Наталія Котенко
НЕП’ЯТІРНЕ ГРОНО КИЇВСЬКИХ НЕОКЛАСИКІВ Київські неокласики — загадковий феномен в історії українського модернізму: групи неокласиків офіційно не існувало, програм і статутів вони не випускали, назву їм начебто нав’язали вороги-опоненти, однак їхній вплив на українську культуру ХХ століття без перебільшення був грандіозним. Українська література внаслідок іманентних особливостей розвитку (відсутність яскравого періоду класицизму) та історико-політичних обставин (вічне страждання від Старшого Брата й інших родичів) мала значний ухил у народництво (традиціоналізм-рустикальність), а тому відчувала нестачу елітарності й інтелектуалізму. Під час радянського зведення «надбудови» ще й ринула повінь халтурних текстів робітників пера. Недокровну вітчизняну літературу взялися лікувати неокласики. Хоча їхні рецепти й були дієвими (коротке зведення — в «Ad fontes» Зерова), проте тогочасне суспільство до рекомендацій майже не прислухалося, а вони, як виглядає, й досі не застаріли. «Київські неокласики», «гроно п’ятірне», «гронівці», «київська Александрія», «український парнасизм» — усі ці назви застосовували літературознавці різних часів до групи письменників-модерністів, що творили в Києві наприкінці 1910-х — у 1930-х роках. Нині складно встановити авторство метонімічного означення «київські неокласики», локально-територіальний акцент якого вказує на міський топос, у межах якого виникло мистецьке явище. Усталеною є думка, що назву придумали в ході літературної дискусії ідеологічні супротивники групи. Власне, й самі неокласики 5
Неп’ятірне гроно київських неокласиків
нібито це підтверджували: Юрій Клен, М. Зеров і М. Рильський вказували на випадковість назви, яку їм нав’язали ззовні, М. Могилянський додавав, що групу неправильно назвали «неокласичною», а Б. Якубський відзначав вузькість означення, що не охоплювало широти зацікавлень і діяльності його носіїв. Утім, літератори все ж таки охоче послуговувалися придбаною назвою, хоча й брали її спочатку в лапки, додаючи маркер умовності — «так звана». Рильський навіть жартома звав сина Зерова «малим неокласиком», а своїх колег по перу — «товаришами з Парнасу». В’ячеслав Брюховецький з’ясував, що першу друковану згадку про неокласиків в історії української літератури датовано 1921 роком: «неокласики» з’являються в маніфесті пролетарських письменників «Наш універсал», підписаному Миколою Хвильовим, Володимиром Сосюрою і Михайлом Йогансеном: «Однаково одгетькуючи всіляких неокласиків, що, підфарбувавшись червоним карміном, годують пролетаріат заялозеними формами з минулих століть, і життєтворчих футуристичних безмайбутників, що видають голу руйнацію за творчість, та всілякі формалістичні школи і течії (імажинізм, комфутуризм тощо), оголошуємо еру творчої пролетарської поезії справжнього майбуття». З контексту, щоправда, не зрозуміло: йдеться про київських поетів чи про московське об’єднання «Лирический круг», яке виникло того ж року. Згодом В. Брюховецький доводитиме, що контроверсійна назва «неокласики» постала з легкої руки Віктора Петрова: 30 червня 1923 р. на засіданні Історично-літературного товариства у Всеукраїнській Академії наук він виголосив доповідь «Українські неокласики (Рильський, Зеров, Филипович)»; відтоді, за словами дослідника, назва й увійшла в літературний обіг.
6
Наталія Котенко
В українському історико-літературному дискурсі існує декілька варіантів дефініювання «київських неокласиків»: їх характеризують як групу, організацію, школу. Важливі коментарі з цього приводу самих літераторів: у публічних виступах і публікаціях вони стверджували, що групи і тим паче організації не створили, й наполягали на неформальному характері об’єднання. Борис Якубський рішуче заявляв: «Ми не вважаємо за угруповання тих кількох київських поетів, що дехто з критиків нав’язав їм назву “неокласиків”; оскільки знаємо, ніколи вони групою не були, поєднати їх — не така проста річ; проте, справді, всім їм властиві якийсь поетичний академізм та поглиблена культурність». Віктор Петров наголошував насамперед на приятельському спілкуванні: «Була дружба, і поза цим не було нічого іншого», — і парадоксально додавав: «Не неокласицизм властивий для “школи неокласиків”, а свобода од неокласицизму». Зеров начебто теж відкидав існування літературної школи: «Даючи повний простір один одному, вони [неокласики] ніколи не окреслювали спільної для всіх рамки». Цілком можливо, заперечення того, що де-факто існувало, мало й політичні причини: занадто небезпечним було позиціонувати себе як об’єднання, маючи славу літераторів з «ретроградними» устремліннями. Дослідники пізнішого часу пропонували різні інтерпретації. Так, Юрій Шерех повторював слова свого колеги з МУРу Віктора Петрова: «гроно п’ятірне» було тільки гуртком приятелів, з’єднаних видатною індивідуальністю свого метра, і так і не спромоглося стати єдиною монолітною літературною школою. Вадим Скуратівський пізніше порівнював гурток неокласиків зі старовинною «вільною академією», де збиралися на розмову однодумці, сповнені толерантності й поваги
7
Неп’ятірне гроно київських неокласиків
один до одного. Анна Біла називала їх духовно-мистецьким осередком і літературно-мистецьким товариством з атмосферою клубності й необов’язковості. Частина істориків літератури все ж схиляються до номінування цього літературного формування як «поетичної школи» (В. Державин, М. Неврлий, І. Качуровський та ін.), втім, найпоширеніше нейтральне означення — «група». Вочевидь, київських неокласиків можна класифікувати як групу, якщо під останньою розуміти певну кількість осіб, пов’язаних між собою на особистісному рівні, що визнають вплив спільних літературних попередників та усвідомлюють свою належність до групи. Девід Перкінс вказує на відносність критеріїв, що лежать в основі такої таксономії: «Коли ми використовуємо групу як таксономічний термін, то завжди припускаємо, що особисті зв’язки письменників спричинювали подібності у їхніх творах», «до того, як ми шукаємо родинної подібності, ми вже приймаємо існування родини», відповідно «класифікація на основі виявлення подібностей і відмінностей у текстах — річ незвична в історіях літератури»1. У світлі релятивістських міркувань американського вченого суперечки наших літературознавців навколо питання про склад «неокласичного грона» та стильову єдність їхньої творчості виглядають закономірним і нормальним явищем: зарахувавши когось до групи, завжди можна знайти докази неокласичності його текстів, як, зрештою, і знайти риси, за якими письменник не вписується в окреслену парадигму. Свого часу подолати класифікаційні труднощі, позірно йдучи «від текстів», намагалася С. Павличко: «За всієї умовності цієї назви 1 Перкінс Д. Чи можлива історія літератури? / Перекл. з англ. А. Іщенка. — К.: ВД «Києво-Могилянська академія», 2005. — С. 54, 63—64.
8
Наталія Котенко
й проблематичності існування школи була єдність дискурсу, яка виявлялася спочатку в журналі “Книгар” (Київ, 1917—1920), потім у статтях, есе, рецензіях, листах та художній творчості Миколи Зерова, Віктора Петрова, Павла Филиповича, Михайла Драй-Хмари, Максима Рильського, Освальда Бурґгардта»2, — стояла на своєму авторка «Дискурсу модернізму», проте і її концепція за відправний пункт мала той-таки «персональний склад». Поняття «поетична школа» більш консолідоване, аніж «група»: воно «передбачає якийсь спільний естетичний знаменник, певну духовну єдність, яка, власне, стає її визначальною прикметою» (Т. Пастух), «спільне світобачення, спільний стиль естетичного мислення літераторів, введених до діалогічного простору “цехового спілкування”» (Л. Кіхней). Окрім того, поняття «школа» передбачає наявність лідера й конотацію учнівства. «Київські неокласики» надаються до цього означення. Відомо, що неокласики визнавали за Зеровим роль «метра», Драй-Хмара навіть якось прохопився на адресу Миколи Костьовича іронічним — «неокласичний генерал». Естетичну платформу, навколо якої гуртувалися неокласики, Рильський описував досить абстрактно — «любов до слова, до строгої форми, до великої спадщини світової літератури». П’ятьох київських поетів (Зеров, Рильський, Филипович, Драй-Хмара, Бурґгардт) традиційно називають «гроном п’ятірним». Ця метафора вперше з’явилася в сонеті Михайла Драй-Хмари «Лебеді», опублікованому 1928 р. в «Літературному ярмарку». Під тиском критиків, що потрактували текст як контрреволюційний і в «гроні п’ятірному нездоланих співців» 2 Павличко С. Дискурс модернізму в українській літературі: Монографія. — К.: Либідь, 1999. — 2-е вид. — C. 171.
