Вісник ХНУ, 2010, №6, Т.3 by Mykola Nikolaichuk

Науковий журнал

ВІСНИК Хмельницького національного університету

Економічні науки Том 3

Хмельницький 2010

ВІСНИК Хмельницького національного університету Затверджений як фахове видання Постановою президії ВАК України від 19.01.2006 № 2-05/1 (бюл. ВАК № 2’2006 р.)

Засновано в липні 1997 р.

Виходить 6 разів на рік

Хмельницький, 2010, № 6, Т. 3 (164) Засновник і видавець: Хмельницький національний університет (до 2005 р. — Технологічний університет Поділля, м. Хмельницький) Головний редактор Заступник головного редактора Голова редакційної колегії серії “Економічні науки” Відповідальний секретар

Скиба М. Є., заслужений працівник народної освіти України, д. т. н., професор, академік МАІ, академік УТА, ректор Хмельницького національного університету Параска Г. Б., д. т. н., професор, проректор з наукової роботи Хмельницького національного університету Войнаренко М. П., заслужений діяч науки і техніки України, д. е. н., професор, академік АЕНУ, МАІ, УАЕК, проректор з науково-педагогічної роботи Хмельницького національного університету Гуляєва В. О., завідувач відділом інтелектуальної власності Хмельницького національного університету Члени редколегії Економічні науки

д. е. н. Асаул А. М., д. е. н. Благун І. С., д. е. н. Бельтюков Є. А., к. е. н. Бондаренко М. І., д. е. н. Ведерніков М. Д., д. е. н. Геєць В. М., к. т. н. Григорук П. М., д. е. н. Завгородня Т. П., к. т. н. Йохна М. А., к. е. н. Ковальчук С. В., д. е. н. Козак В. Є., д. е. н. Кругляк Б. С., д. е. н. Кулинич О. І., д. е. н. Лук’янова В. В., к. е. н. Любохинець Л. С., д. е. н. Мікула Н. А., д. е. н. Микитенко В. В., к. е. н. Михайловська І. М., д. е. н. Нижник В. М., д. е. н. Орлов О. О., д. е. н. Стадник В. В., к. е. н. Тюріна Н. М., к. е. н. Хмелевська А. В., д. е. н. Хрущ Н. А. Відповідальні за випуск: д. е. н. Нижник В. М., к. е. н. Ніколайчук М. В. Технічний редактор к. т. н. Романюк В. В. Редактор-коректор Броженко В. О. Рекомендовано до друку рішенням Вченої ради Хмельницького національного університету, протокол № 5 від 22.09.2010 Адреса редакції:

Україна, 29016, м. Хмельницький, вул. Інститутська, 11, Хмельницький національний університет редакція журналу “Вісник Хмельницького національного університету”

e-mail:

(03822) 2-51-08

web:

http://library.tup.km.ua/visnyk_tup.htm http://visniktup.narod.ru http://vestnik.ho.com.ua

patent_1@beta.tup.km.ua vagvestnik@rambler.ru

Зареєстровано Міністерством України у справах преси та інформації. Свідоцтво про державну реєстрацію друкованого засобу масової інформації Серія КВ № 9721 від 29 березня 2005 року (перереєстрація) © Хмельницький національний університет, 2010 © Редакція журналу “Вісник Хмельницького національного університету”, 2010

Зміст

СТИМУЛЮВАННЯ ІННОВАЦІЙНО-ІНВЕСТИЦІЙНОГО РОЗВИТКУ ПРОМИСЛОВИХ ПІДПРИЄМСТВ: ЗАРУБІЖНИЙ ДОСВІД ТА ВІТЧИЗНЯНА ПРАКТИКА В. М. НИЖНИК, І. В. ПАСІЧНИК ПЕРСПЕКТИВИ РОЗВИТКУ ІННОВАЦІЙНИХ ТЕХНОЛОГІЙ НА ПІДПРИЄМСТВАХ ЛЕГКОЇ ПРОМИСЛОВОСТІ .................................................................................................................................................. 7 М. П. ВОЙНАРЕНКО, Р. С. КВАСНИЦЬКА, В. П. НІКІТЮК ЗАЛУЧЕННЯ БАНКІВСЬКИХ РЕСУРСІВ У ІННОВАЦІЙНИЙ ПОТЕНЦІАЛ УКРАЇНИ ........................... 10 М. В. НІКОЛАЙЧУК, І. Ю. ЄПІФАНОВА СУЧАСНИЙ СТАН ТА ПЕРСПЕКТИВИ ІННОВАЦІЙНОГО РОЗВИТКУ ПРОМИСЛОВИХ ПІДПРИЄМСТВ ...................................................................................................................................................... 16 Е. А. КНЯЗЕВА ВЕНЧУРНЫЙ КАПИТАЛ КАК ИСТОЧНИК ФИНАНСИРОВАНИЯ ИННОВАЦИОННОГО РАЗВИТИЯ ПОЧТОВОЙ СВЯЗИ В УКРАИНЕ .................................................................................................. 20 А. Т. КУЧЕР, В. А. КУЧЕР МЕТОДИЧНІ АСПЕКТИ ОБҐРУНТУВАННЯ НАПРЯМІВ ІНВЕСТИЦІЙНИХ ПЕРЕТВОРЕНЬ ВИРОБНИЦТВА ..................................................................................................................................................... 24 О. Г. РАТУШНЯК ОРГАНІЗАЦІЙНО-ЕКОНОМІЧНІ АСПЕКТИ РЕАЛІЗАЦІЇ ЕНЕРГОЗБЕРІГАЮЧИХ ПРОЕКТІВ У ЖИТЛОВОМУ БУДІВНИЦТВІ ......................................................................................................................... 28 І. С. ГРАЩЕНКО, Л. М. ДЕЛІКАТНА СТРАТЕГІЯ ЗАБЕЗПЕЧЕННЯ ІННОВАЦІЙНО-ІНВЕСТИЦІЙНОГО РОЗВИТКУ ПІДПРИЄМСТВА В УМОВАХ НЕВИЗНАЧЕННОСТІ ...................................................................................................................... 31 Н. Л. КУСИК ОБОСНОВАНИЕ ВЫДЕЛЕНИЯ КЛАСТЕРОВ В НЕПРОИЗВОДСТВЕННОМ ПОДСЕКТОРЕ СФЕРЫ СОЦИАЛЬНОГО ВОСПРОИЗВОДСТВА ............................................................................................. 35 Л. К. ГЛІНЕНКО ОРГАНІЗАЦІЙНО-УПРАВЛІНСЬКА ПІДТРИМКА ІННОВАЦІЙНОГО РОЗВИТКУ .................................. 38 Г. В. СКИБА МЕХАНІЗМИ ТА МЕТОДИ ДЕРЖАВНОЇ ПІДТРИМКИ ІННОВАЦІЙНОЇ ДІЯЛЬНОСТІ ПІДПРИЄМСТВ УКРАЇНИ З УРАХУВАННЯМ ІНОЗЕМНОГО ДОСВІДУ ...................................................................................................................................... 43 Л. П. ТЕЛЯЧА МЕТОДОЛОГІЧНІ ПІДХОДИ ФОРМУВАННЯ АВТОМАТИЗОВАНИХ СИСТЕМ УПРАВЛІННЯ ІННОВАЦІЙНИМИ ПРОЕКТАМИ В УМОВАХ ВЕДЕННЯ МІЖНАРОДНОГО БІЗНЕСУ ......................... 46 Л. Г. ОЛІЙНИК СТРУКТУРА ОРГАНІЗАЦІЙНО-ЕКОНОМІЧНОГО МЕХАНІЗМУ СТИМУЛЮВАННЯ НАУКОВО-ТЕХНІЧНОГО РОЗВИТКУ ПІДПРИЄМСТВ ЛЕГКОЇ ПРОМИСЛОВОСТІ .............................. 51 С. В. СТРЕХОВА ПРОБЛЕМИ ВПРОВАДЖЕННЯ ІННОВАЦІЙНИХ ТЕХНОЛОГІЙ В УПРАВЛІННЯ ПЕРСОНАЛОМ ПІДПРИЄМСТВА ...................................................................................................................... 54 ПІДВИЩЕННЯ КОНКУРЕНТОСПРОМОЖНОСТІ ТА РІВНЯ КОНКУРЕНТНИХ ПЕРЕВАГ ВІТЧИЗНЯНИХ ПІДПРИЄМСТВ ЗА УМОВ ПОГЛИБЛЕННЯ МІЖНАРОДНИХ ВІДНОСИН Д. М. ВАСИЛЬКІВСЬКИЙ ФОРМУВАННЯ ТА ЗМІЦНЕННЯ КОНКУРЕНТНОЇ ПОЗИЦІЇ УКРАЇНСЬКИХ ЕКСПОРТЕРІВ .............. 58 Т. А. СТОВБА КОНКУРЕНТОСПРОМОЖНІСТЬ ПІДПРИЄМСТВ ЛЕГКОЇ ПРОМИСЛОВОСТІ В УМОВАХ ГЛОБАЛІЗАЦІЇ ЕКОНОМІКИ .............................................................................................................................. 61 Вісник Хмельницького національного університету 2010, № 6, Т. 3

Зміст

О. В. ВОРКУНОВА, Ю. В. ХАЙМИНОВА ПУТИ ПОВЫШЕНИЯ КОНКУРЕНТОСПОСОБНОСТИ СУДОХОДНЫХ КОМПАНИЙ УКРАИНЫ В УСЛОВИЯХ КРИЗИСА ...................................................................................................................................... 65 А. М. РИБІНА ЗБАЛАНСОВАНА СИСТЕМА ПОКАЗНИКІВ У СИСТЕМІ СТРАТЕГІЧНОГО УПРАВЛІНСЬКОГО ОБЛІКУ .................................................................................................................................................................... 70 М. В. НІКОЛАЙЧУК, І. П. ГРИНЧУК СУЧАСНІ ЕКОНОМІЧНІ ПРОБЛЕМИ ФІНАНСУВАННЯ МАШИНОБУДІВНИХ ПІДПРИЄМСТВ УКРАЇНИ ................................................................................................................................................................. 75 О. Б. МОРГУЛЕЦЬ ЗАБЕЗПЕЧЕННЯ СТАЛОЇ КОНКУРЕНТОСПРОМОЖНОСТІ ВІТЧИХНЯНИХ СЕРВІСНИХ ПІДПРИЄМСТВ ...................................................................................................................................................... 79 В. В. МИЦА, О. В. КРИВОНЧАК, В. М. СЕРВЕТНИК ШЛЯХИ ВДОСКОНАЛЕННЯ ВИРОБНИЦТВА І ЗБУТУ ПРОДУКЦІЇ БУДІВЕЛЬНОЇ ГАЛУЗІ ДЛЯ ПІДВИЩЕННЯ КОНКУРЕНТОСПРОМОЖНОСТІ В УМОВАХ РИНКУ .............................................. 83 А. Г. БАЛОГ УПОРЯДОЧИВАНИЕ ПРОЦЕССА РАЗРАБОТКИ СТРАТЕГИИ ПРЕДПРИЯТИЯ ....................................... 89 Н. В. МИЦА УПРАВЛІННЯ ПОПИТОМ НА ЕЛЕКТРОЕНЕРГІЮ ЯК НЕОБХІДНА ПЕРЕДУМОВА ЕФЕКТИВНОЇ ФІНАНСОВОЇ ДІЯЛЬНОСТІ ЕНЕРГОПОСТАЧАЛЬНОГО ПІДПРИЄМСТВА ............................................. 93 Д. А. ВЕРЕТЕННІКОВА ПОСЛУГИ ПАСАЖИРСЬКОГО АВТОТРАНСПОРТНОГО ПІДПРИЄМСТВА: ВИЗНАЧЕННЯ, СПОЖИВАЧІ, СПЕЦИФІЧНІ ХАРАКТЕРИСТИКИ .......................................................................................... 98 М. І. ГУБІНА ВПРОВАДЖЕННЯ ІНФОРМАЦІЙНИХ ТЕХНОЛОГІЙ НА МАШИНОБУДІВНИХ ПІДПРИЄМСТВАХ ............................................................................................................................................... 103 К. Ю. КВАТЕРНЮК КОНЦЕПТУАЛЬНІ ЗАСАДИ ФОРМУВАНЯ ФІНАНСОВОГО ЗАБЕЗПЕЧЕННЯ ЗОВНІШНЬОЕКОНОМІЧНОЇ ДІЯЛЬНОСТІ ПІДПРИЄМСТВА .................................................................... 106 І. В. НИЖНИК ВЗАЄМОДІЯ ЕЛЕМЕНТІВ МЕХАНІЗМУ ПІДВИЩЕННЯ КОНКУРЕНТОСПРОМОЖНОСТІ У ЗАБЕЗПЕЧЕННІ КОНКУРЕНТНИХ ПЕРЕВАГ МАШИНОБУДІВНИХ ПІДПРИЄМСТВ ...................... 111 О. О. РОМАНОВ АНАЛІЗ ВПЛИВУ ЗОВНІШНІХ І ВНУТРІШНІХ ФАКТОРІВ НА ЕФЕКТИВНІСТЬ МАРКЕТИНГУ ...... 114 О. В. МАЛІЙ КОМПАРАТИВНИЙ АНАЛІЗ СТРАТЕГІЧНОГО ЦІНОУТВОРЕННЯ ДОМІНУЮЧИХ ФІРМ ................. 120 М. В. НІКОЛАЙЧУК ПОЄДНАННЯ КІЛЬКІСНОГО ТА ЯКІСНОГО ПІДХОДІВ ДО ОЦІНЮВАННЯ РИЗИКІВ ........................ 126 МЕХАНІЗМ ЕФЕКТИВНОГО УПРАВЛІННЯ ПІДПРИЄМСТВАМИ В СИСТЕМІ ПІДВИЩЕННЯ ЇХ ПРИБУТКОВОСТІ НА ВНУТРІШНЬОМУ ТА ЗОВНІШНЬОМУ РИНКАХ Л. В. ШИРЯЄВА, І. А. КОЗЕРЕНКО ФОРМИ ТА ВИДИ ВЗАЄМОДІЇ УЧАСНИКІВ ЛОГІСТИЧНОГО ЛАНЦЮЖКУ З ЛОГІСТИЧНИМ ЦЕНТРОМ .............................................................................................................................................................. 133 О. Ф. ЯРЕМЕНКО ОЦІНКА МІЖНАРОДНОЇ СКЛАДОВОЇ ЕКОНОМІЧНОЇ БЕЗПЕКИ ПІДПРИЄМСТВА ........................... 136

