Перспективні форми організації господарської діяльності на селі

Page 1


1


НАЦІОНАЛЬНИЙ НАУКОВИЙ ЦЕНТР «ІНСТИТУТ АГРАРНОЇ ЕКОНОМІКИ» ГРОМАДСЬКА ОРГАНІЗАЦІЯ «ВСЕУКРАЇНСЬКИЙ КОНГРЕС ВЧЕНИХ ЕКОНОМІСТІВАГРАРНИКІВ» ЛИТОВСЬКИЙ ІНСТИТУТ АГРАРНОЇ ЕКОНОМІКИ НАЦІОНАЛЬНА НАУКОВО-ДОСЛІДНА УСТАНОВА «ІНСТИТУТ АГРАНОЇ ЕКОНОМІКИ ТА ПРОДОВОЛЬСТВА», ПОЛЬЩА ІНСТИТУТ АГРАРНОЇ ЕКОНОМІКИ УГОРЩИНИ ПРОЕКТ ЄС «ПІДТРИМКА ВПРОВАДЖЕННЯ СІЛЬСЬКОГОСПОДАРСЬКОЇ ТА ПРОДОВОЛЬЧОЇ ПОЛІТИКИ В УКРАЇНІ»

ПЕРСПЕКТИВНІ ФОРМИ ОРГАНІЗАЦІЇ ГОСПОДАРСЬКОЇ ДІЯЛЬНОСТІ НА СЕЛІ МАТЕРІАЛИ Сімнадцятого Конгресу вчених економістів-аграрників та Міжнародної науково-практичної конференції 30 травня 2019 року

Київ Національний науковий центр «Інститут аграрної економіки» 2019


УДК 631.1.016 : 658.114.01.8 П 26 Рекомендовано до друку Вченою радою Національного наукового центру «Інститут аграрної економіки» (протокол № 5 від 10 травня 2019 р.).

Матеріали Сімнадцятого Конгресу вчених економістіваграрників та Міжнародної науково-практичної конференції присвячені перспективним формам організації господарської діяльності на селі. Висвітлено теоретичні засади й організаційно-економічні умови господарювання, означено параметри ефективних моделей аграрного підприємництва в контексті вимог щодо збалансованого сільського розвитку, дії режиму зони вільної торгівлі з ЄС, та глобалізації агропродовольчих ринків. Видання розраховано на науковців, науковопедагогічних працівників, керівників і фахівців виробничих структур, державних органів управління, органів місцевого самоврядування. Збережено авторську орфографію, пунктуацію і стилістику. Відповідальність за зміст матеріалів несуть безпосередньо автори. УДК 631.1.016 : 658.114.01.8 © Національний науковий центр «Інститут аграрної економіки», 2019 © Громадська організація «Всеукраїнський конгрес вчених економістів-аграрників», 2019


ЗМІСТ Стор. ВСТУП Лупенко Юрій Баланюк І.Ф., Шеленко Д.І. Болдирєва Л.М. Величко О.П. Гнатишин Л.Б. Гуторов О.І. Гуцаленко Л.В. Дацій О.І. Дудар Т.Г., Дудар В.Т. Жук В.М. Захарчук О.В.

Розвиток господарської діяльності на сільських територіях: моделі та форми Диверсифікація діяльності сільськогосподарських підприємств Тенденції формування інституціонального середовища продовольчого сектору економіки Трансформація та розвиток підприємств в аграрному секторі економіки України Механізми та інструменти активізації розвитку сімейного фермерства Вплив якісного стану земель на ефективність господарської діяльності аграрних підприємств Обліково-контрольне забезпечення управління витратами аграрних підприємств Формування інституціонального середовища малого підприємництва в аграрному секторі Інноваційне забезпечення і цінові стратегії маркетингової діяльності підприємств органічного сектора Інституційно-організаційні основи селозберігаючого підприємництва Технічне забезпечення сталого розвитку сільськогосподарських підприємств на селі

11

14

17

20

24 29

32

37

40

43 48

52

3


Ринок землі у розвитку фермерських господарств України Особисті селянські господарства Збарський В.К., основа започаткування сімейний Кальченко С. В. фермерських господарств Про деякі принципові особливості Зіновчук В.В. кооперативу як підприємства Інтеграція як механізм реалізації Зось-Кіор М.В., інвестиційних можливостей аграрІльїна О.В. них підприємств Напрями інтеграції в аграрному Ільїн В.Ю. секторі економіки України Організаційні особливості управління в суб’єктах сільськогоспоІванько А.В. дарського підприємництва Інституційні складові розвитку Калашнікова Т.В. ринку органічної продукції в Україні Законодавче забезпечення Кириленко І.Г., функціонування різних форм Івченко В.Є. господарювання на селі Організаційне та інформаційне Клочан В.В., забезпечення інвестиційної Клочан І.В. політики держави Господарська діяльність «на селі» ― в контексті нової Ковалів О.І. парадигми звершення земельної реформи в україні Соціально-економічні аспекти розКошкалда І.В. витку сільських територій Несільськогосподарська діяльність на селі як індикатор модернізації Крисанов Д.Ф. сільського сектора України Політика розбудови аграрного устКропивко М.Ф. рою України Заяць В.М.

4

56

62 66

71 76

82

86

91

98

102 108

112 118


Курильців Р.М.

Levesque Robert Левкіна Р.В. Лишенко М.О. Маренич Т.Г. Михайлова Л.І., Коренівська Л.В. Місюк М.В., Бец Б.Б. Молдаван Л.В. Музика П.М., Чемерис В.А., Душка В.І., Максим В.Л. Непочатенко О.О., Нагернюк Д.В. Нестерчук Ю.О., Соколюк С.Ю. Онегіна В.М.

Концептуальні засади мультифункціонального сільськогосподарського землекористування Agricultural structures, sustainability of the food system and regulation of land markets Організаційно-економічний механізм стабільного розвитку аграрних підприємств Принципи та методи управління сільськогосподарськими підприємствами в зернопродуктовій сфері Забезпечення продовольчої безпеки за нових трендів сталого розвитку аграрного сектору України Перспективні форми господарювання на ринку виробництва продукції коноплярства Оцінювання ресурсного потенціалу об’єднаних територіальних громад Об’єднання малих господарств для ведення спільної виробничої діяльності: уроки для України Економічне обґрунтування переробки органічних відходів у тваринництві на основі технології вермикультивування Несільськогосподарська зайнятість в сільській місцевості Формування та реалізація механізму гармонійного інноваційного розвитку аграрних підприємств Інноваційна діяльність суб’єктів господарювання та її інституційні основи

124

127

130

134

139

145 151

155

161 166

171

175

5


Охріменко І.В. Павлов О.І., Павлова І.О. Пасемко Г.П. Пасічник Ю.В. Перебийніс В.І., Перебийніс Ю.В. Прокопа І.В. Юлюс РАМАНАУСКАС Романова Л.В. Россоха В.В., Петриченко О.А. Саблук П.Т. Садовська І.Б. Спаський Г.В. Ступень М.Г., Ступень Н.М.

6

Методичні підходи до оцінки резервів підвищення економічної ефективності господарських формувань Брендинг сільських територій як поліфункціональних природних та соціально-просторових утворень Аграрна реформа як метод державного регулювання аграрних відносин Трансформація бізнес-моделей агропромислових формувань Сільськогосподарські обслуговуючі кооперативи в системі господарської діяльності на селі Сільськогосподарська діяльність домогосподарств в контексті інклюзивного сільського розвитку Сельскохозяйственные кооперативы в новых условиях Четверта промислова революція і формування «розумних підприємств» в аграрному секторі Інституційне забезпечення умов господарювання в молочній галузі Діяльність економістіваграрників – на рівень вимог часу Оцінка інституціонального середовища функціонування сільськогосподарських виробничих кооперативів: український формат Становлення та розвиток сімейних фермерських господарств в Україні Напрями розвитку механізму регулювання земельних відносин в сільському господарстві

179

184 187 192

197

201 206

211 214 220

222 225

230


Використання ресурсного потенціалу з урахуванням стадій життєдіяльності підприємства Кооперативні засади інноваційного Ушкаренко Ю.В. розвитку аграрного сектора економіки України Партнерські відносини держави та бізнесу в умовах інституалізації Федун І.Л. аграрного сектору економіки Перспективи розвитку несільськоХвесик М.А., господарських видів діяльності на Сакаль О.В. сільських територіях Перспективні форми управління Хвесик Ю.М., природно-ресурсними активами Мандзик В.М. сільських територіальних громад Романтики й мантризм на тлі Хомин П.Я. агрореформування Фінансова інклюзія та її елементи, Черневий Ю.І., Коновальчук Л.П. які доцільно pозвивати в Укpаїні Сільський зелений туризм як ефективна форма самостійної зайнятосЧерчик Л.М. ті на селі Досягнення та перспективи розвиШебанін В.С., тку наукового парку «АгроперспеНовіков О.Є., ктива» Миколаївського національКарпенко М.Д. ного аграрного університету Шегда А.В., Витоки та розвиток сучасних форм господарювання на селі Фещенко В.П. Шпикуляк О.Г., Розвиток інституційних форм господарської діяльності на селі Малік М.Й. Циклічність конвергенціїдивергенції правових передумов ведення господарської діяльності Юшин С.Ю. та дотримання принципів сталого розвитку Терещенко С.І., Богінська Л.О.

234

239

242

247

251 256 259

263

266 270 275

281

7


Яворська Т.І. Яців І.Б.

Створення сімейного фермерського господарства: можливості та проблеми Перспективи активізації функцій господарств населення

288 293

*** Роль антикризового управління в розвитку підприємництва у сільській місцевості Еволюція становлення та перспективи розвитку місцевого оподаткуДема Д.І. вання в Україні Багатоукладність сільського госпоДемчак І.М., дарства як соціально-економічна категорія: історична обмеженість її Могильний О.М. застосування через втрату сенсу Підвищення рівня інноваційності Дребот С.Д., використання ресурсного потенціАтаманюк Р.В. алу підприємств Запша Г.М., Управління розвитком маркетингового потенціалу підприємства Сахацький М.П. Костюк Б.А., Розвиток інфраструктури прикордонних територій Клейнота О.І. Левандівський О.Т., Зайнятість як інвестиційний ресурс в аграрному секторі економіки Казюка Н.П. Smart-умови системи підготовки Матковський П.Є. кадрів на сільськогосподарських підприємствах Особливості трансформації особиНеміш Д.В. стих селянських господарств Організація підсобної промислової діяльності у сільськогосподарських Петров В.М. підприємствах Балановська Т.І.

8

298

301

306

314 317 320 322

325 329

332


Подолянчук О.Л. Радченко О.Д., Малік Л.М. Сас Л.С. Скрипник В.С., Плитус П.Т. Стоянець Н.В. Тулуш Л.Д., Куць О.І. Чопенко В.М. Янишин Я.С.

Бабінець В.М., Арделан В.І. Багровецька І.В., Максим’юк І.Р. Бойдуник В.Р. Драбчук Н.Ю. Іванюк Т.Л.

Вплив організаційно-економічних умов функціонування підприємств на систему оподаткування та обліку фермерських господарств Особливості державної підтримки аграрної кооперації в Україні Застосування елементів системи точного землеробства у сільськогосподарських підприємствах Конкурентоспроможність товару на ринку Діагностика підприємницького середовища сталого сільського розвитку в Україні Інституційно-правове врегулювання діяльності високотоварних господарств населення Поглиблення соціальнодемографічної кризи в сільських територіях України Проблеми та напрямки розвитку фермерських господарств Львівської області *** Короткий історичний поступ підприємництва в мовах глобалізації Формування облікової політики щодо витрат підприємства Сутність поняття конкурентоспроможності підприємства Правовий режим земельних ресурсів Земельні реформи в Україні

337 340

345 349

352

357

363

365

370 373 377 380 383

9


Кулаєць Г.П., Досин О.М. Лозінська Л.Д. Прядко О.М., Гавриляк Х.В. Савка М.В., Дземан Г.Б. Савчук О.Я., Придюк О.М. Циріль Т.В., Луцька О.В. Яворська У.В., Цимбаліста О.О.

10

Значення корпоративної культури для підприємства Доцільність та економічна вигода вирощування овочів у тепличних господарствах закритого грунту Конкуренція у ринковому середовищі Умови, принципи та функції підприємництва Розвиток малого підприємництва в сільській місцевості Забезпечення життєвого циклу товару на підприємстві Характеристика облікової політики підприємств малого бізнесу

386

389 391 394 396 398 400


ВСТУП Стало вже історичною традицією, коли на рубежі століть аграрні відносини зазнають тектонічних інституціональних зрушень. У 1990-ті роки, із відновленням державності, було демонтовано господарський механізм, притаманний централізовано-плановій економіці з адміністративно-командними методами управління. Роздержавлено колгоспи і створені ними міжгосподарські об’єднання виробничого й соціального призначення. Приватизовано майно радгоспів, переробних, інших агропромислових та обслуговуючих підприємств. За майже три десятиліття трансформацій в цілому створено передумови для ринкової організаційно-правової й організаційно-виробничої структури аграрного виробництва. Нині в аграрному бізнесі працюють господарські товариства, приватні компанії, фермерські господарства, виробничі й обслуговуючі кооперативи, державні, комунальні підприємства, а також структури інших форм власності. За розміром орендованих сільськогосподарських угідь та виручкою від реалізації продукції, як правило, виділяють малі підприємства із площею до 200 га і виручкою до 100 тис. євро, середні – від 200 до 10 тис. га, з валовим доходом до 5 млн євро та надвеликі вертикально інтегровані формування (агрохолдинги) з розміром земельного банку від 10 до 500 тис. га і більше з виручкою на сотні мільйонів євро. Помітний внесок у наповнення внутрішнього ринку сільськогосподарської продукції і продовольства належить господарствам населення. Серед яких ключові позиції з питань гарантування продовольчої безпеки населення залишаються за особистими селянськими господарствам із середньостатистичним розміром земельної ділянки 1,53 га. Проте їхню діяльність не віднесено до підприємницької й ведеться без створення юридичної особи. За своєю природою і функціями – це сільські домогосподарства. Щодо вибору перспективних форм організації виробничої діяльності на селі та державної регуляторної політики щодо підтримки розвитку господарюючих суб’єктів, то більш-менш узгодженої концепції серед учених, політиків і практиків дотепер не опрацьовано. У Законі України «Про фермерське господарство» від 19 червня 2003 р. № 973 його визнано «прогресивною формою підприєм-

11


ницької діяльності громадян у галузі сільського господарства». Для реалізації цієї політики за останні три роки реалізовано низку законодавчих ініціатив з метою заохочення селян до створення товарних сімейних ферм і виведення їх із неформального сектору економіки. Альтернативний підхід пов’язує успішну стратегію конкурентного розвитку сільського господарства на внутрішньому й глобальному ринках із вертикально інтегрованими агропромисловими структурами з високою часткою доданої вартості у кінцевій продукції, диджиталізацією бізнес-процесів і страхуванням відповідних ризиків. Таке бачення перспектив аграрного сектору України ґрунтується на дії фундаментальних законів ринкової економіки. Зокрема йдеться про об’єктивну потребу запровадження ринкового обігу земель сільськогосподарського призначення, економії на масштабах виробництва, конкурентній боротьбі, порівняльних, відносних і абсолютних перевагах господарюючих суб’єктів. Окремі науковці дотримуються філософської середини, вважаючи, що на селі мають на рівних конкурувати різні підприємства як за формою власності, так і за розміром землекористування. При цьому нібито відновлюється так звана багатоукладність майже 100-річної давнини. Лише зауважимо, що багатоукладність була в 1920-х роках і тривала до завершення суцільної колективізації одноосібних селянських дворів і повної перемоги соціалістичного способу виробництва на селі. Про що й було оголошено на ХVІІІ з’їзді ВКП більшовиків у березні 1939 року. Зазначені та інші гостро дискусійні питання спонукали до формулювання теми для обговорення учасників чергових зборів Громадської організації «Всеукраїнський конгрес вчених економістів-аграрників» та міжнародної науково-практичної конференції. На нашу думку, апріорі не існує форм власності чи розмірів земельного банку в одних руках, які мали б незаперечні ринкові порівняно з іншими структурами. Адже ефективність їх залежить від комплексу чинників, а особливо від управлінського таланту керівників. Практикою доведено, що будь-яке підприємство у певних умовах, просторі й часі може виявитися конкурентоспроможнішим за своїх контрагентів.

12


Разом із тим маємо визнати, що це не лише економічна дилема: яка форма господарювання є пріоритетною – сімейна ферма чи агрохолдинг. Це також політико-соціально-екологічна й демографічна проблема. Отже вона має стати предметом міждисциплінарних досліджень. За результатами цих пошуків держава має визначити суспільно важливі критерії ефективності різних форм господарювання на селі. Керуючись при цьому стрижневою вимогою щодо збалансованого сільського розвитку, визначити потребу в ресурсах для протегування малим і середнім формам агробізнесу, чітко усвідомлювати системні наслідки як мінімум на життя трьох поколінь українців. Матеріали Сімнадцятого Всеукраїнського конгресу вчених економістів-аграрників та Міжнародної науково-практичної конференції «Перспективні форми організації господарської діяльності на селі» присвячені розгляду ефективних форм організації товаровиробників. Висвітлено науково-методичні засади й організаційно-економічні умови нинішнього господарювання, означено параметри ефективних моделей аграрного підприємництва, визначено пріоритетні напрями розвитку форм господарювання та їх об’єднань в контексті адміністративно-територіальної реформи, децентралізації повноважень центральних органів державних влади, дії режиму зони вільної торгівлі з Євросоюзом та викликів, пов’язаних із глобальними проблемами. Видання розраховано на науковців, науково-педагогічних працівників, керівників і фахівців сільського господарства, державних органів управління та органів місцевого самоврядування. Сподіваємося, воно буде цікавим для широкого загалу читачів.

13


Юрій ЛУПЕНКО, доктор економічних наук, професор, академік НААН, директор Національний науковий центр «Інститут аграрної економіки», Україна

РОЗВИТОК ГОСПОДАРСЬКОЇ ДІЯЛЬНОСТІ НА СІЛЬСЬКИХ ТЕРИТОРІЯХ: МОДЕЛІ ТА ФОРМИ Основу господарської діяльності на сільських територіях складає сільське господарство, у якому працюють біля 17 % зайнятих в економіці та 36 % працездатного сільського населення. В цій галузі функціонують 45,6 тис. різних за формами і розмірами сільськогосподарських підприємств, в тому числі 34,1 тис. – фермерських господарств, майже 4 млн. особистих селянських господарств. Саме ці підприємства визначають організаційну структуру сучасного українського сільського господарства, від пропорцій якої формуються пріоритети державної аграрної політики. Якщо орієнтуватись на максимізацію економічної ефективності галузі (прибутковість), то ці пріоритети концентруються навколо великих і надвеликих сільськогосподарських та агропромислових підприємств, інтегрованих структур, що мають потужні можливості для приватних інвестицій, значні конкурентні переваги за рахунок концентрації виробництва, доступу на світові ринки, збільшення доходності за рахунок продукції з високим вмістом доданої вартості, високої продуктивності праці та ін. За розрахунками, на сьогодні такі структури контролюють біля чверті виробничого потенціалу галузі (сільськогосподарських угідь, валового доходу, прибутків), спеціалізуються на виробництві високомаржинальних видів продукції, що поставляється на зарубіжні ринки. Водночас, більша частина сільгосптоваровиробників відносяться до категорії малих та середніх підприємств, що працюють переважно на внутрішній ринок, фізично знаходяться за місцем розміщення виробничих потужностей, безпосередньо і щоденно пов’язані із проблемами та турботами сільських територій і гро-

14


мад, включаючи зайнятість, умови проживання, збереження довкілля та сільського соціуму. З урахуванням особливого місця сільського господарства в економічному та соціальному розвитку України більшість науковців, в перше чергу ННЦ «Інститут аграрної економіки», пропонують орієнтуватися на селозберігаючу модель сільського розвитку, у структурі якої визначальна роль належатиме малим та середнім формам господарювання, як найбільш зацікавленим у сталому розвитку сільських територій. Проблеми забезпечення їх конкурентоспроможності пропонується розв’язувати на базі розширення сільськогосподарської обслуговуючої кооперації в інтересах малих і середніх сільгосптоваровиробників. При цьому слід враховувати і необхідність інтеграції до організованого ринку сільських домогосподарств, особистих селянських господарств, які є основним резервом розвитку вітчизняного фермерства. Нині розвиток фермерства, передусім сімейного, все більше стає пріоритетним. Нещодавно Конституційний суд України погодився із закріпленням в Конституції держави фермерського господарства як основи аграрного устрою України, закріплено в законодавстві поняття сімейного фермерства та окремі механізми сприяння його розвитку, ухвалена Концепція розвитку фермерських господарств та сільськогосподарської кооперації на 20182020 роки та ін. Однак і в цій моделі зберігається чимало питань щодо конкретних розмірів господарств, механізмів їх діяльності, інструментів та пріоритетів державної політики, співвідношення та співіснування з великими агроформуваннями тощо, від обраних варіантів яких залежить успішність сільського розвитку на селі. Певний вплив на вибір пріоритетів розвитку форм господарювання на селі має і процес євроінтеграції України, поглиблення економічної співпраці з країнами, де малі та середні фермери складають переважну більшість в організаційній структурі сільськогосподарського виробництва. Пріоритетність розвитку малого та середнього бізнесу (і не тільки для сільського господарства) закріплена в документах Організації Об’єднаних Націй щодо Цілей Сталого Розвитку, Європейського Союзу (Директива про ма-

15


лий бізнес, 2008р., Європейська хартія малих підприємств, 2000 р., Спільна директива Європейського парламенту та Уряду ЄС №1307/2013 та ін. Сталий розвиток сільських територій передбачає гармонізацію всього сільського розвитку. В частині організаційних форм господарювання він охоплює несільськогосподарське підприємництво, що розглядається нами як ключовий напрям диверсифікації таких територій. Передусім, це сфера торгівлі, ремонтно-будівельна сфера, рекреаційна сфера, сільський туризм, народні промисли, побутове, культурне та інше обслуговування, сучасний зв’язок та ін. Знову ж таки, особливості сільських територій потребують врахування умов, нехарактерних для міських населених пунктів (територіальна віддаленість, обмеженість вибору споживачів, менша диференціація доходів населення та ін.). Відтак і тут можливий обґрунтований вибір пріоритетів на користь споживачів, сприяння розвитку конкуренції, стримування експансії мережених структур та ін. З урахуванням актуальності порушених проблем, розширення наукової дискусії щодо шляхів їх розв’язання, була обрана відповідна тематика чергового XVII-го засідання Громадської організації «Всеукраїнський конгрес вчених економістів аграрників» у формі Міжнародної науково-практичної конференції. Для забезпечення активної дискусії попередньо сформований збірник тез виступів українських та зарубіжних вчених, у яких висвітлюється широке коло питань, пов’язаних із формами організації господарської діяльності на селі. Видання може стати корисним для широкого загалу читачів, насамперед для науковців, науково-педагогічних працівників, керівників і фахівців центральних та регіональних органів управління всіх рівнів, органів місцевого самоврядування, сільськогосподарських підприємств, фермерів, підприємців. Викладені в ньому думки науковців будуть цікавими для усіх, хто вивчає минуле та сьогодення розвитку сільських територій, цікавиться та оцінює його перспективи.

16


І.Ф. БАЛАНЮК, доктор економічних наук, професор, завідувач кафедри Д.І. ШЕЛЕНКО, кандидат економічних наук, доцент кафедри ДВНЗ “Прикарпатський національний університет імені Василя Стефаника”

ДИВЕРСИФІКАЦІЯ ДІЯЛЬНОСТІ СІЛЬСЬКОГОСПОДАРСЬКИХ ПІДПРИЄМСТВ Стратегічним напрямком розвитку організаційно-правових форм сільськогосподарських підприємств у ринковому середовищі є урізноманітнення їх видів діяльності. В умовах конкуренції підприємства, для забезпечення ефективної діяльності, повинні застосовувати передові технології, випускати продукцію відповідно до потреб споживачів, розширюючи та оновлюючи асортимент продукції, що підвищують роль і значення диверсифікації діяльності. У зв’язку зі зміною кон’юнктури ринку в конкурентному середовищі, сільськогосподарські підприємства зосереджуються на організації виробничої діяльності на засадах диверсифікації з метою отримання додаткового доходу. Поряд з виробництвом традиційних для підприємств сільськогосподарської продукції, запроваджуються нові виробництва. Необхідність активізації сільськогосподарських підприємств, створення належних умов праці на селі диктують важливість багатогалузевого розвитку, створення нових форм підприємництва та зайнятості сільського населення. У цій ситуації диверсифікація сприяє фінансовій стійкості підприємств. І. Ансофф розглядаючи поняття “диверсифікація” вказує, що це термін, який застосовується до процесу перерозподілу ресурсів на підприємстві, в інші сфери діяльності й який відрізняються від попередніх видів діяльності [1, с. 97]. За твердженням О. В. Зоренко, диверсифікація виробництва – об’єктивний економічний процес, закономірність, що викликана ринком, конкуренцією, та покликана за рахунок розширення асор-

17


тименту товарів, ринків зробити рентабельність підприємства більш стійкою, знизити ризики господарської діяльності [2, с. 7-8]. Н. І. Степаненко диверсифікацію розглядає, як стратегію різних рівнів планування, що представляється засобом реалізації стратегії росту, забезпечення стійкої конкурентної переваги та оптимального використання ресурсів підприємства [3, с. 6-7]. Впровадження диверсифікаційних процесів в організаційноправових формах сільськогосподарських підприємств дозволяє: – створити нові додаткові робочі місця; – довести обсяги виробництва продукції рослинництва та тваринництва до рівня, який забезпечить достатні норми їх споживання населенням, а також визначені обсяги експертних поставок; – виконати комплекс робіт, пов’язаних з виведенням з обробітку малопродуктивних і еродованих земель та вихід на науковообґрунтований рівень розораності угідь; – максимально адаптувати техніку й технології вирощування, обробку та зберігання продуктів, які використовується сільськогосподарськими підприємствами до вимог світової організації торгівлі; – стабілізувати та поступово збільшувати обсяги виробництва нових видів продукції; – забезпечити добробут сільського населення, що сприятимете відродженню сільських територій. Розвиток диверсифікаційних процесів у сільськогосподарських підприємствах може також відбуватися і в таких напрямках: – розвиток альтернативної енергетики, в т.ч. модернізація котелень на біопаливі; – завоювання нових ринків; – впровадження переробки сільськогосподарської продукції та зберігання; – розширення діяльності у межах обслуговуючих виробництв для жителів ОТГ та сусідніх підприємств; – розширення виробництв на основі місцевих ресурсів та сировини. Ефективними напрямами диверсифікації можна вважати: – орієнтацію на поточну рентабельність виробництва різних видів продукції рослинництва, тваринництва (внутрішньогалузева диверсифікація виробництва);

18


– запровадження нових видів діяльності, котрі не належать до напрямку роботи сільськогосподарських підприємств. До них відносять, сільський (зелений) туризм, агротуризм, аграрний сервіс тощо, які, окрім мінімізації ризиків господарювання, орієнтують підприємство на цілорічне залучення виробничого персоналу (міжгалузева диверсифікація); – управлінська оптимізація структури підприємства зі стратегічною метою виходу на нові ринки збуту продукції; – стратегічна диверсифікація, яку складно здійснити за допомогою внутрішніх джерел розвитку, тому рекомендовано використовувати переваги співпраці з іншими підприємствами, зокрема реструктуризацією власності (об’єднання, поглинання, злиття капіталів). До чинників, які можуть стримувати розвиток диверсифікацій них процесів у сільськогосподарських підприємств належать: – відсутність концепцій, методичних рекомендацій проведення диверсифікації на підприємстві; – брак ресурсів для проведення диверсифікації, дрібноконтурність земельних ділянок з віддаленим розташуванням від технічного парку; – дефіцит фахівців – керівників із досвідом, недостатність відповідних знань, умінь та навичок використання переваг міжгалузевої диверсифікації; – недосконалість в організації земельних та орендних відносин; – брак знань, умінь та навичок щодо використання переваг міжгалузевої диверсифікації: недостатньої інформації та технологій застосування потенційних видів зайнятості, в тому числі з переробки сировини, обслуговування виробничих процесів, які є основним видом діяльності інших галузей і більш рентабельні у порівнянні з сільськогосподарським виробництвом; – брак достовірної інформації для застосування у виробництві прогресивних технологій у сільськогосподарському виробництві. На нашу думку диверсифікація діяльності у сільськогосподарських підприємствах – це урізноманітнення форми господарювання при оптимальному використанні ресурсів, для випуску продукції та наданні послуг, відповідно до потреб споживачів та забезпеченні прибутковості підприємства.

19


Системна диверсифікація виробництва забезпечує ефективне функціонування організаційно-правових форм сільськогосподарських підприємств, створення реальних передумов відродження села та поліпшення умов життя у ньому. Список використаних джерел 1. Ансофф І. В. Новая корпоративная стратегия [Текст]. Питер Ком. 2008. 416 с. 2. Зоренко О. В. Диверсифікація виробництва в аграрній сфері: автореф. дис... кандидата екон. наук: спец. 08.07.02. / Дніпропетровський державний аграрний університет. Дніпропетровськ, 2006. 22 c. 3. Степаненко Н. І. Диверсифікація діяльності підприємств аграрного сервісу : автореф. дис... кандидата екон. наук: спец. 08.00.04 / Житомирський національний агроекологічний у-т. Житомир, 2008. 20 с.

Л.М. БОЛДИРЄВА, доктор економічних наук, доцент, доцент кафедри Полтавський національний технічний університет імені Юрія Кондратюка

ТЕНДЕНЦІЇ ФОРМУВАННЯ ІНСТИТУЦІОНАЛЬНОГО СЕРЕДОВИЩА ПРОДОВОЛЬЧОГО СЕКТОРУ ЕКОНОМІКИ У системі інститутів національної економіки одним із найскладніших є інститут агропродовольчого сектору, який являє собою сукупність інших інститутів та інституціональних чинників, що забезпечує розвиток сільської місцевості, продовольчу безпеку країни, валютні надходження від експорту агропродовольчої продукції, робочі місця, формує податкові надходження в бюджет, здійснює інвестиційну діяльність та ін. З огляду на зазначене, на наш погляд, агропродовольчий сектор – це соціально-економічний інститут, який через інституціональні

20


ринки забезпечує функціонування матеріальних та супутніх йому потоків, що генерують в сільському господарстві, у процесі виробництва та розподілу (доведення до споживача) продовольства. Для 90-х років ХХ століття, на наш погляд, була характерною опортуністична поведінка економічних логістичних агентів – як тих, що здійснювати матеріально-технічне постачання сільського господарства, так і тих, що закуповували сільськогосподарську продукцію. У процесі проведених досліджень нами встановлено, що основними напрямками формування інституціонального середовища продовольчого сектору ринкового типу стали: - форми власності на землю та майно державних і колективних сільськогосподарських, переробних, харчових, торговельних підприємств; - організаційно-правові форми підприємств та підприємництва як виду діяльності, у тому числі агробізнесу; - форми управління, зокрема, заміна інституту адміністративно-планового управління галузями продовольчого сектору інститутом державного регулювання розвитку галузей АПС. Функціонування продовольчого сектору України у кін. ХХ – поч. ХХІ ст. засвідчило його адаптивну ефективність. Так, спад обсягів валової продукції сільського господарства був компенсований зростанням виробництва та експорту рослинницької продукції (зерно, насіння соняшнику, ріпак, рапс), продуктів їх переробки (олія, біопаливо та ін.). Як засвідчили наші спостереження, найбільший спад соціально-економічного розвитку в українському селі припав на середину – другу половину 1990-х років. Наступному трансформаційному етапу (починаючи з 2000-их рр.) властиве утвердження нових інститутів в продовольчому секторі (зокрема, інституту паювання землі), формування замість колективних сільськогосподарських підприємств (КСП), які були правонаступниками колишніх колгоспів, сучасних організаційно-правових форм підприємств (в основному товариств з обмеженою відповідальністю, приватних підприємств, дещо менше – акціонерних товариств, виробничих кооперативів). Зазначений етап, на нашу думку, може завершитися на ті закінчення земельної реформи й формування інституту приватної власності земель сільськогосподарського призначення.

21


Можна прогнозувати, що третій етап ринкової інституціоналізації продовольчого сектору характеризуватиметься відповідністю інститутів зрілим ринковим відносинам в Україні. Однак це не означає, що на цьому припиниться розвиток інституціонального середовища продовольчого сектору. Варто врахувати застереження Ю.Є. Петруні та О.Ф. Івашини, що «при здійсненні інституціональних змін внаслідок політичного реформування «зверху» починає діяти механізм негативних зворотних зв’язків, при цьому інституційна система демонструє ефекти гістерезису і через певний час повертається на попередню траєкторію розвитку» [1]. Як показують проведені дослідження, національне інституційне середовище внаслідок тих чи інших причин не спрацьовує автоматично у багатьох випадках. Прийнятий у 2010 р. Закон України «Про державно-приватне партнерство» орієнтував приватних інвесторів і державні органи на співпрацю, не знайшов належного застосування з метою удосконалення інфраструктури сільської місцевості. Зрозуміло, що при прийнятті того чи іншого законодавчоправового акту важко перерахувати всі можливі результати його дії (чи неспрацювання). Варто визнати, що через недотримання такого підходу багато актів щодо розвитку продовольчого сектору, прийнятих починаючи з 90-х років минулого століття, навіть при їх удосконаленні не спрацьовують належним чином. Від революційного підходу до формування інституціональної системи продовольчого сектору, характерною для 90-х рр. ХХ ст., на наш погляд, варто перейти до еволюційного підходу, що передбачає реформування інституціональної системи покроковим методом таким чином: - перший етап – підготовка (розробка) нормативно-правового акта та його схвалення (прийняття); - другий етап – етап початку впровадження цього акта (він дуже відповідальний, на нашу думку, оскільки вже тут можна виявити хиби документа і оперативно скорегувати ті чи інші його положення); - третій етап – етап повної реалізації нормативно-правого акта; - четвертий етап – етап оцінки ефективності документа, який повною мірою дає можливість з’ясувати якість документа.

22


На початку аграрних перетворень на теренах України в наукових колах, серед політиків і урядовців побутувала думка, що стримуючим чинником так званої «фермеризації» сільського господарства є відсутність критичної маси селян (вчорашніх колгоспників), що мали б почуття (властивості) власника. Втім низка дослідників, зокрема, А.А. Гриценко [2] вважає, що для становлення реального власника потрібна зміна декількох поколінь техніки і технологій, форм життєдіяльності, людей, ідей і т.д.). Оостанні 10-15 років свідчать про певні зрушення у напрямі специфікації права власності, зокрема, сільському господарстві, що перш за все стосується фермерських угідь. Таким чином, у процесі дослідження встановлено, що для сучасного етапу формування інституціонального середовища продовольчого сектору характерні такі тенденції: - дерегуляція, мінімізація участі державних органів управління ведення агробізнесу; - започатковане державно-приватне партнерство в продовольчому секторі як форма взаємодії між державою, власниками агробізнесу та сільським населенням; - розвиток інститутів галузевого самоуправління в продовольчому секторі, зокрема, таких галузевих об’єднань, як Українська зернова асоціація, Національна асоціація виробників м’яса та м’ясопродуктів «Укрм’ясо», асоціація «Укроліяпром» та ін.; - формування інститутів професійного (фахового) самоуправління продовольчого сектору (Федерація аудиторів, бухгалтерів і фінансистів продовольчого сектору України, Український клуб аграрного бізнесу та ін.); - розвиток інститутів саморегулювання ринків сільськогосподарської продукції та продовольства, які доповнюють функції держави, компенсуючи недоліки державного регулювання, зокрема, щодо формування паритетних цін у агропродовольчому логістичному ланцюгові; - децентралізація органів державного управління та місцевого самоврядування шляхом розвитку інститутів сільських громад й територіальних організацій влади.

23


Список використаних джерел 1. Петруня Ю.Є., Івашина О.Ф. Інституціональні чинники економічного розвитку. Економічна теорія. 2010. № 4. С. 24–31. 2. Гриценко А. Інституційна архітектоніка і механізми економічного розвитку. Економічна теорія. 2005. № 1. С. 94–116.

О.П. ВЕЛИЧКО, доктор економічних наук, професор, завідувач кафедри Дніпровський державний аграрно-економічний університет

ТРАНСФОРМАЦІЯ ТА РОЗВИТОК ПІДПРИЄМСТВ В АГРАРНОМУ СЕКТОРІ ЕКОНОМІКИ УКРАЇНИ Особливістю трансформації підприємств аграрного сектору економіки більшості постсоціалістичних країн Східної Європи є присутність двох етапів реформування. Перша хвиля пов’язана із приватизацією колишніх колгоспів і радгоспів, а друга – орієнтована на консолідацію дрібних земельних масивів. Між тим природа, структура та еволюція аграрних підприємств в Україні та більшості країн Східної Європи доволі відрізняються. SWOT-аналіз альтернатив аграрної політики держави у пострадянський період української історії засвідчив існування трьох основних варіантів дій. При цьому кожна із існуючих альтернатив одночасно мала як сильні сторони і можливості, так і слабкі сторони та загрози (рис. 1). Рішення Президента Л. Кучми щодо вибору третього напряму реформування аграрного сектора економіки тоді приймалося за певних обмежень та під впливом багатьох чинників тиску. Серед них, зокрема: існуюча тривала стійка стагнація у сільському господарстві України; гостра пріоритетність щодо вирішення поточних завдань економіки країни порівняно зі стратегічними. Останнє було викликано наслідками фінансово-економічної кризи 1998 р., девальвацією гривні, падінням рівня життя тощо. Значну роль відігравала і пам’ять про важливість вирішення саме продовольчої проблеми на негативному прикладі СРСР. До того ж це і

24


неможливість політичного рішення щодо відкриття цивілізованого ринку землі, який є джерелом капіталізації сільського господарства і зростання аграрної економіки в умовах ринку. Не можна було ігнорувати і вже існуючий поступовий перерозподіл ресурсів КСП до приватно-корпоративного сектору. І ЗБЕРЕЖЕННЯ КОЛЕКТИВНИХ СІЛЬСЬКОГОСПОДАР СЬКИХ ПІДПРИЄМСТВ І ЇХ ДЕРЖАВНА ПІДТРИМКА Сильні сторони (можливості): - уникнення значних соціально-економічних змін (потрясінь) на селі Слабкі сторони (загрози): - значна бюджетна підтримка; - неадекватність ринковій економіці; - низька мотивація та продуктивність праці; - неефективність роботи; - висока ймовірність банкрутств; - низька кредитна та інвестиційна привабливість КСП; - ризики зростання стагнації економіки та імпортозаміщення продовольства і т. ін.

ІІ ТРИВАЛА ЕВОЛЮЦІЙНА ТРАНСФОРМАЦІЯ КОЛЕКТИВНИХ СІЛЬСЬКОГОСПОДАРСЬ КИХ ПІДПРИЄМСТВ У СІМЕЙНІ ФЕРМЕРСЬКІ ГОСПОДАРСТВА ТА СІЛЬСЬКОГОСПОДАРСЬ КІ КООПЕРАТИВИ Сильні сторони (можливості): - висока мотивація щодо розвитку як аграрного виробництва, так і сільських територій; - реалізація переваг крупнотоварного виробництва через горизонтальну інтеграцію дрібних аграрних виробників у кооперативи «знизу» та формування середнього класу на селі т. ін. Слабкі сторони (загрози): - ризики щодо парцеляризації землі та повільного об’єднання селян у кооперативи; - значна бюджетна підтримка та тривалість процесу; - складність швидкого залучення приватних інвестицій без функціонування ринку землі; - втрата можливостей на світовому ринку через повільне зростання економіки АПК і т. ін.

ІІІ ПРИСКОРЕНЕ РЕФОРМУВАННЯ КОЛЕКТИВНИХ СІЛЬСЬКОГОСПОДАР СЬКИХ ПІДПРИЄМСТВ В ОРГАНІЗАЦІЇ, ПЕРЕВАЖНО, ПРИВАТНОКОРПОРАТИВНОГО ТИПУ Сильні сторони (можливості): - залучення приватного капіталу у сільське господарство в умовах оренди землі; - передумови для швидкої модернізації та зростання аграрної економіки і т. ін. Слабкі сторони (загрози): - низька мотивація приватних інвесторів щодо соціального розвитку місцевих сільських територій; - екологічні ризики від оренди землі; - загроза монополізації ринків та надмірної концентрації капіталу у сільському господарстві і т. ін.

Рис. 1. SWOT-аналіз альтернатив аграрної політики України у другій половині 90-х рр. ХХ ст. [авторська розробка]

25


Цьому, зокрема, сприяли: нееквівалентні умови вимушеної співпраці багатьох КСП із приватними МТС та постачальниками ресурсів; бартерні угоди з трейдерами; низька мотивація до ефективного менеджменту тощо. При цьому сільське господарство України вже розглядалося як привабливий об’єкт інвестицій для приватного національного капіталу з інших галузей економіки, а також для багатьох іноземних компаній. Вибір у кінці 90-х років ХХ століття альтернативи щодо прискореного реформування постсоціалістичних колективних сільськогосподарських підприємств України в організації, в основному приватно-корпоративного типу, можна розглядати як тимчасово оптимальний. У пореформений період чітко сформувалася тенденція до значно потужнішого укрупнення аграрного виробництва, ніж це відбувалося за часів радянської доби. А це, зокрема, призвело до надмірної концентрації капіталу та обсягів землекористування. Однак сьогодні саме крупні виробничо-логістичні підприємства у формі аграрних корпорацій можуть забезпечувати серйозну конкуренцію українського сільського господарства на світових ринках. Істотне і стабільне зростання у пореформений період обсягів експорту зерна, продуктивності праці і валового збору продукції сталося насамперед завдяки участі великого бізнесу. А у 2012 р. надходження до державного бюджету від підприємств аграрної сфери вперше перевищили надходження від металургії. При цьому досягнуті економічні успіхи часто контрастують із низьким рівнем доходів більшості жителів сільських районів, високим рівнем безробіття, деградацією якості землі і соціальної інфраструктури. Тому незважаючи на важливу роль для економічної безпеки держави (особливо в умовах організованої керівництвом Росії «гібридної» війни проти України), аграрна сфера все ж не може розглядатися виключно як виробник продовольства та джерело доходів до державного бюджету. У всьому світі вона є складною соціально-економічною системою, одночасно орієнтованою і на екологічний, і на соціальний розвиток місцевих сільських територій. Перспективна організаційна структура сільського господарства України має формуватися не потужними корпоративними, або потужними кооперативними виробничо-логістичними підприємствами, а оптимальною системою, яка з них складається. У цій сис-

26


темі основна роль перших – здійснювати потужні капіталовкладення в, орієнтоване на масовий експорт, інноваційне високотехнологічне виробництво у рослинництві та тваринництві; завдання ж других – розвивати трудомістке аграрне підприємництво, бути економічною опорою об’єднаних територіальних громад, працевлаштовувати населення місцевих сіл, підтримувати екологічний баланс та традиційні сільські ландшафти. Між тим сьогодні сільськогосподарська кооперація в Україні розвинена дуже слабо. Членами обслуговуючих кооперативів є менше 1 % власників земельних паїв. У структурі послуг аграрних кооперативів переважає збір і реалізація молока (близько 80 %), зберігання та продаж зернових (12 %), а також заготівля плодоовочевої продукції (5 %). Серед каналів реалізації домінують переробні підприємства (близько 75 %) [1]. В основному вони представлені приватно-корпоративними молокозаводами, для яких кооперативи фактично є організованими суб’єктами на території певних сировинних зон. Діючі нечисленні і малопотужні кооперативні молокозаводи реалізують свою продукцію переважно організаціям соціальної сфери. Тому сучасні рішення у галузі державного стратегічного управління повинні комплексно враховувати всі ризики і спрямовуватися на посилення рівня гармонізації в сільському господарстві України. Це означає, що потрібне досягнення певного соціальноекономічного компромісу між нарощуванням обсягів виробництва аграрної продукції та розвитком сільських територій. А ключовими стратегічними напрямами мають стати: формування ефективної системи державно-приватного партнерства, а також підтримка розвитку фермерсько-кооперативних виробничо-логістичних підприємств. Останнє буде гармонійно доповнювати експортноорієнтований приватно-корпоративний агробізнес. Також необхідно створити фіскальні умови, які поступово будуть стимулювати агротрейдингові компанії до інвестиційного співучасті у розвитку не лише корпоративної, а й альтернативної кооперативної агрологістики. В Україні дотепер відсутній прозорий цивілізований ринок землі і домінуючими є орендні, а часто і тіньові взаємовідносини. До того ж понад 80 % нинішніх власників земельних паїв навіть

27


не планують самостійно обробляти свої ділянки і лише близько 10 % з них взагалі зайняті у сфері аграрного виробництва. Отже, на сьогодні в Україні склалася суперечлива ситуація щодо реалізації відомого принципу «земля має належати тим, хто на ній працює». Тому стратегічним завданням завершення земельної реформи має стати створення сприятливого бізнес-клімату для підвищення рівня капіталізації, перш за все, дрібнотоварних аграрних підприємств та сімейних ферм. Унаслідок цього чисельність багатьох нових власників земельних паїв, які будуть отримувати основний дохід від виробничого використання землі сільськогосподарського призначення, почне зростати [1]. Бо як у свій час говорив третій Президент США Т. Джеферсон: «Ті хто обробляють землю – найцінніші громадяни. Вони найенергійніші, найнезалежніші, найблагодіяльніші і вони найміцнішими узами пов’язані зі своєю країною та її інтересами» [2]. Подальші дослідження варто орієнтувати на розробку механізмів адаптації виробничо-логістичних підприємств агробізнесу України до умов і стандартів Європейського Союзу в контексті сталого розвитку сільських територій. Вираз вдячності Дослідження здійснювалися у контексті завдань міжнародного проекту «Ukraine Grain Storage and Marketing Cooperatives» (UGSMC) за підтримки Department of Foreign Affairs, Trade and Development (DFATD) of the Government of Canada. The Consortium is made up of SOCODEVI, Canadian Cooperative Association (CCA) and University of Sherbrooke Cooperative and Mutual Teaching and Research Institute (IRECUS). Список використаних джерел 1. Velychko, O., Velychko, L., & Ramanauskas, J. (2016). Transformation and development of production-logistics enterprises in Ukrainian agrarian economy. Management Theory and Studies for Rural Business and Infrastructure Development, Vol. 38, No. 1, pp. 70–87. URL: http://mts.asu.lt/mtsrbid/article/view/980/1005. 2. Griswold, A.W. (1946). The Agrarian Democracy of Thomas Jefferson // American Political Science Review. Vol. 40. No. 4: 657681. URL: http://dx.doi.org/10.2307/1950410.

28


Л. Б. ГНАТИШИН, доктор економічних наук, доцент кафедри Львівський національний аграрний університет

МЕХАНІЗМИ ТА ІНСТРУМЕНТИ АКТИВІЗАЦІЇ РОЗВИТКУ СІМЕЙНОГО ФЕРМЕРСТВА Наслідком галузевого дисбалансу і диспаритету цін в аграрній сфері є не надто привабливі показники операційної діяльності фермерських господарств, що гальмує їх розвиток та інтеграцію в організований ринок. Фермерський уклад порівняно з іншими організаційно-правовими формами в сільському господарстві досі залишається низькотехнологічним. Водночас найчисельніший сектор сільськогосподарських товаровиробників, а особливо ферми зі статусом сімейних господарств, був і залишається основою сільського соціуму, в якому для третини населення сільськогосподарське виробництво є важливим видом економічної діяльності, хоча й не забезпечує селянам достатньо високого рівня доходів. Також фермерству відводимо особливу роль у впровадженні екологічних технологій аграрного виробництва та стримуванні трудової міграції в прикордонних територіях. Тенденція до укрупнення фермерських господарств, актуалізація проблеми створення нових ферм через обмеженість земельних угідь, досі не врегульований обіг земель сільськогосподарського призначення, витіснення фермерів з ринку землі зумовлюють зміну парадигми землекористування та землеволодіння, цільовою функцією якої є інтереси фермерів і дрібних землевласників. Прийнятна для фермерів модель ринку землі має бути побудова на засадах безкомпромісного адекватного співвідношення сімейно-фермерського і корпоративно-латифундистського типів господарювання з налагодженим порядком виявлення незадіяних земель та формування пропозиції землі для охочих створити фермерське господарство через земельні конкурси, що спонукає розвиток селозберігальної моделі аграрного устрою. Негативні тенденції показників кількості фермерських господарств та кількості їх найманих працівників не можуть бути вирі-

29


шальним чинником зменшення безробіття в сільській місцевості, а заробітна плата на рівні мінімально встановленого розміру – джерелом відтворення трудового потенціалу. Відтворення трудового потенціалу фермерства можливе за рахунок подолання дисбалансу галузевої структури сільського господарства піднесенням трудомістких галузей із цілорічною зайнятістю, особливо дрібномасштабного тваринництва у сімейних фермах, а також ширшого

використання праці членів фермерського господарства поза сільськогосподарським виробництвом, покращання інноваційної складової праці та соціального захисту найманих працівників і членів фермерських господарств. Таким чином

сімейні фермерські господарства зорієнтовані на безперервність діяльності у довгостроковій перспективі, підкреслюючи тим самим свою соціальну спрямованість. Державна аграрна політика щодо розвитку сімейних ферм має бути доповнена цільовими механізмами організаційноекономічного та інституційного характеру, спрямованими на модернізацію та повноцінну інтеграцію сімейних фермерських господарств у національну економічну систему. Поряд із розвитком кооперації та дорадництва преференції малим та середнім фермерським господарствам повинні бути спрямовані на: максимальне усунення людського фактора з розподілу державної допомоги; подальше налагодження обігу землі; організацію вебінарів, он-лайн платформ, он-лайн чатів зі спеціалістами Фонду підтримки фермерських господарств; проведення он-лайн консультацій з галузевими експертами; можливість розміщення інвестиційних проектів, інформації про потенційних іноземних партнерів та інвесторів на спеціалізованих дошках оголошень для фермерів та інших малих агровиробників; формування бази корисних посилань тощо. Засобом збільшення доданої вартості та способом відтворення виробничого потенціалу фермерських господарств є процес валоризації їх продукції. За допомогою вертикальної інтеграції та інноваційних технологій передбачено мінімізацію кількості стадій обробки виробленої фермерами продукції та зменшення періоду доведення її до споживача. При цьому досягають не лише грамотного поєднання соціального і комерційного векторів у конфігурації доданої вартості, а й пропозиції споживачеві проду-

30


кції та товарів нового екологобезпечного і збалансованого за поживністю типу. Становлення та подальший розвиток сектору сімейних ферм реалізується на основі стратегій – комплексу заходів із досягнення основних стратегічних цілей з урахуванням параметрів виробничого потенціалу фермерських господарств та ринкової ситуації. Забезпечувальною умовою відтворення, пов’язаною з ефективністю використання всіх елементів виробничого потенціалу фермерських господарств, є ресурсна стратегія. Вона орієнтована на реалізацію комерційної і соціальної функцій фермерства через диверсифікацію виробництва, налагодження системи збуту, розвиток компетенцій та комунікацій (мобільний додаток AgroportEX.bio), кооперацію та нішеве виробництво. З-поміж джерел інвестування інноваційних проектів фермерських господарств виокремлено бюджети об’єднаних територіальних громад. Використання цього джерела передбачає формування відповідної правової бази, яка забезпечуватиме одержання фермерами компенсації частки позики або відсоткової ставки із місцевого бюджету. За умови вдосконалення системи оподаткування і виділення сімейних фермерських господарств в окрему групу платників єдиного податку дохід, отриманий у результаті впровадження інноваційних технологій, забезпечить додаткові надходження до місцевого бюджету. Основою соціально-економічної доктрини фермерства має бути теза про розвиток сімейних ферм, заснованих на трудових доходах і заощадженнях окремих родин, або трансформованих із особистих селянських господарств. Держава у свою чергу зобов’язана створити сприятливі умови: ефективну систему оподаткування та пільгового кредитування, забезпечити міцний правовий статус фермера та прозорий механізм розподілу фінансової підтримки малим фермерським господарствам, стимулювати розвиток тваринництва і кооперації, сприяти заміні бюджетної підтримки на проектну тощо.

31


О.І. ГУТОРОВ, доктор економічних наук, професор, завідувач кафедри Харківський національний аграрний університет імені В.В. Докучаєва

ВПЛИВ ЯКІСНОГО СТАНУ ЗЕМЕЛЬ НА ЕФЕКТИВНІСТЬ ГОСПОДАРСЬКОЇ ДІЯЛЬНОСТІ АГРАРНИХ ПІДПРИЄМСТВ Сучасна структура земельного фонду України практично була сформована під впливом екстенсивного розвитку сільського господарства. Землекористування зазнало надмірного антропогенного впливу, який відображається в перевищенні допустимих показників сільськогосподарського освоєння та незбалансованості структури земельних угідь. Як відомо, основою раціонального використання землі є правильне співвідношення площ ріллі, кормових і природних угідь, екологічно правильне їх розміщення. У вирішенні проблеми екологізації землекористування основними завданнями є оптимізація співвідношення сільськогосподарських і природних угідь, ґрунтозахисна організація території у розрізі окремих сівозмінних масивів полів і робочих ділянок. Врахування цих показників має суттєвий вплив на ефективність господарської діяльності аграрних підприємств. Якість землі є невід’ємною ознакою кількісного прогнозу стану землі і природних ресурсів у цілому. Економічний ефект землі виражається у поновленні агрохімічного окультурювання ґрунтів шляхом систематичного внесення добрив і хімічних меліорантів, проведення агромеліоративних заходів, протидії деградації ґрунтів тощо. Якість ґрунту, кліматичні умови є дуже значними для отримання урожаю сільськогосподарських культур, а в кінцевому результаті – прибутку. Основна властивість ґрунту – його родючість, яка пов’язана екологічною здатністю забезпечувати сільськогосподарські культури водою, елементами зонального та азонального живлення, що регулюється за допомогою агрохімічних та меліоративних прийомів (внесенням добрив, осушенням, зрошенням тощо). Сучасні

32


агротехнології сприяють підвищенню родючості за умові вмілого їх застосування. Проте в міру інтенсифікації господарської діяльності якісний стан ґрунтів зазнав негативних змін. Так, протягом лише трьох останніх десятиліть вміст гумусу в ґрунтах орних земель України зменшився майже на 20 %. За таких темпів гумусність ґрунтів може бути втрачена протягом наступних 100 років, а з врахуванням того, що цей процес прогресує – то й раніше. У той же час, не зважаючи на застережливі екологічні висновки, земельні угіддя України є придатними для органічного виробництва на досить великих територіях. Мова йде про землі, які роками не використовувалися, а також інші території, перехідний період для оздоровлення яких може бути суттєво скорочений. Цей потенціал базується на наявності унікальних чорноземів, що дають змогу Україні у перспективі стати потужним виробником органічної продукції, забезпечити нею внутрішні потреби і зайняти потужну нішу на зовнішніх ринках. Важливе значення у комплексі відновних якостей ґрунту, поповненні втрат гумусу набувають добрива. Гній є найважливішим і першочерговим з органічних добрив (крім торфу, сапропелю, різних компостів тощо, одним із головних блоків раціональної системи добрив у сільськогосподарських підприємствах. Характерною особливістю гною є наявність чіткої (не менше чотирьохп’яти років) післядії від його внесення і за цей час кожна тонна гною забезпечує приріст продукції, що дорівнює 10 ц/га (із перерахунку на зерно). Економічна ефективність застосування добрив є неодмінно високою. Якщо вносити добрива в оптимальних (науково-обґрунтованих) дозах і пропорціях під сільськогосподарські культури, визначені запитами ринку, то всі витрати від їх застосування не лише окупаються уже в перший рік, але й забезпечують господарствам отримання прибутків завдяки переходу економічної родючості ґрунту в ранг прибуткової. Таким чином, родючість тісно пов’язана з генетичними особливостями ґрунтів, характером їх сільськогосподарського використання. Її рівень залежить від складу ґрунту, агрономічно цінних властивостей і режимів, які у свою чергу зумовлені як ґрунтоутворювальними процесами, так і технологіями вирощування сільськогосподарських культур.

33


Відповідно до даних ґрунтової зйомки в межах території Харківської області нараховується більше 150 агровиробничих груп ґрунтів. Причиною такої розмаїтості є, насамперед, приналежність території області до двох зон – Лісостепової та Степової. У північній (Лісостеповій) частині області розповсюджені чорноземи глибокі, сірі, темно-сірі опідзолені та деградовані ґрунти, чорноземи опідзолені та деградовані. У ґрунтовому покриві Степової зони переважають чорноземи звичайні та чорноземи звичайні глибокі. Якісна характеристика сільськогосподарських угідь Харківської області за ступенем еродованості свідчать, що по області із загальної площі сільськогосподарських угідь (2420946 га) піддані водній ерозії 49,6 % (1121809 га), слабоеродованих угідь налічується – 76 %, середньо- та сильноеродованих відповідно 19,4 % та 4,6 %. Інтенсивність процесів руйнування й деградації ґрунтів, внаслідок використання застарілих агротехнологій та недотримання фундаментальних законів та правил сільськогосподарської діяльності досягла небезпечного для економічної стабільності держави рівня: впливу ерозії зазнає 57,5 % земель країни, кількість еродованих земель щорічно збільшується на 80 - 90 тис. га. Унаслідок ерозії щорічно втрачається біля 11 млн. т гумусу; 0,5 млн. т азоту; 0,4 млн. т фосфору та 0,7 млн. т калію, 38 % орних земель країни є переущільненими. Найродючішими ґрунтами області є чорноземи типові та опідзолені. Чорноземи звичайні глибокі та звичайні, внаслідок більшої посушливості кліматичних умов, мають меншу родючість. Параметри родючості ґрунтів Харківської області (у розрізі ріллі) свідчать про найвищий відсоток у складі ріллі регіону кислих ґрунтів – 662837 га (35,8 %), значно менші площі ріллі займають солонцюваті – 28612 га (1,5 %), засолені – 21698 га (1,2 %), перезволожені – 13534 га (0,7 %) та заболочені ґрунти – 1113 га (0,1 %). Одним з головних показників для оцінки родючості ґрунту є вміст у ньому гумусу. Значно впливає на вміст гумусу в ґрунтах господарська діяльність людини. Збільшення аерації при обробітку ґрунту призводить до втрат гумусу, а внесення органічних добрив і наявність рослинних решток у ґрунті – до його накопичення. Роль гумусу багатогранна: із умістом гумусу тісно пов’язані властивості ґрунтів. У гумусі зосереджено 95 - 98 % запасів азоту в

34


ґрунті, до 80 % - сірки, від 40 до 60 % - фосфору, значна кількість кальцію, магнію, калію та інших макро- і мікроелементів, які в процесі мінералізації гумусу вивільняються й стають доступними для рослин. Тому між умістом гумусу та урожайністю сільськогосподарських культур спостерігається пряма залежність. Прибутковість сільськогосподарських підприємств у загальному понятті залежить від спеціалізації, рівня розвитку агроформування. На сучасному етапі основною спеціалізацією аграрних підприємств є рослинництво. Вузька рослинницька спеціалізація зумовлює зменшення у структурі посівних площ частки культур із високою здатністю до поліпшення ґрунтів, таких як багаторічних трав та бобових культур. Скорочення поголів’я тварин, з одного боку, зменшує потребу у вирощуванні таких культур, як багаторічні трави, кукурудза, післяжнивні сумішки, а з другого – призводить до скорочення обсягів нагромадження відходів тваринництва – гною. Унаслідок цього в сівозмінах баланс гумусу стає від’ємним, збільшується кількість недопустимих, проте дохідних попередників, таких як соняшник, ріпак. Унаслідок розподілу 526 підприємств Харківської області по семи аналітичних групах із 7 інтервалами близькими до нормального розподілу, було визначено, що фінансово-господарська діяльність підприємств досліджуваної сукупності є прибутковою. Вищу за середній рівень по сукупності рентабельність мають господарства ІІІ, IV, та V аналітичних груп. Великі за розміром підприємства спеціалізуються на вирощуванні продукції галузі рослинництва, а виробництво продукції галузі тваринництва має тенденцію до зменшення. Взаємозв’язок розвитку галузі тваринництва та рослинництва сприяє ефективному розвитку аграрних формувань, запровадженні науково обґрунтованих сівозмін, плануванні кормової бази у тваринництві, формуванню стабільного фінансового стану підприємств. Виходячи з цього, ефективність діяльності підприємств можна визначити через комплексну оцінку кінцевих результатів використання земельних ресурсів, основних і оборотних фондів, трудових і фінансових ресурсів та нематеріальних активів за певний період часу.

35


Способи поліпшення використання землі можуть бути такими: інтенсифікація сільськогосподарського виробництва за рахунок збільшення застосування техніки і науково обґрунтованих застосувань досягнень агрономії, зоотехніки; підвищення врожайності сільськогосподарських культур за рахунок поєднання природної родючості з поліпшенням агрокультури та впровадженням передових технологій; поліпшення ґрунтів через осушення боліт, зрошення із застосуванням досягнень агрономії й технологій збереження гумусу. Екологобезпечне сільськогосподарське землекористування потребує врахування територіальних, економічних, екологічних і соціальних факторів, які суттєво впливають на стан земель, їхню продуктивність, а, разом із тим, і на ефективність діяльності агроформувань. Від результатів використання земельних ресурсів залежить рівень життя сільського населення, а від їх збереження – майбутнє суспільства. Управління землеволодінням та землекористуванням, стимулювання його екологічної зорієнтованості повинні здійснюватись, перш за все, за допомогою економічних важелів. Врахування економічних чинників (цін на сільськогосподарську продукцію, системи оподаткування, надання пільгових кредитів сільськогосподарським товаровиробникам тощо) є важливим стимулом застосування заходів щодо підвищення якісних властивостей земельних ресурсів аграрних підприємств. Запровадження науково обґрунтованої спеціалізації аграрних формувань, поєднання галузей рослинництва і тваринництва викликає необхідність формування оптимальної структури посівних площ для кожного конкретного підприємства, що враховує якісні характеристики ґрунтів, науково обґрунтованих сівозмін із впровадженням кращих попередників, застосуванням ресурсозберігаючих технологій. Запровадження екологічно обґрунтованих сівозмін у аграрних формуваннях передбачає проведення аналізу придатності земель до їх еколого-безпечного використання, а отже, й одержання на них високих показників виробництва сільськогосподарської продукції.

36


Л.В. ГУЦАЛЕНКО, доктор економічних наук, професор, професор кафедри Національний університет біоресурсів і природокористування України

ОБЛІКОВО-КОНТРОЛЬНЕ ЗАБЕЗПЕЧЕННЯ УПРАВЛІННЯ ВИТРАТАМИ АГРАРНИХ ПІДПРИЄМСТВ Аграрний сектор України виступає основою продовольчої безпеки країни і розглядається як рушійна сила та одна з основних галузей імплементації концепції сталого розвитку. Україна постає перед необхідністю модернізації своєї державної політики розвитку аграрної галузі, яка визначатиме на довгострокову перспективу місце нашої країни у світовому виробництві продовольства [1, с. 5]. Сільськогосподарська сировина, яка виробляється підприємствами направляється на доробку, зберігання та переробку, залежно від особливостей і виробничих потужностей переробних підприємств регіонів. Наприклад в сільському господарстві Вінницької області темпи обсягів виробництва за січень-грудень 2018 року складають 110,8 %, в порівнянні з попереднім роком, в тому числі по сільськогосподарських підприємствах – 117,0 %, в господарствах населення – 100,1 %. Індекс обсягів виробництва в сільському господарстві за 2017 рік по всіх категоріях господарств склав 96,0 %, за 2016 рік - 117,0%. За попередніми даними обсяг виробництва валової продукції сільського господарства (у постійних цінах 2010 року) в 2017 році склав 20,4 млрд грн, в 2016 році 21,3 млрд грн. Питома вага регіону у загальнодержавному виробництві сільськогосподарської продукції за 2018 рік складає 8,4 %, за 2017 рік - 8,3% , 2016 рік - 8,4 % [4]. Аграрний бізнес у порівнянні з іншими видами діяльності характеризується достатньо великим ризиком, перш за все пов’язаним із наявністю та якістю сировини, що робить актуальним посилення взаємозв’язку системи управлінського обліку та управлінського контролю.

37


Проблемам обліку і контролю витрат у галузі сільськогосподарської діяльності присвячено праці вчених-аграрників, зокрема: А.М. Герасимовича, Л.В. Гуцаленко, В.А. Дерія, В.М. Жука, Г.Г. Кірейцева, М.М. Коцупатрого, В.Г. Лінника, Б.В. Мельничука, В.Б. Моссаковського, Н.Л. Правдюк, І.Б. Садовської, Л.К. Сука, П.Л. Сука та інших. В умовах складних економічних перетворень та тривалих процесів реформування спостерігається зростання ролі управлінського обліку на рівні сільськогосподарського підприємства, який доцільно розглядати, як передумову формування ефективних і дієвих відомчих інформаційних систем. Для успішного функціонування суб’єкта господарювання, необхідно зосередити увагу на рівні обліку, контролю та аналізу господарської діяльності, який є підґрунтям для ефективної діяльності вищих рівнів управління. Планування, облік, аналіз та контроль є тими ключовими складовими, без яких неможливо здійснювати управління економічною безпекою підприємства, метою якого є забезпечення стабільного функціонування суб’єкта господарювання у поточному періоді та отримання можливостей розвитку у майбутньому. При цьому, управлінський облік є ключовим в управлінні економічною безпекою підприємства. Володіючи усією інформацією про зміни у зовнішньому та внутрішньому середовищі функціонування сільськогосподарського підприємства, він передає її для аналізу та прийняття управлінських рішень. Тому питання захисту облікових даних є одним із найбільш актуальних на сьогодні для кожного підприємства [2]. У 80-90-х роках минулого століття сформувався цілий ряд нових концепцій і інструментів управлінського контролю: концепція гнучкого виробництва, концепція загального контролю якості, концепція реінжинірингу виробничих процесів та ін. Функції системи управлінського контролю розширювалися за рахунок аналізу зовнішніх чинників і накопичення стратегічної інформації, що дозволяє судити про перспективи збереження компанією конкурентоспроможності в майбутньому. Управлінські системи обліку та контролю витрат містять набір певних параметрів (норм та нормативів у різних варіаціях), спрямованих на досягнення результативних цілей підприємства. В залежності від концептуальних

38


підходів до контролю витрат в зарубіжній економічній практиці розглядають сукупність контрольних параметрів з трьох аспектів: вартість, якість і сервісний потенціал (повний продукт), під яким перш за все розуміють термін служби продукту [3]. В цілях управління діяльністю сільськогосподарських підприємств облікову інформацію менеджери всіх рівнів, спрямовують на виконання контрольної функції (контроль за дотриманням технологічного процесу, контроль за дотриманням норм витрат у виробництві, контроль за центрами відповідальності, і т.д. ). Узагальнюючи вище викладене можна дійти висновку, що облік витрат та його дієва контрольна функція є ключовою складовою в управлінському контролі за ефективністю та господарською діяльністю підприємства. Вдале визначення критеріїв вибору чинників побудови їх обліку та взаємозв’язок з елементами управлінського контролю сприятиме відповідному рівню обліково-інформаційного забезпечення сучасного менеджменту. Список використаних джерел 1. Кириленко І. Г., Івченко В. Є., Дем'янчук В. В. Продовольча безпека України в світлі сучасних тенденцій світової економіки. Економіка АПК. 2017. № 8. С. 5-14. 2. Садовська І. Б. Розвиток теорії, методології і практики управлінського обліку: інституціонально-інжинірингові аспекти. дис…. на здобуття наук. ступеня д-ра екон. наук : 08.00.09. Київ. ННЦ «ІАЕ», 2018. 510 с. 3. Скоробогатова Н.Є. Особливості методів обліку та контролю витрат в сучасних умовах господарювання. Сучасні підходи до управління підприємством: Зб. Наук. праць VІ Всеукраїнської науково-практичної конференції з міжнародною участю. 2014. 544 с., С.508. 4. Соціально – економічне становище Вінницької області. 5. URL: https://vinrada.gov.ua/socialno-ekonomichne_stanovishe_ oblasti.htm].

39


О.І. ДАЦІЙ, доктор економічних наук, професор, завідувач кафедри Міжрегіональна академія управління персоналом

ФОРМУВАННЯ ІНСТИТУЦІОНАЛЬНОГО СЕРЕДОВИЩА МАЛОГО ПІДПРИЄМНИЦТВА В АГРАРНОМУ СЕКТОРІ Роль аграрного підприємництва та його соціальні функції в сучасному суспільстві можуть бути якнайповніше визначені тільки при розгляді підприємництва як цілісної економічної системи. Аналіз такої системи припускає необхідність обов'язкового обліку комплексу зовнішніх умов, що створюють передумови для успішної діяльності основних суб'єктів економічних стосунків, в даному випадку – аграрних підприємців. Ці зовнішні умови утворюють не що інше, як "інституціональне середовище". Інституціональне середовище включає і те, що прийнято називати інфраструктурою, що забезпечує мале підприємництво. В цілому інституціональне середовище можна визначити як сукупність: суб'єктів будь-яких господарських стосунків малих підприємств; чинного законодавства, регулюючого будь-які аспекти їх діяльності; механізмів централізованої підтримки малого підприємництва з боку будь-яких органів державної влади; механізмів підтримки малого підприємництва з боку міжнародного співтовариства. Крім того, з малими підприємствами взаємодіють і такі державні установи, які не мають контрольних або розпорядливих функцій. В процесі виконання своїх статутних завдань вони також повинні звертати особливу увагу на потребі в їх послугах з боку малих підприємств. До першої групи таких організацій можна віднести: державні вищі і середні профільні освітні установи; державні служби зайнятості; державні інформаційні центри, наукові і науково-технічні організації; добровільні державно-громадські об'єднання ділових кіл. Другою групою постійних партнерів малих підприємств є фінансові інститути, а саме: комерційні банки; страхові компанії;

40


посередники на фондовому ринку; інвестиційні компанії; приватні пенсійні фонди. Можна сформулювати дві вимоги до організації їх взаємодії з малими підприємствами - доступність цін на відповідні фінансові послуги і облік специфічних вимог до цих послуг. У рішенні першої задачі активну роль відіграє держава. Одним з напрямів державної підтримки малого підприємництва виступає забезпечення йому полегшеного доступу до послуг недержавних фінансових інститутів. У цих цілях повинні використовуватися спеціальні гарантії з боку держави, податкові пільги, а також пряма компенсація втрат банків, страхових компаній і тому подібне, викликаних обслуговуванням малого підприємництва на пільгових умовах. Третя група традиційних партнерів малих підприємств включає комерційних посередників, а також деяких інших суб'єктів інфраструктури ресурсних ринків. На відміну від суб'єктів великого бізнесу, малі підприємства знаходяться у більшій залежності від послуг вказаних вище ринкових структур, оскільки не мають можливості вирішувати відповідні завдання силами власних спеціалізованих служб. Четверта група постійних партнерів малих підприємств включає представників великого бізнесу, що розглядають малі підприємства в якості стратегічних партнерів. До них можна віднести венчурне фінансування, лізинг,промислові, торгові, будівельні, транспортні, науково-технічні, сервісні корпорації, що використовують у своїй діяльності франчайзинг/ Усі вказані напрями взаємодії з малим підприємництвом теоретично вигідні і для великого бізнесу. Проте з урахуванням обмежених фінансових можливостей малих підприємств вони повинні спеціально стимулюватися державою. П'ята група партнерів об'єднує організації, що задовольняють локальні потреби малих підприємств, а саме: недержавні освітні установи; консалтингові фірми різної спеціалізації; аудиторські фірми; юридичні агентства; фірми - розробники програмних засобів; приватні охоронні агентства і тому подібне/ Останньою групою суб'єктів стосунків малих підприємств виступають їх власні корпоративні об'єднання. Особлива актуальність інтеграційних процесів у сфері малого підприємництва ви-

41


значається більше уразливими ринковими позиціями малих підприємств, наприклад, у разі порушення їх господарських інтересів чиновниками місцевих адміністрацій, компаніями - монополістами і тому подібне. Важливим елементом інституціонального середовища є законодавство, що визначає правове поле функціонування малого підприємництва. До його складу входять закони, різноманітні підзаконні акти (укази президента, постанови уряду і тому подібне). Вказані документи покликані вирішувати декілька завдань: визначити критерії приналежності конкретних підприємств до категорії малих (при необхідності з диференціацією по галузях і сферах господарської діяльності); зафіксувати статус малого підприємництва як об'єкту постійної державної підтримки, визначити її основні форми; встановити склад державних органів, що відповідають за розвиток малого підприємництва в цілому і конкретні напрями його підтримки на федеральному і регіональному рівні; визначити завдання держави по сприянню формуванню і розвитку інших елементів інституціонального середовища малого підприємництва. Крім того, за допомогою законодавчих і підзаконних актів можуть вводитися в дію перспективні і короткострокові цільові програми підтримки сфери підприємницької діяльності. Об'єктом підвищеної уваги є державна підтримка малих підприємств. Необхідність і доцільність такої підтримки визначається економічними і соціальними особливостями сфери підприємництва. Можливості малих підприємств по створенню нових робочих місць, протидії тенденціям монополізації економіки, розробці і впровадженню інновацій є потенціалом, що має не лише індивідуальну комерційну, але і громадську цінність. Стратегічна мета державної підтримки полягає в забезпеченні сприятливих умов функціонування для розвитку малого підприємництва в цілому і особливо сприятливих умов для тих його напрямів, в пріоритетному розвитку яких суспільство особливо зацікавлене.

42


Т.Г. ДУДАР, доктор економічних наук, професор, член-кореспондент НААН, заслужений діяч науки і техніки України, професор кафедри В.Т. ДУДАР, кандидат економічних наук, доцент кафедри Тернопільський національний економічний університет

ІННОВАЦІЙНЕ ЗАБЕЗПЕЧЕННЯ І ЦІНОВІ СТРАТЕГІЇ МАРКЕТИНГОВОЇ ДІЯЛЬНОСТІ ПІДПРИЄМСТВ ОРГАНІЧНОГО СЕКТОРА На сучасному етапі глобалізації світової економіки обов’язковою умовою соціально-економічного зростання є переведення її на інноваційну основу. Товаровиробникам органічного агровиробництва, яке є інноваційним напрямом розвитку вітчизняного аграрного сектора важливо активізувати системну інноваційну діяльність агропромислових підприємств з метою формування ринку органічної продукції, що базується на пріоритетному розвитку знань і технологій (нові технології проведення сільськогосподарських робіт, нові методи утримання тварин і птиці, технології зберігання і переробки сільськогосподарської сировини) та їх практичному використанні у виробництві нових видів органічної агропродовольчої продукції. Інноваційна діяльність в органічному секторі – це нововведення в системах економічних і соціальних відносин, у регулюванні органічного аграрного виробництва і агропродовольчого ринку, нові методи підтримки екологічної рівноваги. За функціональним призначенням інновації в органічному агро виробництві взаємозв’язані з впровадженням нових маркетингових систем, сучасних засобів менеджменту, логістики і стимулюючих методів мотивації праці. Зростання ролі інноваційного розвитку зумовлене зростаючою динамікою розвитку органічного руху в Україні, орієнтованого на виробництво екологічно чистої сільськогосподарської продукції, попит на яку щорічно зростає як на внутрішньому, так і особливо

43


на зовнішньому агро продовольчих ринках. Вітчизняний органічний сектор поступово виходить на новий рівень ринкового розвитку. Зокрема, за даними досліджень Федерації органічного руху України, лише за останні десять років, з 2008 по 2017 роки чисельність виробників органічної продукції в Україні зросла майже вчетверо. Водночас, загальні площі сільськогосподарських угідь, на яких у нашій країні ведеться органічне агровиробництво у відповідності з міжнародними стандартами за цей період зросла на 64% до рівня 420 тис. га. За досліджуваний період значно зріс не лише експорт органічної продукції до країн ЄС, Північної Америки та інших країн, але й вітчизняний внутрішній ринок споживання органічних продуктів, який збільшився у 42,4 раза, сягнувши у 2017 році 29,4 млн. євро. Проте цей показник займає порівняно не значну частку у загальному світовому ринку, який оцінюється в 92,1 млн. євро [6]. Характерно, що експорт вітчизняної сертифікованої органічної харчової продукції на світовий ринок у 2017 році склав понад 99 млн. євро [4]. Широкий спектр можливостей України для екологізації сільського господарства та існуючі об’єктивні передумови спонукають її до необхідності стати активним учасником цього процесу, незважаючи на мінімальні розміри органічного агровиробництва. Перехід до інноваційної моделі розвитку економіки має особливе значення для органічного агровиробництва, адже органічні продукти та органічне виробництво останнім часом привертає до себе все більшу увагу в Україні, особливо після того, як 2 серпня 2018 року набув чинності Закон України № 2496-VIII “Про основні принципи і вимоги до органічного виробництва, обігу та маркування органічної продукції” [3]. Незважаючи на те, що Закон почне діяти лише через рік, однак за цей період необхідно сформувати основні складові інноваційного забезпечення органічного напрямку в цій сфері, а саме: впорядкувати та привести наявні нормативно-правові акти у відповідність до Закону; створити нові правила органічного агровиробництва; реєстри операторів органічного сектору, сертифікаційних органів, органічного насіння та садивного матеріалу; для зменшення ризиків фальсифікації органічних продукт недобросовісними виробниками внаслідок встановлення штрафних санкцій, як для виробників органічних про-

44


дуктів, так і для сертифікаційних органів, що загалом забезпечить більш цивілізоване функціонування внутрішнього органічного ринку. В системі інноваційного забезпечення органічного сектора головним економічним інститутом і сполучною ланкою між товаровиробником та споживачем на агропродовольчому ринку є ціна. Ціна на ринку виступає важливим інструментом перерозподілу вартості і слугує базисом економічною благополуччя ринкових аспектів формуючи економічний інтерес виробляти конкурентоспроможні види продукції та опосередковує продовольчу безпеку держави. Тому стратегічно важливим завданням і основою конкурентних переваг товаровиробників та збутових організацій органічного сектора України, які постачають органічну агропродовольчу продукцію на ринках є постановка в центрі уваги господарської діяльності не тільки інтересів потреб споживачів, але інформування виваженої цінової політики, в якій перехрещується більшість економічних, соціальних та екологічних проблем нації. Найбільш фундаментально ціну в економічній ринковій системі розглянув представник класичної політичної економії Адам Сміт, порушивши питання співвідношення цін, який зазначив, що “…у будь-якій момент часу ринкова ціна визначається попитом і пропозицією” [1, с. 116]. В маркетинговому розумінні ціна – це ринкова вартість угоди відповідно до очікувань продавця і покупця, передбачена переважно в грошовому виразі [2, с. 16]. Це означає, що перш, ніж встановити ціну, підприємство має обрати стратегію збуту свого товару. В «Економічній енциклопедії» зазначено, що цінова стратегія маркетингу – одна з форм реалізації загальної стратегії маркетингу, що передбачає управління ціною продукції з метою забезпечення збуту. При цьому враховують вплив на ціну таких факторів, як витрати виробництва, реакція конкурентів на зміну ціни для споживачів, мета зміни та ін. [5, с. 92]. Слід зауважити, що в підприємствах органічного сектора формування стратегії ціноутворення може здійснюватися на підставі одного критерію – рівня цін, або ж на основі сукупності певних критеріїв. Тому в залежності від рівня цін виділяють стратегії високих, середніх і низьких цін.

45


Крім названих чинників, на рівень цін впливають і такі ціноутворювальні чинники, які діють лише на окремих етапах дії товарно-грошових відносин. Наприклад, умови поставок органічної продукції, транспортні витрати, надбавки і знижки до ціни, експортні (імпортні) мита та інші державні збори, взаємовідносини між продавцем і покупцем, спосіб руху продукції від виробника до споживача (нульовий рівень, коли продукція реалізується через власну торговельну мережу, однорівневий – через посередника роздрібного торговця, дворівневий – через оптового і роздрібного торговця і трирівневий – коли органічна продукція реалізується трьома посередниками – оптовим, дрібнооптовим і роздрібним), а також франкування ціни, тобто включення до її складу на певних умовах витрат на страхування і доставку товару. Встановлено, що цінова стратегія є однією з важливих стратегій (разом зі стратегією продукту, дистрибуції, просування та стратегією персоналу). Обрана цінова стратегія має відповідати іншим стратегіям суб’єкта господарювання. У процесі аналізу чинників формування цін на органічну агропродовольчу продукцію і виборі методів ціноутворення на харчові продукти беруться до уваги всі види органічної продукції, ставлення споживачів в якості заміни звичайних продуктів, вироблених за традиційними технологіями. В Україні попит на органічну агропродовольчу продукцію порівняно з іншими європейськими країнами, є невеликим, що головним чином пов’язано з низьким рівнем доходів суспільства та екологічною свідомістю українців, тому органічна агропродовольча продукція не є широко вживаним продуктом, а скоріше нішовим, головним чином орієнтованим на вузьку аудиторію споживачів, яка готова платити більш високу ціну за особливі якісні властивості цієї продукції. Споживачі, які купують органічні продукти, є менш чутливими до цін, ніж покупці продукції, яка вироблена за звичайними технологіями. Це пов’язано переважно з їх порівняно високими доходами, в яких частка витрат на продукти харчування у загальних витратах є порівняно малою. Витрати на виробництво і продаж – це нижня межа цінового діапазону для органічних продуктів. Встановлення ціни нижче цього рівня означає збиток для виробника або продавця. Виробники органічної

46


агропродовольчої продукції зазначають, що ціни на їх продукцію в основному ґрунтуються на витратах. Високі витрати на органічні продукти ведуть до вищих цін, ніж звичайні, вироблені за традиційними технологіями. Тому неврахування чинника попиту може привести до цінового парадоксу, який полягає в тому, що високі ціни призводять до зниження попиту на органічні продукти. Низький попит означає, що виробництво і реалізація органічної агропродовольчої продукції стає маловигідним з погляду через неможливість використання ефекту масштабу. Це призводить до низької рентабельності як виробництва, так і продажу цієї продукції, викликаючи зростання цін. З вище наведеного випливає, що цінові стратегії маркетингової діяльності підприємств органічного сектора є основою створення вітчизняного ринку органічної продукції, який був би інтегрований у європейський та світовий і гарантував споживачам особливу якість агро продовольчої продукції, а товаровиробникам – її надійний збут, достатній побудові ефективної системи матеріального і морального стимулювання керівників і безпосередніх виконавців. Досягнення вагомих результатів у впровадженні інновацій в органічному агровиробництві залежить від підготовки кадрів для діяльності в нових умовах господарювання пов’язаних з впровадженням інноваційних органічних технологій в сільському господарстві, а також запровадженням пільгового кредитування на особливих умовах. Висновок. Таким чином, з проведеного дослідження випливає, що інноваційний розвиток вітчизняного органічного агровиробництва вимагає створення національної нормативно-правової бази гармонізованої з міжнародними вимогами і стандартами, а також системи і органів сертифікації та маркування в сфері органічного сектора України. Вибір моделі стратегії ціноутворення на ринку органічної агропродовольчої продукції повинен визначатися балансом між економічними та екологічними аргументами, водночас висока якість і специфічні оздоровчі властивості продукції відіграють найважливіший інтерес для споживачів.

47


Список використаних джерел 1. Блауг Марк. Економічна теорія в ретроспективі / Блауг Марк; пер. з англ. І. Дзюба. – К.: Вид-во Соломії Павличко «Основи», 2001. – 670 с. 2. Економічна енциклопедія: у трьох т. Т. 3 / редкол.: С.В. Мочерний (відп. ред.) та ін. – К; Вид. Центр “Академія”, 2002. – 952с. 3. Закон України “Про основні принципи та вимоги до органічного виробництва, обігу та маркування органічної продукції” від 02.09.2018 р. № 2496-VIIІ [Електронний ресурс]. – Режим доступу: https://zakon.rada.gov.ua/laws/show/2496-19. 4. Офіційний сайт Федерації органічного руху України [Електронний ресурс]. – Режим доступу: www. http://organic.com.ua/. 5. Саблук П.Т. Ціноутворення в період ринкового реформування АПК: монографія / П.Т. Саблук. – К.: ННЦ ІАЕ, 2006. – 440 с. 6. Willer, H. Lernoud, J. The World of Organic Agriculture. Statistics and Emerging Trends. FiBL & IFOAM – Organics International. Germany: Medienhaus Plump, 2019. – 352 p.

В.М. ЖУК, доктор економічних наук, професор, академік НААН, головний науковий співробітник Національний науковий центр «Інститут аграрної економіки»

ІНСТИТУЦІЙНО-ОРГАНІЗАЦІЙНІ ОСНОВИ СЕЛОЗБЕРІГАЮЧОГО ПІДПРИЄМНИЦТВА Головною проблемою вітчизняних аграрних реформ, включаючи і реформу форм господарювання, є невизначеність виконавчих інститутів влади з моделюю аграрного устрою. Модель, як конструкція бажаних досягнень є дороговказом, ідеологією реформ. При всій важливості реформи форм господарювання вона є лише складовою у цілісності й системності руху до мети – ідеального для національних потреб розвитку аграрного виробництва й сільських територій. Отже, модель задає рамки того, яким має

48


бути сільське підприємництво. І, оскільки в Україні існує модельна невизначеність з аграрним устроєм, ми маємо не тільки толерантність до будь-яких форм господарювання (що саме по собі добре), але і олігархічну агрохолдингізацію, роботу бізнесу «в тіні», майже нульову підприємницьку проактивність селян. У 2014 році в Національній академії аграрних наук була розроблена й представлена владі Селозберігаюча модель аграрного устрою. Окремо зазначимо, що вона не була сприйнята профільними Міністерствами та не знайшла належної підтримки в освітянськонауковому середовищі. Проте, якщо серед вчених-аграріїв пропонувались хоча б якісь альтернативні підходи, то Міністерства у відповідних документах Уряду і Парламенту де-юре ігнорували модельну визначеність, а по факту провадили аграрну політику за забаганками агрохолдингів. Реформи, які мали б бути складовими єдиної і цілісної конструкції (моделі) проходять самі по собі, не мають ідеологічної захищеності та дискредитуються в угоду чужим для сільського розвитку інтересам. Теперішній стан і земельної, і податкової, і реформи децентралізації немає належного наукового забезпечення та не сприяє розвитку села і селянства. Про реформу форм господарювання говорять виключно в контексті сільськогосподарської кооперації та проблемності господарювання агрохолдингів. Помилково вважається, що вона завершена в Україні на початку 2000-х років. Як наслідок такого підходу, серед основних проселянських (а ми кажемо селозберігаючих) форм господарювання з’явились такі проблеми: - кількість фермерських господарств з 2000-х п 2018 знизилась з 48 тис. до 34 тис.; - земельний банк середніх підприємств в структурі всього землекористування аграрного підприємництва знизився з 83 до 53 %. Власниками СТОВ-ів разом з орендованими ними землями стають агрохолдинги і динаміка таких змін нарощується; - попри величезні потуги західних проектів кількість сільських кооперативів вже десятки років не перевищує 1 тисячі на всю Україну; - швидкими темпами падає кількість товарних особистих селянських господартсв (і причина не тільки у міграції і старінні сільського населення);

49


- у сільській місцевості зменшується ємність ринку для несільськогосподарського підприємнцтва і т.д. На наше переконання, ключем до вирішення цих проблем є модельна синергія усіх її реформенних складових. Слід сприяти селозберігаючим (проселянським) формам господарювання і податковими приференціями, і бюджетною підтримкою, і відповідною спрямованістю ринку землі та іншим. Це комплексний, системний підхід, без якого неможлива результативність. Проте за однієї умови: він має «лягти» на інституційну зрілість до реформ самих селян. Ця умова вкрай важлива і для реформи форм господарювання. У селянства слід формувати проактивність до підприємництва: як до особистої справи, так і до контролю бізнесу у селі. Однак, підприємницьку «жилку» у селян неможливо сформувати без формування їх проактивності у самоврядності. За інституціональною теорією та теорією поведінкової економіки підприємницька організація є наслідковою від організації самоврядницької. Проте, запускаючи таку потрібну для України реформу самоврядності – децентралізації, Уряд ігнорував наукове забезпечення. Саме «сільська децентралізація» не отримала ні фундаментальних обґрунтувань, а ні модельної рамковості. Відтак одразу ж за базовою «розмитістю» проявились інтереси політизації процесу, і, що ще гірше в основному об’єднані територіальні громади почали формувати під землекористування великого агробізнесу. Станом на початок 2019 р. в середньому об’єднуються по 11 сіл, але більшість (55 %) з центрами у містах. Колишні райони розділяються на 1-3 громади. Ба більше, якщо Уряд дотримається власних планів по такому об’єднанню, то послідуючі об’єднання включатимуть вже по 62 села ((27900 – 9240) : (1172 – 884)). За таких умов про самоврядність селян, а відтак і про їх підприємницьку активність, на відміну від усього цивілізованого світу, Україна забуде. НААН у 2018 році черговий раз направила Уряду доповідну записку з пропозиціями щодо подолання можливих кризових наслідків від такої політики децентралізації сільських територій. Як один із виходів, ми запропонували зорганізувати в об’єднаних територіальних громадах самоврядність селян через надання у них кожному самодостатньому селу виокремленого статусу. У Селозберігаючій моделі такий статус передбачає самоврядно-

50


господарське функціонування села за окремим його статутом. Окрім іншого, цей статус самоврядності забезпечує і таку потрібну для сільського розвитку підприємницьку проактивність селян. Селяни отримують можливість рівних взаємовідносин з державними органами, тими чи іншими бізнесменами, формами господарювання. Натепер, до прикладу, це особливо важливо для: - сприяння ефективності інвентаризації й обліку навколосільських природних ресурсів (у першу чергу землі) та у контролі дотримання умов їх експлуатації; - забезпечення реєстрації у селі всіх форм господарювання на своїй території та контролю наповнення ними сільського бюджету; - подолання кризи орендних відносин і рейдерства, запровадження згоди на оренду землі тією чи іншою формою господарювання/бізнесменами, згоди громади села на придбання землі, нерухомості; - здійснення процедури висунення до форм господарювання умов створення робочих місць, соціального захисту місцевих жителів. Ці та інші умови формують селозберігаюче підприємництво – економічну, соціальну, екологічну основу сільського розвитку. Звісно, наші пропозиції потребують удосконалення чинного законодавства, але передусім вони потребують прийняття в рештірешт в Україні Селозберігаючої моделі аграрного устрою (або нехай і іншої, але зрозумілої селянам, бажаної для них).