9
Неп’ятірне гроно київських неокласиків
розпізнали неокласиків, Драй-Хмара був змушений пояснювати, що написав вірш під впливом сонета Малларме, який перекладав, а під «гроном» мав на увазі французьких поетів-унанімістів групи «Абатство». Авторові, звісно ж, не повірили, та він і сам у вузьких колах не заперечував «неокласичного прочитання» свого вірша. Таксономія п’ятичленної групи виявилася живучою, закріпилася за неокласиками надовго й активно використовується донині. Однак традиційне сприйняття неокласиків як «грона п’ятірного» завузьке для опису цього культурного явища. Власне, «гроно п’ятірне» — це п’ятеро поетів, група ж неокласиків не була суто поетичною, до неї належали також прозаїки, літературознавці, критики, перекладачі, теоретики перекладу, мовознавці, видавці, яких об’єднували спільні світоглядно-естетичні переконання, раціоналізм, інтелектуалізм, культурництво, однакове бачення шляхів розвитку української літератури. Підстави для розширення кола — насамперед, біографічні й бібліографічні. В автопародійному «Неокласичному марші», написаному колективно в березні 1926 р. на іменинах у Рильського впродовж двох вечорів (авторами першої редакції були Зеров, Филипович і Драй-Хмара, другої — Рильський, Филипович і Зеров), фігурує понад десяток імен, соло належить, окрім п’ятьох поетів, ще й Михайлові Могилянському. У тексті також згадано Григорія Голоскевича й Сергія Титаренка, «Лебедя» — Ананія Лебедя, «Сковороду» — Віктора Петрова, «де Бальмена» — Михайла Новицького, «Сашуню» — Олександра Дорошкевича. Веселий «Марш» детально розшифрували й розтлумачили Юрій Клен, Г. Кочур і С. Крижанівський. Останній трактував твір як маніфест неокласиків, проти чого рішуче протестував
10
Наталія Котенко
Григорій Кочур. Віра Агеєва слушно називає цей текст «пародією на маніфестоманію», а, як відомо, в кожному жарті є частка правди. У листі до Марка Черемшини від 21 березня 1926 р. Микола Зеров писав: «Школа “неокласиків” не така вже бідна на хист, щоби я міг себе уважати за її голову. Не кажучи вже про те, що, власне, і “школи” в повному розумінні слова нема, а єсть кілька приятелів, що раз у раз зустрічаються і яких раз у раз протиставляє собі література інших напрямків. Ядром групи є кілька поетів, але до нас пристають кілька істориків літератури з професорських аспірантів, кілька критиків і один початкуючий прозаїк. З симпатичними елементами нас можна нарахувати чоловік 12»1. Розв’язання неокласичного рівняння з багатьма невідомими, заданого Миколою Костьовичем, — інтелектуальний виклик, який неодноразово приймали дослідники. Так, Віра Агеєва припускає, що «початкуючий прозаїк» — Віктор Петров. Світлана Ляшко стверджує, що під «критиком» Зеров мав на увазі Михайла Могилянського. Михайло Москаленко називав «симпатиків» групи, покликаючись на «Неокласичний марш», і додавав до них Бориса Якубського. Тож у групі київських неокласиків можна виділити первісне ядро — власне «гроно п’ятірне»: Микола Зеров («центр тяжіння», метр, лідер), Максим Рильський, Павло Филипович, Михайло Драй-Хмара та Освальд Бурґгардт (на еміграції стане Юрієм Кленом). «Шостим у гроні» Ю. Шерех-Шевельов визначив Віктора Петрова (його найвідоміший псевдонім — В. Домонтович), який у мемуарах «Болотяна Лукроза» (1947— 1948) «вписав» себе до канонічного складу групи 1 Зеров М. Українське письменство / Упоряд. М. Сулима; Післям. М. Москаленка. — К.: Вид-во Соломії Павличко «Основи», 2003. — С. 1051.
11
Неп’ятірне гроно київських неокласиків
(цікаво, що Юрій Клен у своїх спогадах обмежився лише лаконічною заувагою, що Петров «дуже близько стояв до групи»). Борючись за чистоту неокласичних рядів, дослідники Я. Дашкевич і М. Москаленко негативно поставилися до «самозванства» Петрова, який нібито заднім числом подав заявку на членство в групі. Штучним вважає розширення кола неокласиків і М. Наєнко. Втім, мемуари, листи й статті самого Доктора Парадокса підтверджують думку, що він таки належав до кола неокласиків, як і належала до нього ще ціла когорта культурних діячів. Чимало аргументів на користь того, що група неокласиків не була суто поетичною, а була радше товариством літераторів, і не обмежувалася п’ятьма відомими особами, дають спогади й епістолярій учасників групи. Скажімо, в листі літературознавця Ананія Лебедя до Михайла Могилянського від 17 липня 1927 р. ідеться про нараду неокласиків з приводу їхньої співпраці з київським часописом «Життя й революція», і, що характерно, нарада відбувається «розширеним» складом: «Павло Петрович [Филипович] тоді зо мною погоджувався цілком, що нам ніяк тепер до “ЖР” [“Життя й революції”] встрявати не треба. Уявіть собі наше становище, якби ми тоді, на останній нараді у Віктора Платоновича [Петрова], згодились брати участь у журналі, а через скільки день Лакиза скликав нову редколегію, на якій ухвалено “неокласиків” не запрошувати. От би “лікованіє” було в їхньому стані»1 (підкреслення моє. — Н. К.). Показово, що Ананій Лебідь говорить про «нас, неокласиків» — Могилянського, Петрова та інших, цілком усвідомлюючи власну причетність до групи, як і свого адресата. До речі, органи 1 Інститут рукопису Національної бібліотеки України ім. В. І. Вернадського (далі: ІР НБУВ). — Ф. 131. — Спр. 129. — Арк. 1.
12
Наталія Котенко
ДПУ були проінформовані про ту колективну нараду: «После напечатания статьи состоялось неофициальное совещание неоклассиков, на котором присутствовало до 12-ти человек, в том числе и Могилянский. Совещание постановило, не объявляя официально бойкота, не печататься в журнале “Життя й революція”», — зазначено в «Зведеннях секретного відділу ДПУ УСРР»2. У процитованому вище специфічному позалітературному джерелі неодноразово фігурують «неокласик Могилянський» і «чернігівський неокласик Лебідь». Для каральних органів належність обох до «контрреволюційної організації» неокласиків була очевидною. Кількома роками пізніше арештовані літератори проходитимуть по одній груповій справі (справу Драй-Хмари згодом виокремлять). Матеріали допитів М. Рильського, М. Драй-Хмари і М. Зерова свідчать, що групу неокласиків розглядали широко, особливо цікавилися зв’язками «основних неокласиків» з Лебедем, Титаренком, Калиновичем, Якубським, Петровим, Дорошкевичем, Ніковським. На інформацію про неформальні зібрання в середовищі неокласиків з детальним переліком учасників натрапляємо у спогадах Олександра Филиповича, брата Павла Филиповича: «Мій брат час від часу запрошував до себе коло найближчих друзів і літературних колег. Ці товариські і невимушені вечірки я згадую з великою приємністю, бо в той час і я брав участь у ролі… “завхоза”. Хто приходив на ці вечірки? По-перше, “п’ятірне гроно” (М. К. Зеров, М. Т. Рильський, О. Ф. Бурґгардт, М. О. Драй-Хмара і, звичайно, господар дому), академік С. О. Єфремов, А. Ніковський, шевченкознавець М. М. Новицький, близький 2 Українська інтелігенція і влада: Зведення ДПУ УСРР 1927—1929 рр. / Упор. В. М. Даниленко. — К.: Темпора, 2012. — С. 59.
13
Неп’ятірне гроно київських неокласиків
до неокласиків Віктор П. Петров, фундатори видавництва “Слово” С. Г. Титаренко та Г. К. Голоскевич, проф. Б. Якубський, відомий фахівець з галузі поетики, і сусіда по квартирі — театрознавець П. І. Рулін» 1. Тож, як свідчать літературно-критичні статті 1920— 1930-х років і мемуари, присвячені тому періоду, неокласиків сприймали як досить численне угруповання, до якого належали чи були «близькими», «наближеними» (найпоширеніше формулювання): Михайло Могилянський (Н. Полонська-Василенко, Г. Костюк, Ю. Смолич, Я. Гординський, С. Щупак, С. Гаєвський), Ананій Лебідь (Г. Завадович, Я. Гординський), Борис Якубський (Г. Кочур, Г. Костюк, Я. Савченко), Андрій Ніковський (Ф. Якубовський). У сучасному літературознавчому дискурсі інерція сприйняття неокласиків як «грона п’ятірного» поволі долається завдяки студіям І. Качуровського, В. Брюховецького, В. Агеєвої, М. Стріхи, В. Яременка, О. Багана, Р. Мовчан. Можна згадати чимало прецедентів прилучення до групи «додаткових осіб». Так, Н. Шумило відзначає близькість ідейно-естетичних уподобань Могилянського й неокласиків, М. Неврлий, Г. Райбедюк та О. Томчук зараховують його до групи. «Неокласиком другої хвилі» величав Могилянського Роман Корогодський. Дослідниця Наталя Костенко називає Бориса Якубського «теоретиком поетичної групи неокласиків», подібно висловлюється Антоніна Радько. Праці Бориса Якубського про Лесю Українку як частину неокласичного дискурсу вивчала Марія Зубрицька. Андрія Ніковського літературознавці теж уже давно розглядають у контексті київського угруповання (Г. Александрова, В. Яременко, П. Дунай). 1 Филипович О. Спогади про Миколу Зерова: З нагоди 80-річчя з дня народження // Сучасність. — 1971. — № 3 (123). — С. 55.
