Літературні портрети українських письменників ХХ століття

Віктор КОСТЮЧЕНКО

ДОЛЯ СЛОВА Літературні портрети

Київ 2019

УДК 82.161.2.09 К72 Віктор Костюченко К72 Доля слова: літ. портрети. — К. : К.І.С., 2019. — 340 с.

ISBN 978-617-684-224-8 Пропоновані читачам літературні портрети українських письменників відтворюють літературний процес ХХ століття. Життя і творчість Миколи Вороного, Остапа Вишні, Павла Тичини, Олександра Довженка, Максима Рильського, Валер’яна Поліщука, Володимира Сосюри, Надії Суровцової, Леся Гомона, Ірини Вільде, Олеся Гончара, Івана Чендея, Івана Дзюби, Анатолія Шевченка, Василя Симоненка, Василя Стуса дають уявлення про історію українського слова, соціальні особливості доби, в яких воно йшло до народу, його взаємини з комуністичним режимом. Українське слово наражалося на державний спротив, зазнавало переслідувань, втрачало свою незалежність, але знову відроджувалося, будило і єднало націю, демонструючи правду і силу, яка «ніким звойована ще не була» (П. Тичина). У складних умовах будівництва Незалежності ця книга покликана дати оцінку тодішній дійсності. УДК 82.161.2.09

ISBN 978-617-684-224-8

© В. Костюченко, 2019 © Дизайн, макет «К.І.С.» 2019

ВСТУП Зміна століть, як правило, несе зміну поколінь, зміну ідеології, зміну моралі. В Україні – колонії Росії – ХХ століття почалося з тривог і розрух, зі сподівань і розчарувань. Інтенсивний розвиток науки, техніки, виробництва у світі активізував суспільні рухи і в Російській імперії, зокрема ідеї націоналізму. І хоч діяли репресивні царські укази, що забороняють українську мову, українська думка і слово прокладали дорогу, створювалися українські громади, відкривалися українські школи. Здавалось би, така мирна акція, як відкриття пам’ятника І. П. Котляревському 1903 року в Полтаві, а й вона перетворилася на гучну – політичну. Надпис на пам’ятнику виконати українською мовою не дозволили. Виступати українською мовою дозволили лише галичанам. Іншим заборонили. Громаду, яка протягом кількох років зібрала на пам’ятник 11768 карбованців і 67 копійок, таке ставлення обурило. Справа дійшла до сенату Російської імперії, який змушений був визнати право української мови на публічне вживання. В Україні створюються політичні партії, які у своїх програмах поряд із соціальними ставлять національні вимоги. Соціальні різновиди думок вирують. Перша російська революція 1905-1907 років, поразка Росії у війні з Японією 1905 року налякали російський уряд, який поспішив вдатися до реформ в царині свободи слова, земельних взаємовідносин, організації громад і товариств, прав на збори та ін.

ДОЛЯ СЛОВА

Перша світова війна поглибила політичну кризу в Росії. Антисамодержавні настрої поширювалися. Партії соціалістичної орієнтації засуджували війну. Особливо активною була більшовицька партія, яка вдало використовувала будь-яку помилку уряду. Заборонив уряд відзначення 100-річчя з дня народження Т. Г. Шевченка – і більшовики розкритикували його колоніальну політику щодо України. В Україні формується новий тип інтелігента – націоналпатріота. На зміну провідним українським письменникам, що пішли з життя, Лесі Українці, Іванові Франку, Павлу Грабовському з’являються інші, зокрема, Михайло Грушевський і його фундаментальні праці «Нарис історії українського народу» (три видання: 1904, 1906, 1911 рр.). «Про українську мову і українську школу» (1912). У 1917 році виходить праця Сергія Єфремова «Історія українського письменства». Ці праці свідчили, що українська національна ідея здобула науково обґрунтоване підтвердження. Вони протистояли імперській ідеї «єдиної Росії». Під тиском революційного руху 2 (15) березня 1917 року цар Микола ІІ змушений був відректися від престолу. Впала монархія. До влади прийшов Тимчасовий уряд. А 17 березня 1917 року у Києві було створено українську Центральну Раду; 20 березня – керівний орган на чолі з істориком М. Грушевським. І в першому ж зверненні до народу голова Центральної Ради (президент) Михайло Грушевський заявив: «Уперше, Український тридцятимільйонний Народе, ти будеш мати змогу сам за себе сказати, хто Ти і як хочеш жити, як окрема нація». Ти маєш право «на заведення рідної мови по всіх школах од нижчих до вищих, по судах і всіх урядових інституціях», «домагайся, Народе, того ж права для української мови від пасторів церкви, земств і всіх неурядових інституцій України». Першого квітня 1917 року в Києві пройшла 100-тисячна українська маніфестація з вимогою національно-територіаль4

Вступ

ної автономії. 19 - 21 квітня 1917 року в Києві відбувся Всеукраїнський національний конгрес, на якому Центральна Рада набула повноважень представницького органу політичних і громадських організацій України. У травні Центральна Рада розпочала переговори з Тимчасовим урядом про визнання автономії України та встановлення кордонів. Однак ця вимога була проігнорована. Тому 23 червня 1917 року Центральна Рада прийняла Універсал, який проголошував автономію України в складі Росії. 28 червня 1917 року створюється Тимчасовий український уряд – Генеральний секретаріат – на чолі з В. Винниченком. 16 липня 1917 року в результаті складних переговорів з російською владою Центральна Рада прийняла ІІ Універсал, який скасовував автономію України до скликання Всеросійських установчих зборів.

7 листопада 1917 року Тимчасовий уряд в Петрограді було повалено більшовиками.

20 листопада 1917 року українська Центральна Рада з власної ініціативи приймає ІІІ Універсал, яким проголошує Українську Народну Республіку.

