Стратегія розвитку сільського господарства та сільських територій by Національний науковий центр "Інститут аграрної економіки"

Національна академія аграрних наук України Національний науковий центр «Інститут аграрної економіки» Київська міська профспілка працівників АПК

Матеріали Х Міжнародної науково-практичної молодіжної інтернет-конференції (у заочній формі)

СТРАТЕГІЯ РОЗВИТКУ СІЛЬСЬКОГО ГОСПОДАРСТВА ТА СІЛЬСЬКИХ ТЕРИТОРІЙ 10 жовтня 2019 р. Україна, Київ 1

National Academy of Agricultural Sciences of Ukraine National Scientific Center "Institute of agrarian economics" Kyiv City Trade Union of AIC Workers

Ð¥ International scientific and practical youth Internet conference (in correspondence form)

AGRICULTURAL DEVELOPMENT STRATEGY AND RURAL DEVELOPMENT October 10, 2019 Ukraine, Kyiv 2

УДК 338.2:339.923:63(477) С 83 Редакційна колегія: Ю.О. Лупенко, М.М. Кропивко, М.І. Пугачов, О.Г. Шпикуляк, М.І. Козак, Н.М. Столярчук, В.В. Нечитайло, А.П. Матвієнко, Н.Р. Кордзая, Н.В. Здирко Рецензенти: Пугачов М. І. – доктор економічних наук, професор, член-кореспондент НААН Малік М.Й. – доктор економічних наук, професор, академік НААН Рекомендовано до друку вченою радою Національного наукового центру «Інститут аграрної економіки» (протокол № 9 від 30.10.2019 р.) Посвідчення УкрІНТЕІ № 296 від 23 липня 2019 року Стратегія розвитку сільського господарства та сільських територій: Матеріали Десятої міжнародної науковопрактичної молодіжної конференції (у заочній формі), 10 жовтня 2019 року / редкол. : Ю. О. Лупенко та ін. – К. : ННЦ «ІАЕ», 2019. – 202 с. Висвітлено теоретичні та прикладні засади розвитку економіки України та інших країн в умовах нових стратегічних напрямків та пріоритетів. Матеріали розраховані на наукових працівників, професорсько-викладацький контингент вищих навчальних закладів, керівників і фахівців виробничих структур, державних органів управління, широкий загал читачів. УДК 338.2:339.923:63(477) © Національний науковий центр «Інститут аграрної економіки», 2019 3

УДК 657 Агапова К.В. магістр* Одеський державний аграрний університет, Україна ОЦІНКА ОБОРОТНИХ АКТИВІВ СІЛЬСЬКОГОСПОДАРСЬКИХ ПІДПРИЄМСТВ Розвиток сільського господарства України в значній мірі залежить від стану матеріально-технічної бази, якісного складу та її раціонального використання. В сучасних умовах поліпшення обліку, аналізу і контролю оборотних та необоротних активів набуває величезного значення. Сьогодні, в ринкових умовах господарювання одним з найважливіших елементів методу бухгалтерського обліку є відображення його об’єктів в одному вимірнику – оцінці, яка використовується як інструмент обміну та облікового відображення актів купівлі-продажу в умовах товарно-грошових відносин. Тобто, оцінка є основою методології бухгалтерського обліку. Від того, наскільки правильно обраний спосіб оцінки об’єктів бухгалтерського обліку, залежить достовірність фінансової звітності та обґрунтованість управлінських рішень на підприємствах агровиробничого комплексу. У тому числі, оцінка є визначальним елементом методу фінансового обліку, оскільки можливість виразити майно, капітал та зобов’язання підприємства агровиробничої сфери в єдиному грошовому вимірнику обумовлює можливість раціонального управління процесом господарювання. Також, оцінка забезпечує формування фінансової звітності агровиробничих підприємств. Точна оцінка впливу інфляційних процесів на показники фінансової звітності сприяє адекватності, надійності даних, які отримуються з облікових регістрів, а також їхньої правильності [3]. Відповідно до чинного законодавства, а також у зв’язку з реформуванням бухгалтерського обліку в Україні до методології обліку було залучено нові види оцінок, таких як: справедливу вартість, теперішню вартість, чисту вартість реалізації тощо, які у Керівник – Стоянова-Коваль С.С. д.е.н., доцент

свою чергу, відображуються у бухгалтерському обліку і балансі підприємства агровиробничої сфери у грошовому виразі з використанням таких методів оцінювання: 1) визначення історичної собівартості – за сумою сплачених грошових коштів чи їх еквівалентів або за справедливою вартістю компенсації, виданої для їх придбання, або на момент придбання; 2) встановлення поточної собівартості – за сумою грошових коштів сплачених за аналогічний актив на поточний момент часу; 3) встановлення вартості продажу – за сумою грошових коштів або їх еквівалентів яку б можна було отримати на поточний момент при продажу активу за звичайних умов; 4) встановлення теперішньої вартості – за теперішньою дисконтовою вартістю майбутніх чистих надходженнях грошових коштів. Наприклад, для складання фінансових звітів основною оцінкою є історична собівартість. Ці обставини свідчать про актуальність теоретичного обґрунтування місця й ролі оцінки взагалі, а також оборотних активів у системі обліку зокрема. Оцінка оборотних активів здійснюється в таких випадках: на дату придбання (виготовлення, появи); на дату балансу; на дату вибуття (продажу) [2]. Розглянемо особливості відображення основних елементів оборотних активів, таких як: запаси, готова продукція. Так, відповідно до П(С)БО 9 «Запаси» [5], запаси як правило відображаються в бухгалтерському обліку і звітності за найменшою з двох оцінок: первісною вартістю (за собівартістю) або чистою вартістю реалізації (ринковою ціною). У разі, якщо на момент оприбуткування запасів неможливо достовірно визначити їх первісну вартість, то їх оцінюють та відображають за справедливою вартістю з наступним коригуванням до первісної вартості. Також, запаси оцінюються за чистою вартістю реалізації, яка визначається по кожній одиниці запасів вирахуванням з очікуваної ціни продажу очікуваних витрат на завершення виробництва і збут (п. 26 П(С)БО 9). Запаси відображаються за чистою вартістю реалізації, якщо на дату балансу їх ціна знизилася або вони 5

зіпсовані, застарілі, або іншим чином втратили первісно очікувану економічну вигоду. Такі запаси повинні бути уцінені [5]. Суму уцінки, на яку первісна вартість запасів перевищує чисту вартість їх реалізації, та вартість повністю втрачених (зіпсованих або тих, що не вистачає) запасів списують на витрати звітного періоду з одночасним відображенням її на позабалансовому рахунку. Також, на цьому рахунку відображають суму нестач і втрат від псування цінностей до прийняття рішення про конкретних винуватців. Після встановлення осіб, які мають відшкодувати втрати, належну до відшкодування суму зараховують до складу дебіторської заборгованості (або інших активів) і доходу звітного періоду. Якщо чиста вартість реалізації тих запасів, що раніше були уцінені та є активами на дату балансу, надалі збільшується, то на суму збільшення чистої вартості реалізації, але не більше суми попереднього зменшення, визнається інший операційний дохід із збільшенням вартості цих запасів [3]. Можна зазначити, що при відпуску запасів у виробництво, з виробництва, продаж та іншому вибутті, їх оцінка здійснюється за одним з таких методів, як: ідентифікованої собівартості відповідної одиниці запасів; середньозваженої собівартості; собівартості перших за часом надходження запасів (ФІФО) [5]. Тому вибір методу оцінки залежить від мети, яку ставить перед собою підприємство агровиробничої сфери. Слідуючим головним елементом оборотних активів є готова продукція. Відповідно до п. 6 П(С)БО 9 «Запаси», готова продукція належить до запасів. Готова продукція (виконані роботи, надані послуги) в бухгалтерському обліку може оцінюватися по одному із наступних способів: по фактичної виробничої собівартості продукції; плановою (нормативною) виробничої собівартості; обліковими цінами; продажними (регульованим або вільним, ринковими) цінами і тарифами (без ПДВ); прямими статтями витрат або скороченою собівартості [4, c.70]. Так, у підприємств агровиробничого комплексу існує вибір методу оцінки продукції, зазвичай оцінка готової продукції у звітному періоді здійснюється за фактичною собівартістю і за обліковими цінами. 6

Оцінка використовується як інструмент обміну та облікового відображення актів купівлі-продажу в умовах товарногрошових відносин. Різні елементи, які входять у склад оборотних активів по-різному оцінюються при надходженні, вибутті та на дату балансу підприємства агровиробничої сфери, що призводить до перенасичення інформації щодо стану та оцінки оборотних активів [1]. Оцінка готової продукції при її продажі залежить від облікової політики підприємств агровиробничого комплексу, в частині оцінки запасів при їх вибутті. При цьому можуть застосовуватися методи, які передбачені П(С)БО 9 «Запаси». Отже, вибір особливостей оцінки здійснюється господарюючим суб’єктом самостійно в рамках прийнятої облікової політики, що впливає не тільки на величину витрат виробництва, продажу чи собівартість, але й на прибуток і суму сплачуваних податків. У П(С)БО відображаються загальні принципи оцінки запасів, дебіторської заборгованості тощо і, відповідно до них, кожна галузь має свою специфіку, яку потрібно враховувати при здійсненні оцінки оборотних активів. Список використаних джерел: 1. Активи аграрних підприємств: економічна сутність та науково-методичні підходи до специфіки їх класифікації / С. С. Стоянова-Коваль, О. М. Стоянова // Науковий вісник Ужгородського національного університету. Серія : Міжнародні економічні відносини та світове господарство. - 2016. - Вип. 10(2). - С. 100-105. - Режим доступу: http://nbuv.gov.ua/ UJRN/Nvuumevcg_2016_10%282%29__24 2. Методи оцінки сукупної вартості активів підприємства [Електронний ресурс]. - Режим доступу: https://pidruchniki.com/ 1880041343644/finansi/metodi_otsinki_sukupnoyi_vartosti_aktiviv _pidpriyemstva 3. Кравець Л. Методи оцінки оборотних активів / [Електронний ресурс]. - Режим доступу: http://dspace.tneu.edu.ua/ bitstream/316497/9014/1/86-90.pdf. 4. Лютова Г.М., Бондар А.М. Методичні аспекти обліку готової продукції / Г.М. Лютова, А.М. Бондар / Фінансовий простір. – 2017. - № 1(25). - С. 68-72. 7

5. Положення (стандарт) бухгалтерського обліку 9 «Запаси» [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://zakon2.rada.gov.ua. УДК 334.722(1-22)

Алєксєєва О. В., аспірантка*† Національний науковий центр «Інститут аграрної економіки», Україна

ПІДПРИЄМНИЦТВО ЯК КЛЮЧОВИЙ ФАКТОР РОЗВИТКУ СІЛЬСЬКИХ ТЕРИТОРІЙ Розвиток малого та середнього підприємництва виступає провідним інструментом вирішення соціально-економічних завдань, таких як: створення додаткових робочих місць, зменшення рівня безробіття, подолання бідності: формування середнього класу, розвиток конкурентного середовища та ін. Водночас, у даному секторі економіки все ще існує багато проблем, які гальмують його розвиток, головною з яких є низька ефективність діяльності відповідних підприємницьких суб’єктів. Дослідження показують, що основоположними принципами вільного розвитку аграрного підприємництва є такі: використання різноманітних форм власності, господарювання і розмірів підприємств; переважний розвиток малого підприємництва; збереження і раціональне використання наявної матеріальнотехнічної бази виробництва продовольства [1, с. 161]. Серед загальної підприємницької діяльності особливе місце займає сільське господарство. Закордонні дослідження у сфері підприємництва належать таким відомим вченим, як С. Брю, М. Вебер, В. Зомбарт, Р. Кантільйон, Д. Рікардо, К. Макконнелл, А. Маршалл, А. Сміт, Ж. Б. Сей, Й. Шумпетер. Проблеми і перспективи розвитку підприємництва є об’єктом дослідження вітчизняних вченихекономістів: В. Андрійчука, О. Барановського, З. Варналія, А. Виноградської, Л. Воротіної, В. Горьового, В. Збарського, †*

Науковий керівник – Шпикуляк О. Г., д.е.н., професор

А. Кисельова, Ю. Клочка, Т. Ковальчука, Л. Мельника, В. МесельВеселяка, С. Мочерного, Ю. Ніколенка, Є. Панченка, С. Реверчука, В. Сизоненка, С. Соболя, О. Супруна, А. Чухна, О. Шпикуляка. Значний вклад у дослідження проблеми розвитку села та активізації сільського підприємництва зробили авторитетні вчені-економісти, такі як М. Долішній, С. Коробка, В. Липчук, М. Малік, П. Саблук, В. Юрчишин. Розглядаючи підприємництво як соціально-економічний феномен, слід зазначити його невід’ємний зв'язок з інститутом соціальної відповідальності та соціального капіталу як детермінантами розвитку організаційних форм підприємницької діяльності, а також той факт, що сумісний їх вплив є домінуючим у сучасній парадигмі суспільного розвитку, зокрема, і сільських територій [2, с. 6]. Створення та ефективне функціонування суб’єктів підприємництва на сільських територіях забезпечується, перш за все, певними умовами його діяльності. Наявність сприятливого підприємницького середовища на селі позитивно впливає на рівень розвитку бізнесу, який є головним джерелом формування трудових та фінансових ресурсів для сільської території. Підприємницьке середовище - це певні умови, що створюються в суспільстві й впливають на можливості та кінцеві результати діяльності суб’єктів ринкових відносин та дають змогу підприємцю реалізувати свої цілі і функції [3, с. 46; 4, с. 19]. Як зазначає М. Й. Малік, на підприємницьку діяльність у сільській місцевості впливають такі умови підприємницького середовища [5, с. 102]: - Нормативно-правова база (макрорівень): визначає і встановлює «правила гри» для функціонування підприємництва взагалі. - Політична ситуація (макрорівень): підприємницьке середовище у сільській місцевості характеризується нестійкістю. - Соціальні настрої в суспільстві (макрорівень) посилюються недоліками в проведенні реформ та відсутністю соціальної відповідальності. - Науково-технічний рівень (макрорівень): мале підприємництво у сільській місцевості характеризується 9

зношеністю основних фондів, застарілими методами управління і відсутністю професійного менеджменту. - Стан розвитку ринкової інфраструктури, яка є індикатором підприємницької діяльності у сільській місцевості. - Суб’єкти підприємницької діяльності (макрорівень), які визначають і створюють умови функціонування середовища, визначають стратегію його розвитку, кадрову й фінансову політику. В умовах інституціональних трансформацій розвиток аграрного підприємництва потребує створення умов для підвищення підприємницької активності суб’єктів господарювання на всіх рівнях, диверсифікації як сільськогосподарської, так і несільськогосподарської підприємницької діяльності. Як зазначають М. Й. Малік та О. Г. Шпикуляк, основними індикаторами розвитку аграрної підприємницької діяльності на селі мають стати збільшення на 30% кількості суб’єктів підприємництва та у 1,5 разів зайнятих в аграрному виробництві [6, с. 15-16]. В умовах ринкового господарювання підприємництво як ключовий фактор розвитку сільських територій і зростання благополуччя сільського населення набуло якісно нового змісту, так як підприємницька діяльність прямо чи опосередковано впливає на розвиток абсолютно всіх сфер суспільного життя. Сільськогосподарське виробництво повинно залишатися основною сферою зайнятості сільського населення. При цьому варто зауважити, що подальша активізація процесів підприємницької діяльності залежить від наявної ефективної системи інституційної та фінансової підтримки. Список використаних джерел: 1. Ходаківський Є. І., Ратошнюк Т. М., Капітула Л. Л., Плотнікова М. Ф. Формування системи розвитку сільських територій на засадах підприємництва, саморегулювання та державного управління. Подільський вісник: сільське господарство, техніка, економіка. Економічні науки. 2016. Вип. 25. С. 158-170. 2. Малік М. Й., Мамчур В. А., Шпикуляк О. Г. Інституціональне середовище та формування соціальної 10

відповідальності аграрних підприємств. Економіка АПК. 2017. №12. С. 5-13. 3. Економіка і планування бізнесу: монографія / В. Р. Кучеренко та ін. Одеса, 2005. 457 с. 4. Кредісов В. А. Підприємництво в Україні: суть, типи та умови формування. Київ: Знання, 2003. 68 с. 5. Малік М. Й. Підприємництво і розвиток сільських територій. Економіка АПК. 2016. № 6. С. 97-103. 6. Малік М. Й., Шпикуляк О. Г. Розвиток аграрного підприємництва в умовах інституціональних трансформацій. Економіка АПК. 2017. № 2. С. 5-16. УДК 339.727.22 (477) Барабаш В. І., студентка*‡ ВП НУБіП України «Ірпінський економічний коледж», Україна ІНОЗЕМНЕ ІНВЕСТУВАННЯ В УКРАЇНІ Європейський вибір України на шляху інтеграції у високотехнологічне конкурентне середовище зумовив необхідність формування та запровадження інвестиційної моделі розвитку, яка повинна забезпечити високі та стабільні темпи економічного зростання, вирішити певні соціальні й екологічні проблеми, забезпечити конкурентоспроможність національної економіки, підвищити експортний потенціал країни, гарантувати їй економічну безпеку та чільне місце в Європейському Союзі. Вагомий науковий внесок у дослідження проблем залучення іноземних інвестицій в національну економіку приділяли такі вчені, як М.Д. Лесечко, А.О. Черемис, О.М. Черемис. Вплив інвестицій на інноваційні процеси в країні розглядався в наукових працях Данілова, А. С. Музиченка, Г.М. Филюк та інших. Причини низького рівня інвестиційної активності досліджували В.М. Герзанич, В.В. Козик, І.Л. Сазонець та інші.

‡*

Науковий керівник – Гурська Л.Л., викладач економічних дисциплін

Інвестиції (від лат. invest – вкладати) – це вкладення капіталу з метою його подальшого збільшення. Згідно Закону України «Про інвестиційну діяльність» під інвестиціями розуміють «усі цінності, що вкладаються інвесторами в об’єкти інвестиційної діяльності відповідно до законодавства України з метою отримання прибутку чи досягнення соціального ефекту» [1]. Інвестування – це економічна категорія, що відображає відносини, пов’язані з довгостроковим вкладенням грошових, майнових та інтелектуальних цінностей, що авансуються в основні та оборотні фонди підприємств та організацій, а також у науковотехнічний розвиток, якісне вдосконалення виробничої бази та освоєння випуску нових видів продукції з метою одержання прибутку або соціального ефекту. [2, с 34] Об’єктами інвестиційної діяльності в Україні є: новоутворені та ті, що реконструюються, основні фонди, а також обігові кошти в усіх галузях народного господарства; цінні папери; цільові грошові фонди; науково-технічна продукція; майнові права та права на інтелектуальну власність. [3, с. 83] Для підприємств, що не мають можливості використовувати внутрішні фінансові ресурси, доцільним кроком є залучення інвестицій. На жаль, інвестиційний клімат в Україні не може бути охарактеризований як сприятливий через низку проблем, які заважають його розвитку. Це зокрема: нестабільність нормативноправової бази; постійні коливання курсу національної грошової одиниці; політична нестабільність; інвестиційної діяльності банків, розвитку та функціонування парабанківської системи; та інших. При оцінці інвестиційних проектів найбільш істотними виглядають наступні види невизначеності та інвестиційних ризиків: – ризик, пов’язаний із нестабільністю економічного законодавства; – зовнішньоекономічний ризик обмежень на торгівлю і постачання; – ризик несприятливих соціально-політичних змін у країні чи регіоні; – неповнота або неточність інформації про динаміку техніко-економічних показників, параметри нової техніки і технології; – коливання ринкової кон’юнктури, цін і валютних курсів; 12

– невизначеність природно-кліматичних умов, можливість стихійних лих; – виробничо-технологічний ризик; – невизначеність цілей, інтересів та поведінки учасників ринку [4]. Дослідження показують, що головним джерелом фінансування капітальних інвестицій в Україні є власні кошти підприємств і організацій, за рахунок яких у І півріччі 2019 року освоєно 55,2 % капіталовкладень. Частка кредитів банків та інших позик у загальних обсягах капіталовкладень становила 25,0 %. За рахунок державного та місцевих бюджетів освоєно відповідно 1,7 % та 2,0 % капітальних інвестицій. Частка коштів населення на індивідуальне житлове будівництво становила 10,1 % усіх капіталовкладень. Така структура джерел фінансування капітальних інвестицій, зокрема домінування в ній внесків за рахунок власних коштів підприємств, ставить у залежність їх інвестиційну активність від прибутковості діяльності. При недостатній кількості внутрішніх джерел підприємства намагаються залучити кошти із зовнішніх джерел. Оскільки найвагомішим інвестиційним капіталом, як і раніше, залишаються власні кошти підприємств та організацій 75,2% їх загального обсягу, 24,8% здійснюється за рахунок централізованих капіталовкладень, актуальним питанням є покращення інвестиційного клімату в Україні. Для того, щоб інвестори погодились на вкладення, необхідні найсерйозніші зміни в інвестиційному кліматі. Прийнято ряд кардинальних заходів, спрямованих на формування в країні як загальних умов розвитку цивілізованих ринкових відносин, так і специфічних, які мають безпосереднє відношення до вирішення завдань залучення іноземних інвестицій. Стан залучення прямих іноземних інвестицій в Україні значно ускладнює інвестиційну діяльність, оскільки наявний обсяг вкладень не забезпечує передумов економічного зростання і навіть повноцінного відтворення їх наявного стану. На інвестиційну привабливість значно впливає не лише загальний стан економіки країни, а й умови ведення бізнесу, зокрема ступінь втручання держави та рівень корупції. За останні 10 років обсяг інвестицій із 13

країн ЄС значно збільшився, щодо країн СНД, спостерігається значне скорочення обсягу прямих іноземних інвестицій. При цьому перспективи іноземної інвестиційної діяльності в Україні здебільшого визначаються обсягами та структурою вже накопиченого в країні іноземного капіталу. Дослідження показують, що яким би вагомим не був економічний потенціал країни, вона не в змозі привернути значний обсяг іноземних інвестицій, якщо не забезпечує прозорі та стабільні умови для інвесторів. Зміну інвестиційного клімату найбільш наочно демонструє динаміка інвестицій, особливо прямих іноземних інвестицій, яка вважається індикатором зміни рівня довіри та рейтингу країни. Економічна активність іноземних інвесторів в Україні зростає. За даними Держстату надходження прямих інвестицій (акціонерного капіталу) в Україну у січні-червні 2019 року склали 1259,5 млн.дол.США. Обсяг залучених з початку інвестування прямих іноземних інвестицій (акціонерного капіталу) в економіку України на 01.07.2019 року становив 33724,4 млн.дол. США. У І півріччі 2019 року приріст іноземних інвестицій в економіку України склав 839,6 млн.дол. США прямих інвестицій (акціонерного капіталу). До основних країн-інвесторів належать Кіпр – 29,4%, Нідерланди – 22,0%, Велика Британія – 6,1%, Німеччина – 5,2%, Швейцарія – 4,9%, Австрія – 3,4% і Віргінські Острови (Брит.) - 3,1%. Обсяги освоєння капітальних інвестицій підприємств України у І півріччі 2019 року складають 233,9 млрд. грн, що на 12,3 % більше від обсягу капітальних інвестицій за відповідний період 2018 року. Найбільші обсяги прямих іноземних інвестицій сконцентровані у м. Києві, Дніпропетровській, Київській, Одеській, Львівська областях, за ними йдуть, Полтавська, Запорізька, ІваноФранківська області. Провідними сферами економічної діяльності, за обсягами освоєння прямих іноземних інвестицій, у І півріччі 2019 року залишаються: промисловість – 34,5%, будівництво – 10,6%, сільське, лісове та рибне господарство – 13,4%, інформація та телекомунікації – 6,2%, оптова та роздрібна торгівля; ремонт автотранспортних засобів і мотоциклів – 8,2%, транспорт, складське господарство, поштова та кур’єрська діяльність – 8,5%, дер14

жавне управління й оборона; обов’язкове соціальне страхування – 5,8%, операції з нерухомим майном – 4,4% [5]. У рейтингу Doing Business 2019 Україна піднялась на +5 пунктів і посіла 71 позицію зі 190 країн світу. Країна продемонструвала найбільше зростання в таких категоріях, як оподаткування (зростання на 110 позицій, 54 місце), міжнародна торгівля (+70 позицій, 78 місце) і захист прав інвесторів (+56 позицій, 72 місце). Також, слід відзначити, що рейтингове агентство Moody's Investors Service підвищило суверенний рейтинг України. Він змінився з Caa2 до Caa1, що означає зміну прогнозу з "позитивного" на "стабільний". Отже, Україна залишається привабливою для інвестицій, водночас вона не знаходиться осторонь світових процесів, є достатньо інтегрованою у світове господарство. Шляхом прямих іноземних інвестицій Україна отримує капітал, який потрібний їй для реформування та модернізації економіки, підвищення рівня життя її громадян і стає конкурентоспроможною економічною силою на європейському та світовому ринках. Зростання обсягу інвестицій призводить до вищих темпів економічного зростання та більших надходжень в бюджет країни, які використовуються для покращення рівня життя і добробуту громадян України. Для України пріоритетним напрямком розвитку є залучення іноземних інвестицій, які приносять капітал та нові технології для модернізації економіки країни. Іноземні інвестиції — це один з ключів до інтеграції ринково орієнтованої й демократичної України в Європу. Список використаних джерел: 1. Закон України «Про інвестиційну діяльність» від 18 вересня 1991 р. (із змінами та доповненнями) // Відомості Верховної Ради України. – 1991. - № 38. – С. 188. 2. Інвестування: Підручник / В.М. Гриньова, В.О. Коюта, Т.І. Лепейко, О.П. Коюта. – К.: Знання, 2008 – 452 с. 3. Музиченко А.С. Інвестиційна діяльність в Україні: Навчальний посібник. – К.: Кондор, 2005. – 406 с. 4. Сазонець І. Л., Федорова В.А. Інвестування: міжнародний аспект: Навчальний посібник. – К.: Центр учбової літератури, 2007. – 272 с. 15

5. Інвестиційний клімат в Україні [Електронний ресурс]. – Режим доступу: www.me.gov.ua – Офіційний сайт Міністерства економічного розвитку i тopгiвлi України УДК 664.91.93

Берегова Т.А., аспірант*§ Одеська національна академія харчових технологій, Україна

ПРОБЛЕМИ РОЗВИТКУ ВІТЧИЗНЯНОГО РИНКУ М’ЯСОПРОДУКТІВ ТА ШЛЯХИ ЇХ ВИРІШЕННЯ Вітчизняний ринок м’ясопродуктів є важливим сегментом продовольчого комплексу України та від його ефективності залежить як продовольча безпека країни, так і конкурентоспроможність економіки в цілому. Однак, на сьогоднішній день вітчизняні підприємства м’ясопереробної галузі працюють в досить складних конкурентних умовах (проблема власних сировинних ресурсів, їх якість, ціна, відповідність вимогам нормативного простору ЄС тощо). Оскільки м’ясні продукти є головним елементом державного стратегічного запасу, то основним пріоритетом у національній продовольчій політиці мають бути розвиток та підвищення конкурентоспроможності вітчизняних підприємств галузі. На сьогоднішній день відносини між виробниками та переробниками м’ясної сировини є досить розбалансованими як у забезпеченні сировини, так і у формуванні взаємовигідної ціни. Не маючи змоги забезпечити м’ясопереробні підприємства власною якісною сировиною в достатній кількості, вітчизняний ринок насичується за рахунок імпортного м’яса та м’ясної продукції. Особливо гостро постає питання безпеки та якості м’ясної продукції. Прагнення України співпрацювати з європейськими та світовими економічними структурами, вимагає від вітчизняних м’ясопереробних підприємств впровадження міжнародних стан*

Науковий керівник – Павлов О.І., д.е.н., професор кафедри економіки промисловості Одеської національної академії харчових технологій

дартів з управління, які розглядають безпечність харчових продуктів за допомогою оцінки та контролю фізичних, хімічних та біологічних джерел небезпеки на всьому ланцюгу виготовлення кожного харчового продукту (надходження сировини–зберігання– переробка–розподіл–споживання кінцевого продукту харчування). Такий системний підхід до вирішення проблем з якістю та безпечністю м’ясної продукції дає змогу здійснити комплексний аналіз, визначити вплив кожної стадії виробництва на кінцевий результат та їх взаємозв’язки, обґрунтувати необхідність першочергових і перспективних заходів з питань м’ясопереробного виробництва [1]. Наразі існує потреба у державних бюджетних дотаціях та компенсаціях, пільгах, інвестиціях для сільськогосподарських підприємств щодо фінансування наступних програм: 1) створення сучасних спеціалізованих ферм, тваринницьких комплексів з відгодівлі великої рогатої худоби та свиней, які дають змогу знизити рівень забруднення, скоротити обсяги відходів виробництва й істотно знизити екологічне навантаження в районах розміщення; 2) формування системи виробництва кормів, спрямованої на повне забезпечення повноцінними кормами власного виробництва усього поголів’я м’ясного напряму з урахуванням зарубіжного досвіду; 3) залучення інновацій в галузь тваринництва тощо [2]. Відродження вітчизняного тваринництва можливе при комплексному підході з боку держави та з боку сільськогосподарських і переробних підприємств, а саме шляхом формування вертикально-інтегрованих структур. Це допоможе наступним чином: залучити інвестиції, розширити інноваційну складову виробництва, знизити витрати на виробництво продукції тваринництва, організувати та впровадити замкнутий цикл виробництва, забезпечити високу якість виробництва та самої продукції. удосконалити цінову політику, а також посилити конкурентні позиції на ринку. Слід зазначити, що економічна ефективність функціонування будь-яких підприємств у ринкових умовах суттєво залежить від досконалості системи менеджменту. Успішне розв’язання зазначених проблем м’ясопереробних підприємств залежить від наяв17

ності ефективно побудованого внутрішнього економічного механізму функціонування підприємств галузі. Згідно вищезазначеному, запропонуємо побудову матеріальної складової внутрішнього економічного механізму функціонування підприємств досліджуваної галузі, враховуючи необхідність стимулювання специфічних аспектів діяльності суб’єктів господарювання, а саме: формування системи матеріальної відповідальності між підрозділами за порушення технології виробництва, за несвоєчасну поставку сировини, напівфабрикатів, енергоресурсів, за велику кількість бракованої продукції; преміювання працівників за економію сировини та матеріалів, за раціональне використання паливно-енергетичних ресурсів; преміювання працівників підрозділів за інноваційний розвиток та участь в інноваційній діяльності підприємства. Дана модель механізму за своєю специфікою є достатньо адаптованою до умов та особливостей м’ясопереробних підприємств [3]. Список використаних джерел: 1. Берегова Т.А. Проблема стану безпеки на м’ясопереробних підприємствах в умовах економічної нестабільності. Збірник тез доповідей 76 наукової конференції викладачів академії, Одеса, 18−22 квітня 2016 року / ОНАХТ. Одеса. 2016. С. 259–260. 2. Бергер А.Д. Современные тенденции развития мясоперерабатывающей отрасли Украины. Інтелект ХХІ. 2017. № 1. С. 46–47. 3. Берегова Т.А. Формування внутрішнього економічного механізму функціонування м’ясопереробних підприємств як засіб їх ефективного управління. Науковий вісник Херсонського державного університету. 2015. № 15. С. 49–53.

УДК 338.24:338.434:658 Биковська А.А., магістр*** Трусова Н.В., д.е.н. професор Таврійський державний агротехнологічний університет імені Дмитра Моторного, Україна ТЕОРЕТИЧНІ ОСНОВИ ФІНАНСОВОГО ОЗДОРОВЛЕННЯ СІЛЬСЬКОГОСПОДАРСЬКИХ ПІДПРИЄМСТВ За умов фінансової та політичної нестабільності робота підприємств нерідко супроводжується різноманітними кризовими ситуаціями, наслідком чого може стати фінансова неспроможність або банкрутство і, як результат, втрата робочих місць й підвищення соціальної напруги у суспільстві. Неплатоспроможність окремих українських суб’єктів господарювання обумовлює необхідність розробки заходів щодо запобігання кризових ситуацій та заходів, що спрямовані на підвищення платоспроможності сільськогосподарського підприємства і стабілізацію його фінансового стану. Такими заходами є санація (оздоровлення) - комплекс послідовних, взаємопов’язаних заходів фінансово-економічного, виробничо-технічного, організаційного і соціального характеру, спрямований на виведення суб’єкта господарювання з кризи і відновлення або досягнення його прибутковості та конкурентоспроможності у довгостроковому періоді [3]. Санація (оздоровлення) підприємства – це один з інструментів антикризового управління підприємства. Санація може відбуватися шляхом об’єднання підприємства, яке знаходиться на межі банкрутства зі сильнішою компанією; за допомогою випуску нових акцій чи облігацій для мобілізації грошового капіталу; зростання банківських кредитів і надання урядових субсидій; трансформації короткострокової заборгованості в довгострокову; повної або часткової купівлі державою акцій підприємства, що перебуває на межі банкрутства [2]. Відповідно до класичної моделі санації, санація як процес фінансового оздоровлення підприємства починається з виявлення ***

Науковий керівник - Трусова Н.В., д.е.н. професор

(ідентифікації) фінансової кризи [4]. Подальшою стадією санації має бути проведення причино-наслідкового аналізу фінансової кризи. На основі поданої інформації (первинні бухгалтерські документи, фінансові плани тощо) виділяються зовнішні та внутрішні чинники кризи, вид кризи, її глибина і якість фінансового становища фірми. У рамках аналізу санації здійснюється експертна діагностика фінансово-господарського стану сільськогосподарського підприємства, аналізуються його сильні та слабкі сторони. На підставі результатів причинно-наслідкового аналізу, згідно з класичною моделлю санації, робиться висновок про санаційну спроможність підприємства, доцільність чи недоцільність санації відповідної господарської одиниці. Якщо виробничий потенціал підприємства зруйновано, ринки збуту продукції втрачено, структура балансу незадовільна, то приймається рішення про консервацію та ліквідацію сільськогосподарського підприємства. В іншому випадку, процедура санації означатиме лише відстрочку в часі ліквідації підприємства та принесе додаткові збитки для власників й кредиторів. У разі прийняття рішення на користь санації слід здійснити невідкладні заходи щодо поліпшення ліквідності, платоспроможності підприємства та оптимізації структури капіталу в бік зменшення питомої ваги кредиторської заборгованості, тобто реалізації першочергової програми. Цією програмою можуть бути передбачені такі санаційні заходи: лізинг замість купівлі, зворотний лізинг, факторинг, заморожування інвестицій, збільшення власного капіталу, пролонгація заборгованості, розпродаж продукції за зниженими цінами та інші. Головною стратегічною метою санації є відновлення ефективної діяльності сільськогосподарського підприємства в довгостроковому періоді. Для досягнення цієї мети слід узгодити тактичні цілі: асортимент сільськогосподарської продукції та її споживачів, основні вартісні цільові показники (виручка, прибуток, ліквідність тощо), соціальні цілі. Лише за умови досягнення консенсусу щодо тактичних цілей між сторонами, відповідальними за прийняття рішень, можна досягти головної стратегічної мети санації. Кінцева мета санаційної стратегії полягає в досягненні довгострокових конкурентних переваг, які б забезпечили сільськогосподарському підприємству 20

високу рентабельність. Суть стратегії полягає у виборі найкращих варіантів розвитку підприємства та оптимізації політики капіталовкладень. Згідно з обраною стратегією розробляється програма санації, яка являє собою послідовний перелік основних етапів та заходів, що передбачається здійснювати у ході фінансового оздоровлення підприємства. Конкретизація програмних заходів здійснюється у плані санації. Програма формується на підставі комплексного вивчення причин фінансової кризи, аналізу внутрішніх резервів, висновків про можливості залучення стороннього капіталу та стратегічних завдань санації. Однак, в умовах кризи вітчизняних сільськогосподарських підприємств, на нашу думку, більш ефективно створювати і використовувати ту стратегію оздоровлення підприємства, що спрямована на вихід підприємства з кризи. Такий підхід повинен формуватися на основі комплексного вивчення причин фінансової кризи, аналізу внутрішніх резервів, висновків про можливості залучення стороннього капіталу та обґрунтованих стратегічних завдань санації. Наступним елементом класичної моделі санації є її проект, який розробляється на базі санаційної програми і містить технікоекономічне обґрунтування санації, розрахунок обсягів фінансових ресурсів, необхідних для досягнення стратегічних цілей, конкретні графіки та методи мобілізації фінансового капіталу, строки освоєння інвестицій та їх окупності, оцінку ефективності санаційних заходів, а також прогнозовані результати виконання проекту. Важливим компонентом санаційного процесу є координація та контроль за якістю реалізації запланованих заходів. Менеджмент підприємств має своєчасно виявляти та використовувати нові санаційні резерви, а також приймати об’єктивні кваліфіковані рішення для подолання можливих перешкод при здійсненні оздоровчих заходів [3]. Джерелами фінансування санації можуть бути кошти, залучені на умовах позики власності; поворотній або безповоротній основі. Метою фінансової санації є покриття поточних збитків та усунення причин їх виникнення, поновлення або збереження ліквідності й платоспроможності сільськогосподарських підприємств, скорочення всіх видів заборгованості, поліпшення структу21

ри оборотного капіталу та формування фондів фінансових ресурсів, необхідних для проведення санаційних заходів виробничотехнічного характеру. Санаційні заходи організаційно-правового характеру спрямовані на вдосконалення організаційної структури сільськогосподарського підприємства, підвищення якості менеджменту, звільнення підприємства від непродуктивних виробничих структур, поліпшення виробничих стосунків між членами трудового колективу тощо. У цьому контексті розрізняють два види санації: а) зі збереженням існуючого юридичного статусу підприємстваборжника б) зі зміною організаційно-правової форми та юридичного статусу санованого підприємства (реорганізація). Виробничо-технічні санаційні заходи пов'язані, насамперед, з модернізацією та оновленням виробничих фондів, зменшенням простоїв та підвищенням ритмічності виробництва, скороченням технологічного часу, поліпшенням якості продукції та зниженням її собівартості, вдосконаленням асортименту продукції, що випускається, пошуком та мобілізацією санаційних резервів у сфері аграрного виробництва. Оскільки санація підприємства пов'язана, як правило, зі скороченням зайвого персоналу, велике значення мають санаційні заходи соціального характеру. Звільнення працівників може призвести до соціальної нестабільності в регіоні. Саме тому, слід вести помірковану політику звільнення у взаємозв'язку із реалізацією соціального плану проекту санації. Тут можуть бути передбачені такі заходи, як: створення та фінансування системи перепідготовки кадрів, пошук і пропозиція альтернативних робочих місць, додаткові виплати по безробіттю, надання звільненим працівникам позик тощо [3]. Своєрідними для фінансового оздоровлення сільськогосподарських підприємств є: врахування пріоритетів продовольчої безпеки населення і насичення місцевих ринків сільськогосподарською продукцією; забезпечення захисту ґрунтів та недопущення порушення екологічного балансу регіону; врахування інтересів робітників сільськогосподарських підприємств й власників майнових паїв у процесах реструктуризації власності та виробництва. У випадку кризової ситуації у конфліктних відносинах навколо 22

фінансово неспроможного підприємства задіяні його власники, кредитори, працівники, державні органи, споживачі продукції, менеджмент. Якщо конфлікт інтересів у досудовому порядку не знаходить вирішення, то справа вирішується у судовому порядку, тобто порушується справа про банкрутство боржника. Проблема полягає в тому, щоб зберегти висококваліфікований персонал, комерційні відносини з постачальниками сировини та матеріалів тощо. Природа досліджуваного конфлікту залежить від характеристик санаційної стратегії і плану санації (обсяг потреби в капіталі, джерела фінансування антикризових заходів, фактор ризику). Справа про банкрутство порушується найбільше з ініціативи кредиторів, вимоги яких забезпечені заставою, а також податкових органів, кредиторів, вимоги яких не забезпечені заставою. Якраз між цими групами і виникає конфлікт інтересів під час прийняття рішень щодо санації, мирової угоди чи ліквідації підприємстваборжника. Варто зазначити, що в Україні ініціаторами більшості справ про банкрутство є податкові органи. Це результат того, що в Україні кошти, отримані внаслідок ліквідації підприємств боржників, дуже незначні. Рішення податкових органів, здебільшого, є причиною неузгодження дій щодо проведення санації [1]. Господарський суд за клопотанням комітету кредиторів у термін, що не перевищує терміну дії процедури розпорядження майном, має право винести ухвалу про проведення санації боржника та призначення керуючого санацією. Санація вводиться на строк не більше дванадцяти місяців, і за клопотанням комітету кредиторів чи керуючого санацією або інвесторів цей строк може бути продовжено ще до шести місяців чи скорочено. Комітет кредиторів приймає рішення про погодження кандидатури керуючого санацією, вибір інвестора, схвалення плану санації боржника. Протягом трьох місяців з дня винесення ухвали про санацію боржника керуючий санацією зобов'язаний подати комітету кредиторів для схвалення план санації боржника. Схвалений комітетом кредиторів план санації та протокол засідання комітету кредиторів подаються керуючим санацією в господарський суд на затвердження не пізніше п'яти днів з дня проведення засідання комітету кредиторів. 23

Господарський суд затверджує план санації боржника, про що виноситься ухвала. Якщо протягом шести місяців з дня винесення ухвали про санацію в господарський суд не буде подано плану санації боржника, господарський суд має право прийняти рішення про визнання боржника банкрутом і відкриття ліквідаційної процедури. Санація сільськогосподарського підприємства вводиться на термін до завершення належного періоду сільськогосподарських робіт з врахуванням часу, що необхідний для реалізації вирощеної (виробленої, виробленої та переробленої) сільськогосподарської продукції. Вказаний термін не може перевищувати п'ятнадцяти місяців. Якщо протягом терміну санації погіршилося фінансове становище сільськогосподарського підприємства у зв'язку із стихійним лихом та іншими несприятливими умовами, термін санації може бути продовжений на один рік. Список використаних джерел: 1. Карпунь І. Н. Антикризові заходи на підприємстві: управління, стратегія, цілі та завдання [монографія] / І. Н. Карпунь. – Львів :“Магнолія-2006”, 2008. – 440 с. 2. Молдованов М.І. Енциклопедичний словник бізнесмена: менеджмент, маркетинг, інформатика / за ред. М. І. Молдованова. – К.: Техніка, 1993. 3. Терещенко О.О. Фінансова санація та банкрутство підприємств: навч. посібн./ О.О. Терещенко. – К.: КНЕУ, – 2008. – 412 с. 4. Zdrowomyslоw N., Spies C., Gellink M. Sanierung in Krisenzeiten // Der Betribswirtschaft. – 2004. – № 2. – S. 25.