Вісник Хмельницького національного університету 2010, № 6, Т. 3

Зміст

С. А. МАТЮХ ЕКСПОРТНИЙ МАРКЕТИНГ ЯК ІНСТРУМЕНТ РОЗВИТКУ ЗОВНІШНЬОЕКОНОМІЧНОЇ ДІЯЛЬНОСТІ ......................................................................................................................................................... 139 А. О. МЕЛЬНИК АМЕРИКАНСЬКА КРИЗА І НАСЛІДКИ ДЛЯ СВІТОВОЇ ЕКОНОМІКИ .................................................... 142 С. І. ГОЛОВАЦЬКА, Н. Р. МАССИК ОСОБЛИВОСТІ ТОРГІВЕЛЬНИХ МЕРЕЖ В УКРАЇНІ ТА ЇХ ВПЛИВ НА ПОБУДОВУ УПРАВЛІНСЬКОГО ОБЛІКУ ТА КОНТРОЛЮ ............................................................................................... 146 А. М. КРАВЦОВА, О. Л. РУДА, М. О. КУДЛАЄНКО ПРОБЛЕМИ ПІДВИЩЕННЯ РІВНЯ РЕНТАБЕЛЬНОСТІ ВИРОБНИЦТВА ЗЕРНА В УКРАЇНІ .............. 150 Т. В. НАЗАРЧУК ДО ПИТАННЯ ФОРМУВАННЯ ФУНКЦІОНАЛЬНОЇ СТРАТЕГІЇ УПРАВЛІННЯ ВИТРАТАМИ НА ПІДПРИЄМСТВАХ ....................................................................................................................................... 154 Д. О. ШТЕМБУЛЯК ФІНАНСОВА БЕЗПЕКА ЯК ОСНОВНИЙ ІНСТРУМЕНТ ЗАБЕЗПЕЧЕННЯ ЕКОНОМІЧНОЇ БЕЗПЕКИ ПІДПРИЄМСТВА .............................................................................................................................. 157 К. В. ВОЛКОВА ВЛИЯНИЕ НЕФОРМАЛИЗОВАННЫХ ЗНАНИЙ НА ЭФФЕКТИВНОСТЬ РАБОТЫ ПРЕДПРИЯТИЯ .................................................................................................................................................... 160 Т. І. ДЬОЛОГ ВПЛИВ РЕГУЛЯТОРНОГО СЕРЕДОВИЩА СІЛЬСЬКОГОСПОДАРСЬКОГО ВИРОБНИЦТВА НА ЕФЕКТИВНІСТЬ ДІЯЛЬНОСТІ ПІДПРИЄМСТВ АГРАРНОЇ ГАЛУЗІ .................................................. 164 О. Г. ВДОВІЧЕНА МАРКЕТИНГОВЕ ПЛАНУВАННЯ ОРГАНІЗАЦІЇ УЧАСТІ ПІДПРИЄМСТВ У ВИСТАВКОВО-ЯРМАРКОВИХ ЗАХОДАХ ЯК УМОВА ПІДВИЩЕННЯ ЇХ ПРИБУТКОВОСТІ ........ 169 В. О. ГЕТЬМАНСЬКИЙ, О. І. ІЛЯШ ОЦІНКА ФУНКЦІОНУВАННЯ ПІДПРИЄМСТВА В УМОВАХ ЕКОНОМІЧНОГО РОЗВИТКУ ............. 174 О. Ю. ЗАНІЧКОВСЬКА ОСНОВНІ ЧИННИКИ ВПЛИВУ НА ФОРМУВАННЯ СИСТЕМИ ЕКОНОМІЧНИХ ПЛАНІВ МАШИНОБУДІВНОГО ПІДПРИЄМСТВА ...................................................................................................... 178 О. С. ПЕТРИЦЬКА МАРКЕТИНГОВИЙ АУТСОРСИНГ ЯК ЗАСІБ ПІДВИЩЕННЯ ЕФЕКТИВНОСТІ ДІЯЛЬНОСТІ ПІДПРИЄМСТВ ЛЕГКОЇ ПРОМИСЛОВОСТІ ................................................................................................. 183 С. В. КУДЛАЄНКО ОСОБЛИВОСТІ ФІНАНСОВОЇ КРИЗИ НА МАШИНОБУДІВНИХ ПІДПРИЄМСТВАХ ХМЕЛЬНИЧЧИНИ ............................................................................................................................................... 187 М. О. ЛЕВЧЕНКО МЕТОДИ ОЦІНКИ РИЗИКІВ ЗОВНІШНЬОЕКОНОМІЧНОЇ ДІЯЛЬНОСТІ МАШИНОБУДІВНОГО ПІДПРИЄМСТВА ................................................................................................................................................. 190 Л. О. МАТВІЙЧУК СТРУКТУРА СИСТЕМИ ФІНАНСОВОЇ БЕЗПЕКИ В УПРАВЛІННІ ПІДПРИЄМСТВОМ ....................... 194 Г. В. ДАЦЕНКО ЧИННИКИ ЗОВНІШНЬОГО ТА ВНУТРІШНЬОГО ФІНАНСОВОГО СЕРЕДОВИЩА МАШИНОБУДІВНИХ ПІДПРИЄМСТВ БЕЗПОСЕРЕДНЬОГО І НЕПРЯМОГО ВПЛИВУ ....................... 198 Т. І. КАТКОВА ФАКТОРИ ФОРМУВАННЯ ЕФЕКТИВНОЇ МАРКЕТИНГОВОЇ СТРАТЕГІЇ МАШИНОБУДІВНИХ ПІДПРИЄМСТВ .................................................................................................................................................... 203

Вісник Хмельницького національного університету 2010, № 6, Т. 3

Зміст

С. О. КОВАЛЕНКО ПРОБЛЕМИ ОПТИМІЗАЦІЇ МАРКЕТИНГОВИХ СТРАТЕГІЙ МАШИНОБУДІВНИХ ПІДПРИЄМСТВ .................................................................................................................................................... 207 А. А. КОРБУТ ГЕНЕЗИС ФІНАНСОВОЇ СКЛАДОВОЇ КОНКУРЕНТОСПРОМОЖНОСТІ МАШИНОБУДІВНОГО ПІДПРИЄМСТВА ....................................................................................................... 210 В. М. ЛИСАК ВПРОВАДЖЕННЯ ERP-СИСТЕМ В УКРАЇНІ: ПРОБЛЕМИ ТА ЇХ ВИРІШЕННЯ НА ПРОМИСЛОВИХ ПІДПРИЄМСТВАХ ........................................................................................................ 214 О. О. СВІТЛОВСЬКИЙ МЕТОДОЛОГІЧНІ АСПЕКТИ УПРАВЛІННЯ КОРПОРАТИВНОЮ ЛОГІСТИЧНОЮ ВІДПОВІДАЛЬНІСТЮ МАШИНОБУДІВНОГО ПІДПРИЄМСТВА .............................................................. 218 Д. С. ТЕРЕХОВ ОЦІНКА ЕФЕКТИВНОСТІ ВИКОРИСТАННЯ ІНФОРМАЦІЙНИХ СИСТЕМ ТА ТЕХНОЛОГІЙ В УПРАВЛІННІ ПІДПРИЄМСТВОМ ................................................................................................................. 223 Л. В. ОЛІЙНИК УПРАВЛІННЯ РЕСУРСАМИ ТА АКТИВАМИ ПІДПРИЄМСТВА В СИСТЕМІ КОНВЕРГЕНЦІЇ ГОСПОДАРСЬКОЇ ДІЯЛЬНОСТІ У РИНКОВУ ІНФРАСТРУКТУРУ ........................................................... 228 В. І. ВОСЬКАЛО ВИКОРИСТАННЯ НОВІТНІХ ТЕХНОЛОГІЙ У ЖИТЛОВОМУ БУДІВНИЦТВІ ТА СТРАТЕГІЯХ ЙОГО РОЗВИТКУ ................................................................................................................................................. 232 О. В. МАРЦЕНЮК-РОЗАРЬОНОВА ПРОБЛЕМИ ПРИ СТРАХУВАННІ ЗАСТАВНОГО МАЙНА ТА НАПРЯМКИ ЇХ ПОДОЛАННЯ ............. 236 І. В. ФУРМАН АНАЛІЗ ФІНАНСОВОГО ЗАБЕЗПЕЧЕННЯ ФЕРМЕРСЬКИХ ГОСПОДАРСТВ ВІННИЦЬКОЇ ОБЛАСТІ ................................................................................................................................................................ 241 С. Г. ЗІНЧЕНКО СТРАТЕГІЧНЕ ЗАБЕЗПЕЧЕННЯ ІННОВАЦІЙНОГО РОЗВИТКУ ПРОМИСЛОВИХ ПІДПРИЄМСТВ .................................................................................................................................................... 245 О. БІЛЕЦЬКА МЕТОДИ ЗМІНИ ОРГАНІЗАЦІЙНОЇ КУЛЬТУРИ ПІДПРИЄМСТВА .......................................................... 249 С. С. ГАРКАВЕНКО ПРОГНОЗУВАННЯ ПРИВАБЛИВОСТІ НІШ РИНКУ ВЗУТТЯ НА ОСНОВІ ЧИСЕЛ ВОЛЬФА .............. 252

Вісник Хмельницького національного університету 2010, № 6, Т. 3

Економічні науки

СТИМУЛЮВАННЯ ІННОВАЦІЙНО-ІНВЕСТИЦІЙНОГО РОЗВИТКУ ПРОМИСЛОВИХ ПІДПРИЄМСТВ: ЗАРУБІЖНИЙ ДОСВІД ТА ВІТЧИЗНЯНА ПРАКТИКА

УДК 67/68:004:339.7 В. М. НИЖНИК, І. В. ПАСІЧНИК Хмельницький національний університет

ПЕРСПЕКТИВИ РОЗВИТКУ ІННОВАЦІЙНИХ ТЕХНОЛОГІЙ НА ПІДПРИЄМСТВАХ ЛЕГКОЇ ПРОМИСЛОВОСТІ Проаналізовано стан і рівень забезпеченості швейних підприємств інноваційними технологіями, обґрунтовано важливість їх впровадження та розроблення подальших перспектив розвитку з метою виходу підприємств легкої промисловості на світові товарні ринки із конкурентоспроможною продукцією. The level of providing the clothing companies with innovative technologies was analyzed. There was proved the necessity if further research in this field to ensure the possibility for light industry to represent the competitive products on the world commodity markets. Ключові слова: інноваційні технології, інноваційна діяльність, нововведення, науково-технічний розвиток, підприємства легкої промисловості.

Постановка проблеми. Технологічний розвиток вітчизняної промисловості дедалі більшою мірою починає залежати від інтелектуальної продукції інших країн. Обладнання, машини, технологічний досвід, “ноу-хау” частіше купують у більш розвинених країн. Підприємство, концепція управління якого спирається на імпорт техніки та технологій, незмінно опиниться в залежному становищі від промислово розвинених країн. Уникнути залежності підприємства легкої промисловості можуть лише шляхом відновлення самостійного активного науково-технічного розвитку через використання новаторської розумової праці, що створює нові знання й нові технології. Тому важливої ролі набуває глибоке вивчення перспектив використання інноваційних технологій як способу забезпечення конкурентоспроможності підприємств галузі, розроблення та прийняття правильної стратегії досягнення поставленої мети, способів її реалізації та шляхів фінансового забезпечення. Аналіз останніх досліджень і публікацій. Провідними вітчизняними та зарубіжними вченими і фахівцями проведені дослідження, присвячені проблемам розвитку інноваційних та технологічних змін як чинникові прискорення економічного розвитку підприємств. Аналіз даних питань займав помітне місце у працях Ю. Бажала, Є. Бойка, А. Власова, В. Гейця, А. Амоші, Л. Федулової, Ю. Іванова, М. Крупки, А. Кузнєцової, І. Лютого. Однак, невирішеними залишаються питання розвитку підприємств легкої промисловості в системі інноваційних технологій. Виділення невирішених раніше частин загальної проблеми. Серед невирішених проблем залишається розробка пропозицій переходу підприємств на інноваційний шлях розвитку за рахунок впровадження передових технологій. Формулювання цілей статті. Одним з найбільш надійних способів виходу підприємств легкої промисловості з кризового стану є формування ефективної інноваційно-технологічної політики на підприємстві. Метою статті є виявлення проблем в інноваційній діяльності підприємств галузі та розробка відповідних прогнозів її розвитку. Виклад основного матеріалу. На думку багатьох зарубіжних вчених, погіршення ринкового становища на підприємстві призводить до пошуку шляхів вибору інноваційних технологій, з метою їх безпосереднього застосування на самому підприємстві та подальшого просування на внутрішні та зовнішні ринки. Саме при депресивному стані підприємства з`являється більшість вдалих передових технологій, адже при стійких темпах розвитку і стабільному попиті не існує потреби в їх оновленні [1, c. 78]. У даний час ефективність підприємств галузі досить низька: товари, які випускають підприємства легкої промисловості України, значно поступаються за якістю і кількістю продукції розвинених країн; порівняно низька продуктивність праці; вищі в галузі, порівняно зі світовим рівнем, витрати на виробництво продукції. Відсутність реальної конкуренції спричиняє завищення цін, спонукає продавати низькоякісну продукцію. Галузь втрачає свої позиції на вітчизняному ринку, не говорячи вже про зовнішньоекономічну діяльність, що робить її реформування необхідним [2, c. 116]. Визначальний чинник у виробництві текстильних виробів – висока залежність від поставок давальницької сировини (обсяг переробки якої перевищує обсяг виробництва з власної сировини в 1,3 рази). Велика проблема легкої промисловості – засилля на ринку України нелегально ввезеного товару та товарів, вироблених у тіньовому секторі економіки. Галузь потребує структурного вдосконалення, а також створення умов для вертикальної інтеґрації виробництва із залученням іноземних інвестицій, розширення мережі оптової та фірмової торгівлі, стимулювання розвитку малого підприємництва, вжиття заходів щодо “детінізації” виробництва і збуту продукції [3, c. 291]. Саме тому, з метою підвищення конкурентоспроможності підприємств легкої промисловості в Вісник Хмельницького національного університету 2010, № 6, T. 3