22 січня 1918 року Центральна Рада приймає IV Універсал, яким проголошувалася незалежність України від Росії. Протягом цього періоду Центральна Рада працювала напружено: створила україномовні військові загони, армію, що прийняла присягу на вірність УНР, надрукувала відозви до народу, прийняла чотири Універсали, в яких була викладена програма будівництва незалежної (автономної) України. Неодноразово Центральна Рада зверталася до Тимчасового уряду Росії з проханням визнати її. Але Росія заперечувала: вона, мовляв, обрана не народом, а створена зверху. На той час в Україні були вже доволі дієві більшовицькі осередки. Особливо в робітничих центрах. А їхнє гасло – «Вся влада радам робітників, селян і солдатів!» – імпонувало масам. Українське суспільство було розколоте. Центральна Рада, що 5

ДОЛЯ СЛОВА

й сама не відзначалася єдністю, не змогла гуртувати народ навколо національної ідеї. Повстанські загони добре засвоїли тактику боротьби «проти» і не уявляли собі стратегію «за що» боротися. Звідси отой майже комедійний потяг до створення республік у межах села, району, округи, а то й регіону. Так, скажімо, діяли Медвинська, Трипільська, Чигиринська, Гайсинська, Холодноярська, Гуляйпільська, Криворізько-Донецька і десятки інших республік. Їх творили переважно отамани. Показовим у цьому відношенні є батько Махно, в загоні якого часом налічувалося до 80 тисяч чоловік. Він сповідував ідеологію анархізму, але приєднувався то до більшовиків, то до військ УНР. Багато хто з отаманів не проти був просто пограбувати населення. В Росії більшовики створюють червону армію на захист жовтневого перевороту. Червона армія, що рушила в Україну, мала ще одну мету – забрати хліб для безхлібних російських міст – Москви і Петрограда. Збройні сили УНР зазнавали поразки. Під Крутами гине студентський загін, що вийшов зупинити червоне військо під командуванням М. Муравйова. Юнаки були порубані червоними. Муравйовці захопили Київ і влаштували погроми. Вони стріляли і рубали всіх, хто говорив українською мовою. Отак заявила про себе юна більшовицька влада, якій виповнився тоді всього один рік. Промовиста заявка. Хто підтримував радянську владу, той мав шанс на виживання (і то не завжди). Хто не підтримував, той емігрував, і, отже, ставав ворогом. Серед них чимало талановитих письменників: О. Олесь, Є. Маланюк, С. Черкасенко та ін. Хто лишався, але вагався, той мав жити під ковпаком репресивних органів. Згадаймо, приміром, П. Тичину, М. Рильського, В. Сосюру. Тих, хто не піддавався перевихованню, засуджували і розстрілювали за брехливими звинуваченнями. Знаємо, як царське самодержавство зі століття в століття нищило українську мову. Цю стратегію воно передало но6

Вступ

вій владі. Комуністичний диктаторський режим перетворив її у державну політику. Криваві правителі на чолі із Сталіним проклали в СРСР для радянських людей – і особливо для українців, і особливо носіїв українського слова – смертельні дороги: на Соловки, Печору, у Сибір, на північ Казахстану… Була ще одна дорога – втеча з Радянського Союзу. На цю дорогу стали сотні українських письменників і митців. У різний час вони покидали свою країну. Різна мотивація штовхала їх у плечі. Одне було спільним – світоглядний конфлікт з радянською владою. Це – Іван Багряний, Юрій Шевельов та інші. У Радянському Союзі проживало понад 100 національностей і народностей. Але система винищення найактивніше діяла проти української нації, а також польської, болгарської, німецької діаспор. 1929 рік – арешти українських науковців та духівництва (справа Спілки визволення України). Судовим процесом у Харкові керував з Москви сам вождь Сталін. Найбільше енкаведисти цікавилися селянством, творчою інтелігенцією, науковцями, освітянами, музейними працівниками, технічною інтелігенцією, залізничниками, духовенством, медиками, військовими. Робітничий клас був оголошений гегемоном. Тому ця група населення в основному була поза підозрою. Належність до цього класу – своєрідна пільга. Український історик С. І. Білокінь у праці «Масовий терор як засіб державного управління СРСР» спостеріг, що «100-відсоткового винищення жодної групи людей ніде не було». «Для представництва» більшовики лишали кількох осіб першого плану. У літературі це П. Тичина, М. Рильський, М. Бажан, у кіно – О. Довженко, у театрі – Г. Юра, Н. Ужвій, у малярстві – А. Петрицький, В. Касіян. Сказать би, такий маскувальний прийом.

1932 року в Харкові (тодішній столиці України) зібрався з’їзд кобзарів. Усі учасники були розстріляні. Так група населення за групою. Мільйони жертв. У цей час в Українській РСР репресивні органи заявляють про десятки, як пізніше з’ясувалося вигаданих, організацій з нібито антирадянськими програмами.

7

ДОЛЯ СЛОВА

І тільки окремі з них, такі, як СВУ (Спілка визволення України), УВО (Українська Військова організація), єврейська націоналістична організація (БУНД), організація по підготовці замаху на Постишева – отримали конкретні, хай і сфабриковані, звинувачення; решті дісталися лише загальні назви: організація контрреволюційна, антирадянська, терористична, фашистська, центр повалення радянської влади тощо.

1932-1933 рр. голод забрав близько 8 мільйонів носіїв української мови (селян). В Україні були заарештовані всі члени Політбюро і секретарі ЦК, крім Г. І. Петровського. Заарештований український уряд. Смерч пронісся республіканськими установами, підприємствами, місцевими радами, навчальними і науковими закладами. А тим часом в Україні голод продовжував косити людей, дітей. А скільки поламаних доль! «Як свідчить статистична звітність репресивно-каральних органів, 1935 року в Україні було заарештовано 24934 громадянина, 1936 – 15717, 1937 – 159573, 1938 – 108006 громадян»1. Інженерами людських душ називав письменників Сталін. Та що їх там шкодувати! «…відомо, що 1930 року в Україні зі своїми творами виступали 259 письменників, після 1938 року з них залишилося діючими тільки 36, натомість: розстріляно – 17, покінчили життя самогубством – 8, арештовано і заслано в табори – 175, зникли безвісти – 16 і лише 7 померли своєю смертю»2.