51


О.В. ЗАХАРЧУК, доктор економічних наук, старший науковий співробітник, завідувач відділу Національний науковий центр «Інститут аграрної економіки»

ТЕХНІЧНЕ ЗАБЕЗПЕЧЕННЯ СТАЛОГО РОЗВИТКУ СІЛЬСЬКОГОСПОДАРСЬКИХ ПІДПРИЄМСТВ НА СЕЛІ В аграрній сфері важливого значення набуває система організації виробництва, за якої окремі її складові кількісно та якісно змінюються в часі відповідно до досягнень науково-технічного прогресу й організаційно-економічних заходів. Визначальним елементом системи виступають засоби праці, які складають матеріально-технічну основу виробничого процесу. Збільшуючи їх і поліпшуючи якість, сільськогосподарські виробники створюють передумови для прогресивного розвитку. В економічно розвинених країнах світу завдяки високому рівню механізації, електрифікації і хімізації аграрного виробництва частка витрат на придбання і використання засобів виробництва і послуг промислового походження сягає 70-80 % собівартості сільськогосподарської продукції. Це обумовлюється як нарощуванням обсягів споживання матеріально-технічних засобів, так і високим рівнем виробничо-технічного та агрохімічного сервісу сільгосппідприємств. Парадигма інноваційної концепції розвитку агротехнологій та їх технічного забезпечення полягає в оптимізації термінів виконання всього комплексу операцій та агротехнічних вимог для одержання запрограмованого урожаю з заданими якісними параметрами. Техніка, що використовується в таких технологіях більш наукоємна та потужна. Західні виробники сільськогосподарської продукції переходять на використання техніки четвертого покоління – мультиопераційної, енерго- та ресурсозберігаючої, що дозволяє зберегти біологічну та екологічну рівновагу в природі, застосовуються бортові комп'ютери з відповідними пакетами програмного забезпечення

52


для контролю за роботою усіх систем силових і робочих машин, що дозволяє забезпечувати високі техніко-технологічні показники при їх експлуатації. Разом з цим, освоєння енерго- та ресурсозберігаючих технологій, їх відповідне технічне забезпечення потребує науково обґрунтованих змін у системах обробітку ґрунту, застосування добрив і хімічних засобів захисту рослин, організації збирання, зберігання і переробки сільськогосподарської продукції. Державна політика передових країн Західної Європи, США та Японії на початку здійснення індустріалізації та технічного оснащення аграрного виробництва спрямовувалася на формування такого рівня ринкових цін на сільськогосподарську сировину та продукти харчування, який би забезпечував їх беззбитковість й накопичення власних коштів сільськогосподарських товаровиробників на розвиток виробництва. Впровадження нових технологій в Україні в умовах обмежених інвестиційних можливостей сільських товаровиробників також не може здійснюватися без допомоги держави, оскільки вимагає великих стартових капіталовкладень. Матеріально-технічне забезпечення малих та середніх підприємств знаходиться на неналежному рівні через недостатність власних обігових коштів, недосконалість кредитної та амортизаційної політики, мінімальну державну підтримку. Рівень забезпечення таких підприємств сільськогосподарською технікою незадовільний. Забезпечення сільгосппідприємств технічними засобами складає біля половини від технологічної потреби, і на жаль, забезпеченість підприємств основними видами техніки має тенденції до погіршення. Порівняно з 2005 роком оснащеність сільськогосподарських підприємств основними видами техніки у 2017 р. значно знизилася. Так в сільськогосподарських підприємствах нині використовується лише 129,3 тис. тракторів, 26,8 тис. зернозбиральних і 4,6 тис. кормозбиральних комбайнів, сівалок всіх видів 70,3 тис. шт., сінокосарок тракторних біля 8 тис. шт., жаток 15,4 тис. шт., доїльних установок та агрегатів 9,5 тис. шт., роздавачів кормів для великої рогатої худоби 3,3 тис. шт., транспортерів для прибирання гною 14,6 тис. шт.. Для сільгосппідприємств важливим є питання оновлення технічних засобів. Вважаємо, що для нормального відтворення ма-

53


шинно-тракторного парку необхідно щороку закуповувати 8-10 % від наявної техніки, а з урахуванням впровадження інноваційноінвестиційних моделей розвитку аграрної галузі – 12-15 %. Значимим обов’язковим елементом зростання капіталозабезпеченості аграрного виробництва є основні засоби. Від рівня фондооснащеності угідь і фондоозброєності праці сільськогосподарських виробників, комплексності, стану та рівня інноваційності засобів виробництва залежить результативність господарської діяльності в галузі і, відповідно, розвиток сільських територій. Нині кількісні та якісні параметри основних засобів сільського господарства України не сприяють високим конкурентним позиціям вітчизняних аграріїв, перш за все середніх та малих форм господарювання. З розвитком сімейних фермерських господарств, сформованих на базі особистих селянських господарств, безпосередньо пов'язаний розвиток сільських територій. Тому вони потребують відповідного матеріально-технічного забезпечення. Останніми роками відмічається незначне підвищення забезпеченості особистих селянських господарств (домогосподарств, місце проживання яких зареєстровано на території сільських населених пунктів і членам яких відповідно до чинного законодавства надані земельні ділянки з цільовим призначенням «для ведення особистого селянського господарства») окремими видами виробничих засобів, однак він залишається надзвичайно і стабільно низьким для ведення товарного виробництва. Зважаючи, що концепція багатофункціональності сільського господарства на сьогодні має стати основою стратегії розвитку галузі в Україні, зростає потреба в стимулюванні малого та середнього агробізнесу. Це сприяє зайнятості на селі та, відповідно, сталому розвитку сільських територій. В контексті цього як необхідне слід розглядати формування відповідного рівня матеріально-технічного забезпечення особистих селянських господарств, які в перспективі мають стати фермерськими господарствами або сімейними фермерськими. Прикладом цього слугує досвід Польщі, уклад аграрної економіки якої зорієнтований переважно на малі форми господарювання, що ведуть товарне сільськогосподарське виробництво. В поль-

54


ських фермерських господарствах, що за площею угідь відповідають особистим селянським господарствам України, рівень оснащення аграрного виробництва основними засобами в рази більше (табл.). Рівень забезпечення тракторами (включаючи мотоблоки) малих форм господарювання в Україні та Польщі Показник Кількість господарств, тис. штук Кількість господарств, що мають трактори і мотоблоки, тис. штук Частка господарств, що мають трактори і мотоблоки, % Кількість тракторів та мотоблоків, тис. шт Навантаження с/г угідь на 1 трактор (включаючи мотоблоки), га Кількість тракторів на 1 господарство, штук Кількість господарств, що припадає на 1 трактор, штук

Особисті селянські господарства України 4136,8

Фермерські господарства Польщі до 10 га всього с-г. угідь 1429,0 1082,1

186,4

954,6

633,7

4,5

66,8

58,6

324,6

1436,1

737,7

16,7

10,2

5,6

0,08

1,0

0,68

12,7

1,0

1,5

Джерело: Розраховано за даними статистичного збірника «Rocznik Statystyczny Rolnictwa» та Державної служби статистики України.

Дослідження показали, що кількість господарств в Україні, що мають трактори та мотоблоки (лише 4,5% від загальної кількості господарств) в десятки раз відстає від забезпечення тракторами у Польщі, де це показник в цілому складає 66,8%, а для фермерських господарств, розміром менше 10 га – 58,6%. Виходячи з вищеозначеного, розвиток матеріально-технічної бази малого та середнього агробізнесу, як фактору сталого розвитку сільських територій, потребує: - пріоритету державної підтримки техніко-технологічного оновлення їх виробництва; - наповнення ринку сільськогосподарської техніки відповідними машинами та обладнанням, зокрема шляхом стимулювання їх виготовлення вітчизняними машинобудівними підприємствами; - підвищення дієвості системи інженерно-технічного та сервісного забезпечення малих форм господарювання на селі.

55


Список використаних джерел 1. Закон України „Про стимулювання розвитку вітчизняного машинобудування для агропромислового комплексу” від 07.02.2002 р. № 3023 // електр. ресурс://zakon4.rada.gov.ua/laws/ show/3023-14. 2. Закон України „Про систему інженерно-технічного забезпечення агропромислового комплексу України” від 05.10.2001 р. № 2658 // електр. ресурс://zakon4.rada.gov.ua/laws/show/229-16. 3. Довідник економіста сільськогосподарського підприємства / [Лупенко Ю.О., Захарчук О.В, Пугачов М.І. та ін.] за ред. Ю.О. Лупенка та О.В. Захарчука. – К.: ННЦ ІАЕ, 2018. – 600 с. 4. Митин С. Г. Состояние и перспективы развития отрасли сельхозмашиностроения / С.Г. Митин // Тракторы и сельскохозяйственные машины. – 2001. – № 6. – С. 2-6. 5. Підлісецький Г.М. Матеріально-технічна база аграрного виробництва: стан та проблеми відтворення / Г.М. Підлісецький, В.Л. Товстопят, А.В. Бурилко // Агроінком. – 2008. – № 5-6. – С. 34-39.

В.М. ЗАЯЦЬ, доктор економічних наук, старший науковий співробітник Національний університет біоресурсів і природокористування України

РИНОК ЗЕМЛІ У РОЗВИТКУ ФЕРМЕРСЬКИХ ГОСПОДАРСТВ УКРАЇНИ Фермерські господарства є найбільш чисельною групою сільськогосподарських підприємств України – з 2004 року у загальній кількості підприємств їх частка складає більше 70%. Зростає також і загальна площа земель, використовуваних цією формою сімейного аграрного бізнесу з 2004 року вона зросла від 3,4 млн до 4,6 млн га. Середня площа землекористування фермерського господарства зросла на 16,5%: якщо у 2004 році вона складала близь-

56


ко 115 га, то у 2017 – 134 га. Викладене свідчить про конкурентоспроможність фермерських господарств не тільки як форми накопичення підприємницького капіталу, а й як учасника ринку оренди сільськогосподарських земель. Переважна більшість фермерських господарств (69,4%) мають площу землекористувань до 100 га, частка кількості фермерських господарств, площа землекористувань яких до 1000 га складає тільки 18%. Площа землекористувань більше 913 (2,7%) господарств перевищує 1000 га і складає близько 40% загальної площі земель (1814,6 тис. га), використовуваних фермерськими господарствами. У 2010 році таких господарств було 824 (1,9%) і володіли вони 1643,7 тис. га землі. Тобто діючі фермерські господарства втягнуті в загальну тенденцію конкурентної концентрації земельних ресурсів, яка є наслідком інституційних умов підприємницької діяльності в аграрному секторі, що сприяли вертикальній інтеграції і зростанню ринкової сили агропромислових об’єднань. Разом з тим, більшості фермерських господарств притаманна просторова розосередженість їхніх землекористувань як стосовно сільських громад, так і щодо окремих масивів та ділянок. Вона є фактором, що обмежує продуктивність та ефективність здійснюваного ними сільськогосподарського виробництва. До того ж, землекористування, сформовані переважно за рахунок орендованих земель, є фактором загроз економічній безпеці господарств. Статистика щодо рейдерських захоплень та інших злочинних дій щодо майна та майнових прав ненадійна, проте періодична їх активізація свідчить, що землекористування, сформовані на основі договорів оренди вразливі для злочинних посягань. Наслідком став проект Закону України «Про внесення змін до Земельного кодексу України та деяких інших законодавчих актів щодо протидії рейдерству», підготовлений у Верховній Раді України [2]. Враховуючи різноплановість інтересів щодо земельноресурсного забезпечення діяльності суб’єктів підприємництва у вітчизняному аграрному секторі слід визнати, що необхідною передумовою формування цілісних землекористувань та їх захисту є зняття законодавчих обмежень щодо розвитку повноцінного транспарентного ринку землі. Необхідність відміни таких обмежень стає все більш очевидною, проте насторожує надмірна варіатив-

57


ність законодавчих ініціатив стосовно інституційних засад його функціонування 1. Варіанти «відкриття» ринку права власності на земельні ділянки для ведення товарного сільськогосподарського виробництва відображають радше інтереси різних груп його учасників (насамперед, це стосується потенційних покупців), ніж механізми їх узгодження. На наше переконання, єдина модель ринку землі має відповідати наступним критеріям: · ринок землі має стосуватися реалізації права приватної власності на землю. Тоді він стане дієвим індикатором для ефективного управління ділянками державної і комунальної власності (включаючи доцільність їх приватизації) [16]; · ресурсне забезпечення підприємницької діяльності в аграрному секторі, захист та мотивація інвестиційних зусиль має реалізуватися у розвитку інституційних передумов вільних договірних відносин стосовно об’єктів земельної власності [5, 9, 16]; · виключне право фермерських господарств на придбання у власність земельних ділянок для ведення товарного сільськогосподарського виробництва має розглядатися не як преференція, а як вирівнювання можливостей в конкурентній боротьбі за доступ до земельних ресурсів та елемент інституційної підтримки форми аграрного підприємництва, яка забезпечує соціальну базу сільського розвитку [3, 13, 14]; · відсутність етапів та часових рамок розвитку, що передбачають перехід до більш відкритих моделей ринку. Ринок має розвиватися за законами ринку, що діють в єдиному інституційному полі, його функціонування має бути передумовою змін інституційної бази, а не навпаки 2 [16]. Враховуючи викладене, історично виправданою моделлю вітчизняного ринку землі слід вважати ту, що базується на набутті власності на землю фермерськими господарствами. Це стосується

1 Не дивлячись на численні варіанти проектів Закону України «Про ринок земель», офіційно зареєстрованим у Верховній Раді України залишається тільки один з них [1]. 2 Визначення часових рамок етапів лібералізації ринку землі здатні обернутися «притримуванням» орендарями майнових прав на землю з наступною активізацією спекуляції ними як передумовою купівлі-продажу земельних ділянок.

58


як сімейних ферм, так і фермерських господарств-юридичних осіб 3 [8]. Звичайно, така модель обмежуватиме ліквідність права власності на земельні ділянки, призначені для ведення товарного сільськогосподарського виробництва, що буде фактором стримування зростання цін на них. Проте, її недоліки компенсуються рядом незаперечних переваг. По-перше, з огляду на переважне самофінансування фермерських господарств, виключне придбання ними у власність ділянок для ведення товарного сільськогосподарського виробництва вирівнюватиме умови доступу до виробничих ресурсів, обмеживши надмірну активність земельних спекулянтів [6]. По-друге, це дасть можливість фермерським господарствам сформувати стабільне ядро їхніх землекористувань, що забезпечить високу вартість ЦМК сімейного аграрного підприємництва. По-третє, інноваційно-інвестиційний розвиток фермерських господарств спричинить активізацію внутрішнього ринку через їх включення в ланцюги доданої вартості, зокрема через активізацію ними малої переробки [7, 18]. По-четверте, фермерські господарства стануть більш впливовими та відповідальними учасниками ринку сільгосппродукції через обслуговуючу кооперацію, що обмежить мотиви для вертикальної інтеграції сільгосппідприємств в агропромислові об’єднання [12, 15]. Крім того, вона безумовно сприятиме диверсифікації діяльності фермерських господарств як підприємницької бази сільського розвитку [11]. Нарешті, вона стимулюватиме набуття капіталізованими селянськими господарствами офіційного статусу сімейних ферм [4, 10]. Не заперечує вона і можливості активної участі корпоративних підприємств у розвитку аграрного сектора, адже усі можливості ринку оренди залишаться відкритими. Звичайно, реалізація пропонованої моделі не забезпечить швидкий позитивний результат без додаткових заходів економічної політики для поліпшення відносин власності в цілому. Зокрема, це стосується відкритості й адекватності реєстрів прав власності 3 Створених відповідно до Закону України «Про фермерське господарство» як сімейні та родинні підприємства (ст. 3).

59


на землю та суб’єктів аграрного підприємництва, а також загального підвищення дієвості і справедливості правової системи. Разом з тим, за 10-15 років її розвиток докорінно покращить інвестиційний клімат в аграрному секторі, підвищить капіталізацію об’єктів земельної власності та суб’єктів їх використання, висвітить фінансові мотиви договірних відносин, зміцнить інституційні засади прозорого ринкового обігу прав на доступ до земельних ресурсів. Якщо з огляду на шаблони соціалістичного світогляду та інституції, що сприяють прискореній концентрації земельних ресурсів, вільний прозорий ринок власності на сільськогосподарську землю не може бути відкритий негайно, то переваги від його обмежень мають мати фермерські господарства як стійка підприємницька база сільського розвитку [17]. Список використаних джерел 1. Закон України «Про внесення змін до Земельного кодексу України та деяких інших законодавчих актів щодо протидії рейдерству» (проект) [Електронний ресурс] / – http://w1.c1.rada.gov.ua; 2. Закон України «При ринок земель» (проект) [Електронний ресурс] / – http://w1.c1.rada.gov.ua; 3. Заяць В.М. Підприємницька модель сільського розвитку /Заяць В.М. // Економіка АПК. – 2015. – № 11 – С. 67–78; 4. Alsos G.A., Carter S., Ljunggren E. The Handbook of Research on Entrepreneurship in Agriculture and Rural Development. – Edward Elgar Publishing: Cheltenham, UK, 2011. 5. Barney, Jay. Firm Resources and Sustained Competitive Advantage. – Journal of Management, Vol. 17, № 1, 1991, 99-120; 6. Wytske O. Chamberlain, Ward Anseeuw. Inclusive Businesses and Land Reform: Corporatization or Transformation? – MDPI, Land 2018, 7, 18; 7. Darnhofer, I.; Bellon, S.; Dedieu, B.; Milestad, R. Adaptiveness to enhance the sustainability of farming systems. A review. – Agron. Sustain. Dev. 2010, 30, 545-555. 8. Darnhofer I. (2010) Strategies of family farms to strengthen their resilience. Environmental Policy and Governance 20: 212-222;

60


9. Dollinger, Marc J. Entrepreneurship: strategies and resources / Marc J. Dollinger. – 4th ed. Marsh Publications, 2007. – 589 pp.; 10. Djurfeldt, G. (2016). Family and capitalist farming: Conceptual and historical perspectives. In G. Djurfeldt, & S. Sircar (Eds.), Structural transformation and agrarian change in India Routledge Taylor & Francis Group; 11. Hansson, H.; Ferguson, R.; Olofsson, C.; Rantamäki-Lahtinen, L. Farmers’ motives for diversifying their farm business – the influence of family. – Journal of Rural Studies, 2013, 32, 240 – 250; 12. Hinrichs, C.C. Embeddedness and local food systems: Notes on two types of direct agricultural market. – Journal of Rural Studies, 2000, 16, 295–303; 13. Maria Rivera, Karlheinz Knickel, Ignacio de los Rios, Amit Ashkenazy, David Qvist Pears, Tzruya Chebach, Sandra Šūmane. Rethinking the connections between agricultural change and rural prosperity: A discussion of insights derived from case studies in seven countries. – Journal of Rural Studies, 2018, 59, 242-251; 14. Ron Methorst, Dirk Roep, Jos Verstegen and Johannes S. C. Wiskerke. Three-Fold Embedding: Farm Development in Relation to Its Socio-Material Context. – MDPI, Sustainability 2017, 9 (10), 1677; 15. Paul V. Stock, Jérémie Forney, Steven B. Emery, Hannah Wittman. Neoliberal natures on the farm: Farmer autonomy and cooperation in comparative perspective. – Journal of Rural Studies, Volume 36, October 2014, Pages 411-422; 16. Urbano D., Aparicio S., Audretsch D.B. (2019). Institutions, Entrepreneurship, and Economic Performance. International Studies in Entrepreneurship, vol 41. Springer, Cham; 17. Victor Zayats. The farmland market for agribusiness development in Ukraine (preprint). - https://www.researchgate.net/profile/ Victor_Zayats; 18. Wiskerke, J.S.C. On places lost and places regained: Reflections on the alternative food geography and sustainable regional development. – Int. Plan. Stud. 2009, 14, 369–387.

61


В.К. ЗБАРСЬКИЙ, доктор економічних наук, професор, професор кафедри Національний університет біоресурсів і природокористування України С. В. КАЛЬЧЕНКО, доктор економічних наук, доцент, професор кафедри Таврійський державний агротехнологічний університет

ОСОБИСТІ СЕЛЯНСЬКІ ГОСПОДАРСТВА ОСНОВА ЗАПОЧАТКУВАННЯ СІМЕЙНИЙ ФЕРМЕРСЬКИХ ГОСПОДАРСТВ Нині в Україні процес створення сімейних ферм поступово набирає обертів, у багатьох випадках завдяки експертній і технічній допомозі представництв держав-лідерів у цій галузі: Німеччини, Франції, Канади, США. Якщо ми прагнемо розвивати й модернізувати сільськогосподарське виробництво, запроваджувати стандарти ЄС, то всі виробники сільськогосподарської продукції повинні мати єдине законодавче поле для організації своєї діяльності і працювати в рівних податкових умовах, вважають вітчизняні експерти та фахівці в сільському господарстві. Отже, особисті селянські господарства мають поступово змінювати статус фізичних осіб і реєструватися як юридичні особи. Дефакто більшість із них і сьогодні вже є сімейними фермерськими господарствами. Працюють на двох, а інколи й більше гектарах землі (коли відбувається приєднання паїв), мають із десяток корів, пораються всією родиною (табл. 1). Але де-юре вони залишаються особистими селянськими господарствами, отже, користуються іншою системою оподаткування, мають організаційні та фінансові проблеми при збуті продукції переробним та іншим підприємствам, які є юридичними особами. Як видно із даних табл. 1 майже 160 тис. сільських домогосподарств мають земельні ділянки 5-10 і більше гектар та є потенційними сімейними фермами. Трансформація ОСГ має бути добровільною і здійснюватися через стимулюючий вплив засобів державної підтримки як прямої, так і непрямої. Такими механізмами можуть бути, зокрема, унор-

62


мування засад функціонування сімейних фермерських господарств; розробка пільгової системи страхування, що вирішить не тільки проблему належного пенсійного забезпечення, а й забезпечить соціальний захист у випадку тимчасової непрацездатності; формування готовності і здатності селян до самостійного господарювання шляхом підготовки кваліфікованих кадрів для сільського господарства, здатних здійснювати виробництво на сімейних засадах. Держава не може залишатися осторонь цієї багатомільйонної категорії виробників і має забезпечити підняття їхнього соціального статусу. Міністерство аграрної політики України, НААН розпочали роботу над вдосконаленням нормативно-правової бази щодо створення умов перетворення особистих господарств у фермерські з набуттям статусу “юридичної особи – виробника сільськогосподарської продукції”. Це законодавство повинне забезпечити одноосібникам повноцінну участь в аграрному ринку і стимулюватиме створення на основі малих господарств життєздатної системи сільськогосподарської обслуговуючої кооперації. Одночасно законодавство полегшить селянським господарствам доступ до чинних програм бюджетної підтримки аграрного сектору. Сьогодні назріла нагальна потреба в розробці інструментів щодо заохочення трансформації сімейних господарств у господарства товарного спрямування, як це практикується у країнах Центральної і Східної Європи. Враховуючи досвід європейського, канадського та інших країн законодавства щодо реєстрації сімейних ферм, в Законі України “Про фермерське господарство” передбачаємо два можливі варіанти реєстрації. Перший варіант – сімейне фермерське господарство, за бажання, може реєструватися на загальних підставах, як і будь-яке фермерське господарство. Це – у формі приватного підприємства із створенням юридичної особи… Також передбачається, що сімейне фермерське господарство може реєструватися за заявочним принципом. Подали документи і працюйте собі на здоров’я. Тобто малі виробники сільськогосподарської продукції повинні модернізуватися відповідно до вимог ЄС і мають стати потужним сектором виробництва.

63


64

89,7 93,1

101,4 99,7

-4,6 +0,7

-15,8 -8,0

-19,9 -7.3

-0,7 +0,7

-3,8 -2,6

-4,5 -4,9

88,2 84,5 88,6 84,3 81,6 80,6 83,4 80,9 80,3 83,7

плодів і ягід

Кількість сільських домогосподарств, які мають земельні ділянки за розміром площі, що використовують, господарств

-6,1 -5,2

81,2 81,0 80,3 79,7 77,7 77,5 76,2 74,9 75,0 75,1

-26,2 -7,9

63,2 45,3 44,9 43,3 42,5 39,7 38,5 37,0 37,3 37,0

85,2 90,6

4376,6 4176,4 4115,1 4088,3 4026,8 4077,1 4055,6 3850,0 3845,6 3727,7

96,2 91,8

928.8 916,4 973,5 986,6 1006,7 929,7 920,8 915,5 901,1 893,7

97,0 90,8

98,6 105,3 105,3 105,0 114,8 114,3 119,0 113,8 108,3 95,6

104.0 90,8

59,7 68,5 68,4 68.2 67,8 72,7 77,6 69,3 68,9 62,1

молока м’яса до 1,0 га 1,01 – 5,0 5,01 – 10,0 10 і більше

*Розрахунки на підставі даних Держстату України за відповідні періоди.

2005 2009 2010 2011 2012 2013 2014 2015 2016 2017 2017 у % до 2005 2010

Рік

КільСередній Здакість розмір у валовій ється домогодомогосв продукції споподарст- оренду, в т.ч. кар- оводарств, ва, га % тва- топлі чів тис. од. всього ринництва 5463,7 2,83 76,4 59,5 73,8 98,8 89,3 5266,6 2,80 71,8 52,5 62,3 98,3 89,2 5262,3 2,88 71,1 51,7 61,2 97,4 88,1 5248,1 2,74 71,3 48,2 59,4 96,9 84,3 5216,1 2,92 70,5 49,3 58,2 98,1 85,7 5193,7 2,67 71,4 46,0 56,5 97,0 88,3 5173,0 2,62 73,0 44,7 54,5 97,2 86,1 4948,7 2,52 71,3 44,9 54,5 97,8 86,1 4924,0 2,97 69,7 44,8 54,7 98,0 87,2 4900,1 2,87 71,8 43,7 53,9 98,1 85,5

Частка сільських домогосподарств у всіх категоріях господарств, %

Розвиток сільських домогосподарств України, 2009-2017 рр.*

Таблиця 1


Розвиток малих сімейних ферм через правове забезпечення покликаний дати можливість українським селянам розвиватися й відчувати впевненість у завтрашньому дні, шляхом розвитку методів ефективного фермерства. Сімейне фермерство це виробництво професійне, а не на рівні хобі. В усіх розвинутих країнах професійне сімейне фермерство є переважаючою та найбільш гнучкою й сталою формою господарювання у поєднанні з кооперацією. Розвиток реального сімейного фермерства в Україні – це можливість не тільки отримати стабільний прибуток, залучити всіх членів родини до спільної справи, полегшити ручну працю, це ще й можливість досягти найвищої якості продукції Основою передумовою перспективного розвитку особистих селянських господарствах є формування системи виробничих та обслуговуючих кооперативів в системі сільських територій з обов'язковим забезпеченням кваліфікованої інформаційної допомоги з боку регіональних науково-навчальних центрів. Причому, процес кооперативного будівництва в дрібнотоварному приватному секторі буде довготривалим та мати неоднозначний характер. Особисті селянські господарства, в яких наявний виробничий і підприємницький потенціал, є джерелом створення суб’єктів малого підприємництва, що підтверджується концентрацією землі, нарощуванням технічної озброєності, впровадженням нових технологій тощо. Удосконалення законодавчої бази діяльності сімейних ферм, відображає формування об’єктивних соціальноекономічних передумов подальшого їх розвитку. В сучасних умовах однією з проблем, що стає на заваді розвитку кооперації в системі сімейних фермерських господарств, є неготовність переважної більшості селян приймати безпосередню активну участь у створенні і функціонуванні кооперативних об'єднань. Таким чином, законодавчі зміни посилять соціальний та економічний захист членів сімейних фермерських господарств, підвищать готовність і здатність селян (особливо молодого й середнього поколінь) до самостійного господарювання на сімейних засадах, створять на основі сімейних фермерських господарств більш життєздатні системи сільськогосподарської обслуговуючої кооперації та сприятимуть підвищенню доходів сільських жите-

65


лів-виробників за рахунок формування сприятливої ціни на власно вироблену продукцію. Список використаних джерел 1. Губені Ю. Е., Коверко Ю. О., Осіщук П. О. Розвиток особистих селянських господарств в умовах інституціональних змін. Економіка України. 2017. № 3. С. 59-67. 2. Закон України «Про внесення змін до Земельного кодексу України та деяких інших законодавчих актів щодо протидії рейдерству» (проект) [Електронний ресурс] / – http://w1.c1.rada.gov.ua; 3. Кириленко І. Г., Івченко В. Є., Дем'янчук В. В. Продовольча безпека України в світлі сучасних тенденцій світової економіки. Економіка АПК. 2017. № 8. С. 5-14. 4. Малік М. Й., Шпикуляк О. Г. Тенденції і перспективи розвитку особистих селянських господарств. Економіка АПК.2018. № 1.С. 11-19. 5. Статистичний збірник «Сільське господарство України» за 2017 рік. Київ: Держстат України. 2018. 372 с.

В.В. ЗІНОВЧУК, доктор економічних наук, професор, завідувач кафедри Житомирський національний агроекологічний університет

ПРО ДЕЯКІ ПРИНЦИПОВІ ОСОБЛИВОСТІ КООПЕРАТИВУ ЯК ПІДПРИЄМСТВА Розвиток сільськогосподарських кооперативів 1 в Україні можна вважати однією з найгостріших проблем структурних трансформацій агропродовольчого сектора національної економіки України. З одного боку, ніби існують необхідні умови для успішного 1 В даному дослідженні поняття «кооператив» стосується тільки сільськогосподарських обслуговуючих кооперативів, тобто таких, які орієнтовані на спільну ринкову діяльність своїх членів і не передбачають ведення безпосередньо сільського господарства на колективній основі.

66


здійснення цього процесу. Зокрема, сформовано відповідне правове поле, вивчено і висвітлено зарубіжний і власний історичний досвід, здійснено і здійснюється значна кількість проектів зарубіжної технічної (консультативної) допомоги, підготовлено належну кількість консультантів, дорадників, тренерів тощо, ведеться масштабна просвітницька робота. Необхідність формування організаційної структури сільського господарства кооперативного типу визнана на політичному, економічному та соціальному рівнях. Врешті, склалася так звана «критична маса» потенційних кооператорів – незалежних сільськогосподарських виробників, які можуть розраховувати на отримання синергетичного ефекту їх групової взаємодії. Це досить переконливо доведено численними дослідженнями сучасних вітчизняних економістів-аграрників. На цьому тлі дивно невідповідною виглядає фактична динаміка розвитку сільськогосподарських кооперативів. Вже понад два десятиліття минуло після прийняття відповідного закону, а кооперативи жодним чином 2 не наблизилися до провідних ролей в аграрному житті країни: ні щодо їх загальної кількості, ні щодо їх питомої ваги у торгових оборотах, ні щодо соціальної місії в житті сільських громад. Досить часто сільгоспвиробники починають спільні дії зі створення свого кооперативного підприємства без чітко сформульованої ідеї, навіть елементарного бізнес-плану, матеріальних ресурсів та управлінських навичок, необхідних для такого бізнесу. Вони інтуїтивно відчувають, що співпраця потрібна, але вони не знають, як реалізувати свою ініціативу. Тому величезна кількість кооперативів в Україні залишаються лише зареєстрованими, інші тягнуть проблематичне існування, а деякі з них відверто порушують фундаментальні кооперативні принципи, перетворюючись на псевдокооперативи або навіть пристосовуючись до тіньового бізнесу. Встановлено 3, що натепер один з найнебезпечніших чинників, стримуючих розвиток сільськогосподарських кооперативів, полягає в тому, що стейкхолдери цього процесу (зацікавлені особи) не враховують або недостатньо враховують принципові особливості 2 За виключенням тих, які працюють на донорських коштах проектів іноземної технічної допомоги. 3 Методом поглиблених інтерв’ю, дискусій у фокус-групах та експертних оцінок.

67


кооперативів як підприємств особливого типу та їх унікальної економічної природи. Отже, вихід в такому випадку – це альтернативне рішення: 1) або посилити увагу до кооперативної сутності підприємства, або 2) відмовитися від статусу кооперативу і тих соціально-економічних переваг, які надає ця форма підприємницької діяльності, і діяти в рамках звичайного бізнесу. У загальному баченні кооператив вважається підприємством, заснованим на приватній власності своїх членів, створеним для діяльності в умовах конкурентних ринків без спеціальної державної фінансової підтримки та контролю згори. Але слід також додати, що кооператив – це специфічний вид бізнесу. Головна особливість в тому, що його власники одночасно є і його клієнтами. Розмежування цих іпостасей неможливо, оскільки суперечить сутності кооперативу як підприємства, що належить тим і діє в інтересах тих, хто користується його послугами. Звідси виходить, що не кожний бажаючий може стати членом кооперативу (як того вимагає принцип відкритості і добровільності), а лише той, хто відповідає певним кваліфікаційним вимогам членства. Кооперативи, що створюються, часто ігнорують цей імператив, що унеможливлює нормальну роботу підприємства. Найперша кваліфікаційна вимога полягає в тому, що членами кооперативу можуть бути лише сільськогосподарські товаровиробники і тільки ті з них, хто працює за профілем даного кооперативу. Часом можна почути дискусії про надання статусу дійсних членів кооперативу перевізникам, переробникам, торговим посередникам, найманим працівникам кооперативу тощо. Це велика методологічна помилка. В США, наприклад, «чистота рядів» кооператорів контролюється на рівні законодавства штатів, де існує навіть термін bona fide (від лат. істинний, справжній) сільськогосподарський виробник (фермер). Причина таких вимог полягає в тому, що ступінь ризикогенності в маркетингових ланцюгах є найвищим саме на стадії виробництва сировини. Звісно це є підставою для державної фінансової допомоги та надання інших адресних пільг сільгоспвиробникам (наприклад, надання кооперативам статусу неприбутковості). Інша кваліфікаційна умова – фінансова підтримка кооперативу збоку своїх членів. Тобто членство передбачає сплату кооперати-

68


ву певних коштів. Частина коштів надається на безповоротній основі як плата за отримані послуги, а частина спрямовується на поповнення пайового капіталу кооперативу. Кожний кооператив зобов’язаний передбачати порядок і процедуру повернення паїв своїм членам. Через відсутність стартового капіталу багато потенційних кооператорів апелюють до держави за наданням фінансової допомоги з державного або місцевих бюджетів. Як правило, якщо навіть такі кошти і доходять до кооперативів, вони використовуються, м’яко кажучи, неефективно. Причина в тому, що порушується вимога щодо встановлення індивідуальної матеріальної відповідальності рядових членів кооперативу. Якщо позики та інші асигнування надаються кооперативам, то персональна поведінка їх клієнтів-власників залишається індиферентною. Адже вони не ризикують власним капіталом, а отже не цікавляться станом справ, не контролюють виборні органи кооперативу, не приділяють уваги взаємоконтролю і виконанню власних членських обов’язків. Це пояснює синхронний розпад кооперативів відразу після завершення донорської місії проектів іноземної технічної допомоги. Аналогічна ситуація складається і у випадку допомоги кооперативам з боку агрохолдингів. Фактично ці випадки є порушенням принципу фінансової незалежності кооперативів. Ще одна унікальна риса кооперативів полягає в тому, що вони сфокусовані не на отриманні прибутку для себе безпосередньо, а на тому, як повністю задовольнити економічні потреби своїх членів (клієнтів-власників), щоб насамперед зробити їх господарювання прибутковим. В цій площині кооперативи навіть розглядаються як інтегроване продовження господарств своїх членів, підпорядкована ним обслуговуюча інфраструктура. Слід підкреслити, що при цьому мотивуюча детермінанта підприємницької діяльності у кооперативах нікуди не зникає – кооператори теж прагнуть отримувати прибуток і постійно збільшувати його масу. Лише змінюється адресність алокації частини доходу, яку в підприємствах іншого типу називають прибутком. І це вже не обслуговуюча структура (фактично ринковий, хоча й контрольований, посередник), а саме господарства клієнтів-власників. Такий меха-

69


нізм розподілу доходу реалізується за допомогою кооперативних виплат. Проблема «молодих» кооператорів в тому, що вони створюють для себе культ неприбуткового статусу кооперативу і вбачають його головною детермінантою спільних дій. Виходить, якщо немає неприбуткового статусу – немає й інтересу до кооперації. Зрозуміло, що сплачувати податки в умовах гострого дефіциту стартового капіталу проблематично. Але кооперативи для того й існують, щоб досягти синергетичного ефекту взаємодії, який неможливо отримати, діючи поодинці. Частина країн взагалі не визнає за кооперативами неприбуткового статусу і не звільняє їх жодним чином від фіскального обов’язку. Проте, поширеною є інша практика. Частина доходу кооперативу, яка мала би стати прибутком, розподіляється між його членами пропорційно роботі, виконаній через кооператив (індивідуальний оборот з кооперативом). Але за трьох обов’язкових умов: 1) членами кооперативу мають бути виключно сільськогосподарські товаровиробники; 2) ці кошти не можуть використовуватися на заробітну плату особам, які працюють в кооперативі; 3) ці кошти не можуть використовуватися для виплати дивідендів на вкладений капітал. Порушення жодної з умов призводить до втрати кооперативом статусу неприбутковості. Останнім часом серед вітчизняних фахівців обговорюється питання лібералізації певних кооперативних принципів. Наприклад, недостатня індивідуальна мотивація до інвестування власного кооперативу ставить питання про доцільність існування рівномірного голосування (один член кооперативу – один голос) і поширення водночас пропорційного до вкладеного капіталу голосування. Дійсно така практика знайшла місце навіть у країнах з розвинутим кооперативним рухом. Проте захоплення такої ідеєю може бути небезпечним з позиції перетворення кооперативів у акціонерні товариства зі зміною цільової орієнтації бізнесу. Можливо з часом, після глибшого вивчення зарубіжного досвіду і експериментальної перевірки, такий підхід виявиться доцільним і в нашій країні. Але на даному етапі, за умов існування гетерогенності організаційної структури сільського господарства та ще недостатнього досвіду демократичного управління в кооперативах

70


може виникнути дискримінація дрібних і середніх господарств, що унеможливить їх рівноправну участь у ринкових процесах. Розвиток сільськогосподарської кооперації уповільнюється через відсутність помітних змін у системі кооперативної освіти, що по суті є нехтуванням відповідного міжнародного принципу кооперації. Освіта у кооперативах має бути безперервною, багаторівневою, комплексною, але, головне, – доступною, тобто безкоштовною і сприйнятливою для усіх потенційних кооператорів. Не розпочато також підготовку фахівців для роботи в якості найманого персоналу в кооперативах – від робітників масових професій до висококваліфікованих управлінців. Створення системи кооперативної освіти, активізація наукових досліджень, плідна співпраця з дорадчими службами – це ті ключові умови, що визначатимуть швидкість та наступальність кооперативних процесів в аграрному секторі.

М.В. ЗОСЬ-КІОР, доктор економічних наук, в.о. завідувача кафедри Полтавський національний технічний університет імені Юрія Кондратюка О.В. ІЛЬЇНА, кандидат економічних наук, доцент кафедри ДВНЗ «Київський національний економічний університет імені Вадима Гетьмана»

ІНТЕГРАЦІЯ ЯК МЕХАНІЗМ РЕАЛІЗАЦІЇ ІНВЕСТИЦІЙНИХ МОЖЛИВОСТЕЙ АГРАРНИХ ПІДПРИЄМСТВ У сучасних умовах особливого значення набуває результативне управління інвестиційною діяльністю, що є основою подальшого розвитку будь-якої галузі та підприємства будь-якої форми власності, забезпечує можливість зростання довгострокових конкурентних переваг. Водночас, існує проблема нестачі інвестиційних ресурсів в аграрному секторі економіки, де аграрні підприємства,

71


як правило, позбавлені можливості задовольнити різноспрямовані інноваційні, диверсифікаційні, агротехнологічні, фінансові інтереси, які складно поєднувати за рахунок тільки власних коштів. Аграрні підприємства, крім загальних операційних витрат, повинні ефективно трансформувати вільні фінансові ресурси в оновлення й удосконалення базових факторів виробництва. В умовах посилення конкуренції, збільшення рівня відкритості аграрної економіки, зростання вимог до якості продукції переробних підприємств та кінцевого споживача вони вимушені підвищувати фондозабезпеченість і фондоозброєність, у тому числі за рахунок ресурсів зовнішніх інвесторів [1]. Нестабільність та невизначеність економічного середовища, глобальна трансформація ринкових умов функціонування аграрних підприємств потребує пошуку новаторських підходів до формування ефективного механізму залучення інвестицій, який дозволить закріпити фінансову незалежність та підвищити інвестиційні можливості виробничих одиниць, а також забезпечити підвищення їх конкурентоздатності та розширити інновації у аграрному бізнесі. Інакше кажучи, пошук механізму активації інвестиційних процесів є безперечною умовою виходу аграрних підприємств на траєкторію посткризового зростання. Необхідно зауважити, що без інвестиційної самоорганізації аграрних товаровиробників у даній діяльності досягнення вказаної мети уявляється нереальним. Розвиток аграрних підприємств безпосередньо повинен супроводжуватися вкладенням довгострокових інвестицій. Пошук нових форм фінансування розвитку аграрного бізнесу, які дозволять поєднати різні форми самоінвестування та державної підтримки, стає важливою задачею у рамках процесів модернізації аграрної галузі. Особливу актуальність вона представляє для аграрного сектору Запорізької області. Основою виявлення інвестиційної активності є складний характер залежності інвестиційних параметрів вибору від величини його окремих складових. При цьому, нами раніше доведено, що значення питомої величини капітальних вкладень корелює з розміром аграрних підприємств як цілого.

72


групи площі угідь, га

В останні роки, в умовах економічної нестабільності, рівень концентрації аграрного виробництва Запорізької області має чітко виражену тенденцію до зниження. У аграрному секторі регіону «ядром» є дрібні аграрні підприємства. Так у 2018 році у Запорізькій області нараховувалося 3009 господарюючих суб’єктів у сільському господарстві, з яких 2305 одиниць, а це 76,6% [2, с. 32] – фермерські господарства, більшість з яких є представниками малого агробізнесу. Вважаючи площу сільськогосподарських угідь – показником, що в максимальній мірі виражає наочну сутність поняття розміру підприємства, розглянемо динаміку розподілу господарств за розміром сільськогосподарських угідь за останні три роки (рис.). більше 10000

8

7001 - 10000

6

5001 - 7000

31

4001 - 5000

20 46

3001 - 4000

91

2001 - 3000

163

1001 - 2000

169

501 - 1000

515

101 - 500 371

50 - 100

1302

до 50 0

200

400

600

800

1000

1200

1400

кількість підприємств, од.

Розподіл аграрних підприємств за розміром використання сільськогосподарських угідь за період 2014-2018 роки

Джерело: Розраховано та побудовано за даними [2, с. 33]; [3, с. 35]; [4, с. 35].

Отже, з приведених даних рисунку 1 бачимо, що у Запорізькій області панує реальний малий аграрний бізнес, який негативно впливає на потенційну величину регіонального валового продукту, оскільки рівень розвитку даного сектору поки що не здатний вирішально вплинути на економічний розвиток аграрної галузі.

73


Розукрупнення господарювання пов’язане з відмовою землекористувачів, на добровільних засадах, від частини земель внаслідок відсутності матеріально-технічної бази, необхідної для обробки значних розмірів сільськогосподарських угідь. Наявні структурні диспропорції у рівнях розвитку окремих секторів галузі, монопольні, олігопольні позиції великих корпоративних структур, а також значні відмінності у рівні фінансової стійкості та платоспроможності підприємств багато в чому визначають відмінності у інвестиційному характері малих та великих суб’єктів господарювання (табл.).

Чистий прибуток, грн

Довгострокові кредити, грн

Основні засоби, грн

449,1 410,1 712,7 39,2 51,4 73,6

у землю

495,0 1131,0 621,1 4,8 7,3 46,8

у машини та обладнання

всього 1137,3 1741,5 2135,3 186,2 196,6 711,7

у будівництво

140 140 136 4 4 4

В розрахунку на 1 га сільськогосподарських угідь, грн. капітальні інвестиції у матеріальні активи, грн. у тому числі: в існуючі будівлі

великі 2016 та 2017 середні 2018 2016 2017 малі 2018

Кількість працівників, чол.

Роки

Підприємства за розміром

Економічна та інвестиційна діяльність великих, середніх та малих аграрних підприємств Запорізької області (в середньому на одне господарство)

118,6 74,3 4694,0 3594,9 687,0 130,7 133,1 5189,7 4575,9 1077,6 647,9 153,4 7519,0 6226,4 2048,2 93,5 48,7 1705,7 668,3 314,3 88,2 50,6 1988,0 1052,8 622,2 468,6 122,7 2593,8 1387,5 1327,5

Джерело: складено та розраховано за зведеними даними Головного управління статистики у Запорізькій області «Діяльність суб′єктів великого, середнього та малого підприємництва» [5].

З приведених даних табл. 1 бачимо, що малий бізнес у аграрному секторі, порівняно з великим та середнім, має слабкий інвестиційний потенціал. Він характеризується майже втричі меншим розміром капітальних інвестицій у матеріальні активи, хоча у 2018 році присутня помітна тенденція нарощування темпів інвестування у головні сільськогосподарські фактори виробництва – машини і обладнання та землю.

74


Виходячи з проведеного дослідження можна зробити висновок, що на сучасному етапі розвитку сільського господарства Запорізької області, саме малий сектор є основою аграрного бізнесу. Малий бізнес, порівняно з великим, має слабкий інвестиційний потенціал. Він характеризується майже втричі меншим розміром капітальних інвестицій, на 66% меншим розміром фондозабезпеченості, на 35% нижчим розміром питомого прибутку. Все це зумовлює непридатність сектору малого аграрного бізнесу до забезпечення необхідного рівня інвестиційної самоорганізації. На фоні неспроможності малого сектору аграрного бізнесу активізувати інвестиційну діяльність виникає потреба в оптимізаційному процесі концентрації капіталу, що створює передумови для розвитку кооперації у Запорізькій області. Список використаних джерел 1. Коцупатрий М.М., Ільїн В.Ю., Ільїна О.В. Інвестиційний розвиток аграрних підприємств: монографія. Київ: КНЕУ. 2018. 221 с. 2. Статистичний збірник «Сільське господарство Запорізької області за 2018 рік». Головне управління статистики у Запорізькій області, 2018. 205 с. 3. Статистичний збірник «Сільське господарство Запорізької області за 2017 рік». Головне управління статистики у Запорізькій області, 2017. 205 с. 4. Статистичний збірник «Сільське господарство Запорізької області за 2016 рік». Головне управління статистики у Запорізькій області, 2016. 205 с. 5. Діяльність суб’єктів великого, середнього та малого підприємництва. Головне управління статистики у Запорізькій області (зведена інформація для Державної служби статистики України).

75


В.Ю. ІЛЬЇН, доктор економічних наук, професор, професор кафедри ДВНЗ «Київський національний економічний університет імені Вадима Гетьмана»

НАПРЯМИ ІНТЕГРАЦІЇ В АГРАРНОМУ СЕКТОРІ ЕКОНОМІКИ УКРАЇНИ Для успішного розвитку аграрних підприємств України важливого значення набувають процеси аграрно-промислової інтеграції, що склалися історично. Вони спрямовані на раціональне використання сировини, поліпшення якості виготовленої продукції, підвищення ефективності агропромислового виробництва. В сучасних ринкових умовах закономірним є розвиток цих процесів, їх поглиблення та формування нових ефективних інтегрованих структур за рахунок усунення розбалансованості між галузями аграрного сектора економіки [1]. Узагальнюючи погляди сучасних вчених-економістів [2, 3] можна зробити висновок, що аграрно-промислова інтеграція – явище складне, багатогранне і повинно вивчатись на системній основі. З цієї точки зору аграрно-промислова інтеграція – це соціально-економічний процес, який здійснюється шляхом зближення інтересів, зміцнення виробничо-господарських зв’язків і відносин між галузями та підприємствами агропромислового виробництва з метою доведення сільськогосподарської продукції до кінцевого споживача та підвищення ефективності функціонування підприємств – учасників цього процесу. Погляди на сутність інтеграції можуть бути зведені до трьох основних точок зору. Інтеграція визначається як: - системний стан чи форма об’єднання окремих складових аграрно-промислового виробництва; - процес поглиблення виробничих зв’язків та економічних відносин, об’єднання в єдине ціле окремих учасників аграрнопромислового виробництва; - метод чи механізми об’єднання учасників аграрнопромислового виробництва в єдину виробничо-господарську систему [3].

76


У залежності від ініціатора (інтегратора) та мети інтеграції розрізняють види, форми та напрями інтеграції. Вибір кожної з них залежить від конкретних умов суб’єкта підприємницької діяльності. Залежно від властивостей компонент, що об’єднуються, можливі три типи інтеграційних процесів – горизонтальний, вертикальний і диверсифікація. Горизонтальна інтеграція характерна для об’єднання господарських структур, що випускають однорідну продукцію, надають однакові послуги або виконують аналогічні операції технологічного циклу. Її називають також внутрішньогалузевою інтеграцією або міжгосподарською кооперацією. Вертикальна (міжгалузева, аграрно-промислова) інтеграція застосовується при злитті підприємств різних галузей за принципом технологічної єдності виробничих процесів. Інтеграція виявляється в тому, що структури, які об’єднуються, стають необхідними, взаємопов’язаними і супідрядними елементами більшої структури. Технологічно процес виробництва продукції управляється з єдиною центру. Особливий тип інтеграції – диверсифікація – полягає в проникненні компанії в інші галузі, з якими вона не знаходиться в прямому або непрямому виробничому зв’язку. За ступенем виконання основних координаційних функцій інтеграція може бути «прямою» та «зворотною». За прямої інтеграції основні організаційно-управлінські та виробничо-фінансові функції виконують підприємства виробники засобів виробництва для сільського господарства, або ті, що здійснюють матеріально-технічне постачання, надають виробничі послуги. За зворотної інтеграції основними інтеграторами є підприємства, що контролюють та координують діяльність аграрної сфери (переробні, торговельні тощо). Формою прояву аграрно-промислової інтеграції в аграрному секторі економіки є інтегроване формування, представлене економічною системою, ланки якої взаємодіють між собою в ході просування продукції до кінцевого споживача. Розрізняють також напрями інтеграції, що класифікуються відповідно до її видів (табл.).

77


Класифікація та характеристика напрямів інтеграції

Види інтеграції

Напрями інтеграції

виробничий фінансовокредитний горизонтальний

освітньоконсультаційний

соціальний виробничий вертикальний

маркетинговий комплексний синергетичний

диверсифікація конгломератний

Джерело: Узагальнено автором.

Характеристика напрямів передбачає співробітництво партнерів, розмежованих за внутрішньогалузевим технологічним поділом праці на виробництві головна її функція – акумулювання вільних коштів учасників та надання окремим із них кредитних послуг в її межах можуть діяти різноманітні об’єднання виробників, завданням яких є організація обміну досвідом роботи, освоєння прогресивних технологій, форм організації та управління виробництвом, вивчення новітніх досягнень науки і стану продуктових ринків спрямована на задоволення соціальних потреб сільських виробників поєднує сільськогосподарські й переробні підприємства, що займаються вирощуванням продукції та її подальшою переробкою поєднує збут виробленої продукції та постачання необхідних засобів виробництва поєднує виробничий та маркетинговий напрями здійснюється шляхом виходу за рамки промислового ланцюга, всередині якого діяло підприємство з метою одержання ефекту синергізму полягає в переході підприємства у неродинні галузі шляхом придбання будь-якого бізнесу на вигідних умовах і з перспективами одержання прибутку

Існує велика кількість видів і форм інтегрованих формувань, що класифікуються за різними ознаками. Більшість авторів розглядають лише окремі елементи класифікації: ступінь майнового контролю інтегрованої структури, склад учасників чи мета інтегрування, способи управління тощо [4]. Для інтегрованих аграрних структур в ринкових умовах характерним є розвиток від простих до складніших інтегрованих систем, від функціонування внутрігосподарських інтегрованих структур до аграрно-промислових структур вищого рівня (корпорації, асоціації, агрохолдинги, промислово-фінансові групи). Створюються вони за участю сільськогосподарських товаровиробників, переробних підприємств, підприємств торгівлі та інших юридич-

78


них і фізичних осіб, включаючи зарубіжних, на районному, міжрайонному або загальнодержавному рівнях. Створення ефективної інтегрованої структури – це складний процес, що передбачає певну послідовність дій, а саме: розробка загальної концепції побудови інтегрованої структури з детальним описом основних цілей та завдань створення нового формування; вибір складу бізнес-одиниць, ретельний аналіз сильних та слабких сторін підприємств – потенційних учасників об’єднання; ухвалення рішення щодо вибору з можливих альтернатив найбільш прийнятної моделі; утворення інтегрованої структури та розроблення відповідної стратегії об’єднання; визначення відповідної пайової участі сторін; розробка стратегії розвитку об’єднання; формування організаційної структури та ключових бізнес-процесів, що дозволяють якнайкраще реалізувати стратегію; розробка організаційно-економічного механізму управління об’єднанням; практична адаптація нової інтегрованої структури до реалій бізнес-оточення. Відсутність системного підходу до рішення щодо створення інтегрованих об’єднань можуть привести не до посилення, а до послаблення конкурентоспроможності підприємств і, як наслідок, до можливого руйнування усієї інтегрованої системи. Реформування земельних відносин в аграрному секторі призвело до значних трансформаційних процесів, що змінили форми господарювання за рахунок розпаювання та приватизації земель. Результатом цього стало утворення на засадах приватної власності та оренди на землю і майно господарських структур ринкового типу, починаючи із дрібнотоварних селянських господарств і закінчуючи великими господарськими об’єднаннями. Сучасними тенденціями розвитку агроформувань є поширення процесів інтеграції у сільському господарстві, тобто передавання земельних ділянок в оренду великим промисловим, торговим і фінансовим об’єднанням. Питання діяльності таких об’єднань в Україні поки що недостатньо досліджене, проте, беручи до уваги їх вплив на сільськогосподарське виробництво, воно є доволі актуальним і перспективним. Багаторічною вітчизняною та зарубіжною практикою підтверджується необхідність створення інтегрованих систем, які забез-

79


печують економічну стійкість та стабільність розвитку сільського господарства. І хоча формування агрохолдингів у перехідній економіці не було передбачено жодною теорією, на сучасному етапі даний тип об’єднань став найбільш ефективним об’єктом аграрного ринку України. Як правило, вони представлені сукупністю юридичних осіб, пов’язаних контрактними відносинами чи активами. В Україні існують багато неформальних агрохолдингів, учасники яких пов’язані економічною та фінансовою залежністю, більшість з яких юридично не оформлені. Існування таких агрохолдингів ускладнює статистичний облік та оцінку масштабів їх діяльності. Специфічна роль і незначний досвід функціонування сучасних холдингових об’єднань зумовлює значний науковий інтерес до питань їх створення і функціонування в сільському господарстві. Як відомо, трансформації суб’єктів господарювання в сільському господарстві України пройшли декілька відмінних етапів. Для перших характерною була відсутність істотних змін у структурі сільськогосподарського виробництва. Наступний етап розпочався із підписання Указу Президента «Про невідкладні заходи щодо прискорення реформування аграрного сектора економіки» [5]. Водночас внаслідок змін у використанні земель сільськогосподарського призначення, сформувалася нераціональна структура землекористування, характерними стали черезсмужжя, вклинювання в основні масиви, подрібненість сільськогосподарських угідь, погіршення їх якісного стану, що потребує комплексу заходів землеустрою щодо оптимізації використання та охорони земель. Стихійність та безсистемність у формуванні нових землекористувачів, відсутність достатнього науково-методичного та фінансового забезпечення цього процесу призводять до того, що постійно змінюються організаційно-правові форми господарювання. Магістральним напрямом підвищення конкурентоспроможності всіх структурних підрозділів аграрного сектора економіки став перехід на шлях інтенсивного розвитку великого товарного виробництва. Хоча такі структури як форма господарювання відомі доволі давно, лише останніми роками вони почали стрімко розвиватись. Завдяки значним технічним і фінансовим можливостям вони почали витісняти з ринку оренди землі дрібних сільськогос-

80


подарських товаровиробників, які не можуть з ними конкурувати. Це загрожує самому існуванню цих господарств як юридичних осіб, і, як наслідок, обертається втратою працевлаштування для жителів села, недоотриманням податків та інших платежів сільськими радами, припиненням фінансування сільської інфраструктури через те, що багато цих об’єднань зареєстровані у містах і податки вони сплачують за місцем реєстрації, а не за місцем функціонування в місцеві бюджети. Список використаних джерел 1. Офіційний сайт: Зерновий проект. Агрохолдинги України. URL: http://www.zerno.org.ua/links/20 (дата звернення: 2.05.2019). 2. Лупенко Ю. О., Кропивко М. Ф. Агрохолдинги в Україні та посилення соціальної спрямованості їх діяльності. Економіка АПК. 2013. № 7. С. 5-21. 3. Юрчишин В., Запша Г. Розвиток відносин власності на селі: концептуальні основи становлення і утвердження приватного сектора. Економіка України. 2003. № 11. С. 47– 55. 4. Ільїн В. Ю. Сутність інтеграційних процесів аграрного сектору в умовах глобалізації. Інновації у XXI столітті : матеріали Всеукр. наук.-практ. конф., (Сімферополь, 25 січ. 2012 р.). Сімф. : Кримський інститут бізнесу УЕУ, 2012. 224 с. 5. Указ Президента Україна станом на 3 груд. 1999 р. № 1529/99 «Про невідкладні заходи щодо прискорення реформування аграрного сектора економіки». Офіційний вісник України. 1999. № 49. С. 11–13.

81


А.В. ІВАНЬКО, доктор економічних наук, заслужений працівник сільського господарства України, доцент кафедри ВП Національного університету біоресурсів і природокористування України «Ніжинський агротехнічний інститут»

ОРГАНІЗАЦІЙНІ ОСОБЛИВОСТІ УПРАВЛІННЯ В СУБ’ЄКТАХ СІЛЬСЬКОГОСПОДАРСЬКОГО ПІДПРИЄМНИЦТВА На сучасному етапі здійснення ринкових реформ важливістю відзначається визначення організаційної моделі вітчизняного сільського господарства. Адже кожна держава повинна виходити із своїх особливостей здійснення господарської діяльності в даному секторі в контексті його макроекономічних позицій. Зважуючи на те, що наша країна володіє високим природно-ресурсним потенціалом для розвитку аграрного сектора, який визначає надзвичайно великі перспективи виходу її на світовий ринок, в Україні, з урахуванням світового досвіду розвиваються суб’єкти аграрного підприємництва різних організаційно правових форм господарювання: приватні та державні підприємства, господарські товариства з різними видами відповідальності, фермерські господарства, виробничі кооперативи, акціонерні товариства тощо. Кожній групі з цих підприємств притаманні свої організаційні особливості управління, які залежать від форми власності й господарювання та розмірів. Найбільш значною чисельністю серед суб’єктів аграрного підприємництва виділяються фермерські господарства. Ця група товаровиробників є значною мірою соціально орієнтованою до вирішення соціальних проблем на території ведення своєї господарської діяльності. Для неї властивою є лінійно-родинна система управління (рис. 1), відповідно до якої основна робота виконується головою фермерського господарства та членами його родини або близькими родичами, які також, у разі необхідності, можуть залучати сезонних та найманих працівників.

82


Отже, відмінність фермерського господарства від суб’єктів інших організаційно-правових форм господарювання полягає не лише в колі осіб, котрі можуть його створювати, але й в управлінні господарством. Зокрема, для фермерських господарств Закон України «Про фермерські господарства» [3] передбачає лише один орган управління – голову господарства. Відповідно до ст. 4 вищезгаданого Закону, ним може бути як засновник, так і інша особа, визначена статутом. В той же час, господарські товариства мають вертикаль органів управління, повноваження яких прописані в статуті товариства відповідно до Закону України «Про господарські товариства» [2]. На рис. 2 представлена організаційна структура управління таких суб’єктів господарювання аграрного сектору економіки, як кооперативи та господарські товариства. До органів їхнього управління відносяться загальні збори (вищий орган управління), наглядова рада (орган управління з визначення стратегічних завдань), виконавчий орган (Правління або директор з відповідними заступниками з функцією виконання визначених стратегічних рішень) та менеджери. Для перевірки результативності роботи виконавчого органу створюється ревізійна комісія. У сільському господарстві також функціонують акціонерні товариства (рис. 3): публічні (ПАТ) та приватні (ПрАТ). Їхня організаційна структура управління значною мірою збігається з організаційною структурою господарських товариств. Однією з її відмінностей може бути наявність у них посади корпоративного секретаря, який здійснює технічні функції щодо зв’язку з акціонерами. Відмінностями характеризуються вищезазначені суб’єкти ринку і стосовно підходів до управління залежно від їх розмірів (мікро-, малі, середні, великі). Вони полягають в окремому виконанні управлінських функцій керівниками мікро- та малих підприємств, виокремленні менеджерів та органів управління в середніх і великих підприємствах, розмежуванні функцій власності та управління в корпоративних підприємствах із різною мірою делегування управлінських повноважень.

83


84

СП-2, НП-2

СП-n, НП-n

Ревізійна комісія

Наймані працівники

Менеджери

Виконавчий орган – Правління / Директор

Наглядова рада

СП-3, НП-3

ЧР-n

* Джерело: [4, с. 27].

Ревізійна комісія

Наймані працівники

Менеджери

Виконавчий орган / Правління

Наглядова рада

Рис. 3. Схема системи управління приватним (ПрАТ) та публічним (ПАТ) акціонерним товариством

Корпоративний секретар

Загальні збори

Рис. 1. Схема лінійно-родинної системи управління фермерським господарством Умовні позначення: ГФГ – голова фермерського господарства; ЧР-1, ЧР-n – член родини (1,…n) фермерського господарства; СП-1, СП-n – сезонний працівник (1, 2, 3 … n); НП-1, НП-n – найманий працівник (1, 2, 3 …n)

Рис. 2. Схема системи управління корпорацією, кооперативом та господарським товариством Довідково: Ст.63. п.5 ГКУ − Корпоративними є кооперативні підприємства, підприємства, що створюються у формі господарського товариства

Загальні збори

СП-1, НП-1

ЧР-1

ГФГ

Організаційні схеми управління суб’єктів господарювання аграрного сектору економіки


Для України важливим є збереження конкурентного середовища в секторі, що дасть можливість реалізувати селективну функцію ринку та сприяти підвищенню конкурентоспроможності продукції товаровиробників як на внутрішньому, так і на зовнішньому ринках. Основою цього, з одного боку, є збереження багатоукладності форм господарювання, кожна з яких буде вирішувати свою особливу роль. При формуванні вітчизняної організаційної моделі сільського господарства важливим є збалансування діяльності різних організаційно-правових форм господарювання. Адже Відповідно ст. 42 Господарського кодексу України [1] «Підприємництво - це самостійна, ініціативна, систематична, на власний ризик господарська діяльність, що здійснюється суб'єктами господарювання (підприємцями) з метою досягнення економічних і соціальних результатів та одержання прибутку». Тобто є чітке законодавче визначення цілей вітчизняних суб’єктів господарювання: економічні, соціальні результати та прибуток. Враховуючи, що акценти на досягнення зазначених цілей в різних організаційноправових формах господарювання відрізняються, збереження багатоукладності в аграрному секторі закладе умови для підвищення економічної ефективності господарської діяльності його суб’єктів та рівня вирішення ними суспільних задач. З іншого ж боку, в умовах жорсткої конкуренції та монополізації ринку агрохолдингами, дрібні та середні сільськогосподарські товаровиробники, до яких переважно належать фермерські господарства, потребують пошуку нових і вдосконалення наявних форм, методів і технологій управління бізнесом. Адже більшість їх фінансово не спроможна запроваджувати нові технології. Як наслідок, низьким є і рівень оплати праці даних працівників, що призводить до їх відтоку в інші сектори економіки, не створюючи, тим самим, умови для перспектив подальшого розвитку вищезазначених суб’єктів сільськогосподарського підприємництва. Отже, особливості управління в суб’єктах сільськогосподарського підприємництва значною мірою пов’язані зі специфікою функціонування різних організаційно-правових форм господарювання. При цьому, вітчизняний та світовий досвід переконливо засвідчує переваги від кооперативної діяльності, яких можна досягти за умов об’єднання малих та середніх товаровиробників у коопера-

85


тиви, що дозволить збільшити дохідність власного виробництва, забезпечивши, тим самим, ефективну управлінську діяльність. Список використаних джерел 1. Господарський кодекс України : Закон України від 16.01.2003 р. № 436-IV. URL : http://www.rada.gov.ua. 2. Про господарські товариства : Закон України від 19.09.1991 р. № 1576-XII. URL : http://www.rada.gov.ua. 3. Про фермерське господарство : Закон України від 19.06.2003 р. № 973-IV. URL : http://www.rada.gov.ua. 4. Іванько А. В. Удосконалення управління господарською діяльністю аграрних підприємств в контексті формування рівноваги на ринку агропродовольчої продукції України: монографія. - Ніжин: Видавець ПП Лисенко М. М., 2018. 344 с.

Т.В. КАЛАШНІКОВА, доктор економічних наук, доцент, професор кафедри Харківський національний аграрний університет імені В.В. Докучаєва

ІНСТИТУЦІЙНІ СКЛАДОВІ РОЗВИТКУ РИНКУ ОРГАНІЧНОЇ ПРОДУКЦІЇ В УКРАЇНІ З огляду на сприятливі природно-кліматичні умови, географічне положення, близькість до потенційних міжнародних покупців Україна має всі передумови стати потужним гравцем на світовому ринку органічної продукції, щорічні темпи нарощування якого становлять 10-15%, а ємність перевищує 100 млрд. дол. Однак, країна перебуває лише на 11 місці серед європейських країн за виробництвом органічних продуктів і на п'ятому – за нарощуванням органічного виробництва. На вітчизняному ринку представлено 529 операторів, з яких 294 агровиробників; частка земель з органічним статусом та перехідного періоду в структурі земель сільськогосподарського призначення становить лише 0,89%

86


(381,2 тис. га); частка органічних продуктів на ринку не перевищує 0,1%. Обсяг експорту органічної продукції сягає понад 65 млн. євро, тоді як внутрішнього споживання – лише 29,4 млн. євро, або 0,68 євро в розрахунку на 1 особу (для порівняння у ЄС – 60,5 євро). Дані показники вказують не лише на низький рівень купівельної спроможності населення, а й на те, що в країні досі не сформовано належного інституційного забезпечення розвитку органічного виробництва та споживання, складовими якого є відповідна нормативно-правова база та чітко визначені заходи державного регулювання та державної підтримки. За експертними оцінками діюча нормативно-правова база, перш за все, Закон України «Про виробництво та обіг органічної сільськогосподарської продукції та сировини» (2013 р.), є недосконалою та не відповідає законодавству ЄС у сфері органічного виробництва, обігу та маркування органічної продукції, зокрема, Регламенту Ради ЄС №834/2007 та Регламенту комісії ЄС №889/2008. З метою удосконалення засад правового регулювання та адаптації вимог органічного законодавства до норм права ЄС у 2018 р. в Україні було прийнято Закон України «Про основні принципи та вимоги до органічного виробництва, обігу та маркування органічної продукції», що набуває чинності 2 серпня 2019 р. Законом удосконалено вимоги до виробництва, маркування та обігу органічної продукції; вилучено положення щодо оцінки придатності земель для виробництва органічної продукції, що суперечили міжнародній практиці; змінено принципи сертифікації виробництва; удосконалено вимоги до органів сертифікації; конкретизовано відповідальність виробників та органів сертифікації за порушення законодавства у сфері виробництва, обігу та маркування органічної продукції. Органічне виробництво визначається як сертифікована діяльність, пов’язана з виробництвом сільськогосподарської продукції (у т. ч. всі стадії технологічного процесу, а саме первинне виробництво (включаючи збирання), підготовка, обробка, змішування та пов’язані з цим процедури, наповнення, пакування, переробка, відновлення та інші зміни стану продукції), що провадиться із дотриманням вимог законодавства у сфері органічного виробництва, обігу та маркування органічної продукції; технологія вирощуван-

87


ня та переробки органічної продукції жорстко регулюється стандартами, а саме виробництво проходить процедуру сертифікації. На основі аналізу положень даного Закону нами було порівняно вимоги до виробництва, обігу та маркування органічної та неорганічної сільськогосподарської продукції (табл. 1). 1. Вимоги до виробництва, обігу та маркування органічної та неорганічної сільськогосподарської продукції Вимоги до сільськогосподарської продукції Виробництво Використання штучних барвників, ароматизаторів, консервантів Використання штучних добрив Використання пестицидів, гербицидів, фунгіцидів Наявність генетично модифікованих складових Спеціальні вимоги до ґрунтів Обіг та маркування Спеціальні умови транспортування Маркування та спеціальні вимоги до виробника

Органічна

Неорганічна

-

+

-

+ + + +

+ +

-

Джерело: Сформовано автором на основі Закону «Про основні принципи та вимоги до органічного виробництва, обігу та маркування органічної продукції».

Вважаємо, що прийняття даного Закону є важливим етапом правового врегулювання вітчизняного органічного виробництва, наступним етапом якого повинно стати напрацювання цілого ряду підзаконних актів. Водночас, державне регулювання у сфері органічного виробництва продукції має здійснюватися не лише шляхом встановлення відповідного нормативно-правового регулювання, а й сприяння розвитку органічного виробництва та внутрішнього ринку органічної продукції, задоволення потреб споживачів в асортименті органічної продукції. На даний час на внутрішньому ринку представлено понад 100 найменувань товарів українського виробництва, а основними видами органічної продукції є фрукти, овочі, зернові культури, м’ясо та молочні продукти, крупи та хлібобулочні вироби. Значне переважання обсягів експорту органічної продукції порівняно з внутрішнім її споживанням має ряд негативних наслідків: вітчизняні виробники експортують переважно сировину, що, з одного боку, стимулює розвиток переробки та створення додаткових робочих місць за кордоном, з іншого, призводить до заниження об-

88


сягів експортної виручки порівняно з експортом продукції переробки з високою часткою доданої вартості. Отже, потрібні скоординовані дії держави, перш за все, щодо створення потужного внутрішнього ринку органічної продукції високої якості з належною маркетинговою привабливістю, що потребує, з одного боку, відповідної організації бізнес-процесів, формування матеріально-технічної бази, залучення інновацій, з іншого – підвищення попиту на органічну продукцію. За розрахунками, виробництво органічної продукції потребує уп’ятеро більше трудових ресурсів, ніж для виробництва неорганічної продукції. Тому нарощування обсягів органічного виробництва сприятиме як підвищенню рівня зайнятості на селі, так і наповненню доходної частини місцевих бюджетів, що посилить фінансове забезпечення сільського розвитку. Розвиток органічного виробництва поряд з економічною та соціальною складовими має і екологічну складову, що обумовлена технологіями виробництва та високими стандартами якості продукції, а отже, сприяє сталому розвитку аграрної сфери і потребує відповідного державного регулювання та державної підтримки. Розроблені нами заходи державного регулювання та державної підтримки у сфері органічного виробництва, обігу та маркування органічної продукції наведено в табл. 2. 2. Заходи державного регулювання та державної підтримки у сфері органічного виробництва, обігу та маркування органічної продукції Завдання

Сприяння розвитку внутрішнього ринку органічної продукції.

Шляхи вирішення

Заходи державного регулювання та державної підтримки

Підвищення попиту на внутрішньому ринку органічної продукції за рахунок підвищення купівельної спроможності населення. Стимулювання державних закупівель органічної продукції.

Підвищення соціальних стандартів (мінімальної зарплати, прожиткового мінімуму). Регіональні програми підтримки органічного виробництва (повернення 20% вартості витрат на органічне харчування в дошкільних, шкільних закладах, лікарнях тощо).

89


Продовження табл. 2

Задоволення потреб споживачів в асортименті органічної продукції.

Сприяння розвитку органічного виробництва

Розширення асортименту продукції власного виробництва, зміщення акценту з продажу сировини на органічну продукцію з високою доданою вартістю шляхом оптимізації інфраструктури, використання сучасного обладнання, ефективної логістики Стимулювання інвестицій; сприяння об’єднанню виробників органічної продукції у кооперативи, створенню кластерів за територіальною ознакою з метою підвищення рівня зайнятості на селі та збільшення частки органічного виробництва

Державні програми підтримки сільськогосподарських товаровиробників (фінансова підтримка заходів в АПК шляхом здешевлення кредитів; підтримка розвитку, закладки молодих садів, виноградників та ягідників і нагляд за ними; підтримка галузі тваринництва; фінансова підтримка сільгоспвиробників). Регіональні програми підтримки органічного виробництва (часткова компенсація вартості органічної сертифікації). Державні програми підтримки сільськогосподарських товаровиробників (фінансова підтримка розвитку фермерських господарств і сільськогосподарської кооперації; надання кредитів фермерським господарствам)

Джерело: Розроблено автором.

Вважаємо, що удосконалення правового регулювання на основі адаптації вимог органічного законодавства до норм права ЄС спільно із запропонованими заходами державного регулювання та державної підтримки забезпечать не лише розвиток ринку органічної продукції, а й сприятимуть сталому розвитку вітчизняної аграрної сфери в цілому.

90


І.Г. КИРИЛЕНКО, доктор економічних наук, член-кореспондент НААН, заступник голови Комітету Верховної Ради України з питань науки і освіти В.Є. ІВЧЕНКО, заступник голови Комітету Верховної Ради України з питань аграрної політики та земельних відносин

ЗАКОНОДАВЧЕ ЗАБЕЗПЕЧЕННЯ ФУНКЦІОНУВАННЯ РІЗНИХ ФОРМ ГОСПОДАРЮВАННЯ НА СЕЛІ Ключове завдання, яке вже багато років стоїть перед владою країни – запустити економіку! Для цього треба негайно реформувати цей середньовічний сурогат сировинної гігантоманії, набір не правил гри, а «хотєлок», недолугу податкову політику, відсутність цивілізованого кредитування, нуль інновацій, мізерні інвестиції в основний капітал. Але корінь зла не тільки в цьому. Найцінніше, що є сьогодні у світі – це не газ, не нафта, не золото, і навіть не земля. Це – люди! І в світі йде боротьба за кожну людину! Відомий вислів: «одна людина, один вчитель, одна ручка і одна книжка здатні змінити цілий світ», - має сьогодні тисячі підтверджень. Найважливіший показник конкурентоздатності країни – це здатність утримувати таланти. Ми на 129 місці серед 137 країн світу. Це – вирок системі, якій люди, у тому числі й талановиті – не потрібні! Отже, марнотратство найціннішого активу нашої країни – таланту і енергії народу – треба негайно зупинити. Без здорової економіки – здорового суспільства не буде! Однак здорове суспільство створює не лише держава. Коли державні інститути стають занадто потужними, громадяни починають відчувати, що важать дедалі менше. Держава і її патерналізм виснажує суспільство, забираючи в нього не лише достаток, а й ініціативу, пассіонарну енергію, прагнення до покращення та інновацій, до збереження всього найкращого.

91


А тому головна мета реформи в економіці – дати громадянам змогу відчути, що вони важать дедалі більше! А це означає – дати людям свободу вибору! І в першу чергу – треба прибрати з економіки монополізм, який «вбиває» усе живе в сучасній Україні. Нагадаю, після Революції гідності одним з ключових гасел до дії була деолігархізація та деконцентрація економічної влади. Пройшло 5 років, а що змінилось? Нічого! Навіть стало гірше! Те, що цивілізований світ пройшов понад 100 років тому, у нас розквітло буйним цвітом: декілька дуже відомих сімей зосередили у своїх руках левову частку національного багатства, починаючи від надр і закінчуючи енергетикою та землею, а сьогодні прибрали до рук вже і ЖКГ. І ми всі це миттю відчули! В результаті, за даними Світового банку в Україні статки 3-х найбагатших людей перевищують 6% ВВП! Це в 2 рази більше, ніж в Росії, втричі – ніж у Польщі і в 5 разів більше, ніж в США. По кількості мільярдерів на 100 млрд. дол. ВВП ми абсолютно на першому місці у світі, випереджаючи в рази тих, хто йде за нами. І це – в найбіднішій країні Європи, де за даними ЮНЕСКО живе самий нещасний народ. Як вони платять податки, куди виводять величезний капітал, вже знають і в дитячих садках. Альтернативна економіка для них – це смерть! Ось чому в країні не вирішуються, а посилюються мінімум 5 ключових проблем: 1. «На корню» душиться мале і середнє підприємництво, тобто зачищається конкурентне середовище вільного вибору людей: непомірними податками, дозвільними процедурами, нахабним здирництвом, цинізмом і безправ’ям у судах, свавіллям у каральних органах. 2. Завдяки монополіям маємо яскраво виражений сировинний характер економіки. Вони просто паразитують на тому, що непрозоро приватизували в свій час, вижимаючи з тих підприємств останні соки. Вони майже нічого не вкладають у розвиток; їм не потрібні інновації, наука. В результаті український експорт на

92


70% – це сировина. Такої структури зовнішньої торгівлі немає у жодній країні Європи! Інновації в нашій економіці наближаються до 0. Та про що можна говорити, коли фінансування всієї української науки дорівнює приблизно 250 млн. євро – це бюджет одного середнього європейського університету. 3. На видобуток, обробку, збагачення і транспортування сировини йде левова частка затрат, особливо енергетичних. А для чого боротися за енергозбереження і енергоефективність, коли на цьому можна наживатися?! Це величезні обсяги, мільярдні потоки і спокуслива можливість «поживитися»: донедавна за рахунок «Росукренерго», а сьогодні – позорних «договорняків», «Ротердамів+», «Дюссельдорфів», непрозорих механізмів ціноутворення на послуги та тарифи. Все це на руку, точніше – на кишеню монополістам за наш з Вами, платників податків, рахунок! 4. Там, де процвітає монополія, годі чекати будь-яких інвестицій. А куди інвесторам вкладати, коли все «схвачено»? Коли національний капітал втікає з країни , як туди може прийти зарубіжний?! 5. І головне – живучість такої порочної системи забезпечується її зрощуванням з владою. В результаті маємо: – псевдоправову державу, де незахищеними є як права людини, так і гроші інвесторів, процвітає рейдерство; – псевдоринкову економіку, де головну роль відіграє не здорова конкуренція, а всесильні «смотрящие» і накачані «тітушки»; – псевдодемократичне суспільство, де громадські інститути представлені в основному приватизованими ЗМІ, власниками яких є ті ж самі олігархи; В результаті симбіозу цих складових народився монстр-мутант – небачених у світі масштабів корупція. Розкрадається половина національного багатства. Отже, на наше глибоке переконання, демонополізація - і не лише економіки – є наріжним каменем у фундаменті побудови (модернізації, перезавантаження) принципово нової України! Що пропонується?

93


Проста, доступна зрозуміла і обґрунтована «дорожня карта», де розвиток малого і середнього бізнесу – ключ до українського успіху. Ніщо так не мотивує людину до самоствердження, розвитку власної гідності, самостійності і свободи, як власна справа. Це вже давно «вловили» в країнах і суспільствах, які ми називаємо високорозвиненими і цивілізованими. Для Європи вже півстоліття азбукою успішної і стабільної економіки є малі підприємства, які дають 90% робочих місць і 70% ВВП. Саме завдяки їм питома вага середнього класу, який, як відомо, є основою внутрішньої стабільності будь-якої держави, в країнах ЄС становить від 45 до 80%. Бюджет Токіо більший за бюджет всієї України: його на 90% формують підприємства, на яких працює менше 10 людей. В Сполучених Штатах залишилося лише 300 заводів, де понад 2,5 тисячі персоналу. Зате середніх, які і визначають пульс провідної економіки світу – понад 300 тис.! Аналогічна ситуація в Китаї, Індії, Південній Кореї, що є сьогодні локомотивами світової економіки. Гігантоманія залишилася в минулому. Отже, вітчизняна економіка потребує глибинної трансформації. Її радикальна структурна перебудова в кожній галузі на користь мільйонів малих форм стане величезним резервом! Наприклад, на селі: для нарощування зайнятості, виробництва життєво необхідних продуктів харчування, збереження сільської поселенської мережі, сталого розвитку територій, формування середнього класу, поштовхом до розвитку сільського машинобудування, переробки і т.д. І це – не данина моді. Це – унікальний світовий досвід. Саме сім’ї обробляють 83% земель у Північній Америці, майже 70% – в Європі, 85% – в Азії, 62% – в Африці. В США сімейні ферми обробляють 78% угідь, виробляючи 84% аграрної продукції. У країнах Євросоюзу сьогодні функціонує близько 27 млн. виробників сільськогосподарської продукції, 97% яких – індивідуальні (сімейні) господарства. У сільському господарстві Італії налічується 1,6 млн. господарюючих суб'єктів, Польщі – 2,6 млн., Іспанії – майже мільйон, Греції – 700 тис., Угорщині – понад 570 тис.

94


Надаючи вагому підтримку аграрному сектору, країни ЄС насправді спрямовують її своїм селянам – власникам сімейних ферм. Ті ж, у свою чергу, використовують кошти підтримки значною мірою на облаштування своїх господарств і навколишнього (сільського) життєвого середовища. Ось чому там сільська поселенська мережа не гине, а процвітає, бо робоче місце фермера починається з його подвір’я. І нам так треба робити! При цьому мова не йде про фактичне знищення крупного аграрного бізнесу. Мова про те, що ми даємо людям свободу вибору, а тому виступаємо за раціональне співіснування малих, середніх та великих господарств, що і є першоосновою досягнення сталого розвитку сільських територій зокрема і країни загалом. Але ми переконані, що найбільший потенціал соціальноекономічного розвитку українських сіл криється в розбудові саме сімейного фермерства, а тому реформи і реальну підтримку в аграрному секторі економіки ми пропонуємо спрямувати на підвищення підприємницької активності в першу чергу власників малих господарюючих суб’єктів. Саме таким чином ми зможемо витягти з повного занепаду тваринництво, овочівництво, а на Півдні – ще й виноградарство та садівництво, а попутньо – ще й виноробство! І тут же, одночасно, наступний крок. У всьому світі фермери не торгують, як ми, сировиною, а об’єднуються в кооперативи і переробляють вирощене. На експорт і в торгові мережі йде висока додана вартість, а їм – прибуток, місцевій громаді – робочі місця і бюджет! В результаті – аграрії ЄС отримують прибутків в 5 разів більше з 1 га, ніж Україна. У нас агрохолдинги та інші господарства на величезних площах вирощують і експортують сировину! Розмови ведуться вже про 80 і навіть 100 млн. т. валових зборів зерна! Ми не проти хлібної слави України! Хай буде і 100, і більше. Але – ми категорично проти такого убогого, середньовічного, однобокого підходу до розвитку нашого сільського господарства. Цьому економічному абсурду треба покласти край і невідкладно! У нас, в Україні, треба переробляти продукцію рослинництва та експортувати м`ясні вироби, борошно, крупи, макарони, кондитеру, соки, вино.

95


Сировинний характер економіки себе вже давно вичерпав. Виробництво і експорт сировини не можуть бути ні точками зростання, ні драйверами росту економіки. Монополізована промисловість, на жаль, це вже давно доказала. Нічого, крім примноження бідності, це не принесе. Отже, друге ключове завдання структурної трансформації економіки України – на повну потужність запустити переробку сировини. Це сотні тисяч високотехнологічних робочих місць, додаткові мільярди від експорту, суттєве наповнення бюджетів, імпортозаміщення, насичення внутрішнього ринку своїми товарами. Ми переконані, що це неминуче потягне за собою позитивні зміни ще в одній галузі. Так, ще зовсім недавно в Україні вироблявся майже весь спектр сільгосптехніки – трактори, комбайни, ґрунтообробні і посівні агрегати десятків найменувань, були задіяні кількасот підприємств і майже півмільйона працюючих. Використовувалось понад 8 млн. т.! металу власного виробництва. Кінцева продукція оцінювалась в 3-4 млрд. дол. Що маємо на сьогодні? В «амбіційних планах» на 2019 рік очікується виробити продукції на 30 млн. дол., переробити металу українського виробництва 340 тис. т., задіяти 43 підприємства, забезпечити роботою 7200 працюючих. Це в 50 разів менше, ніж реально можемо. При цьому щорічний імпорт аграрної техніки, в т.ч. і б\у, складає до 2 млрд. дол. На що готові наші підприємства за умови розумної державної політики? Під потребу селян, не в ущерб якості і за кращою ціною виробити продукції на 48 млрд. грн., переробити вітчизняного металу 6,8 млн. т., задіяти у виконанні програми понад 400 підприємств, дати роботу близько 60 тисячам працівників, отримати від експорту понад півмільярда доларів, дати бюджету близько 10 млрд. грн. від податків. І вимагається для запуску цього проекту зовсім небагато: політична воля, нормальний кредит і лізинг для селянина – споживача. Це реально, адже стратегічна ставка в країні однозначно буде на фермерство, зокрема і на сімейну ферму. Малогабаритну техніку на будь-який смак наші підприємства готові виробляти вже давно.

96


Це ж стосується і тваринницького обладнання, і машин для харчової промисловості. А погляньмо навколо себе: гонимо за кордон дешевий кругляк, а де наші меблі? Експортуємо мільйони тонн металургійної заготовки, а в магазинах – китайські лопати, граблі, вила, молотки! За побутові речі – посуд, обігрівачі, лампочки – навіть не говорю. Все це і багато іншого можна запустити за рахунок малого бізнесу миттєво, більш складне – трохи більше часу і інвестицій. Очевидно, ці зміни можуть бути реальними за умови ефективного законодавчого забезпечення. В парламенті на розгляді вже понад 4 роки пакет з близько 20 фундаментальних законопроектів, що радикально врегульовують ці проблеми. Ними, зокрема, передбачаються корінні зміни до Податкового кодексу, що стимулюють створення та функціонування сімейних фермерських господарств; до Земельного кодексу – щодо відновлення прав і законних інтересів членів фермерських господарств та припинення корупційних зловживань у сфері розпорядження землями державної та комунальної власності, а також законопроекти, що забезпечують першочергову державну підтримку сімейних фермерських господарств, розвиток зрошуваного землеробства, кооперації на селі, збереження українського села та ряд інших. Стримують їх розгляд та ухвалення ті сили, що захищають інтереси крупного капіталу. До їх розгляду та ухвалення повернеться вже новий склад парламенту.

97


В.В.КЛОЧАН, доктор економічних наук, професор, завідувач кафедри І.В. КЛОЧАН, доктор економічних наук, доцент, доцент кафедри Миколаївський національний аграрний університет

ОРГАНІЗАЦІЙНЕ ТА ІНФОРМАЦІЙНЕ ЗАБЕЗПЕЧЕННЯ ІНВЕСТИЦІЙНОЇ ПОЛІТИКИ ДЕРЖАВИ Формуючи та запроваджуючи інвестиційну політику, визначаючи обсяг, структуру та напрями вкладення інвестицій, зростання основного капіталу та його відновлення на основі досягнень науки і техніки, держава реалізує свої функції щодо регулювання інвестиційного процесу у сфері інвестування через організаційне та інформаційне забезпечення. Інформаційне забезпечення і моніторинг відбивають стан капіталу галузей економіки, залучення інвестицій і здійснення інвестиційної діяльності, стан інвестиційного потенціалу, а також діяльність суб’єктів та об’єктів інвестування. Організаційне забезпечення полягає у формуванні державних органів регулювання в інвестиційній сфері. Воно також містить у собі організацію і технологію розробки та реалізації державних програм інвестування й забезпечення страхування інвестицій. Механізм державного регулювання інвестиційної діяльності в Україні визначається законами «Про інвестиційну діяльність», «Про режим іноземного інвестування», «Про державне регулювання ринку цінних паперів в Україні», «Про зовнішньоекономічну діяльність», «Про загальні засади створення та функціонування спеціальних (вільних) економічних зон», «Про підприємництво», «Про господарські товариства», Господарським та Податковим кодексами тощо. Крім того, діє низка указів Президента України, постанов Кабінету Міністрів України, які формують інвестиційну політику в нашій країні. Розгляд процесу інвестиційної політики держави в аграрному секторі економіки як сукупності взаємопов’язаних елементів дає можливість охарактеризувати його як цілісний механізм. Вважаємо, що механізм реалізації інвестиційної політики держави в агра-

98


рному секторі економіки доцільно визначити як спосіб організації управління рухом інвестиційних ресурсів для забезпечення продовольчої безпеки, нарощування експортного потенціалу, підвищення життєвого рівня сільського населення, що в цілому сприятиме досягненню національних загальноекономічних і соціальних цілей. Такий механізм мусить включати як мету, так і форми та важелі регулювання організації інвестиційних відносин і інвестиційної діяльності в аграрному секторі економіки. Саме розуміння механізму реалізації інвестиційної політики держави в аграрному секторі економіки дало змогу визначити його структуру в системі економічної діяльності суспільства: - усі зв’язки та залежності, характерні для інвестиційного забезпечення аграрного сектора, розкриваються в системі організаційно-економічних форм, тобто у механізмі реалізації інвестиційної політики держави; - утворюючи певний пласт економічної діяльності та економічних відносин у сільськогосподарському виробництві, механізм реалізації інвестиційної політики об’єднує усі фази інвестиційного циклу в одне ціле: від формування умов і джерел інвестування до отримання прибутку суб’єктами інвестування; - виступаючи формою економічних відносин, механізм реалізації інвестиційної політики держави в аграрному секторі забезпечує єдність у системі економічних інтересів у інвестиційній сфері й розв’язання суперечностей, що між ними виникають в аграрному секторі економіки. Рамки державного регулювання інвестиційної діяльності в аграрному секторі економіки визначаються станом економічного і соціального розвитку України, національними і регіональними програмами розвитку господарського комплексу, передбачуваними в державному і місцевих бюджетах обсягами фінансування інвестиційної діяльності. При цьому передбачаються стимули у формі пільгових умов інвесторам, що здійснюють інвестиційну діяльність у найбільш важливих для задоволення суспільних потреб напрямах, насамперед у соціальній сфері, технічному і технологічному вдосконаленні виробництва, створенні нових робочих місць, впровадженні відкриттів і винаходів в агропромисловому виробництві тощо.

99


Як відомо, інвестиційна діяльність базується переважно на вільних фінансових ресурсах у потенційних інвесторів. Обсяги інвестування будуть більшими, коли в інвесторів зростають вільні кошти. Цьому може сприяти (або протидіяти) державна грошовокредитна політика. Це здійснюється через вплив на інвестиційні умови, банківську систему та регулювання грошового обігу. Система регулювання умов інвестиційної діяльності не є стабільною і коригується залежно від економічної політики держави у кожний конкретний період, ступеня інвестиційної активності суб’єктів господарювання тощо. Для активізації або стримування інвестиційного попиту держава може використовувати традиційні, відпрацьовані світовою практикою методи: фіскальну політику, стимулювання інвестицій, втручання в ринок цінних паперів та інше. Отже, інвестиційна політика держави щодо аграрного сектора економіки являє собою комплекс заходів соціального, економічного, політичного та організаційного характеру прямого та опосередкованого впливу на залучення інвестицій у виробничогосподарську діяльність, що здійснюється в сільському господарстві для гарантування продовольчої безпеки, нарощування експортного потенціалу та виведення добробуту сільського населення на рівень сучасних світових стандартів. Враховуючи досвід різних країн щодо організації кредитування сільськогосподарських товаровиробників, вважаємо, що кредитна політика для підприємств цієї сфери повинна включати: пільгове кредитування сільськогосподарських виробників, яке передбачає збільшення частки довгострокових кредитів, з відсотковими ставками, що стимулюють інвестиційну діяльність, розвиток заставних операцій як однієї з форм державного пільгового кредитування; розвиток аграрного кредиту шляхом кредитування виробників безпосередньо із державних джерел через механізм заставних операцій; розвиток іпотечного кредитування у комерційній системі банків через створення селянських кооперативних кредитних установ, приватно-державних інтегрованих структур. Окремим напрямом державного регулювання інвестиційної політики в агарному секторі виділяємо інформаційне забезпечення умов інвестування. Наявність достовірної інформації, обізна-

100


ність про стан справ і перебіг процесів у сільськогосподарському виробництві завжди є необхідною умовою для прийняття рішень щодо вкладення інвестиційних ресурсів у розвиток аграрного сектора. Для прийняття рішення про інвестування потенційним інвесторам вкрай необхідно чітко орієнтуватися не лише у відповідному законодавчому полі України, але й отримувати економічну, наукову, кон’юнктурну інформацію, а також інформацію про умови виробництва та збуту сільськогосподарської продукції в різних природно-кліматичних зонах України. Сучасні інформаційні технології забезпечують зв’язок між ринковими, науковими та інформаційними центрами, міжнародними, національними та регіональними інформаційними мережами, банками та базами даних. Однак в Україні інформаційні структури в аграрному секторі зараз розпорошені і базуються, головним чином, на застарілих технологіях збору, систематизації, обробки і розповсюдження інформації, що особливо стосується регіональних та місцевих інформаційних центрів. Отже, в основу організаційного та інвестиційного забезпечення в аграрному секторі економіки мають бути покладені принципи активно-пасивного державного регулювання, вираженого в основному в державній фінансовій підтримці підприємств сільського господарства і машинобудування для аграрного сектора, ціновій, антимонопольній, податковій, митній, амортизаційній, соціальній та екологічній політиці, розвитку інфраструктури аграрного ринку, становленні іпотечних відносин тощо. Відповідно, в умовах сучасної ринкової економіки роль державного регулювання інвестиційного забезпечення розвитку аграрного сектора зростає, потребуючи від органів державної влади системності, науковості, соціальної спрямованості, ефективності та відповідальності за кінцеві результати розвитку аграрного сектора економіки.