Економічні науки

умовах подальшої європейської інтеграції, в умовах зниження тарифних бар’єрів, збільшення обсягів залучення прямих іноземних інвестицій в економіку країни, необхідним кроком для вітчизняних підприємств легкої промисловості є розширення кола співпраці з іноземними та вітчизняними партнерами з приводу залучення інноваційних технологій на підприємства галузі. На сьогодні економічне змагання за лідерство країн пов’язане виключно з впровадженням інноваційних технологій. Успішними будуть ті підприємства, які провадять інноваційний шлях розвитку. Так як обмін технологіями є основною формою просування інновацій, то для швейних підприємств інноваційна політика є досить важливою [4]. Серед перспективних підприємств, які беруть активну участь в інноваційному процесі та здійснюють трансфер технологій, варто виділити Фастівське АТЗТ швейне підприємство “Козак”, яке за сприяння програми “TRANSFORM” проводить консультації з питань вдосконалення організації праці та економіки завдяки поліпшенню (реорганізації) технології й системи управління виробничими процесами. Для роботи вибраний потік з виготовлення чоловічих брюк. Під час реорганізації впроваджено транспортування напівфабрикатів візками, проведено навчання майстра та бригадира потоку, введено облік роботи у нормо-годинах по кожному робочому місцю і облік кількості продукції, що випускається бригадами за кожний час роботи. Після впровадження нової організації потоку продуктивність праці підвищилась на 30% і досягла 9 шт./чол. Паралельно проведене навчання робітників основних операцій дало змогу поліпшити якість продукції. Завдяки впровадженню цього потоку досягнуто скорочення витрат на виробництво на 3%. ВАТ “Вінницьке швейне підприємство “Володарка” виготовляє чоловічі костюми. Працюючи з провідними німецькими, французькими, голландськими фірмами, підприємство “Володарка” стало випускати продукцію на рівні міжнародних стандартів. ВАТ “Володарка” постійно працює над розширенням та вдосконаленням виробництва, впроваджуючи нові технології із залученням імпортного устаткування. За власні кошти реконструйовано цех № 5 з пошиття чоловічих піджаків. Закуплено й уведено в дію високопродуктивні універсальні та спеціальні машини, автомати і напівавтомати провідних фірм світу — “DURKOPP ADLER AG”, “JUKI” і “PFAFF”. Впроваджено автоматизоване конструювання одягу настилання тканин та розкроювання виробів завдяки застосуванню систем “Assyst” і “Gerber”, а також незйомний процес виготовлення чоловічих брюк на лінії “Пілот”. Для вирішення питань удосконалення технології та організації виробництва направлено технолога фірми “Weis Consulting Assoc.GmbH”, який разом з фахівцями підприємства розробив технологічну лінію “Пілот” з виробництва чоловічих брюк. Виконання проекту провадилось комплексно паралельно з удосконаленням організації виробництва, впровадженням сучасних європейських методів обробки, реорганізацією системи обліку та контролю робіт, виконаних протягом однієї зміни. Застосування техніки хронометражу за німецькою системою “REFA” дало змогу підприємству перейти до акордної оплати праці. До виконання проекту продуктивність праці на потоці з виготовлення чоловічих брюк становила 5,6 шт./чол за зміну. Фахівці встановили, що причиною низької продуктивності праці є подовження часу виготовлення продукції внаслідок застосування знімного процесу виробництва (період від запуску крою до отримання готових виробів тривав не менше ніж 8 діб). Комплексне впровадження проекту дало змогу в 2,5 раза скоротити період від запуску крою до отримання готових виробів. Продуктивність праці досягла 10 шт./чол за зміну. Мобільність лінії “Пілот” дає можливість виготовляти на потоці моделі різного рівня складності, не порушуючи заданого режиму роботи. За аналогічною схемою проведено реорганізацію потоку з виробництва піджаків. За два місяці після освоєння нової організації та технології виробництва планується підвищити продуктивність праці на 30%. Водночас на підприємстві “Володарка” з метою підвищення конкурентної стійкості та розвитку внутрішнього ринку проведено консультації у сфері маркетингу. Одним із ключових моментів консультування було визначення тенденцій розвитку ринку, взаємозв’язку цін і попиту покупців Для внутрішнього ринку з урахуванням рекомендацій консультантів розроблено нову колекцію моделей, виготовлено нові етикетки з логотипом “Володарка” [5]. Хмельницьке ТОВ ”Взутекс” постiйно працює над пошуком нових технологій, матерiалiв, фасонів колодок, моделей. В 2008 роцi розроблено 4 моделi робочого взуття та взуття для вiйськових за новими технологіями. В 2008 роцi набула подальшого розвитку інноваційна дільниця з пошиву модельного взуття. Освоєно декiлька видiв нових фасонiв копил чоловiчого та жiночого лiтнього та зимового взуття. На основi нових копил та пiдошв розроблено та виготовлено понад 15 моделей модного взуття. Хмельницьке ЗАТ ”Хмельницьклегпром” має сучасну базу з японського устаткування 3-го (останього) покоління. Наявність такого устаткування надає змогу постійно оновлювати та розширювати кількість виробів згідно з останніми тенденціями в світі. Виробництво одягу для Збройних сил України здійснюється за допомогою використання автоматизованої системи виробництва за технологіями американської фірми «GERBER». Також оснащено дане підприємство новітніми високопродуктивними технологіями таких відомих світових брендів, як JUKI, Durkopp, Pfaff за допомогою настильного та розкрійного механізмів вже згадуваної фірми «GERBER». У виробничій сфері постійно ведеться удосконалення за допомогою сучасних технологій, що 8

Вісник Хмельницького національного університету 2010, № 6, T. 3

Економічні науки

сприяло повному переозброєнню підприємства та заміні старого устаткування на новітнє. З цією метою було проведено повну комп’ютеризацію виробництва, ведеться впровадження автоматизованого проектування моделей [6]. Показник кількості підприємств, що запроваджують вищевказані технології, міг би бути набагато вищим, якщо не брати до уваги безліч чинників, що негативно впливають на даний процес на підприємствах легкої промисловості. За даними Укрлегпрому фактори, які, перш за все, перешкоджали запровадженню інноваційних технологій, були вартісні, а саме [4]: нестача власних коштів (вказали 79,5% промислових підприємств); великі витрати на нововведення (57,1%); недостатня фінансова підтримка держави (54,3%); високий економічний ризик (40,7%); недосконалість законодавчої бази (38,7%); тривалий термін окупності нововведень (38,2%); відсутність коштів у замовників (32,1%). Крім того, 19,7% підприємств зазначили, що здійсненню нововведень перешкоджали відсутність можливостей для кооперації з іншими підприємствами і науковими організаціями, 18,4% – нестача інформації про нові технології, 18,3% – нестача інформації про ринки збуту, 16,7% – відсутність кваліфікованого персоналу, 16,6% – несприйнятливість підприємств до нововведень, 15,3% – відсутність попиту на продукцію (рис. 1.).

Рис. 1. Фактори, які перешкоджали запровадженню інноваційних технологій на підприємствах легкої промисловості, %

З метою уникнення вищевказаних негативних чинників перспективами для впровадження інноваційних технологій в легку промисловість може стати організація проекту із залучення до співпраці спеціалістів із провідних зарубіжних фірм, обов`язки котрих будуть полягати у наступному: вжиття заходів з прискорення освоєння у виробництві перспективних конструкторських розробок, новітніх матеріалів, широкого впровадження науково-технічних досягнень; організація розробок проектів нових дослідних і промислових установок; проведення роботи з підвищення рівня кваліфікації, стандартизації і сертифікації конструкцій виробів, що розробляються; забезпечення відповідності нових і модернізованих конструкцій технічним завданням, стандартам, вимогам раціональної організації й охорони праці, нормам техніки безпеки; управління підготовкою техніко-економічних обґрунтувувань ефективності нових конструкторських розробок, їх переваг у порівнянні з тими, що виготовлялися раніше; організація розробок перспективних і поточних планів впровадження й освоєння нової техніки, конструкторської підготовки виробництва, дослідницьких і дослідно-конструкторських робіт, контроль за їх виконанням; разом із замовниками здійснення розробок технічних завдань на проектування, забезпечення захисту і узгодження у встановленому порядку розроблених ескізних, технічних і робочих проектів, представлення проектних рішень на затвердження; здійснення керівництва дослідницькими й експериментальними роботами, що проводяться в підрозділах дослідного виробництва [3, c. 296]. Висновки. Отже, підприємства легкої промисловості мають усі можливості для виходу на світовий ринок зі своєю продукцією. Саме запровадження інноваційних технологій є реальною запорукою успішної їх діяльності. Подальшими перспективами дослідження даної проблеми є удосконалення механізмів управління інноваційною діяльністю підприємств на основі впровадження нових технологій управління. Література 1. Трифилова А.А. Управление инновационным развитием предприятия / Трифилова А.А. – М. : Финансы и статистика, 2003. – 176 с. 2. Василенко В.О. Інноваційний менеджмент : [навч. посібник] / В.О. Василенко, В.Г. Шматько – К : УУЛ, Фенікс, 2003. – 440 с. 3. Харів П.С. Інноваційна діяльність підприємства та економічна оцінка інноваційних процесів / Харів П.С. – Тернопіль : Економічна думка, 2003. – 326 с. Вісник Хмельницького національного університету 2010, № 6, T. 3

Економічні науки

4. Національний виробник – основа економіки держави. [Електронний ресурс]. – Режим доступу : http://ukrlegprom.org.ua/ua/informacija_organiv_vladi/vidpovid_minprompolitiki_shodo_situaciii_u_legkij_promis lovosti.html 5. http://www.stockmarket.gov.ua/ 6. http://www.oldsmida.gov.ua Надійшла 14.08.2010

УДК 331 М. П. ВОЙНАРЕНКО, Р. С. КВАСНИЦЬКА, В. П. НІКІТЮК Хмельницький національний університет

ЗАЛУЧЕННЯ БАНКІВСЬКИХ РЕСУРСІВ У ІННОВАЦІЙНИЙ ПОТЕНЦІАЛ УКРАЇНИ В статті досліджено стан розвитку інноваційної діяльності в Україні, дано характеристику рівня інноваційного потенціалу промислових вітчизняних підприємств. Визначено роль банківських структур у забезпечені фінансування інновацій та встановленні взаємозв’язку між усіма учасниками інноваційного процесу. The article investigates the state of the development of innovation activity in Ukraine , gives the description of the level of innovation potential of home manufacturing enterprises. It also defines the role of bank structures in providing the financing the innovations and in establishing the correlation between all participants of innovation process. Ключові слова: інновація, інноваційна діяльність, банківські ресурси, банківські інвестиції.

Актуальність. Рівень розвитку будь-якої країни залежить від рівня розвитку її інноваційної діяльності. Адже, радикальні структурні зрушення, прискорений розвиток конкурентоспроможних, високотехнологічних галузей в усьому світі орієнтуються саме на максимальне використання інноваційної складової економічного зростання держави. Однак, в умовах ринкової економіки важливого значення також набуває і формування джерел фінансування інновацій, серед яких банківське інвестування та кредитування виступають вагомим чинником побудови інноваційно-інвестиційної моделі розвитку вітчизняної економіки. Аналіз останніх публікацій. Проблемам розбудови інноваційно-орієнтованої економіки та її фінансовому забезпеченню присвячено велику кількість наукових праць. Питаннями розвитку інноваційної діяльності в Україні займаються багато вчених, зокрема А. Гальчинський, В. Геєць, Я. Жаліло, О. Амоша, О. Лапко, С. Ніколаєнко, В. Нежиборець, О. Примостка, О. Вовчак та інші. Однак, в роботах цих авторів висвітлюються лише окремі аспекти проблем інноваційного розвитку держави, тобто недостатньо є розкритими механізми інвестиційного забезпечення інноваційного розвитку, не повністю враховані специфічні особливості України. Тому, потребують подальшого системного дослідження проблеми інноваційного розвитку як основи стійкого розвитку держави, фінансово-кредитного забезпечення інноваційної сфери в національній економіці. Мета. Дослідити стан розвитку інноваційної діяльності в Україні, дати характеристику рівня інноваційного потенціалу промислових вітчизняних підприємств із визначенням ролі банківських структур у забезпечені фінансування інновацій та встановленні ними взаємозв’язку між усіма учасниками інноваційного процесу. Виклад основного матеріалу. Інноваційна діяльність в умовах переходу економіки України на інноваційний шлях розвитку набуває особливого значення. Охопивши різні аспекти ринкових відносин інноваційний процес сприяє зростанню промислового виробництва, дає змогу підвищувати продуктивність праці, залучати до виробничої сфери нові резерви. В Україні рівень інноваційної активності, впровадження інновацій та відтворення ринкового сегменту виробництва інноваційної продукції залишаються недостатніми для забезпечення інноваційного прориву національної економіки. Нажаль в Україні інноваційна інфраструктура ще залишається не достатньо розвиненою. Вона не охоплює усі ланки інноваційного процесу і не має системності у забезпеченні відповідними послугами у сфері інноваційної діяльності, що є однією з проблем на сучасному етапі розвитку. Так, на сьогодні сформовано лише окремі елементи інноваційної інфраструктури. Станом на 2009 рік в Україні зареєстровано і діє 16 технопарків (з яких зареєстровано 12), розпочали діяльність кілька регіональних інноваційних центрів та бізнес інкубаторів. З них, лише технологічні парки реалізують інноваційні проекти за стратегічними пріоритетними напрямками інноваційної діяльності і користуються фінансовою підтримкою держави. Платежі до державного бюджету України та державних цільових фондів від реалізації проектів технопарків склали 37,5 млн гривень (за аналогічний період у 2008 році - 66,2 млн гривень). А всього за час діяльності технопарків було перераховано до бюджетів та цільових фондів майже 1 млрд грн. Проте слід зазначити, що з 2007 року в даному процесі спостерігається динаміка зменшення [1]. У рамках виконання інноваційних проектів технологічних парків з 2000 по 2009 рік обсяг 10

Вісник Хмельницького національного університету 2010, № 6, T. 3

Економічні науки

реалізованої інноваційної продукції склав 12,17 млрд грн. За 2009 рік загальний обсяг реалізованої інноваційної продукції дорівнює 341,717 млн грн, що на 509,79 млн гривень менше, у порівнянні з 2008 роком [1]. Динаміку обсягу реалізованої інноваційної продукції з 2005 по 2009 рік розглянемо на рис. 1.