1938 року першим секретарем ЦК КП(б)У став посланець Москви М. С. Хрущов. Незабаром до Політбюро у Москву з Києва прийшла шифрограма з проханням дати ліміти на репресування 30 тисяч громадян України. Масштабні депортації укра Білас І. Репресивно-каральна система в Україні 1917-1953 рр. – К.: Либідь, 1993. – С. 378-379.

2 Лавріненко Юрій. Розстріляне відродження. – Просвіта, 2005. – С. 8.

1

8

Вступ

їнців із західних областей було проведено у 1945-1947 рр. Вірний сталінець Хрущов на нарадах, що проводив у Західній Україні, не жалів чорних фарб для змалювання образу націоналіста. І не церемонився в доборі слів: «або шибениця, або дорога до Сибіру», «засилати ще багатьох треба, землі у нас багато». У 1938 році приймається постанова ЦК КП(б)У про обов’яз­ кове вивчення у школах України російської мови.

1946 рік – вчені словесники Києва працюють над «Правописом української мови», наближаючи його до правопису російського. У повоєнні роки великої чистки зазнають ідеологічні установи. Забороняються підручники «Нарис історії української літератури», «Історія України». Виходять постанови ЦК КП (б) У про українську драматургію, журнал «Перець». Прискіпливо цензуруються журнали «Вітчизна», «Дніпро», «Радянський Львів», «Українська література». Газети і журнали вміщують розгромні статті про М. Рильського, Ю. Яновського, І. Сенченка, Л. Смілянського, П. Панча, О. Кундзіча та ін.

1951 року всесоюзна газета «Правда» друкує статтю «Про ідеологічні перекручення в літературі». А перекручення полягали в тому, що український поет В. Сосюра посмів освідчитися в любові своїй Україні.

1961 року на ХХІІ з’їзді КПРС схвалена програма компартії про злиття націй.

1978 року колегія міністерства освіти УРСР видає директиву «Про вдосконалення вивчення російської мови в українських школах».

1979 року усунуто П. Ю. Шелеста – першого секретаря ЦК КП України за симпатії до України і до всього українського. Почалися репресії. У другій половині 80-х років фабрикуються справи газет «Сільські вісті», «Радянська освіта», видавництва «Веселка», Товариства книголюбів. Усі ці «справи» перейняті однією-єди9

ДОЛЯ СЛОВА

ною метою – скомпрометувати. Підтекстом у цих сфабрикованих «справах» була все та ж боротьба з українською думкою, українським словом, тобто з так званим українським буржуазним націоналізмом, хоч уголос про нього вже не говорили. Але у цій акції прочитувалося нагальне завдання із зменшення впливу на маси багатотиражних українських видань. Диктатор Сталін створював систему, в основі якої були фальсифікації справ, діяльність протиправних трійок, що без слідства і суду виносили вироки щодо розстрілу людей, запроторювали їх у в’язниці, табори, на заслання, наліплювали політичні ярлики: «вороги народу», «троцькісти», «буржуазні націоналісти», «шпигуни» такої-то країни. А чого варті сумновідомі «чистки» партії, «чистки» окремих категорій населення: контрреволюціонерів, куркулів, шахтарів, лікарів, космополітів, дисидентів, саботажників тощо. Сьогодні Сталіна порівнюють із фашистом Гітлером. Різниця між ними хіба що в тому, що Гітлер проголосив для німецької раси потребу розширення «життєвого простору» і завойовував чужі землі, дбаючи про розвиток економіки і підвищення життєвого рівня німців. А фашист Сталін «життєвий простір» радянських людей звузив до тюрем і таборів, експлуатуючи трудові ресурси і заявляючи, що «жити стало краще, жити стало веселіше». Світова історія кровожерливішого за Сталіна керівника держави не знає… Партія оголосила, що 1937-1941 роки – це новий період у розвитку Радянського Союзу: соціалізм побудовано, і країна поступово переходить до будівництва комунізму. А завдання – «наздогнати і випередити найбільш розвинуті капіталістичні країни». Аж дивно зараз читати цю утопічну стратегію комуністів. Здавалося б навпаки – капіталістичним країнам слід наздоганяти країну комуністичного раю. Атмосфера недовіри своєму народові, культивування зла і ненависті – ось у таких умовах будувалося так зване світле ко10

Вступ

муністичне майбутнє. Газета «Вісті» у статейці «Банда презренних фашистських наймитів» (24 січня 1937) писала: «Перед усім світом розкриваються страхітливі злочини, мерзота, підлота, нечуване в історії зрадництво Батьківщини оголтілою бандою троцькістських шкідників, диверсантів, терористів, змовників, шпигунів, фашистських наймитів, що їм єдиною карою може й повинно бути фізичне знищення».

1938 рік розпочався резонансною справою «правотроцькістського блоку». Було притягнено до відповідальності велику групу партійних і державних діячів. Шукали троцькістів і бухаринців в Україні. Знаходили. Теж таврували і викорінювали. Ці справи широко висвітлювалися у пресі, а вироки, звичайно ж, «схвалювалися» трудящими. Сталінська репресивна система ще довго діяла в країні. 25 грудня 1991 року над Кремлем піднято триколор. СРСР перестав існувати. «Імперія зла» впала. У цій книзі вміщено літературні портрети розстріляних, а також фізично не знищених, але духовно травмованих українських письменників, жертв так званого комуністичного режиму…

11

ДОЛЯ СЛОВА

ДВАНАДЦЯТЬ СЕЛЯН І ОДИН ПОЕТ Перечитав «Мерці» Миколи Кіндратовича Вороного, писані багато років тому, та й замислився: а чи є такі мерці сьогодні? Ось дикий феодал – тепер капіталіст. Ось давній фарисей – в професорському стані. Ось ліктор3-поліцай, ось парій4-журналіст – Такі ж зажерливі, ненависні, погані!