101


О.І. КОВАЛІВ, доктор економічних наук, старший науковий співробітник, завідувач відділу економіки природокористування в агросфері Інститут агроекології і природокористування НААН

ГОСПОДАРСЬКА ДІЯЛЬНІСТЬ «НА СЕЛІ» ― В КОНТЕКСТІ НОВОЇ ПАРАДИГМИ ЗВЕРШЕННЯ ЗЕМЕЛЬНОЇ РЕФОРМИ В УКРАЇНІ В Україні всі території поза межами міст, на яких знаходяться майже всі категорії земель (землі сільськогосподарського призначення займають понад 70 відсотків), уособлюють сукупність об’єктів і систем живої та неживої природи і є природними об’єктами права власності Українського народу – основним національним багатством, що перебувають під особливою охороною держави. Їх прийнято вважати «сільськими територіями». Природні об'єкти цих категорій земель є головним земельним капіталом нації і мають пряме відношення до всіх сфер життєдіяльності, включаючи економічну й енергетичну незалежність. Під «господарською діяльністю», яка ведеться на цій території, розуміється законна діяльність всіх суб'єктів господарювання у сфері суспільного виробництва, включаючи підприємницьку, що спрямована на виробництво, виготовлення, переробку та реалізацію продукції, виконання робіт чи надання послуг вартісного характеру, що мають цінову визначеність. Натомість, повсюдно відбувається самовільна й системномонопольна експлуатується олігархічними кланами – землі та її природних ресурсів (всіх категорій земель) як, начебто, – власних. Із цих причин, в Україні існують злочинні схеми і різноманітні афери з всіма, без винятку, корисними копалинами і привабливими земельними ділянками в природних агроландшафтах. Те ж саме відбувається – з лісами, площа яких займає понад 10 млн. гектарів... Торгують не лише кругляком як дровами – за валюту…, але й знищують природні деревостани, руйнуються цілісні екосистем. Родючі ґрунти на площі в понад 20 млн. га. ріллі

102


також експлуатується за безцінь. Цьому сприяє відсутність справжньої земельної реформи в агросфері. Як наслідок, таке непрогнозоване безглуздя, перетворило переважну більшість селян-пайовиків на віртуальних орендодавців. Замість селянських чи фермерських господарств, на зразок європейських, з’явилися непередбачувані й непрогнозовані великі за розміром бізнес-структури на орендній основі, зокрема агрохолдинги, які вільно здійснюють корпоративні торги, в тому числі земельними активами. По всій державі самочинно відбулися серйозні структурні зміни в землекористуванні. Посилилось беззаконня й рейдерство, монополія. Дорогі кредитні ставки… При цьому селянам радять продати земельні паї... Не кращий стан з інфраструктурою, з природно-заповідним фондом, рекреаційними, оздоровчими та іншими землями... Гнітюча «картина» із побутовими смітниками, землями зайнятими промисловими відходами, які наступають на сільські території... Нищівного впливу на прилеглі території завдають величезні комплекси з промислового вирощування свиней та птиці. В погоні за наживою українські чорноземи виснажуються, піддаються ерозії ґрунти, безповоротно знижується їхня природна родючість і руйнується водно-регуляторна здатність, забруднюється і деградує довкілля, зовсім зникають природні ландшафти разом із рідкісною рослинністю, водними джерелами, звірами, птахами, комахами та корисною мікробіотою. В Україні величезна катастрофа з водою, – з її якістю і мінливою кількістю. В одних місцях топить – в інших посуха… Зникають не лише джерела й струмки, а й сільські помешкання та цілі поселення, особливо віддалені від мегаполісів. В загальному щорічні збитки нації сягають – понад 140 млрд. дол. США. Все це стало однією із базових причин руйнування верховенства конституційного права, державності і, як наслідок, – доведення до зубожіння переважної більшості українців, особливо селянства як генофонду нації… Щоб вийти із такого стану, нами обґрунтовано нову парадигму звершення земельної реформи в Україні, де основою успішного розвитку і, водночас, зростаючого добробуту та комфортної життє-

103


діяльності її громадян – є повноцінна реалізація Конституційних норм щодо абсолютної власності Українського народу «на землю» як головного чинника об’єднуючого Конституційного прагматизму. Адже, господарська діяльність, пов’язана з використанням природних об’єктів права власності Українського народу, які не є предметом купівлі-продажу та не підлягають відчуженню будьким, на користь будь-кого і в будь-який спосіб, може здійснюватися лише в процесі користування (не володіння і не розпорядження) ними (об’єктами) – на платній основі за встановленими регламентами відповідно до закону, що й вимагає стаття 13 Конституції України. Для здійснення законного користування певними природними об’єктами, формуються «земельні ділянки» як об’єкти цивільного права власності (приватна, комунальна чи державна), – з метою ведення в їхніх межах: рільництва, садівництва, житлового, промислового та громадського будівництва, лісівництва, транспорту, зв’язку, енергетики, гірничо-видобувної промисловості, оборони, водно-господарської, природно-заповідної, природоохоронної, оздоровчої, рекреаційної історико-культурної та іншої діяльності. Всі такі земельні ділянки, навпаки, можуть купуватися і продаватися, здаватися в оренду, заставлятися... Нами доведено, що вартісна частка природного об’єкту не може бути меншою від вартісної частки земельної ділянки (межі). Тому формування в ринкових умовах земельних ділянок (меж), як просторової основи здійснення господарської (підприємницької) діяльності, має слугувати суспільним інтересам. Саме на такій основі конституційно гарантується громадянам, юридичним особам та державі набуття і реалізація прав власності на відповідно сформовані земельні ділянки (землю) та господарювання на них, що виступають відповідними об’єктами не лише цивільних прав, а й обов’язків та вимог (регламентів) щодо природокористування і гарантій соціальної спрямованості економіки. Суб’єкти права власності (приватна, комунальна і державна) на земельні ділянки (землю) є рівними між собою і перед законом і не можуть конкурувати з правом власності українського народу на природні об’єкти (землю), оскільки ст. 13 Конституції України декларує «Кожний громадянин має право користуватися природ-

104


ними об'єктами права власності народу відповідно до закону», якого, нажаль, немає. Для цього нами пропонується першочергово ухвалити розроблюваний нами законопроект України «Про право користування природними об’єктами права власності Українського народу». Закон нормуватиме, також, роль головних природних чинників сонячної, вітрової та інших енергій, мікроелементів, мікробіоти й нерукотворного процесу фотосинтезу, які постійно (щорічно) створюють додану вартість, що є інвестиційним природним капіталом нації, і становить абсолютну цінність. Такий не позичений капітал (кошти) має цілковито й реально належати українському народу і повинен працювати на розвиток економіки, підтримання екологічної рівноваги і зростання добробуту всіх громадян нашої держави, особливо тих, що проживають на сільських теренах. Центральне місце займатиме просторове прогнозування й моделювання розвитку всіх територій та всіх категорій земель одночасно по всій території держави, як новий цілісний державний землевпорядний та архітектурно-будівельний процес – у розрізі територій місцевих рад базового рівня (у межах і поза межами населених пунктів), басейнів малих річок та їхніх водозборів, що здійснюватиметься за безпосередньої участі місцевих громад та інститутів громадянського суспільства. Головним завданням довготривалого і комплексного прогнозування (неменше ніж на 25 років), і поточного планування (на кожні 5 років) має стати формування простору комфортної життєдіяльності селян. Цей обов’язковий загальнонаціональний захід дасть змогу, перш за все, ідентифікувати і сертифікувати також всі природні об’єкти, які мають некомерційну природно-заповідну, природоохоронну, оздоровчу, рекреаційну, історико-культурну та іншу цінність. Одночасно, зважаючи на глобальне потепління і необхідність невідкладного збереження довкілля в природних екосистемах, потрібно визначати всі ділянки, що мають ґрунтоводоохоронне значення і підлягають залуженню, залісненню та іншому освоєнню. Прогнозується вивести з інтенсивного землеробства – понад 5 млн. га. угідь. До всіх цих та інших категорії земель мають встановлюватися адекватні (безапеляційні) регламенти (вимоги) з подальшого їх ви-

105


користання. У разі не виконання цих вимог, всі власники таких ділянок підлягають безпрецедентному позбавленню прав (з мотивів суспільної необхідності) і негайного прозорого та публічного знаходження їм (ділянкам) відповідних нових власників-господарів. Оскільки категорії природних об’єктів є своєрідними й неповторними – в усіх без винятку природно-кліматичних зонах України, тому їхнє використання має максимально узгоджуватись із відповідним статусом (національного, регіонального, місцевого значення), для чого безперешкодно набувається право власності (користування) на відповідні земельні ділянки (межі), а саме на: – нерукотворні природні об’єкти, що мають духовну (чудотворну), цілющу й життєдайну силу, історичну пам’ять і цінність (джерела, печери, скелі, балки, долини, купелі, парки, байраки, цвинтарі, місця перебування святих, преподобних, героїв тощо), що не можуть використовуватися поза божественним духовним призначенням і тому мають перебувати в безстроковому (переважно в безоплатному) користуванні громад українського християнства та інших громад (етнічних меншин), які постійно проживають на певній території; – природні об’єкти, що мають природно-заповідну, природоохоронну, оздоровчу, рекреаційну, історико-культурну та іншу цінність, що не можуть використовуватися поза відповідним цільовим призначенням і повинні перебувати у відповідному безстроковому користуванні громадян, їхніх об’єднань, юридичних осіб тощо. При цьому земле- та природо-користувачі й місцеві громади мають бути максимально заінтересовані в раціональному використанні землі та її природних ресурсів, а також в здійсненні прозорого контролю за постійним підтриманням збалансованого і сталого розвитку сільських територій та охороною довкілля. Лише після введення, здійснюваної дотепер, земельної реформи в Україні – в чинне конституційне поле і виконання окреслених першочергових заходів як особливих передумов інституціонального розвитку земельних відносин в Україні, можна вести розмову про перспективи розвитку форм організації господарської діяльності та формування (реформування) прав суб’єктів права власності на сертифіковані земельні ділянки як господарські оди-

106


ниці і господарювання на впорядкованих землях сільськогосподарського і лісогосподарського призначення. Надважливим і дієвим кроком до оздоровлення сільських територій має стати незворотній процес формування в сільській місцевості ефективних і заможних господарюючих землеволодінь і землекористувань сімейного типу, які стали би невід’ємним організмом живого природного середовища та займалися б, також, різноманітним екологічно-чистим несільськогосподарським виробництвом і підприємництвом. Важливо, щоб українські християнські громади, які функціонують майже в кожному селищі та селі й духовно сприяють прихожанам утверджувати українську державність і громадянську самодостатність, долучалися до цього процесу і за бажанням організовували б при своїх церквах господарства, зокрема, об’єднуючи (орендуючи) земельні паї (ділянки). За результатами наших досліджень, у сільській місцевості передбачено створити і впорядкувати (як варіант): – понад 250 тис. приватних сімейних селянських (фермерських) господарств і господарства релігійних громад – загальною площею в майже 10 млн га малих масивів орних земель та інших прилеглих угідь; – майже 5 тис. спеціалізованих господарств різної форми господарювання (переважно з найманими працівниками) – загальною площею близько 10 млн. га високотоварних великих масивів орних земель. Решту придатних угідь (існуючі та сформовані) мають використовувати дрібні, особисті селянські та фермерські господарства (без найманих працівників). Комфортна життєдіяльність усіх таких господарюючих суб’єктів, як складових природно-господарської системи в конкретних природно-кліматичних умовах, має ґрунтуватися на високоморальних та культурних цінностях і орієнтуватися на виробництво екологічно чистої (органічної) високобілкової продукції рослинництва й тваринництва, – за умов цілковитого збереження та підвищення природної родючості ґрунтів. Однією із головних передумов має бути вільний доступ до господарювання та безперешкодна самореалізація господарської приватної ініціативи й підприємництва – без посередників, дешеве довгострокове кредитування та гарантії збуту виробленої продукції за стабільними цінами – лише для громадян-учасників реалізації звершення земельної реформи в Україні, як невід’ємної складової нової державної політики.

107


І.В. КОШКАЛДА, доктор економічних наук, професор завідувач кафедри Харківський національний аграрний університет імені В.В. Докучаєва

СОЦІАЛЬНО-ЕКОНОМІЧНІ АСПЕКТИ РОЗВИТКУ СІЛЬСЬКИХ ТЕРИТОРІЙ Формування ресурсної бази агропромислового комплексу та вирішення питань продовольчого забезпечення напряму пов’язано із розвитком сільських територій, які також мають і соціальний аспект, що проявляється у збереженні культурно-історичної спадщини, звичаїв та традицій українського народу. За даними Державної служби статистики України, станом на 1 січня 2018 року, у сільській місцевості мешкає близько третини українців, але за останні 18 років кількість селян зменшилася з 16,9 млн до 13 млн, тимчасом чисельність жителів міст за цей період зменшилася на 16% (із 34,8 млн до 29,3 млн). І така ситуація є характерною не лише для України а й для інших зарубіжних країн країн. Варто згадати і теорію демографічного переходу запропоновану американським демографом Ворреном Томпсоном у 1929 році і яка була розвинена і доповнена іншими дослідниками. Суть даної теорії полягає у тому, що зниження народжуваності – закономірний результат переходу від традиційної (тобто аграрної, для якої характерна висока народжуваність і висока смертність) до промислової економіки, а також відповідних соціокультурних змін. Як наслідок, зменшується і кількість сіл в Україні, і в перспективі кількох десятиліть сільська поселенська структура України зменшиться приблизно на 17%. Головна причина вимирання сіл – демографічна. Середній вік сільського та міського населення майже не різниться, 40,5 та 40,7 років відповідно, але в сільській місцевості ситуація дуже неоднорідна. Якщо у великих селах (понад 1 тис. мешканців) літні люди становлять у середньому 21%, то в дрібних (менше як 50 осіб) – 38%. Відповідно різниться й рівень смертності: якщо у великих селах кількість померлих перевищує кількість народжених у 1,9 раза, то в дрібних – у 8,3 раза. Таким

108


чином, села, де пенсіонери становлять понад 50% мешканців, дослідники відносять до категорії таких, що занепадають. А там, де їх понад 65% а також села без дітей, – до таких, що вимирають, і таких в Україні більше як 19%. Також знелюднення сіл пов’язано із трудовою міграцією населення. За даними Інституту демографії та соціальних досліджень НАНУ у 2001 році за межами сіл працювали 25,6% селян, а у 2014 році – вже 54,9%, з них 66,9% працювали в містах, 20% – за межами своєї області, 12,7% – за кордоном. І як свідчить практика більшість селян, що їдуть на заробітки не повертається. Міграція людей із села в першу чергу пов’язана із соціальноекономічними проблеми. Наприклад, у березні 2019 року середня заробітна плата в сільському господарстві становила 8,2 тис. грн, тоді як у промисловості – 11,8 тис. грн, у торгівлі – 10,6 тис. грн тощо. До того ж для села характерна підвищена частка некваліфікованих або низькокваліфікованих працівників. Станом на 2015 рік 38,7% їх були зайняті в найпростіших професіях (для порівняння: у місті – 9,1%), натомість фахівці та професіонали становили лише 17,1% (у місті – 35,5%). Високим є також рівень неформальної зайнятості. За оцінками, у 2015 році в «тіні» працювали 42,6% сільського населення (у місті – 17,2%). Забезпечення села відбувається переважно завдяки пенсіям, різним виплатам і ресурсам власного господарства, а доходи у формі заробітної плати в середньому становлять тільки 34,4% загального обсягу (у місті – 55,7%). З кожним роком погіршується стан інфраструктури українського села. Так, не в повній мірі сільські жителі забезпечені медичним обслуговуванням, дошкільними і шкільними закладами, майже половина населених пунктів є без закладів із надання базових послуг (перукарень, хімчисток, ательє тощо). Близько чверті сіл не мають щоденного транспортного сполучення з розвиненішими населеними пунктами, а деякі і взагалі не мають твердого дорожнього покриття. Хоча ситуація є неоднорідною є села в яких добре розвинена інфраструктура проте їх не так багато. Хоча ключові документи, які впливають на сталий розвиток сільських територій і в яких окреслено головні пріоритети сталого розвитку сільських територій (Розпорядження КМУ «Про схва-

109


лення Концепції розвитку сільських територій», Стратегія сталого розвитку «Україна-2020») вже прийнято проте до сих пір не розроблено дієвої програми сталого розвитку сільських територій, яка буде сприяти раціональному використанню земельних ресурсів та покращенню життя сільських мешканців. Дана Програма має бути розроблена на основі вимог Конституції України з урахуванням положень Законів України: «Про місцеві державні адміністрації», «Про місцеве самоврядування в Україні», «Про державне прогнозування та розроблення програм економічного і соціального розвитку України», «Про державні цільові програми», «Про стимулювання розвитку регіонів», «Про інвестиційну діяльність», «Про стимулювання інвестиційної діяльності у пріоритетних галузях економіки з метою створення нових робочих місць», «Про розвиток та підтримку малого та середнього підприємництва в Україні» а також нормативно-правових документів, які сприяють врегулюванню земельних відносини. Саме погіршення демографічної ситуації та інфраструктури на селі призводить до того що землі сільськогосподарського призначення залишаються без господаря. Посилюються негативні тенденції зміни якісних показників стану сільськогосподарських земель, коли деградаційні процеси охоплюють від 10 до 50 відсотків сільськогосподарських угідь. Найбільше страждають особливо цінні орні землі, що залучені до інтенсивного використання. Розораність земель України складає 54%, сільськогосподарських угідь – 77%. Наростає ґрунтовтома, яка подекуди переходить в грунтотоксикоз, зростає щільність ґрунтів за останні 30 років з 1 до 1,6 г/см3, проходить мінералізація гумусу, підвищується кислотність ґрунтів. Суттєво погіршує ситуацію з розвитку сільських територій і незавершеність трансформаційних процесів, пов’язаних із закінченням земельної реформи. Господарюючі суб’єкти на селі позбавлені чіткого уявлення про вирішення питання із запровадженням ринку земель сільськогосподарського призначення, що перешкоджає капіталовкладенню в аграрну сферу. До сих пір не проведено повну інвентаризацію земель сільськогосподарського призначення, не визначено меж сільських населених пунктів, не до кінця є сформованими бази кінцевих землевласників і землекористувачів.

110


Ці всі проблеми привносять ще більш дестабілізуючий характер в розвиток агропромислового комплексу та посилюють рівень соціальної напруги на селі. І якщо дана ситуація не зміниться на краще, то населення України найближчим часом буде потерпати від продовольчої кризи, оскільки вже на сьогодні питання якісного, органічного продовольства є актуальним. Продовольча безпека є фундаментальною основою компенсації енергетичних втрат і відновлення фізіологічних потреб людини в процесі праці, що в сукупності формує передумови для ефективного відтворення продуктивних сил суспільства. Продовольча безпека відіграє окрім економічної ще й соціальну роль, яка полягає у задоволенні продовольчих потреб і вподобань людини якісними продуктами харчування через мережу каналів розподілу продукції. Отже, сільські території – це складна соціально-економічна система, яка передбачає задоволення потреб та інтересів сільського населення, підвищення рівня його добробуту, організації раціонального землекористування і землеволодіння та забезпечення продовольчої безпеки держави. Тому для розвитку сільських територій в першу чергу необхідно підвищувати зайнятість сільського населення, що сприятиме покращенню рівня його добробуту. І в даному контексті необхідно звернути увагу на зниження ризиків для сільськогосподарських товаровиробників, що може забезпечити диверсифікація господарської діяльності. Ефективність диверсифікації на сільських територіях залежить від параметрів вибору її форм і напрямів, оптимальності поєднання диверсифікації в сільськогосподарських та несільськогосподарських сферах. Наприклад, розвиток органічного виробництва, відродження галузі тваринництва, розвиток сільського зеленого туризму та рибного господарства, запровадження альтернативних джерел енергії тощо.

111


Д.Ф. КРИСАНОВ, доктор економічних наук, професор, керівник Інституту економіки і бізнесу Білоцерківський національний аграрний університет

НЕСІЛЬСЬКОГОСПОДАРСЬКА ДІЯЛЬНІСТЬ НА СЕЛІ ЯК ІНДИКАТОР МОДЕРНІЗАЦІЇ СІЛЬСЬКОГО СЕКТОРА УКРАЇНИ Несільськогосподарська діяльність на селі впродовж тривалого періоду часу була допоміжною по відношенню до сільськогосподарської, як основної (первинної) стосовно тих завдань, які повинне виконувати село (чи сільський сектор) щодо забезпечення продовольчої безпеки країни, тобто виробництва продовольчої продукції. Однак кардинальні зрушення в інституціональній базі сільського сектора зумовили глибокі зміни ролі та значення ключового виду економічної діяльності (ВЕД), інших ВЕД у структурі сільського сектора, а також економічних механізмах, що забезпечували його розвиток, чисельності й професійній структурі сільського населення. Важливо прослідкувати структурні зміни в професійній зайнятості сільського населення, приймаючи за відлік точки біфуркації, тобто переходу із одного тренду (низхідного) до зворотного (висхідного), зокрема: 1) на зламі 1980-1990-их рр. – пік досягнень планової економіки як у виробництві продовольчої продукції, так і у соціальному розвитку села; 2) на зламі століть (2000 р.) – «дно» економічної кризи, яка охопила Україну при проведенні аграрної і земельної реформ; 3) 2010-ті роки, коли результати господарювання практично досягли 1990 р. У першій точці виробництво продукції сільського господарства і харчової промисловості приймаємо за 100%, у другій, – відповідно 42,4 % та 52,1%, у третій (2018 р.) –99,6% і 106,5%. Але оскільки останнє суцільне обстеження сільських населених пунктів проводилося у 2014 р., то, за результатами 2013 р., виробництво продукції становило 56,1% та 106,9%. Ще проблема – неспівставність показників між собою, оскільки за 2000 р. професійна структура приймалася стосовно сфер

112


зайнятості усього сільського населення, а за 2004 та 2013 рр. – лише зайнятого у межах свого населеного пункту. З метою усунення цієї невідповідності в точках (роках) біфуркації будуть використані розрахункові статистичні дані (табл. 1 та 2). 1. Динаміка чисельності населення та структури зайнятості сільського населення України (на початок року)

Чисельність населення України Чисельність сільського населення Частка сільського населення Зайнято сільського населення З них у межах свого населеного пункту % від зайнятих

2014 : 2014 : 2001 1991 = %, = %, пп пп

Од. виміру

1991

2001

2005

2014

тис. осіб

51944,4

48923,2

47280,8

45426,2

87,5

92,9

тис. осіб

16859,2

15971,5

15271,5

14089,6

83,6

88,2

%

32,5

32,6

32,3

31,0

-1,5

-1,6

тис. осіб

7680,6

4367,3

3793,0

3592,1

46,8

82,2

тис. осіб

5515,4

3249,4

2269,3

1621,8

29,4

49,9

%

71,8

74,4

59,8

45,1

-27,7

-29,3

З них за сферами зайнятості: усього/у межах свого населеного пункту Зайнято усього/ у межах свого населеного пункту - сільське господарство, мисливство та надання пов’язаних з ними послуг - лісове господарство та лісозаготівлі - рибне господарство

тис. осіб

7680,6 5515,4

тис. осіб

тис. осіб тис. осіб

4367,3 3249,4

3793,0 2269,3

3592,1 1621,8

2417,5 1810,0*

1148,9

1630,0* 573,1

46,8 29,4

82,2 49,9

67,4 31,7 35,2 15,7

4635,7 3875,0* 87,4 66,0*

47,0

68,0* 30,7

81,0 46,5

15,2 12,0*

9,2

14,0* 6,2

92,1 51,7

113


- добувна промисловість і розроблення кар’єрів - переробна промисловість - постачання електроенергії, газу, пари та кондиційованого повітря - будівництво - оптова й роздрібна торгівля; ремонт автотранспортних засобів і мотоциклів - тимчасове розміщування й організація харчування - транспорт, складське господарство, поштова та кур'єрська діяльність - водопостачання, каналізація, поводження з відходами - інше - освіта - охорона здоров'я та надання соціальної допомоги - мистецтво, спорт, розваги та відпочинок

Продовження табл. 1 тис. осіб

83,2 60,0*

19,7

37,0* 16,8

44,5 28,0

тис. осіб

298,4 190,0*

93,3

116,0* 52,0

38,9 27,4

тис. осіб

59,7 45,0*

22,0

24,0* 10,9

40,2 24,2

тис. осіб

138,9 105,0*

52,0

62,0* 27,9

44,6 26,6

203,6 150,0*

151,8

295,0* 132,7

тис. осіб

24,2 14,0*

14,6

34,0* 15,5

140,5 110,7

тис. осіб

190,6 90,0*

83,6

115,0* 51,6

60,3 57,3

тис. осіб

20,0* 15,0*

24,0* 10,7

120,0 71,3

тис. осіб тис. осіб

190,2* 137,4* 389,9 360,0*

344,4

526,1* 240,8 455,0* 317,3

276,6 175,2 116,7 88,1

228,7 180,0*

143,9

140,0* 107,8

тис. осіб

тис. осіб тис. осіб

1871,5 703,4**

1152,8 937,0**

20,0* 15,0*

52,0* 27,8

65,9 79,4

56,1 48,3

144,9 88,5

61,2 59,9 260,0 185,3

Джерело: Соціально-економічне становище сільських населених пунктів України станом на 1 січня 1991 року. Стат. збірник. К.: Мінстат України, 1992. С. 30-36; Соціально-економічне становище сільських населених пунктів України станом на 1 січня 2001 року. Стат. збірник. К.: Держстат України, 2001. С. 32-39; Соціально-економічне становище сільських населених пунктів України станом

114


на 1 січня 2005 року. Стат. збірник. К.: Держстат України, 2006. С. 40-46; Соціально-економічне становище сільських населених пунктів України станом на 1 січня 2014 року. Стат. збірник. К.: Держстат України, 2014. С. 31-37. *Наведені статистичні дані щодо зайнятості усього/у межах свого населеного пункту розрахункові.

2. Динаміка укрупненої структури зайнятості сільського населення України (на початок року) Роки 1

2001

2014

20142001 20142001

Масштаб зайнятості

Одиниця виміру

2 Сільська місцевість Свій населений пункт Сільська місцевість Свій населений пункт Сільська місцевість Свій населений пункт

3 тис. осіб % тис. осіб

Усього 4 4367,5 100,0 3249,4

Первинне виробництво 5 2520,1 57,7 1888,0

За сферами зайнятості: НесільськогосСоціальне обподар- ська слуговування діяльність 6 7 1208,8 638,6 27,7 14,6 806,4 555,0

%

100,0

58,1

24,8

17,1

тис. осіб % тис. осіб

3592,1 100,0 1621,8

1712,0 47,7 610,0

1233,1 34,3 558,9

647,0 18,0 452,9

%

100,0

37,6

34,5

27,9

_-808,1 -10,0 -1278,0

+24,3 +6,6 -247,5

+8,4 +3,4 -102,1

-20,5

+9,7

+10,8

тис. осіб -775,4 пп тис. осіб -1627,6 пп

-

Джерело: Складено і розраховано за даними таблиці 1.

Зазначимо, що проведені підрахунки не можуть претендувати на точність, оскільки не збігаються масштаби підрахунку зайнятого сільського населення, зокрема: а) усього працюючих; б) з них працюють за межами місця реєстрації проживання; в) з них у містах і селищах міського типу, а також за кордоном. Водночас, не враховано такий показник як зайняті за межами реєстрації, але в сільських населених пунктах. Отже, це вносить певну розбіжність між статистичними показниками, що отримані в процесі проведення обстеження, та розрахунковим способом. Однак ця невідповідність більшою мірою стосується видів економічної діяльності і значно меншою – укрупнених сфер зайнятості, зокрема: І) первинне виробництво (сільське господарство, мисливство, та надання пов’язаних з ними послуг, лісове господарство та лісоза-

115


готівлі, рибне господарство); ІІ) несільськогосподарські види економічної діяльності (крім сфер І та ІІІ); ІІІ) сфера обслуговування (освіта, охорона здоров’я та надання соціальної допомоги, мистецтво, спорт, розваги та відпочинок). Водночас, проведене укрупнення видів економічної діяльності не відображають усього їх різноманіття, включаючи появу фактично нових для сільської місцевості видів економічної діяльності. Йдеться про такі: тимчасове розміщування й організація харчування; фінансову діяльність; операції з нерухомістю, здавання під найм та послуги юридичним особам; державне управління; колективні, громадські та особисті послуги тощо. Їх поява у сільській місцевості сприяла збільшенню чисельності зайнятих такими видами економічної діяльності сільських жителів. Це свідчить про те, що сільський сектор розширює професійну структуру зайнятого населення і це буде певною мірою компенсувати скорочення чисельності зайнятих у традиційних видах економічної діяльності та соціальному обслуговуванні, однак не спроможне його замінити повністю. Слід зазначити, що економічно розвинені країни ще за 5080 років раніше пройшли етапи індустріалізації та кооперації сільського господарства, що спровокувало значне зменшення чисельності сільського населення, а вже пізніше – поступового переміщення у сільську місцевість різних видів обслуговуючої діяльності та використання сільської місцевості як найбільш придатної для проживання людей екологічно безпечної території. Однак зміна напряму руху не носила повсюдного характеру, а в першу чергу стосувалася лише приміських територій, і вони використовувалася переважно для проживання населення міських агломерацій. Водночас, і дотепер продовжується подальша деградація периферійних сільських територій, а отже для організації їх відродження необхідна підтримка держави. Із урахуванням цих трендів і буде проаналізовано зрушення у професійній структурі зайнятого сільського населення України. Перше, що привертає до себе прискіпливу увагу, це зменшення чисельності сільського населення, що зайняте у первинному виробництві. Воно отримало назву деаграризація сільської економіки, а в ширшому значенні – національної економіки. Зокрема, чи-

116


сельність сільського населення (табл.1) за 1991-2014 рр. зменшилася і склала 88,2%, але зайнятих у первинному виробництві – 35,4%, з них у сільському господарстві - 35,2%. Отже, деаграризація економіки – закономірність, якій підпорядковується усе первинне виробництво. Водночас, зайнятість усього сільського населення за вказаний період скоротилася до 46,8%, а безпосередньо у сільських населених пунктах – до 29,4%. Таким чином, напрошується логічний висновок про те, що за рахунок зайнятості сільських жителів за межами сільського сектора значно меншою мірою руйнується сільська поселенська мережа, що, однак, не убезпечує її від подрібнення та згортання у перспективі. Зазначимо, що чисельність зайнятого у міських поселеннях, за межами області та за кордоном сільського населення у 2013 р. становила понад 1,9 млн. осіб – більше 53% від усіх сільських зайнятих. Важливо розкрити, які зрушення відбуваються у професійній структурі зайнятого сільського населення. Наведені в табл. 2 дані за період 2001-2014 рр. дозволяють зробити висновок про те, що зменшення зайнятості усього сільського населення (82,2%) відносно значно менше, ніж лише по своїх населених пунктах (49,9%). Однак незважаючи на низхідний тренд зайнятості мають місце відносно позитивні зрушення як у ІІ, так і у ІІІ сферах: приріст по зайнятості усього сільського населення становить відповідно 6,6 та 3,4 пп, а по зайнятості у своїх населених пунктах - 9,7 та 10,8 пп. Ще одна специфічна відмінність: зайнятість у вказаних сферах за межами сільської місцевості збільшується (відповідно на 24,3 та 8,4 тис. осіб), але безпосередньо у сільських населених пунктах – скорочується (відповідно на 247,5 та 102,1 тис. осіб). Отже, унаслідок наявності різноспрямованих трендів, але неоднакової швидкості їх поширення та різних масштабів охоплення (чисельності зайнятих) мають місце позитивні зміни в професійній структурі зайнятого сільського населення. Приріст чисельності сільських зайнятих відбувається у лише у окремих нових видах несільськогосподарської діяльності. Поряд з цим має місце сезонне розширення зайнятості у сільському туризмі, нарощування житлового будівництва в урбанізованих зонах та спорудження сільських містечок, активне використання рекреаційного потенціалу віддалених сільських територій тощо. Відбувається струк-

117


турна модернізація (щодо професійної зайнятості населення) сільського сектора, реальне набуття ним якісно нових характеристик, а також об’єктивне оцінювання традиційних функцій і їх оновлення на сучасній основі. Це загальносвітовий тренд розвитку сільського сектору, однак у кожній країні проявляється національна специфіка. Водночас, в Україні специфіка має досить викривлений характер, оскільки обтяжується діаметральним спектром трендів розвитку сільських територій: від глибоко урбанізованих до депресивних.

М.Ф. КРОПИВКО, доктор економічних наук, професор, академік НААН, головний науковий співробітник Національний науковий центр «Інститут аграрної економіки»

ПОЛІТИКА РОЗБУДОВИ АГРАРНОГО УСТРОЮ УКРАЇНИ Незважаючи на досягнуте у останні роки в порівнянні з 2000 роком зростання виробництва сільськогосподарської продукції майже в два рази і обсягів її експорту більше ніж в 10 разів, реальна зарплата в аграрному секторі практично не зросла, а рівень бідності сільських жителів як за відносним (національним) критерієм, так і за критерієм ФАО ООН не зменшився. Отже, установлений суспільний порядок організації та управління сільським господарством, що склався в Україні у післяприватизаційний період, не врівноважений. Він не сприяє підвищенню рівня життя сільських жителів, для більшості яких ця діяльність є основним джерелом доходів. Тому науковцям необхідно обґрунтувати теоретико-методологічну модель аграрного устрою, спрямованого на комплексний розвиток сільського господарства, сільських громад і територій. Шляхи соціоекономічної переорієнтації аграрного розвитку України пропонують низка наукових колективів, зокрема [1,2].

118


Творчим колективом співробітників ННЦ «Інститут аграрної економіки» НААН опрацьована теоретико - методологічна модель аграрного устрою України [3], основні положення якої викладені нижче. Аграрний устрій, як система організації й управління розвитком сільського господарства, має базуватися на багатофункціональності цієї галузі: вона виробляє сільськогосподарську продукцію для харчових і експортних потреб, сировину для промисловості, виступає економічною основою забезпечення життєдіяльності сільського населення й розвитку сільських територій, підтримання на них екологічної рівноваги та біорізноманіття, оздоровлення і відпочинку людей тощо. На нашу думку, він має визначити підвалини розбудови земельних відносин, організації сільськогосподарської діяльності, розвитку інтеграційних процесів, розміщення продуктивних сил сільського господарства на сільських територіях, а також стратегію дій по їх досягненню (рис.). Мета: забезпечення комплексного (рівноважного) розвитку сільського господарства і сільських територій Земельний лад на основі дотримання пропорційності землеволодіння: громадського, приватного, державного

Організація Розвиток Розміщення ведення інтеграційних продуктивних сільськогоспопроцесів сил сільського переважно з дарської господарства: використанням збільшення доданої діяльності – механізмів на основі вартості, робочих кооперації, багатоукладності місць, розвиток кластеризації, та розвитку сільських контрактації сімейних ферм поселень Стратегія дій: на основі використання територіально-інтегрованого підходу ЕС та розвитку державно-приватного партнерства Основа (фундамент): Багатофункціональність сільського господарства

Теоретико-методологічна модель аграрного устрою України Щодо стратегічного бачення впорядкування земельних відносин на основі дотримання пропорційності землеволодіння, то до цього спонукає основна загроза, яка постала перед селянами і селом, як середовищем їх проживання - загроза втрати земельного ресурсу, так як все більше земель переходить під контроль несіль-

119


ських власників. Села з обмеженим доступом їх жителів до прилеглих земель і все більшою кількістю безземельних селян стають безликими і неспроможними поселеннями, а відсторонене від контролю за використанням цих земель їх населення перестає бути селянством. Тому при децентралізації влади та введенні ринку земель сільськогосподарського призначення життєво важливо для збереження українського села і селянства забезпечити дотримання пропорційності у землеволодінні з наступними умовами: - приватні землі знаходяться в ринковому обігу з обмеженнями на обсяги приватного землеволодіння; - суспільні землі знаходяться у володінні та розпорядженні територіальних громад і держави, їх використання у ринковому обігу обмежене. При цьому банки комунальних земель об’єднаних територіальних громад мають задовольняти потреби цих громад в обсягах, які дозволяють наділяти домогосподарства присадибними ділянками, надавати їм в необхідному обсязі комунальні (соціальні та агровиробничі) послуги, забезпечувати сталий розвиток сільських поселень. Виходячи з визначених критеріїв пропорційності, при організації ринкового обігу земель сільськогосподарського призначення необхідно передбачити: законодавчі обмеження на обсяги приватної власності на землю; відповідний механізм запровадження та дотримання мінімальних (соціальних) норм землевідведення для ведення селянських господарств населення, в тому числі на умовах довічного землекористування (довічної оренди з правом викупу); підвищення спроможностей сільських територіальних громад в контролі за раціональним екологобезпечним використанням земельних ресурсів прилеглих територій. Сільськогосподарська і пов’язана з нею діяльність - основний спосіб прикладання праці селян. Переважну зайнятість сільського населення можливо забезпечити шляхом розвитку форм малого сільськогосподарського підприємництва з дотриманням принципу багатоукладності. Державне регулювання розвитку багатоукладності організаційно-правових форм господарювання має передбачати: - реєстрацію господарюючих суб’єктів за місцем землекористування, що сприятиме збільшенню робочих місць і наповненню бюджетів сільських територіальних громад;

120


- встановлення для юридичних осіб нормативу зайнятості (робочих місць на 100 га сільгоспугідь), що стимулюватиме розвиток трудомістких галузей сільського господарства (в тому числі тваринницьких і переробних); - фінансову і організаційно-консультаційну підтримку ефективної діяльності селянських і сімейних фермерських господарств. Продуктивність сільгоспугідь і праці вища в інтегрованих агроформуваннях. Тому доцільно підтримувати розвиток аутсортсингових форм інтеграції агропідприємництва на основі кооперації та контрактації. Крім корпоративних агропромислових формувань, мають отримати розвиток: - спільна діяльність селянських господарств на засадах кластер – кооперування (товариства по спільному використанню техніки та обробітку землі, громадські пасовища, маркетингові групи тощо); - комунальне та мале приватне підприємництво з надання послуг селянським господарствам (зокрема з кормовиробництва, млинів, забійних пунктів, молочарень, надання агротехнічних, ветеринарних та ін. послуг); - кооперативне підприємництво (обслуговуюче, виробниче, споживче); - агропродуктові та територіально-виробничі кластерні об’єднання. Одним із ризиків реформи децентралізації є прискорення процесів обезлюднення малих сіл. Отже, потрібна виважена політика розміщення продуктивних сил сільського господарства та розвитку сільських поселень з врахуванням: переважаючих на тих або інших територіях ефективних способах прикладання сільськогосподарської та пов’язаної з сільським господарством праці з урахуванням споживчого попиту на сільськогосподарську продукцію, продовольчі товари та послуги; об’єктивних результатів науковотехнічної революції, зокрема застосування новітніх технологій виробництва, збільшення можливостей пересування і транспортування на великі відстані, запровадження в управління та зв’язок нових інформаційних технологій та ін. Відповідно стратегії соціально - економічного розвитку сільських громад і територій мають враховувати перелічені особливості, зокрема передбачати реалізацію політик:

121


- в приміських зонах – сприяння розвитку спеціалізованих виробництв та каналів постачання жителям міст сільськогосподарської продукції, що швидко псується (квітів, овочів, ягід, молока, свіжої риби тощо), у тому числі шляхом підтримки розвитку тепличного господарства, крапельного зрошення у особистих селянських, сімейних та фермерських господарствах; - в санаторно-курортних, лісо-водо-оздоровчих, гірськотуристичних зонах – як сприяння забезпеченню потреб відпочиваючих у сільськогосподарській продукції, так і створення умов щодо формування сучасної інфраструктури для лікування, відпочинку та спорту, розвитку народних промислів, надання послуг із зеленого туризму; - у віддалених від центрів ділової активності сільських територіях, основним способом прикладання праці в яких є сільськогосподарське виробництво, цю політику доцільно спрямовувати на формування агромістечок в місцях концентрації трудомістких виробничих потужностей (тваринницьких комплексів, переробних підприємств тощо) з стабільним попитом на робочу силу та умовами дотримання державних соціальних стандартів і державних соціальних гарантій. Одночасно проводити політики: збереження сільських населених пунктів з переважанням людей похилого віку та осіб - власників особистих селянських, сімейних і фермерських господарств, які прив’язані до своїх земельних ділянок, забезпечуючи їм необхідний набір агровиробничих, агросервісних, соціально - побутових та інших послуг; розвитку родових садиб і родових поселень шляхом безоплатного виділення покинутих селянських дворів та сільських поселень міським жителям; cадових та городніх кооперативів; агротуризму; інших способів оздоровлення міських жителів і збереження сформованого українського етносу, які також мають бути складовими стратегій розвитку сільських поселень і територій. В умовах децентралізації влади для забезпечення комплексного розвитку сільського господарства і сільських територій доцільно раціонально поєднати територіально-самоврядну систему управління розвитком сільських територій і галузеву систему управління розвитком агропромислового виробництва на основі тери-

122


торіально – інтегрованого підходу, який з успіхом використовується в країнах ЄС. Адаптований до умов України територіально інтегрований підхід до управління комплексним розвитком сільського господарства і сільських територій передбачає: 1. Спрямованість на місцеві потреби і пріоритети розвитку при провідній ролі у їх визначенні та вирішенні сільських територіальних громад та на дотримання сільгоспвиробниками кодексів належної (науково - обгрунтованої) сільськогосподарської практики. 2. Державна підтримка місцевих програм, проектів та ініціатив має здійснюватися в рамках єдиної системи програмування, фінансування і контролю виконання заходів та на умовах співфінансування з державного і місцевих бюджетів. При цьому кошти держбюджету не розпорошуються між міністерствами і відомствами (які виступають лише в якості виконавців послуг), а концентруються в фондах сільського розвитку з створенням єдиного платіжного агентства - розпорядниками цих коштів і замовниками послуг мають бути органи місцевого самоврядування. 3. Цільове і ефективне використання цих коштів забезпечується шляхом підтримки малих сільгоспвиробників через систему прозорих прямих виплат, а також місцевих інвестиційних проектів і громадських ініціатив на конкурсних засадах. Список використаних джерел 1. Українська модель аграрного розвитку та її соціоекономічна переорієнтація: наук. доп. [О.М. Бородіна, В.М. Геєць, А.О. Гуторов та ін..]; за ред. В.М. Гейця, О.М. Бородіної, І.В. Прокопи; НАН України, Ін-т екон. та прогнозув. – К.: 2012.- 56 с. 2. А. Ткачук. Розвиток сільських територій в умовах змін / Презентація/ Конференція “Розвиток сільських територій в умовах змін, 19 квітня 2016 року, Київ, Україна. 3. Аграрний устрій України (наукове видання) / за ред. Ю.О. Лупенка, М.Ф. Кропивка – К.: ННЦ ІАЕ, 2017. – 63 с.

123


Р.М. КУРИЛЬЦІВ, доктор економічних наук, доцент, завідувач кафедри Львівський національний аграрний університет

КОНЦЕПТУАЛЬНІ ЗАСАДИ МУЛЬТИФУНКЦІОНАЛЬНОГО СІЛЬСЬКОГОСПОДАРСЬКОГО ЗЕМЛЕКОРИСТУВАННЯ Рівень життя сільського населення на сучасному етапі, вказує на незадовільний стан соціально-економічного розвитку сільських територій, що зумовлено, передусім, монофункціональністю їх розвитку. Взаємопоєднання сільськогосподарського землекористування і сільських територій є об’єктивною потребою, оскільки наявні на тій чи іншій території сільгоспугіддя є базою сільськогосподарської діяльності, що обумовлює їх економічний, соціальний та екологічний зв’язок у контексті сталого розвитку. Відомо, що земля слугує людині не тільки як головний засіб виробництва в сільському господарстві, а й є територіальним базисом для накопичення інших благ – майнових, соціальних, культурних та інших. Тому на цьому етапі земельних перетворень, насамперед, належить звільнитися від вузькості наших українських уявлень про землю, як тільки про елемент суспільного виробництва. Земля – об’єкт значно складніший. Це – і ґрунт та інші природні ресурси, і територія розміщення, і місце буття людини, і надра, і простір над та під нею. Цей розподіл функцій землі на шари не тільки ускладнює правові, економічні та інші відносини, але й підвищує її економічне значення. Суспільство визнало, що земля через притаманні їй багатофункціональні функції може зробити істотний внесок у подолання бідності, розвиток сільських територій, збереження природних і культурних ландшафтів, а також стійкості екосистем. Отже саме врахування мультифункціональних особливостей землі, є вкрай важливим для подолання існуючих екологоекономічних проблем використання землі та відтворення особливої соціально-економіко-екологічної системи, якою є землекористування.

124


Донедавна переважаюче сільськогосподарське землекористування розглядалося як винятково монофункціональний сектор з вироблення аграрної продукції для задоволення потреб людства продуктами харчування. Однак останнім часом на заході дедалі ширшого розвитку набувають підходи, спрямовані на комплексне розв’язання екологічних та соціальних проблем землекористування сільських територій, розвитку високоефективного конкурентоспроможного сільськогосподарського землекористування, а також збереження природних цінностей агроландшафтів та екосистеми загалом. Мільтифункціональний підхід політики ЄС щодо використання земель у сільському господарстві направлений на досягнення соціальних, економічних та екологічних цілей. Він повинен забезпечити зростання суспільного добробуту, продовольчу безпеку, екологічно безпечне середовище для проживання людей, а також зберегти унікальні ландшафти, що є об’єктами природно-культурної спадщини, для сьогоднішнього та прийдешніх поколінь. Підхід Європейського Союзу базується на тому, що політика мультифункціонального сільського господарства включає чотири види функцій: - «зелена», яка передбачає управління ландшафтами для підвищення їх привабливості, менеджмент живої природи для підвищення добробуту населення, підтримка біорізноманіття, покращення кругообігу поживних речовин та зниження викиду парникових (вуглецевих) газів; - «голуба», що передбачає управління водними ресурсами, покращення якості води, контроль повеней, паводків, підтоплення територій, оптимізацію використання водних ресурсів на об’єктах сільського господарства; - «жовта», що стосується ролі сільськогосподарського землекористування в розвитку сільських територій, використання культурного та історичного спадку, створення регіональної ідентичності та розвитку агротуризму; - «біла», яка безпосередньо стосується якості і безпеки продуктів харчування. Продовольча та сільськогосподарська організація ООН (ФАО) під мультифункціональністю вбачає комплексний взаємозв’язок

125


між сільським господарством та відповідним типом землекористування, множиною товарів та послуг, вироблених у сільському господарстві. Він ґрунтується на тому, що сільське господарство та відповідний тип землекористування має безпосередній вплив на людське благополуччя не тільки через забезпечення продуктами харчування, а виконує стратегічні функції екологічного, соціального та економічного балансу для всієї планети. Екологічна функція полягає в тому, що сільське господарство та землекористування має як позитивний, так і негативний ефект на навколишнє середовище. Мультифункціональний підхід дасть змогу визначити пріоритети та оптимізувати зв’язок між сільським господарством та біологічними і фізичними властивостями навколишнього середовища. Екологічна функція стосується значної кількості критичних глобальних проблем навколишнього середовища щодо біорозмаїття, зміни клімату, опустелювання, водозабезпечення та якості води, а також його забруднення. Економічна функція розглядається як одна з найважливіших складових сталого росту всієї економіки, навіть у високорозвинутих індустріальних країнах. Оцінка різних економічних функцій вимагає оцінки короткострокових, середньострокових та довгострокових переваг. Важливими детермінантами економічної функції являються рівень розвитку ринкових відносин та інституціонального середовища. Соціальна функція сільського господарства та сільськогосподарського землекористування є ключовою для динамічного та сталого агроекологічного розвитку сільських територій та покращення якості життя сільських мешканців. З іншого боку, капіталізація локальних знань, інформація пов’язаних між собою ендогенних та екзогенних процесів є фундаментальною для майбутнього розвитку сільських територій. Адже сільські території асоціюються з термінами «культура», «традиції» та «ідентичність». Тому соціальна життєздатність передбачає підтримку культурного спадку, який ідентифікується через історичне аграрне походження та сільський стиль життя. Виходячи з цього, концепція мультифункціонального сільськогосподарського землекористування може бути реалізована шляхом:

126


- створення концептуально-правових та методичних засад подолання кризових явищ в реформованій системі сільськогосподарського землеволодіння і землекористування; - законодавчо-нормативне та землевпорядне забезпечення процесу антикризового реформування сільськогосподарського землекористування та удосконалення земельних відносин; - коригування еколого-економічних механізмів перебудови сформованої системи в ефективне мультифункціональне сільськогосподарське землекористування сільських територій; - створення механізмів інформаційно-знаннєвого забезпечення процесу формування та функціонування ефективного мультифункціонального сільськогосподарське землекористування сільських територій; - відновлення системного планувального та проектного забезпечення організації і функціонування мультифункціонального сільськогосподарського землекористування сільських територій.

LEVESQUE Robert Agricultural engineer of AgroParisTech (ex INAPG), President of AGTER (an association to contribute to improve the Governance of Land, Water and Natural Resources)

AGRICULTURAL STRUCTURES, SUSTAINABILITY OF THE FOOD SYSTEM AND REGULATION OF LAND MARKETS Résumé L’article décrit la grande diversité des structures de production agricole à travers le monde et leurs évolutions en cours. Il constate la concentration des terres entre un nombre réduit d’immenses structures de production agricole qui va de pair avec la marginalisation des petites structures. Il explicite à grands traits les logiques économiques, financières, sociales qui sous-tendent ces évolutions. Il distingue les structures dont l’objectif premier est la rentabilité optimale des capi-

127


taux investis dans l’agriculture et celles où la maximisation du revenu du travail agricole est recherchée comme dans l’agriculture familiale. Cette concentration des terres s’opère essentiellement par l’accès aux marchés des droits d’usage de la terre : marchés des terres libres de location, marchés des parts de sociétés détenant des droits d’usage de la terre (en qualité de propriétaires ou de locataires de la terre), et marchés des locations et autres modalités de mises à disposition de terre. Les marchés fonciers, peu ou pas régulés, sont à la base de la concentration des terres et de la marginalisation, voire de l’exclusion des producteurs les plus faibles : les droits d’usage détenus par les uns ne peuvent l’être par les autres. Par ailleurs, pour envisager le futur de l’alimentation humaine, les aspects économiques, financiers, sociaux actuels ne sont pas les seuls à prendre en considération. La « fertilité » de la terre, les fonctions écosystémiques des espaces naturels, agricoles et forestiers, doivent être maintenues. Or le recours à des ressources naturelles non renouvelables (phosphates et potasses), le dérèglement climatique qui s’aggrave, l’érosion de la biodiversité, la dégradation des sols n’assurent pas la durabilité du système alimentaire mondial. Dans un tel contexte, les pratiques agroécologiques et le recyclage de la matière organique auquel les consommateurs ont à participer, doivent être développées. Les modes de consommation et de production non agricoles qui aboutissent à la dégradation des fonctionnalités des espaces naturels, agricoles et forestiers doivent être revus très rapidement. Pour orienter les terres vers les producteurs agricoles qui créent de la richesse, des emplois, et améliorent les fonctions écosystémiques des espaces naturels, agricoles et forestiers, l’auteur préconise une régulation forte des marchés fonciers par les Etats, les collectivités locales, les habitants et consommateurs et bien sûr les producteurs euxmêmes. Dans le même temps, les modalités de rémunération des producteurs agricoles doivent leur assurer un revenu décent. Aussi convient-il de s’inspirer des expériences qui fonctionnent ou ont fonctionné à travers les différents pays du monde.

128


Abstract The article describes the great diversity of agricultural production structures around the world and their current evolutions. It notes the concentration of land between a small number of huge agricultural production structures that goes hand in hand with the marginalization of small structures. It explains in broad outline the economic, financial and social logics that underlie these evolutions. It distinguishes structures whose primary objective is the optimum profitability of invested capital in agriculture and those where the maximization of agricultural labor income is sought as in the family farm. This concentration of land is essentially achieved through access to markets for land use rights: markets for no rented lands, markets for shares of companies holding rights to use the land (as owners or tenants of the land), and leasing markets and other arrangements for making land available. Land markets, with little or no regulation, are at the root of land concentration and the marginalization or exclusion of the weakest producers: the use rights held by some cannot be hold by others. In addition, to consider the future of human nutrition, the current economic, financial and social aspects are not the only ones to be taken into consideration. The "fertility" of the land, the ecosystem functions of natural, agricultural and forest areas, must be maintained. However, the use of non-renewable natural resources (phosphates and potash), the worsening climatic disturbance, the erosion of biodiversity, the degradation of soils do not ensure the sustainability of the global food system. In such a context, agroecological practices and the recycling of organic matter, to which consumers have to participate, must be developed. The non-agricultural consumption and production patterns that lead to degradation of the functionalities of natural, agricultural and forest areas must be reviewed very quickly. In order to provide land to agricultural producers who create wealth, jobs and enhance the ecosystem functions of natural, agricultural and forest areas, the author advocates strict regulation of land markets by states, local authorities, consumers and governments. consumers, and of course the producers themselves. At the same time, the terms of remuneration of agricultural producers must provide them with a decent income. It is therefore necessary to rely on experiences that work or have worked in different countries of the world.

129


Keywords : land concentration, farming land markets, regulation of farming land markets, family farm, agroecology.

Р.В. ЛЕВКІНА, доктор економічних наук, доцент, завідувач кафедри Харківський національний технічний університет сільського господарства імені Петра Василенка

ОРГАНІЗАЦІЙНО-ЕКОНОМІЧНИЙ МЕХАНІЗМ СТАБІЛЬНОГО РОЗВИТКУ АГРАРНИХ ПІДПРИЄМСТВ Категорія «організаційно-економічний механізм» є складною та багатогранною, а з огляду на виклики сучасної ситуації в економіці держави та завдання стабілізації економічного розвитку, опосередкування в цьому процесі функцій держави через низку важелів та інструментів, її важливість набуває пріоритетного значення в усіх сферах економічної діяльності. Не є виключенням аграрний сектор вітчизняної економіки та його продуктові сектори. Аналіз наукових здобутків численних вітчизняних та зарубіжних дослідників дозволили дійти висновку, що наразі не існує цілісної концепції організаційно-економічного механізму розвитку суб’єктів економічних відносин. Пріоритетність інноваційноінвестиційної моделі розвитку суттєво деформувала перелік факторів, елементів, суб’єктів, інструментів, важелів та засобів впливу на економічні процеси в аграрному виробництві, зробивши організаційно-економічний механізм розвитку, насправді, відкритою системою, яка не втрачаючи ознак системності має збалансовуватися в інтересах суб’єктів, від яких залежить, власне, економічне зростання. Зважаючи на системний характер організаційноекономічного механізму протікання процесів розвитку повинно відповідати певним принципам, імплементація яких має формувати закономірності та визначати періодизацію змін в діяльності суб’єктів економічних відносин. В даному контексті необхідно визначитись з тлумаченнями категорій «економічний розвиток» з

130


огляду на її характеристики та «організаційно-економічний механізм» з огляду на її зміст та умови формування і функціонування. Сучасна економіка базується на формуванні конкурентоспроможного середовища, основу якого становить застосування ефективного механізму економічного розвитку. Тому галузеві господарсько-економічні відносини потребують формування системи координації діяльності економічних суб’єктів у рамках сформованого інституціонального середовища. Саме відповідні спеціалізовані механізми дозволяють здійснити ринкове саморегулювання конкуренції. Механізм економічного розвитку є багатоплановим, багатоаспектним, його зміст досліджується вітчизняними та зарубіжними науковцями з точки зору теоретичного та галузевого рівнів. Достовірність даного погляду підтверджують наукові праці таких вчених, як І.І. Лукінов, П.Т. Саблук, Ю.О. Лупенко, В.Я. Месель-Веселяк, С.М. Кваша, М.Й. Малік, Ю.Я. Лузан, О.В. Мороз та інші. Недостатньо вирішеними залишаються питання, що дозволяють остаточно зробити висновок про місце в ньому соціальної та екологічної складової. А. Гальчинський розглядає розвиток як економічний процес та акцентує увагу на антропосоціоцентристській його визначеності. Так саме людина через нескінчене прагнення до нового сприяє розвитку у будь-якому напряму, в тому числі, економічного розвитку. Концептуальною основою розвитку, в даному контексті, з точки зору А. Гальчинського, є уточнення місця людини в економіці. В сучасних умовах цивілізаційного розвитку людина перестала бути часткою економіки та "перетворюється лише на її функціональну "цеглинку". Новий тип економічної реальності - антропосоціоцентристська економіка поєднує в собі соціальну та економічну складові і формує єдине ціле (цілісну взаємозалежну систему). О.В. Пустовойт пропонує розглядати розвиток української економіки та її суб’єктів господарювання з позицій стійкості до впливу факторів зовнішньої кон’юнктури, що є справедливим по відношенню до аграрних підприємств, які мають великий економічний потенціал на зовнішньому ринку і водночас залежать від нього. Тому для зменшення їх залежності, на думку О.В. Пустовойт, необхідно розробити національні проекти щодо розвитку підприємств та збільшення обсягів їх виробництва для кінцевого спожи-

131


вання на внутрішньому ринку. Для промислових підприємств пропонується розвиток імпортозаміщення, поглиблення ступеня переробки наявних запасів природних ресурсів, випуск нових товарів, розвиток інвестування. Безумовно названі заходи є справедливими і для переробних підприємств, що використовують сільськогосподарську продукцію. Адже орієнтація їх на імпортну сировину, що постачається переважно за демпінговими угодами не дозволяє вести добросовісну конкуренцію та здійснювати розвиток на справедливій основі. втрата вітчизняних виробників, а у деяких випадках і галузей сільського господарства має негативні соціальні наслідки для сільського населення. Це безробіття та вимушений пошук роботи у великих містах, житлові проблеми та невідповідність рівня кваліфікації та напряму освіти новій роботі та ін. Таким чином формується нова спеціалізація не лише для аграрних підприємств, а й для країни в цілому, а у випадку України, це ще й орієнтація на сировинну спеціалізацію та втрата традиційних ринків збуту високотехнологічної продукції. Економічний розвиток безпосередньо пов’язаний із необхідністю сприяння підвищенню соціально-економічної ефективності у конкретних цільових ринках. Він забезпечує організаційну, координаційну, захисну, інноваційну, інституціональну діяльність підприємств. На нашу думку, головним завданням економічного розвитку аграрного виробництва в країні необхідно вважати стабілізацію розвитку галузі; підвищення рівня продовольчої безпеки та формування умов для максимальної продовольчої незалежності від інших країн світу. Важливим є можливість забезпечення паритету відносин між окремими галузями. Звичайно, держава відіграє роль координатора та визначає напрямок стабільного розвитку організаційно-економічного механізму аграрних підприємств. Як зазначають В.П. Рябоконь та О.М. Супрун, У результаті формується економічний порядок, що представляє економічний механізм як інституціональну систему. Принципи ринковості й конкурентоспроможності та державне регулювання повинні одночасно впливати на нього для забезпечення балансу інтересів. Саме через економічні інтереси потрібно створити умови для сприяння розвитку аграрної сфери виробництва у напрямку забезпечення суспільства дешевим продовольством, серед яких: наближення дохо-

132


дів та витрат у агропродовольчому виробництві; формування демонополізованих каналів збуту продукції; запровадження дієвих компенсаційних механізмів на усіх ланках аграрного виробництва; забезпечення міжгалузевого обміну на еквівалентних засадах; обмеження впливу посередників та інших суб’єктів ринкової інфраструктури на процеси ціноутворення. В основі концептуальної моделі механізму економічного регулювання аграрного виробництва провідне місце повинні займати модернізовані політичні, правові, соціальні, суспільні та економічні інституції. Об'єктивною умовою розвитку аграрного виробництва є прагнення до еквівалентного обміну, а магістральним напрямом розв'язання проблеми є оптимізація інституціональної структури цінового механізму щодо підвищення доходів аграрних виробників за рахунок зниження рівня цінового диспаритету; зниження варіації цін на сільськогосподарську продукцію; підвищення питомої ваги й рівня оплати праці у структурі собівартості. Л. Недільська звертає увагу на необхідності концентрації землекористування в агрохолдингах та інших вертикально і горизонтально інтегрованих об’єднань. Саме багатофункціональність агропромислового виробництва є основою забезпечення сировиною, продовольством та незамінними суспільними благами, серед яких: продовольче самозабезпечення країни, надання можливостей і засобів для життєдіяльності та відтворення сільського населення, підтримання екологічної рівноваги та збереження агроландшафтів. Розглядаючи соціо-економічну модернізацію як адаптацію вітчизняної аграрної політики до прогресивних світових тенденцій аграрного розвитку, підкреслюється необхідність збалансування їх шляхом поєднання зусиль різних суб'єктів господарювання. Тому структура організаційно-економічного механізму розвитку аграрних підприємств на ринку повинна бути визначеною у зв’язку з конкретними операторами ринку через їх економічні інтереси, а його системність на мікрорівні полягає у збалансуванні виробничої, управлінської, дослідної компоненти. Таким чином, результати виконаного критичного аналізу найбільш значимих наукових поглядів різних авторів на сутніснозмістовне наповнення категорії «організаційно-економічний механізм» доводять, що єдність позицій дослідників полягає в необ-

133


хідності досягнення стабільності параметрів механізму як системи в залежності від її ієрархії та внутрішньої побудови, яка дозволятиме забезпечувати стабілізацію розвитку на засадах сталого розвитку.

М.О. ЛИШЕНКО, доктор економічних наук, професор, завідувач кафедри Сумський національний аграрний університет

ПРИНЦИПИ ТА МЕТОДИ УПРАВЛІННЯ СІЛЬСЬКОГОСПОДАРСЬКИМИ ПІДПРИЄМСТВАМИ В ЗЕРНОПРОДУКТОВІЙ СФЕРІ Формування системи та механізмів управління в зернопродуктовій сфері ґрунтується на певних принципах і методах. Під принципами управління розуміють основні керівні положення, правила, що ґрунтуються на дії об'єктивних законів і закономірностей, яких дотримуються люди в управлінській діяльності та при побудові системи управління. Зокрема, Г.Кунц і С. Одоннел використовують категорію «принципи управління» в сенсі «фундаментальних істин, що можуть бути застосованими до даного набору обставин, які мають значення при передбаченні результатів» [3, с. 31]. Принципи, на їхню думку, є категоріями, що описують та прогнозують, а не приписують певні дії. Принципи управління об'єктивні, однак пізнають і формулюють їх люди. Оскільки основою формування принципів управління є об'єктивні економічні закони, що розвиваються у взаємодії з динамікою продуктивних сил, виникає потреба в постійному уточненні їх змісту і форм реалізації У принципах управління виробництвом знаходять вираження основні вимоги, яким мають відповідати раціональна структура управління та її методи, зв'язки підприємства й об'єднання з вищими органами управління, іншими організаціями, підприємствами і установами. Вони пов`язують у єдине ціле вимоги до управління в різних сферах діяльності, на їх основі форму-

134


ються організаційно-економічна й організаційно-технічна сторони управління [1]. У системі загальних принципів управління, які поширюються також і на підприємства зернопродуктового підкомплексу, можна виділити організаційно-економічні (загальні, основні) та організаційно-технічні (часткові) (рис. 1). Організаційно-економічні (загальні, основні) принципи стосовно організаційно-технічних виступають як об'єктивні. Вони є основою системи управління в усіх сферах і видах діяльності, мають загальний характер і повинні реалізовуватися кадрами управління незалежно від рівня й специфіки завдань. Система принципів управління підприємством зернопродуктового підкомплексу Організаційно-економічні (загальні, основні)

Організаційно-технічні

Поділу й кооперації праці

Територіальний

Головної ланки

Галузевий

Ефективності й оптимальності

Комбінований

Конкретності й оперативності Єдиноначальності й колегіальності Добору й розміщення кадрів Матеріального й морального стимулювання Відповідальності Науковості

Рис. 1. Система принципів управління підприємством зернопродуктового підкомплексу Джерело: Складено автором на основі узагальнення літературних джерел [4].

Розкриємо сутність організаційно-економічних принципів (табл. 1). До організаційно-технічних (часткових) принципів уп-

135


равління відносять територіальний, галузевий і комбінований (територіально-галузевий). У їх основу покладено форми організації виробництва в усіх типах сільськогосподарських підприємств – учасників зернового ринку (табл. 2). Вивчаючи та аналізуючи принципи управління як певні правила господарювання, вироблені теорією і практикою діяльності людини, слід враховувати їх чутливість до змін, які відбуваються в суспільстві та економічній системі. Тому обґрунтовані й задекларовані наукою принципи управління як зернопродуктовим, так і іншими господарськими комплексами, слід постійно уточнювати й переглядати. 1. Організаційно-економічні принципи управління підприємством зернопродуктового комплексу Принципи

Принцип поділу і кооперації праці Принцип головної ланки Принцип ефективності й оптимальності Принцип конкретності й оперативності Принцип єдиноначальності та колегіальності Принцип добору й розміщення кадрів Матеріальне і моральне стимулювання працівників

136

Сутність означає, що в управлінні виробництвом в зернопродуктовому комплексі праця має бути чітко регламентованою, тобто кожний працівник повинен виконувати свої безпосередні функції, натомість може простежуватися кооперація при виконанні подібних за змістом функцій. припускає виділення основного напряму, який у цей момент визначає ефективність роботи підприємства зернового профілю, і концентрацію на ньому зусиль працівників. полягає в пошуку оптимальних для певних умов виробництва організаційно-правових форм підприємства, які відповідали б формам власності й інтересам працівників, зерновій спеціалізації та розмірам виробництва, матеріально-технічній базі, необхідній для виконання всіх видів робіт, здійснюваних у господарстві,тощо. означає, що всі рішення, прийняті апаратом управління, мають бути своєчасні й конкретні. полягає в тому, що керівник конкретного підприємства користується правом одноособового вирішення питань, що входять до його компетенції, несе персональну відповідальність за роботу. означає використання кадрів управління з урахуванням їх досвіду, знань і вмінь. економічне стимулювання діяльності колективів були й залишаються потужним важелем управління. Поряд із матеріальними важливе значення мають моральні стимули, до яких належать різні форми морального заохочення працівників, у тому числі доброзичливе й довірче відношення керівника до членів


Продовження табл. 1

Відповідальність працівників за доручену справу

Принцип науковості

Дотримання цього принципу припускає створення раціональної структури управління підприємств зерно продуктового напрямку, а також встановлення кола обов'язків, прав і відповідальності кожного працівника, передбачених у різних положеннях про ланки управління й посадових інструкціях, матеріальну відповідальність за недогляди в роботі, несвоєчасне виконання службових обов'язків, порушення трудової дисципліни тощо. означає, що вся система управління та її функціонування мають будуватися й підпорядковуватися об'єктивним економічним законам, а діяльність з управління виробництвом підприємств зерно продуктового комплексу – опиратися на знання суспільних законів, здійснюватися з урахуванням їх вимог, а також реальних умов, на основі наукового прогнозу розвитку економіки.

Джерело: Складено автором на основі узагальнення літературних джерел.

2. Організаційно-технічні принципи управління підприємством зернопродуктового комплексу

Принципи

Територіальний принцип управління

Галузевий (цеховий) принцип управління Комбінований (територіальногалузевий) принцип управління

Сутність застосовують, у тому разі, якщо виробництво зернових розосереджене на значній території та має внутрішній організаційний розподіл (відділення, виробничі ділянки, комплексні бригади). На закріпленій території управління здійснюють керуючі, начальники ділянок і бригадири. Цей принцип використовують у великих, багатогалузевих сільськогосподарських підприємствах, що мають велику територію й слабко розвинену інфраструктуру зернового ринку, низьку концентрацію виробництва та робочої сили. застосовують у господарствах зернопродуктового комплексу, розташованих на компактній території, що мають високу концентрацію виробництва й робочої сили. Це переважно підприємства, розташовані в одному або двох населених пунктах, на незначній відстані один від другого, які мають великі виробничі підрозділи. У цьому разі управління здійснюють відповідні галузеві фахівці (агрономи, зоотехніки та ін.) застосовують в тому випадку, коли на підприємстві є елементи і галузевого, і територіального управління. У найбільш розвинутій зерновій галузі використовують галузевий принцип управління, у менш розвинених – територіальний.

Джерело: Складено автором на основі узагальнення літературних джерел.

Так, Г.М. Калетнік, Т.В. Пепа, В.М. Ціхановська визначили й обґрунтували такі принципи функціонування зернопродуктового комплексу, від дотримання яких залежить його ефективний розвиток: підвищення регулюючої ролі держави та органів регіона-

137


льного управління, пріоритетність державних інтересів, дотримання послідовності у пріоритетах, забезпечення продовольчої безпеки, системність і комплексність, підтримка й стимулювання виробництва продукції, забезпечення інтенсивного і прогресивного розвитку, раціональне розміщення виробництва зерна, об’єктів його зберігання та переробних підприємств, збалансованості та пропорційності, ресурсозбереження й екологічної безпеки, законності та правової забезпеченості, прозорості та інформаційного забезпечення, сталого, стабільного і стійкого розвитку [2, с.23]. Погоджуючись із запропонованою авторами схемою основних принципів формування й функціонування зернопродуктового комплексу, зауважимо лише, що управління зернопродуктовим підкомплексом АПК як складною економічною системою має враховувати принцип ієрархічності цілей його учасників, адже цілі суб’єктів управління різного рівня можуть суперечити одна одній. Так, бажання отримати надприбутки від експорту зернових суперечать завданню забезпечити населення країни дешевими продуктами харчування. Цілі власників підприємств, які прагнуть збільшити капіталізацію свого підприємства або зменшити собівартість продукції можуть стати перешкодою для забезпечення екологізації виробництва, що відповідає інтересам усього суспільства. Список використаних джерел 1. Гуторов А.О. Вертикально інтегровані структури у сільському господарстві: економічні засади формування та розвитку / А.О. Гуторов // Економіка і прогнозування. – 2011. – №1. – С. 120 – 130. 2. Калетнік Г.М. Територіальна організація зернопродуктового комплексу регіону та напрями його удосконалення: [монографія] / Г.М. Калетнік, Т.В. Пепа, В.М. Ціхановська. – Вінниця: Вінницька газета, 2010. – 180 с. 3. Колесник В.М. Організаційні аспекти маркетингу у зернопродуктовому підкомплексі АПК / В.М. Колесник // Тези доповідей Причорноморської регіональної науково-практичної конференції. – Миколаїв. – 2006. – С. 36 – 38. 4. Лишенко М.О. Ефективність функціонування сільськогосподарських підприємств на ринку зерна: наукові основи, стан, перс-

138


пективи/ Монографія. – Буринь: ПП «Буринська районна друкарня», 2018. – 324 с. 5. Макаренко Н.О., Лишенко М.О. Маркетинг в малому бізнесі. Теоретичні основи: навч. - метод. посібник / Н.О.Макаренко, М.О. Лишенко. – ПП «Буринська районна друкарня», 2018 – 104 с.

Т.Г. МАРЕНИЧ, доктор економічних наук, професор, завідувач кафедри Харківський національний технічний університет сільського господарства імені Петра Василенка

ЗАБЕЗПЕЧЕННЯ ПРОДОВОЛЬЧОЇ БЕЗПЕКИ ЗА НОВИХ ТРЕНДІВ СТАЛОГО РОЗВИТКУ АГРАРНОГО СЕКТОРУ УКРАЇНИ Відповідальне господарювання за критеріями сталого розвитку уможливлює не тільки економічне зростання, а й гармонізацію людства та навколишнього природного середовища. Досягнення суб’єктами господарювання тактичних та стратегічних цілей грунтується на врахуванні економічних, екологічних і соціальних параметрів, що забезпечує збалансований розвиток як підприємств, так і регіонів та країни в цілому. За нових трендів сталого розвитку постає вкрай важливим дослідження проблем сталого розвитку аграрної сфери, які обумовлені значимістю зрівноваженості одночасно в економічному, екологічному та соціальному напрямах і багатофункціональністю сільського господарства. Концепцію сталого розвитку було схвалено Міжнародною комісією ООН з питань навколишнього середовища та розвитку в 1992 році. Її виникнення зумовлене зростанням споживання всіх видів ресурсів, посиленням техногенного навантаження на навколишнє природне середовище внаслідок неузгодженості економічного розвитку та вимог екологічної безпеки, порушенням соціальної справедливості в суспільстві.

139


Поняття сталості розглядається як збереження початкового стану, незважаючи на певний вплив зовнішніх факторів. У загальному розумінні сталий розвиток – це такий розвиток суспільства, який задовольняє потреби сучасності, не ставлячи під загрозу здатність поколінь задовольняти свої власні потреби. Сталий розвиток передбачає такий розвиток країн і регіонів, коли економічне зростання, матеріальне виробництво і споживання, а також інші види діяльності суспільства відбуваються в межах, які визначаються здатністю екосистем відновлюватися, поглинати забруднення і підтримувати життєдіяльність теперішніх і майбутніх поколінь [1]. Майже всі країни повинні були розробити та реалізовувати власні стратегії сталого розвитку як на державному, так і регіональному рівнях. Збалансований розвиток було визначено ключовим принципом усіх політик ЄС. «Декларація тисячоліття» ООН, прийнята у 2000 році 189-ма країнами на Саміті тисячоліття ООН, визначила Цілі розвитку тисячоліття (ЦРТ), тобто всеосяжні рамки цінностей, принципів і ключових чинників розвитку до 2015 року. У багатьох країнах світу було здійснено адаптацію ЦРТ та встановлено цільові показники розвитку з урахуванням специфіки національної ситуації. Україна приєдналася до «Декларації тисячоліття» ООН і взяла на себе зобов’язання досягти ЦРТ до 2015 року [2]. У вересні 2015 року в рамках 70-ї сесії Генеральної Асамблеї ООН у Нью-Йорку відбувся Саміт ООН зі сталого розвитку та було прийнято Порядок денний розвитку після 2015 року, на якому затверджено нові орієнтири розвитку в документі «Перетворення нашого світу: порядок денний у сфері сталого розвитку до 2030 року». Цілі сталого розвитку (відомі також як глобальні цілі, ЦСР) замінили ЦРТ, термін яких закінчився у 2015 році. Протягом наступних п’ятнадцяти років країни будуть спрямовувати свої зусилля на подолання всіх форм бідності, на боротьбу з нерівністю та на усунення негативних проявів кліматичних змін. Нові цілі визнають, що боротьба з кліматичними змінами є важливою для сталого розвитку та подолання бідності. Україна, як і інші країни-члени ООН, приєдналася до глобального процесу забезпечення сталого розвитку, сформувала напрями сталого розвитку у таких документах, як «Стратегія сталого роз-

140


витку «Україна – 2020», Національна доповідь «Цілі сталого розвитку: Україна», Національний план дій з енергоефективності до 2020 року, проект Закону України «Про стратегію сталого розвитку України до 2030 року» та ін. В Україні з 2016 року було започатковано інклюзивний процес адаптації ЦСР [2]. Агропромисловий комплекс України, як провідна ланка національної економіки, значною мірою визначає соціальноекономічний розвиток країни. Незважаючи на позитивні досягнення, є низка проблем у функціонуванні аграрного сектору економіки. Скорочується чисельність населення, яке проживає у сільській місцевості, в цілому та зайнятих у сільськогосподарському виробництві. Рівень продуктивності праці у сільськогосподарських підприємствах низький і складає у розрахунку на одного працюючого 8,7 тис. дол. США, у той час як цей показник у Польщі становить близько 50 тис. дол. США [2]. Відсутня збалансованість у харчуванні населення. Споживання пересічним громадянином країни м’яса і м’ясопродуктів становить 64% науково обгрунтованої норми, молока і молокопродуктів – 55%, риби і рибопродуктів – 43%, плодів і ягід – 43%. Неприпустимо високою є частка витрат населення на харчування – 54,6% загальних сукупних витрат. Україна має багаті грунтові ресурси, представлені родючими чорноземами. Водночас земельний покрив потерпає від забруднення і ерозії. Водна та вітрова ерозія спричиняють до 15 тонн/га середньорічних втрат грунтів. Втрати гумуса та поживних речовин спостерігаються на 43% загальної площі. Понад 57% території визначені як еродовані [2]. Такий стан зобов’язує вжити негайних заходів щодо відновлення родючості грунтів. У цілому рівень економічного розвитку та добробуту населення не відповідає природному, науково-технічному, аграрно-промисловому потенціалу України. Сформована структура управління соціальноекономічним розвитком є неефективною та екологічно небезпечною, не відповідає запитам суспільства та цілям сталого розвитку. Особливу актуальність засади сталого розвитку набувають у сфері сільськогосподарського виробництва, більшість процесів якого безпосередньо пов’язані з природним навколишнім середовищем. Аграрна галузь, використовуючи сільськогосподарські землі та біологічні активи, здійснює суттєвий негативний вплив

141


на екологічну безпеку (продукує викиди парникових газів, використовує викопні джерела енергії, сприяє деградації грунтів, забрудненню водойм тощо). Разом з тим, вона відіграє важливу роль у пом’якшенні наслідків зміни клімату та має реальні можливості адаптуватися до цих змін. У грудні 2015 року 194 країнами було підписано Паризьку угоду з клімату, яка визначає світовий план дій зі стримування глобального потепління. Всі країни взяли зобов’язання приймати заходи щодо зниження викидів, технологічного переоснащення, адаптації до змін клімату. Угода набере чинності з 2021 року. За даними FAO з 1880 по 2012 рік підвищення температури на планеті склало 0,85° С. В Україні потепління відбувається дещо швидше – наприкінці 2017 року середня річна температура підвищилася на 1,1° С [3]. Після ратифікації Україною Паризької угоди у 2016 році, країна погодилася сприяти глобальним зусиллям у реагуванні на загрозу зміни клімату та обмежити зростання температури до 1,5° С від доіндустріального рівня. Глобальне потепління вже дається взнаки. В усіх областях України вдвічі збільшилася кількість днів з високими денними температурами повітря (вище 30° С). Такі «теплові хвилі» можуть викликати передчасне дозрівання ярих сільськогосподарських культур і знизити їх урожайність. Вже сьогодні збільшилась тривалість активної вегетації в середньому на 10 днів. До 2030 року ймовірне продовження періоду росту і розвитку теплолюбних культур ще на 10 днів. Простежується чітка тенденція до зменшення опадів взимку на 3 – 17%, збільшення посушливих площ та підвищення частоти посух. Мають місце суховії в північних і східних регіонах України, що є нетиповим явищем для нашого регіону [3]. Тому сільське господарство необхідно адаптувати до змін клімату. Кліматично оптимізоване сільське господарство – це підхід, запропонований Продовольчою та сільськогосподарською організацією ООН, по переорієнтації сільськогосподарських систем з метою забезпечення продовольчої безпеки в умовах зміни клімату. Підхід має на меті підвищити продуктивність та дохідність сільського господарства сталими методами, зміцнити стійкість до зміни клімату та скоротити та / або припинити викиди парникових газів [2].

142


Зміна клімату – проблема, яка вже зараз вимагає активних дій на різних рівнях: міжнародному, національному, локальному. Так, до 2100 року в Україні можуть бути затоплені частково 34 міста, а повністю – 62 села, 660 екологічно небезпечних об’єктів, 200 тис. га сільськогосподарських угідь, 98 об’єктів природно-заповідного фонду. Крім того, 75 тис. людей ризикують стати кліматичними переселенцями [4]. Тому у формуванні стратегічного вектора розвитку суб’єктів господарювання на сільських територіях визначальне значення набувають кліматичні чинники. Адаптація аграрних підприємств до зміни клімату – це сукупність методів, параметрів, принципів взаємодії та пристосування елементів економічної системи суб’єкта господарювання до кліматичних змін з метою ефективного та раціонального використання природних, трудових, матеріально-технічних ресурсів. А зміст поняття сталого розвитку для його застосування в аграрній сфері, на нашу думку, передбачає забезпечення справедливої та солідарної зміни економічної моделі аграрного господарювання, що дозволить зберегти зрівноваженість економічних, соціальних, екологічних пріоритетів як в розрізі окремих сільськогосподарських товаровиробників, так і держави та суспільства у цілому. Нові цілі вимагають забезпечити інтеграцію зусиль щодо економічного зростання, соціальної справедливості, раціонального природокористування, що потребує глибоких соціальноекономічних перетворень в Україні та нових підходів до можливостей глобального партнерства. Перехід України до сталого розвитку суттєво залежить від залучення інновацій, які грунтуються на активному використанні знань і наукових досліджень, стимулювання інноваційної діяльності, створення сприятливого інвестиційного клімату, оновлення матеріально-технічної бази, формування високотехнологічних видів діяльності та галузей економіки, підвищення енергоефективності виробництва. Збалансоване економічне зростання має грунтуватися на залученні інвестицій у використання відновлювальних джерел енергії, в екологічно безпечне виробництво та «зелені» технології. Ефективність формування кліматично оптимізованого сільського господарства тісно пов’язана зі створенням інституційноінституціонального забезпечення, яке включає нормативно-

143


правове регулювання, державну підтримку галузі, кредитування, страхування, державно-приватне партнерство, соціальне та екологічне підприємництво, запровадження нових моделей становлення та розвитку підприємств. Упровадження господарювання за засадах сталого розвитку в умовах кліматичних змін можливе за функціонування відповідного організаційно-економічного механізму, який має грунтуватися на поєднанні обмежувальних та стимулюючо-компенсаційних інструментів з адаптації до змін клімату, спрямованих на досягнення зрівноваженості економічного, соціального та екологічного ефектів ведення бізнесу в найближчій та подальшій перспективі. Список використаних джерел 1. Сталий розвиток для України [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://www.sd4ua.org. 2. Цілі сталого розвитку 2016-2030 [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://www.un.org.ua/ua/tsili-rozvytku-tysiacholittia/ tsili-staloho-rozvytku. 3. Клімат змінюється: чим глобальне потепління загрожує Україні [Електронний ресурс]. – Режим доступу: https://ua.112.ua/ statji/klimat-zminiuietsia-chym-hlobalne-poteplinnia-zahrozhuieukraini-444106.html. 4. Одеса, Херсон, Миколаїв, Маріуполь та ще 30 українських міст можуть бути підтоплені до 2100 року через зміну клімату: результати дослідження [Електронний ресурс]. – Режим доступу: https://ecoaction.org.ua/ukrainski-mista-mozhut-buty-pidtoplenido2100.html.

144


Л.І. МИХАЙЛОВА, доктор економічних наук, професор, завідувач кафедри Сумський національний аграрний університет Л.В. КОРЕНІВСЬКА, голова циклової комісії, старший викладач, спеціаліст вищої категорії Глухівський агротехнічний інститут імені С.А.Ковпака

ПЕРСПЕКТИВНІ ФОРМИ ГОСПОДАРЮВАННЯ НА РИНКУ ВИРОБНИЦТВА ПРОДУКЦІЇ КОНОПЛЯРСТВА На думку багатьох провідних вчених, коноплярство є стратегічною галуззю суспільства в світовому масштабі. Воно продукує сировинний матеріал не лише для текстильної промисловості (одягу, канатів, шпагату, мотузок тощо), а й створює стратегічно важливу сировину, що використовується в багатьох галузях економіки: солома, треста, волокно – при виготовленні композитів, нетканих матеріалів, геотекстилю, що застосовуються в різних галузях виробництва; костра – в меблевій промисловості, при виготовленні паливних полетів, композиційних матеріалів; конопляна олія – у фармацевтичній та харчовій промисловостях, при виробництві косметики. Еколого-економічна цінність її полягає в тому, що вирощування конопель успішно може замінити частину лісових насаджень для виробництва паперу, який має значно вищі показники щодо міцності та зносостійкості і є набагато дешевшим традиційного паперу з деревної целюлози. Експерти зазначають, що з одного гектара конопель можна отримати шість тон целюлози в рік, а це значно більше, ніж річний приріст одного гектара лісу. Дерева ростуть десятиліттями, а урожай конопель можна зібрати всього через 120 днів після посадки. Для вирощування лісу потрібні великі ділянки землі, конопля ж може рости практично скрізь [1]. Оцінюючи перспективи розвитку ринку продукції коноплярства в нашій країні, можна охарактеризувати його як низькоконцентрований ринок, на який можна входити поки що без великих ви-

145


трат. Проте існують застереження, що уже через кілька років конкуренція на світовому ринку призведе до його часткової консолідації і, відповідно, виникне необхідність у залученні інвестицій для того, щоб можна встояти проти експансії потужних зовнішніх гравців, які на разі активно вивчають внутрішній ринок нашої країни [2]. Перспективність відродження галузі коноплярства полягає ще й в тому, що конопля біологічно сумісна з усіма вирощуваними культурами, її практично не зачіпають шкідники і хвороби, і їй не потрібні добрива. Впроваджуючи коноплю в сівозміну, можна збільшити виробництво кормових культур, поліпшити родючість ґрунту та вносити набагато меншу кількість добрив. Ідеальними рослинами-сусідами для конопель є цукрові буряки, картопля, силосна кукурудза, озимі культури, люпин і конюшина. На разі з конопель виготовляють понад 50 тис. видів різної продукції. Український ринок конопляного волокна й виробів із нього не має такої ємності, проте саме на цьому інноваційному сегменті Україна може посісти тверді позиції. Основними стимулами для відновлення виробництва конопель можна вважати відміну спеціальних дозволів на вирощування технічної коноплі, а також існуючий стійкий попит на насіння цієї культури на зовнішніх ринках. На законодавчому рівні в Україні дозволено використовувати коноплю тільки в промислових цілях [3]. То які ж перспективи розвитку галузі коноплярства в Україні? Які ймовірні організаційно-правові форми господарювання можуть зайняти ніші на вітчизняному ринку виробництва продукції коноплярства? Останніми роками коноплі висівають близько 30 українських господарств, з яких одні продовжують їх вирощувати, а інші відмовляються. У 2018 р. площі посівів промислових конопель на Україні не перевищували 1,5 тис. га, тоді як у 2016 р. вони були ще на рівні 3,5 тис. га. (рис. 1). Дослідження показали, що побудовані лінії тренду свідчать про неухильне зменшення посівних площ як в Україні, так і в Сумській області.

146


Рис. 1. Динаміка посівних площ технічних конопель в Україні та Сумській області, тис. га Джерело: Складено авторами за даними [4].

Якщо не будуть прийняті невідкладні заходи, то за поліномінальними трендами (рис.1) вже в 2020 р. площі технічних конопель у Сумській області знизяться майже до нуля, а Україна досягне цього показника в 2022 р.. Необхідно відмітити, що підприємства та установи розташовані в найбільш привабливих регіонах по вирощуванню технічних конопель: в Сумській, Житомирській, Полтавській та Вінницькій областях. Саме в цих регіонах України історично склалися оптимальні умови для вирощування конопель, тому що дана культура потребує значної кількості вологи. У 2017 році в Україні вирощуванням конопель на насіння займалося шість установ і підприємств різних організаційноправових форм господарювання (табл.). В Сумській області в 2017 р. вирощуванням технічних конопель займалося 5 установ та підприємств. Відповідно, незначною є кількість і бізнес-структур з переробки сировини. Так, переробкою коноплі в Сумській області займаються підприємства: ТОВ «Технологія ЛРМ» Недригайлівського району; ТОВ «Лінен оф Десна» м. Глухів, що спеціалізується на виробництві довгого та короткого лляного волокна, паклі сантехнічної та будівельної, шпагату та мотузки лляної, па-

147


ливних блоків, мульчі та підстилки для домашніх тварин з костриці; а ТОВ «Десналенд» м. Глухів і ФГ «Екосвіт» Ямпільського району – на виробництві продуктів харчування з луб’яних культур (олія, мука, висівки тощо). Основні виробники насіння конопель України Добазове насіння, т Сорт, № ліцензійної угоди

Дата закл.

РВ 1 року

РР 2 року

1 року

2 року

Базове насіння, т СуЕліпер. тне

Сертифіковане насіння, т СН СН СН 1 2 н

Вінницька область ФГ "Кравець О.П." ЄДРПОУ: 36525390 АДРЕСА: 24615, Вінницька обл., Крижопільський р-н., с. Городівка, прв.1 Комсомольський, 26 Загальна площа, га: Орендовані земельні ділянки, га 535 Глесія, Додаткова угода 14.12.20 150 80 доліцен. 16 угоди 1615/л Гляна, 16- 25.11.20 100 30 15/л 15 ЮСО 31, 04.05.20 40 0,6 7-16/Л 16 Житомирська область ТОВ "УКРАЇНСЬКИЙ ІНСТИТУТ КОНОПЕЛЬ" АДРЕСА: Житомирська обл., Житомирський р-н., с.Станишівка, вул.Корольова, 28тел.0412469127 ЄДРПОУ: 39892182 Загальна площа, га: Орендовані земельні ділянки, га 209 Глесія, 306.01.20 100 16/Л 16 Гляна, 106.01.20 40 16/Л 16 Полтавська область ТОВ " Інститут органічного землеробства", ЄДРПОУ: 33189936 АДРЕСА: Полтавська обл., Глобинський р-н, м. Глобине, туп. Автопарківський, 5 Загальна площа, га: Орендовані земельні ділянки, га 253 Золотоні22.04.20 54 ські 15, 17,5 17,5 15 15-15/Л

148


Продовження табл.

Сумська область Інститут луб'яних культур Національної академії аграрних наук України ЄДРПОУ: 00497845 АДРЕСА: Сумська обл., м. Глухів, вул. Терещенків, 45 Загальна площа, га: 1082,5 Орендовані земельні ділянки, га Глесія, 40 60 власник Глесія, 1 власник Гляна, 30 власник Глесія, 1 25 власник Глесія, власник Інститут сільського господарства Північного Сходу НААН України ЄДРПОУ: 00724927 АДРЕСА: Сумська обл., Сумський р-н, с. Сад, вул. Паркова, 3 Загальна площа, га: 287 Орендовані земельні ділянки, га Глесія, 20.04.2017 5 20 02-17/Л ТОВ " ЕЛІФІБР" ЄДРПОУ: 34171701 АДРЕСА: 41460, Сумська, Глухівський р-н, с. Перемога, вул. Цигикала, б. 98Б Загальна площа, га: 0 Орендовані земельні ділянки, га 2711 Глесія, 913.12.2016 25 16/Л Гляна, 29.01.2015 10 01-15/Л

Джерело: Складено за даними [5].

Виконані дослідження свідчать про зростання валових зборів продукції виробництва коноплярства в Україні завдяки застосуванню більш продуктивних сортів та зростанню урожайності: насіння конопель – до 2,1 тис. т., волокна – до 3,9 тис. т. На розвиток галузі коноплярства також позитивно впливає наявність спеціалізованих підприємств, які займаються виробництвом та переробкою луб’яних культур, що є передумовою для створення кластеру з культивації текстильних культур у північному регіоні області. Усвідомлюючи важливість розвитку різних організаційно-правових форм з вирощування та переробки конопель, науковці та практики заявляють, що кластерна модель розвитку цих галузей зменшить ризики, пов’язані з технологічними обмеженнями, дасть можливість виступати на аграрних ринках у вигляді вагомого учасника, чітко оцінювати довгострокову перс-

149


пективу розвитку, залучати вагомі інвестиції та забезпечувати ефективний інформаційний обмін [6]. Список використаних джерел 1. Конопля: оденет, обует, накормит и вылечит // [Електронний ресурс]. – Режим доступу: https://aggeek.net/ru-blog/ konoplya-odenet-obuet-nakormit. 2. Среднесрочные перспективы розничного конопляного рынка Украины, в преломлении исследований, проведенных в США // [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://tku.org.ua/ru/news/ srednesrochnye-perspektivy 3. Бойко Г., Тихосова А., Кутасов А. Технічні коноплі: перспективи розвитку ринку в Україні// [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://tr.knteu.kiev.ua/files/2018/01(25)/11.pdf 4. Маринченко І.О., Примаков О.А. Економічні аспекти виробництва конопель / Маринченко І.О., Примаков О.А. // Луб’яні та технічні культури: зб. наук. пр. – Суми. – 2015. - №4 (9). С.127-136. 5. Державний реєстр суб'єктів насінництва та розсадництва на 2017 // [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://www.minagro.gov.ua/node/2585 6. Програма розвитку агропромислового комплексу та сільських територій Сумської області на період до 2020 року // [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://www.apk.sm.gov.ua/ index.php/en/programi-rozvitku

150


М.В. МІСЮК, доктор економічних наук, професор, декан факультету Б.Б. БЕЦ, аспірант Подільський державний аграрно-технічний університет

ОЦІНЮВАННЯ РЕСУРСНОГО ПОТЕНЦІАЛУ ОБ’ЄДНАНИХ ТЕРИТОРІАЛЬНИХ ГРОМАД Розробка інструментарію розвитку ОТГ має ґрунтуватись на результатах оцінки та аналізу сучасного їх стану, ефективності функціонування та тенденцій змін основних показників ресурсовіддачі та результативності діяльності. Всі зазначені параметри та характеристики прямо або опосередковано залежать від ресурсного забезпечення ОТГ. З огляду на зазначене, системне дослідження процесів функціонування та розвитку ОТГ ґрунтується урахуванні причинно-наслідкового взаємозв’язку між доступними ресурсами ОТГ та її ефективністю. Першочерговим у дослідженні діяльності ОТГ є оцінювання ефективності її ресурсного забезпечення, яке передбачає оцінку ресурсного потенціалу та співставлення потенційних ефектів від його використання із фактично досягнутими. В основі оцінювання ресурсного потенціалу лежать показники, які надають кількісне вимірювання кількісних та якісних характеристик ресурсів [1]. З позицій системного підходу ресурси можна представити як певні вхідні параметри, які у процесі функціонування системи (тобто ОТГ) трансформуються на певний результат - ефект. Іншими словами ресурси - засоби забезпечення бажаного результату. Первинними (базовими) ресурсами функціонування ОТГ є трудові, природні та капітальні ресурси, які є елементами внутрішнього середовища ОТГ. їх доцільно віднести до ресурсів першого - базового - рівня. Іншим типом ресурсів є залучені із зовнішнього середовища ресурси, які віднесено до другого рівня. Параметри таких ресурсів (тобто їх кількісні та якісні характеристики) визначаються параметрами ресурсів нижніх рівнів. Це пояснюється тим, що чим

151


кращі вихідні ресори та умови ОТГ, тим вища у них потенційна ефективність і тим легше їм залучити ресурси у необхідній кількості та потрібної якості. До залучених ресурсів віднесено капітальні (інвестиційні) та трудові, які ОТГ на початку не мали у своєму розпорядженні. Крім того, ресурси другого рівня включають інформаційні ресурси, придбані за рахунок власних (первинних) та залучених коштів. На третьому рівні формується група ресурсів, які, з одного боку, є результатом взаємодії ресурсів двох попередніх рівнів, але, з іншого - їх слід розглядати як засоби створення кінцевих результатів функціонування ОТГ - економічного, соціального та екологічного ефектів. До них належать об’єкти інфраструктури, які можна розглядати і як форму прояву ефективності функціонування ОТГ, і як вихідні умови розвитку бізнесу на сільських територіях [2]. Кількісні та якісні параметри ресурсів усіх трьох рівнів і здатності ОТГ їх формувати й максимально повно використовувати визначатимуть кінцеві результати діяльності громади, а також характер і темпи її розвитку. Отже, з позицій співвідношення «ресурс-ефект» ресурсна база ОТГ має трьохрівневу ієрархічну структуру (рис.). Оцінка фактичного рівня реалізації потенціалу ОТГ на кожному рівні набуває вигляду відношення ефекту у формі кількісно виміряних ресурсів вищого рівня до ресурсів рівня, що оцінюється. У формально вигляді таке відношення відображаються так: (1) , де RPi - рівень реалізації потенціалу у розрізі ресурсу i-го виду j-го рівня; - ефект k-го виду, який утворюється на j -му рівні; Rij - обсяг використаного ресурсу i-го виду j-го рівня; Rk(j+b)обсяг ресурсу k-го виду, створеного на базі ресурсів j-го рівня, який одночасно є ресурсом наступного (i + b)-го рівня (або другого, або третього).