14
Наталія Котенко
Навколо каменя, кинутого у воду, розходяться кола — ближчі й дальші від центру. Таких кіл навколо «грона п’ятірного» досить багато. До середовища неокласиків входили видатні діячі з різних царин культури, зокрема київські видавці, згодом засуджені у справі «СВУ», — Григорій Голоскевич та Сергій Титаренко. Григорій Голоскевич (1884—1935) — член Центральної Ради, голова правління видавництва «Слово», в якому вийшло 15 книжок неокласиків, колишній випускник історично-філологічного факультету Петербурзького університету й учень О. Шахматова, відомий мовознавець, автор «Українського правописного словника» й один з укладачів «Російсько-українського словника». Сергій Титаренко-Паляничка (1889—1976) — член правління «Слова» й головний редактор «Книгоспілки», ще одного видавництва, в якому друкувалися неокласики. Сергій Титаренко зробив кілька перекладів для видань, підготованих «гроном»: для «Вибраних творів» Олександра Пушкіна переклав повість «Постріл», для першого тому Миколи Гоголя — «Зачароване місце». Приятелі Павло Филипович і Сергій Титаренко разом уклали збірник з нагоди святкування ювілею сценічної діяльності Марії Заньковецької (1922). Близький до неокласичного гурту літературознавець і критик, професор Київського університету Олександр Дорошкевич (1889—1946), його ім’я згадується в «Неокласичному марші» та «Епітафії неокласикові» Филиповича. Олександр Дорошкевич, якого із Зеровим пов’язували дружні стосунки ще зі студентських років, часто відвідував неокласичні «збіговиська». Під час одного з таких зібрань у Дорошкевича 6 грудня 1928 р. задля розваги присутніх Рильський і Филипович разом написали «алкогольно-літературний» текст,
15
Неп’ятірне гроно київських неокласиків
в якому обіграли назву часопису, редактором якого був господар дому: Для оптимізму доказ новий Марксисти бачать у питті. Хилімо ж келихи, братове, За революцію в житті.
У 1925—1927 рр. Дорошкевич очолював редакцію журналу «Життя й революція» — одного з майданчиків, де виступали неокласики. Спільно із Стефаном Савченком організував при «Державному видавництві України» серію «Універсальна бібліотека», в якій виходили вершинні зразки світової класики в українських перекладах. У літературному диспуті Дорошкевич спочатку нібито підтримував неокласиків, хоча, за спогадами Юрія Клена, й намагався триматися нейтральної лінії — «завжди сидів на двох стільцях і старався догодити і вашим, і нашим». Коли нападки на неокласиків посилилися, Дорошкевич швидко «переорієнтувався». «Спаскудилась людина», — коментував метаморфозу Сергій Єфремов. Аналізуючи творчість своїх колишніх приятелів, Дорошкевич не скупився на критику: «Вони люди статики, спокою, поетично-філософської споглядальності й віддалення від скороминущої політичної хвилі… Поезія неокласиків (принаймні у М. Зерова) надто громоздка, надто матеріальна, надто “речівна”, вона основним своїм нервом має канонізацію не тільки всього величезного скарбу гуманітарної науки, а спеціально античної, переважно латинської. І збірник М. Зерова “Камена” — це зовнішня, переважно стилістична “красивость”, збудована на вузькій базі античної ученості»1. 1 Дорошкевич О. Літературний рух на Україні в 1924 р. // Життя й революція. — К., 1925. — № 3. — С. 67.
16
Наталія Котенко
Миколу Костьовича обурювало заполітизоване «літературознавство», на що він скаржився в листі Ієремії Айзенштоку: «Сам я на Дорошкевича дуже сердитий за його стремління будь-що-будь заробити на приятелях. В новому виданні “Української літератури” (підручник для 7 кл. трудшколи) він пише, наприклад, що “в своїх програмах культурної на українському ґрунті творчості неокласики спираються на буржуазну Європу (як це показала дискусія)”. Де він це прочитав у неокласиків — Аллах його знає, але все це пахне наклепом і доносом». Загалом, історія стосунків неокласиків з Олександром Дорошкевичем дуже нагадувала їхні взаємини з літературознавцем Борисом Якубським — від дружби й спільності літературних позицій до ворожості й непорозумінь (Дорошкевичу, щоправда, вдалося зберегти протягом усього життя добрі стосунки з Рильським). До перекладацького, «другого», кола неокласиків належали Григорій Кочур і Борис Тен, обидва готували переклади для антології французької поезії, що мала вийти за редакцією С. Савченка і М. Зерова. Григорій Кочур (1908—1994) як перекладач й історик перекладознавства формувався в середовищі неокласичного грона, однак ключовою фігурою українського культурного процесу став у 1960-х роках. Саме він, хранитель спадщини неокласиків, повертав у літературний обіг їхні заборонені імена, збирав і видавав розпорошені тексти. Житомирянин Борис Тен (справжнє ім’я — Микола Хомичевський, 1897—1983) — перекладач Гомера, Есхіла, Софокла, Еврипіда, Аристофана, Аристотеля, Шекспіра, Ґете, Міцкевича й Словацького, майстер сонета (це йому належить епіграма: «Як Зеров з Рильським опочили в мирі, кульгає наш сонет на всі чотири») і стовідсотковий неокласик, що підтвердила
17
Неп’ятірне гроно київських неокласиків
його єдина пізно видана збірка «Зоряні сади» (1970). Оригінальна й перекладна творчість Бориса Тена засвідчує тяглість неокласичної традиції. Хто як не він міг змагатися з Рильським, переписуючи античні сюжети: Мов Одіссея в хлані вировій, На схід далекий і на захід дальній В сліпій неподоланності безжальній Тебе заносив буйний буревій.
Як свій «блискучий доріст» неокласики вітали молодого поета з Черкащини Степана Бена (справжнє ім’я — Степан Бендюженко, 1900—1937), що організаційно належав до «Плугу», але літературне становлення якого відбувалося під впливом М. Зерова і П. Филиповича. Окремі поезії оптиміста й сонцелюба Степана Бена співзвучні акмеїстичним текстам М. Рильського. У них так само панує «прозора тишина» й гармонія, втіха від праці й любов, що наповнює серце спокійною радістю. Поетів єднали спільні теми й мотиви, та й назва збірки Степана Бена «Солодкий світ» (1929) перегукувалася з однойменним віршем Рильського із «Синьої далечіні». У середовищі київських неокласиків оберталося чимало письменників, що певною мірою поділяли їхні естетичні погляди: Дмитро Борзяк, Василь Мисик, Олександр Сорока. До цього кола причетний, зокрема, син Михайла Могилянського, поет і прозаїк Дмитро Тась, якого Рильський називав своїм «горілчаним братом і братом в Аполлоні». У Чернігові наприкінці 1910-х років навколо дітей Михайла Могилянського Дмитра й Ладі сформувався сильний літературний осередок інтелектуалів і поетів, що дав привід літературознавцям говорити про феномен
18
Наталія Котенко
«чернігівських Афін». Таке топонімотворення (київська Александрія, чернігівські Афіни), між іншим, дуже симптоматичне: в ньому прозирає гостра потреба вписати Україну в духовну мапу Європи, що має античні витоки. Деконструкція традиційного уявлення про групу київських неокласиків, «множення» її членів — процес вдячний і насправді безкінечний. Осіб, причетних до цього літературного гурту, можна перелічувати довго, кіл ближчих і дальших від центру можна окреслювати багато, втім, кожна таксономія вимагає чіткості й конкретності, тож пропоную розглядати групу київських неокласиків як «гроно п’ятірне» (Зеров, Рильський, Филипович, Драй-Хмара, Бурґгардт) плюс найближче коло — Петров-Домонтович, Могилянський, Якубський, Лебідь, Новицький, Савченко, Калинович та Ніковський. Історія групи визначалася кількома координатами, насамперед географічною та часовою: місце дії — культурно-духовний центр Київ, чи пак київська Александрія, за Євгеном Маланюком, та Баришівка на Київщині; час — кінець 1910-х—1930-ті роки. Більшість неокласиків (М. Зеров, М. Драй-Хмара, П. Филипович, О. Бурґгардт, В. Петров, Б. Якубський, С. Савченко, М. Калинович, М. Рильський) навчалися в Київському університеті Св. Володимира1, згодом реорганізованому в Київський інститут народної освіти (КІНО). Частина з них відвідували семінар Володимира Перетца, що вплинув на їхнє становлення як літературознавців: філологічний метод Перетца з його увагою до форми творів відзначався новаторством у тогочасному українському літературознавстві. Зеров, Филипович, 1 Михайло Драй-Хмара й Павло Филипович навчалися також в одному класі Колегії Павла Ґалаґана в Києві.