Тож, на мою думку, є. Їх століттями вирощувала колоніальна система, а потім комуністична влада. Це – люди без національності. Батьківщиною для них була не Україна, а Радянський Союз. Адреса – «не дом и не улица», а Радянський Союз. І чуття у них не рідної землі, а «чуття єдиної родини». Своєї історії у них немає, та й мова їхня – це діалект російської. Церкву вони визнають не українського, а московського патріархату. Таке анти­ українське виховання тривало у дитячих садках, закріплювалось у школах, вузах, армії, у чиновницьких кабінетах. І дало свої негативні наслідки. …Стрічаю якось родичку, приїхала з села, поговорили про те, про се. Потім вона й каже: «Я батькам не прощу, що не вчили мене російської мови…» Отакої! На жаль, значна частина українського населення розчинилася в асимілятивних заходах. А виховані в антиукраїнському дусі депутати Верховної Ради і досі домагаються надати російській мові в Україні статус дер Ліктор – охоронець вищих службовців у Стародавньому Римі. Парій – людина з нижчих каст недоторканих; у переносному значенні безправна.

3 4

12

Дванадцять селян і один поет

жавної. А сучасний голова сільради усіляко сприяє виділенню землі під забудову церкві московського патріархату… Так, у час незалежності масштаби асимілятивного впливу зменшились, але вони тривають. Перевдягнувшись у нові шати, «мерці» галасують про пересічного українця, який опинився за межею бідності. А влада не звертає на це увагу. Змінено державний лад. Отже, мала б з’явитися нова людина, новий закон, нова економіка. Безумовно, вони вимагають нових стосунків влади і людини. Цього немає. Є одне – підвищення тарифів на комунальні послуги, підвищення цін на транспорт, продукти харчування і нудотні запевнення про реформи… Ось такі роздуми прийшли по прочитанню «Мерців» Миколи Вороного, життя якого в радянський час склалося так трагічно… Микола Вороний – поет, театрознавець, перекладач. Змолоду – учасник народницького руху. Під впливом Т. Шевченка, І. Франка сформувався національно свідомою особистістю. Його вірші пронизані любов’ю до України, її історії та культури. Микола Вороний зростав у 90-ті роки XIX століття. В Україні це був час зародження капіталізації. Несприятливі соціальні умови збурювали селянство і робітництво до протестів. На захист прав народу ставали партії. Політична література, що проникала в Україну з Європи, закликала до встановлення справедливої влади. Народовольча програма з кожним роком радикалізувалася. Микола Вороний був активним учасником різних зборів, мітингів на Катеринодарщині, Харківщині. Він добре знав життя простих людей, перейнявся народовольчими ідеями. Родина майбутнього поета була не з бідних. Але умови склалися так, що мали виїхати до Ростова. Там хлопець навчається у реальному училищі, відвідує підпільний учнівський гурток. В учнівському журналі друкує перші вірші. Активність молодого Вороного була помічена, і його виключають з училища. Дуже суворою була мотивація виклю13

ДОЛЯ СЛОВА

чення: юнакові заборонялося вступати до університетів, навіть жити в містах, де були університети. І він, захоплений літературою, театром, вирішує їхати до Софії, де тоді працював відомий у Європі філософ Михайло Драгоманов. Звістка про смерть Драгоманова застала Вороного у Львові. Тому план здобуття освіти зазнає деяких змін – юнак їде в Австрію, вступає до Віденського університету. Його зачаровує французька поезія. Особливо школа парнасців, що залишила глибокий слід у світовій поезії. Згадаймо, головним своїм завданням парнасці вважали модернізацію поезії, спрямування її виключно у русло оспівування краси життя. Цій меті парнасці підпорядкували засоби вираження: ритміку, музичність слова, мелодійність. Основні теми – краса реальності, кохання. Слово мало служити мистецтву. А поетові слід було дистанціюватися від громадських справ. Вороний робить спробу створити свій власний Мавзолей. «В нім весь мій скарб мрій, звуків, фарб, ідей». І служити в ньому одній лише їй – Богині Краси. Ця дещо авантюрна ідея давалася нашому поетові нелегко. У його творчість усе ж вривалися політичні віяння рідного краю. Та й життєві труднощі, що переслідували Вороного – розпад сім’ї, прояви неврастенії, а то й звичайні потреби: заробити на шматок хліба, – накладали свій відбиток, змушували до праці то в театрі, то в різних конторах. «Усе життя в акорди перелить» не вдається, але ця відстороненість у творчості від реального життя, звернення переважно до світу фантазії певною мірою відірвали М. Вороного від письменників з активною громадською позицією, які докладали практичних зусиль по європеїзації української літератури, відходу від побутовізму. Особливу активність у цьому процесі виявляли Леся Українка, Михайло Коцюбинський, Ольга Кобилянська, Олександр Олесь та ін. Напружено творчим і в той же час світлим був для М.Воро­ ного львівський період життя. Він навчається в університеті, 14

Дванадцять селян і один поет

працює у журналі «Житє і слово», з вдячністю приймає опіку Івана Франка. Саме Франко заохотив Вороного до перекладацької справи, познайомив з німецькими, польськими поетами. Тоді ж виникають зв’язки з театрами. Вороний деякий час працює режисером. Пише роздуми про український театр. Записи пізніше опублікував. У них, як і в поезії, дотримується свого кредо: мистецтво краси. У 1900-х роках Вороний повернувся в Росію. Почалися мандри. Поет живе у Москві, то в Санкт-Петербурзі, то на півдні Росії або у місцях свого дитинства. Прийшли, за його словами, літа «зневір’я і застою». Але саме тоді він зближується з театрами Кропивницького, Садовського. Зрідка пише вірші. Виходять його перші збірки «Ліричні поезії» /1912/, «В сяйві мрій» /1913/. Їх помітила критика. Тривалий час працює у Чернігові. 1910 року опиняється у Києві, де й збирався влаштувати своє життя. У Києві, що переживав революційне піднесення, оживає втомлена душа поета. Він перекладає французькі революційні пісні «Інтернаціонал», «Марсельєза». Під впливом цих пісень і сам пише патріотичні вірші «За Україну», «Гей, хто має міць» та ін. За Україну, За її долю, За честь і волю, За народ!