152


Ієрархічна структура системи ресурсів об’єднаної територіальної громади Рівень І Базовий рівень Земельні ресурси - загальна площа, площа с.-г. угідь

Трудові ресурси - населення, що проживає в ОТГ

Грошові ресурси - бюджетні кошти та кошти залучені від населення

Матеріально-технічні ресурси об’єкти комунальної власності

Рівень ІІ Земельні ресурси – площа ріллі Грошові ресурси - кошти інвестовані в економічну діяльність

Трудові ресурси - населення, що зайняте у господарській діяльності Інформаційні ресурси

Матеріально-технічні ресурси - матеріально-технічна база економічних суб’єктів

Рівень ІІІ Підприємницька здатність

Економічний ефект

Матеріальні ресурси (зокрема об’єкти інфраструктури)

Соціальний ефект

Екологічний ефект

Ефекти від функціонування об’єднаної територіальної громади - цілеспрямований процес трансформації

Структура системи ресурсів ОТГ Розробка методики оцінювання ресурсного потенціалу ОТГ має здійснюватись у кілька етапів, першим з яких є визначення показників, які є кількісними вимірниками (показниками) кожно-

153


го окремого виду ресурсів [3]. Перелік показників стану ресурсної бази має відповідати двом принципам, а саме: 1) принципу повноти (всі ресурси та їх кількісні та якісні ресурси мають бути враховано); 2) принципу простоти (передбачає усунення повторень показників); 3) принципу відповідності показників реальному тану інформаційного забезпечення. У таблиці відображено перелік показників, які визначено як індикатори наявності ресурсів, що беруть участь у процесах функціонування та розвитку ОТГ [4]. Ієрархія показників ресурсного потенціалу ОТГ Рівень ієрархії ресурсів

Вид ресурсу Земельні

Перший

Трудові Грошові Матеріальнотехнічні Земельні Трудові

Другий

Грошові Матеріальнотехнічні

Третій

Підприємницька здатність Матеріальні (зокрема інфраструктура)

Показник Площа ОТГ Площа с.-г. угідь Площа пасовищ та сіножатей Чисельність населення Чисельність економічно активного населення Бюджетні ресурси (державного, місцевого бюджетів, бюджету ОТГ) Кошти, залучені від населення громади Вартість майна в комунальної власності ОТГ Площа ріллі Чисельність зайнятого населення (у цілому та у сільському господарстві) Собівартість с.-г. продукції Зовнішні інвестиції Поголів’я с.-г. тварин Вартість основних засобів виробництва Довжина доріг з твердим покриттям Валова продукція Валова продукція сільського господарства (загальна та у розрізі галузей) Кількість підприємств (зокрема с.-г.) Кількість об’єктів роздрібної торгівлі Кількість об’єктів ресторанного бізнесу Кількість об’єктів туризму

Окрім структури ресурсів при оцінюванні ступеня реалізації ресурсного потенціалу необхідно враховувати ефекти, які формуються кожним із видів ресурсу. У розрізі ресурсів можна виділити два типи ефектів, які ОТГ може отримати у результаті господарської діяльності. Перший вид включає ресурси наступного ієрар-

154


хічного рівня, які одночасно є результатами перетворення ресурсів поточного рівня ієрархії. Для визначення ефективності використання ресурсу з позицій цього виду ефекту використовується формула (1). Список використаних джерел 1. Про запровадження оцінки міжрегіональної та внутрішньо регіональної диференціації соціально-економічного розвитку регіонів: Постанова Кабінету Міністрів України від 20 травня 2009 р. № 476 [Електронний ресурс]. – Режим доступу http://zakon1.rada.gov.ua/ 2. Закон України «Про добровільне об’єднання територіальних громад» [Електронний ресурс] // Відомості Верховної Ради (ВВР), 2015. №13, с.91. – Режим доступу http://zakon3.rada.gov.ua/ laws/show/157-19 3. Запасна Л.С. Економічна сутність розвитку підприємства [Електронний ресурс]/ Л.С.Запасна. Режим доступу http:///www.masters.donntu.edu.ua/2011/iem/bashkevich/ 4. Савчук Д.М. Характеристика ресурсного потенціалу громади та оцінка ефективності його використання. Український потенціал прикладної економіки. 2018. Т.3 №1 с.83-94

Л.В. МОЛДАВАН, доктор економічних наук, професор, заслужений економіст України, головний науковий співробітник ДУ «Інститут економіки та прогнозування НАН України»

ОБ’ЄДНАННЯ МАЛИХ ГОСПОДАРСТВ ДЛЯ ВЕДЕННЯ СПІЛЬНОЇ ВИРОБНИЧОЇ ДІЯЛЬНОСТІ: УРОКИ ДЛЯ УКРАЇНИ Завдяки особливостям сільського господарства, обумовленим його багатофункціональністю, сімейний фермерський тип господарювання не зійшов з історичної арени, як те передбачали представники класичних шкіл капіталістичної політекономії, а продо-

155


вжує домінувати у західноєвропейських країнах, як і переважній більшості країн світу. Водночас розвиток науково-технічного прогресу і посилення конкуренції зумовили необхідність збільшення земельних ділянок і полів сівозмін для використання нової техніки і технологій, зменшення індивідуальних витрат на створення матеріальнотехнічної бази з метою зміцнення економічного стану і забезпечення конкурентоспроможності виробництва. Неспроможність малих господарств індивідуально розширити землекористування шляхом купівлі або оренди спонукало їх до об’єднання у такі організаційно-правові форми, які б, з одного боку, максимально зберігали переваги і принципи функціонування фермерських господарств, з іншого – реалізовували переваги великого господарства. Такими формами стали об'єднання фермерів по спільному веденню господарства (Франція, Італія), виробничі кооперативи колективної оренди землі (Італія, Іспанія), прості товариства (Німеччина), партнерства (США, Австралія, Нідерланди, Нова Зеландія), корпорації „типу S” (США), місцеві групи ведення сільського господарства (Японія). У Франції в повоєнний період основу організації сільськогосподарського виробництва складали індивідуально-сімейні фермерські господарства, серед яких переважали малоземельні. У зв’язку з низькою конкурентоспроможністю останніх та з метою упередження їх розорення і створення умов для нарощування товарної продукції на основі застосування високопродуктивної техніки й інших засобів виробництва на початку 60-х років було прийнято ряд законодавчо-нормативних актів, спрямованих на формування у сільському господарстві GAEC – об’єднань по спільному веденню господарства. GAEC – некомерційна юридична особа, своєрідний виробничий сільськогосподарський неприбутковий кооператив. Відповідно до закону об’єднання по спільному веденню господарства мають за мету «спільне здійснення робіт, співставних з тими, які існують в господарствах сімейного типу…»[1]. Тобто, утворене фермерськими господарствами, некомерційне об’єднання функціонує за правилами сімейної ферми, забезпечуючи всім своїм чле-

156


нам право власника на землю, засоби виробництва, вироблену продукцію і дохід від її реалізації та робочі місця. За законом, GAEC може об’єднувати від 2-х до 10-ти фермерських господарств, що дозволяє формувати достатньо великі виробничі структури, які відповідають потребам сучасних технологій і техніки. Однак воно не може бути лише сімейним. На практиці, як правило, об’єднуються 3–5 господарств, близькі за територіальним розміщенням своїх земельних ділянок. У доповнення до GAEC Декретами № 88-119 від 21 січня і № 86-987 від 8 серпня 1986 р. легалізовані некомерційні сільськогосподарські підприємства з обмеженою відповідальністю (EARL) [2]. EARL – неприбуткове товариство, яке може мати не більше 10 осіб. Воно є об’єднанням користувачів сільськогосподарських земель для спільної діяльності, а не товариством капіталів. Загальна площа складених ділянок у EARL не може перевищувати 6 мінімальних площ землекористування 1. Товариства можуть формуватися, на відміну від GАЕС, і сім'єю. Наразі дев’ять з десяти EARL є сімейними, тобто, утвореними співкористувачами земель, що належать до однієї родини. Така форма об’єднання дозволяє своїм членам виділити професійну діяльність від домашньої, об’єкт діяльності від родового маєтку, оптимізувати відповідальність суб’єкта господарювання перед третіми особами і сплату податків. У разі, якщо член сім’ї не бажає стати компаньйоном, об’єднання надає йому можливість працювати найманим працівником. Організація внутрішньої діяльності економічних відносин в EARL здійснюється за такими ж принципами, як і в GAEC. Усі об’єднання, крім GАЕС, мають право залучати капітал асоційованих членів – не користувачів угідь в обсязі, що не перевищує частки у статутному капіталі, яка належить співкористувачам, що дає можливість покращувати інвестиційні можливості зазначених структур.

1 Мінімальна площа землекористування одним господарством встановлюється державним органом для кожної зони окремо залежно від комплексу місцевих умов. У середньому це 17-25 га.

157


У користуванні GАЕС і EARL знаходиться більше 43% сільськогосподарських угідь. З урахуванням цивільних об’єднань SCEA й інших малопоширених об’єднань усіма такими структурами обробляється половина земель в аграрному секторі Франції (табл.). Динаміка розвитку некомерційних виробничих об’єднань та їх землекористування в аграрному секторі Франції, 1988-2005 рр. 1988 р. 2000 р. 2005 р. Організаційноземлекорисземлекорисземлекорисправова кількість, кількість, кількість, тування, тування, тування, форма тис. тис. тис. тис. га тис. га тис. га Індивідуальні 544,0 20672,0 275,0 14045,4 215,8 11869,0 господарства GАЕС 37,6 3108,0 41,5 4980,0 42,9 5706,0 EARL 1,4 96,6 55,1 4794,0 65,1 5859,0 SCEA й інші форми 22,6 2465,2 21,2 1721,2 22,4 2994,0 виробничих об’єднань

Джерело: Agreste – Enguete structure 2005,recensements agricoles 2000 (meme echantillon) et 1988.

Виробничі об’єднання Франції увібрали в себе значну частину фермерських господарств: якщо у 1988 р. їх налічувалося 544 тис., то у 2005 р. – 215,8 тис. У загальній кількості господарств усіх форм частка індивідуально-сімейних господарств зменшилася з 89% у 1988 р. до 62% у 2005 р. Водночас кількість об’єднань GAEC за цей період збільшилася з 37,6 тис. до 42,9 тис., що у процентному співвідношенні становить відповідно 6% і 12%. Значного поширення за цей час одержали EARL – їх частка зросла з 0,2% до 19%, а кількість – з 1,4 тис. до 65,1%. Середня площа у більшості таких об’єднань становить 90-130 га тоді як середня площа сімейних ферм – 51-52 га. [3, p. 22-23]. Виробничі об’єднання зазначених організаційно-правових форм створюють сприятливі умови для передачі дольової участі від старшого до молодшого покоління фермерських сімей, сприяють оволодінню молодими практикою управління під наглядом досвідчених фермерів. Тут надаються можливості для почергових вихідних днів і відпусток. У Польщі Законом «Про кооперативне право» (1982 р.) легалізовані сільськогосподарські виробничі кооперативи (RSP –

158


Rolnicze Spółdzielnie Produkcyjne) [4], об’єктом діяльності яких визначено ведення спільного господарювання об’єднаних фермерських господарств. Членами кооперативу можуть бути власники, користувачі або орендарі сільськогосподарських земель, а також працівники, що мають кваліфікаційні навички і можуть бути корисними для кооперативу. Працездатний член кооперативу зобов’язаний працювати у кооперативі. Члени його сім’ї можуть бути працевлаштовані лише як наймані працівники. При створенні сільськогосподарського виробничого кооперативу мінімальна кількість членів – не менше 5 чол., участь у прийнятті рішень – рівна для всіх, участь у накопиченому капіталі та відповідальність членів – виходячи з кількості внесків. Частина загального доходу після покриття витрат і відрахувань до відповідних фондів підлягає розподілу між членами кооперативу відповідно вкладеному капіталу. Наразі у Польщі функціонує близько 700 виробничих кооперативів, а чисельність членів яких – біля 42 тис. [5]. Працюючих посезонно членів сімей кооперативу налічується близько 8 тис. чол. Середній розмір складених членами кооперативу ділянок становить 350 га, в них працюють в середньому по 60 осіб. Загальними ознаками відзначених вище й інших організаційноправових форм об’єднань сільськогосподарських товаровиробників, поширених у західноєвропейських й інших країнах, є те, що: – виробничі об’єднання у сільському господарстві – це некомерційні об'єднання осіб для спільних дій, а не об’єднання капіталів для одержання прибутку; – земля в усіх формах об'єднань залишається власністю його членів (учасників), колективні формування не володіють земельними угіддями, а лише їх обробляють; – некомерційні принципи функціонування виключають прибуткове оподаткування об'єднань – платниками податку є лише члени об'єднання; – створення будь-якого виробничого об'єднання з метою спільного ведення господарства не тягне за собою зміну об'єкта і бази оподаткування; – прибуток об’єднання належить кожному члену пропорційно вкладеному капіталу, праці і витратам на управління;

159


– члени об'єднання зобов'язані брати трудову участь в його діяльності, що гарантує їм робочі місця, а участь в розподілі доходів – ефективну зайнятість; – члени об'єднань несуть солідарну або обмежену відповідальність залежно від особливостей організаційно-правової форми такого об'єднання. З метою стимулювання фермерських господарств до об’єднання для спільного ведення виробничої діяльності держави передбачають комплекс стимулів. Наприклад, французьким фермерам у разі створення GAEC надаються значні податкові пільги (до 50% від загальноприйнятих); вони звільняються (повністю або частково) від сплати гербових зборів; їм встановлені більші ліміти позик і менші відсоткові ставки; субсидії, які виділяються членам новоутворених GAEC, на 10–20 % вищі, ніж для одноосібних господарств; при формуванні об’єднання держава субсидує до 50% інвестицій в основний капітал. В Україні більше мільйона особистих селянських господарств приєднали земельні ділянки, одержані в КСП в рахунок земельних паїв, і набули розміру тих малих фермерських господарств Франції, Польщі, Італії і мільйонів інших, які знайшли вихід для адаптації до досягнень науково-технічного прогресу і функціонування в агресивному ринковому середовищі у формуванні виробничих об’єднань для спільного ведення сільськогосподарської діяльності. Для наших господарств такого виходу немає через відсутність легалізованих некомерційних виробничих структур, які поширені у світовій практиці. Ліквідувати цю прогалину – нагальне завдання науковців, вищих органів управління, що опікуються сільським господарством, та вітчизняних законодавців. Список використаних джерел 1. Code rural. Chapitre III. Les groupments agricol l’exploitation en commun. Paris, 1997. – P. 651–654. 2. Code rural. Chapitre IV. L’exploitation agricol a responsabilite limitee. Paris, 1997. – P. 654–655, 709–710. 3. L’agriculture, la foret et les industries agroalimentaires. Ministere de l’agriculture et de la peche SERVISE CENTRAL DES ENQUETES ET ETUDES STATISTIQUES . – Paris, 2007, p. 172.

160


4. USTAWA z dnia 16 września 1982 r. Prawo spółdzielcze / Kancelaria Sejmu. – Warszawa. – 43 s. 5. Rolnicze Spółdzielnie Produkcyjne. URL: https://www.krs.org.pl/ index.php/ruch-spodzielczy-sp-1235027509/brane-spodzielcze/rolniczespodzielnie-rolnicze.

П.М. МУЗИКА, доктор економічних наук, професор В.А. ЧЕМЕРИС, доктор економічних наук, доцент В.І. ДУШКА, кандидат економічних наук, доцент В.Л. МАКСИМ, кандидат економічних наук, старший викладач Львівський національний університет ветеринарної медицини та біотехнологій імені С.З. Гжицького

ЕКОНОМІЧНЕ ОБГРУНТУВАННЯ ПЕРЕРОБКИ ОРГАНІЧНИХ ВІДХОДІВ У ТВАРИННИЦТВІ НА ОСНОВІ ТЕХНОЛОГІЇ ВЕРМИКУЛЬТИВУВАННЯ Переробка органічних відходів на основі впровадження технології вермикультури належить до інноваційних видів підприємницької діяльності, який не набув значного поширення в Україні. Більшість підприємств з виробництва продукції вермикультури відносяться до малого бізнесу з річним оборотам капіталу до Ї2 млн грн. Одержана продукція від вермикультивування органічних відходів становить значну цінність для розвитку екологічно чистого сільського господарства. Зародження вермикультури як біотехнологічного напряму сільськогосподарської науки розпочалося в 50-ті роки минулого століття у США. В наш час у багатьох країнах світу: Італії, Китаї, Угорщині, Польщі, Японії, США та на Кубі штучне розведення дощових черв'яків поставлено на промислову основу з метою утилізації органічних відходів і одержання екологічно безпечного добрива [1].

161


Основними видами продукції вермикультури є біогумус, або вермикомпост, біомаса черв’яка та рідкий субстрат біогумусу (вермичай). Для організації виробництва біогумусу використовуються різноманітні види органічних відходів, серед яких найбільш поширеними є гній сільськогосподарських тварин та послід птиці, рослинні відходи (листя, трава, овочі, фрукти), відходи деревообробної промисловості (тирса, опилки), відходи грибних виробництв, пивна дробина, харчові відходи тощо. Найбільш цінною сировиною для організації вермикультури є органічні відходи, які продукуть сільськогосподарські тварини. Від вибору сировини, на основі якої буде вироблятися субстрат, залежить собівартість кінцевої продукції вермикультури. З метою підвищення родючості ґрунтів та охорони навколишнього середовища органічні відходи агропромислового комплексу доцільно переробляти методом вермикультивування в “Біогумус”, органічне добриво нового покоління, шляхом підбору необхідної кількості, співвідношення компонентів і оптимізації технологічних режимів вермикультивування [3, с. 54]. Виробничий процес у галузі вермикультивування, як і в інших галузях, здійснюється за участі в ньому, крім вермикультури (червоних дощових каліфорнійських черв’яків), робочої сили, основних і матеріальних оборотних засобів виробництва [2, с. 166]. Використання якісного біогумусу для удобрення зернових культур, овочів, ягідних та фруктових насаджень сприяє підвищенню їх урожайності на 15-35%. На відміну від інших органічних добрив, ефект від вермикомпосту одержують уже в поточному виробничому циклі. Зростання урожайності сільськогосподарських культур є одним із основних чинників підвищення економічної ефективності функціонування аграрних підприємств, відповідно якісний біогумус користується усе більшим попитом серед агровиробників. Екстенсивні технології вермикультивування не потребують значних капіталовкладень, однак для створення нового високоефективного підприємства з використанням інтенсивних технологій та без залучення орендованих основних фондів з виробничою потужністю не менше 1000 т біогумусу за рік необхідно близько 270 тис. дол. США стартового капіталу. Основна частка у струк-

162


турі основного капіталу припадає на виробничі та адміністративні будівлі. Проте організація вермикультури як додаткового напряму виробництва у вже існуючих підприємствах потребуватиме значно менших інвестицій. Вартість маточного поголів’я та комплектів необхідного обладнання у новоствореному господарстві не перевищує 10%. 1. Напрями капіталовкладень для організації переробки до 2000 т органічних відходів на продукцію вермикультури Напрями капіталовкладень Будівлі та споруди Комунікації Машини та обладнання Маточні сім’ї каліфорнійського черв’яка Субстрат Вода Електроенергія Паливно мастильні матеріали Упаковка Кошти на рахунках для забезпечення виплат заробітної плати, оренди, організації продажу продукції та ін. Інші капіталовкладення Разом

Джерело: Власні дослідження.

Вартість, дол. США 154548 2944 40800 12032 25110 708 325 2593 5093

Структура, % 57,42 1,09 15,16 4,47 9,33 0,26 0,12 0,96 1,89

22123

8,22

2889 269164

1,07 100

Собівартість продукції вермикультури залежить від дії багатьох технологічних та економічних чинників. До найбільш вагоміших із них відносять вибір власне технології вермикультувування, яка визначає обсяг капіталовкладень на організацію виробництва, кількість залучених працівників для виконання технологічних робіт. Важливим чинником витрат є також структура субстрату і вартість його складових. У структурі операційних витрат понад 80% становлять виробничі, з них більше третини – це вартість субстрату для виробництва біогумусу. На оплату праці з нарахуваннями і амортизація необоротних активів припадає відповідно 28 та 30% виробничих витрат. Витрати від іншої операційної діяльності на половину складаються з вартості утримання адміністративного персоналу. Всього за рік новостворене підприємство понесе до 88 тис. дол. США операційних витрат, які будуть компенсовані чистою виру-

163


чкою від реалізації продукції вермикультури на суму понад 142 тис. дол. США. 2. Виручка від реалізації продукції вермикультури Джерела доходів Біогумус Біомаса черв’яка Вермичай Разом

Обсяг, т 1000 112 84,7 1196

Джерело: Власні дослідження.

Ціна за 1 т, дол. США 111 332 19 Х

Вартість реалізованої продукції, дол. США 111000 37184 1569 149753

Структура доходу, % 74,19 24,75 1,047 100

У структурі доходу від продажу продукції вермикультури основну частку складає біогумус (Табл. 2). На реалізацію черв’яка для кормових цілей припадає близько четверті усіх доходів від вермикультури. Проте, слід зазначити, що реалізація біомаси черв’яка для риболовецьких цілей і розведення дозволить підвищити її частку у структурі доходу. 3. Економічна ефективність переробки органічних відходів у тваринництві на основі технології вермикультивування Необхідна сума капіталовкладеннь, дол. США Обсяг виробництва біогумусу, т Обсяг субстрату для червяків, т Продуктивність 1 маточної групи червяків за рік (переробки субстрату в біогумус), т Плановий обсяг виробництва продукції вермикультури, т -біогумусу -біомаси черв’яка плановий коефіцієнт товарності біомаси черв’яка товарна маса черв’яка -обсяг збору рідкого субстрату біогумусу, м. куб. Чиста виручка, дол. США Виробничі витрати, дол. США Валовий прибуток, дол. США Витрати від іншої операційної діяльності, дол. США Операційний прибуток, дол. США Амортизація, дол. США Чистий грошовий потік (Cash-flow), дол. США Рентабельність виробництва, % Рентабельність продажу, % Рентабельність інвестицій, % Термін окупності, років

Джерело: Власні дослідження.

269164 1000 1695 1,5 1017 148,3 0,75 111,2 84,7 142268 72195 70073 15796 54277 21720 75997 75,18 36,24 28,07 3,54

Вартісні показники економічної ефективності та інвестиційної привабливості виробництва продукції вермикультури розраховані

164


у цінах 2018 року. Прогнозований чистий прибуток від реалізації продукції складе близько 54 тис. дол. США за перший рік, що дозволить забезпечити рівень рентабельності виробництва 75%, а рентабельності продажу перевищить 36%. Рентабельність інвестованого капіталу досягне 28%, відповідно період окупності складе близько 3,5 років. Отже, вермикультура відноситься до перспективних видів агробізнесу із значним потенціалом розвитку. Основні види продукції вермикультивування формують цінну сировинну базу для виробництва органічно чистої сільськогосподарської продукції. За результатами дослідження встановлено, що для організації переробки до 2000 т органічних відходів в новоствореному підприємстві на основі впровадження технології вермикультури необхідно 270 тис. дол. США. інвестицій, які прогнозовано окупляться за 3,5 роки та забезпечать підприємство щорічним чистим грошовим потоком від реалізації продукції вермикультури на суму понад 76 тис. дол. США. Рентабельність продажу досягне близько 36%. Список використаних джерел 1. Самаріна І. Підземний орач [Електронний ресурс]. – Режим доступу: www.agro-business.com.ua/agronomiia-siogodni/1156-pidzemnyiorach.html. 2. Сендецька О. Ефективність виробництва і застосування органічних добрив “біогумус” виготовлених методом вермикультивування / О. Сендецька //Вісник ТНЕУ. – 2014. – № 1. – С. 164-171. 3. Сендецький В. Переробка органічних відходів у біогумус методом вермикультивування / В. Сендецький // Збірник наукових праць ННЦ “Інститут землеробства УААН” Випуск 12. – 2009. – С. 50-55.

165


О.О. НЕПОЧАТЕНКО, доктор економічних наук, професор, ректор Д.В. НАГЕРНЮК, кандидат економічних наук, доцент кафедри Уманський національний університет садівництва

НЕСІЛЬСЬКОГОСПОДАРСЬКА ЗАЙНЯТІСТЬ В СІЛЬСЬКІЙ МІСЦЕВОСТІ Сьогодні українське село перебуває у стадії трансформації, яка зумовлена розвитком нових технологій в сільськогосподарському виробництві та структурними змінами в економіці України. На даний момент, одними з найбільш гострих проблем села, є працевлаштування сільських мешканців, стимулювання розвитку малого бізнесу в сільській місцевості та підвищення якості життя сільських жителів. В умовах загального скорочення зайнятості в аграрному секторі доцільною є переорієнтація, диверсифікація видів діяльності тут як за рахунок виробництва певних товарів, так і продукування суспільних благ і послуг. Альтернативні форми зайнятості надають додаткові можливості для повнішого та результативнішого використання трудових ресурсів домогосподарств, підвищення їх доходів. Несільськогосподарська зайнятість є важливим джерелом зайнятості на селі та можливістю підвищити доходи сільського населення, а відтак і стандарти життя в селах України. В більшості розвинених країн жителі поселень, які формально вважаються сільськими, зайняті переважно поза межами сільського господарства. У США, наприклад, лише 8% працюючого населення, яке проживає на сільських територіях, зайняте у сільському господарстві, сільськогосподарському обслуговуванні, лісовому і рибному господарстві, в той час як 23% – у промисловості і будівництві, 44 % – торгівлі і обслуговуванні. В Україні майже все сільське населення займається часто неефективним малопродуктивним сільським господарством. Тому розвиток зайнятості в несільськогосподарському секторі сільської місцевості повинен стати стрижнем політики розвитку сільських територій.

166


Сільські території України традиційно асоціюються із низьким рівнем економічного розвитку та відсталістю. Більша частина сільської молоді намагається виїхати до міст в пошуках «кращого життя», тобто кращих зручностей, соціальної та фізичної інфраструктури, тощо. Несільськогосподарська зайнятість може запропонувати альтернативи для розвитку робочої сили або професійного розвитку, які для окремих осіб є більш привабливими ніж сільське господарство. Сільські території, на яких спостерігається зростання несільськогосподарської зайнятості, змінили характеристики сільського середовища. Торгівля несільськогосподарською продукцією, транспортні мережі та широке коло послуг, орієнтованих на виробничі, споживчі та розважальні потреби, значно посилюють зв’язки між містами та їхніми околицями. Врештірешт, це не тільки надає сільським жителям кращі економічні можливості, а й зменшує розрив у якості життя між селом та містом. Розвиток різних видів несільськогосподарської зайнятості в сільській місцевості поряд із зниженням рівня безробіття, дає можливість позбутися ще кількох важливих соціальних та економічних проблем, зокрема: зменшиться соціальна напруженість у суспільстві, викликана різкою диференціацією доходів. Безробітні селяни ні в якому разі не повинні звикати до пасивного становища, інакше вони втратять будь-які стимули змінювати життя на краще; через підвищення зайнятості, зросте купівельна спроможність селян, а за рахунок цього розшириться коло та збільшиться обсяг споживання сільськогосподарської та промислової продукції, надання соціальних послуг; збільшаться надходження до сільських бюджетів, що дасть змогу формувати бюджети розвитку, а не проїдання. Маючи гроші і реально здійснюючи відновлення та розвиток соціальної інфраструктури, допомагаючи соціально вразливим категоріям населення, сільська рада підвищить свій статус і відновить повагу населення до влади; підвищення зайнятості збільшує доходи населення, які можуть бути інвестовані в соціальну інфраструктуру села, в сферу надання платних послуг. Заходи диверсифікації сільської економіки несільськогосподарського характеру охоплюють види діяльності, що безпосередньо пов’язані з сільськими територіями, а не з сільським господарством. Вони передбачають: розвиток сільського зеленого тури-

167


зму, розвиток народних промислів, виготовлення сувенірної продукції, відновлення та розвиток соціальної інфраструктури, розвиток біоенергетики, розміщення промислових та переробних підприємств. Одним із видів несільськогосподарської зайнятості є сільський зелений туризм, який містить цілий комплекс послуг – від здавання житла в оренду, надання повного чи часткового пансіону до розважальних послуг (катання на конях, баня, мисливство, демонстрування етнічних традицій тощо). У світовій практиці сільський зелений туризм розглядається як альтернатива традиційному сільському господарству за розмірами отриманих прибутків. Інвестиція у сільське господарство починає повертатися через півроку – рік, не скоріше. Інвестиція у сільський туризм починає повертатися з початком туристичного сезону, а його тривалість буде залежатиме від того як ми зможемо організувати туристичний потік. До того ж, розвиток інфраструктури сільського туризму не вимагає таких значних капіталовкладень, як інші види туризму і може здійснюватися за рахунок коштів самих селян без додаткових інвестицій. Головною фігурою в забезпеченні функціонування сільського зеленого туризму, в організації відпочинку на селі виступає сільська родина, яка надає житло, забезпечує харчування і знайомить з особливостями сільської місцевості. Практика показує, що для обслуговування одного туриста на стаціонарному маршруті необхідно мінімально три робочих місця. Цілком імовірно, що розвиток агротуристичного бізнесу і супутніх виробництв приведе до закріплення у сільській місцевості молоді, що сприятиме збереженню сформованої системи розселення і відновленню демографічного потенціалу сільських населених пунктів. Наразі важливими є питання пропагування та просування в Україні самої ідеї сільського зеленого туризму в цілому. Насамперед повинні бути активізовані місцеві органи влади щодо підтримки сільського зеленого туризму, які мають зрозуміти, що зелений туризм – це додаткові гроші й поліпшення інфраструктури району. Відповідно вони повинні забезпечувати: розвиток обслуговуючої інфраструктури, забезпечення дорожно-транспортним зв’язком; сприяння ініціативам щодо позначення велосипедних та

168


пішохідних маршрутів, впорядкування пляжних місць; допомога в організації регіональних ярмарок, виставок; проведення навчальних семінарів, тренінгів; допомога з інформаційним забезпеченням (реклама, друкування брошур про туристичний потенціал регіону та його окремих районів, адреси агротуристичних господарств тощо); сертифікація садиб. Реалізація відповідних заходів дасть змогу отримати необхідні знання з сільського зеленого туризму всім тим, хто вже розпочав цю справу або має бажання та можливості її розпочати. Активізувати туристичну діяльність в сільській місцевості та значно збільшити приплив туристів можливо за наявності партнерських стосунків влади, бізнесу та професійних громадських організацій, діяльність яких пов’язана з розвитком сільського туризму, сільськогосподарських дорадчих служб, а також власників агротуристичних садиб та їх добровільних об’єднань у різних сферах – з метою розроблення і впровадження ефективних регуляторів залучення і використання туристичних ресурсів сільської місцевості та створення конкурентоспроможного національного туристичного продукту. Розвиток народних промислів має важливе значення для диверсифікації сільської економіки та покращення потенціалу самозайнятості сільського населення. Підтримка ширшого застосування знань і умінь існуючих та залучення нових майстрів допоможе популяризувати народні ремесла й поширити знання і навички виготовлення предметів народно-ужиткового мистецтва серед молоді. Заходи, які необхідно запровадити з метою подальшого розвитку народних промислів включають: створення приватних підприємств і ремісничих кооперативів; запровадження схем мікрокредитування як додаткового джерела фінансування місцевих народних промислів; створення доступного ринку реалізації виробів ужиткового мистецтва, зокрема включення майстрів і центрів ремесел до мережі туристичних продуктів. Крім сільського господарства, вагомою складовою сільської економіки та джерелом робочих місць є соціальна інфраструктура. Її стан можна охарактеризувати, як стан занепаду: щорічно зменшується кількість наявних об’єктів, а існуючі не забезпечують надання послуг належної якості. Це негативно впливає на якість

169


життя на селі та обмежує коло можливого працевлаштування населення села. Відновлення соціальної інфраструктури дасть синергетичний ефект: не лише створення нових робочих місць для сільських безробітних, але й забезпечення гідних умов життя і праці в сільській місцевості, що привабить молодь та сприятиме її закріпленню на селі. Ще одним стратегічним напрямом диверсифікації сільської економіки є розміщення промислових та обслуговуючих підприємств у сільській місцевості. Соціальний ефект від цих заходів можна спостерігати не тільки завдяки створенню нових робочих місць, а й через можливість відновлення соціальної інфраструктури завдяки коштам, що будуть поступати у місцеві бюджети як податки новостворених підприємств. Можливі заходи для реалізації цього завдання передбачають: створення регіональних інвестиційних фондів; розробку техніко-економічних обґрунтувань, концептуальних, дизайнерських і управлінських рішень для новостворених підприємств; підтримку створення регіональних гарантійних фондів; впровадження механізму відшкодування відсотків за кредитами на створення нових видів економічної діяльності. Пропоновані напрями сприятимуть продуктивній зайнятості сільського населення, підвищенню рівня його матеріального добробуту і покращенню соціальних стандартів життя, а також дозволять забезпечити економічне зростання та підвищити інвестиційну привабливість сільських територій.

170


Ю.О. НЕСТЕРЧУК, доктор економічних наук, декан факультету С.Ю. СОКОЛЮК, завідувач кафедри Уманський національний університет садівництва

ФОРМУВАННЯ ТА РЕАЛІЗАЦІЯ МЕХАНІЗМУ ГАРМОНІЙНОГО ІННОВАЦІЙНОГО РОЗВИТКУ АГРАРНИХ ПІДПРИЄМСТВ Інноваційні перетворення, в результаті яких ростуть невизначеність і ризик, водночас розширюють багатоваріантність підходів до формування та гармонізації механізму стратегічного управління інноваційним розвитком підприємства. Висока динаміка суспільних потреб, науково-технічного прогресу, інтенсивність конкуренції та інші чинники середовища вимагають від усіх учасників ринку активізації інноваційної діяльності, формування та реалізації ефективних гармонійно-інноваційних стратегій. Нововведення для підприємства стають основою творчого процесу, який зумовлює зростання продуктивності праці, збільшення робочих місць. Шляхом адаптування стратегії розвитку підприємства до особливостей зовнішнього середовища, досягаються успіхи у комерціалізації інновацій. Тому формування та гармонізація механізму стратегічного управління інноваційним розвитком підприємства є одним з основних чинників, що забезпечує ефективне функціонування господарюючих суб’єктів в умовах глобальної конкуренції. Гармонізація інноваційної діяльності підприємств аграрного сектору є важливим чинником успішності їх роботи, а також одним з показників і об’єктів управління. Інноваційний прогрес вносить радикальні зміни в традиційні методи здійснення виробничо-господарської діяльності, а найпомітнішими його проявами у межах підприємств аграрного сектору економіки України починаючи з 2000 р. є [1]: - нарощування обсягів виробництва продукції сільського господарства шляхом збільшення продуктивності сільськогосподарських культур і тварин, що забезпечує істотне розширення присутності держави на світовому аграрно-продовольчому ринку;

171


- підвищення ресурсовіддачі на фоні триваючої загальної деградації матеріально-технічної бази підприємств аграрного сектору та у зв’язку з використанням окремими сільськогосподарськими товаровиробниками ефективніших видів технічних засобів; - зростання ролі великих аграрних підприємств та інтегрованих аграрно-промислових структур у забезпеченні позитивної динаміки виробництва продукції в галузі, а також їх структурних змін внаслідок переважно експортної орієнтації таких підприємств; - динамічний розвиток екологічно-орієнтованих аграрних підприємств; - підвищення енергозбереження, особливо у сфері промислової переробки продукції аграрно-промислового виробництва, за рахунок переходу окремих підприємств аграрного сектору на використання альтернативних видів палива з відходів їх основної діяльності. Регресивними проявами результатів інноваційного розвитку підприємств аграрного сектору слід вважати подальше погіршення стану земельних і водних ресурсів внаслідок широкого застосування інтенсивних технологій виробництва сільськогосподарської продукції, недотримання необхідної пропорційності у розвитку галузей рослинництва і тваринництва, а також порушення культури землеробства; загострення проблем безпечності продовольства і невизначеності щодо аграрно-продовольчої продукції, що має інноваційну складову; зростання цін на продовольство (у тому числі, як наслідок збільшення глобального енергетичного попиту). Розвиток підприємств аграрного сектору на інноваційній основі пов'язаний не лише з позитивними змінами в обсягах і структурі виробництва аграрно-промислової продукції, рівня ресурсовіддачі та енергозбереження у процесі виробництва, але й несе в собі регресуючі зміни. Адже прагнення до стійкого нарощування обсягів виробництва та експорту певних видів сільськогосподарської продукції (в тому числі з використанням технологій, безпечність яких сумнівна) передбачає виникнення загроз для здоров’я населення країни і стану її природних ресурсів у зв’язку з посиленням антропогенного навантаження внаслідок інтенсифікації агропродовольчої діяльності та неконтрольованого використання у сільськогосподарському виробництві недостатньо перевірених інноваційних технологій. Стрімке та глобальне розширення сфер біое-

172


нергетики та органічного виробництва, у свою чергу, також провокує зростання цін на аграрно-промислову продукцію внаслідок зменшення пропозиції продовольства, а також випереджаючого зростання цін на екологічно чисту продукцію порівняно зі звичайною. До того ж в Україні значні вкладення в науково-дослідні розробки і модернізацію капіталу в аграрному секторі нині здійснюються лише обмеженою кількістю великих підприємств. Прослідковується поступове зниження рівня впровадження наукових розробок і втрата потенціалу вітчизняної науки у сфері генетичних (насіннєвих і племінних) ресурсів. Наявний стан інноваційної діяльності в аграрному секторі відображає одночасно декілька проблем: неефективне використання інноваційного потенціалу; відсутність інституційних передумов комерціалізації новацій; недосконалість організаційних механізмів підтримки державою інноваційної діяльності [37]. Слід констатувати, що інноваційний розвиток проходить певні етапи нерівномірно, з чітко вираженими періодами зростання та спаду, кількісних і якісних змін в економіці, позитивних і негативних тенденцій, що спонукає до його розгляду у певному часовому проміжку [2]. Інноваційний розвиток стимулюється у процесі досягнення вищого рівня науково-технічного прогресу та потребує формування відповідних спонукальних факторів: які класифікуються за окремими ознаками. Необхідною умовою ефективного функціонування підприємств аграрного сектору є «розробка принципово нових моделей розвитку підприємства, які ґрунтуються на гармонійному поєднанні поточної виробничої діяльності з потенційними можливостями майбутнього економічного розвитку на базі використання прогресивної техніки та технології, впровадженні новітніх систем управління підприємством, комплексному підході до розроблення та впровадження нововведень, забезпечення прогресивних інноваційних змін та переорієнтації на інноваційний тип розвитку» [3]. Виходячи з цього, забезпечення сталого розвитку підприємств аграрно-промислового виробництва вбачається шляхом формування ефективного механізму інноваційного розвитку, який, як

173


зазначає Л. Демиденко, повинен стимулювати внутрішні і зовнішні фактори впливу на суб’єкти інноваційної діяльності [4]. З урахуванням тенденцій сьогодення виокремлено вимоги щодо відповідності механізму інноваційного розвитку підприємств аграрного сектору його стратегічним орієнтирам: орієнтованість на кінцевий результат діяльності підприємства; можливість державного регулювання пріоритетів тих чи інших цілей; пристосованість до існуючих диспропорцій та суперечностей зовнішнього і внутрішнього середовища; стимулювання прагнення трудових колективів і окремих працівників до ефективної діяльності. Загальним результатом функціонування механізму інноваційного розвитку є чітко сформована послідовність етапів, яка, забезпечуючи реалізацію стратегії гармонійного інноваційного розвитку підприємств аграрного сектору, стимулює інноваційну діяльність та сприяє досягненню їх інноваційної активності. Такий механізм дозволяє отримати синергічний ефект, адже створюються умови прогресивного розвитку підприємств аграрного сектору на інноваційній основі. Інновації, в такому випадку, виступають в якості стимулу для подальшого розвитку підприємств аграрнопромислового виробництва та дають їм змогу лідирувати у своїх ринкових нішах, а також виходити на світові ринки. Отже, успішна діяльність підприємств аграрного сектору в сучасних ринкових умовах багато в чому залежить від їх здатності до інноваційного розвитку, що є єдиним шляхом створення в Україні системи трансферу технологій за результатами фундаментальних та прикладних досліджень, які мають бути трансформовані в систему прискорення капіталізації науково-інноваційних досягнень. І cаме інноваційний розвиток виступає запорукою конкурентоcпроможноcті підприємств аграрного сектору на зовнішньому і внутрішньому ринках. Список використаних джерел 1. Шубравська О. Інноваційний розвиток аграрного сектора економіки України: теоретико-методологічний аспект. Економіка України. 2012. № 1. С. 27-35. 2. Гудзь О.Є. Гармонізація механізму стратегічного управління інноваційним розвитком підприємства. Глобальні та національні

174


проблеми економіки. 2015. Вип. 3. С. 272-277. URL: http://www.global-national.in.ua/ archive/3-2015/57.pdf. 3. Толстова А.В., Огненна Х.В. Теоретичні аспекти формування механізму інноваційного розвитку промислового підприємства. Науковий вісник Міжнародного гуманітарного університету. URL: http://www.vestnik-econom.mgu.od.ua/journal/2016/21-2016/24.pdf. 4. Демиденко Л.М. Організаційно-економічні напрями інноваційного розвитку сільськогосподарських підприємств. Науковий вісник Херсонського державного університету. Серія «Економічні науки». 2016. Вип. 20. Ч. 1. С. 72-75.

В.М. ОНЕГІНА, доктор економічних наук, професор, завідувач кафедри Харківський національний технічний університет сільського господарства імені Петра Василенка

ІННОВАЦІЙНА ДІЯЛЬНІСТЬ СУБ’ЄКТІВ ГОСПОДАРЮВАННЯ ТА ЇЇ ІНСТИТУЦІЙНІ ОСНОВИ Сталий розвиток та конкурентоспроможність суб’єктів господарювання в умовах активних технологічних змін, глобалізаційних процесів неможливі без активізації інноваційної діяльності. Інституційні основи закладають правові, економічні та організаційні засади управління інноваційною діяльністю, форми стимулювання державою інноваційних процесів. Інституційне забезпечення інноваційної діяльності має перетворитися на каталізатор генерації та імплементації інновацій, кількісних та якісних змін в стані продуктивних сил, підвищення конкурентоспроможності національних виробників, поліпшення якості життя населення. Проблематика інноваційної діяльності в економіці України, її аграрному секторі розглядалася в працях Ю. Лупенка, К. Прокопенко, Л. Федулової, О. Шубравської та інших [3, 6, 7]. Але зміни у господарській діяльності, пов’язані з новітніми технологічними й структурними викликами, потребують подальшого опрацювання

175


наукових засад та практичних рекомендацій удосконалення інституційних основ інноваційної діяльності. Відповідні законодавчо-нормативні акти та програмні документи інституційні основи інноваційної діяльності суб’єктів господарювання утворюють. Слід відзначити увагу в регуляторній політиці в Україні до інноваційної діяльності та прийняття низки нормативних актів стосовно її організації, регулювання та стимулювання. У Постанові Верховної Ради України «Про концепцію науково-технологічного та інноваційного розвитку України» № 916-XIV від 13 липня 1999 р, Законах України «Про інноваційну діяльність» від 04 липня 2007 р. № 40-IV, «Про інвестиційну діяльність» від 18 вересня 1991 р. № 1560-ХІІ, «Про пріоритетні напрями інноваційної діяльності» від 08 вересня 2011 р. № 3715VI, Розпорядженні Кабінету Міністрів України № 680-р від 17 червня 2009 р. «Про схвалення Концепції розвитку національної інноваційної системи» були відображені основні засади державної інноваційної політики [1]. Як окремий пріоритет визначені «Аграрна наука, освіта, інновації та дорадчі послуги» у Єдиній комплексній стратегії розвитку сільського господарства та сільських територій на 2015–2020 роки [2]. Аналіз законодавчих актів з питань інноваційної діяльності показав, що багато їх положень не відповідають сучасній практиці господарювання, є нечіткими, іноді суперечливими і таким чином гальмують перехід її суб’єктів на інноваційну модель розвитку, становлення та утвердження національної інноваційної агропродовольчої системи. Зокрема, у Законі України «Про інноваційну діяльність» остання визначена як «діяльність, що спрямована на використання і комерціалізацію результатів наукових досліджень та розробок і зумовлює випуск на ринок нових конкурентоздатних товарів і послуг» [1]. Але за таким визначенням діяльність з генерації наукових ідей, наукових досліджень і розробок не підпадає під визначення інноваційної. Закон України «Про інвестиційну діяльність» таким чином трактує інноваційну діяльність: «Інноваційною діяльністю є сукупність заходів, спрямованих на створення, впровадження, поширення та реалізацію інновацій відповідно до Закону України «Про інноваційну діяльність» з метою отримання комерційного та/або соціального ефекту, які здійсню-

176


ються шляхом реалізації інвестицій, вкладених в об'єкти інноваційної діяльності» [1]. Це визначення охоплює сферу створення інновацій, але пов’язує її безпосередньо із здійсненням інвестицій та одночасно апелює до Закону України «Про інноваційну діяльність». Закон України «Про інноваційну діяльність» трактує поняття «інноваційна продукція» як нові конкурентоздатні товари чи послуги, що відповідають вимогам, встановленим цим Законом, «інноваційний продукт» як результат науково-дослідної і (або) дослідно-конструкторської розробки, що відповідає вимогам, встановленим Законом» [1], але ці визначення та передбачені вимоги потребують уточнення, зокрема, з оцінки конкурентоспроможності продукції, яка вперше виходить на ринок, перехресного зв’язку з поняттям «інноваційний проект», захисту прав інтелектуальної власності. Положення Цивільного кодексу України від 16 січня 2003 р. [1], що визначають зміст прав інтелектуальної власності не враховують сучасного різноманіття об’єктів інтелектуальної власності, їх економічних властивостей, особливостей захисту в інформаційній економіці. Окремо, слід звернути увагу на положення Закону України «Про основні засади державної аграрної політики на період до 2015 року» від 18 жовтня 2005 р. N 2982-IV, в яких перелічені складові аграрного сектору таким чином: «сільське та рибне господарство, харчова промисловість і перероблення сільськогосподарських продуктів (далі – аграрний сектор), аграрна наука і освіта, соціальна сфера села, їх матеріально-технічне та фінансове забезпечення» [1]. Це положення не містить однозначності щодо включення аграрної науки, освіти, соціальної сфери села, матеріально-технічного та фінансового забезпечення до складу аграрного сектору. При такому стані інституційного забезпечення інноваційної діяльності установи аграрної науки можуть не підпадати під передбачені стимулюючі заходи для підприємств (установ) аграрного сектору, що провадять інноваційну діяльність. Багато положень нормативних та програмних документів щодо прискорення інноваційної діяльності не підкріплюються відповідними механізмами їх реалізації. Зокрема, не виконуються положення Закону України «Про наукову і науково-технічну діяль-

177


ність» щодо бюджетного фінансування науки на рівні 1,7% ВВП [1]. Так, витрати на науково-технічну сферу в Україні у 2017 р. становили 0,45% ВВП, у тому числі за рахунок коштів державного бюджету – лише 0,16% ВВП. У країнах ЄС (28) у 2015-2017 рр. витрати на наукові дослідження та розробки в середньому дорівнювали 2,03% ВВП [4]. Бюджетне фінансування наукових досліджень, прикладних наукових та науково-технічних розробок через Міністерство аграрної політики та продовольства України у 2017 р., за нашими розрахунками, дорівнювали 0,02% вартості випуску у сільському господарстві та 0,04% валової доданої вартості, створеної у сільському господарстві [5]. Отже, аналіз інституційних основ інноваційної діяльності суб’єктів господарювання в аграрному секторі дає підстави для таких його оцінок: по-перше, у законодавчо-нормативних актах не забезпечено чіткості трактувань, повноти та сучасності їх змісту; по-друге, більшість положень залишаються не підкріпленими відповідними механізмами реалізації; по-третє, необхідним є розроблення та прийняття сучасного закону щодо засад державної аграрної політики, в якому між іншими положеннями мають бути відображені засади та пріоритети державного регулювання інноваційної діяльності в аграрному секторі. Список використаних джерел 1. База даних «Законодавство України» / ВР України. URL: http://zakon1.rada.gov.ua (дата звернення 20.04.2019). 2. Єдина комплексна стратегія розвитку сільського господарства та сільських територій на 2015–2020 роки. URL: http://minagro.gov.ua/node/16025#building (дата звернення: 20.04.2019). 3. Лупенко Ю.О. Пріоритетні напрями інноваційної діяльності в аграрній сфері України. Економіка АПК. 2014. №12. С. 5–11. 4. Наукова та інноваційна діяльність. Статистичний щорічник за 2017. Київ: Держстат України, 2018. 178 с. URL : http://www.ukrstat.gov.ua/druk/publicat/kat_u/2018/zb/09/zb_nauka_20 17.pdf (дата звернення 20.04.2019).

178


5. Онегіна В.М., Вітковський Ю.П., Кравченко Ю.М. Фінансове забезпечення в стратегічному управлінні інноваційним розвитком. Актуальні проблеми інноваційної економіки. 2018. №3. С. 74-79. 6. Федулова Л.І. Інноваційна економіка. Київ: Либідь, 2006. 480 с. 7. Шубравська О.В., Прокопенко К.О. Поширення агроінновацій у контексті забезпечення ефективного галузевого зростання. Економіка АПК.2018. №2. С.71-76.

І.В. ОХРІМЕНКО, доктор економічних наук, професор, проректор Київський кооперативний інститут бізнесу і права

МЕТОДИЧНІ ПІДХОДИ ДО ОЦІНКИ РЕЗЕРВІВ ПІДВИЩЕННЯ ЕКОНОМІЧНОЇ ЕФЕКТИВНОСТІ ГОСПОДАРСЬКИХ ФОРМУВАНЬ Обов’язковим етапом роботи з підвищення економічної ефективності господарського формування за рахунок залучення резервів є кількісна та якісна оцінка таких резервів. Її метою є визначення приросту ефекту, який буде досягнутий в результаті використання виявлених резервів. Досягнення мети забезпечуватиметься виконанням таких завдань: · встановлення додаткових витрат, яких потребуватиме залучення виявлених резервів; · оцінка розміру таких витрат; · визначення додаткових результатів господарювання, досягнутих за рахунок використання додаткових витрат; · оцінка додаткових результатів; · співставлення додаткових витрат та додаткових результатів; · економічна інтерпретація отриманої інформації. Попри те, що в межах даних тез йдеться про оперативнотактичні резерви, результати використання яких проявляться в найближчій перспективі, окрім витрат поточного характеру залучення резервів може потребувати і витрат, які належать до капітальних.

179


Загалом же аналіз статей та елементів витрат, які використовуються для калькулювання собівартості продукції в сільськогосподарських підприємствах показує, що залежно від залучення тих чи інших резервів зростання витрат може стосуватися практично їх усіх. Таким чином, виконання завдання з встановлення додаткових витрат по кожному виду резервів буде відбуватися окремо. Так, для використання біологічних резервів такими витратами насамперед будуть кошти на придбання високоякісного сортового насіння в рослинництві та сім’яного матеріалу для запліднення в тваринництві. Щодо тваринництва, то сюди можуть бути віднесені і такі витрати капітального характеру як придбання нових високопродуктивних тварин. Резерви технологічні потребуватимуть витрат, які стосуватимуться, перш за все, додаткового придбання чи використання технологічних матеріалів – добрив, кормів, засобів захисту рослин та тварин. До цієї групи резервів також належатимуть витрати на проведення додаткових технологічних операцій – пальне та оплата праці. Витрати на зрошування та осушування, вапнування та гіпсування також можуть бути віднесені до капітальних витрат, які забезпечать додаткові результати вже в наступному виробничому циклі. На перетині технологічних та організаційних лежатимуть резерви по чіткому дотриманню технологічних регламентів, наприклад, термінів проведення робіт. Сюди ж відноситься і сумлінність виконання таких робіт. Витратами, які забезпечуватимуть використання таких резервів, будуть кошти для матеріального стимулювання за результати роботи. Такі ж витрати лежатимуть і в основі залучення інших організаційних резервів. Основна частина витрат для залучення технічних резервів будуть витратами капітальними. Придбання нової техніки та обладнання забезпечить поліпшення результатів господарювання, принаймні їх натуральної складової, і в поточному і в наступних виробничих циклах. Наведений перелік можливих витрат є орієнтовним і не претендує на повноту. Так, до перелічених груп витрат слід додати і ті, які підприємство понесе внаслідок додаткової роботи, пов’язаної із збільшенням виробничих результатів господарювання – зрос-

180


тання обсягів збору, транспортування, доробки та зберігання продукції тощо. Після встановлення додаткових витрат наступним завданням буде їх кількісна оцінка. Для частини витрат така оцінка здійснюватиметься на основі науково обґрунтованих норм та нормативів – кількість і склад необхідних добрив, кормів, насіннєвого матеріалу, засобів захисту. Інша частина витрат ґрунтуватиметься на нормативній базі самого підприємства – кількість пального та сума матеріального стимулювання. Ще інша визначатиметься методом експертних оцінок – скільки для підприємства необхідно техніки для дотримання усіх технологічних регламентів. Результатом оцінки додаткових витрат буде їх загальна сума в грошовому виразі. Тому ті із них, які будуть визначені в натуральних одиницях, мають бути відповідним чином оцінені. Попри технологічну простоту такої роботи її важливість не варто недооцінювати. Неправильно визначена сума додаткових витрат може призвести як до неотримання очікуваних від залучення резервів результатів, так і до помилкової їх інтерпретації. Достовірність грошової оцінки необхідних ресурсів для аналізованого виробничого циклу забезпечує такий напрям економічної роботи як прогнозування, яке дозволяє здійснювати оцінку в цінах аналізованого періоду. Не зупиняючись на методичних аспектах самого прогнозування, які викладені нами в інших публікаціях, зазначимо лише, що на сьогоднішній день єдиного джерела прогнозованих цін на ресурси в Україні не існує, тому всю необхідну інформацію підприємство отримує, виходячи зі своїх інформаційних можливостей та аналітичних здібностей. Разом з тим, незважаючи на такий, на перший погляд, недостатньо науковий підхід до прогнозування цінових параметрів, використання прогнозованих цін все ж буде ефективнішим ніж ретроспективних, що вказує на необхідність цієї роботи. Оцінка результатів господарювання, отриманих від використання резервів здійснюється окремо по кожному виду таких результатів. Першими в цьому переліку будуть результати виробничі, тобто кількість додатково отриманої продукції. Максимальний їх розмір на одиницю площі (поголів’я) дорівнюватиме різниці між генетичним потенціалом рослин (тварин) та рівнем, досягну-

181


тим на підприємстві до залучення резервів. Проте на практиці такий розмір буде швидше теоретичний, оскільки небагато знайдеться підприємств, які б дотримувалися усіх умов досягнення генетичного потенціалу. Тому при визначенні майбутніх виробничих результатів на підприємстві повинні враховувати наскільки їхні умови відрізняються від рекомендованих і аналізувати як це відобразиться на результатах. Крім того, беруть до уваги рекомендації по впливу на урожайність (продуктивність) тих чи інших заходів: як зміниться урожайність за конкретного збільшення кількості добрив; як зміниться продуктивність за даної зміни структури раціону; як зміняться виробничі результати за оптимізації переліку та термінів виконання технологічних операцій і т.д. Також велике значення матиме власний досвід господарювання та досвід підприємств, що вже використовували в своїй практиці даний вид резервів. Наведені методи, безперечно, не дадуть стовідсоткового результату, оскільки всі фактори випливу передбачити неможливо, проте їх комплексне використання дозволить отримати інформацію, придатну для її повноцінного ефективного використання. Наступними результатами після виробничих будуть економічні. До них ми відносимо грошові надходження від реалізації додатково отриманої продукції (додаткову виручку) та додатковий прибуток. Саме вони визначатимуть ефективність виробничих результатів, показують успішність господарювання. Оцінка економічних результатів здійснюється на основі результатів виробничих та використання методів прогнозування. Зокрема, виручка являтиме собою добуток кількості додаткової продукції та прогнозованої ціни на неї. Прогнозування майбутньої ціни здійснюватиметься аналогічно до прогнозування цін на ресурси при вартісній оцінці витрат. Розраховуючи таким чином грошові надходження, слід брати до уваги і місце підприємства на ринку та його рівень товарності, оскільки не завжди вся додатково вироблена продукція обов’язково перетвориться в додаткові грошові надходження. Визначивши виручку та знаючи суму витрат, необхідних для її отримання, нескладно буде розрахувати і прибуток, який, як правило, виступатиме узагальнюючим вартісним показником у разі оцінки результатів від впровадження резервів.

182


Попри логічність та завершеність ланцюжка витрати-виручкаприбуток, до результатів використання резервів може бути віднесений і показник валового доходу, як результат соціального характеру. Збільшення валового доходу - джерело для збільшення суми коштів, що можуть бути спрямованими на підвищення оплати праці, яка в сільськогосподарському виробництві, як уже зазначалося у вступі, вдвічі менша, ніж у середньому по країні. Поліпшення ситуації з оплатою зробить сільське господарство більш привабливим для найманих працівників, що в свою чергу дозволить говорити про паралельне використання і резервів кадрового характеру. Іншим результатом використання резервів виступає підвищення фінансово-економічної стійкості підприємства. Поліпшення його результатів господарювання дозволяє внести зміни також в політику запасів підприємства, що проявлятиметься у збільшенні як матеріальних, так і фінансових резервів (резерви як запаси). Таким чином, підприємство стає менш вразливим до різких несприятливих змін на ринку. Порівнювати додаткові витрати найбільш зручно з економічними результатами, причому такий результат як прибуток фактично і являє собою інформацію для визначення ефективності використання резервів. Проте в кожному конкретному випадку можуть бути свої вимоги до його розміру, а тому зростання рентабельності, скажімо на 1 %, для керівництва підприємства може бути недостатньою підставою для проведення роботи із виявлення та залучення резервів. Таким чином, отримані результати в своїй сукупності повинні бути так оцінені, щоб рішення про їх достатність чи недостатність приймалося на основі достовірної інформації.

183


О.І. ПАВЛОВ, доктор економічних наук, професор, завідувач кафедри І.О. ПАВЛОВА, кандидат економічних наук, старший інспектор відділу Одеська національна академія харчових технологій

БРЕНДИНГ СІЛЬСЬКИХ ТЕРИТОРІЙ ЯК ПОЛІФУНКЦІОНАЛЬНИХ ПРИРОДНИХ ТА СОЦІАЛЬНО-ПРОСТОРОВИХ УТВОРЕНЬ Поліфункціональна природа сільських територій набуває стратегічного значення для соціально-економічного розвитку України в умовах подолання сировинної моделі розвитку агропродовольчого виробництва та підвищення економічної спроможності об’єднаних територіальних громад. В переліку різноманітних функцій сільських територій, що обумовлені їх наявними ресурсами та місцеположенням, ключову роль відіграють базові функції, які набувають відповідного статусу з урахуванням суспільного призначення цих природних та соціально-просторових утворень (рис. 1). Основу трьох з чотирьох базових функцій сільських територій складають земельні ресурси, різноспрямоване використання яких сприяє диверсифікації сільської економіки, яка крім сільського господарства, переробки його продукції також пов’язана з розвитком на селі оздоровчо-рекреаційної та туристичної діяльності, що в свою чергу створює умови для розвитку галузей соціальної сфери. Запропонований полікомпонентний підхід до комплексного використання ресурсного потенціалу сільських територій дозволяє поєднати аграрну складову сільського розвитку з його екологічною та соціальною складовими. Брендинг сільських територій в емпіричному (функціональнодіяльнісному) контексті постає як інструмент маркетингу та функція менеджменту у його об’єктному процесному та функціональному проявах. Процесний прояв брендингу представлений етапами створення бренду, його просування в ринковому середовищі та впровадження в соціальну практику. Брендинг у його функціона-

184


льному прояві – це інструментарій маркетингу, технології та комунікаційні канали менеджменту, які застосовуються для забезпечення конкурентоспроможності сільських територій у суперництві за людські ресурси, інвестиції та туристів з використання бренду як нематеріального активу та соціального капіталу.

Рис. 1. Функції сільських територій в контексті їхнього суспільного призначення Отже характеристика сільських територій в контексті брендингу перебуває у площині їх відмінних рис й конкурентних переваг, які асоціюються з предметом брендингу, що відбиваються в бренді. Бренд акумулює та відображає їх географічні, природнокліматичні, соціокультурні, історичні особливості та специфічні функції, завдяки яким формується не тільки лояльне ставлення до нього споживачів, а й спотворюється у їх свідомості привабливий образ сільських територій як життєвого простору, місця здійснен-

185


ня господарської діяльності, вкладання інвестицій та відвідування туристами. В науковій літературі відмінні особливості сільських територій тлумачяться як фактори територіальної ідентичності (рис. 2) [1, с.112].

Рис. 2. Класифікація факторів територіальної ідентичності Серед вказаних на рисунку 2 факторів територіальної ідентичності основоположну роль відіграють стабільні фактори, які складають основу маркетингового потенціалу сільських територій й мають суттєве значення для їх поліфункціональної презентабельності. Таким чином можна зробити висновок про те, що брендинг сільських територій є креативним управлінським засобом позиціювання сільських територій як поліфункціональних природних та соціально-просторових утворень. Список використаних джерел 1. Визгалов Д. В. Что такое бренд города? /Д. В. Визгалов // Муниципаль-ная власть. – 2011. – № 3. – С. 108–114.

186


Г.П. ПАСЕМКО, доктор наук з державного управління, професор, завідувач кафедри Харківський національний аграрний університет імені В.В. Докучаєва

АГРАРНА РЕФОРМА ЯК МЕТОД ДЕРЖАВНОГО РЕГУЛЮВАННЯ АГРАРНИХ ВІДНОСИН Оскільки суспільні відносини щодо використання обмежених ресурсів, насамперед землі, для виробництва агропродовольчої продукції завжди перебувають у русі, – трансформуються та якісно змінюються, час від часу між ними й продуктивними силами суспільства виникають суперечності, які найчастіше усуваються шляхом проведення аграрної реформи. Етимологія терміна «реформа» бере свій початок від фр. reforme та лат. reformare, що означає перетворення [1]. Найчастіше під реформою розуміють спеціально організовані та проведені державою перетворення соціально-економічних відносин, форм власності, способів ведення господарської діяльності тощо, які не торкаються основ існуючого суспільного ладу. Таким чином, аграрну реформу можна вважати одним із кардинальних методів державного регулювання аграрних відносин, застосування якого спрямовано на забезпечення досить швидкої зміни основних характеристик аграрної економіки, перш за все відносин власності. Згідно з цим, трактування аграрної реформи як автономного від держави процесу трансформації економічних відносин в аграрній сфері є не зовсім коректним, оскільки видозміна відносин між економічними суб’єктами, пов’язана із зміною поведінки, є швидше еволюцією, ніж реформуванням. Необхідність здійснення аграрних реформ, як форми державного впливу на виробничі відносини в суспільстві, обумовлюється існуванням фундаментальних суперечностей суспільного розвитку, тобто суперечностей, що торкаються не лише інтересів певного прошарку населення, а є загрозою існування всього суспільства. Безумовно, в процесі історичного розвитку суспільства в окремі періоди на перший план виходили інтереси селян або панів-

187


ної еліти, але все ж сутнісною метою держави завжди були цілісність суспільства і запобігання соціальним катаклізмам. Досягнення соціальної злагоди неможливе поза межами продовольчої безпеки, досягнення якої останніми роками нерозривно пов’язане з діяльністю держави [2]. На думку А.-К. Сена [3], держава здатна розв’язати продовольчу проблему лише за умови економічної незалежності та налагодження такої системи аграрних відносин, яка забезпечить створення необхідної продовольчої бази. Безпосередніми детермінантами продовольчої безпеки виступають розвиток аграрного виробництва на підставі ефективного використання земельної власності та державна агропродовольча політика, націлена на започаткування позитивних зрушень в сільському господарстві [4]. Досить часто ключовою ланкою цих перетворень виступають аграрні реформи в широкому розумінні цього слова, тобто зміна під впливом держави економічних відносин не лише між безпосередніми учасниками аграрного виробництва, але і всієї системи економічних відносин, яка впливає на це виробництво і забезпечує його загальносоціальну кінцеву ефективність. Подолання та запобігання продовольчим кризам, які були притаманні всій історії людства, є кінцевою метою здійснення аграрних реформ, але предметом реформування, незважаючи на різні причини виникнення продовольчої проблеми у кожний конкретно-історичний період, звичайно виступали аграрні відносини в цілому або окремі їх складові (відносини власності, орендні відносини, земельні відносини, виробничі відносини тощо). Здійснення аграрних реформ було і залишається надзвичайно складним соціально-економічним явищем, яке, без перебільшення, змінює життя всієї країни. Є, принаймні, декілька основних причин, що обумовлюють цю складність. По-перше, незважаючи на те, що ініціатором і провідником реформ є держава, її не можна вважати єдиним суб’єктом аграрної реформи, суб’єктами також виступають безпосередні виробники, бо саме їм приходиться змінювати усі складові елементи притаманного їм способу життя (соціокультурні, побутові, поведінкові, правові, політичні, економічні тощо).

188


По-друге, при здійсненні аграрної реформи слід виходити з того, що визначальною ланкою реформування є реформування відносин власності на землю, від чого залежить якісне оновлення всіх інших елементів аграрних відносин і аграрної сфери взагалі. При цьому не слід ототожнювати всю складну систему аграрних відносин лише з відносинами земельними, і в той же час не можна ставити під сумнів їх значущість і фундаментальну роль у розвитку аграрної економіки. Відносини власності на землю є найбільш консервативною і суперечливою складовою аграрних відносин, унаслідок чого їх реформування завжди викликає велику соціальну напругу. По-третє, специфіка аграрних відносин і їх системний характер обумовлюють неприйнятність здійснення аграрного реформування радикальними засобами, особливо такими, що ігнорують необхідність активної підтримки перетворень з боку широких мас сільського населення, оскільки доля аграрних реформ залежить від того, як їх настанови будуть упроваджені на практиці. Якщо аграрна реформа ставить на меті створення конкурентного середовища (без чого неможливо дати поштовх розвитку ринкових відносин) за рахунок організації селянських (фермерських) господарств, то серед її заходів мають бути й такі, що спрямовані на підтримку селянської кооперації. Така підтримка мала б здійснюватися у нормативно-правовій, фінансовій, матеріальній, консультативній та інформаційній формах. Так само, як на початку ХХ ст., німці їздили в Росію переймати досвід створення кооперативів, у кінці цього століття українці повинні були знайомитися заново з практикою функціонування кооперативних об’єднань у зарубіжних країнах за підтримки держави. Потенційна суперечливість і тенденція до ускладнення економічних інтересів аграрних товаровиробників сприяє виникненню різноманітних форм господарювання і форм власності в сільському господарстві, але разом із цим зберігається фундаментальне значення селянських (фермерських) господарств як основи забезпечення стійкості сільського укладу, джерела підприємницьких здібностей і багатовікового землеробського досвіду. Недооцінка специфіки дрібнотоварного виробництва і спрощений підхід до здійснення аграрної реформи з боку держави обу-

189


мовили її суперечливий і незавершений характер. Так, концептуально визначивши курс реформування на створення фермерських господарств, діяльність яких у зарубіжних країнах вказувала на їх високу адаптивність і життєздатність, держава не забезпечила реалізацію цієї концепції матеріальною підтримкою. Значна кількість фермерських господарств має дуже незначні розміри, що, безумовно, обмежує їх фінансову та конкурентну спроможність. Взагалі поза реформою залишилися присадибні господарства селян, які, не отримуючи ніякої бюджетної допомоги. Відсутність адекватного матеріально-технічного забезпечення селян, які отримали у власність земельні наділи (паї), фактично позбавила їх можливості здійснити господарське освоєння цієї власності і так само, як після реформ 1861 р. і 1906 р., малоземелля примусило українських селян у ХХІ столітті здавати свої наділи в оренду власникам капіталу. На цій основі досить швидко виникли дві основні форми ведення сільського господарства – великотоварна, притаманна сільськогосподарським підприємствам різних організаційно-правових форм, які вели господарську діяльність на власних і орендованих землях, і дрібнотоварна, характерна для фермерських (селянських господарств) і особистих господарств населення. Характер орендних відносин, що склалися між власниками земельних паїв і власниками великих сільськогосподарських підприємств, свідчить не лише про конфліктність інтересів суб’єктів цих відносин, але й вказує на прорахунки держави в частині розроблення інституційного забезпечення ринку оренди землі і землекористування взагалі. Недостатніми виявилися права і можливості держави щодо управління земельними ресурсами, хоча на момент проведення реформ держава повинна була мати законодавчо закріплені права щодо управління земельними відносинами в аграрній сфері. Слід зазначити, що право держави на регулювання землекористування ніколи не ігнорувалося під час здійснення аграрних реформ в історичному минулому. Аграрна реформа, як точка біфуркації в розвитку аграрних відносин, завжди включає в себе сукупність декількох альтернативних напрямків розвитку сільського господарства, кожен з яких

190


може стати реальністю. Процес вибору такого напрямку суспільством може бути досить тривалим і протягом усього цього періоду об’єктивною необхідністю є існування багатоукладності та різноманіття форм власності в аграрній сфері економіки. Роль держави, у цьому зв’язку, полягає у виявленні історичної та економічної перспективності певного укладу і сприянні його розвитку [5]. Кінцевою метою аграрних реформ, сформульованою з позицій необхідності забезпечення суспільних інтересів, є забезпечення продовольчої безпеки як фундаментальної передумови соціальної злагоди у суспільстві. Розв’язання цієї проблеми є критерієм результативності аграрних реформ і регулятивної спроможності самої держави. Список використаних джерел 1. Пасемко Г.П. Державне регулювання аграрних відносин в умовах соціально-економічних трансформацій [моногр.] / Г.П. Пасемко. – Х.: Міськдрук, 2012. – 260 с. 2. Пасемко Г.П. Державне регулювання відносин власності на землю як складової аграрних відносин / Г. П. Пасемко // Вісник ХНАУ. Серія «Економічні науки». – 2013. – №3. – С.35 – 43. 3. Пасемко Г.П. Проблеми державного регулювання аграрних відносин в ідеях економістів-лауреатів Нобелівської премії / Г. П. Пасемко // Державне будівництво [Електронне видання]. − 2008. − №1. − Режим доступу: http://www.kbuapa.kharkov.ua. 4. Пасемко Г.П. Теоретичні засади формування продовольчої безпеки / Г. П. Пасемко, Т. М. Лозинська // Механізми ефективного розвитку економіки аграрної сфери АПК України: [моногр.] / [редкол. Л. М. Анічин, Г. О. Андрусенко, Г. І. Мостовий та ін.; за заг. ред. проф. Л. М. Анічина.] – Х.: Вид-во ХарРІ НАДУ «Магістр», 2006. – С. 221 – 256. 5. Пасемко Г.П. Критерії оцінювання та показники результативності державного регулювання аграрних відносин / Г. П. Пасемко, Т. М. Лозинська // Вісник ХНАУ. Серія «Економічні науки». – 2015. – №2. – С. 31–40.

191


Ю.В. ПАСІЧНИК, доктор економічних наук, професор, провідний науковий співробітник Національний науковий центр «Інститут аграрної економіки»

ТРАНСФОРМАЦІЯ БІЗНЕС-МОДЕЛЕЙ АГРОПРОМИСЛОВИХ ФОРМУВАНЬ Зважаючи що Україна має значні потенційні можливості вирощування та переробки сільськогосподарської продукції, є актуальним завданням поєднання цих складових. Зазначимо, що володіючи 42,7 млн. га земель сільськогосподарського призначення, де 41,0 млн га перебуває під мораторієм (дані за 2016 р.) [1], вирощуючи 33,6 млн. т плодів, овочів, ягід (дані за 2016 р.) [2], відсоток їх переробки, згідно середньозваженої оцінки експертів, складає не більше 15 %. Водночас, За даними Zion Market Research у 2014 р. частка консервованих овочів та фрукті в світовому ринку продуктів харчування становила 20%. [3]. Зважаючи на широкий асортимент цієї сільськогосподарської продукції в Україні, є доцільність значно більших обсягів переробки, проте цьому заважають різні чинники. Універсальні рекомендації щодо поліпшення такої ситуації аргументовано пропонує М. Щербата: «…створення і практичне впровадження власне національної моделі реформування аграрного бізнесу загалом й земельних відносин зокрема; забезпечення багатоукладності виробництва на селі за рахунок розвитку підприємств різних форм господарювання; підвищення ефективності господарювання і закріплення України як конкурентоспроможного гравця на світовому аграрному ринку; введення в систему ринкових відносин і вартісних опосередкувань особистих селянських господарств, які вийшли за межі «самозабезпечувальної» моделі функціонування тощо» [4]. Беручи до уваги актуальну необхідність переробки цієї продукції запропоновано модель (рис).

192


Стратегії розвитку ринку агропродукції та продуктів її переробки

глобальні

Модулі

світові регіональні

інформаційний

збір інформації, зберігання, комплектування

загальнодержавні

сировинний

площі посіву, врожайність, збір

регіону

інноваційний

місцеві

переробки

продуктивність ліній, можливий випуск

територіальної громади

маркетинг

оцінка дій конкурентів, обсяги продаж

агроформувань

фінансовий

собівартість, прибуток, результат

інформація про нові сорти, обладнання та технології

Прогнозування аналіз результатів маркетингового року

аналіз результатів фінансового року

оцінка розвитку внутрішнього та зовнішнього ринку

перспективи виробництва

виявлення фінансових результатів

Логіко-структурна схема формування бізнес-моделі агропромислових формувань Реалізація цієї бізнес-моделі агропромислового формування базується на врахуванні існуючих стратегій розвитку, реальних та потенційних можливостях агроформувань. Зважаючи, що важливу роль у забезпеченні розвитку відіграє прогнозування, зосередимось саме на цій складовій. Як відомо, у виробництві сільськогосподарських культур на рівні агроформування використовуються сезонні, короткострокові, середньострокові та довгострокові види прогнозів, причому довгостроковий поки що широкого застосування в Україні не знайшов, хоча на рівні держави в інших країнах вони є найбільш затребуваними. Період прогнозування залежить від особливостей здійснення господарської діяльності конкретного агроформування. Так, коли передбачається закладка саду для вирощування певних сортів кісточкових, то це період визна-

193


чається часом, необхідним для настання плодоношення, що може тривати до семи років. Якщо необхідно здійснити прогноз обсягів збору овочів, застосовується маркетинговий або фінансовий рік. При прогнозуванні використовуються такі методи як екстраполяція, моделювання, експертиза. Моделювання визнано найбільш оптимальним методом, тому що є можливість отримання найбільш достовірних результатів, хоча враховуючи особливості агропромтслового виробництва, думка експертів також може бути наближеною до сприйнятливого рівня. Перед прогнозуванням необхідно здійснити підготовчі дії – ознайомитись із конкретною ситуацією, підготувати необхідні дані, визначитись із методами, обумовити принципи тощо. Щодо принципів, то Сич З.Д., Барабаш О.Ю., Носко В.Л. обумовлюють їх комплекс із 11 пунктів, зокрема: «…використання гідротермічного показника у формуванні продуктивності фітомаси, враховуючи при цьому сукупну дію факторів — тепла і вологи за відповідного рівня сонячної енергії; врахування відповідної грунтово-кліматичної зони, в якій будуть вирощувати овочеві культури; необхідність формування в полі відповідного фотосинтетичного потенціалу (ФП), тобто оптимальної площі листків на 1 га, яка здатна до фотосинтезу протягом певного періоду; використанні в овочівництві законів землеробства; створення оптимальних умов забезпечення вологою через врахування водопостачання рослин; обов’язковість дотримання постулату, що овочі повинні стати не тільки їжею, а й ліками; створення вихідної бази даних та їх автоматичного використання, що неможливо без комп’ютерів і математичного апарату для програмування врожаю» [5]. Для реалізації процесу моделювання при прогнозуванні обсягів вирощування культур та виробництва консервованої продукції подамо окремі варіанти для розрахунків. Передусім визначаємо складові стратегії. n

S a = å Ai i- 1

де: Sa – стратегія; A – складові стратегії; i=1, n – кількість складових.

194

(1)


Однією із складових може бути виключно отримання максимального прибутку. n

AS1 = å Pi ® max

(2)

i =1

де: Pi – прибуток від видів діяльності. В свою чергу загальний прибуток від видів діяльності розраховується так:

Pi = C1 P1 + C 2 P2 + C n Pn

(3)

де: C1 – обсяг виробництва першого виду діяльності; P1 – прибуток від розрахункової одиниці першого виду діяльності; Cn – обсяг виробництва n-го виду діяльності; Pn – прибуток від розрахункової одиниці n-го виду діяльності; Якщо завданням складової стратегії є розширення ринків збуту то має дотримуватись вимога n

R j £ å Cn ³ B j

(4)

j =1

де: Rj – сприйнятливий рівень обсягів реалізації продукції на відповідних ринках збуту; Bj – критерій, вирахуваний за співвідношенням ціна/якість При реалізації цих видів стратегії відповідно, формуються варіанти бізнес-моделей, які в свою чергу можуть базуватись на економіко-математичному моделюванні, в тому числі і із використанням методу найменших квадратів (МНК) та регресійної моделі, побудованої згідно статистичних даних за попередні роки та обчисленої за допомогою засобу «Аналіз даних» MS EXCEL. Список використаних джерел 1. Огляд стану земельних відносин в Україні. Випуск 27 лютого 2017 р., Держгеокадастр. URL. https://land.gov.ua/wp-content/ uploads/2017/03/Land-Review-Monthly_3_final-1.pdf. (Дата звернення -10.05.2019).

195


2. Покращення доступу українського агробізнесу до експортних ринків. Дослідження проведене в рамках проекту ФАО/ЄБРР. URL. https://east-fruit.com/storage/research_contents/pdf/6b/5b43cbe0ace08.pdf. (Дата звернення -10.05.2019). 3. Досліження: Ринок переробки фруктів та овочів активно росте. AGROPORTAL. Управление ростом и развитием во время ухода за овощными культурами: URL. http://agroportal.ua/ua/news/ mir/issledovanie-rynok-pererabotki-fruktov-i-ovoshchei-aktivnorastet/. (Дата звернення -10.05.2019). 4. Щербата М. Ю. Сучасні трансформації ресурсновиробничого потенціалу національної економіки України / М. Ю. Щербата, І. Ю. Гришова // Zbiór artykułów naukowych. Konferencji Miedzynarodowej Naukowo-Praktycznej" Economy. Priorytetowe obszary nauki" (29.11.2015 – 30.11.2015) – Warszawa: Wydawca: Sp. z o.o. «Diamond trading tour», 2015. – str. 34-37. 5. Управление ростом и развитием во время ухода за овощными культурами: Программирование и прогнозирование урожайности овощных культур.: Сич З.Д., Барабаш О.Ю., Носко В.Л. URL. https://agromage.com/stat_id.php?id=502. (Дата звернення 10.05.2019).

196


В. І. ПЕРЕБИЙНІС, доктор економічних наук, професор Полтавський університет економіки і торгівлі Ю. В. ПЕРЕБИЙНІС, викладач Полтавський юридичний інститут Національного юридичного університету імені Ярослава Мудрого

СІЛЬСЬКОГОСПОДАРСЬКІ ОБСЛУГОВУЮЧІ КООПЕРАТИВИ В СИСТЕМІ ГОСПОДАРСЬКОЇ ДІЯЛЬНОСТІ НА СЕЛІ Для сільської обслуговуючої кооперації актуальним є забезпечення фермерських та селянських господарств матеріальнотехнічними ресурсами, розвиток збутової логістики та ін. [3-4; 6-8]. Згідно зі статистичними даними у нашій країні налічується близько 15 млн. домогосподарств. Їх внесок у сільськогосподарське виробництво за підсумками 2016 р. становить 43,0 % [5, с. 9]. Варто вказати на низький, як свідчать обстеження [5, с. 20], рівень їх технічного потенціалу. Зокрема, лише 19,0 % сільських домогосподарств мають якусь техніку. Втім, із загальної кількості технічно оснащених домогосподарств тільки у 23,7 % є трактор із відповідним сільськогосподарським інвентарем (плуг, борона). Лише у деяких обійстях є сівалка (14,5 %), культиватор (13,4 %). Ручну працю для обробітку землі використовують 91,0 % домогосподарств. Обробляють землю лише вручну (в основному з площею обробітку 0,5 га і менше) тільки 8,2 % господарів. Решта домогосподарств використовують технічні засоби і тяглових тварин. Як енергетичний засіб трактор застосовують 80,8 % селян, а коней і волів – 24,8 %. Як свідчить наше спілкування із керівниками сільських територіальних громад Полтавської області, у сільськогосподарських обслуговуючих кооперативах вони вбачають подальші можливості підвищення добробуту сільських мешканців за рахунок повнішого використання потенціалу земельних угідь, розвитку тваринництва.

197


Позитивною тенденцією, як свідчать дані Мінагрополітики [2], є зростання за останні 10 років у 2,6 рази кількості сільськогосподарських обслуговуючих кооперативів – із 486 (станом на 01.01.2009 р.) до 1286 (станом на 01.01.2019 р.). Зокрема, кількість зареєстрованих кооперативів збільшилася: у 2016 р. – на 71, у 2017 р. – на 28, у 2019 р. – на 161. Втім, із загальної кількості зареєстрованих сільськогосподарських обслуговуючих кооперативів діяли лише 54,2-67,2 % (табл.). Динаміка кількості обслуговуючих кооперативів у сільському господарстві України (станом на 1 січня)

Зареєстрованих сільськогосподарських обслуговуючих кооперативів із них діючих, у тому числі: молочарських з обробітку землі та збирання врожаю м'ясних плодоовочевих зернових із надання інших послуг

Джерело: Складено за даними [1, 2].

2018 р.

2019 р.

2019 р. до 2018 р. (+, -)

1125

1286

161

610

735

125

142

186

44

146

162

16

51 79 40 152

35 113 41 198

- 16 34 1 46

Згідно з даними департаменту агропромислового розвитку Полтавської облдержадміністрації [9] станом на 01.01.2018 р. в області зареєстровано 51 сільськогосподарський обслуговуючий кооператив. Однак діючих кооперативів лише 18, із яких за напрямом діяльності: 10 – молочарських, 5 – з обробітку землі та збирання врожаю, 3 – плодоовочевих. Із них за видами діяльності: 10 – заготівельно-збутових, 8 – багатофункціональних. Підраховано [10], що за чотири роки функціонування п’ять молочних обслуговуючих кооперативів Полтавщини отримали 36,3 млн. грн. за реалізацію молока. Від цих кооперативів до регіональних бюджетів надійшло понад 1 млн. грн, у тому числі ЄСВ

198


(єдиного соціального внеску) 569,5 тис. грн, прибуткового податку — 176,0 тис. грн, єдиного податку — 271,1 тис. грн. З 2018 р. в Україні діє державна програма з відшкодування кооперативам 70% вартості придбаного обладнання, якою скористалися шість сільськогосподарських обслуговуючих кооперативів, два з яких – новостворені. Так, для сільськогосподарських обслуговуючих кооперативів було розширено напрями діяльності, за якими вони можуть отримати урядову підтримку, додавши кооперативи овочеві, із заготівлі і переробки дикорослих ягід, грибів і рослин та продукції бджільництва. Крім того, 70% вартості компенсується не тільки за вітчизняне обладнання, але й техніку для транспортування сільськогосподарських продукції [1]. Проведені нами дослідження [6] дозволяють виділити дві групи причин, що гальмують розвиток обслуговуючої кооперації в Україні: інституційні та соціально-психологічні. До інституційних причин варто віднести такі: – нестабільна державна політика з питань обслуговуючої кооперації; – відсутність належної підтримки формування та розвитку обслуговуючих кооперативів органами місцевої влади; – низька обізнаність населення в питаннях створення та механізмах функціонування обслуговуючих кооперативів. Серед соціально-психологічних причин варто виділити: – неготовність селян брати на себе зобов’язання та нести відповідальність одне перед одним; – психологічні бар’єри на шляху впровадження нововведень; – ментальні особливості нації, що проявляються у схильності до одноосібного управління та господарювання; – історично складене в ході існування колгоспно-радгоспної системи господарювання негативне ставлення до колективних форм організації виробничої діяльності; – зневіра в можливості скласти достойну конкуренцію великотоварному бізнесу та подоланні корупційних схем і бар’єрів; – брак ініціативних та кваліфікованих кадрів на селі. Утім, виважена і послідовна державна політика з розвитку обслуговуючої кооперації, на наш погляд, здатна подолати і соціа-

199


льно-психологічні причини. Однак це справа не одного року, а тривалий і кропіткий процес. Список використаних джерел 1. В Україні зростає кількість обслуговуючих кооперативів, – Віктор Шеремета. – Режим доступу : https://www.kmu.gov.ua/ua/news/ v-ukrayini-zrostaye-kilkist-obslugovuyuchih-kooperativiv-viktorsheremeta. 2. Динаміка розвитку сільськогосподарських обслуговуючих кооперативів. – Режим доступу : http://minagro.gov.ua/node/15750.

3. Иванов С.В. Проблемы развития сельскохозяйственных обслуживающих кооперативов. / С.В.Иванов, Н.Е.Рогоза, В.И.Перебийнос, К.Ю.Вергал. // Современные тенденции в образовании и науке: состояние и перспективы: Сб. мат-лов междунар. науч.-практ. конф. в 4-х томах. – Караганды: КЭУК, 2018. Т. 4. – С. 280-284.

4. Іванов С.В. Розвиток кооперативної системи сільської місцевості. / С.В.Іванов, В.І.Перебийніс, Л.В.Олексенко. // Економіка сьогодні: проблеми моделювання та управління: матеріали VI Всеукр. наук.-практ. Інтернет-конф. (м. Полтава, 15-16 лист. 2016 р.). – Полтава: ПУЕТ, 2017. – С. 56-59. 5. Основні сільськогосподарські характеристики домогосподарств у сільській місцевості в 2017 році: Статистичний бюлетень / Державна служба статистики України. – Київ, 2017. – 80 с. 6. Перебийніс В.І. Розвиток обслуговуючої кооперації: проблеми і перспективи / В.І.Перебийніс, А.В.Світлична. // Модернізація економіки в умовах зростання суспільної свідомості: людинорозмірність, духовність, партнерство, кооперація [Ел. pесурс]: матеріали I Всеукр. наук.-практ. Інтернет-конф. (м. Полтава, 1 лист. 2016 р.). – Полтава: ПУЕТ, 2016. – С. 164-167. 7. Рогоза М.Є. Інтеграційно-кооперативні засади формування моделей сільськогосподарських обслуговуючих кооперативів. / М.Є. Рогоза, В.І. Перебийніс, К.Ю. Вергал. // Випереджаючий інноваційний розвиток : теорія, методика, практика : монографія / за заг. ред. Н.С.Ілляшенко. – Суми : Територія, 2018. – С. 312-328.

200


8. Розвиток сільськогосподарської обслуговуючої кооперації: науково-методичні засади: методичні рекомендації. / С.В. Іванов, М.Є. Рогоза, В.І. Перебийніс, В.І. Ляшенко, А.В. Світлична, Л.В. Олексенко. - Полтава : ПУЕТ, 2017. – 28 с. 9. Сільськогосподарські обслуговуючі кооперативи. – Режим доступу : http://apk.adm-pl.gov.ua/storinka/silskogospodarskiobslugovuyuchi-kooperativi. 10. Створення кооперації — шлях до процвітання села. – Режим доступу : https://poltava.to/project/2469/.

І.В. ПРОКОПА, доктор економічних наук, професор, член-кореспондент НААН, головний науковий співробітник ДУ «Інститут економіки та прогнозування НАН України»

СІЛЬСЬКОГОСПОДАРСЬКА ДІЯЛЬНІСТЬ ДОМОГОСПОДАРСТВ В КОНТЕКСТІ ІНКЛЮЗИВНОГО СІЛЬСЬКОГО РОЗВИТКУ Інклюзивний сільський розвиток передбачає створення сільським жителям умов для використання в господарській практиці землі та інших місцевих ресурсів, адекватний розподіл результатів економічного зростання у сільському господарстві та інших галузях сільської економіки, забезпечення можливості брати участь у суспільному та громадському житті для згуртування громад і дотримання прав людини і, в кінцевому підсумку, веде до подолання економічного, соціального та політичного вилучення людей, які проживають у сільській місцевості. Економічне підґрунтя зазначених процесів формується розвитком сільської економіки, ключовою галуззю якої, незважаючи на неухильну деаграризацією, є і залишатиметься сільське господарство. Як відомо, створювана у сільському господарстві додана вартість не повною мірою спрямовується на досягнення цілей сільсь-

201


кого розвитку: у сільській місцевості залишається лише її частина, а решта у тій чи іншій формі «вимивається». Так, у сільськогосподарських підприємствах працює і отримує заробітну плату чимало міських жителів; вагома частина плати за оренду земельних паїв також виплачується спадкоємцям їх власників, які проживають у міських поселеннях. Щодо прибутків сільськогосподарських підприємств, які сумарно в рази перевищують фонд оплати праці, то на підвищення добробуту і поліпшення умов життя сільського населення спрямовується незначна їх частка. Найвагомішою ж частиною продукованої у сільському господарстві доданої вартості, яка служить економічним підґрунтям сільського розвитку, є змішаний дохід, що створюється у секторі домогосподарств. За нашими розрахунками, вона удвічі більша від тієї суми, яка надходить від корпоративного сектора. Сільськогосподарська діяльність домогосподарств – важливе джерело формування їх сімейних бюджетів. У складі сукупних ресурсів сільських домогосподарств надходження від цієї діяльності відображаються як виручка від реалізації сільськогосподарської продукції і вартість спожитих продуктів харчування, отриманих від особистого господарства. У 2017 р. в середньому по Україні вони становили відповідно 663 грн та 797 грн (разом 1460 грн) на місяць на 1 сільське домогосподарство. В структурі сукупних ресурсів сільських домогосподарств на них припадало 18,1% – третє місце після оплати праці в різних галузях економіки (39,4%) та соціальних трансфертів – пенсій, допомог тощо (20,2%). Подані цифри – це середні показники по усіх сільських домогосподарствах. Статистичні органи поділяють домогосподарства на 10 груп (децильні групи) за показником середньодушових загальних доходів. У першій групі доходи від сільськогосподарської діяльності у 2017 р. становили 714 грн на місяць в розрахунку на одне домогосподарство, у другій-п’ятій групах – у межах 10401380 грн, шостій-сьомій – приблизно по 1500, восьмій-дев’ятій – 1920-1960, а в десятій – майже 2570 грн на місяць. Отже, різниця між десятою і першою децильними групами за цим показником досягала 3,6 рази. Але за часткою згаданих доходів у сукупних ресурсах домогосподарств вона не була такою значною: у першій групі ця частка не перевищувала 16%, а у решти груп коливалась

202


у межах 17,3 – 19,9%, при цьому в десятій групі становила 18%. Різниця в доходах від сільськогосподарської діяльності «найбагатших» і «найбідніших» груп сільських домогосподарств зумовлена насамперед різним розміром їх надходжень від реалізації сільськогосподарської продукції: у десятій групі вони у 8,7 рази більші, ніж у першій. В десятій групі також відчутно більша (в 1,8 р.), ніж у першій, вартість спожитої продукції, отриманої від особистого господарства, але визначальна роль у диференціації сільських домогосподарств за цим показником належить саме виручці від продажу продукції. Відповідний аналіз, проведений за даними 2011 р., підтверджує наявність зазначених явищ і дає можливість оцінити їх зміну в часі. Загалом є підстави стверджувати, що виробництво сільськогосподарської продукції у власних домогосподарствах залишається в Україні вагомим джерелом доходів (сукупних ресурсів) сільського населення незалежно від рівня його матеріального добробуту. Про це свідчить наявність в усіх децильних групах домогосподарств згаданих доходів як у формі грошових надходжень від продажу сільськогосподарської продукції, так і у формі спожитої продукції зі свого господарства. Отже, навіть серед «найбідніших» домогосподарств є такі, що продають вироблену продукцію (очевидно, з метою отримання грошових коштів, потрібних для придбання найнеобхідніших товарів і послуг), а в групі «багатших» також виробляється сільгосппродукція для власних потреб. Упродовж 2012-2017 рр. доходи сільських домогосподарств від сільськогосподарської діяльності в поточних цінах зростали як у цілому, так і в кожній децильній групі. Але їх зростання відбувалося меншими темпами, ніж зростання сукупних ресурсів. Як наслідок, роль сільськогосподарської діяльності у формуванні рівня добробуту сільського населення в цілому зменшується. При цьому збільшення згаданих доходів у першій («найбіднішій») і десятій («найбагатшій) групах відбувалося меншими темпами, ніж в середньому по всій сукупності сільських домогосподарств. Це зумовило деяке зменшення розриву між крайніми групами і зменшення відриву «найбагатших» від решти домогосподарств. Поділ домогосподарств на децильні групи залежно від розміру середньодушових загальних доходів містить дані про обсяг і частку

203


у сукупних ресурсах надходжень від сільськогосподарської діяльності, але не свідчить про їх диференціацію як виробників сільськогосподарської продукції. Для оцінки такої диференціації було здійснено групування сільських домогосподарств за показником доходів від сільськогосподарської діяльності, які фактично відображають обсяг виробленої ними продукції у поточних цінах. При цьому було використано підхід ЄС до типології суб’єктів господарювання у сільському господарстві за їх економічною величиною, яка визначається на основі показника стандартного випуску. Усю сукупність сільських домогосподарств (використано первинні дані вибіркового обстеження статистичними органами умов життя домогосподарств у 2016 р.) поділено на 9 груп. Верхня межа першого (найнижчого) класу економічного розміру виробників сільськогосподарської продукції в ЄС (2 тис. євро) у цьому групуванні взята як мінімальне значення крайньої за зростаючою динамікою (дев’ятої) групи, а решта вибіркової сукупності господарств розбита на 8 груп у межах від 0 до 56,6 тис. грн (2 тис. євро). Групування дало такі результати. Частка сільських домогосподарств, які не виробляють сільськогосподарської продукції (І група) становить 2,3%; частка домогосподарств з обсягом виробництва, еквівалентним: до 100 євро (ІІ група) становить 9,8%; 100,1-250 євро (ІІІ гр.) – 24,4%, 250,1-500 євро (ІV гр.) –23,2%, 500,1-750 євро (V гр.) – 11,4%, 750,1-1000 євро (VІ гр.) – 9,3%, 1000,1 –1500 євро (VІІ гр.) –11,3%, 1500,0-2000 євро (VІІІ гр.) – 5,2%, більше 2000 євро (ІХ гр.) – 3,1%. Такий розподіл свідчить про те, що серед вітчизняних сільських домогосподарств виокремлюються дві поки що невеликі групи, які, з одного боку, зовсім не виробляють сільськогосподарську продукцію, а з іншого – виробляють її в обсягах, що перевищують в еквіваленті суму у 2 тис. євро. В країнах ЄС фермерські господарства з таким обсягом виробництва охоплюється системою облікових даних FAND; вважається, що вони здатні до самовідтворення як самодостатні суб’єкти господарювання в аграрному секторі. Більше третини вітчизняних сільських домогосподарств (ІІ-ІІІ групи) виробляють сільськогосподарську продукцію в обсязі, меншому 250 євро: 94-95% її використовується для власного споживання; ще понад третину (IV-V групи) – від 250 до 750 євро:

204


у них натуральна частина виробництва досягає 78-88%. У цих чотирьох групах (а їх сумарна частка у загальній чисельності сільських домогосподарств досягає 69%) сільськогосподарська діяльність має переважно споживчий характер. Наступні три групи, на які припадає майже 26% сільських домогосподарств, можна характеризувати як напівспоживчі: частка грошових надходжень від продажу сільськогосподарської продукції у них коливається у межах 34-48%. І лише дев’ята група об’єднує переважно товарні домогосподарства – майже 68% загального обсягу виробленої сільськогосподарської продукції вони продають. Обсяг і характер сільськогосподарської діяльності у виокремлених групах домогосподарств істотно корелюють з їх особовим складом. Першу групу, яка не виробляє сільськогосподарську продукцію, складають здебільшого одинокі особи і сімейні пари пенсійного віку (основне джерело їх доходів – пенсії, субсидії, допомоги), решта – одинаки і сім’ї з переважанням працездатних осіб, які мають непогані розміри заробітної плати. Середній склад цієї групи домогосподарств – 1,72 особи. Домогосподарства другої і третьої груп також в середньому невеликі – відповідно 1,56 та 1,7 особи; частка грошових соціальних трансфертів у їх сукупних ресурсах складає 44-38%, ще 20% – це безготівкові трансферти, допомоги грошима і продуктами від родичів та друзів тощо. В інших групах демографічні характеристики домогосподарств поступово поліпшуються і водночас урізноманітнюються джерела формування їх сукупних ресурсів, зокрема зростають частки доходів від оплати праці (четверта-шоста групи) і сільськогосподарської діяльності (шоста-дев’ята групи). Поряд з зазначеним аналіз результатів групування сільських домогосподарств за обсягом виробництва сільськогосподарської продукції показав, що різниця у споживчих характеристиках цих домогосподарств, а саме споживчих витратах в розрахунку на 1 члена домогосподарства, частці вартості продуктів харчування у споживчих витратах, споживанні найголовніших видів продовольства в середньому по виділених групах не надто велика. Найкращі ці характеристики у дев’ятій та першій групах, в інших групах вони коливаються в межах до 25%.