Обсяг 4,5

4,3 4,5

3,5

4 3,5

2,5

3 2,5 2 1,5 1 0,5 0

Категория 1

Категория 2

Категория 3

Категория 4

Рис. 1. Динаміка обсягу реалізованої продукції технологічних парків за 2005-2009 роки

Динаміка зменшення обсягів реалізованої інноваційної продукції відображає припинення державної підтримки технологічних парків. Практично відсутньою є в інноваційному середовищі діяльність венчурних фондів та центрів трансферу технологій. Не знаходить належної підтримки діяльність винахідників, раціоналізаторів, науковців, що мають завершені науково-технічні розробки. Недостатньо реалізується освітній та науковий потенціал, насамперед вищих навчальних закладів, у сфері інформаційно-комунікаційних, високих технологій тощо. Не використовуються в повній мірі інформаційні ресурси системи науково-технічної та економічної інформації – бази даних технологій, науково-технічних досягнень, трансферу технологій тощо. В рейтингу Всесвітнього економічного форуму у 2008-2009 роках Україна серед 134 країн посіла 52 місце у сфері факторів формування інноваційного розвитку та 65 місце – за оснащеністю сучасними технологіями. Результативність інноваційної діяльності в Україні не відповідає вимогам забезпечення стабільного інноваційного розвитку. За даними Держкомстату у 2008 році інноваційною діяльністю у промисловості займалося 1397 підприємств, або 13,0% (проти 1472або 14,2% у 2007) [2]. Серед регіонів більша за середню в Україні частка інноваційно активних підприємств у Донецькій, Дніпропетровській, Івано-Франківській, Чернігівській, Чернівецькій, Вінницькій, Тернопільській, Миколаївській областях, Автономній Республіці Крим та у м. Києві (таблиця 2.1) [3]. Впроваджували у 2008 році інновації 1160 підприємств (83% інноваційно активних), що на 2,2% менше, ніж у 2007 році (таблиця 2.2) [3]. З самого початку реалізації проголошеного керівництвом України курсу на переведення національної економіки на інноваційний шлях розвитку виникли серйозні труднощі з фінансуванням цього процесу. У 2008 р. загальний обсяг витрат на виконання наукових і науково-технічних робіт, виконаних власними силами організацій, зменшився на 2,2 %. Зменшилось фінансування за рахунок наступних джерел: іноземних – майже на 20%, вітчизняних замовників – на 9,3%, у т.ч. організацій державного сектору економіки – на 10,2%, підприємницького – на 9,1%, а також за рахунок власних коштів – на 7,5%. Вісник Хмельницького національного університету 2010, № 6, T. 3

Економічні науки

Із загального обсягу витрат на інноваційну діяльність на дослідження і розробки у 2008 р. витрачено всього 9,1% ( 2000 р. – 15,1%, 2005 р. –10,6%), на придбання зовнішніх знань ( нових технологій, у т.ч. виключних майнових прав власності на винаходи, корисні моделі, промислові зразки, товарні знаки, які придбано у зв’язку з проведенням підприємством інновацій, інжинірингових, консалтингових послуг) 3,0% (у 2005 р. – 4,2%) [4]. Аналіз джерел фінансування інноваційних заходів підприємств України за останні роки засвідчив, що із загальної суми використаних на інноваційні цілі фінансових ресурсів майже 60-70% становили власні кошти підприємств, фінансування з державного бюджету дорівнювало приблизно 2-4%, кредитні ресурси становили 2-3%, кошти інвесторів - 1-2%. Як видно з наведених даних, основним таким джерелом є власні кошти суб'єктів господарювання, і стає очевидним, що у майбутньому слід спиратися саме на них. Висока ризикованість інноваційних проектів зумовлює низьку частоту коштів інвесторів і кредитних ресурсів [5]. Найбільша частка інноваційно-активних підприємств – у машинобудуванні, легкій та хімічній промисловості. Основними напрямками їх діяльності було впровадження інноваційних технологічних процесів та інноваційної продукції, а також придбання нових технологій. Таблиця 1 Інноваційна діяльність промислових підприємств у 2008 році за регіонами

Область

Автономна Республіка Крим Вінницька Волинська Дніпропетровська Донецька Житомирська Закарпатська Запорізька Івано-Франківська Київська Кіровоградська Луганська Львівська Миколаївська Одеська Полтавська Рівненська Сумська Тернопільська Харківська Херсонська Хмельницька Черкаська Чернівецька Чернігівська м. Київ м. Севастополь Україна

Кількість інноваційно активних підприємств, одиниць

Частка інноваційно активних підприємств у загальній кількості промислових підприємств, %

Обсяг витрат на інноваційну діяльність, млн грн

Обсяг реалізованої інноваційної продукції, млн грн

Частка реалізованої інноваційної продукції у загальному обсязі промислової продукції, %

40 50 24 63 83 41 31 36 92 62 39 59 101 55 49 47 29 30 43 110 28 16 37 30 42 155 5 1397

13,2 16,2 11,3 8,5 10,5 11,4 12,2 8,9 27,9 12,6 14,6 10,2 12,1 13,5 11,4 11,2 11,8 11,3 16,1 13,1 12,7 4,2 11,6 16,9 17,4 29,0 5,3 13,0

225,6 133,8 232,9 1355,5 2740,4 48,5 14,0 202,5 501,0 133,0 40,6 2179,0 296,7 342,0 272,5 180,4 198,6 97,2 62,7 274,8 79,3 179,5 15,5 31,9 385,7 1769,5 1,1 11994,2

280,1 119,6 2139,2 3229,1 7411,9 201,8 152,0 5345,2 598,1 617,8 426,9 12393,3 627,1 174,4 382,6 256,1 109,4 1079,3 262,4 2884,7 257,9 58,9 2665,7 220,3 394,2 3530,1 12,1 45830,2

2,3 1,0 24,7 2,3 4,6 2,3 2,3 8,3 5,2 2,8 7,1 17,6 3,1 1,2 1,3 0,6 1,2 8,6 6,0 7,4 4,2 0,6 13,6 7,1 3,9 9,9 0,6 5,9

Вісник Хмельницького національного університету 2010, № 6, T. 3

Економічні науки

Таблиця 2 Кількість підприємств, що займалися інноваційною діяльністю Підприємства

Усього з них: - мали витрати на інноваційну діяльність - впроваджували інновації з них: - впроваджували інноваційні види продукції - впроваджували нові технологічні процеси - реалізовували інноваційну продукцію, що заново впроваджена або зазнала технологічних змін протягом останніх трьох років

Роки 2006

2007

2008

1118

1472

1397

848 999

1175 1186

1066 1160

466 272

564 515

667 515

918

1035

993

Аналіз стану розвитку інноваційної діяльності в Україні дає змогу відзначити, що останніми роками понад 80 % промислових підприємств не займаються інноваційною діяльністю. Так, кількість промислових підприємств, що займались інноваційною діяльністю зменшилась з 18,0 % у 2000 р. до 14,2 % у 2007 р., а тих, що впроваджували інновації – з 14,8 % у 2000 р. до 11,5 % у 2007 р., з них впроваджували нові технологічні процеси – 5,0% (у 2000 р. – 4,1%), освоювали виробництво нових видів продукції – 5,5% ( 13,7), із них нових видів техніки – 1,7% (2,0%). За вісім років (2000 – 2007 рр.) майже 40% загального обсягу нових технологій, необхідних для модернізації вітчизняної промисловості було придбано за межами України: з них 29% – патенти і ліцензії, 10,6% – результати досліджень і розробок, 52% – нові технології, «ноу-хау», 42,8% – устаткування [10, с. 280]. Інноваційну діяльність щороку припиняють близько сотні промислових підприємств. За такої динаміки у 2017 році в Україні не залишиться жодного інноваційно орієнтованого виробника. Про низьку інноваційну активність підприємств свідчать показники обсягів реалізованої інноваційної продукції. В загальному обсязі реалізованої промислової продукції лише 6,7% мають ознаки інновацій. Як наслідок, вітчизняна продукція стає дедалі менш конкурентоспроможною [7]. Стає очевидним, що основним чинником, який робить нашу країну неконкурентоспроможною в сьогоднішньому глобальному світі, є сповільнення інноваційної діяльності. Інноваційний розвиток бізнес-середовища пов'язаний, передусім, з пошуком джерел і різноманіття форм інвестування, оскільки вони забезпечують баланс між витратами на реалізацію інноваційного проекту та їх відповідністю наявним фінансовими ресурсам. Аналіз джерел фінансування інноваційних заходів підприємств України за останні роки засвідчив, що із загальної суми використаних на інноваційні цілі фінансових ресурсів майже 60-70% становили власні кошти підприємств, фінансування з державного бюджету дорівнювало приблизно 2-4%, кредитні ресурси становили 2-3%, кошти інвесторів — 1-2%. Висока ризикованість інноваційних проектів зумовлює низьку частку коштів інвесторів і кредитних ресурсів [5]. Отже, успішність економічної діяльності в інноваційній сфері останнім часом дедалі тісніше ставиться у залежність від ступеня залучення кредитних ресурсів банківських установ до системи фінансового забезпечення відтворювальних процесів. Банки стають одними з учасників інноваційного процесу, забезпечуючи не тільки його фінансування, а й зв'язок між усіма учасниками державою, інвестиційно-інноваційними фондами, науково-технічними установами та споживачами. Сама належність до інноваційної діяльності установами вітчизняного фінансово-кредитного ринку розглядається у двох аспектах. По-перше, йтиметься про інноваційну складову безпосереднього банківського обслуговування. Мова йде як про якісно нові послуги для клієнтів – приватних осіб, юридичних осіб та корпоративних клієнтів, так і про впровадження ознак вдосконалення та урізноманітнення класичних банківських продуктів. По-друге, інноваційне позиціонування пов'язується із орієнтуванням впровадження ресурсного потенціалу кредитного характеру в інноваційну складову інших галузей національної економіки. Очевидно, що визнання інновацій орієнтиром стратегічного розвитку максимально пропагується самими фінансово-кредитними установами, адже цей факт визнається потужною конкурентною перевагою конкретного інституту на ринку банківського обслуговування. Інноваційна складова прослідковується навіть у власних назвах банків. Зокрема, повна назва Укрінбанку – Український інноваційний банк, а УкрСиббанк позиціонує себе як "АКІБ «УкрСиббанк»", Вісник Хмельницького національного університету 2010, № 6, T. 3

Економічні науки

тобто "Акцiонерний комерцiйний інновацiйний банк". В інших випадках інноваційними позиціонують окремі послуги, наприклад, Піреус Банком в Україні — новий вид депозиту, особливості новизни якого пов'язані з відсотковими виплатами, позиціоновано як "Інноваційний депозит "Бери вище". З іншого боку, з інформації, яку пропонують вітчизняні представники банківського ринку безпосереднім та потенційним клієнтам, важко вичленити саме інноваційний сегмент обслуговування або інноваційний потенціал запропонованих банківських продуктів. Можна підійти до цього питання з точки зору видово-класифікаційного розподілу фінансовокредитних послуг. Зокрема, кредитні та інвестиційні послуги (наприклад, безпосереднє кредитування), послуги операційного характеру (наприклад, розрахунково-касове обслуговування) для банківських установ вважаються традиційними. Послуги, які не є приналежними класичній банківській діяльності (лізинг, факторинг, консультування та інформування, довірчі та гарантійні послуги) визнаються такими, що мають інноваційний характер. Отже, будь-яку банківську установу, що пропонує потенційним клієнтам інноваційні послуги, можна автоматично вважати інноваційним банком. Але поєднання визначених видів банківських послуг, за сучасних умов розвитку, є притаманним для переважної більшості гравців і вітчизняного, і наднаціонального фінансово-кредитного ринку. Тому позиціонування фінансово-кредитною установою себе на ринку інноваційним банком повинно мати більш чітко визначену позицію. Сама природа надання послуг лихварського характеру, неможливість патентування якісно нових видів обслуговування унеможливлюють визнання банківської установи інноваційною за ознакою різноманітності видів наданих послуг. У певній мірі інноваційним для вітчизняного фінансово-кредитного ринку можна вважати спосіб банківського обслуговування трансформаційними каналами зв'язку. Якщо для наднаціонального рівня досвід Інтернет-банкінгу та телефон-банкінгу є звичайним, то український споживач задовільняє потребу в отриманні інформації та банківських продуктів переважно у класичний спосіб, через відповідні фізичні філії та відділення. З іншого боку, вузькість використання трансформаційного фінансово-кредитного та інформаційного обслуговування призвела до того, що більшість відповідних офіційних сайтів обмежується лише загальною інформацією про діяльність банків, деталізація кредитних та депозитних програм відсутня, інформація про оплату банківських послуг та додаткові стягнення закрита, навіть курси валют на офіційному сайті банку можуть не відповідати реальним. Вдосконалення фінансово-кредитної та інвестиційно-інноваційної діяльності для вітчизняного ринку повинно поступово перевтілитись, рекламно-пропагандна діяльність має поступитись місцем дійсному вдосконаленню існуючих та впровадженню якісно нових банківських продуктів та послуг. Лише за таких умов банківський інститут зможе виправдати назву "інноваційного" банку. Але інноваційно складову ведення банківського бізнесу можна розглядати в значно ширшому контексті, не безпосередньо, щодо можливості отримання клієнтами новітнього, інноваційного фінансовокредитного обслуговування, а більш опосередковано, як інвестиційну діяльність, направлену на забезпечення інноваційних проектів промисловості та науки. Очевидно, що стрімкого розвитку, вдосконалення діяльності, врешті-решт національного збагачення можна домогтись через розробку та збільшення темпів впровадження новітніх технологічних процесів. Банківський капітал, таким чином, може обслуговувати процеси виробництва найбільш конкурентоспроможних галузей вітчизняної економіки. Такий підхід, по-перше, не суперечить самій природі банківського бізнесу, по-друге, може забезпечити інвестування та переважаючий розвиток наукомістких та технологічних проектів в межах стратегічної інноваційної банківської діяльності. Переважно, для сучасного етапу вітчизняного економічного розвитку є характерним, коли інноваційні промислові проекти використовують підґрунття ресурсної бази державного бюджету, що призводить, в результаті, до збільшення терміну виконання проектів та може забезпечувати нестабільність самого процесу фінансування. Об'єктивне категорійне дослідження фінансово-кредитною установою якісних характеристик ефективності інноваційних проектів може гарантувати, по-перше, збільшення обсягів інноваційного інвестування промисловості та науки; по-друге, нівелювання банківського ризику такого інвестування; по-третє, визначення потенційного рейтингу самого проекту у випадку пошуку додаткового інвестора. Тобто конкретні фінансово-кредитні установи загальнонаціонального рівня уже володіють кадровими, інформаційними, матеріальними та технічними ресурсами формування методикоорганізаційного апарату обґрунтування потенціалу інноваційного промислового проекту для будь-якого іншого інвестора. Адже, капіталоємність і ризикованість новітніх технологій надання банківських послуг також вимагає наявності досвіду потенційної оцінки, і, в подальшому, вдосконалення методикоорганізаційного апарату визначення ефективності. Очевидно, що, по-перше, надавати послуги якісної рейтингової оцінки потенційних інноваційних проектів зможуть найбільш потужні банківські установи. Наявність на вітчизняному ринку представників загальносвітових фінансових груп зможе вирішити таку проблему. По-друге, визначення рейтингу 14