19
Неп’ятірне гроно київських неокласиків
Бурґгардт, Калинович, Савченко та Якубський, завершивши студії, у статусі професорів викладатимуть в alma mater, разом вестимуть літературно-лінгвістичний семінар підвищеного типу. Власне, неокласики були частиною тієї наукової еліти, що почала формуватися в дореволюційні часи й стала активним чинником культурного процесу в умовах національного відродження. Ще один центр, з яким тісно пов’язано діяльність київських неокласиків, — Всеукраїнська Академія наук. Неокласиків об’єднувала спільна робота в Історично-філологічному відділі академії, зокрема в Комісії для видавання пам’яток новітнього письменства (П. Филипович, О. Дорошкевич, М. Зеров, М. Новицький, В. Петров, А. Лебідь), підкомісії, що займалася академічним виданням творів Т. Шевченка (М. Новицький, П. Филипович) та Комісії для складання словника живої української мови (А. Ніковський, Г. Голоскевич). Посаду керівничого Постійної комісії для складання біографічного словника діячів України обіймав М. Могилянський, Етнографічною комісією керував В. Петров. Неокласики були постійними авторами «Записок Історично-філологічного відділу ВУАН». За редакцією С. Єфремова, М. Зерова й П. Филиповича під грифом академії вийшов науковий збірник «Література» (1928). При Академії наук відбувалися літературні вечори неокласиків, виголошувалися літературознавчі доповіді. Члени київської групи мали спільні перекладацькі й видавничі проекти, співпрацювали з видавництвами «Друкар», «Слово», «Книгоспілка», «Сяйво», «Час», «Державним видавництвом України» тощо. Кількість та якість виданого неокласиками вражає. Зеров уклав декламатори «Слово» (1923) та «Сяйво» (1929), до яких,
20
Наталія Котенко
зокрема, увійшли оригінальні й перекладні поезії його колег. Рильський, Лебідь і Могилянський упорядкували літературну хрестоматію «За 25 літ» (1926), якою сформували український модерний канон. За редакцією Якубського з’являється «Антологія російської поезії в українських перекладах» (1925) та збірник «Валерій Брюсов (1873—1924)» (1925). Того ж року в Києві виходять «Новели» німецького експресіоніста Ґеорґа Гайма в перекладах Бурґгардта, Петрова й Рильського, а згодом за редакцією Савченка — збірник «Експресіонізм та експресіоністи» (1929). Максим Рильський як перекладач і Стефан Савченко як автор передмов видають «Роман про Трістана та Ізольду» Ж. Бедьє (1928) та книгу «Французькі класики XVII століття: Корнель, Расін, Мольєр, Буало» (1931). Неокласики гуртом видають вибрані твори Пушкіна, Гоголя й Чехова, готують багатотомники іноземної класики: за редакцією Стефана Савченка побачило світ зібрання творів Мопассана (10 томів), за редакцією Михайла Калиновича — Герберта Веллса (6 томів), за редакцією Освальда Бурґгардта — Бернарда Шоу (4 томи) та Джека Лондона (27 томів). Неокласики вперше видають повне академічне зібрання творів Лесі Українки з ґрунтовними коментарями за редакцією Бориса Якубського (спершу в 7-ми, а згодом у 12-ти томах) та багатотомник Михайла Коцюбинського (вийшло 5 томів), редакція текстів і примітки в якому належать Ананію Лебедю. Низка колективних проектів неокласиків залишилася нереалізованою: вибрані твори Лермонтова за редакцією Филиповича та за його ж редакцією збірник прози неокласиків, для якого Петров і Рильський збиралися разом писати «роман з сучасного життя». Не було завершено роботу над збіркою пісень Беранже,
21
Неп’ятірне гроно київських неокласиків
яку готували Зеров і Филипович, не вдалося видати антологію французької поезії: спершу планувалося, що до неї увійдуть тексти новітньої поезії ХХ століття, а згодом задум розширився до антології новочасної поезії (від романтичного декадансу до останніх днів). Редакторами мали бути Стефан Савченко й Микола Зеров. У вигляді окремої монографії побачила світ передмова до першого варіанта антології авторства Михайла Калиновича «Шляхи новітньої французької поезії» (1924). Віктор Петров у рецензії на поетичну збірку Зеро ва писав, що історія постання групи неокласиків — «це історія приятелювань, що зав’язувались в міру зустрічей, виїздів, переїздів і спільної праці, особистого спілкування, виходу книг, публічних виступів». Тож «зовнішню історію» групи, що була інституційно неоформленою та появу якої складно чітко датувати, умовно можна поділити на декілька етапів. Перший етап формування неокласичного кола — київський період 1918—1919 років («передісторія неокласицизму», за В. Петровим). Літератори починають гуртуватися навколо критико-бібліографічного журналу «Книгар», посаду головного редактора в якому певний час обіймає Зеров. На 1919 рік, за словами лідера групи, припадає визначення «основної трійці» неокласиків — Зеров, Рильський і Филипович. На думку Юрія Клена, зародки неокласицизму слід шукати в літературних зібраннях у професорському кабінеті Бориса Якубського. У цей час Зеров знайомиться з Петровим, разом з Ніковським і Голоскевичем входить до барокового гуртка відомого графіка, ректора Української Академії мистецтв Георгія Нарбута. З’являється друком міксова символістсько-неокласична збірка
22
Наталія Котенко
Рильського «Під осінніми зорями» (1918) та книжка есеїв Ніковського «Vita nova» (1919). Наступний етап історії групи — баришівський (1920—1923). 1920 року Освальд Бурґгардт і Микола Зеров їдуть викладати в трудшколі до містечка Баришівки на Київщині — «Болотяної Лукрози», як її іронічно назвав Зеров («бариш» по-латинськи «lucrum»). Згодом до них долучається Віктор Петров, час від часу в гості приїздить Филипович читати приятелям свої вірші. 1920 року виходить друком «Антологія римських поетів» Зерова, 1922 року — «Синя далечінь» Рильського, «Земля і вітер» Филиповича, «Наука віршування» Якубського. У Баришівці метр неокласиків створює тексти, що згодом увійдуть до його поетичної збірки «Камена» (1924). Максим Рильський, знайомий на той час із Зеровим лише заочно, 4 квітня 1923 р. адресує йому листа: «Я собі як прекрасну мрію малюю можливість працювать укупі з Вами, з пп. Якубським та Филиповичем, коло одного літературного діла. Ачей найшлись би і ще товариші, котрим не зав’язано очей на ту істину, що коли не брать на свій корабель нічого з минулого, коли по коряківському способу “розпаплюжить” усі традиції, то корабель врешті піде до дна. А ми б збудували “Арго”! Між нами були б і досвідчені керманичі — Зерови, і захоплені мрією про золоте руно невідомих берегів Тичини… І це було б мистецтво»1. У червні того ж року відбувається привселюдний виступ неокласиків на літературному вечорі в Києві, який В. Брюховецький вважає початком «неокласиків» як зафіксованої літературної групи. 1923 року «захожі різьбярі» остаточно повертаються до Києва, сюди ж переїздить з Романівки Максим 1 Рильський М. Т. Зібрання творів: У 20 т. — К.: Наук. думка, 1988. — Т. 19. — С. 138.
23
Неп’ятірне гроно київських неокласиків
Рильський та з Кам’янця-Подільського —Михайло Драй-Хмара. «Ядро групи» сформовано. Наприкінці року неокласики увійшли до складу Асоціації письменників (АСПИС), що проіснувала лише кілька місяців. Неокласики активно включаються в літературний процес. 15 березня 1925 р. на вечірці, влаштованій ВУАН, «гроно п’ятірне» читає свої оригінальні й перекладні поезії, в обговоренні яких бере участь також Михайло Могилянський. Через два дні в газеті «Більшовик» з’являється розгромна стаття-відгук А. Лісового «П’ятеро з Парнасу». Неокласики звертаються до газети з листами, в яких спростовують перекручені в статті факти. У літературній дискусії 1925—1928 р. неокласики виступають спільним фронтом з М. Хвильовим. При ВУАН відбувається літературний диспут «Шляхи розвитку сучасної літератури» (24 травня 1925 р.), на якому М. Зеров, М. Рильський, П. Филипович і М. Могилянський виголошують доповіді. У збірці «До джерел» (1926) Зеров викладає свою позицію в літературній дискусії та формулює дезидерати до сучасної літератури: засвоєння досвіду всесвітнього письменства, європеїзація, подолання провінційності вітчизняного письменства, перегляд українського літературного надбання, мистецька вибагливість і підвищення вимог до письменників-початківців. У лютому 1926 р. критик С. Щупак оголошує неокласиків «попутницької силою» і серед них згадує Михайла Могилянського. «Охрещений неокласиком» Могилянський у відповідь пише відкритий «отреченний лист» до редакції газети «Пролетарська правда»: «Ні формально, ні по суті ніколи я не був неокласиком, що кілька разів зазначав у своїх публічних виступах,
24
Наталія Котенко
а тому зрозуміло, що й не міг нічого використати “для пропаганди неокласичних поглядів”». Неокласики друкувалися в найбільших тогочасних літературних часописах — київському «Життя й революція», який редагував О. Дорошкевич, та в харківському «Червоний шлях», до редакційної колегії якого входив прибічник неокласиків М. Хвильовий. Обом журналам дісталося на горіхи за співпрацю з «антирадянськими» літераторами. У травні 1926 р. ЦК КП(б)У помітив надто прихильне ставлення часопису «Червоний шлях» до «старої формації європеїзованої української інтелігенції (неокласиків)» та засудив публікацію «цілковито упадочних, навіть ворожих творів (М. Могилянський)»1. На вимогу політбюро було змінено склад редакції журналу й звільнено М. Хвильового. Редакцію «Життя й революції» теж реорганізували. На перебіг історії групи значний вплив мав зовнішній, політичний чинник. Стосунки неокласиків з владою — окремий аспект «нелітературного побуту» групи. У червні 1925 р. пленум ЦК КП(б)У видає постанову в справі художньої літератури, в якій згадано неокласиків — ворожих «реставраторів старого буржуазного ладу», на що Филипович відгукується саркастичною «Епітафією неокласикові». Відповідно посилюються нападки на неокласиків з боку провладних марксистських критиків. Фактично група припиняє своє існування у зв’язку з арештами її членів та фізичним знищенням частини з них. І хоча група неокласиків розпалася, неокласицизм як стильовий напрям проявляється у творчості 1 Цит. за: Лощинська Н. «Червоний шлях» і неокласики: З історії одного з найпопулярніших часописів 20-х років // Березіль. — 1999. — № 3—4. — С. 184.