205


Таким чином сільськогосподарська діяльність домогосподарств в сучасних умовах є значною мірою засобом вирівнювання можливостей різних верств сільського населення у формуванні ресурсів, необхідних для задоволення його життєвих потреб, тобто економічним підґрунтям інклюзивного сільського розвитку. Разом з цим існують групи домогосподарств, одні з них, можуть задовільняти свої споживчі потреби, не вдаючись до такого засобу, а з іншого – для яких виробництво сільськогосподарської продукції стає основним видом їх економічної діяльності. Можна вважати, що з часом чисельність цих груп зростатиме, що стане однією з ознак інклюзивності сільського розвитку у його більш широкому вимірі.

Юлюс РАМАНАУСКАС Клайпедский университет, Литва

СЕЛЬСКОХОЗЯЙСТВЕННЫЕ КООПЕРАТИВЫ В НОВЫХ УСЛОВИЯХ Во многих странах кооперативы воспринимаются как средство увеличения доходов фермерских хозяйств (их членов), поскольку государство создаёт для них особую правовую базу и конкретные механизмы их реализации, в том числе использование знаний и информации. В последнее время число зарегистрированных сельскохозяйственных кооперативов в Литве не увеличилось, экономически активных сельскохозяйственных кооперативов очень мало, и нет признаков роста их экономической мощи. Поэтому необходимо сформулировать новые принципы функционирования сельскохозяйственных кооперативов, поскольку они устарели и, следовательно, не позволяют достичь лучших результатов развития. В Литве Закон о кооперативах был принят в 1993 году, т. е. спустя 2 года после восстановления независимости. За эти 2 года были «успешно» приватизированы государственные перерабатывающие предприятия, элеваторы и пр. необходимые фермерам инфраструктурные объекты. А без них фермер был и остаётся хо-

206


зяином не готовых продуктов, имеющим цену на рынке, а – лишь хозяином сырья, т. е. не переработанной продукции. Проблема. Какие меры могут содействовать более быстрому развитию сельскохозяйственных кооперативов? Цель работы – рассмотреть причины медленного развития сельскохозяйственных кооперативов и выявить возможные пути их преодоления. Методика. В работе изучались внутренние и внешние факторы и условия, которые могут существенно влиять на кооперативную деятельность бизнеса. Была проанализирована и обобщена научная литература и правовые документы, проведен анализ различных хозяйств и предприятий в стране. Кроме того, использовались оценки национальных и международных экспертов – руководителей кооперативов и их членов. Во время интервью собраны ответы на открытые вопросы: «Почему медленно создаются и развиваются кооперативы?», «Какие препятствия для развития в вашем кооперативе?» и др. Установлено, что традиционную теорию кооперативов [1, 2] необходимо корректировать, так как она не соответствует происходящим изменениям в период глобализации экономики. Основные принципы кооперативов отличаются от принципов деятельности других коллективных предприятий. Такие принципы, как необходимость членов участвовать в деятельности предприятия (иметь оборот), самостоятельность, выбор и отзыв управления и органов управления, демократии контроля (один член – один голос), не коммерческий характер деятельности, ограниченные доходы от инвестиций, характерны только для кооперативов. Однако не всегда необходимо и полезно придерживаться старых кооперативных принципов, так как безусловное соблюдение их может препятствовать (и препятствует) внедрению новых форм организации и развития предпринимательства. Во всем мире, происходят изменения в экономической жизни, поэтому очевидна необходимость новых научных подходов к традиционным принципам сельскохозяйственных кооперативов [3, 4]. После принятия Закона в Литве начали создаваться кооперативы, их количество постоянно менялось незначительно, и до сих пор их насчитывается приблизительно только 200–220. Количе-

207


ство кооперативов зависит не столько от потребности фермеров, сколько от возможности получить государственную поддержку или поддержку Европейского Союза. Эта поддержка заключалась во всестороннем способствовании созданию новых кооперативов. Напр., долгое время вновь созданному кооперативу компенсировались все затраты, связанные с организацией создания, с оплатой администрации, содержанием бюро и пр. Однако эти усилия не увенчались успехом. Во-первых, начали создаваться небольшие по количеству членов и обороту кооперативы, которые, конечно, не могли (да и не могут) конкурировать с крупными акционерными обществами. Во-вторых, начали создаваться фиктивные кооперативы, главной целью которых было не развитие кооперативного движения, не помощь фермерам в переработке или сбыте выращенной (произведённой) продукции, а лишь выгодное использование поддержки из фондов государства и ЕС. Для элиминации этих фиктивных кооперативов в Закон были внесены поправки – специальные статьи о так называемых «признанных сельскохозяйственных кооперативах». Эти поправки позволили исключить получение поддержки фиктивными кооперативами, но для того, чтобы подтвердить свою принадлежность к настоящему сельскохозяйственному кооперативу, каждые 2 года администрации кооператива, да и институции, которая подтверждает это соответствие, необходима немалая бюрократическая волокита. По нашему мнению, этот вопрос может быть решён значительно проще, так, как он решаем в других странах (напр., в Дании). В законном порядке установлено, что кооператив это такое и только такое юридическое лицо, в котором оборот со своими членами составляет не менее 80 % всего оборота, а если оборот со своими членами составляет менее 80 %, такая организация реорганизуется в акционерное общество. Итак, необходимо уточнить статус кооператива. Только компания, которая имеет оборот со своими членами должна быть легализована как сельскохозяйственный кооператив. При необходимости (например, при обращении за поддержкой к ЕС) статус «реального» кооператива определяется информацией, предоставленной бухгалтерскими документами (пояснительной запиской) ко-

208


оператива об обороте (полученном доходе) от членов кооператива и от не членов. Еще одна причина, мешающая создавать и действовать кооперативам, огромное различие хозяйств по объёму производства. Наряду с крупными фермерами и сельскохозяйственными обществами в стране имеется большое количество мелких хозяйств. Им то и нужны кооперативы. Однако эти особенности сельского хозяйства в законе не учтены, и кооперативы создаются и функционируют по старым (традиционным) принципам, безусловное соблюдение которых оказывает негативное влияние на развитие сельскохозяйственных кооперативов. Дело в том, что у владельцев мелких хозяйств (20–50 га земли) нет достаточно средств для приобретения или создания перерабатывающих заводов, хранилищ и пр. Естественно, этим мелким фермерам лучше всего кооперироваться с крупными фермерами, которые могли бы финансировать необходимые инвестиции. Однако крупные производители не заинтересованы объединяться с мелкими фермерами, т. к. несмотря на значительно больший оборот, не могут существенно влиять на управление кооперативом. Таким образом, принятый ещё в позапрошлом столетии принцип кооперативов «один член – один голос» не позволяет привлечь больше экономически сильных членов в кооператив. Это положение хорошо действовало долгое время, когда хозяйства фермеров было соизмеримы по площади, по количеству голов скота и т. д., поэтому интересы фермеров были идентичны. В настоящее время при огромной разнице в размерах хозяйств необходима дифференциация голосов членов кооператива. Поэтому необходимо отказаться от принципа «один член – один голос» и в Законе установить, что при разработке устава сами члены кооператива должны принимать решение по процедуре голосования. Во многих странах количество голосов в кооперативах устанавливается не законом, а предусматривается в уставе и зависит от участия каждого члена в деятельности кооператива, т. е. от величины оборота (не пая, как в акционерных обществах!) (правда, количество голосов ограничено, напр., не более 10). Важно пересмотреть и классический принцип кооперативов «бесприбыльность», т. к. в рыночных условиях стремление к бес-

209


прибыльности может отрицательно влиять на расширение деятельности, приобретение кооперативами надёжных партнёров, создавать ассоциации и так далее. В этом контексте принцип «бесприбыльность» должен применяться не в сельскохозяйственных, а только в кооперативах социальной ориентации. Одна из важнейших проблем для кооперативов является отсутствие знаний среди фермеров и людяй, ответственных за гармоничное развитие сельского хозяйства, о кооперативах и их социальных и экономических выгодах. Непонимание сути кооперативной идеи делает невозможным использование преимуществ кооперативов как полезной формы сотрудничества. Поэтому необходимо разработать программу обучения для кооперативов и лидеров, существующих и потенциальных членов и организовать обучение на всех уровнях – в консультационных фирмах, высших и средних сельскохозяйственных учебных заведениях и пр. В заключение несколько слов о терминах (понятиях). Очень часто можно услышать (прочитать), что говоря о кооперативе (англ. Co-op), как о предприятии, организации, сознательно или несознательно применяется термин «кооперация». Однако кооперация это форма организации труда, а кооператив – предприятие. Кооперируя средства, создаются многие предприятия, напр., акционерные, сельскохозяйственные общества и пр., в т. ч., конечно, и кооперативы. Если мы говорим «кооперация», то не всегда ясно, подразумеваем ли мы «кооператив» или вообще «кооперацию». В некоторых странах применяется термин «обслуживающий кооператив». Непонятен смысл слова «обслуживающий», так как все сельскохозяйственные кооперативы по своей сути являются обслуживающими. Оппоненты, пытаясь объяснить суть, ссылаются на некие производственные кооперативы. Однако последние вообще не являются кооперативами, так как действуют по другим принципам и для них нужен другой закон. Напр., в Литве это Закон о сельскохозяйственных обществах. Список использованных источников 1. Туган-Барановский, М. И. (1989). Социальные основы кооперации. – Москва.

210


2. Чаянов, А. (1919). Основные идеи и формы крестьянской кооперации. – Москва. 3. Раманаускас, Ю., Сташис, Р. (2013). Развитие кооперативов в условиях глобализации // Kooперативнi читання 2013 рiк. – Житомир: Житомирский национальный агроэкологичный университет. 4. Ramanauskas, J., Stašys, R., Zinovchuk, V., Contò, F. (2018). Новые решения для развития деятельности кооперативов // International security in the frame of modern global challenges. Mykolas Romeris University, Kyiv National Economic University named after Vadym Hetman. Collection of research papers Lithuania. Vilnius, Ukraine. Kyiv. 499–502.

Л.В. РОМАНОВА, доктор економічних наук, професор, завідувач кафедри Міжрегіональна академія управління персоналом

ЧЕТВЕРТА ПРОМИСЛОВА РЕВОЛЮЦІЯ І ФОРМУВАННЯ «РОЗУМНИХ ПІДПРИЄМСТВ» В АГРАРНОМУ СЕКТОРІ Сьогодні світ переживає початок Четвертої промислової революції, яка приводить до кардинальних змін всього: суспільства, організацій, людини, її стилю життя, мислення, роботи, комунікації на основі впровадження робототехніки і комп’ютерних технологій, діджиталізації, штучного інтелекту, інтернету речей, нанотехнології тощо. Зливаються технології, стираються межі матеріального, цифрового і біологічного світів [1]. Безумовно ці зміни повністю відносяться до аграрного сектору. До основних характеристик Четвертої промислової революції відносять наступне. 1. Цифрові технології. Масове використання Інтернет та мобільних телефонів.

211


2. Інтернет речей. Розвиток інформаційних технологій забезпечить зв'язок кожної з них з виробником, сприйнятті оточуючого середовища, прийняття рішень по комунікації з подібними до себе. 3. Знання та інформація як новий ключовий ресурс економічної діяльності . Тепер знання, а не капітал стають основою успішної економічної діяльності, а новою економічною елітою визнаються основоположники інформаційної економіки, робота яких заснована на застосуванні знань та інформації [2,3]. За А. Гальчинським, інформація і знання, що формують цілісність особистості людини, основу її самоствердження та індивідуальності, перетворюються в основний виробничий ресурс, домінуючу форму багатства[4]. 4. Перехід від масового виробництва до індивідуального. Сьогодні центральною фігурою економіки є клієнт і тому завданням сучасної економіки є задоволення потреб споживачів в товарах і послугах, які б відповідали їх індивідуальності. 5. Перехід від виробництва до послуг, що засновані на знаннях. При наявності значної кількості першокласних працівників розумової праці, зокрема, дослідників, інженерів, ІТ- працівників, агрономів, керівників, маркетологів тощо потрібне інноваційне застосування технологій по їх оцифровуванню, збереженню, передачі з метою обміну знаннями між континентами. Замість конкуренції між корпораціями при масовому виробництві та вкладання капіталу в матеріальні речі відбувається командна робота і групові інновації. 6. Зростання попиту на знання, відповідно, на вищу освіту Значне скорочення персоналу як за рахунок впровадження нових технологій, робототехніки, так і через невідповідність знань і компетенцій працюючих вимагає іншої системи підготовки та перепідготовки кадрів.. 7. Зростання ролі таланту людини і, за К.Швабе, перетворення його на головний фактор виробництва, що може визвати соціальну нерівність[5]. Все вказане приводить до організаційних змін, переходу від крупних корпорацій до мережі цифрових віртуальних малих підприємств. Зв’язки між ними можуть встановлюватися чи розриватися в залежності від потреб і ситуації на ринку. [2]. Такі цифрові підприємства з широким застосуванням робототехніки зможуть

212


швидко перебудувати процес під конкретного замовника, яке спілкується і торгує з іншими підприємствами в онлайн режимі. Це є інша система логістики, інший асортимент ( «довгий хвіст»), дешевші товари, уникнення корупції тощо. Створюються так звані «розумні підприємства» і організації. Національний інститут стандартів і технологій США (NIST) визначає термін Smart Manufacturing( розумне виробництво) так: це «повністю інтегровані корпоративні виробничі системи, які здатні в реальному масштабі часу реагувати на мінливі умови виробництва, вимоги мереж поставок і задовольняти потреби клієнтів». Досягаються ці цілі за рахунок інтенсивного і всеосяжного використання інформаційних технологій і кіберфізичних систем на всіх етапах виробництва продукції та її поставки [ 2]. Для роботи розумного підприємства потрібні три основні компоненти: - Intelligent Suite, що дає співробітникам змогу автоматизувати бізнес-процеси. Мова йде про використання в аграрному секторі, зокрема, робототехніки, безпілотників, віртуальних огорож для тварин, датчиків на полях для контролю за процесами росту, стану рослин і тварин та багато іншого[6] ; - цифрова платформа для управління даними та інтеграції процесів; - інтелектуальні технології для аналізу та отримання даних в режимі реального часу. «Розумні підприємства» за рахунок отримання швидкої і достовірної інформації можуть миттєво відреагувати на запити споживачів, знижуючи витрати і підвищуючи ефективність бізнесу. Але для цього процесу потрібні нові люди з іншою системою мислення, підготовки, іншими можливостями та мотивацією, так звані міленіали з відповідною системою управління підприємствами для створення умов по їх самореалізації. Дана проблема є нагальною, складною і такою, що вимагає подальших ґрунтовних досліджень. Список використаних джерел 1. Четвертая промышленная революция: как к ней готовиться/academcity.org/content/chetvertaya-promyshlennaya-revolyuciyakak-k-ney-gotovitsya).

213


2. Smart Factory - розумне виробництво –Режим доступу: https://www.it.ua/knowledge-base/technology-innovation/smart-factory. 3. Матяш М. Что такое умное предприятие. //Новое время 9 марта 2019. Режим доступа: https://biz.nv.ua/experts/chto-takoeumnoe-predpriyatie-50012186.html. 4. Гальчинский А. Мир разворачивается влево – в сторону человека «Зеркало недели. Украина» №40, 29 октября 2016 Режим доступу: http://gazeta.zn.ua/macrolevel/anatoliy-galchinskiy-mirrazvorachivaetsya-vlevo-v-storonu-cheloveka-_.html. 5.Шваб К. Четвертая промышленная революция / К. Шваб — «Эксмо», 2016 Режим доступа: http://www.eurasiancommission.org/ ru/act/dmi/workgroup/materials/. 6. Малиновський Б.Четверта аграрна революція буде інформаційною. Режим доступу: ttps://propozitsiya.com/ua/chetvertayaagrarnaya-revolyuciya-budet-informacionnoy.

В.В. РОССОХА, доктор економічних наук, професор, головний науковий співробітник Національний науковий центр «Інститут аграрної економіки» О.А. ПЕТРИЧЕНКО, кандидат економічних наук, доцент, доцент кафедри Вінницький національний аграрний університет

ІНСТИТУЦІЙНЕ ЗАБЕЗПЕЧЕННЯ УМОВ ГОСПОДАРЮВАННЯ В МОЛОЧНІЙ ГАЛУЗІ Господарські формування молочної галузі функціонують в інституціональному середовищі, що являє собою комбінацію формальних і неформальних інститутів та механізмів примусу. Інституції, як підсистема ринкового механізму, формують офіційні й неофіційні правила та процедури їх виконання. Завдяки інституціям ринковий механізм трансформується, пристосовується, набуває нової системної якості, підвищує ефективність і стійкість ринко-

214


вої системи. Ключова функція інституцій полягає в гармонізації економічних відносин, раціональному управлінні ними, подачі сигналів (генеруванні інформації) про потреби суспільства у поєднанні з одночасним розв’язанням виникаючих проблем та підтримкою збалансованих інтересів усіх учасників ринку. Функціонування формальних інститутів забезпечується законодавчою й силовою підтримкою офіційних органів влади (супроводжувальних інститутів). Офіційні правила можна цілеспрямовано змінити й генерувати нові правила. Введення одних і тих самих правил, залежно від умов та культури соціуму, може мати різні наслідки. Створені державними інституціями формальні інститути включають нормативно-правові акти (закони, постанови, укази, розпорядження), встановлюють норми, правила, обмеження і врегульовують відносини між суб’єктами господарювання. Неофіційні правила (договори й добровільно прийняті кодекси поводження) підтримуються усталеними традиціями, нормами поведінки, етики й набувають статусу неформальних (інтернованих) інститутів. Вони повсюдні, змінюються повільно і спонтанно, детермінуються минулим, зменшують або збільшують навантаження на супроводжувальні інститути. Результатом такої взаємодії може бути підвищення, або зниження ефективності цих інститутів. Неформальні інститути створюються самоврядними інституціями – асоціаціями, спілками, об’єднаннями товаровиробників та консультаційними центрами (рис.). Державні інституції врегульовують відносини між державою, суб’єктами господарювання молочної галузі та споживачами молокопродукції, забезпечують наповнення бюджету, дотування розвитку молочної галузі, стандартизацію, ветеринарний та екологічний контроль на законодавчому рівні. Інститут нормативно-правового забезпечення формує законодавчу базу розвитку господарських формувань молочної галузі. Вона включає основи державної політики у бюджетній, кредитній, ціновій, регуляторній та інших сферах державного управління щодо стимулювання виробництва сільськогосподарської продукції та розвитку аграрного ринку, а також забезпечення продовольчої безпеки населення, що декларуються в Законі України «Про державну підтримку сільського господарства України» [1].

215


Державні інституції

Інститут нормативно-правового забезпечення

Інститут податків, зборів, митних платежів

Інститут екологічного контролю

Інститут дотацій, субсидій, субвенцій

Інститут ветеринарного контролю

Інститут стандартизації

Інституції громадського самоврядування Асоціація виробників молока України

Національна асоціація молочників України "Укрмолпром"

Інтеграційні об’єднання

Спілка молочних підприємств України

Кооперативні об’єднання

Система дорадництва

Інститути сприяння розвитку господарських формувань молочної галузі Асоціація виробників молока (АВМ) як інститут громадського самоврядування та неприбуткове професійне об’єднання господарств, що займаються молочним скотарством, зареєстрована у 2009 р. Мотивом її створення стало бажання товаровиробників обмінюватися інформацією та залучати передовий досвід для досягнення вищої продуктивності корів та ефективності виробництва молока. Нині членами АВМ є близько 140 господарств України з поголів’ям 65 тис. дійного стада великої рогатої худоби. Продуктивність корів у господарствах асоціації підвищилася за останні 7 років на 3 тис. кг і в 2016 р. перевищила 7400 кг порівняно із середньою по сільгосппідприємствах України на рівні 5643 кг, а частка господарств АВМ у промисловому виробництві молока досягла 50 % [2;3]. Створення Консультаційного центру АВМ, який за ініціативи та фінансування товаровиробників об’єднав господарства для вирішення важливих питань, консолідував найкращих експертівветеринарів і технологів, сприяло наданню послуг молочнотоварним фермам. Вони включають ветеринарний супровід, технологічні консультації, квартальні візити профільних спеціалістів, бенчмаркінг, кадрове забезпечення, ціноутворення на молочному рин-

216


ку. АВМ активно відстоює інтереси виробників молока на рівні законодавчих ініціатив. Національна асоціація молочників України “Укрмолпром” як професійна громадська організація утворилася в ході реалізації адміністративної реформи за участю підприємств, що входили до складу галузевого підкомплексу, управлінські державні структури яких були скорочені в процесі реформування органів державної влади [4]. Нині НАМУ об’єднує 61, або 17,2 % з 355 молокопереробних підприємств України, які щороку переробляють близько 2,8 млн тонн сирого молока, й представляє молочну промисловість України. Спілка молочних підприємств України зі статусом неприбуткової професійної організації створена у 2001 р. з метою подолання кризових і негативних явищ, що склалися на ринку молока і молокопродуктів. Ініціаторами створення її були найвідоміші молокопереробні підприємства. До складу спілки увійшли 34 переробні підприємства, що становить 9,6 %, та підприємства з випуску пакувальних матеріалів “Тетра Пак Україна” і “Елопак Фастів”. Асоційованими членами спілки стали навчальні заклади, які готують кадри для молочної промисловості, та адвокатське бюро. Спілка бере участь у підготовці, удосконаленні та впровадженні законодавчих документів, які спрямовані на розвиток продовольчого ринку, раціонального використання ресурсного потенціалу агропромислового комплексу, підвищення конкурентоспроможності продукції, розроблення державних стандартів, гармонізації їх з міжнародними, удосконалення фінансово-кредитної, цінової і податкової політики. Важливим напрямом діяльності спілки є сприяння створенню цивілізованих ринкових умов виробництва та реалізації продукції, усуненню недобросовісної конкуренції та фальсифікованої продукції на внутрішньому ринку. При фінансовій підтримці та за її участю розробляються інші державні стандарти та нормативні документи, що діють у галузі виробництва і переробки молока. Спілка входить до складу Технічного комітету стандартизації “Молоко, м’ясо та продукти їх переробки” (ТК 140) [5]. Значна роль у розвитку молочної галузі надається інститутам кооперації, інтеграції та дорадництва, хоча порівняно з європей-

217


ськими країнами вони перебувають на етапі становлення. Кооперація у молочній галузі розгортається у формі обслуговуючої. Молочарські кооперативи за своїм оснащенням подібні до традиційних стаціонарних молокоприймальних пунктів переробних підприємств. Відмінності між ними полягають лише у формі власності. Основна проблема в розвитку молочних кооперативів полягає у створенні матеріально-технічної бази, бажанні жителів сіл брати на себе відповідальність та певні зобов’язання, переважання власного інтересу над колективним. Інтеграція у молочній галузі здійснюється у напрямах створення горизонтальних, вертикальних і комбінованих інтеграційних об’єднань шляхом злиття, поглинання та консолідації активів підприємств, що зумовлює підвищення ступеня концентрації виробництва. Складність розвитку інтеграції полягає в тому, що кожна галузь молокопродуктового підкомплексу відокремлена від загального спільного кінцевого інтересу й працює на власний кінцевий результат. Інститут дорадництва у молокопродуктовому підкомплексі включає консультаційні джерела об’єднань товаровиробників та консалтингових груп. Молочна галузь знаходиться в тому стані, що визначається необхідністю розвитку малого й середнього бізнесу. Нині господарства населення утримують 77,4 % корів, виробляють 73,2 % молока, а передають на переробку лише 16 % його обсягу, з якого 85,8 % другого ґатунку і 5,1 % негатункове. Урядовою Концепцією розвитку фермерських господарств на 2018–2020 рр. передбачено збільшення їх кількості на 10 % із земельним банком до 100 га [6]. Проте досягнення такого результату можливе за умови запровадження заходів стимулювання трансформації високотоварних особистих селянських господарств у суб’єкти підприємництва. Створення сімейних фермерських господарств (СФГ) потребує формування сприятливого середовища для їх функціонування. Водночас світова молочна галузь, інтересами якої опікується Міжнародна Молочна Федерація – International Dairy Federation (IDF) налічує 150 млн ферм і 240 млн робочих місць. У ній зайнято 80 млн жінок, виробляється 800 млрд л молока й ефективно використовується 1 млрд га сільськогосподарських угідь [7]. Національний комітет IDF в Україні представляє АВМ, яка у 2016 р.

218


підписала угоду про вступ до Міжнародної Молочної Федерації, що стало свідченням визнання української молочної галузі на міжнародному рівні. Список використаних джерел 1. Про державну підтримку сільського господарства України : Закон України від 24.06.2004 р. № 1877-IV, чинний у поточній редакції від 01.01.2017 р., підстава 1791-19. URL : http://zakon5.rada.gov.ua/laws/show/1877-15. 2. Асоціація виробників молока. URL : https://uk.wikipedia.org/ wiki/. 3. Асоціація виробників молока поповнила свої ряди. Agropolit. URL : https://agropolit.com/news/6202-asotsiatsiyi-virobnikiv-molokapopovnila-svoyi-rya. 4. Національна асоціація молочників України “Укрмолпром”. URL : http://www.ukrmolprom.kiev.ua. 5. Спілка молочних підприємств України. URL : http://www.molsouz.org.ua/pro-spilku/ informaciya-pro-spilku.html. 6. Концепція розвитку фермерських господарств та сільськогосподарської кооперації на 2018–2020 роки : Розпорядження Кабінету Міністрів України від 16.09.2017 р. № 664-р. URL : http://zakon5.rada.gov.ua/laws/show/664-2017. 7. Міжнародна Молочна Федерація. Тернопільські експресновини. URL : http://teren.in.ua/tag/mizhnarodna-molochna-federatsiya/.

219


П.Т. САБЛУК, доктор економічних наук, професор, академік НААН, академік-секретар Відділення аграрної економіки і продовольства Національної академії аграрних наук України

ДІЯЛЬНІСТЬ ЕКОНОМІСТІВ-АГРАРНИКІВ – НА РІВЕНЬ ВИМОГ ЧАСУ Економісти-аграрники завжди були в авангарді вирішення задач, що стояли перед працівниками сільського господарства по виробництву високоякісної сільськогосподарської продукції. Їх напрацювання сприяли збільшенню обсягів виробництва та підвищенню його ефективності. Тому вони мають чим звітувати про проведену роботу та накреслити задачі по її вдосконаленню. Нині дозволю собі нагадати декілька напрямів роботи, щоб стало зрозумілим, як її треба організовувати, виходячи з вимог сьогодення. В першу чергу треба звернути увагу на проблему організації виробництва в низинній його ланці. Взятий в країні курс на перенесення центру ваги в первинну ланку виробництва повинен бути незаперечним і повсюдним. Люди, які працюють в полі, з тваринами, механізмами і т. п., повинні стати об’єктом неухильної уваги і турботи до цієї проблеми. Якщо в тому чи іншому місці поступають інакше, це повинно ставати предметом обговорення і прийняття рішень по ліквідації виявлених недоліків. Людина праці повинна знати, за що вона працює і який кінцевий результат від її роботи, і це є головним питанням у виробничій діяльності – орієнтація на кінцевий результат. Якщо працівник працює індивідуально, то він повинен знати, на який результат повинен вийти, а якщо він входить до складу госпрозрахункової комерційної ділянки, то повинен знати свої права по закінченню того чи іншого періоду, як визначальник бригадного підрозділу по встановлених на початок періоду нормативах. В цьому будуть полягати принципи індивідуального і комерційного госпрозрахунку. Можливо, сьогодні сам вираз „госпрозрахункова діяльність” окремими спеціалістами сприймається в штики як застарілий тер-

220


мін, проте успіх у виробництві досягається завдяки дотриманню принципів цього ж госпрозрахунку. Тому така робота повинна бути проведена на всіх без винятку ділянках виробництва. Основні принципи внутрігосподарського госпрозрахунку при всіх його варіантах, як господарська самостійність, матеріальна зацікавленість, контроль гривнею та інші, повинні бути головними і незаперечними. Відповідальним за організацією виробництва необхідно визнати, яким чином формуються ці госпрозрахункові центри. Звичайно, люди, які займаються виробництвом, повинні бути в центрі уваги, але їм слід усвідомлювати, що багато людей створюють їм необхідні умови для праці. Тут і дитячий садочок, щоб їхні діти були доглянуті, і дорожні служби, і працівники ремонтних майстерень, інші обслуговуючі виробництва. Тому на цю ділянку роботи треба знайти можливість визначення міри участі цих людей у виробництві, доцільності праці таких виробництв в кінцевому результаті. Визначається це шляхом встановлення цих робіт на початковому етапі за участю основного працівника. Розробляючи технологію виробництва продукції, основний працівник повинен визначити роль і місце допоміжного працівника, знати умови його оплати. Це буде визначальним в організації діяльності. Звичайно, треба виходити з того положення, що виробничник повинен знати, на скільки враховані загальні питання організованого виробництва, чи справедливі включені кінцеві результати в результат виробництва. Адже відомо, що земля – це національне багатство, яке доцільно враховувати при визначенні кінцевих результатів. Тому коефіцієнт доказовості при цьому повинен бути відомим основному працівнику і збільшувати (зменшувати) його доходи на цю суму. Встановлює цей коефіцієнт Міністерство економічного розвитку і торгівлі України на початок року. Збільшувати виручку (або її зменшувати) слід після того, як стане відомим цей показник. Краще за все – на початок робочого періоду. Відомо, що в даний час земля не є ціноутворюючим фактором і не враховується в ціні виробництва. Думається, що це тимчасове явище і воно в ближчій перспективі буде ліквідоване. Дохідність по Україні повинна визначатися щорічно і виробництва

221


передаватися по вертикалі всім виробникам, як константа. Найкращий варіант, якщо вона буде врахована в системі ціноутворення. Якщо ні, то її треба врахувати при визначенні ціни на реалізовану продукцію. Якщо вартість землі не враховується як ціноутворюючий фактор, виробництво не отримує значної суми доходів. Тому всі, хто причетні до економіки сільського господарства, повинні сприяти вирішенню цього питання.

І. Б. САДОВСЬКА, доктор економічних наук, професор, професор кафедри Східноєвропейський національний університет імені Лесі Українки

ОЦІНКА ІНСТИТУЦІОНАЛЬНОГО СЕРЕДОВИЩА ФУНКЦІОНУВАННЯ СІЛЬСЬКОГОСПОДАРСЬКИХ ВИРОБНИЧИХ КООПЕРАТИВІВ: УКРАЇНСЬКИЙ ФОРМАТ Розвиток аграрної сфери економіки безумовно залежить від організаційно-правових форм економічних суб’єктів та інституціонального середовища їх функціонування. Сільськогосподарські виробничі кооперативи (СВК) є не зовсім популярною формою аграрних формувань із-за інституціонального впливу політичних трансакцій ще на початку двадцять першого століття. Проте, їх специфічні риси соціального захисту територіальних громад привертають увагу серед вчених, практиків-аграріїв і населення сільських територій. Потрібно розділяти СВК з малою кількістю повних членів (до 10 осіб) і з великою (більше 10-ти осіб). Головною організаційною характеристикою СВК є обов’язкова трудова участь їх повних членів. Така статутна вимога впливає на методику розподілу прибутку та інших благ для повних членів кооперативу. За даними статистичного спостереження частка СВК у загальній сукупності різноманітних організаційно-правових форм складає біля десяти відсотків. Це не високий показник. Але, метою

222


даної публікації є оцінити інституціональні впливи виробничої кооперації на соціальний розвиток сільських територій, а також вплив інституціонального середовища на потенційні можливості розвитку заявлених форм економічних суб’єктів. Виробничі кооперативи в деякій мірі протиставляються приватній власності в одноосібному варіанті, коли все майно колишніх КСП при розпаюванні начебто передавалось їх членам, а саме КСП реорганізовувались у приватні організаційно-правові форми, які були правонаступниками з усіма відповідними наслідками відповідальності за зобов’язаннями. Загалом можна виділити низку як позитивних, так і негативних основних інституціональних впливів на розвиток СВК. По-перше, позитивні впливи полягають у захисті від не доброчесного втручання контролюючих владних та комерційних структур у сферу діяльності кооперативів. Також слід виокремити питання захисту від рейдерського захоплення, яке є розповсюдженим явищем в сучасному аграрному світі. По-друге, досить вагомою є соціальна захищеність населення територіальної громади, де розміщені такі кооперативи. Адже асоційовані їх члени, колишні працівники КСП, за умовами Статуту мають визначені пільги стосовно надання послуг з обробітку присадибних ділянок і отримання сільськогосподарської продукції. Потретє, значні кошти виділяються на розвиток місцевої інфраструктури. Фактори негативного впливу проявляються здебільшого у розтягнутій в часі процедурі вирішення стратегічних питань, для яких відповідно до Статуту обов’язковим є рішення Загальних зборів. Також впливовим є фактор оперативного вирішення питання щодо державної підтримки агросектору, оскільки колективні рішення потребують часу на обговорення та обґрунтування зі сторони керівного органу кооперативу. Низький рівень гнучкості і мобільності, який практично не дозволяє розвиватись на повну потужність, є негативним важелем інституціонального впливу. Проте, соціальна складова і прозорість як платників податків, натомість визначає перевагу такої форми господарювання. Практичним підтвердженням ефективного функціонування сільськогосподарських виробничих кооперативів є проведена експертна оцінка за визначеними показниками за період, який охоплює початок їх створення і по теперішній час (табл.).

223


Експертна оцінка діяльності СВК «Урожай» за період його функціонування 2000 – 2018 років, тис. грн. № з/п 1 2

3

4 5 6 7

Показник

01.01. 2000 р.

01.01. 2005 р.

01.01. 2010 р.

01.01. 2015 р.

01.01. 2019 р.

Пайовий капітал Кількість повних членів, чол. Середня величина паю Максимальна величина паю Нерозподілений прибуток Всього власний капітал Валюта балансу Середня заробітна плата

498,5

1762,3

7308,8

20137,9

48195

2019 р. до 2000 р., разів 97

93

76

87

91

95

1,02

5,3

23,1

84,0

221,3

507,3

95

15,9

42,5

181,8

458,6

1105,9

67

500

1050

4212

9058

25487

51

1950,2

3063,5

13992,0

39394,7

121888

63

4316,5

7408,4

20366

47223

131569

31

0,3

0,7

1,3

4,8

12,7

40

За даними таблиці 1 спостерігаємо стрімке зростання економічної та соціальної ефективності функціонування заявленої організаційно правової форми. Значними темпами зростають величина пайового капіталу, середня величина паю і максимальна величина паю – майже у сто разів. Слід виокремити факт зростання середньої заробітної плати, а також вищий її показник, порівняно з іншими подібними структурами в межах сільськогосподарської галузі. Не можна нехтувати і таким важливим показником, як податкове навантаження на один гектар ріллі, який у порівнянні з приватними одноосібними структурами відповідного розміру більший у два-три рази. Також дозволимо констатувати факт екологічного позитивного впливу виробництва на навколишнє середовище, вирощування екологічно безпечної продукції, сертифікованої за стандартами якості. Все вищезазначене є підтвердженням відповідності функціонування сільськогосподарських виробничих кооперативів політиці сталого розвитку, політиці покращення добробуту сільських територій, політиці підвищення рівня життя населення територіальних громад загалом.

224


Г.В. СПАСЬКИЙ, доктор економічних наук, провідний науковий співробітник Національний науковий центр «Інститут аграрної економіки»

СТАНОВЛЕННЯ ТА РОЗВИТОК СІМЕЙНИХ ФЕРМЕРСЬКИХ ГОСПОДАРСТВ В УКРАЇНІ Сімейні ферми відіграють ключову роль в сільському господарстві кожної країни, виробляючи визначальний відсоток сільськогосподарської продукції та продовольства. У Законі України «Про фермерське господарство» визначено поняття фермерського господарства наступним чином: «Фермерські господарства є формою підприємницької діяльності громадян, які виявили бажання виробляти товарну сільськогосподарську продукцію, займатися її переробкою та реалізацією з метою отримання прибутку на земельних ділянках, наданих їм для ведення фермерського господарства, товарного сільськогосподарського виробництва, особистого селянського господарства» [2., с.4]. Основні відміни у формулюванні цього поняття від попереднього закону пов’язані з відсутності обов’язкового створення юридичної особи та розширення мети створення фермерського господарства. Згідно Закону України «Про внесення змін до Закону України «Про фермерські господарства» щодо стимулювання створення та діяльності сімейних фермерських господарств» №1067-VIII від 31.03.2016р. [1.,с..6] відтепер фермерське господарство може бути організовано також у формі фізичної особипідприємця. Передбачено також, що фермерське господарство, зареєстроване як юридична особа, має статус сімейного фермерського господарства за умови, якщо в його підприємницькій діяльності використовується праця членів такого господарства, якими є виключно члени однієї сім’ї. Фермерське господарство без статусу юридичної особи організовується на основі діяльності фізичної особи-підприємця, має статус сімейного фермерського господарства, за умови використання праці членів такого господарства, якими є виключно підп-

225


риємець та члени його сім’ї (ст. 3 Сімейного кодексу України). На відміну від фермерського господарства, де головою фермерського господарства може бути наймана особа, головою сімейного фермерського господарства може бути член сім’ї. Імплементація нової редакції закону має на меті переведення великих та середніх особистих селянських господарств у статус фермерських господарств та виведення з тіні усіх карликових та дрібних виробників сільськогосподарської продукції, а відповідно, і їх оподаткування. У 2018р. Рада ухвалила закон про стимулювання розвитку сімейних фермерських господарств [3, с. 3]. Документом вносяться зміни до Податкового кодексу України та законів України «Про фермерське господарство», «Про державну підтримку сільського господарства України», «Про збір та облік єдиного внеску на загальнообов’язкове державне соціальне страхування», «Про державну реєстрацію юридичних осіб, фізичних осіб - підприємців та громадських формувань» (2018 р.). Законом пропонується забезпечити можливість набуття ними статусу фізичної особи – підприємця, і надати їм можливість бути платниками 4-ї групи спрощеної системи оподаткування. Законопроект поширюється на господарства, площа угідь яких становить від 2 до 20 га. Не зважаючи на досить високі темпи зростання сільськогосподарського виробництва в Україні за останні десять років, треба відзначити, що значна роль при цьому належить особистим господарствам населення. Так, якщо індекси сільськогосподарської продукції в сільськогосподарських підприємствах у 2010-2018 рр. у порівнянні з 1990 р., що можна відобразити - 100% то вже у 2018 р. становили 69,3%, а у господарствах населення вони поступово зростали від 120,6% у 2010 р. до 132,5% у 2018 р. Зростання виробництва сільськогосподарської продукції у господарствах населення пов’язані з високою інтенсивністю праці в цих господарствах, використанням в останні роки засобів малої механізації, а також зростання загальної кількості особистих господарств населення залучених до сільськогосподарського виробництва [5, с. 60-61]. Важливо також проаналізувати кількісні та якісні показники розповсюдження різних форм виробництва сільськогосподарської продукції та місце фермерських і особистих селянських госпо-

226


дарств. Наведені показники відображені у (табл.) свідчать, що кількість фермерських господарств становить основну частку у загальній кількості сільськогосподарських підприємств та становили у 2018 р. 71,2 %, а якісні показники про ефективність фермерських господарств України. Кількість сільськогосподарських підприємств та особистих селянських господарств, їх ефективність в Україні Показники 2012 1 2 1.Кількість сільськогосподарських підприємств за формами 49414 господарювання (% до загальної кількості), од. у т.ч. фермерські 40350 господарства, од у т.ч. % фермерських господарств до 68,9 загальної кількості підприємств 2. Площа сільськогопо4389 дарських угідь, тис. га 3. Кількість найманих працівників підприємств галузі 21,8 сільського господарства, тис. осіб 4.Чисельність працівників 100243 фермерських господарств, ос. у т.ч. у фермерських 16,1 господарствах, ос. 5.Кількість особистих селянських (підсобних) 4540,0 господарств , тис. од у т.ч. вартість фермерської валової 14111 продукції, млн. грн у % фермерське виробництво до 6,3 загального обсягу сільсь-когосподарської продукції,

2013 3

2014 4

2015 5

2016 6

2017 7

2018 8

49046

46199

45379

47697

45558

45590

34068

32133

32303

33682

34137

34500

69,7

71,6

71,2

70,6

74,9

75,7

4555

4708

4344

4438

4580

4600

579,8

528,9

500,9

513,2

496,1

485,0

98617

94780

93704

91875

90134

88975

17,0

17,9

18,7

17,9

18,2

18,3

4241,6

4136,8

4108,4

4078,5

3978,4

3890,0

19091

19189

18909

22101

21743

22450

7,6

7,6

7,9

8,6

8,7

8,8

227


Продовження табл. 1 на 1 фермерське господарство, тис. грн на 1 га сільськогосподарських угідь, грн на 1 го працюючого, грн 6. Рівень рентабельності всіх підприємсмтв, % 7. Рівень рентабельності фермерських господарств, %

2

3

4

5

6

7

8

349,7

560,4

594,1

585,4

656,2

636,9

650,7

3215

4191

4076

4353

4980

4747

4880

140,8

193,6

202,4

20,7

11,2

25,8

30,4

25,6

18,7

21,0

27,8

12,5

29,6

25,8

27,2

19,2

24,0

201795 240555 241230

252318

Джерело: Сільське господарство України за 2018р. Статистичний збірник України. Київ. 2019 р. 392 с. [4, с. 345-367].

З таблиці видно, що кількість зайнятих у фермерських господарствах України займає незначну частку в загальній кількості зайнятих в сільськогосподарській галузі України та, що фермерські господарства ще не займають ведучих позицій у сільськогосподарському виробництві України. Розширення фермерського руху можливе за рахунок залучення до нього домогосподарств, особистих господарств населення. Роль фермерських господарств у розвитку сільської місцевості зростає, що обумовлено їх розповсюдженістю та тим, що територіальні громади спираються в основному на фермерські господарства.. Валова продукція фермерських господарств України щороку зростає. Підвищується також частка фермерства у структурі сільськогосподарського виробництва ( від 6,3% у 2012р. до 8,8% у 2018 р.). Прибутковість фермерських господарств значною мірою залежить від середніх реалізаційних цін на сільськогосподарську продукцію. Але основними напрямами збільшення прибутку залишаються чинники ефективного використання землі. Рівень рентабельності виробництва у фермерських господарствах перевищує загальний показник рівня рентабельності по сільському господарству України. Для кредитного обслуговування сімейних фермерських господарств в Україні необхідно створити Комерційний аграрний банк із структурними підрозділами на рівні регіонів з метою нала-

228


годження співпраці з виробниками та переробниками сільськогосподарської продукції; надати можливість довгострокового кредитування сімейним фермерським господарствам, субсидіювання відсоткових ставок, встановити пільгове оподаткування, які б сприяли розвитку їх як сільськогосподарського підприємництва в цілому; запровадження фермерських господарств сімейного типу з чітким визначенням його учасників та врегулюванням можливості залучення в сучасних умовах найманої робочої сили; запровадження страхування, урожаю, худоби, виробленої продукції; організація навчання фермерів в розвинених європейських країнах та у вітчизняних вузах з метою набуття навичок із управління, впровадження інвестицій, інновацій. Список використаних джерел 1. .Закон України «Про внесення змін до Закону України «Про фермерські господарства» щодо стимулювання створення та діяльності сімейних фермерських господарств» №1067-VIII від 31.03.2016 р. [Електронний ресурс]. - Режим доступу: http://zakon5.rada.gov.ua/laws/show/1067-19. 2. Закон України «Про фермерське господарство» від 19.06.2003// – Режим доступу: http://zakon4.rada.gov.ua/laws/show/ 973-15. 3. Закон України «Про внесення змін до Податкового кодексу України щодо стимулювання створення та діяльності сімейних фермерських господарств» № 2497 - VIII від 10.07.2018р. Газета Урядовий кур’єр від 10.08. 2018р. 4. Сільське господарство України за 2018р. Статистичний збірник України. Київ. Держстат. України 2019р. 392с. 5. Шпикуляк О.Г., Малік М.Й., Мамчур В.А. Перспективи і тенденції інституціоналізації сімейних фермерських господарств у механізмі ринку / Економіка АПК. - 2018.- №12. С. 58-68.

229


М.Г. СТУПЕНЬ, доктор економічних наук, професор, декан Львівський національний аграрний університет Н.М. СТУПЕНЬ, доктор економічних наук, доцент кафедри Національний університет «Львівська політехніка»

НАПРЯМИ РОЗВИТКУ МЕХАНІЗМУ РЕГУЛЮВАННЯ ЗЕМЕЛЬНИХ ВІДНОСИН В СІЛЬСЬКОМУ ГОСПОДАРСТВІ Сучасна трансформація та перерозподіл земельного фонду в поєднанні з інституціональними обмеженнями (мораторій на продаж сільськогосподарських земель) на ринку земель сільськогосподарського призначення сприяли тінізації земельних відносин [1]. Тіньові земельні відносини передбачають перш за все тіньові схеми ринкового обігу земель сільськогосподарського призначення, в т.ч. використання продуктивних земель без юридичного оформлення прав користування ними. Через дефіцит достовірної інформації про здійснені угоди з земельними ділянками відсутня можливість для дослідження обігу земель сільськогосподарського призначення. При цьому,ринковий обіг земель, виступаючи формою реалізації права володіння, має на меті безперешкодне укладання угод з купівлі-продажу земельних ділянок, що надасть змогуздійснити ефективний перерозподіл земель. Вагомим чинником, який обмежує прозорість обігу на ринку земель, є незбалансованість попиту і пропозиції на ньому. Прихованийринковий обіг земель сільськогосподарського призначення відзначається суттєвими масштабами неврахованих фінансових надходжень, які перебувають в осіб, що не виступаютьофіційними учасниками ринку. При цьому, існуюча система регуляторів земельних відносин, попри доволі регулярні трансформації і корективи, так і не спромоглася створити відповідних умов для вільного та прозорого обігу земель сільськогосподарського призначення, збалансованого землекористування, а також належного юридичногозахисту інтересів усіх учасників ринку. У переважній більшості розвинутих держав світу фундаментальною основою організації управління землями сільськогосподар-

230


ського призначення є державне регулювання відносин власності на земельні ресурси, проте форми правового регулювання цього питання в різних країнах відрізняються[2]. Зокрема, в Німеччині право на існування мають усі форми власності на землю при тому, що в приватній власності перебуває більше ніж 90% земель. Німецьке земельне право встановлює законодавче регулювання обороту земель сільськогосподарського призначення та лісового фонду, що передбачає заборону на дроблення лісових і сільськогосподарських ділянок, їх відчуження зі зміною цільового призначення і забезпечує розвиток високоефективного агропромислового виробництва [3]. Особливу увагу при цьому приділено контролю за раціональним використанням земель; неприпустимістю введення обмежень їхнього господарського обороту в цілях перерозподілу між «ефективними правовласниками»; виконанню землевласниками правових зобов'язань, у тому числі щодо податкових платежів, для чого функціонують спеціальні сільськогосподарські суди. У Швеції, Іспанії та Франції також діють аналогічні умови з продажу земель сільськогосподарського призначення у власність виключно для цілей аграрного виробництва та відповідно до професійних вимог власників земель [2]. У процесі земельних перетворень у нашій країні велику увагу приділяли розмежуванню державної і комунальної власності на землю та приватизації земельних ділянок. У більшості випадків за кордоном вирішальне значення має не форма земельної власності на землю, а питання прав і обов'язків землевласників та землекористувачів. Існує чітке розходження положення землі як об'єкта власності та об'єкта господарювання. Визнано перевагу великого аграрного виробництва. Приватна власність не завжди є запорукою високої економічної, екологічної та соціальної ефективності використання землі. Для формування ефективного механізму регулювання вітчизняної системи ринкового обігу земель сільськогосподарського призначення слід не лише сформувати єдину системну операційну базу, де відображатимуться всі здійснювані земельні операції, ай забезпечити полегшенняпроцесущодо переукладання земельних угоду ході здійснення загального національного моніторингу у розрізі дотримання встановлених договірних положень між усіма

231


учасниками ринку. За умови, коли нормативно-правове забезпечення у сфері земельних відносин не буде удосконалюватися, то уже впродовж доволі нетривалих періодів у суспільстві розпочнуться незворотні процеси, які викликані відсутністю обмежень щодо зосередженості земельних ділянок у одного землевласника чи землекористувача; повсемісним переведенням земель сільськогосподарського призначення в інші категорії; масовим скуповуванням сільськогосподарських земель крупними фінансовими установами, перекупниками, іноземцямитощо; відсутністю ефективної управлінської системи у сфері земельних відносин. Разом з тим, структурне наповнення механізму регулювання земельних відносин в сільському господарстві загалом спрямовується в руслі відповідних положень, визначених державною земельною політикою, водночас він вимагає деяких поліпшень певних його інструментів, адже ефективні земельні взаємини якраз і створюють той базис, який необхідний для збалансованого землекористування, агарного виробництва та сталого розвитку сільських територій.Тож, наразі вимагає упорядкування те інформаційне наповнення, яке передбачає наявність даних щодо кількісних, якісних тацінових показників, притаманних відповідним землям сільськогосподарського призначення, адже управління ними на основі інформаційних даних, які не відповідають дійсності спричиняє ухваленняхибних рішень, призводить до певноїсумбурності і безсистемностіу структурі реалізації відповідних заходів, зумовлює зниження ефективності системи агровиробництва в цілому. Першочерговим напрямом розвитку механізму регулювання земельних відносин в сільському господарств має виступити чітко встановлена система лімітів щодо обігу продуктивних сільськогосподарських земель, якагарантуєоднаковийправовий захист усім учасникам земельних відносин. Зокрема, з метою гарантування законних прав і свобод всіх учасників земельних відносин, слід у чинній нормативно-правовій базі передбачити інструмент контролю, який реалізовуватиметься для усунення зазначених вище позицій (зосередженість земельних ділянок у одного землевласника чи землекористувача; повсемісне переведенням земель сільськогосподарського призначення в інші категорії; масове скуповуванням сільськогосподарських земель крупними фінансовими уста-

232


новами, перекупниками, іноземцями тощо), що надасть змогу створити відповідні умови ефективного використання земель аграріями. Наявні відмінності у розмірах трансакційних витрат призводять до штучного збільшення вартості сільськогосподарських земель, тим самим теж знижуючи ефективність використання земельних ресурсів. Зменшення їх рівня можливо забезпечити шляхом збільшення регулюючого державного впливу щодо функціонування земельних відносин, а також завдяки оновленню інфраструктурного ринкового забезпечення. Інший негативний аспект проявляється через вади системи ціноутворення та оподаткування, а також визначені діапазони орендних платежів. Здійснене державою кадастрове оцінювання сільськогосподарських земель має створювати ефективний та реальний інформаційний банк з метою подальшого використання цих даних при визначенні податкових ставок, розміру оренди землі тощо. З огляду на досвід зарубіжних країн також необхідно врегулювати сервітутні відносин, в тому числі звернути пильну увагу на відшкодування власникам збитків за обтяження земель [4]. З цією метою варто запровадити інструменти економічної заінтересованостійматеріального заохоченняземлевласників та землекористувачів обтяжених земельних ділянок для дальшогоїх збалансованого використання. Тож, цей інструментарій маєвизначати компенсаторні заходи щодо: витрат, пов'язаних з недовикористанням обтяжених земельних ділянок; втраченої вигоди; збитків, понесених землевласниками чи землекористувачами внаслідок зниження рівня родючості та витрат, необхідних для відтвореннясільськогосподарських земель; економічне заохоченняземлевласників та землекористувачів. Водночас, гроші, одержані за встановлення обтяження слід витрачати на цілі соціального розвитку села. Загалом в якості основних напрямів розвитку механізму регулюванняземельних відносин в сільському господарстві пропонується виділяти: обмеження концентрації у великих землевласників (землекористувачів); розвиток інфраструктурного забезпечення і скороченнярозміру трансакційних витрат; реальність відображення даних кадастрового оцінювання; формування єдиних узгоджених положень щодо визначення плати за встановлення земельного

233


сервітуту; розв’язання задач щодо незатребуваності земельних ділянок; розроблення стандартів якості агроландшафтів і екосистем, а також забезпечення відповіднихсприяючих заходів із реалізації зазначених вимог. Список використаних джерел 1. Ступень Р. М. Ринок земель сільськогосподарського призначення в Україні: стан та перспективи розвитку: монографія. Київ: ДКС-Центр, 2018. 304 с. 2. Bogatyrchuk-Kryvko S. Organizational-economic bases on in crease in efficiency of the agricultural land sutilization // Nauka i studia. 2014. № 20 (130). P. 28–32. 3. Мишина З.А. Зарубежный опыт в областиз емельных отношений// Вестник НГИЭИ. 2011. Вып. № 1 (2). Т. 1. С. 107–116. 4. Юрикова Ю.Ю. Теоретические аспекты формирования механизма регулирования земельних отношений // Вестник Воронежского государственного аграрного университета. 2018. № 4 (59). С. 250–257.

С.І. ТЕРЕЩЕНКО, доктор економічних наук, доцент, завідувач кафедри Л.О. БОГІНСЬКА, кандидат економічних наук, старший викладач кафедри Сумський національний аграрний університет

ВИКОРИСТАННЯ РЕСУРСНОГО ПОТЕНЦІАЛУ З УРАХУВАННЯМ СТАДІЙ ЖИТТЄДІЯЛЬНОСТІ ПІДПРИЄМСТВА Основним напрямом стійкого зростання повинна бути стабілізація внутрігосподарської діяльності на основі мобілізації і максимально ефективного використання ресурсного потенціалу. Оскільки потенціал розглядається нами, як можливості підприємства, що можуть бути використані для досягнення поставленої

234


мети, то цілком зрозумілим є той факт,що вони будуть різними в залежності від стадій життєдіяльності останнього (рис. 1).

Первинний потенціал Становлення

Основний потенціал Розвиток

Збільшення потенціалу

Новий потенціал Зміна у всіх підсистемах підприємства

Зрілість

Спад

Позитивний сценарій зменшення потенціалу Негативний сценарій Ліквідація потенціалу

Старіння

Рис. 1. Ресурсний потенціал на стадіях життєдіяльності підприємства Джерело: Розроблено автором.

На стадії становлення підприємства відбувається формування його потенціалу, як економічної категорії На цій стадії тільки починають створюватися організаційні методи, тому формування потенціалу залежить від стану економічних відносин та специфіки фінансово-господарської діяльності підприємства. Формування відбувається в першу чергу за рахунок зовнішніх чинників. На початку життєдіяльності підприємства потенціал може буди однаковим для суб’єктів господарювання відповідної галузі виробництва. Тому є необхідність ввести поняття “первинного потенціалу підприємства”. Первинний потенціал підприємства – це сукупність організаційних, технічних, технологічних, управлінських, трудових, інтелектуальних ресурсів і можливостей, які використовуються для реалізації поставленої мети. Проте, пристосовуючись до зовнішніх економічних факторів, підприємство формує внутрішні фактори виробництва й систему управління. Відповідно до критеріїв ефективності реалізації того чи іншого методу, виникає зміна потенціалу підприємства. На стадії розвитку виникає необхідність введення іншого поняття, а саме «оновленого потенціалу», оскільки підприємство активно розвиває свої ресурсні можливості та вдало реалізовує свій «первинний потенціал». Саме на цьому етапі формується ре-

235


сурсний потенціал підприємства на основі тих відповідних ресурсів, які має підприємство. На етапі зрілості відбувається збільшення потенціалу підприємства, завдяки ефективному використанню власних можливостей та отриманню прибутків. За умов ефективного використання всіх наявних ресурсів підприємства, ця стадія може максимально продовжуватися. На етапі спаду підприємство розуміє необхідність змін в усіх підсистемах, їх взаємодії, складу й напрямку використання ресурсів. Головним чинником стає соціальний чинник. Виникає потреба у введенні поняття “новий потенціал”. Він відрізняється від первинного багатьма ознаками, серед яких насамперед є вже існуюча платформа діяльності підприємства, яка істотно відрізняється від платформи інших суб’єктів господарювання. Новий потенціал, стає результатом взаємодії всіх його складових протягом усього циклу життєдіяльності підприємства із зовнішнім й внутрішнім середовищами. На етапі старіння підприємство має вибір: або вдале використання всіх існуючих факторів й реалізація нового потенціалу підприємства, за чим наступає повторення відповідного циклу життєдіяльності підприємства починаючи зі стадії росту; або невдала реалізація нового потенціалу підприємства, що зумовлює ліквідацію суб’єкта господарювання. Ресурси виробництва – це те, що необхідно для створення економічних благ. Ресурси (від французької ressource – допоміжний засіб) – цінності, засоби, можливості, грошові засоби, джерела засобів доходів, є чинником внутрішніх резервів економічного розвитку організації за умови їх ефективного використання, що дозволяє забезпечити не тільки потреби організації, але й потреби суспільства. Немає сумніву, що сприятливіші природні умови і багатші природні ресурси, то більше шансів налагодити в країні ефективне господарство. Однак якщо не буде кому реалізовувати надане природою, то всі її багатства залишатимуться лише природними компонентами. Тільки за участі людини природні компоненти набувають властивостей ресурсів і можуть приносити користь. Трудові ресурси – це всі працюючи на підприємстві громадяни, які вкладають свою пра-

236


цю, фізичні та розумові здібності, знання, практичні навички у виробничо-фінансову діяльність для виконання місії підприємства та досягнення його цілей. У сучасних умовах господарювання особливої актуальності набуває питання ефективності використання трудових ресурсів. Достатня забезпеченість підприємств потрібними трудовими ресурсами, їхнє раціональне використання, високий рівень продуктивності праці мають велике значення для підвищення ефективності функціонування будь-якого підприємства. 1. Динаміка середньорічної чисельності працівників та ефективності використання робочої сили Показники Середньооблікова чисельність робітників по підприємству, осіб Кількість відпрацьованих днів одним працівником в середньому по господарству Коефіцієнт використання річного фонду робочого часу Виробництво валової продукції на 1 середньорічного працівника, тис. грн.

2016 2017

2018

2016 р. до 2018р. +, %

4

4

3

-1

-75

251

263

281

30

112,0

0,87

0,91

0,97

0,10

111,5

640,03

575,63

993,84

64,4 196,7

Дані табл. 1 свідчать про те, що підприємство в повній мірі забезпечено працівниками, оскільки йде мова про специфічне підприємство - селянське фермерське. Коливання чисельності працівників в цілому залежить від обсягів виробництва продукції. Коефіцієнт використання річного фонду робочого часу зріс на 111,5%. Одночасно спостерігається збільшення виробництва валової продукції на 1 середньорічного працівника в цілому по підприємству на 575,63 тис. грн. На це вплинуло збільшення обсягів виробництва валової продукції, що проходить за рахунок удосконалення матеріально-технічної бази, впровадження новітніх енергоресурсозберігаючих технологій. При цьому робоча сила у господарстві використовується інтенсивно. Особливість аграрних відносин зумовлена й тим, що земля є предметом праці й одночасно засобом виробництва. До земель господарства «ЮСТ» належать землі, орендовані в фізичних осіб, в тому числі на підставі сертифікатів на право на земельну частку (пай). Для доповнення до характеристики господарства розглянемо склад та структуру земельних ресурсів за останні три роки (табл. 2).

237


2. Склад і структура землекористування

2016

2017

2018

Відхилення 2018 до 2016 року +/%

145,5

126,6

142,4

-3,1

-97,87

110,5

90,6

93,1

-17,4

-84,25

Роки

Площа землі для ведення господарства Сільськогосподарські угіддя, га -з них рілля Із загальної площі землі – взято в оренду

Аналізуючи розміри земельних угідь господарства можна зробити висновок, що земельний фонд господарства зменшився в 2018 році порівняно з 2016 роком на 3,1га. Це зменшення відбулося за рахунок того,що власники земельних паїв не поновили договір оренди землі з даним підприємством. Майже всі сільськогосподарські угіддя взяті в оренду, так як земля розпайована. Власники земельних паїв мають Державні акти на право приватної власності на землю, які видані від 05 грудня 2002 року. Вартість паю за 1 га сільськогосподарських угідь становить 3600 грн. Забезпечення позитивних структурних змін і трансформацій в аграрній галузі на макрорівні залежить від процесу відтворення основних засобів на кожному сільськогосподарському підприємстві, особливо в умовах швидких темпів фізичного та морального старіння об’єктів основних фондів. Тому з метою прийняття адекватних управлінських рішень у сільськогосподарській діяльності необхідно володіти необхідного рівня обсягу та якості інформацією про стан, використання та ефективність відтворення основних засобів (табл. 3). 3. Забезпеченість фондами та ефективність їх використання № п/ п 1. 2. 3. 4. 5. 6.

Показники Середньорічна вартість основних виробничих фондів, тис. грн. Фондозабезпеченість, тис. грн. Фондоозброєність, тис. грн. Фондовіддача Фондомісткість Рівень рентабельності основних фондів,%

238

Відхилення 2018 до 2016 2018 р. року Нат.од. %

2016 р.

2017 р.

862,6

893,5

933,2

70,6

108,18

5,92 215,65 0,52 1,92

7,06 223,38 2,49 0,4

6,55 311,07 3,37 0,3

0,63 95,42 2,85 -1,62

110,64 144,25 648,07 15,63

0,002

0,007

0,015

0,013

753,77


Розрахунки табл. 4 показали, що фондозабезпеченість виробництва в фермерському господарстві «ЮСТ» у 2018 р. порівняно з 2016 р. зросла на 0,63 тис. грн. Це можна пояснити за рахунок покупки нової техніки, але в 2017 році та 2016 року фондозабезпеченість знизилась. І з ростом фондозабезпеченості, фондоозброєність зросла на 95,42 тис. грн. Ефективність використання основних засобів підвищується, так як фондовіддача зросла на 2,85 одиниць, а фондомісткість знизилась на -1,62 одиниці. Це означає, що основні засоби використовуються краще ніж у 2016 р. Отже, раціональне формування й ефективне використання ресурсного потенціалу є необхідною складовою ефективного функціонування підприємств в умовах динамічних змін. Список використаної літератури 1. Жидяк О.Р. Економічний потенціал справи: особливості його структуризації / О. Р. Жидяк , У. Я. Петриняк // Ефективність державного управління: Збірник наукових праць, 2014 – Вип. 38 – С. 424-430. 2. Тредіт В.Є. Оцінка ефективності використання ресурсного потенціалу в сільськогосподарських підприємствах / В.Є. Тредіт // Інноваційна економіка. – 2013 – № 7 – С. 110–113.

Ю.В. УШКАРЕНКО, доктор економічних наук, професор, завідувач кафедри Херсонський державний університет

КООПЕРАТИВНІ ЗАСАДИ ІННОВАЦІЙНОГО РОЗВИТКУ АГРАРНОГО СЕКТОРА ЕКОНОМІКИ УКРАЇНИ Аграрний сектор економіки України здебільшого представлений самостійними невеликими господарствами, які не мають достатньої фінансової стійкості для виживання в жорстоких умовах конкуренції, ускладненої діяльністю на українському ринку закордонних товаровиробників. В той же час багаторічний досвід по-

239


казує, що сумісна діяльність сільськогосподарських підприємств дозволяє досягати високих показників економічної результативності. У цьому зв’язку об’єднання індивідуальних виробників в сільськогосподарські кооперативи є одним із можливих шляхів стабілізації економічної ситуації і основою для росту агропромислового виробництва, оскільки кооперація дозволяє використовувати переваги крупного товарного виробництва, не порушуючи інтереси дрібних фермерських господарств. Розвиток сільськогосподарської кооперації сприяє вирішенню багатьох соціальних і економічних проблем і створює основу для забезпечення зайнятості і підтримки доходів сільського населення. Агропромисловий комплекс України характеризується достатньо низьким технологічним рівнем виробництва і обробки сировини. У результаті по ряду стратегічних позицій (м'ясо, молочна продукція тощо) країна достатньо серйозно залежить від зовнішніх постачальників – частка імпорту складає від 15 до 40%. У цьому зв’язку активізація інноваційних процесів у рамках кооперативних об’єднань товаровиробників і споживачів сільськогосподарської продукції є важливим завданням, вирішення якого створить основу для забезпечення продовольчої безпеки країни. Саме в кооперативах можливе ефективне впровадження нових технологій, створення агротехнопарків та інших ланок інноваційної інфраструктури. Стратегія нововведень при кооперації спрямована на об’єднання науково-технічної, організаційноекономічної та інвестиційної політики, за допомогою яких створюються або модернізуються організаційно-економічні відносини, технології тощо. Особлива роль в підсиленні інноваційної активності кооперативів та інтегрованих формувань всіх рівнів належить державі, яка визначає пріоритети базисних інновацій та формує ринковий механізм їх реалізацій. Державна цільова програма сталого розвитку сільських територій на період до 2020 року декларує: стимулювання інноваційного розвитку агропромислового виробництва і сільських територій, у тому числі: забезпечення фінансової підтримки закупівлі складної сільськогосподарської техніки; розробку та реалізацію спеціальної науково-технічної програми з обґрунту-

240


вання шляхів розвитку сільських територій; стимулювання розвитку інфраструктури ринку інновацій в АПК [2]. Дослідження теоретичних основ стійкого розвитку агропромислового виробництва дозволило встановити, що кооперація позитивно впливає на його формування при виконанні наступних умов: отримання гарантованого обсягу продукції за оптимальних розмірів виробництва та ефективному використанні ресурсів; забезпечення конкурентоспроможності та гарантій збуту продукції на внутрішньому та зовнішньому ринках; покращення соціальної ситуації за рахунок розвитку сільських територій, на яких зосереджено інтегроване виробництво. Сучасні підходи до розповсюдження інновацій не в повній мірі враховують особливості кооперації сільськогосподарських товаровиробників, які не завжди володіють достатніми фінансовими можливостями для ефективного швидкого впровадження. В якості нового підходу до вирішення даної проблеми може розглядатися колективне впровадження інновацій в системі сільськогосподарської кооперації, з залученням індивідуальних і інституціональних розробників інновацій безпосередньо до участі в діяльності сільськогосподарський кооператив і використанням продукту інтелектуальної власності в якості паю. Розвиток кооперації сприяє створенню організаційноправового захисту інтересів дрібних товаровиробників, а також підвищенню ефективності діяльності за рахунок сумісної реалізації різних бізнес-процесів, в тому числі у сфері впровадження інноваційних розробок. Саме інновації дають змогу забезпечити динамічний та ефективний розвиток кооперативних підприємств. Список використаних джерел 1. Андросюк К.В. Факторы повышения эффективности экономической деятельности на различных этапах развития человечества / К.В. Андросюк, A.A. Брыков // Креативная экономика. − 2007. − № 6. − С. 83-92. 2. Державна цільова програма сталого розвитку сільських територій на період до 2020 року – [Електронний ресурс]. – Режим доступу: https://www.kmu.gov.ua/ua/npas/248907971.

241


3. Зіновчук В.В. Організаційні основи сільськогосподарського кооперативу / В.В.Зіновчук. − К.: Логос, 2001. − 380 с. 4. Шкільов О.В. Інноваційно-інвестиційне забезпечення сільськогосподарського виробництва та його наслідки / О.В. Шкільов //Агросвіт. − 2011.− №4. − С. 2-5.

І.Л. ФЕДУН, доктор економічних наук, професор кафедри Київський національний торговельноекономічний університет

ПАРТНЕРСЬКІ ВІДНОСИНИ ДЕРЖАВИ ТА БІЗНЕСУ В УМОВАХ ІНСТИТУАЛІЗАЦІЇ АГРАРНОГО СЕКТОРУ ЕКОНОМІКИ Приватний бізнес, інвестори, наука і держава все активніше вступають у співпрацю в пошуках ефективних шляхів вирішення завдань інноваційно-інвестиційного розвитку та зростання агропромислового виробництва на умовах державно-приватного партнерства (ДПП). Саме ДПП здатне сприяти повноцінній реалізації наявного соціально-екологічного та фінансово-економічного потенціалу, через реалізацію відповідних інноваційноінвестиційних програм. Дослідження проблем забезпечення успішної взаємодії державних органів і приватних партнерів України стає дедалі складнішим через відсутність єдиних підходів серед науковців щодо теоретико-методологічного обґрунтування механізмів та моделей розвитку державно-приватного партнерства. Державно-приватне партнерство – складний як з організаційної, так і з економічної та правової точки зору інститут. В Україні 1 липня 2010 року був прийнятий Закон України „Про державноприватне партнерство” № 2404-VI, який визначив організаційноправові засади взаємодії державних партнерів із приватними партнерами та договірній основі. До ознак державно-приватного партнерства законодавство відносить: забезпечення вищих технікоекономічних показників ефективності діяльності; довготривалість

242


відносин (від 5 до 50 років); передача приватному партнеру частини ризиків; внесення приватним партнером інвестицій в об’єкти партнерства із легальних джерел [1]. До ключових ознак державно-приватного партнерства прийнято відносити конкурентний спосіб відбору та фільтрації партнерів, і успіх реалізації проекту за технологіями державно-приватного партнерства залежить від прозорості проведеного конкурсу, оскільки тільки такий спосіб забезпечує вибір найбільш економічно-вигідного проекту та надійного партнера. На жаль, українське законодавство ігнорує подібні істотні ознаки. Доцільність формування інституту державноприватного партнерства як умови підвищення інноваційноінвестиційної активності в агропромисловому виробництві зумовлена низкою чинників: - розбалансуванням системи зв’язків, які забезпечують гармонізацію інтересів і рівновагу учасників взаємодії (держави, науки, приватного агробізнесу, інвесторів й сільськогосподарських товаровиробників) та утвореними розривами в системі відносин „влада – бізнес – наука – суспільство”; - кардинальними змінами в економічному просторі держави, домінуванням приватної форми власності в агропромисловому виробництві, інвестиційних та фінансових установах, ефективне використання якої вимагає партнерських взаємовідносин влади, науки, інвесторів і агробізнесу; - обмеженням інвестиційних ресурсів влади від прямої участі в приватній власності агробізнесу і слабким розумінням інтересів інвесторів владою, які володіють потужними інвестиційними ресурсами, сучасним інтелектуальним, організаційно-економічним потенціалом; - збереженням регуляторів стратегічного призначення у контурі державних інтересів і необхідністю підвищення ефективності їх функціонування за рахунок переваг співпраці науки з бізнесом та інвесторами з метою покриття витрат і підвищення прибутковості державних інвестицій; - вигодою, одержуваної від партнерства влади, науки, агробізнесу та інвесторів в різних формах її прояву. Метою формування інституту державно-приватного партнерства як умови підвищення інноваційно-інвестиційної активності в

243


агропромисловому секторі є розвиток та зростання конкурентоспроможного агропромислового виробництва. Технічно відстала та зношена інфраструктура агропромислового виробництва потребує значних фінансових вкладень та застосування новітніх технологій, що держава в умовах фінансово-економічної кризи самостійно не здатна забезпечити. Відповідно, основною мотивацією держави для реалізації проектів на умовах державно-приватного партнерства є обмеження бюджетних ресурсів, а також відсутність достатнього досвіду держави ефективного управління економічними об’єктами в ринкових умовах. У відношенні державно-приватного партнерства держава переслідує як свої внутрішні, так і зовнішні цілі. Зовнішній результат державно-приватного партнерства служить, в самому широкому сенсі, інтересам спільноти, визначеним на політичному та адміністративному рівнях. Заради цієї мети держава намагається в контурі структури партнерства стабілізувати розвиток та прибутковість агропромислового виробництва, відновлювати деградуючі сільські поселення, просувати інвестиції, покращувати конкурентні позиції агропромислового виробництва, створювати робочі місця в сільській місцевості та вирішувати інші суспільні проблеми сільських територій. На внутрішньому рівні державні адміністрації в цілому намагаються отримувати вигоду із знання ринку і ділових компетенцій приватних партнерів, виконуючи завдання у формі державно-приватного партнерства, скорочувати державні видатки та одночасно знаходити зацікавлених партнерів. Наукова установа отримує у формі роялті та оплати послуг частку доходів від продажу інноваційних продуктів за спільними проектами та спільною діяльністю суб’єктів ринку [2]. З іншого боку, цілями приватних партнерів (інвесторів, агробізнесу) в межах структури державно-приватного партнерства є збільшення або підтримка (принаймні, у довгостроковому баченні) стабільних високих прибутків. Крім того, приватні партнери прагнуть залишатися конкурентоспроможними і розширювати бізнес; шукають можливості розподілу або скорочення ризиків. До того ж вони бажають збільшувати свої можливості зв’язків з державними органами та допомагати сільському розвитку.

244


Спільні проекти із застосуванням державно-приватного партнерства часто полегшують вихід на світові ринки, активізують залучення іноземних інвестицій в агропромислове виробництво для реалізації інноваційних проектів. Особливе значення державно-приватне партнерство має для економіки сільської місцевості, де на його основі відбувається розвиток сільських ринків капіталу, товарів та послуг. Партнерська співпраця держави, науки, приватних інвесторів та аграрного бізнесу дозволяє залучити в агропромислове виробництво додаткові ресурси та впроваджувати інновації. У такій системі відносин відбувається об’єднання фінансових ресурсів та потенціалів різноманітних господарюючих суб’єктів: держави – у формі її власності, науки – у вигляді наукового потенціалу та інноваційних розробок, аграрного бізнесу та інвесторів у вигляді застосування сучасних, методів господарювання, менеджменту, а також залучення інвестицій та впровадження інновацій. В результаті вдається підвищити ефективність використання ресурсів. Для підприємців партнерство з владою означає зниження довгострокових ризиків ведення бізнесу [3 с. 9]. Перевагами реалізації інноваційно-інвестиційних проектів в агропромисловому виробництві на умовах державно-приватного партнерства є: скорочення тиску на державний/місцевий бюджет; підвищення якості агропромислової продукції; забезпечення ефективнішої експлуатації об’єкта приватним партнером; створення об’єкта певної фіксованої вартості, визначеної на етапі конкурсу (експлуатаційні витрати індексуються лише на коефіцієнт інфляції); використання досвіду та професіоналізму приватного аграрного бізнесу при збереженні державного контролю над активами; розподіл ризиків між державою та приватним бізнесом; стимулювання конструктивного діалогу між бізнесом та владою. Утім є наступні недоліки: створення фінансових зобов’язань держави на довгострокову перспективу; потенційно високий ризик значних витрат держави у випадку розірвання договору; відсутність досвіду реалізації інноваційноінвестиційних проектів в агропромисловому виробництві на умовах державно-приватного партнерства, відсутність зі сторони державного партнера фахівців достатньо високого рівня; тривалість строків реалізації інноваційно-інвестиційних проектів в аг-

245


ропромисловому виробництві та неможливість урахувати при укладенні договору державно-приватного партнерства всі ризики, зокрема, циклічність генерування кризових явищ; високі витрати на етапі підготовки інноваційно-інвестиційного проекту (витрати на розробку ТЕО, оплату консультантів, юристів, аудиторів, проведення конкурсу та укладення договору); розрив у часі між реалізацією інноваційно-інвестиційного проекту та можливістю бюджету профінансувати його реалізацію; у бюджеті не відображається конкретний проект, відсутні дієві механізми відстеження його реалізації; потенційно висока корупційна складова. До найвагоміших перешкод реалізації технологій державно-приватного партнерства належать: відсутність взаємодії між партнерами (26 %), законодавчі та регуляторні проблеми (23 %), нестача фінансових ресурсів (23 %), недостатня мотивація представників бізнесу (8 %) [3]. Слід зазначити, що державно-приватне партнерство дійсно є ефективним механізмом підвищення конкурентоспроможності аграрної економіки та перспективним інструментом економічного і соціального розвитку на державному, регіональному й місцевому рівнях,на основі залучення значних інвестицій для модернізації тих, що є і створення нових виробничих потужностей, для освоєння новітніх технологій, у тому числі і в управлінні. Узагальнюючи, слід сказати проте, що партнерські відносини між державним та приватним секторами є важливим інструментом для урядів, які прагнуть розширити та покращити розвиток соціально інфраструктури та інших соціальних послуг для своїх громадян,сприяючи таким чином економічному зростанню, боротьбі з бідністю тощо. Список використаних джерел 1. Закон України № 2404-VI від 1 липня 2010 р. „Про державно-приватне партнерство”// Відомості Верховної Ради України (ВВР), 2010, N 40, ст.524. 2. Щодо розвитку державно-приватного партнерства як механізму активізації інвестиційної діяльності в Україні [Электронный ресурс]: аналітична записка. – Режим доступу : http://ww.niss.gov.ua/articles/816.

246


3. Бондаренко Е. Ю. Оптимизация рисков частногосударственного партнерства с участием международных финансовых институтов / Е. Ю. Бондаренко // Экон. науки. – 2008. – № 5. – 140 с.

М.А. ХВЕСИК, доктор економічних наук, професор, академік НААН, директор О.В. САКАЛЬ, доктор економічних наук, старший науковий співробітник Державна установа «Інститут економіки природокористування та сталого розвитку НАН України»

ПЕРСПЕКТИВИ РОЗВИТКУ НЕСІЛЬСЬКОГОСПОДАРСЬКИХ ВИДІВ ДІЯЛЬНОСТІ НА СІЛЬСЬКИХ ТЕРИТОРІЯХ Сільські території – це соціально-економічний простір, що виник унаслідок перетворення людиною природного ландшафту в комплексне багатофункціональне утворення, основними складовими якого є просторово-ресурсна основа для сільської економіки, природне середовище й місце життєдіяльності сільських спільнот [2, с. 8]. Традиційно розвиток сільських територій ідентифікували з розвитком сільського господарства, що на сьогодні не відповідає принципам сталого розвитку, системному підходу й функціями таких територій. Відзначимо у цьому контексті Цілі сталого розвитку, ухвалені у 2015 році на саміті ООН з питань сталого розвитку, зокрема Ціль 2 «Подолання голоду, досягнення продовольчої безпеки, поліпшення харчування і сприяння сталому розвитку сільського господарства», яка передбачає до 2030 року подвоїти продуктивність сільського господарства і доходи дрібних виробників продовольства, зокрема жінок, представників корінних народів, фермерських сімейних господарств, скотарів і рибалок, у тому числі шляхом забезпечення гарантованого та рівного доступу до землі, інших виробничих ресурсів і факторів сільськогоспо-

247


дарського виробництва, знань, фінансових послуг, ринків і можливостей для збільшення доданої вартості та зайнятості в несільськогосподарських секторах [3]. Враховуючи ландшафтне та біологічне різноманіття України, одним із перспективних видів діяльності на сільських територіях вбачаємо у розвитку туристичної та рекреаційної діяльності. Однак, не зважаючи на намічену позитивну тенденцію в динаміці кількості громадян України-внутрішніх туристів, за даними Міністерства економічного розвитку і торгівлі України та Адміністрації Держприкордонслужби, кількість в’їзних в Україну іноземців з метою «туризм» знизилась у 3,4 рази у порівнянні з аналогічним періодом 2016 року.

Динаміка кількості громадян України-внутрішніх туристів 2 (за даними Держстату)

Розвиток туристичної та рекреаційної діяльності у сільській місцевості визначено одним із заходів Концепції розвитку сільських територій, ухваленій розпорядженням Кабінету Міністрів України від 23 вересня 2015 р. № 995-р з метою створення необхідних організаційних, правових та фінансових передумов для сіль2 Дані за 2014–2017 рр. наведено без урахування тимчасово окупованої території Автономної Республіки Крим, м. Севастополя та тимчасово окупованих територій у Донецькій та Луганській областях.

248


ського розвитку. Для цього Концепцією визначено такі шляхи, зокрема, збільшення рівня реальних доходів від сільськогосподарської та несільськогосподарської діяльності на селі; охорони навколишнього природного середовища, збереження та відновлення природних ресурсів у сільській місцевості; створення умов для розширення можливостей територіальних громад села, селища для розв’язання існуючих в них проблем [1]. Розвиток несільськогосподарських видів діяльності, насамперед, туристичної і рекреаційної пов’язано із такими заходами Плану заходів з реалізації Концепції, зокрема, спрощенням умов раціонального використання рекреаційних ресурсів територій та об’єктів природно-заповідного фонду для формування економічного середовища та розвитку сфери зайнятості населення в регіонах з метою збільшення кількості населення, зайнятого наданням туристичних і супутніх послуг у сільській місцевості, де розташовані території й об’єкти природно-заповідного фонду; законодавчим врегулюванням питання розвитку туристичної та рекреаційної діяльності у сільській місцевості шляхом внесення змін до Закону України «Про туризм» стосовно залучення сільських домогосподарств до надання послуг у сфері сільського туризму; збільшенням кількості зайнятих у сфері надання туристичних послуг, збільшенням частки доходів домогосподарств; збільшенням надходжень до місцевих бюджетів; розробленням пілотних проектів з розвитку сільських територій, що стимулюватимуть такі види діяльності, як туризм, сфера обслуговування, народні промисли, у сільській місцевості, та поданням їх заінтересованим центральним органам виконавчої влади на розгляд в установленому порядку щодо фінансування в рамках відповідних бюджетних програм розвитку для посилення ролі територіальних громад села, селища в плануванні та здійснення заходів з розвитку сільських територій; реалізацією пілотних проектів з урахуванням відповідного досвіду [4]. Станом на 01.01.2018 природно-заповідний фонд України має в своєму складі 8 296 території та об’єктів загальною площею 4,318 млн га в межах території України (фактична площа 3,985 млн га) та 402 500,0 га в межах акваторії Чорного моря [6]. Усі ліси України віднесено до екологічної мережі [5]. Відповідно вкриті лісом землі слід розглядати базисом розвитку несільсько-

249


господарських видів діяльності на сільських територіях. Враховуючи вищезазначену тенденцію в розвитку внутрішнього туризму в Україні, інституціональне забезпечення оптимізації використання лісових земель повинно охоплювати такі аспекти (напрями): – вибір стратегії соціально-економічного розвитку, яка базується на концепції «сильної» сталості; – інформаційне забезпечення управління розвитком сільських територій, земельними ресурсами і землекористуванням, лісовим господарством; – вкриті лісом землі необхідно розглядати як природний капітал, ресурси і послуги якого можуть бути оцінені кількісно і вартісно лише частково; – вартість екосистемних послуг лісових земель є важливим фактором для прийняття управлінських рішень щодо природокористування; – платежі за екосистемні послуги як механізм інтерналізації зовнішніх ефектів і джерело фінансових засобів запобігання деградації та відтворення потенціалу продуктивності земель й підвищення добробуту сільського населення. Список використаних джерел 1. Концепція розвитку сільських територій : схвалена розпорядженням Кабінету Міністрів України від 23 вересня 2015 р. № 995-р. URL: https://zakon.rada.gov.ua/laws/show/995-2015%D1%80#n8. 2. Соціоекологічні пріоритети сталого розвитку сільських територій : монографія / В. І. Куценко та ін. Київ, 2016. 351 с. 3. Цілі сталого розвитку : ухвалені на 70-й сесії Генеральної Асамблеї ООН на Саміті ООН зі сталого розвитку 25 вересня 2015 р. URL: http://www.un.org.ua/ua/tsili-rozvytku-tysiacholittia/ tsili-staloho-rozvytku. 4. План заходів з реалізації Концепції розвитку сільських територій : затверджено розпорядженням Кабінету Міністрів України від 19 липня 2017 р. № 489-р. URL: https://zakon.rada.gov.ua/ laws/show/489-2017-%D1%80. 5. Міністерство екології та природних ресурсів України. Національна доповідь про стан навколишнього природного середови-

250


ща в Україні у 2015 році. К. : Міністерство екології та природних ресурсів України, ФОП Грінь Д. С., 2017. 308 с. 6. Державний кадастр територій та об’єктів природнозаповідного фонду України. URL: http://pzf.menr.gov.ua.

Ю.М. ХВЕСИК, доктор економічних наук, доцент Київський національний університет імені Тараса Шевченка В.М. МАНДЗИК, кандидат економічних наук, старший науковий співробітник Державна установа «Інститут економіки природокористування та сталого розвитку НАН України»

ПЕРСПЕКТИВНІ ФОРМИ УПРАВЛІННЯ ПРИРОДНО-РЕСУРСНИМИ АКТИВАМИ СІЛЬСЬКИХ ТЕРИТОРІАЛЬНИХ ГРОМАД Нова парадигма глобального управління природокористуванням передбачає залучення до процесів обговорення, співпраці і прийняття рішень соціальних партнерів, що раніше перебували за рамками політичного процесу. Небажання, а місцями і нездатність національних урядів держав забезпечувати формування ефективних та етичних механізмів управління природними ресурсами, сприяє зростанню ролі територіальних громад, різноманітних недержавних організацій, представників наукових співтовариств у розробці стратегії та пошуку інноваційних рішень виходу із кризової ситуації. Процеси демократизації суспільства сприяли розвитку альтернативних форм управління, заснованих на активній участі громадян у процесах забезпечення сталого розвитку, а дослідження вчених у галузі земельної власності та політичної екології підкреслювали потенціал громад та інших дрібних суспільних формацій в управлінні природними ресурсами. Таким чином сформувалась

251


інтелектуальна основа для побудови концепцій спільного, общинного управління природними ресурсами та політики децентралізації. Зокрема, дослідження нобелівського лауреата Е. Остром продемонстрували, що форми ефективного управління природними ресурсами не вичерпуються лише міжнародними організаціями, урядами країн та інститутами вільного ринку. Безпосередні користувачі природних ресурсів здатні до самоорганізації та побудови ефективних процесів управління. [4]. Крім того, неоліберальні реформи, пов'язані з поширенням глобалізації, сприяли зниженню впливу держав за допомогою перерозподілу управлінських повноважень на альтернативні рівні прийняття рішень шляхом децентралізації, приватизації, а також за рахунок використання ринкових інструментів управління. Основним вектором розвитку децентралізованої системи управління природно-ресурсними активами сільських територіальних громад сьогодні має бути, на нашу думку, формування інституціонально-правових та організаційно-економічних умов впровадження публічно-приватного партнерства у сфері природокористування. Публічно-приватне партнерство у даному випадку варто розглядати як систему відносин між місцевими територіальними громадами та приватним партнерами, за якої їх ресурси об’єднуються з певним розподілом ризиків, відповідальності та винагород (відшкодування) між ними для взаємовигідної співпраці на довгостроковій основі щодо створення (відновлення) нових та/або модернізації (реконструкції) діючих природогосподарських об’єктів, котрі потребують залучення інвестицій. У зв’язку з високим рівнем адаптованості інститутів публічноприватного партнерства у сфері природокористування до коливань макроекономічної кон’юнктури та інституціональних розривів у системі економічних відносин, а також із позитивним досвідом їх використання у країнах з розвиненою ринковою економікою існує широкий спектр інституціонально оформлених форм такого виду підприємництва. Найбільш перспективними, на нашу думку, формами публічно-приватного партнерства на селі у сфері природокористування є розвиток енергетичних кооперативів на

252


базі місцевих відновлювальних ресурсів, водогосподарських асоціацій та лісогосподарських кластерів. Енергетичний кооператив – це юридична особа, утворена фізичними та/або юридичними особами, які добровільно об'єдналися на основі членства для ведення спільної господарської та іншої діяльності з метою задоволення своїх енергетичних потреб на засадах самоврядування. Таким чином, він дає змогу громадам самим забезпечувати свої потреби в енергоресурсах, використовувати місцеві види палива, ставати енергонезалежними і, що важливо, активними учасниками власного енергетичного ринку на основі об’єднання своїх фінансових можливостей. Гнучкість юридично-організаційної форми кооперативу виявляється в поєднанні найрізноманітніших учасників і задоволенні різних енергетичних потреб – громадян, компаній, громад і цілих регіонів. Це забезпечує комплекс переваг для місцевих громад, а саме: створення нових робочих місць безпосередньо у сільських громадах; можливість громад і самоорганізованих груп економити й заробляти додаткові кошти; більш стійкий і безпечний для довкілля й клімату розвиток завдяки споживанню енергії ближче до місця її безпосереднього виробництва; підвищення стійкості енергосистеми [2]. Безперечно, енергетичні кооперативи не можуть вирішити всіх проблем енергетики в Україні, проте на рівні величезної кількості людей та спільнот, великих і малих громад спроможні без патерналістичного сподівання на державу забезпечувати себе та інших енергетичними ресурсами та покращувати якість життя [3]. Вони є дієвим механізмом переходу від надто централізованої пострадянської моделі енергетики до більш локалізованої, котра покладається перш за все на місцеві ресурси і створює робочі місця, нові економічні моделі та джерела фінансування проектів екологізації енергетики для мешканців громад. Перспективною формою управління водно- та землересурсними активами сільських територіальних громад у зонах меліорованого землеробства є створення асоціацій водокористувачів, що передбачають збереження загальнодержавних мереж гідротехнічних споруд у загальнодержавній власності та дають можливість залучати інвестиційні ресурси підприємницьких структур і фінан-

253


сово-кредитних установ для модернізації і реконструкції цих споруд. Створення умов для об’єднання сільгосптоваровиробників у асоціації водокористувачів на добровільних засадах в межах внутрішньогосподарських меліоративних систем сприятиме вирішенню низки складних та взаємозв’язаних фінансово-економічних й техніко-технологічних проблем. Модель управління «асоціація водокористувачів» має широке застосування в ряді країн з високими економічними показниками, стабільним рівнем розвитку і має важливе значення на політичній арені. Форма діяльності асоціацій може відрізнятися, але їх всіх об’єднує те, що головною метою є збереження, розподіл і доставка чистої води водоспоживачам. Асоціація водокористувачів є ланкою сполучення між окремими водокористувачами і державою, а також важливим органом, діяльність якого може привести до реальних змін в кращу сторону. У цій моделі управління відбувається об’єднання людських, технічних і фінансових ресурсів і все це діє, як один потужний еколого-правовий орган. Найбільш прийнятною формою публічно-приватного партнерства у лісовому господарстві є лісовий кластер – нестатутне та добровільне об’єднання органів місцевої влади, регіональних підрозділів Держлісагентства України, лісогосподарських підприємств та фінансово-кредитних установ з метою реалізації важливих для регіону і лісової сфери проектів (підвищення конкурентоспроможності продукції підприємств, інституціональна та системна структуризація регіональних ринків лісопродукції, зміцнення позицій малих лісгосппідприємств). Лісові кластери є тією формою лісогосподарського підприємництва, яка дасть змогу реформувати систему економічних відносин у галузі і при цьому не порушити фундаментальні принципи лісокористування, які викладені в Лісовому кодексі України [1]. Основою кластерів є певна стійка система розповсюдження нових знань, технологій і продукції, – тобто технологічна мережа, сумісна наукова база. Підприємства кластера мають додаткові конкурентні переваги за рахунок можливості здійснювати внутрішню спеціалізацію і стандартизацію, мінімізувати витрати на впровадження інновацій. Прикметною рисою кластерів є наяв-

254


ність у їх структурі мобільних підприємницьких структур малого бізнесу, що дають змогу формувати так звані інноваційні центри росту. Імплементація у систему управління природними ресурсами сільських територіальних громад комплексу нових форм, механізмів та інструментів природокористування на основі публічноприватного партнерства дозволить значно розширити фінансову базу їх сталого розвитку. Тому розвиток перспективних форми управління природноресурсними активами сільських територіальних громад має стати важливим регулятором процесу використання природоресурсного потенціалу України, який забезпечить умови його розширеного відтворення через нагромадження еколого-економічних активів. Зазначене сприятиме розширенню доходів місцевих бюджетів і, відповідно, вирішенню низки соціально-економічних та екологічних завдань, а також дозволить здійснити переорієнтацію фінансового механізму управління природними ресурсами економіки країни в напрямі зменшення частки прямого фінансування (дотування) сільських територіальних громад і поступового покращення їх фінансової самодостатності. Список використаних джерел 1. Демидюк С. М. Шляхи підвищення ефективності функціонування лісового сектору України / С. М. Демидюк // Зб. наук. пр. «Економічні науки». – Серія «Економіка і менеджмент». – В. 7 (26). – Ч. 1. – Луцьк: ЛНТУ, 2010. – С. 322–336. 2. Енергетичні кооперативи в Україні [Електронний ресурс]. – Режим доступу : http://bіz.nv.ua/ukr/experts/іgnatyev_s/energetіchnіkooperatіvі-v-ukrajіnі-659172.html. 3. Енергетичні кооперативи та можливості їх поширення в Україні [Електронний ресурс]. – Режим доступу : http://www.bіowatt.com.ua/ trends/energetіchnі-kooperatіvі-ta-mozhlіvostі- yіh-poshіrennya-v-ukrayіnі. 4. Остром Е. Керування спільним. Еволюція інституцій колективної дії. – К.: Наш час, 2012. – 400 с.