Вісник Хмельницького національного університету 2010, № 6, T. 3

Економічні науки

вузькоспеціалізованих проектів, а інноваційних характер проекту якраз і передбачає таку спеціалізацію, буде неможливим без залучення додаткових спеціалістів, визнаних практиків та науковців цих вузьких галузей науки і техніки. Практика надання таких послуг (лише оцінювання та визначення рейтингу, без інвестування) вже може стати прикладом новітнього інноваційного банківського продукту на вітчизняному ринку. І далі, таким чином для фінансово-кредитного суб'єкту відкривається можливість визначення для себе найбільш привабливих інноваційних промислових та наукових проектів для подальшого інвестування. Інші ж проекти, які не відповідатимуть інвестиційній стратегії одного банку, за умови високого рейтингу матимуть потенційну можливість та додаткову перевагу отримання фінансової ресурсної бази інших інвесторів. Вважаємо, що фінансово-кредитний інститут має можливість вважатись (і називатись) інноваційним банком лише за умови такої діяльності на ринку інноваційних промислових та наукових проектів та технологій. Зрозуміло, що для підвищення активності інвестиційної діяльності банківських установ у інновації необхідним є здійснення державою певних стимулюючих заходів, серед яких, в якості основних, можна виділити такі: - зменшення податкового тиску на банки при здійсненні довгострокового кредитування інновацій у реальному секторі економіки; - звільнення від оподаткування частини прибутку комерційних банків або зменшення його податкової ставки при спрямуванні коштів банком у розвиток науки та в інноваційні проекти; - удосконалення системи страхування інвестиційних ризиків комерційних банків для заохочення банків до довгострокового фінансування інноваційних проектів. Висновки. Із вище викладеного можна дійти висновку, що успішний інноваційний розвиток нашої держави є можливим лише за умови активної участі всіх суб’єктів цього комплексного процесу: органів місцевої влади, державних установ, що виконують в регіоні функції координації інноваційної роботи, наукових організацій, промислових підприємств, банків та інших інвестиційно-кредитних установ. Література 1. Офіційний веб-сайт Державного комітету статистики України [Електронний ресурс] – Режим доступу: http://www.ukrstat.gov.ua (дата звернення: 14.08.2010). 2. Палиця С. В. Інноваційна діяльність в Україні / С. В. Палиця // Економіка та держава. - №10. – 2008. – С. 52–53. 3. Світовий досвід та вітчизняна практика забезпечення розвитку інноваційної діяльності. Інформаційно-аналітичні матеріали КМУ // Економіст. – 2009. – №6. – С. 18–28. 4. Інвестиційна та інноваційна активність підприємництва. Національна доповідь // Економіст. 2009. – №5. – С. 27–31. 5. Говоруха Ж.А. Питання розвитку інноваційної діяльності підприємств України / Ж. А. Говоруха // Актуальні проблеми економіки. – 2007. – № 8 (74). – С.107-110. 6. Висоцька І. Б. Стан та проблеми інноваційної діяльності промисловості України / І. Б. Висоцька // Науковий вісник НЛТУ України. – 2008. – №18. – С. 279-285. 7. Инновационный менеджмент : учеб. пособие / Л. Н. Оголева ; под ред. Л. Н. Оголевой. – М. : ИНФРА – М, 2001. – 756 с. Надійшла 12.08.2010

Вісник Хмельницького національного університету 2010, № 6, T. 3

Економічні науки

УДК 338 М. В. НІКОЛАЙЧУК Хмельницький національний університет

І. Ю. ЄПІФАНОВА Вінницький національний технічний університет

СУЧАСНИЙ СТАН ТА ПЕРСПЕКТИВИ ІННОВАЦІЙНОГО РОЗВИТКУ ПРОМИСЛОВИХ ПІДПРИЄМСТВ Проведено аналіз сучасних проблем інноваційного розвитку промислових підприємств, визначено їх причини та наслідки. Встановлено недоліки інноваційної політики держави та управління інноваціями промислових підприємств, що негативним чином впливають на інвестиції в оновлення основних фондів та техніко-технологічного забезпечення виробництва. Доведено пріоритетність забезпечення стійкого інноваційного розвитку. The analysis of modern problems of innovative development of industrial enterprises is conducted, certainly their reasons and consequences. The lacks of innovative policy of the state and management of industrial enterprises innovations are set, that influence a negative rank on an investment at the update of capital assets and technological providing of production. Priority of providing of steady innovative development is well-proven Ключові слова: інновації, інноваційний розвиток, управління інноваційним розвитком, промислові підприємства.

Постановка проблеми у загальному вигляді та її зв’язок із важливими науковими та практичними завданнями. Потреба підвищення конкурентоспроможності та виходу промислових підприємств із кризового стану вимагає формування такого типу розвитку економіки, який забезпечить її ефективне функціонування та зростання у майбутньому. Досвід розвинених країн показує, що таким типом розвитку є інноваційний. Економічний розвиток економіки країни залежить від рівня інноваційної діяльності кожного підприємства. Впровадження інновацій є головним рушійним чинником забезпечення ефективної діяльності як окремих підприємств, так і економіки країни в цілому. Поряд з загальновідомими підходами сучасний етап розвитку економіки України характеризується системними проблемами в області енергозбереження, матеріаломісткості та застарілості технологічної організації виробництва. Вказаний комплекс проблем, з однієї сторони, виступає закономірним наслідком неефективного управління за командно-адміністративної економіки, а з іншої – залишається складним для розв’язання в коротко- та середньостроковій перспективі. Аналіз останніх досліджень і публікацій. Важливість інновацій для економічного розвитку доведено багатьма вітчизняними та зарубіжними науковцями, зокрема В. П. Александровою [1], А. С. Гальчинським [2], В. М. Гейцем [2], Л. І. Федуловою [3], С. М. Ілляшенко [4], А. В. Савчук [5] та іншими. Разом з тим, потребують додаткового розгляду питання сучасного стану та перспективи інноваційного розвитку вітчизняних промислових підприємств, вплив на них ринкової кон’юнктури, доступу до інвестиційних ресурсів, управлінського досвіду тощо. Невирішені частини проблеми. Поряд з напрацьованими підходами недоліком залишається управління інноваційним розвитком виключно з точки зору його вузького трактування в межах ключових домінуючих наукових концепцій. На їх фоні проявляється велика кількість системних викликів та негативних тенденцій, які не лежать в традиційному руслі трактувань та потребують аналізу в комплексі ключових чинників інноваційного розвитку. Постановка завдання. Проаналізувати сучасний стан та перспективи інноваційного розвитку промислових підприємств України в системі ключових чинників та тенденцій господарської діяльності суб’єктів господарювання. Основний матеріал дослідження. Знання визначальним чином впливають не лише на сферу виробництва, але й на структуру та обсяги споживання. Переважна частина споживання сучасного суспільства складається з товарів, потреба в яких та вміння користування якими стали можливими лише завдяки найновітнішим досягненням науки і техніки. Від економічної спрямованості суспільство переходить до інноваційної, від нагромадження матеріального багатства як основи особистого добробуту – до нагромадження інформації як основи суспільного прогресу. Швидкі зміни чинників, які визначають конкурентоспроможність фірм на світових ринках, динамічний розвиток глобального середовища змушують уряди при формуванні умов економічного зростання і процвітання нації дедалі більш активно звертатися до проблем забезпечення національної конкурентоспроможності у глобальному масштабі. Інноваційний тип економічного розвитку дедалі більше стає тим фундаментом, який визначає економічну міць країни та її перспективи на світовому ринку. Сьогодні є загальновизнаним, що саме інноваційний розвиток слід сприймати економіко-формуючим процесом. Проведені в економічнорозвинених країнах дослідження показують, що більше 80 % зростання ВВП пов’язане не з капіталовкладеннями, а з технологічними нововведеннями. В зв’язку з цим доречно говорити про інноваційний тип розвитку як такий, що дедалі більше стає єдино можливим в умовах сучасної економіки [6]. Інноваційний тип економіки притаманний всім розвиненим країнам світу, який є одночасно і 16

Вісник Хмельницького національного університету 2010, № 6, T. 3

Економічні науки

чинником, і наслідком економічного піднесення країн. В його межах додаткові системні ефекти обумовлені змістом відповідних інноваційних напрямків, що задовольняють потреби динамічного розвитку економіки. Серед наукових розробок поширеним є трактування характерних рис інноваційної економіки, серед яких [7, c. 52-53]: - проривні інновації займають найбільшу частку в структурі інновацій; - стабільне зростання частки наукомісткого сектору виробництва, зокрема в доданій вартості та зайнятості; - зниження енерго- та матеріаломісткості виробництва завдяки активному запровадженню інновацій; - більше половини показників економічної ефективності досягнуті за рахунок інноваційних чинників; - спрямованість відтворювального процесу на досягнення технологічної конкурентоспроможності. Інноваційний розвиток надає підприємству можливість отримати значні прибутки, які в процесі розподілу є джерелом формування ВВП та бюджетів усіх рівнів, а також позабюджетних фондів. Наслідки інноваційного розвитку підприємства мають розглядатися як об'єкт планування та подальшого управління і на рівні самого підприємства, і на рівні державних органів. Управління інноваційним розвитком повинно орієнтувати маркетингову, а через неї інноваційну, інвестиційну і виробничо-збутову діяльність суб'єктів господарювання на виявлення і всебічне використання існуючих і перспективних ринкових можливостей, підтримуючи певний баланс зовнішніх і внутрішніх резервів розвитку, з метою досягнення успіху в конкуренції, максимізації поточних і перспективних доходів. Під інноваційним розвитком загальноприйняте розуміти сукупність безперервно здійснюваних у просторі та часі якісно нових, прогресивних змін. Інноваційний розвиток вітчизняних підприємств можна оцінити за рівнем впровадження інновацій. Інновації є результатом інтелектуальної діяльності людини, її творчого процесу, відкриття, винаходу та раціоналізації у вигляді нових чи відмінних від попередніх об’єктів. Інновації характеризуються введенням на ринок принципово нових (суттєво удосконалених) продуктів (послуг) інтелектуальної діяльності людини, які мають більш високий науково-технічний потенціал, новими споживчими якостями. Інновація – не кожна новація чи нововведення, а тільки така, яка суттєво підвищує ефективність діючої системи, виробництва, продукту.

Роки

2005 2006 2007 2008 2009

Таблиця 1 Впровадження інновацій на промислових підприємствах України [8] Питома вага Освоєно інноваційні види Впроваджено нових Питома вага реалізованої продукції, найменувань технологічних процесів підприємств, що інноваційної продукції впроваджували в обсязі промислової, з них нові види у т.ч. маловідходні, інновації, % Всього Всього % техніки ресурсозберігаючі 8,2 6,5 3152 657 1808 690 10,0 6,7 2408 786 1145 424 11,5 6,7 2526 881 1419 634 10,8 5,9 2446 756 1647 680 10,7 4,8 2685 641 893 753

Представлені дані свідчать, що частка вітчизняних підприємств, що впроваджували нововведення, є незначною. Питома вага реалізованої інноваційної продукції в загальному обсязі промислової впродовж 2005-2009 рр. не перевищує 12 %. Негативним є й скорочення питомої ваги підприємств, що впроваджували інновації впродовж проаналізованого періоду. Зростання маловідходних та ресурсозберігаючих виробництв забезпечує зниження собівартості продукції і, як наслідок, сприяє підвищенню конкурентоспроможності вітчизняних промислових підприємств як на внутрішньому, так і на зовнішньому ринках. Україна має потужний науковий потенціал, однак кризові явища призвели до втрати попиту на наукову продукцію на внутрішньому ринку, що пояснюється падінням загального рівня інвестицій, зростанням взаємної заборгованості і переорієнтацією економічної діяльності з реального сектора в сектор швидкої віддачі інвестованого капіталу. Сьогодні понад 90 % продукції, що виробляється в Україні, не має відповідного науково-технічного забезпечення. На світовому ринку інновацій частка вітчизняної наукомісткої продукції складає лише 0,1 % [9, с. 110]. Інтеграція у світовий економічний простір вимагає зростання питомої ваги інноваційної продукції та збільшення обсягів наданих високотехнологічних послуг практично в усіх галузях та підприємствах. Відтак виробництво конкурентоспроможної продукції та інноваційну діяльність на сучасному етапі розвитку суспільства варто розглядати як органічно взаємопов’язані складові елементи єдиного процесу, а Вісник Хмельницького національного університету 2010, № 6, T. 3

Економічні науки

безпосереднє виробництво – як процес створення якісно нових інноваційних товарів, що користуються попитом на ринку. За останні 15 років Україна значною мірою втратила свій інноваційний потенціал і відстала від країн Східної Європи: в 1990 році частка підприємств, що займаються розробкою і впровадженням нової або вдосконаленої продукції, становила 60–70 %, а до 2005 року вона скоротилася до 15 %, порівняно з 70 % у розвинених країн і з 30 % у Польщі [10, с. 117]. Відповідно до звіту про глобальну конкурентоспроможність Всесвітнього Економічного Форуму, Україна займає 93 місце з технологічної готовності економіки, і 65 місце з інновацій у рейтингу зі 131 держави [11, с. 45]. Це доводить, що навіть за наявності певної інноваційної діяльності вона має обмежений практичний результат. Важко позитивно оцінити і процеси, що відбуваються у виробничо-технологічній сфері діяльності промислових підприємств. Частка застарілого устаткування в окремих галузях промисловості становить 60– 70 %. Вітчизняне машинобудування не забезпечує належних темпів оновлення основних засобів. В промисловості домінують відсталі технології, що призводить до невиправдано високого споживання матеріалів та енергоресурсів, яке є у 4–5 разів вищим, ніж у європейських країнах. Зокрема, вкрай повільно оновлюється устаткування у машинобудуванні, яке традиційно покликано бути потужним двигуном інноваційних процесів в усіх галузях національного господарства. Масштаби впровадження ефективних розробок у виробництво вітчизняними підприємствами є досить низькими, про що свідчить співвідношення між обсягами витрат на науково-технічну діяльність та впровадження результатів цього впровадження, трансформованих в інновації, у виробництво, в Україні складає лише 1:1,06, тоді як за зарубіжними даними таке співвідношення сягає не менше, ніж 1:10 [12, с. 14]. Вихід з кризового стану та переорієнтація економіки на сталий розвиток можливі лише за умови широкомасштабної реалізації інноваційних проектів. Основним джерелом фінансування інноваційного розвитку в 2005-2009 рр. були власні кошти підприємств, питома вага яких у 2009 р. складала 65,02 % у загальному обсязі фінансування технологічних інновацій. Таблиця 2 Структура джерел фінансування інноваційної діяльності промислових підприємств Джерела фінансування,% Власні Кошти державного Кошти іноземних Інші Всього кошти бюджету інвесторів джерела Роки 2005 100,00 87,72 0,49 2,75 9,04 2006