УДК 330.341.1 Биковська А.А., магістр*†† Трусова Н.В., д.е.н. професор Таврійський державний агротехнологічний університет імені Дмитра Моторного, Україна ІНОЗЕМНІ ІНВЕСТИЦІЇ В УКРАЇНСЬКІЙ ЕКОНОМІЦІ Економіка України перебуває в складній економічній ситуації, яка зберігає тенденції до погіршення внаслідок політичної нестабільності. Важливу роль у створенні сприятливих умов для розвитку української економіки відіграють іноземні інвестиції. Залучення іноземних інвестицій дає змогу країні-реципієнту отримати ряд вигод, основними з яких є поліпшення платіжного балансу; трансфер новітніх технологій та ноу-хау; комплексне використання ресурсів; розвиток експортного потенціалу і зниження рівня залежності від імпорту; досягнення соціальноекономічного ефекту (підвищення рівня зайнятості, розбудова соціальної інфраструктури тощо). Водночас, використання іноземних інвестицій для країни є потенційним джерелом загроз, таких як експлуатація сировинних ресурсів та забруднення навколишнього природного середовища, підвищення рівня залежності країни від іноземного капіталу, зниження рівня конкурентоспроможності вітчизняних товаровиробників, трансфер капіталу за кордон. Національне законодавство в сфері регулюванні іноземних інвестицій декларує захист та сприяння іноземним інвестиціям, встановивши державні гарантії захисту іноземних інвестицій, звільнення іноземних інвесторів від сплати ввізного мита на товари, що ввозяться на митну територію України. Ситуація із залученням інвестицій в українську економіку – як внутрішніх, так і зовнішніх – критична, інвестори не мають впевненості у захищеності та прибутковості своїх інвестицій. Задля спрощення порядку залучення іноземних інвестицій та сприянню відновлення економіки держави, наближення зако††*

Науковий керівник - Трусова Н.В., д.е.н. професор

нодавства України до стандартів Європейського Союзу, був прийнятий Закон «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо скасування обов’язковості державної реєстрації іноземних інвестицій» (№ 1390-VIII) [2], який скасовує обов’язкову держреєстрацію іноземних інвестицій і спрощує їх залучення в Україну. Обов’язковість такої реєстрації створювала перепони для бізнесу, бо факт того, що суб’єкт господарювання має іноземні інвестиції фіксувався статутними документами та вносився до Єдиного державного реєстру юридичних осіб і фізичних осіб – підприємців. Інформація про наявність іноземних інвестицій, їх розмір та структура є загальнодоступною інформацією. У зв’язку із цим процедура реєстрації іноземних інвестицій не має інформаційного сенсу, бо ту ж саму інформацію будь хто може отримати вільно. Але, у прийнятті цього Закону є свої мінуси - скасування процедури державної реєстрації інвестицій на роки вперед залишить державу без інструменту передінвестиційного дослідження джерел походження капіталу та впливу держави на цілі іноземного інвестування з урахуванням регіональної та галузевої спрямованості, що матиме наслідки безконтрольного притоку іноземного капіталу та створюватиме загрози для національних інтересів. Слід зауважити, що сьогодні державна політика в сфері залучення прямих іноземних інвестицій характеризується відсутністю контролю за частками залучених інвестицій в розрізі сфер економічної діяльності, законодавчо не встановлено перелік стратегічних галузей, безпечні пороги участі в них іноземного капіталу та відповідний механізм здійснення оцінки такої участі на передінвестиційному етапі. Відсутність стратегії інвестиційної політики та ефективних механізмів регулювання допуску іноземного капіталу призвела до його стихійного розподілу в різних сферах української економіки. Тому, вносити зміни в порядок реєстрації іноземних інвестицій до створення нової системи державного управляння інвестиційною діяльністю, складовою якої має стати підсистема аналізу та активізації іноземного інвестування в Україні, передчасно. Державна реєстрація іноземних інвестицій повинна бути не скасована, а, навпаки, більш вдосконалена, що забезпечило б підпоряд26

кування іноземних інвестицій національним інтересам, потребам структурної перебудови економіки та прискореного економічного зростання, економічну безпеку держави. Слід ретельно переглянути правила доступу іноземних інвестицій та врахувати в державній інвестиційній політиці успішний світовий досвід. Наприклад, потенційні інвестори з-за кордону, що мають наміри інвестувати в Іспанію, Грецію, Францію, Нідерланди, Італію, Португалію та багато інших країн, повинні отримати або спеціальний урядовий дозвіл на здійснення капіталовкладень, або повідомити про це. Існує низка обмежень щодо напрямів та обсягів інвестування в багатьох країнах світу, оскільки їх політика направлена саме на захист національних виробників та інтересів. Такий інструмент може бути ефективним як для держави так і для інвесторів. Для інвесторів – допомога в реалізації проектів, сприяння влади та гарантії в процесі реалізації інвестиційної діяльності, для влади – спрямування в пріоритетні сфери, контроль та запобігання ризикам. Також у надходженні іноземного капіталу вбачають загрозу серйозної конкуренції українській промисловості, особливо для середнього та малого бізнесу. Вони заперечують низьку ціну підприємств, які виставляються на аукціони під час приватизації, в яких приймають участь іноземці. В США та Європі аналогічні об’єкти коштують набагато більше. Такі погляди потрібно брати до уваги. Але, говорячи про захист економіки від залучення іноземних інвестицій, мова має йти не про відмову від іноземних інвестицій, які необхідні Україні, а про нейтралізацію негативних ефектів, про забезпечення інвестиційного механізму системою безпеки. Створюючи сприятливі умови для вкладання іноземного капіталу, оголошуючи про національний режим для нього, практично в усіх країнах світу процес залучення іноземних інвестицій в тій чи іншій формі регламентується: їхній приплив заохочують в одні галузі виробництва і обмежують в інші. Потенційні інвестори з-за кордону в усіх розвинених індустріальних країнах (окрім США, ФРН, Італії і Швейцарії) повинні отримати спеціальний урядовий дозвіл на здійснення капіталовкладень. Та навіть якщо для трансферту капіталу не треба попере27

днього дозволу, іноземний інвестор має повідомити про нього компетентний державний орган з управління та контролю за інвестиціями у стратегічні сектори економіки: в США – Комітет з іноземних інвестицій, у Німеччині – спеціальний орган з контролю за іноземними інвестиціями. Спеціальний орган з контролю за іноземними інвестиціями, де дотримуються відповідності інтересам національної безпеки та антимонопольному законодавству створено також і у Китаї. Надходження інвестицій в економіку держави чи регіону є фактором однозначно позитивним. Але звичайно, внутрішні інвестиції виглядають набагато привабливішими, ніж зовнішні, адже вони не обтяжені тими багатьма проблемами і незручностями, що пов’язані з експансією західного капіталу. Прямі іноземні інвестиції, кредити МВФ і приватизація, всупереч очікуванням всіх українських урядів, включно з новим, все ж не служать панацеєю від усіх бід і самі по собі не призведуть до економічного прориву. Вони є лише невеликим доповненням до внутрішніх інвестицій. Досвід країн, що створили економічне диво, показує, що тільки акцент на внутрішні ресурси може забезпечити країні довгостроковий економічний розвиток. Кредити міжнародних фінансових організацій ідуть, перш за все, на виплату попередніх боргів, тобто повертаються кредиторам, а не скеровуються на розвиток економіки. Як показує досвід інших країн, якщо Україна прагне до економічного дива або хоча б до довгострокового економічного зростання, необхідно, перш за все, розраховувати на внутрішні ресурси. Ліберальна податкова політика, забезпечення захисту прав власності (як приватної, так і державної) і верховенство права дозволять повернути довіру внутрішнього інвестора і нададуть такий необхідний капітал для розвитку української економіки. А за ним підтягнеться й іноземний інвестор і кредитор. Разом з тим об’єктивні закони світової економіки, процеси міжнародної міграції капіталу свідчать про те, що Україна не може стояти в стороні від активного залучення і використання іноземного капіталу. Поступове відкриття української економіки, її інтеграція у світові процеси і структури вимагатимуть тривалого 28

часу і повинні здійснюватись поетапно, в міру визрівання відповідних внутрішніх та зовнішніх передумов. Найважливіше те, що прямі іноземні інвестиції можуть бути джерелом не лише капіталу, але також нових технологій, навиків менеджменту і системи маркетингу. Ці ресурси, в свою чергу, стимулюють конкуренцію, новації, акумуляцію капіталу і завдяки цьому створюють робочі місця та економічне зростання. Таким чином, розглядаючи в цілому двоякий вплив іноземного інвестування на економіку країни-реципієнта, можна зробити висновок, що залучення прямих іноземних інвестицій в економіку України несе значні переваги. Це підтверджує досвід багатьох країн Центральної та Східної Європи. А для запобігання негативних моментів, даний процес потребує відпрацювання регулюючого механізму, завдяки якому іноземне інвестування стане взаємовигідним. Отже, залучення іноземних інвестицій залишається однією з ключових проблем економічної реформи в Україні. Список використаних джерел: 1. Офіційний веб-портал Верховної Ради України [Електронній ресурс] – Режим доступу: http://www.rada.gov.ua. 2. Закон України «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо скасування обов’язковості державної реєстрації іноземних інвестицій» [Електронній ресурс] – Режим доступу: https://zakon.rada.gov.ua/laws/show/1390-19. 3. Центр досліджень соціальних комунікацій НБУВ [Електронній ресурс] – Режим доступу: http://nbuviap.gov.ua/index.php. УДК 327"71":341.7 Vijay Joshi President at Unjha Commodity Association, India DEVELOPMENT OF BUSINESS PARTNERSHIPS BETWEEN INDIA AND UKRAINE Global trade rebounded in 2017. In the first eight months of the year, world merchandise trade grew at its fastest pace in the post-crisis period. The rebound springs predominantly from stronger import demand in East Asia, as domestic demand picked up in the region, 29

supported by accommodative policy measures. In several major developed economies, imports of capital goods have rebounded, as firms respond to improving conditions for investment. Recent course adjustments in major trade relationships, such as the United Kingdom of Great Britain and Northern Ireland’s decision to withdraw from the European Union and the United States of America’s decisions to renegotiate the North American Free Trade Agreement and to reassess the terms of its other existing trade agreements, have raised concerns over a potential escalation in trade barriers and disputes. These could be amplified if met by retaliatory measures by other countries. An increasingly restrictive trade environment may hinder medium-term growth prospects, given the mutually reinforcing linkages between trade, investment and productivity growth. In this regard, policies should focus on upholding and revitalizing multilateral trade cooperation, emphasizing the possible benefits from trade in services. India has friendly relations with Ukraine. Annual Foreign Office consultations are held at Secretary level. The Deputy Foreign Minister in charge of the Asia region represents the Ukrainian side in these consultations. Ukraine has been positively co-operating with India at the international level also. While many of the overhanging fragilities from the global financial crisis have eased, a number of uncertainties and risks loom on the horizon. Elevated levels of policy uncertainty continue to cloud prospects for world trade, development aid, migration and climate targets, and may delay a more broad-based rebound in global investment and productivity. Rising geopolitical tensions could intensify a tendency towards more unilateral and isolationist policies. The prolonged period of abundant global liquidity and low borrowing costs has contributed to a further rise in global debt levels and a build-up of financial imbalances. It is also linked to the current high levels of asset prices, which suggest an under-pricing of risk. Many developing economies – especially those with more open capital markets – remain vulnerable to spikes in risk aversion, a disorderly tightening of global liquidity conditions, and sudden capital withdrawal. Monetary policy normalization in developed economies 30

could trigger such a spike. Central banks in developed economies are currently operating in largely unchartered territory, with no historical precedent as guidance. This makes any adjustment of financial markets less predictable than during previous recoveries and amplifies the risks associated with policy errors. Diplomatic relations between India and Ukraine were established in January 1992. Indian Embassy in Kiev was opened in May 1992 and Ukraine opened its Mission in New Delhi in February 1993. The Consulate General of India in Odessa functioned from 1962 till its closure in March 1999. More than 17 bilateral agreements have been signed between India and Ukraine, including agreements on Cooperation in Science and Technology, Foreign Office Consultation, Co-operation in Space Research, Avoidance of Double Taxation and Promotion and Protection of Investments. The India Ukraine trade relation and economic co-operation has developed on the basis the long-standing friendship between the two countries. In March, 1992 the Treaty on Friendship and Co-operation was signed between India and Ukraine, providing a major boost to India-Ukraine trade relations. The India Ukraine trade relation and economic co-operation has developed on the basis the long-standing friendship between the two countries. In March, 1992 the Treaty on Friendship and Co-operation was signed between India and Ukraine, providing a major boost to India-Ukraine trade relations. India Ukraine trade relations have been developing at a very fast pace. There has been a threefold increase in the India Ukraine trade. The main items being imported by Ukraine from India are drugs, pharmaceutical production, Ores and minerals, tobacco products, tea, coffee, spices, silk and jute. The main items imported by India from Ukraine are chemicals, equipment, machines and engines. Both the Ukrainian and Indian governments take part in the sessions of the Ukraine Indian Inter-Governmental Commission which hold the Joint Business Council Meeting of Ukraine-India. This has given a major boost to India Ukraine trade relations. After Russia, Ukraine is India's second largest trading partner in the Commonwealth of Independent States (CIS). In 2018, the major buyers of Ukrainian agricultural and food products were India (which imported Ukrainian agricultural products 31

to the tune of over $1.8 billion), China ($1.2 billion), the Netherlands ($1.2 billion), Spain ($1.04 billion) and Egypt ($888.7 million). Table 1 Dynamic of the Development of Trade between Ukraine and India, (million USD) Indicators

2014

2015

2016

2017

2018

2019 January –May

Trade Turnover

2472,6

1887,0

2389,3

2767,0

2792,5

1153,9

Export

1815,8

1444,1

1903,2

2205,7

2175,9

894,6

Import

656,7

442,9

486,1

561,2

616,6

259,3

Balance

+1159,0

+1001,2

+1417,1

+1644,4

+1559,3

+635,3

During this period, the imports of agricultural and food products also increased significantly and totaled almost $5.5 billion. Ukraine’s top imports were fish, crustaceans and mollusks, fruits, nuts, tobacco and tobacco products, cocoa beans, chocolate, vegetable oil, tea, coffee and other items. References: 1. Press-reliz. Mirovoye ekonomicheskoye polozheniye perspektivy, 2019 god: Kratkoye rezyume [Press release. World Economic Outlook, 2019: A Brief Summary]. (n.d.). Retrieved from: https://www.un.org/development/desa/dpad/publication. УДК 001.38 Вовченко О.В., м. н. с., ДУ «Інститут досліджень науково-технічного потенціалу та історії науки ім. Г. М. Доброва НАН України», Україна «ВІДКРИТА НАУКА» - ІНСТРУМЕНТ ПОПУЛЯРИЗАЦІЇ НАУКИ Відкрита наука – це новий підхід до наукового процесу, заснований на спільній роботі та нових способах розповсюдження знань за допомогою цифрових технологій і нових інструментів спільної роботи. Вона дасть можливість розширити принципи відкритості до всього дослідницького циклу, сприятиме обміну та 32

взаємодії на ранніх стадіях дослідження, при цьому призведе до системної зміни способу науки й досліджень. «Відкрита наука» сама по собі не є новою концепцією, хоча широке використання цього терміна почалося порівняно недавно, частіше для позначення трансформації наукової практики використовують терміни Science 2.0 або e-Science. Однак термін «відкрита наука» використовується у звіті Європейської Комісії за 2014 р. на тему «Наука 2.0: Наука в перехідному періоді» [1]. Розуміння сутності відкритої науки є складним, проте однією з його основних характеристик є соціологічний підтекст, тобто наукове знання є продуктом соціальної співпраці, а право власності на нього належить громаді. З економічного погляду, наукові результати, отримані у ході суспільних досліджень, – це суспільне благо, яке кожен повинен мати можливість використовувати безкоштовно. Хоча саме розуміння відкритості лежить у коренях науки, сучасні розробки інформаційно-комунікаційних технологій перетворили наукову практику на рівень, який потребує іншого підходу до досліджень та повинен бути зрозумілим і доступним для всіх її учасників: дослідників, установ, політиків, видавців, бізнесу та суспільства загалом. Сучасні розробки інформаційно-комунікаційних технологій дають змогу реалізувати принципи відкритої науки на практиці. Можливості виготовлення, обробки, зберігання, обміну та доступу до інформації надзвичайно розвинулися і змінили кожну сферу людської діяльності, в тому числі й процес наукових досліджень. Наявність інформації, значна кількість даних, які продукуються, засоби для співпраці або досягнення методів обчислювального моделювання, що стали третім основним інструментом для науки, крім теорії та експериментів, змінили спосіб «роботи» науки. Існує також думка, що це являє собою четверту парадигму науки [2], і Європейська Комісія навіть стверджує, що вона є частиною 4-ї промислової революції [1]. Тепер, як ніколи, є можливість та водночас потреба скористатися всіма цими можливостями для реалізації концепції відкритої науки в повній мірі.

Однак, у процесі реалізації концепції «відкритої науки» виникають певні перешкоди в різних аспектах існування науки загалом: 1) технологічні: хоча сучасні інформаційно-комунікаційні технології швидко вдосконалюються, а європейська науководослідна електронна інфраструктура зросла як за якістю, так і за кількістю, все ще існує широкий спектр аспектів, які можна вдосконалити, щоб підтримати та полегшити робочі процеси дослідників для переходу до культури відкритості; 2) політичні: очевидна потреба у політичному зобов’язанні просувати відкриту науку та інтегрувати її в урядові програми. Нову політику потрібно сформулювати й розробити в чітких стратегіях. Також необхідно виділити необхідні ресурси, щоб така політика була успішною; 3) організаційні: оскільки дослідження зазвичай проводяться в інституційних рамках, сама установа повинна бути готова згладити перехід до відкритої дослідницької культури, працюючи у цьому напрямку зі своїми співробітниками для розвитку та набуття відповідних навичок; 4) економічні: навіть якщо одним з головних аргументів відкритої науки є більш висока ефективність досліджень, що в перспективі призведе до кращого використання ресурсів і сприяння взаємодії наукової й інноваційної систем, необхідно зробити значні інвестиції в розвиток технічної, політичної та організаційної екосистеми відкритої науки; 5) соціокультурні, які в основному походять від дослідників і пов’язані з: недостатньою обізнаністю щодо переваг та важливості відкриття їхніх досліджень; небажання змінювати свої поточні робочі процеси і практики щодо вивільнення даних у ході дослідження; відсутність чіткого визнання та системи винагород, що сприяє практиці відкритої науки. Але також мають бути внесені зміни з боку науково-дослідних установ, державних органів, бібліотек та будь-якої іншої зацікавленої сторони щодо їх бачення, політики, практики й підходу до науки; 6) юридичні: на міжнародному рівні має бути розроблена чітка законодавча база, яка встановлює правила розкриття даних та інших входів і результатів досліджень, захищаючи ці права, не 34

відмовляючись від конфіденційності, особистої інформації, комерційних інтересів та національної безпеки. Для реалізації концепції «відкритої науки» необхідна правильна державна політика як приклад створення певної Стратегії «відкритої науки», яка буде допомагати, координувати та забезпечувати досягнення трансформації досліджень. Дана Стратегія повинна бути глобальною (поширюватися на будь-яку наукову сферу і дисципліну), міжнародною (всередині та в різних країнах, мовах і культурах), вертикальною (від дослідників та громадян до урядів) і горизонтальною (на будь-якій стадії та для будь-якого учасника, що бере участь у дослідницькому процесі). На європейському рівні визначено напрямки потенційних політичних дій для реалізації концепції «відкритої науки»: ⎯ сприяння та створення стимулів до відкритої науки шляхом сприяння відкритій науці в освітніх програмах, просуванню кращих практик та збільшенню внеску виробників знань у більш розширене середовище відкритих наук (громадянську науку). Ця сфера також займається гарантуванням якості, впливу та цілісності досліджень (відкритої) науки; ⎯ усунення бар’єрів для відкритої науки (наприклад, стимули та винагороди за участь у відкритій науці); ⎯ мейнстрім та подальше просування політики відкритого доступу стосовно певних досліджень та публікацій; ⎯ розвиток дослідницької інфраструктури для відкритих наук, для покращення хостингу, доступу та управління даними шляхом розробки загальної основи для досліджень даних і створення європейської хмари відкритих наук; ⎯ включення відкритої науки в суспільство як соціальноекономічний рушій, завдяки якому відкрита наука стає важливою для того, щоб зробити більш відчутну реакцію на суспільні та економічні очікування, зокрема, вирішуючи основні проблеми, з якими стикається суспільство [3]. З цих напрямів деякі елементи можна виділити як ключові компоненти будь-якої стратегії: люди (розвиток освіти та навичок, стимули й винагороди, участь суспільства); інфраструктура (необхідна для підтримки практик відкритих наук та інтенсивних досліджень на технічному і практичному рівнях); політика (спри35

яння, регулювання та захист відкритих практик на інституційному, національному й міжнародному рівнях); економічні інвестиції (з метою розвитку та впровадження необхідної інфраструктури, політики, системи стимулювання і розвитку навичок). Список використаних джерел: 1. «Science 2.0»: Science in transition [Electronic resource]. – URL: http://ec.europa.eu/research/consultations/science-2.0.pdf 2. Линч К. Четвертая парадигма Джима Грея и формирование архива науки / Четвертая парадигма / под ред. Хея Т., Тэнсли С., Толле К. – Microsoft research, 2014. – C. 175–182. 3. Challenges and strategies for the success of Open Science [Electronic resource]. – URL : https://www.fosteropenscience.eu. УДК 005.591.3 Дідух С.М., к.е.н., доц., доцент кафедри економіки промисловості Корікова А.К., студентка Одеська національна академія харчових технологій, Україна ОСОБЛИВОСТІ СТРАТЕГІЙ СТАЛОГО РОЗВИТКУ АГРОПРОМИСЛОВИХ ХОЛДИНГІВ УКРАЇНИ Розуміння того, що неухильне економічне зростання шляхом надмірної експлуатації природних ресурсів планети не може бути головною метою людства стало передумовою для пошуку нових концепцій розвитку. Однією із найбільш актуальних та важливих у сучасному світі є концепція сталого розвитку, яка набула провідного статусу після проведення у 1992 р. Конференції ООН з довкілля та розвитку у м. Ріо-де-Жанейро, і була відображена в прийнятому на конференції Порядку денному на 21 століття [1]. За визначенням Всесвітньої комісії ООН з навколишнього середовища та розвитку сталий розвиток – це розвиток, який задовольняє потреби нинішнього покоління і не ставить під загрозу можливість майбутніх поколінь задовольняти їхні власні потреби [2, с. 86]. Починаючи з 1992 р. стратегічні цілі багатьох країн та 36

компаній визначені із урахуванням необхідності забезпечення збалансованого та гармонійного розвитку усіх аспектів життя людей. Метою даної роботи є дослідження особливостей стратегій сталого розвитку, які сформульовані та реалізуються провідними агропромисловими холдингами України. У 2000 р. були сформульовані в Декларації тисячоліття ООН 189 країнами-членами ООН та 23 міжнародними організаціями «Цілі розвитку тисячоліття». Осиновими з них є 8 таких цілей: викорінення крайнього зубожіння та голоду, надання всім жителям планети початкової освіти, забезпечення гендерної рівності та розширення прав жінок, зменшення дитячої смертності, покращення охорони здоров’я матерів, боротьба з ВІЛ/СНІДом, малярією та іншими захворюваннями, забезпечення екологічної стійкості, формування глобального партнерства в цілях розвитку [3]. 30 вересня 2019 року Президентом України підписано указ «Про Цілі сталого розвитку України на період до 2030 року» [4], яким визначено 17 цілей країни щодо сталого розвитку на цей період. Разом з тим, в Україні деякі потужні компанії сформулювали раніше та успішно втілюють у життя власні стратегії сталого розвитку. Особливий інтерес представляє дослідження особливостей стратегій сталого розвитку агрохолдингів України, які, з одного боку, є основною рушійною силою розбудови АПК України, а з іншого – постійно звинувачуються суспільством та науковим середовищем у порушенні принципів збалансованого та гармонійного розвитку агропродовольчої сфери. Нами проаналізовано інформацію щодо діяльності десяти провідних агропромислових холдингів України відповідно до рейтингу агропорталу Landlord [5] по втіленню концепції сталого розвитку. У якості інформаційних джерел використано дані офіційних сайтів компаній, а також публікації за даною темою у наукових та спеціалізованих виданнях. Узагальнені результати дослідження представлено у табл.1. Дослідження показало, що деякі агропромислові холдинги мають сформульовані та структуровані стратегії сталого розвитку, які розміщені на офіційних сайтах компаній разом із щорічними звітами по їх виконанню: «Астарта-Київ», «Кернел», «МХП», «Укрленфармінг». Це пов’язано, насамперед із тим, що акції цих 37

компаній розміщені на фондових біржах ЄС, і наявність таких стратегій є для них майже обов’язковою. Інші агрохолдинги не мають власної стратегії сталого розвитку, однак працюють над забезпеченням збалансованості у рамках програм корпоративної соціальної відповідальності: «Нібулон», «Allseeds Group», «Укрпромінвест Агро». Третя група з провідних агрохолдингів не має навіть сформульованої політики соціальної відповідальності – вони здійснюють певні заходи соціальної спрямованості, однак такі дії не систематизовані: «Агропросперіс», «ViOil», «T.B.Fruit». Таблиця 1 Аналіз діяльності провідних агропромислових холдингів України щодо втілення концепції сталого розвитку* Назва агро промислового холдингу

Сфера діяльності

Нібулон

Рослинництво, торгівля зерном

Кернел Миронівський хлібопродукт UkrLandFarming Астарта T.B.Fruit

Виробництво олії, зернові культури Птахівництво, рослинництво, м'ясопереробка Виробництво яєць, яєчної продукції, зернові культури Виробництво цукру, молока і вирощування зернових Виробництво соку і сокового концентрату

Укрпромінвест-Агро

Рослинництво; виробництво цукру; переробка зернових

Агропросперіс

Вирощування зернових

Allseeds Group

Виробництво олії

ViOil

Виробництво олії

Політика щодо забезпечення сталого розвитку Програма корпоративної соціальної відповідальності Стратегія сталого розвитку Стратегія сталого розвитку Стратегія сталого розвитку Стратегія сталого розвитку Відсутня формалізована стратегія Програма соціальної відповідальності Відсутня формалізована стратегія Програма корпоративної соціальної відповідальності Відсутня формалізована стратегія

Кількість цілей сталого розвитку [4], над якими працює компанія 11 8 7 6 6 6 5 4 3 2

* Складено автором на основі даних відкритих джерел З іншого боку, відсутність формалізованої стратегії не заважає активно втілювати у життя принципи збалансованого гармо38

нійного зростання – компанія «Нібулон» у рамках програми корпоративної соціальної відповідальності працює над досягненням 11 із 17 цілей сталого розвитку України до 2030 р. [4]. Також є активними у забезпеченні сталого розвитку компанії «Кернел», «Миронівський хлібопродукт», «UkrLandFarming», «Астарта», «T.B.Fruit». Найбільше уваги компанії, які нами досліджувались, приділяють цілі «подолання голоду, досягнення продовольчої безпеки, поліпшення харчування і сприяння сталому розвитку сільського господарства», що є закономірним, оскільки вони є провідними виробниками продуктів харчування і забезпечують ними мільйони людей по всьому світу. Також 8 із 10 агропромислових холдингів зосереджені на цілях «сприяння повній і продуктивній зайнятості та гідній праці для всіх» (що полягає у створенні гідних умов праці та заохоченні зайнятості) та «зміцнення засобів здійснення й активізація роботи в рамках глобального партнерства в інтересах сталого розвитку» (що полягає у розвитку партнерства із місцевими громадами та фінансовій допомозі їм). При цьому найменше приділяється уваги таким цілям сталого розвитку: 1) подолання бідності – 0 із 10; 2) забезпечення гендерної рівності, розширення прав і можливостей усіх жінок та дівчат – 1 із 10 («Кернел»); 3) забезпечення доступності та сталого управління водними ресурсами та санітарією – 1 із 10 («Нібулон»); 4) скорочення нерівності – 0 із 10; 5) забезпечення переходу до раціональних моделей споживання і виробництва – 0 із 10; 6) вжиття невідкладних заходів щодо боротьби зі зміною клімату та її наслідками – 1 із 10 («Миронівський хлібопродукт»); 7) збереження та раціональне використання океанів, морів і морських ресурсів в інтересах сталого розвитку – 1 із 10 («Нібулон»). Пояснити відсутність уваги до гендерної рівності можна тим, що ця проблема не стоїть гостро в Україні в цілому та в агросфері зокрема, адже у більшості компаній жінки працюють на керівних посадах, їх права та можливості розширюються. Нехтуван39

ня проблемами сталого управління водними ресурсами та раціонального використання океанів, морів і морських ресурсів пояснюються тим, що дані компанії ведуть свою діяльність переважно на землі – окрім «Нібулону». Забезпечення переходу до раціональних моделей споживання і виробництва та проблеми глобального потепління, напевно, є не надто актуальними для агропромислових холдингів, оскільки є задачами глобальними, які мають вирішуватись на рівні держави. При цьому, на наш погляд виглядає незрозумілим, чому провідні агрокомпанії України не спрямовують зусилля на подолання бідності та скорочення нерівності – принаймні такі цілі не задекларовані прямо у жодного із агропромислових холдингів, які досліджувались. Ці проблеми є вкрай важливими для України і негативно впливають на розвиток усіх сфер життєдіяльності. Тому, на нашу думку, стратегії сталого розвитку агропромислових компаній мають бути доповнені інклюзивним компонентом – розроблені заходи, щодо подолання бідності та нерівності в країні. Список використаних джерел: 1. Що таке сталий розвиток? // Сталий розвиток для України: [Веб-сайт]. 2019. URL: http://www.sd4ua.org/shho-take-stalijrozvitok/ (дата звернення: 30.09.2019). 2. Квятковська Л. А. Реалізація принципів концепції сталого розвитку в діяльності підприємства // Вісник соціальноекономічних досліджень. 2013. Вип. 1. С. 85–89. URL: http://nbuv.gov.ua/j-pdf/Vsed_2013_1_14.pdf 3. Базові документи щодо сталого розвитку // Сталий розвиток для України: [Веб-сайт]. 2019. URL: http://www.sd4ua.org/shho-take-stalij-rozvitok/ (дата звернення: 30.09.2019). 4. Про Цілі сталого розвитку України на період до 2030 року: Указ Президента України від 30.09.2019 р. №722/2019. Урядовий кур'єр. 2019. 2019. 2 с. 5. Рейтинг 45 найбільших аграрних холдингів України // Landlord: [Веб-сайт]. 2019. URL: https://landlord.ua/reytingi/reytingkrupneyshih-agroholdingov/ (дата звернення: 30.09.2019).

УДК 339.56 (477) Духницький Б.В., к.е.н., ННЦ «Інститут аграрної економіки», Україна ТОРГІВЛЯ АГРОПРОДОВОЛЬЧОЮ ПРОДУКЦІЄЮ МІЖ УКРАЇНОЮ ТА КРАЇНАМИ СНД Співдружність незалежних держав (СНД) – міжнародна організація, до складу якої входять деякі пострадянські країни. На сьогоднішній день її повноправними членами є дев’ять країн – Азербайджан, Білорусь, Вірменія, Казахстан, Киргизстан, Молдова, Росія, Таджикистан і Узбекистан. Також у статусі асоційованого члена в організації знаходиться Туркменістан [1]. Загальна кількість населення цього регіонального інтеграційного формування перевищує 240 млн осіб, з яких більше половини проживають на території Росії [2]. Географічна близькість держав-членів СНД, історична спільність господарювання в рамках єдиної системи, наявність міцних економічних та інших зв’язків й зумовили появу цієї організації. Оскільки після розпаду СРСР для багатьох країн стала очевидною незмінність зовнішньоекономічного вектору, це був спосіб спростити систему соціально-економічних відносин між ними. Організація Об’єднаних Націй у своїй класифікації країн за індексом людського розвитку (ІЛР) у 2017 році відносить учасників СНД до різних груп: з дуже високим рівнем ІЛР – Росія, Білорусь, Казахстан, з високим рівнем ІЛР – Азербайджан, Вірменія, Узбекистан, Туркменістан, Молдова, з середнім рівнем ІЛР – Киргизстан і Таджикистан. З-поміж держав СНД найвищий показник ІЛР має Росія (0,816), посідаючи 49-е місце, а найнижчий – Таджикистан (0,650, 127-е місце). До речі, Україна в цьому рейтингу відноситься до країн з високим ІЛР (0,751), займаючи 88-е місце, а очолює список Норвегія з індексом людського розвитку 0,953. В даному переліку для кожної країни також вказується значення валового національного доходу (ВНД) на душу населення. За цим показником в регіоні СНД теж лідирує Росія – 24233 дол. США, а позаду всіх розташувався Киргизстан – 3255 дол. США [3]. 41

Агропродовольчий сектор в країнах СНД досить суттєво відрізняється, тому не можна виділити чіткі особливості для всього регіону. Зокрема, Росія та Казахстан спеціалізуються на зернових культурах, Молдова – фруктах і винограді, Білорусь – картоплі. Лише дві країни в СНД, а саме Білорусь і Молдова, станом на 2016-й рік мали додатне сальдо зовнішньої торгівлі агропродовольчою продукцією, а в інших імпорт перевищував експорт. Як серйозного гравця в масштабах глобального ринку можна розглядати лише Росію, експорт продукції АПК якою становив 13,9 млрд дол. (23-е місце), в той час як вартість її імпортних закупок була на рівні 23,3 млрд дол. (16-е місце) [2]. Росія традиційно була одним з найбільших ринків для вітчизняних експортерів продовольства та ключовим торговим партнером в СНД, однак після анексії Криму та початку військових дій на Донбасі дуже швидко втратила ці позиції. Наш аграрний експорт до Росії знизився з 912 млн дол. у 2014 році до 92 млн дол. у 2018 році, хоча тенденції спаду спостерігалися ще раніше [4]. Починаючи з 2016 року між Україною та Росією діють взаємні обмеження в торгівлі продовольством. Зокрема, нам заборонено ввозити туди молочну, м’ясну продукцію, свіжі овочі та фрукти, пшеницю, соняшникову олію, шоколад, продукти переробки плодів та овочів, кондитерські вироби з цукру, алкогольні напої та ін. Не дивлячись на такі серйозні зміни у соціальних і політичних відносинах між сторонами за останній період, країни СНД залишаються одними з основних ринків для збуту вітчизняної сільськогосподарської продукції. За результатами 2018 року, зовнішньоторговельний оборот агропродовольчою продукцією між Україною та державами СНД склав 1,7 млрд дол., в тому числі експорт – понад 1,5 млрд дол., імпорт – майже 0,2 млрд дол. У минулому році з часткою у 8 % країни СНД зайняли четверте місце в географічній структурі нашого експорту агропродовольчої продукції, поступившись за цим показником трійці лідерів – державам Азії, Європейського Союзу та Африки. А от в географічній структурі імпорту продукції АПК в Україну роль країн СНД була зовсім незначною – лише 3,5 % [4]. Динаміка нашого аграрного експорту до цього регіону за п’ять останніх років характеризується загальним падінням – з 42

2568 млн дол. у 2014 році до 1514 млн дол. у 2018 році, хоча найнижчі обсяги були зафіксовані у 2016 році. Дуже схожа ситуація спостерігалась і з імпортом сільськогосподарських товарів в Україну з СНД, який зменшився з 769 млн дол. у 2014 році до 190 млн дол. у 2018 році, а мінімальним його значення виявилось 2017-го року [4]. Таким чином, сальдо взаємної торгівлі між сторонами є стабільно позитивним для України, хоча й знизилось через більш відчутне скорочення експорту. Минулого року найбільші за вартістю обсяги продукції аграрного сектору були продані українськими компаніями до Білорусі (569 млн дол.), Молдови (226 млн дол.), Азербайджану (188 млн дол.) та Казахстану (156 млн дол.). До того ж, Білорусь ввійшла до числа провідних ринків збуту нашої сільськогосподарської продукції, посівши в загальному рейтингу імпортерів 11-е місце. Основними постачальниками продовольства в Україну з-поміж країн СНД торік стали: Росія – 46 млн дол., Білорусь – 42 млн дол., Молдова – 24 млн дол., Казахстан – 21 млн дол. [4]. Головними в товарній структурі вітчизняного експорту до країн цього регіону стали цукор і кондитерські вироби (201 млн дол.), залишки та відходи переробної промисловості (182 млн дол.), м’ясо та субпродукти (142 млн дол.), олійні культури (140 млн дол.), готові продукти з зерна (132 млн дол.), олії та жири (103 млн дол.). Спільна частка цих продуктів у загальному аграрному експорті України в СНД сягнула майже 60 % [4]. Торік в географічній структурі поставок Україною за кордон олійного насіння і плодів п’яте місце посіла Білорусь, закупивши продукції даної групи на суму 129 млн дол. В переліку двадцяти основних покупців вітчизняних олій та жирів теж знаходилась Білорусь (67 млн дол.). Серед країн з найбільшою часткою в експорті української м’ясопродукції відзначимо Білорусь (54 млн дол.), Азербайджан (39 млн дол.), Казахстан (21 млн дол.), Вірменію (11 млн дол.) і Молдову (8 млн дол.). Основним ринком збуту залишків і відходів переробної промисловості України за минулий рік виявилась Білорусь, а сума валютних надходжень звідти становила 155 млн дол. В той же час в Азербайджан відправлено продуктів цієї групи на 15 млн дол. Крім цього, Білорусь на тере43

нах СНД міцно утримує позиції головного покупця українських плодів і ягід, у 2018 році придбавши їх на 14 млн дол [4]. Серед імпортованих з СНД товарів варто виділити алкогольні та безалкогольні напої (31 млн дол.), продукцію борошномельно-круп’яної промисловості (22 млн дол.), плоди і ягоди (21 млн дол.), тютюнові вироби (17 млн дол.), вироби з м’яса і риби (12 млн дол.), які разом займають 54 % від вартості всього імпорту АПК в Україну. В географічній структурі імпорту Україною плодово-ягідної продукції серед основних постачальників знаходились Азербайджан (10 млн дол.) та Узбекистан (7 млн дол.), а в поставках до нас насіння олійних не останню роль відіграли Казахстан (3 млн дол.) і Росія (2 млн дол.) [4]. У першому півріччі нинішнього року оборот зовнішньої торгівлі аграрною продукцією між Україною та державами СНД становив 806 млн дол, з яких на експорт припало 716 млн дол., а на імпорт – 90 млн дол. В цілому можна зробити висновок, що у порівнянні з аналогічним періодом 2018 року ці показники практично не змінились. Як і раніше, тільки Білорусь входить до числа двадцяти основних покупців вітчизняної агропродукції, придбавши її на суму 317 млн дол. Разом з Молдовою, Азербайджаном та Казахстаном вони акумулюють понад 80 % нашого аграрного експорту до країн СНД. Найбільші закупівлі продукції сільського господарства Україною серед держав регіону теж здійснюються в Білорусі (21 млн дол.) [4]. Отже, ринок СНД продовжує залишатись одним з пріоритетних для українських агроекспортерів. Фактична втрата російського ринку не була повністю компенсована за рахунок інших країн в межах організації, але сприяла якісній і кількісній переорієнтації наших підприємців на потреби країн Євросоюзу та розширенню присутності в цільових азійських сегментах. Надалі економічне співробітництво між Україною та державами СНД в значній мірі залежатиме від результатів вирішення питань, більшість з яких знаходяться у суспільно-політичній площині.

Список використаних джерел: 1. Содружество Независимых Государств. URL : https://ru.wikipedia.org/wiki/Содружество_Независимых_ Государств 2. FAOSTAT. URL : http://www.fao.org/faostat/en 3. Human Development Indices and Indicators: 2018 Statistical Update. URL : http://hdr.undp.org/sites/default/files/2018_human_ development_statistical_update.pdf 4. Державна служба статистики України. URL : http://www.ukrstat.gov.ua УДК 657.471:330.341.1 Євсєєва А. М. магістр*‡‡ Одеський державний аграрний університет, Україна ОСОБЛИВОСТІ ОРГАНІЗАЦІЇ БУХГАЛТЕРСЬКОГО ОБЛІКУ В СІЛЬСЬКОГОСПОДАРСЬКИХ ПІДПРИЄМСТВАХ Основою усієї економічної інформації у сільськогосподарських підприємствах є бухгалтерська інформація, що забезпечує інформаційні потреби зовнішнього та внутрішнього управління . Організація та ведення бухгалтерського обліку були, є і будуть актуальними для керівництва, тому що пов’язані з управлінням діяльністю підприємства. Згідно з Законом України «Про бухгалтерський облік та фінансову звітність в Україні» для забезпечення ведення бухгалтерського обліку підприємство самостійно обирає форми його організації: - введення до штату підприємства посади бухгалтера або створення бухгалтерської служби на чолі з головним бухгалтером; - користування послугами спеціаліста з бухгалтерського обліку, зареєстрованого як підприємець, який здійснює підприємницьку діяльність без створення юридичної особи;

‡‡*

Керівник – Стоянова-Коваль С.С. д.е.н., доцент

- ведення на договірних засадах бухгалтерського обліку централізованою бухгалтерією або підприємством, суб’єктом підприємницької діяльності, самозайнятою особою, що провадять діяльність у сфері бухгалтерського обліку та/або аудиторської діяльності; - самостійне ведення бухгалтерського обліку та складання звітності безпосередньо власником або керівником підприємства. Ця форма організації бухгалтерського обліку не може застосовуватися на підприємствах, звітність яких повинна оприлюднюватися, та в бюджетних установах. [2] Основними завданнями організації бухгалтерського обліку є: - забезпечити методологічно правильне відображення активів підприємства, власного капіталу, зобов’язань, господарських операцій і фінансових результатів діяльності підприємства на бухгалтерських рахунках; - упорядкувати обліковий процес, додати йому планомірний і цілеспрямований характер; - забезпечити ефективність обліку на основі раціонального документообороту, комп’ютеризації, впровадження прогресивних форм і методів обліку. [1, с.11] Сільськогосподарська діяльність це процес управління біологічними перетвореннями з метою отримання сільськогосподарської продукції. Виробництво сільськогосподарської продукції має свої особливості, які необхідно враховувати при організації та веденні бухгалтерського обліку на сільськогосподарському підприємстві. Такі особливості можна згрупувати у вигляді табл. 1. Особливості обліку визначаються сезонними умовами сільськогосподарського виробництва. Одержання продукції та процес праці не завжди збігається у часі: продукція рослинництва збирається у певну пору року, праця витрачається у продовж цілого року.

Таблиця 1 Особливості організації бухгалтерському обліку в сільському господарстві Особливості активів с/г підприємств Земля є незамінним засобом господарського виробництва. При ефективному використанні не зношується, а навпаки, підвищує свою родючість.

Вплив на організацію бухгалтерського обліку У бухгалтерському обліку відображається найважливіший засіб праці — земля. Знос (амортизація) на земельні ділянки не нараховується.

Сезонність, нерівномірність у використанні робочої сили і техніки впродовж року.

Визначається фактична собівартість раз на рік. Спостерігається нагромадження обліку витрат виробництва, які в кінці року розподіляються пропорційно обсягам отриманої продукції. Оприбуткування і облік отриманої впродовж року продукції розраховують за плановою собівартістю з доведенням її в кінці року до фактичної. Необхідність своєчасного і точного обліку і контролю виходу продукції рослинництва і тваринництва. Наявні особливості обліку формування основного стада, обліку тварин на відгодівлі, обліку приросту і приплоду. Тривалість виробничого циклу в рослинництві вимагає організації обліку витрат на виробництво продукції за культурами, окремими їх групами і з окремих процесів і видів робіт.

Невідповідність процесу затрат праці і матеріальних ресурсів з виходом продукції. Процес створення продукту здійснюється під впливом не тільки знарядь, предметів праці, робочої сили, а і природних умов, причому останні мають найбільший вплив на розвиток с/г продукції. Процес вкладання праці внаслідок впливу зовнішнього середовища на біологічні процеси рослин і тварин розтягнутий у часі та характеризується сезонністю, що потребує створення допоміжних підрозділів господарств. Сільськогосподарські підприємства відтворюють у господарствах своїми силами і засобами частину необхідних їм засобів виробництва.

Дана особливість змушує підприємства розглядати витрати основної діяльності на вирощування молодняку худоби, який переводять в основне стадо, як витрати на капітальні вкладення, оскільки вони вналежать до основних засобів.

Джерело: Сформовано автором на основі [3, с.275]

На думку Чебана Ю. Ю. основні етапи розробки облікової політики сільськогосподарського підприємства мають бути такими: 1. Організаційний – створення відповідної служби або призначення відповідальної особи за ведення обліку, закріплення за ними обов’язків і повноважень щодо формування і дотримання облікової політики на підприємстві. 2. Підготовчий – визначення об'єктів бухгалтерського і податкового обліку, щодо яких повинна бути розроблена облікова 47

політика сільськогосподарського підприємства; аналіз чинного законодавства, що регулює обрані напрямки, розділи та об'єкти обліку. 3. Основний – вибір ефективних елементів облікової політики, розробка інформаційного забезпечення, складання дієвого наказу про облікову політику та розробка додатків до нього. 4. Заключний – затвердження наказу про облікову політику на підприємств, ознайомлення з ним певного кола відповідальних осіб (працівників підприємства), введення в дію, забезпечення контролю за виконанням основних його елементів.[4, с.898] Дивлячись на вище викладене, можна сказати, що організація бухгалтерського обліку на сільськогосподарських підприємствах має істотний вплив на достовірність показників звітності, податкових розрахунків та аналізу критеріїв результативності діяльності підприємств та організацій. Тому керівництво підприємства повинно вести цілеспрямовану діяльність зі створення, постійного упорядкування й удосконалювання системи бухгалтерського обліку з метою забезпечення інформацією внутрішніх і зовнішніх користувачів. Список використаних джерел: 1. Бондаренко Н. М. Теоретичні основи організації обліку на підприємстві: Науковий вісник Херсонського державного університету. – 2014. – Випуск 4. 2. Про бухгалтерський облік та фінансову звітність в Україні: Закон України від 16.07.1999 р. № 996-XV. Дата оновлення 16.11.2018. URL: https://zakon.rada.gov.ua/laws/show/99614/ed20181116 (Дата звертання: 01.10.2019). 3. Зінченко О. В. Особливості сільськогосподарського виробництва та їх вплив на організацію бухгалтерського обліку / О. В. Зінченко, Ю. А. Красношапка // Економіка і управління в умовах глобалізації : матеріали VІ міжнар. наук. - практ інтернетконф., (25 трав. 2017 р., м. Кривий Ріг). — Кривий Ріг: ДонНУЕТ, 2017. — С. 274-277. 4. Чебан Ю. Ю. Особливості формування облікової політики у сільськогосподарських підприємствах / Ю. Ю. Чебан, О. П. Пташник//Глобальні та національні проблеми економіки. – 2015. – Випуск 7. 48

УДК 65.014.1 Каламан О.Б., к.е.н., доцент, докторант*§§ Ліхачьова А.О., магістрант Мацьота А.В., магістрант Орищенко Я.В., магістрант Одеська національна академія харчових технологій, Україна КОНЦЕПЦІЯ СТРАТЕГІЧНОГО РОЗВИТКУ ВИРОБНИЧИХ ПІДПРИЄМСТВ Процес стратегічного розвитку виробничих підприємств визначається безліччю економічних категорій і процедур, що вимагає докладної розробки основних положень його концепції. Концепція (від лат. conceptio - схоплення) - філософська категорія, що виражає акт схоплення, розуміння і осягнення сенсу в ході обговорення, або їх результат, представлений в різноманітті концептів, які не відкладаються в однозначних і загальнозначущих формах понять. Вона пов'язана з розробкою або розгортанням особистого знання, яке на відміну від теорії не отримує завершеної дедуктивно-системної форми організації. Елементами не є ідеальні об'єкти, аксіоми і поняття, а концепти - стійкі змістові згущення, що виникають в процесі обговорення [1]. Концепція - це сукупність поглядів на будь-який об'єкт, предмет дослідження, економічне явище для його комплексного уявлення, що виражає авторське бачення його сутності, змісту і особливостей, форм існування і можливих напрямів змін в процесі функціонування. Концепція стратегічного розвитку виробничого підприємства являє собою, на нашу думку, систему поглядів на процес розробки і реалізації стратегії розвитку як цілеспрямовану динаміку виробничої діяльності на основі раціонального поєднання управлінських впливів на всі елементи підприємства в просторовочасовому аспекті з урахуванням досягнутих результатів, наявного потенціалу і змін зовнішнього середовища. Концепція розроблена на основі парадигми стратегічного розвитку і характеризується її §§*

Науковий консультант – Лагодієнко В. В., д.е.н., професор

генезисом, змістом та визначенням закономірностей стратегічного розвитку виробничих підприємств. На нашу думку доцільно розглянути дані категорії концепції докладно. Парадигма - загальноприйнята в конкретному науковому співтоваристві фундаментальна теорія в певній галузі знання [2]. Парадигма визначається «як суто наукова, загальновизнана теорія, модель, основна концепція, представлена системою визначальних понять і категорій, лаконічно відображає зміст, істотні риси і взаємозв'язок елементів розглянутої галузі знань…» [3]. Її розгляд необхідно для цілісного уявлення концепції стратегічного інноваційного розвитку. Парадигма стратегічного розвитку підприємства полягає в описі фундаментальних теоретичних положень в області стратегічного управління і базується на загальній парадигмі управління, дослідженнях І. Ансоффа [4], О.Я. Дріня [5], О.В. Люльова [6], Г. Мінцберга [7], А.А. Томпсона і А.Дж. Стрікленд [8]. Парадигма стратегічного розвитку виробничих підприємств характеризується наступними положеннями: 1. Сутність стратегічного розвитку розуміється як безперервна довгострокова зміна якісних і кількісних характеристик економічних систем, процесів, явищ з урахуванням минулого досвіду, наявного потенціалу, прогнозів розвитку виробництва. 2. Метою стратегічного розвитку є цілеспрямована зміна структури виробництва, посилення потенціалу галузі, розвиток перспективних напрямів діяльності [9]. 3. При стратегічному розвитку враховується безліч факторів розвитку, функцій управління виробництвом, тому що економічна система виробничого підприємства є складною, багатовимірною, але прогнозованою і керованою. Враховують територіальні, соціальні, інвестиційні фактори [10], всі функції управління, які повинні поєднуватися один з одним. В процесі розвитку з'являються нові функції, які необхідно досліджувати, покращувати, узгоджувати. 4. В умовах стратегічного розвитку необхідно звертати увагу на внутрішні імпульси розвитку, тому що це дозволяє спрямувати розвиток в потрібному для підприємства напрямі, сформувати і забезпечити ринок збуту, ефективно використовувати наявний виробничий потенціал. 50

5. Стратегічний розвиток вимагає особливої уваги до факторів зовнішнього середовища і постійної адаптації діяльності підприємства з урахуванням можливостей і загроз, ризиків, елементів зовнішнього оточення. 6. При стратегічному розвитку визначається взаємозв'язок стратегічного, тактичного і оперативного рівнів управління діяльністю. Організація, що ефективно працює, прагне до інтеграції цілей, результатів, ресурсів, інформації. На цій основі виділяються стратегічні напрями розвитку і визначаються шляхи їхньої реалізації. Ряд фахівців в якості основних напрямів розвитку виділяють галузі-переможці, інші - галузі в стані занепаду [9, 10]. 7. Для цілей стратегічного розвитку спостерігається поєднання різних підходів до представлення організації, до її функціонування і розвитку, різних методів управління та контролю, способів оцінки результативності та ефективності розвитку. Це дає можливість визначення альтернативних варіантів розробки і реалізації стратегії, розширення меж розвитку, вибору раціональних прийомів управління. 8. Стратегічний розвиток представляється як поетапний розвиток з послідовним досягненням поставлених цілей, що важливо для якісної підготовки до змін, подолання можливого опору, максимального використання потенціалу, гнучкого реагування на будь-які зміни зовнішньої і внутрішньої ситуації. Це особливо важливо для складних економічних систем, які інертні за своєю природою і мають велике число рівнів ієрархії. 9. При стратегічному розвитку особливе значення має його комплексний характер, який враховує як позитивні, так і негативні особливості розвитку виробничого підприємства, а також можливість їх використання в поточному періоді і на тривалу перспективу. 10. Стратегічний розвиток направлено на підвищення ефективності роботи виробничих підприємств різного рівня та активізації факторів економічного зростання. При цьому особлива роль надається використанню на підприємстві людського потенціалу, управління знаннями, впровадження інформаційних технологій, регульованості процесів розвитку. 51

11. В даний час процеси стратегічного розвитку проводяться в кризових умовах, при впровадженні інноваційних методів в економіку, при структурних змінах економіки. Враховуються переходи динамічних процесів в структурні. При цьому виділяють пасивну, активну та латентну структурну політику [10]. Особливе значення надається подоланню економічної і соціальної дезінтеграції. Узагальнюючи наведені дослідження, можна відзначити, що в основі концепції стратегічного розвитку лежить парадигма стратегічного розвитку, її генезис і зміст, які з урахуванням закономірностей стратегічного розвитку забезпечують комплексність її формування і дозволяють визначити умови її ефективної реалізації на виробничому підприємстві в довгостроковій перспективі. Список використаних джерел: 1. Новая философская энциклопедия: В 4 т. / Инс-т филос.РАН / В.С. Степин, Г.Н. Семигин. – М.: Мысль, 2000. 2. Лебедев С.А. Философия науки: словарь философских терминов. – 2-е изд., перераб. и доп. - М.: Академический Проект, 2006. – 320 с. 3. Berenson M.L., Levine D.M. Basic Business Statistics: Concepts and Applications. – NJ: Prentice-Hall, 1999. 4. Ансофф, І. Нова корпоративна стратегія / І. Ансофф; [Пер. з англ.]. - СПб.: Пітер Ком, 1999. - 416 с. 5. Дрінь О. Я. Поліформізм стратегій підприємства в диференційованих умовах організаційного середовища / О. Я. Дрінь, І. В. Смолін // Стратегія економічного розвитку України. Зб. наук. праць. КНЕУ імені Вадима Гетьмана. – 2012. - № 31. – С. 3-10. 6. Люльов О. В. Науково-методичні підходи до розроблення варіантів ефективної стратегії розвитку підприємства ВАТ «СНВО ім. М. В. Фрунзе» / В. В. Сабадаш, О. В. Люльов // Економічне обґрунтування реінжинірингу бізнес-процесів виробничих підприємств: монографія. – Суми: ВВП «Мрія-1», 2010. – С.392-412. 7. Мінцберг Г. Школи стратегій / Г. Мінцберг, Б. Альстренд, Д. Лемпел. – СПб: Пітер, 2000. – 336 с.