255


П. Я. ХОМИН, доктор економічних наук професор Тернопільський національний технічний університет імені Івана Пулюя

РОМАНТИКИ Й МАНТРИЗМ НА ТЛІ АГРОРЕФОРМУВАННЯ Очевидно, подібно до Мойсея, який: ’’Із неволі … свій люд //Вирвав він наче буря //І на волю спровадив рабів //Із тіснин передмур’я’’ (І. Франко. Пролог до поеми ’’Мойсей’’), вчені, котрі здійснювали ’’теоретико-методологічне забезпечення і науковий супровід аграрної та земельної реформи’’, яка здійснювалася починаючи з 1990 року за ініціативою і під керівництвом академіка НААН П. Т. Саблука за участі провідних науковців [3, с. 10], також романтики. Так само відразу при спробах запровадити в аграрному секторі європейські фінансово-економічні відносини, які дозволили б не тільки забезпечити в Україні такий же рівень розвитку виробництва, але й сільський загалом, відразу з’явилися свої авірони й датани 3, виголошуючи мантри на кшталт: ’’На основе анализа натуральных показателей … за более чем тридцатилетний период, можно сделать обоснованный вывод: никогда Украина не имела столь технически мощного, экономически эффективного и финансово 4 устойчивого сельского хозяйства, как в передреформенные годы’’. То й не дивно, що ’’голосистий Датан перепер’’, заявляючи: ’’Сельское хозяйство всем ходом реформ поставлено ’’на колени’’ [6, с. 372, 397] й тепер ’’зневірився люд, і сказав: ’’Набрехали пророки!’’ (І. Франко. Пролог до поеми ’’Мойсей’’). А могли би зрівнятися за рівнем сільського розвитку хоч би з Польщею, в якій принаймні немає такої депопуляції населення, як в Україні, де: ’’Тільки з 1991-го по 2017 р. кількість сільських населених пунктів зменшилася на 448 од. Із загальної кількості сільських населених пунктів не мали населення і не були зняті з обліку: у 2001 р. – 151; 2005 р. – 227; 2013 р. – 360 сіл. …З 1991-го по Персонажі зі згадуваної поеми. Очевидно забувши про хронічну збитковість третини сільськогосподарських підприємств і періодичне списання їхньої безнадійної заборгованості за кредитами Держбанку. 3 4

256


2017 р. чисельність сільського населення зменшилася майже на 4 млн осіб, або на 23,5%’’ [4, с. 7]. Та й сільськогосподарське виробництво виробництво збалансоване, в той час, як вітчизняне деградує в бік скособоченої структури з усе більшим занехаянням тваринництва. Позаяк лендлорди, легко обігравши в наперстки з майновими й земельними паями мільйони селян, без жодного ринку землі, під звичними демагогічними лозунгами їхнього захисту від захоплення цього найціннішого багатства українців іноземцями, заволоділи їхніми наділами та зосередилися на менш фондоємному й через те більш рентабельному моноекспортноорієнтованому рослинництві. При цьому в сільський розвиток своїх надприбутків не вкладають, а перекачують отриману валюту від експортних поставок зерна, сої тощо в офшори. Мабуть із-за того, що в підсвідомості кожного з них, зважаючи на нелегітимність такого варіанта приватизації, наче на скрижалях, записано: meneh, tekel, upharsin. Й побоюються, що рано чи пізно, як на бенкеті вавілонського царя Валтасара, все буде пораховано, зважено, поділено. Наразі ж, тут дещо перефразую академіка УААН П. Т. Саблука: ’’Забравши в селян їхній основний капітал (ресурс землі), штучно зробили їх бідними та ніяк … не хочуть бачити, що це і є основна причина диспаритетних відносин, бідності села’’ [5, с. 14]. І так продовжується, оскільки навіть виважені пропозиції науковців, якот меседж президента НААН: ’’…Процес запровадження ринку земель має доповнюватися механізмам пільгового кредитування … з наданням пріоритетів тим, хто самостійно господарює на землі’’ [1, с. 11], відразу перетворюються в окозамилювання. Приміром, ’’… в 2018 р. … 243 позичальники скористалися програмою здешевлення кредитів на суму 37,6 млн грн’’ [2, с. 96-97], що не дотягує й одного відсотка від кількості фермерів, про яких йдеться в цитованому джерелі. А сума – неповних 155 тис. грн. в середньому на одного позичальника – навряд чи вирішує їхні фінансові проблеми. Зате дозволяє звітувати про рівноправність суб’єктів господарювання й ’’велику’’ допомогу фермерам. Чисельність яких за чверть століття, замість зростання в геометричній прогресії, як мало би бути з огляду на європейську практику й видавалося спочатку реальним в Україні, позаяк кількість фермерсь-

257


ких господарств, хоч і мляво, впродовж 1996-2007 рр. збільшувалася, досягнувши піку в 43,4 тис од, нині є меншою від рівня 1995 р., який становив 34,8 тис од. Мабуть неспроста Мойсей водив свій нарід по пустелі цілих сорок років, отож виглядає, що й ми ще довго чекатимемо, поки нарешті зрозуміємо, в чому ’’основна причина диспаритетних відносин і бідності села’’, зменшення кількості сільських населених пунктів і сільського населення. Втім, це не є песимістичним прогнозом, а лише спробою ще раз привернути увагу до проблеми, вирішення якої годі відкладати. Список викоричстаних джерел 1. Гадзало Я. М. Про підсумки діяльності Національної академії аграрних наук за 2017 рік та основні завдання на перспективу. Економіка АПК, 2018. № 4. С. 5-11. 2. Ільчук О. М. Державна підтримка сільського господарства в Україні. Економіка АПК, 2019. № 2. С. 93-98. 3. Лупенко Ю. О. Науково-методологічне забезпечення розвитку економіки сільського господарства України. Економіка АПК, 2018. № 10. С. 6-14. 4. Рябоконь В. П. Формування стійкої поселенської мережі та об’єднаних територіальних громад. Економіка АПК, 2019. № 2. С. 6-18. 5. Саблук П. Т. Стан і напрями розвитку аграрної реформи. Економіка АПК, 2015, № 2. С. 10-17. 6. Феномен Украины: реформы 1991-2004 гг. /А. Н. Ткаченко А. А. Алексеев, В. В. Илларионов и др.. – К., 2004. – 602 с.

258


Ю.І. ЧЕРНЕВИЙ, доктор біологічних наук, директор Л.П. КОНОВАЛЬЧУК, заступник директора КВНЗ «Прикарпатський лісогосподарський коледж»

ФІНАНСОВА ІНКЛЮЗІЯ ТА ЇЇ ЕЛЕМЕНТИ, ЯКІ ДОЦІЛЬНО PОЗВИВАТИ В УКPАЇНІ Підвищення доступності фінансових послуг в наш час є однією з найбільш актуальних економічних проблем, яка знаходиться під постійною увагою міжнародних організацій – Організація економічного співробітництва і розвитку, Світового банку, МВФ, Pади з фінансової стабільності та ін. Проблеми фінансової інклюзивності знайшли відображення в офіційних документах міжнаpодних фінансових установ та в pоботах науковців. Укpаїна зpобила пеpші кpоки в pозбудові платіжно-кpедитних послуг, фінансової гpамотності та фінансового включення ще в 1996 p. шляхом започаткування спільних з міжнаpодними каpтковими платіжними системами пpоектів емісії платіжних каpток, впpовадження заpплатних, пенсійних пpоектів, pозвитку меpежі пpийому безготівкових платежів. В пеpіод 2014 – 2018 pp. в Укpаїні інтенсивне впpовадження інноваційних платіжних інстpументів та сеpвісів відбувалося в одиничних випадках за pахунок значних власних інвестицій учасників pинку, а також в pезультаті впpовадження платіжними системами та міжнаpодними компаніями пpоектів MasterPass, Visa Checkout, Google-PAY, Apple Pay [1]. Поточний стан спpав в сфеpі pегулювання pинку платіжних послуг не дає можливості, у відповідності до пpинципів Великої двацятки (G-20) з впpовадження фінансової інклюзії, забезпечити можливість пілотування потpібних нових інноваційних каналів, пpодуктів та послуг, а також бізнес-моделей. Пpичиною є необхідності постійно і беззапеpечно дотpимуватись усіх ноpмативних вимог, наявних у великій кількості в не спеціальних ноpмативнопpавових актах банківського pегулювання, що ускладнює інноваційні пpоцеси та pозбудову цифpових платежів та цифpової економіки [2, c. 31].

259


Виходячи з аналізу світового досвіду фінансового включення та особливостей укpаїнського фінансового pинку ефекту в цій сфеpі можна досягнути pеалізувавши заходи з чотиpьох компонентів, за певними напрямками. 1. Пpактичне pегулятоpне забезпечення цифpового фінансового включення та запpовадження відповідальних цифpових фінансових пpактик. Пpоцес pеалізації цього компонента може пеpедбачати такі елементи: – підготовка пpопозицій щодо запpовадження pамкового pегулювання для цифpового фінансового включення; – сприяння конкуренції, справедливим та відкритим умовам для цифрових технологій фінансового включення шляхом забезпечення того, що постачальники аналогічних цифрових фінансових послуг мають подібні права та обов’язки; – робота з національними оpганами влади з метою усунення баp’єpів та спpияння забезпеченню внутpішніх та тpанскоpдонних фінансових послуг. 2. Пpосування pозвитку цифpових фінансових послуг як пpіоpитетного напpямку для pозвитку інклюзивних фінансових систем, забезпечення балансу інновації та pизиків для досягнення цифpового фінансового включення, спpощення та впpовадження сумісної цифpової ідентифікації клієнтів для цифpових фінансових послуг. Пpоцес pеалізації цього компонента може пеpедбачати такі елементи: – підтpимувати активний діалог та кооpдинацію між усіма ключовими зацікавленими стоpонами цифpової фінансової екосистеми, включаючи уpяд, пpиватний сектоp та гpомадянське суспільство; – спpияння викоpистанню де-факто pинкових стандартів, ствоpенню та пpосуванню нових та інноваційних фоpм ідентифікації, pеєстpації та перевірки особистих даних; – розpобка найкpащих пpактик та галузевих кодексів для користувачів як викоpистовувати цифpові фінансові сервіси; – розробка найкращих практик для забезпечення постачальниками цифpових фінансових послуг точності та надійності всіх даних.

260


3. Pозшиpення екосистеми та інфpастpуктуpи цифpових функціональних послуг. Особливо важливо для ствоpення екосистеми цифpових фінансових послуг є pозшиpення надійної, безпечної, ефективної та шиpоко доступної системи pоздpібних платежів. Поточна кількість платіжних теpміналів для платежів найбільш пошиpеними в країні платіжними інстpументами – платіжними каpтками є явно недостатнім для України, і становить від 20 до 40 % кількості теpміналів в кpаїнах ЄС співpозміpних за теpитоpією та кількістю гpомадян. Кpім того, багато пpедставників банків, pозуміючи важливість доходів від опеpацій з каpтками, вишукують специфічні форми прийому карток до сплати – за рахунок покупців шляхом отpимання коштів на пеpсональні pахунки, без сплати комісії за еквайpинг та без сплати податків. Відповідно проблема також охоплює фіскальні питання та ухилення від оподаткування [3]. Процес pеалізації цього компонента може пеpедбачати такі елементи: – підготовка пpопозицій модеpнізації та pозшиpення інфpастpуктуpи системи pоздpібних платежів та впpовадження платфоpм відкpитих платежів; – спpияння викоpистання шиpокомасштабних деpжавних каналів, такі як поштові відділення для pозповсюдження цифpових фінансових послуг; – заохочення постачальників платіжних послуг забезпечувати сумісність та взаємодію точок доступу та каналів; – заохочення та пеpеконання пpедставників в доцільності неухильного виконання вимог законодавства щодо пpийому до сплати цифpових фінансів та паpтнеpських цінових пpопозиціях фінансової індустрії. 4. Зміцнення цифpової і фінансової гpамотності та обізнаності. Пpоцес pеалізації цього компонента може пеpедбачати такі елементи: – використання високоякісних цифрових інструментів для розвитку фінансової грамотності; – використання через власні та паpтнеpські цифрові та не цифрові канали практичних, доступних матеріалів фінансової грамот-

261


ності та інформування, для включених та не включених, незабезпечених і вразливих груп, щоб допомогти споживачам зрозуміти особливості, переваги, витрати при користуванні цифровими фінансовими послугами та засобами фінансової безпеки; – надання якісної та безперебійної підтримки для клієнтів та користувачів. Підвищення рівня фінансової інклюзивності сплямоване на формування системи захисту прав споживачів фінансових послуг, котра сприятиме фінансовій стабільності та зростанню добробуту громадян, стане доступною і зрозумілою для них, забезпечуватиме належну якість надання фінансових послуг, запобігатиме застосуванню дискримінаційної щодо споживачів практики роботи фінансових установ. Список використаних джерел 1. Індекс інклюзивності впав: укpаїнці все частіше залишаються за межею економічного pозвитку – [Електpонний pесуpс]. – Pежим доступу: https://news.finance.ua/ua/news. 2. Науменкова С.В. Фінансова інклюзивність та проблеми забезпечення доступу населення до базових фінансових послуг в Україні // Вісник Національного банку України. – 2016. – С. 31-37. 3. Фінансова інклюзія – [Електронний ресурс]. – Режим доступу: https://bank.gov.ua/control/uk/publish/printable_article?art_id= 71600439&showTitle=true.

262


Л.М. ЧЕРЧИК, доктор економічних наук, професор, завідувач кафедри Східноєвропейський національний університет імені Лесі Українки

СІЛЬСЬКИЙ ЗЕЛЕНИЙ ТУРИЗМ ЯК ЕФЕКТИВНА ФОРМА САМОСТІЙНОЇ ЗАЙНЯТОСТІ НА СЕЛІ Нині розвивається нова форма туристичного руху в Україні – сільський туризм, який охопив широкий спектр видів рекреації на селі: стаціонарний відпочинок у сільській місцевості (власне сільський туризм), відпочинок у туристичних центрах і курортах, розташованих у селищах і малих містах, відпочинок у сільських дворогосподарствах (агротуризм). Сільський зелений туризм має оздоровчу, естетичну, пізнавальну функції. Крім того, це саме той сектор економіки, який заслуговує на найбільшу увагу в Україні. Він потенційно може забезпечити значний внесок в економіку сільських територій у вигляді нових робочих місць, збільшення надходжень від зовнішньоекономічної діяльності, поповнення державного бюджету сплатою податків, сприятиме зниженню імпорту та інтенсифікує використання місцевих сировинних ресурсів. Цей вид туризму, сприяючи розвитку малого бізнесу в аграрних регіонах, дає можливість міським мешканцям активно відпочивати в приватних сільських господарствах, а сільським господарям покращити своє фінансове становище. Сільський туризм – одна з ефективних форм самостійної зайнятості, оскільки дає можливість створити нові робочі місця для жителів сіл, знизити рівень безробіття та міграції сільських жителів, відтік молодих людей, дозволяє отримувати доходи, поліпшувати умови проживання. У багатьох країнах Європи зелений сільський туризм – потужна галузь туристичного бізнесу, що має власне нормативноправове забезпечення, форми функціонування, цілу низку урядових та громадських організацій, які забезпечують підтримку вищеназваного бізнесу. В кожній країні є свої особливості правової

263


бази даного виду діяльності, склалися певні традиції, підходи, сформувалася специфічна ринкова інфраструктура. Відчутні результати в наших сусідів – Польщі, Словаччині, Румунії. Практично в кожному селі там є осередки, агрооселі, які приймають не тільки вітчизняних, а й туристів з інших країн. У Польщі традиційно використовується словосполучення «господарська гостинність». На цей вид діяльності селян не поширюється закон, що регулює господарську діяльність. Тобто вони мають право вести повноцінне господарювання, але при цьому не бути обтяженими зобов’язаннями, які покладаються законодавством на решту підприємців. Законодавство Угорщини також не має спеціального визначення сільського туризму. В Угорщині традиційно вживаються словосполучення: «сільська хутірська гостинність», «сільський туризм», «сільський аграрний туризм» тощо. Причина в тому, що ця діяльність вважається різновидом робіт і послуг, які традиційно надаються сільськими господарями у процесі ґаздування у своїх сімейних господарствах на базі садиб. Тому загальні правила, які стосуються сільського туризму, визначені у нормативних актах щодо ведення сімейних господарств, без встановлення будь-яких додаткових обов’язків або обмежень у господарській діяльності для тих, хто займається і цією діяльністю. Враховуючи те, що економічні та соціальні проблеми села надзвичайно загострилися, широке розповсюдження і розвиток сільського туризму є особливо бажаними. Позитивний вплив сільського туризму на вирішення соціально-економічних проблем села полягає передусім у тому, що він розширює сферу зайнятості сільського населення, особливо жінок, і дає селянам додатковий заробіток; розширює можливості зайнятості сільського господаря не тільки у виробничій сфері, але й у сфері обслуговування. Важливим результатом розвитку сільського туризму є розширення можливостей реалізації продукції особистого підсобного господарства, причому реалізації її на місці, і не як сільськогосподарської сировини, а як готових продуктів харчування після відповідної обробки та приготування. Досвід показує, що ті сім’ї, які приймають відпочивальників, вдосконалюють і структуру посівів на присадибних ділянках з урахуванням потреб гостей, розширюють асортимент овочевих культур, фруктових дерев, ягідників тощо;

264


розвивають і урізноманітнюють присадибне тваринництво, заводять тепличне господарство. Розвиток сільського туризму спонукає до покращення благоустрою сільських садиб, вулиць, сіл загалом; стимулює розвиток соціальної інфраструктури. Проте досі залишаються невирішеними питання із впровадження системи підготовки профільних фахівців, навчання сільських господарів, незайнятого сільського населення. Для ефективного розвитку сільського туризму в Україні необхідно вирішити завдання: розробки нормативно-правової бази цього виду діяльності з урахуванням позитивного досвіду сусідніх європейських країн; формування організаційно-господарського механізму його функціонування та державної підтримки; запровадження пільгового кредитування сільських господарів, які займаються прийомом та обслуговуванням відпочивальників на селі; організаційного забезпечення малого підприємництва; підвищення дієвості роботи громадських об’єднань малого підприємництва; формування та розвиток системи фінансової підтримки малого підприємництва, кредитування малого підприємництва спеціалізованими банківськими установами, мікрокредитування; інформаційного, консультативного та кадрового забезпечення; створення мережі інформаційно-аналітичних центрів підприємництва; організації пропагандистської роботи, спрямованої на формування сприятливої громадської думки щодо підприємницької діяльності в сфері сільського туризму. Формування державної політики щодо підтримки малого підприємництва повинно бути невід’ємною частиною загальнодержавної програми соціально-економічних перетворень в Україні. Це сприятиме формуванню чисельного середнього класу суспільства, який є основою ринкових перетворень та гарантом незворотності економічних процесів. Створення відповідних правових, економічних та організаційних умов сприятиме подальшому збільшенню кількості суб’єктів малого підприємництва, зростанню ролі та значення його у національній економіці.

265


В.С. ШЕБАНІН, доктор економічних наук, академік НААН, ректор О.Є. НОВІКОВ, доктор економічних наук, професор, проректор М.Д. КАРПЕНКО, заступник директора Навчально-науково-практичний центр МНАУ Миколаївський національний аграрний університет

ДОСЯГНЕННЯ ТА ПЕРСПЕКТИВИ РОЗВИТКУ НАУКОВОГО ПАРКУ «АГРОПЕРСПЕКТИВА» МИКОЛАЇВСЬКОГО НАЦІОНАЛЬНОГО АГРАРНОГО УНІВЕРСИТЕТУ Рівень розвитку освіти, науки і техніки є визначальним чинником прогресу суспільства, підвищення добробуту громадян, їх духовного та інтелектуального зростання. Сьогодні, коли аграрний сектор визнано «локомотивом» економіки України, коли кожний 4-ий долар від експорту – аграрний, коли в Європі немає жодної країни, де сільське господарство в економіці держави складає більше 3,5% ВВП, натомість у нас – понад 17% ВВП країни, а з урахуванням того, що частка агросектора майже 38% валютної виручки, можна цілком впевнено стверджувати, що подальше ефективне функціонування АПК значною мірою буде залежати від досягнень аграрної науки та інноваційної діяльності різних функціональних інституцій – носіїв інтелектуального потенціалу, зокрема НААН, науково-дослідних установ та організацій НААН, аграрних закладів вищої освіти МОН. Миколаївський національний аграрний університет, керуючись пріоритетами інтеграції освіти, науки і виробництва для розвитку АПК країни та регіону, накопичив певний досвід щодо розвитку наукового потенціалу та формування інноваційної структури в аграрній сфері. Координація ефективного використання ресурсів, зокрема кадрів, матеріалів, устаткування, науково-дослідних земельних ділянок, земельних ділянок аграрних підприємств для впровадження науково-дослідних робіт є визначальною у проведенні наукових досліджень і науково-технічних розробок на най-

266


вищому рівні, а також забезпечення спільного проведення заходів щодо якісної підготовки фахівців. Співпраця з вітчизняними та зарубіжними селекційними центрами в процесі діяльності Наукового парку «Агроперспектива» Миколаївського національного аграрного університету дала можливість провести сортовипробування 136 сучасних гібридів соняшнику, 106 сортів сорго, 68 сортів і гібридів кукурудзи. За укладеними договорами про сортовипробування овочевих культур з 8 іноземними компаніями Франції, Італії, Іспанії, Японії, США, Ізраїлю, Нідерландів, Швейцарії (Clause, Nunhems, Singenta, Nickerson-Zwaan, Sakata, Bejo, TaciSeed) виконано роботи з вивчення адаптивних характеристик 140 гібридів овочевих культур. Крім того, протягом останніх 6 років: - створено 77 демонстраційних полігонів, у т.ч.: сучасних сортів і гібридів вітчизняної і зарубіжної селекції, зокрема зернових колосових культур - 7, зернової кукурудзи – 4, технічних культур – 10, овочевих і баштанних культур – 11, зернового, цукрового і віничного сорго – 4; - в організованих МНАУ днях поля прийняло участь 3250 осіб науковців та практиків від агробізнесу; - на 10-ти демонстраційних полігонах презентовано зразки новітньої сільськогосподарської техніки вітчизняного і зарубіжного виробництва; - на 26-ти демонстраційних полігонах представлено результати випробування новітніх мікродобрив і макродобрив, засобів захисту рослин, біопрепаратів і нанопрепаратів вітчизняного і зарубіжного виробництва; - діє сертифікована ґрунтово-агрохімічна лабораторія, інноваційні навчально-наукові лабораторії: «Навчальна бухгалтерія», «Навчальний банк», Навчальний полігон енергетичного обладнання. За сприяння ПАТ «Ельворті» створено навчальну лабораторію «Сільськогосподарські машини» та інші; - розроблено та удосконалено 14 агротехнологій щодо виробництва основних видів сільськогосподарських культур; - у 2018 році на демонстраційних полігонах проведено сортовипробування 212 сортів і гібридів зернових колосових культур усіх селекційних центрів України (Селекційно-генетичний інсти-

267


тут, Миронівський інститут пшениці ім. В. Ремесла, Інститут рослинництва ім. В. Юр’єва, Інститут зрошуваного землеробства, Всеукраїнський науково-дослідний інститут селекції; Білоцерківська селекційно-дослідна станція) та 24 сортів німецьких селекційних центрів DSV, Strube, Union Zatten. Сортовипробування фінансуються іноземними компаніями; - під урожай 2019 року, на полях ННПЦ університету сформовано демонстраційний полігон озимих зернових культур усіх селекційних центрів України та провідних центрів Німеччини, Чехії, Франції, Сербії - всього 208 сортів, полігон гороху озимого. Окрім цього вісім провідних зарубіжних компаній надали 40 новітніх гібридів ріпаку озимого для демонстраційного полігону технічних культур. Спільно з компанією «Ландтех» реалізується проект точного землеробства на площі 159 га; - співпраця університету у рамках діяльності Інноваційноосвітнього кластеру «Агротехніка» дала можливість випробувати 7 одиниць сучасної ґрунтообробної техніки бренду «Лозівські машини» в умовах Південного Степу, надані рекомендації щодо їх серійного виробництва (передано безкоштовно на випробування перший експериментальний зразок борони «Дукат» та ротаційної борони «Динар» загальною вартістю майже 2,5 млн грн. Загалом, з початку співпраці (2015 рік) компанією «Лозівські машини» передано нам сільськогосподарської техніки на більш ніж 5,3 млн. грн.). Отримано сільськогосподарських машин для проведення наукових досліджень понад 10 одиниць; - для розвитку національної економіки розроблено понад 140 науково-обґрунтованих рекомендацій. Протягом 2013-2019 років успішно реалізовано та виконуються спільні наукові проекти з: - Ізраїльською компанією «Ірригатор»: «Сучасне краплинне зрошення», яка інвестувала в проект 60 тис. долл.; - Американською компанією Монсанто: інвестувала 700 тис. долл. в проект «Сучасне дощувальне зрошення земель Навчальнонауково-практичного центру Миколаївського НАУ»; «Науковообґрунтовані послуги з вирощування гібридного насіння кукурудзи»; - Науковим парком Миколаївського національного аграрного університету «Агроперспектива»: інвестовано за 4 роки майже

268


10 млн. грн. у наукові дослідження за тематикою «Удосконалення технологій вирощування зернових та технічних культур в умовах Південного Степу»; - Інститутом зрошуваного землеробства НААН: «Створення гібриду кукурудзи, адаптованого до умов зрошення півдня України», «Створення сорту сої, адаптованого до умов зрошення півдня України»; - Компанією «Ландтех»: «Впровадження системи точного землеробства» (за рахунок інвестицій компанії): вперше в Україні в умовах природного і штучного зволоження на інноваційноінвестиційному полігоні закладено досліди. - Міністерством регіонального розвитку, будівництва та житлово-комунального господарства України: «Інтеграція освіти, науки і виробництва – інноваційна модель регіонального розвитку» (4600 тис. грн. за рахунок коштів державного бюджету, отриманих від Європейського Союзу). Миколаївський національний аграрний університет співпрацює більш як з 10-ма селекційними центрами України та зарубіжжя. Наукові кадри університету мають досвід у сортовивченні зернових колосових культур та мають розширену картину затребуваних у виробництві сортів. Польові досліди з посівами зернових колосових культур надаватимуть змогу завжди пропонувати виробникам найбільш придатні до вирощування сорти у Південному регіоні. Перспективи розвитку дослідницьких сільськогосподарських станцій в Україні тісно пов’язані з можливістю видавати продукт, який був би затребуваний в аграрному виробництві країни. Виконання замовлень на дослідницькі роботи як з боку виробників сільськогосподарської продукції, так і з боку підприємств, що обслуговують аграрний сектор, дозволить мати режим самоокупності дослідницьких станцій, а відповідно і виконувати свою головну функцію – проведення фундаментальних і прикладних досліджень, без яких наука неможлива. Зосередження на актуальних напрямах розвитку аграрного виробництва з урахуванням сільськогосподарських, кліматичних та бізнесових особливостей регіону, в якому знаходиться дослідна станція, буде запорукою успіху в роботі.

269


А.В. ШЕГДА, доктор економічних наук, професор Київський національний університет імені Тараса Шевченка В.П. ФЕЩЕНКО, кандидат економічних наук, заступник голови Державного агентства України з управління зоною відчуження

ВИТОКИ ТА РОЗВИТОК СУЧАСНИХ ФОРМ ГОСПОДАРЮВАННЯ НА СЕЛІ Призначення письмового монологу – звернути увагу читачів на нагальну потребу більш уважно відноситися до вивчення нашого минулого (людської цивілізації) для того, щоб краще зрозуміти сьогодення і чому воно саме таке, а також організувати такі форми господарювання, щоб майбутнє наше і наших нащадків було краще. Сьогодні змінюються традиційні цільові установки стосовно організації створення нових форм господарської діяльності та ціннісні орієнтири економічного зростання, переосмислюються критерії та система оцінки соціально-економічного розвитку у напрямку екологізації суспільно перетворюючої діяльності людини [1]. Питання раціонального природокористування, охорони навколишнього середовища і екологічної безпеки на сучасному етапі розвитку людської цивілізації набувають стратегічного значення як на національному, так і на міжнародному рівні. Розвиток економіки як окремих країн, так і світового господарства в цілому значною мірою залежить від того, наскільки повно задовольняються їх потреби у природних ресурсах. Це зумовлено тим, що у майже усіх галузях матеріального виробництва головну субстанцію продукції, що виробляється складає сировина, яка використовується або у вигляді вихідних матеріалів, або яка забезпечує власне виробничий процес, наприклад, земля в селі. Проблеми взаємодії людини та природи еволюціонують з часів зародження людської цивілізації. [2,с.10]. Цивілізація - (від лат. Cililis – громадський цивільний) – це рівень і характер суспільного розвитку певних епох. Найбільш тривалий в історії людства аграрний тип цивілізації (4 – 3 тис. до

270


н. е. – 18 ст. н. е.), одним із необхідних атрибутів якої є земельна власність [2,с.14]. Знання та осмислення минулого сприяє кращому розумінню стану науки, а також причин існуючих реалій та появі нових ідей і нових перспективних форм організації господарської діяльності не тільки на селі. Ми повинні озиратися на минуле, тому що це все, що ми маємо, для того щоб «взнати» що-небудь про майбутнє. А також, уважний, виважений господар, керівник, просто людина не можуть дозволити собі не враховувати доброї поради незалежно від її джерела. Історії еволюції людського суспільства наповнені корисними уроками для тих, хто готовий у неї вчитися. Яким чином людство опанувало сучасні технології, новітні форми організації господарської діяльності, тобто з чого все розпочалось? В цьому плані не зайвим буде звернутися до деяких думок відомого еволюціоніста біолога Раймонда Джареда. Так він пише: «..з .. досвіду я виніс змішане враження про так звані блаженства цивілізації» [3, с.16]. «Село» очевидно походить, від того, що мисливці-збирачі які вели свій кочовий спосіб життя у свій час осіли й почали одомашнювати росли, тварин, зайнялися рільництвом (вирощуванням харчів) харчовим виробництвом. Осіли селами. Осілість відіграла переломну роль в історії технологій, бо дала змогу людям нагромаджувати непереносні пожитки Кочові мисливці – збирачі мусять вдовольнятися тією технологією, яку можна носити із собою [3,с.130]. Бренсон Р., у своїй широко відомій книзі « Шлях «Virgin» (2014 р.)» зазначив: «.. очевидно, що всі ми повинні вчитися на досвіді минулого, щоб планувати своє майбутнє, але як щодо сьогодення? Частенько «зараз» губиться в божевільній гонитві за завтрашнім днем. Роззуйте очі: це ж ті «старі, добрі часи», за якими ви сумуватимете через двадцять років, то чому ви не робите все можливе і неможливе, щоб насолодитися ними зараз?». Як відомо, на сьогодні на новій організаційно- правовій основі сформувалися нові форми господарювання в аграрному секторі України. Близько 75% сільськогосподарських угідь знаходиться у

271


приватній власності, у державній - 25%, у колективній власності знаходиться – 17,4 тис. га [4]. Сучасна аграрна сфера – це високотехнологічна сфера, в якій застосовуються найсучасніші досягнення різних наук і відповідних техніко-технологічних засобів. Наприклад, для вирішення однієї з важливих проблем ефективної господарської діяльності є надійний контроль за станом сільськогосподарських – однієї із головних форм капіталу в процесі відповідного виробництва. Для вирішення цієї проблеми сьогодні використовуються безпілотні літальні апарати які за невеликий проміжок часу здатні обстежити сотні гектарів угідь і оперативно надавати інформацію щодо їх стану. Як відомо, раніше використовувалися супутникові зоображення [5]. Форми організації господарської діяльності на селі тісно пов’язані зі складовими здійснюваного відповідного виробничого процесу. Відомо, що сталий розвиток сільськогосподарського виробництва як основи життєдіяльності населення України можна забезпечити шляхом відродження сіл на нових організаційно-технічній та інтеграційн6ій базі. На початку 2019 року на сайті Державної екологічної інспекції України розміщено проект наказу міністерства екології та природних ресурсів «При затвердження Змін до методики визначення розмірів шкоди, зумовленої забрудненням і засміченням земельних угідь через порушення природоохоронного законодавства» [6]. Тут можна звернутися до історії придніпровських сіл (і не тільки їх) представлену Катериною Кузьменко-Лісовенки у книзі «Затоплена придніпровська цивілізація. Історія. Людські долі» (2018 р.). А як описував Тарас Шевченко українську природу в поемі «Княжна». Село! І серце одпочине Село на нашій Україні Неначе писанка, село Зеленим гаєм поросло. Цвітуть сади, біліють хати А там і ліс, і ліс, і поле, І сині гори за Дніпром. Сам Бог витає над селом.

272


Ми повинні розуміти, що всі ми відповідальні за майбутнє землі, треба нам жити так, щоб залишити після себе прекрасну і чисту землю – основу життя. Запитання не риторичне: Як ми цінуємо дарунок Матінки - природи. На жаль… нищимо свій дорогоцінний скарб – землю, ліси, ріки , духовність. Нові технології в сільськогосподарському виробництві широко представлені як у фаховій літературі так і в реальній практичній діяльності. Яскравим прикладом тому може бути зернова сівалка Rapid A 600 C. Якщо правильно організувати технологічний процес її роботи, спокійно можна засіяти за добу до 110 г [7]. В концепціях обєднань підприємств на мікрорівні використовуються два терміни, а саме «процес інтеграції» та «процес обєднання». За такого підходу до складу видових форм обєдння підприємств включені мікроекономічні системи цілісного типу (корпорація, трест, концерн), так і сумативного (картель, промисловофінансова група, стратегічний альянс). Процес інтеграції стосується виключно організаційних відносин, що виникають не в складі одного підприємства, а між декількома господарюючими суб’єктами (виникнення АПК) , при цьому можливі два варіанти наслідків його дії. По-перше, одне з групи зазначених підприємств купує активи інших, використовуючи такий специфічний спосіб власного організаційного розвитку, як поглинання. Підприємства, що стали об’єктом господарської експансії, втрачають здатність до власного самостійного економічного буття, перетворюючись на окремі структурні підрозділи відповідної юридичної особи. По-друге, усі підприємства із зазначеної групи добровільно втрачають здатність до власного самостійного економічного буття. Внаслідок злиття, вони утворюють вони утворюють новий господарюючий суб’єкт, виступаючи основою для формування його організаційної та виробничої структур. Результатом будь-якого варіанта дії процесу інтеграції є поява якісно нової видової форми мікроекономічної системи підприємництва цілісного типу. З наведених положень можна зробити такі висновки. 1) процес інтеграції належить до складу системоутворюючих процесів та одночасно є альтернативним щодо процесу концентрації; оскільки вони можуть бути використані підприємствами під час розроблення стратегії їх господарської діяльності,

273


зокрема щодо організаційного розвитку; 2) процес інтеграції приводить до утворення та виникнення на основі уже наявних нової форми мікроекономічної системи підприємництва цілісного типу; 3) під дію процесу інтеграції підпадає лише така типова форма мікроекономічної системи підприємництва, як підприємство. Загальною ознакою, яка притаманна як поняттю «процес інтеграції», так і поняттю «процес обєднання», є те, що внаслідок їх дій утворюються організаційні структури підприємництва, що мають різну економічну природу*[8,с.39]. Список використаних джерел 1. Веклич О., Яхеєва Т. Урахування природного капіталу як базового компонента економічного розвитку України. // Економіка України, 2004. - №12. – с. 73 2. Вербова О.С., Вербова М.С. Історія економіки та економічної думки. Навч. пос. 2-е вид. – Львів, 2019 3. Даймонд Дж. Зброя, мікроби і сталь. –К.: Видавнича група КМ-БУКС, 2018. -512 с. 4. Довідник економіста сільськогосподарського підприємства.//За ред.. Ю.О. Луценка та О.В. Захарчука –К. 2018, с. 86 5.Матеріали V11 міжнародної науково-практичної конференції. «Актуальні питання управління сталим розвитком у сучасному суспільстві: проблеми та перспективи» 25-26 жовтня 2018р. Кременчук 6. ECOBUSINESS №3, 2019, с.6 7. Агроном № 1 (63) лютий 2019 с. 239 8. Вчені записки Таврійського національного університету імені В.І. Вернадського. Сер. Екон. і управління Т.29 (68) №5, 2018.

274


О.Г. ШПИКУЛЯК, доктор економічних наук, професор, учений секретар М.Й. МАЛІК, доктор економічних наук, професор, академік НААН, головний науковий співробітник Національний науковий центр «Інститут аграрної економіки»

РОЗВИТОК ІНСТИТУЦІЙНИХ ФОРМ ГОСПОДАРСЬКОЇ ДІЯЛЬНОСТІ НА СЕЛІ Українське село як середовище життя і господарювання, тривалий час перебуває у стані організаційно-економічних трансформацій, які торкнулися усіх сфер, особливо аграрного виробництва. Вже майже три десятиліття у сільському секторі економіки України, зокрема агрогосподарській його підсистемі, відбувається утвердження ринкових відносин в господарській діяльності. Трансформаційні процеси набули усталення інститутів ринку організаційно і функціонально, забезпечуючи відчутний рівень продовольчого достатку для населення нашої країни. Загалом же набуті селом економічні, соціальні, організаційні та інші різного роду ефекти, спродуковані у результаті розвитку багатополярної структури господарської діяльності. Наукові дослідження сучасників в економічній аграрній науці зокрема [1-6], конструктивно доводять, що у результаті ринкових реформ, сільське господарство постало як багатоукладна галузь. Критерій багатоукладності означує характеристики галузевої інституційної моделі господарської діяльності за: наявністю форм господарювання (спосіб організації виробництва) [7] – сільськогосподарські підприємства, фермерські господарства, господарства населення; організаційно-правових форм підприємств [8] – господарські товариства, приватні підприємства, сільськогосподарські кооперативи, державні підприємства, фермерські господарства, підприємства інших форм господарювання. У національному законодавстві України позиціювання організаційно-інституційних характеристик форм розвитку господарської діяльності забезпечено нормами Конституції України, Господарським кодексом України, Цивільним кодексом України, Земе-

275


льним кодексом України, Податковим кодексом України, Сімейним кодексом України, а також деталізовано у нормативному документі Державний класифікатор України «Класифікація організаційно-правових форм господарювання». Обєктом класифікації є визначені чинним законодавством організаційно-правові форми юридичних осіб та їх відокремлені підрозділи: філії, представництва, а також підприємці фізичні особи. Правову основу такої деталізації забезпечують Закони України: «Про господарські товариства»; «Про кооперацію»; «Про сільськогосподарську кооперацію»; «Про акціонерні товариства»; «Про холдингові компанії в Україні»; «Про фермерське господарство»; «Про особисте селянське господарство» та ін. За Державним класифікатором України «Класифікація організаційно-правових форм господарювання»: організаційно-правова форма господарювання означає форму господарської (підприємницької) діяльності з відповідною правовою основою, який визначає характер відносин між засновникми (учасниками), режим майнової відповідальності по зобов’язаннях підприємства (організації), порядок створення, реорганізації, ліквідації, управління, розподілу одержаних прибутків, можливі джерела фінансування діяльності тощо. Для сільського сектору, сільськогосподарського виробництва в Україні, унормовані організаційно-правові форми господарювання (табл. 1, 2). 1. Базові визначення інституційних основ господарювання Категрія

Організаційно-правова форма господарювання

Учасники відносин у сфері господарювання

276

Визначення змісту Форма здійснювання господарської (зокрема підприємницької) діяльності з відповідною правовою основою, яка визначає характер відносин між засновниками (учасниками), режим майнової відповідальності по зобов’язаннях підприємства (організації), порядок створення, реорганізації, ліквідації, управління, розподілу одержаних прибутків, можливі джерела фінансування діяльності тощо Субєкти господарювання, споживачі, органи державної влади та органи місцевого самоврядування, наділені господарською компетенцією, а також громадяни, громадські та інші організації, які виступають засновниками суб’єктів господарювання чи здійснюють щодо них організаційногосподарські повноваження на основі відносин власності


Продовження табл. 1

Господарська діяльність

Субєкти господарювання

Підприємство

Діяльність суб’єктів господарювання у сфері суспільного виробництва, спрямована на виготовлення і реалізацію продукції, виконання робіт чи надання послуг вартісного характеру, що мають цінову визначеність Учасники господарських відносин, які здійснюють господарську діяльність, релізуючи господарську компетенцію (сукупність господарських прав і обовязків), мають відокремлене майно і несуть відповідальність за своїми зобовязаннями в межах цього майна, крім випадків передбачених законодавством. Субєктами господарювання є господарські організації і громадяни України, іноземці та особи без громадянства; держава, органи державної влади та органи місцевого самоврядування не є суб’єктами господарювання Самостійний суб’єкт господарювання, створений компетентним органом державної влади або органом місцевого самоврядування, або іншими суб’єктами для задоволення суспільних та особистих потреб шляхом систематичного здійснення виробничої, науково-дослідної, торговельної, іншої господарської діяльності в порядку, передбаченому законодавством України

Джерело: Державний класифікатор України «Класифікація організаційноправових форм господарювання»; Господарський кодекс України та інші нормативно-правові акти.

2. Теоретико-методичні та інституційні характеристики організаційно-правових форм господарювання Назва об’єкта

Фермерське господарство

Приватне підприємство Державне п-во

Господарське товариство

Організаційно-правові характеристики Форма підприємницької діяльності громадян, які виявили бажання виробляти товарну сільськогосподарську продукцію, здійснювати її переробку та реалізацію з метою отримання прибутку на земельних ділянках, наданим їм у власність та/або користування, у тому числі в оренду, для ведення фермерського господарства, товарного сільськогосподарського виробництва, особистого селянського господарства, відповідно до Закону України «Про фермерське господарство» Підприємство, що діє на основі приватної власності одного або кількох громадян, іноземців, осіб без громадянства та його (їх) праці з використанням найманої праці. Приватним є також підприємство, що діє на основі приватної власності суб’єкта господарювання – юридичної особи Підприємство, що діє на основі державної власності Господарськими товариствами визначено підприємства або інші суб’єкти господарювання, створені юридичними особами та/або громадянами шляхом обєднання їх майна і участі в підприємницькій діяльності товариства з метою одержання прибутку. До господарських товариств належать: акціонерні товариства, товариства з обмеженою відповідальністю, товариства з додатковою відповідальністю, повні товариства, командитні товариства

277


Продовження табл. 2 Сільськогосподарський кооператив

Юридична особа, утворена фізичними та/або юридичними особами, що є сільськогосподарськими товаровиробниками, на засадах добровільного членства та обєднання майнових пайових внесків для спільної виробничої діяльності у сільському господарстві з метою задоволення своїх економічних, соціальних та інших потреб на засадах самоврядування, відповідно до Закону України «Про кооперацію»

Сільськогосподарський виробничий кооператив

Юридична особа, утворена шляхом обєднання фізичних осіб, які є сільськогосподарськими товаровиробниками, для спільного виробництва продукції сільського, рибного і лісового господарства на засадах обов’язкової трудової участі у процесі виробництва

Сільськогосподарський обслуговуючий кооператив

Кооператив, створений для надання послуг переважно членам кооперативу та іншим особам з метою провадження їх сільськогосподарської діяльності, відповідно до Закону України «Про сільськогосподарську кооперацію»

Джерело: Державний класифікатор України «Класифікація організаційноправових форм господарювання»; Господарський кодекс України та інші нормативно-правові акти.

Відповідна структура інституційних форм організації господарської діяльності, визначена законодавчо, формально і функціонально упроваджена, забезпечує ефективність, яку можна зідентифікувати за інституційними секторами (табл. 3) – порівнянням обсягу валової продукції. Завдяки розвитку структури інституційних форм організації господарської діяльності, аграрна галузь України нині досягла високого, відносно устабільненого рівня ефективності, що засвідчує зокрема глобальна конкурентоспроможність вітчизняних сільськогосподарських товарів. У підсумку зазначимо, що незважаючи на цілий ряд суперечливих моментів, довго тривалість і нескоординованість управлінських транзакцій, сформована структура інституційних форм організації господарської діяльності на селі, забезпечує продуктивний поступ не лише аграрної галузі, а й усієї економіки нашої держави.

278


Продукція с.г. – всього, млрд. грн Частка у загальному обсягу галузі, % Прод. рослин., млрд. грн Частка у загальному обсягу галузі, % Прод. тварин., млрд. грн Частка у загальному обсягу галузі, %

Роки 2013 2015

2016

2017

54,9

82,1

117,5

113,0

123,0

118,8

36,3

42,1

46,5

47,2

48,3

47,7

42,9

56,0

85,4

82,0

92,7

88,3

46,2

44,9

48,6

48,7

50,1

49,2

12,0

26,2

32,1

31,0

30,3

30,5

20,6

37,2

41,7

43,6

43,6

43,8

3,1

12,0

19,1

18,9

22,1

21,7

2,1

6,1

7,6

7,9

8,7

8,7

2,9

10,8

17,7

17,6

20,7

20,3

3,1

8,7

10,1

10,4

11,2

11,3

0,2

1,1

1,4

1,3

1,4

1,4

0,4

1,6

1,8

1,9

2,0

2,0

93,0

100,8

116,3

107,5

109,5

108,6

61,6

51,7

46,0

44,9

43,0

43,6

47,0

57,7

72,8

68,9

71,7

70,9

50,7

46,4

41,4

40,9

38,7

39,5

46,0

43,1

43,5

38,7

37,9

37,7

79,0

61,2

56,5

54,5

54,4

54,2

Інституційний сектор організації гоподарювання

Продукція с.г. – всього, млрд. грн Частка у загальному обсягу галузі, % Прод. рослин., млрд. грн Частка у загальному обсягу галузі, % Прод. тварин., млрд. грн Частка у загальному обсягу галузі, %

2010

Фермерські господарств

Продукція с.г. – всього, млрд. грн Частка у загальному обсягу галузі, % Прод. рослин., млрд. грн Частка у загальному обсягу галузі, % Прод. тварин., млрд. грн Частка у загальному обсягу галузі, %

2000

Господарства населення

Показники

Сільськогосподарські підприємства

3. Валова продукція форм господарювання за інституційними секторами організації діяльності

Джерело: Стематизовано і розраховано за даними Державної служби статистики України.

Список використаних джерел 1. Савченко, Олександр. Баланс незалежності: Хроніка економічних реформ (1989-2005). – К.: Критика, 2006. 256 с. 2. Аграрний устрій України : наукове видання ; за ред. Ю.О. Лупенка, М.Ф. Кропивка – К.: ННЦ «ІАЕ», 2017. – 72 с.

279


3. Організаційно-економічна модернізація аграрної сфери: наукова доповідь / за заг. ред. акад. НААН П.Т. Саблука. – К.: ННЦ ІАЕ, 2011. – 342 с. 4. Розвиток економіки сільського господарства України в 2011-2015 рр. : наукова доповідь / Національний науковий центр «Інститут аграрної економіки» [Гадзало Я.М., Лупенко Ю.О., Пугачов М.І. та ін.]; за ред. Ю.О. Лупенка. – К. : ННЦ «ІАЕ», 2016. – 546 с. 5. Українська модель аграрного розвитку та її соціоекономічна переорієнтація : наук. доп. / [О.М. Бородіна, В.М. Геєць, А.О. Гуторов та ін] ; за ред. В.М. Гейця, О.М. Бородіної, І.В. Прокопи ; НАН України, Ін-т екон. та прогнозув. – К., 2012. – 56 с. 6. Результати і проблеми реформування сільського господарства України / Лупенко Ю.О., Саблук П.Т., Месель-Веселяк В.Я., Федоров М.М. // Економіка АПК. - 2014. - № 7 - С. 26. 7. Розвиток форм господарювання в сільському господарстві: проблеми і рішення: Наукова доповідь / Національний науковий центр «Інститут аграрної економіки»; за ред. Ю.О. Лупенка [кол. авторів: Ю.О. Лупенко, В.Я. Месель-Веселяк, О.Г. Шпикуляк та ін.]. К. : ННЦ «ІАЕ», 2018. 54 с. 8. Господарський кодекс України від 16.01.2003 No 436-IV [Електронний ресурс] // Відомості Верховної ради України, Режим доступу: http://zakon2.rada.gov.ua/laws/436-15.

280


С.Ю. ЮШИН, доктор економічних наук, професор, головний науковий співробітник Національний науковий центр «Інститут аграрної економіки»

ЦИКЛІЧНІСТЬ КОНВЕРГЕНЦІЇ-ДИВЕРГЕНЦІЇ ПРАВОВИХ ПЕРЕДУМОВ ВЕДЕННЯ ГОСПОДАРСЬКОЇ ДІЯЛЬНОСТІ ТА ДОТРИМАННЯ ПРИНЦИПІВ СТАЛОГО РОЗВИТКУ На думку А. Сміта, самим безперечним свідченням процвітання будь-якої країни є зростання чисельності її населення. Визначальною складовою цього процвітання, вважав Дж.Ст. Мілль, став винахід землеробства та послідовний його розвиток у глобальному масштабі. За даними Д. Гейнриха та М. Гергта, зростання чисельності населення Землі до 1 млрд. за 1800 років до Р.Х. тривало понад 10000 років, а від 4 до 5 млрд. – 12 років. Розрахунки В. Вернадського доводять, що потенційно (враховуючи енергію Сонця) землеробство здатне прогодувати 22-23 млрд. чол. Проте цивілізація, на думку Е. Тайлора, іноді залишається нерухомою протягом довгих періодів і часто подається назад. Так, Ф. Кене навів приклад, згідно з яким за сто років в Англії населення зменшилося з 24 до 16 млн. чол., тобто на 1/3. За даними П. Сорокіна, починаючи з XI ст. сильний голод був у всій Західній Європі не менше 160 разів; з цього він робить висновок: голод ставить ультиматум: або винаходь – або помри (голод чи його загроза змушують людей бути працьовитими і винахідливими; всі суспільні інститути виробництва продуктів харчування, системи їх розподілу, обміну та споживання з'явилися і удосконалювалися під впливом голоду чи його загрози). За часів статичних суспільств (Хамурапі, 18 ст. до РХ), якщо людина орендувала поле для опрацювання і не виростила на поле зерна, її викривали в невиконанні необхідної роботи на поле, а потім вона мала ще віддати господарю поля зерно відповідно до врожаю його сусіда. Відомий й біблійний приклад руйнування виробничої системи інноватора, який виростив 100-разовий вро-

281


жай ячменю, тим недалекоглядним соціумом, що невдовзі зник з історичної арени. Знадобилося більше 1000 років з часів Хамурапі, щоб господарювання набуло певних рис науковості і динамічності. У працях Ксенофонта (5 ст. до РХ) запропоновані системні підходи до організації господарства взагалі і аграрного зокрема, розгалужені за напрямками: методологічним (простір-час; цінності-нецінності; користь-шкода; порядок-безлад; знання-вміння; плани-розрахунки); правовим (справедливість, право власності; договори); організаційним (влада-підкорення; управління державне та домогосподарське; гарне-погане; умови відділення права власності від управління); економічним (майно-земля-праця, гроші, прибутки-збитки; обмінторгівля; доходи-витрати; збагачення-розорення; багатствобідність; лишки-нестачі; врахування ризиків втрат від непередбачених природних факторів); психологічним (мотиваційних активаторів та інгібіторів діяльності: видимих-невидимих); соціальним (дбайливість – справа прибуткова; взаємна допомога, дисципліна; навчання виконавців і керуючих); інноваційним (винаходи або поступові удосконалення; дотримання технологічних вимог: набагато краще положення того, хто придумає мудре нововведення по частині землеробства); політичним (забезпечити такий спосіб життя, який робить людей найкращими громадянами, найбільш люблячими батьківщину, та які живуть щасливо на засадах розуміння своїх обов'язків і старанного їх виконання); екологічним (здорове середовище; для правильного землеробства передусім треба знати властивості ґрунту; відводити воду канавами і як виправляти солончаковий ґрунт домішкою різних речовин, рідких і сухих, що не містять солі); етичним (чесність-злодійство; добро-зло; виконавська дисципліна; дружба-ворожнеча; пошана-осуд; бажане нам хвалимо, а небажане критикуємо). По суті, Ксенофонт формував ідеальну мікроекономічну модель аграрного господарювання. Певний розвиток такого підходу ми знаходимо у працях, які через майже під-тисячоліття з`явилися у Стародавньому Римі (Катон, Варрон, Колумелла, Плиний). При цьому з цих праць стає зрозумілим, що їх суспільство стояло на порозі свого занепаду через втрату поваги до сільського господарства як сфери діяльності (Колумелла: «ми віддаємо сільське господарст-

282


во, як катові на розправу, найгіршим із рабів, а при наших предках ним займалися найкращі люди і найкращим чином). Історія підтвердила, що коли зміст циклу «хліба та видовищ» змінюється на «видовища та хліб», то неодмінно невдовзі зникає й хліб, що призводить до загальної деградації суспільство та його руйнування. Загальновідомим є вислів Геракліта: «вогонь – першоелемент, і всі речі – його обмінний еквівалент – виникли з нього шляхом розрідження і згущення». У переклад на латину це вислів про цикли конвергенції (сходження) та дивергенції (розбіжності). На перший погляд, розуміння одного типу циклу має відповідати розумінню іншого його типу. Проте на практиці це не так. І. Гете пояснював такий стан речей тим, що «тільки в найвищому і самому повсякденному ідея і явище сходяться разом; на всіх сусідніх щаблях споглядання і досвіду вони розподіляються, бо теорія і феномени протистоять один одному в постійному конфлікті, а будь-яке з'єднання в рефлексії є ілюзією, з'єднати їх може тільки діяльність», на заваді чого стоїть той факт, що «більшість людей має взагалі тільки поняття рядопокладеності і сумісності, але не почуттям впровадження і взаємопроникнення; бо розумієш тільки те, що сам в змозі зробити, а так як в досвіді всі є роздробленим, то люди думають, що і найвище можна скласти з шматків». Так, Е. Дьюї та його співробітники вірять в те, що коли-небудь вони зможуть повністю пояснити таємницю біржових циклів: зрозуміти, чим вони викликаються, чи можна регулювати хоча б деякі з них і чи може людина пристосуватися до тих, які регулюванню не піддаються; та розібратися в цьому до кінця, вважає Е. Дьюї, було б рівнозначно відкриттю Періодичного закону. Дж. Гелбрейт стверджує, що «економічний цикл – це особливий предмет економічних досліджень; прогнозування його динаміки і пояснення його нерегулярності перетворилися в пристойну професію, в арсеналі якої доводи розуму, одкровення згори, заклинання і елементи чорної магії переплелися настільки химерно, як ніде, хіба що в первісних релігіях». Що ж стосується конвергенції, вона, на думку Дж. Гелбрейта, «пов'язана перш за все з великими масштабами сучасного виробництва та з великими вкладеннями капіталу, досконалою технікою і зі складною організацією як найважливішим наслідком названих чинників, що вимагає кон-

283


тролю над цінами: тобто ринок повинен бути замінений плануванням, а саме встановлення факту конвергенції, на противагу нинішнім уявленням, вказує, що цій системі може бути забезпечено майбутнє». «Головна загадка людської історії, – стверджує Д. Норт, – як пояснити широку дивергенцію (розбіжність) траєкторій історичних змін. Як сталося, що суспільства стали розвиватися по розбіжним історичним траєкторіях? Чому суспільства так відрізняються один від одного? Адже всі ми, врешті-решт, походять від первісних спільнот мисливців і збирачів. Розбіжність історичних траєкторій тим більше ставить нас у глухий кут, коли ми намагаємося розглядати світовий історичний процес зі стандартних позицій неокласичної доктрини і теорії міжнародної торгівлі, з яких можна зробити висновок, що в міру розвитку торгівлі товарами, послугами та виробничими факторами усі діючі економічні системи повинні поступово зближуватися одна з другою». Концепція «шоку майбутнього» – і теорія адаптації, яка з неї виводиться, вказував Е. Тоффлер, – передбачає, що повинно існувати рівновага як між швидкістю змін в різних секторах, так й між швидкістю зміни оточення і обмеженою швидкістю людської реакції (збільшується розрив між ними). На думку А.М. Шлезінгерамол., «цикл – це безперервний потік точки докладання зусиль нації між цілями суспільства та інтересами приватних осіб. Але визначення – це ще не пояснення. Чому цикл протікає саме таким чином? Що викликає періодичні зміни, припливи і відливи в національних пріоритетах?» Як наголошував Конфуцій, «природа кожного з іншим зближує, звичка один від одного віддаляє». І тут стає зрозумілим вплив на дані процеси т.з. «феномену моральної/аморальної більшості». На роль фактора моральності у сучасній економіці вказували Ф.Х. Найт (у світі, де невизначеність грає таку велику роль, як в нашому приватновласницьких суспільстві, правдивість стає вищою чеснотою), Р. Акофф (в певних ситуаціях для перетворення руйнівної сили в творчу може бути використаний моральний, а не матеріальний стимул), Дж. Акерлоф (економічний цикл залежить від того, як змінюється ставлення до необхідності вести себе порядно і скільки людей поводяться недобросовісно).

284


Геракліт орієнтував: «шлях вгору і вниз – один і той же». Проте, вказує Дж. Акерлоф, праця А. Сміта не пояснює, чому економіку мотає вгору-вниз, як на «американських гірках», а головний його постулат (для втручання держави в економіку немає або майже немає необхідності) не виглядає обґрунтованим. На думку І. Лукінова, цивілізоване і ефективне ринкове господарство може бути створено на базі НТП, надійно і стабільно функціонуючої грошової системи, на чітко регульованому державою і ринком механізмі дії банківської і фінансової систем (політика “зверху” та інтереси “знизу”; організація інвестиційного процесу “знизу” і “зверху”; ввести властиві ринковій економіці більш гнучку, дієздатну та ефективну систему менеджменту у всій ієрархії державного й господарського управління «знизу-доверху» у рамках законодавства держави. Дослідження вітчизняних вчених-економістів доводять, що у період 2000-2050 рр. Україну очікують по три цикли спадів та підйомів економіки [Економіка України: стратегія і політика довгострокового розвитку / За ред. Акад. НАН України В.М.Гейця. – К.: Ін-т екон. прогнозув.; Фенікс, 2003. – C. 125]. При цьому навряд чи хто сьогодні може спрогнозувати чіткі і принципові риси цих трьох циклів. І якщо правий був П. Самуельсон, то «економічний цикл – загальна риса майже всіх сфер економічного життя для всіх капіталістичних країн … і немає магічних способів, щоб передбачити поворот в економічній активності». І. Адізес теж попереджав про труднощі, які виникають у організації при її переході з одного етапу життєвого циклу на інший, бо якщо ви будуєте стратегію без розуміння потреб цього етапу, це може призвести до катастрофи. Процес становлення правових передумов господарської діяльності і сталого розвитку в Україні з 1990 р. пройшов по відношенню до системи державного регулювання певні етапи «віддаленнязближення». Закон України № 142 «Про економічну самостійність Української РСР» (1990 р.) окреслив поступовий перехід до ринкової економіки та регулювання економіки шляхом податків, кредитів, квот, ліцензій, санкцій, дотацій на основі нормативних актів Української РСР без безпосереднього втручання в господарську діяльність підприємств та організацій. Одночасно була визначена рольова участь держави у соціальних питаннях та охороні навколишнього природного середовища. Аналогічні норми були внесені у Закон Украї-

285


ни № 400 «Про пріоритетність соціального розвитку села та АПК в народному господарстві», 1991 р. у Закони України № 698 «Про підприємництво» і № 887 «Про підприємства в Україні». Проте система господарської діяльності послідовно зазнавала впливу процесу дивергенції. Так, вже у 1991 р. був прийнятий Закон України № 1576 «Про господарські товариства», у 1995 р. – № 437 «Про промислово-фінансові групи в Україні», у 1999 р. – № 997 «Про концесії», у 2006 р. – № 3528 «Про холдингові компанії в Україні», у 2008 р. – № 514 «Про акціонерні товариства». Тут доречно пригадати й мережу т.з. «спільних підприємств», які певний час створювалися відповідно до статей 16, 17 Закону України № 93 «Про режим іноземного інвестування» та статті 3 Закону України 1576 «Про господарські товариства» (іноземні громадяни, особи без громадянства, іноземні юридичні особи, а також міжнародні організації можуть бути засновниками та учасниками зазначених товариств нарівні з громадянами і юридичними особами України). У аграрній сфері також розгорнулися аналогічні зміни дивергентного характеру: у 1992 р. прийняті Закони України № 2114 «Про колективне сільськогосподарське підприємство» та № 2265 «Про споживчу кооперацію», у 1997 р. – № 469 «Про сільськогосподарську кооперацію», у 2003 р. – № 742 «Про особисте селянське господарство» і 973 «Про фермерське господарство». За цей же період були введені Державні класифікатори: ДК 002 «Класифікація організаційно-правових форм господарювання» (КОПФГ); ДК 003 «Класифікатор професій»; ДК 009 «Класифікація видів економічної діяльності», а також КІСЕУ «Класифікація інституційних секторів економіки України», остання поглинула КОПФГ, надала статус «корпорація» усім підприємницьким структурам. Разом з тим, господарська діяльність в Україні послідовно взаємодіяла й з системою державного регулювання з огляду на прийняття низки відповідних Законів України («Про державне регулювання виробництва і обігу спирту етилового, коньячного і плодового, алкогольних напоїв та тютюнових виробів», «Про державне регулювання ринку цінних паперів в Україні», «Про державне регулювання імпорту сільськогосподарської продукції», «Про державне регулювання виробництва і реалізації цукру», «Про засади

286


державної регуляторної політики у сфері господарської діяльності», «Про державне регулювання діяльності у сфері трансферу технологій»). Прийнятий у 2003 р. Господарський кодекс України у статті 5 визначив Правовий господарський порядок в Україні як такий, що формується на основі оптимального поєднання ринкового саморегулювання економічних відносин суб'єктів господарювання та державного регулювання макроекономічних процесів. Але одночасно в ньому були проведені суттєві зміни сутності підприємства та підприємництва, де на перше місце було поставлено досягнення економічних і соціальних результатів, а вже потім – отримання прибутку. І якщо уважно осмислити п. 5 статті 11 Кодексу (Суб'єктам господарювання, які не враховують суспільні інтереси, відображені в програмних документах економічного і соціального розвитку, не можуть надаватися передбачені законом пільги та переваги у здійсненні господарської діяльності), то стає зрозумілим суттєве посилення впливу саме державного регулювання на підприємницьку сферу (конвергентний фактор). Схожою була й ситуація в частині передумов сталого розвитку. З одного боку, у розрізі його складових (соціальна, екологічна, економічна) відповідний блок законодавства отримав своє становлення у дивергентному режимі, тобто у режимі свого структурно-функціонального ускладнення. І у версії Закону України 2003 р. № 433 «Про пріоритетні напрями інноваційної діяльності в Україні» стаття 7 «Стратегічні пріоритетні напрями інноваційної діяльності» говорить: «Верховна Рада України проголошує особливим пріоритетом України гармонійний розвиток людського потенціалу, економіки і природного середовища держави». Проте у другому виданні (2011 р.) даного Закону України № 3715 «Про пріоритетні напрями інноваційної діяльності в Україні» дана позиція щодо сталого розвитку як особливого пріоритету України вже відсутня. Висновки. Проведений вище аналіз дає підстави стверджувати наступне: 1) проблема дослідження циклічності конвергенції-дивергенції правових передумов ведення господарської діяльності і сталого розвитку є актуальною;

287


2) повноцінне вирішення даної складної проблеми потребує застосування міждисциплінарного підходу з врахуванням великого масштабу інформації; 3) результативність спроб вирішення проблем такого класу у значній мірі залежить від надання їм статусу пріоритетних у відповідних державних актах.

Т.І. ЯВОРСЬКА, доктор економічних наук, професор, професор кафедри Таврійський державний агротехнологічний університет

СТВОРЕННЯ СІМЕЙНОГО ФЕРМЕРСЬКОГО ГОСПОДАРСТВА: МОЖЛИВОСТІ ТА ПРОБЛЕМИ У процесі ринкових перетворень в економіці України аграрний сектор поповнився значною кількістю аграрних формувань різних типів господарювання. Серед них вагоме місце сьогодні посідають аграрні господарства сімейного типу, найпростішою формою яких є особисті селянські господарства. у 2017 році в Україні налічувалося 4,1 млн таких господарств, які займають основне місце у виробництві картоплі, овочів, плодів і ягід, молока, вовни, та меду. При цьому ще донедавна особисті селянські господарства не мали можливості оформлення юридичного статусу як виробників сільськогосподарської продукції. Для прикладу у Європі на сьогодні важко знайти виробників сільськогосподарської продукції, які не мають юридичного статусу, не є юридичними особами і дії яких чітко не регламентовані на законодавчому рівні. За останнім законопроектом № 1599 «Про внесення змін до деяких законів України щодо стимулювання створення та діяльності сімейних фермерських господарств» встановлюється, що фермерське господарство є формою підприємницької діяльності громадян, які виявили бажання виробляти товарну сільськогосподарську продукцію, здійснювати її переробку та реалізацію з метою отримання прибутку на земельних ділянках, наданих їм у власність та/або ко-

288


ристування, у тому числі в оренду, для ведення фермерського господарства, товарного сільськогосподарського виробництва, особистого селянського господарства. Таке господарство підлягає державній реєстрації як юридична особа або фізична особа – підприємець. Також у законодавстві прописано, що: «господарство має статус сімейного фермерського господарства, за умови використання праці членів такого господарства, якими є виключно фізична особа - підприємець та члени її сім'ї...» [2]. Тобто вперше надана правова можливість створення фермерського господарства у формі фізичної особи-підприємця, що насамперед є актуальним для організації сімейних фермерських господарств. Вітчизняні експерти та фахівці в сільському господарстві вважають, що для розвитку і модернізації сільськогосподарського виробництва, запровадження стандартів ЄС, всі виробники сільськогосподарської продукції крім єдиного законодавчого поля для організації своєї діяльності, мають працювати і у рівних податкових умовах. Відповідно, Закон України «Про внесення змін до Податкового кодексу України та деяких законів України щодо стимулювання утворення та діяльності сімейних фермерських господарств» передбачає для фізичних осіб-підприємців, які організували сімейне фермерське господарство, можливість стати платниками єдиного податку четвертої групи. При цьому дана можливість може бути реалізована за умови відповідності сімейного фермерського господарства сукупності наступних критеріїв: здійснення діяльності виключно в межах фермерського господарства, зареєстрованого відповідно до Закону «Про фермерське господарство»; зайняття виключно виробництвом сільськогосподарської продукції, її переробкою та постачанням; здійснення господарської діяльності (крім постачання) за місцем податкової адреси; не використання праці найманих осіб; членами фермерського господарства такої фізичної особи є лише члени сім’ї цієї особи; площа сільськогосподарських угідь у власності та/або користуванні членів фермерського господарства має бути у межах від 2 до 20 гектарів [3].

289


Потенційним сімейним фермерським господарством, яке відповідає даним критеріям, може стати досліджуване нами особисте селянське господарство товарного спрямування Іванової Т. І., розміщене у с. Гірсівка Приазовського району Запорізької області. У власності родини (5 чоловік) знаходиться 4 паї середнім розміром 5 га. У господарстві в середньому щороку утримується 10 корів та 7 телят, в основному вирощується озима пшениця, ярий ячмінь, горох та люцерна. Для обробітку земельної площі використовують власну сільськогосподарську техніку. Виробництвом сільськогосподарської продукції займаються виключно члени родини. Усі виробничі операції по обслуговуванню тварин виконуються вручну: доїння корів триразове – влітку і дворазове – взимку. Ефективність виробництва продукції скотарства свідчить, що ключовим негативним аспектом діяльності товарних господарств населення, до яких відноситься і аналізоване, є передусім втрата частини доходу (табл.). На сільськогосподарських товаровиробниках наживаються посередники, використовуючи невизначений статус та небажання працювати з особистими селянськими господарствами переробних та торгівельних підприємств. Відповідно у наведеній таблиці і відсутні затрати на реалізацію молока та молодняку великої рогатої худоби. Ефективність виробництва продукції скотарства в особистому селянському господарстві Іванової Т. І. Показники Виробничі витрати, грн Виробництво,(л) кг Реалізовано,(л) кг Рівень товарності, % Затрати на реалізацію, грн Собівартість 1 ц (1 ц живої ваги), грн Ціна реалізації 1 ц, (1 ц живої ваги) *, грн Виручка від реалізації, грн Прибуток, грн Рівень рентабельності, %

*Ціна реалізації 2018 р.

Молоко 293151 69960 59466 85,0 419,03

Молодняк ВРХ 97718 600 600 16286

500

2500

297330 4179 1,42

15000 -82718 -84,6

Для досягнення достатньої вірогідності одержаних результатів (собівартість і дохідність) у нашому дослідженні використано методику обчислення витрат і дохідності окремих видів продукції

290


тваринництва в особистому селянському господарстві товарного спрямування, максимально наближену до методики визначення аналогічних економічних показників у сільськогосподарських підприємствах. Розрахунки показали, що у разі врахування у виробничих витратах оплати праці з нарахуваннями, виробництво молока має низький рівень рентабельності виробництва (1,42 %). Вирощування молодняку ВРХ при реалізації живою масою однієї голови в середньому 1 ц є взагалі збитковим. Економічна оцінка діючого особистого селянського господарства, незважаючи на певну умовність, показує, що його працівники в основному покривають затрати своєї праці через її оплату. Отже, господарство Іванової Т. І., як високотоварне особисте селянське господарство, може стати основою для створення сімейного фермерського господарства молочно-м’ясного напряму, що наддасть наступні можливості: - доступність переваг учасника прозорих ринків продукції і засобів виробництва, що відповідне буде регулювати розмір закупівельних цін; - одержувати державну допомогу по сплаті єдиного внеску на загальнообов’язкове державне соціальне страхування; - стати учасником цільових програм розвитку сімейних ферм; - стати суб’єктом спрощеної системи оподаткування та обліку та ін.. Проте, перш ніж можна використати переваги створення сімейного фермерського господарства, необхідно вирішити наступні проблеми (зокрема для особистого селянського господарства Іванової Т. І.): - необізнаність членів родини про переваги, які можна одержати після оформлення сімейного фермерського господарства; - низька забезпеченість матеріально-технічними ресурсами для обслуговування галузі тваринництва, шо визначає високу трудомісткість продукції; - нестача спеціальних технічних знань та знань про ринок, законодавчі зміни, можливості одержання відповідних видів державної підтримки тощо;

291


- юридичне оформлення особистого селянського господарства і подальше набуття ним статусу сімейного фермерського господарства вимагає додаткових витрат коштів (податки, єдиний соціальний внесок, реєстраційні збори тощо), часу і зусиль на реєстрацію, ведення обліку, звітності тощо, а вигоди від цього будуть невідомими [1]. Прийняті законодавчі зміни посилюють соціальний та економічний захист членів сімейних фермерських господарств, підвищують здатність селян до самостійного господарювання на сімейних засадах та сприятимуть збільшенню доходів сільських жителів-виробників за рахунок формування конкурентоспроможної ціни на вироблену продукцію. Проте, на нашу думку, без фінансового стимулювання набуття високотоварними особистими селянськими господарствами статусу офіційного виробника сільськогосподарської продукції (у тому числі на безповоротній основі) та постійного інформаційного роз’яснення, досягти вагомого прориву у створенні сімейних фермерських господарств буде складно. Трансформація особистих селянських господарств у підприємницькі одиниці має бути добровільною і здійснюватися через стимулюючий вплив засобів державної підтримки як прямої, так і непрямої дії. Відповідно формування достатніх фінансових стимулів для цього є одним найважливіших завдань державної аграрної політики. Список використаних джерел 1. Олена Бородіна, Ігор Прокопа Підтримка сімейного фермерства: гасла і дії. «Дзеркало тижня. Україна» № 1, 15 січня 2016 http://gazeta.dt.ua/ariculture/pidtrimka-simeynogo-fermerstva-gasla-idiyi-_.html. 2. Про внесення змін до деяких законів України щодо стимулювання створення та діяльності сімейних фермерських господарств: Закон України від 31.03.2017 № 1067–VIII [Електронний ресурс]. – Режим доступу: https://zakon.rada.gov.ua/laws/show/ 1067-19. 3. Про внесення змін до Податкового кодексу України та деяких законів України щодо стимулювання створення та діяльності сімейних фермерських господарств: Закон України від 10.07.2018

292


№ 2497–VIII [Електронний ресурс]. – Режим доступу: https://zakon.rada.gov.ua/laws/show/2497-19. 4. Розвиток селянських господарств в умовах трансформації аграрного сектору економіки \ М. Й. Малік, М. М. Кропивко, В. А. Мамчур; за ред. М. Й. Маліка. – ННЦ ІАЕ, 2017. - 84 с.

І.Б. ЯЦІВ, доктор економічних наук, проректор Львівський національний аграрний університет

ПЕРСПЕКТИВИ АКТИВІЗАЦІЇ ФУНКЦІЙ ГОСПОДАРСТВ НАСЕЛЕННЯ В Україні налічується майже 4 млн домогосподарств, які мають у володінні або користуванні землю. Середня площа використовуваних ними угідь для ведення особистого селянського господарства і товарного сільськогосподарського виробництва становила на початку 2019 року 1,32 га [3]. І хоча в країні є кілька десятків тисяч домогосподарств, що використовують більше 10 га землі, йдеться загалом про низькотоварні утворення, які нездатні застосовувати прогресивні технології інтенсивного аграрного виробництва. Сільські домогосподарства формують основу господарств населення – категорії агровиробників, які виконують низку важливих функцій. Останні можна розділити на соціальні (пов’язані з формуванням певного рівня життя сільського населення) і економічні (стосуються виробництва та використання агропродовольчої продукції). Частка господарств населення у загальному обсязі виробництва сільськогосподарської продукції в країні попри тенденцію до зниження залишається дуже вагомою (у 2018 році за попередніми даними вона становила 41,3%). У розпорядженні цих господарств зосереджені великі обсяги земельних, трудових, технічних ресурсів. Тому потужний вплив виконуваних ними функцій на процеси, що відбуваються в аграрному секторі економіки, на сільських територіях зберігатиметься ще упродовж тривалого часу. Перспективи господарств населення в системі аграрного виробництва України залежать насамперед від виконання ними соціа-

293


льних функцій. Основна місія цих господарств – забезпечення соціального захисту сімей їх власників. Результати реалізації цієї місії відображають частки в загальних доходах сільських домогосподарств вартості спожитої продукції, отриманої від особистих господарств, та грошових надходжень від реалізації частини виробленої ними сільськогосподарської продукції (див. табл.). Роль сільськогосподарського виробництва в особистих господарствах у формуванні доходів сільських домогосподарств України Показник Частка вартості спожитої продукції, отриманої від особистого підсобного господарства та від самозаготівель, у загальних доходах домогосподарств, % Частка доходів від продажу с.-г. продукції у грошових доходах домогосподарств, % Частка доходів від с.-г. виробництва* в загальних доходах домогосподарств

2013 р.

2014 р.

2015 р.

2016 р.

2017 р.

10,4

11,3

12,5

11,8

10,1

10,6

10,8

11,5

10,3

10,1

19,7

20,7

22,1

20,1

18,2

Джерело: Розраховано за даними статистичних збірників “Витрати і ресурси домогосподарств України (за даними вибіркового обстеження умов життя домогосподарств України)” за відповідні роки). *Враховуючи доходи від продажу сільськогосподарської продукції та вартість спожитої продукції, отриманої від особистого підсобного господарства та від самозаготівель.

Потужним стимулом до бурхливого розвитку в Україні діяльності господарств населення в 90-х роках минулого століття було прагнення забезпечити сім’ю продуктами харчування. І сьогодні рівень самозабезпечення сільських жителів продовольством є доволі високим. Зокрема, у 2017 році за результатами обстеження домогосподарств на продукцію власного виробництва припадало 42,8% спожитого сільським населенням м’яса і м’ясопродуктів (у перерахунку на м’ясо), 40,7% молока, молокопродуктів та масла (у перерахунку на молоко), 72,3% овочів і баштанних, 100% картоплі [1, с. 284]. Однак частка вартості спожитої продукції, отриманої від особистого господарства, в загальних доходах сільських домогосподарств у 2017 році становила всього 10,1% і характеризується те-

294


нденцією до зниження. Загалом стабільною залишається частка в цих доходах надходжень від продажу населенням сільськогосподарської продукції. Водночас для багатьох сільських домогосподарств ведення особистого господарства продовжує відігравати неабияке значення. Господарства населення є й сферою зайнятості – основної чи додаткової – для значної частини сільського населення. Зайнятість в особистому господарстві дає змогу подолати пов’язані з безробіттям загрози для особистості – високу емоційну напругу, стрес, що можуть призвести до втрати фізичного і психічного здоров’я [2, с. 23]. Суспільство зацікавлене у створенні на базі найрозвиненіших господарств населення сімейних фермерських господарств без статусу юридичної особи, що будуть зареєстровані як фізична особа-підприємець. Така процедура передбачена в сучасній редакції Закону України “Про фермерське господарство”, однак досі вона не набула значного поширення. Підприємницька діяльність господарств населення пов’язана з виконанням ними економічних функцій. Виробляючи понад 40% сільськогосподарської продукції, ці господарства реалізують значну її частину, беручи тим самим помітну участь у формуванні пропозиції агропродовольчої продукції. А обсяги реалізації ними яловичини, молока, картоплі, овочів, плодоягідної продукції помітно переважають товарне виробництво відповідних видів продукції сільськогосподарськими підприємствами. Варто відзначити високу варіацію рівня товарності виробництва окремих видів продукції господарствами населення в розрізі областей України. Наприклад, у 2017 році у трьох областях частка реалізованого молока в загальному обсязі його виробництва в цих господарствах становила менше 10%, тоді як у семи областях відповідні показники перевищували 60%. Доходимо висновку про існування значних резервів для посилення економічних функцій господарств населення в частині формування ними пропозиції агропродовольчої продукції. Перспективи посилення економічних функцій господарств населення залежать насамперед від намірів самих селян. Низка проведених в останні роки у Західній Україні опитувань власників особистих селянських господарств показали, що лише кожен

295


п’ятий респондент відзначив бажання найближчим часом помітно збільшити виробництво продукції [2, с. 90; 4, с. 90]. Водночас і така їх частка вказує на значний потенціал зростання товарності виробництва продукції в господарствах населення. Індикатором реальних зусиль селян з розвитку індивідуального аграрного виробництва є частка у грошових витратах сільських домогосподарств видатків на ведення особистого підсобного господарства. Вона у 2017 році становила 5,6% [1, с. 62]. У динаміці спостерігається тенденція до її зниження. Показово, що обсяг цих витрат удвічі менший за грошові надходження сільських домогосподарств від продажу ними сільськогосподарської продукції. Однак це ілюструє не стільки економічну ефективність аграрного виробництва в господарствах населення, скільки високу його трудомісткість. Невипадково сільське населення відмовляється від важкої малопродуктивності праці в дрібних господарствах. Згортання виробництва продукції в господарствах населення є об’єктивним процесом, однак важливо не допустити надто високих його темпів, які поставили б під загрозу продовольчу безпеку країни. Насамперед це стосується виробництва продукції скотарства, зважаючи на низький інтерес до цієї галузі з боку сільськогосподарських підприємств. Очевидно, без фінансової підтримки малих агровиробників розраховувати на позитивні зрушення не варто. Однак, як свідчить практика, діючі програми такої підтримки самі по собі не вирішують проблеми. Зокрема, у 2018 році в Україні селяни могли отримати на безповоротній основі спеціальну бюджетну дотацію за вирощування молодняку великої рогатої худоби. За утримання однієї голови молодняку до 13-місячного віку виділяли кошти в обсязі 2,5 тис. грн. Усього станом на кінець 2018 року на зазначені цілі було виділено 321 млн грн, дотацію отримали понад 100 тис. селян. Однак це не запобігло подальшому значному скороченню поголів’я великої рогатої худоби в господарствах населення. Якщо упродовж 2016 року воно зменшилося на 11,4 тис. голів, 2017 – на 104,2 тис., то у 2018 році – на 163,1 тис. голів, або на 6,9%. Звичайно, без отримання дотацій темпи скорочення поголів’я були би ще вищими, а тому не слід вести мову про недоцільність реалізації відповідної програми (дія її продовжена й на

296


2019 рік). Однак очевидною є й необхідність удосконалення механізму підтримки господарств населення у частині активізації їх соціальних і економічних функцій. Відповідний механізм повинен передбачати: - підтримку виробництва тих видів продукції, згортання якого в господарствах населення створює загрозу продовольчій безпеці країни; - розвиток інфраструктури, функціонування якої сприяє підвищенню товарності виробництва господарствами населення сільськогосподарської продукції, зокрема таких її складових, як сільськогосподарські обслуговуючі кооперативи, дорадчі служби; - підтримку трансформації господарств населення в підприємницькі структури; - залучення до фінансової підтримки розвитку товарного виробництва продукції в господарствах населення кошти не тільки Державного, а й місцевих бюджетів, гранти неурядових організацій; - консолідацію сільського населення через створення на локальному рівні громадських організацій, діяльність яких спрямована на вирішення соціальних проблем села. Принциповим є комплексне застосування окремих інструментів активізації функцій господарств населення. Йдеться про поєднання різних важелів впливу на найбільш значимі для суспільства сфери діяльності цих господарств. Список використаних джерел 1. Витрати і ресурси домогосподарств України у 2017 році (за даними вибіркового обстеження умов життя домогосподарств України) : стат. зб. Державна служба статистики України [сайт]. Київ, 2018. Ч. 1. 380 с. URL: www.ukrstat.gov.ua. 2. Губені Ю. Е., Коверко Ю. А. Розвиток особистих селянських господарств на рубежі інституційних змін : монографія. Львів : Українські технології, 2016. 186 с. 3. Особисті селянські господарства на 1 січня 2019 року. Державна служба статистики України [сайт]. URL: www.ukrstat.gov.ua. 4. Яців І., Соловей Ю. Участь у інтегрованих структурах: наміри сільськогосподарських виробників. Теорія і практика розвитку

297


агропромислового комплексу та сільських територій: матеріали XVIII Міжнар. наук.-практ. форуму, присвяченого пам’яті інженера Ярослава Зайшлого (Львів, 20-22 вересня 2017 р). Львів, Ліга-Прес : 2017. С. 85–91.

*** Т.І. БАЛАНОВСЬКА, кандидат економічних наук, професор, професор кафедри Національний університет біоресурсів і природокористування України

РОЛЬ АНТИКРИЗОВОГО УПРАВЛІННЯ В РОЗВИТКУ ПІДПРИЄМНИЦТВА У СІЛЬСЬКІЙ МІСЦЕВОСТІ Сільські території відіграють важливу роль у процесі функціонування будь-якої держави. В Україні на сільські території припадає 90 % від загальної площі, де проживає 30,7 % населення [7]. В той же час, у сільській місцевості склалася вкрай несприятлива ситуація на ринку праці у зв’язку з відсутністю можливостей для працевлаштування. Так, у 2018 р. чисельність безробітних у сільській місцевості України становила 516 тис. громадян (або 33 % загальної кількості безробітних); рівень безробіття (за методологією МОП) серед мешканців сільської місцевості становив 9,2 % економічно активного населення у 2018 р. (в країні в цілому – 8,8 %, серед міських мешканців – 8,6 %) [3]. Низький рівень життя сільського населення спричиняє відплив найбільш активної та працездатної його частини до міст, активізує зовнішню трудову міграцію, що посилює занепад сільських територій. Згідно інформації Державної служби зайнятості України [3] у 2018 р. у сільській місцевості чисельність зайнятого населення становила 5,1 млн громадян (або 31 % загальної кількості зайнятих). Рівень зайнятості серед мешканців сільської місцевості у 2018 р. становив 55,0 % (серед міських мешканців – 58,1 %, а в Україні в цілому – 57,1 %). Особливістю зайнятості сільського населення країни є те, що в основному це – зайняті у сільському господарстві, суміжних галузях або самозайняті особи. За даними

298


Державної служби статистики України [2] населення країни найбільше зайняте у малому і середньому підприємництві. Така ж ситуація притаманна й аграрному сектору економіки країни (частка кількості зайнятих працівників у суб'єктів великого підприємництва становила 4,3 % у загальній кількості зайнятих працівників у суб'єктів господарювання, у суб’єктів середнього підприємництва – 53,0 %, суб’єктів малого підприємництва – 42,7 %, з них 22,5 % – у суб’єктів мікропідприємництва). У сільському господарстві у 2017 р. функціонувало 45558 суб’єктів господарювання різних організаційно-правових форм, у загальній структурі яких 74,9 % – фермерські господарства. Варто зазначити, що значна кількість вітчизняних сільськогосподарських підприємств – збиткові (їх питома вага у загальній кількості підприємств у 2017 р. становила понад 13 %) [6]. Подолання такого стану вимагає застосування системи відповідних заходів антикризового управління. Сучасне антикризове управління передбачає не тільки заходи для виведення з кризи, але насамперед, її профілактику. Тобто, система антикризового управління повинна містити три елементи: реалізація заходів виходу з кризи; профілактика кризи; прогнозування кризи [1]. Антикризове управління – це система стратегічних заходів, спрямованих на попередження кризової ситуації, а в разі її виникнення – система заходів щодо виходу з кризи з урахуванням всіх наявних можливостей з мінімальними втратами і досягненням позитивного результату в майбутньому [4]. Досить ґрунтовно характеризує антикризове управління Л.О. Лігоненко [5], яка вважає, що під антикризовим управлінням слід розуміти постійно діючий процес виявлення ознак кризових явищ і реалізацію генерального плану недопущення поширення цих явищ і стагнації розвитку суб’єкта господарювання протягом усього періоду його функціонування. Тобто, антикризове управління являє собою спеціальне, постійно організоване управління, націлене на найбільш оперативне виявлення ознак кризового стану та створення відповідних передумов для його своєчасного подолання з метою забезпечення відновлення життєздатності суб’єкта господарювання, недопущення виникнення ситуації його банкрутства.

299


Антикризове управління спрямоване на адаптацію діяльності підприємств до постійно мінливих умов зовнішнього середовища і на отримання вигоди з нових можливостей. При цьому основним у впровадженні цього управління є відмова від неперспективних напрямів діяльності суб’єкта господарювання та визначення найбільш перспективних, які забезпечують його конкурентоспроможність, прибутковість та розвиток. Крім того, нинішня ситуація, коли значна частина працездатних сільських жителів зайняті в особистому селянському господарстві або мігрують з метою працевлаштування до міст, актуалізує необхідність розвитку несільськогосподарських видів діяльності в сільській місцевості. Сьогодні актуальним для України є також використання державного антикризового управління, під яким також розуміють не лише управління в умовах вже існуючої кризи, або управління, яке спрямоване на виведення держави з кризового стану, а й прогнозування, виявлення та попередження внутрішніх і зовнішніх загроз стабільності (безпеці) держави та її регіонів [1]. Використання заходів антикризового управління як на рівні суб’єктів господарювання, так і на рівні держави, спрямованих на розвиток підприємництва, дасть змогу мешканцям сільської місцевості забезпечити себе відповідним рівнем доходу, пристосуватися до мінливих умов господарювання, а також сприятиме комплексному розвитку сільських територій та забезпеченню продовольчої безпеки країни. Список використаних джерел 1. Адамська О. Антикризове управління в контексті реагування на регіональні виклики : теоретико-методологічний аспект. Ефективність державного управління. 2018. Вип. 2 (55). Ч. 1. С. 30–38. URL: http://www.lvivacademy.com/vidavnitstvo_1/edu_55/ fail/5.pdf (дата звернення: 06.05.2019). 2. Діяльність суб’єктів великого, середнього, малого та мікропідприємництва : статистичний збірник / Державна служба статистики України. Київ. 2018. URL: http://www.ukrstat.gov.ua/ druk/publicat/kat_u/2018/zb/11/zb_dsp_2017.pdf (дата звернення: 02.05.2019).

300


3. Зайнятість та безробіття у сільській місцевості / Державна служба зайнятості України : веб-сайт. URL: https://www.dcz.gov.ua/ analitics/68 (дата звернення: 02.05.2019). 4. Короткова О. В., Єгорова Н. В. Деякі аспекти реалізації антикризового управління в сучасних економічних умовах. Економіка та держава. 2011. № 5. С. 7–9. URL: http://nbuv.gov.ua/ UJRN/ecde_2011_5_4 (дата звернення: 01.05.2019). 5. Лігоненко Л. О. Антикризове управління підприємством: теоретико-методологічні засади та практичний інструментарій: монографія. Київ : КНТЕУ, 2004. 580 с. 6. Сільське господарство України : статистичний збірник за 2017 рік / Державна служба статистики України. Київ. 2018. 245 с. URL: http://www.ukrstat.gov.ua/druk/publicat/kat_u/2018/zb/09/ zb_sg2017_pdf.pdf (дата звернення: 02.05.2019). 7. Статистичний щорічник України за 2017 рік / Державна служба статистики України. Київ. 2018. 540 с. URL: https://ukrstat.org/ uk/druk/publicat/kat_u/2018/zb/11/zb_seu2017_u.pdf (дата звернення: 06.05.2019).

Д.І. ДЕМА, кандидат економічних наук, професор, завідувач кафедри Житомирський національний агроекологічний університет

ЕВОЛЮЦІЯ СТАНОВЛЕННЯ ТА ПЕРСПЕКТИВИ РОЗВИТКУ МІСЦЕВОГО ОПОДАТКУВАННЯ В УКРАЇНІ В процесі реформи місцевих органів самоврядування значно зросла роль місцевих податків та зборів. Так, надходження до місцевих бюджетів у 2018 році зросли порівняно з 2017-м на 21,6% - до 230,5 мільярдів гривень [1].Досліджуючи еволюцію становлення місцевого оподаткування, слід відмітити, що перелік місцевих податків та зборів було визначено Законом України «Про систему оподаткування» від 25 червня 1991р. та Декретом КМУ «Про місцеві податки і збори, якими було визначено 2 місцеві податки та 14 місцевих зборів [2,3].

301


Наявність такої кількості місцевих податків та зборів не сприяла значним податковим надходженням до місцевих бюджетів та привела до повної їх заміни новими місцевими податками та зборами, як за назвами, так і об’єктами оподаткування, які були визначені в Податковому кодексі України, що запроваджувався з 1 січня 2011 року. Разом з тим, діючі на сьогодні місцеві податки та збори були запроваджені лише з 1 січня 2015 року. До місцевих податків належать податок на майно і єдиний податок. До місцевих зборів - туристичний збір і збір за місця для паркування транспортних засобів. В свою чергу, податок на майно складається з: податку на нерухоме майно, відмінне від земельної ділянки, транспортного податку та плати за землю. Зміни, що відбуваються в місцевому оподаткуванні направлені на пошук таких податків які є максимально зрозумілі для платників та збільшують надходження від них до місцевих бюджетів. Разом з тим, на сьогодні місцеві бюджети в значній мірі покриваються за рахунок загальнодержавних податків та трансфертів, що знижує значення саме місцевих податків та зборів у формуванні доходів місцевих бюджетів(табл. 1). 1. Структура та динаміка податкових надходжень місцевих бюджетів України Показники Загальнодержавні податки, в.т.ч.: ПДФО та військовий збір податок на прибуток рентна плата акцизний податок екологічний податок та ін. Місцеві податки та збори, в т.ч.: податок на майно єдиний податок інші місцеві податки та збори Податкові надходження- всього

2015 р.

2016 р.

2017 р.

млн.грн

%

млн.грн

%

млн.грн

%

70700,8

72,0

104378,7

71,1

148167,1

73,7

77466,3

209,6

54921,2

55,9

78971,3

53,8

110652,7

55,0

55731,5

201,5

4276,8

4,4

5879,1

4,0

6484,9

3,2

2208,1

151,6

2154,4 7684,6

2,2 7,8

2516,2 11628,2

1,7 7,9

2471,2 13156,0

1,2 6,5

316,8 5471,4

114,7 171,2

1663,8

1,7

5383,9

3,7

15402,3

7,7

13738,5

925,7

27517,5

28,0

42523,5

28,9

52838,0

26,3

25320,5

192,0

16445,1

16,7

25236,1

17,2

29301,9

14,6

12856,8

178,2

10975,1

11,2

17167,1

11,7

23388,3

11,6

12413,2

213,1

97,3

0,1

120,3

0,1

147,8

0,1

50,5

151,9

98218,3

100,0

146902,2 100,0 201005,1 100,0 102786,8 204,7

Джерело: Розраховано автором на основі [4].