100,00

84,60

1,86

2,86

10,68

2007

100,00

73,72

1,33

2,97

21,98

2008

100,00

60,56

2,81

0,96

35,67

2009

100,00

65,02

1,60

19,03

14,35

Зважаючи на те, що джерелом власних коштів підприємств, що спрямовуються на інноваційну діяльність, є прибуток, стає зрозумілим причина низького рівня інноваційної активності. Більшість підприємств працює збитково, а ті, що отримують прибуток, не поспішають ним ризикувати, адже інноваціям притаманний високий рівень ризику. Саме тому, для розвитку інноваційної діяльності слід активно розвивати банківський сектор в частині залучення цільових інвестицій, вигідного вкладення вільних фінансових коштів підприємств, фінансування перспективних науково-технічних досягнень. Частка банківського сектору в фінансуванні інновацій є занадто низькою. Вищою ланкою в ланцюжку інноваційної стратегії могло б стати створення спеціалізованого інноваційного банку, який з більшою ефективністю забезпечував би виконання програм науково-технічного і соціально-економічного розвитку промислових компаній, одержання прибутку від реалізації даних програм. Не поспішають із фінансуванням інновацій іноземні інвестори. Основними причинами, що стримують іноземних інвесторів, крім високого рівня інноваційного ризику, є: - нестабільне законодавство; - низький рівень захисту зі сторони держави та місцевих органів самоврядування; - економічна криза; - політична нестабільність. Активізація фінансування вітчизняних інновацій та трансфер закордонних інновацій залежать, перш за все, від активних дій зі сторони держави: - сприяння та підтримка підприємств, що займаються інноваційною діяльністю; - гарантування та захист прав іноземних інвесторів; - стабільне законодавство. 18

Вісник Хмельницького національного університету 2010, № 6, T. 3

Економічні науки

До чинників, що сприяють зростанню ефективності інновацій, належать: - спроможність керівників підприємства і персоналу усвідомлювати та оцінювати економічні, соціальні й технологічні зміни у зовнішньому середовищі; - орієнтація керівників підприємства на довгострокову перспективу та наявність чітких стратегічних цілей; - розвинена система збуту та маркетингу, спроможна досліджувати та оцінювати ринкові ідеї, уміння аналізувати та реалізовувати нові ідеї [9, с. 54]. Інноваційний розвиток реалізується за допомогою короткотермінових та середньотермінових проектів і програм в основних сферах діяльності. Найважливіше місце в процесі його реалізації займають маркетингові дослідження та планування, за допомогою яких поширюється інформація про компанію, її конкурентні переваги на базі унікальних особливостей і нових проектів. Тому важливим є розроблення на промислових підприємствах стратегії інноваційного розвитку. В свою чергу, забезпечення інноваційного розвитку вітчизняних промислових підприємств залежить як від дій безпосередньо керівництва підприємств, так і від дій на рівні держави профільних міністерств та відомств. Висновки і перспективи подальших досліджень. Вітчизняні підприємства мають незадовільний рівень інноваційного розвитку, що є наслідком, в першу чергу, хибних підходів до управління підприємствами та економікою країни за командно-адміністративної системи господарювання. Разом з тим, в сучасних умовах негативні тенденції викликані недостатнім фінансуванням, низьким рівнем зацікавленості керівництва підприємств в інноваціях, високим рівнем ризику. Для подолання вказаних недоліків роботи промислових підприємств потребує суттєвого покращення система управління інноваційною діяльністю, оскільки відсутність інноваційного розвитку призведе до подальшого морального старіння основних засобів промисловості, і, як наслідок, її не конкурентоспроможності на світовому та національному ринках. Перспективи подальшого дослідженні слід намітити в руслі формування стратегій інноваційного розвитку промислових підприємств. Література 1. Інноваційний розвиток економіки та напрямки його прискорення / [за ред. В. П. Александрової]. – К. : Ін-т екон. прогнозування НАН України, 2002. – 236 с. 1. Бажал Ю. М. Економічна теорія технологічних змін : [навч. посіб] / Ю. М. Бажал. – К. : Заповіт, 1996. – 240 с. 2. Інноваційна стратегія українських реформ / [А. Гальчинський, В. Геєць, А. Кінах, В. Семиноженко]. – К. : Знання, 2002. – 324 с. 3. Федулова Л. І. Технологічне прогнозування в системі інноваційної економіки / Л. І. Федулова // Економіка та прогнозування. – 2005. – № 2. – С. 20–31. 4. Ілляшенко С. М. Управління інноваційним розвитком: проблеми, концепції, методи / Ілляшенко С. М. — Суми : ВТД "Університетська книга", 2003. — 504 с. 5. Савчук А. В. Теоретические основы анализа инновационных процессов в промышленности : [монография] / А. В. Савчук / НАН Украины. Ин-т экономики пром-сти. – Донецьк, 2003. – 448 с. 6. Знаменський І. О. Особливості інноваційної діяльності в умовах сучасної НТР [Електронный ресурс] / І. О. Знаменський // Науковий вісник Академії муніципального управління : зб. Праць. Серія Економіка. – 2009. – Вип. 7. – Режим доступу : www.nbuv.gov.ua/portal/Soc_Gum/Nvamu/Ekon/2009_7/09zioatr.pdf. – (Дата звернення: 10.06.2010). 7. Федулова Л. І. Концептуальні засади економіки знань / Л. І. Федулова // Економічна теорія. – 2008. – № 2. – С. 37 – 59. 8. Державний комітет статистики України [Електронний ресурс]. – Режим доступу : www.ukrstat.gov.ua. – (Дата звернення: 07.06.2010). 9. Стратегічне управління інноваційною діяльністю як основа економічної безпеки національної економіки : монографія / [М. В. Гаман, О. І. Дацій, М. Х. Корецький та ін.]. – Донецьк : ТОВ «Юго-Восток, Лтд», 2008. – 281 с. 10. Борщ Л. М. Інвестиції в Україні: стан, проблеми і перспективи / Борщ Л. М. [2-е вид., стер.]. – К. : Т-во “Знання”, КОО, 2003. — 318 с. 11. Борщ Л. М. Інновації і інвестиції в реальному секторі економіки: перспективи розвитку / Л. М. Борщ // Економіка ринкових відносин. – 2008. – № 22. – С. 44 – 52. 12. Геєць В. М. Зведений прогноз науково-технологічного та інноваційного розвитку України на найближчі 5 років та наступне десятиліття / В. М. Геєць, В. П. Александрова ; НАН України, Центр досліджень науково-технічного потенціалу та історії науки ім. Г. М. Доброва. – К. : Фенікс, 2007. – 152 с. Надійшла 29.08.2010

Вісник Хмельницького національного університету 2010, № 6, T. 3

Економічні науки

УДК 338.47 : 656.8 Е. А. КНЯЗЕВА Украинский научно-исследовательский институт радио и телевидения, г. Одесса

ВЕНЧУРНЫЙ КАПИТАЛ КАК ИСТОЧНИК ФИНАНСИРОВАНИЯ ИННОВАЦИОННОГО РАЗВИТИЯ ПОЧТОВОЙ СВЯЗИ В УКРАИНЕ В статьи рассмотрены основные аспекты трансформации почтовой связи в условиях построения информационного общества. Определена необходимость инновационных преобразований и приведено одно из возможных направлений этого процесса для национального оператора почтовой связи Украины. Предложено использование венчурного капитала для финансирования инновационного развития почтовой связи. In the article the basic aspects of transformation of postal services are considered in the conditions of construction of informative society. The necessity of innovative transformations is certain and one of possible directions of this process is resulted for the national operator of postal services of Ukraine The use of venture capital is offered for financing of innovative development of postal services. Ключевые слова: почтовая связь, венчурный капитал.

Вступление. В начале XXI века человечество вплотную подошло к переходу на новый уровень развития, характеризующийся построением информационного общества и инновационной экономики, которая представляет собой модель общественно-экономической формации, основанной на инновационном обновлении всех сфер экономики и социальной сферы на базе максимально эффективного использования интеллектуального потенциала и информационно-коммуникационных технологий (ИКТ). В Законе Украины «Об основных принципах развития информационного общества в Украине на 2007-2015 годы» отмечается, что «одним из главных приоритетов Украины является стремление построить ориентированное на интересы людей, открытое для всех и направленное на развитие информационное общество, развитие которого позволит обеспечить переход экономики к модели научно-технического и инновационного развития» [1]. Таким образом, инновационное развитие является приоритетным и стратегическим направлением развития отраслей и предприятий в информационном обществе. Активизация процессов инновационного развития создает объективные предпосылки для активизации развития информационных технологий, предъявляя повышенные требования к средствам и способам передачи информации, следствием чего является повышенное внимание к отрасли связи. Инфраструктура связи в информационном обществе играет ведущую роль, создавая фундаментальную платформу инновационной экономики. Связь призвана удовлетворять растущие потребности населения, производства, сферы управления и бизнес-структур в современных и качественных услугах и средствах связи, основанных на использовании современных способов передачи информации. Возрастающие объемы информационных потоков, постоянное совершенствование методов и подходов к управлению, перманентное появление новых товаров и услуг, нуждающихся в информационной поддержке, и многое другое ставят перед отраслью связи задачи инновационного обновления теоретических основ, методологических принципов и технико-экономических параметров функционирования как телекоммуникационной, так и почтовой связи. Решению проблемы инновационного развития различных сфер экономической деятельности и вопросам инвестиционного обеспечения этих процессов посвящены работы многих ученых [2, 3, 4]. В этих и других работах приведены научно-прикладные основы инновационного развития, обоснованы механизмы и рычаги данного процесса. Однако дискуссионным остается вопрос об инвестиционной поддержке процесса инновационного развития, особенно для крупных предприятий, в том числе государственных. Поэтому целью данной стати является определение возможных источников финансирования инновационного развития почтовой связи. Результаты работы. Отрасль связи, характерную для индустриального общества, принято было рассматривать в двух различных формах. Первая – это почтовая связь, т.е. информация, которая наносилась на бумагу и распространялась методом физической транспортировки и/или хранения. Вторая – это средства телекоммуникации (телеграф, телефон, радио и телевидение), где закодированные сообщения или речь передавались средствами радиосигналов или по кабельной связи от одного абонента к другому. В то же время, в период построения информационного общества появляются технологии, позволяющие в значительной степени стирать различия между почтовой и телекоммуникационной связью, а также предоставляющие возможность реорганизовать многие производственные и социальные процессы, придавая им инновационное направление развития. Происходит постепенное слияние различных видов связи в единую модель, в которой различные виды связи, дополняя и расширяя возможности друг друга, становятся неотъемлемыми элементами и материально-технической базой информационного общества. К характерным примерам такого слияния можно отнести внедрение предприятиями почтовой связи инновационных услуг на базе информационных технологий (электронная почта (e-mail), гибридная почта (h-mail), электронный документооборот, почтовый перевод через Интернет и многое другое) [5]. 20

Вісник Хмельницького національного університету 2010, № 6, T. 3

Економічні науки

Таким образом, можно утверждать, что почтовая связь, наряду с телекоммуникационной, претерпевая инновационные изменения, становится материально-технической базой формирования информационного общества и играет важную роль в успешной реализации данного процесса. Сегодня на рынке услуг почтовой связи Украины функционирует ряд негосударственных операторов, формирую тем самым рынок услуг почтовой связи. Однако, крупнейшим оператором по сей день является национальный оператор почтовой связи (НОПС). Одним из возможных направлений инновационного развития НОПС является трансформация его организационной структуры, что предусмотрено Государственной целевой экономической программой развития почтовой связи на 2009-2012 гг. [6]. Трансформация может представлять собой деление его на две структуры – государственную почтовую компанию и холдинговую компанию, состоящую из выделенных дочерних профильноориентированных компаний акционерного типа. Государственная почтовая компания, оставляя за собой государственную форму собственности, занимается предоставлением социально-значимых услуг почтовой связи по всей территории страны, в результате чего сохраняется сеть почтовой связи, а также социальная значимость и доступность последней для всех слоев населения. Поскольку тарифы на универсальные услуги регулируются государством, для компенсации возникающих убытков предлагается внедрение механизмов финансовой поддержки социально-значимых услуг, которые могут заключаться в следующем: – финансирование за счет негосударственных операторов связи посредством создания специального «Фонда универсальных услуг», аккумулирующего отчисления участников рынка для возмещения убытков предприятиям, предоставляющим социально-значимые услуги; – перекрестное субсидирование внутри одного предприятия; – косвенное субсидирование (резервирование для конкретного предприятия области универсальных услуг в так называемом «защищенном сегменте»); – прямое субсидирование (компенсация убытков предприятия, предоставляющего универсальные услуги по регулируемым тарифам, за счет государственного бюджета). Анализируя перечисленные механизмы применительно к рынку услуг связи Украины, можно сказать, что простое перекрестное субсидирование в рамках одного предприятия не приносит ожидаемых результатов. Резервирование «защищенного сегмента» будет негативно влиять на развитие рынка, а создание фонда универсальных услуг также не может быть признано эффективным, поскольку само формирование такого фонда проблематично из-за незначительного числа негосударственных предприятий почтовой связи. Поэтому наиболее оптимальным вариантом в существующей ситуации, на наш взгляд, является прямая финансовая поддержка универсальных услуг из госбюджета путем компенсации разницы между установленными тарифами и реальными затратами на предоставление универсальных услуг. Дочерние компании объединяются в холдинговую компанию с передачей контрольного пакета акций государственной почтовой компании. Остальная часть акций может быть продана заинтересованным инвесторам. При этом государственная почтовая компания предоставляет дочерним имеющиеся в ее распоряжении производственные площади и транспортные маршруты для предоставления ими услуг потребителям на основании внутренних договоренностей и механизмов льготного взаимодействия. Предлагается создание таких дочерних компаний [7]: 1. Компания по предоставлению финансовых услуг. Существующий и постоянно растущий спрос на надежные и высококачественные финансовые услуги, в том числе услуги по выплате пенсий и денежной помощи, обусловливает целесообразность выделении данной сферы деятельности предприятия почтовой связи в отдельную дочернюю компанию. 2. Компания по предоставлению услуг на базе информационно-коммуникационных технологий. Наличие возрастающего спроса на услуги на базе ИКТ, а также материально-технической базы для их предоставления, приводит к выводу о целесообразности формирования выделенной дочерней компании по предоставлению услуг данного типа, которая может стать одной из наиболее перспективных и инвестиционно-привлекательных составляющих усовершенствованной организационной структуры НОПС. 3. Компания по предоставлению услуг транспортной логистики и торговых услуг. Аккумулирование торговых услуг и услуг транспортной логистики в рамках выделенной дочерней компании является особо актуальным, поскольку развитие торговой деятельности, интегрированной с ИКТ в виде Интернет-магазинов и посылочной каталожной торговли с привлечением службы курьерской доставки придается большое значение как во всем мире, так и в стране. 4. Компания ''Марка Украины''. Эта дочерняя компания будет являться правопреемником Дирекции издательства ''Марка Украины'' с аналогичными функциями, но при этом получит дополнительные возможности для расширения сферы деятельности за счет издательской, типографской и прочей деятельности. Для реализации вышеописанной трансформации необходимо привлечение инвесторов, заинтересованных в приобретении акций выделенных дочерних компаний. В условиях финансового кризиса, нестабильности экономики, высокого уровня кредитных ставок, низкой кредитной активности коммерческих банков и прочих факторов одним из альтернативных источников финансирования инновационного развития почтовой связи может стать венчурный капитал. Вісник Хмельницького національного університету 2010, № 6, T. 3