Українську революцію М. Вороний сприйняв. Його навіть Центральна Рада запросила як консультанта для організації роботи апарату. На свій ювілей 1919 року М. Вороний одержав вітання від голови директорії УНР В. Винниченка і головного отамана українського війська С. Петлюри. Та незабаром військо УНР було розбите. Рештки його відступали у Польщу. Разом з ними подався і М. Вороний. У Варшаві перебував недовго, переїхав до Львова. Однак Львів був уже не той. І не було його вчителя Івана Франка. Ходив знайомими вулицями і линув спогадами у минуле. В душі поселилася туга за Україною.

15

ДОЛЯ СЛОВА

1926 року М. Вороний повертається тепер уже в радянську Україну. Працює педагогом. І з перших днів помічає, що за ним стежать. В країні була розгорнута широка кампанія пошуків ворогів. До них зараховували насамперед усіх «колишніх», а ще тих, хто спілкувався з іноземцями або бував за рубежем. І зовсім не обов’язково було мати вагомі докази провини. Достатньо було комусь з’їздити за кордон на короткий час – і вже арешт…

1929 року виходить книжечка віршів М. Вороного «Поезія». Після цього – повне мовчання…

1934 року Миколу Вороного арештовують. Звинувачення: білоемігрант і належить до контрреволюційного підпілля. А ще «свідки» визнали, що вірші його націоналістичні. Свідками виступали Іван Ле, Петро Колесник, Любомир Дмитерко. А ще вони заявляли, що на похоронах письменника Степана Васильченка Вороний сказав контрреволюційну фразу: «За життя небіжчик любив українське сало й перед смертю його бажав, та, на жаль, – не дали…» Загалом же, як запевняли «свідки», творчість Вороного – націоналістична. Хоч сам поет намагався переконати, що повернувся «з твердим і чесним наміром працювати для Радянського Союзу» і категорично заперечував участь у контрреволюційній організації «Український національний центр», що був сфабрикований репресивними органами. Окрема нарада засуджує М. Вороного на 3 роки виправних трудових таборів і висилає у Казахстан. Засуджений їде через Харків. І йому спало на думку зустрітися з наркомом внутрішніх справ Української РСР Балицьким В. А. Та поет марно сподівався на зустріч. І він залишив листа з проханням пом’якшити покарання у зв’язку зі станом здоров’я. На диво, на лист прореагували: Казахстан замінили на Воронеж. Над М. Вороним увесь цей час висіла заборона жити в Україні, Білорусії, Московській і Ленінградській областях. Тож він зупинився у Воронежі. Тут він довідується, що його сина Марка заарештували. «Трійка» по Ленінградській області засудила його до заслання на Соловки. Там 1937 року мо16

Дванадцять селян і один поет

лодий поет Марко Вороний, який писав книжечки для дітей, був розстріляний. Смерть сина підкосила остаточно. 1937 року М.Вороного звільняють, він поселяється на Одещині. Розбитий, зболений, перебивається якимись підробітками.

1938 року, коли його вдруге арештовують, М. Вороний був майже у депресивному стані. Цього разу його судять разом з 12 селянами, і знову «за участь у контрреволюційній військово-повстанській організації», що ставила собі за мету «повалення радянської влади». Селянам були висунуті звинувачення такого характеру: «з шкідницькою метою на його конюшні, яку обслуговував, було навмисно зроблено шість абортів конематок». Або «навмисно задушив від племінної матки жеребця». Не віриться, щоб український селянин так діяв… Звинувачення ці були своєрідним відгуком на сувору постанову ЦК КП/б/У щодо утримання і догляду за кіньми… Ні Вороний до тих нещасних дванадцятьох селян, ні селяни до Вороного не мали ніякого відношення, але хто на це зважав!.. А тим часом на всіх партійних зібраннях виконувався партійний гімн «Інтернаціонал» у блискучому перекладі Вороного на українську мову. Як посвідчують однокамерники Вороного, він, звівши очі до неба і піднявши руки, волав: «Боже! За віщо?..» Усім тринадцятьом винесли однаковий вирок – розстріляти. Десь у невідомій спільній могилі сплять дванадцятеро звичайних українських селян і їхній поет Микола Вороний… Літературний доробок Миколи Вороного невеликий за обсягом. Але в історії української літератури він посів місце досить помітне. І, мабуть, саме завдяки досконалому віршуванню. Частина віршів М. Вороного вражає спробами модернізувати поезію, позбавивши її рис хуторянства. Друга частина – громадянська – несе на собі печать тодішньої революційної дійсності. А ще інша – любовна – відзначається глибокою ніжністю…

17

ДОЛЯ СЛОВА

Микола Вороний /1871–1938/ «В 1934 р. був засуджений колегією ОДПУ за контрреволюційну діяльність. Завербований відомим націоналістом Шимановичем /установлюється/, завербував Гулика, компрометував заходи партії та уряду…»

«8 квітня 1938 року особлива трійка при УНКВС Одеської області розглянула «справу 13-ти», і всім винесла вирок «розстріляти».

/З постанови слідчого, справа 3945 Одеського УНКВС/

Мерці (Дума на початку ХХ століття) Мерці, мерці… Навколо, тут і там, Куди не глянеш, скрізь самі ходячи трупи! Немає ліку тим холодним мертвякам: Вони клопочуться, згромаджуються в купи… Ти чуєш регіт їх захриплих голосів, Обридливу сварню, стогнання і прокльони? Це все пережитки старих-старих часів – Тисячолітні звичаї – забобони! Вони не вмерли, не згинули у тьмі, Не відмінили їх віки, тисячоліття – Як і давно колись, вони такі ж самі І нині з початком двадцятого століття… Для них усе дарма, і годі їх спинить; Наука, поступ і всі заходи просвітні Не винищили їх, дали їм право жить, Прибравши в форми лиш сучасні і новітні.

18

Дванадцять селян і один поет

Ось дикий феодал – тепер капіталіст, Ось давній фарисей – в професорському стані, Ось ліктор-поліцай, ось парій-журналіст – Такі ж зажерливі, ненависні, погані! І всі кричать вони про рівність між людьми, Про поступ світовий, що дасть їм кращу долю, А давлять разом з тим під тягарем тюрми Все те, що має дух і незалежну волю! Навіщо гамір цей? Чого хотять вони? Який їх ідеал? Лад космополітичний? Дарма! У відповідь лиш дзвонять кайдани І стогоном гуде концерт цей хаотичний!

15 січня 1901

За Україну! (Пісня) За Україну З огнем завзяття Рушаймо, браття, Всі вперед! Слушний час Кличе нас, Ну-ж бо враз Сповнять святий наказ! За Україну, за її долю, За честь і волю, За народ. Ганебні пута Ми вже порвали І зруйнували

Царський трон!

19

ДОЛЯ СЛОВА

З-під ярем І з тюрем, Де був гніт, Ми йдем на вольний світ! За Україну, за її долю, За честь і волю, За народ. О Україно! О рідна Ненько, Тобі вірненько Присягаєм: Серця кров І любов Все тобі Віддати в боротьбі. За Україну, за її долю, За честь і волю, За народ. Вперед же, браття! Наш прапор має І сонце сяє

Нам в очах! Дружній тиск, Зброї блиск, Кари гнів, І з ним свобідний спів. За Україну, за її долю, За честь і волю, За народ. Весна 1917 р.

20

ДОЛЯ СЛОВА

ПРАВО ЖИТИ І ПРАВО «БЛИЗИТИ ЗАГИН» Народе мій, до тебе я ще верну, як в смерті обернуся до життя… Василь Стус Діалог поета Василя Стуса з суспільством почався вже після його смерті. Справді він «вернув», його друкують, перекладають, вивчають. За життя такого діалогу, на жаль, не було… Епіграф – рядки з вірша Василя Стуса 1965 року. Що таке 1965 рік для нього? Це чималий відрізок пройденого життя. Це срібна медаль по закінченні десятирічки. Це батькова хата, зведена у Донецьку. Василь брав активну участь у її будівництві. Затим було навчання в донецькому вузі, вчителювання, служба в армії, аспірантура у Київському інституті літератури АН УРСР, одруження… Події, як бачимо, позитивного характеру. Однак все це відбувалося на тлі щоденного впертого долання бідності. Молодий чоловік пізнавав себе, формував витривалість, самовизначався як українець. Досить критично сприймав українську літературу з її, на його погляд, хуторянськими традиціями. Прагнув сягнути у світ розкриленим, розкутим. Це ставало альфою і омегою його світогляду. Це визначало взаємини із суспільством, стосунки у сім’ї, у товаристві, у колективах, де вчився і працював. Долаючи життєві перешкоди, перевіряє себе і свою готовність боротись.

322

Право жити і право «близити загин»

Він пробує себе в поезії. З Шевченкових ідейно-естетичних настанов бере на озброєння відомі слова «борітеся – поборете» і заявляє, що «увірую у боротьбу». Питає сам себе, чи може він «зважитись боротися, щоб жити, і зважитись померти, аби жить?» Перші вірші В. Стуса помітив Андрій Малишко і в «Літературній Україні» благословив молодого поета.

1972 рік – перший арешт, що перекреслив життєві позитиви. З планів видавництва «Молодь» викреслили Стусову збірку «Круговерть». Поет констатує «за мною всюди сльози». Йому лишається одне – боротись…

1980 року засуджений вдруге – на 10 років позбавлення волі і 5 років заслання. У віршах «Палімпсести»22, що писалися у 1971–77 роках, бачимо вже цілком сформовану «позицію непокори» системі, часові. Це вірші, в яких зосередилися біль, мрії, роздуми, спогади, екскурси в історію України. Василя Стуса називають шістдесятником. Правильно. Але ознайомившись з його творчістю, з його філософськими роздумами, проникненням у призначення людини, бачиш, як далеко він відірвався від шістдесятників. Він викривав кріпосне становище своїх батьків селян у соціалістичному будівництві; засуджував освітню догматику, що покріпачувала дітей, облудну свободу слова, мораль гноблення і тиску політичного, економічного і правового; створив ідейно-естетичний «мур», що відділив його від дійсності. Василь Стус прожив 47 років, понад 10 з них провів у тюрмах і виправних таборах. За цей час він сформував свій кодекс честі, освоїв латинську, німецьку, французьку, англійську мови. У тюрмі почав вивчати китайську. Прочитав (проштудіював) європейську класику, ознайомився з працями видатних філосо Палімпсест – пергамент, на якому стерли первісний текст, а поверх нього написали новий.

22

323

Право жити і право «близити загин»

Василь Стус /1938–1985/ «Вироком судової колегії в кримінальних справах Київського міського суду від 2 жовтня 1980 року, – 23 Стус Василь Семенович, 1938 року народження, українець, безпартійний, з вищою освітою, робітник Київського взуттєвого об’єднання «Спорт», мешканець м. Києва, судимий 7 вересня 1972 року за ст. 62 ч. І КК УРСР на 5 років позбавлення волі та три роки заслання, – засуджений за ст. 62 ч. 2 КК УРСР на 10 років позбавлення волі і 5 років заслання. На підставі ст. 26 ч. І КК УРСР Стуса В.С. визнано особливо небезпечним рецидивістом з відбуттям покарання в виправно-трудовій колонії особливого режиму. Згідно з вироком Стус В.С. визнаний винним в тому, що він, будучи раніше засуджений за особливо небезпечний державний злочин на 5 років позбавлення волі та 3 роки заслання, відбуваючи в 1974–1979 роках основну і додаткову міру покарання, а з серпня 1979 року, мешкаючи в м. Києві, куди він прибув після відбуття мір покарання, не став на шлях виправлення, залишаючись на ворожих радянському суспільству позиціях, спілкуючись з особами, засудженими за особливо небезпечні державні злочини, а також з представниками зарубіжних буржуазно-націоналістичних кіл, на грунті антирадянських націоналістичних переконань з метою підриву та ослаблення Радянської влади… (З кн.: Стус Д. Василь Стус, життя як творчість. – Київ: Факт, 2005). Адвокатом виступав Медведчук В.В., той самий, який сьогодні бере участь у переговорному процесі в Мінську, особа, яка неодноразово демонструвала свої антиукраїнські погляди.