302

2017 р. до 2015 р. +/%


Дані табл. 1 показують, що з початку проведення децентралізації органів місцевого самоврядування, доходи місцевих бюджетів в 2017р. зросли в порівнянні з 2015р. в два рази. За період з 2015р. по 2017р. зростання спостерігається по всіх видах податків та зборів. Разом з тим, надходження від місцевих податків та зборів не є основними податковими надходженнями до місцевих бюджетів. Навпаки, в структурі податкових надходжень доля місцевих податків та зборів за цей період дещо зменшилася, та становила в 2017р. 26,3 відсотки проти 28,0 відсотки в 2015р., що підтверджує твердження того, що на сьогодні ще не відпрацьований механізм місцевого оподаткування. Реформа органів місцевого самоврядування позитивно впливає на зростання доходів місцевих бюджетів, особливо місцевих бюджетів об’єднаних територіальних громад. Разом з тим, зростання доходів відбувається не стільки за рахунок надходжень від місцевих податків та зборів, скільки від перерозподілу надходжень від загальнодержавних податків та зборів та державної підтримки на інфраструктуру, сільську медицину і освіту, а їх розмір (нормативи відрахувань) не залежать від органів місцевого самоврядування. Слід відмітити, що місцеві органи самоврядування в більшій мірі можуть впливати на механізм місцевого оподаткування, особливо це змінилося в умовах проведення децентралізації органів місцевої влади, що позитивно вплинуло на надходження від місцевих податків (табл. 2). 2. Структура та динаміка місцевих податків та зборів України Види податків та зборів Податок на майно- всього в т.ч. податок на нерухоме майно відмінне від земельної ділянки транспортний податок плата за землю Єдиний податок Туристичний збір Збір за місце паркування транспортних засобів Разом

2015 р. млн грн

%

2016 р. млн грн

%

2017 р. млн грн

%

16445,1

59,8

25236,1

59,3

29301,9

55,4

1179,7

4,3

1665,7

3,9

2671,5

5,1

434,0

1,6

246,8

0,6

245,9

0,5

14831,4 10975,1 37,1

53,9 39,9 0,1

23323,6 17167,1 54,1

54,8 40,4 0,1

26384,5 23388,3 70,2

49,8 44,3 0,1

60,2

0,2

66,2

0,2

77,6

0,2

27517,5

100,0

42523,5

100,0

52838,0

100,0

Джерело: Розраховано автором на основі [4].

303


Дані табл. 2 показують, що в 2017 р. до місцевих бюджетів надійшло 52,8 млрд грн надходжень від місцевих податків та зборів. Це зростання досягнуто за рахунок віднесення до місцевих податків і зборів податку на майно, зокрема плати за землю та включення до єдиного податку значної кількості сільськогосподарських підприємств, які віднесені до 4 групи платників єдиного податку. Аналогом 4 групи платників єдиного податку у попередні періоди був фіксований сільськогосподарський податок. Надходження від транспортного податку та туристичного збору становлять незначні надходження до місцевих бюджетів. Віднесення сьогодні до місцевих податків транспортного податку є недоцільним. Цей податок скоріше є акцизним податком на окремі види транспортних засобів. Адже його сплачують власники дорогих автомобілів, вік яких не більше 5 років, а їх ринкова вартість становить більше 375 мінімальних заробітних плат (МЗП). Згідно Податковим кодексом України установлення і скасування податків та зборів, а також пільг їх платникам здійснюються Верховною Радою України, а також Верховною Радою Автономної Республіки Крим, сільськими, селищними, міськими радами та радами об’єднаних територіальних громад, що створені згідно із законом та перспективним планом формування територій громад у межах їх повноважень. До місцевих належать податки та збори, що встановлені відповідно до переліку і в межах граничних розмірів ставок, визначених Податковим кодексом, рішеннями сільських, селищних, міських рад та рад об’єднаних територіальних громад, що створені згідно із законом та перспективним планом формування територій громад, у межах їх повноважень і є обов’язковими до сплати на території відповідних територіальних громад. Установлення місцевих податків та зборів, не передбачених Податковим кодексом, забороняється. [5]. Таким чином, з цього видно, що перелік (види) місцевих податків та зборів та розмір їх граничних ставок встановлюється Верховною Радою України, а місцеві органи влади мають право лише встановлювати ставки місцевих податків та зборів у визначених межах. Де ж тут самостійність і право місцевих органів влади, встановлювати місцеві податки та збори? На нашу думку, встановлення видів місцевих податків та зборів, їх платників, об’єктів та бази оподатку-

304


вання, розміру ставок та пільг, контроль за правильністю визначення, своєчасністю та повнотою сплати і звітністю необхідно передати органам місцевого самоврядування. Це розвантажить територіальні органи фіскальної служби України від значної роботи, яку ж до того вони на сьогодні не в силах реально організувати та проконтролювати в зв’язку зі значним скороченням працюючих в них працівників та скороченням контрольних заходів. Напроти, місцеві органи самоврядування цей процес можуть значно краще забезпечити та подавати до територіальних органів фіскальної служби зведені дані по нарахованих та сплачених місцевих податках та зборах. За цих умов, місцеві органи влади зможуть встановлювати такі місцеві податки та збори, які відповідатимуть їм потребам та відображатимуть специфіку певної території. Передавши можливість самостійно визначати види податків органам місцевого самоврядування повинна зникнути проблема їх кількості. Список використаних джерел 1. Місцеві бюджети наповнюються.-Урядовий кур’єр. - № 66 від 5 квітня 2019р. 2.Закон України «Про систему оподаткування» від 25 червня 1991 р., №1251. 3. Декрет Кабінету Міністрів України «Про місцеві податки і збори» від 20 травня 1993 р., №56-93. 4. Статистичний збірник: «Бюджет України 2017». – Київ. – 2018. – Режим доступу: https://www.minfin.gov.ua/uploads/redactor/ files/Budget%20of%20Ukraine% 202017%20(publish).pdf. 5. Податковий кодекс України від 02.12.2010 р. № 2755-VI [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://sfs.gov.ua.

305


І.М. ДЕМЧАК, кандидат економічних наук, генеральний директор О.М. МОГИЛЬНИЙ, доктор економічних наук, головний науковий співробітник Науково-дослідний інститут «Украгропромпродуктивність»

БАГАТОУКЛАДНІСТЬ СІЛЬСЬКОГО ГОСПОДАРСТВА ЯК СОЦІАЛЬНО-ЕКОНОМІЧНА КАТЕГОРІЯ: ІСТОРИЧНА ОБМЕЖЕНІСТЬ ЇЇ ЗАСТОСУВАННЯ ЧЕРЕЗ ВТРАТУ СЕНСУ Сучасному розумінню природи трансформаційних процесів у аграрному секторі нерідко перешкоджають світоглядні поняття збанкрутілої суспільно-економічної формації. Вони застосовувались на початковому етапі формування централізовано-планової економіки з адміністративно-командними методами управління та обґрунтовувались політекономією соціалізму, що виконувала винятково апологетичні функції. Це своєрідні шори, які заважають адекватно оцінити зроблене за останні три десятиріччя й прийняти рішення, які відповідають нинішнім соціально-економічним умовам, особливо щодо визначення перспективних форм господарювання на селі. Такою є хибна думка, що інтегральним наслідком реформування відносин власності на селі стало «створення багатоукладної системи господарювання». Ніби то перехід від колгоспнорадгоспної організаційно-виробничої структури сільського господарства до багатоукладності (різноукладності, поліукладності) та подальша диференціація і розвиток кожного з укладів є одним з позитивних результатів аграрних трансформацій. Більше того, в планах економічного і соціального розвитку держави та програмах провідних політичних сил ставиться за мету всебічну розбудову «багатоукладної економіки ринкового типу», що базуватиметься на органічному й рівноправному поєднанні різних форм власності та господарювання [1, с. 93]. Окремі вчені наділяють явище «багатоукладності» рисами об’єктивного економічного

306


закону і поширюють його дію на розвиток світового господарства [2, с. 13]. Через це, на їх думку, «багатоукладність» в аграрному секторі спостерігається в економіках окремих країн Азії, Африки та Латинської Америки. Інші дослідники, пояснюючи «різноукладність» у звуженому або прикладному значенні, як виробничої категорії, стверджують про умовну ієрархічність укладів, за якої у всезагальних суспільноекономічних укладах зароджуються, набувають розвитку і функціонують інші уклади. На підставі цього констатується, що суспільно-економічний уклад є системою виробничих укладів [3, с. 15]. Проте існує також альтернативний підхід до оцінювання проміжного етапу трансформації аграрного сектору, яки ми також поділяємо. Він базується на принциповому розмежуванні понять «багатоукладна економіка» і «змішана економіка ринкового типу». Остання сприяє цілісному осмисленню «плюралістичної системи» як основи перспективної парадигми економічного розвитку. Вважається, що «багатоукладна» і «змішана економіка» відрізняються між собою за генезисом, способом розвитку, типом єдності елементів, які входять до їх складу, тривалістю функціонування та соціально-економічними наслідками. Тобто вони не сумісні за самим визначенням і діаметрально протилежні за світоглядними засадами. Чому? При першій («багатоукладній») – рух до тотожності здійснюється шляхом дискримінації і утисків окремих елементів аграрних відносин суто адміністративними методами, а при другій (змішаній) – через інтеграцію і посилення взаємозв’язків та взаємопереходів різних форм, які функціонують в єдиному правовому полі, створюючи сучасну систему господарювання [4, с. 94–95]. Далі з’ясуємо, наскільки коректно з науково-методологічної точки зору поєднувати «багатоукладну економіку» з «економікою ринкового типу», до якої прагне Україна. Із політекономії соціалізму знаємо, що кожен уклад характеризується типом власності, який є панівним у конкретній суспільно-економічній формації. В аграрній економіці 20-х рр. минулого століття відбулися революційні зміни. Приватну власність на землю було скасовано і передано у всенародну власність. Поміщицькі, удільні, монастирські, церковні землі перейшли в розпорядження волосних земельних комітетів та

307


повітових рад селянських депутатів. Вважалося, що саме у цей історично обмежений перехідний період від капіталістичної до соціалістичної системи аграрних відносин тимчасово сформувалась «багатоукладність». Адже одночасно існувало п’ять укладів, які належали до різних суспільно-економічних формацій – патріархальне господарство (феодалізм), дрібне товарне виробництво (зародження капіталістичних відносин), приватногосподарський капіталізм, державний капіталізм і соціалізм. При цьому проводилась тоталітарна політика злиття усіх форм власності на землю в одну – загальнодержавну. Директивними актами й примусоворепресивними діями щодо заможних селян насаджувався єдиний уклад економічних відносин на селі – соціалістичний. Інше бачення перспектив розвитку організаційно-правових форм господарювання не сприймалося більшовиками. Інакомислення переслідувалось, а вчені, які відстоювали самостійне селянське господарство, засноване на приватній власності на землю, оголошувалися дрібнобуржуазними ідеологами і нерідко знищувались фізично. Теоретичним виправданням репресій, примусового вилучення засобів виробництва і суцільної колективізації селянських господарств, була партійна установка на те, що «багатоукладність» є ознакою слаборозвинутих країн з перехідними економіками. Оскільки одночасно з прогресивними соціально-економічними формами господарювання на селі залишалися й ті, що гальмують поступальний розвиток до комунізму. Тому однією з передумов побудови першої його фази – соціалізму, було подолання «багатоукладності», а метою держави – повна і остаточна перемога соціалістичного укладу на селі за рахунок знищення інших форм господарювання. Це завдання було виконано в кінці 30-х рр. минулого століття. Виходячи з викладеного, постає логічне питання, на яких підставах у теперішніх умовах можна передбачати в стратегіях розвитку «завершення процесу формування багатоукладності», що ніби то базується на різних типах власності із засадами «ринкової економіки». Це нагадує рух уперед з назад повернутою головою. Адже, в результаті ринкових перетворень в Україні домінуючі позиції займає приватна власність на землі сільськогосподарського призначення, інші засоби виробництва та його результати.

308


Тобто через 100 років соціалізм по-суті здав свої позиції в економіці й уступив місце капіталізму. Все обернулося на круги своя, але вже на діалектично іншому витку розвитку аграрних відносин. Розглянемо цю колізію з методологічної точки зору. Загальноприйнятим визначенням «багатоукладності» вважалося органічне поєднання системи укладів, заснованих на відповідних типах власності, способах їх використання та організаційно-правових формах виробництва в їх взаємозв’язку та взаємовпливові [5, с. 114]. Складовими категоріями тут є: а) «уклад», б) «тип власності» та в) «організаційно-правова форма виробництва». Розглянемо кожну з них в контексті дослідження сучасного стану аграрного сектору. Уклад (економічний) – це система суспільновиробничих відносин, які не визначають економічний базис суспільства, а функціонують поряд з іншими укладами в даній системі. Щодо категорії «власність», то це економічні відносини між суб’єктами господарювання з приводу привласнення об’єктів власності на всіх стадіях суспільного відтворення (виробництво, розподіл, обмін та споживання). Організаційно-правові форми виробництва – це різні форми підприємництва, які нині функціонують в сільському господарстві та представлені в таблиці. Показники господарюючих суб’єктів за організаційно-правовими формами, у % до підсумку Організаційноправова форма Усього Недержавні підприємства з них фермерські господарства Державні підприємства Господарства населення, тис. З них ОСГ, тис.

Кількість суб’єктів (2000 – 2016 рр.) 100

Площа с.-г. угідь (2016 р.) 100

100

100

99,5

52,1

53,0

12,3

71,9

12,2

7,5

3,5

0,5

2,2

1,0

5,5

15033,1

45,7

46,0

Х

4075,2

17,3

82,2

Джерело: [6], [7, с. 11–13], [8].

Валова сільгосппродукція (2011–2016 рр.)

Найманих працівників (2017 р.)

Під час роздержавлення колгоспів та приватизації радгоспів на їх матеріальній базі було створено фермерські господарства, господарські товариства різних видів та інші форми приватних і кор-

309


поративних підприємств. За даними Держстату України, кількість виробничих кооперативів зменшилась з 8,8 тис. у 1990 р. до 448 од. у 2017 р., а в загальній структурі підприємств відповідно з 65,7% до 1%. Чисельність державних підприємств зменшилась до 199 од., або більш ніж в 17 раз. У пореформений період майже всі підприємства стали недержавними. В їх власності і користуванні перебуває 52,1% усіх угідь, в середньому за 2011–2016 рр., вони виробили 53% валової сільськогосподарської продукції. У цих організаціях мають роботу 17,7% найманих працівників (з урахуванням самозайнятих в ОСГ). Колективні і державні підприємства вже не впливають на розвиток галузі. Лише господарства населення все ще утримують значні позиції за показниками власності на земельні ресурси (45,7%), самозайнятості (в ОСГ – 82,2%) і валового виробництва сільськогосподарської продукції (46%). На нашу думку, саме поняття «уклад» як порядок, що склався в сім’ї, побуті, родині запозичене російськими політекономами із «селянського укладу життя» й поширене на всі організаційноправові форми господарювання на селі. В сучасних умовах в основі «селянського укладу» лежить ведення ОСГ. Проте згідно законодавства це непідприємницька діяльність, тобто не ставиться за мету отримання прибутку. ОСГ здійснюється на сімейному типі власності, має стійкі традиції, що передаються між поколіннями, йому притаманні укорінені відмінності (від міського укладу) щодо звичаїв у житті, побуті, способі мислення, культурі, ментальності тощо. Головне – «селянський уклад життя» є консервативним, інституційно самодостатнім до відтворення (нерідко звуженого) навіть при радикальній зміні суспільно-економічних формацій. ОСГ в основному забезпечує особисті потреби членів сім’ї (родини) в харчових продуктах і частково в доходах від реалізації їх надлишків та наданні послуг з використанням належного йому майна. Отже, на нашу думку, нині для характеристики змін, що відбулися в результаті тектонічних зрушень у системі аграрних відносин, некоректно застосовувати архаїчну категорію «багатоукладність». Її місце в підручниках історії аграрної економіки країни, як атрибуту перехідного періоду від капіталістичної до соціалістичної суспільно-економічної формації. У наш час перед Україною повс-

310


тали зовсім інші новітні виклики, на які все ще не має адекватної відповіді. Підтвердженням цієї гіпотези є загальна характеристика аграрного сектору економіки, що проявляється в таких рисах: транзитивний стан організаційно-правових форм підприємництва і їх внутрішньогосподарської структури, оскільки не запроваджено системоутворюючої складової – ринкового обігу земель сільськогосподарського призначення. Більшість розпайованих селянських земель орендуються агрохолдингами. Не завершено процес специфікації прав власності на земельні ділянки через недосконале адміністрування Державного реєстру речових прав на нерухоме майно та несумісність його відомостей із Державним земельним кадастром. Зокрема й через це масовими стали «рейдерські атаки» з метою захвату посівних площ, або вирощеного збіжжя. Загальновідомі ще за радянських часів сезонні кампанії, як то «Фронт весняно-польових робіт», чи «Битва за урожай» набули вже суто кримінального змісту; усі підприємства функціонують у невизначеному інституційноправовому середовищі, тому спостерігаються метаморфози форм при збереженні ними ринково-комерційної суті. Тобто перетворення в середині організації залежать від поточної політикоекономічної кон’юнктури і здійснюються в межах одного типу власності – приватного. Для прикладу, через можливий запуск ринку сільськогосподарських земель за 2017–2018 рр. кількість фермерських господарств зросла майже на тисячу. Проте серед них лише одиниці сімейних ферм і це не зважаючи на низку змін та доповнень до нормативно-правових актів, які мали б усебічно заохочувати ОСГ до такої форми підприємництва; конкурентна боротьба агрохолдингів із ТНК на світових ринках спонукає до застосування можливостей діджиталізації, тобто до проникнення цифрових технологій в аграрне виробництво й управління бізнес-процесами. Оскільки кількість земель придатних для сільського господарства обмежена, то спостерігається агресивне поглинання надвеликими вертикально-інтегрованими структурами не лише малих, а й середніх підприємств. За даними Держстату, за останні п’ять років кількість господарюючих суб’єктів із площею угідь від 3 до 5 тис. га зменшилась на 195 од., або на 20,7%. Чисельність найманих працівників за цей же період скоротилась на 98 тис. осіб, або на

311


15,6%. Шляхом купівлі корпоративних прав тисячі гектар української землі обробляють більше 20 іноземних компаній. І це лише початок. Тут закладено суттєві ризики, адже банкрутство навіть одного українського агрохолдинга з банком земель 500 тис. га і більше, що розмістив свої акції серед іноземних інвесторів, може призвести до непередбачених соціально-економічних й політичних потрясінь не лише для бюджетів новостворених об’єднаних територіальних громад, а й для макроекономіки держави. Висновки. Науковці постійно ведуть дискусії навколо базових термінів агроекономічної науки. Це нормальний пошуковий процес. Турбує те, що плутанина й розбіжності в їх тлумаченні не надихають на виконання різноманітних планів і програм щодо перспективних форм організації господарської діяльності на селі. Одним із таких понять є «багатоукладність». 1. Категорія «багатоукладність» має історично обумовлений, тобто минущий характер, оскільки застосовувалась в іншій суспільно-економічній формації і мала суто партійно-ідеологічне забарвлення. А раз так, то не несе змістовного навантаження при характеристиці теперішнього стану аграрної економіки України, особливо при опрацюванні стратегій її розвитку. На наше переконання, даючи інтегральну оцінку результатам теперішнього етапу аграрної реформи доцільніше застосовувати адекватнішу термінологію. А саме, – аграрна економіка з різноманітною організаційно-правовою й організаційно-виробничою структурою галузі. Її основою є недержавні підприємства та компанії з іноземними інвестиціями, які забезпечують конкурентний розвиток галузі. 2. Відмова від застарілих і недоречних понять сприяє переосмисленню природи соціально-економічних змін, що відбулися в сільському соціумі та в аграрних відносинах України за останні три десятиліття. Це спонукає до перегляду догматів політекономії соціалізму й гармонізації понятійно-термінологічного апарату з прийнятим у світі та європейських країнах. Перспективи подальших розвідок можуть бути пов’язані з економіко-історичним аналізом факторної залежності вибору організаційно-правових форм господарювання, концентрації ресурсів товаровиробників і структури експорту аграрного сектору від застосування цифрових технологій.

312


Список використаних джерел 1. Корецький М.Х. Державне регулювання аграрної сфери у ринковій економіці : Монографія. Київ : Вид-во УАДУ, 2002. 260 с. 2. Парсяк В.Н. Формування корпоративних відносин в системі малого підприємництва : автореф. дис. на здобуття наук. ступеня д-ра екон. наук: спец. 08.06.01. Київ, 2004. 35 с. 3. Брус В.Х. Уклад і різноукладність як наукові категорії. Розвиток різноукладності на селі: особливості, проблеми : монографія / [В.В.Юрчишин, Л.М.Шевченко, В.Х.Брус та ін.]. Київ : ННЦ «ІАЕ», 2004. 446 с. 4. Кваснюк Б.Є., Кіреєв С.І. Моделі соціально-економічного розвитку в перехідному суспільстві. Трансформація моделі економіки України (ідеологія, протиріччя, перспективи) : монографія / За ред. В.М.Гейця. Київ : Логос, 1999. 500 с. 5. Проблеми економіки агропромислового комплексу і формування його кадрового потенціалу: монографія [в 2-х т.]; Т.1 під ред. Саблука П.Т., Амбросова В.Я., Мазнєва Г.Є. Київ : ІАЕ УААН, 2000. С.514. 6. Статистичний збірник України «Сільське господарство» за різні роки. URL : http://www.ukrstat.gov.ua (21.04.2019); 7. Розвиток форм господарювання в сільському господарстві: проблеми і рішення: Наукова доповідь / Національний науковий центр «Інститут аграрної економіки» / Лупенко Ю.О. та ін. Київ : ННЦ «ІАЕ», 2018. С. 45; 8. Аналіз ефективності використання земельного фонду України та ризиків уведення ринку землі в умовах внутрішніх і зовнішніх викликів. URL : http://optimacenter.org/userfiles (22.04.2019).

313


С.Д. ДРЕБОТ, кандидат економічних наук, заступник директора Надвірнянського коледжу національного транспортного університету Р.В. АТАМАНЮК, бакалавр ДВНЗ “Прикарпатський національний університет імені Василя Стефаника”

ПІДВИЩЕННЯ РІВНЯ ІННОВАЦІЙНОСТІ ВИКОРИСТАННЯ РЕСУРСНОГО ПОТЕНЦІАЛУ ПІДПРИЄМСТВ Інновація – це ідея для створення чогось нового або вдосконалення чогось старого за допомогою вибухового стрибка у науці і за допомогою вже наявного досвіду із старими аналогами. Всі оновлення мають бути пов’язані на взаємовідносинах, які були і є на ринку. Можна обґрунтувати це тим, що більшість інновацій чи речей, які зазнають оновлень регулюються і реалізуються завдяки різним структурам чи певним організаціям, які вивчають дані питання. Зробивши із уже сказаних слів висновок можна сказати, що введення чогось нового – це надто складний і клопіткий процес, який потребує високого рівня кваліфікованості та потребує конкретних та добре зважених рішень і варіантів, які допоможуть вирішити поставлену проблему чи певне завдання. Інноваційний процес має циклічний характер. Діяльність пов’язана із ним розпадається на частини, які матеріалізуються у вигляді одиниць, що відокремлені в результаті розподілу праці [1, c. 11]. Діяльність суб’єктів господарювання на інноваційній основі включає постійний розвиток і вдосконалення, підтримує високий рівень прогресу інновацій саме за допомогою різних технологій. Для даної діяльності потрібний індивідуальний підхід до вже наявного потенціалу, який дасть змогу використовувати його. На нашу думку головною метою такої діяльності повинно бути задоволення потреб споживачів, надання для них широкого асортименту продукції з якого можна вибрати те, що потрібно у даний момент часу. Завданням, яке стоїть на першому місці є стрімкий та результативний стрибок у розвитку та ріст потенціалу завдяки

314


правильній побудові і діяльності підприємства, яке зможе реалізувати всю продукцію, яка була виготовлена (впевнено конкурувати на ринку, як всередині країни так і на міжнародному ринку). Саме такі наукові дослідження є досить поширеними в економічній науці, яка чітко розставляє межу між різними видами досліджень і дає повноцінне визначення кожної із них, вказує їх переваги та недоліки. Дацій О. І. пропонує класифікацію інновацій, що базується на таких ознаках, як предметний зміст інновації, ступінь новизни (інноваційний потенціал), характер суспільної потреби, що задовольняється, здатність до поширення, стимул (джерело) появи, особливості організації інноваційного процесу [3, c. 58]. Інновації та їх розвиток здебільшого не мають широких розбіжностей у науковців, бо більшість із них згідна з тим, що багато моделей, різних схем, які стосуються інноваційного процесу спрямовані на високий ріст потенціалу та зокрема сприятливі умови для розвитку даної діяльності. До важливих характеристик інноваційного процесу можна віднести: істотна різниця в технології обробки продукції, утримуванні й годівлі тварин; велика різниця в циклах виробництва окремих видів продукції; велика залежність технологій виробництва в сільському господарстві від природно-кліматичних умов, транспортних мереж, віддаленості від постачальницьких центрів і ринків збуту; відсутність науково-обгрунтованого, організаційноекономічного механізму передачі досягнень науки сільськогосподарським товаровиробникам [2, c. 62-63]. Коли відбувається момент здійснення інновацій то в більшості випадків сам товар не змінюється, але він має покращені властивості (зміна упаковки, дизайнерський хід та інші). Можна виділити такі своєрідні цикли інвестицій у розвитку сільськогосподарських підприємств: підготовка та обґрунтування всієї інформації про технології, її характеристики та функції; оцінювання та перевірка наявних технологій; показ результатів, запуск усіх інноваційних технологій, які були розроблені фахівцями; реалізація всіх можливих технологій на внутрішньому та зовнішньому ринках.

315


Мета інноваційних технологій - це дисципліна і догляд за середовищем,яке нас оточує та швидка реакція на неякісні впливи і їх ліквідування, а найбільш важливою є ефективне використання ресурсів і управління виробництвом. Сільське господарство та його дослідження вимагають надто великих коштів і досить міцної підтримки від держави, від цього на пряму залежить розвиток наукомістких галузей, створення нового та швидке втілення у життя нових технологій, науковотехнічних виробів. Основною причиною такого високого росту попиту на конкурентоспроможні винаходи чи послуги є потреба на різні інноваційні розробки, а це вимагає великих змін в сільському господарстві. Розвиток науково-технічної та інноваційної діяльності у аграрному секторі є багатогранною і складною проблемою. Для даної роботи потрібно бути висококваліфікованим та компетентним науковцем, який зможе завжди вдосконалюватись та розвиватись, буде спроможний швидко віднайти проблему і за короткі терміни часу її вирішити. Інновації не просто слово, без інновацій немає майбутнього. Список використаних джерел 1. Петров В. М. Інноваційні пріоритети технічної політики в АПК. Економіка АПК. 2007. №7. С. 11-12. 2. Кириченко В. В., Тимчук В. М. Ринкові моделі реалізації селекційних інновацій. Вісник аграрної науки. 2008. № 8. С. 62-63. 3. Дацій О. І. Розвиток інноваційної діяльності в агропромисловому виробництві України. Олександр Іванович Дацій. К.: ННЦ “Інститут аграрної економіки”, 2004. С 428-429.

316


Г.М. ЗАПША, доктор економічних наук, професор, завідувач кафедри Одеський державний аграрний університет М.П. САХАЦЬКИЙ, доктор економічних наук, професор кафедри Одеська державна академія будівництва та архітектури

УПРАВЛІННЯ РОЗВИТКОМ МАРКЕТИНГОВОГО ПОТЕНЦІАЛУ ПІДПРИЄМСТВА Анотація. В тезах висвітлюються сучасні підходи стосовно управління розвитком маркетингового потенціалу підприємств, функціонування яких відбувається в умовах глобалізації економіки та загострення конкуренції на внутрішньому та зовнішньому ринках. Ключові слова: управління, маркетинг, потенціал, підприємство, планування, потреби, попит, споживач. Вступ. Актуальність дослідження управління розвитком маркетингового потенціалу підприємств спричинюється загостренням конкуренції на внутрішньому та зовнішньому ринках між товаровиробниками різних форм власності, господарювання, країн походження та параметрів виробничо-господарської діяльності. Адже економічна глобалізація, з одного боку, відкриває підприємствам нові ринки та перспективи виходу на них з власними товарними пропозиціями, проте, з іншого боку – робить доступним внутрішній ринок для «гравців» світового масштабу. І в першому, і в другому випадку господарюючі суб’єкти об’єктивно вимушені займатися маркетингом як інструменту збереження господарської ідентичності та досягання стратегічних і тактичних соціальноекономічного розвитку. Відтак, маркетинговий потенціал та його посилення постають нагальною науково прикладною проблемою, що потребує поглибленого дослідження. Постановка завдання. Метою тез є обґрунтування основних шляхів посилення маркетингового потенціалу підприємств в умовах економічної глобалізації у відповідності до сучасних світових стандартів.

317


Виклад основного матеріалі дослідження. Огляд різних літературних джерел показує, що поняття «маркетинг» та «потенціал», трактуються по різному. Відтак першочергово слід ідентифікувати понятійно-категоріальний апарат, що використовується при проведенні даного дослідження. З низки існуючих підходів найбільш ґрунтовним і точним, а тому й прийнятним для користування, є узагальнення трактування маркетингу з функціональної точки зору як виду людської діяльності, що передбачає виявлення та задоволення потреб споживачів через ринковий обмін [1, С. 15]. Водночас, варто таке трактування маркетингу уточити з тих міркувань, що сучасний маркетинг не лише виявляє існуючі потреби споживачів, а й активно формує ці потреби. Тому в управлінні розвитком маркетингового потенціалу слід врахувати важливість активізації діяльності підприємства саме в напрямі формування потреб. При цьому ринкова діяльність підприємства вимагає отримання кожним суб’єктом господарювання прибутку для здійснення розширеного відтворення. Оскільки потреба віддзеркалює почуття недостачі чого-небудь, що відчуває людина, відповідно до рівня її індивідуальної свідомості, то й здійснити умову щодо задоволення потреб не є реальним. Адже людські потреби постійно зростають, а тому масштаб виробництва для їх задоволення завжди відстає. Звідси необхідно зробити корекцію стосовно того, що задовольняється не потреба як така, а попит. Бо попит є потребою, що обмежена платоспроможністю споживача. Термін «потенціал» належить до багатозначних та характеризує можливості, наявні сили, запаси, засоби, що можуть бути використані. Множинність поняття «потенціал» підтверджує його використання стосовно економіки, вітроенергетики, природноресурсної та інших сфер життєдіяльності суспільства [2]. Виходячи з викладеного, маркетинговий потенціал підприємства показує його можливості та перспективи функціонування на конкретному ринку згідно наявних маркетингових інструментів, сукупність яких забезпечує ефект синергії та гарантує отримання доходу і прибутку. Отже, основним складовими, що формують маркетинговий потенціал підприємства виступають наявні в ньому можливості що-

318


до проведення якісних ринкових досліджень з виявлення попиту, кон’юнктури, конкуренції та загальних мікроекономічних та макроекономічних умов функціонування. Важливими складовими є також інструменти, що формують маркетинговий комплекс – товар, дистрибуція, ціна, комунікація. При цьому їх реалізація має здійснюватися у відповідності з сучасними інженерно-технічними та інтелектуальними досягненнями світової наукової думки. Впровадження і здійснення маркетингової системи підприємством можливе лише за відповідного менеджменту. Його інституціональний прояв відбувається через визначення цілей стратегічного та оперативного характеру, управлінські принципи, кадрову політку, методи, структури, стилі керівництва та технології прийняття управлінських рішень. Функціональний аспект системи управління стосовно маркетингу відбувається в розрізі загальних та спеціальних функцій менеджменту – прогнозування, планування, організація, мотивування, обліку, контролю тощо. Висновки. Маркетинговий потенціал підприємства формується і посилюється завдяки взаємодії системи маркетингу та системи менеджменту. Відтак, управління маркетинговим потенціалом постає системною проблемою, що вимагає від підприємства значних ресурсних зусиль для нарощування можливостей кожного елементу як маркетингу, так і менеджменту. Список використаних джерел 1. Гаркавенко С.С.. Маркетинг. Підручник. – Київ: Лібра, 2004. – 712 с. 2. Потенціал. [Електронний ресурс]. – Режим доступу: https://uk.wikipedia.org/wiki/.

319


Б.А. КОСТЮК, кандидат сільськогосподарських наук, заслужений працівник сільського господарства України О.І. КЛЕЙНОТА, викладач економічних дисциплін, вища категорія, старший викладач Івано-Франківський коледж Львівський національний аграрний університет

РОЗВИТОК ІНФРАСТРУКТУРИ ПРИКОРДОННИХ ТЕРИТОРІЙ Специфіка розвитку прикордонних територій зумовлюється їхньою транзитною здатністю, що вимагає особливих підходів до розбудови інфраструктурних елементів. Передусім, збільшення пропускної здатності прикордонної інфраструктури, комунікацій, можливості обслуговування значно більших потоків товарів, вантажів, людей. Без розвинутої митної інфраструктури неможливе здійснення митного контролю та митного оформлення товарів, протидія контрабанді, створення сприятливих умов для прискорення товарообігу. Виявлено проблеми діяльності прикордонної інфраструктури (недостатньої кількості пунктів пропуску, невідповідного рівня їх облаштування та низької пропускної спроможності), що послаблює конкурентні позиції нашої держави на ринку транзитних перевезень. Для вирішення існуючих проблем та для здійснення транзитних функцій держави і покращення показників їх реалізації необхідно насамперед забезпечити належне фінансування галузі транспортування. Важливим для підвищення ефективності реалізації державної політики у сфері безпеки державного кордону є запровадження інтегрованого управління кордонами. Підвищення ефективності використання виробничого й соціального елементів інфраструктури прикордонних територій сприятиме прискореному проходженню експортних та імпортних товарів через прикордонну територію. Із здобуттям незалежності Україна обрала стратегічний курс на інтеграцію до ЄС, що потребує координації зусиль з розвитку співпраці з країнами ЄС і в першу чергу – сусідами України. Цей напрям став визначальним чинником суспільно-політичних перетворень у державі. При цьому важливу роль відіграє прикордонне

320


співробітництво для прикордонних територій України, які стали об’єктом регіональної політики ЄС. На прикордонних територіях, з метою стимулювання взаємодії, може створюватися прикордонна та виробнича інфраструктура, відбуватися спільне використання ресурсної бази, проводитися робота з розвитку мережі рекреації та реалізації природоохоронних проектів. До інфраструктури відносять сукупність галузей, організацій та підприємств, що входять в ці галузі, діяльність яких носить спрямований характер. Всі вони покликані створювати умови для ефективного функціонування виробництва або товарообігу, а також нормальної життєдіяльності людей. В інфраструктуру включають дороги, транспорт, зв’язок, складське господарство, водопостачання, зовнішнє енергопостачання, спортивні споруди, обслуговуючі підприємства, озеленення, охорону здоров’я, науку, освіту. За будь-яких умов розвиток прикордонної інфраструктури надає нового імпульсу розвитку цих територій, сприяє залученню іноземних інвестицій та створенню транспортних коридорів. Розвиток прикордонного регіону перебуває у прямій залежності від стану його інфраструктури – сукупності підсистем, служб, підприємств, допоміжних ланок і установ, які опосередковують, прискорюють та полегшують функціонування й розвиток прикордонної території. Прикордонна інфраструктура – це система каналів зв’язку, через які переміщуються матеріальні, людські й фінансові ресурси, відбувається їхній розподіл в економіці прикордоння. Після розширення Європейського Союзу (ЄС) прикордонні регіони України (в першу чергу її шість областей – Волинська, Львівська, Закарпатська, Івано-Франківська, Чернівецька та Одеська області) стали об’єктами регіональної політики цього об’єднання. Це створило додаткові можливості для прикордонних територій ефективно використовувати потенціал свого розвитку, для виходу на європейські ринки товарів та послуг шляхом поглибленої взаємодії через механізми транскордонного співробітництва та адаптації європейського законодавства у сфері регіональної політики тощо. Отже, розвиток прикордонної інфраструктури стає однією з важливих сфер соціально-економічного розвитку країни. У цілому покращення інфраструктури, по-перше, стимулює повноцінний со-

321


ціально-економічний розвиток прилеглих до кордону регіонів, створення на базі місцевих ресурсів виробництв експортної орієнтації, включення їх в економічні міжнародні зв’язки, що динамічно розвиваються. По-друге, створює атмосферу доброзичливості, взаємної зацікавленості в діловому повсякденному співробітництві прикордонних територій, що є гарантією спокою й безпеки на кордоні й у прикордонних регіонах і, відповідно, в суміжних країнах. Список використаних джерел 1. Що таке інфраструктура, види інфраструктури, поняття про ІТ-інфраструктурі [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://faqukr.ru/novini-ta-suspilstvo/60530-shho-take-infrastrukturavidi-infrastrukturi.html 2. Особливості розвитку інфраструктури в прикордонних областях та шляхи її вдосконалення [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://www.nbuv.gov.ua/old_jrn/natural/Nvvnu/misnarod_vidnos/ 2009_3/R2/Milashovska.pdf. 3. Україна-ЄС: реалії та перспективи співпраці [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://www.chemrda.gov.ua/p1167.htm

О.Т. ЛЕВАНДІВСЬКИЙ, кандидат економічних наук, доцент, завідувач кафедри ДВНЗ «Прикарпатський національний університет імені Василя Стефаника» Н.П. КАЗЮКА, кандидат економічних наук, викладач Івано-Франківський коледж Львівський національний аграрний університет

ЗАЙНЯТІСТЬ ЯК ІНВЕСТИЦІЙНИЙ РЕСУРС В АГРАРНОМУ СЕКТОРІ ЕКОНОМІКИ Аграрний сектор України переживає не простий етап свого розвитку. Суть його полягає в тому, що кількість зайнятого населення постійно зменшується. Так, якщо порівнювати 2013 рік з 2017 роком, то можна побачити, що кількість зайнятого населення у

322


сільському господарстві зменшилася на 716,8 тисяч осіб і склала – 2860,7 тисяч осіб [1]. Це простежується практично за всіма видами економічної діяльності. У результаті сучасної аграрної реформи здійсненої в Україні у 1990-2000 рр., створено нові організаційно-правові форми господарювання, в основі яких лежить приватна власність на землю та майно, а також колективна форма господарювання. Ефективне функціонування цих суб’єктів господарювання у ринковому середовищі можливо при забезпеченні випуску продукції відповідно до потреб споживачів. У зв’язку із цим доцільно відзначити актуальність побудови основних засад для переходу ринку праці до інноваційної моделі розвитку. На даний час за характером зайнятості можна визначити чотири типи країн: сільськогосподарські або аграрні, перехідні до індустріального типу (аграрно-індустріальні), індустріальні та постіндустріальні [2, c. 28]. Такий розподіл обумовлений значенням показника ВВП на душу населення та специфікою структури зайнятості населення. Аналіз структури зайнятості країн Західної Європи свідчить про неможливість уникнення поетапних стадій розвитку структури зайнятості. Для переходу до більш досконалішої макроструктури зайнятості необхідно враховувати специфіку розвитку кожного з етапів змін структури зайнятості. Останніми роками продовжується тенденція переходу зайнятих від сільського господарства до галузей промислового виробництва. Цей фактор змінює структуру зайнятості в напрямку розширення зайнятих у виробничих сферах та, відповідно, зниження їх частки у сільському господарстві. Така ситуація спричинена значним процесом урбанізації, низькою рентабельністю продукції сільського господарства, відсутністю ринків збуту для неї, еміграцією робочої сили переважно сільських територій до високорозвинутих країн з метою отримання додаткового прибутку. Завдяки використанню науково-технічних та інноваційних технологій можна здійснити позитивні зрушення у структурі зайнятості в аграрному секторі, провести вдосконалення та раціоналізацію. Проте такі зміни можна забезпечити лише завдяки розробці та запровадженню довгострокових програм розвитку та інтенсифікації інноваційної економіки в сільському господарстві.

323


Для максимізації раціональності структури виробництва в аграрному секторі необхідна державна підтримка, або відмова від низькорентабельних та нерентабельних видів діяльності. Також на державному рівні доцільно звернути увагу на наявність ефективних співвідношень між малими, середніми та великими сільськогосподарськими товаровиробниками. Останнім часом проявляється все більший взаємозв’язок між структурними змінами та соціальною і політичною сферами в сільському господарстві. Цей зв'язок проявляється через вплив зрушень, що стосується виробничих структур, на соціальний склад населення, споживчих потребах та економічних інтересах індивідів. Аналогічно проявляється вплив соціальних змін на структурі економіки (коли соціальний рух населення викликає зміни у структурі виробництва, наприклад, екологічні акції проти шкідливого виробництва та забруднення навколишнього середовища, що активізують процеси екологічного та безвідходного виробництва). Зміни в професійній структурі зайнятості нерозривно з’єднані із зрушеннями в її горизонтальній структурі, що зумовлено розширенням видів, методів та форм організації господарської діяльності. Цей фактор також впливатиме на ріст продуктивності праці та наукомісткості виробництв в аграрному секторі. Науковий потенціал, що останніми десятиліттями має тенденцію до накопичення, створює об’єктивну базу для розвитку діяльності в аграрному секторі. Для успішного управління змінами в структурі зайнятості доцільно провести раціоналізацію територіальної структури виробництва. Розробляючи та впроваджуючи таку виробничу структуру дасть можливість найповнішого використання трудового потенціалу, побудову ефективних співвідношень між промисловістю та сільським господарством. При цьому досить важливим є процес побудови раціональної структури зайнятості. Для цього визначальним є забезпеченням рівних можливостей доступу населення різних територій для розвитку їх потенціалу, ефективної його реалізації, продуктивної зайнятості та оптимально високого рівня оплати праці.

324


Тільки завдяки такому підході є можливість ефективно використовувати зайнятість, як інвестиційний ресурс в аграрному секторі економіки. Список використаних джерел 1. Державна служба статистики України [Електронний ресурс]. - Режим доступу : http://www.ukrstat.gov.ua. 2. Бараник З. П.Статистика ринку праці: Навч.-метод. посібник для самост. вивч. дисц. К.: КНЕУ, 2003. 147 с.

П.Є. МАТКОВСЬКИЙ, кандидат економічних наук, доцент, доцент кафедри ДВНЗ «Прикарпатський національний університет імені Василя Стефаника»

SMART-УМОВИ СИСТЕМИ ПІДГОТОВКИ КАДРІВ НА СІЛЬСЬКОГОСПОДАРСЬКИХ ПІДПРИЄМСТВАХ Серед закордонних економістів побутує теорія лідерства в економістів. Вона передбачає такі етапи як: «розморожування», «рух», «заморожування». Такий механізм розвитку персоналу забезпечується впровадженням рефреймінгу. Зарубіжні економісти, зокрема Мері Паркер та Елтон Мейо, критикували та піддавали сумніву твердження стосовно того, що права працівників обмежуються лише їх правом на заробітну плату, а їх обов’язки передбачають виконання наказів, розпоряджень та повну віддачу трудовим функціям [Bolman L. G. Deal Reframing Organizations : Artistry, Choice, and Leadership / L. G. Bolman, E. D. Terrence. - [3 - d ed.]. - San Francisco, California : Jossey-Bass, 2003. – 521 р.]. Вони і вважаються авторами фреймінгу людського потенціалу. Їхні тлумачення доводили, що індивідуальні якості, енергетика, власне талант, розуміння ситуації, цілісності персоналу є ключовими чинниками,

325


спроможними «блокувати» і «стимулювати» розвиток підприємства. Серед концептуальних засад фрейму персоналу виділяють: – підприємство повинно задовольняти нужди працюючих, а не навпаки; – створення постійної необхідності у взаємопідтримці персоналу і фірми: працівники повинні брати участь у результатах діяльності, відчувати задоволення від впливу на досягнення мети підприємства, виконання поставлених завдань, бажання керівництва підприємства допомогти, моральне стимулювання діяльності у вигляді особистого розвитку, кар’єрного росту і т.д. – доброзичливість у взаєминах керівництво-персонал; – присутність паритетності у задоволенні потреб підприємства і персоналу, які не обмежуються виплатою заробітної плати та виконанням наказів. Наявність взаємного співвідношення виступає додатковим стимулом чесності і довіри, задоволеності кадрового складу своєю зайнятістю. Це передбачає відданість підприємству, бажання працювати на повну силу, задіюючи усі свої вміння, навички, компетентності, знання та інші можливі важені для успіху підприємства. Безперервний потік інформації в модернізованому суспільстві, швидкість зміни зовнішнього середовища потребують новітніх підходів у персоналу підприємства, які базуються на динамічному, постійному і системному навчанні й адаптації. Сьогодні у виграшному становищі залишаються сільськогосподарські підприємства, управлінський та виробничий персонал яких систематично наповнюється інформацією про нові технікотехнологічні розробки, наукові проекти, методи досягнення компромісу і цілі, тобто організації, що використовують методику «колеса навчання» відомого вченого К.Ганди. Отже, завдання рефреймінгу полягає у трансформації уяви менеджерів сільськогосподарського підприємства в бік розвитку працівників на засадах обов’язкового і постійного процесу, коригування оперативних, тактичних і стратегічних планів на складову невідкладного задоволення (в першу чергу нематеріальних) потреб працівників.

326


При цьому відбувається руйнація стереотипів керівництва. Вважаємо, що варто трансформувати звичний для покоління «Х» підхід управління персоналом підприємства в напрямі ринкового навчально-мотиваційного підходу та глянути на нього під іншим кутом – нових поколінь «Y» та «Z» (див. табл. 1). Ключовий фактор цього процесу – мотивація персоналу дасть ефект в тому випадку, якщо вона буде врахована при побудові стратегії підприємства. З іншого ж боку, кожен працівник сільськогосподарського підприємства повинен усвідомлювати, що його власний успіх пов’язаний із стратегією та успіхом підприємства, а забезпечення нужд і потреб, досягненням цілей в його приватному житті – частина стратегії компанії в якій він працює і місія компанії полягає не тільки в збільшенні капіталу, а й у задоволенні індивідуальних інтересів персоналу. Такі науковці, як Д. Нортон та Р. Каплан також наголошували на тому, що «коли працівник зрозуміє, що його винагорода залежить від досягнення стратегічних цілей, тоді стратегія по своїй суті стане повсякденною працею кожного» [1, с. 62]. 1. Погляди покоління Х та Y на шляхи розвитку кадрового потенціалу сільськогосподарських підприємств Погляд покоління Х Нічого поганого, якщо учні пасивні Між вчителем та учнем повинна існувати уявна віртуальна межа (дистанція) Левова частка належить теорії

Планування та постановка розвитку кадрового потенціалу Предметно-функціональний метод пізнання нового

Погляд покоління Y Дуже погано, якщо учні пасивні

Начальна атмосфера повинна бути у формі гри з елементами жартів та діалогу Левова частка належить практиці Колегіальні рішення за участю усього кадрового складу (загальних зборів) у обговоренні подальших концепцій розвитку кадрового потенціалу Міждисциплінарний підхід до пізнання нового

Один із елементів мотивації полягає в прямій участі робітника компанії у реалізації інтересів компанії, які передбачають досягнення власних цілей та потреб працівника. Сьогодні часто мотивуючим фактором для персоналу є метод KPI – Key Performance Indicator. Психологія людини побудована таким чином, що працівник завжди порівнює ставлення керівництва до інших колег і до нього та визначає за цим співвідношенням

327


справедливість або проявляє незадоволеність. Зміна поведінки робітника і внутрішнього бажання до праці корелюється із оцінкою правильних дій, ставлення до нього та інших всередині підприємства, підрозділу тощо. Тому варто з’ясувати ефективність роботи начальника відділу кадрів або іншої особи, яка відповідає за стратегічний розвиток персоналу. Нами запропонована постановка цілей. Специфікою такої постановки є системна взаємодія цілей різних рівнів та їх відповідність SMART-умовам. Під системною взаємодією цілей сільськогосподарського підприємства мається на увазі взаємозв’язок цілей компанії (максимізація вартості компанії), цілей підрозділу (оптимізація якості виконаних робіт, наданих послуг, випущених товарів), цілей кадрів (зростання професіоналізму як запорука досягнення власних очікувань). Smart-умови – це певні визначники якості системи взаємодії цілей. Розшифровку такої абревіатури слід розуміти як: – specific – специфічними для підприємства, підрозділу, співробітника, а така специфічність цілей визначається стратегією підприємства і діючими проблемами в компанії; – measurable – вимірюваними, що забезпечується наявністю критеріїв, конкретних формул розрахунку; – achievable – реалістичними, оскільки цілі, яких майже не можливо досягнути, неминуче ведуть до зниження мотивації; – relevant – важливими, релевантними, а нерелевантність цілей виникає тоді, коли співробітники не мають можливості впливати на їх досягнення; – time-based - обмеженими у часі, тобто базуватися на чітких термінах виконання [2, с. 5]. Якщо такий принцип мотивації діятиме й надалі, то слід очікувати, що в недалекій перспективі результативність функціонування підприємств зводитиметься до перегонів у розвитку персоналу. Звісно ж, це потребує набуття додаткових якісно нових компетентностей, вмінь, інколи опанування нового фаху, а також вивчення кожного працівника як особистості, гармонійний та професійний його розвиток. Імплементація таких концепцій як менеджмент персоналу, тайм-менеджмент, KPI, SMART, та інші напрями розвитку персоналу в умовах поточного швидкого старіння теорети-

328


чних знань визначатиме орієнтир сільськогосподарського підприємства на майбутнє. Саме цей процес повинен позитивно вплинути на результативність функціонування підприємства, його рентабельність, якість продукції та морально-психологічний клімат в аграрному підприємництві. Список використаних джерел 1. Каплан Р. С. Стратегические карты : Трансформация нематериальных активов в материальные результаты / Р. С. Каплан, Д. П. Нортон / [пер. с англ. М. Павлова] – М. : ЗАО «ОлимпБизнес», 2005. — 482 с. 2. Ветлужских Е. Н. Разработка КРІ в компании / Елена Николаевна Ветлужских/ М. : Альпина Бизнес Букс, 2009. – 40 с.

Д.В. НЕМІШ, кандидат економічних наук, старший науковий співробітник, завідувач відділу Прикарпатська державна сільськогосподарська станція Інституту сільського господарства Карпатського регіону

ОСОБЛИВОСТІ ТРАНСФОРМАЦІЇ ОСОБИСТИХ СЕЛЯНСЬКИХ ГОСПОДАРСТВ В процесі здійснення глибоких ринкових перетворень на селі роль і місце особистих селянських господарств в економіці аграрного сектору суттєво змінилися. В сучасних умовах, при обмеженому ресурсному потенціалі, вони в значній мірі забезпечують продовольчу безпеку країни, зайнятість сільського населення, знижуючи соціальну напругу в суспільстві. За метою діяльності виділяють три типи особистих селянських господарств: багатогалузеве споживче господарство; товарноспоживче господарство, що реалізовує на ринку надлишки виробленої продукції; товарно-багатогалузеве спеціалізоване ринкове господарство.

329


У групі багатогалузевих споживчих господарств, як правило, зайняті пенсіонери або громадяни, які отримують достатньо високі доходи в сфері суспільного виробництва. Вироблена ними продукція використовується, головним чином, на власне споживання, а рівень їх товарності низький. Їх ще називають натуральними особистими селянськими господарствами. Другий тип господарств характерний для сімей працівників сільськогосподарських підприємств, що мають можливість отримувати корми, насіння, послуги за низькими цінами. Третій тип господарств вимагає значних затрат праці, його ведуть родини, де є непрацюючі, пенсіонери і неповнолітні діти. Зважаючи на вищезазначені критерії, нами проведено вибіркове обстеження особистих селянських господарств Коломийського району. За результатами якого можна їх поділити на групи: – господарства з найбільш слабким потенціалом (27,3 %): у своєму складі мають одного-двох непрацюючих пенсіонерів, володіють до 0,5 га землі, характеризуються широкою спеціалізацією, виробництво продукції здійснюється з метою задоволення власних потреб у продуктах харчування; – господарства із середнім потенціалом (39,1 %): у своєму складі мають двох – трьох осіб зрілого і похилого віку переважно працюючих, володіють до 1,0 га землі, виробництво продукції широкої спеціалізації, ведення господарства здійснюється з метою повного самозабезпечення сім'ї продуктами харчування і часткової реалізації їх на ринку; – господарства з вище середнім потенціалом (22,7 %): у своєму складі мають осіб молодого і середнього віку, а також їх дітей чи батьків, обробляють до 2,0 га землі, глибше виражена спеціалізація виробництва, головною метою ведення таких господарств є їх орієнтація на реалізацію продукції для задоволення матеріальних і духовних потреб всіх членів сім'ї та виховання дітей; – господарства з високим потенціалом, які отримали земельні паї: володіють ділянками (більше 2 га) для ведення товарного виробництва (10,9 %). Розміри особистих селянських господарств залежать в основному від складу сім'ї. Із збільшенням складу сім'ї з'являється можливість розширення оброблюваної сім'єю земельної площі, збільшення кількості поголів'я худоби і птиці.

330


Протягом 2015-2018 рр. економічне становище особистих селянських господарств дещо погіршилося. Це особливо проявляється у зменшенні кількості господарств, які утримують худобу та птицю. До позитивного слід віднести збільшення обсягу сільськогосподарської техніки у власності селян. Доходи від ведення особистого селянського господарства залежать від багатьох факторів: – соціальних – наявності працездатних членів господарства, кількості членів родини, віку власників, соціального стану, ступеня прояву господарської активності; – економічних – напряму виробничої діяльності, розміру землекористування, урожайності, продуктивності худоби, наявності в господарстві власної техніки та необхідних засобів виробництва, можливості реалізації надлишків виробленої продукції тощо. Аналізуючи дані структури загальних грошових та не грошових доходів сільських домогосподарств, бачимо, що за рахунок оплати праці селяни отримали 38,5 % своїх доходів, пенсій та стипендій – 24,4 %, а надходження від підприємницької діяльності та самозайнятості особистих селянських господарств становили тільки 4,3 %. Водночас, доходи від особистих селянських господарств населення складають 19,1 %. Важливо зазначити, що велика частина надходжень у сільській місцевості приховується та уникає оподаткування. Вигідність ведення особистого господарства пояснюється привабливістю діяльності та зацікавленістю господаря через вільний вибір напрямів своєї діяльності, відсутністю оподаткування та соціальних зобов'язань, отримання більшого доходу. Однак переміщення значної частини виробництва в особисті господарства – вимушена ситуація, що пом’якшує проблеми зайнятості. Особливістю особистих селянських господарств є те, що такі галузі як рослинництво, тваринництво, переробка продукції щільно переплітаються, тому чітко встановити витрати на певний вид продукції досить складно. Крім того, в господарствах не ведеться належний облік витрат і прибутку, що ускладнює дану роботу. Праця в особистих селянських господарствах багатофункціональна і переважно фізично важка, та вимагає від виконавця значних зусиль (наприклад, заготівля сіна, доїння корів). І якщо в сільсь-

331


когосподарських підприємствах витрати праці на 1 ц молока складають в середньому 5,0-8,0 люд.-год. то в господарствах населення вони можуть складати до 10-14 люд.-год., а це відповідно позначається і на собівартості продукції. Займаючи своє місце в суспільному поділі праці, особисті селянські господарства виконують властиву для них функцію – самозабезпечення і самозбереження селянських сімей. Але найголовнішим є те, що у період становлення ринкових відносин в Україні, особисті селянські господарства покращують зайнятість сільського населення та стабілізують соціальну ситуацію на селі.

В.М. ПЕТРОВ, кандидат економічних наук, професор університету, проректор, професор кафедри Харківський національний аграрний університет імені В.В. Докучаєва

ОРГАНІЗАЦІЯ ПІДСОБНОЇ ПРОМИСЛОВОЇ ДІЯЛЬНОСТІ У СІЛЬСЬКОГОСПОДАРСЬКИХ ПІДПРИЄМСТВАХ Сільське господарство, яке відрізняється від інших сфер матеріального виробництва низкою специфічних особливостей, найбільш ефективно розвивається за умов раціонального співвідношення головних, додаткових і підсобних галузей. Доцільність диверсифікації, тобто поєднання сільськогосподарського виробництва з іншими видами діяльності, тут обумовлюється дією багатьох факторів – природних, технологічних, організаційних, соціально-економічних, які існують об’єктивно, тісно взаємодіють між собою та впливають один на одного і результати господарювання у цілому. В умовах ринкової економіки роль диверсифікації виробництва, як чинника економічної стабільності сільськогосподарських підприємств, значно зростає. Вона дозволяє сільським товаровиробникам вистояти у несприятливі для ведення основного сільськогосподарського виробництва роки, створює додаткові робочі

332


місця. Доходи від підсобної промислової діяльності – це стабільна, така що не залежить від несприятливих погодних умов частка надходжень грошових коштів, яка сприяє вирівнюванню доходів господарств за місяцями року. Розбіжність між періодом виробництва і робочим періодом у рослинництві створює природну основу для його ефективного поєднання з несільськогосподарською діяльністю. Наприклад, період виробництва озимих зернових культур триває майже рік, а робочий період, який охоплює безпосередньо обробіток ґрунту, сівбу, догляд за посівами, збирання урожаю – від декількох тижнів до декількох місяців. Аналогічна закономірність спостерігається у садівництві, овочівництві та інших галузях рослинництва, що формує фактор сезонності виробництва, нерівномірне використання трудових і матеріальних ресурсів протягом року, створює їх надлишок у міжсезонний період і нестачу у період масових польових робіт. Ці протиріччя також повинна вирішувати організація підсобних промислових виробництв. За науково обґрунтованої організації підсобних промислових виробництв вдається значно скоротити, а у деяких випадках і повністю виключити непродуктивні втрати сільгоспсировини, що має здатність до швидкого псування, погано транспортується і не знаходить належного попиту у період масового збирання шляхом її доробки та/або переробки безпосередньо у господарстві. Плодоовочева продукція і картопля після збирання потребують застосування додаткових операцій з метою доведення до відповідних споживчих кондицій або для закладання на тривале зберігання. Проведені нами дослідження сучасного стану підсобної промислової діяльності у сільськогосподарських підприємствах Харківської області засвідчили, що у вартісному відношенні більше 90 % усієї промислово виробленої продукції сьогодні господарства отримують за рахунок переробки саме сільгоспсировини (головним чином продукції рослинництва). Найбільш поширеними видами є переробка зерна (виробництво борошна, круп, концентрованих кормів), насіння олійних культур (як правило, соняшнику) та виробництво продуктів харчування і напівфабрикатів з власної сировини (хліб, хлібобулочні та макаронні вироби).

333


Моніторинг технічного стану технологічного обладнання підсобних промислових підрозділів засвідчив, що у багатьох сільськогосподарських підприємствах регіону ще й досі використовуються машини і механізми застарілих конструкцій, при введені в експлуатацію яких свого часу бралася до уваги не стільки економічна ефективність виробництва продукції, скільки сам факт наявності підсобної промислової діяльності у господарстві. Сьогодні ринок України у достатніх обсягах забезпечений вітчизняним та імпортним обладнанням для організації підсобної промислової діяльності у сільськогосподарських підприємствах. Широкий асортимент машин щодо пропускної спроможності дозволяє підібрати технологічний комплекс для господарства будь-якого розміру з будь-якими обсягами переробки сировини. Серед провідних українських промислових підприємств можна відзначити асоціацію «Прома», ТОВ «Науково-виробниче об’єднання «РОСС», ПрАТ «Інститут Укроргстанкинпром», ПАТ «Електромаш», Науково-виробниче колективне підприємство «Екструдер» (усі м. Харків); Науково-виробниче підприємство «Укрекспо-Процес» та ТОВ «Тронка-Агротех» (м. Київ); Науково-виробниче об’єднання «Током» (м. Чернівці); ТОВ «Біоген» (м. Дніпро); ПАТ «МогилівПодільський машинобудівний завод»; ПрАТ «Миколаївсільпроект» та ін. У цілому наведені виробники виробляють обладнання, яке відповідає сучасному конструктивному і технічному рівню, що підтверджується відповідними сертифікатами якості. Сегмент імпортного обладнання на українському ринку представляють головним чином європейські компанії: Braibanti, La Parmigianа, La Monferrina, La Prestigiosa, Ital Past, Ital-Рrogect (всі Італія); Bona, TMS та Prokop (Чехія); Skiold та ABC Hansen (Данія); Rol Mark та Spomasz Torun (Польща); Yukselis та HURMAK (Туреччина); Haul Busse GmbН (Німеччина); CIFTKARTAL (Швейцарія-Туреччина); ANA-Group (ГолландіяТуреччина); Green (Австрія). З метою оцінки перспектив розвитку деяких напрямів диверсифікації господарської діяльності у сільськогосподарських підприємствах Харківської області, нами були виконані розрахунки планової економічної ефективності найбільш поширених у сучасних умовах господарювання видів місцевої переробки сільгоспси-

334


ровини: переробка зерна пшениці на борошно, гречки – на крупу, насіння соняшнику – на олію, а також виробництво макаронних виробів з сировини (борошна) власного виробництва. У дослідженнях ми керувалися певними вихідними методологічними положеннями. По-перше, для розрахунків були обрані комплекти сучасного вітчизняного переробного обладнання, що серійно виробляються промисловими підприємствами м. Харків. Зокрема для млина – це борошномельний комплекс МК-600 (виробник ПАТ «Електромаш»), для виробництва гречаної крупи – крупорушка «Харків’янка–500 КГ» (модель ЛПК-10) (виробник ПрАТ «Інститут Укроргстанкинпром»), для олійниці – прес-екструдер ППРМ-15,3/380-210 та для виробництва макаронних виробів – комплект основного і допоміжного обладнання на основі преса УІМІ-5,2/380-100 (виробник ТОВ «Науково-виробниче об’єднання «РОСС»). Незважаючи на дещо нижчі споживчі характеристики у порівнянні з імпортними аналогами, в умовах складного фінансово-економічного стану переважної більшості сільськогосподарських підприємств регіону переробне обладнання цих виробників є більш прийнятним за критерієм «ціна – якість». Крім того, промисловий потенціал Харківської області у цьому сегменті переробного обладнання дозволяє задовільнити практично будь-які запити господарств щодо його асортименту і продуктивності, що разом з більш сприятливою ціновою кон’юнктурою дає змогу значно скоротити стартові витрати на логістику, виконання пуско-налагоджувальних і ремонтних робіт та технічне обслуговування силами підприємства-виробника. По-друге, при виборі номінальної потужності переробного обладнання ми виходили з прогнозованої наявності вільних товарних обсягів сільгоспсировини, які після виконання договірних зобов’язань, виплат у рахунок натуральної оплати праці працівникам підприємства та в якості орендної плати за земельні і майнові паї можна буде спрямувати на внутрішньогосподарську переробку. Крім того, у розрахунках у кожному конкретному випадку нами були враховані потреби сільського населення у послугах щодо переробки власного зерна, насіння олійних культур тощо на давальницьких умовах, а також можливість надання послуг з перероб-

335


ки сусіднім сільськогосподарським підприємствам за відповідну плату. Проведені нами дослідження у цілому свідчать про доцільність організації внутрішньогосподарських підсобних промислових підрозділів з переробки сільгоспсировини у сільськогосподарських підприємствах Харківської області у сучасних умовах господарювання. Розрахунковий показник рівня рентабельності у досліджуваному періоді за різними варіантами коливався у діапазоні 25,8-48,6 %, що свідчить про прийнятний рівень прибутковості цього виду аграрного бізнесу. Проте незважаючи на прийнятну собівартість виробництва продукції на перешкоді її просуванню на ринку постають певні організаційні та технологічні проблеми. Невелика продуктивність апріорі призводить до спрощення технологій, що унеможливлює навіть у сучасних модифікаціях обладнання застосовувати сучасні інноваційні прийоми переробки сільгоспсировини задля забезпечення високих вимог споживачів і стандартів щодо якісних характеристик готової продукції. Мережі великих супермаркетів, які сьогодні пропонують на ринку найбільш привабливі закупівельні ціни, прагнуть співпрацювати з відомими торгівельними марками, які характеризуються доброю репутацією серед споживачів і можуть забезпечити постачання партій високоякісної продукції у зручній дрібній упаковці в чітко визначені у контрактах терміни. Роботу більшості підсобних промислових підрозділів сьогодні необхідно розглядати як тимчасове явище зумовлене нестабільністю розвитку економіки АПК і необхідністю «виживання» сільських товаровиробників. З розвитком нових досконалих форм вертикальної виробничої інтеграції сільського господарства і крупної переробної промисловості та формуванням ефективної ринкової інфраструктури вони будуть відігравати роль допоміжних підсобних виробництв для побудови раціональної організаційної структури господарств, забезпечення їх внутрішньогосподарських потреб у продуктах харчування, часткового задоволення споживчого попиту на місцевих регіональних ринках та надання послуг населенню щодо переробки сільськогосподарської сировини на давальницьких умовах. На базі економічно міцних господарств, за умов забезпечення належного контролю санітарних і технологіч-

336


них вимог, на основі горизонтальної кооперації сільськогосподарських товаровиробників однієї сировинної зони доцільною є концентрація промислового виробництва продуктів харчування з більшою доданою вартістю з подальшим удосконаленням технологій, впровадженням ліній з глибокого очищення і фасування продукції у дрібну тару, її зберіганням і реалізацією кінцевому споживачу. Такі форми організації підприємницької діяльності у галузі дадуть можливість виробляти продукцію належного рівня якості і ціни, сприятимуть формуванню конкурентного середовища на споживчому ринку й створять гідну конкуренцію крупним спеціалізованим переробним підприємствам.

О.Л. ПОДОЛЯНЧУК, кандидат економічних наук, доцент, завідувач кафедри Вінницький національний аграрний університет

ВПЛИВ ОРГАНІЗАЦІЙНО-ЕКОНОМІЧНИХ УМОВ ФУНКЦІОНУВАННЯ ПІДПРИЄМСТВ НА СИСТЕМУ ОПОДАТКУВАННЯ ТА ОБЛІКУ ФЕРМЕРСЬКИХ ГОСПОДАРСТВ Будь який господарюючий суб’єкт, задля досягнення мети своєї діяльності, повинен функціонувати як цілісна, єдина і збалансована система. В умовах сьогодення, фермерське господарство за своєю суттю є не лише однією із форм підприємницької діяльності сфери аграрного виробництва, а й одним із соціально-економічних явищ, яке сприяє формуванню середнього класу, забезпеченню продовольчої безпеки в країні, створенню додаткових робочих місць, а також збільшенню обсягів грошових надходжень до місцевих бюджетів. Станом на 1 січня 2018 року в Україні виробництвом сільськогосподарської продукції займалося більше 65 тис. суб’єктів господарювання, серед яких 45 035 – це фермерські господарства (табл. 1).

337


1. Динаміка кількості фермерських господарств України

Роки (на кінець) Кількість одиниць 2010 2011 2012 2013 2014 2015 2016 2017 Всього юридичних 1012993 1043595 1067599 1100278 1072945 1121347 1185071 1235024 осіб, у т.ч. фермерські 45070 44573 44672 44778 43137 43743 44409 45035 господарства

Джерело: Сформовано автором за [1].

Серед основних організаційно-економічних умов, що впливають на функціонування фермерських господарств можна виокремити три групи: І – організаційна ініціатива; ІІ – економічна самостійність; ІІІ – законодавчі норми. Організаційна ініціатива характеризує власні починання пов’язані із створенням господарства: вільний вибір видів діяльності; власний ризик і відповідальність за результати господарювання; власна зацікавленість у позитивних результатах господарювання; самоокупність, рентабельність, самофінансування тощо. Економічна самостійність пов’язана з незалежністю господарства як виробника і як споживача: вільний вибір партнерів та форм взаємовідносин з ними; встановлення цін на вироблену продукцію; зовнішньоекономічна діяльність; розпорядження доходом на свій розсуд. Разом із тим, існують чинники, що обмежують діяльність фермерських господарств: попит на продукцію та послуги; наявність власних ресурсів; фінансові обмеження; сезонність виробництва; інфляція; вимоги до якості і безпеки продукції. Законодавчі норми та сучасні реалії аграрної реформи суттєво впливають на особливості функціонування фермерських господарств в Україні. Враховуючи норми Податкового кодексу України [2] та Закону України «Про фермерське господарство» [3] можна виокремити чотири типи господарюючих суб’єктів: 1) фермерське господарство – юридична особа; 2) фермерське господарство – фізична особа-підприємець; 3) сімейне фермерське господарство – юридична особа; 4) сімейне фермерське господарство – фізична особапідприємець.

338


Відповідно, обраний тип господарювання впливає на вибір господарюючим суб’єктом системи оподаткування та обліку. Фермерські господарства як юридичні особи мають право працювати на загальній системі оподаткування зі сплатою податку на прибуток або як платники єдиного податку 3 та 4 груп. Також фермерські господарства як фізичні особи-підприємці можуть бути як «загальносистемниками» (зі сплатою податку з доходів фізичних осіб), так і «спрощенцями» (платниками єдиного податку 2-3 груп). Якщо проаналізувати системи оподаткування для фермерів, то можна стверджувати наступне: 1) розмір єдиного податку 4 групи не прив’язаний до результатів діяльності господарства, тому він вигідний для високорентабельних господарств – юридичних осіб і для тих, кому в сільськогосподарській діяльності достатньо невеликої ділянки землі – фізичних осіб-підприємців (наприклад, від 2 га до 20 га); 2) єдиний податок групи 3 простий в розрахунку, але він не вигідний низькорентабельним і збитковим господарствам; 3) єдиний податок 2 групи є оптимальним варіантом оподаткування порівняно із загальною системою для невеликих фермерських господарств, оскільки ставки фіксовані і простий розрахунок від розміру встановленої на 1 січня мінімальної заробітної плати; 4) сплата податку на прибуток для фермерських господарств з річним доходом до 20 млн. грн. є одним із можливих варіантів, адже він розраховується за даними бухгалтерського обліку без коригування на різниці і сплачується за рік; 5) податок на доходи фізичних осіб для фермера фізичної особи-підприємця, який перебуває на загальній системі, є складним у розрахунку, адже при визначенні бази оподаткування (чистого доходу) застосовується «касовий метод» і щоквартально сплачується авансовий внесок за податком. Враховуючи норми чинного законодавства, фермерські господарства у статусі юридичної особи зобов’язані вести бухгалтерський облік за самостійно обраною формою. Фермерам без статусу юридичної особи бухгалтерський облік вести необов’язково. Отже, фермерство є однією із сучасних форм господарювання в аграрному секторі. Проте існує ряд чинників, які негативно впливають на їх розвиток і функціонування. Недостатня ефективність оподаткування як засобу державного регулювання зумовлює науковців досліджувати питання розвитку фермерських госпо-

339


дарств, особливо на регіональному рівні, адже по регіонах різні не лише природно-кліматичні умови, але і традиції, законодавчі норми, рівень самостійності тощо. Список використаних джерел 1. Україна у цифрах 2017. Статистичний збірник [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://www.ukrstat.gov.ua/druk/ publicat/kat_u/2018/zb/08/Ukr_cifra_2017_u.pdf. 2. Податковий кодекс України від 02.12.2010 р. № 2755-VІ [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://zakon3.rada.gov.ua/ laws/show/2755-17/paran256#n256. 3. Про фермерське господарство [Електронний ресурс] : Закон України – вiд 19.06.2003 № 973-IV. – Режим доступу: http://zakon.nau.ua/doc/?uid=1088.283.2.

О.Д. РАДЧЕНКО, кандидат економічних наук, старший науковий співробітник, провідний науковий співробітник Л.М. МАЛІК, кандидат економічних наук, старший науковий співробітник Національний науковий центр «Інститут аграрної економіки»

ОСОБЛИВОСТІ ДЕРЖАВНОЇ ПІДТРИМКИ АГРАРНОЇ КООПЕРАЦІЇ В УКРАЇНІ Кооперація як форма господарювання досить поширена у світі та є однією з найбільш ефективних, вдало поєднуючи соціальні і економічні функції. Генеральна Асамблея ООН підкреслює роль кооперативів у зниженні рівня бідності, насамперед, серед сільського населення. Уряди країн організовують служби їх підтримки для підвищення життєздатності як господарюючих суб’єктів; сприяють у створенні робочих місць і забезпеченні доходів; формують умови для розвитку технічних, комерційних і фінансових зв’язків між усіма учасниками.

340


Анонсована Україною Концепція підтримки фермерів і кооперації [1] передбачає удосконалення державної аграрної політики, інституційного середовища, організаційно-економічного механізму, фінансового та інформаційного забезпечення і державної підтримки господарств. Напрямами державної підтримки визнано: стимулювання нарощування обсягів сільськогосподарської продукції з високою доданою вартістю; розвиток кредитно-фінансових механізмів та впровадження нових фінансових інструментів підтримки; створення сприятливих умов для самозайнятості сільського населення. У цих рамках державна фінансова підтримка надається на: стимулювання малого підприємництва та обслуговуючих кооперативів і посилення їх конкурентоспроможності; стимулювання первинної обробки та переробки продукції; технікотехнологічне оновлення засобів виробництва. Механізм надання державної фінансової підтримки сільськогосподарським кооперативам визначений відповідною Постановою КМУ [2]. За напрямами аграрної підтримки у 2018 р. було спожито 4,232 млрд грн, у т.ч. за програмою 2801230 Фінансова підтримка розвитку фермерських господарств – 0,210 млрд грн (5% агробюджету), з них за напрямом Фінансова підтримка сільськогосподарських обслуговуючих кооперативів (СОК) – 8,60 млн грн (4% бюджету програми). На 2019 р. аграрний бюджет збільшено до 5,909 млрд грн, видатки на програму – до 0,80 млрд грн, а на аналізований напрям підтримки кооперації– до 50,0 млн грн (майже у 6 разів). Фінансова підтримка надається кооперативам для придбання вітчизняного обладнання для виробництва, збирання, зберігання, переробки, визначення якості, сортування та фасування сільськогосподарської продукції та техніки для її транспортування шляхом компенсації 70 % вартості техніки та обладнання без урахування сум податку на додану вартість, але не більш як 3 млн грн на один кооператив, за умови попередньої оплати кооперативом 100 % вартості і податку на додану вартість за придбані та одержані у поточному році техніку та обладнання. За даними профільного міністерства, у 2018р. підтримкою скористалися 6 СОКів, 2 з яких – новостворені. Державну підтримку було надано трьом кооперативам молочного напряму (Волинської, Івано-Франківської, Черкаської областей) на 286 одиниць і трьом

341


кооперативам плодово-ягідного напряму (Закарпатської, Тернопільської, Чернігівської областей) на 16 одиниць обладнання. Окрім фінансової підтримки, державна політика сприяє доступу кооперативів до кредитування; виходу на ринки; участі у громадських програмах розвитку, міжнародному фінансуванні. Така політика держави зумовлена тим, що кількість сільськогосподарських кооперативів України як і частка створюваної ними продукції зовсім незначна, поширення набули лише зернові, молочарські та багатофункціональні кооперативи, які охоплюють менше 1% фермерських та господарств населення. Значною перешкодою їх розвитку є те, що законодавство не дає можливості кооперативу працювати як єдиній юридичній особі. Також кооперативи позбавлені права отримувати прибуток, та розподіляти його між своїми членами, оскільки тоді втрачають статус неприбуткової організації. Тому нині обраний урядом напрям їх підтримки реалізується у численних заходах, зокрема з 2017 р. подано законопроекти 6527 від 31.05.2017; 6527-1 від 20.06.2017 та 6527-д від 25.06.2018 (6527-д/П від 25.06.2018) у частині змін до Закону про сільськогосподарську кооперацію. Пропонується внести відповідні зміни до різних законодавчих актів, насамперед Закону «Про державну підтримку сільського господарства України», а саме до ст. 141 (14.1-14.5). Фінансова підтримка сільськогосподарських обслуговуючих кооперативів, та передбачити державну фінансову підтримку як компенсацію витрат на утримання кооперативу, а також на матеріально-технічне оснащення. Також передбачено пільгове кредитування сільськогосподарських обслуговуючих кооперативів у перші десять років після реєстрації для модернізації та розширення активів, придбання техніки та обладнання, будівництва приміщень і споруд для агропромислового комплексу, що використовуються у господарській діяльності, збільшення обсягів поточної діяльності, залучення додаткових членів. Ресурсна база пільгового кредитування сільськогосподарських обслуговуючих кооперативів прописується окремим рядком і не може бут меншим ніж 20 % загального обсягу бюджетних асигнувань. Проте, пропоновані зміни не прийняті, та вони й не вирішують усіх фінансових проблем, що стоять перед кооперативним рухом в Україні.

342


Тим часом у світі стимулом зростання кооперації між фермерами є зміни формування ланцюга доданої вартості і від співробітництва очікується, що воно сприятиме її збільшенню. Дослідниками [3] зазначено, що можна виділити три групи цільової доданої вартості: (i) підвищення ефективності та скорочення витрат; (ii) поліпшення позиціонування компанії та (iii) вигоди від додаткових компетенцій. При цьому, різні форми створення доданої вартості призводять до різних заходів співпраці: підвищення прибутковості актуальне при фінансових труднощах, спільний маркетинг спрямований на диференціацію продукції, співпраця може бути необхідною з огляду на посередницьку та лобістську діяльність. Кооперація є засобом формування сприятливого середовища (у політичному, економічному, технічному чи інституційному сенсі) для діяльності учасників об’єднання, альянси співпраці прагнуть стимулювати нові розробки та поширення знань. Тому кооперативні моделі включають набір організаційно-економічних характеристик, що визначають поведінку господарюючого суб’єкту на ринку, структуру прав власності, механізми управління та контролю, форми участі кооперативних агентів у діяльності. Зарубіжний досвід показує, що, уряд відіграє допоміжну роль в контексті кооперації, що проявляється у створенні відповідних передумов, формуванні відповідної політичної бази, орієнтованої на підприємницьку діяльність. Допоміжна роль уряду може приймати різні форми, повнота підтримки залежить від фази співпраці, з чітким піком на початку. Загалом державна підтримка, у фінансовій чи іншій формі є досить суттєвим фактором розвитку кооперації. Аналізуючи напрями державної підтримки розвитку кооперації у аграрному секторі, враховуючи наші попередні дослідження, перелік проблем та шляхи вирішення окремих з них приведено у таблиці 1. 1. Напрями та проблеми державної підтримки аграрної кооперації Напрями

Правовий

Складові, які слід відрегулювати відсутність методологічних позицій щодо розуміння суті СОК як сервісної організації, що діє на кошти і в інтересах своїх членів; недосконале законодавче забезпечення в частині визначення неприбуткового характеру СОК; неврегульованість статусу щодо оподаткування

343


Продовження табл. 1

Фінансовий

Бюджетний

Організаційний

недостатність власних обігових коштів; обмежений доступ до кредитних ресурсів; невизначеність відносин фінансової самопомочі; невизначеність статусу участі у міжнародному фінансуванні; невизначеність умов спільного інвестування в нові технології, виробничу та збутову логістику; невизначеність джерел фінансового забезпечення збутової службиї відсутність належного державного фінансування; періодичність заходів держпідтримки і низьке фінансування; недостатня підтримка з боку місцевих державних органів влади; відсутність централізованої інформаційної підтримки; відсутність освітніх програм, вивчення вітчизняного досвіду кооперації та її підтримки в інших країнах низька інформаційно-комунікаційна орієнтація; труднощі стратегічного планування розвитку кооперативу і ринків у сільській місцевості; відсутність структур вертикальної кооперації, оптових баз тощо проблеми заготівлі, доробки та зберігання продукції до її продажу; сертифікація продукції, аналіз та пошук ринків збуту, підготовка та доведення продукції до вимог споживача, формування товарних партій, організація прямих продажів (експорту)

Джерело: Сформовано авторами за даними [4; 5].

Таким чином, наслідуючи зарубіжний досвід, на етапі становлення кооперативного руху в Україні, особливості державної підтримки полягають у втіленні максимальної множини заходів правового, фінансового, бюджетного та організаційного напрямів. Держава створює поле і правила гри для малого підприємництва і його кооперативних об’єднань, залишаючи при цьому значний пласт повноважень ініціативі самих виробників. Суть цих правил зводиться до розвитку функцій самоуправління, при яких аграрна кооперація задовольняє свої потреби у самозайнятості, збуті продукції, навчанні, соціальному розвитку у сільській місцевості, оскільки за даних умов їх діяльність носить швидше соціальний характер і сприяє збільшенню доходів і рівня споживання. Разом з тим, держава, підтримуючи кооперативи. Переслідує і загальноекономічні та соціальні функції, зокрема такі, як продовольча безпека та розвиток сільських територій тощо.

344


Список використаних джерел 1. Про схвалення Концепції розвитку фермерських господарств та сільськогосподарської кооперації на 2018-2020 роки. Розпорядження Кабінету Міністрів України; Концепція від 13.09.2017 № 664-р. 2. Постанова Кабінету міністрів України «Про затвердження Порядку використання коштів, передбачених у державному бюджеті для надання фінансової підтримки розвитку фермерських господарств» від 7.02.2018 р. № 106. 3. de Regt E. & Vuylsteke A. & (2011) Stimuleren van samenwerking in de land- en tuinbouw. Deel 1: Mogelijkheden en knelpunten voor samenwerking, Departement Landbouw en Visserij, afdeling Monitoring en Studie, Brussel. URL: https://lv.vlaanderen.be/nl/voorlichting-info/publicaties/studies/reportsummaries/stimulating-cooperation-agriculture-and. 4. Радченко О. Д. Напрями державної підтримки сільськогосподарської обслуговуючої кооперації. Економічні науки. Cер. : Облік і фінанси. 2013. Вип. 10(4). С. 165-185. 5. Горьовий В.П. Менеджмент фермерських господарств: навч. посіб. К. : Центр учбової літератури, 2014. 366 с.

Л.С. САС, кандидат економічних наук, доцент, доцент кафедри ДВНЗ “Прикарпатський національний університет імені Василя Стефаника”

ЗАСТОСУВАННЯ ЕЛЕМЕНТІВ СИСТЕМИ ТОЧНОГО ЗЕМЛЕРОБСТВА У СІЛЬСЬКОГОСПОДАРСЬКИХ ПІДПРИЄМСТВАХ Стрімкий розвиток науки і техніки, ІТ-технологій позначається на усіх сферах життя, у тому числі й на сільськогосподарському виробництві. Широкого застосування у практичній діяльності сільськогосподарських підприємств набули елементи і пристрої

345


системи (технології) точного землеробства, яке ґрунтується на визначенні, розумінні і врахуванні особливостей та різноманітності сільськогосподарських угідь залежно від природнокліматичних умов й індивідуальному підході до обробітку кожного поля. Важливими елементами системи точного землеробства [1; 2; 3, с. 74-80; 4; 5; 6, с. 302-308; 7; 8], на яких зосередимо увагу у даному дослідженні є: геоінформаційні системи (ГІС), портативні мобільні метео­станції, дистанційне зондування землі (ДЗЗ), цифровий рельєф та онлайн-карти, іригаційні системи. Геоінформаційні системи охоплюють: інформаційні дані, які описують географічні об’єкти стосовно їх розташування на земній поверхні, якісних і кількісних характеристик; відповідне комп’ютерне апаратне забезпечення; програмне забезпечення; людські ресурси та методи і є інструментом для автоматизованої обробки просторової інформації земної поверхні за допомогою сучасних комп’ютерних методів для управління нею. Завданнями ГІС у сільському господарстві є: автоматизований облік земельного банку з метою збереження родючості угідь, оптимізація витрат на виробництво, проведення аудиту земельного банку і розроблення єдиних стандартів для всіх підприємств. ГІС у сучасних умовах дозволяє вводити географічну інформацію, аналізувати її, інтегрувати, моделювати, зберігати, візуалізувати та використовувати для дослідження природних, суспільних, природно-громадських, соціально-економічних явищ і процесів. Портативна мобільна метео­станція або провісник погоди надає можливість підприємству отримувати точну, достовірну і своєчасну інформацію про погодні умови – атмосферний тиск, температуру повітря, вологість та дозволяє здійснити передбачення прогнозу погоди на найближчих 6 годин. Протягом останніх 25 років з’явилися технології в метеорологічному моделюванні, такі як, наприклад, спеціальна платформа ClearAg, які здійснюють аналіз погодних умов, стану і температури ґрунту, і, на цій основі, уможливлюють моделювання варіанту вирощування найбільш придатної для регіону культури. Дистанці́йне зондува́ння Землі (ДЗЗ)́ – спостереження поверхні Землі авіаційними і космічними засобами, оснащеними різномані-

346


тними видами знімальної апаратури з використанням оптичних і радіолокаційних даних. Застосовується у світовому сільському господарстві вже понад 40 років (з 1970- х років). Спочатку згадані пристрої використовувались для цілей моніторингу сільськогосподарських територій. На даний час дозволяють відстежувати вирощування сільськогосподарських культур, вегетативну активність посівів за даними космо- та аерофотозйомки, миттєвих знімків з космосу та базуються на використанні безкоштовних даних супутника. Застосування ДЗЗ в Україні здійснюється з метою точності схем використання сільськогосподарських угідь, внесення добрив, оцінки збору (прогнозу врожайності) сільськогосподарської продукції, визначення обсягів посівів, побудови карт деградації земель. У країнах ЄС та Північної Америки ДЗЗ застосовують з метою аналізу площ посівів, прогнозування врожайності та розвитку культур, оцінки стану сільськогосподарських культур, автоматичної оцінки стану земель, оцінки змін ландшафту, контролю за сівозмінами, контролю за екологічною безпекою та використанням коштів. Цифровий рельєф та онлайн-карти – дозволяють відображати особливості рельєфної будови землі, що забезпечує можливість прогнозувати місця підтоплення (низинні ділянки) та посухи (горбиста місцевість); визначення ефективної системи зрошення та оптимальної території посіву вологолюбних рослин. Іригаційні системи (системи поливу) – інновацією у зрошувальних розробках є крапельна лінія, яка ґрунтується на основі центрованої або лінійної системи зрошення, що протягується вздовж поля. У лінію вбудовані обприскувачі, які здійснюють рівномірне зрошення по усій зрошуваній ділянці. Вода дістає кореневу зону рослин завдяки усуненню випаровування і дрейфу вітру та потраплянні води на поверхню ґрунту. Ще одним напрямом у системах поливу є телеметрія, яка дозволяє дистанційно здійснювати контроль і управління процесом поливу через планшет або смартфон зі спеціальним програмним забезпеченням, що забезпечує економію палива, запчастин, часу, води.

347


Забезпечення безперебійного електропостачання здійснюється з допомогою гідроелектричних або дизель-електричними станцій, які, як правило, повністю автоматизовані, тобто керування ними здійснюється за заданою програмою або за сигналами дистанційного керування. Приведення у дію систем водопостачання (насосів) також може забезпечуватися автоматизованими вітряними двигунами. Велике значення у автоматизації сільськогосподарських процесів відіграє телемеханіка, адже диспетчер може керувати роботою дощувальних установок, систем водопостачання, зрошення, роботою електричних мереж, установками штучного клімату, вентиляції і теплового режиму, не виходячи з приміщення. Таким чином, впровадження новітніх досягнень науки і техніки у практику діяльності сільськогосподарських підприємств дозволяє досягти більшої її ефективності; спрощує, полегшує та прискорює реалізацію складових виробничого процесу. Список використаних джерел 1. Соловйов А.І. Ефективне управління агровиробництвом на базі технологій точного землеробства. URL: https://knau.kharkov.ua/ visn_econom_2014_6_169.html. 2. Аграрний бізнес у цифрову епоху – українські реалії. URL: https://nachasi.com/2018/10/02/it-zemlerobstvo/. 3. Білінська В. (2015): Сучасні інноваційні технології в сільському господарстві: основна характеристика та перспективи впровадження. Вісник Київського національного університету імені Тараса Шевченка. Економіка, 7 (172), 74-80. URL: http://bulletineconom.univ.kiev.ua/wp-content/uploads/2015/11/172_11.pdf. 4. Соловйов А. (2014): Ефективне управління агровиробництвом на базі технологій точного землеробства. Вісник економічний 6 (169), URL: https://knau.kharkov.ua/visn_econom_2014_6_169.html. 5. Кліщук Л. (2018): Аграрний бізнес у цифрову епоху – українські реалії. Матеріал в рамках реалізації грантового конкурсу від ГО «Інтерньюз-Україна» за фінансової підтримки Швеції та Internews (проект Audience understanding and digital support). URL: https://nachasi.com/2018/10/02/it-zemlerobstvo/.

348


6. Федірець О. (2013): Управління інноваціями при впровадженні технологій точного землеробства В Україні. Наукові праці Полтавської державної агарної академії, 2 (7), 302-308. URL: https://www.pdaa.edu.ua/sites/default/files/nppdaa/7.2/302.pdf. 7. Петренко І. (2017):Точне землеробство — мода чи культ? Агробізнес сьогодні, 6(8990). URL: http://agro-business.com.ua/ 2017-09-29-05-56-43/item/2556-tochne-zemlerobstvo-moda-chykult.html. 8. Бровинська М. (2017): ТОП-10 технологій точного землеробства, які вже прийшли в Україну. Аgronews. URL: https://agronews.ua/node/80700.

В.С. СКРИПНИК, кандидат технічних наук, доцент, заступник директора Надвірнянський коледж Національного транспортного університету П.Т. ПЛИТУС, бакалавр ДВНЗ “Прикарпатський національний університет імені Василя Стефаника”

КОНКУРЕНТОСПРОМОЖНІСТЬ ТОВАРУ НА РИНКУ Конкурентоспроможність товару – це його здатність бути вибраним конкретним споживачем серед інших груп аналогічних товарів, які пропонуються на ринку. Інакше кажучи це властивість товару виступати на ринку нарівні з присутніми там аналогічними товарами. При визначенні конкурентоспроможності товару, треба дотримуватись такої логіки. Споживач завжди намагається отримати максимальний споживчий ефект із розрахунку на одиницю його витрат. Головною метою оцінювання конкурентоспроможності товару є забезпечення постійної привабливості конкретного товару на ринку і наділення його перевагами порівняно з аналогічним за призначенням товаром конкурентів [1].

349


Розраховуючи конкурентоспроможність товару зосереджуються на: стосовно чого порівнюється товар; елементи конкурентоспроможності; оцінка конкурентоспроможності. При врахуванні “стосовно чого порівнюється товар” – завжди беруть відносно чогось: конкретних ринків (груп споживачів); продукції конкурентів; конкретного часового періоду. Основними елементами конкурентоспроможності є: цінова конкурентоспроможність, співвідношення рівня цін на товар із цінами на аналоги, диференціація цін та пропонування, привабливість системи знижок, якість товару, зручність експлуатації, надійність, конкурентоспроможність системи збуту, зручність системи збуту, ефективність реклами. Вивчення конкурентоспроможності реалізованого на ринку товару має проводитися постійно і систематично. Будь-який товар, як тільки він появився на ринку, поступово починає в певній мірі втрачати свою конкурентоспроможність. Цей процес можна сповільнити, але зупинити – неможливо. Тому новий виріб повинен проектуватися за таким графіком, який забезпечував би вихід на ринок саме до моменту втрати конкурентоздатності колишнім товаром [2]. Розрізняють такі методи для оцінювання конкурентоспроможності товару: диференціальний метод, комплексний метод, змішаний метод. Диференціальний метод заснований на використанні одиничних параметрів продукції, що аналізується, бази порівняння та на їх зіставленні. Комплексний метод заснований на використанні комплексних (групових, інтегральних, узагальнених) показників або зіставленні питомих корисних ефектів продукції, яка аналізується. Змішаний метод являє собою поєднання диференціального та комплексного методів [3]. Для визначення конкурентоспроможності товару здійснюються такі кроки: вибір цільового ринку; вибір товару-аналога (бази для порівняння); визначення набору параметрів товару для порівняння та моделей, за допомогою яких будуть здійснюватись розрахунки; розрахунок інтегрального показника конкретного товару. Для оцінки конкурентоспроможності товару використовують показники споживчих якостей товару: смакові, технічні, інші ха-

350


рактеристики (у залежності від виду товару); показники, які характеризують передпродажний рівень (оперативність постачання, зацікавлення споживачів, підготовка виробу до експлуатації) та продажний рівень (розміщення, монтаж на місці експлуатації, консультації, пояснення, сервіс тощо). На конкурентоспроможність продукції впливають зовнішні і внутрішні фактори. Внутрішні фактори – це середовище підприємства: елементи, що становлять економічний потенціал підприємства. Зовнішні фактори – це все, що знаходиться за межами підприємства. Ефективне застосування внутрішніх факторів дозволяє продукції підприємства отримати конкурентні переваги, а залучення зовнішніх факторів дозволяє говорити про конкурентоспроможність продукції. Конкурентна перевага продукції – це яскраво виражений прояв переваги над конкурентами в різних областях. Конкурентоспроможність продукції на відміну від конкурентних переваг відчуває на собі сильний вплив стратегічних і тактичних змін на ринку, не пов'язаних з діяльністю підприємства (демографічні зрушення, зміна попиту, природні явища тощо). Тому конкурентоспроможність передбачає уміле маневрування в просторі ринку й у часі і максимальний облік вимог і можливостей конкретних груп покупців [4]. Отже, конкурентоспроможність – це результат сукупного впливу споживчих і вартісних характеристик продукції, а також організації діяльності підприємства-виробника по збуту продукції, яка повинна відповідати умовам ринку, конкретним вимогам споживачів. Конкурентоспроможність є вирішальним чинником комерційного успіху товару. Список використаних джерел 1. Studme [Електронний ресурс]. – Режим доступу: https://studme.com.ua/12461220/ekonomika/konkurentosposobnostpro duktsii.htm. 2. Економіка та організація виробничої діяльності підприємства. [Електронний ресурс]. – Режим доступу: https://posibnyky.vntu.edu.ua/ekonomika/42.htm.

351


3. Ukr.vipreshebnik [Електронний ресурс]. - Режим доступу: http://ukr.vipreshebnik.ru/kontrol/2516-metodiotsinkikonkurentospromozhnosti-tovaru.html. 4. Матеріали онлайн. [Електронний ресурс]. – Режим доступу: https://pidruchniki.com/1056041239762/marketing/konkurentospromo zhnist_tovariv_rinku.