8. Томпсон А.А., Стрікленд А. Дж. Стратегічний менеджмент: концепції і ситуації для аналізу / А.А. Томпсон, Дж. А. Стрікленд. - М.: Вільямс, 2006. - 928 с. 9. Kalaman O., Okulicz-Kozaryn W., Purtskhvanidze O. Risk as a specific component of strategic enterprises management in the agrarian sector in the current conditions of Ukraine development // Food Industry Economics. 2019. Vol.11, Issue 2. P. 54-61. doi: 10.15673/fie.v11i2.1395 10. Managing the Competitiveness of the Enterprise in the Context of Transformational Change / [N. Kuprina, T. Stupnytska, K. Vaskovska та ін.]. // International Journal of Recent Technology and Engineering. – 2019. – С. 4909–4914. УДК 338.312:631.582:631.51:631.8(477.4) Карпук Л.М., доктор с.-г. наук, професор Павліченко А.А., кандидат с.-г. наук Єзерковська Л.В., кандидат с.-г. наук Караульна В.М., кандидат с.-г. наук Білоцерківський національний аграрний університет, Україна ЕФЕКТИВНІСТЬ СИСТЕМ ОСНОВНОГО ОБРОБІТКУ ҐРУНТУ ТА УДОБРЕННЯ ПЛОДОЗМІННОЇ СІВОЗМІНИ У ПРАВОБЕРЕЖНОМУ ЛІСОСТЕПУ УКРАЇНИ У сучасних умовах агропромислового виробництва актуального значення набуває отримання високоякісної рослинницької продукції за зменшення енерговитрат у технологіях вирощування сільськогосподарських культур. Однією із важливих складових енергоощадливих технологій вирощування сільськогосподарських культур є оптимізація основного обробітку ґрунту та рівнів удобрення у науково обґрунтованих сівозмінах. Адже застосування раціональних технологічних заходів у сівозмінах є запорукою стабільності землеробства, оскільки істотно впливає на водний, поживний і фітосанітарний режими ґрунту. Механічний обробіток є важливим чинником біологічної рівноваги навколишнього сере53

довища, раціонального використання земельних ресурсів та відновлення родючості ґрунту. У зв’язку з цим, постала необхідність виконання в умовах нестійкого зволоження Правобережного Лісостепу України наукового дослідження з визначення і впровадження раціональної системи основного обробітку ґрунту залежно від рівнів удобрення у науково обґрунтованій плодозмінній сівозміні. Актуальним є встановлення дії економічно виправданих систем основного обробітку ґрунту із застосуванням різної глибини, способів полицевого і безполицевого обробітку залежно від рівнів удобрення на підтримання рівня родючості ґрунту, покращення фітосанітарного стану посівів, збільшення продуктивності, економічної та енергетичної ефективності провідних сільськогосподарських культур і сівозміни в цілому. Експериментальна робота виконувалася у 2009–2011 рр. на дослідному полі Навчального виробничого центру (НВЦ) Білоцерківського національного аграрного університету (БНАУ). Досліджено такі системи основного обробітку ґрунту: тривала полицева, (контроль); безполицева; диференційована, тривала мілка. Варіанти удобрення на 1 га сівозміни: без добрив (контроль); 1 – органічні добрива (гній, т/га) – 4; N (кг/га д.р.)– 17; Р2О5 (кг/га д.р.)- 24; К2О (кг/га д.р.) – 24; 2 - органічні добрива (гній, т/га) – 8; N (кг/га д.р.)– 34; Р2О5 (кг/га д.р.)- 48; К2О (кг/га д.р.) – 48; органічні добрива (гній, т/га) – 12; N (кг/га д.р.)– 51; Р2О5 (кг/га д.р.)- 72; К2О (кг/га д.р.) – 72. Плодозміна сівозміна включала такі культури: 1 - конюшина лучна; 2 - пшениця озима; 3 буряки кормові; 4 - вико-вівсяна сумішка на зелену масу; 5 - ячмінь з підсівом конюшини лучної. Отже, найвищий рівень рентабельності за всіх рівнів удобрення (78,6 %) отримано за тривалого мілкого обробітку. Заміна тривалого полицевого обробітку безполицевим знижує рівень рентабельності на 20–26 %. За диференційованого обробітку рентабельність вища, ніж в контролі у середньому на 2,1 %. Найбільший умовно чистий прибуток (2308–2315 грн./га) отримано за тривалого полицевого і тривалого мілкого обробітку ґрунту та внесення найвищої норми добрив, а найвищий рівень 54

рентабельності (82,5 %) – за тривалого мілкого обробітку з подвійним рівнем удобрення. За тривалого полицевого обробітку структура затрат на обробіток ґрунту та збирання врожаю максимальна, порівняно з іншими варіантами і становить відповідно до варіантів удобрення від 922,8 грн./га до 1067,6 грн./га. За безполицевого обробітку ґрунту ці затрати зменшуються відповідно від 867,8 до 1009,5 грн./га. Мінімальні ж затрати притаманні системі тривалого мілкого обробітку ґрунту – від 839,7 до 971,4 грн./га. УДК 338.5:637.5:636.5 Копитець Н.Г., к.е.н., с.н.с. Національний науковий центр «Інститут аграрної економіки», Україна ЦІНОВІ ТЕНДЕНЦІЇ РИНКУ М’ЯСА ПТИЦІ Процес формування цін на ринку м’яса та його особливості варто розглядати комплексно з врахуванням економічних, соціальних та етичних аспектів, що передбачають забезпечення належного рівня прибутковості виробників і цінову доступність якісної продукції для споживачів. Дослідженню економічних категорій «ціна» та «ціноутворення» присвячені наукові праці багатьох вітчизняних вчених: О.В. Боднар, В.М. Гейця, І.І. Лукінова, О.Г. Шпикуляка, О.М. Шпичака та ін. Однак виявлення цінових тенденцій ринку м’яса птиці потребує проведення подальших досліджень. Оцінюючи цінову ситуацію на ринку м’яса птиці зауважимо, що ціни на окремі види птиці та м’ясо птиці залежать від попиту на них, строків продажу та каналів збуту. В Україні у 20162018 рр. простежується щорічне підвищення цін на м’ясо птиці. Так, середня ціна м’яса птиці, проданого по всіх каналах реалізації в 2017 р., була на 31,3 % вище, ніж у 2016 р. і становила 28285,1 грн/т (табл. 1). Найвищі ціни реалізації м’яса птиці в 2017 р. спостерігалися у Івано-Франківській (47908,5 грн/т), Херсонській (43534,1) і Сумській (36151,6), областях, а мінімальна – 15534,1 грн/т – у Че55

рнігівській обл. Різниця між максимальною і мінімальною середньою ціною реалізації птиці сільськогосподарськими підприємствами становила 32374,4 грн/т. За січень-жовтень 2018 р. сільськогосподарськими підприємствами було реалізовано 343366,3 т живої птиці свійської, що на 3,3 % менше, ніж за аналогічний період 2017 р. Ціна реалізації становила 27800,8 грн за 1 тонну, що менше на 2,3 %, ніж у 2017 р. Максимальна ціна була у Сумській (53646,4 грн/т) області, а мінімальна – у Запорізькій області (17459,7 грн/т). У решті областей середня ціна реалізації птиці сільськогосподарськими підприємствами коливалася в межах 17577,3-42038,2 грн/т. Таблиця 1 Динаміка ціни реалізації птиці сільськогосподарськими підприємствами по областях України, грн/т Область АР Крим Вінницька Волинська Дніпропетровська Донецька Житомирська Закарпатська Запорізька Івано-Франківська Київська Кіровоградська Луганська Львівська Миколаївська Одеська Полтавська Рівненська Сумська Тернопільська Харківська Херсонська Хмельницька Черкаська Чернівецька Чернігівська Україна

Рік 2017 ... 33363,5 27368,2 26390,4 17413,7 20101,9 ...⁴ 16689,9 47908,5 25421,1 32278,9 ...⁴ 24208,5 32463,8 20761,7 16324,9 21532,2 36151,6 20763,0 25980,0 43534,1 20112,9 34760,0 30886,7 15534,4 28285,1

2016 ... 26848,1 23214,2 21921,9 17237,0 17607,5 – 10912,0 29111,3 20230,4 34134,0 26849,6 18992,0 20186,1 27083,6 9930,3 18436,8 28547,8 13926,1 20120,1 19641,1 18778,8 24351,8 25362,2 26933,8 21543,1

Побудовано автором за [1, 2].

січень-жовтень 2018 ... 33335,2 29866,7 28170,5 21206,4 23314,8 … 17459,7 25059,9 31194,5 42038,2 … 26294,6 37155,7 23895,6 21727,1 23207,0 53646,4 21612,6 25577,5 29335,8 22605,8 36103,5 36124,7 17577,3 27800,8

Характеризуючи оптово-відпускну ціну на м’ясо птиці, варто відмітити, що вона зростає протягом усього року. Виробнику невигідно виробляти дешеве м’ясо, адже ціни на виробництво виросли в рази: на електроенергію, газ і комбікорм. Крім того, зросли в ціні і інші види м’яса (яловичина і свинина). У кінці 2017 р. підприємства-виробники продавали курятину за ціною 44,43 грн/кг, що більше аналогічного періоду 2016 р. на 31,1 %. Високі оптово-відпускні ціни на курятину (станом на кінець грудня 2017 р.) спостерігалися у Хмельницькій (53,00 грн/кг) та Луганській (51,64) областях, мінімальні ціни – у Львівській (36,00), Харківській (37,32), Івано-Франківській (38,00) та Рівненській (39,00 грн/кг) областях. У січні-жовтні 2018 р. оптово-відпускна ціна на курятину була на рівні відповідного періоду 2017 р. і становила 45,70 грн/кг. Найвища ціна була у Хмельницькій (53,00 грн/кг), Луганській (52,49 грн/кг) і Вінницький (49,91 грн/кг областях, а найнижча – у Івано-Франківській (38,00 грн/кг) області. При аналізі роздрібних цін на тушки курей у підприємствах торгової мережі і на ринках з’ясовано, що у 2017 р. (станом на кінець року) вона становила 53,91 грн/кг, що більше, ніж в 2016 р. на 30,4 %. Підвищення цін відбулося з жовтня 2016 р., коли уряд скасував державне регулювання цін на харчові продукти (табл. 2). Високі роздрібні ціни на тушки курей середньої вгодованості в кінці 2017 р. спостерігалися у Дніпропетровській (59,49 грн/кг), Сумській (58,50) Миколаївській (58,48) областях; мінімальні ціни спостерігалися у Вінницькій (44,90), Рівненській (48,60) і Волинській (49,77 грн/кг) областях. За січень-жовтень 2018 р. роздрібна ціна на тушки курей середньої вгодованості зросла на 7,1 % порівняно з відповідним періодом 2017 р. і становила 57,22 грн/кг.

Найдорожчими були тушки курей середньої вгодованості у Закарпатській (60,01 грн/кг), Тернопільській (58,34 грн/кг), Сумській (58,28 грн/кг), Полтавській (57,72 грн/кг) та Херсонській (57,47 грн/кг) областях, а найдешевшими – у Вінницькій області (46,17 грн/кг). 57

Ціни на м’ясо птиці у великих супермаркетах повільно, але впевнено вийшли на середньоєвропейський рівень. У них ціна за курячу тушку становить 53-65 гривень, куряче філе – 100-115, гомілку – 45-61, крило – 63-75, стегно – 6780 грн. На ринках ціни на кілька гривень дешевші, але й там спостерігається тенденція до подорожчання. Таблиця 2 Динаміка щомісячних роздрібних цін на тушки курей середньої вгодованості в Україні, грн/кг Місяць Січень Лютий Березень Квітень Травень Червень Липень Серпень Вересень Жовтень Листопад Грудень

Рік 2017 42,14 42,28 42,40 42,78 43,46 44,48 46,75 49,63 52,54 53,43 53,53 53,91

2016 39,66 39,74 39,50 39,31 39,26 39,39 39,39 39,23 39,74 40,88 41,15 41,34

січень-жовтень 2018 54,62 54,98 55,20 55,45 55,08 54,94 55,05 55,45 56,66 57,22

Побудовано автором за [1, 2].

Ринок м’яса птиці практично монополізований. За визначенням, "монополіст" – це єдиний продавець на ринку. Найбільшим виробником і продавцем курячого м’яса є ПАТ "Миронівський хлібопродукт". Проте МХП не є єдиним продавцем, а отже і не є монополістом. Із юридичної точки зору, назвати його монополістом можна навіть за наявності 35 % внутрішнього ринку. Але якщо компанія відчуває значну конкуренцію, тоді, за законом, монопольного становища на ринку вона не має. За власними даними агрохолдингу МХП, він займає 55 % українського ринку курятини. На внутрішньому ринку МХП представлений торговими марками «Наша ряба», «Легко», «Бащинський», «Фуагра» і інші. Дії виробників м’яса птиці, враховуючи те, що ціни на цю продукцію піднялися вище європейських, нагадують "картельну змову". Наразі ми бачимо певні негативні сигнали від ринку про те, що цінова поведінка МХП викликає питання. Інші учасники 58

дивляться на ціни, які ставить МХП, і сприймають їх як певний індикатор. Тож конкуренція на ринку м’яса птиці досить обмежена, попри присутність інших гравців. Найбільший виробник курятини є одночасно і одним з найбільших покупців зерна в Україні. Зерно за останній рік подорожчало на 3-4 %, а м’ясо курей – відразу на 30 % [3]. За співвідношенням ціни та якості і враховуючи купівельну спроможність населення України м’ясо птиці в останні роки займає провідні позиції, а галузь птахівництва стрімко розвивається. Список використаних джерел: 1. Закупівельні, оптово-відпускні та роздрібні ціни на сільськогосподарську продукцію та продукти її переробки (жовтень 2017 р. – жовтень 2018 р.) / Ю.О. Лупенко, О.М. Шпичак, С.О. Пашко [та ін.] ; НААН, ННЦ «Ін-т аграр. економіки». – К. : ННЦ «ІАЕ», 2018. – 126 с. 2. Цінова ситуація на ринках продукції тваринництва в Україні / О.М. Шпичак, О.В. Бондар, С.О. Пашко [і ін.]. Київ : ННЦ «ІАЕ», 2017. – 52 с. 3. Копитець Н.Г. Ринок м’яса птиці. Аналіз поточної кон’юнктури і прогноз ринків тваринницької продукції в Україні : монографія / [Шпичак О.М., Боднар О.В., Пашко С.О. та ін.]. Київ : ННЦ «ІАЕ», 2017. – 304 с. УДК 338.439 (477)(063) Кордзая Н.Р., к.т.н., доцент Єгоров Б.В., д.т.н., ректор Одеська національна академія харчових технологій, Україна ОСОБЛИВОСТІ РЕГУЛЮВАННЯ ПРОДОВОЛЬЧОЇ БЕЗПЕКИ В СВІТІ У сучасних умовах, вирішення продовольчої проблеми є пріоритетним напрямом державної політики і важливою складовою економічної політики кожної держави, яка прагне уникнення локальних та глобальних продовольчих криз [1]. 59

Зважаючи на важливість для людства продовольства, починаючи з 70-х рр. ХХ ст., особлива увага світової спільноти була привернута до вирішення саме продовольчої проблеми. Зокрема, у 1974 р. ООН ухвалила «Декларацію про ліквідування голоду і недоїдання», в якій вперше було використано термін «продовольча безпека». Це поняття розглядалось у контексті світової продовольчої безпеки і мало на увазі збереження стабільності на ринках продовольчих товарів за умови доступності базових харчових продуктів для населення всіх країн світу [1, 2]. Пізніше, на Всесвітньому Продовольчому Саміті, організованому Продовольчою і сільськогосподарською організацією ООН (ФАО) у 1996 р., було чітко сформульовано, що: «продовольча безпека – це стан, коли людина постійно має фізичний, соціальний та економічний доступ до достатньої кількості, безпечних та корисних харчових продуктів, які забезпечують її потреби й харчові преференції для активного та здорового життя» [3]. Початок дослідженням проблеми продовольчої безпеки в економічній теорії поклав англійський економіст Мальтус Т., який вказав на необхідність забезпечення людства продовольством як головного засобу його існування. Різні аспекти продовольчої безпеки розглядалися у працях таких класиків економічної науки, як Сміт А., Рікардо Д., Маслоу А., Ерліх П., Подолинський С., Кондратьєв Н. та ін. [2]. Сьогодні наукові дослідження за напрямом продовольчої безпеки здійснюються достатньо активно. Так, в наші дні проблемам продовольчої безпеки присвячені праці таких вітчизняних та зарубіжних вчених, як Саблук П., Білорус О. та Власов В., Бойко В., Пасхавер Б., Гойчук О., Сен А, Миценко І., Белінгера Н. і Мабсс-Зено К., Барраклот С. та ін. [2]. Забезпечення продовольчої безпеки країни неможливе без державного регулювання, адже однією із основних функцій кожної країни повинно стати стабільне виробництво харчових продуктів, доступність їх отримання, розподілу та споживання за рахунок власного виробництва, імпорту та ефективної логістики. Ця функція реалізується під контролем державних органів [1-3]. 60

У країн СНД система продовольчої безпеки знаходиться тільки на стадії зародження, однак, незважаючи на це, у більшості країн таких як Російська Федерація, Республіка Молдова, Республіка Білорусь, Республіка Вірменія, Республіка Казахстан вже є досить потужна база законодавчих актів, що регламентують цю систему. Так, найближчі сусіди України у пострадянському просторі сьогодні мають достатньо серйозну нормативно-правову базу для реалізації політики продовольчої безпеки. Наприклад, Російська Федерація ще у 2010 р. затвердила «Доктрину продовольчої безпеки Російської Федерації». Відповідно до даної Доктрини визначення продовольчої безпеки не відрізняється від загальновизнаного у світі поняття, а система показників має певні відмінності [4]. Доктрина передбачає збільшення до 2020 р. питомої ваги російського зерна на внутрішньому ринку до 95 %, цукру – до 80 %, частки вітчизняного м’яса та харчової солі повинні складати не менше 85 %, рослинної олії та риби – 80 %, картоплі – 95 %, молочної продукції – не нижче 90 % . До того ж, Російська Федерація через 10 років планує виготовляти не менше 80 % усіх основних видів харчових продуктів, що споживаються в країні [4]. З метою забезпечення продовольчої безпеки в Республіці Білорусь у 2004 р. було прийнято Концепцію національної продовольчої безпеки і ряд державних програм розвитку сільського господарства [5]. Відповідно до цього документа продовольча безпека країни визначається не лише умовою збереження суверенітету та незалежності держави, а і фактором підтримки кон’юнктури національного та регіональних продовольчих ринків, забезпечення людей збалансованим харчування на достатньому рівні, розвитку зовнішньоторговельних продовольчих та сировинних зв’язків, посилення експортної орієнтації агропромислового комплексу. Згідно з цією Концепцією передбачається три етапи досягнення національної продовольчої безпеки країни [5]: - здійснення екстрених заходів з подолання спаду виробництва, відновленням матеріально-технічної бази сільського 61

господарства, створення умов його ефективного функціонування в ринкових умовах; - динамічне нарощування обсягів виробництва та постачання сільськогосподарської сировини, достатніх для збалансування внутрішнього ринку за попитом та пропозицією за рахунок власного виробництва; - технічне переозброєння продовольчого комплексу, забезпечення приросту виробництва сільськогосподарської продукції на основі застосування новітніх, ефективних технологій, достатніх для вирішення продовольчої проблеми і досягнення оптимального рівня у зовнішньоекономічній діяльності. У 2011 році Парламент Республіки Молдова затвердив Постанову «Про затвердження Стратегії національної безпеки Республіки Молдова», у якій стверджується, що безпека країни знаходиться під впливом ряду загроз, однією з яких є низька продовольча безпека. У цьому ж документі зазначається, що забезпечення внутрішньої продовольчої безпеки країни покладено на агропромисловий комплекс країни. При цьому пріоритетними завданнями сфери агропромислової галузі є модернізація технологій виробництва продовольства, його розподілу та просування; розвитку продовольчих ринків у країні, нагляд за політикою цін на товари першої необхідності; контроль якості харчових продуктів, що імпортуються, у тому числі генетично модифікованих [6]. Основним нормативним актом, що регулює відносини у сфері продовольчої безпеки Республіки Вірменія є закон «Про забезпечення продовольчої безпеки». Згідно цього закону, щорічний баланс необхідного і фактичного рівнів харчових продуктів затверджується Урядом до 1 березня кожного наступного року [7]. Ще один державний документ – «Стратегія національної безпеки Республіки Вірменія» передбачає збільшення виробництва сільськогосподарської продукції і продовольства, поліпшення балансу між імпортом і експортом продовольства, забезпечення міжнародних критеріїв продовольчої безпеки, реалізацію комплексних територіальних програм, особливо, 62

економічного та соціального розвитку населених пунктів прикордонних і гірських районів, підвищення рівня продуктивності в аграрному секторі шляхом впровадження передових технологій. Та, нарешті «Концепція забезпечення продовольчої безпеки Республіки Вірменія» передбачає підвищення продовольчої самодостатності до 84 % [8]. «Стратегічний план розвитку Республіки Казахстан» – один з документів, який було прийнято з метою забезпечення продовольчої безпеки у країні. Цей План передбачає, що у сфері сільського господарства повинно відбутися збільшення до 8 % експортного потенціалу аграрної галузі в загальному обсязі, експорту частки переробки м’яса до 27 %, молока – до 40 %, плодів і овочів – до 12 %; продуктивність праці в агропромисловому комплексі планується збільшити не менше, ніж у 2 рази [9]. Ще одним документом, який регламентує у Республіці Казахстан відношення у сфері продовольчої безпеки є закон «Про державне регулювання розвитку агропромислового комплексу та сільських територій» від 2005 року [10]. Відповідно до цього Закону продовольча незалежність країни за видами продовольчих товарів вважається не забезпеченою, якщо їх річне вітчизняне виробництво становить менше 80 % річної потреби населення відповідно до фізіологічних норм споживання. Крім того, згідно з «Програмою з розвитку агропромислового комплексу у Республіці Казахстан на 20132020 роки» передбачається збільшення частки харчової продукції, яка підлягає моніторинговим лабораторним дослідженням, до 0,4 % до 2020 року та введення в обіг додаткових сільськогосподарських земель з числа тих, що не раціонально використовуються, обсягом 6,8 млн. га [11]. Провідні країни світу розглядають продовольчу безпеку як важливу умову внутрішньої політичної та соціально-економічної стабільності країни та її зовнішньої незалежності. Країни Європейського Союзу та США, а також найбільші країни Азії, а саме Китайська Народна Республіка (КНР) та Японія мають достатньо сильну та перевірену законодавчу систему, яка регулює відносини в сфері продовольчої безпеки. В них інструменти 63

державного регулювання продовольчої безпеки спрямовані, в основному, на підтримку прибутків фермерів, сприяння експорту вітчизняного продовольства, забезпечення населення доступними та якісними продуктами харчування [12]. Так, основними напрямками забезпечення продовольчої безпеки США є [13]:  програма підтримки фермерів «Стабілізація доходів фермерів» (до її складу входять програми: «Державна програма підтримки цін», «Страхування врожаю», «Сільськогосподарський кредит»), на яку витрачається до 50 % усіх бюджетних аграрних асигнувань. Рівень підтримки аграрних цін сягає 50 %, а 21 % доходів фермерів складають прямі субсидії держави. Окрім того, значні обсяги фінансових ресурсів у США спрямовуються на закупівлю надлишків сільськогосподарської продукції у фермерів з метою утримання закупівельних цін і гарантування дохідності виробникам сільськогосподарської продукції;  приділення особливої уваги у політиці формування продовольчої безпеки саме державним програмам продовольчої допомоги бідним групам населення. Для цих цілей спеціальною Службою США з питань продовольства і послуг споживачам розроблено і втілено в життя більше 15 програм продовольчої допомоги малозабезпеченому населенню (пенсіонери, безробітні тощо), наприклад безкоштовне харчування тощо;  система контролю якості й безпечності харчових продуктів [13];  закон «Про продовольчу безпеку» (21 грудня 2010 р.), покликаний забезпечити безпеку продовольства США шляхом перегляду акцентів: відтепер увага федеральних органів регулювання буде зосереджена не стільки на реагуванні на випадки забруднення продовольчої продукції, скільки на їх запобіганні. Метою продовольчої політики Європейського Союзу є досягнення високих стандартів безпеки продовольства, захист і поліпшення здоров’я споживачів, захист довкілля. Одним з основних механізмів забезпечення продовольчої безпеки ЄС є фінансова підтримка фермерів, яка виплачується, ураховуючи площі сільгоспугідь і поголів'я худоби [14]. Крім того, У 64

Європейському союзі був розроблений документ щодо продовольчої політики спільноти – «Біла книга про продовольчу безпеку» [15]. Цей документ передбачає ряд заходів для поліпшення нинішньої системи й забезпечення повного контролю за оборотом продовольства, починаючи з фуражу до моменту, поки продовольчий продукт не дістанеться споживача [15]. Жорстку протекціоністську політику в питаннях забезпечення продовольчої безпеки проводить Японія. Так, у цій країні існує політика обмеження на ввіз (через встановлення високих імпортних бар’єрів) тих продуктів, імпорт яких може конкурувати з внутрішнім виробництвом. Наприклад, майже повністю заборонено імпорт рису (незважаючи на те, що держава закуповує його на внутрішньому ринку за цінами, значно вищими за світові) [16]. При тому, що сільське господарство складає лише 2 % ВВП Японії, галузь забезпечує близько 40 % потреб країни в харчових продуктах і сільськогосподарській сировині для переробних підприємств. Завдяки застосуванню сучасних аграрних технологій країна має найвищу врожайність сільгоспкультур — так, на початку нинішнього століття за врожайністю зернових (з 1 га площі) Японія випереджала такі «зернові» країни, як США – в 1,3 рази, Канаду – майже в 2 рази, Україну – майже в 6 разів [16]. Інша азіатська країна, яка досягла за останні роки вражаючих результатів у сфері забезпечення населення продуктами харчування – це Китайська Народна Республіка, яка вже досягла 80 % рівня забезпеченості за всіма основними групами продовольчих товарів. У 2006 р. в Китаї було скасовано сільськогосподарські податки. Країна, володіє лише 7 % світових орних угідь, при цьому кількість працюючих в сільськогосподарському секторі КНР сягає 40 % від загальної кількості фермерів, зайнятих у світовій економіці, виробляє близько 20 % зернових, займає лідируючі позиції в світі за виробництвом бавовни, м’яса, молока, яєць, олійних культур [17]. Одним із головних напрямів регулювання продовольчого ринку Китаю є регулювання цін, а саме – встановлення на аграрну продукцію раціональних цін, гарантованих державою. Крім того, на думку провідних китайських дослідників, національне сільське 65

господарство не зможе забезпечити всі потреби населення в харчових продуктах і країна буде вимушена шукати додаткові площі за кордоном. Саме тому Міністерство сільського господарства КНР розробило спеціальну державну програму, яка заохочує китайські компанії купувати сільськогосподарські землі за межами країни [17]. Останнім часом деякі країни намагаються забезпечити власну продовольчу безпеку за допомогою «земельного аутсорсингу» – процесу, коли країни-імпортери продовольства з обмеженими ресурсами землі й води, однак зі значними фінансовими можливостями, скуповують або орендують сільськогосподарські землі за кордоном. Так, Китай придбав землі у Конго під плантацію для виробництва пальмової олії. Землі в Судані передаються арабським країнам: Єгипту, Йорданії, Кувейту, Саудівській Аравії, а також Південній Кореї. Крім того, Саудівська Аравія підписала договір на освоєння землі в Танзанії [18]. Уряд Індії також підтримує придбання сільськогосподарських земель за кордоном як альтернативу купівлі продовольства на зовнішньому ринку. Відповідні угоди на придбання землі укладені з Ефіопією, Кенією, Мадагаскаром, де планується вирощувати рис, цукрову тростину, олійні культури, кукурудзу, боби, чай, овочі [19]. Таким чином, розглядаючи особливості регулювання продовольчої безпеки в світі, можна говорити, що ця проблема є однією з основним у всіх країнах. Багато чого робиться, що її вирішення: проводяться теоретичні дослідження, створюються державні установи та робочі групи, пишуться укази та програми. Але не дивлячись на цю пильну увагу з боку громадськості, питання продовольчої безпеки до сих пір не є вирішенім. Список використаних джерел: 1. Дудар В. Продовольча безпека України та складові її забезпечення у контексті економічної безпеки держави / В.Дудар // Вісник Тернопільського національного економічного університету. - 2016. - Вип. 2. - С. 20-32. 2. Кордзая Н.Р., Єгоров Б.В., Основні понятння продовольчої безпеки країни 66

3. Rome Declaration on World Food Security, 1317.11.1996 [Електронний ресурс] – Режим доступу до ресурсу: http://www.fao.org/docrep/003/w3613e/w3613e00.htm. – Titla from display. 4. Доктрина продовольственной безопасности Российской Федерации [Електронний ресурс] – Режим доступу до ресурсу: http://www.mcx. 5. О Концепции национальной продовольственной безопасности Ресблики Беларусь [Електронний ресурс] – Режим доступу до ресурсу: http://pravo.levonevsky.org/bazaby11/ republic34/text337.htm9. 6. Постановление Парламента Республики Молдова «Об утверждении Стратегии нациальной безопасности Республики Молдова» [Електронний ресурс] – Режим доступу до ресурсу: http://lex.justice.md/ru/328010/. 7. Закон Республики Армения «Об обеспечении продовольственной безопасности» [Електронний ресурс] –Режим доступу до ресурсу: http://base.spinform.ru/show_doc.fwx?rgn= 22406. 8. Стратегия национальной безопасности Республики Армения [Електронний ресурс] – Режим доступу до есурсу: tp://www.mil.am/files/NATIONAL%20%20SECURITY%20STRATE GYrus.pdf. 9. Стратегічний план розвитку Республіки Казахстан [Електронний ресурс] – Режим доступу до ресурсу: http://www.akorda.kz/ru/official_documents/strategies_and_programs. 10. Закон Республіки Казахстан «Про державне регулювання розвитку агропромислового комплексу та сільських територій [Електронний ресурс] – Режим доступу до ресурсу: https://www.zakon.kz/63035-zakon-rk-o-gosudarstvennom.html. 11. Програма з розвитку агропромислового комплексу у Республіці Казахстан [Електронний ресурс] – Режим доступу до ресурсу: http://karabalyk.kostanay.gov.kz/gosudarstvennye-programmy/ programma-po-razvitiyu-agropromyshlennogo-kompleksa-vrespublike-kazakhstan-na-2013-2020-gody-agrobi. 12. ОлійникВ. О. Державне регулювання у сфері забезпечення продовольчої безпеки: зарубіжний досвід / 67

В. О. Олійник. – Дніпропетровськ: Державне управління та місцеве самоврядування, 2012. – 103 с. 13. Калабеков . Россия, Китай и США в цифрах [Електронний ресурс] / И. Калабеков – Режим доступу до ресурсу:http://kaig.ru/outthrow.pdf. 14. Продовольственная политика Европейского Союза [Електронний ресурс] – Режим доступу до ресурсу:www.meatinfo.lv/en/articles/laws/364-eu-food-policy. 15. White paper on food safety [Електронний ресурс] – Режим доступу до ресурсу: http://ec.europa.eu/dgs/health_foodsafety/library/pub/pub06_en.pdf. 16. Бадуев Б. В. Продовольственная безопасность Японии автореф. дис. на здобуття наук. ступеня канд. техн. наук : спец. 08.00.14 «Мировая экономика» / Бадуев Б. В. –Москва, 2007. – 20 с. 17. Панченко В. В. Міжнародний досвід щодо організаційно-правового забезпечення продовольчої безпеки України / Панченко В. В. // Актуальні проблеми правоохоронної діяльності та юридичної науки: матер Міжнар. наук.-практ. конф. Днпропетровськ: Дніпроп. держ. ун-т внутр. Справ. – 2013. – С. 252-254. 18. Гребенюк М. Досвід Китайської Народної Республіки у сфері правового забезпечення продовольчої безпеки / М. Гребенюк // Підприємництво, господарство і право. – 2013. – № 4. – С. 158-161. 19. Азиаты скупают африканские земли [Електронний ресурс] – Режим доступу до ресурсу:www.ukrradprom.com/digest/ Aziati_skupayut_afrikanskie_zemli.html.

УДК 332.142:330.341.1 Куденчук А.Б., студент**** Ковельський промислово-економічний коледж Луцького НТУ, Україна РОЗВИТОК ІННОВАЦІЙНОЇ ДІЯЛЬНОСТІ В УКРАЇНІ ТА ІНШИХ КРАЇНАХ Використання нової високопродуктивної техніки та прогресивної технології, застосування сучасних організаційних форм та економічних методів господарювання сприяє підвищенню ефективності сільськогосподарського виробництва. Удосконалення виробництва здійснюється на основі інноваційної діяльності. Підвищення науково-інноваційного потенціалу України належить до категорії найбільш важливих завдань в економіці країни. Український уряд, науковці сходяться на думці, що інноваційний процес знаходиться в незадовільному стані, проте суттєвих зрушень у цій сфері вже протягом багатьох років не відбувається. Розвиток сільського господарства залежить від інноваційноінвестиційного забезпечення діяльності сільськогосподарських підприємств та сільських територій. Необхідно зазначити, що у сільському господарстві впровадження інновацій пов’язане з виведенням нових сортів рослин, порід тварин, виготовленням техніки, новими ресурсозберігаючими технологіями тощо. [2] Тому інновації у діяльність сільськогосподарських підприємств впроваджуються у трьох напрямках: 1) інновації у сфері людського фактора – підготовка спеціалістів, здатних експлуатувати нову техніку, обладнання і технології, підвищення їх кваліфікації, перепідготовка; 2) інновації у сфері біологічного фактора – розробка і освоєння нововведень, які забезпечують підвищення родючості земель сільськогосподарського призначення, зростання продуктивності тварин та урожайності сільськогосподарських культур;

****

Науковий керівник - Чайка Л.П., викладач-методист КПЕК ЛНТУ

3) інновації у сфері техногенного фактора – забезпечують удосконалення техніко-технологічного потенціалу сільськогосподарського підприємства. До головних чинників, [3] що гальмують інноваційну діяльність в Україні можна віднести: • не достатнє фінансування; • недосконалість законодавчої бази у сфері інновацій та податкової системи; • міграція «розуму» в інші країни; • відсутність пільгового режиму для здійснення інноваційної діяльності. Ситуація, що склалася, терміново потребує виправлення, при цьому істотну допомогу може надати врахування світового досвіду організації інноваційного процесу. Безумовними лідерами у виробництві світової наукової продукції є США і Японія. Вважається, що приблизно 80% усіх світових інновацій створюється в США. Саме ця країна є лідером у сфері інновацій у сільському господарстві, а також характеризуються суттєвим впливом держави на аграрну сферу діяльності. У США діяльність сільськогосподарських підприємств регулюється державою та ефективно розробленою законодавчою базою. Сільське господарство має для країни стратегічний характер, а також там взято курс на значне субсидіювання сільського господарства за рахунок бюджету. Другою світовою державою, що здійснює величезні витрати на інновації, є Японія. Якщо раніше Японія багато інновацій запозичала із Заходу та колишнього СРСР, то сьогодні вона вийшла на перше місце у світі з виробництва суден, автомобілів, тракторів та іншої техніки. Розвиток інноваційної діяльності в сільському господарстві України – важливий напрям по нарощуванню конкурентних переваг, оскільки аграрна галузь економічно розвинутих країн поступово перетворюється в наукомістку галузь виробництва. Сільське господарство в Ізраїлі на сьогодні є найпродуктивнішим та новітнім у світі майже за всіма показниками. Такого результату країна досягла за допомогою прийняття великої кількості інноваційних рішень. До таких рішень відносять: бережливе ви70

трачання води (крапельне та аерозольне зрошення), використання нових видів добрив та засобів захисту рослин, новітні методи боротьби з бур’янами та шкідниками, тепличні комплекси тощо. Поштовхом до такого розвитку сільського господарства у країні є значна обмеженість земельних ресурсів та негативні природнокліматичні умови для розвитку сільського господарства. У міжнародному контексті інноваційний потенціал найбільшим є у Німеччини. Однією з особливостей інноваційної політики Німеччини є надання урядом фінансової підтримки розвитку довгострокових та ризикових досліджень у ключових сферах діяльності. У Німеччині тваринництво відіграє ключову роль, тому рослинництво розвивається як допоміжна галузь тваринництва: 40 % усієї сільськогосподарської площі припадає на луки та пасовиська. У країні постійно впроваджується безліч державних програм у діяльність сільськогосподарських підприємств, які спрямовані не лише на фінансову підтримку з боку держави, але й на організацію інноваційної діяльності на сільськогосподарських підприємствах. Виходячи із досвіду лідерів у інноваційній діяльності, державна підтримка науково-інноваційного потенціалу є одним із найважливіших чинників стимулювання її розвитку, адже саме державна підтримка вирішує ряд проблем розвитку інноваційної діяльності. Виходячи з цього, позитивним зрушенням у секторі вітчизняного інноваційного бізнесу може стати прийняття закону "Про венчурні фонди інноваційного розвитку". На сьогодні існує його проект, де вперше робиться спроба визначити правові засади створення нового фінансового інструменту, який забезпечив би спрямування інвестиційних потоків в інноваційні сектори економіки. Таким інструментом мають стати венчурні фонди інноваційного розвитку. Варто також орієнтувати митну політику таким чином, щоб імпорт передового технологічного обладнання, яке не виробляється в Україні, приладів, матеріалів і реактивів для наукових досліджень, науково-технічної літератури, інформаційних матеріалів не обкладався митом та ПДВ. Слід заохочувати імпорт дешевої сировини, яка не добувається в Україні, і гальмувати імпорт застарілих товарів та технологій. 71

Митна політика має заохочувати експорт товарів з великою часткою доданої вартості і гальмувати імпорт. Також, у сучасній світогосподарській ситуації країна має можливість займати пристойне місце у сфері розвитку і освоєння технологій за умови: • проведення обґрунтованої довготермінової науковотехнологічної політики; • високої творчої активності населення; • стійкого високого рівня залучення різноякісних ресурсів у сферу науки і освіти. Отже, спираючись на досвід зарубіжних країн, інноваційна діяльність є одним із головних факторів розвитку економіки України. Для вирішення основних проблем, що заважають розвитку інновацій, держава повинна бути основним джерелом фінансування розвитку інноваційної діяльності. Важливим чинником для підвищення інноваційного рівня України є освоєння та застосування прогресивних технологій та наукомісткої продукції. Україні також необхідно провести реформування сільськогосподарських підприємств з метою впровадження інновацій та підвищення конкурентоспроможності сільськогосподарської продукції, розробити систему стимулювання з боку держави та сприяти активній діяльності держави щодо відкритості кордонів України до міжнародної співпраці у сфері сільського господарства, оскільки тільки при ефективному, стимулюючому розвитку підприємств Україна буде економічно стабільною та розвиненою. Список використаних джерел: 1. Регіональна економіка [Текст]: підручник для студ. всіх напрямів галузі знань "Економіка і підприємництво" вищих навч. закл. освіти ІІІ-ІV рівнів акредитації / Тернопільський національний економічний ун-т ; ред. Є.П. Качан. - Т.: ТНЕУ, 2009. - 664 с. 2. Розвиток сільського господарства на інноваційній основі, А.А. Гребеннікова, Ефективна економіка № 12, 2016 - Режим доступу: [http://www.economy.nayka.com.ua/ ?op=1&z=5338] 3. Проблеми інноваційної діяльності в Україні та на вітчизняних підприємствах І.В. Тюха, В.А. Кузнєцова, Ефективна економіка № 11, 2015. Режим доступу: [http://www.economy.nayka.com.ua/?op=1&z=4545] 72

УДК 330.341.1 Лупеха І.М., мол.наук.співр. Національний науковий центр «Інститут землеробства Національної академії аграрних наук України», Україна ШЛЯХИ РЕАЛІЗАЦІЇ ІНВЕСТИЦІЙНОЇ СТРАТЕГІЇ УКРАЇНИ Важливу роль у розвитку і структурній перебудові національної економіки відіграють іноземні інвестиції. Залучення коштів іноземних інвесторів сприяє активізації інвестиційного процесу, впровадженню нових технологій, використанню передового зарубіжного досвіду, розвиткові малого й середнього бізнесу, зростанню інвестиційно-інноваційного потенціалу країни та ін. За сучасних умов зовнішнє інвестування стає невід’ємною частиною розвитку національної економіки України, сприяючи її входженню у глобальне бізнес-середовище та підвищуючи інвестиційну привабливість [1, с. 202]. Протягом багатьох років Україна накопичувала досвід інвестиційної діяльності, що супроводжувалося здійсненням активної політики по залученню іноземного капіталу в країну, міняла стратегію і тактику управління інвестиційними процесами. Але й дотепер в Україні так і не вироблені дієві інвестиційні державні регулятори. Це є очевидним, адже при всьому при тому, що країна багата на різні ресурси, настільки необхідні сьогодні для зарубіжних країн, у ній досі не розроблені ефективні стимулюючі важелі для встановлення та зміцнення міжнародного співробітництва, також існує безліч проблем в інвестиційному законодавстві, і в цілому не налагоджена система регулювання експортно-імпортних операцій [2]. Вагомою причиною низької інвестиційної привабливості української економіки для системних іноземних інвесторів можна вважати наявність величезного тіньового сектора в Україні, який нині дорівнює, за різними даними, від 30 до 40 % ВВП. Дається взнаки й негативний міжнародний імідж України, який склався внаслідок відсутності масових «успішних» інвестиційних історій, 73

які б могли слугувати засобом реклами національного інвестиційного клімату. Формування й реалізацію інвестиційної стратегії в Україні можна розглядати на різних рівнях, а саме: – на макрорівні – інвестиційна стратегія держави з визначенням пріоритетних галузей і напрямів інвестування; – на мезорівні – спільні завдання і риси інвестиційних стратегій регіонів, які відносяться до одного кластера за соціальноекономічним розвитком та інвестиційна стратегія окремо взятого регіону; – на мікрорівні – інвестиційна стратегія районів, міст, суб’єктів господарювання. Як показує практика, всі рівні інвестиційної стратегії, які реалізуються в Україні, взаємопов’язані та взаємоузгоджені між собою, доповнюють одна одну. При розробці інвестиційної стратегії України слід звернути увагу також на галузеву структуру залучення іноземних інвестицій. Для держави у цілому важливо, щоб кошти спрямовувалися в інноваційні промислові виробництва, які на сьогоднішній день є основою ефективного розвитку будь-якої економіки світу. В Україні в середньому третина іноземних інвестицій надходить у промисловість, однак в основному фінансуються низькотехнологічні галузі та виробництва (металургія, загальна хімія, харчова промисловість). Ще третина іноземних вкладень припадає на фінансову діяльність, яка хоч і є вкрай необхідною для здійснення усіх видів господарської діяльності, але не може розглядатись як реальна основа благополуччя країни у довгостроковій перспективі [3]. Основними причинами низької інвестиційної активності в Україні є: – несприятливі умови для інвестування; – недостатній рівень державної підтримки інвестиційної діяльності; – нерозвиненість інвестиційного ринку та інфраструктури; – відсутність дієвих механізмів державно-приватного партнерства в інвестуванні. Реалізація інвестиційної стратегії в Україні має забезпечити ефективне використання внутрішніх інвестиційних ресурсів та їх 74