25
Неп’ятірне гроно київських неокласиків
окремих її вцілілих учасників і в наступні десятиліття. У березні 1931 р. на п’ять місяців заарештовують Максима Рильського, того ж року виїжджає з Радянського Союзу Освальд Бурґгардт. У лютому 1933 р. відбувається перший арешт М. Драй-Хмари. 1935 року за ґрати потрапляють А. Лебідь, М. Зеров, М. Драй-Хмара (вдруге), П. Филипович. На еміграції Юрій Клен писав Євгенові Маланюку: «Заціліло тільки двоє з професури: мовознавець X і західній літературознавець Y, оба вони українізувались досить пізно, писали і викладали перед тим по-російськи, отже, мабуть, вважалося, що їх не важко “навернути” […] Давно вже не чув нічого про проф. Z. (книгознавця)»1. Публікуючи цей лист 1936 року, Євген Маланюк, вочевидь, боявся нашкодити згаданим у ньому особам, тому й зашифрував їхні імена: ймовірно, Х — Калинович, Y — Савченко, Z — Якубський. «Філософема» течії українського неокласицизму, за словами Віктора Петрова, народилася з «міфологеми» дружби. Історії приятельських і родинних стосунків членів групи — невід’ємна частина біографічного дискурсу неокласиків. Відомому любовному трикутнику «Зеров — Софія — Петров» присвячено чимало сторінок у літературі. У «шлюбних сюжетах» неокласиків дійовими особами виступають чи не всі колеги з грона, скажімо, на весіллі Миколи Зерова й Софії Лободи одним з бояринів був Борис Якубський, на весіллі Михайла Драй-Хмари і Ніни Длугопольської — Павло Филипович і Володимир Отроковський. Талановитий поет-модерніст Володимир Отроковський, випускник Київського університету й автор зразкової медальної роботи, що нею захоплювався сам професор Перетц, безпосереднім чином вплинув на трансформацію 1 Маланюк Є. Книга спостережень: Статті про літературу. — К.: Дніпро, 1997. — C. 247, 248.
26
Наталія Котенко
російськомовного символіста Павла Зорева, який носив свої вірші на рецензування Блоку й пив чай з Мандельштамом, в українського поета Павла Филиповича. Восени буремного 1917 року Отроковський запропонував своєму другові Філіповичу, який тоді ще не знав до пуття української мови, написати й видати по збірці українських віршів. Отроковський невдовзі помер, а Филипович таки почав писати українські поезії й став авторитетним дослідником української літератури. Із сестрою Володимира Отроковського Маргаритою пов’яже своє життя мовознавець і літературознавець з кола неокласиків Михайло Калинович. До студентки Вищих жіночих курсів Маргарити, що занотовувала у своєму щоденнику рядки Анненського, Бальмонта й Гуро, закоханий Калинович писав сповнені ніжності й поклоніння любовні листи, називаючи її Прекрасною Дамою. Їй він присвятив свою поетичну збірку «Шалфейные холмы». Історія КалиновичівОтроковських — одна з невідомих «малих історій» київських інтелігентських родин у переломну епоху. Ностальгійним персонажем з минулого, перенесеним у неорганічні радянські реалії, постає з розповідей родичів Маргарита Отроковська-Калинович: у літню спеку, йдучи на прогулянку, вона неодмінно надівала капелюшок й рукавички (інакше не можна було — не дозволяло виховання) і в середині 1960-х років на відкритому уроці онуки в школі щиросердно говорила, що даремно Юрій Яновський оромантизував революцію, не розуміючи, чому її слова викликають переляк у вчителів. Багаторічна дружба пов’язувала Маргариту Отроковську із Софією Зеровою та Віктором Петровим. Своїй онуці Людмилі Маргарита полюбляла казати: «У тебе є друзі, у нас було середовище», — маючи на увазі творчо-інтелігентський осередок
27
Неп’ятірне гроно київських неокласиків
своєї молодості, вагому частину якого становили неокласики. Приватні історії київських неокласиків — питання малодосліджене, «жінки неокласиків» — тема достатньо белетристична й трагічна. Дуже скупі свідчення лишилися про родини неокласиків і долі їхніх дружин (за винятком хіба що Софії Зерової, Ніни Драй-Хмари й Катерини Рильської), які пережили своїх чоловіків і часто завдяки яким вдалося зберегти особисті архіви літераторів. Дружина Павла Филиповича — талановита скульпторка Марія Андріївна Михайлюк після арешту чоловіка збожеволіла і потрапила за ґрати. З архівних матеріалів відомо, що дружина Бориса Якубського Софія Мар’янівна, полька з походження, вчителька російської та польської мови, під час ув’язнення чоловіка, якого звинуватили у співпраці з німцями, писала 1944 року з Житомира наркому державної безпеки УРСР з проханням «взяти особисту участь» у справі чоловіка і допомогти йому повернутися до наукової праці. Її заходи, певна річ, не мали успіху. Зберігся лист Рахілі Бойдик, дружини літературознавця неокласичного кола Стефана Савченка, до професора Сергія Маслова, написаний з евакуації в Ташкенті 6 червня 1942 р., після смерті чоловіка: «От Маргариты Михайловны [Калинович] узнала о судьбе бедного Алика [загиблий під час війни син Маслова Олексій. — Н. К.]. Что можно сказать? Каждый из нас несчастен по-своему, но больше всего жалко ушедших […] Как ужасны были страдания Стефана Владимировича, как страшно было сознавать свое бессилие […] Я, получая изредка письма от друзей, вспоминаю о прошлой жизни. Тут такая оторванность от всего, такие все кругом чужие, а на могилу придешь, посидишь и нет даже ни слез, ни чувств никаких, а какое-то тупое
28
Наталія Котенко
состояние. Не верится, что все это действительность»1. Рахіль Бойдик клопоталася про видання наукової праці свого чоловіка, присвяченої Мопассанові, листувалася з цього приводу з Олександром Білецьким2. Трагічно склалася доля другої дружини шевченкознавця Михайла Новицького, бібліотекарки з Чернігова Раїси Толстухи-Новицької. Після смерті чоловіка вона написала його докладну біографію, передала старанно зібраний архів до ЦДАМЛМ УРСР і, не змігши змиритися із втратою близької людини, вкоротила собі віку3. На жаль, дискурс інтелігентського середовища Києва першої половини ХХ ст. недостатньо прописано. Приватні історії, літературний і науковий побут й досі залишаються якщо не білими плямами, то принаймні дуже фрагментарними картинами. В історико-літературному дискурсі київський неокласицизм фігурує як один з модерністських проектів української літератури — «консервативна модернізація», за визначенням С. Павличко. Щодо місця цього явища в системі модернізму між дослідниками точаться суперечки. Якщо Д. Наливайко відзначає слабку інтегрованість українського неокласицизму модернізмом і глибші зв’язки з традиційною класичною літературою, то В. Моренець характеризує працю неокласиків із прищеплення давніх форм і стилів на древі вітчизняного письменства як «чистий» модернізм. За іронією долі, чи радше за законами історії літератури, архаїсти часто виявляються чи не найбільшими новаторами. Як слушно зауважив В. Єрмоленко, у 1920— 1930-х роках на європейську сцену вийшли літератори 1 ІР НБУВ. — Ф. 33. — № 5218. — 1 од. зб. — 1 арк. 2 Відділ рукописних фондів і текстології Інституту літератури ім. Т. Г. Шевченка НАН України. — Ф. 162. — № 1925. — 1 арк. 3 З усного повідомлення Валентини Судак.
29
Неп’ятірне гроно київських неокласиків
й філософи, котрі «вчилися дивитися і вперед, і назад, зберігаючи вірність своїй неможливій любові до сучасності й архаїки», для частини з них «шлях до справжнього майбутнього стелився тільки через минуле». Саме такими літературними новаторами з внутрішнім духовним зором, зверненим у минуле, виявилися київські неокласики. Вони плекали традиційні для світової літератури й майже невідомі для української поетичні форми, по фрагментах реконструювали вітчизняну літературну історію, і саме їм судилося стати у власній національній літературі чи не найпослідовнішими модерністами. Самовизначення кожної групи розпочинається зі встановлення генеалогії та з’ясування естетичних орієнтацій. Микола Зеров писав: «Нове прямування літературне завжди сполучене з критичною переоцінкою літературних цінностей минулого. Кожна школа відшукує собі предтеч і попередників, в свій час не помічених або не оцінених належно»1. Неокласики, не криючись, називали своїх «літературних предків»: античні римські поети, французькі парнасці (Ш. Леконт де Ліль, Ж. М. де Ередіа, Т. Готьє), пушкінська плеяда «золотого віку», відзначали «формуючий вплив» на свої уподобання й «методу» російських символістів (В. Брюсов, В. Іванов, О. Блок, А. Бєлий, І. Анненський) та особливо акмеїстів (О. Мандельштам, А. Ахматова, М. Гумільов, С. Городецький). У вітчизняному письменстві неокласикам імпонували П. Куліш («парадигматична постать для неокласиків», за словами К. Москальця), І. Франко, Леся Українка, М. Коцюбинський та О. Кобилянська. В українській літературі київські неокласики опонують одразу кільком традиціям і програмам: 1 Зеров М. Українське письменство. — С. 525.