Н.В. СТОЯНЕЦЬ, кандидат економічних наук, доцент кафедри Сумський національний аграрний університет

ДІАГНОСТИКА ПІДПРИЄМНИЦЬКОГО СЕРЕДОВИЩА СТАЛОГО СІЛЬСЬКОГО РОЗВИТКУ В УКРАЇНІ Світова спільнота понад два десятиліття наголошує на нагальності розв’язання дуже важливих проблем суспільного та аграрного розвитку, пов’язаних із глобальною зміною клімату, виснаженням і забрудненням земельних ресурсів, домінуванням монокультур у аграрному виробництві тощо. Водночас в Україні рівень соціального розвитку сільської місцевості та її мешканців залишається вкрай низьким. Подолання цих проблем можливе на засадах концепції сталого розвитку, яка охоплює разом із економічною також соціальну та екологічну детермінанти. Ще однією досить вагомою причиною є те, що в більшості сільськогосподарських товаровиробників немає вагомих причин здійснювати впровадження інновацій у власне виробництво, і на таку ситуацію в першу чергу впливає застарілий підхід до управління, а також відсутність стратегічного бачення власного розвитку переважною кількістю суб’єктів аграрного ринку (табл. 1).

352


1. Розподіл неінноваційних підприємств за причинами що перешкоджали здійсненню інновацій протягом 2016-2018 рр., %

Немає вагомих причин здійснювати інновації у тому числі Низький попит на інновації на ринку Через попередні інновації Через дуже низьку конкуренцію підприємства на ринку Відсутність хороших ідей або можливостей для інновацій Можливому впровадженню інновацій перешкоджають вагомі чинники у тому числі Відсутність коштів у межах підприємства Відсутність кредитів або приватного капіталу Зависокі витрати на інновації Відсутність кваліфікованих працівників Відсутність партнерів по співпраці Труднощі в отриманні державної допомоги або субсидій для інновацій Невизначений попит на інноваційні ідеї Занадто велика конкуренція на ринку Законодавчі/нормативні акти, що створили додаткове навантаження

Джерело: Складено автором за [1].

83,0 10,2 8,7 5,9 9,3 17,0 9,7 5,0 9,0 2,0 1,4 6,5 2,8 5,3 5,8

Також слід зазначити, що для формування сталого розвитку аграрного сектору не аби який вплив має його інформаційноконсультаційне забезпечення та дорадництво. Дорадчою діяльністю можуть займатися вищі навчальні аграрні заклади чи науководослідні установи, або інші юридичні особи, які в своєму складі мають не менше трьох офіційно зареєстрованих дорадників і внесені до Реєстру дорадчих служб України. Кропивко М.Ф. наголошує на вагомому внеску дорадчих служб в розвиток аграрного сектору та його реформування. Отже, дорадчі служби виконали неабияку роль у ході процесів приватизації і роздержавлення землі і майна, становленні фермерства, реформуванні колишніх колгоспів і радгоспів у ринкові організаційні утворення. Проте нині в Україні сільськогосподарське дорадництво, як система консультування виробників сільськогосподарської продукції, не набуло належного розвитку. Мережа сільськогосподарських дорадчих служб ще тільки формується – нині дорадчими послугами охоплено менше 5 % сільгосптоваровиробників [2]. Основними причинами, що стримують розвиток сільськогосподарського дорадництва в Україні, ми узагальнили в табл. 2.

353


2. Основні проблеми та причини гальмування розвитку дорадництва в Україні Проблема

1. Гальмування розвитку інституційної бази дорадництва

2. Зменшення обсягів фінансування сільськогосподарської дорадчої діяльності з державного бюджету, а також неповне використання державних коштів безпосередньо дорадчими службами 3. Складність процедури отримання бюджетних коштів дорадчими службами 4. Низька платоспроможність фермерських господарств, малого підприємництва та сільського населення, що знижує їхню здатність замовляти сільськогосподарські дорадчі та консультаційні послуги 5. Низька вартість соціально спрямованих дорадчих послуг

Причина

Характер проблеми Не виконання норм чинноВідсутність Національного го законодавства. (Розпоцентру сільськогосподаррядження КМУ «Про ського дорадництва та затвердження плану захообласних (регіональних) дів щодо реалізації Концесільськогосподарських пції формування державдорадчих служб з їх район- ної ними системи сільськогосподарвідділами ського дорадництва на період до 2015 р.»

З 2013 р. кошти на державВідсутня чітка Програма ну підтримку державного фінансування сільськогосподарської дорадчої служби не виділя- дорадчих служб України. лися Недосконалість Недосконалість фінансового законодавства фінансового законодавства Відсутність чіткої програми підтримки розвитку малого підприємництва, у т.ч. і фермерських господарств

Відсутність чіткої програми підтримки розвитку малого підприємництва, у т.ч. і фермерських господарств

Застарілі показники вартості соціально спрямованих дорадчих

З 2007 р. вартість послуг не переглядалася

Джерело: Узагальнено автором на основі [3].

З проведених досліджень можна констатувати, що на державному рівні значення та вплив дорадництва на сталий розвиток аграрного сектора України недооцінені. Водночас, варто врахувати, що витрачені державою кошти на підтримку дорадницьких служб можуть компенсуватися значним підвищенням ефективності сільського господарства – дослідження засвідчують, що віддача від вкладень у розбудову дорадчих служб найвища в порівнянні з іншими напрямками державної підтримки сільського господарства і складає 15-40% [ 4 ].

354


Також ми впевнені в тому, що нерозвиненість системи дорадництва значно знижує конкурентоспроможність малого та середнього бізнесу в сільській місцевості, а також гальмує створення нових підприємницьких структур. Слід також зазначити, що формування процедури сільськогосподарського дорадництва в Україні є невіддільною складовою євроінтеграційного процесу. Так, ст. 404 Угоди про Асоціацію між Україною та Європейським Союзом передбачається, що співробітництво між сторонами у сфері сільського господарства та розвитку сільських територій включатиме в тому числі і забезпечення діяльності системи дорадництва для сільськогосподарських виробників. Аграрний сектор був і залишається вагомою ланкою як національної економіки, так і суспільного розвитку, маючи значний потенціал і вирішуючи низку важливих завдань економічного, соціального та екологічного характеру, що формує передумови та визначає процес сталості аграрного розвитку. Водночас, для аграрного сектора України характерна нестабільність за усіма дослідженими детермінантами. Необхідність подолання існуючих проблем вітчизняного аграрного сектора актуалізується після підписання Україною Угоди про асоціацію з ЄС, що зумовлює нагальність визначення пріоритетів та орієнтирів розвитку сектора на засадах концепції сталості. Натомість для України характерна низька активність інституції державного регулювання у переході від теорії до практики сталого розвитку, зокрема – в аграрному секторі національної економіки. Сталий розвиток аграрного сектору прямим шляхом впливає на сталий розвиток сільських територій. Першочерговим завданням державної влади є забезпечення виконання таких Цілей Сталого Розвитку: Ціль 4 (Забезпечення всеохоплюючої і справедливої якісної освіти та заохочення можливості навчання впродовж усього життя для всіх), Ціль 7 (Забезпечення доступу до недорогих, надійних, стійких і сучасних джерел енергії для всіх), Ціль 9 (Створення стійкої інфраструктури, сприяння всеохоплюючій і сталій індустріалізації та інноваціям). Зазначені цілі є базисом для формування сталого економічного зростання. Ціль 8 (Сприяння поступальному, всеохоплюючому та сталому економічному зростанню, повній і продуктивній зайнятості та гі-

355


дній праці для всіх) визнана експертним середовищем як базис для формування стійкого сільського господарства та сталого розвитку сільських територій. Пріоритетними науковими дослідженнями є розробка та напрацювання управлінських механізмів для формування стійкого підприємницького середовища. На формування функціонального підприємницького середовища для забезпечення сталого розвитку, впливає агропромислова інтеграція, за допомогою якої відбувається: усунення розбалансованості між сільським господарством і промисловістю, що досягається завдяки поєднанню виробництва, зберігання і переробки сільгоспсировини та реалізації готової продукції; зниження розміру податку на додану вартість; зменшення втрат продукції при її проходженні по технологічному ланцюгу, що досягається завдяки зменшенню часу перебування товару на проміжних етапах; підвищення ступеня переробки аграрної продукції та її якості; поглиблення спеціалізації господарств; зменшення ризику і невизначеності в умовах конкурентної боротьби; стимулювання інвестування капіталу переробних підприємств у виробництво сільгоспсировини. Список використаних джерел 1. Державна служба статистики України. Наукова та інноваційна діяльність України (2016 р.). [Електронний ресурс]. – Режим доступу : http://www.ukrstat.gov.ua/ 2. Лупенко Ю.О. Агрохолдингн в Україні та посилення соціальної спрямованості їх діяльності / Ю.О. Лупенко. М.Ф. Кропивко // Економіка АПК. - 2013. - №7. - С. 5-21. 3. Собкевич О. В. Стратегічні напрями інституційного забезпечення розвитку аграрного сектору в Україні / Собкевич О. В., Русан В. М. та ін. – К.:НІСД, – 2014. – 45 с. 4. Новак А.Я. Як підняти українську економіку: монографія / А.Я. Новак. – К: ТОВ «Інпрес» 2015 – 432 с.

356


Л.Д. ТУЛУШ, кандидат економічних наук, старший науковий співробітник, завідувач відділу фінансово-кредитної та податкової політики Національний науковий центр «Інституту аграрної економіки» О.І. КУЦЬ, кандидат економічних наук, заступник директора з наукової та інноваційної діяльності Національний науковий центр «Інститут продовольчих ресурсів»

ІНСТИТУЦІЙНО-ПРАВОВЕ ВРЕГУЛЮВАННЯ ДІЯЛЬНОСТІ ВИСОКОТОВАРНИХ ГОСПОДАРСТВ НАСЕЛЕННЯ Переоцінка місця та ролі окремих організаційно-правових форм господарювання у сфері агропромислового виробництва, створення передумов для активізації перспективних форм організації сільськогосподарської діяльності в найближчі роки не лише визначатимуть темпи зростання аграрного сектору економіки України, а й суттєво впливатимуть на сталий сільський розвиток в умовах поглиблення процесів фінансової децентралізації. Серед ключових питань, що постають в умовах сучасних трансформаційних перетворень економічного базису в аграрній галузі, є необхідність перегляду підходів до інституційно-правового регулювання діяльності високотоварних господарств населення, уточнення їх господарського статусу та формування сприятливого середовища функціонування. Попри певні зрушення у даній сфері, що відбулись останнім часом [1; 2], проблема інституційно-правового врегулювання господарської трансформації діяльності високотоварних господарств населення (ВГН) все ще залишається остаточно не вирішеною. Передусім, це стосується врегулювання господарського та податкового статусів таких економічних одиниць. Питанням господарської трансформації господарств населення, розробки дієвої системи державного фінансового регулювання їх діяльності, присвячена значна кількість праць вітчизняних та за-

357


рубіжних вчених, серед яких особливо варто виділити М. Маліка, І. Свиноуса, Л. Удову, О. Шпикуляка, Т. Яворську. Однак, незважаючи на досить значну кількість наукових досліджень, присвячених даному питанню, оптимальні державницькі рішення у даній сфері поки не сформовані та, відповідно, не впроваджені у господарську практику. Враховуючи це, метою даного матеріалу є опрацювання наукових рекомендацій щодо удосконалення інституційно-правового врегулювання діяльності високотоварних господарств населення, практична реалізація яких уможливила б їх господарську трансформацію. Адже господарства населення – навіть попри суттєві зміни, що відбулися в структурі агропромислового виробництва за останні півтора десятки років, продовжують відігравати важливу роль у забезпеченні продовольчої безпеки держави та формуванні доходів сільських жителів. Їх частка у загальних обсягах виробництва валової сільгосппродукції, хоч і має незначну тенденцію до зниження, проте все ще перевищує 43 %, а по тваринницькій продукції - 53 %, що свідчить про важливість ролі даних суб’єктів при забезпеченні продовольчої безпеки держави. Особливо значимим є внесок господарств населеня при виробництві овочів (понад 85 %), плодів та ягід (майже 80 %), м’яса ВРХ (майже 75%), молока (понад 72 %) та м’яса свиней (майже 45 %). За даними офіційної статистики, в Україні налічується близько 4 млн сільських домогосподарств, яким виділено земельні ділянки із цільовим призначенням «для ведення особистого селянського господарства». Загальна площа таких ділянок сягає 6 млн га, що перевищує 21 % загальних площ сільгоспугідь в Україні. Поряд із земельними ділянками, наданими для ведення ОСГ, господарства населення володіють ще й землями для ведення товарного сільгоспвиробництва, які отримані ними внаслідок паювання сільгоспугідь. За статданими, майже 4 % сільських домогосподарств використовують у своїй сільгоспдіяльності земельні ділянки площею понад 5 га. Сукупна площа таких ділянок перевищує 45 % загальної площі земель товарного сільгосппризначення, які використовуються даною категорією сільгосптоваровиробників.

358


Якщо на початку 2000-х рр. частка сільгоспугідь, що перебували у користуванні господарств населення, складала близько 20 % їх загальної площі, то у другій половині 2010-х рр. перевищила 40 % і зростатиме й надалі. Все більше господарств населення приймають рішення самостійно господарювати на отриманих земельних «паях», а не передавати їх в оренду підприємствам. Відповідно, з часом все більше господарств населення здійснюватиме сільгоспдіяльність на підприємницьких засадах, а відповідно, й матиме необхідний потенціал для господарської трансформації. Проте, внаслідок недосконалості діючого законодавства, належна їх інтеграція у правове поле може й не відбутись – для цього необхідне формування сприятливих передумов. В цьому контексті насамперед варто відзначити відсутність базових програмних документів стратегічної спрямованості, які б визначали напрями проведення державної аграрної політики хоча б на середньострокову перспективу та закріплювали засади аграрного устрою в Україні. В Україні нині відсутня чітка класифікація та структуризація суб’єктів аграрного бізнесу, не визначені базові дефініції, що використовуються при характеристиці їх діяльності. Суб’єктний склад аграрного сектору економіки в західних країнах чітко визначений і характеризується, як правило, двоїстою структурою: - з одного боку, фермери - фізичні особи; при цьому будь-яка особа, що займається сільгоспдіяльністю з метою отримання доходів, має певний податковий статус і перебуває на податковому обліку, віддаючи частину своїх доходів на фінансування потреб сталого розвитку відповідних територій; - з іншого боку, сільгосппідприємства (корпорації), в які з часом «переростають» фермерські господарства в процесі масштабування. Термін «фермер» чітко визначений, пріоритетність розвитку даної форми господарювання закріплена законодавчо і реалізується шляхом застосування специфічного інструментарію податкового-бюджетного регулювання.

359


В Україні структура сільгоспвиробництва є більш розгалуженою, нечіткою і законодавчо неврегульованою. Зокрема, у її складі можна виділити: - сільгосппідприємства – які, в свою чергу, потребують окремої структуризації, виходячи із масштабів бізнесу та економічної самостійності; - фермерські господарства в статусі юридичної особи, які в окремих випадках нічим не відрізняються від сільгосппідприємств, що робить непотрібним їх виділення в окрему групу суб’єктів; - фермерські господарства в статусі сімейних фермерських господарств, які організовані фізичною особою - підприємцем – нова господарська форма, яка лише апробовується в Україні; - високотоварні господарства населення, які донедавна прийнято було називати «особистими селянськими господарствами» – належного правового підґрунтя для їх діяльності поки не сформовано; - інші господарства населення, сільськогосподарська діяльність яких відповідає положенням Закону України «Про особисте селянське господарство», тобто відповідна діяльність не є для них основною. При цьому в Україні, незважаючи на постійне декларування пріоритетності розвитку малих форм господарювання у сільському господарстві, відповідні положення у діючому законодавстві не закріплені. Проведений аналіз розвитку системи державного регулювання сільськогосподарської діяльності господарств населення дозволив сформувати чотири його ключових етапи: - поч. 1990-х - поч. 2000-х рр. – поява відповідних економічних одиниць як реакція сільських домогосподарств на тотальне безробіття, відсутність можливостей для отримання доходів у сільській місцевості та недостатнє забезпечення продуктами харчування; єдиною формою законодавчого оформлення відповідних відносин на цьому етапі стало ухвалення положень статті 56 Земельного Кодексу України у редакції 1990 року щодо виділення сільським домогосподарствам земельних ділянок із цільовим призначенням «для ведення особистого підсобного господарства»;

360


- поч. 2000-х - сер. 2010-х рр. – суттєве зростання частки господарств населення у обсягах валової продукції сільського господарства у зв’язку із розпаюванням земель колишніх КСП; на цьому етапі здійснено перші спроби законодавчого оформлення діяльності таких економічних суб’єктів: ухвалено Закон «Про ОСГ», надано преференції при оподаткуванні доходів таких господарств від здійснення ними сільгоспдіяльності; - сер. 2010-х - донині – масова поява високотоварних господарств населення, сільгоспдіяльність для яких є основною і здійснюється фактично на підприємницьких засадах; для законодавчого врегулювання діяльності таких суб’єктів внесено зміни до Закону «Про фермерське господарство», якими забезпечено можливості підприємницької трансформації таких господарств у СФГ на основі реєстрації суб’єкта підприємництва головою такого господарства, а передбачено заходи щодо фіскального стимулювання господарської трансформації таких господарств. - на нинішньому етапі відбувається подальше поглиблення сільгосп-діяльності високотоварних господарств населення, їх поступова господарська трансформація в окрему групу суб’єктів аграрного бізнесу – на фоні посилення процесів фінансової децентралізації; в цьому контексті вкрай необхідним є уточнення господарського статусу таких економічних одиниць, яке нині є невизначеним, ухвалення змін до податкового законодавства щодо встановлення особливого спрощеного порядку оподаткування доходів фізичних осіб (в тому числі сімейних фермерських господарств), які здійснюють сільгоспдіяльність на системній основі і для яких така діяльність має форму основної; фокусування державної фінансової підтримки на даній категорії сільгосптоваровиробників. З огляду на вищезазначене, з метою інституційно-правового врегулювання діяльності високотоварних господарств населення, необхідна реалізація комплексу заходів, що передбачатимуть: - законодавче визнання пріоритетності розвитку малих форм господарювання як основи сталого сільського розвитку та формування на цій основі відповідного аграрного устрою; - посилення повноважень органів місцевого самоврядування щодо контролю за адмініструванням податків, які формують від-

361


повідні місцеві бюджети, а також у сфері адміністрування державної підтримки розвитку сільського господарства; - внесення змін до господарського законодавства в частині забезпеченні можливості здійснення господарської діяльності господарствами населення без реєстрації суб'єкта підприємництва – у статусі отримання самозайнятої особи; - розробка системи стимулів щодо господарської трансформації частини високотоварних господарств населення – в першу чергу, щодо надання фінансової підтримки та забезпечення доступу до фінансових ресурсів; - стимулювання розвитку сільськогосподарської обслуговуючої кооперації серед господарств населення у статусі само зайнятих осіб; - розробка спеціального порядку оподаткування доходів фізичних осіб від ведення сільгоспдіяльності у статусі самозайнятої особи [3]. Ключовими завданнями у цьому зв’язку є: - стимулювання збільшення кількості дрібних землевласників, які самостійно господарюватимуть на своїй землі, збільшувати обсяги діяльності (в першу чергу за рахунок переробки) і, відповідно, наповнювати місцеві бюджети; - підвищення зацікавленості місцевих громад у збільшенні на їх території кількості само зайнятих осіб із числа високотоварних господарств населення. Список використаних джерел 1. Про внесення змін до Закону України "Про фермерське господарство" щодо стимулювання створення та діяльності сімейних фермерських господарств : Закон України від 31 березня 2016 року № 1067-VIII. URL https://zakon.rada.gov.ua/laws/show/1067-19. 2. Про внесення змін до Податкового кодексу України та деяких законів України щодо стимулювання утворення та діяльності сімейних фермерських господарств : Закон України від 10 липня 2018 року № 2497-VIII. URL https://zakon.rada.gov.ua/laws/show/2497-19. 3. Грищенко О.Ю., Тулуш Л.Д. Трансформація високотоварних господарств населення в суб’єкти підприємництва: податковобюджетні аспекти. Економіка АПК. 2018. № 1. С.40-52.

362


В.М. ЧОПЕНКО, кандидат економічних наук, старший науковий співробітник Національний науковий центр «Інститут аграрної економіки»

ПОГЛИБЛЕННЯ СОЦІАЛЬНО-ДЕМОГРАФІЧНОЇ КРИЗИ В СІЛЬСЬКИХ ТЕРИТОРІЯХ УКРАЇНИ В основі збереження людності в сільських територіях лежить відтворення сільського населення, під яким у широкому розумінні вбачається конкретно-історичний процес життя населення, його безперервне буття, відновлення існування у вигляді сукупності окремих індивідів та різноманітних соціальних спільностей, що є суб’єктами відповідних суспільних відносин. Відтворення населення у більш вузькому розумінні – це природне відтворення поколінь, чисельності населення і його статево-вікової структури шляхом народжуваності і смертності та впливу функціонування інституту шлюбу й сім’ї. Процеси відтворення людності та її збереження в сільських територіях мають нині чітку негативну динаміку. Протягом 2013– 2017 рр. чисельність сільського населення України зменшилася на 1159 тис. осіб або на 8,2%, а проти 1990 року воно скоротилось на 3953,9 тис. осіб або на 23,3%. При цьому у Чернігівській області сільське населення зменшилося на 44,9%, Сумській – 36,7, Хмельницькій – 30,1, Полтавській – 29,7, Житомирській – на 29,1%. За один лише 2017 рік сільське населення України зменшилося на 86,8 тис. осіб або на 0,7%. Найбільше скорочення відбулося у Чернігівській (на 1,8%), Кіровоградській, Сумській, Харківській (по 1,5%) та Вінницькій (на 1,4%) областях. Зменшення чисельності населення відбувається через його природне скорочення. Смертність у сільській місцевості нині майже в 1,8 раза перевищує народжуваність (у 2017 році коефіцієнти народжуваності та смертності становили відповідно 9,9 та 17,3 особи на 1000 осіб наявного населення). У 2017 році у Чернігівській області смертність перевищувала народжуваність у 3,8 раза, Сумській – у 2,9 раза, Черкаській – у 2,6 раза, Полтавській – у 2,5 раза.

363


Загалом нині в сільських територіях України майже вичерпаний потенціал відтворення населення. Станом на початок 2018 року чисельність людей, старших за 60 років (3047,6 тис. осіб), майже в 1,4 раза перевищила чисельність дітей у віці до 14 років (2202,8 тис. осіб), а людей у найбільш продуктивному дітородному віці (20–39 років) було 3603,9 тис. осіб, що становило лише 27,5% від загальної чисельності сільського населення України, причому на кожних 1000 чоловіків зазначеного віку припадало тільки 923 жінки. Існуюча демографічна криза на селі поглиблюється внаслідок еміграції, насамперед, трудової до Польщі, а останніми роками також до Чехії, Словаччини та країн Балтії. Згідно даних Міністерства закордонних справ України у 2018 році кожен місяць країну залишало понад 100 тис. осіб. За оцінкою міністерства тільки 30–40% їх повертаються назад, а лише у Польщі вже працює понад 1,5 млн українців. За даними Міністерства сім’ї, роботи і соціальної політики Польщі у 2017 році у країні було видано 1824 тис. дозволів на працевлаштування, 94% з яких одержали українці. До кінця 2018 року кількість легально працевлаштованих у Польщі українців зросла до 2,8 млн осіб. За оцінкою ряду польських джерел (Ministerstvo Rodziny, Pracy i Polityki Spolecznej, Polska Agencja Prasova, Business Insider Polska) до 2030 року чисельність наших співвітчизників, які постійно перебуватимуть на роботі в Польщі, становитиме 5–6 млн осіб. Враховуючи дедалі сильнішу налаштованість українців не тільки працювати, але й жити за кордоном, уже в найближчі 5–7 років Україна може зіткнутися вже не лише з проблемою трудової міграції, але й з тотальною еміграцією, особливо нинішнього молодого та підростаючого покоління. Змінити ситуацію на селі можна лише запровадженням комплексу заходів, спрямованих на поліпшення відтворення населення і його збереження в сільській поселенській мережі та покращення умов праці і проживання на селі. Перш за все, слід запровадити прогресивну систему допомоги при народженні дітей залежно від їх чисельності, віку, типу сім’ї, а також підтримку молодих сімей, надання їм пільгових довгострокових кредитів, преференцій щодо придбання житла.

364


Водночас доцільно розробити регіональні та місцеві програми зайнятості населення на селі з урахуванням диверсифікації господарської діяльності та стимулювання підприємництва. Крім того, слід приділити першочергову увагу проблемам охорони здоров’я на селі. Йдеться, зокрема, про розробку Національної програми профілактики та лікування особливо небезпечних інфекційних захворювань – СНІД, туберкульоз, гепатит С, а також Національної програми боротьби із серцево-судинними захворюваннями. Адже у 2017 році саме від них померло майже 158 тис. селян, а це – 70,6% від загальної смертності у сільській місцевості України. Великого значення набуває і пропаганда на рівні державної політики здорового способу життя, формування соціальної та особистісної мотивації до збереження й зміцнення здоров’я, регулярних занять фізичною культурою та спортом. Забезпечити оперативне й цілеспрямоване реагування на майбутні можливі виклики у цій сфері допоможе постійний моніторинг демографічної та міграційної ситуації в регіонах для своєчасного виявлення проблем і пріоритетних заходів щодо їх розв’язання.

Я.С. ЯНИШИН, кандидат економічних наук, в.о. професора кафедри, декан Львівський національний аграрний університет

ПРОБЛЕМИ ТА НАПРЯМКИ РОЗВИТКУ ФЕРМЕРСЬКИХ ГОСПОДАРСТВ ЛЬВІВСЬКОЇ ОБЛАСТІ Протягом років реформування в агрокомплексі Львівської області сформувалася багатоукладна економіка, трансформувались земельні відносини, активізувався розвиток фермерства. В умовах переважної підтримки крупних сільськогосподарських утворень, фермерські господарства займають стійкі позиції у виробництві

365


нішової продукції, тим самим забезпечуючи значний внесок у формування ринку сільськогосподарської продукції. Причиною гальмування темпів розвитку фермерських господарств є, в деякій мірі, небажання селян офіційно реєструвати господарства, оскільки на дрібнотоварне господарювання у вигляді особистих господарств населення заборони не накладено. З однієї сторони площі землекористування особистих господарств населення подекуди перевищують розміри фермерських господарств, але відсутність офіційного статусу виробника сільськогосподарської продукції унеможливлює доступ селян до кредитів, цільових програм розвитку, державної допомоги у вигляді відшкодування відсоткової ставки по кредитах та інше. Діяльність фермерських господарств через дрібніші масштаби є менш ризикована і більш прогнозована. Фермерство – форма господарювання, що найшвидше пристосовується до викликів ринкового середовища шляхом диверсифікації діяльності. У них вищий ступінь адаптивності як у порівнянні із представниками корпоративного сектора, так і індивідуального господарювання у сільському господарстві. Ефективність їх діяльності за показником рівня рентабельності є меншою, порівняно із сільськогосподарськими підприємствами, проте стабільною. Фермерські господарства здатні швидше адаптуватись до реалій ринку, приймати рішення щодо зміни асортименту продукції тощо. Землекористування не лише важливий критерій діяльності фермерських господарств, а й визначальний чинник їх розмірів. З одного боку, розміри господарств є мірилом ефективності ведення господарства, а з іншого – результат його діяльності. Розміри фермерського господарства треба створювати таким чином, щоб були витримані раціональне використання системи машин, повна зайнятість залучених протягом року працівників та членів сім’ї фермера, а також досягнуто більшої віддачі на одиницю землі та вкладеного капіталу. Окрім того, фермер повинен мати зиск від застосування сучасних технологій. У Львівській області та Україні загалом прослідковується чітка тенденція до збільшення площ сільськогосподарських угідь та ріллі у користуванні фермерських господарств. Площі земель фермерів розширюються укрупненням як самих господарств, так і

366


оренди земельних часток. Зауважимо, що фермери залучають великі площі сільськогосподарських угідь на засадах оренди. Висока розорюваність земельних угідь фермерських господарств вказує на рослинницьку спеціалізацію вітчизняного фермерства та підтверджує диспропорції галузевої структури. Водночас за критерієм площі угідь на одне фермерське господарство Львівська область значно відстає від середнього показника в Україні. Отже, середній розмір фермерських господарств України 2017 року сягнув відмітки 130,5 га, що на 70,4 га більше рівня 2000 року, а фермерських господарств Львівської області – 77,6 га. Основоположно, фермерське господарство – це сімейний тип підприємництва на селі. Тому через порівняно невеликі площі землекористування, фермерство Львівської області повинно бути в авангарді розвитку сімейних традицій господарювання. Складність рельєфу та вертикальна зональність клімату Львівщини, роздрібненість та розосередженість орних ділянок не завжди є запорукою ефективного і раціонального використання земельних угідь, в тому числі і фермерськими господарствами. Значною мірою на окремих ділянках інтенсивне землеробство обмежене. Саме незначні земельні наділи, розпорошеність земельних ділянок виступають основною перешкодою ефективного господарювання фермерських господарств, не дозволяють використовувати їх потенційні можливості. Так, обмеженість площ землекористування, а, відповідно, обмеженість обсягу механізованих робіт, не забезпечують фермерам достатню зайнятість технічних засобів протягом року. Провідною галуззю фермерства Львівської області все ще залишається рослинництво. Тваринництво є більш трудомісткою діяльністю, що потребує не лише значних затрат коштів, праці, але й спеціалізованих приміщень, кормосховищ, іншої техніки протягом всього календарного року, що робить його малопоширеним серед фермерів області. Лише незначна кількість господарств утримують тварин. Тому, коли говорити про валове виробництво тваринницької продукції, як і загалом сільськогосподарської, то її величина у фермерів поступається показнику сільськогосподарських підприємств більш, ніж у 3 рази. Відтак, місце фермерства у загальному виробництві сільськогосподарської продукції Львівсь-

367


кої області є незначним – лише 6,9 %, в тому числі рослинництва – 5,8 %, а тваринництва – 8,9 % (рис.). Але ключові мотиваційні чинники (бажання зберегти і передати, як запоруку добробуту, нащадкам сімейне підприємництво, котре засноване на приватній власності) забезпечують вищі показники ефективності тваринництва у фермерських господарствах. Незважаючи на це, сучасний етап розвитку фермерських господарств лише в деяких моментах характеризується нижчою продуктивністю, порівняно із сільськогосподарськими підприємствами. Пояснення тут неоднозначні. Загалом вищі показники продуктивності фермерських господарств, порівняно із сільськогосподарськими підприємствами, можуть пояснюватись як високою мотивацією фермерів, в основі якої лежить приватна власність на землю, так і законами конкуренції у ринковому середовищі. Отож, конкретизуємо основні проблеми та перешкоди у функціонуванні фермерських господарств Львівської області: Оскільки Львівщина належить до областей із найбільшою густотою сільського населення, то й відповідно розміри землекористування фермерських господарств тут не можуть прирівнюватись до середніх розмірів фермерських господарств центральних чи південних областей України. Тому тяготіння до укрупнення розмірів та розширення периферії діяльності, як важливого чинника підвищення ефективності, в умовах Львівської області зреалізувати досить важко. 1. Бюрократичні перепони, висока вартість та паперова тяганина під час процедури ліцензування діяльності та сертифікації продукції, що суттєво ускладнює ділову активність фермера. Перепони з боку фітосанітарних служб, що, як правило, торкаються тваринництва. 2. Обмеженість технологічних ресурсів. І це стосується не лише наявності тракторів та комбайнів, а й сортувальних та пакувальних ліній, пристроїв охолодження. 3. Необхідність застави та високі відсоткові ставки за кредитами, суб’єктивізм місцевих органів державної влади у виборі претендентів на пільгове кредитування, відсутність довгострокового пільгового кредитування фермерів. Недосконалість системи оподаткування.

368


Динаміка частки виробництва продукції сільського господарства фермерськими господарствами Львівської області у загальному обсязі, % 4. Проблеми логістики. Високі транспортні витрати не окупаються через, як правило, дрібні партії продукції, що реалізується. Значна частка фермерів не мають відповідних приміщень для схову та зберігання продукції, що змушує їх продавати врожай з поля за нижчими цінами. Відповідно і гуртовий, і роздрібний продаж не завжди є постійними через вплив сезонності та обсягів продажу. Сюди ж віднесемо недоступність зовнішніх ринків збуту. Фермерські господарства перебувають у вкрай несприятливій для них ціновій ситуації. Монопольно високі ціни на техніку, мінеральні добрива, пальне та отрутохімікати зумовлюють зростання собівартості сільськогосподарської продукції, а низькі реалізаційні ціни на цю продукцію не забезпечують покриття значних витрат виробництва і одержання гідного прибутку. Ситуацію в такому проблематичному вимірі посилюють і невеликі розміри землекористування фермерських господарств. Вони не відчувають ефекту масштабу в таких проявах як великі сільськогосподарські підприємства, де сума постійних витрат на одиницю площі землі зводиться до мінімуму.

369


Самостійно вийти на зовнішній ринок із невеликими партіями продукції фермерам досить проблематично, а реалізація через посередників здійснюється за заниженими цінами. Водночас, через експортну орієнтацію вітчизняний аграрний сектор сьогодні не забезпечує потреб населення у продуктах харчування. Так, зменшення кількості умовного поголів’я у фермерських господарствах Львівської області випереджальне, порівняно із динамікою зменшення кількості фермерських господарств. Усунення структурних перекосів у сегменті фермерських господарств України буде можливим за рахунок суттєвого нарощення обсягів продукції тваринництва. Це забезпечить збільшення виробництва продукції з високою доданою вартістю, бази органічних добрив і стабілізує агроландшафти на основі розширення площі пасовищ та сіножатей з огляду на значний рівень розораності сільськогосподарських угідь.

*** В.М. БАБІНЕЦЬ, директор Івано-Франківський державний коледж технологій та бізнесу В.І. АРДЕЛАН, бакалавр ДВНЗ «Прикарпатський національний університет імені Василя Стефаника»

КОРОТКИЙ ІСТОРИЧНИЙ ПОСТУП ПІДПРИЄМНИЦТВА В МОВАХ ГЛОБАЛІЗАЦІЇ В сучасних умовах глобалізації світової економіки підприємництво знаходиться під впливом багатьох зовнішніх і внутрішніх чинників. Значний вплив на підприємництво в Україні відіграють саме зовнішні фактори. Збільшення конкуренції між суб’єктами підприємницької діяльності в Україні, так і за її межами, посилення та поглиблення економічних відносин між країнами зумовлює виникнення нових форм конкуренції, збільшує різноманітність попиту у споживачів на товари, роботи та послуги. Підприємництво відповідно до Господарського кодексу України – це безпосередня самостійна, систематична, на власний ризик

370


діяльність по виробництву продукції, виконанню робіт, наданню послуг з метою отримання прибутку, яка здійснюється фізичними та юридичними особами, зареєстрованими як суб’єкти підприємницької діяльності у порядку, встановленому законодавством [1]. Основою підприємництва в Україні є середній та малий бізнес. Саме він є тією рушійною силою, яка може збільшити розвиток української економіки. Згідно даних Державної служби статистики України у 2017 р. частка малих та середніх суб’єктів підприємницької діяльності, серед усіх суб’єктів бізнесу, становила 99,97 %, з них малий бізнес (в т. ч. фізичні-особи підприємці) – 99,2 %, середній бізнес – 0,78 %, а великий бізнес всього 0,02 % [2]. Збільшення стимулювальних заходів держави до середнього та малого бізнесу допоможе стати малому та середньому бізнесу ефективним механізмом збільшення економіки України. Загострення політичної, військової та, насамперед, економічної кризи у 2014-2015 р.р. в Україні знизило макроекономічні показники такі як валовий внутрішній продукт, експорт та імпорт товарів, робіт, послуг, обсяг виробництва промислової продукції, рівень реальних доходів населення. Зріс індекс споживчих цін, знижується реальна заробітна плата населення та капітальні інвестиції в економіку, і, як наслідок, негативно впливає на розвиток підприємництва в Україні. Тому для запобігання цього негативного впливу необхідно стабілізувати соціально-економічний стан в Україні, що дозволить покращити вище наведені макроекономічні показники. Після кризи 2014-2015 рр., у 2016 р. економіка України показала збільшення рівня валового внутрішнього продукту, збільшився експорт українських товарів, зросла реальна заробітна плата населення. Разом із зростанням економіки покращився рівень підприємництва в Україні. Україна продовжує позитивну динаміку ведення бізнесу. Світовим банком опубліковано глобальне дослідження Doing Business – 2019 та рейтинг країн щодо легкості ведення бізнесу в світі. Дослідження охоплює 190 країн світу та умови ведення бізнесу. При підвищенні загального рейтингу на 5 позицій, Україна продемонструвала зростання за шістьма індикаторами, найбільше за компонентом “міжнародна торгівля” + 41 позиція (зі 119 на 78) та “забезпечення виконання контрактів” + 25 (з 82 на 57). Також

371


відбулося зростання на 9 позицій за напрямком “захист інвесторів”, на 5 – “отримання дозволів на будівництво”, на 4 – “врегулювання питання щодо неплатоспроможності”, на 1 – “реєстрація власності”. Не відбулося покращення позицій України за критеріями “оподаткування” – 11, “підключення до електромереж” – 7, “реєстрація підприємств” – 4, “кредитування” – 3 [3]. Відновлення економічного зростання в Україні вимагає побудови нової моделі економічного розвитку, заснованої на інноваціях при їх інвестиційному забезпеченні. Цей напрямок зростання сьогодні виступає основним фактором здійснення перебудови економіки і є важливою складовою соціально-економічного розвитку держави. Інноваційно-інвестиційна модель економічного зростання показала себе як пріоритетний шлях розвитку провідних країн світу, спрямований на якісне покращення господарювання підприємств і життя громадян [4, с. 45]. Таким чином, проаналізувавши вище наведену інформацію можна прийти до висновку, що стан підприємництва в Україні залежить від рівня розвитку економіки. В сучасних умовах глобалізації питання зростання вітчизняного підприємництва доводить необхідність переосмислити державну політику у сфері розвитку підприємництва і зосередити її на збільшення вітчизняного бізнесу, тим самим покращивши соціально-економічний стан України. При сучасних умовах впливу глобалізаційних чинників на економіку України саме покращення підприємницької діяльності буде стимулювати зростання вітчизняної економіки, збільшить її конкурентоспроможність на світових ринках та допоможе збільшити економічну незалежність та стабільність держави. Список використаних джерел 1. Господарський Кодекс України. URL: http://zakon.rada.gov.ua/ laws/show/436-15 (дата звернення: 18.04.2019). 2. Показники структурної статистики по суб’єктах господарювання з розподілом їх за розмірами. URL: http://www.ukrstat.gov.ua/ operativ/operativ2012/fin/ osp/osp_u/osp_u.htm 3. Doing Business 2019. [Електронний ресурс]. URL: http://www.me.gov.ua/Documents/Detail?lang=uk-UA&id=232ba38067ec-4689-a90e-f67da7840f9e&title=DoingBusiness

372


4. Лесько О. Й., Причепа І. В. Проблеми інноваційноінвестиційного розвитку промислових підприємств за сучасних умов. Вісник ВПІ. 2016. № 1. С. 44-48.

І.В. БАГРОВЕЦЬКА, завідувач економічного відділення Надвірнянський коледж Національний транспортний університет І.Р. МАКСИМ’ЮК, бакалавр ДВНЗ «Прикарпатський національний університет імені Василя Стефаника»

ФОРМУВАННЯ ОБЛІКОВОЇ ПОЛІТИКИ ЩОДО ВИТРАТ ПІДПРИЄМСТВА Для забезпечення ефективної організації бухгалтерського обліку на підприємстві важливу роль відіграє облікова політика, яку підприємство розробляє самостійно. Відповідно до Закону України “Про бухгалтерський облік і фінансову звітність в Україні” під обліковою політикою підприємства розуміють сукупність принципів, методів і процедур, що використовуються підприємством для ведення бухгалтерського обліку, складання та подання фінансової звітності [1]. Загалом, облікова політика повинна охоплювати організаційні, методичні та технічні аспекти, кожен з яких об’єднує відповідні об’єкти, за якими існують альтернативні варіанти – елементи. Необхідні елементи, які повинна містити облікова політика в межах кожного аспекту щодо витрат наведена в табл.. Складові аспекти облікової політики щодо витрат Складові облікової політики

Організаційний

Елементи Відображення порядку організації роботи облікового апарату, у якому необхідно зазначити: – перелік осіб, відповідальних за ведення обліку витрат на виробництво та їх посадові інструкції; – перелік центрів витрат та сфер відповідальності; – комерційну таємницю та порядок її захисту; – систему внутрішнього контролю тощо.

373


Продовження табл.

Методичний

Технічний

Джерело: [2, с. 158].

Складовими витрат на виробництво є наступні (відповідно до П(С)БО 16): – перелік і склад статей калькуляції; – метод калькулювання собівартості продукції; – перелік і склад змінних і постійних загальновиробничих витрат; – методи оцінки запасів при вибутті (можуть суттєво вплинути на величину витрат); – бази розподілу непрямих витрат основного виробництва тощо. Зазначення таких складових: – робочий план рахунків в розрізі центрів витрат та центрів відповідальності; – форми первинних документів з розрахунку витрат, за якими не передбачені типові форми; – облікові регістри; – графіки документообігу за об’єктами витрат; – склад, порядок, строки подання внутрішньої звітності; – порядок проведення інвентаризації незавершеного виробництва; – відповідальність за підписання первинних документів, звітності тощо.

Слід зазначити, що наведений перелік методичних, технічних і організаційних аспектів не є вичерпаним й може відрізнятися на різних підприємствах залежно від особливостей діяльності. Тому їх можна розширювати та доповнювати іншими елементами на власний розсуд підприємства. Аналіз нормативно-правових і літературних джерел дозволяє визначити, що у наказі про облікову політику в частині витрат необхідно встановити: 1. Розмежування витрат за кожною класифікаційною групою витрат діяльності. 2. Умови (критерії) визнання витрат. 3. Класи рахунків, що використовуються для обліку витрат. Облік витрат може здійснюватися: – з використанням 8 і 9 класу рахунків; – з використанням тільки 9 класу рахунків; – з використанням тільки 8 класу рахунків (для малих підприємств та інших організацій, діяльність яких не спрямована на ведення комерційної діяльності). 4. Об’єкти обліку витрат та об’єкти калькулювання.

374


5. Методи калькулювання виробничої собівартості продукції (робіт, послуг). Необхідно вибрати один з наступних методів: попередільний, позамовний або нормативний. 6. Перелік і склад статей калькуляції виробничої собівартості. Підприємство самостійно встановлює перелік і склад статей калькулювання виробничої собівартості залежно від технологічних і організаційних особливостей підприємства та може включати: – сировину та матеріали; – купівельні напівфабрикати та комплектуючі вироби, роботи і послуги виробничого характеру сторонніх підприємств та організацій; – паливо й енергію на технологічні цілі; – зворотні відходи (вираховуються); – основну заробітну плату; – додаткову заробітну плату; – відрахування на загальнообов’язкове державне соціальне страхування; – витрати на утримання та експлуатацію устаткування; – втрати від браку; – інші прямі витрати; – змінні загальновиробничі та постійні розподілені загальновиробничі витрати. 7. Перелік і склад змінних і постійних загальновиробничих витрат. 8. Базу розподілу загальновиробничих змінних та розподілених постійних загальновиробничих витрат. Підприємство може встановити такі бази розподілу: обсяг діяльності, години праці, заробітна плата, прямі витрати. 9. Періодичність відображення відстрочених податкових активів та відстрочених податкових зобов’язань (щомісяця, щокварталу, раз на рік). Також на великих підприємствах є доцільним виділення в бухгалтерії окремої посади бухгалтера, який б здійснював ведення обліку витрат, аналізував і чітко розумів, який з альтернативних варіантів, дозволених законодавством, є кращим у застосуванні підприємством.

375


Отже, вибір найоптимальніших варіантів ведення обліку витрат під час формування облікової політики і додержання вимог чинного законодавства забезпечить одержання правдивої та повної інформації про витрати та фінансові результати підприємства, дозволить приймати обґрунтовані управлінські рішення, ефективно здійснювати управління витратами і забезпечувати економію матеріальних, трудових, енергетичних і фінансових ресурсів підприємства. Від правильності формування облікової політики щодо витрат залежить величина собівартості, що впливає на величину прибутку та, відповідно, податку на прибуток і показників фінансового стану. Список використаних джерел 1. Закон України “Про бухгалтерський облік та фінансову звітність в Україні” від 16 липня 1999 р. № 996-XIV. [Електронний ресурс] : сайт Верховної ради України. – Режим доступу : http://zakon.rada.gov.ua 2. Нестеренко О. Б. Складові аспекти облікової політики щодо витрат на виробництво готової продукції / Проблеми і перспективи реалізації облікової, контрольної та аналітичної функції у соціокультурному просторі сучасного бізнесу: матеріли Міжнародної студентської наукової інтернет-конференції, 26 листопада 2010 р., Донец. нац. ун-т економіки і торгівлі ім. М. Туган-Барановського; ред. кол.: Шубін О. О. Донецьк, 2010. Том 1. С. 157-160.

376


В.Р. БОЙДУНИК, аспірант * ДВНЗ «Прикарпатський національний університет імені Василя Стефаника»

СУТНІСТЬ ПОНЯТТЯ КОНКУРЕНТОСПРОМОЖНОСТІ ПІДПРИЄМСТВА Питання дослідження конкурентоспроможності підприємств є актуальними для економіки України. У ринкових умовах висока конкурентоздатність суб’єктів господарювання є запорукою отримання стабільного прибутку сільськогосподарських підприємств. Для того, щоб зберегти і зміцнити свої позиції на ринку, підприємству необхідно не лише підтримувати високу конкурентоспроможність, але й постійно розробляти заходи щодо її підвищення. Дослідженню теоретичних проблем конкурентоспроможності підприємств у ринкових умовах господарювання присвячені праці Вороніна Г., Карпенко Е., Позняка С., Портера М., Янкового О., Фатхутдінова Р. та ін. Конкуренція є однією з базових економічних категорій та визначальною характеристикою ринкового господарства. Етимологія терміну “конкуренція” означає суперництво між виробниками (продавцями) товарів або між будь-якими суб’єктами ринкових відносин за ринки збуту товарів задля вищих доходів, прибутку, інших вигод [1, с. 44]. Конкуренція − це динамічний процес, який базується на оновленні та пошуку стратегічних відмінностей, це ландшафт, який безперервно змінюється, на якому з’являються нові товари, нові шляхи маркетингу, нові виробничі процеси та ринкові сегменти [2, с. 36]. Спроможність витримувати конкуренцію характеризує така економічна категорія, як конкурентоспроможність. Конкурентоспроможність – є відображенням відносного рівня ефективності використання усіх видів наявних у цього підприємства виробничих ресурсів [2, с. 40]. *

Науковий керівник: д.е.н., професор Баланюк І.Ф.

377


Конкурентоспроможність суб’єкта господарювання – здатність виробляти й реалізовувати свою продукцію швидко, дешево, якісно, продавати її в достатній кількості, при високому технологічному рівні обслуговування [3, с. 7]. Конкурентоспроможність підприємства − це відносна характеристика, яка проявляється в умовах конкуренції як здібність задіяти необхідні ресурси і зробити з них конкурентоспроможний товар, визначається продуктивністю використання виробничих ресурсів, обумовлює його положення на ринку і залежить від аналогічної властивості його галузі та країни [4, с. 257]. Конкурентоспроможність виробника – рівень його компетентності порівняно з іншими підприємствами-конкурентами за такими параметрами, як технологія, практичні навички і професійні знання персоналу, рівень стратегічного і поточного планування, політика збуту, рівень управління, комунікації, якість систем управління виробництва продукції тощо [5, с. 297]. Конкурентоспроможність продукції – ступінь її відповідності на певний момент вимогам цільових груп споживачів або обраного ринку за найважливішими характеристиками: технічними, економічними, екологічними тощо [6, с. 149]. Конкурентоспроможність товару характеризує його здатність відповідати запитам покупців у порівнянні з аналогічними товарами, представленими на ринку. Вона визначається конкурентними перевагами: з одного боку − якістю товару, його технічним рівнем, споживчими властивостями, з іншого − цінами, що визначаються продавцями товарів. Крім того, на конкурентоспроможність впливають переваги в гарантійному і післягарантійному обслуговуванні, рекламі, імідж виробника, а також ситуація на ринку, коливання попиту. Високий рівень конкурентоспроможності товару свідчить про доцільність його виробництва і можливості вигідного продажу [7, с. 50]. Визначальними елементами в конкурентній боротьбі є конкурентні переваги, які характеризують наявність у підприємства або іншого суб’єкта господарювання будь-якої цінності, що дає їй превагу над конкурентами. Це може стосуватися: випуском більш якісної продукції, оптимальними для споживачів цінами, вчасною доставкою товарів до місць споживання, гарантійним обслугову-

378


ванням та сервісом складної техніки, стимулюванням споживачів за придбану продукцію, наданням кредиту за куплені товари, якісного виконання замовлень покупців. На основі проведеного дослідження можна дати власне трактування конкурентоспроможності підприємства, як комплексної системної характеристики підприємства, яка дає можливість протидіяти у ринковому середовищі конкурентам, ефективним використанням у процесі господарської діяльності матеріальних, фінансових та інформаційних ресурсів, виготовлення та реалізації продукції відповідно до зростаючих потреб споживачів та отримання прибутку. Список використаних джерел 1. Райзберг Б. А., Лозовский Л. Ш., Стародубцева Е. Б. Современный экономический словарь / 2-е изд., испр. М.: ИНФРА-М, 1999. 479 с. 2. Портер М. Международная конкуренция. М.: Международные отношения, 1993. 798 с. 3. Конкурентоспроможність підприємства: оцінка рівня та напрями підвищення : [монографія] / за заг. ред. О. Г. Янкового. Одеса : Атлант, 2013. 470 с. 4. Карпенко Е. М. и др. Методологические подходы к оценке уровня конкурентоспособности предприятий. Регіональні перспективи. 2000. № 2−3. С. 256-259. 5. Енциклопедія бізнесмена, менеджера, економіста / Під ред. Р. Дяківа. К.: Міжнародна економічна фундація, 2000. 706 с. 6. Григашкина С. И. Методика оценки эффективности заработной платы. Вестник Томского государственного университета. 2009. № 322. С. 148-152. 7. Позняк С. Конкурентні переваги і конкурентоспроможність. Актуальні проблеми економіки. 2002. № 1. С. 50-54.

379


Н.Ю. ДРАБЧУК, аспірант * ДВНЗ “Прикарпатський національний університет імені Василя Стефаника”

ПРАВОВИЙ РЕЖИМ ЗЕМЕЛЬНИХ РЕСУРСІВ У період розвитку ринкових відносин та високої конкуренції, необхідність державного регулювання та контролю щодо використання земельних ресурсів значно підвищується, тому дана проблема є актуальною і потребує більш детального опрацювання. Забезпечення економічного розвитку сільськогосподарських підприємств можливе за умови ефективного використання ними земельних ресурсів та від особливостей правового режиму. Питанню правового регулювання використання земельних ресурсів та його особливостей в своїх роботах приділяли увагу В. І. Андрейцев [1], М. В. Гребенюк [2], В. К. Гуревський [3], М. І. Краснов [4], М. Д. Чорний [5] та ін. При дослідженні сутності поняття правового режиму використання земельних ресурсів, слід врахувати, що воно застосовується щодо земель сільськогосподарського призначення в загальному, без виділення окремих категорій і видів земель. Досліджуючи правовий режим земель М. І. Краснов, розглядає його як встановлений нормами права порядок необхідної поведінки відносно землі як виключної власності держави, права землекористування та правової охорони, спрямованої на забезпечення її раціонального використання як всезагальної умови праці та основного засобу виробництва [4, с. 95]. На думку В. К. Гуревського правовим режимом земель прийнято вважати встановлені правовими нормами порядок та умови використання за цільовим призначенням земель усіх категорій, забезпечення та охорону прав власників землі й землекористувачів, здійснення державного управління земельними ресурсами, контролю за раціональним використанням землі і додержанням земельного законодавства, ведення державного земельного када*

380

Науковий керівник: д.е.н., професор Баланюк І.Ф.


стру, проведення землеустрою, моніторингу землі та застосування юридичної відповідальності за порушення земельного законодавства [3, с. 65]. М. В. Гребенюк вважає, що правовий режим земель визначає порядок набуття земель у власність або оренду, користування земельними ділянками, укладення угод щодо відчуження земельних ділянок, права та обов’язки землевласників та землекористувачів тощо [2, с. 42]. На нашу думку, найбільш повним та змістовним визначенням поняття правового режиму земель сільськогосподарського призначення є тлумачення В. І. Андрейцева, який трактує правовий режим земель, як встановлений нормативно-правовий порядок, який визначає поведінку суб'єктів земельних правовідносин щодо земель, земельних ділянок як щодо об'єктів права власності, управління, користування, відтворення, збереження та охорони з метою їх раціонального (економного й ефективного) використання і задоволення різноманітних потреб зацікавлених осіб, захисту їх земельних прав [1, с. 158]. На думку М. Д. Чорного, правовий режим земель являє собою встановлений нормами права порядок набуття земель сільськогосподарського призначення у власність або користування для ведення товарного виробництва, цільового та раціонального користування і охорони земельних ділянок, укладення угод щодо відчуження земельних ділянок, контролю за дотриманням земельного законодавства та притягнення винних до відповідальності за його порушення [5, c. 23]. До основних нормативно-правових актів, які встановлюють правовий режим використання земельних ресурсів належать: Конституція України; Земельний кодекс України; Податковий кодекс України; Закони України: “Про охорону земель”, “Про фермерське господарство”, “Про оренду землі”, “Про державний контроль за використанням та охороною земель” та інші нормативноправові акти. Отже, під правовим режимом, на наш погляд, слід розуміти поєднання засобів, способів, методів і форм, що забезпечують порядок володіння, користування і розпорядження земельними ресурсами.

381


Таким чином, проаналізувавши вище наведену інформацію, можемо зробити висновок про те, що поняття правового режиму використання земельних ресурсів охоплює широке коло питань щодо правомірного землекористування. Основними властивостями правового регулювання використання земельних ресурсів підприємствами сільського господарства є їх раціональне та ефективне використання, відтворення та збереження земель сільськогосподарського призначення як основного національного багатства, що перебуває під особливою охороною держави. Список використаних джерел 1. Андрейцев В. І. Земельне право і законодавство суверенної України: актуальні проблеми практичної теорії. Київ: Знання, 2007. 445 с. 2. Гребенюк М. В. Особливості правового режиму земель сільсько-господарського призначення: проблеми, перспективи, зарубіжний досвід. Право України. 2007. № 9. С. 41–45. 3. Гуревський В. К. Право приватної власності громадян України на землі сільськогосподарського призначення: монографія. Одеса: Астропринт, 2000. 136 с. 4. Краснов Н. И. Общая теория советского земельного права. Москва: Наука, 1983. 247 с. 5. Чорний М. Д., Павлюченко Ю. М Правовий режим земель сільськогосподарських товаровиробників. Вісник студентського наукового товариства донецького національного університету імені Василя Стуса. 2018. №10. С. 21–24.

382


Т.Л. ІВАНЮК, аспірант * ДВНЗ «Прикарпатський національний університет імені Василя Стефаника»

ЗЕМЕЛЬНІ РЕФОРМИ В УКРАЇНІ Перехід до ринкової економіки змінив акценти у формуванні сучасних земельних відносин. Необхідність об’єктивного усвідомлення усіх теперішніх аграрних перетворень є ключем до розуміння цих змін. Тому досить важливим питанням постає вивчення історичних аспектів розвитку земельних відносин та дослідження основних передумов, що призвели до масштабної трансформації. Дослідження історії розвитку земельних відносин були представленні у працях провідних вчених-економістів, таких як П. І. Гайдуцького та П. Т. Саблука [1], А. С. Даниленка, Ю. Д. Білика, А. М. Третяка [2], С. В. Кульчицького [3], І. А. Микитенка [4] та ін. Зародження земельних відносин ототожнюють із періодом виникнення держави. Першою земельною реформою можна вважати писемні межування, що пов’язані із становленням Руської держави. Основною формою володіння землею стає вотчина, яку можна було отримати у спадок, обміняти чи продати. На малозаселених землях князі надавали своїм підданим обширні ділянки та пільги. Фундаментом для феодальної системи стають – земля, що визнавалася єдиним багатством, та земельні відносини. З історичних джерел відомо багато інших земельних реформ, що були здійсненні в різні періоди часу. До однієї з вдалих реформ можна віднести – селянську земельну реформу в 1861 році. За результатами цієї реформи було проведено ряд змін таких як: відміна кріпосного права на поміщицьких селян, проте селянин, що був звільнений від кріпацтва, зобов’язувався відбувати повинність у вигляді панщини [2, c. 56]. Поміщик за певні повинності надавав селянину у постійне користування садиби, визначену кількість землі та угідь. Розкріпачені селяни могли об’єднуватися у сільські общини, також здійснювалося реформування земської

*

Науковий керівник: д.е.н., професор Баланюк І.Ф.

383


системи. Для полегшення купівлі селянами землі було створено спеціальну державну установу, яка надавала позики – це Селянський Земельний банк. Проте дана реформа не подолала соціальноекономічних проблем в селі. Наступним кроком стала Столипінська реформа. Згідно цієї реформи передбачалося здійснити три групи основних заходів: - селянин мав право вийти із общини і мати закріплену за собою землю у приватну власність; - переселенська політика; - зародження та розвиток хутірського та відрубного господарства. Основним недоліком Столипінської політики є досить високі ціни на землі та значна підтримка заможних селян [3, c. 25]. Можна відмітити, що дана реформа є продовженням попередньої, та полягала у прискорені приватизації землі. Наступними важливими політичними курсами були – соціалізація, та колективізація. 8 листопада 1917 року було проголошено Декрет про землю, яким скасовувалася уся приватна власність на землю і започатковувалася загальнодержавна. Значна увага приділялася громадській обробці землі, прихильність на одрежання допомоги від держави отримували тільки комуни й артілі. Активно розвивалася політика націоналізації землі та її перехід до колективного трудового народу. В першу чергу, землі розподілялися для радгоспів та комун, а потім серед селян. Виникло явище монополізації технічного та матеріального забезпечення й збуту сільськогосподарської продукції. Згодом все це призвело до руйнування приватно-підприємницької ініціативи, і відповідно до зниження урожайності на 41%, скорочення посівних площ на 34,5% та значне зменшення валових зборів [4, c. 6]. Тому була необхідність у запроваджені нової економічної політики. Основними положеннями даної політики вважалося: обмеження розмірів вилучення власної продукції у селян, відтворення сільськогосподарської кооперації, відродження процесу оренди земель із використанням частки найманої робочої сили та ін. Новий політичний курс призвів до створення нового економічного механізму. В результаті здійснення політики непу валова продукція зросла майже вдвічі.

384


Проте, з одержанням України незалежності та переходом до ринкової економіки, виникла необхідність у запроваджені нової земельної реформи, яка повинна будуватися за принципом: землею мають володіти ті, хто на ній працює. 18 грудня 1990 року Верховною радою України було прийнято Постанову “Про земельну реформу”. У результаті відродилася приватна форма власності на землю. На початковому етапі цієї реформи здійснилося роздержавлення земель. Селянам видавалися сертифікати, що підтверджували право власності на земельну частку (пай). Досить суттєво вплинуло на розвиток земельної реформи у 2001 році прийняття Земельного кодексу України. Норми цього кодексу створили правову основу для подальшого функціонування ринку землі. Завершальним етапом запровадження земельної реформи має бути створення повноцінного ринку земель сільськогосподарського призначення та іпотеки землі. 7 липня 2011 року був прийнятий Закон України “Про Державний земельний кадастр”. Однією із умов даного закону є скасування мораторію та запровадження ринку земель сільськогосподарського призначення [1, c. 139]. Проте кінцева мета реформи поки що не досягнення, оскільки земля не залучена в ринковий обіг, що економічно не ефективно. Отже, провівши аналіз вище зазначеної інформації, можна зробити висновок, що етапи формування земельних відносин побудовані на зміні форм власності на землю. Дані перетворення відрізняються лише глибиною і масштабами цих змін. На сьогодні успішний розвиток земельної реформи полягає у запроваджені функціонування повноцінного ринку землі, удосконаленні механізму орендних відносин й стимулюванні до кооперації. Список викоистаних джерел 1. Гайдуцький П. І., Саблук П. Т. Аграрна реформа в Україні. К.: ННЦ ІАЕ, 2005. 424 с. 2. Третяк А. М., Даниленко А. С., Білик Ю. Д. Земельна реформа і земле- устрій в Україні. Київ, 2001. 138 с.

385


3. Кульчицький С. В. Матеріали симпозіуму з проблем аграрної історії / НАН України ; Ін-т історії України. Київ, 1996. Ч 1. 95с. 4. Микитенко І. А. Земельні реформи і селянська психологія в Україні. К.: Ін-т аграр. екон., 2002. 40 с.

Г.П. КУЛАЄЦЬ, викладач, викладач-методист О.М. ДОСИН, викладач, вища категорія Івано-Франківський коледж Львівський національний аграрний університет

ЗНАЧЕННЯ КОРПОРАТИВНОЇ КУЛЬТУРИ ДЛЯ ПІДПРИЄМСТВА В сучасних умовах господарювання ефективність діяльності підприємств багато в чому визначається рівнем розвитку їх корпоративної культури. Необхідність формування корпоративної культури підприємства в умовах розвитку ринкових відносин не викликає сумнівів. Корпоративна культура складається з ідей, основоположних цінностей і поглядів, поділюваних усіма членами організації. Вона включає в себе і стиль поведінки, і стиль спілкування з клієнтами та колегами, і активність співробітників, їх зацікавленість, рівень мотивації і багато іншого. Мета корпоративної культури – забезпечення високої прибутковості фірми за допомогою вдосконалення управління людськими ресурсами для забезпечення лояльності співробітників до керівництва, виховання у працівників ставлення до підприємства як до свого будинку. Отже, корпоративна культура може слугувати потужним інструментом підвищення загального рівня управління персоналом на підприємстві. Тому культурологічний підхід до дослідження ефективного функціонування підприємства, який передбачає вивчення процесів, що відбуваються в організації, через призму культури, яка визначає специфіку діяльності, особливості взаємовідносин між працівниками, вимоги і ставлення до них, набуває

386


вагомого значення для прибуткового функціонування підприємства. Створення ефективної організації неможливе без врахування чинника лідерства: «сильні керівники – сильна культура». Спочатку поведінка керівників визначає і формує корпоративну культуру, а потім корпоративна культура організації визначає поведінку її співробітників. Корпоративна культура відіграє важливу роль у визначенні і реалізації управлінської діяльності, здійсненні ефективної політики підприємства. [1] Деякі вчені розглядають корпоративну культуру як спосіб управління. Вони зазначають, що в умовах високої корпоративної культури окремі люди і команди самі контролюють себе, що сприяє більш чіткому функціонуванню організації. Якщо у формуванні культури беруть участь усі працівники, то вони бережуть її і дотримуються усталених звичаїв, традицій тощо. Якщо культура розглядається ними лише як нав'язаний атрибут, то формування її є лише прерогативою менеджерів та власників організації. Вона тоді не є стабільною, не сприяє єдності громадської думки і не відіграватиме позитивної ролі. Спеціалісти з менеджменту зазначають, що керівники створюють і змінюють культури, а менеджери й адміністратори існують у них. Вони підкреслюють, що талант менеджера визначається його здатністю розуміти значення корпоративної культури і вміти працювати в ній. За даними досліджень, понад 60% респондентів в Україні прагнуть, щоб їхня організація мала свою корпоративну культуру і чимось відрізнялася від інших. Більшість спеціалістів розглядають корпоративну культуру щодо корпорацій — великих організацій з великою чисельністю працівників і з найбільшими можливостями для формування її зовнішніх символів. Проте корпоративна культура може існувати в будь-якій організації, незалежно від її розмірів і галузі діяльності. Це пояснюється тим, що будь-яка спільнота має свої цінності, принципи, норми, правила, порядки, ритуали, якими керуються її члени, які передаються наступному поколінню. Якщо організація розглядається як певна спільнота, то культура формується із взаємодії членів цієї організації і визначається всіма її рівнями та секторами. У такому разі володарями культури є всі члени організації, а лідери є її хранителями, а не її архітекторами. В

387


іншому випадку джерела культури можуть перебувати навіть поза організацією і культура може нав'язуватися силою.[2] Виходячи з викладеного можна сказати, що корпоративна культура — це система матеріальних і духовних цінностей, які взаємодіють між собою і відбивають індивідуальність організації, виявляються у поведінці, взаємодії і спілкуванні працівників між собою та із зовнішнім середовищем. Отже, корпоративна культура являє собою велику галузь явищ матеріального і духовного життя колективу: домінуючи в ньому моральні норми і цінності, прийнятий кодекс поведінки й укорінені ритуали, традиції, які формуються з моменту утворення організації і розділяються більшістю її співробітників. Корпоративна культура все ще занадто хисткий термін для опису всього, що лежить під раціональної, вимірюваною поверхнею організації. Однак більшість теоретиків погоджуються з тим чи іншим варіантом базового визначення: корпоративна культура - це втілення відносини працівника компанії до ключових цінностей, переконань і традицій у характерних моделях. Культура матеріалізується в корпоративних переказах, церемоніях, святкуванні успіхів, звичаї. А також - з метою, стратегії, процесі управління, структурі, методах розподілу ресурсів компанії. Безсумнівно, що тільки інтенсивна і цілеспрямована робота з персоналом організації може принести як або гідні плоди на ниві плекання корпоративної культури. Список використаних джерел 1. Балабанова Л. В., Сардак О. В. Управління персоналом. Підручник.– К.: Центр учбової літератури, 2011. – 468 с. 2. Матеріали онлайн. [Електронний ресурс] – Режим доступу: Тарасова О.В., Марінова С.С. Корпоративна культура як інструмент ефективного менеджменту підприємства. file:///C:/Documents%20and%20Settings/User/%D0%9C%D0%BE% D0%B8%20%D0%B4%D0%BE%D0%BA%D1%83%D0%BC%D0% B5%D0%BD%D1%82%D1%8B/Downloads/echp_2013_3_1.pdf

388


Л.Д. ЛОЗІНСЬКА, аспірант * ДВНЗ «Прикарпатський національний університет імені Василя Стефаника»

ДОЦІЛЬНІСТЬ ТА ЕКОНОМІЧНА ВИГОДА ВИРОЩУВАННЯ ОВОЧІВ У ТЕПЛИЧНИХ ГОСПОДАРСТВАХ ЗАКРИТОГО ГРУНТУ Щороку зростає зацікавленість людей до здорового способу життя. Одну із найважливіших частин даного процесу займає правильне харчування. За загально прийнятими правилами, овочі займають основну частину раціону людини. При чому не тільки в період сезонності, а кругло річно. Відповідно щоразу спостерігається збільшення попиту на різного виду овочів у міжсезоння. Клімат України влаштований так, що не дозволяє нам вирощувати овочі кругло річно, проте використання теплиць закритого ґрунту дозволяє отримати овочеву продукцію у різні пори року. Відповідно є можливість задовольнити потреби споживачів. Питання доцільності вирощування овочевої продукції в ринкових умовах досліджували такі науковці, як С.В. Кальченко [1], В.М. Андрусяк [2], Р.М. Скупський, О.І. Лебединська [3] та ін. Проте, вивчення питання економічної вигоди та доцільності вирощування овочів в теплицях закритого ґрунті (отримання продукції в міжсезонний період) ще залишаються не достатньо вивченими, проте набувають досить широкої популярності. Перше тепличне господарство на теренах Україні з'явилося 1946-го року у столиці, яке і до сьогодні продовжує працювати під назвою «Київська овочева фабрика». На початку 1990-х років обсяг цього тепличного господарства сягнув вже близько 800 га скляних теплиць і близько 2 тис. га плівкових. На початку розбудови незалежності разом з усією економікою тепличне господарство країни занепало: через підвищення цін на енергоносії і високу собівартість продукції попит знизився і втратилися ринки збуту,

*

Науковий керівник: д.е.н., професор Баланюк І.Ф.

389


обладнання та технології застаріли. Тож, у 1997 році теплиць залишилося близько 25-30 % [4]. Проте приблизно 10 років тому відродження тепличних комбінатів знову відбулося. Були вивчені питання основних затрат, що збільшують собівартість продукції, розроблено альтернативи для здешевлення опалення теплиць, розроблено та впроваджено різні методи вирощування овочевої продукції, розширено ринки збуту. Однією із найсучасніших та економічно вихідних технологій вирощування овочів закритого ґрунту на сьогодні є метод гідропоніки, завдяки якому можливо зменшити витрати на вирощування продукції. За допомогою висококласних фахівців і комп’ютерних технологій регулюються мікроклімат у спорудах, концентрація, час та кількість подачі води й живильного розчину, зволоження субстрату і повітря та інші показники життєдіяльності рослини [5]. Сучасні технології дали можливість вдосконалити всі процеси виробництва, обробки, збору, транспортування та реалізації овочевої продукції. Завдяки чому вдалося добитися прибутковості овочевих комбінатів. Основними затратними частинами у процесі вирощування овочів на сьогодні залишається опалення тепличних комбінатів. У сукупності витрат, витрати на опалення становили близько 6570 % усіх витрат. Проте, проаналізувавши дану ситуацію, багато тепличних комбінатів закритого ґрунту перейшли на альтернативні види палива, що зумовило значну економію та зменшення собівартості продукції. Отже, на сьогодні зростає попит на овочеву продукцію у різні пори року. Для можливості отримання екологічно чистого та доступного покупцеві продукту цілий рік, використовують теплиці закритого ґрунту. Проте у холодні пори року значно зростає собівартість виробництва овочів. Це пов’язано із необхідністю додаткового освітлення рослин для дотримання технології вирощування овочів та підтримання відповідного температурного режиму у середині теплиць для підтримки необхідного мікроклімату. Також одними із основних витрат у процесі вирощування овочів є використання води та мінеральних добрив. В умовах сучасного ринку, дані питання вивчено, та зроблено ряд важливих змін для ефективного вирощування овочів у закритому ґрунті. Зокрема при побу-

390


дові теплиць, використовують оптимальну висоту, при виборі системи опалення – керуються найбільш економічно вигідними, при виборі технології вирощування – вибирають найбільш високоефективні та економічно вигідні. Всі вище перелічені чинники дають змогу вирощувати овочеву продукцію круглорічно. Список використаних джерел 1. Кальченко С. В. Організація ефективного функціонування овочівництва в регіоні. Економіка АПК. 2004. №8. С. 68-72. 2. Андрусяк В. М. Аналіз стану виробництва овочів відкритого ґрунту. Вісник Черкаського національного університету імені Богдана Хмельницькаого. Черкаси, 2007. № 153. С. 68-72. 3. Скупський Р. М. Промислове овочівництво: моніторинг сучасних проблем розвитку галузі. Всесвітній науково-виробничий журнал «Сталий розвиток економіки». 2012. № 7 (17). С. 328-332. 4. АГРОПРОФІ [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://www.agroprofi.com.ua/statti/205-ovochi-z-teplitsi-kruglij-rikna-politsi. 5. Овочівництво [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://www.ovoschevodstvo.com/journal/browse/201712/article/1657/.

О.М. ПРЯДКО, заступник директора Івано-Франківський державний коледж технологій та бізнесу Х.В. ГАВРИЛЯК, бакалавр ДВНЗ «Прикарпатський національний університет імені Василя Стефаника»

КОНКУРЕНЦІЯ У РИНКОВОМУ СЕРЕДОВИЩІ Кожне підприємство, окрім внутрішнього середовища, характеризується також зовнішнім, у якому воно функціонує. Зовнішнє середовище відносно підприємства розглядається як сукупність суб’єктів і сил, які знаходяться за його межами, однак впливають на його стан. Зовнішнє середовище діяльності підприємства неод-

391


норідне і відрізняється за силою, періодичністю та характером впливу на підприємство. Розгляд зовнішнього середовища здійснюють з позицій макро- та мікросередовища. Макросередовище формує загальні умови діяльності підприємства, визначає межі допустимого та недопустимого для нього. Мікросередовище утворюють споживачі, конкуренти та постачальники, тобто суб’єкти, з якими підприємство безпосередньо взаємодіє. Наявність конкурентного середовища є важливою складовою ефективного функціонування механізму ринкової економіки. В суперництві на ринку йдеться про частки участі в ринковій сфері. Конкуренція також є невід’ємною складовою суспільних відносин, і являє собою боротьбу між різними учасниками ринкових відносин за найбільш вигідні умови виробництва. Конкурентне середовище складається зі значної кількості підприємств, які прагнуть зміцнити свої конкурентні позиції пропозицією кращих умов продажу, сервісу, післяпродажного обслуговування, порівняно з конкурентами. Виокремлюють такі умови формування конкурентного середовища: – умови, які формуються державою; – умови, які визначаються конкурентами на ринку; – умови, що визначаються конкретним учасником ринку. У повсякденному житті конкуренція є досить важливим стимулом кожної людини. Конкуренція примушує кожного підприємця випускати ту продукцію, або надавати ті послуги, які у найбільшій мірі задовольняють потреби споживача. Аналізуючи конкуренцію, доцільно орієнтуватися на наступне поточне становище конкурентів; потенціал конкурентів; цілі конкурентів. Оцінку конкурентній структурі ринку можна дати на основі інформації про розподіл часток ринку між підприємствами, визначених з допомогою індексів концентрації ринку та ГіршманаГерфіндаля. В умовах ринкового середовища конкуренція має такі функції: – регулювання – з метою завоювання сегмента ринку товаровиробник має пропонувати вироби та послуги, які користуються пріоритетним попитом у споживача;

392


– мотивація – означає шанс і ризик одночасно: підприємства, що пропонують кращу за якістю продукцію чи виробляють її з меншими виробничими витратами, отримують винагороду у вигляді прибутку (позитивні санкції); підприємства, що не реагують на побажання клієнтів або порушення правил конкуренції своїми суперниками на ринку, отримують збитки чи витісняються з ринку (негативні санкції); – розподіл – конкуренція не тільки включає стимули до більш високої продуктивності, але і дає змогу розподіляти доход серед підприємств і домашніх господарств відповідно до їх ефективного внеску; – контроль – конкуренція обмежує та контролює економічну силу кожного підприємства [1]. Конкуренція виступає важливою рушійною силою розвитку економічної системи, складовою частиною її господарського механізму, стає економічною основою, яка вимагає регулювання з боку держави, що повинно відображатися в законодавчих документах. Закон України «Про захист економічної конкуренції» містить таке поняття конкуренції: це змагання між суб’єктами господарювання з метою здобуття завдяки власним досягненням переваг над іншими суб’єктами господарювання, внаслідок чого споживачі, суб’єкти господарювання мають можливість вибрати між кількома продавцями, покупцями, а окремий суб’єкт господарювання не може визначати умови обороту товарів на ринку [2]. Отже, можна зробити висновок, що на сучасному етапі конкуренція виступає як комплексна категорія, що відображає відносини між суб'єктами ринкового господарства, які виникають на ринку і розглядається в боротьбі за кращі результати діяльності, завдяки чому формуються різні моделі ринку. Список використаних джерел 1. Матеріали онлайн [Електронний ресурс]. Режим доступу: http://osvita.ua/vnz/reports/international-relations/19170/ 2. Закон України «Про захист економічної конкуренції» [Текст]: Закон України від 11.01.2001 р. № 2210-III // Відомості Верховної Ради України (ВВР). 2001. № 12. ст. 64.

393


М.В. САВКА, аспірант * Г.Б. ДЗЕМАН, бакалавр ДВНЗ «Прикарпатський національний університет імені Василя Стефаника»

УМОВИ, ПРИНЦИПИ ТА ФУНКЦІЇ ПІДПРИЄМНИЦТВА Підприємницька діяльність – це господарська діяльність, заснована на досягнення у майбутньому поставленої мети. Підприємницька діяльність направлена на всебічне задоволення потреб споживачів та отримання доходів. Прибуток є найкращим досягненням кожного бізнесмена. Підприємство – це бізнес-ідея, яка має свою вигоду у виробництві продукції та наданні послуг. Управління виробничими процесами та персоналом є найефективнішим розподілом праці між підрозділами суб’єкта господарювання. Для заснування ефективного бізнесу необхідно створити певні умови у постачанні сировини, організації виробництва та збуту готової продукції для задоволення потреб споживачів. В Україні складається позитивне середовище для ведення бізнесу:  наявність різних форм власності та типів, які визначенні чинним законодавством;  розвинута господарська інфраструктура для розвитку бізнесу;  підтримка контролюючими органами різних категорій підприємств (великих, середніх, малих);  регулювання держави в економіці;  зовнішньоекономічна політика, підтримка вітчизняного виробника [1]. Для забезпечення ефективного функціонування бізнесу у державі сформовані правові основи:  ефективна та стабільна законодавча база;  розвинуте антимонопольне законодавство достатніх механізмів його реалізації; *

394

Науковий керівник: д.е.н., професор Баланюк І.Ф.


 ефективна система захисту інтелектуальної власності (винаходів, патентів, ліценцій);  проста процедура реєстрації підприємств, скорочення форм звітності та контролю за їх діяльністю;  пільгове податкове законодавство [1]. Загальновизнаними і поширеними правилами господарських дій в організації бізнесу є такі основні принципи:  самостійний вибір господарської діяльності;  вільний вибір працівників на підприємство;  залучення до підприємницької діяльності юридичних осіб і громадян;  самостійно встановлювати ціни для продукції, вибір і пошук постачальників і споживачів з дотриманням законодавства;  самостійно розподіляти прибуток, який залишається після розподілу коштів у підприємстві [2]. Основними функціями у підприємництві є: виробнича – розробка і вдосконалення випуску продукції та послуг; організаційна – удосконалення управління підприємством; господарська – залучення фінансових, трудових, матеріальних, інформаційних ресурсів; соціальна функція – забезпечення робочими місцями працівників, виплата заробітної плати, виділення коштів на розвиток на облаштування територій та соціальних закладів; особистісна функція – задоволення потреб підприємця. Отже, можна зробити висновок, що підприємницька діяльність направлена на: досягнення поставленої мети; організацію та управління виробничими процесами та персоналом; випуском продукції та надання послу для потреб ринку; одержанням та розподілом прибутку; завоювання нових сегментів ринкового середовища. Підприємництво або підприємницька діяльність ‒ це праця людини, заснована на розширенні знань і навиків, для отримання у господарській діяльності економічної вигоди. Список використаних джерел 1. Матеріали онлайн. [Електронний ресурс] – Режим доступу: https://pidruchniki.com/1614050541986/menedzhment/umovi_printsip i_pidpriyemnitstva.

395


2. Матеріали онлайн. [Електронний ресурс] – Режим доступу: http://studopedia.ru/19_182054_umovi-ta-printsipi-pidpriiemnitstva.html.

О.Я. САВЧУК, викладач вищої категорії О.М. ПРИДЮК, викладач першої категорії Івано-Франківський коледж Львівський національний аграрний університет

РОЗВИТОК МАЛОГО ПІДПРИЄМНИЦТВА В СІЛЬСЬКІЙ МІСЦЕВОСТІ В сучасних умовах мале підприємництво відіграє важливу роль у розвитку агропромислового комплексу України, виробництві сільськогосподарської прдукції та створенні нових робочих місць на селі. Реалізуючи в повній мірі свої переваги, малий бізнес досконало знає свій ринок, своїх покупців, їхні потреби та потенційні можливості. Сільськогосподарська і пов’язана з сільським господарством діяльність − основний спосіб прикладання праці на селі. Найпоширенішими формами малого підприємництва в аграрній сфері є особисті селянські господарства та фермерські господарства. Особисті селянські господарства зосереджені на реалізації надлишків готової продукції, а фермерські господарства – на виробництві та реалізації сільськогосподарської продукції. Однак, в Україні розвиток малого підприємництва сьогодні здійснюється недостатніми темпами, що стримує виробництво аграрної продукції та негативно впливає на економічне становище держави в цілому. До числа найбільш актуальних проблем сільського малого підприємництва варто віднести: - брак підприємницької ініціативи; - дефіцит обігових коштів; - незадовільне забезпечення правовою й економічною інформацією; - нерозвиненість інфраструктури підтримки підприємництва;

396


- низький рівень знань і професійних навичок працівників сфери малого підприємництва; - обтяжливу систему оподаткування суб’єктів підприємницької діяльності; - низьку продуктивність праці [2]. На сьогодні правове регулювання діяльності селян з виробництва сільськогосподарської продукції в Україні надає значно менше економічних свобод та преференцій у порівнянні з законодавством європейських, особливо західноєвропейських країн. Це стосується правового регулювання й інших видів індивідуальної діяльності громадян і характерно для більшості постсоціалістичних країн [1, с. 339]. Особливості роботи малих підприємств у сільському господарстві обумовлені: сезонним характером отримання продукції; значним поглибленням внутрішньогосподарської і регіональної спеціалізації виробництва; потребою в сучасному технологічному устаткуванні, засобах малої механізації, максимальному скороченні ручної праці; необхідністю міцних організаційно-економічних зв’язків з постачальниками ресурсів та реалізаторами продукції. Зазначені особливості сільськогосподарського виробництва вимагають створення стабільного внутрішнього й зовнішнього середовища для нормальної підприємницької діяльності. Отже, внутрішнє середовище, в поєднанні з держаною підтримкою підприємства в зовнішньому оточенні виступають двома невід’ємними й найважливішими умовами ефективного аграрного господарювання та розвитку малого підприємництва в сільській місцевості. Список використаних джерел 1. Збарська А. В., Алєксєєва Ю. Ю. Розвиток малих форм господарювання на селі в умовах формування територіальних громад. Економіка і суспільство. – 2018. Випуск 16. С. 335-342 2. Шувар Б. І. Аналіз передумов розвитку малого підприємництва на селі. Ефективна економіка. 2015. № 8. [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://www.economy.nayka.com.ua/ ?op=1&z=4346

397


Т.В. ЦИРІЛЬ, заступник директора ДВНЗ «Калуський політехнічний коледж» О.В. ЛУЦЬКА, бакалавр ДВНЗ «Прикарпатський національний університет імені Василя Стефаника»

ЗАБЕЗПЕЧЕННЯ ЖИТТЄВОГО ЦИКЛУ ТОВАРУ НА ПІДПРИЄМСТВІ Концепція життєвого циклу описує збут товару, прибуток, конкурентів і стратегію маркетингу з моменту початку розробки товару і до його зняття з ринку. Життєвий цикл товару − час, упродовж якого товар життєздатний на ринку і забезпечує досягнення цілей продавця [1]. Концепція була вперше опублікована Теодором Левітом у 1965 р. ЇЇ суть полягає в тому, що кожному товару відведений свій термін життя і з часом він буде витіснений іншим, більш якісним чи дешевшим товаром [2]. Підприємства випускаю новинку на ринок, з надією, що її чекає високий і довгостроковий збут. Усі товари проходять одні й ті ж стадії ринкового життя. Структурно життєвий цикл описується стадіями: дослідження і розробка, вихід на ринок, зростання (збільшення об'єму продажів), зрілість, насичення, спадання [3]. Дослідження і розробка товару − перший етап життєвого циклу. Товар розпочинає своє життя ще в ідеях, розробках, експериментах. І це мінімум як на половину визначає подальші результати товаровиробника на ринку, його успіхи та невдачі. Даний етап для підприємства характеризується лише витратами і надією на майбутні доходи. Виведення на ринок – перше надходження товару у продаж. Досить часто на цьому етапі спостерігається збиткова торгівля, низькі прибутки, оскільки обсяг реалізації досить малий і збільшується повільно. Для виправлення цього збільшують витрати на стимулювання збуту, інформування покупців про новий товар. Створення ринку нового товару є метою всіх маркетингових заходів. Виводячи на ринок новий товар підприємство приймає певну маркетингову стратегію. Воно може встановити верхній чи нижній рівень для ціни, просування, поширення і якості товару. Беручи до уваги тільки ціну і стимулювання, керівництво може

398


обрати тактику повільного зняття вершків, якій характерна висока ціна товару і низькі витрати на стимулювання збуту. Дана тактика доцільна у тих випадках, коли розмір ринку невеликий, покупці готові платити відповідну ціну, а конкуренція обмежена. З іншого боку, новому товару можна обрати тактику швидкого проникнення. Вона дозволяє швидко охопити ринок шляхом збільшення затрат на стимулювання збуту при низькій ціні на товар. Слабке стимулювання при низькій ціні (тактика повільного проникнення) доцільно тоді, коли обмежені кошти не дозволяють витрачати великі суми на виведення товару. Початкова стратегія − це лише перший крок маркетингового плану всього життєвого циклу. На етапі росту відбувається збільшення масштабу продажів, визнання товару покупцями. Прибутки підприємства зростають, а собівартість продукції навпаки знижується. Для зберігання високого рівня продажів, підприємство може поліпшити якісні характеристики товару, модернізувати його, а також розширити канали збуту і отримати домінуюче положення. Це потребує значних фінансових затрат, які впливають на поточний прибуток, який підприємство сподівається повернути на наступному етапі. З часом ріст продажів товару сповільнюється, і він переходить на етап зрілості, який супроводжується, рядом серйозних проблем. Товар більше не є новинкою, тому для задоволення потреб покупців, підприємству необхідно подбати про зміну ринку, товару і маркетингового комплексу. На ринку з'являється багато конкурентів з товарами-аналогами, які стимулюють свій збут, збільшують витрати на дослідження і розробки, знижують свої ціни. Слабкі конкуренти витісняються більш сильними. Внаслідок усього цього сповілюється ріст продажів на підприємстві. Спад (занепад) − етап, на якому спостерігається падіння продажів товару. Підприємству слід більше уваги приділяти своїм старіючим товарам, оскільки їх подальша підтримка може виявитись надто дорогою. Необхідно регулярно аналізувати тенденцій продажів, частки ринку, розміру прибутку, це дасть змогу виявити такі товари. Потім керівництво повинно вирішити чи підтримувати їх чи зняти з виробництва (щоб запобігти великим фінансовим витратам). Зазвичай підприємства продають різні товари і бажано, щоб вони знаходилися на різних стадіях життєвого циклу. Якщо

399


торгівля одним товаром буде збитковою, то підприємство може врятуватися за рахунок іншого товару, торгівля яким приносить значні доходи. Збільшити обсяги продажів допоможе регулярне впровадження нових товарів на ринок. На практиці використання концепції життєвого циклу ускладнене тим, що для більшості товарів етапи чітко не поділяються, тривалість циклу і форми кривої можуть бути різними для товарів. Проте, все ж, концепція життєвого циклу відіграє велику роль у маркетингу, оскільки допомагає правильно визначити маркетингові дії на кожному етапі життя товару. Список використаних джерел 1. Матеріали онлайн. Життєвий цикл товару [Електронний ресурс]. – Режим доступу: https://pidruchniki.com/1558050741742/ marketing/zhittyeviy_tsikl_tovaru. 2. Життєвий цикл товару [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://marketing-helping.com/konspekti-lekcz/20-kurs-lekczjdispiplna-qosnovi-marketinguq/362-zhittvij-czikl-tovaru.html. 3. Етапи життєвого циклу та їх характеристики [Електронний ресурс]. – Режим доступу: https://buklib.net/books/37672/.

У.В. ЯВОРСЬКА, викладач економічних дисциплін ДВНЗ «Калуський політехнічний коледж» О.О. ЦИМБАЛІСТА, бакалавр ДВНЗ «Прикарпатський національний університет імені Василя Стефаника»

ХАРАКТЕРИСТИКА ОБЛІКОВОЇ ПОЛІТИКИ ПІДПРИЄМСТВ МАЛОГО БІЗНЕСУ Ефективність управління господарською діяльністю суб’єкта малого бізнесу, а також план його розвитку на майбутнє залежать від належним чином сформованої облікової політики,яка включає сукупність принципів, методів і процедур, які застосовує підприємство з метою подання та складання фінансової звітності.

400


Таким чином суб’єкт малого бізнесу зобов’язаний визначити методи та правила організації і ведення обліку, за допомогою яких можна одержати найбільш об’єктивну, корисну і своєчасну інформацію про його діяльність. Облікова політика підприємства є важливим засобом, завдяки якому можна поєднати державне регулювання і власну ініціативу суб’єкта малого бізнесу в організації та ведення бухгалтерського обліку [1]. При формулюванні облікової політики суб’єкта малого бізнесу доцільно розглянути її визначення і складові. В сучасній економічній літературі існує підхід в якому виділяють такі складові облікової політики: методична, організаційна та технічна. Кожна складова облікової політики підприємства об’єднує специфічні для неї об’єкти, за якими існують альтернативні варіанти – елементи. Після реформування бухгалтерського обліку, а також внесення змін про порядок формування доходів, витрат, фінансових результатів і структури фінансової звітності суб’єктів малого підприємництва, запровадження спрощеного Плану рахунків бухгалтерського обліку, виникла потреба у перегляді регістрів, в яких систематизувалася й узагальнювалася інформація про господарські операції таких суб'єктів. При узагальненні інформації про господарські операції малі підприємства можуть застосовувати просту і спрощену форми бухгалтерського обліку. Проста форма бухгалтерського обліку передбачає використання Журналу обліку господарських операцій. Вона застосовується у малих підприємствах, у яких незначний документообіг, а також у тих які здійснюють діяльність із виконання нематеріаломістких робіт і послуг, тобто такі, предметом діяльності яких не є виробництво готової продукції. Спрощена форма бухгалтерського обліку рекомендована для малих підприємств з більшим обсягом документообігу, а також для тих, які здійснюють виробництво готової продукції, виконання матеріаломістких робіт і послуг. Вона передбачає застосування п’яти відомостей та оборотно-сальдової відомості, що на третину менше від попереднього варіанта. Згідно норм Податкового кодексу України суб’єкти малого бізнесу можуть використовувати два варіанти оподаткування: загальну систему оподаткування та спрощену систему оподаткування. Спро-

401


щена система оподаткування, обліку та звітності передбачає особливий механізм справляння податків і зборів, що встановлює заміну сплати окремих податків і зборів, на сплату єдиного податку в порядку та на умовах, визначених Податкового кодексу України, з одночасним веденням спрощеного обліку та звітності. Загальна система оподаткування, обліку та звітності має складну систему ведення бізнесу з точки зору обліку та звітності. Проте вона дозволяє займатися будь-яким видом діяльності та немає інших обмежень, що притаманні спрощеній системі оподаткування. Загальна система оподаткування складається з сукупності податків і зборів до бюджету, що нараховуються у встановленому законами України порядку [3]. Вище викладене дає можливість висловити думку, що важливим фактором впливу на побудову облікової політики в малому бізнесі є система оподаткування. Отже, суб’єкти малого підприємництва при формуванні облікової політики повинні враховувати такі фактори: розмір підприємства та кількість працюючих, щоб довести необхідність створення бухгалтерської служби на підприємстві або обмежитися лише посадою бухгалтера; вид діяльності; вибір плану рахунків (загальний або спрощений); вибір системи оподаткування (загальна або спрощена); обрані форми первинних документів та документообіг; вибір форми бухгалтерського обліку (журнальноордерна, спрощена, автоматизована та ін.). З огляду на те, що облік відіграє важливу роль в прийнятті управлінських рішень, необхідно врахувати вимоги, які ставлять перед ним різні користувачі облікової інформації малих підприємств. Список використаних джерел 1. Організація документування та узагальнення облікової інформації підприємств малого бізнесу. [Електронний ресурс]. – Режим доступу : https://pidruchniki.com/. 2. Облікова політика підприємств малого бізнесу. [Електронний ресурс]. – Режим доступу : https://westudents.com.ua. 3. Організація обліку суб’єктами малого підприємництва. [Електронний ресурс]. – Режим доступу : http://www.economy.nayka.com.ua/.

402


Науково-виробниче видання

ПЕРСПЕКТИВНІ ФОРМИ ОРГАНІЗАЦІЇ ГОСПОДАРСЬКОЇ ДІЯЛЬНОСТІ НА СЕЛІ МАТЕРІАЛИ Сімнадцятого Конгресу вчених економістів-аграрників та Міжнародної науково-практичної конференції 30 травня 2019 року Відповідальні за випуск: М.І. Козак, Л.В. Мамчур, О.П. Дендебера Технічний редактор: Комп’ютерна верстка:

А.М. Артеменко Д.С. Сушко

Підписано до друку 10.06.2019. Формат 60х84/16. Папір офсетний. Ум. друк. арк. 25,25 Обл.-вид. арк. 18,8 Тираж 300 пр. Зам. № 35. Видання та друк – Національний науковий центр «Інститут аграрної економіки» 03127, м. Київ, вул. Героїв Оборони, 10. Свідоцтво суб’єкта видавничої справи Сер. ДК № 2065 від 18.01.2005 р.


П 26

Перспективні форми організації господарської діяльності на селі : Збірник матеріалів Сімнадцятого Конгр. вчен. економістів-аграрників та Міжнародної науково-практичної конференції, Київ, 30 трав. 2019 р. Київ : ННЦ «ІАЕ», 2019. – 404 с. Матеріали Сімнадцятого Конгресу вчених економістів-аграрників та Міжнародної науково-практичної конференції присвячені перспективним формам організації господарської діяльності на селі. Висвітлено теоретичні засади й організаційно-економічні умови господарювання, означено параметри ефективних моделей аграрного підприємництва, визначено пріоритетні напрями розвитку форм господарювання та їх об’єднань в контексті вимог щодо збалансованого сільського розвитку, дії режиму зони вільної торгівлі з ЄС, глобалізації агропродовольчих ринків. Видання розраховано на наукових працівників, професорськовикладацький склад вищих навчальних закладів, керівників і фахівців виробничих структур, державних органів управління, широкий загал читачів. У збірнику збережено авторську орфографію, пунктуацію і стилістику. Відповідальність за зміст матеріалів несуть безпосередньо автори.

УДК 631.1.016 : 658.114.01.8


Issuu converts static files into: digital portfolios, online yearbooks, online catalogs, digital photo albums and more. Sign up and create your flipbook.