оптимальне поєднання із зовнішніми. Основними засобами нарощування інвестиційного потенціалу країни за рахунок внутрішніх джерел є: створення сприятливого інвестиційного клімату для розвитку підприємств реального сектора економіки, внутрішніх ресурсів домогосподарств, банківського сектора; активне законодавче формування інститутів ринку капіталу; активізація фондового ринку; зростання капіталізації та інвестиційної активності; відновлення інвестиційного попиту суб’єктів господарювання; ефективна приватизація державного майна з інвестиційними зобов’язаннями тощо [4]. Під впливом глобальних процесів інвестиційно-інноваційна політика України починає поступово змінюватись. Як показує практика, залучення іноземних інвестицій полегшує фінансовий тягар держави, дозволяє здолати обмежені можливості національного ринку капіталу і може стати каталізатором економічного піднесення у провідних сферах діяльності, а отже, сприяти поліпшенню економічного стану країни загалом, тим самим допомагаючи зміцненню її економічного та політичного стану. Незважаючи на це, вирішення складних проблем реформування української економіки поки не вдається пов’язати з могутнім потенціалом західних інвесторів. Таким чином, реалізація інвестиційної стратегії економічної діяльності в Україні має орієнтуватись на нарощення інвестиційних ресурсів, послідовне збільшення частки капітальних вкладень у ВВП, покращення структури інвестиційних джерел та оптимізацію напрямів їх вкладень. Інвестиції слід спрямувати, перш за все, на відтворення капіталу в реальному секторі економіки, на розвиток інноваційних галузей, які б сприяли інтегруванню України у світове співтовариство. Державною стратегією розвитку України в інвестиційній сфері повинно стати стимулювання зростання витрат приватного сектора економіки, який набирає розмаху після приватизації об’єктів загальнодержавної власності. Список використаних джерел: 1. Білик Р.С. Шляхи реалізації інвестиційної стратегії України в умовах глобальної фінансової нестабільності / Р.С. Білик // Зовнішня торгівля: економіка, фінанси, право. – 2014. – № 5-6. – С. 202-210. 75

2. Чухно А.А. Постіндустріальна економіка: теорія, практика та їх значення для України: монографія / А.А. Чухно. – К.: Логос, 2003. – 631 с. 3. Державний комітет статистики України [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http:// www.ukrstat.gov.ua. 4. Сизоненко В.О. Трансформація інноваційного розвитку України в посткризових умовах / В.О. Сизоненко // Актуальні проблеми міжнародних відносин: Зб. наук. пр. Вип. 107. Ч. II. – К.: КНУ ім. Т. Шевченка, ІМВ, 2011. – С. 148-155. УДК 657.471:330.341.1 Ляшенко Ю. Р., студентка Барановська В. Г., к.е.н., доцент, Київський національний торговельно-економічний університет, Україна КОНТРОЛЬ НАРАХУВАННЯ СУБСИДІЙ ТА ВИЯВЛЕННЯ ФАКТІВ ПОРУШЕННЯ Субсидії є одним з найактуальніших та найважливіших питань сьогодення. Субсидія – це адресна безповоротна допомога сім’ї, яка надається на погашення витрат з оплати житловокомунальних послуг або на придбання твердого побутового палива. Вона призначається зареєстрованим у господарстві особам, або незареєстрованим особам, якщо вони проживають на підставі договору оренди, або тимчасово переміщеним особам, або індивідуальним забудовникам, будинки яких не введено в експлуатацію. Житлову субсидію громадяни можуть отримувати у готівковій формі за умови якщо на момент призначення субсидії вони не мають заборгованості з оплати комунальних послуг. В іншому разі субсидію отримують у грошовій безготівковій формі через АТ «Ощадбанк». Кожен громадян нашої країни, який має право на отримання субсидії, може обирати: отримувати її в готівковій або безготівковій формах. Механізм призначення субсидій обговорюється серед населення, широко висвітлюється в засобах масової інформації [1]. 76

На початок 2019 р. в Україні було понад 4 млн. сімей субсидіантів, тоді як на початок 2018 р. – 6,9 млн. Україні вже запрацював публічний реєстр одержувачів субсидій, у якому показано розмір субсидії за всі періоди, а рішення про монетизацію субсидій встановлює цивілізовані стосунки в трикутнику «держава-громадянин-виробник послуги»[2]. Уряд визначив 38 уповноважених комерційних банків, через які можна буде з жовтня почтового року отримати монетизовану субсидію. У проекті Державного бюджету України на 2020 рік закладено 47,63 мдрд. грн. на виплату пільг і субсидій, що нижче цьогорічного показника у 55,1 млрд. грн. Згідно з «Положенням про порядок призначення та надання населенню субсидій для відшкодування витрат на оплату ЖКП» в редакції від 01.01.2018 можуть бути певні причини, за яких можна призупинити нарахування субсидії: • неплатежі за фактично спожиті житлово-комунальні послуги, коли їх вартість перевищує надану субсидію; • приховування або свідоме подання недостовірних даних про доходи (не зазначений один з видів доходів) і майновий стан, які привели до виплати зайвої субсидії; • за виявлення інспектором ознак порушення норм законодавства при призначенні субсидії або ознак порушень при визначенні її розміру; • у разі зміни місця проживання одержувачами субсидії або інших обставин, які унеможливлюють надання субсидії (смерть); • заява власника (уповноваженого співвласника) або наймача житла про добровільне припинення нарахування субсидії. Субсидія призначається управлінням соціального захисту населення. Для отримання субсидії подається заява та декларація спеціалістам управління з прийому документів, які при спілкуванні з заявником застосовують всю необхідну інформацію для призначення субсидії, надають відповіді на запитання громадян, роблять необхідні запити для отримання інформації про доходи сім’ї та про спожиті комунальні послуги. Спеціалісти з прийому подають документи до відділу обробки документів, де здійснюється призначення житлової субсидії з визначенням її розміру, приймається рішення про її виплату в го77

тівковій або безготівковій формі. Після призначення справи перевіряються головним спеціалістом з обробки документів, а потім начальником відділу. В управлінні також працює державний соціальний інспектор, який здійснює перевірку наданої інформації заявником для призначення житлової субсидії, а також правильності призначення житлової субсидії[4]. Контроль за призначенням та виплатою субсидій здійснюється Міністерством соціальної політики України, проводяться перевірки департаментом соціального захисту населення, контрольно-ревізійними управліннями, органами прокуратури України та Державною аудиторською службою України. Цілодобово працює урядова гаряча лінія, куди кожен громадян може повідомити про незаконне отримання субсидій іншими громадянами, незаконну відмову в призначенні субсидії, некоректну поведінку спеціалістів[3]. Кожне звернення громадян розглядається, перевіряються всі обставини порушеного питання та надається вичерпна відповідь громадянину в письмовій формі. Працівники, які працюють зі зверненнями громадян, несуть відповідальність за порушення законодавства. У разі порушення законодавства проводиться службове розслідування. За результатами перевірки та контролю, перевіряючий орган складає акт перевірки, де зазначаються виявлені недоліки, які є обов’язковими для усунення в зазначений термін[5,6]. Проте, регламентація та організація виплати субсидій мають і певні недоліки. Так, за оцінкою Рахункової палати України, нормативно-правове врегулювання окремих питань надання житлових субсидій у 2016 і 2017 рр. було недосконалим. Натомість нормативно-правове врегулювання питань щодо надання житлових субсидій з 01.01.2018 є достатнім і спрямоване на підтримку найбільш соціально вразливих верств населення (домогосподарств) при оплаті ними житлово-комунальних послуг. Державними аудиторами виявлені і недоліки при плануванні Мінфіном бюджетних призначень за субвенцією, недостатність затвердженого фінансового ресурсу для повноти фінансування пільг і житлових субсидій, зокрема, через неповне врахування інформації про нараховані пільги і житлові субсидій (з урахуванням наявної креди78

торської заборгованості) за попередній рік. Щорічне підвищення тарифів на житлово-комунальні послуги, збільшення обсягів нарахувань за житловими субсидіями одночасно з осучасненнями пенсій і мінімальних заробітних плат, з одного боку, призводить до необхідності неодноразового внесення змін до обсягів бюджетних призначень, з іншого – є однією з причин виникнення кредиторської (у тому числі простроченої) заборгованості, а також неможливості забезпечення у низці випадків повноти проведення розрахунків з надавачами комунальних послуг у необхідних для цього обсягах. Проведеним аудитом на місцях встановлено, що затверджений і профінансований обсяг субвенції лише частково забезпечував відшкодування підприємствам вартості нарахованих житловокомунальних послуг та погашення кредиторської заборгованості, яка обліковувалася на початок року. Через відсутність нормативних обмежень щодо максимальних строків повернення субсидіантами зайво отриманої субсидії керівниками окремих управлінь праці та соціального захисту населення міських рад, управлінь соціального захисту населення приймалися рішення про надання розстрочки на повернення громадянами переплачених їм коштів на необґрунтовано великий термін, що створило ризики їх неповернення, знецінення і завдання шкоди (збитків). Разом з тим, механізм надання субсидій не є повністю справедливим, зберігає та поглиблює залежність громадян від держави; не стимулює належним чином до економного використання енергетичних і водних ресурсів; призводить до значного сталого зростання фінансового навантаження на державний бюджет. Для країни критична як кількість домогосподарств, які потребують субсидій, так і витрати державного бюджету на субсидантів, оскільки рівень зростання тарифів на житлово-комунальні послуги не відповідає рівню збільшення доходів громадян[7]. Водночас, нарахування і виплата субсидій супроводжуються і численними порушеннями з боку їх потенційних одержувачів. Так, частина тих, хто отримує субсидію, має значні тіньові доходи. Багато наших співвітчизників живуть не за місцем прописки. За підрахунками Міністерства фінансів, більш як 68 тисяч українців отримують житлово-комунальні субсидії за кількома адреса79

ми[2]. Непоодинокі факти подання потенційними субсидіантами недостовірної інформації про реальний майновий стан, декларування доходів, витрати на придбання майна; невірного зазначення членів родини і осіб, що проживають у помешканні; неотримання строків повідомлення про зміни майнового стану; існування «мертвих душ», фіктивних інвалідів. Близько півтисячі сімей на Львівщині змушені були повернути державі нараховані їм субсидії за підсумками 2017 року. Це ті, хто приховав доходи або ж подали в органи соціального захисту іншу недостовірну інформацію. Є родини, які мали повернути чималі суми, що сягають 20-28 тис. грн. За перший квартал 2018 р. кілька сотень таких випадків виявили і у Львові. Виявляють недобросовісних громадян під час перевірок соціальні інспектори та за результатами верифікації субсидій у Мінфіні[8]. Отже, призначення субсидій в нашій країні є і ще буде актуальним достатній період часу, оскільки розмір субсидій напряму залежить від отриманих доходів сім’ї. Щоб система призначення субсидій працювала бездоганно, та призначення субсидій проводились згідно з визначеними термінами, всі управління соціального захисту повинні чітко дотримуватись чинного законодавства і порядку призначення субсидій, а громадяни, в свою чергу, звертаючись за призначенням субсидії, повинні надавати правдиву інформацію, бо зайво нарахована субсидія повертається її отримувачем до Міністерства соціальної політики України: на вимогу органу, який її призначив. Список використаних джерел: 1.Постанова від 8 травня 2019 р. №528 «Про внесення змін до Положення про порядок призначення житлових субсидій» /Режим доступу: [https://zakon.rada.gov.ua/laws/show/528-2019%D0%BF]. 2.На сьогодні в Україні понад 4 млн сімей субсидіантів / Режим доступу: [https://espreso.tv/news/2019/01/21/skilky_lyudey_ v_ukrayini_otrymuyut_subsydiyi_pidrakhunky_minsocpolityky] 3. Постанова від 6 серпня 2014 р. №409 «Про встановлення державних соціальних стандартів у сфері житлово-комунального обслуговування» /Режим доступу: [https://zakon.rada.gov.ua/laws/ show/409-2014-%D0%BF]. 80

4. Постанова від 16 січня 2019 р. №18 «Про внесення змін до Положення про головного державного соціального інспектора та державного соціального інспектора» / Режим доступу: [https://zakon.rada.gov.ua/laws/show/18-2019-%D0%BF]. 5. Наказ Міністерства праці та соціальної політики України N 39/283/90/5 від 29.12.97 “ Про затвердження Порядку повернення коштів, надміру виплачених за призначеними субсидіями” / Режим доступу: [https://zakon.rada.gov.ua/laws/show/1440-2003-%D0%BF]. 6. Закон України «Про запобігання корупції» / Режим доступу: [https://zakon.rada.gov.ua/laws/show/1700-18]. 7. Звіт про результати аудиту ефективності використання коштів субвенції з державного бюджету місцевим бюджетам на надання пільг та субсидій населенню на оплату житловокомунальних послуг / Режим доступу: https://rp.gov.ua/uploadfiles/Activity/Collegium/2018/12-7_2018/zvit_12-7_2018.pdf 8. Як діяти, щоб не довелося повертати субсидію державі / Режим доступу: https://zik.ua/news/2018/06/14/yak_diyaty_shchob_ ne_dovelosya_povertaty_subsydiyu_derzhavi_1345437

УДК 338.43:631.172 Макрак С.В., к. э. н., доцент Республиканское научное унитарное предприятие «Институт системных исследований в АПК НАН Беларуси», Республика Беларусь МЕТОДОЛОГИЧЕСКИЕ ПОДХОДЫ СОЗДАНИЯ ФОНДА СОДЕЙСТВИЯ РАЗВИТИЮ ЭНЕРГОСБЕРЕЖЕНИЯ В СЕЛЬСКОМ ХОЗЯЙСТВЕ Одной из значимых подсистем системы управления материальными ресурсами в сельском хозяйстве является менеджмент топливно-энергетического комплекса, что обусловлено высоким уровнем затрат на дизельное топливо, бензин в сельском хозяйстве (до 16,0 % от ежегодного совокупного потребления по секторам национальной экономики Республики Беларусь) [1, с. 23–39]. С целью реализации Концепции стратегической системы управ81

ления топливно-энергетическими ресурсами в сельском хозяйстве нами предлагается создание Фонда содействия развитию энергосбережения в сельском хозяйстве (Фонд) для финансирования приобретения ресурсо- и энергосберегающих технологий и оборудования, миссия, цель, задачи и этапы создания которого представлены на рисунке 1. Миссия: содействие в ускоренной реализации комплексной энергосберегающей политики в АПК Цель: формирование условий для благоприятного инвестиционного климата для достижения оптимальных уровней энергоемкости и энергоэффективности сельскохозяйственной продукции Задачи: 1) снижение энергоёмкости сельскохозяйственной продукции; 2) уменьшение натурального расхода топливно-энергетических ресурсов; 3) минимизация зависимости страны от государств-импортеров энергетических ресурсов; 4) стимулирование применения и внедрения энергосберегающих технологий и оборудования; 5) улучшение условий труда для трактористов-машинистов за счет повышения качества трудового процесса; 6) модернизация и обновление основных производственных фондов; 7) повышение эффективности сельскохозяйственного производства; 8) снижение уровня вредных выбросов в атмосферу и сохранение высокого уровня экологической составляющей сельских территорий; 9) формирование системы управления, ориентированной не только на показатели экономической эффективности, но и на энергоэффективности Этапы создания: 1) обоснование цели создания Фонда; 2) выработка задач, стоящих перед руководством Фонда; 3) активная пропаганда создания и функционирования Фонда; 4) поиск доноров для расширения финансовых активов Фонда; 5) сопровождение организационного процесса создания Фонда.

Рис. 1. Ключевые организационные элементы создания Фонда содействия развитию энергосбережения в сельском хозяйстве Примечание: рисунок составлен автором на основании собственных исследований

Предусмотрено, что Фонд функционирует на базе Министерства сельского хозяйства и продовольствия Республики Беларусь с целью формирования условий для благоприятного инвестиционного климата достижения оптимальных уровней энергоэффективности сельскохозяйственной продукции. В данном случае сельскохозяйственные организации будут иметь возможность получать субсидии для приобретения энергосберегающих технологий и оборудования. Предлагается следующий алгоритм функционирования Фонда для приобретения энергосберегающих технологий и оборудования для АПК по четырем этапам: 1) предварительный этап: реализуется сельскохозяйственными организациями и заключается в следующем: – поиск ресурсосберегающего оборудования; – расчет экономической эффективности от его использования (в том числе в процентах в зависимости от доли топливноэнергетических ресурсов в себестоимости сельскохозяйственной продукции). В случае использования оборудования при получении нескольких видов продукции экономия распределяется пропорционально планируемому времени работы оборудования; – определение объема валового производства, полученного при использовании данного оборудования в течении нормативного срока его эксплуатации; – поиск потенциальных покупателей сельскохозяйственной продукции и заключение с ними предварительных договоров на приобретение продукции; – распределение сумм экономии на потенциальных поставщиков пропорционально объемам приобретения сельскохозяйственной продукции; – предоставление в Министерство сведений о потенциальных покупателях производимой сельскохозяйственной продукции в течение периода эксплуатации оборудования и отнесенных на них сумм экономии; 2) прединвестиционный этап: реализуется Министерством сельского хозяйства и продовольствия Республики Беларусь и включает: анализ целесообразности приобретения оборудования; анализ платежеспособности потенциальных покупателей сельскохозяйственной продукции; 83

3) инвестиционный этап: реализуется Министерством сельского хозяйства и продовольствия Республики Беларусь и сельскохозяйственными организациями и включает: – определение очередности значимости приобретения оборудования для сельскохозяйственных организаций с учетом показателей энергоемкости производства продукции и выделение средств для приобретения энергосберегающего оборудования; – приобретение оборудования и освоение его в производственном процессе; – производство сельскохозяйственной продукции и ее реализация согласно заключенным предварительным договорам; 4) заключительный этап: задействованы фактические покупатели сельскохозяйственной продукции, Министерство по налогам и сборам Республики Беларусь и непосредственно Министерство сельского хозяйства и продовольствия Республики Беларусь. Этап характеризуется пополнением Фонда за счет перераспределения налоговой части денежных средств, полученных от потенциальных покупателей, из общего бюджета в Фонд пропорционально доли топливно-энергетических затрат в себестоимости продукции. Кроме того предусматривает систематический мониторинг эффективности использования предоставленных финансовых средств на протяжении 5 лет. Особенностью применения данного подхода является условие обязательной реализации сельскохозяйственной продукции потенциально найденным покупателям. В случае их изменения организации должны уведомить Министерство о смене покупателя и в оперативном порядке найти нового. Значимость включения в схему Министерство по налогам и сборам Республики Беларусь обосновывается обязательством предприятий всех форм собственности в уплате налогов в определенный период времени, что является гарантией перераспределения финансовых средств и пополнением Фонда. В отличие от существующих подходов представленный механизм позволит, во-первых, определить на республиканском уровне первоочередность внедрения энергосберегающих технологий в сельскохозяйственные организации, которые ориентированы на ускоренное развитие; во-вторых, привлечь в процесс фи84

нансирования энергосберегающих технологий и оборудования многочисленных доноров, в том числе которые активно загрязняют окружающую среду; в-третьих, снизить риск нерациональности использования финансовых средств и повысить эффективность внедрения ресурсосберегающих технологий за счет кураторства проектов высококвалифицированными специалистами Министерства сельского хозяйства и продовольствия, которые владеют производственно-экономическими особенностями ведения сельского хозяйства Республики Беларусь; в-четвертых, уделить особое внимание деятельности сельскохозяйственных организаций с высоким уровнем энергопотребления и оказать консультационную помощь в выработке индивидуальных мер по повышению энергоэффективности; в-пятых, приблизиться к максимальному уровню выручку от реализации сельскохозяйственной продукции за счет скоординированного сотрудничества специалистов ведомств и сельскохозяйственной организации и тем самым увеличить размер Фонда. Список использованной литературы: 1. Макрак, С. Методика комплексного изучения расхода топливно-энергетических ресурсов и проведения их детализированного анализа при производстве сельскохозяйственной продукции / С. Макрак // Аграрная экономика. – 2019. – № 1. – С. 23–39.

УДК 631.162 Мостоловица Ю.В., студентка*††† Гродненский государственный аграрный университет, Республика Беларусь ПРОВЕРКА ПРАВИЛЬНОСТИ ФОРМИРОВАНИЯ ФИНАНСОВЫХ РЕЗУЛЬТАТОВ ДЕЯТЕЛЬНОСТИ СЕЛЬСКОХОЗЯЙСТВЕННОЙ ОРГАНИЗАЦИИ В РЕСПУБЛИКЕ БЕЛАРУСЬ Финансовые результаты организации можно определить как основной показатель работы любого экономического субъекта, деятельность которого направлена на максимизацию прибыли. Под формированием финансовых результатов понимается определенная последовательность (алгоритм, методика), конечной целью которой является определение значения показателя прибыли и ее производной (налогооблагаемой, чистой, нераспределенной прибыли (непокрытого убытка)). Конечный финансовый результат деятельности предприятий АПК в Республике Беларусь за отчетный период формируется на счете 99 «Прибыль и убытки». В течение отчетного года на счете отражаются: • прибыль или убыток от текущего вида деятельности - в корреспонденции с дебетом (или кредитом) счета 90 «Доходы и расходы по текущей деятельности»; • сальдо прочих доходов и расходов за отчетный месяц - в корреспонденции с дебетом (или кредитом) счета 91 «Прочие доходы и расходы». Учитывая важность финансового результата, как оценочного критерия деятельности субъекта с различных сторон, возникает потребность в получении прозрачной информации, позволяющей точно и оперативно его определять. Изменчивость экономических условий делает необходимым осуществление контроля и управления финансовым результатом на различных этапах его формирования. Контроль финансовых результатов в сельскохозяйственных *

Научный руководитель – Грудько С. В., м.э.н., ст. преподаватель

организациях направлен, прежде всего, на отслеживание доходов и расходов, своевременное выявление и реализацию резервов роста доходности каждого вида деятельности. Основными источниками данных о финансовом результате хозяйственно-финансовой деятельности предприятия служат записи в учётных регистрах: главной книге, в журнале-ордере или заменяющих его регистрах оборотов в аналитическом разрезе по счёту 99 «Прибыль и убытки», бухгалтерская отчётность; учредительные документы предприятия, приказы, распоряжения и другие. В форме №2 годовой отчетности «Отчет о прибылях и убытках» содержится более полная информация о финансовых результатах: от реализации продукции, товаров, работ, услуг, реализации и выбытия основных средств и прочих активов, а также от прочих операций. В отчете показывается использование прибыли, платежи за счет неё во внебюджетные и другие фонды. Проверка тождественности показателей по учету финансовых результатов, которые содержатся в формах отчетности, а также регистрах бухгалтерского учета, совершалась путем сравнения показателей, содержащихся в соответствующей форме отчетности с оборотами и с остатками по счетам главной книги, а также сопоставлением отдельно по каждой форме бухгалтерской отчетности (табл. 1). Таблица 1 Ведомость проверки тождественности данных аналитического, синтетического учета и данных отчетности по учету финансовых результатов деятельности сельскохозяйственной организации Сумма по статье актива (пассива) согласно бухгалтерской отчетности, тыс. руб. Прибыль (убыток) от текущей деятельности Прибыль (убыток) от инвестиционной и финансовой деятельности

434 (Стр. 090 Отчёт о прибылях и убытках) 237 (Стр. 140 Отчёт о прибылях и убытках)

Сумма по счету согласно данным Главной книги, тыс. руб

Отклонения (+,-) данных бухгалтерской отчетности от данных Главной книги

434,189 (сч.90)

0,189

237,147 (сч.91)

0,147

Продолжение табл. 1 Доходы будущих периодов Чистая прибыль (убыток) Увеличение собственного капитала

380 (Стр. 650 Бухгалтерский баланс) 671 (Стр.210 Отчёт о прибылях и убытках Стр.150 Отчёт об изменении собственного капитала)

380,226 (сч.98)

0,226

671,335 (сч.84)

0,335

Примечание – Источник: собственная разработка на основании данных сельскохозяйственной организации

По данным проведённой проверки можно сделать вывод о наличии небольших расхождений сумм по счёту согласно Главной книге и сумм по статье актива (пассива) согласно бухгалтерской отчетности. Данные отклонения вызваны округлением чисел для занесения их в бухгалтерскую отчётность. С целью проверки точности определения и отражения суммы нераспределённой прибыли в отчёте проведена проверка соответствия данных о финансовых результатах в бухгалтерской отчетности, результаты которой отражены в таблице 2. Результаты проверки, представленные в таблице 2 свидетельствуют о том, что данные, отражённые в различных формах отчетности достоверны, так как в сумме показатели совокупной прибыли, изменение добавочного капитала, уменьшение собственного капитала и нераспределенной прибыли (непокрытого убытка) из отчёта о прибылях и убытках и отчёта об изменении собственного капитала образуют величину нераспределённой прибыли, отражённой в бухгалтерском балансе. Таблица 2 Ведомость проверки тождественности данных различных форм отчетности по учету финансовых результатов, тыс.руб. Показатель отчетности Нераспределенная прибыль (непокрытый убыток) Совокупная прибыль (убыток) (± 210 ± 220 ± 230) Изменение добавочного капитала Уменьшение собственного капитала Нераспределенная прибыль (непокрытый убыток)

Отчет ББ

Строка стр.460

Сумма, тыс. руб 24634

ОПУ

стр.240

671

ОИК ОИК ОИК ОИК

стр.190 стр. 160 стр.140 стр.120

390 -764 24337 -

Примечание – Источник: собственная разработка на основании данных сельскохозяйственной организации

Таким образом, проверка правильности формирования информации о финансовых результатах деятельности сельскохозяйственных организаций Республики Беларусь является важным элементом контроля и подтверждения достоверности данных о финансовом состоянии предприятия.

УДК 330.322 : 631.11 Нечитайло В.В., к.е.н., Національний науковий центр «Інститут аграрної економіки», Україна НИНІШНІ УМОВИ ІНВЕСТИЦІЙНОГО ЗАБЕЗПЕЧЕННЯ СІЛЬСЬКОГО ГОСПОДАРСТВА УКРАЇНИ Інвестиційній діяльності у сільському господарстві притаманні умови невизначеності та високої ризикованості інвестиційних проектів. Рівень інвестиційного забезпечення розвитку сільського господарства України формується на основі створеного у попередні періоди виробничого та інвестиційного потенціалу суб’єктів господарювання, а зміни у цьому потенціалі відбуваються під впливом сукупності внутрішніх і зовнішніх чинників. Сучасний стан інвестиційної діяльності в сільському господарстві характеризується нерівномірністю. За даними Державної служби статистики України освоєні капітальні інвестиції у сільському господарстві в 2018 р. склали 2392 млн дол. США, або 65059,4 млн грн, тобто вони знаходяться майже на однаковому рівні з 2017 р. − 2384 млн дол. США(рис.1). Призупинення темпів та спад інвестиційної активності у сільському господарстві у період з 2014 по 2015 рр значною мірою пов’язані з нестабільною ситуацією в державі та військовими подіями, що призвели до погіршення умов діяльності агроінвесторів. Фактори, які впливають на динаміку інвестицій, особливо на причини спаду інвестицій у 2018−2019 рр. є переважно зовнішніми. У 2018 р. основними джерелами інвестицій у сільському господарстві залишаються власні кошти підприємств та організацій, за рахунок яких освоєно понад 86% усіх капітальних вкладень, 89

кредитам банків та іншим позикам належить − 13%, решта інші джерела фінансування (табл. 1). 3000

148,6

160

144,9

140

122,7

2500

114,7 100,3

97,9

2000

68,0

100

86,7

1500 1000

120 Капітальні інвестиції у сільському господарстві, млн дол. США

80 2026

2323

2384

2274

2392

1944 1547

Темп зростання (зменшення), % капітальних інвестицій

1342

500

0 2011

2012

2013

2014

2015

2016

2017

2018

Джерело: розрахунки здійсненні на основі електронних даних Державної служби статистики України.

Рис. 1. Освоєні капітальні інвестиції у сільському господарстві в доларовому еквіваленті, 2011−2018 рр. Таблиця 1 Структура джерел фінансування капітальних інвестицій у сільському господарстві, 2011−2018 рр. Показник власних коштів підприємств та організацій кредитів банків та інших позик коштів бюджет коштів іноземних інвесторів інші джерела фінансування

2011

2012

2013

2014

Рік 2015

78,9

83,3

84,1

88,6

14,3

12,4

13,2

1,2

0,5

0,6

0,0

5,0

3,8

2016*

2017*

2018

88,0

87,3

87,0

86,8

10,9

10,5

11,5

12,2

12,9

0,5

0,0

0,5

0,0

0,1

0,18

0,0

0,5

0,3

0,2

0,01

2,2

0,0

0,5

0,9

0,5

0,11

Джерело: дані за 2010−2015 рр, та 2018 р. сформовані на основі електронних даних Державної служби статистики України: капітальні інвестиції у підприємства сільського господарства, мисливства та надання пов'язаних із ними послуг (код 01 за КВЕД-2010) за джерелами фінансування. *Дані за 2016 - 2017рр.: власні розрахунки авторів.

Нині галузева структура інвестицій в аграрному секторі економіки України свідчить про її виражену рослинницьку спрямованість у сільськогосподарських підприємствах − 83% у 2018 році. Питома вага інвестиційного забезпечення розвитку виробництва продукції тваринництва відповідно до загальної структури у відповідному році складає лише 14,5 відсотки, інші галузі −2,5% (рис.2). 100

Питома вага, %

80 70

87,0

84,2

71,8

68,9

75,5

73,4

68,5

83,0

75,2

60 50 40 30

22,4

21,7

25,3

21,0

20,1

5,6

4,4

20 10

8,7

6,5

6,2

21,4 3,4

12,8 3,0

2010

2011

2012

Рослинництво, %

2013

2014

2015

Тваринництво,%

2016

11,0 2,0

2017

Інші галузі, %

14,5 2,5

2018 Рік

Джерело: розрахунки здійсненні на основі електронних даних Державної служби статистики України.

Рис. 2. Галузева структура капітальних інвестицій у сільському господарстві, 2010−2018 рр. Переважна більшість капітальних інвестицій спрямовується на вирощування однорічних і дворічних культур. Частка цих вкладень перевищує 80 відсотків. Інвестиційна діяльність є важливим чинником успішного розвитку економіки держави. Важливе значення ця діяльність має у сільському господарстві, оскільки лише через інвестиції можна досягти позитивних зрушень при вирішенні проблем продовольчої безпеки держави та зміцнення її експортного потенціалу. Список використаних джерел: 1. Капітальні інвестиції ⁄⁄ База даних «Державна служба статистики України». URL: http://www.ukrstat.gov.ua (дата звернення 07.10.2019). 91

УДК 330.601 Ніколова О.А., магістр Трусова Н.В., д.е.н., професор Таврійський державний агротехнологічний університет імені Дмитра Моторного, Україна ІННОВАЦІЙНИЙ РОЗВИТОК ЕКОНОМІКИ УКРАЇНИ: ПРОБЛЕМИ ТА ПЕРСПЕКТИВИ Глобалізація, яка стала однією з визначальних характеристик сучасної світової економіки, поставить перед урядами багатьох країн проблемні питання пошуку нових форм і методів адаптації національного економічного та політико-правового середовища. Швидкі зміни факторів, які визначають конкурентоспроможність окремих фірм та цілих держав на світових ринках, динамічний розвиток глобальних відносин змушують уряди при формуванні умов економічного зростання і дедалі більш активно звертатися до проблем забезпечення національної конкурентоспроможності у глобальному масштабі. Важливим для підвищення конкурентоспроможності вітчизняної економіки є перехід України на інноваційний розвиток. Залежність України від імпорту, надмірні масштаби якого обумовлюють вимивання в теперішній час з економіки країни величезних коштів в інтересах інвестування країн - імпортерів своєї продукції в Україну, унеможливлюють створення нових робочих місць, необхідних для забезпечення повної зайнятості робочої сили, та сприяння інноваційному розвитку секторів економіки України. Однак становлення країни, як високотехнологічної конкурентоспроможної держави, неможливе без впровадження новітніх технологій. Головна мета інноваційного типу розвитку полягає в отриманні максимального економічного ефекту від кожної одиниці впровадженого і перетвореного на товар винаходу та ідеї. Можна стверджувати, що в даний час в Україні державної інноваційної політики не існує. Разом з тим інтелект і знання є одним з головних резервів країни, причому єдиним відновлюваним ресурсом. Для його застосування у країни є головне - це освічені кадри та 92

наука, але, на жаль, вони практично не використовуються, тому що немає внутрішнього попиту на інтелект і нове знання, немає інфраструктури, яка цей попит забезпечить. Основою сучасних технологій є фундаментальна наука, яка створює інтелектуальні ресурси суспільства, основу сучасної технології. Впровадження моделі інноваційного розвитку національної економіки (які функціонують в економічно розвинутих країнах) України суттєво ускладнює існуюча структура ВВП, бо головним джерелом валютних надходжень до державного бюджету залишаються гірничометалургійний комплекс (32%), частково харчова та переробна галузі (25%), мінеральні продукти (10%), хімічна промисловість (8%). А власники цих виробництв до останнього часу фактично не здійснювали технологічну модернізацію промислових підприємств, оскільки й без цього мали певні конкурентні переваги на світових ринках за рахунок відносно дешевої робочої сили, сировини та енергоносіїв. У посткризовій економічній ситуації стан зовнішньоторговельного балансу української економіки лише погіршується, що підкреслює стратегічну безперспективність теперішнього місця України. Основна стратегія тих, хто контролюють ключові сектори української економіки, – збільшити свої прибутки, ігноруючи загальну деградацію національного господарського комплексу, зростаюче технологічне відставання, кризові процеси у науці та освіті [1, с. 141]. Таким чином, швидкість виходу України на сучасну траєкторію інноваційного розвитку залежить, насамперед, від збереження потенціалу галузевих науково-дослідних, проектноконструкторських установ, оскільки вони відіграють головну роль в процесі матеріалізації інновацій. З Державного бюджету України фінансується ряд науково-дослідних та дослідноконструкторських робіт, пов’язаних з національною обороною та безпекою, за космічною та Чорнобильською програмами, окремими завданнями та програмами агропромислового комплексу та промисловості. Стан інноваційної діяльності в Україні більшістю науковців визначається як кризовий і такий, що не відповідає сучасному рівню інноваційних процесів у промисловорозвинених країнах та потребам інноваційного розвитку. Стабільне скорочення реальних 93

обсягів фінансування науково-технічного комплексу та відсутність дієвої державної науково-технічної політики не дають підстав для висновку про наявність реального підґрунтя для переходу до інноваційної моделі розвитку. Реформування науковотехнічного комплексу побудовано за принципами частих змін цілей та завдань, без урахування загальновідомих факторів функціонування та розвитку науково-технічного потенціалу: активної та передбачуваної державної підтримки, формування попиту на наукові досягнення з боку реального сектора економіки, тощо. Нормативно-правова база регулювання інноваційної діяльності в Україні є фрагментарною, суперечливою і тому недосконалою. Виконання прийнятих законів в інноваційній сфері є незадовільним. Однак є визначеними підходи і кількісні орієнтири щодо здійснення структурних змін в Стратегії розвитку України на період до 2020 року, де основною метою є підвищення впливу інновацій на економічне зростання України. Все це свідчить, що структура і принципи управління інноваційним розвитком в Україні потребують докорінних змін. Ці зміни повинні бути спрямовані на вирішення основних проблем інноваційного розвитку економіки. За останні роки не було реалізовано заходів у рамках інноваційної політики щодо поліпшення бізнес-середовища, стимулювання компаній до інновацій, розвитку різних інструментів підтримки технологічної модернізації, однак за наявності окремих поліпшень зберігається фрагментарність і нестійкість загального прогресу в даній сфері. До ключових проблем у формуванні й реалізації державної інноваційної політики в Україні належать такі: − недостатня якість бізнес-середовища, збереження нерозвиненості умов для справедливої конкуренції на ринках, а також за одержання державної підтримки; − збереження значних бар’єрів для поширення в економіці нових технологій, обумовлених відсутністю державної технологічної політики й неефективним галузевим регулюванням, включаючи процедури сертифікації, митне і податкове адміністрування; − недостатність зусиль регіональної й місцевої влади щодо поліпшення умов для інноваційної діяльності; 94

− взаємодія бізнесу й держави у формуванні й реалізації інноваційної політики поки що не має регулярного характеру, не забезпечує збалансованого вираження інтересів різних інноваційно-активних підприємств, особливо в нових секторах, що формуються; − недостатня ефективність інструментів державної підтримки інновацій: обмежена гнучкість, нерозвиненість механізмів розподілу ризиків між державою й бізнесом, слабка орієнтованість на стимулювання зв’язків між різними учасниками інноваційних процесів на формування й розвиток науково-виробничих та технологічних партнерств. В економіці України домінують низько-технологічні галузі виробництва, які можна віднести до мало наукоємних галузей: добувна і паливна – 0,8–1 %; харчова, легка промисловість, агропромисловість – 1,2 %. У цілому домінує відтворення виробництва 3- го технологічного укладу (гірнича металургія, залізничний транспорт, багатотоннажна неорганічна хімія та ін.). Відповідно майже 95 % вітчизняної продукції належить до виробництв 3-го та 4-го технологічних укладів [2, с. 255]. В Україні сконцентровано великий науковий потенціал, є багато відкриттів і винаходів, напрацьовано багато інноваційних проектів в ресурсозбереженні, в біотехнології, у лазерній техніці тощо. Необхідно визначити найбільш проривні напрямки, в які, у відповідності до критичної точки фазового переходу, можна мінімально додати інвестиції у вигляді ресурсів і відбудеться перехід в нову якість - в інноваційний рентабельний бізнес, який буде формувати інфраструктуру для інших сфер діяльності [3, с. 32]. Таким чином, можна стверджувати, що економіка України входить до стадії стагнації. Перехід до дієвої державної політики інноваційного розвитку України є одним із першочергових завдань державного управління. Стратегія втілення цієї політики має здійснюватися на системній і послідовній основі. Всі учасники інноваційного процесу мають бути зацікавлені в поєднанні їх інтересів і зусиль у створенні і застосуванні нових знань та технологій з метою виходу на внутрішній і зовнішні ринки з високотехнологічною продукцією. У реалізації цієї взаємодії і створенні таким чином економіки, заснованої на знаннях, роль державної вла95

ди є стрижневою. Тому для забезпечення ефективного інноваційного розвитку економіки доцільно створити фонд сприяння формуванню малих підприємств у науково-інноваційній сфері; запровадити мінімальні орендні ставки для малих інноваційних фірм; встановити квоти для малих інноваційних підприємств при формуванні держзамовлень на інноваційну продукцію; створити керовану інноваційну модель розвитку країни шляхом затвердження національних пріоритетів, на основі яких необхідно започаткувати стратегічні програми розвитку, які об’єднають власні наукові розробки, власний кадровий супровід, вітчизняний виробничий сектор і бізнес. Ці програми мають ґрунтуватися на ресурсному і трудовому потенціалах України та забезпечити сталий, високотехнологічний розвиток економіки країни. Список використаних джерел: 1. Проект «Стратегії інноваційного розвитку України на 2010–2020 роки в умовах глобалізаційних викликів» [Електронний ресурс] – Режим доступу: www.pir.dp.ua/uploads/ StrategizInnovRazvitiyaUkr.doc. 2. Арутюнян С.С. Інноваційна складова нової моделі економічного розвитку України у посткризовий період / С.С. Арутюнян, Р.Р. Арутюнян // Вісник національного університету «Львівська політехніка». – 2010. – № 691. – С. 253–257 3. Федулова Л. Концептуальні модель інноваційної стратегії України / Л. Федулова // Економіка і прогнозування. – 2012. – № 1. – С. 87-100.