30
Наталія Котенко
по-перше, романтично забарвленому неонародництву/ неопересувництву, запереченому ще ранніми модерністами початку віку українофільству і його творчій практиці — реалізму, по-друге, пролетарській літературі з її роллю речниці політичного режиму й арбітра в естетичних дискусіях, по-третє, літературному авангарду2 . У мистецькому процесі першої чверті ХХ століття неокласики виконували місію культуртрегерів і в баталіях з соціологістами-марксистами тримали «оборону культурної пам’яті». І хоч як це парадоксально, не будучи просвітниками, змагаючись за «Європу», а не за «Просвіту» (своє ставлення до цих символів літературної боротьби минулого століття мав задекларувати кожен тогочасний «пишучий» і «виступаючий» літератор), відігравали просвітницьку роль — знайомили українського читача з довершеними зразками європейського мистецтва слова. Як історики літератури, київські неокласики ревізували український літературний канон, що будувався довкола постаті Шевченка, трансформували його до поліцентричного типу, доповнили Сковородою, недооціненими раніше Кулішем, Щоголевим, Самійленком та низкою інших письменників, сформували його модерністську частину: Франко, Леся Українка, Коцюбинський, Тичина, Сосюра, Хвильовий. У літературознавчих стратегіях «неп’ятірного грона» не було одностайності. Формалізм сповідували М. Могилянський і Б. Якубський, щоправда, останній швидко перейшов до табору підтримуваних владою соціологістів, хоча так і не зміг до кінця подолати еклектизму, який йому не втомлювалися закидати опоненти. М. Драй-Хмара продовжував традицію культурно2 Агеєва В. Мистецтво рівноваги: Максим Рильський на тлі епохи. — К.: Книга, 2012. — С. 63.
31
Неп’ятірне гроно київських неокласиків
історичної та філологічної перетцівської школи. Багато уваги документалістиці приділяв А. Лебідь, джерелознавство цікавило М. Новицького. Проте всіх літературознавців зближували інтелектуалізм та академізм у підході до матеріалу, «тлумачення досліджуваного літературного явища в широкому культурно-історичному контексті»1, обов’язкове включення компаративістичного аспекту до всіх студій і, звісно ж, улюблені спільні теми: Пантелеймоном Кулішем і Лесею Українкою в тій чи тій мірі займалися майже всі неокласики, шевченкознавство пов’язувало П. Филиповича, Б. Якубського і М. Новицького, вивчення творчості Коцюбинського — М. Могилянського й А. Лебедя, дослідження експресіонізму — С. Савченка й О. Бурґгардта. Наукові студії неокласиків перегукуються між собою, довкола окремих питань між «гронівцями» виникають жваві полеміки. Конгломерат літературознавчих текстів київської групи виглядає досить цілісним завдяки міжтекстовим зв’язкам, спільній історико-літературній проблематиці. Попри те, що неокласики не виступали з офіційними програмами й маніфестами (це було просто небезпечним за тих умов), їхня поезія, зокрема цикл «Ars poetica» М. Зерова, й критичні статті рясніють самоозначеннями й авторефлексіями. Збірка полемічних нарисів Миколи Костьовича «Ad fontes» має радше ідеологічно-організаційний, аніж суто літературний характер, тому не зовсім коректно вважати її програмою неокласицизму. Досить поширеною є думка, що неокласики не створили власної теорії неокласицизму. Втім, тексти літературознавців неокласичного кола свідчать про 1 Райбедюк Г. Б., Томчук О. Ф. Неокласики: естетична система та персоналії: Навч. посібник. — Ізмаїл: Б. в., 2005. — С. 22.
32
Наталія Котенко
протилежне: Андрій Ніковський у програмовому есеї «Бог Аполлон» (1919) викладав ідейно-світоглядні засади неокласицизму, а Стефан Савченко у статті «Класичний театр XVII-го століття і класицизм» (1930) описував різночасові й різнонаціональні модифікації класицизму. Окрім того, в рецензіях на твори своїх колег «гронівці» постійно заторкували питання неокласичного стилю. Так, «постулати» неокласицизму проілюстровано конкретним поетичним матеріалом у статті Зерова «Літературний шлях Максима Рильського» (1926). Дослідниця Наталя Костенко називає розвідку Бориса Якубського «Наука віршування» (1922) «маніфестом теоретичних поглядів неокласиків на поезію і вірш, версифікаційним кредо київської Александрії». Хоча в цілому, слід визнати, художня практика неокласиків випереджала теоретичне опрацювання проблем класичної естетики й поетики. Питання про стильову єдність поезії неокласиків належить до одного з найбільш дискусійних. Богдан Рубчак недаремно жартував, що Рильський і Зеров — це гомеопатія в порівнянні з неорганічною хімією. Стильова гетерогенність поезії «грона п’ятірного» давала підстави Юрію Шереху заперечувати існування школи й розвінчувати «легенду про український неокласицизм»: на його думку, єдиним справжнім неокласиком був Зеров, та й то з домішками підозрілого ліризму. Натомість його опонент Володимир Державин, який ширше тлумачив неокласицизм, виходячи насамперед з поняття класичного образу — іманентного тексту, знаходив риси неокласичної поетики не лише в усіх учасників групи, а ще й у багатьох письменників поза колом. Арбітром у цій суперечці кількома десятиліттями пізніше виступив Дмитро Наливайко, визначивши причиною категоричності Шереха і тих,
33
Неп’ятірне гроно київських неокласиків
хто з ним, підхід до київського неокласицизму з мірками нормативної поетики Буало. Дмитро Наливайко наголосив на важливій особливості неокласицизму ХХ століття — відкритості до взаємодії з іншими стилями. Попри відмінності ідіостилів поетів (ранні Филипович і Рильський творили в руслі символізму, в Драй-Хмари яскраво присутня імпресіоністична, імажиністська й символістська складові, в Юрія Клена — неоромантична), їхня поезія в окремі періоди все ж таки тяжіє до спільного «неокласичного знаменника», учасники групи виявляють суголосний поетичний досвід. Київський неокласицизм типологічно споріднений із французьким парнасизмом і романською школою, російським акмеїзмом, польськими скамандритами, частково з англійськими імажистами, а також із творчістю окремих представників різних національних літератур: в англійській літературі — Т. С. Еліотом, в німецькій — М. Рільке, С. Ґеорґе, в білоруській — М. Багдановічем тощо. Творчість естетично близьких авторів неокласики рецепіювали як читачі, перекладачі й літературознавці. Для київського неокласицизму як одного з варіантів класицистичного типу творчості характерними є раціоналістичне світосприйняття, домінування розуму над інтуїтивно-ірраціональним первнем («логіки залізна течія», за М. Зеровим), естетичне й гармонійне сприйняття світу, «духовна дисципліна й воля до подолання безформності й хаотичності» (Д. Наливайко). Світобачення Рильського дещо відрізняється від решти неокласиків: він особливо тяжіє до францисканства, з характерним для нього вітаїзмом, всеприйняттям життя, тотальним виправданням світу й хвалою його стихійній життєвості. Рильський періоду 20-х років чи не найближчий серед неокласиків до
34
Наталія Котенко
акмеїзму («акме» в перекладі з грецької — найвищий ступінь, повнота буяння, квітуча пора) — втілення в поезії «“речовини життя” в моменти найповнішого розкриття його потенційних можливостей»1. Київські неокласики — інтелектуали, фахові філологи. Їхня поезія — це вчена поезія «науковцівбібліофагів», їхній імпліцитний читач — освічений, літературно компетентний, знайомий із широким культурно-історичним претекстом, здатний дешифрувати в текстах приховані цитати, алюзії, парафрази. Трагізм рецептивної ситуації полягав у тому, що імпліцитний читач неокласиків не збігався з реальним (подібна доля спіткала їхню улюбленицю Лесю Українку): пролетарський читач здебільшого не розумів «музейно-застарілої» та «екзотичної» поезії. Неокласики творили високе, елітарне мистецтво, що протистояло масовому мистецтву соцреалізму, завдяки їм відбувалася «аристократизація поетичного дискурсу» (В. Моренець). Неокласики — поети міста, однак їхній урбанізм відмінний від футуристичноасфальтного: їхнє місто не технократичне, як в авангардистів, місто неокласиків — це осередок культури (Баальбек, Александрія, Херсонес). Попри те, що творчість неокласиків загалом має антиромантичне й антирустикальне спрямування, основа деяких віршів Драй-Хмари й Филиповича все ж таки фольклорна, не випадково їм обом такий близький сонячнокларнетний Тичина. Зорієнтованість неокласиків на античну культуру й генетична з нею пов’язаність були предметом постійної критики ідеологічних супротивників, які вбачали в діяльності грона «шкідливу апологетику минулого». 1 Кихней Л. Г. Акмеизм: Миропонимание и поэтика. — М.: Планета, 2005. — С. 5.