Економічні науки

Венчурный капитал («venture» – рисковое дело или начинание) как альтернативный источник финансирования малого и среднего бизнеса начал применяться в США в середине 50-х годов. В Европе он появился в конце 70-х, а в Украине – с 1992 г. [8]. Средняя норма доходности для венчурного капитала находится в границах 30 – 60% и является довольно привлекательной [9]. В мировой практике существуют разные виды венчурного инвестирования: спасательное финансирование, финансирование на замену, финансирование операций и т.п. Основными участниками рынка венчурного капитала являются банки, пенсионные фонды, отдельные инвесторы и даже физические лица. В разных странах сложилась определенная специализация венчурного капитала [9, 10]. Например, в странах Западной Европы венчурные инвестиции направляются преимущественно на развитие компаний. При этом усиливается интерес к венчурному капиталу со стороны управленческого персонала с целью приобретения своих предприятий. Повышенным спросом венчурное финансирование пользуется во Франции, Великобритании и других странах. Для США характерно привлечение венчурного капитала в новые наукоемкие технологи. Прежде всего, считается привлекательным финансирование новых инновационных объектов, несмотря на высокий уровень рискованности подобных вложений. В постсоветских странах механизм венчурного инвестирования иногда подменяется обычным кредитованием. Эти процессы не сопровождаются глубоким анализом субъекта инвестирования, оценкой рискованности проекта, а также осуществляются в условиях различных законодательных ограничений. Накопленный мировой опыт свидетельствует, что венчурный капитал является более прогрессивной (в сравнении с кредитом) формой финансирования социально-экономического развития и повышения уровня конкурентоспособности акционерных обществ на рынке товаров и услуг, в особенности на этапе их становления и освоения новых технологий. Следует отметить, что в мировой практике венчурные фонды инвестируют средства не столько в высокодоходные отрасли, сколько в сферы деятельности, которые растут, и конкуренция в которых (до определенного момента) недостаточно высока. В большинстве своем венчурное инвестирование осуществляется в акционерный капитал малых и средних предприятий в обмен на определенный пакет акций. Причем предпочтение отдается тем предприятиям, акции которых не обращаются свободно на фондовом рынке, а распределены между ее акционерами. Типичная стратегия венчурного фонда – инвестировать в предприятия, представляющие быстрорастущие отрасли и способные расти вместе с рынком. К таким отраслям на сегодняшний день и относится почтовая связь в Украине. Причем если слабая законодательная база, отсутствие гарантий для инвестора, несовершенство фондового рынка и государственный статус НОПС отрицательно сказываются на его инвестиционной привлекательности в глазах отечественных и зарубежных инвесторов, то трансформация организационной структуры НОПС позволит выделить акционерные предприятия, потенциал роста которых на рынке достаточно высок. Это и обуславливает возможность и целесообразность привлечения именно венчурного капитала, который способен обеспечить финансовую поддержку быстро растущих предприятий, не прибегая к серьезному вмешательству в их деятельность. Привлечение венчурного капитала сформированными акционерными обществами (дочерними компаниями НОПС) может происходить на основании таких этапов: 1. Диагностика достаточности ресурсного потенциала предприятия, ее потенциальной конкурентоспособности, оценка собственных средств и определение необходимых объемов инвестирования. Для проведения диагностики возможно прибегать к уже существующим методам. Но, на наш взгляд, учитывая отсутствие богатого опыта венчурного финансирования в Украине, а также практически полное отсутствие такового в сфере финансирования развития отрасли связи, целесообразно, опираясь на зарубежный опыт, разработать научно-методическую базу диагностики достаточности потенциала предприятия почтовой связи с учетом его особенностей. Для этого необходимо выделить ресурсные составляющие, в наибольшей степени влияющие на развитие конкретного предприятия, сформулировать подходы и определить численное значение каждой составляющей, провести интегральную оценку ресурсного потенциала с учетом весового значения каждой составляющей, что, в конечном счете, позволит сделать вывод о достаточности ресурсного потенциала предприятия и о целесообразности его инвестирования. 2. Определение уровня риска. В связи с тем, что в настоящее время главными в сфере производства становятся инновации, проблема риска становится одной из наиболее актуальных. В случае определения уровня рисков венчурного инвестирования развития почтовой связи необходимо в первую очередь проводить оценку политических, микро- и макроэкономических и портфельных рисков. Поскольку венчурное финансирование изначально предусматривает наличие рисков, одним из подходов к снижению рисков может быть диверсификация венчурных инвестиций. 3. Непосредственное венчурное финансирование предприятия, направленное на модернизацию материально-технической базы, проведение рекламной компании, активизацию сбытовой деятельности. При этом венчурная компания принимает участие в управлении предприятием путем включения в совет директоров представителя фонда, предоставления различных консультаций, проведения семинаров по вопросам корпоративных финансов, бухгалтерского учета, маркетинга и стратегии управления в рыночных 22

Вісник Хмельницького національного університету 2010, № 6, T. 3

Економічні науки

условиях. Подобные меры позволяют поднять уровень менеджмента НОПС на более высокий уровень. 4. При позитивной динамике развития следующим этапом является инвестирование в расширения предприятия, увеличение его активов, диверсификации продукции, выхода на новые рынки сбыта. На этом этапе, как правило, предприятие находится на этапе зрелости. При этом венчурные акционеры либо выходят из данного бизнеса, либо продолжают свое участие в капитале предприятия, получая дивиденды. В случае выхода венчурных акционеров акции могут быть проданы инвесторам, заинтересованным в дальнейшем развитии данной сферы деятельности. Таким образом, венчурный капитал как источник финансовых средств позволяет направлять крупные долгосрочные инвестиции в инновационное развитие предприятий. При этом основной целью венчурного инвестирования инновационного развития почтовой связи является не полный контроль над деятельностью предприятия, а использование инвестированных средств в качестве финансового инструмента инновационного развития. Выводы. Переход Украины к инновационной модели развития обуславливает необходимость переориентации всех сфер экономики в направлении инновационного развития. Почтовая связь, являясь материально-технической основой процессов инновационного развития и информатизации общества, также нуждается в разработке теоретических основ инновационного развития и прикладных механизмов его инвестиционного обеспечения. Предлагаемая трансформация организационной структуры НОПС может быть реализована путем применения новых механизмов привлечения капитала в акционерные общества, функционирующие в сфере предоставления услуг связи, а именно венчурного капитала. Венчурный капитал в современных условиях является одним из наиболее приемлемых источников финансового обеспечения развития акционерных предприятий, поскольку способствует притоку долгосрочных инвестиций в развивающиеся сферы деятельности, где уровень риска достаточно высок. Данный подход может оказать существенное влияние как на развитие почтовой связи, так и всей информационно-коммуникационной сферы страны. Литература 1. Закон України «Про основні принципи розвитку інформаційного суспільства в Україні на 20072015 роки» станом на 9 січня 2007 р., № 537-У [Электроний ресурс]. – Режим доступу: http://www.zakon.rada.gov.ua. 2. Санто Б. Инновация как средство экономического развития / Санто Б. ; [пер. с венг.]. – М. : Прогресс, 1990. – 327 с. 3. Инновационная экономика / [Дынкин А.А., Иванова Н.И., Грачёв М.В. и др.] ; ИМЭМО. – 2-е изд., испр. и доп. — М. : Наука, 2004. — 352 с. 4. Хрущ Н.А. Механізми адаптації стратегії компанії в сучасному інноваційному середовищі / Хрущ Н.А. // Вісник Хмельницького національного університету. Економічні науки. – 2007. – № 6. – Т. 3. – С. 3639. 5. Князєва О.А. Трансформація поштового зв’язку в період побудови інформаційного суспільства / Князєва О.А. // Вісник соціально-економічних досліджень : збірник наукових праць. – Одеса : ОДЕУ, 2008. – Вип. 30. – С. 179-184. 6. Государственная целевая экономическая программа развития почтовой связи на 2009-2012 года : постановление КМ Украины № 672 от 01.07.09 [Электроний ресурс]. – Режим доступу : http://www.ukurier.gov.ua 7. Усовершенствование организационной структуры предприятия почтовой связи / Князева Е.А. // Труды Одесского политехнического университета. – Одесса, 2008. – Вып. 1 (29). – С. 298-302. 8. Горилей О. Особенности и закономерности работы венчурного капитала в Украине / Горилей О. [Электроний ресурс]. – Режим доступу : http://www.companion.uа. 9. Федоренко В.Г. Венчурний капітал – сучасна форма фінансування / Федоренко В.Г., Денисенко М.П. // Економіка будівництва. – 2005. – № 2. – С. 54-62. 10. Чабан В.Г. Складова інноваційної інфраструктури: венчурний капітал / Чабан В.Г. // Фінанси України. – 2005. – № 4. – С. 35–40. Надійшла 06.09.2010

Вісник Хмельницького національного університету 2010, № 6, T. 3

Економічні науки

УДК 330.142.2 А. Т. КУЧЕР, В. А. КУЧЕР Донецький національний технічний університет

МЕТОДИЧНІ АСПЕКТИ ОБҐРУНТУВАННЯ НАПРЯМІВ ІНВЕСТИЦІЙНИХ ПЕРЕТВОРЕНЬ ВИРОБНИЦТВА В статті розглянуті прикладні аспекти інвестиційної діяльності на вугледобувному підприємстві. Показана можливість ефективного видобутку вугілля в сучасних умовах господарювання. In the article considered applied aspects of investment activity on a coal mine enterprise. Shown possibility of the effective mining in the modern terms of ménages. Ключові слова: гірнича виробка, інвестиції, видобуток вугілля, проект, механізований комплекс, шахта.

Рішення проблеми трансформації економіки України, здійснення ринкових перетворень, які забезпечують перехід до нового технологічного способу виробництва, що відповідає сучасній економіці розвинутих країн, вимагають залучення великих інвестицій. Єдиний вихід з положення, що створилося - по можливості швидше зупинити спад виробництва, закласти передумови поліпшення інвестиційного клімату і створити умови для наступного підйому економіки. Для виходу економіки з економічної кризи необхідна велика кількість інвестицій, які повинні бути спрямовані у розвиток народного господарства. Одними з пріоритетних напрямів інвестиційної діяльності є крупні промислові підприємства Донбасу. Але продукція вугледобувних підприємств в даний час є найбільш неконкурентоздатною на внутрішньому та зовнішньому ринках, а її збут внаслідок високої конкуренції на ринку енергоносіїв останнім часом все більше ускладнюється. Важливо відзначити, що інвестиційна стратегія розвитку вугледобувних підприємств має ряд специфічних особливостей. Своїми монетарними властивостями інвестиції у вугільну галузь суттєво відрізняються від інвестицій в інші сектори економіки, а саме: швидкістю обігу, відношенням до загальнодержавного балансу, товарним наповненням, віддачею зворотного капіталу та іншими характеристиками. При цьому кількісні параметри даних показників роблять вугільну галузь малоперспективною для інвестування. Уявляється справедливою думка про те, що ключову роль у створенні архітектури планування і управління інвестиційною стратегією розвитку вугледобувних підприємств в сучасних умовах має зіграти держава. Однак в значній мірі вона багато в чому визначається й управлінськими рішеннями, що приймаються керівництвом усередині самого підприємства. Теоретичним методам оцінки інвестиційних проектів останнім часом присвячено багато зарубіжної та вітчизняної літератури. Серед основних робот, що наголошують про необхідність інвестицій в промислові підприємства, можна назвати [1–4]. В цих та інших публікаціях автори описують критерії оцінки інвестиційних проектів і детально характеризують методи їх розрахунку. Проте дані роботи мають один істотний недолік – вони не містять практичних рекомендацій для промислових підприємств і носять в основному теоретичний характер. Тому ученим-економістам зараз необхідно надати основоположну увагу реальним дослідженням в області оцінки ефективності інвестиційних проектів, які дозволили б активізувати перетворювальні процеси регіональної економіки і реально допомогти керівникам підприємств. З погляду на це, ціллю статті є економічна оцінка доцільності реалізації інвестиційного проекту щодо технічного переозброєння на підставі аналізу виробничих можливостей ланок і процесів виробництва вугледобувного підприємства. Аналіз наукових робіт дозволив встановити, що для більшості вугледобувних підприємств характерною є тенденція спаду виробничого і фінансового розвитку та відповідно погіршення динаміки техніко-економічних показників. Розробка урядових програм стратегічного розвитку галузі певною мірою дозволила стабілізувати загальний обсяг видобутку вугілля у країні на рівні 84 млн т на рік, однак завдання пошуку ефективних шляхів зниження собівартості і раціонального розвитку гірничих робіт, як і раніше, залишається незмінно актуальним і водночас першочерговими. Вирішення виробничих проблем уявляється можливим на основі здійснення реконструкції діючих перспективних шахт, нового шахтного будівництва, ліквідації найбільш збиткових шахт із незначними запасами вугілля, що залишилися, при виконанні умови вирішення численних технічних, соціальних і екологічних питань. Дані напрями потребують вкладення інвестицій, які мають бути одночасно зіставлені із загальноприйнятими строками їх повернення і відшкодування. Це означає, що швидке вирішення таких державних проблем вугільної галузі у даний час є неможливим. Але вже зараз на багатьох перспективних шахтах, які в галузевих програмах реструктуризації шахтного фонду країни віднесені до першої та другої груп, необхідно розпочати технічне переоснащення основних технологічних процесів вуглевидобутку і підготовку нових виїмкових полів до експлуатації. Важливо зазначити, що сьогодні такі заходи частково втілюються в життя на окремих шахтах у рамках річних, середньострокових програм бізнес-планування техніко-економічного розвитку виробництва. Наприклад, вони забезпечують досягнення ефективних 24

Вісник Хмельницького національного університету 2010, № 6, T. 3

Економічні науки

результатів на таких великих сучасних комплексно-механізованих вугледобувних підприємствах, як «Красноармійська - Західна № 1», «Краснолиманська», ОП «Шахта ім. О.Ф. Засядька», «Комсомолець Донбасу» та ін. Досвід зазначених провідних шахт України свідчить про те, що переоснащення пасивної частини виробничих фондів на базі сучасних методів стратегічного планування інвестиційної діяльності є тією первинною ланкою, за допомогою якої надалі можна перебороти складний ланцюг технічних і економічних проблем виходу з кризи і забезпечити загальний розвиток вугільної промисловості країни. Реалізація програм реконструкції і технічного переозброєння підприємств невід'ємно стосується питань прийняття інвестиційної стратегії щодо проектів відтворення пасивної частини основних виробничих фондів. При цьому приріст обсягів вугільного виробництва не повинен обмежуватися рамками планового видобутку, і тому саме тут виникають потреби у великих інвестиціях, порівняні з витратами на нове будівництво і капітальну реконструкцію шахт. Уявляється можливим, що джерелами таких інвестицій можуть бути внутрішні накопичення вугледобувних підприємств, акціонерний капітал, кошти вітчизняних інвесторів, а також кошти держпідтримки. Стійке стале зростання економіки України, що спостерігалося до 2008 р. і її стрімке падіння під час світової фінансової кризи примушує по-іншому осмислити вибір напрямів її розвитку. Ціла низка проблем, а саме – забезпечення стабільності роботи вітчизняних підприємств і підвищення їх конкурентоспроможності на внутрішньому і зовнішньому ринках – зараз набуває особливої гостроти. Їх рішення не уявляється можливим без розробки ефективного механізму управління інвестиційною стратегією розвитку. Особливо важливими і актуальними ці задачі являються для вугледобувної галузі, підприємства котрої зараз перебувають в надскладному становищі і потребують багатомільярдних інвестицій. Кризовий стан вугільної промисловості склався як результат комплексного сполучення системи політико-економічних протиріч геополітичного, загальнодержавного, загальноекономічного, регіонального та виробничого рівнів. Безпосередньо на виробничому рівні несприятливими факторами є збитковість багатьох вугільних шахт, функціонування фізично зношених і морально застарілих виробничих фондів, низькі темпи і неефективність технічного переоснащення найважливіших технологічних процесів вуглевидобутку, невирішеність багатьох проблем безпеки праці тощо. Реформування галузі відбувалося на тлі диверсифікованості економіки держави і змін фінансової політики. Одночасне зіткнення загальноукраїнських і галузевих змінних факторів змушує замислитися над раціональністю вибору інвестиційної стратегії розвитку вугільних шахт. У цьому сенсі виникає багато проблем розвитку вугільної галузі, що потребує кардинальної теоретико-практичної переробки і принципово нового організаційноекономічного обґрунтування. Глобальною причиною кризового стану вугільної промисловості України є незадовільна інвестиційна політика стосовно галузі з боку держави. Тому в останні роки практично не проводилася реконструкція шахтного фонду, було відсутнє введення в експлуатацію нових потужностей, а технічне переоснащення шахт і основних технологічних процесів видобутку вугілля виконувалося в незначних масштабах. Зниження видобутку вугілля і техніко-економічних показників викликано відставанням підготовки нових забоїв через відсутність засобів на капітальні роботи, залученням у розробку некондиційних захисних шарів і погіршенням природних факторів [5; 6]. Але проведені нами дослідження свідчать про можливість ефективної роботи шахт завдяки реалізації науково обґрунтованої інвестиційної стратегії розвитку. Надамо стислу характеристику підприємства, на прикладі котрого було виконано дане дослідження. Орендне підприємство „Шахта ім. О.Ф. Засядька” є достатньо розвинутим, високомеханізованим виробничим підприємством. Незважаючи на складні обставини, шахта постійне розвиває і удосконалює свою матеріальну базу, вкладаючи засоби в нову техніку і технології. Згідно з програмою гірничих робіт зараз у роботі находиться 2 очисних комплексно-механізованих забоїв. На даний час підприємство планує ввести в дію один новий комплексно-механізований вибій, а також обновити обладнання, що використовується на головному стволі. Фронт очисних робіт є стримуючим чинником росту виробничої потужності підприємства і дозволяє добувати 1950 тис. тон вугілля на рік. Однак, беручи до уваги те, що в даний час підприємство видобуває за рік приблизно 1270 тис. тонн, то фронт очисних робі є тією самою ланкою, завдяки підвищення роботи якої, можливо вийти на суттєво більший обсяг видобутку вугілля. ОП „Шахта ім. О.Ф. Засядька” цілком конвеєризована, пропускна здатність конвеєрного транспорту складає 2520 тис. тон вугілля на рік. Пропускна здатність вугільного підйому шахти складає 3615 тис. тонн. На підставі техніко-економічного аналізу виробничої діяльності підприємства нами було сформовано основні напрями технічного розвитку ОП „Шахта ім. О.Ф. Засядька”, якими є підтримка і розширення діючого фронту очисних робіт. Розробленим проектом для шахти передбачається реалізація інвестиційних заходів по введенню в експлуатацію одного комплексно-механізованого очисного забою для нової лави. Очисні забої передбачається обладнати новими високопродуктивними механізованими комплексами 3МКД-90. Склад і вартість механізованих комплексів 3МКД-90 наведені у табл.. 1. Вартість устаткування складе 15 млн грн. Упровадження даного комплексу, за розрахунками фахівців ОП „Шахта ім. О.Ф. Засядька”, дозволить отримати дохід у розмірі 3 млн грн щорічно. Термін Вісник Хмельницького національного університету 2010, № 6, T. 3

Економічні науки

реалізації проекту серпень 2010 р. – грудень 2010 р. Таблиця 1 Склад і вартість механізованого комплексу 3МКД-90 Найменування комплектуючих Од. вим. Кількість Комбайн вугільний 1ГШ-68 шт. 1 Механізована крепь 3КД-90 секц. 230 Скребковий конвеєр СП-301 з навісним устаткуванням м. 240 Перевантажувач КСП-2 шт. 1 Живильник ПК-1 шт. 1 Стрічковий конвеєр 2ЛПТ-1000 м. 1500 Стрічка транспортерна РТЛТВ-1500 м. 3000 Насос дільничний ЦНС-1 шт. 1 Комбайнова лебідка СПК шт. 1 Бур БУЕ-1 шт. 6 Маслостанція СНТ-32 шт. 1 Породонавантажувальна машина 2ПНД-2 шт. 1 Закладна установка 3ДО-03 шт. 1 Электрообладнання, АУК, АУС шт. 1 Кабельна продукція шт. 1 Разом:

Вартість, тис. грн. 430 9175 1560 170 150 800 1500 25 12 18 150 160 180 320 350 15000

Динаміка грошових потоків проекту введення нового комплексно-механізованого очисного забою на розроблювальному пласті, що була складена на основі рекомендацій робот [7; 8], представлена на рис. 1. 12000 9000 6000 3000 0 -3000 -6000 -9000

Дисконтований грошовий потік, тис. грн Витрати по проекту, тис. грн Очікувані грошові надходження, тис. грн

-12000 Рис. 1. Динаміка грошових потоків по роках реалізації інвестиційного проекту

Дані про необхідні інвестиції й одержаний прибуток від реалізації інвестиційного проекту по устаткуванню нового комплексно-механізованого забою результати розрахунку економічної ефективності інвестиційного проекту наведені в таблиці 2. Таблиця 2 Основні фінансові показники результатів реалізації інвестиційного проекту з підготовки нової лави на ОП „Шахта ім. О. Ф. Засядька” Показник Одиниця виміру Значення Величина інвестицій по проекту тис. грн. 15000 Вартість капіталу % 25 Чиста поточна вартість проекту тис. грн. 13200 Внутрішня норма окупності % 47,6 Індекс прибутковості частки одиниць 1,762 За результатами розрахунків видно, що інвестиційний проект ОП „Шахта ім. О.Ф. Засядька” введення нового комплексно-механізованого очисних вибою економічно ефективний. Рентабельність 26

Вісник Хмельницького національного університету 2010, № 6, T. 3

Економічні науки

Чиста поточна вартість проекту тис. грн.

інвестицій складе 40%. Термін окупності проекту складе 3,1 років. Щорічне надходження коштів від реалізації вугілля по проекту очікується у наступних обсягах: перший рік реалізації проекту – 6600; 2-й рік – 9700; 3-й рік – 11000; 4-й рік – 10400; 5-й рік – 9500; 6-й рік – 7000 тис. грн. Графік чистої поточної вартості інвестиційного проекту по введенню в експлуатацію нового очисного забою на шахті наведено на рис. 2. 35000 30000 25000 20000 15000 10000 5000

IRR

0 -5000 0

-10000 Ставка дисконтування, % Рис. 2. Графік чистої поточної вартості інвестиційного проекту

Висновки 1. Економіка України знаходиться зараз у стадії кризи, що обумовлює необхідність розробки науково обґрунтованої програми інвестиційного планування. 2. Для економіки України зараз необхідні розробки, що мають практичну спрямованість, але існуючі в даний час публікації по інвестиційній діяльності носять переважно загально теоретичний характер. 3. У більшості сучасних наукових розробок, присвячених аналізу ефективності інвестиційної стратегії розвитку вугледобувних підприємств, відсутні підходи до визначення реальних витрат і чистого доходу при реалізації проектів з підготовки і відпрацювання нових виробничих потужностей. Ці підходи досить складні, особливо у вугільному виробництві, і можуть істотно відрізнятися між собою залежно від характеру обраної стратегії інвестиційного розвитку підприємства. На нашу думку, таке положення склалося тому, що автори, як правило, вважають досить відомими методи розрахунку реальних витрат і результатів, пов'язаних з інвестиціями, у різних галузях і на конкретних підприємствах, що не відповідає дійсності. Наприклад, на вугільних підприємствах не можна використовувати як дохід порівняльний ефект, одержаний на робочих місцях. Необхідно виділити в загальному прибутку або зниженні збитків шахти частку, одержану саме за рахунок реалізації конкретного інвестиційного проекту. Уявляється, що тільки за рахунок таких коштів можна погашати кредити інвестора, оскільки дані інвестиції направляються на забезпечення конкретного плану видобутку вугілля. При цьому такі розрахунки методично досить трудомісткі, і менеджмент шахти ними в даний момент не володіє. 4. Видобуток вугілля є одним з пріоритетних видів економічної діяльності промислових регіонів України. Запропонований в роботі проект з підготовки нових виїмкових полів вугледобувного підприємства характеризує нові можливості роботи шахт малої виробничої потужності. Такі проекти характеризуються високим рівнем економічної ефективності і тому доцільні до практичної реалізації. Подальші розробки вчених економістів повинні бути спрямовані на пошук реальних заходів щодо залучення інвестиційних засобів в розвиток економічного потенціалу всіх вугледобувних підприємств. Література 1. Енергетична безпека України. Стратегія та механізми забезпечення / [Шевцов А., Земляний М., Дорошкевич А., Вербинський В. та ін.]. – Дніпропетровськ : Пороги, 2002. – С. 31-40. 2. Майдуков Г.А. Объем добычи угля в контексте энергосбережения // Г.А. Майдуков / Уголь Украины. –2009. –№ 1-2. – С. 15-19. 3. Белозерцев О.В. Оценка степени влияния внутренних и внешних факторов среды функционирования на результаты деятельности угледобывающих предприятий в условиях кризиса / О.В. Белозерцев // Вісник Східноукраїнського національного університету ім. Володимира Даля. – 2005. – № 2. – Ч. 2. – С. 19-27. 4. Харченко В.А. Аналіз показників, які визначають стан грошових потоків вугільних підприємств // В.А. Харченко / Уголь Украины. – 2008. – №3. – С. 14-18. Вісник Хмельницького національного університету 2010, № 6, T. 3

Економічні науки

5. Кияшко Ю.И. Об эффективности ввода в работу дополнительных проходческих и очистных забоев / Ю.И. Кияшко, А.В. Кириченко, В.В. Косарев // Уголь Украины. – 2006. – № 11. – С. 15-18. 6. Ахметзянов И.Р. Анализ инвестиций: методы оценки эффективности финансовых вложений / Ахметзянов И.Р. – М. : Эксмо, 2007. – 272 с. 7. Бондаренко Я.П. Удосконалення бюджетування на вугільних підприємствах шляхом упровадження трьохрівневої моделі / Я.П. Бондаренко // Економіка промисловості. – 2007. – № 3. – С. 173178. 8. Бримсон Д. Процессно-ориентированное бюджетирование. Внедрение нового инструмента управления стоимостью компании / Д. Бримсон, Д. Антос. – М. : Вершина, 2007. – 336 с. Надійшла 09.09.2010

УДК 658.5+699.8 О. Г. РАТУШНЯК Вінницький національний технічний університет

ОРГАНІЗАЦІЙНО-ЕКОНОМІЧНІ АСПЕКТИ РЕАЛІЗАЦІЇ ЕНЕРГОЗБЕРІГАЮЧИХ ПРОЕКТІВ У ЖИТЛОВОМУ БУДІВНИЦТВІ Розглянуто основні проблеми енергозбереження в житловому будівництві на державному, місцевому рівнях та на рівні населення. Запропоновано ряд заходів, які покращать ефективність реалізації енергозберігаючих проектів у житловому будівництві. The basic problems of energy-saving in housing building on state, local and at the population level are considered. The number of measures which will improve efficiency of energy-saving projects realization in housing building is offered. Ключові слова: проект, енергозбереження, будівництво, термомодернізація.

Вступ Проблема енергозбереження з кожним роком стає все більш актуальною. У 2009 р. подорожчали всі основні енергоресурси України. Значно збільшились ціни виробників на нафту та мазуту топкові важкі відповідно у 2,3 і 2,4 рази, бензин – на 59,3%, природний газ – на 8,3%, вугілля готове кам’яне – на 5,5 %, тарифи на електроенергію – на 0,7% [1]. Середні нарахування за житлово-комунальні послуги на одного власника особового рахунку у грудні 2009 р. порівняно з відповідним періодом 2008 р. збільшились на 11,9 % і з урахуванням електроенергії (з розрахунку 100 кВт•год) становили 406,1 грн. Населенням Украйни у 2009 р. за централізоване опалення та гаряче водопостачання було сплачено 8460992 тис. грн., або 32,9% за житловокомунальні послуги [1]. З кожним роком тарифи постійно будуть зростати, тому основним резервом зменшення коштів населення за комунальні послуги є впровадження проектів енергозбереження. Результати досліджень В Україні велику кількість складають будівлі перших масових серій забудови загальною площею 71,4 млн м2, що становить близько 20% від всієї загальної площі багатоквартирного житлового фонду. