячі років тому несли новину про Сина Божого, Його життя та Його воскресення. Так що ми не вельми далеко відійшли від духовного стану, в якому перебувало тоді суспільство Римської імперії. Згадаймо – що допомагало апостолам доносити нове вчення до громадської думки? Так, очевидні чуда, які чинив Ісус Христос*. Люди бачили, як стає і йде той, якого доти носили на ношах, як глухонімий починає чути й говорити, як повертається зір до сліпонародженого, як оживає жінка, що * Христос – це не ім’я Ісуса з Назарету, як багато хто вважає. У Євангелії від Матея читаємо: «“На вашу ж думку”, – до них каже, – “хто я?” Озвався Симон Петро і заявляє: “Ти – Христос, Бога живого син”» (Мт. 16, 15–16). Гебрейські слова «машиах», що означає «той, хто помазаний», греки вимовляли як «месія». В часи Старого Завіту машиах означало царя, оскільки введення в цей стан відбувалося через помазання оливковим елеєм. Після падіння Юдейської держави поняття «помазаний» стали співвідносити із Царем Останніх Часів, якого гебреї так чекали. На грецьку мову слово «машиах» – «месія» було перекладено як «Христос». Майбутній апостол Андрій, який щойно познайомився з Ісусом, говорив своєму братові Симону: «Ми знайшли Месію» (Йо. 1, 41). А що Йоан писав своє Євангеліє грецькою мовою, то спеціяльно для своїх читачів, щоб вони його зрозуміли, додав: «що в перекладі означає Христос» (Йо. 1, 41).

вже була мертва. Та й сам Ісус Христос виразно дає зрозуміти, що чуда Він чинить для того, «щоб ви знали, що Син Чоловічий має владу на землі гріхи відпускати» (Лк. 5, 24). Чуда Йому були потрібні як аргументи для доказів своєї божественної природи, для навертання поган до справжньої віри. Коли рибалки, майбутній апостол Петро, Йоан та Яків, пішли за Христом, залишивши все, що в них було? Після того, як Ісус, побачивши порожні сіті, велів Петрові відплисти на глибину й знову їх закинути. «Озвався Симон і каже: “Наставнику, всю ніч трудились ми й нічого не піймали, але на твоє слово закину сіті”. Так вони й зробили, і впіймали велику силу риби. І їхні сіті почали рватися. Тоді вони кивнули до своїх товаришів, що були в другім човні, щоб ті прийшли й допомогли їм. Прийшли вони й наповнили обидва човни, аж почали потопати. Побачивши це Симон Петро, припав до колін Ісуса» (Лк. 5, 5–8)… Зауважмо: «побачивши це», упевнившись, що Наставник не лише гарно й переконливо говорить, а й володіє надприродними здібностями, властивими тільки Богові. «І витягши човна на берег, кинули все й пішли слідом за Ним» (Лк. 5, 11). А якщо б Ісус не наповнив сіті рибою, чи мав би Він учнів, таких, як Петро, Йоан та Яків? Чи вони по-старому рибалили б й час до часу згадували молодого Ісуса 20

ЗАПИС НА ЧУДА Вам чудо одне на двох чи кожному – окремо?

з Назарету, який оповідав такі гарні притчі? Може, не даремно Бог, обравши Петра, Йоана, Якова та інших для виконання місії і знаючи, наскільки жертовною буде ця місія, вважав за потрібне показати їм чуда як знаки своєї сили і міці, щоб майбутні учні цілком відкрили Йому свої серця і само21

А я готовий померти завтра? Часто згадую, як відходили з життя мій дід Антоні та мої батьки. Дідусь до останку ходив по господарству, рідко коли, хіба зовсім здоров’я бракувало, не був на недільній службі у рідному для нього василішківському костелі, хоча піші походи до містечка і назад вимагали від нього в останні роки чималих зусиль. У ту квітневу неділю дід так само пішов до костелу, приступив до таїнства сповіді, причастився. В надзвичайно теплий квітневий понеділок зорав поле, відвів коня і, поскаржившись на слабкість, ліг у ліжко. Поки був при пам’яті, молився. Уночі він відійшов у вічність. Було дідусеві вісімдесят два роки. Мою матір багато років діймав високий кров’яний тиск, як хотіло, працювало серце, але лікарям і їхнім лікам вдавалося зменшувати одне та заспокоювати інше. Пам’ятаю нашу останню розмову по телефону липневим недільним вечором. Мама була задоволена, що могла побути в костелі й щиро посповідатися. За декілька днів у тридцятиградусну спеку вона поїхала на могили батьків, увечері потелефонувала дітям та поговорила з онучками, тіль118