23

331

ДОЛЯ СЛОВА

Палімпсести * * *

Геть спогади – сперед очей. Із лиць – жалі, із уст – колючі присмерки ночей у цей сорокопуст. Як став – то вплав, як брід – то вслід, як мур – то хоч нурця, пройдімо лабіринтом бід до свого реченця, де щонайвища з нагород і найчесніша – мста за наш прихід і наш ісход під тягарем хреста.

* * *

Сосна із ночі випливла, мов щогла, грудей торкнулась, як вода – весла і уст – слова. І спогади знесла, мов сонну хвилю. І подушка змокла. Сосна із ночі випливла, мов щогла, і посвітилась болем далина. Кругом – вона, геть доокруж – вона, та тільки терням поросла дорога. Сосна росте із ночі. Роєм птиць благословенна свінула Софія, і галактичний Київ бронзовіє у мерехтінні найдорожчих лиць. Сосна пливе із ночі і росте, як полохке вітрило всечекання. А ти уже – по той бік, ти – за гранню, де видиво гойдається хистке. Там – Україна. За межею. Там. Лівіше серця. З горя молодого сосна спливає ніччю, ніби щогла, а Бог шепоче спрагло: Аз воздам!

332

Право жити і право «близити загин»

* * *

На однакові квадрати поділили білий світ. Рівне право – всім страждати і один терпіти гніт. Зле і кату, зле і жертві, а щасливого – нема. Всім судилося померти за замками сімома. Отаке ти, людське горе, отака ти, чорна хлань, демократіє покори і свободо німувань. А кругом життя веселе, стільки сонця і тепла! Ти мене даремне, леле, в світ неправди привела. Душ намарне ґвалтування без причини, без мети соти ярого страждання з диким медом самоти. З диким медом самоти.

* * *

Як добре те, що смерти не боюсь я і не питаю, чи тяжкий мій хрест. Що перед вами, судді, не клонюся в передчутті недовідомих верств. Що жив, любив і не набрався скверни, ненависті, прокльону, каяття. Народе мій, до тебе я ще верну, як в смерті обернуся до життя своїм стражденним і незлим обличчям. Як син, тобі доземно уклонюсь і чесно гляну в чесні твої вічі і в смерть із рідним краєм поріднюсь.

333

Іменний покажчик

ІМЕННИЙ ПОКАЖЧИК Айтматов Ч. 203 Антоненко-Давидович Б. 102 Багалій Д. 150 Багряний І. 7 Бадзьо Ю. 187 Бажан М. 7, 67, 82, 102, 123, 124, 131, 155, 213, 230 Бакуменко Д. 325 Бальзак О. 201 Берзіна В. 114 Білаш О. 284 Білокінь С. 7 Богданов О. 100 Брюховецький В. 312

Гейне Г. 151, 326 Гете Й. 326 Гірняк Й. 25 Гітлер А. 10, 64, 71, 177 Гоголь М. 66, 165, 284, 309 Гомін Л. (Королевич О.) 162-169 Гончар О. 187, 201-223, 231,236, 238, 239, 240, 249, 251, 255, 287, 305, 312 Гофштейн Д. 79, 187 Грабовський П. 4 Грушевський М. 4, 277, 294, 295, 298 Грушецький І. 186 Гуцало Є. 277, 279, 284, 302

Васильківський К. 163 Васильченко С. 16 Ватченко О. 213 Верлен П. 325 Вернадський В. 100 Верхарн Е. 46, 97, 152 Винниченко В. 5, 15, 29, 45, 63, 185, 277 Висоцький В. 285 Вишня О. 22-30, 37, 81, 102, 121 Відьде І. 179-199 Вінграновський М. 209, 278, 284, 302, 306, 325 Вольтер 84

Данилова М. 124 Дейнар М. 78 Дзира Я. 279 Дзюба І. 187, 209, 237, 247-275, 277, 282, 284, 287, 302, 310, 311, 325, 328 Дмитерко Л. 16, 67 Довженко О. 7, 28, 61-70, 130, 131, 132, 164, 305 Доленго М. 115 Донцов Д.46, 185 Дончик В. 256, 289, 290 Дорошенко В.185 Драгоманов М. 14

335

ДОЛЯ СЛОВА

Драйзер Т. 201 Драй-Хмара М. 76, 77, 117 Драч І. 209, 256, 276-279, 282, 284, 302, 306, 327 Ейнштейн А. 100, 326 Еллан-Блакитний В. 45, 110, 111 Епік Г. 102 Євдокименко В. 249 Єневич Ф. 81 Єсенін С. 120, 123 Єфремов С. 4 Жданов А. 303 Жиленко І. 284 Жулинський М. 312 Загул Д. 97 Затонський В.114, 115 Збанацький Ю. 249 Зеров М. 76, 77, 85, 86, 88, 117 Іванисенко В. 279 Ільницький М. 312 Ільницький Ю. 237, 238 Йовенко С. 289 Каутський К. 277 Каганович Л. 80, 102, 132, 183, 185 186 Калинець І. 187 Карманський П. 186 Карпенко-Карий І. 165 Касіян В. 7 Кассіль Л. 152 Кирилюк В. 279 Кирпоніс М. 64

Кисельов Л. 286 Кіплінг Р. 325 Кобилецький Ю. 186 Кобилянська О. 14, 188 Коваленко Л. 278, 279 Ковінька О. 119 Козаченко В. 133, 249, 250 Колесник П. 16 Кондуфор Ю. 247 Копиленко О. 67 Корнійчук О. 128, 131 Королевич О. (Гомін Л.) 163-169 Короленко В. 152 Коротич В. 279 Коряк В. 95, 110 Косіор С. 78 Костенко Л. 282, 302, 303, 305 Котляревський І. 3, 189, 309 Коцюбинський М. 14 39 41, 201, 225, 299 Коцюбинський Ю. 64, 281 Кочур Г. 313 Кравчук Л. 258, 259, 260, 305 Крип’якевич Л. 185 Кропивницький М. 15. Кругляк Ю. 24 Кулик І. 122 Кундзіч О. 9, 186 Кучма Л. 260 Ладижець В. 230 Ленін В. 44, 57, 97, 100, 103, 118, 277 Лігостов В.О. 278, 280, 281, 284 Лисенко М. 83 Лукаш М. 251 Лук’яненко О. 284, 328 Мазепа І. 62, 66, 111, 119, 209, 300 336

Іменний покажчик

Макаренко А. 206 Маланюк Є. 6, 46, 117, 118, 121, 301 Малишко А. 68, 133, 323 Маміконян В. 79 Мануїльський Д. 113 Маняк В. 278 Маслюченко В. 23, 29 Махно Н. 6, 111, 114-116 Маяковський В. 122, 123, 152, 163 Микитенко І. 152, 162-164 Міцкевич А. 84, 152 Мойсеєнко М. 127 Мопассан Гі де 152 Муравйов М. 6, 42 Мушкетик Ю. 289, 290 Нагорна Л. 249 Назаренко І. 247 Недбайло Т. 249 Нечуй-Левицький І. 201 Ніковський А. 41 Новиченко Л. 67, 82, 83, 249 Овчаренко Ф. 248, 286, 287 Окуджава Б. 285 Олесь О. 6,14 Олицький Д. 150 Олійник Б. 325 Павличко Д. 287, 312 Панч П. 9, 29, 115, 155, 186, 201, 230 Паперук Л. 41 Параджанов С. 282, 287, 325 Пастернак Б. 325 Петлюра С. 15,45, 62, 63, 132, 137, 141 Петрицький А. 7 Петровський Г. 8, 24

Підсуха О. 68 Плеханов В. 152 Подолян М. 325 Поліщук В. 63, 95-108 Полонський Р. 163 Полторацький О. 24, 28 Полянкер Г. 187 Пономаренко Є. 202 Постишев П. 8, 22, 30, 183 Примаков В. 64, 281 Путін В. 65, 205 Пушкін О. 152, 202, 325 Распутін В. 231 Рильський М. 6, 7, 9, 28, 29, 65, 7594, 117, 131, 185, 305 Рільке Р. 325, 326 Робесп’єр М. 84 Роллан Р. 201 Руденко М. 187 Рудницький М. 186 Садовський Г. 15 Сахаров А. 328 Світличний І. 187, 279, 281, 302, 304, 310, 311 Сверстюк Є. 302 Семенко М. 123, 124 Сенченко І. 9, 81, 185 Симиренко В. 63 Симоненко В. 209, 277-279, 283, 303-321, 325 Скаба А. 133, 249 Сковорода Г. 40, 42, 43, 307, 309 Скоропадський П. 43,44, 96 Скрипник М. 103,121 Смілянський Л. 9, 186 Смолич Ю. 115 Солженіцин О. 154, 277

337

ДОЛЯ СЛОВА

Солнцева Ю. 68 Сорока Б. 279 Сосюра В. 6, 9, 46, 65, 77, 81, 83, 98, 102, 109-147, 155, 162, 163, 165, 187, 305 Сталін Й. 7, 8, 10, 11, 28, 46, 60, 63, 64, 66-68, 72, 73, 77-79, 102, 122, 129, 130, 151, 177, 179, 183, 184,187, 188, 190, 203, 209, 213, 277, 281 Стефаник В. 230 Стеценко К. 43 Стус В. 323-334 Суровцова Н. 149-161 Сухомлинський В. 206 Терещенко М. 97 Тичина П. 6, 7, 38-59, 65, 82, 92, 95, 97, 102, 155, 301, 307 Толстой О. 152, 325 Тронько П. 133 Тютюнник Г. 284 Ужвій Н. 7 Уїтмен У. 46, 97, 98-100 Українка Л. 14, 95, 284, 299, 325 Федченко П.329 Филипович П. 76, 77, 97, 117 Франко І. 4, 13, 15, 41, 165, 181, 202, 259, 263, 299, 325 Хазин О. 29 Хвильовий М. 24, 46, 77, 102, 103, 111, 121, 123 Хижняк А. 286 Хмельницький Б. 62, 149 Холодний М. 282

Хрущов М. 8, 64, 82, 85, 177, 179, 183, 277 Цинковський І. 325 Черкасенко Є. 46 Чикаленко Є. 41 Чирко В. 249 Чубар В. 47, 50 Чумак Р. 286 Шагінян М. 152 Шамота М. 249 Шаховський С. 42 Шевель Г. 247 Шевельов Ю.7 Шевко А. 79-81 Шевченко Т. 4, 13, 41, 43-45, 82, 124,149, 152, 177, 185, 189, 200, 239, 263, 278, 282, 283, 298, 308310, 312 Шевченко А. 276-301 Шелест П. 9, 187, 213, 248, 249 Шухевич С. 185 Щербак Ю. 279, 286, 302 Щербицький В. 214, 250, 255, 280 Юра Г. 7 Яворівський В. 289, 290 Ягода Г. 150 Яновський Ю. 9, 81, 131, 165, 185, 201 Яременко В. 307, 312 Ящук П. 249

338