УДК 65.016.8 Ніколова О.А., магістр Трусова Н.В., д.е.н., професор Таврійський державний агротехнологічний університет імені Дмитра Моторного, Україна ТЕОРЕТИЧНІ АСПЕКТИ ФІНАНСОВОЇ САНАЦІЇ ПІДПРИЄМСТВА ЯК ІНСТРУМЕНТА АНТИКРИЗОВОГО УПРАВЛІННЯ Перехід економіки України до ринкових умов господарювання надав можливість підприємствам самостійно здійснювати різні види діяльності: виробничу, інвестиційну, фінансову та інші види економічної діяльності. Підприємствам довелося повною мірою відчути вплив бізнес-ризиків всіх рівнях: комерційних, фінансових, валютних, управлінських. У цих умовах керівництвом підприємств не завжди усвідомлювалась значимість отримання інформації, що дозволяє всебічно обґрунтувати фінансові, стратегічні та поточні рішення. Зниження інформаційного ризику було затребуване при розробці стратегії розвитку, бізнес-планування, при виборі надійних партнерів і передбаченні фінансових результатів своєї діяльності. Під санацією, згідно із Законом України "Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом", розуміється система заходів, що здійснюються під час провадження у справі про банкрутство з метою запобігання визнанню боржника банкрутом та його ліквідації, спрямована на оздоровлення фінансово-господарського становища боржника, а також задоволення в повному обсязі або частково вимог кредиторів шляхом реструктуризації підприємства, боргів і капіталу та (або) зміни організаційно-правової та виробничої структури боржника. Цей процес є управлінським, він розтягнутий у часі і просторі, вимагає істотних витрат на його здійснення і розрахунки з кредиторами. Слабке врахування вимог ринку може призвести до того, що це призведе до банкрутства підприємства. Банкрутство є крайньою формою кризового стану підприємства. Воно характеризує стан, коли підприємство не в силах оплатити свою заборгованість 97

і відновити платоспроможність за рахунок власних джерел доходів. Банкрутство є результатом розвитку кризового стану підприємства і ринковим інструментом перерозподілу капіталу. У літературі поняття "банкрутство" охоплює широку сферу економічних і юридичних відносин. Це послужило основою різноманітним уявленням і поглядам наукових шкіл, кожна з яких по-своєму трактує природу цього явища. У більшості випадків переважає правовий підхід. З позицій цього підходу, банкрутство виступає юридичним підтвердженням неплатоспроможності, що є підставою для ліквідації суб'єкта господарювання. Cлід зазначити, що зміст і методи ефективного (звичайного) та антикризового управління мало чим відрізняються. Аналіз досвіду конкурсного виробництва, реорганізації та фінансової санації підприємств показує, що "антикризове управління — найбільш важливий інструмент в умовах падіння платоспроможності підприємств" [1, с. 84]. Необхідною складовою початку процесу фінансової санації як інструменту антикризового управління є комплексна оцінка фінансового стану суб'єктів господарювання. У разі, якщо після проведення аналізу звітності виявляється, що підприємство є неплатоспроможнім, то це створює усі необхідні передумови для початку процесу фінансової санації. Після затвердження фінансової санації необхідно розробити план, який буде складатися з інструментів антикризового управління. В узагальненому вигляді цей план може передбачати наступні інструменти: — санаційні заходи організаційно-правового характеру; — виробничо-технічні санаційні заходи; — фінансово-економічні; — соціальні санаційні заходи. Отже, менеджменту підприємства, котре прагне вийти з кризи, треба буде вирішувати кілька послідовних завдань. У тому числі: усунути наслідки кризи; відновити платоспроможність і стабілізувати становище підприємства; усунути причини кризи. Зазначені завдання можуть бути реалізовані за умови розробки нової стратегії розвитку. На її основі і повинна бути проведена реструктуризація підприємства з метою недопущення повторення 98

кризових явищ в майбутньому. Ключовим елементом нової стратегії підприємства є фінансова складова [2]. Основними учасниками санаційного процесу є саме підприємство, податкові органи, кредитори, перш за все позичальники і банківські структури, з боку яких має бути отримана згода на застосування процедури фінансової санації [3, с. 325]. На практиці відновлення платоспроможності виявилося нагальним завданням для багатьох вітчизняних підприємств, особливо в сучасних умовах господарювання. Вважається, що процес відновлення платоспроможності це справа кожного підприємства. Тим більше, що така сфера діяльності, як його фінанси, на будь-якому підприємстві залишається закритою як для партнерів, так і для більшості співробітників. Основними етапами санаційного процесу є: а) підготовка до фінансової санації; б) санаційний період. Процедура фінансової санації реалізується відповідно до розробленого боржником плану фінансової санації, що містить конкретні санаційні заходи, спрямовані на відновлення платоспроможності підприємства з метою запобігання його ліквідації. Реальна можливість відновлення платоспроможності підприємства — здійснюється на основі взаємної згоди між боржником і кредиторами, із зазначенням терміну реалізації, включаючи графік погашення вимог кредиторів, а також результатів, що досягаються та використовуваних ресурсів і можливих ризиків. При цьому боржнику необхідно підтвердити план фінансової санації відповідними договорами, розрахунками, технічним обґрунтуванням та іншими документами [4, с. 98]. Перевагою процедури фінансової санації для боржника є те, що з моменту введення санації підприємству створюється "м'який" режим. У тому числі припиняються: нарахування неустойки за всіма видами заборгованості підприємства-боржника; винагороди за отриманими кредитами; призупиняється виконання раніше прийнятих рішень суду. Не допускається стягнення грошей з банківських рахунків боржника, за вимогами кредиторів, податкового органу з податків та інших обов'язкових платежів до бюджету, в тому числі, що підлягає задоволенню в безакцептному порядку. Терміни боргових зобов'язань боржника вважаються закін99

ченими, а будь-які вимоги кредиторів до боржника щодо кредиторської заборгованості, що утворилася на момент введення санаційної процедури, можуть бути пред'явлені тільки в межах формованого реєстру вимог кредиторів. Задоволення цих вимог здійснюється в терміни і черговості, встановлених законодавством про банкрутство [5, с. 119]. Для досягнення цілей фінансової санації, на період їх проведення всі адміністративні органи неспроможного боржника усуваються від управління ним, і повноваження з управління майном і справами боржника передаються санаційному керуючому. Санаційні керуючі виступають в якості єдиного уповноваженого органу управління боржника. Реабілітаційним керуючим призначається фізична особа — індивідуальний підприємець, що має на здійснення діяльності з управління майном і справами неплатоспроможних боржників в процедурах банкрутства ліцензію, котра видається уповноваженим органом [5, с. 121]. Таким чином, економічну і соціальну сутність процесу "відновлення платоспроможності підприємства" слід розглядати через призму антикризових заходів щодо поліпшення фінансово-економічного стану підприємства, його фінансової санації. В системі санаційних заходів повинні знаходити відображення заходи щодо підвищення фінансової стійкості підприємства, ліквідності, збільшення прибутку, отримання доходів, а також реструктуризації підприємства і його перехід до нового якісного стану як активного суб'єкта ринкових відносин. Незважаючи на те що, здійснення санації приносить позитивні ефекти окремим підприємствам та економіці в цілому, в Україні вона не користується великою популярністю. Факторами, що стримують процеси фінансової санації на вітчизняних підприємствах, як показують реалії економічної динаміки, є недосконале законодавство, відсутність належного теоретико-методологічного забезпечення процесу санації, нестача грошових ресурсів для забезпечення фінансування санації, дефіцит кваліфікованого фінансового менеджменту. В Україні серед законодавчих процедур банкрутства переважають механізми, орієнтовані на ліквідацію, а не на відновлення платоспроможності та ефективної діяльності фінансово неспроможних господарюючих суб'єктів [6]. 100

Список використаних джерел: 1. Есенберлина Ф.И. Фазы антикризисного управления при снижении финансово-экономического состояния предприятия / Ф.И. Есенберлина // Вестник КАТК. — 2010. — № 6. — 84 с. 2. Білоконь Т.М., Несен Л.М. Санація підприємств: організаційно-економічний механізм / Т.М. Білоконь, Л.М. Несен. — Вінниця, 2010. — С. 7—20. 3. Томпсон А.А., Стрикленд А.Д. Стратегический менеджмент: Концепции и ситуации: учебник для вузов: пер. с англ. — 12-е изд. — М.; СПб.; Киев: Вильямс, 2011. — 928 с. 4. Навашина Т.С. Экономика и финансы предприятия: учебник. — 2-е изд., перераб. и доп. — М.: Московский финансово-промышленный университет "Синергия", 2014. — 352 с. 5. Ефимова О.В.Финансовый анализ: современный инструментарий для принятия экономических решений. — М.: Омега-Л, 2014. — 348 с. 6. Чвертко Л.А. Фінансова санація як інструмент анти- кризового управління / Л.А. Чвертко [Електронний ресурс]. — Режим доступу: http://dspace.udpu.org.ua:8080/jspui/bitstream/6789/2821/1/ finansova%20sanatsiia.pdf УДК 657.421:332 Остапчук С.М., к.е.н, Національний науковий центр «Інститут аграрної економіки», Україна ОБЛІК СІЛЬСЬКОГОСПОДАРСЬКИХ ЗЕМЕЛЬ ПІСЛЯ ЗАПУСКУ РИНКУ ЗЕМЛІ: ЧОГО ОЧІКУВАТИ? Восени 2020 року новий уряд обіцяє запустити в Україні ринок земель сільськогосподарського призначення. Якщо брати до уваги швидкість прийняття законів Верховною Радою України та масштабність оновлення політичної еліти, то можна з впевненістю сказати, що продаж земель точно відбудеться. За роки дії мораторію облік земель розвивався лише в теоретичній площині: сотні публікацій, десятки монографій і 101

дисертаційних досліджень присвячені розробці й удосконаленню методологічних і методичних засад бухгалтерського обліку земель сільськогосподарського призначення та відображення їх у фінансовій і статистичній звітності. На практиці все обмежилось нормами П(С)БО 14 «Оренда» [1], які регулюють операційну оренду, та дозволяють відображати орендовані земельні ділянки (а таких у користуванні підприємств понад 90 %) на позабалансовому рахунку 01 «Орендовані необоротні активи» за вартістю, зазначеною в угоді про оренду. Облік прав користування землею не набув поширення серед малих та середніх підприємств, певною мірою його ведуть лише великі агрохолдинги. Відображення земель у складі основних засобів підприємств передбачає набуття права власності на них, що в умовах дії мораторію є неможливим, відтак норми П(С)БО 7 «Основні засоби» [2] можна застосувати лише до власних земельних ділянок. Отже, той час коли землекористування реалізовується на правах оренди, на перший погляд може скластися враження, що у підприємств обмежені можливості відображення земель у складі балансових активів. Насправді це не так, адже за попередні роки науковцями запропоновано багато різноманітних методичних підходів до постановки земель на баланс. Виникає запитання, чому такі методичні підходи не застосовуються на практиці? На наш погляд, цьому перешкоджає наступне: – українські науковці дуже часто обмежують свої наукові дослідження рамками правових норм, нехтуючи тим, що вирішення проблеми обліку вимагає передусім врахування економічної природи сільськогосподарських земель як особливого активу та інформаційних запитів практики управління. Натомість діючі правові норми (без відповідного логічного аналізу їх доцільності) приймаються за константу, під яку підлаштовуються наукові пропозиції. Як приклад, несприйняття можливості відображення оренди земель сільськогосподарського призначення як фінансової, що з точки зору бухгалтерського обліку – правильно і доцільно, а з позиції Закону України «Про фінансовий лізинг» – неприпустимо. Доречно було б запропонувати зміни до 102

даного Закону, а не відкидати методологічний інструментарій П(С)БО 14 «Оренда»; – в наш час відсутня реальна взаємодія між наукою та органами методологічного впливу – передусім Міністерством фінансів України, яке забезпечує формування та реалізує державну політику у сфері бухгалтерського обліку, затверджує національні положення (стандарти) бухгалтерського обліку, інші нормативно-правові акти щодо ведення бухгалтерського обліку та складання фінансової звітності. Нормативно-правові документи з бухгалтерського обліку розробляються не на основі пропозицій українських вчених, а нашвидкуруч компілюються на основі норм міжнародних стандартів і європейського законодавства. До прикладу, розроблена В.М. Жуком Концепція розвитку бухгалтерського обліку в аграрному секторі економіки України була лише схвалена Колегією Міністерства аграрної політики України (протокол № 1 від 3 лютого 2009 року) [3], але так і не прийнята до реалізації; – при розробці методології бухгалтерського обліку посилюється домінування інтересів суб’єктів глобальної, в той час як інтереси суб’єктів локальної економіки до уваги не беруться. Доказом цього факту є розроблення і прийняття національних П(С)БО на основі міжнародних стандартів, частковий перехід на використання МСФЗ з 2011 року (доповнення Закону України «Про бухгалтерський облік та фінансову звітність в Україні» статтею 121 «Застосування міжнародних стандартів»). Якщо для України землі сільськогосподарського призначення важливі з позиції забезпечення продовольчої і загалом національної безпеки країни, а тому їх облік має бути в пріоритеті, то для гравців глобальної економіки – транснаціональних корпорацій, які фінансують розробку МСФЗ, – це один із основних засобів, який не потребує окремого підходу. Вважаємо, що після запровадження ринку землі увага до бухгалтерського обліку земель сільськогосподарського призначення в Україні буде поступово послаблюватися. Продаж землі змінюватиме пропорції між орендованими і власними земельними ділянками на користь останніх, що дозволятиме підприємствам вести їх облік у складі основних засобів на основі 103

методології П(С)БО 7 / МСБО 16. Крім цього, альтернативою праву власності буде фінансова оренда, при якій у бухгалтерів аграрних підприємств є можливість відображати землі сільськогосподарського призначення на рахунках бухгалтерського обліку. Облік прав користування землею, швидше за все, вже не буде становити значного інтересу для підприємств, хоча й буде доступний. В таких умовах науковій спільноті буде ще важче донести суспільству, керівництву країни, органам методологічного впливу і підприємствам-землекористувачам необхідність прийняття окремої методології бухгалтерського обліку земель сільськогосподарського призначення, з огляду на біологічні та економічні особливості останніх. Окремим трендом на початковому етапі після запуску ринку землі буде затребуваність послуг з експертної грошової оцінки, адже згідно Закону України «Про оцінку земель», експертна грошова оцінка земельних ділянок проводиться у разі відчуження, застави земельної ділянки та відображення вартості земельних ділянок і права користування земельними ділянками у бухгалтерському обліку відповідно до законодавства України [4]. Список використаних джерел: 1. Положення (стандарт) бухгалтерського обліку 14 «Оренда», затверджене наказом Міністерства фінансів України від 28.07.2000 р. № 181. URL: http://zakon4.rada.gov.ua/laws/show/ z0487-00 2. Положення (стандарт) бухгалтерського обліку 7 «Основні засоби», затверджене наказом Міністерства фінансів України від 27.04.2000 р. № 92. URL: http://zakon4.rada.gov.ua/laws/show/ z0288-00 3. Концепція розвитку бухгалтерського обліку в аграрному секторі економіки України. URL: http://magazine.faaf.org.ua/ koncepciya-rozvitku-buhgalterskogo-obliku-v-agrarnomu-sektoriekonomiki-ukraini-1287.html 4. Про оцінку земель: Закон України від 11.12.2003 р. № 1378-IV. URL: https://zakon.rada.gov.ua/laws/show/ru/1378-15

104

УДК 636.2.033 338.439 Павлюк М.М., аспірант Вінницький національний аграрний університет, Україна СТРАТЕГІЧНІ НАПРЯМИ РОЗВИТКУ ТВАРИННИЦТВА Пріоритетним завданням агропромислового комплексу є забезпечення населення країни м’ясною продукцією. Визначальними об’єктивними чинниками розвитку цієї галузі є продовольчі, соціально-економічні, ресурсні та екологічні. Світовий досвід розвинутих країн показує, що збільшити виробництво м’яса та поліпшити його якість можна на основі прийняття стратегічних пріоритетів розвитку галузі тваринництва. Сьогодні в Україні немає іншого шляху, окрім зміни пріоритетів у розвитку агропромислового виробництва у напрямі тваринництва. Основну увагу потрібно приділяти громадському тваринництву – його технічному і технологічному переозброєнню на основі високотехнологічних, адаптивних, ресурсоощадливих технологій і використання високопродуктивного поголів’я тварин. Стан тваринництва є важливим індикатором розвитку соціальноекономічної системи. Його функціонування пов’язане з багатьма галузями національної економіки, які впливають на нього в частині ресурсозабезпечення і розвитку споживчого ринку. Тваринництво є важливим джерелом формування продовольчих ресурсів, яке відповідно до особливої виробничої значущості та специфіки галузевої структури має стати стабілізатором соціальноекономічної ситуації, сприяти створенню власного потенціалу та умов для розширеного відтворення в більшості галузей національної економіки. Тваринництво, як одна з головних галузей сільського господарства, повинно забезпечувати населення основними видами продовольства, а підприємства харчової промисловості сировиною. Призупинити занепад м’ясного скотарства та підвищити конкурентоспроможність його продукції можна за умови розробки і виконання довгострокової національної програми відроджен105

ня та стабілізації м’ясопродуктового підкомплексу. Основні положення зазначеної програми мають розроблятися на базі прийнятих законів розвитку сільського господарства та прогнозів розвитку галузі, указів Президента щодо ціноутворення й функціонування аграрного ринку. При розробці цієї програми потрібно передбачати насамперед зростання обсягів виробництва м’яса на основі збільшення чисельності поголів’я та підвищення їх середньодобового приросту ваги. М. В. Зубець, аналізуючи проблему розвитку м’ясного скотарства в контексті національної продовольчої безпеки, зазначає, що необхідно виходити з тих суттєвих негативних змін, які сталися у функціонуванні галузі тваринництва в процесі так званого реформування агропромислового комплексу. До найбільш суттєвих з них, які мають пряме відношення до національної продовольчої безпеки, належать: – значне – у 2–8 разів (залежно від виду) – скорочення поголів’я сільськогосподарських тварин; – суттєве зростання собівартості і зниження рентабельності виробництва продукції тваринництва [12, с. 19]. Прискорений розвиток м’ясного скотарства в найближчий час і на перспективу тісно пов’язаний з вирішенням найважливішого державного завдання – створення продовольчої незалежності та безпеки країни, зниження імпорту м’ясопродуктів. Успішній реалізації цього завдання сприяють природні умови, що дають змогу виробляти при маловитратній технології конкурентоспроможну продукцію високої якості, а також наявність генофонду з великим потенціалом продуктивності порід, добре адаптованих до умов розведення в різних регіонах країни. Саме тому створення умов для формування ефективного виробництва є вкрай необхідним і першочерговим завданням, яке вимагає негайного вирішення. Вважаємо, що розвиток м’ясного скотарства – це надзвичайно важливий стратегічний пріоритет національної продовольчої безпеки України. О. В. Скидан вважає, що основним пріоритетом аграрної політики має бути формування продовольчої безпеки держави. Інші завдання, навіть першочергового характеру, варто розглядати як складові зазначеного пріоритету. З метою вирішення проблеми продовольчої безпеки найбільш необхідною є розробка но106

вої державної аграрної політики, яка має визначити стратегічні орієнтири та завдання розвитку агропродовольчої сфери країни з одночасною розробкою основних механізмів їхньої реалізації. Вказана політика повинна мати системний характер функціонування, охоплюючи не тільки агропродовольчу сферу, а й питання здорового харчування населення, якості та безпеки продовольства, розвитку сільських територій, наукового забезпечення вказаних процесів та ін. [13, с. 52]. Стратегічними пріоритетними напрямами розвитку м’ясного скотарства та підвищення його конкурентоспроможності мають бути: державна підтримка розвитку м’ясного скотарства; удосконалення породного складу тварин м’ясного напряму; впровадження інноваційно-інтенсивних технологій вирощування тварин; формування та функціонування ринку м’яса; сприяння залученню інвестицій у галузь; удосконалення системи ціноутворення; спрощення системи оподаткування. Отже, метою стратегії розвитку галузі м’ясного скотарства України у довгостроковій перспективі є формування ефективного та стабільного виробництва якісного м’яса, що гарантуватиме продовольчу безпеку країни, насичення ринку доступними для всіх верств населення м’ясними продуктами харчування, забезпечуватиме промисловість сировиною. Для її реалізації потрібно пришвидшити відродження галузі м’ясного скотарства і на цій основі зменшити імпорт м’яса при поступовому підвищенні споживання рекомендованих норм харчування на душу населення, а також сформувати організаційно-технологічні та фінансовоекономічні умови з метою підвищення конкурентоспроможності сільськогосподарських товаровиробників й одночасно поліпшити рівень зайнятості на сільських територіях. Стратегія розвитку галузі м’ясного скотарства України у національному вимірі має реалізуватися на основі підвищення конкурентоспроможності та якості м’ясної продукції, що передбачає модернізацію кормовиробництва, ресурсної забезпеченості матеріально-технічної і організаційно-технологічних компонентів, створення сприятливих фінансовоекономічних умов функціонування високоефективного тваринництва. 107

На наш погляд, обґрунтування стратегії розвитку м’ясного скотарства повинне здійснюватись у такій послідовності: 1. Моніторинг зональних і регіональних особливостей, сільськогосподарських районів та окремих підприємств з найбільш сприятливим нині ресурсним забезпеченням основних складових зовнішнього та внутрішнього середовища для організації й ефективного ведення господарської діяльності з виробництва м’яса. 2. Розробка та функціонування економічного механізму, який забезпечить одержання рівновеликого прибутку виробниками, переробниками і реалізаторами продукції м’ясної худоби на одиницю вкладеного капіталу з урахуванням терміну його обігу. 3. Прийняття державної програми пришвидшеного розвитку м’ясного скотарства, яка допоможе комплексно вирішити організаційні питання щодо створення культурних і поліпшення природних пасовищ, забезпечення насінням, добривами й технікою для догляду за пасовищами, наукового забезпечення, стандартизації всіх технологічних ланок організації виробництва й переробки продукції, надання державної підтримки галузі. 4. Пошук, формування і реалізація інвестиційних та інноваційних програм конкурентоспроможного розвитку галузі. 5. Визначення необхідних обсягів виробництва м’ясної продукції для гарантування продовольчої безпеки країни і нарощування експортного потенціалу. У цих умовах підвищується значення стратегічних заходів із забезпечення стійкого розвитку і підвищення конкурентоспроможності м’ясного скотарства. Під сталим розвитком м’ясного скотарства розуміється багатоаспектна категорія, яка охоплює такі складові: фінансово-економічне забезпечення ресурсами для розширеного відтворення; розвиток виробництва на основі науки й інновацій; підвищення якості продукції; поліпшення екології і родючості землі на основі внесення органічних добрив; соціальний розвиток сільських територій. Повна реалізація усіх перерахованих заходів здатна забезпечити конкурентоспроможність продукції м’ясного скотарства на внутрішньому і зовнішньому ринках. Для розвитку м’ясного скотарства найбільш доцільним є використання таких типів стратегій розвитку суб’єктів господарювання: 108

• захист перебування на ринку; • фокусування на продукті; • стратегія розвитку через диференціацію продукції; • стратегія інтеграційного зростання. Розглянемо більш детальніше кожен тип стратегії: 1. Захист перебування на ринку дозволить збільшити поголів’я тварин і частку вітчизняних порід у структурі стада, наростити обсяги виробництва, розширити кількість племінних і товарних господарств. 2. Фокусування на продукті дасть можливість створення конкурентних переваг: вітчизняних порід у порівнянні з зарубіжними; м’ясної продукції у порівнянні з необробленим м’ясом. 3. Стратегія розвитку через диференціацію продукції (створення таких вітчизняних м’ясних порід і технологій їх утримання, котрі у межах усієї галузі сприймалися як унікальні, з високими якісними характеристиками, що значно відрізняються від зарубіжних порід і гібридів, найбільш адаптовані до природнокліматичних зон вирощування цих тварин в Україні, завдяки впровадженню нових високопродуктивних порід, створення і просування наукових розробок селекції і ветеринарії, формування стабільної репутації галузі тощо). 4. Стратегія інтеграційного зростання, за допомогою вертикальної інтеграції (пов’язана з можливостями об’єднання учасників селекційно-племінного і товарно-виробничого процесів за допомогою вертикальної інтеграції (для посилення конкурентоспроможності галузі); передбачає розширення сфери діяльності учасників за рахунок збільшення виробничого ланцюга (постачальник – виробник – споживач) і дозволяє зменшити витрати, контролювати якість племінної і товарної худоби на усіх етапах процесу виробництва, переробки і реалізації, розширити доступ до джерел сировини і споживачів, що дає істотні стратегічні переваги). Отже, реалізація чотирьох типів стратегій розвитку підприємств м’ясного скотарства України, дасть змогу відновити ефективне функціонування вітчизняних підприємств м’ясного скотарства на основі власних селекційних розробок і генетичних ресурсів, підвищити середньодобовий приріст тварин і економічну привабливість 109

виробництва і переробки, а також рівень продовольчої безпеки країни. При цьому для подальшого функціонування і розвитку галузі на державному рівні слід розробити і реалізувати державну цільову програму “Розвиток м’ясного скотарства України”. Список використаних джерел: 1. Баланюк І. Ф. Аграрні відносини: соціально-економічна суть і місце в системі суспільних відносин / І. Ф. Баланюк // Економіка АПК. – 2000. – № 8. – С. 68–73 2. Березівський П. С. Стратегічні пріоритети розвитку м’ясного скотарства / П. С. Березівський // Сталий розвиток економіки. – 2011. – № 6. – С. 165–169.. 3. Вітков М. С. Інтенсифікація сільськогосподарського виробництва на інноваційній основі : моногр. / М. С. Вітков. – К. : ННЦ ІАЕ, 2008. – 220 с.. 4. Калинчик Н. В. Развитие и эффективное функционирование предприятий на рынке говядины : моногр. / Н. В. Калинчик, О. А. Саенко, В. В. Россоха. – К. : ННЦ ИАЭ, 2009. – 212 с. 5. Месель-Веселяк В. Я. Напрями забезпечення конкурентоспроможності аграрного виробництва / В. Я. Месель-Веселяк // Економіка АПК. – 2009. – № 10. – С. 7–14. 6. Одінцов М. М. Формування і розвиток ринку продуктів тваринництва : моногр. / М. М. Одінцов. – Черкаси : БрамаУкраїна, 2009. – 296 с. 7. Саблук П. Т. Стан і перспективи розвитку агропромислового комплексу України / П. Т. Саблук // Економіка АПК. – 2008. – № 12. – С. 4–19.. 8. Стельмащук А. М. Становлення сталого розвитку тваринницькопродуктового комплексу / А. М. Стельмащук // Інноваційна економіка. – 2010. – № 5. – С. 57–62. 9. Топіха В. І. Формування ринку тваринницької продукції в Україні: проблеми та перспективи /В. І. Топіха. – Миколаїв : МДАУ, 2004. – 221 с. 10. Ульянченко О. В. Формування та використання ресурсного потенціалу в аграрному секторі : монографія / О. В. Ульянченко. – Харків : ХНАУ ім. В. В. Докучаєва, 2006. – 357 с. 11. Яценко В. М. Методологічні основи стратегічного прогнозування економіки АПК / В. М. Яценко // Збірник наукових 110

праць Черкаського державного технологічного університету. – Черкаси: ЧДТУ, 2009. – Серія: Економічні науки. – Випуск 24. – Частина ІІ. – С. 47–50. 12. Стратегія розвитку м’ясного скотарства в Україні у контексті національної продовольчої безпеки / Укр. акад. аграр. наук, Ін-т розведення і генетики тварин ; за ред. М. В. Зубця, І. В. Гузєва. – К. : Аграрна наука, 2005. – 176 с. 13. Скидан О. В. Аграрна політика України в період ринкової трансформації : моногр. / О. В. Скидан. – Житомир : Вид-во “Житомирський національний агроекологічний університет”, 2008. – 376 с. УДК 911.3 Pankaj Srivastava, Saurabh Srivastav Department of Mathematics, M. N. National Institute of Technology, Prayagraj, India Tan C.C. School of Management, Mae fah Luang University, Chiang Rai, Thailand SOFT COMPUTING MARKET RESEARCH ANALYTICS ON RECOMMENDATION FOR TOURISTS DESTINATIONS IN VARANASI-INDIA India had been centre of attraction since the ancient phase of history, In the fourth century, B.C. Megasthenes came to India as an ambassador of Seleucus Nicator during the reign of Chandragupta Maurya and stayed during (302-298) B.C.; many of his observations about India can be found in his book \INDIKA & quot;. As per historical records, it was Fa-Hien who came to India during in 399 A.D. and he compiled all his experiences in his travelogue “Record of Buddhistic Kingdoms.&quot. The Chinese traveler Hiuen Sang who visited India during (630645 A.D.), he was a Buddhist monk, he visited different place in India and observed the social, religious, political culture and economic conditions of the country and wrote in his book ‘Si-yu-ki’ or Record of the 111

Western Countries. He attended Kumbha Mela at Prayag and participated in one of the programs organized by the king Harshavardhan. Al-Beruni visited India during the period 1024-1030 A.D. and spent his years in India in the study of astronomy, medicine, chemistry, etc. His famous book was Kitab- ul-Hind. Marco Polo visited during the 13th century and expressed his experiences about India in his book “The Travel of Marco Polo.” Ibn Batuta, was A Morrish traveler, came to India around 1330; he wrote the book ‘Rehla’ (The Travelogue). The above historical details give a clear indication that India was the center and the leading attraction of tourism from ancient times for the world. The tourism industry has been booming since the last phase of the 20th century and achieving its new heights during the current phase of 21st century in India, the world tourism organization configures that international tourist’s arrival grew by 7% in 2017. The tourists who visited India during post-independence phase did not touch the expected figures as estimated by the Tourism department since earlier government of India had not made much attention to the tourism sector, but its impact is visible during the current phase of the 21st century due to the current tourism promotion policy Govt. of India. The current practice for the selection of tourist destinations depends mainly on an individual’s interest; that’s why the motivation and the reasons for planning a tour are different for different people. To make an enjoyable trip, people do pre-travel research about the list of target destinations and fix some criteria in their minds to make a proper decision for the selection of tourist destinations. Although the thinking process and selection criterion of destinations are uncertain and purely individual’s choice, yet some of the critical criteria are in fashion nowadays, such as ‘General Destination Image,’ ‘Transportation facility,’ and ‘Emotional Values, etc. Each term that is incorporated here has an individual stream of research in the field of tourism research. Nowadays, it is very confusing for a traveler to select a vacation destination from a large set of choices; it can be treated as a choice overload effect. As the choice of tourist destinations reflects the intangibility and vagueness due to that In the present article, we are proposing a Soft computing Market Research model to deal with the problem 112

of choice overload effect and this model will allow tourists to make an order of preference of tourist destinations concerning specific criteria. The proposed model has been analyzed on certain destinations of Varanasi such as Ghats, Vishwanath temple, Ramnagar Fort, Sarnath, etc for the selection of best destination based on specific criteria. УДК 338:436:330.131.7 (045) Патарідзе-Вишинська М.В., здобувач*‡‡‡ Національний науковий центр «Інститут аграрної економіки», м. Київ ХАРАКТЕРНІ ОЗНАКИ ПРОЯВУ РИЗИКІВ В СИСТЕМІ ЗАБЕЗПЕЧЕННЯ ФІНАНСОВОЇ БЕЗПЕКИ ПІДПРИЄМСТВ АПК Агропромисловий комплекс є найважливішим та, водночас, найбільш чутливим до впливу ризиків та невизначеностей різного ґенезу із усіх секторів економіки. Ризики у загальному сенсі – це небезпека виникнення та дії непередбачуваних чинників впливу. Його визначальною властивістю є невизначеність та багатоваріантність у процесі прийнятті управлінських рішень. Як зазначає Тітова С.П., «господарські рішення, пов’язані з ризиком, передбачають і можливість одержання додаткових доходів. Тобто, ризик дає шанс одержати додатковий дохід і водночас допускає ймовірність опинитися у програші» [1, с.33]. Ризик – це завжди суб’єктивна реакція, що базується на будь-якій дії. Ризик як статична категорія та спосіб реагування на загрозу визначається, зокрема, таким: - очікувана невизначена подія (або її ймовірна вірогідність), настання якої призводить до втрат та збитків; - якісна і кількісна характеристика ситуації, що має невизначені наслідки; - обов’язкова наявність несприятливих наслідків; *

Науковий керівник – Дем’яненко М.Я., доктор екон. наук, професор

113

- частота настання однієї події при настанні іншої; - вірогідність настання комерційного збитку. На підтвердження цих тез Берлач А.І. відзначає, що «ризик – це ймовірність виникнення збитків або недоодержання прибутків порівняно з варіантом, що прогнозується» [2, с.159]. Однак, ризик у сфері АПК прийнято пов’язувати більшою мірою з впливом негативних факторів, а отже, отриманням у результаті непередбачуваних збитків. Це пояснюється тим, ймовірність комбінації факторів, що призводять до погіршення прогнозованих показників, саме у системі АПК завжди вища завдяки специфіці сільськогосподарського виробництва (табл.1).

Таблиця 1 Фактори ризикогенності середовища АПК* Природні Ландшафт

Рельєф Геологічні Водні ресурси

Види ризиків системи АПК Економічні Знос технічних засобів та устаткування Невідповідність технологічних Науковопроцесів вимоТехнічні гам регламентів виробництва Кореляція наукових досягнень з виробництвом

Сонячна активність тощо

Недостатня ліквідність

Температурний режим

Фінансові Кліматичні Активність вітру

Зміна ставок кредитування по залученому капіталу Недостатність власного капіталу Ризик бюджетних взаємовідносин Валюті коливання Фондові ризики Страхові відшкодування

114

Соціально-політичні Трудова активність населення Кваліфікаційний ріСоціальні вень зайнятого у АПК персоналу Втрата працездатності персоналу Економічна політика держави Правове регулювання Інституціональні Рівень інвестиційної привабливості галузі

Продовження табл. 1 Недостатнє використання ринкових механізмів ціноутворення

Вологість повітря Кліматичні

Біологічні

Екологічні

Силові

Ринкові Відсутність державних дотацій (субсидій)

Грунтові умови Величина снігового покриву Кількість опадів тощо Біосинтез Біогеоценоз Органогенез Антропогенні утворення Живі організми тощо Техногенне забруднення Антропогенне забруднення Радіаційне забруднення

Ризики системи забезпечення стабільності діяльності суб’єктів

Рейдерство

Рівень розвитку інфраструктури галузей АПК Рівень сировинно-ресурсного забезпечення

Порушення ділової репутації

Оборотність фондів Інформаційні

Виробничі Недосконалість системи менеджменту

Інформаційні вірусні атаки

* Сформовано автором з використанням джерел [1,3,4]

Кожен із зазначених видів ризиків потребує окремої системи прогнозування та запобігання, а їх комбінативна варіативність є умовно прогнозованою. Домінантним для АПК є не окремі ризики, а їх специфічна сукупність у непередбачених комбінаціях. Так, при інших рівних умовах, певні ризики природньої групи здатні звести нанівець усі фінансові зусилля, і саме тому АПК є на сьогодні чи не найкапіталоємнішим видом бізнесу. І навпаки, продуманість системи фінансів допомагає якщо не повністю уникнути, то значно послабити негативний вплив природніх чинників як мінімум у короткостроковій перспективі. Тому, на нашу думку, при розв’язанні про115

блеми впливу ризиків, найбільш актуальним є питання уникнення економічних, зокрема, фінансових ризиків. Економічне середовище, у тому числі його фінансова складова, завжди ризикогенне, тому питання стоїть не як уникнути ризиків, а як мінімізувати їх вплив, тобто знизити ризикогенність. Для досягнення цієї мети важливо визначення об’єктів, які піддаються впливу того або іншого виду ризику, це може бути і комерційна інформація обмеженого доступу, прибуток, активи, фізичні виробничі потужності, управлінський персонал тощо. Для вибору способів уникнення та запобігання ризикам в сучасних умовах важливе значення має виділення «законних» та «незаконних» загрози. До останніх належать такі загрози, які є, як правило, неочікуваними, їх неможливо спланувати, виміряти та адекватно оцінити втрати. До таких загроз відносяться рейдерство, втрати від корупційних схем, невизнання форс-мажорних обставин, методи тиску на персонал тощо. Якщо мова йде про ризики звичайної діяльності, то у цьому зв’язку логічно оцінити ступінь ризику шляхом його математичного виміру, виважити його вплив та оцінити порогове значення ризику. Якщо порогове значення виявиться занадто високим, слід відмовитися від даного варіанту дій щодо його уникнення. До базових методів уникнення фінансових ризиків на макрорівні переважна більшість фахівців відносять: - страхування - адресне пільгове кредитування - лізинг та державна підтримка придбання підприємствами сільськогосподарської техніки - реінжиніринг. Розрахунок дії ризикогенних факторів може бути закладений у системі планування суб’єкта. Фінансове планування є, на нашу думку, значним і, на жаль, майже втраченим здобутком радянської планової економіки. І, хоча вважається, що без ризику немає економічного росту, це тверження справджується при зваженому підході щодо упередження впливу надмірно ризикогенного середовища шляхом планування та прогнозування діяльності. Список використаних джерел: 1.Тітова С.П. Особливості прояву ризику в діяльності аграрних підприємств. URL http://www.agrosvit.info/pdf/14_2009/9.pdf 116

2. Основи економічної безпеки України: Навч. Посібник / [А. І. Берлач, Т. В. Філіпенко] – К. – 2009. – 309 с. 3. Недільська Л. В. Управління фінансовими ресурсами сільськогосподарських підприємств. URL http://magazine.faaf.org.ua/ upravlinnya-finansovimi-resursami-silskogospodarskih-pidpriemstv.html 4. Червінська Т. М. Управління ризиками в АПК як передумова забезпечення стійкості галузі // Ефективна економіка № 11, 2015. URL http://www.economy.nayka.com.ua/?op=1&z=4711 УДК 338.439 Прунцева Г.О., к.е.н, докторант*, Національний науковий центр «Інститут аграрної економіки», Україна АКТУАЛЬНІСТЬ ПРОБЛЕМИ ФОРМУВАННЯ ЕФЕКТИВНОГО ІНСТИТУЦІОНАЛЬНОГО МЕХАНІЗМУ АГРАРНОЇ СФЕРИ ЕКОНОМІКИ Ефективне функціонування інституціонального механізму аграрної сфери економіки є важливою складовою забезпечення сталого розвитку аграрної галузі. Саме дієвий взаємозв’язок між традиційними інститутами формування продовольчих потреб та сучасними інститутами регулювання продовольчого ринку є каталізатором формування конкурентоспроможного ринкового середовища. Функціонування традиційних інститутів у комплексному механізмі регулювання аграрної сфери вимагає якісної системи адаптації традиційних норм інституціонального середовища до сучасних вимог аграрного ринку, а функціонування сучасних інститутів обумовлює необхідність ефективного функціонування системи інституційної інтеграції. Саме необхідність забезпечення інституційної інтеграції сучасних інструментів регулювання аграрного ринку та адаптації традиційних інститутів до існуючих вимог ринкового середовища і актуалізують дану проблематику.

Науковий керывник - Саблук П.Т., д.е.н., академік НААН України

117

На недосконалості сучасної інституційної бази наголошують багато відомих українських вчених. О. Шпикуляк зазначає, що Україна, вступивши на шлях розбудови ринкових відносин в аграрній сфері економіки, зіштовхнулася з проблемами інституціонального характеру, а саме повільною адаптацією ринкових інституцій та інститутів до умов вітчизняної системи агрогосподарювання, незадовільною модифікацією старих і формуванням нових ринкових інститутів, неузгодженістю системи регулювання аграрного ринку, інституцій та інститутів з традиційними економічними відносинами, відсутністю комплексного бачення концептуальних засад інституціонального забезпечення розвитку й регулювання аграрного ринку [7, с. 517]. А. Фролов виокремлює неналежний рівень сформованості інституційної бази, і наголошує на тому, що створено лише формальний інституційний каркас аграрної економіки, в той час як інституційне середовище державного регулювання забезпечення продовольством населення має неповний набір інституцій [5]. На думку О. Заскалкіной інституціональне середовище аграрного сектора економіки не відповідає повною мірою новим викликам економічних перетворень через наявність значного потенціалу системних суперечностей, що виникають через низьку адаптованість до сучасних ринкових реалій інститутів, які залишились у спадок від командноадміністративної системи централізованого управління та через слабку здатність активно вливатись у відтворювальний процес інститутів, породжених трансформаційними змінами [3]. На недосконалості сучасного інституційного середовища також наголошує О. Загурський, який зазначає, що інституціональне середовище визначається високим рівнем соціальної нестабільності, відсутністю актуальності впроваджуваних інституціонально-правових змін для більшої частини сільського населення, зниженням державного контролю за дотриманням правових норм, інституціоналізацією неформальних і неправових типів соціальних взаємодій, слабкістю протестного потенціалу економічних агентів, які зіткнулися з порушенням формальних правил ведення господарської діяльності [2]. Л. Васільєва підкреслює, що недостатній рівень інституційного забезпечення 118

проведених аграрних реформ спричинено недооцінкою впливу неформальних інститутів (звичаїв, традицій), значною інертністю розвитку суспільства тощо [1]. І. Хорішко зосереджує увагу на необхідності формування і впровадження дієвого інституціонального механізму, який забезпечив би екологоекономічну безпеку аграрного виробництва, що зумовлено не тільки реальним незадовільним станом навколишнього природного середовища, але й залежністю продовольчої безпеки країни та її регіонів від якості довкілля [6, с. 59]. До існуючих інституціональних проблем регулювання аграрного ринку, ціноутворення та інфраструктури М. Малік, О. Шпикуляк та А. Розгон відносять відсутність сприяння прибутковості аграрного виробництва, виробленню максимальної доданої вартості і підвищенню експортоорієнтованості галузі [4, с. 12]. Таким чином, аналізуючи проблеми сучасного інституціонального середовища, виокремлені видатними українськими вченими, можна зробити висновок, що сучасний стан інституційної бази не відповідає новим викликам економічних трансформацій, спричинених станом світової економіки та глобалізаційними тенденціями, через наявність системних суперечностей, інертність інтеграції у сучасні інституціональні об’єднання та недооцінку рівня впливу неформальних інститутів, таких як традиції, звичаї та стереотипи поведінки. Неповнота врахування інституціональної складової в умовах дії сучасного економічного механізму розвитку породила чисельну кількість бар’єрів не здатних до його цивілізованої розбудови, саме внесення змін до якого, повинна націлити на подальше динамічне зростання та сприяти сталому розвитку. Тривалий спад обсягів виробництва та перебування в збитковому становищі сільськогосподарської галузі лише розширило коло тих проблем, які стоять перед нею. Загальні програми (Програма розвитку села до 2015 року) або такі, що зосереджувались на окремих галузях сільського господарства як «Національний проект відродження скотарства» і багато інших на практиці не були в достатній мірі втілені. Відхилення відповідних індикаторів за фактом між плановими завданнями були суттєві. Цьому є багато пояснень, в тому числі як суб’єктивного, так й 119

об’єктивного характеру. Нові виклики, які постійно випробовують і вносять часто руйнівні за своєю формою і суттю корективи не здатні бути нівельованими без імплементації методологічних основ інституціоналізму, а значить докорінно змінити галузь, де основним вигодонабувачем повинно бути суспільство. На думку Є. Улько, важливим в цьому контексті була б розробка концепції, яка б доповнювала складовими елементами економічний механізм становлення і розвитку сільського господарства на основі диференціації інституцій та інститутів [8]. Варто відмітити, що розробка концепції з розвитку сільського господарства на основі диференціації формальних та неформальних інституцій та інститутів сприятиме підвищенню ефективності регулювання аграрного ринку та конкурентоспроможності українських товаровиробників. Зростання вимог до інституціоналізації економічного розвитку полягає у все більшому гносеологічному та онтологічному поясненні системних складових, де тектонічними зміненнями слугує диференціація, тобто відокремлення інституцій та інститутів, за змістом, походженням, формами проявів, характером взаємовідносин між ними тощо. Подальший економічний розвиток сільськогосподарської галузі, активізація і підвищення рівня його динамічності у значній мірі має покладатися на інституційне забезпечення концепції його функціонування, що має враховувати безпосередньо умови економічних відносин і ступінь їх розвитку [8]. На теперішній час аграрна галузь України перебуває в активній фазі інституційної трансформації. Будь - яка інституційна трансформація дозволяє привести у відповідність існуючим реаліям взаємозв'язок між функціональним розвитком економіки, формою організації виробництва та формою соціально-економічного об'єднання людей. З одного боку, інституційна трансформація є змістом будьяких змін, або навпаки, зміни відбуваються шляхом (і завдяки) процесам трансформації [9]. Низьку ефективність вітчизняного агропромислового сектору (АПС), порівняно з іншими країнами, на думку Л. Болдирєвої, можна пояснити станом сучасного розвитку інституційного середовища АПС, яке характеризується наступними особливостями: 120

− недосконалістю ринкових регуляторів АПС, які, зокрема, не повністю враховують специфічні особливості виробничозбутової діяльності в аграрній сфері та переробній і харчовій промисловості внаслідок сезонності; − певною суперечливістю окремих нормативно-правових актів, що викликає неоднозначне їх трактування; − використанням адміністративного ресурсу окремими органами державного управління на обласному та районному рівнях щодо обмеження реалізації підприємницького потенціалу, що збільшує трансакційні витрати господарюючих суб'єктів АПС у агропродовольчому логістичному ланцюгові; − недосить ефективне використання природно-ресурсного потенціалу АПС внаслідок його незбалансованості, соціальноекономічної нестабільності в окремі періоди часу, низької конкурентоспроможності окремих видів агропродовольчої продукції на світових ринках; − переважно сировинним характером експорту продукції АПС, що викликаний, зокрема й неналежним унормовання експортно-імпортних операцій; − опортуністичною поведінкою економічних агентів різних галузей АПС, що мають на меті підвищення ефективності своєї діяльності за рахунок інтересів інших (постачальників, збутовиків та ін.), використовуючи для цього й асиметрію комерційної інформації [10, с. 12]. Підсумовуючи виокремлені аспекти можна зробити висновок, що на сьогоднішній час аграрний сектор України знаходиться на активному етапі інституційної трансформації, що сприяє побудові ефективного взаємозв'язку між розвитком економіки, підвищенням прибутковості виробництва та соціальних гарантій населенню. Окрім того, вирішення проблеми формування сучасного інституційного середовища в аграрній сфері економіки відповідно до вимог ринку та особливостей формування аграрної галузі України сприятиме досягненню цілей сталого розвитку.

121

Список використаних джерел: 1. Васільєва Л. М. Інституціональні основи розвитку аграрного сектора економіки / Л. М. Васільєва // Університетські наукові записки. – 2011. - № 4 (40) – с. 379-383. 2. Загурський О. М. Аналіз інституціонального устрою аграрного сектора України / О. М. Загурський // Економіка. Управління. Інновації. - 2014. - № 1. - Режим доступу: http://nbuv.gov.ua/UJRN/eui_2014_1_41. 3. Заскалкіна О. М. Державне регулювання інституціональних перетворень в аграрному секторі економіки України / О. М. Заскалкіна // Державне регулювання процесів економічного і соціального розвитку. – 2016. - № 1(52) – с. 147-153. 4. Малік М. Й., Шпикуляк О. Г., Розгон А. В. Інституціональні особливості розвитку і регулювання аграрного підприємництва / М. Й. Малік., О. Г. Шпикуляк., А. В. Розгон // Збірник наукових праць ВНАУ. – 2010. - № 3 – с. 4-13. 5. Фролов А. Ю. Інституціоналізація державного регулювання забезпечення продовольством населення України : автореф. дис. на здобуття наук. ступеня канд. наук з держ. упр.: спец. 25.00.02 "механізми державного управління" / А. Ю. Фролов. – Київ, 2013. – 23 с. 6. Хорішко І. В. Формування інституційного механізму екологобезпечного агровиробництва / І. В. Хорішко // Науковий вісник Херсонського державного університету. – 2015. - № 4. – Вип. 14. – с. 59-63. 7. Шпикуляк О. Г. Проблеми формування інститутів ринку в аграрній сфері / О. Г. Шпикуляк // Економічні науки. Cерія : Облік і фінанси. - 2010. - Вип. 7(3). - С. 516-522 8. Улько Є. М. Інституціональна складова економічного розвитку тваринництва на основі диференціації впливу інституцій та інститутів / Є. М. Улько // Вісник ХНАУ ім. Докучаєва. Серія: Економічні науки. - 2015. - № 2. - С. 131-141. 9. Жураківський Є.С. Концептуальні засади забезпечення економічної безпеки аграрної галузі в умовах інституційних трансформацій / Є. С. Жураківський // Агросвіт. – 2015. - № 12. С. 63-70. 122

10. Болдирєва Л.М. Формування інституційного середовиша агропродовольчого сектора економіки / Л. М. Болдирєва // Агросвіт. – 2017. - № 4. – С. 10-15. УДК 338.43 Радченко О.Д., к.е.н., с.н.с. ННЦ «Інститут аграрної економіки», Україна СТАН ТА ПЕРСПЕКТИВИ БЮДЖЕТНОГО ФІНАНСУВАННЯ АГРАРНОГО СЕКТОРУ УКРАЇНИ В УМОВАХ ВІДКРИТТЯ РИНКУ ЗЕМЛІ Зміна політичного вектору розвитку України спричинила до зміни законодавчої бази економічного розвитку. Це стосується і сфери бюджетного фінансування аграрного сектору. Новації полягають у тому, що урядом наразі вивчаються проекти відкриття ринку землі, відтак усі можливі фінансові потоки, регульовані державою, мають бути спрямовані на досягнення рівноважності цього ринку. Стан бюджетного фінансування у поточному році характеризується тенденціями, які започатковані у 2017 р., програми за якими сталі. Так, стан фінансування державної підтримки розвитку підприємств аграрного сектору за рахунок загального фонду державного бюджету приведений у табл. 1. Стан фінансування, як і у минулому році, незадовільний, освоєно лише 60% коштів за планом на 3 квартали. Попри те, що плануються і виділяються незначні кошти, навіть виділене фінансування не освоюється належним чином. За приведеними програмами план виконано лише по програмі підтримки розвитку хмелярства, закладення молодих садів, виноградників та ягідників. Цьому сприяє те, що програма розроблена під конкретних заявників, та у галузі добре налагоджені комунікації.

123

Таблиця 1 Стан фінансування державної підтримки розвитку аграрного сектору в 2019 р., тис. грн Програма/напрям 2801030 Фінансова підтримка заходів в агропромисловому комплексі шляхом здешевлення кредитів 2801230 Фінансова підтримка розвитку фермерських господарств 2801350 Державна підтримка розвитку хмелярства, закладення молодих садів, виноградників та ягідників 2801460 Надання кредитів фермерським господарствам 2801540 Державна підтримка галузі тваринництва, зберігання та переробки сільськогосподарської продукції, аквакультури (рибництва) 2801580 Фінансова підтримка сільгосптоваровиробників Разом:

Передбачено на 2019 рік

Передбачено на 1.09.2019

Перераховано на 1.09.2019

127,160,0

80,587,4

800,000,0

363,229,1

136,228,2

400,000,0

119,771,8

119,123,9

200,000,0

100,000,0

14,067,0

3,500,000,0

1,728,373,0

1,036,187,5

881,790,0

507,000,0

331,070,8

5,908,950,0

2,945,533,9

1,717,264,8

Джерело: за даними [1].

Аграріям перераховано 80,58 млн грн для компенсації відсотків за кредитами, найбільші суми отримали аграрії Вінницької, Черкаської та Київської областей. Залучено пільгових кредитів на суму понад 4 млрд грн. За цей період спрямовано 331 млн грн у межах програми часткової компенсації з держбюджету вартості придбаної сільгосптехніки та обладнання вітчизняного виробництва. Якщо раніше до програми входило менше 800 найменувань техніки й обладнання, то зараз – понад 12,5 тис. Програмою скористалися 2899 сільгоспвиробників, які придбали 5104 одиниць техніки й обладнання загальною вартістю 1,6 млрд грн. По галузі тваринництва, за даними Мінагро, уже завершено прийом документів для отримання дотації за утримання корів, яких надійшло понад 1000 заявок, загальна сума фінансування на які закладена у 700,0 млн грн. Дотація надається двічі на рік і нею вже скористалось 885 суб’єктів господарювання за утримання ними 307 тис корів. 124

У Держбюджеті України на 2020 рік [2] на агропідтримку заплановано 4,4 млрд грн проти 6,9 млрд у поточному, аргументуючи це тим, що в попередні роки передбачені кошти не було спожито у повному обсязі. Ці кошти підуть на підтримку фермерів – щоб вони могли придбати землю. Зокрема, кошти спрямують на здешевлення ставки банківського кредиту для купівлі землі та створення фонду для гарантування кредитів для сільгоспвиробників. 30 вересня на Урядовому порталі було оприлюднено Програму дій, яка визначає цілі та пріоритети діяльності Уряду протягом наступних п’яти років. Очікується скасування мораторію на обіг земель сільськогосподарського призначення з 1 жовтня 2020 року. Перспективи фінансування заявлені урядом, полягають у тому, пропонується створення Агентства часткового гарантування кредитів як інструменту, що допоможе малим і середнім фермерам отримувати фінансування на купівлю сільгоспділянок після відкриття ринку землі, ідею якого підтримує Світовий банк [3]. Під час купівлі менше 500 га землі фермери матимуть можливість отримати дешевий кредитний ресурс за ставкою, що не перевищує рівня інфляції”[4]. Таким чином, сферу державного регулювання у галузі бюджетної підтримки очікують значні зміни. Чи призведуть вони до заявленого результату – покаже час. Наразі достеменно відомо, що лише окремі з бюджетних програм мали певну ефективність, крім тієї, що заявлена у паспортах бюджетних програм, та сприяли розвитку певних галузей. Список використаних джерел: 1. Сайт Міністерства аграрної політики та продовольства України Електронний ресурс. URL: https://minagro.gov.ua/ua 2. Проект Закону про Державний бюджет України на 2020 рік Електронний ресурс. URL: http://w1.c1.rada.gov.ua/pls/zweb2/ webproc4_1?pf3511=66853 3. Значна частина держдотацій піде на програми, пов’язані з купівлею землі Електронний ресурс. URL: https://landlord.ua/news/ znachna-chastyna-derzhdotatsii-pide-na-prohramy-pov-iazani-zkupivleiu-zemli-mykola-solskyi/ 4. Яку модель сільського господарства вибудовує уряд реформаторів? Електронний ресурс. URL: https://agronews.ua/node/144005 125

УДК 005.334.4:658.155:005.591.1 Романенко Є.Г., магістр Трусова Н.В., д.е.н.,професор Таврійський Державний агротехнологічний університет ім. Дмитра Моторного, Україна ОРГАНІЗАЦІЙНО-ЕКОНОМІЧНИЙ МЕХАНІЗМ САНАЦІЇ ВІТЧИЗНЯНИХ ПІДПРИЄМСТВ Перехід до ринкових відносин вимагає нової фінансової і управлінської філософії: нових принципів, підходів і механізмів управління фінансами підприємств, корпорацій побудови гнучкої економічної системи. В той же час із ринковою економікою в управлінні фінансами підприємства з’являється нове поняття – фінансова нестійкість, що останнім часом в Україні і світі загалом стає досить поширеним явищем. Спостерігається стійка тенденція до збільшення кількості фінансово-неспроможних організацій. Розгортання фінансової кризи на підприємстві може призвести до його банкрутства. Найкращим засобом запобігання банкрутству є фінансова санація. Із збільшенням процесів глобалізації в світовій економічній системі та переходом України до ринкових умов господарювання змінюються умови і принципи функціонування підприємств. Це потребує внутрішніх змін від кожного з керівників, проте на сьогоднішній момент ми можемо спостерігати тільки окремі випадки ефективної переорієнтації виробництва та впровадження прогресивних методів управління. Санація – система заходів, що здійснюються під час провадження у справі про банкрутство з метою запобігання визнання боржника банкрутом і його ліквідації, спрямована на оздоровлення фінансово-господарського стану боржника, а також задоволення у повному обсязі або частково вимог кредиторів шляхом кредитування, реструктуризації підприємства, боргів і капіталу та зміни організаційно-правової і виробничої структури боржника. Процес санації підприємства це не тільки створення ефективного плану оздоровлення, а й складний процес впровадження запропонованих заходів та постійне їх коригування в залежності 126

від змін зовнішніх умов господарювання. Дослідження внутрішньої структури санації та її взаємозв’язків з іншими економічними категоріями сприяло розробленню статичної та динамічної моделі організаційно-економічного механізму санації за допомогою використання конструктивного та дескриптивного наукових підходів і наповненню змістом кожного із його складових, виходячи із загальнотеоретичних положень та аналізу перебігу санаційних процесів в Україні [8, c. 412]. Теоретичний зміст поняття «санація», розкривається через характеристику цілого комплексу фінансово-економічних, виробничо-технічних, організаційних, правових та соціальних заходів, які спрямовані насамперед на виведення неплатоспроможного підприємства із фінансово-економічної кризи, на відновлення його платоспроможності, досягнення прибутковості та конкурентоспроможності в довгостроковому періоді при збалансованому задоволенні інтересів усіх суб’єктів санаційного процесу [1, c.368]. Важливим напрямом державного регулювання у сфері фінансово-економічного оздоровлення підприємств в Україні є, насамперед, забезпечення конкурентоспроможності як національної економіки в цілому, так і її окремих суб`єктів господарювання, що можливе лише при розробленні та реалізації ефективної системної промислової і конкурентної політики, а також організаційноекономічному врегулюванні процесів відновлення платоспроможності підприємств чи визнання їх банкрутами [ 9, c. 33-36]. Вдосконалення організаційно-економічного механізму відновлення платоспроможності, в цілому залежить від впровадження регіональних програм досудової санації потенційно життєздатних підприємств [7, c. 115]. Створення державою умов для відновлення платоспроможності підприємств можливо здійснювати на основі надання підприємствам: - державного замовлення на виготовлення продукції; - бюджетної підтримки у вигляді безпроцентних кредитів, списання або відстрочення податкових боргів; - звільнення від сплати податків на визначений термін; зниження орендної плати за користування державним та комуналь127

ним майном, інших умов щодо підтримки власного товаровиробника [4, c. 350-353]. Здійснена оцінка адміністративно-правових та організаційно-економічних слабин механізму державного регулювання санаційними процесами вказує на відсутність системності як при його формуванні, так і у процесі його практичного втілення. Тому, організаційно-економічний механізм санації, доцільно проводити на основі використання таких принципів: - узгодження норм законодавчого регулювання процесів відновлення платоспроможності підприємства як з чинним приватизаційним законодавством, так і регуляторними положеннями антимонопольно-конкурентної, бюджетної, податкової, соціальної, регіональної політики та антикорупційної політики; - забезпечення збалансування інтересів всіх суб’єктів організаційно-економічного механізму санації; - адаптація міжнародного досвіду регулювання санації у національній економічній системі та гармонізація законодавства; - здійснення селективної підтримки і стимулювання відновлення платоспроможності тих підприємств та виробництв, що є стратегічно важливими для економіки та безпеки країни на основі проведення регулярного моніторингу їх фінансовогосподарського стану; - забезпечення прозорості процедур банкрутства та санації підприємств. Дослідження державної економічної політики України вказує на відсутність системності у механізмі державного регулювання відновлення платоспроможності підприємств недержавного сектору. При реформуванні організаційно-економічного механізму санації основними принципами визначено: узгодження норм законодавчого регулювання процесів відновлення платоспроможності підприємства; забезпечення балансу загальнодержавних інтересів з регіональними та локальними інтересами суб’єктів санації; забезпечення селективної підтримки і стимулювання підприємств, що мають стратегічне значення для економіки та безпеки країни, а також моніторингу їх фінансово-господарського стану, а саме, забезпечення прозорості процедур банкрутства. 128

Список використаних джерел: 1. Грязнова А.Г. Антикризисный менеджмент / Под редакцией проф. Грязновой А. Г. – М.: Ассоциация авторов и издателей «ТАНДЕМ». Издательство ЭКМОС, 2011. – 368 с. 2. Гукалюк А.Ф., Кохан М.О. Проблеми економічної політики України у сфері фінансового оздоровлення підприємств // Економіка: проблеми теорії та практики. – Дніпропетровськ, 2012. – № 216/1. - С. 139-148 . 3. Гриньова В.М., Коюда В.О. Фінанси підприємств: Навч. посіб. – 2-ге вид., перероб. і доп. – К.: Знання-Прес, 2014. – 424 с. 4. Кохан М. Зарубіжний досвід регулювання санаційних процедур та можливості його впровадження в Україні // Вісник ЛНУ імені Франка. Серія економічна. Вип. 34. - Львів, 2014. – С. 349-357. 5. Карвацка Н.С. Зарубіжний досвід регулювання процесів банкрутства // Вісник Технологічного університету Поділля. 2013.- №4.- С. 168-170. 6. Ларіонова К. Формування санаційного потенціалу як інструменту управління санацією підприємств легкої промисловості [Електронний ресурс] / К. Ларіонова, Т. Донченко // Соціальноекономічні проблеми і держава. – 2012. – Вип. 2 (7). – С. 38-47. – Режим доступу до журн. : http://sepd.tntu.edu.ua/images/stories/pdf/ 2012/12lklplp.pdf. 7. Сапа Н.В. Компаративний аналіз світового і вітчизняного досвіду антикризового державного управління / Н.В. Сапа // Держава та регіони. Серія: Державне управління. – 2011. – №1. – С. 115-119. 8. Терещенко О.О. Фінансова санація та банкрутство підприємств: Навч. посібник. - К.:КНЕУ, 2014.-412с. 9. Швидаренко Г.О., Дмитренко А.І. Санація балансу в системі антикризового управління підприємством. // Актуальні проблеми економіки.- 2013.-№4.- С.33-36.

129

УДК 631.164.23:338 Романенко Є.Г., магістр Трусова Н.В., д.е.н., професор Таврійський Державний агротехнологічний університет ім. Дмитра Моторного, Україна ІНВЕСТИЦІЙНА ПРИВАБЛИВІСТЬ АГРАРНОГО СЕКТОРУ УКРАЇНИ: ШЛЯХИ ПОКРАЩЕННЯ Інвестиції – ключовий елемент економічного зростання країни, що забезпечує збільшення певної частини щорiчного валового внутрішнього продукту країни. Україна перебуває в переліку країн з найнижчою інвестиційною привабливістю. Це наслiдок зменшення ділової активності більшості суб’єктів господарювання, погіршення інвестиційного клімату та можливостей бюджетів усіх рівнів. В Українi існує нестача інвестиційних ресурсів та відсутність сприятливих умов для їх накопичення. Сьогоднiшнє покращення і формування сприятливого інвестиційного клімату в державі позначиться на її майбутньому. Інвестиції є невід’ємною складовою ринкових відносин, основна цільова спрямованість яких полягає у стійкому, поступовому та регулювальному розвитку суспільного виробництва. Недооцінка ролі інвестиційної діяльності або навіть звуження її функцій неминуче призведе до диспропорції економічного розвитку та загострення суперечностей суспільного розвитку. Широке коло інвестиційних ризиків у сільському господарстві та інвестиційна політика повинні бути спрямовані не лише на збільшення інвестицій в сільське господарство, але й на забезпечення того, щоб інвестиції носили стійкий характер. Головна причина в тому, що інвестиційний клімат в Україні вважається досить ризикованим, умови ведення бізнесу в країні гірше, ніж в порівнянних країнах Східної Європи та інших країнах з доходом нижче середнього рівня. Політичні ризики та їх наслідки для стабільності політики та нормативної бази, оподаткування і корупція – основні стримуючі фактори для бізнесу та інвестицій в Україні. 130

Основними джерелами фінансування підприємств агробізнесу залишаються особисті заощадження (14%) і внутрішнє самофінансування у формі нерозподіленого прибутку (60%). Зовнішнє фінансування за допомогою банківських кредитів (27%) і фінансування трейдерами / постачальниками (5%) в рідких випадках виявляється прийнятним рішенням для агробізнесу. Кредитори в Україні орiєнтовані на великі підприємства агробізнесу. Холдинги використовують різні методи, включаючи первинне розміщення акцій, приватне розміщення, для залучення міжнародного капіталу. Подібний перекіс у фінансуванні обмежує зростання сільського господарства і харчової промисловості, особливо для малих і середніх сільськогосподарських підприємств і самих дрібних домогосподарств. Це не дозволяє їм робити інвестиції в модернізацію фермерського обладнання та підвищувати ефективність і прибутковість. слабке фінансове становище змушує їх приймати фінансування сезонного та оборотного капіталу з будь-якого доступного джерела, і відразу ж продавати зібраний врожай, коли пропозиція велика, а ціни, як правило, низькі [3]. В наш час постала необхідність створення принципово нових організаційних структур для успішного функціонування економічного механізму державної інвестиційної політики. Важливу роль відіграє вдосконалення правового, організаційного та економічного механізму управління інвестиційними процесами. Натомість в Україні існують обтяжливі регуляторні процедури, зокрема: складність адміністрування податків, кількість та складність отримання дозволів, технічне регулювання (сертифікація та стандартизація), що в свою чергу створює перелік демотивуючих факторів [2]. Основа покращення інвестиційної привабливості сільського господарства України полягає в наданні допомоги в оцінюванні та розробленні політики з мобілізації інвестицій у сільське господарство для сталого економічного зростання та розвитку. Головним завданням, яке стоїть перед Україною поліпшення та стабілізація інвестиційного клімату та створення відповідного дієвого механізму економічного стимулювання. З цією метою необхідно задіяти такі чинники: - лібералізація й дерегуляція діяльності підприємств аграрної сфери, для чого необхідно створити діючу схему виявлення й шви131

дкого усунення бар’єрів для створення, ведення бізнесу в даній сфері. До схеми входить комплекс заходів щодо зниження ступеня втручання з боку держави в бізнес, надання підприємцям можливості діяти вільно і отримувати прибуток в умовах конкуренції; - стабільність і передбачуваність правового поля. З цією метою необхідно узгодити існуючі, розробити й ухвалити нові закони, які встановлюють єдині правила гри для підприємств усіх форм власності. Насамперед, таку роботу слід провести щодо цивільного, трудового, податкового й комерційного права, законодавства про захист прав у сфері інтелектуальної власності, патентів, політики передачі технологій та прямих іноземних інвестицій; - змінити стереотипи поведінки та адаптуватися до нових вимог ринкової економіки; - наступним чинником, який безперечно є основою формування будь-якої моделі економічного стимулювання інноваційноінвестиційної діяльності, є людина. Необхідним є відхід від усталених поглядів на людський фактор і сприйняття його як основного багатства підприємства, що створює необхідність переосмислення методів та підходів, щодо системи стимулювання. Слід переосмислити роль людського фактора у межах виробничих функцій і відповідно до нових вимог ринкових відносин сформувати демократичний підхід до управління трудовими ресурсами, який передбачає застосування політики втручання працюючого в процес управління господарством, що створює прозорість відносин та посилює почуття відповідальності. Зворотною стороною такого підходу є існування високих вимог стосовно кваліфікації та професійних вимог, які пред’являє працівникові науково-технічний прогрес і це в свою чергу створює проблему соціальної цінності праці. Якість інвестиційної політики безпосередньо впливає на рішення інвесторів. Прозорість, політика узгодженості та відсутність дискримінації можуть підвищити довіру інвесторів. Безпечний доступ до природних ресурсів, добре функціонуючий ринок та ефективні механізми забезпечення виконання контрактів та компенсації експропріації також мають важливе значення для подальших інвестицій в сільське господарство. 132

Список використаних джерел: 1. Статистичний збірник «Регіони України» 2012 рік Ч.1/ За ред. О.Г. Осауленка. – К: Державний комітет статистики України, 2013. – 367с. 2. Пеструха СВ. Наукові підходи до побудови системи стимулювання інвестування економіки України / С.В.Пеструха, М.М. Колотуша // Актуальні проблеми економіки, - 2008. №10(65). - С.39-48. 3. Радченко В.А. Роль инвестиций в повышении эффективности сельскохозяйственного производства / В.А. Радченко // Економіка АПК. - 2006. - № 1. - С.106-109. 4. Дудчик О.Ю. Аналіз капітального інвестування агропромислового комплексу України / О.Ю. Дудчик // Глобальні та національні проблеми економіки. – 2015. – № 4. – С. 826–829. УДК 338.28:330.5 Руденко М.В., к.е.н., доцент, докторант Національний науковий центр «Інститут аграрної економіки», Україна ВПЛИВ ЦИФРОВИХ ТЕХНОЛОГІЙ НА УПРАВЛІННЯ СІЛЬСЬКОГОСПОДАРСЬКИМИ ПІДПРИЄМСТВАМИ Науково-технічний прогрес в основі якого закладені еволюційні зміни техніки, технології, організації та управління виробничими процесами є невід’ємною складовою сучасного економічного розвитку аграрного сектору економіки країни. Технологічне оновлення як процесу виробництва, так і управління ним, виступає базисом ефективного функціонування та гарантом підвищення конкурентоспроможності сільськогосподарських підприємств у мінливому ринковому середовище. Рівень використання технологій здійснює інтегральний вплив на економічні, техніко-технологічні, соціальні, екологічні на інші аспекти діяльності аграрних підприємств. Висока швидкість трансформаційних процесів, які відбуваються в аграрній сфері, обумовлює стрімку зміну багатьох аспектів розвитку сіль133

ськогосподарських підприємств. Цифровізація поширюється на все більшу кількість процесів та явищ, які протікають в агропідприємствах, що потребує проведення відповідних досліджень й обумовлює їх актуальність [1, с. 204]. Цифровізація технологічних, економічних та управлінських процесів на кожному окремому сільськогосподарському підприємстві поступово впливає на загальний розвиток цифрових активів сільського господарства нашої держави. Наявні цифрові активи сільськогосподарських підприємств дозволять миттєво реагувати на нові виклики аграрного ринку та постійно розвивати як існуючі технології, так і впроваджувати інноваційні, що значно посилює позиції вітчизняних товаровиробників у відкритій конкурентній боротьбі на ринку агропромислової продукції. Перш ніж проаналізувати вплив сучасних технологій на процес цифровізації управління в сільськогосподарських підприємствах, вважаємо за доцільне згрупувати останні за окремими блоками, що в подальшому дозволить більш комплексно виявити вплив окремих груп технологій на виконання управлінських функцій. Прикладні аспекти впливу сучасних технологій на управлінську діяльність у сільськогосподарських підприємствах досліджували: В. Смолінський, В. Хомка [2] (в розрізі впливу комп’ютерних технологій на інноваційний потенціал аграрних підприємств), В. Бойко [3] (як інструмент підвищення конкурентоспроможності), І. Носатов [4, с. 401] (діджиталізація управління за умов змін національної економіки), Л. Крачок [5] (проблеми і перспективи використання новітніх технологій у сільському господарстві), О. Шубравська [6] (вітчизняні реалії інноваційних трансформацій агропромислового сектора економіки України) віддаючи належне зазначеним науковцям зауважимо, що дослідники описували вплив технологій як на окреме сільськогосподарське підприємство, так і на галузь взагалі, проте групування технологій за певними ознаками (в тому числі по ступеню впливу на управлінські процеси) нами не було виявлено, що послугувало відправною точкою для проведення авторського дослідження в цьому напрямку. Окремі спроби групування сучасних технологій в аграрній сфері зробили практики з компанії SMART Farming (м. Київ) [7], 134

які спеціалізуються на наданні консалтингових послуг з широкого спектру питань пов’язаних із веденням аграрного бізнесу, в тому числі застосуванні новітніх агротехнологій в практичній діяльності сільськогосподарських підприємств. Проте групування цифрових технологій здійснювалося з метою наглядної демонстрації для потенційного клієнта всього спектру послуг, що надаються компанією, тому, з наукової точки зору, цінність наведеного на сайті компанії групування технологій досить обмежена. На основі роботи [8] нами було проведено групування сучасних технологій, які притаманні процесу цифровізації управління, на п’ять груп (рис. 1).

Рис. 1 Технології притаманні процесу цифровізації управління в сільськогосподарських підприємствах Джерело: згруповано автором на основі [8]

Деталізуємо технології притаманні процесу цифровізації управління в сільськогосподарських підприємствах: – Інтернет технології, до яких належать аграрний Інтернет речей IoT, швидкісний 4G-5G Інтернет, різноманітні аграрні онлайн додатки, сервіси та форуми, блокчейн технології тощо. Інтернет технології в управлінні сільськогосподарськими підприємствами покликані значно поліпшити та пришвидшити комунікації як 135

в середині підприємства, так із зовнішнім середовищем. На розвиток сільськогосподарських підприємств стали все більше впливати технології, не пов’язані безпосередньо з вирощуванням та збором сільськогосподарських культур, а відповідальні за планування, управління бізнес-процесами, продаж врожаю, а також комунікації з потенційними покупцями по різних каналах, саме ці технології окреслюють проблемну область цього блоку та тісно пов’язані з використанням Інтернету; – інформаційно-комунікаційні технології, які складаються із цифрових платформ, аграрних мобільних додатків, мобільних месенджерів. Широкий спектр застосування інформаційнокомунікаційні технології в управлінні поширюється від новин і актуальних цін на с/г продукцію до розміщення комерційних та інформаційних оголошень. Важлива риса цифрових платформ та мобільних додатків полягає в сервісі Push-повідомлень, що дозволяє швидко робити одночасну розсилку інформації всім користувачам. Таке повідомлення висвічується на екранах мобільних пристроїв, що дозволяє охопити усіх без виключення абонентів. Pushповідомлення – потужний канал передачі інформації цільовій аудиторії; – сенсори та датчики, полегшують процес управління сільськогосподарським підприємством в розрізі можливостей отримувати інформацію в різних спектральних діапазонах для прорахунку вегетаційних індексів або складання мап розподілу ґрунтів. Всі дані надаються управлінцю з точними координатами та можливістю детального вивчення і лабораторного аналізу. Технологічні можливості аграрних сенсорів та датчиків дозволяють формувати карти внесення азоту та гербіцидів, засобів захисту рослин, створювати візуальні та NDVI-мапи полів тощо; – космічні технології, які включають супутникові знімки (космічне зондування, мультиспектральна зйомка), безпілотні літальні апарати (БПЛА), мала авіація (дрони), геоінформаційні сервіси тощо. Практичне використання окреслених технологій дозволяє здійснити візуалізацію динаміки аналізу ґрунтів, проводити аналіз супутникових знімків, створювати карти врожайності культур, визначати найбільш продуктивні та врожайні ділянки полів (в межах підприємства), відстежувати динаміку розвитку 136

культур, контролювати фактичний стан полів, здійснювати аргументований прогноз врожайності тощо; – штучний інтелект, поєднує в собі машинне навчання робототехніку, IoT (аграрний Інтернет речей), Big Data (обробка структурованих і неструктурованих даних), 3D друк. Сільськогосподарські підприємства потребують автоматизації найрізноманітніших складових своєї діяльності. Перш за все, це бюджетування, контроль доходів і витрат, управління персоналом, проектами, продажами, договорами та документацією і т.д. Передові сільськогосподарські підприємства впроваджують системи CRM (управління взаєминами з клієнтами) та BPM (управління бізнеспроцесами), яка покриває більшість завдань і може об’єднати, «оркеструвати» інше наявне програмне забезпечення. На основі BPM-системи також є галузеві рішення для управління земельним фондом, прогнозування врожайності на основі статистичних даних, планування земельних робіт, посіву та збору врожаю, тобто використання технологій штучного інтелекту значно посилять управлінські можливості суб’єктів аграрної сфери. Таким чином, провівши аналіз впливу цифрових технологій на управління сільськогосподарськими підприємствами зазначимо, що впровадження в управлінську діяльність аграрних товаровиробників сучасних цифрових технологій виступає основною рушійною силою прогресу в аграрній сфері. Нова модель економічного зростання сільськогосподарських підприємств, яка ґрунтується на інформаційно-цифровому типі розвитку, передбачає зміну загальної парадигми управління виробничими процесами. Пріоритетами цифрової складової розвитку є інтелектуалізація виробничої та управлінської діяльності, екологічність, використання сучасних технологій, цифрових помічників, оновлення техніко-технологічної бази тощо. Список використаних джерел: 1. Руденко М. В. Особливості впливу цифровізації на функціонування сільськогосподарських підприємств. Вісник ХНАУ. Серія «Економічні науки». Зб. наук. праць. 2019. № 1. С. 202–212. 2. Смолінський В., Хомка В. Комп’ютерні технології як чинник підвищення інноваційного потенціалу аграрних підприємств. Науковий вісник НЛТУ України. 2012. Вип. 22. С. 355–360. 137

3. Бойко В. В. Інформаційні технології як інструмент підвищення конкурентоспроможності сільських територій. Збірник наукових праць Таврійського державного агротехнологічного університету (економічні науки). 2014. №4(28). С. 299-302. 4. Менеджмент ХХІ століття: глобалізаційні виклики. ред. І.А. Маркіна. Полтава: Сімон, 2017. 728 с. 5. Крачок Л. І. Новітні технології у сільському господарстві: проблеми і перспективи впровадження. Сталий розвиток економіки. 2013. Вип. 3(20). С. 224–231. 6. Шубравська О. В. Інноваційні трансформації агропромислового сектора економіки України: світові тенденції та вітчизняні реалії. Економіка і прогнозування. 2010. № 3. С. 90–102. 7. Автоматизація управління агробізнесом. URL: https://smartfarming.ua/ua-blog/avtomatizatsiya-upravleniya-agrobiznesom. 8. Руденко М. В. Теоретичні підходи до цифровізації управління в сільськогосподарських підприємствах. Економіка та управління АПК. Зб. наук. праць. 2019. Вип 2. УДК [336.5+005.591.6]:631.145 Русакович А.Н., научный сотрудник* Республиканское научное унитарное предприятие «Институт системных исследований в АПК Национальной академии наук Беларуси», Республика Беларусь К ВОПРОСУ ОЦЕНКИ ИНВЕСТИЦИОННОИННОВАЦИОННОГО ПОТЕНЦИАЛА АГРАРНОГО СЕКТОРА ЭКОНОМИКИ Одним из важнейших элементов в системе формирования и использования инвестиционно-инновационного потенциала аграрного сектора экономики является его достоверная оценка, от результатов которой зависит качество принимаемых управленческих *

Научный руководитель – Шпак А.П., д.э.н., профессор

138

Н.Н. Муравьева Н.С. Юрлова Я.Ю. Зяблицева А.М. Каган, А.А. Тимаев, А.А. Гончарова И.И. Пантелеева Л.Е Тезина

Использование в АПК

Уровень оценки

Интерпретация результатов

Сравнение с нормативом

Нормирование показателей Расчет обобщающего показателя

Автор

Система показателей

решений по дальнейшему инвестиционно-инновационному развитию организаций. Следует отметить, что в указанном направлении в отечественной и зарубежной научной литературе до настоящего времени не предложено универсальной общепризнанной методики. Кроме того, большинство авторов исследует отдельно инвестиционный и инновационный потенциалы. Поэтому актуальным направлением исследования является совершенствование методологии оценки инвестиционно-инновационного потенциала агропромышленного производства на основании анализа имеющихся разработок, с учетом их преимуществ и недостатков. В результате исследований установлено, что происходит прирост научных знаний: некоторые ученые разрабатывают методики, используя уже существующие. Так, Н.Н. Муравьева для оценки производственного потенциала использует показатели, предложенные М.К. Сторовойтовой и П.А. Фоминым. В свою очередь Н.С. Юрлова для оценки рыночного потенциала применяет систему показателей, разработанную Н.Н. Муравьевой. Существующие подходы к оценке отличаются по различным критериям: уровень и методы оценки, способ определения величины потенциала. Сравнительный анализ подходов по установленным критериям представлен в таблице 1. Таблица 1 Сравнительный анализ подходов к оценке инвестиционно-инновационного потенциала

+ + +

+ +

+ -

организация организация организация

организация

+ +

+ -

организация регион

+ -

139

Продолжение табл. 1 Ю.С. Жукова, Н.С. Юрлова О.П. Советникова Н.Ф. Менова Д.Б. Шальмиева, В.П. Чешева

организация

+ +

+ +/-

+ +

регион регион

организация

Примечание. Разработано автором по результатам проведенных исследований.

Так, одни авторы предлагают лишь совокупность показателей для оценки, другие – включают в методику способы построения обобщающих показателей, в том числе с помощью их нормирования, третьи – проводят оценку на основе сравнения показателей с установленными нормативами. Наиболее проработанные подходы предусматривают проведение интерпретации полученных числовых значений. Преимущества и недостатки изученных методических подходов представлены в таблице 2. Таблица 2 Сравнительный анализ основных методических подходов к оценке инвестиционно-инновационного потенциала Автор Н.Н. Муравьева Н.С. Юрлова

Я.Ю. Зяблицева

А.М. Каган, А.А. Тимаев, А.А. Гончарова И.И. Пантелеева

Преимущества Недостатки Инвестиционный потенциал Возможность сравнения между организациями. Учет рыночного поТрудоемкий процесс расчета тенциала. Научная обоснованность используемой системы показателей Простота расчета. Учет рыночного Сложность сравнения органипотенциала. Научная обоснованность заций между собой используемой системы показателей Возможность изменения системы показателей оценки в зависимости от Наличие субъективизма в целей исследований (динамичность, выборе системы показателей гибкость методики). Обоснование для оценки величины потребности в инвестициях. Возможность сравнения между организациями Инновационный потенциал Трудоемкий процесс проведеИспользование различного методония расчетов. Наличие субълогического инструментария (проективизма из-за оценок эксцессный и системный подходы, пертов экспертная оценка и кластеризация) Определение уровня и вида инновационной деятельности. Возможность Учет только внутренней срепроведения сравнения между оргады организации низациями

140

Продолжение табл. 1 Л.Е Тезина Ю.С. Жукова, Н.С. Юрлова

Научная обоснованность используемой системы показателей. Возможность проведения сравнения между регионами Простота расчета. Научная обоснованность используемой системы показателей

Проводится оценка ресурсов регионов без изучения эффективности их использования Невозможность проведения сравнения между организациями Проводится оценка ресурсов регионов без изучения эффективности их использования

О.П. Советникова

Возможность проведения сравнения между регионами

Н.Ф. Менова

Научная обоснованность используемой системы показателей. Возможность проведения сравнения между организациями

Трудоемкий процесс проведения расчетов.

Научная обоснованность используемой системы показателей

Не предложена система интегрирования показателей, поэтому невозможно провести сравнение между организациями

Д.Б. Шальмиева, В.П. Чешева

Примечание. Разработано автором по результатам проведенных исследований

По результатам исследований установлено, что у исследователей не существует единого подхода к пониманию сущности и структуры инвестиционно-инновационного потенциала, поэтому они предлагают различные показатели для оценки. Это указывает на необходимость совершенствования методологии оценки инвестиционно-инновационного потенциала в агропромышленном производстве Республики Беларусь, учитывающей специфику АПК. Список использованной литературы: 1. Жукова, Ю.С. Оценка инновационного потенциала сельскохозяйственного предприятия / Ю.С. Жукова, Н.С. Юрлова // Успехи современной науки и образования. – 2016. – № 12, Т. 4. – С. 73–74. 2. Зяблицева, Я.Ю. Методические положения по определению инвестиционного потенциала сельскохозяйственных организаций / Я.Ю. Зяблицева // Аграрная наука – сельскому хозяйству : сборник статей XII Международной научно-практической конференции : в 3 кн., Барнаул, 07–08 февр. 2017 / ФГБОУ ВО «Алтайский государственный аграрный университет». – Барнаул, 2017. – Кн. 1. – С. 191–193. 141

3. Каган, А.М. Управление инновационной деятельностью на уровне регионального агропромышленного комплекса : рекомендации / А.М. Каган, А.А. Тимаев, А.А. Гончарова. – Горки : БГСХА, 2015. – 68 с. 4. Менова, Н.Ф. Подходы к оценке инновационного потенциала экономического объекта / Н.Ф. Менова // Инновационное развитие российской экономики: сборник трудов IX Международной научно-практической конференции (Москва, 2528 октября 2016 г.) / Российский экономический университет имени Г.В. Плеханова; Российский гуманитарный научный фонд. – Москва, 2016. – С. 274–276. 5. Муравьева, Н.Н. Методика оценки инвестиционного потенциала коммерческих организаций: комплексный подход / Н.Н. Муравьева // Экономический анализ: теория и практика. – 2015. – № 42. – С. 52–66. 6. Пантелеева, И.И. Совершенствование экономического механизма инновационного развития перерабатывающих организаций АПК : автореф. дис. … канд. эк. наук : 08.00.05 / И.И. Пантелеева, БГСХА. – Горки, 2019. – 27 с. 7. Советников, О.П. Повышение конкурентоспособности региона на основе развития его инвестиционно-инновационного потенциала : автореф. дис. … канд. эк. наук : 08.00.05 / О.П. Советников ; БГУ. – Минск, 2019. – 28 с. 8. Тезина, Л.Е. Формирование инновационного потенциала предприятий АПК региона [Электронный ресурс] / Л.Е. Тезина // Системное управление. – 2016. – № 1 (30). – Режим доступа: http://sisupr.mrsu.ru/2016-1/PDF/Tezina.pdf. – Дата доступа: 01.10.2019. 9. Шальмиев, Д.Б. Современный подход к оценке инновационного потенциала предприятия / Д.Б. Шальмиев, В.П. Чешева // Актуальные проблемы гуманитарных и естественных наук. – 2015. – № 7-4. – С. 87–91. 10. Юрлова, Н.С. Результативный подход к оценке инвестиционного потенциала предприятия / Н.С. Юрлова // Успехи современной науки. – 2017. – Т. 7, № 4. – С. 189–191.

142

УДК 338.1 Саковец Т. А., студентка Хованская М. М., преподаватель Барановичский государственный университет, Беларусь ОЦЕНКА ЭФФЕКТИВНОСТИ ИННОВАЦИОННО-АКТИВНЫХ ОРГАНИЗАЦИЙ РЕСПУБЛИКИ БЕЛАРУСЬ На протяжении первой половины нынешнего десятилетия негативная тенденция к снижению числа инновационно-активных предприятий наблюдалась и в промышленном комплексе Республики Беларусь. В целом в современных условиях масштабы реализации продуктовых и процессных инноваций в промышленности Республики Беларусь достаточно невысоки. В частности, в 2017 году доля организаций, осуществлявших продуктовые инновации, в общем числе субъектов хозяйствования промышленности Беларуси составила лишь 19,4 %, а аналогичная по смыслу доля применительно к организациям, осуществлявшим процессные инновации, − лишь 4,8 %. Удельный вес инновационно-активных организаций промышленности в общем числе обследованных организаций промышленности по областям Республики Беларусь и г. Минску приведен на рисунке 1. Основным источником финансирования инноваций в промышленности республики в современных условиях являются собственные средства предприятий. Кроме того, значимыми источниками финансирования инноваций в промышленности Республики Беларусь являются средства кредитов и займов и средства республиканского бюджета.

143

35 30 25 20 15

2015

2017

5 0

2018

Рис. 1. Удельный вес инновационно-активных организаций промышленности в общем числе обследованных организаций промышленности по областям и г. Минску (в процентах). Участие белорусских банков в финансировании новаторской деятельности в стране посредством предоставления соответствующих кредитных ресурсов в последние годы имело тенденцию к некоторому снижению. В Программе социально-экономического развития Республики Беларусь на 2016-2020 годы в качестве приоритетных для развития национальной экономики обозначены следующие высокотехнологичные сферы хозяйственной деятельности [1]: 1) индустрия информационно-коммуникационных технологий; 2) атомная и возобновляемая энергетика; 3) сфера биотехнологий; 4) сфера нанотехнологий; 5) фармацевтическая промышленность; 6) приборостроение; 7) электронная промышленность. В частности, Программой социально-экономического развития Республики Беларусь на 2016-2020 годы предусматривается ввод в действие Белорусской атомной электростанции, вблизи ко144

торой предполагается создание кластера электроемких инновационных производств. За счет использования энергии, которая будет вырабатываться на Белорусской атомной электростанции, предполагается также осуществить переход на электрообогрев помещений в жилищном строительстве. [1] Развитие законодательного обеспечения инновационной политики Республики Беларусь объективно обусловливает необходимость постоянного совершенствования, адаптации соответствующей отечественной законодательной базы к требованиям времени. Учитывая данное обстоятельство, важными и актуальными представляются разработка, принятие и последующая комплексная реализация на практике целостной Концепции развития инновационного законодательства в Республике Беларусь. Концепция развития инновационного законодательства в Республике Беларусь, призвана в концентрированном, виде отражать комплексную систему взглядов на развитие указанного законодательства в Беларуси. Такая система взглядов будет объективным образом охватывать совокупность составляющих, каждая из которых будет характеризовать определенные аспекты общего видения того, каким образом должны быть установлены и упорядочены правовые нормы, способствующие развитию белорусского общества на инновационной основе. Государственная инновационная политика Республики Беларусь, в том числе должна быть направлена на то, чтобы налоговая система Беларуси была комплексным образом ориентирована на стимулирование новаторской активности физических и юридических лиц. При этом налоговое стимулирование инновационной деятельности должно представлять собой совокупность индивидуальных подходов к организации взимания на территории Белорусского государства каждого конкретного налога, предусмотренного отечественным законодательством, общей чертой которых призвана выступать их ярко выраженная ориентация на всяческую поддержку и стимулирование любых проявлений новаторской активности физических и юридических лиц. [2; 3] Предлагаемые целевые льготы по налогам на прибыль и на недвижимость для предприятий, производящих инновационную продукцию, использующих инновационные технологии и (или) 145

инновационное оборудование, необходимо предоставлять не огулом, а в четкой зависимости от масштабов проявления новаторской активности и глубины, революционности внедряемых и используемых хозяйствующими субъектами прогрессивных нововведений. Это предполагает, в свою очередь, дифференцированный подход Белорусского государства к организациям, внедряющим инновации. В частности, размеры соответствующих налоговых льгот следует дифференцировать в зависимости от того, являются ли производимые (используемые) предприятиями продукция, технологии и оборудование принципиально новыми в мировом масштабе, новыми на пространстве Содружества Независимых Государств, новыми в Республике Беларусь, либо обладают новизной лишь применительно к данному конкретному предприятию. Совокупная реализация мер по развитию в Республике Беларусь законодательной базы, регламентирующей осуществление инновационной деятельности, совершенствование налоговой поддержки инноваций и амортизационного стимулирования новаторской активности в стране, дальнейшее развитие национальной инновационной инфраструктуры, формирование в республике полноценно работающего механизма венчурного финансирования призвана повысить качество и результативность инновационной политики Белорусского государства, что, в конечном итоге, будет способствовать росту масштабов инновационной активности во всех сферах и областях жизнедеятельности белорусского общества. Список использованной литературы: 1. Об утверждении Программы социально-экономического развития Республики Беларусь на 2016 - 2020 годы: Указ Президента Республики Беларусь, 15.12.2016, № 466 // Консультант Плюс: Беларусь. Технология 3000 [Электронный ресурс] / ООО "ЮрСпектр", Национальный центр правовой информации Республики Беларусь. - Минск, 2018. 2. Степаненко, Д.М. Инновационное развитие Республики Беларусь: законодательное регулирование и направления активизации / Д.М. Степаненко. - Могилев: Белорусско-Российский университет, 2013. - 230 с. 146

3. Чаплыгин, В.Г. К вопросу о формировании стратегии инновационного развития экономической системы государства / В.Г. Чаплыгин // Экономика и предпринимательство. - 2016. № 9. - C. 62 - 65. УДК 657.471:330.341.1 Самарська Л.О., студентка,* Стокгольмська школа економіки у Ризі, Латвія ПОНЯТЯ ПІДПРИЄМНИЦТВА ТА ПІДПРИЄМЛИВОСТІ Серед восьми основних ключових компетентностей, що забезпечать людині результативну та конструктивну участь в громадському та професійному житті, її пристосованість до умов динамічного світу, виокремлено такі, як ініціативність і підприємливість [1], що й зумовлює розгляд понять підприємництво та підприємливість. Підприємництво є одним із різновидів творчої, пошукової, ризикової соціальної діяльності [2]. Підприємництво (підприємницька діяльність) – це основний вид самостійної господарської діяльності, спрямованої на досягнення наміченого результату (одержання прибутку або підприємницького доходу) шляхом найкращого використання капіталу і ресурсів і підпорядковується правовим нормам (законодавству) країни [3]. Й. Шумпетер вважав, що змістом підприємництва є ефективне здійснення різних нововведень, зокрема, таких п'яти типів «нових комбінацій» факторів виробництва: поліпшення якості існуючих та виробництво нових благ; впровадження нових способів виробництва; відкриття й освоєння нових ринків збуту; використання нових джерел отримання сировини чи напівфабрикатів; проведення реорганізації в галузі чи створення промислових організацій нового типу [4]. У Законі України «Про підприємництво» головними принципами, на основі яких здійснюється підприємництво, названі та*

Науковий керівник – Сас Н.М., док. пед. наук, доцент

147

кі: вільний вибір діяльності на добровільних засадах; залучення до підприємницької діяльності майна і коштів юридичних осіб і громадян; самостійне формування програми діяльності, вибір постачальників і споживачів вироблюваної продукції; встановлення цін відповідно до законодавства; вільне наймання працівників; залучення і використання матеріально-технічних, фінансових, трудових, природних та інших ресурсів, використання яких не заборонено або не обмежено законодавством; вільне розпоряджання прибутком, що залишається після внесення платежів, установлених законодавством; самостійне здійснення підприємцемюридичною особою зовнішньоекономічної діяльності, використання будь-яким підприємцем належної йому частки валютної виручки на свій розсуд. На наш погляд, очевидним є те, що успішний виконавець підприємницької діяльності – підприємець є носієм певних особистих якостей, інтегральна з яких – готовність до підприємницької діяльності, підприємливість. Виходячи з наведених визначень підприємництва, складовими підприємливості можна вважати такі: творчість, активність, ризиковість, інноваційність, волелюбність, самостійність. Р.Кантільон до підприємців зараховував людей з нефіксованими прибутками (ремісників, купців, селян та ін.), тобто тих, хто був зайнятий економічною діяльністю в умовах нестабільності та непередбаченості цін. Тому головною рисою підприємця Р.Кантільон вважав готовність до ризику [4]. Підприємець виступає економічним творцем, актором, який використовує свої здібності, щоб забезпечити таке поєднання та комбінування факторів виробництва, яке щонайкраще приведе до досягнення цілі, отримання високого прибутку. Інноваційність як складова підприємливості – уміння генерувати нові ідеї, ініціативи та втілювати їх у життя задля підвищення як власного соціального статусу та добробуту, так і розвитку суспільства [5]. Підприємлива особистість наділена творчим потенціалом, установкою на постійний пошук нових можливостей за межами наявних ресурсів, саморозвиток та самореалізацію, ефективну діяльність в умовах невизначеності. Зазначені характеристики підп148

риємливості допомагають людині зрозуміти суть власної діяльності, використати можливості досягти власної соціально значущої мети, а також є фундаментом для оволодіння конкретними навичками та знаннями властивими тим, хто займається різними видами підприємницької діяльності. Список використаної літератури: 1. Про основні компетенції для навчання протягом усього життя [Електронний ресурс] : Рекомендація 2006/962/ЄС Європейського Парламенту та Ради (ЄС). – 18 груд. 2006. – Режим доступу: http://zakon5.rada. gov.ua/laws/show/994_975. – Назва з екрана. 2. Старцев О. В. Підприємницьке право: навчальний посібник / О. В. Старцев.– Київ: Істина, 2006.–208c. 3. Осовська Г.В. Основи менеджменту. Підручник / Г.В.Осовська О.А.Осовський. Видання 3-є, перероблене і доповнене. – К.: «Кондор», 2008. – 664 с. 4. Варналій З.С. Основи підприємництва: Навч. посіб. / З.С. Варналій. – 2-ге вид., випр. i доп. – К.: Знання-Прес, 2003. – 286 с. 5. Сас Н. Основи інноваційного управління навчальними закладами : навч.-метод. посіб. / Н. Сас.– Lap LAMBERT Akademic Publishing, 2018. – 185 с. УДК 336.714 Сергєєва Н.В. науковий співробітник, Національний науковий центр «Інститут механізації та електрифікації сільського господарства», Україна АНАЛІЗ ІНВЕСТИЦІЙНОЇ ПРИВАБЛИВОСТІ ПІДПРИЄМСТВ Інвестиційна привабливість окремих проектів чи суб’єктів господарювання з урахуванням факторів економічного, політичного і соціального характеру набула нині в Україні особливо важливого значення, зважаючи на великі обмеження інвестиційних 149

ресурсів, відсутність дієвої державної підтримки і необхідність залучення зовнішніх інвестицій. Глазунов В.І. наголошує: «Оцінка інвестиційної привабливості повинна дати відповідь на питання куди, коли і скільки ресурсів може спрямувати інвестор у процесі здійснення інвестицій» [1, 38,с.3]. Руснак Н.О. і Руснак В.А. зводять визначення інвестиційної привабливості об’єктів в основному до евристичних методів, пов’язаних з ранжуванням досліджуваних об’єктів на підставі оцінки спеціалістів (експертів) [2, 160,с.43]. Більшість спеціалістів прирівнюють інвестиційну привабливість до оцінки ефективності інвестиційних проектів. Однак на ранніх стадіях його формування інвестор не завжди має змогу реально оцінити кожен з досліджуваних проектів. Розрахунок ефективності інвестицій – процес досить складний, вимагає об’ємної інформації, яку потенційний інвестор не завжди може отримати при первинному дослідженні великої сукупності проектів. Шилов Е.Й., Кухленко О.В., Гойко А.Ф. поняття інвестиційної привабливості трактують як «... доцільність здійснення капіталовкладень у розширення і технічне переозброєння діючих підприємств, що розглядаються як потенційні об’єкти інвестування» [3, 210,с.14]. Вважається, що найбільш повно дане поняття розкрив Бланк О.І.: «Інвестиційна привабливість – інтегральна характеристика окремих компаній, об’єктів майбутнього інвестування з позиції перспективності розвитку, обсягу і перспектив збуту продукції, ефективності використання активів та їх ліквідності, стану платоспроможності і фінансової стійкості» [4, 14,с.400]. Крупка Я.Д. наголошує, що «оцінку інвестиційної привабливості слід трактувати як систему дій потенційного інвестора, спрямовану на підбір найбільш перспективних і ефективних проектів, які відповідають його ресурсам і можуть входити до інвестиційного портфеля» [5]. Треба зазначити, що серед економістів немає єдиної думки щодо напрямів, кількості і структури показників оцінки, що характеризують інвестиційну привабливість суб`єктів господарювання. Така оцінка в основному базується на показниках фінансового аналізу. Головна увага при цьому надається розрахункові фінансових 150

коефіцієнтів, що характеризують майновий і фінансовий стан суб’єктів господарювання, їх прибутковість і ділову активність. Деякі автори пропонують, крім фінансових показників при визначенні інвестиційної привабливості орієнтуватися на політичні, демографічні, соціальні, технологічні чинники. Зокрема, Фальцман В.К. як окремий напрям виділяє аналіз зовнішнього середовища і конкурентоздатності підприємства [6, с.38]. Врахування зовнішнього середовища передбачає вивчення макроекономічних тенденцій у розвитку країни і регіону, сировинної бази, внутрішньополітичних і демографічних факторів, соціально-економічної і екологічної ситуації. Одним з найважливіших елементів такого аналізу вважається збір інформації про конкурентів і вивчення їх поведінки. У світовій та вітчизняній практиці вироблено низку методик з оцінки та аналізу інвестиційної привабливості суб`єктів господарської діяльності, що базуються на фінансових показниках. Характеризуючи їх головні ознаки, слід відзначити, що: - вони базуються на багатьох показниках, об’єднаних у певні групи за напрями дії; - до уваги беруться показники, що характеризують прибутковість, майновий та фінансовий стан об`єкта інвестування; - деякі методики враховують ступінь ділової та ринкової активності інвестованого об`єкта; - для зарубіжних методик, крім цього, характерними особливостями є вивчення та аналіз показників інвестиційного ризику та доведення різночасових економічних показників до поточного моменту через систему дисконтування; - встановлення відносної значущості окремих показників або груп показників з допомогою методів ранжування чи визначення їх вагомості; - зведення сукупності різнопланових показників до єдиної системи оцінки через визначення одного або декількох інтегральних показників. Одним з найпоширеніших методів оцінки прибутковості інвестованого капіталу є так звана «Модель Дюпона». Показник прибутковості інвестицій визначається відношенням суми чистого прибутку до інвестованого капіталу. Аналіз окремих елементів 151