ки вони були вдома. А вночі трапився інсульт… Більше моя мама не сказала ні слова. Вона тільки потискала нам руки, а сльози, що неспішно одна за одною спливали на подушку, свідчили про її страждання. За два тижні мама відійшла від нас, а парох на заупокійній літургії казав, що бажав би такої смерти кожному – після прийняття таїнства сповіді, Євхаристії і єлеопомазання, після відвідання могил предків, на руках в дітей. Мамі йшов сімдесят перший рік. Мій тато відійшов у вічність на вісімдесят другому році життя. Після інфаркту його легені, попри всі старання лікарів, скорилися запаленню й відмовилися працювати. Тато фактично задихнувся… Нестерпний біль душі приглушувався тим, що у свої останні години життя тато не був самотнім, що помер у присутності рідних, з громничою свічкою в долонях, що за два дні до того при повній пам’яті висповідався, прийняв Пресвяту Євхаристію і єлеопомазання. Скільки Божим Провидінням відведено йти земними шляхами мені, відомо лише Йому. І якщо з висоти п’ятдесяти років бачу, що не всі дні з них були такими, які не хотілося б переписати наново, то хоч ті, що зосталися, дуже хочеться прожити так, щоб, як сказав відомий російський письменник, «не було нестерпно боляче», щоб «не палив сором за підленьке й мізерне минуле», щоб вистачило сил не піддавати119

Зайди років за 28! Я ще он скільки не зробив!

СПИСО

НЕЗРО

БЛЕНО

ГО

ся спокусам, угамовувати думки і слова, щоб не дати підстав для докору: «Маловіре, чого засумнівався?» (Мт. 14, 31). І, дописуючи останні сторінки цієї книжки, – звичайного роздуму звичайного грішника про віру, гріх і покаяння та відповідаючи на питання, яке поставив перед собою на початку книжки й цього розділу, сам собі сказав: так, здається, готовий. Утім признаюся, що сказав не вельми впев120

нено, тому і слово «здається» виринули ніби непомітно, мимоволі. Подумав іще, і впевненість у цій відповіді взагалі кудись зникла. І я зрозумів, чому: коли бачиш перед собою довгий земний шлях і намагаєшся ним йти і йти, то думаєш, що те погане, яке зробив, можеш виправити завтра, у скривдженого попросити пробачення під час наступної зустрічі, про забутий на останній сповіді гріх обов’язково скажеш сповіднику наступним разом. Проте коли остання хвилина моєї земної мандрівки припаде на завтрашній день, то усвідомлюю, нічого з того, що міг і мав виправити, не зроблю. Не впасти у відчай допомагає тільки віра в те, що хай який ти грішник, та якщо прагнеш покаяння й вигукнеш, повторивши благання святого Петра: «Господи, рятуй мене!» (Мт. 14, 30), то Ісус, як і йому, протягне тобі руку і підтримає тебе, а Отець Небесний, як і блудному синові, простить тобі й поведе у дім свій. А тобі залишиться лише сказати з покорою: «Нехай буде воля Твоя».

121

Від автора Коли справу закінчено, то прийнято дякувати тим, хто тобі допомагав її зробити. Я теж не можу цього не зробити. Я щиро вдячний докторові богослов’я о. Яну Кремісу за надзвичайно важливі та корисні зауваги, які допомогли мені уникнути богословських помилок. Велику цінність мали для мене поради досвідченого редактора Аліни Новікової. Під час роботи над текстом я не міг не прислухатися до вельми слушних думок чудових філологів-білорусистів Христини Лялько та Лідії Камінської. Добрі знавці християнської літератури Галина Пармон, Бронислава Мартиненко і Сергій Шевченко допомогли видалити зі сторінок книжки «шлак» і «порожню породу». Щирі віруючі Ганна Суша, Світлана й Віктор Чабоцькі морально мене підтримали й надихнули на втілення рукопису в книжку. Щоб читач отримав вишукане видання зручного формату, постаралися чудові спеціялісти у видавничо-комп’ютерній справі Лада Гентош та Ольга Григоренко. Особлива вдячність – Марії Чайці, чий талановитий переклад книги з білоруської мови на українську не лише докладно передав значення кожного слова, але навіть численні стилістичні особливості оригіналу, що вдається далеко не всім перекладачам! Добрий Боже, віддяч їм усім! 122

Зварот да ўкраінскага чытача Хвала Езусу Хрысту! Шаноўныя чытачы! У канцы 1827 г. ураджэнец Кіеўскай губерні грэка-каталіцкі протапрэсвітэр Іосіф Сямашка напісаў цару запіску, у якой прапанаваў план перавода паўтара мільёна католікаў усходняга абраду, якія жылі на тэрыторыі цяперашніх Беларусі і Літвы, ў праваслаўе. Прапановы імператарам былі ухвалены, і 23 красавіка 1828 г. ўніяты, якія складалі, да прыкладу, каля 80 працэнтаў насельніцтва Беларусі, прачнуліся праваслаўнымі. Яны, праўда, пра гэта не ведалі, але сакрэтны план гвалтоўнага знішчэння грэка-каталіцкага Касцёла ўжо пачаў дзейнічаць: адны свяшчэннікі пераходзілі на маскоўскія служэбнікі пасля “растлумачальнай” работы, падмацаванай важкімі грашовымі “прэміямі”; іншых, да канца верных свайму Касцёлу, ссылалі ў манастыры на тэрыторыі Расіі або пасылалі служыць у бедныя праваслаўныя прыходы ў глыбіні краіны, дзе іх сем’і галадалі; людзей запісвалі праваслаўнымі насільна; асабліва ўпартых секлі плёткамі; з уніяцкіх храмаў выкідвалі арганы і кнігі. У 1839 г. грэка-каталіцкі Касцёл ў Беларусі і Літве перастаў існаваць… 123

Амаль праз 100 год гісторыя з вынішчэннем грэка-католікаў паўтарылася. Толькі ўжо ва Украіне і метадамі, якія кардынальна адрозніваліся ад царскіх. Цяпер не было ўгавораў, подкупу і “перавыхавання”, аргументы на карысць адрачэння ад каталіцкага веравызнання ўсходняга абраду былі ў асноўным два – ГУЛАГ і куля. Гісторыя захавала прозвішчы свяшчэннікаў і простых вернікаў, якія на беларускіх землях у сярэдзіне пазамінулага стагоддзя не выракліся веры бацькоў і дзядоў. Яшчэ больш імёнаў ахвяр і барацьбітаў за свой Касцёл засталося ў памяці украінскага народа. У маім рабочым кабінеце знаходзіцца абраз новамучанікаў Украінскай грэка-каталіцкай Царквы, напісаны спадарыняй Іванкай Крып’якевіч-Дзімід, спрэзентаваны мне маімі добрымі знаёмымі з Фонду св. Уладзіміра, за што я ім шчыра ўдзячны. Калі гляджу на лікі новамучанікаў, узгадваю аповяды пра драматычнае, але не застылае і не апатычнае, а інтэнсіўнае, скіраванае ў будучыню падпольнае жыццё Украінскага грэка-каталіцкага Касцёла падчас панавання атэістычнага рэжыму, то ў каторы раз пераконваюся, што мучанікам у шырокім сэнсе гэтага слова ў тыя часы быў кожны хрысціянін, бо ні адзін з іх не мог ўшаноўваць Стварыцеля адкрыта, не рызыкуючы будучым дзяцей, кар’ерай, а то і жыццём. Мы ўпэўнены, што тых, хто загінуў за веру, Пан Бог ахінае сваёй асаблівай ласкай. Але я, не ведаючы Божага Провіду, ду124

маю, што наш Айцец не хоча, каб мы паміралі за веру. Ён хоча, каб мы жылі ў веры, а “не заставаліся ў цемры” (Ян 12,46), каб наша жыццё было спаўненнем Яго запаведзяў, ўдзячнасцю за Уваскрасенне Яго Сына, сцвярджэннем хрысціянскай маралі. Ідэалогія секулярызму, якая прынесла грамадству Заходняй Еўропы нямала разбуральнага, не абмінае і Украіну з Беларуссю. Але нашы народы і нашы Касцёлы за апошняе стагоддзе мелі такі пераслед, вынеслі столькі ўціску, пры гэтым захаваўшы сваю веру жывой, маладой і дзейнай, што мы не маем права здрадзіць сваім дзядам, бацькам і мучанікам, якія “прабывалі заўсёды ў храме, праслаўляючы і благаслаўляючы Бога” (Лк 24,53), мы павінны памятаць, што Езус Хрыстус споўніў сваё абяцанне: “Не пакіну вас сіротамі; прыйду да вас” (Ян, 14,18). Мы мусім зрабіць усё, каб супрацьстаяць выклікам часу, каб духоўны стрыжань, які грунтуеца на вучэнні Хрыста і які збераглі нашы народы, будучыя пакаленні захоўвалі так жа беражна, як гэта рабілі іх продкі. Україна і Беларусь блізкія не толькі геаграфічна. У нашых народаў шмат агульнага ў гісторыі – даўняй і новай, мы валодаем роднаснымі мовамі і маем падобны менталітэт. Таму мяркую, што гэтыя словы, пададзеныя на беларускай мове, будуць зразумелыя ўкраінскаму чытачу. Вельмі спадзяюся таксама, што напісанае ў кнізе знойдзе водгук у сэрцах маіх украінскіх 125

братоў і сясцёр па веры, а некаму – маю надзею – дапаможа зрабіць першыя крокі насустрач Хрысту. Заўсёды з хваляваннем чытаю духоўны запавет, які 70 год таму пакінуў сваёй пастве вялікі пастыр украінскага Касцёла ўсходняга абраду мітрапаліт Андрэй Шапціцкі: “Наш Касцёл будзе знішчаны, разгромлены бальшавікамі. Але вы трымайцеся, не адступайце ад веры, ад Каталіцкага Касцёла. Цяжкі прымус адмовіцца ад веры, які спадае на наш Касцёл, ёсць часовы. Я бачу адраджэнне нашага Касцёла. Ён будзе больш прыгожым, больш велічным, чым быў дагэтуль! Ён будзе аб’ядноўваць увесь наша народ. Україна вызваліцца ад сваёй нядужасці і стане дзяржавай магутнаю, з’яднанаю, велічнаю, якая будзе нароўні з іншымі высокаразвітымі дзяржавамі. Мір, дабрабыт, шчасце, узаемная любоў і згода будуць панаваць у ёй. Усё гэта будзе, як я кажу: толькі трэба маліцца, каб Пан Бог і Маці Божая апекаваліся заўсёды нашым годным, пакутным народам, які столькі выцерпеў, і каб гэтая апека трывала вечна”. Няхай хутчэй станецца так. Яраслаў Чапля

Зміст До читача ....................................................5 Яка професія в Бога? .................................7 Cпадщина Адама і Єви ............................10 Кожному – по чуду? .................................17 Втрати й здобутки київського князя .......27 Вина та гріх ..............................................35 Я і я ............................................................40 «Зрікаюся». Гріха чи Бога?......................46 Бог – несправедливий? ............................51 Чому Юда в пеклі, а Петро – в раю ........60 Де соромно соромитися ...........................85 Юда під видом органіста .......................105 Євангеліє районного маштабу ..............111 А я готовий померти завтра? .................118 Від автора ................................................122 Зварот да ўкраінскага чытача ................123

Науково-популярне видання

Ярослав ЧАПЛЯ ЧИ ГОТОВИЙ Я ПОМЕРТИ ЗАВТРА? Роздуми грішника про віру, гріх і покаяння

Відповідальна редакторка Марійка Чайка Художнє оформлення Лади Гентош Технічний редактор Ольга Григоренко

Підписано до друку 26.12.13. Формат 84х90/32. Папір офс. Офс. друк. Ум.-друк. арк. 5,6. Ум. фарбовідб. 6,3. Обл.-вид. арк. 3,53. ТзОВ Видавництво «Свічадо» (Свідоцтво серії ДК №1651 від 15.01.2001) 79008, м. Львів, а/c 808, вул. Винниченка, 22 Тел.: (032) 244-57-44, факс: (032) 240-35-08 e-mail: post@svichado.com, url: www.svichado.com Віддруковано згідно з наданим оригінал-макетом у друкарні ТзОВ «Зерцало» (Свідоцтво серії ААВ № 219930 від 30.01.2013 р.) вул. Січових стрільців, 35а, с. Кротошин, Пустомитівський р-н, Львівська обл.