35
Неп’ятірне гроно київських неокласиків
Для неокласиків, навпаки, античність — живий фактор культурного руху ХХ століття, актуалізована традиція: «Римські автори золотого віку цікаві для нас не тільки як учителі стилю, але і як автори, близькі нашій сучасності своїми настроями й чуттями», — писав Зеров, наголошуючи на інтелектуалізмі класиків як рисі надзвичайної цінності. Неокласики звертаються не лише до античної скарбниці, джерелом їхньої творчості стають духовні надбання всієї європейської цивілізації: «В історії культури немає нічого мертвого, крім того, що з самого початку було мертве», — стверджував Зеров. Особливу роль неокласики відводили перекладу — невід’ємній частині їхньої естетичної програми, адже через переклад відбувається органічне засвоєння явищ інших культур, збагачення власної національної літератури недостатніми елементами. Неокласики користуються «готовим словом» — словом, що черпає з культурного фонду. Готове слово — це і ціле висловлювання, і сюжет, і жанр, і власні імена з міфологічного й риторичного репертуару, взяті з фонду традиції та заздалегідь дані поетам1. Відповідно все мистецтво мислиться як «клішоване», кожне новаторство дуже відносне. Неокласики свідомо вмонтовують жанрові, стильові й змістові кліше у свої тексти, відтак їхні тексти засадничо є частиною глобальної культури. На тематологічному рівні поети звертаються не лише до античної та пізнішої європейської спадщини, а й до власної національної історії — князівської доби, бароко тощо. Неокласики починають творення національного культурософського міфу, їхню естафету згодом підхоплять пражани. 1 Михайлов А. В. Античность как идеал и культурная реальность XVIII— XIX вв. // Античность как тип культуры / Ред. А. Ф. Лосев, Н. А. Чистякова. — М.: Наука, 1988. — С. 310.
36
Наталія Котенко
Сенс неокласичної поезії залежить від культурного контексту, в який її вводить автор. Такими контекстами можуть бути також цикли (особливо в Зерова й Рильського). Неокласики широко використовують систему відсилань — епіграфів, цитат, алюзій, парафразів, діалогів з іншими текстами, творячи «літературу на ґрунті літератури». Поезії «грона» загалом властивий високий рівень інтертекстуальності. Мистецький контекст для культурологічної за своєю суттю поезії неокласиків важливіший за політичний, суспільний, хоча в ній час від часу і зринають полемічні реакції на «злободенні» теми, завуальовані алегоричністю образів. Наприкінці 1920-х — на початку 1930-х «відірвані від сучасності» Филипович, Драй-Хмара й Рильський з різним успіхом намагаються «осучаснитися», через силу вітаючи нове радянське життя. І все ж таки основна функція мистецтва, на думку неокласиків, — естетична. Звідси — принциповий антиутилітаризм слова, заперечення тенденційності мистецтва. Автотелічність поезії (естетична самодостатність) — це та важлива ознака, що забезпечує неокласикам місце в модерністській системі. Краса — зрима, пластична — міститься в реальному існуванні предметів і явищ. Неокласики, як і їхні античні попередники, сповідують принцип калокагатії — єдності красивого й корисного, естетики й етики. В основі неокласичної концепції творчості лежить уявлення про творчий процес як раціональний акт, спрямований на подолання хаосу матеріалу. Художня творчість ототожнюється з ремеслом, поет — з майстром, що «різьбить скупі слова». Характерний і сам творчий процес: Рильський пише, за його власним зізнанням, про те, що «відстоялося в душі», від чого він емоційно й часово дистанціювався.
37
Неп’ятірне гроно київських неокласиків
Класичній поезії властива семантична прозорість, кларизм — ясність поетичного висловлювання. На відміну від символістів, у неокласиків сенс завжди іманентний текстові. Відповідно класичний образ естетично самовистачальний у межах даної поезії. Концепція слова Михайла Драй-Хмари особливо співзвучна російському адамізму з його «первозданним» поглядом на світ, називанням речей їхніми іменами (семантичне першовідкривання), відновленням адекватності слова й речі. Отож поетичний образ неокласиків — чіткий, пластичний і предметний («класична пластика і контур строгий»). Однак конкретність на рівні поетичного образу «затрачається на рівні поетичного мотиву, розмислу»1 — відбувається епізація образу, особливо помітна в Зерова. У Рильського ж домінує акмеїстичний образ: речі показано таким чином, що процес їхнього сенсорного сприйняття часто лишається «поза кадром», виникає ефект стереоскопічного зображення світу: в звуках, запахах, кольорі, пластичних формах, фактурі матеріалу. Причому завдяки розмежуванню суб’єкта й об’єкта відбувається «дистанційована репрезентація зображуваного, що є водночас предметом пізнання та естетичного споглядання»2. Увага зосереджується не на суб’єктивних переживаннях ліричного персонажа, а на показі предметного світу. Неокласицизму й акмеїзму притаманний особливий вид темпоральності — «всі явища, протяжні в часі, мають тенденцію сприйматись як певна єдність, 1 Моренець В. Національні шляхи поетичного модерну першої половини ХХ ст.: Україна і Польща. — К.: Основи, 2002. — С. 240. 2 Наливайко Д. Українські неокласики і класицизм // Наливайко Д. Теорія літератури й компаративістика. — К.: ВД «Києво-Могилянська академія», 2006. — С. 324.
38
Наталія Котенко
що розгортається одномоментно» (Л. Кіхней). Світову історію представлено в єдиній синхронній картині, симультанно як «еонічну вічність»: в одному просторі співіснують різні часові пласти, речі пам’ятають свої архетипи, праобрази (показовий у цьому сенсі сонет Зерова «Данте», початковий варіант якого називався «В царстві прообразів»). Методом історичного пізнання неокласиків стає пошук «історичних рим» («Oi triakonta» Зерова, «Знов той же Сфінкс…» Рильського). Тож у неокласичному хронотопі час — вічний, емансипований від побутової конкретики, місце — узагальнений топос. Відповідно кожне «тут і зараз» автоматично алегоризується й параболізується (В. Моренець). Неокласики дбають про досконалість, цілісність і ясність форми, «віртуозну легкість вірша й карбовану прецизність вислову» (В. Державин). У царині поетики їм належить роль новаторів. Вони звертаються до канонізованих форм і регулярних розмірів, доти мало використовуваних або й не використовуваних в українській поезії: сонети, сонетоїди, александрійські вірші, елегійні дистихи, октави, рондо, дантівські терцини тощо. Щоправда, Драй-Хмара і Филипович також працюють з дольником, верлібром і білим віршем. Для рафінованих текстів «прихильників мистецтва рівноваги» характерні логічність і гармонійність поетичного сюжету, єдність композиції, в якій домінує паралелізм, симетрія й чітке підпорядкування одних складових частин іншим, стрункий синтаксис. Неокласики, за винятком Драй-Хмари, стримано використовують фонетичні засоби, особливу роль відводять епітету. Їхня поезія насичена алюзіями, ремінісценціями, топосами, цитатами, парафразами. Часто стилістичні фігури підіймаються до рівня самодостатніх жанрів: так виникають поезії-ремінісценції, поезії-варіації, поезії-алегорії.
39
Неп’ятірне гроно київських неокласиків
Засобами мистецтва слова поети ретранслюють інші візуальні мистецтва, полюбляють форми, що імітують статичний жанровий живопис: натюрморт, пейзаж, «фламандські» побутові сценки, концептуальний портрет («Ніцше», «Гайне» Рильського, «Ґете» Филиповича). Твори кіно, театру, зрештою, самої літератури стають поштовхом для поетичних відгуків-розмислів. У неокласиків сформувався імідж статечних літераторів, у поезії яких панують поважні теми й серйозний тон. Однак творці неокласичного мистецтва не цуралися іронії, вміли жартувати з себе і з сучасників, видаючи на-гора пародії та епіграми, такі як згадуваний вище «Неокласичний марш», шаржові портрети Олеся, Вороного, Філянського. Писали вони й веселі поезійки з нагоди чаркування, граючись зі словом, «олітературювали побут». Окрім того, неокласики долучилися до створення колективних літературних містифікацій, аналогічних російському Козьмі Пруткову: з-під пера молодого Зерова виходить «Елегія Грабуздовська», що була частиною містифікації гуртка Нарбута. У 1940-ті роки Юрій Клен разом з Леонідом Мосендзом і Мироном Левицьким вигадують мандрівного поета Порфирія Горотака й видають його поетичну збірку «Дияболічні параболи». Іронічний дискурс неокласиків був би неповний без есеїстики Ніковського, який самою формою своїх нібито наукових статей насміхався з читача і випробовував його терпіння, порушуючи горизонти сподівань, а також без химерної прози «доктора парадокса» Віктора Петрова, який, до речі, дуже любив кпити зі своїх колег, за що заслужив епіграму Зерова: Виктор Петров непонятен, В мыслях равзратен своих. Был бы он солнце без пятен, Если б немного затих.
40
Наталія Котенко
(Початковий варіант останнього рядка був фройдичний: «Если бы был он жених»). Своїх ідеологічних опонентів Зеров побивав епіграмами, кажуть, особливо любив повторювати слова Пушкіна: Приятно дерзкой эпиграммой Взбесить оплошного врага.
Для різних стилів є більш характерними ті чи ті жанри. Неокласицизм найповніше втілюється в поезії, ліро-епосі, драмі, меншою мірою — в прозі. Романи й оповідання В. Петрова-Домонтовича, зрілого М. Могилянського й пізнього Юрія Клена — яскрава інтелектуальна модерністська проза. Володимир Державин пов’язував із творами В. Домонтовича народження неокласичної сюжетної прози, що прагнула «класичної чіткості й стислості вислову, конкретної виразності образу, суворої композиційної впорядженості великого Стендаля, що з ним споріднює В. Домонтовича послідовний інтелектуалізм, крайня антипатія до емоційного позування, підкреслена сухість викладу». Юрій Шерех не був такий категоричний і вважав, що «шостий у гроні» вагається між класицизмом і експресіонізмом: «стилістично проза Домонтовича ввесь час з класичної рівноваги виривається в експресіоністичне нагромадження й буяння». Від неокласицизму у В. Домонтовича — багатство літературних асоціацій, рясне цитування, алюзійні відсилання, урбанізм, аполітичність, «мудрий скептицизм», іронія. Міркуючи про неокласичність прози Домонтовича, Віра Агеєва підтримує Юрія Шереха в одному аспекті: «Це справді література, що постає з літератури, тексти, пов’язані з враженнями від інших текстів. Натомість “мистецтво рівноваги” навряд чи суголосне з Домонтовичевою наскрізною іронією й скептицизмом, 41
Неп’ятірне гроно київських неокласиків
зі смаком до розгвинчування й вивертання, деконструювання чи не всіх цінностей і реліквій»1. Так само іронічність, полемічність та інтертекстуальність властиві прозі Михайла Могилянського 1920—1930-х років, який майстерно грається з формою роману, порушує дражливі філософсько-етичні проблеми. Кілька оповідань Юрія Клена, написаних в останні роки життя, лише дають натяк на те, що його проза могла би розвиватися в неокласичному руслі. Художня система, в якій творили київські поети й прозаїки, виявилася естетично продуктивною для наступних поколінь. Стильові неокласичні тенденції, більш чи менш виразні, помітні в поезії представників празької школи: Олега Ольжича, Олени Теліги, Леоніда Мосендза, Андрія Гарасевича, пізнього Євгена Маланюка. Симпатик і теоретик неокласицизму Володимир Державин навіть говорив про «празький класицизм», що завдяки посередницькій ролі Юрія Клена став продовженням київського явища. У літературі української еміграції наступних десятиліть, спочатку в МУРі, а потім на Американському континенті й у Західній Європі послідовниками неокласицизму були Святослав Гординський, Михайло Орест (брат Миколи Зерова), Ігор Качуровський, окремі прояви неокласичної поетики спостерігалися в Яра Славутича, Олекси Стефановича, Леоніда Лимана, Богдана Кравцева, «іпостазований класицизмом символізм» — в Олега Зуєвського. Покоління шістдесятників перевідкриває спадщину неокласиків як авторів розстріляного відродження. «Боротьба за Зерова», за влучним висловом Михайла Москаленка, стане «боротьбою проти повзучої 1 Агеєва В. Поетика парадокса: Інтелектуальна проза Віктора ПетроваДомонтовича. — К.: Факт, 2006. — С. 34.
42
Наталія Котенко
ресталінізації суспільства тих років». Відбувається часткове освоєння кілька десятиліть забороненого пласту оригінальних і перекладних текстів, однак естетично поезія неокласиків не зовсім відповідала політично-мистецьким прагненням діячів відлиги. Активним чинником поетичної практики неокласична модерна пропозиція стане тільки у 1980-х роках, коли «на авансцену жанру виступить нове, “філологічне” покоління поетів»2. Тоді класицистична стилістика стане дієвим складником текстів Ігоря Римарука, згодом заявить про себе в «Сонетах та октавах» Максима Стріхи, дослідника творчості неокласиків й учня перекладацької школи Григорія Кочура. Олександр Гриценко виділятиме в розмаїтті поетичних течій кінця 1980-х формально вишукану й культурологічну «неонеокласику», що ґрунтуватиметься на тих самих засадах, що їх обстоювали Рильський і Зеров. До голосу живої античності дослухатиметься майстер перекладу, неперевершений інтерпретатор давньогрецьких і римських авторів львів’янин Андрій Содомора. Неокласична хвиля прокотиться генерацією 1990-х: літературний гурт «Друзі Еліота» заявлятиме про своє захоплення неокласичними поетиками, в алюзійно наснаженому письмі, що апелює до широкого культурологічного контексту, Юрія Бедрика, Олени Галети й Андрія Бондара відчуватиметься «неокласичне відлуння». З благословенням Ігоря Качуровського класичним шляхом впевнено прямуватиме Олена О’Лір. Інтелектуалізм поетичної мови «двотисячників» Остапа Сливинського й Леся Белея, речевість текстів Олени Гусейнової генетично пов’язані з тим самим неокласичним кодом. 2 Моренець В. Національні шляхи поетичного модерну першої половини ХХ ст.: Україна і Польща. — С. 236.
43
Неп’ятірне гроно київських неокласиків
З перспективи початку ХХІ століття стає дедалі очевиднішим, що вибуховий виступ київського неп’ятірного грона в 1920—1930-х роках, його неймовірно продуктивна діяльність у різних ділянках культури, «заражаючий вплив» на сучасників і разом з тим стильові інспірації в поезії наступних поколінь були такими потужними, що сміливо можемо говорити про грандіозний модерністський проект — український неокласицизм ХХ століття. Антологію, запропоновану увазі читачів, впорядковано за контекстуальним і стильовим принципами, до неї увійшли тексти київських неокласиків 1910—1930-х років, а також окремі тексти пізнішого періоду, тісно, однак, пов’язані з історією і художньою практикою групи. Такий мегажанр, як антологія, має свої плюси й мінуси. Серед мінусів — фізична неможливість представити весь корпус написаного «відібраними» авторами і складність подання великоформатних творів (редакторка свідомо утрималася від спокуси дати уривки з романів неокласиків). Упорядниці довелося провести селекцію, суб’єктивізм при якій просто неуникненний, — хотілося показати найхарактерніші й найцікавіші зразки. Серед плюсів жанру антології — можливість вмістити під однією палітуркою твори різних авторів як один суцільний Текст, коли особливо виразними стають численні міжтекстові зв’язки й лейтмотиви. Розміщені поруч поетичні присвяти побратимам-неокласикам, написи на подарункових книжках, пародії, вірші-відгуки Зерова на твори Филиповича і Драй-Хмари, полеміки між Рильським і Якубським, теоретичні дискусії Могилянського з Якубським дають змогу певною мірою реконструювати живий полілог, що вівся в середовищі неокласиків.
44
Наталія Котенко
До антології увійшли оригінальна поезія й проза, літературознавчі статті й мемуаристика київських неокласиків («грона п’ятірного» й кола), зокрема тексти «неокласиків про неокласиків». Більшість текстів наведено за першодруками, поезії, що входили до прижиттєвих збірок авторів, — переважно за цими збірками. В антології читач знайде маловідомі вірші Максима Рильського, що не потрапили до його двадцятитомника, колективні творіння неокласиків, яскраві й цінні студії науковців і критиків київського кола, які нарешті повертаються до літературознавчого дискурсу після майже столітнього забуття. Через обмежений обсяг книги представлено лише вибрану бібліографію, зацікавлені читачі можуть звернутися до вказаних бібліографічних видань. Фотоматеріали, вміщені наприкінці антології, дають змогу поглянути в обличчя тих, що «вже давно ступили за поріг життя земного», але чия присутність і досі відчувається в українському культурному просторі. Насамкінець хочу подякувати Осипові Зінкевичу й Ростиславові Семківу з видавництва «Смолоскип» за багаторічну віру в те, що роботу над цією антологією буде завершено. Зацікавленням українським модернізмом і творчістю київських неокласиків я завдячую моїм викладачам з «Києво-Могилянської академії» Володимирові Моренцю, Вірі Агеєвій та Людмилі Кісельовій. Дякую за консультації та допомогу в пошуку матеріалів Миколі Неврлому, Вольфрамові Бурґгардту, Людмилі Калинович, Андрієві та Марії Кочурам, Володимирові Єршову, Олексієві Сінченку, покійним Іванові Фізеру, Анні-Галі Горбач та Євгенові Сверстюку. Також складаю подяку працівникам Наукової бібліотеки «Києво-Могилянської академії», Центрального державного архіву-музею літератури і мистецтва
45
Неп’ятірне гроно київських неокласиків
України, Інституту рукописів Національної бібліотеки ім. В. І. Вернадського, Відділу рукописних фондів і текстології Інституту літератури ім. Т. Г. Шевченка НАН України та Національного музею Тараса Шевченка. Дякую за підтримку моїм друзям з Могилянки й не тільки і, звісно ж, моїм батькам.1
Наталія Котенко (нар. 1982 року в с. Синява Київської обл.) — філолог, літературознавець, перекладач. Випускниця Національного університету «Києво-Могилянська академія». Авторка наукових статей, рецензій, оглядів у виданнях «Слово і час», «Критика», «Друг читача», «Літакцент» та ін. Працює над дисертацією про київських неокласиків.
46