моделі дозволяє відслідковувати ступінь впливу на узагальнюючий показник багатьох чинників, що характеризують операційну, інвестиційну та фінансову діяльність досліджуваного об`єкта. Аналізуючи прибутковість інвестованого капіталу можна розглядати фактори впливу на рентабельність продаж і на оборотність капіталу. Тут насамперед слід дослідити формування чистого прибутку і вплив на нього окремих чинників. Також доцільно вивчити чинники, що впливають на величину капіталу. Наприклад, прибутковість інвестованого капіталу залежатиме від питомої ваги чистого прибутку на одиницю обсягу реалізації, обсягу продаж на одиницю суми активів та ін. Аналізуючи прибутковість інвестованого капіталу можна розглядати фактори впливу на рентабельність продаж і на оборотність капіталу. Тут насамперед слід дослідити формування чистого прибутку і вплив на нього окремих чинників. Також доцільно вивчити чинники, що впливають на величину капіталу. Наприклад, прибутковість інвестованого капіталу залежатиме від питомої ваги чистого прибутку на одиницю обсягу реалізації, обсягу продаж на одиницю суми активів та ін. Формула Дюпона показує, що інтегральний показник прибутковості інвестицій зростатиме в результаті: збільшення оборотів з реалізації продукції, послуг; зниження витрат на виробництво реалізованої продукції; зменшення запасів та дебіторської заборгованості і таким чином досягнення відповідних результатів при менших інвестиційних ресурсах. Однак, дана модель в основному побудована на показниках ділової активності і практично не враховує показників фінансового стану, фінансової стійкості і незалежності підприємства. Одним з критеріїв, що характеризують фінансову стійкість і незалежність, є співвідношення між власним і залученим зі сторони капіталом. Отже, аналізуючи показники прибутковості активів і рентабельності власного капіталу можна встановити вплив на останній таких чинників: змін, що відбулися в активах; зміни чистого прибутку; зміни показника прибутковості реалізації; зміни оборотності активів; зміни власного капіталу. 152

Список використаних джерел: 1. Глазунов В.И. Оценка эффективности использования акционерного капитала // Бухгалтерский учет. – 1997. – № 3, С. 82-85. 2. Руснак Н.А., Руснак В.А. Финансовый анализ субъекта хозяйствования: Справочное пособие. – Минск: Вышейшая школа, 1997. – 309 с. 3. Шилов Э.И., Кухленко О.В., Гойко А.Ф. и др. Методы оценки эффективности и привлекательности инвестиционных проектов (методические рекомендации). – К.: КГТУСА, 1996. – 91 с. 4. Бланк И.А. Инвестиционный менеджмент. – К.: МП «ИТЕМ» ЛТД, 1995. – 448 с. 5. Крупка, Я. Д. Методологічні підходи до оцінки і аналізу інвестиційної привабливості підприємств / Я. Д. Крупка // Вісник Львівської комерційної академії. Сер. Економіка. – 2004. – Вип. 16. – С. 76-84. 6. Фальцман В.К. Оценка инвестиционных проектов предприятий. – М.: ТЕНС, 1999. – 56 с. УДК 338.512:63.002.6 Сидорова А.А., студентка Барабаш Н.С., доц.к.е.н. Київський національний торговельно-економічний університет, Україна ОРГАНІЗАЦІЙНО-ІНФОРМАЦІЙНА МОДЕЛЬ АНАЛІЗУ ВИРОБНИЦТВА І СОБІВАРТОСТІ СІЛЬСЬКОГОСПОДАРСЬКОЇ ПРОДУКЦІЇ Аналіз виробництва, реалізації і собівартості продукції сільськогосподарських підприємств є необхідною умовою ефективного управління сільськогосподарським виробництвом. Мета аналізу виробництва, реалізації і собівартості сільськогосподарської продукції – виявлення резервів зростання обсягу виробництва і зниження собівартості продукції, формування асортименту реалізованої продукції, збільшення частки ринку при ма153

ксимальному використанні виробничої потужності, складання прогнозу розвитку виробництва. Досягнення поставленої мети забезпечить вирішення таких основних завдань аналізу діяльності сільськогосподарських підприємств: 1. Визначення ступеня виконання виробничої програми. 2. Аналіз ефективності використання земельних угідь. 3. Аналіз якості сільськогосподарської продукції. 4. Аналіз резервів підвищення урожайності сільськогосподарських культур та продуктивності тваринництва. 5. Аналіз собівартості сільськогосподарської продукції та виявлення резервів мінімізації витрат. 6. Аналіз перспектив реалізації сільськогосподарської продукції з урахуванням кон’юнктури ринку. Аналіз виробництва і реалізації сільськогосподарської продукції та її собівартості в умовах застосування сучасних інформаційних технологій ґрунтується на визначенні основних елементів процесу дослідження обсягу виробництва, реалізації та собівартості продукції з метою формування взаємопов’язаних етапів виконання відповідних аналітичних процедур і розробки логічно обґрунтованих алгоритмів розрахунку аналітичних показників. На основі цих показників узагальнюються і оцінюються результати діяльності та приймаються управлінські рішення щодо подальшого розвитку сільськогосподарського підприємства. Розглядаючи сутність аналізу виробничої діяльності підприємства в умовах функціонування електронної системи обробки економічної інформації, можна визначити його взаємозв’язок з функціями управління виробництвом, реалізацією продукції, її собівартістю. Перший рівень електронної обробки економічної інформації відповідає етапу первинного обліку фінансово-господарських операцій, який є джерелом фактографічної інформації, що застосовується переважно в оперативному аналізі виробництва та реалізації продукції рослинництва і тваринництва. Вихідні документи аналітично-контрольної спрямованості, що формуються на першому рівні електронної системи обробки інформації щодо виробництва і реалізації промислової продукції, 154

складаються відповідно до мети оперативного управління на основі даних первинного обліку, правової та нормативно-довідкової інформації. Наступний рівень електронної обробки інформації відповідає етапу поточного обліку і дає змогу узагальнити облікову фактографічну інформацію обсягу виробництва, реалізації та собівартості сільськогосподарської продукції, перш за все, за відповідними періодами, застосовуючи методичні прийоми ретроспективного аналізу. Електронні регістри поточного обліку є основним джерелом поточної облікової інформації щодо виробництва, реалізації сільськогосподарської продукції та її собівартості, доведеної за відповідний період (переважно за місяць). Застосування допоміжних електронних регістрів поточного обліку значно розширює інформаційну базу ретроспективного аналізу виробництва, реалізації та собівартості сільськогосподарської продукції. Найвищій рівень узагальнення облікової інформації у формах звітності дозволяє здійснити ретроспективний та перспективний аналіз виробництва, реалізації та собівартості сільськогосподарської продукції, оцінити вплив факторів на зміну їх величини, дати загальну оцінку політиці підприємства щодо управління виробництвом, реалізацією і собівартістю продукції. Побудова організаційно-інформаційної моделі ґрунтується на визначені її як одного з прийомів формалізації аналітичного процесу в управлінні виробництвом і реалізацією сільськогосподарської продукції. Організаційно-інформаційна модель аналізу виробництва і реалізації сільськогосподарської продукції та її собівартості є стислою характеристикою аналітичного процесу щодо суб’єктів і об’єктів дослідження, системи показників, які визначають параметри об’єктів, інформаційного та методичного забезпечення. Організаційно-інформаційна модель аналізу виробництва, реалізації та собівартості продукції сільськогосподарських підприємств містить 5 взаємопов’язаних блоків. 1. Об’єкти і суб’єкти аналізу виробництва, реалізації та собівартості сільськогосподарської продукції. 155

2. Система економічних показників аналізу виробництва, реалізації та собівартості сільськогосподарської продукції. 3. Інформаційне забезпечення аналізу виробництва, реалізації та собівартості сільськогосподарської продукції. 4. Методичні прийоми обробки первинної (вхідної) інформації. 5. Узагальнення і реалізація результатів аналізу виробництва, реалізації та собівартості сільськогосподарської продукції. Реалізація елементів організаційно-інформаційної моделі аналізу виробництва, реалізації і собівартості продукції сільськогосподарського підприємства забезпечує досягнення поставленої мети. На першому класифікаційному рівні економічну інформацію згруповано за ознакою середовища, у якому вона утворюється, тобто розподілено на зовнішню та внутрішню. Важливим джерелом нормативної інформації щодо виробництва, реалізації і собівартості продукції є затверджені наказом Міністерства фінансів План рахунків бухгалтерського обліку та Інструкція про його застосування, Положення (стандарти) бухгалтерського обліку та деякі інші документи. Планова інформація стосовно виробництва, реалізації і собівартості продукції формується безпосередньо на сільськогосподарському підприємстві, виходячи зі стратегічних напрямів його розвитку, вимог чинного законодавства та відповідних нормативних документів, і міститься у фінансових планах, бізнес-планах, інвестиційних проектах, кошторисах. Основним джерелом фактографічної інформації щодо виробництва, реалізації і собівартості сільськогосподарської продукції є бухгалтерський облік. За напрямами використання інформація стосовно виробництва, реалізації і собівартості продукції розподіляється на зовнішню (яка використовується для оцінки та контролю дотримання чинного законодавства, стандартів бухгалтерського обліку та інших нормативних документів), планову (яка є базою порівняння для аналізу і контролю виконання планових показників), фактографічну.). Методичні прийоми, які включено до моделі, дозволяють здійснити загальний і факторний аналіз виробництва, реалізації і 156

собівартості сільськогосподарської продукції. Аналіз виробництва, реалізації і собівартості продукції сільського господарства ґрунтується на поетапному розкритті економічної інформації відповідно до його мети і завдань, характеристику яких наведено в організаційно-інформаційній моделі. Список використаних джерел: 1. Барабаш Н.С. Аналіз господарської діяльності: навч. посіб. Київ: КНТЕУ, 2005. 394с. УДК 35.072.2:330.322 Сіміненко І.А., магістр* Одеський державний аграрний університет, Україна ДЕРЖАВНА ПІДТРИМКА ІНВЕСТИЦІЙНОЇ ДІЯЛЬНОСТІ ПІДПРИЄМСТВ Ключовими факторами економічного росту в національній економіці кожної країни виступають виробництво, інвестиції, інновації. В індустріально розвинених країнах питанням активізації й оптимізації інвестиційної діяльності з метою перспективного розвитку реального сектору економіки на державному рівні приділяється значна увага, тому що факт зниження інвестиційної активності нижче граничних значень трактується як загроза національній й економічній безпеці. В сучасних економічних умовах інвестування є одним з основних елементів ефективної діяльності більшості підприємств країни [1]. Наразі, найважливішою проблемою є активізація інвестиційної діяльності. Системою певних заходів у сфері бюджетної, грошово-кредитної, амортизаційної й фіскальної політики держава зобов’язана підтримати нормальне функціонування ринкового механізму в інвестиційній сфері, перебороти наслідки інвестиційного спаду, забезпечити умови підвищення інвестиційної активності. У цих цілях вона стимулює сукупний попит, регулює банківський відсоток, податкові ставки й т.д. *

Керівник – Стоянова-Коваль С.С. д.е.н., доцент

157

Через регулювання інвестицій держава впливає на темпи й пропорції суспільного виробництва, використовуючи при цьому фінансовий і кредитно-грошовий механізми. Наприклад, з метою стимулювання приватних інвестицій, здійснюваних за рахунок кредитів, держава покриває частину позикового відсотка за рахунок власних коштів [2]. Важливою проблемою активізації інвестиційного процесу, забезпечення стабільних темпів економічного росту є ефективна взаємодія ринкового й державного механізмів регулювання інвестиційної діяльності. Їх оптимальне співвідношення обумовлюється специфікою економічних відносин, що складаються на конкретному етапі розвитку суспільства. Конкретні зміни в системі економічних відносин неминуче спричиняють і перетворення механізмів регулювання інвестиційного процесу. Досягнення оптимального поєднання окремих напрямків державного й ринкового механізмів регулювання інвестицій багато в чому визначає результативність проведених реформ. Реальна економічна практика показала, що зайве державне втручання в інвестиційний процес, так само як і нічим невиправдане самоусунення держави від регулювання ринку інвестицій ведуть до стагнації інвестиційної діяльності. Тому необхідне поєднання різних методів державного й ринкового регулювання, що відповідало б національним традиціям економічної діяльності й забезпечувало б безперервний приплив інвестицій у реальне виробництво з метою досягнення економічного росту. Свої регулюючі функції держава виконує, застосовуючи систему методів й інструментів впливу на обсяг і структуру інвестицій, які змінюються залежно від економічних завдань, фінансових можливостей держави, накопиченого досвіду регулювання[4] Державна інвестиційна політика являє собою систему заходів, спрямованих на створення умов для здійснення інвестиційного процесу, забезпечення доступу підприємств до інвестиційних ресурсів й їх ефективного використання. Вона передбачає сприяння капіталоутворенню, збільшенню доходів від вкладених інвестицій і зниженню ризиків від інвестиційної діяльності, має підпорядкованість інвестиційного процесу реалізації загальноекономічної мети – підвищенню життєвого рівня населення [3]. 158

Ухвалення законів та інших нормативних актів, що регулюють інвестиційну діяльність, є одним із найважливіших умов реалізації державної інвестиційної політики. Законодавчі основи цієї політики регулюють інвестиційну діяльність у різних формах, які розглянуто нижче. 1. Регулювання сфер і об’єктів інвестування визначає загальні вимоги до їхнього вибору, а також формує найпріоритетніші напрями інвестування. 2. Податкове регулювання інвестиційної діяльності забезпечує спрямування інвестицій у пріоритетні сфери економіки шляхом установлення відповідних податкових ставок і податкових пільг. 3. Регулювання інвестиційної діяльності шляхом надання фінансової допомоги та проведення відповідної кредитної політики поки що тільки продекларовано у відповідних законодавчих актах, але широкої практичної реалізації ще не набуло у зв’язку зі скрутним фінансовим становищем країни. 4. Регулювання інвестиційної діяльності шляхом проведення відповідної амортизаційної політики вже здійснюється на практиці. 5. Регулювання фінансових інвестицій, на відміну від реальних, має визначені особливості. 6. Експертиза інвестиційних проектів є однією з найважливіших сторін державного регулювання інвестиційної діяльності. 7. Забезпечення захисту інвестицій здійснюється державними органами в різноманітних формах. 8. Регулювання умов здійснення інвестицій за межі держави покладено на Національний банк України [6, с.9]. Щодо заходів які активізують участі іноземних інвесторів в інвестиційних процесах у вітчизняній економіці можна зазначити: – подальше удосконалення законодавчої бази в країні з метою стабілізації інституціонального інвестиційного середовища, як ключової умови привабливості вітчизняного ринку для іноземного капіталу;

159

– підвищення гарантій прав іноземних інвесторів за участі в інвестиційних проектах у Україні, у тому числі і спільних, за допомогою вдосконалення системи економічних правил; – залучення на вітчизняний ринок фінансових послуг іноземних фінансових інститутів, у тому числі іноземних банків, з метою залучення іноземного капіталу до кредитування вітчизняного виробництва та населення; – державна ініціатива щодо вдосконалення системи приватизації вітчизняних підприємств із застосуванням індивідуальних варіантів приватизації, спрямованих на підвищення інвестиційної привабливості об’єктів. – можливе зростання іноземних інвестицій може бути пов’язане з розширенням «ефективних» секторів української економіки, до яких можуть бути віднесені частина реструктуризованих традиційних галузей і виробництв [5]. Сьогодні відмінною рисою державної інвестиційної політики повинна стати орієнтація на наявні внутрішні ресурси нагромаджень у країні й акцент, насамперед на національний капітал. Світовий досвід показує, що тільки тісна координація політики держави із програмами великих фінансових і промислових структур, що довели свою життєздатність, дає реальний шанс на вихід із кризи, відновлення й наступний динамічний розвиток економіки. Список використаних джерел: 1. Демьяненко С. К вопросу о стратегии развития аграрной политики Украины / Демьяненко С., Свидерская И. // Экономика Украины. – 2004. – №8. – С. 72-79. 2. Державне управління: теорія і практика / За заг. Ред. дра юрид. наук, проф. В.Б. Авер’янова. – К.: Юрінком Інтер, 1998. – 432 с. 3. Карамушко Н.А. Фактори впливу на науково-технічний й інноваційний розвиток підприємств АПК // Часопис економічних реформ. – Луганськ, 2013. – № 1. – С. 18-23 4. Стоянова-Коваль С.С. Регулювання інвестиційних процесів у харчовій промисловості: інституційний вимір: Монографія. – Херсон: Айлант, 2016. – 324 с. 160

5. Стоянова-Коваль С.С., Аналітичне забезпечення економічного розвитку промисловості з позицій інвестиційної привабливості / І.Ю. Гришова, С.С. Стоянова-Коваль// Проблеми і перспективи економіки та управління. Науковий журнал. Чернігів – 2015. Вип. № 2 (2) с. 195-204 6. Ткаченко А.М. Державне регулювання інвестиційної діяльності в Україні// Економіка і регіон № 2 (45) – 2014 – ПолтНТУ с.7-12 УДК 336.7 Скрипник І.М., аспірант* Дніпровський державний аграрно-економічний університет, м. Дніпро ЗАЛУЧЕННЯ КРЕДИТНИХ РЕСУРСІВ ПІДПРИЄМСТВАМИ З ВИРОБНИЦТВА ОРГАНІЧНОЇ ПРОДУКЦІЇ Українське село є особливою соціально-територіальною спільністю яка органічно поєднує як виробничі, так і соціальні функції. Зайнятість аграрною працею є не тільки способом задоволення громадянином матеріальних потреб у формі отримання грошових і інших доходів, але і в значній мірі має моральноетичні, психологічні, мотиваційні аспекти [2]. І тому розвиток органічного виробництва є перспективним напрямом не тільки для аграрного виробництва в цілому, а і для зростання добробуту селян та їх самореалізації. Ринок органічної продукції України активно розвивається і все більше виробників сільськогосподарської продукції переходять на вирощування безпечних продуктів. За даними Лагути Я.М. [3] Україна має понад 210 сертифікованих органічних малих і великих підприємства. Українські органічні продукти мають великий потенціал для експорту на ринки Європейського Союзу,

Науковий керівник – Безус Р.М., доктор. екон. наук, професор

161

особливо в Німеччині і країнах Азії. Разом з тим, більшість аграрних підприємств стикається з проблемою дефіциту фінансових ресурсів в ті моменти, які життєво необхідні для забезпечення процесу виробництва. Однак, аграрний сектор працює фактично в умовах, коли держави підтримує сільське господарство тільки на словах, проводячи реформи без тісного зв’язку з фермерами, орієнтуючись на олігархічний бізнес. Як відзначає Безус Р.М. [1] від наявності фінансових ресурсів в достатньому обсязі залежить не лише конкурентоспроможність підприємства, а і те, чи взагалі буде існувати підприємство в майбутньому. Тому, активному розвитку підприємств з виробництва органічної продукції в Україні перешкоджає гострий дефіцит фінансових ресурсів у конверсійний період виробництва, який є критичним в діяльності підприємств, що вирішили виробляти органічну продукцію. В сучасних умовах важко орієнтуватися тільки на акумуляцію власного капіталу, бо даний фінансовий ресурс є достатньо дорогим і очікування його накопичення є неефективним для сучасного підприємництва. Тому, з метою більш швидкої реакції на кон’юнктуру ринку нагальним є використання кредитних ресурсів. Аграрне виробництво більшості країн світу мають власну систему сільськогосподарського кредиту, оскільки його ефективне функціонування без кредитних ресурсів у сучасних умовах практично неможливе. Це зумовлено специфікою сільського господарства: нестачею вільних фінансових коштів; високою капіталоємністю і порівняно низькою фондовіддачею; сезонністю виробництва та значною тривалістю виробничого циклу; залежністю від природнокліматичних умов, що знижує гарантованість позик сільськогосподарським товаровиробникам; порівняно малими розмірами підприємств аграрного сектора, що робить їх менш конкурентоспроможними на ринку коротко- і довготермінових кредитів [3]. Банківська система України і досі перебуває у кризовому стані, що негативно позначаються на усіх секторі економіки, зокрема аграрному. В той час останній незважаючи на передові позиції в економіці України залишається високоризиковою галуззю для банків внаслідок ризику неповернення позик. Як наголошують науковці [3] неповернення сільськогосподарськими виробниками, зок162

рема і органічної продукції зумовлене різними причинами, основні з яких, це: висока ризикованість ведення господарської діяльності в галузі, стійкий, накопичений упродовж багатьох років дефіцит фінансових ресурсів у переважної більшості сільськогосподарських товаровиробників, несвоєчасне отримання ними банківських кредитів і, відповідно, їх неефективне використання та брак коштів для розрахунків за цими кредитами, значний вплив суб’єктивних чинників на процес прийняття рішення про видачу кредитів тощо. Як вже зазначалося аграрне виробництво знаходиться під впливом природних умов, внаслідок чого характеризується нестійкістю і високим ступенем ризику. За даними дослідників [3] на результати діяльності аграрних підприємств впливають понад 30 організаційних і погодних ризиків. Безперечно використання сучасної техніки та прогресивних технологій певною мірою може обмежити ці ризики, але у аграрних підприємств обмежені ресурси і на фінансування останніх і на страхові внески. Крім того ментальність більшості селян така, що вони не прагнуть диверсифікувати свою діяльність, займатися апгрейдінгом техніки, що обмежує їхній доступ до банківського кредитування. Ефективна взаємодія підприємств аграрного сектора з виробництва органічної продукції з банківським сектором вимагає від останніх створення механізмів, що спрямовані на зниження ризику фінансових витрат. Крім того важливим є формування ділової репутації та позитивного іміджу сільськогосподарських підприємств з виробництва органічної продукції у співпраці з банківськими установами. Саме активна співпраця з банківськими установами може дати потужний поштовх до розвитку ринку органічної продукції в Україні. Список використаних джерел: 1. Безус Р.М. Проблеми формування фінансових ресурсів підприємств з виробництва органічної продукції / Р.М. Безус // Ekonomikal and social analysis journal of southern couсasus «The Caucasus». – Tbilisi, Georgia. – 2014. – № 01/02 – С. 12–17. 2. Білоткач І.А. Соціально-економічні наслідки інституціональних трансформацій органічного аграрного сектору України / І.А. Білоткач // Агросвіт. - 2018. - № 7. — С. 8-17. 163

3. Лагута Я.М. Стан та перспективи розвитку ринку органічної продукції в контексті соціальної відповідальності бізнесу / Я. М. Лагута, Н. В. Михайленко // Причорноморські економічні студії. - 2017. - Вип. 18. - С. 79-82. 4. Карпова І.В. Роль банківських установ у розвитку кредитування агропромислового комплексу / І.В. Карпова, Д.Г. Єзерська // Фінансово-кредитна діяльність: проблеми теорії та практики, [S.l.], v. 2, n. 7, nov. 2014. Доступно за адресою: <http://fkd.org.ua/article/view/29589/26510>. УДК 330.341.1 Столярчук Н.М. к.е.н Національний науковий центр «Інститут аграрної економіки», Україна ВПРОВАДЖЕННЯ ІННОВАЦІЙ В АГРОСЕКТОР Інновації – це завжди про фінансовий результат. Вони мають підвищувати ефективність бізнесу і гарантувати повернення інвестицій. На першому етапі важливо визначити потребу, діагностування якої дасть максимальний ефект. Почавши впроваджувати інновації відносно нещодавно, кожна компанія спрямувала зусилля на щось своє: хтось на точне землеробство, хтось на автоматизацію логістики, хтось на бізнес-аналітику і таке інше. Етапи аналізу потреб підприємства в інноваціях: 1. Діагностика та консалтинг. Напрями: дослідження інноваційних пріоритетів, оптимізація бізнес-процесів (BPMN, LEAN), розробка IT стратегії; 2. Проектний менеджмент. Сфери компетенцій: управління земельним банком, точне землеробство, контроль ТМЦ (паливо, оптимізація складів, технології змішування ЗЗР), сonnectivity (забезпечення передачі, накопичення та аналізу даних); 3. Open Innovation. Розуміючи потреби компанії, потрібно знайти або побудувати інноваційні рішення, що їх задовольняють. Корпоративні акселератори разом з RadarTech; Venture Building 164

(створення та розвиток рішень «з нуля»); заходи (Idea garages, хакатони тощо). Сільське господарство сьогодні формується низкою екзогенних факторів, окреслених природними явищами і людською діяльністю. Існують три основні причини зростання потреб агротехнологічних інноваціях (AgTech). 1. Зростання попиту – до 2050 року населення Землі, за оцінками ООН, досягне 10 млрд. людей, а це означає, що глобальне постачання продовольства має збільшитися на 70% від поточного рівня для задоволення потреб. Денне споживання калорій на людину також зростає, тому підвищення врожайності надзвичайно важливе для забезпечення попиту. Розвиток агротехнологій дозволяє цього досягти. 2. Обмежені ресурси – більшість ресурсів є вичерпними та постійно скорочуються. Сільське господарство «забирає» 69% прісної води й використовує більше 50% загальної площі планети, тому технології для підвищення продуктивності аграрного виробництва вкрай потрібні. 3. Зміна клімату – зміна клімату негативно вплине на сільськогосподарські культури в багатьох країнах. Підвищення продуктивності за рахунок технологій дозволить зменшити цей ризик. Окрім глобальних проблем, Україна зазнає впливу і локальних викликів, які вимагають розвитку AgTech. Зростання урбанізації залишає менше людських ресурсів для сільського господарства у традиційній формі; підвищення цін на землю та висока фінансова волатильність формують беззаперечну необхідність розвитку AgTech. Однак вказані ризики та сучасні технологічні досягнення стали імпульсом для нової хвилі стартапів і провайдерів рішень в AgTech. Інвестиції в AgTech за останні п’ять років збільшилися майже втричі і склали 10 млрд доларів США. Порівняно з 2016 роком, коли відбулося зниження фінансування внаслідок глобального падіння венчурних інвестицій на 10%, AgTech відновився з 29% зростання інвестицій. Хоча остаточні дані за 2018 рік ще не були опубліковані, ранні ознаки свідчать про те, що інвестиції в AgTech зростуть порівняно з минулим 165

роком, досягнувши показників 2017 року в середині четвертого кварталу 2018-го [1]. На сьогоднішній день AgTech розвивається у таких напрямах: - Аграрні біотехнології – сировинна база для вирощування зернових культур і тваринництва, зокрема й генетика, мікробіом ґрунту, розведення і здоров’я тварин. - Програмне забезпечення для управління господарством, сенсори та інтернет речей – збирання даних пристроїв, програмне забезпечення для підтримки ухвалення рішень, аналітика великих даних. - Робототехніка для господарства, механізація та обладнання – фермерська техніка, автоматизація, виробники дронів, обладнання для вирощування. - Біоенергетика та біоматеріали – видобуток і переробка непродовольчих товарів, сировинні технології, «зелена» хімія, фармацевтична продукція. - Нові системи землеробства – внутрішні ферми, аквакультура, виведення комах, водоростей та мікробів. - Аграрний маркетплейс – товарні торгові платформи, онлайн-закупівля, лізинг обладнання. - Технології проміжного контролю – безпека харчових продуктів і технологія відстеження, логістика і транспорт, технологія переробки, підвищення терміну придатності. - Інноваційна продукція харчування – м’ясо рослинного походження, культивоване м’ясо та молочні продукти, нові інгредієнти, нутрицевтика або інноваційні добавки. - Магазини роздрібної торгівлі та технології для ресторанів – роботи для укладання полиць, 3D принтери для харчових продуктів, системи POS, моніторинг харчових відходів IoT. - Електронна бакалія – постачання продовольчих товарів, включаючи маркетплейси «від ферми до споживачів та спеціалізованих постачальників». - Ресторанні маркетплейси – технологічні інтернетплатформи, що постачають продукти харчування від широкого кола продавців. 166

- Онлайн-ресторани та набори для приготування їжі - доставка готової їжі, часто заснована на спеціальних вподобаннях щодо харчування, або попередньо заготовлені комплекти інгредієнтів для приготування в домашніх умовах. - Техніка для дому та кулінарії – розумна кухонна техніка, технології харчування, пристрої для тестування харчових продуктів. - Різне – наприклад культивована шкіра, технології землеустрою, фінансові послуги для фермерів. Всі процеси з парадигми управління агробізнесом, що пов’язані з освоєнням інновацій, можна об’єднати в дев’ять основних блоків: 1. Управління землею – інструменти та підходи, що використовуються для роботи з земельним банком: картографування, аналітика, зв’язки з бухгалтерським обліком, корпоративна соціальна відповідальність. 2. Планування в агро – процеси та технології, що використовуються для визначення сівозміни сільськогосподарських культур та формування технологічних карт. 3. Фінанси та економіка – підходи до організації управлінського обліку, бухгалтерського обліку, бюджетування, інструменти для економічного аналізу та бізнес-аналітики. 4. Агро виробництво – процеси в сільському господарстві, пов’язані безпосередньо з вирощуванням - посів, внесення добрив, захист рослин і моніторингові операції. 5. Продажі – підходи до організації збуту продукції підприємства, а також пов’язані з цим процеси та технології. 6. Закупівлі – підходи та парадигми, які визначають, як закупівлі впливають на фінансову ефективність компанії. 7. HR – питання, пов’язані з процесами залучення, розвитку та утримання персоналу. 8. Безпека – комплекс заходів, спрямованих на уникнення явищ шахрайства та крадіжок на виробництві. 9. Логістика – підходи до організації роботи інженерної та логістичної служб. Сучасним компаніям необхідна максимальна прозорість у фінансовій сфері: проста і всеосяжна система бюджетування, яка охоп167

лює всі види діяльності компанії, але не ускладнює їх. Рівень зрілості системи може бути ідентифікований через прості речі: як швидко, наприклад, компанія реагує на факт виконаних робіт і зазнаних витрат – через місяць, через день чи моментально? Як довго та з яким напруженням формуються бюджети й плани на рік? Як швидко компанія реагує на шкідливі чинники та зміну погодних умов? Традиційно основними проблемами для управлінців у сфері продажів є рішення, що стосуються часу, обсягів і цін на товари, а також доступ до вигідних і зручних фінансових інструментів через високу сезонність ринку та волатильність цін. Для аграрної сфери ще одне важливе питання – зберігання товарів: спеціалізовані технології зберігання, що охоплюють цілу гаму рішень для збирання, перевантаження, сушіння, постачання, пакування тощо. В Україні найбільш динамічний розвиток спостерігається у сегменті електронних трейдингових платформ та спеціалізованих інструментів для технічного аналізу в аграрному секторі. Усі ці речі активно впливають на впровадження інновацій у виробництво на вітчизняних аграрних підприємствах. Список використаних джерел: 1. National Innovation Agenda Report [Електронний ресурс] - Режим доступу: https://agenda-report.agrohub.org/ УДК 504.064 Стоянова-Коваль С.С. д.е.н.,доц. Нургалєєва М.В. магістр* Одеський державний аграрний університет, Україна ГЕЙМІФІКАЦІЯ ПРИ ПІДГОТОВЦІ ОБЛІКОВИХ ФАХІВЦІВ З підвищенням значення бухгалтера в інформаційному суспільстві на перший план ставиться питання його професійної підготовки. Сучасний бухгалтер повинен володіти здатністю економічного мислення, глибоко осмислювати рішення, аргументовано *

Керівник – Стоянова-Коваль С.С. д.е.н., доцент

168

відстоювати свою точку зору з врахуванням етичних вимог, володіти навичками наукової, організаторської та виховної роботи, бути ерудованим в галузі світової та вітчизняної економіки і культури. Процес набуття професійної освіти, де майбутні облікові фахівці мають оволодіти необхідними теоретичними знаннями і професійними практичними навичками з бухгалтерського обліку, повинен постійно якісно вдосконалюватися. Професія бухгалтера досить складна і потребує великої наполегливості в її освоєнні, а невдачі в університеті, нерозуміння цілей освіти, втрата інтересу до навчання – усі ці фактори спричиняють розчарування молоді в навчанні в освітніх закладах. Отже, демотивованих майбутніх фахівців потрібно мотивувати поновому. Наразі все частіше у вишах звертаються до нових інструментів мотивації, серед яких набуває популярності гейміфікація. Гейміфікація – застосування ігрових механік в неігрових ситуаціях для заохочення певної поведінки. Термін «гейміфікація» (від англ. gamification) стрімко увійшов до педагогічного наукового дискурсу з 2010 року. Значна когорта зарубіжних (М. Барбер, К. Вербах, Г. Зікерманн, Д. Кларк, К. Капп, А. Ловінг, Дж. Макгонігел, С. Фрейтас, Лі Шелдон та інші) та вітчизняних науковців (В. Бугаєва, В. Бузько, Б. Качан, Л. Сергеєва, М. Стамблер, І. Яковчук та ін.) вважає, що гейміфікація доповнює та розширює можливості традиційного навчання завдяки переважанню інтерактивного навчання, зміні функцій викладача на модератора й консультанта. Основним принципом гейміфікації є забезпечення отримання постійного, вимірного зворотного зв’язку від користувача, що забезпечує можливість динамічного коригування його поведінки. Основні аспекти гейміфікації: динаміка (використання сценаріїв, що вимагають уваги користувачів та реакції); механіка (використання сценарних елементів, таких як віртуальні нагороди, статуси, товари); естетика (створення загального ігрового враження, що сприяє емоційній залученості користувача); соціальна взаємодія (широкий спектр технік, що забезпечують взаємодію користувачів). Науковці виокремлюють три сфери поведінки студентів, на які гейміфікація має вплив: 169

− когнітивна (гра містить систему правил для гравців; забезпечує вирішення конкретних проблем, адаптованих до рівня кваліфікації гравця; зростання труднощів сприяє набуттю гравцями відповідних умінь; зміст і організація гри надають можливість студентам йти різними маршрутами, які дозволяють гравцям обирати власні проміжні цілі в рамках загального завдання); − емоційна (участь в грі дозволяє гравцям відчувати різні емоції − від радості, гордості за досягнуті успіхи до розчарування. Це пов'язано з тим, що для набуття нового знання гравцеві на якомусь етапі гри доводиться терпіти невдачу. Під час гри у студентів змінюється ставлення до помилок (студент має право на помилку), за неправильну відповідь він не отримує погану оцінку); − соціальна (зміст гри та її організація дозволяють гравцям виконувати нові ролі і приймати рішення. Граючи наодинці або в команді і виконуючи різні ролі, гравці в безпечному просторі гри мають можливість формувати готовність до роботи в командні, діалогового мовлення). Зазначимо, що процес гейміфікації потребує певного оснащення і залежить від технічних збоїв. Гейміфікація має бути протягом досить короткого часу, або якщо вона триває довго, то завдання і залучення мають відбуватися у зростаючому порядку, так як інтерес буде згасати, а процес підготовки завдань, ігор, квестів є досить трудомістким і потребує наявності як відповідних технічних засобів, так і рівня комп’ютерної грамотності викладачів і студентів. Якщо гейміфікація дуже довга - то при переході до зворотного системі навчання спостерігатимемо синдром відміни, що виражається в тому, що падає ефективність освіти, падає настільки, що навіть те, що у було до гейміфікації, навіть той ефект, який був на звичайних заняттях, він може пропасти. Спрямована на цифрове покоління, гейміфікації допомагає викладачам адаптувати уроки під сучасні стилі навчання і краще відстежувати результати. За допомогою мобільних пристроїв, будь-яка дисципліна може стати більш інтерактивною і цікавою. Нам потрібно усвідомити, що головна мета застосування гейміфікації – зміна поведінки людини або аудиторії в цілому, тобто гейміфікація потрібна не для розваг, а для підвищення ефективності 170

навчального процесу. Щоб змінити студентські очікування, вирішення проблемних питань сучасної професійної освіти має бути головним питанням. А гейиміфікація є одним з напрямів, що може підвищити якість підготовки студентів, мотивацію студентів до отримання професійних знань, вмінь, навичок, розкрити творче мислення майбутніх бухгалтерів. Список використаних джерел: 1. Гейміфікація. Матеріал з Вікіпедії – вільної енциклопедії. – [Електронний ресурс] – Режим доступу: https://uk.wikipedia.org/ wiki/Гейміфікація 2. Захарова О.В., Грузд А.В. Підвищення якості послуг вищої освіти за допомогою гейміфікації // Наукові праці національного технічного університету. Економічні науки. – 2017. – Вип. 32. – С. 113 – 122 3. Краснолуцький К. К проблематика розвитку професійної освіти в Україні: сучасні тенденції та перспективи / К. К. Краснолуцький // НАУКОВІ ЗАПИСКИ НДУ ім. М. ГОГОЛЯ (Психолого-педагогічні науки). – 2013. – № 2 – с. 24-28 4. Як ігри змінюють освіту – [Електронний ресурс] – Режим доступу: https://ain.ua/2017/10/02/yak-igri-zminyuyut-osvitu УДК 330.322.12:330.341.1 Стукан Т.М., аспірант* ДВНЗ «Херсонський державний аграрний університет», Україна БІЗНЕС-АНГЕЛИ – ЯК НЕФОРМАЛЬНА ФОРМА ІНВЕСТУВАННЯ В ІННОВАЦІЙНУ ДІЯЛЬНІСТЬ ПІДПРИЄМСТВ Період стрімких змін в економіці передбачає розвиток підприємств із впровадженням у виробничо-господарську діяльність сучасних інновацій в селекції та генетиці, техніці та технологіях, в *

Науковий керівник – Кирилов Ю.Є., доктор екон. наук, професор, ректор ДВНЗ «ХДАУ»

171

організації праці та управлінні. Цифровізація та автоматизація на всіх етапах набирає шалених обертів і якщо суб’єкт господарювання хоче зберегти свої позиції та залишитися в тому ринковому сегменті, який він займає і скласти своїм опонентам гідну конкуренцію він повинен встигати за тими змінами, що відбуваються та впроваджувати їх у свою діяльність. Впровадження новітніх технологій вимагає розширення інвестиційних потоків та посилення зв’язків між економічним зростанням підприємства та його ділової активності і цей взаємозв’язок є нерозривним і дуже тісним. Освоєння інновацій пердбачає залучення додаткових коштів через внутрішні та зовнішні джерела фінансування, це може бути краудфандинг, венчурні фонди, бізнес-інкубатори, бізнес-ангели. Оновлення виробничих процесів вимагають пошуку інноваційних та неформальних форм інвестування підприємств. Новим джерелом у вітчизняній економіці яке можна залучити для освоєння підприємствами інноваційних проєктів є використання грошових коштів бізнес-ангелів. Це одна з складових венчурного інвестування, яка є неформальною формою венчурного капіталу, яка представлена приватними інвесторами, які володіють достатньою кількістю накопичених фінансових ресурсів і готові вкладати в практичні, швидкоокупні ідеї, які згодом перетворяться у прибуткові бізнес-проєкти [1, с. 1]. Сутність фінансування через бізнес-ангелові інституції полягає у стимулюванні розвитку інноваційних структур та диверсифікації виробництва шляхом інвестування та передачі управлінського досвіду новоствореним компаніям та стартапам. Приватні інвестори (бізнес-ангели) на відміну від банків надають кредити як на розвиток бізнесу так і на його відкриття. Тому основною перевагою ангелів бізнесу над банківськими установами є те, що перші готові завжди йти на ризики, а другі звикли додатково їх страхувати. Залучення капіталу через бізнес-ангелів в інноваційну діяльність підприємств є альтернативою стандартним формам інвестування. В економіці виділяють п’ять видів бізнес-ангелів: підприємницькі, професійні, корпоративні, ентузіасти, мікроменеджери [5, с. 56-57]. Підприємницькі бізнес-ангели – активні інвестори, що характеризуються ефективною виробничо-господарською діяльні172

стю і розширюють її за рахунок поглиблення спеціалізації та проведення диверсифікації бізнесу, розширення товарного асортименту з метою завоювання ринків, залучення нових споживачів. Професійні бізнес-ангели –не інвестують у невідомі сегменти бізнесу, вони здійснюють свою фінансово-інвестиційну діяльність лише в межах своєї компетенції. Дана цінує свою репутацію як інвестора. Корпоративні бізнес-ангели мають на меті інвестування очолити та здійснювати управлінські функції в монопроектах, що фінансуються Корпоративні – топ-менеджери, які звільнилися з підприємства, де працювали та мають певну суму грошей, яку готові інвестувати, їх головна мета вкласти в обіг кошти та зайняти керівну посаду в профінансованій компанії при цьому на паралельні проєкти вони в жодному разі не готові витрачатися. Ентузіасти – не володіють особливими професійними навичками у фінансуванні проєктів, це для них всього лиш хоббі, після того як вони вклали свої кошти, вони не збираються приймати участь в інвестиційному управлінні. Мікроменеджери – такий вид бізнесангелів, який одночасно вкладає кошти в три-чотири бізнес ідеї, в управлінні прагнуть займати керівні посади та безпосередньо впливати на всі процес і на кожну компанію, де залучені їх гроші. Метою бізнес-ангела, який готовий вкладати власні кошти в діяльність підприємства є нарощення прибутків за рахунок збільшення вартості компанії, а після трьох-семи років продаж своєї частки в бізнесі, для того щоб зайнятися іншим інноваційним проєктом, який потребує його грошових активів і буде більш вигідний ніж попередній. Бізнес-ангели шукають проєкти для інвестування трьома способами [2, с. 108-109]: 1) через особисті контакти, знайомих, які мають зв’язки з керівниками компаній, друзів, колег, членів сім’ї, родичів, які посідають керівні посади на підприємствах; 2) через рекомендації юристів, співробітників фінансових та банківських установ в яких вони обслуговуються, організації, що надають дорадчі послуги, формальні та неформальні бізнесасоціації члени яких між собою знайомі і вони володіють інформацією про те хто шукає капітал для залучення в свою компанію; 3) через відвідування форумів, бізнес-зустрічей у рамках 173

яких налагоджуються ділові контакти між тими хто бажає інвестувати і тими хто шукає фінансової допомоги. Основною характеристикою бізнес-ангелів, є те що вони не афішують свою діяльність та схильні до повної анонімності, підтримують в основному малий та середній бізнес, вкладають 80% власних коштів на початковому етапі ведення бізнесу, більшість їх інвестицій спрямована на новітні технології і на все, що з ними пов’язано, їх середній розмір інвестицій становить від 5 до 10 тис. дол. США, а в окремих випадках може досягати понад 150 тис. дол. США На сьогодні найуспішніші проєкти, які отримали інвестування від бізнес-ангелів та перетворилися на набільші корпорації Google та Apple та компанії світу – Polo та Amazon.com. Економічний ефект, який отримали приватні інвестори після виходу з даних проєктів, то він вражаючий, тому як їх початкові вкладення були перевищені у 1000 разів. Таким чином, світова практика свідчить про доцільність застосування неформальної форми інвестування малого та середнього бізнесу вітчизняних підприємств. На сьогодні вдалим інноваційним проєктом у сільському господарстві, акваріумістиці для інвестування бізнес-ангелів можуть стати, як наприклад виробництво спіруліна – морський суперфуд, мікроводорості, які мають тривалий термін придатності та високу додану вартість. Український ринок ще має низький рівень конкурентної боротьби та незаповненість даного ринкового сегменту. Даний інвестиційний проєкт в українських реаліях ведення бізнесу є привабливою нішею для інвестора. Спіруліна є затребуваним як серед звичайних людей – домашні умови використання, так і в ресторанній сфері, адже сьогоднішній тред правильне та здорове харчування за яке готові платити високу ціну. Також перспективним за оцінками експертів є ринок збуту даного продукту та очікувані інвестиційні вигоди, так при позитивному ефекті чистої приведеної вартості проєкту очікувані річні потоки приносять прибутку у розмірі 15-20% річних на кожні 100 тис. дол. США інвестованих коштів. Перевагами неформальних (альтернативних) форм залучення інвестицій в інноваційну діяльність компаній є участь у підприємницькій діяльності через надання професійних консультацій; 174

проведення тренінгів щодо ефективного управління; контроль і вплив на управлінські рішення компаній; використання сучасних та швидке освоєння нових технологій; значна гнучкість в прийнятті рішень, менші організаційні витрати; ефективний менеджмент; основними донорами фінансових коштів виступають 3F: family, friends, fools – сім’я, друзі, безглузді. Сьогодні Україна потребує створення міцної мережі бізнесангелів, через яку будуть залучені інвестиції у різні види інноваційних діяльності, що сприятиме покращенню економічного клімату в країні, допоможе уникнути певних кризових ситуацій та стане допоміжним етапом на шляху до підвищення рівня розвитку підприємницького сектору в нашій державі у порівнянні з провідними країнами світу. Список використаних джерел: 1. Александрова Л. Бізнес-ангели інвестиційних проектів / Л. Александрова // Фінансовий ринок України. – 2012. – №2. – С. 24. 2. Інвестування: навчальний посібник / Г.Б. Погріщук, В.В. Руденко. – Тернопіль: Економічна думка, 2014. – 277 с. 3. Малойван В. В. Інвестування бізнес-ангелами інноваційних проектів в Україні / В.В. Малойван // Право та інноваційне суспільство. – 2015. – № 1 (4). – С. 49-53. 4. Хілл Б., Пауер Д. Бізнес-ангели / Б. Хілл, Д. Пауер // Електронний ресурс: http://toplutsk.com/book catalog-book_100.html 5. Шевченко О. М. Неформальний ринок венчурного капіталу в економічно-розвинутих країнах та його особливості в Україні / О.М. Шевченко // Scientific Journal «ScienceRise». – 2016. – №2/1(19). – С. 54-60.

175

УДК 631.1:633.8:330.3 Тимів Л.В., Матвієць Н.М., Матвієць В.Г., к. с.-г. н., Прикарпатська державна сільськогосподарська дослідна станція ІСГ Карпатського регіону НААН, Україна МІСЦЕ ПРИКАРПАТСЬКОЇ ДСГДС НА РИНКУ НАУКОЄМНОЇ ПРОДУКЦІЇ Маркетинговий аналіз кон’юнктури ринку (кон’юнктурний аналіз) є одним із найбільш складних видів маркетингового аналізу, адже його предметом є встановлення основних тенденцій розвитку ринку, його коливання, а також оцінювання потенціалу й основних пропорцій. Мета досліджень − маркетинговий аналіз кон’юктури ринку сортів рослин, як модельного об’єкту наукоємної продукції наукової установи. Серед закінчених наукових розробок Прикарпатської ДСГДС сорти рослин займають провідні позиції, як за кількістю, так і за надходженням коштів від їх використання, а також рівнем захищеності. З наявних в портфелі установи ОПІВ 37 сортів рослин (в 2017 р. – 31), критеріям інноваційної продукції відповідають 11 (2017 р. − лише два сорти ріпаку), строк використання яких не перевищує 5-ти років. Нами в 2017‒2018 роках було проведено маркетингові дослідження ринку сортів рослин. Зважаючи на те, що основною наукоємною продукцією Прикарпатської ДСГДС є сорти хрестоцвітих культур, то ми зосередили свої зусилля на дослідженнях ринку ріпаку, як модельного об’єкта. Було встановлено, що ринок сортів рослин – це система економічних взаємовідносин між власниками сортів, які занесені до Державного реєстру сортів рослин, придатних до поширення в Україні, та товаровиробниками, які входять до реєстру виробників насіння і садивного матеріалу, з врахуванням вартості насіннєвого матеріалу й інтелектуальної власності на них. В теоретичному плані економічну категорію „пропозиція” доцільно розглядати як позицію ринкових суб’єктів щодо їх гото176

вності пропонувати на ринок ті чи інші обсяги товару за відповідними цінами в межах певного відрізку часу. Пропозиція товару може надходити на ринок як безпосередньо від його виробників – селекціонерів, утворюючи первинний ринок сортів рослин, так і від – власників, підтримувачів та виробників насіння і садивного матеріалу (вторинний ринок). Згідно Державного реєстру суб’єктів насінництва та розсадництва на 2018 рік, вторинний ринок по ріпаку (37 сортів рослин) формують 24 суб’єкти (озима форма), із них – 7 власники сортів та 2 суб’єкта (яра форма) [1]. Ринок сортів рослин – це специфічний ринок сортів рослин на які не обов’язково ведеться первинне насінництво. Обсяг ринкової пропозиції можна визначати сумарною кількістю сортів у Державному Реєстрі сортів рослин, придатних для поширення в Україні, а як матеріального носія сорту насіння і садивного матеріалу – обсягів планового виробництва насіння сортів рослин відповідно до Державного реєстру суб’єктів насінництва та розсадництва (з 01.03.2017 р.) та Реєстру сертифікатів на насіння і садивний матеріал. Потенційна пропозиція в наших умовах завжди значно відрізняється від обсягів фактичних продаж і тим сильніше, чим несприятливішими є умови для реалізації певного сорту рослин. Наприклад, якщо у Державному реєстрі сортів рослин в 2007 році за даними М.В. Правдюк (2010) перебувало близько 3,6 тис сортів рослин, то для розмноження засівалося елітними та товарними посівами лише половина цих сортів [2]. Джерела пропозиції на ринку сортів рослин численні і різноманітні. Селекціонери та селекційні установи, підтримувачі сортів рослин, які поставляють сорти рослин та надають послуги у насіннєпостачанні, відрізняються один від одного місцем розташування, розміром, формою власності, технічною здатністю та десятками інших особливостей. Сільськогосподарські товаровиробники, що формують попит на сорти рослин, варіюють не менш широко. Вони вирізняються за розмірами, періодом і структурою діяльності, прибутками та різноманітним застосуванням. Станом на 09.10.2018 р., в Державному реєстрі сортів рослин, дозволених до використання в Україні, нараховувалося 270 сортів озимого та 56 – ярого ріпаку. Крім того, до реєстру занесе177

но 114 батьківських компонентів гібридів озимого ріпаку та 16 – ярого. Всього 462 сортів рослин культури [3]. Серед 52 заявників сортів рослин ріпаку, як озимого, так і ярого, 17 – українські і 35 – іноземні компанії [4]. Лідируючі позиції займають іноземні компанії: Монсанто Технолоджі ЛТД (77 зареєстрованих сортів), Норддойче Пфланценцухт Ганс-Георг Лемке КГ (49 зареєстрованих сортів) та Рапс ГбР Заатцухт Лундсгаард (45 сортів). Прикарпатська ДСГДС, порівняно з минулим роком опустилася з 4-го місця на 8-те з 16 сортами. До двадцятки найбільших заявників також входять такі вітчизняні наукові установи, як НУБіП України (11 зареєстрованих сортів) і ІОК НААН (10 сортів). Серед 17 сортів ріпаку Прикарпатської ДСГДС в Реєстрі представлено 6 – ранньостиглих; 1 технічного напрямку використання (Демерка), решта – олійного [3]. На сьогоднішній день основний асортимент пропозиції насіння ріпаку формують українські (17 заявників), французьські і німецькі (по 8 заявників) та австрійські (6 заявників) компанії. На їх долю приходиться 333, або 72,1 % сортів рослин ріпаку, в т.ч. і батьківських компонентів. Варто відмітити, що згідно даних Держреєстру з 41 заявника озимого ріпаку 6 – це наукові установи, інші 35 – фірми; з 22 заявників ярого ріпаку – 5 наукові установи і 17 – фірми. Як бачимо, пропозиція насіння ріпаку формується переважно комерційними компаніями, організаціями, фірмами, тобто переважає приватна селекція. Стримуючим фактором реалізації генетичного потенціалу національних сортових рослинних ресурсів, як показує досвід розвинутих країн світу та передових господарств України є недоліки з впровадженням нових сортів рослин, які викликані низьким рівнем співпраці власника сорту, виробника насіння і державного регулювання цих процесів [5]. Згідно «Реєстру сертифікатів на насіння і садивний матеріал» на 2018 рік, 59 суб’єктам господарювання були видані сертифікати на 4 221,8 т посівного матеріалу ріпаку (+1 293,1 т до 2017 року). Із них, 29 (+6 до попереднього року) займалися виробництвом насіння ріпаку українського походження (12,0 %), 30 (-13 в порівнянні з 2017 роком) – пропонували насіння з країн Європейського союзу (88,0 %) та 1 – з США (<0,1 %) [1]. 178

В п’ятірку найбільших гравців на ринку насіння ріпаку в Україні входять ТОВ "НПЦ Україна" − 17 гібридів (Нім.) і 1 366,7 т сертифікованого насіння; ТОВ «Піонер насіння Україна» − 16 гібридів і 401,4 т; ТОВ «Монсанто Україна» − 21 гібридів (Фран., Іспан., Угорщ.) і 283,1 т; ТОВ «Байєр» − 13 гібридів і 253,0 т. (Данія, Нім., Франц.) ТОВ "ДСВ-Україна" − 8 гібридів (Нім.) і 156,6 т сертифікованого насіння. Прикарпатська державна сільськогосподарська дослідна станція ІСГ Карпатського регіону НААН зайняла 15 позицію (13 місце в 2017 р.) з 59, маючи 8 сортів і 57,0 т сертифікованого насіння. Інститут олійних культур НААН посідає 23 місце (-11), Інститут кормів і СГ Поділля НААН – 27 (+5), ННЦ-ІЗ НААН – 28 (+20). Решта 7 наукових установ і ДП ДГ НААН розташувалися на 44 місці. Список використаних джерел: 1. Офіційний сайт Міністерства аграрної політики та продовольства України – [Електронний ресурс]. – Режим доступу : https://minagro.gov.ua/ua/file-storage/derzhavnij-reyestr-subyektivnasinnictva-ta-rozsadnictva. 2. М. В. Правдюк. Трансфер технологій як складова інноваційного розвитку сільськогосподарського виробництва / М. В. Правдюк // Облік і фінанси АПК. – 2012. №1 [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://magazine.faaf.org.ua/transfertehnologiy-yak-skladova-innovaciynogo-rozvitkusilskogospodarskogo-virobnictva.html. 3. Офіційний сайт Міністерства аграрної політики та продовольства України – [Електронний ресурс]. – Режим доступу : http://minagro.gov.ua/uk/organic_ministry?tid_ hierachy=1384. 4. Тимчук В. М., Святченко С. І., Тимчук С. М., Матвієць В. Г. Оцінка озимого ріпаку як об’єкта трансферу.– Миронівський вісник. – 2018. – вип. 6. – С.114−132. 5. Захарчук О. В. Сорт як інноваційна основа розвитку рослинництва / О. В. Захарчук // Агроінком. – 2009. − № 5−8. – С.17−22.

179

УДК 657.421 Трохименко І. О. аспірант Національний науковий центр «Інститут аграрної економіки», Україна БУХГАЛТЕРСЬКИЙ ОБЛІК ФОРМУВАННЯ РЕЗЕРВУ НА ВІДПУСТКУ НА СІЛЬСЬКОГОСПОДАРСЬКОМУ ПІДПРИЄМСТВІ Від початку формування нормативно-правової бази з питань обліку за міжнародними стандартами і донині існує чимало актуальних питань, пов’язаних з обліком резерву на відпустку. Створення резерву на відпустку є зобов’язанням кожного підприємства. Підприємство самостійно в обліковій політиці обирає методику нарахування резерву на відпустку. Питання, сутності та методик нарахування резерву на відпустку досліджували у своїх працях: Ф.Ф. Бутинець, О.А.Боярова, С.Ф.Голов, Г.Нашкерська [3], О.І.Линник, В.В.Сьомченко, Т.О. Євлаш, О.В. Топоркова та інші. Бухгалтерський облік останніми роками розвивається в напрямі глобалізації, модернізації і удосконалення. Разом з тим, формування резерву на виплату відпустки є одним з ефективних механізмів забезпечення стабільності діяльності підприємства, у зв’язку з чим управлінський персонал підприємства повинен приділяти йому належну увагу. Відсутність в законодавстві і методичних рекомендаціях порядку резервування пов’язана з незацікавленістю підприємства. Разом з тим, це призводить до викривлення фінансової інформації про витрати підприємства в певному звітному періоді. Як роз’яснює Міністерство фінансів України витрати, пов’язані з оплатою відпусток і забезпеченням виплат відпусток, включають до складу елемента «Витрати на оплату праці» з відображенням у складі витрат операційної діяльності в залежності від фонду оплати праці якої групи працівників їх нараховують. Отже, нарахування резерву здійснюється кореспонденцією: Дт 23, 91, 92, 93, 94 (залежно від функцій працівників) з Кт 471 «Забезпечення виплат відпусток». Для виконання цієї вимоги 180

резерв на оплату відпусток розраховують окремо для кожної категорії працівників (виробничого, адміністративного, збутового персоналу тощо). Причому в разі необхідності підприємство повинне відкоригувати нараховану суму: – у сторону збільшення – проводкою Дт 23, 91, 92, 93, 94 — Кт 471; – у сторону зменшення – сторнувальною проводкою (методом «червоне сторно»): Дт 23, 91, 92, 93, 94 – Кт 471 або прямою кореспонденцією (Дт 471 – Кт 719). Первинні документи щодо нарахування резерву на відпустку включають: штатний розпис та бухгалтерського обліку щодо планового фонду оплати відпустки, Розрахунково-платіжна відомість (типова форма № П-6, № П-7), бухгалтерська довідка (щомісячна) з розрахунку резерву «Аналіз розрахунку резервів» за субрахунком 471 копії. Разом з тим чіткого механізму обчислення суми резерву на оплату відпусток немає. Тому кожне підприємство може діяти на свій розсуд. Відповідно до п. 18 П(С)БО 11 залишок резерву переглядається на кожну дату балансу та, в разі потреби, коригується (збільшується або зменшується). У будь-якому разі ця величина не може бути визначена зі 100-відсотковою точністю. Нарахування резерву призводить до завищення поточних витрат у періоді нарахування відпускних чи компенсації при звільненні. За невиконання норм щодо створення резерву передбачені штрафи. Це питання стало більш актуальним у зв’язку з тим, що з 2016 року резерви прямо впливають на об’єкт оподаткування податком на прибуток. Для того, щоб визначити суму резерву на оплату відпусток, можна скористатися даними графіка відпусток на майбутній (поточний) рік щодо кількості днів відпусток і періоду їх початку, а вже з огляду на це орієнтовно визначити середньоденну зарплату, яку й помножити на кількість днів запланованих відпусток. До резерву на відпустку можна включити тільки суми ЄСВ, які будуть нараховані на відпускні. Окремого резерву для ПДФО та військового збору створювати не потрібно, оскільки платником цих податків є сам співробітник, вони утримуються та сплачують181

ся за рахунок співробітника і надалі не потрапляють у витрати підприємства. На нашу думку, інвентаризувати залишок резервів на відпустку достатньо один раз на рік (на кінець звітного року). Для цього необхідно знати по кожному працівникові: 1) кількість невикористаних днів щорічної і «дитячої» (за наявності права на неї) відпусток; 2) середньоденну зарплату. Розрахунок залишку резерву відпусток (з урахуванням нарахувань ЄСВ) базується на кількості днів не використаних працівниками підприємства щорічних і «дитячих» відпусток і середньоденній оплаті праці працівників. Слід також ураховувати, що якщо підприємство не створювало резерву відпусток у попередні роки, а вирішило його створити в поточному, то, інвентаризуючи його, не можна врахувати всі дні невикористаних відпусток за попередні роки, оскільки ці дні не були враховані в сальдо резерву на початок року. Інакше це призведе до невиправданого завищення витрат за звітний період. Використання резерву відпусток відображається такими бухгалтерськими записами: Дт 471 «Забезпечення виплат відпусток», Кт 661 «Розрахунки за заробітною платою» - на суми нарахованих відпускних та грошових компенсацій, а також Дт 471 «Забезпечення виплат відпусток», Кт 651 «За розрахунками із загально-обов’язкового державного соціального страхування» – на суми нарахованого єдиного соціального внеску. Підприємства, що ведуть облік та нарахування резервів використовують їх в основному для оптимізації фінансового результату та рівномірного розподілу витрат підприємства на оплату відпусток працівникам. На даний час відсутні законодавчі чи методичні вказівки щодо форми документального оформлення розрахунку, який формується в довільній формі, що ускладнює його перевірку внутрішніми і зовнішніми контролюючими органами Отриманий результат буде корисним для застосування в практичній діяльності підприємств при формуванні та використанні резерву. 182

Список використаних джерел: 1. Губіна І. Резерв сумнівних боргів: створення та використання [Текст] / І. Губіна // Бухгалтерія. Право. Податки. Консультації. – 2007. – № 48. – 68 с. 2. Євлаш Т.О. Особливості створення та списання резерву сумнівних боргів в обліку /Т. О. Євлаш, О.В. Топоркова // Вісник соціально-економічних досліджень. - 2012. - Вип. 2(45). - С.80-87 3. Нашкерська Г. Особливості визнання та оцінки поточної дебіторської заборгованості за продукцію, товари, роботи, послуги / Г. Нашкерська // Бухгалтерський облік і аудит. – 2009. - № 11. –С.31-37 4. Положення (стандарт) бухгалтерського обліку 11 «Зобов'язання»: затверджене наказом Міністерства фінансів України від 31.01.2000 р. № 20 [Електронний ресурс]. – Режим доступу : http://zakon.rada.gov.ua/laws/show/z0085-00 5. Чуприна О. Створення резерву відпусток Главбух. 2009. № 8(631). С.23-26 УДК 338.43:331.2 Федерка Т.М. магістр* Одеський державний аграрний університет, Україна НОРМАТИВНО ПРАВОВЕ РЕГУЛЮВАННЯ ОПЛАТИ ПРАЦІ ПРАЦІВНИКІВ АГРАРНОЇ СФЕРИ Сьогодні в Україні питання оплати праці стоїть дуже гостро. І тому українське законодавство приділяє значну увагу саме оплаті праці та її організації на сільськогосподарських підприємствах. Ведення бухгалтерського обліку розрахунків з оплати праці є однією з найважливіших і складних ділянок обліку, оскільки безпосередньо зачіпає економічні інтереси усіх без винятку працівників підприємства сільського господарства. Особливістю правового регулювання обліку оплати праці на підприємствах сільського господарства є те, що воно здійснюється широкою системою нор*

Керівник – Стоянова-Коваль С.С. д.е.н., доцент

183

мативно-правових актів, прийнятих органами різних рівнів, за участю трудових колективів і профспілкових організацій [3]. Звітна документація з обліку оплати праці працівникам є складовою частиною загальної форми звітності підприємств, тому оплата праці – один із найважливіших показників соціального, економічного та демографічного стану країни. Для визначення та врегулювання питань з оплати праці використовуються законодавчі, нормативні документи, постанови, П(С)БО, інструкції, які затверджуються Кабінетом Міністрів України в галузі обліку оплати праці на підприємствах сільського господарства України. Основоположним законодавчим актом є Конституція України, на якій базується все законодавство, у тому числі і законодавство про працю. Таблиця 1 Основні законодавчо-нормативні документи в галузі обліку заробітної плати на сільськогосподарських підприємствах Закон України «Про оплату праці» від 24 березня 1995 року № 108/95-ВР

Закон України «Про колективні договори і угоди» від 01.07.1993 № 3356-XII Закон України «Про відпустки» від 15.11.1996

Закон України «Про охорону праці» від 14.10.1992

Кодекс законів про працю України затверджений Верховною Радою України 10.02.1971 p. № 322-VIII

встановлює державні гарантії права на відпустки, визначає умови, тривалість і порядок надання їх працівникам для відновлення працездатності, зміцнення здоров’я, а також для виховання дітей, задоволення власних життєво важливих потреб та інтересів, всебічного розвитку особи [5] визначає правові засади розробки, укладення та виконання колективних договорів і угод з метою сприяння регулюванню трудових відносин та соціальноекономічних інтересів працівників і роботодавців [6] встановлює державні гарантії права на відпустки, визначає умови, тривалість і порядок надання їх працівникам для відновлення працездатності, зміцнення здоров’я, а також для виховання дітей, задоволення власних життєво важливих потреб та інтересів, всебічного розвитку особи [7] визначає основні положення щодо реалізації конституційного права громадян про охорону їхнього життя і здоров’я в процесі трудової діяльності, регулює за участю відповідних державних органів відносини між власником підприємства, установи і організації або уповноваженим ним органом і працівником з питань безпеки, гігієни праці та виробничого середовища і встановлює єдиний порядок організації охорони праці в Україні [8] Він регулює трудові відносини всіх працівників, сприяючи зростанню продуктивності праці, поліпшенню якості роботи, підвищенню ефективності суспільного [1].

184

У ст. 43-46 Конституції України сказано, що кожен має право на працю, на відпочинок, на соціальний захист, на безпечні і здорові умови праці і на заробітну плату, причому не нижче встановленого мінімуму. Кожен громадянин має право на своєчасне отримання винагороди за свою працю і це його право захищається законодавством. Держава при цьому повинна створювати умови, необхідні громадянинові для повної реалізації своїх прав [2]. Відповідно до ст. 96 КЗпП України форми і системи оплати праці, норми праці, розцінки, тарифні сітки, ставки, схеми посадових окладів, умови запровадження та розміри надбавок, доплат, премій, винагород та інших заохочувальних, компенсаційних і гарантійних виплат встановлюються підприємствами, установами, організаціями самостійно у колективному договорі з дотриманням норм і гарантій, передбачених законодавством, генеральною та галузевими (регіональними) угодами [1]. Положення (стандарт) бухгалтерського обліку 26 «Виплати працівникам», затверджений Міністерством Фінансів України 28.10.2003 та зі змінами і доповненнями від 10.01.2012, визначає методологічні засади формування в бухгалтерському обліку інформації про виплати (у грошовій і негрошовій формах) за роботи, виконані працівниками, та її розкриття у фінансовій звітності[9]. Розмір зарплати залежить від складності та умов виконуваної роботи, професійно-ділових якостей працівника, результатів його праці та господарської діяльності підприємства. Заробітна плата як соціально-економічна категорія, з одного боку, є основним джерелом грошових доходів працівників, тому її величина значною мірою характеризує рівень добробуту всіх членів суспільства. Сільськогосподарська праця має свою специфіку, яка впливає на її оплату. Адже за умови однакових витрат існує ймовірність отримання різних кінцевих результатів діяльності, що залежить від родючості ґрунтів, застосування сортового матеріалу та добрив, природнокліматичних умов, проявів сезонності тощо. Характерною особливістю аграрного виробництва також є те, що працівнику високої кваліфікації протягом року треба виконувати різні роботи, які відносяться до різних розрядів і відповідно одержувати різну оплату. Ефективним інструментом матеріа185

льного стимулювання працівників аграрних підприємств є додаткова оплата за перевиконання сезонних завдань або змінних норм продуктивності за підвищеними розцінками. Також доцільним є стимулювання працівників за виконання сезонних завдань у визначений термін. Суттєвим недоліком нинішньої організації оплати праці у сільському господарстві є й те, що нараховані робітникам її суми нерідко видаються із великим запізненням. Останнім часом законодавчі і нормативні документи, що регламентують облік оплати праці, змінюються досить часто і кардинально. Тому бухгалтеру необхідно знати, як здійснювати оподаткування тієї або іншої виплати в певний час. Також бухгалтерам необхідно постійно слідкувати за змінами у прожитковому мінімумі та мінімальній заробітній платі, оскільки від цих величини залежать розмір нарахувань та утримань із заробітної плати. Отже, дослідивши нормативно-правову базу можна сказати, що питання заробітної плати в нашій країні стоїть дуже гостро, оскільки рівень доходів громадян та прожитковий мінімум є мізерним і не може забезпечити нормальних умов для існування. Таким чином, для покращення рівня життя громадян необхідно вносити зміни в законодавчу базу в частині збільшення рівня доходів. Необхідна оптимальна модель співвідношення законодавства про працю, колективних угод, індивідуальних трудових угод та принципів управління оплатою праці на підприємствах. Адже саме від цього може залежати продуктивність праці і, як наслідок, розмір заробітної плати на підприємствах. Список використаних джерел: 1. Кодекс законів про працю України, затверджений Верховною Радою України 10.02.1971 p. № 322-VIII. Дата оновлення: 25.09.2019. URL: https://zakon.rada.gov.ua/laws/show/322-08 (дата звернення: 02.10.2019). 2. Конституція України 254к/96-ВР. Дата оновлення: 21.02.2019. URL: https://zakon.rada.gov.ua/laws/show/254к/96вр(дата звернення: 02.10.2019). 3. Корягін М.В., Попкова О.О. Аспекти законодавчонормативного регулювання оплати праці та її бухгалтерського обліку в країнах СНД . Міжнародний збірник наукових праць – 186

2015 № 3(21) URL: http://eztuir.ztu.edu.ua/bitstream/handle/123456 (дата звернення: 02.10.2019). 4.Машевська А.А. Правове регулювання обліку оплати праці на підприємствах сільського господарства: стаття…аспірантка: 657:331.2:631.11. Вінниця, 2017. 11 с. 5. Про оплату праці: Закон України від 24.03.1995 року № 108/95-ВР. Дата оновлення: 01.01.2017. URL: https://zakon.rada.gov.ua/laws/show/108/95-вр (дата звернення: 02.10.2019). 6. Про колективні договори і угоди: Закон України від 01.07.1993 № 3356-XII. Дата оновлення: 01.01.2015. URL: https://zakon.rada.gov.ua/laws/show/3356-12 (дата звернення: 02.10.2019). 7. Про відпустки: Закон України від 15.11.1996 року №505/96-ВР. Дата оновлення: 21.06.2019. URL: https://zakon2.rada.gov.ua/laws/show/504/96-вр (дата звернення: 02.10.2019). 8.Про охорону праці: Закон України від 14.10.1992 р. ВР № 2695-XII. Дата оновлення: 20.01.2018. URL: https://zakon.rada.gov.ua/laws/show/2694-12 (дата звернення: 02.10.2019). 9.Положення (стандарт) бухгалтерського обліку 26 «Виплати працівникам», затверджений Міністерством Фінансів України 28.10.2003. Дата оновлення: 10.01.2012 URL: https://zakon.rada.gov.ua/laws/show/z1025-03 (дата звернення: 02.10.2019).

187

УДК 303. 442. 3: 332.33 Федоров І. О., студент* Київський національний торговельно-економічний університет, Україна АНАЛІЗ ВИКОРИСТАННЯ ЗЕМЕЛЬНИХ РЕСУРСІВ Земля є основним елементом національного багатства і головним засобом виробництва у сільському господарстві. Тому раціональне використання земельних ресурсів має велике значення для розвитку національної економіки, зумовлюючи обсяг виробництва сільськогосподарської продукції і продовольчу безпеку держави. Основним завданням аналізу використання земельних ресурсів є: • вивчення складу і структури земельного фонду, визначення порушень у землекористуванні та виявлення резервів розширення і покращання сільськогосподарських угідь; • оцінка ефективності використання земель і розробка заходів, спрямованих на її підвищення. Розроблені за результатами аналізу рекомендації повинні забезпечувати повне і високопродуктивне використання земель як в обробітку, так і заново введених у господарський оборот незалежно від призначення і рівня їх освоєння. У сільському господарстві триває процес трансформації земельних угідь, тобто переведення одних видів угідь в інші. При цьому частину несільськогосподарських угідь переводять у сільськогосподарські, а, водночас, певну частину угідь сільськогосподарського призначення відводять під забудову міст, житла, промислових і культурно-побутових об’єктів, доріг, тобто вилучають з господарського обороту. Тому аналізуючи земельні ресурси, вивчають зміни у співвідношенні угідь сільськогосподарського і несільськогосподарського призначення, тенденції і темпи цих змін.

Науковий керівник – Барабаш Н. С., канд. екон. наук, доцент

188

За даними економічного аналізу обґрунтовують найефективнішу трансформацію угідь відповідно до природних умов, державних замовлень на певні види продукції і перспективного розвитку господарства. Перед сільськогосподарськими підприємствами стоїть завдання найбільш повного використання кожного гектару землі. Тисячі гектарів покладів, низькопродуктивних сінокосів і пасовищ, чагарників, заболочених земель можна перетворити в продуктивні угіддя. Тому при аналізі використання земельних ресурсів слід вивчити зміни розміру земельних угідь і виявити можливості подальшого розширення площі ріллі, покращених сінокосів та пасовищ у кожному господарстві. Під час аналізу необхідно порівняти фактичні дані про розмір угідь у поточному році з плановими і даними минулих років. Це дає можливість визначити зміни загальної величини земельних ресурсів, площі сільськогосподарських земель в цілому і за видами угідь. Оцінюючи сільськогосподарські угіддя з точки зору інтенсивності їх використання, слід вказати, що найбільш інтенсивно використовуються і дають найкращу віддачу орні землі, а потім – покращені сінокоси і пасовища та природні луги і пасовища. Тому для оцінки ступеня інтенсивності використання земель у господарстві необхідно розглянути показники питомої ваги кожного виду угідь у загальній площі земель сільськогосподарського призначення в динаміці, а також порівняно з даними підприємствконкурентів, кращими і середніми по регіону або галузі. Для аналізу загальних ресурсів необхідно зробити економічну оцінку землі, ефективності використання сільськогосподарських угідь, виявити резерви її підвищення. Економічна оцінка землі – це визначення її порівняльної цінності як засобу сільськогосподарського виробництва або визначення дохідності землі. Для оцінки ефективності використання земельних ресурсів використовується система узагальнювальних, часткових і допоміжних показників. До узагальнювальних показників належать вартість виробленої продукції (у тому числі рослинництва), вихід кормових одиниць, величина чистого прибутку на 100 га сільськогосподарських угідь (за 100-баловою кадастровою оцінкою). Част189

кові показники – це урожайність культур, вихід продукції в кормових одиницях з 1 га окремих угідь, обсяг виробництва молока, м’яса на 100 га зіставлених сільськогосподарських угідь. Зіставлена (кадастрова) площа визначається шляхом множення кожного виду угідь на бал ґрунту і ділення отриманого результату на 100. До допоміжних показників належать собівартість продукції, фондомісткість, працемісткість, прибутковість 1 га землі, окупність витрат (відношення вартості продукції, отриманої з 1 га, до середніх витрат на 1 га). Враховуючи важливість контролю за використанням меліорованих земель, в аналізі необхідно розглядати показники, що характеризують вихід валової продукції чи вихід кормових одиниць у розрахунку на 100 га цих земель. Одним з важливих факторів підвищення ефективності використання земель є розширене відновлення родючості ґрунту. Науці та практиці відомі засоби швидкої і тривалої дії на ґрунт. До засобів швидкої дії належать регулювання вологості ґрунтів, внесення швидкодіючих мінеральних добрив, розпушування ґрунтів, до засобів тривалої дії на ґрунти – систематичне збагачення ґрунту органічними добривами, вапнування кислих ґрунтів, меліорація земель, що мають несприятливі природні властивості. Головним джерелом поповнення гумусу в ґрунті є органічні добрива і післяжнивні залишки. При внесенні тільки мінеральних добрив вміст гумусу в ґрунті знижується з року в рік. Для підтримки в ґрунті оптимальної концентрації гумусу слід щороку вносити не менше 13-15 т органічних добрив на 1 га ріллі. Для підтримки бездефіцитного і створення корисного балансу гумусу необхідно розширювати посіви багаторічних трав, післяжнивних культур. Після розорювання багаторічних трав вміст гумусу в ґрунті підвищується на 0,2-0,3 %. Продуктивність земель за рахунок посіву сидеральних культур в поєднанні із внесенням гною підвищується на 18-20 %. Сидерати збагачують ґрунт органічними речовинами, є дієвим засобом боротьби з бур’янами і шкідниками рослин. Цьому сприяють також чисті пари, при використанні яких урожайність зернових культур зростає на 20-30 %. Важливим і суттєвим фактором підвищення продуктивності земель є регулювання водного режиму: відведення фільтраційних вод у вологі роки та орошення в засушливу пору. Невід’ємний і 190

потужний засіб підвищення стійкості та продуктивності землеробства – меліорація. Важливою умовою охорони і раціонального використання землі є система заходів щодо захисту ґрунту від водної і вітрової ерозії, а саме: мінімальна обробка ґрунту, ґрунтозахисні посівообороти з полосовим розміщенням посівів і парів. На підвищення продуктивності земель значно впливає боротьба з бур’янами і шкідниками сільськогосподарських культур. За оцінками фахівців, потенційні втрати врожаю з цієї причини складають до 35 %. До основних способів захисту рослин належать біологічні, механічні та хімічні. Перші два є екологічно безпечними. Однак останнім часом очевидним є акцент на використання хімічних засобів, небезпечних для людини і природи. Такі засоби бажано застосовувати лише в тих випадках, коли вичерпані альтернативні варіанти. Підвищенню ефективності використання земельних угідь сприяє вапнування кислих і гіпсування засолених ґрунтів. За підрахунками фахівців, з причини несприятливої кислотності ґрунту втрати врожаю щороку складають близько 10 %. Подальше підвищення продуктивності сільськогосподарських угідь тісно пов’язане з суттєвим покращанням природних кормових угідь – сінокосів і пасовищ, що займають значну питому вагу в загальній площі сільськогосподарських угідь. Інтенсивні форми луговодства, створення багаторічних культурних пасовищ можуть дати не менший ефект, ніж перетворення їх у ріллю. Підвищенню ефективності використання земель сприяють також використання більш урожайних районованих сортів, удосконалення структури посівів, проведення всіх польових робіт в оптимальні строки, підвищення кваліфікації робітників, культури землеробства та ін. Список використаних джерел: 1. Аналіз господарської діяльності: Навч. Посіб Н.С. Барабаш - К.: КНТЕУ, 2005

191

УДК 332.7 Юрченко І.В., к.е.н., Національний науковий центр «Інститут аграрної економіки», Україна ЕЛЕКТРОННІ ЗЕМЕЛЬНІ АУКЦІОНИ В ПОЛТАВСЬКІЙ ОБЛАСТІ З метою запобігання корупції та недопущення зловживань у сфері земельних відносин, пов’язаних з передачею земель у користування на конкурентних засадах шляхом запровадження електронних земельних торгів, Постановою Кабінету Міністрів України «Деякі питання реалізації пілотного проекту із запровадження електронних земельних торгів і забезпечення зберігання та захисту даних під час їх проведення» №688 від 21.06.2017 р., було розпочато пілотний проект із запровадження електронних земельних торгів територіальними органами Державної служби з питань геодезії, картографії та кадастру, що забезпечують здійснення повноважень щодо розпорядження землями сільськогосподарського призначення державної власності [1]. Завдяки чому, Держгеокадастр (як розпорядник земель сільськогосподарської власності та як організатор торгів) отримав змогу використовувати зовнішні електронні майданчики для реалізації прав оренди на земельні ділянки сільськогосподарського призначення державної форми власності [2]. До основних переваг даного пілотного проекту можна віднести: - публічний характер та змагальність учасників процедури земельного аукціону; - використання для проведення аукціону веб-сайту виконавця електронних земельних торгів; - використання технології «Blockchain» для забезпечення зберігання та захисту даних [3]. Зазначені переваги надають змогу орендодавцеві отримати за свою землю більшу оплату, унеможливлюють розподіл земель чиновниками у «ручному режимі» (що зменшує корупційну скла192

дову), значно скорочують витрати на проведення та участь в аукціоні (на відміну від традиційного - не електронного). Так у жовтні 2018 р. відбулися перші в Україні електронні земельні торги по 9 лотах загальною площею 210 гектарів. У середньому стартовий розмір річної орендної плати по виставлених на електронні торги земельних ділянках склав 8,3% від нормативної грошової оцінки. За результатами аукціону було досягнуто середньої річної орендної плати у розмірі 34,3%, що перевищило стартову в понад 4 рази [4]. Слід зазначити, що з жовтня по грудень 2018 р., електронні торги з продажу прав оренди не мали такого масового характеру, який вони отримали з початку 2019 р. Не виключенням стала і Полтавська область, як область з одними із найродючіших ґрунтів України. За даними системи Open Market Land, впродовж січнячервня 2019 р., в Полтавській області були реалізовані права оренди на 87 земельні ділянки, загальною площею 1634,4 га [5]. В середньому розмір однієї земельної ділянки сільськогосподарського призначення, права оренди на яку були реалізовані на електронному аукціоні складає 18,8 га. За досліджуваний період стартова ціна права оренди земель в середньому дорівнювала 1,5 тис. грн/га, що складає 8,6% від нормативної грошової оцінки (НГО). Разом з тим, ціна продажу права оренди на землі сільськогосподарського призначення в Полтавській області за цей же період перевищила стартову ціну в 5 разів і дорівнювала 7,5 тис. грн/га або 43,1% від НГО (рис. 1). За даними, представленими на рис.1, можна побачити, що у лютому ціна продажу права оренди на земельні ділянки сільськогосподарського призначення, в середньому по Полтавській області, склала 81,6% від НГО, що перевищило стартову ціну в 5,5 рази. Разом з тим, найбільший показник вартості права оренди, який вдалось досягти на електронних земельних торгах, був зафіксований у травні – 9,6 тис. грн/га в середньому по області (42,6% НГО).

193

Рис. 1. Вартість права оренди земель с.-г. призначення в Полтавській області за перше півріччя 2019 р. Джерело: розраховано і побудовано автором за даними [5].

Отримані результати щодо дослідження електронних земельних аукціонів з продажу прав оренди на земельні ділянки сільськогосподарського призначення впродовж січня-червня 2019 р. в Полтавській області, засвідчили позитивну практику їх проведення. Не менш важливим є те, що даний пілотний проект є пробним застосуванням механізму електронного аукціону, який може і має бути використаний при продажі права власності на земельні ділянки сільськогосподарського призначення за умов відкриття ринку земель. Список використаних джерел: 1. Постанова Кабінету Міністрів України «Деякі питання реалізації пілотного проекту із запровадження електронних земельних торгів і забезпечення зберігання та захисту даних під час їх проведення» №688 від 21.06.2017 [Електронний ресурс]. – 2017. – 194

Режим доступу до ресурсу: https://zakon.rada.gov.ua/laws/show/6882017-%D0%BF. 2. Електронні земельні аукціони будуть проходити з використанням платформи ProZorro.Продажі [Електронний ресурс] // Державна служба України з питань геодезії, картографії та кадастру. – 2018. – Режим доступу до ресурсу: https://land.gov.ua/elektronni-zemelni-auktsiony-budut-prokhodyty-zvykorystanniam-platformy-prozorro-prodazhi/. 3. Власов А.И. Системный анализ технологии обмена и хранения данных blockchain / А.И. Власов, А.А. Карпунин, И.И. Новиков // Современные технологии. Системный анализ. Моделирование, № 3(55). 2017. С.75-83. 4. В Україні відбувся перший електронний земельний аукціон [Електронний ресурс] // Державна служба України з питань геодезії, картографії та кадастру. – 2018. – Режим доступу до ресурсу: https://land.gov.ua/v-ukraini-vidbuvsia-pershyi-elektronnyizemelnyi-auktsion/. 5. OpenMarket - майданчик для продажу прав оренди на державну землю [Електронний ресурс] – Режим доступу до ресурсу: https://land.setam.net.ua/article/openmarket-stav-maydanchikomdlya-prodaju-prav-orendi-na-derjavnu-zemlyu.

195

ЗМІСТ 1

Агапова К.В.

Алєксєєва О. В.

Барабаш В. І.

Берегова Т.А.

Биковська А.А., Трусова Н.В.

Vijay Joshi

Вовченко О.В.

Дідух С.М., Корікова А.К.

Духницький Б.В.

Євсєєва А. М.

13 14 15

Каламан О.Б., Ліхачьова А.О., Мацьота А.В., Орищенко Я.В. Карпук Л.М., Павліченко А.А., Єзерковська Л.В., Караульна В.М. Копитець Н.Г. Кордзая Н.Р., Єгоров Б.В.

Куденчук А.Б.

Лупеха І.М.

Оцінка оборотних активів сільськогосподарських підприємств Підприємництво як ключовий фактор розвитку сільських територій Іноземне інвестування в Україні Проблеми розвитку вітчизняного ринку м’ясопродуктів та шляхи їх вирішення Теоретичні основи фінансового оздоровлення сільськогосподарських підприємств Іноземні інвестиції в українській економіці Development of business partnerships between India and Ukraine «Відкрита наука» - інструмент популяризації науки Особливості стратегій сталого розвитку агропромислових холдингів України Торгівля агропродовольчою продукцією між Україною та країнами СНД Особливості організації бухгалтерського обліку в сільськогосподарських підприємствах

4 8 11 16 19 25 29 32 36 41 45

Концепція стратегічного розвитку виробничих підприємств 49 Ефективність систем основного обробітку ґрунту та удобрення плодозмінної сівозміни у правобережному лісостепу України Цінові тенденції ринку м’яса птиці Особливості регулювання продовольчої безпеки в світі Розвиток інноваційної діяльності в Україні та інших країнах Шляхи реалізації інвестиційної стратегії України

196

53 55 59 69 73

Ляшенко Ю. Р., Барановська В. Г.

Макрак С.В.

Мостоловица Ю.В.

Нечитайло В.В.

Ніколова О.А., Трусова Н.В.

Остапчук С.М.

Павлюк М.М.

Pankaj S., Saurabh S., Tan C.C.

ПатарідзеВишинська М.В.

Прунцева Г.О.

Радченко О.Д.

30 31

Романенко Є.Г., Трусова Н.В. Романенко Є.Г., Трусова Н.В.

Контроль нарахування субсидій та виявлення фактів порушення Методологические подходы создания фонда содействия развитию энергосбережения в сельском хозяйстве Проверка правильности формирования финансовых результатов деятельности сельскохозяйственной организации в Республике Беларусь Нинішні умови інвестиційного забезпечення сільського господарства України Інноваційний розвиток економіки України: проблеми та перспективи Теоретичні аспекти фінансової санації підприємства як інструмента антикризового управління Облік сільськогосподарських земель після запуску ринку землі: чого очікувати? Стратегічні напрями розвитку тваринництва Soft computing market research analytics on recommendation for tourists destinations in varanasi-India Характерні ознаки прояву ризиків в системі забезпечення фінансової безпеки підприємств АПК Актуальність проблеми формування ефективного інституціонального механізму аграрної сфери економіки Стан та перспективи бюджетного фінансування аграрного сектору України в умовах відкриття ринку землі Організаційно-економічний механізм санації вітчизняних підприємств Інвестиційна привабливість аграрного сектору України: шляхи покращення

197

76 81

89 92 97 101 105 111 113 117 123 126 130

Руденко М.В.

Русакович А.Н.

Саковец Т. А., Хованская М. М.

Самарська Л.О.

Сергєєва Н.В.

Сидорова А.А., Барабаш Н.С.

Сіміненко І.А.

Скрипник І.М.

Столярчук Н.М. СтояноваКоваль С.С., Нургалєєва М.В.

Вплив цифрових технологій на управління сільськогосподарськими підприємствами К вопросу оценки инвестиционно-инновационного потенциала аграрного сектора экономики Оценка эффективности инновационно-активных организаций Республики Беларусь Понятя підприємництва та підприємливості Аналіз інвестиційної привабливості підприємств Організаційно-інформаційна модель аналізу виробництва і собівартості сільськогосподарської продукції Державна підтримка інвестиційної діяльності підприємств Залучення кредитних ресурсів підприємствами з виробництва органічної продукції Впровадження інновацій в агросектор

133 138 143 147 149 153 157 161 164

Гейміфікація при підготовці облікових фахівців

168

Стукан Т.М.

Бізнес-ангели – як неформальна форма інвестування в інноваційну діяльність підприємств

171

Тимів Л.В., Матвієць Н.М., Матвієць В.Г.

Місце прикарпатської ДСГДС на ринку наукоємної продукції

176

Трохименко І.О.

Федерка Т.М.

Федоров І.О.

Юрченко І.В.

Бухгалтерський облік формування резерву на відпустку на сільськогосподарському підприємстві Нормативно правове регулювання оплати праці працівників аграрної сфери Аналіз використання земельних ресурсів Електронні земельні аукціони в полтавській області

198

180 183 188 192

CONTENT 1

Ahapova K.V.

Alyeksyeyeva O.V.

Barabash V. I.

Berehova T.A.

5 6

Bykovsʹka A.A., Trusova N.V. Bykovsʹka A.A., Trusova N.V.

Vijay Joshi

Vovchenko O.V.

Didukh S.M., Korikova A.K.

Dukhnytsʹkyy B.V.

Yevsyeyeva A. M.

13 14 15

Kalaman O.B., Likhachʹova A.O., Matsʹota A.V., Oryshchenko Yа.V. Karpuk L.M., Pavlichenko A.A., Yezerkovsʹka L.V., Karaulʹna V.M. Kopitets N.G. Kordzaya N.R., Yehorov B.V.

Kudenchuk A.B.

Lupekha I.M.

Valuation of circulating assets of agricultural enterprises Entrepreneurship as a key factor in rural development Foreign investment in Ukraine Problems of development of the domestic meat market and ways to solve them Theoretical bases of financial improvement of agricultural enterprises Foreign investments in the Ukrainian economy Development of business partnerships between India and Ukraine Open Science is a tool for promoting science Features of Sustainable Development Strategies for Agribusiness Holdings of Ukraine Agri-food trade between Ukraine and CIS countries Features of accounting organization in agricultural enterprises

4 8 11 16 19 25 29 32 36 41 45

Concept of strategic development of manufacturing enterprises 49 Efficiency of systems of basic tillage and fertilization of fruit-bearing crop rotation in the right-bank forest steppe of Ukraine Price trends in the poultrymeat market Features of regulation of food security in the world Development of innovative activity in Ukraine and other countries Ways to implement Ukraine's investment strategy

199

53 55 59 69 73

Lyashenko Yu. R., Baranovsสนka V. H.

Makrak S.V.

Mostolovitsa Yu.V.

Nechytaylo V.V.

Nikolova O.A., Trusova N.V.

Ostapchuk S.M.

Pavlyuk M.M.

Pankaj S., Saurabh S., Tan C.C.

27 28

PataridzeVyshynsสนka M.V. Pruntseva H.O.

Radchenko O.D.

Romanenko Yะต.H., Trusova N.V.

Rudenko M.V.

Control of the calculation of subsidies and detection of violations Methodological approaches to creating a fund to promote the development of energy conservation in agriculture Verification of the formation of the financial results of the agricultural organization in the Republic of Belarus Current conditions of investment support of agriculture of Ukraine Innovative development of the Ukrainian economy: problems and prospects Theoretical aspects of financial rehabilitation of the enterprise as a tool for crisis management Accounting for agricultural land after launching the land market: what to expect? Strategic directions of livestock development Soft computing market research analytics on recommendation for tourists destinations in varanasi-India Characteristic signs of risk manifestation in the system of financial security of agricultural enterprises The urgency of the problem of forming an effective institutional mechanism of the agricultural sector of the economy State and Prospects of Budget Financing of the Agrarian Sector of Ukraine in the Conditions of Land Market Opening Organizational and economic mechanism of rehabilitation of domestic enterprises Investment attractiveness of the Ukrainian agricultural sector: ways to improve The Impact of Digital Technologies on the Management of Agricultural Enterprises

200

76 81 86 89 92 97 101 105 111 113 117 123 126 130 133

33 34

Rusakovych A.N. Sakovets T.A., Khovanskaya M.M.

Samarsสนka L.O.

Serhyeyeva N.V.

Sidorova A.A., Barabash N.S.

On the issue of assessing the investment and innovation potential of the agricultural sector Assessment of the effectiveness of innovatively active organizations of the Republic of Belarus The concept of entrepreneurship and entrepreneurship Analysis of investment attractiveness of enterprises Organizational and informational model of analysis of production and cost of agricultural products State support of investment activity of enterprises Attraction of credit resources by enterprises producing organic products Implementation of innovations in the agricultural sector

Siminenko I.A.

Skrypnyk I.M.

Stolyarchuk N.M.

StoyanovaKoval S.S., Nurgaleeva M.V.

Gamification in preparation of accounting specialists

Stukan T.M.

Business angels - as an informal form of investment in enterprise innovation

Tymiv L.V., Matviyetsสน N.M., Matviyetsสน V.H.

The place of the Carpathian SAES in the market of high-tech products

Trokhymenko I.O.

Federka T.M.

Fedorov I.O.

Yurchenko I.V.

Accounting for the formation of a reserve for vacation at an agricultural enterprise Regulatory regulation of the remuneration of agricultural workers Analysis of land use Electronic land auctions in Poltava region

201

138 143 147 149 153 157 161 164 168 171 176 180 183 188 192

Матеріали Х Міжнародної науково-практичної молодіжної інтернет-конференції (у заочній формі) СТРАТЕГІЯ РОЗВИТКУ СІЛЬСЬКОГО ГОСПОДАРСТВА ТА СІЛЬСЬКИХ ТЕРИТОРІЙ 10 жовтня 2019 р. Відповідальна за випуск Н. М. Столярчук Верстка згідно оригінал макета Підп. до друку 18.11.2019. Формат 60×84/16. Папір офсетний. Ум. друк. арк. 9,3. Обл.-вид. арк. 12,6. Наклад 300 пр. Зам. ___. Видання та друк – Національний науковий центр «Інститут аграрної економіки» 03127, м. Київ, вул. Героїв оборони, 10. Свідоцтво суб’єкта видавничої справи ДК № 2065 від 18.01.2005 р.

202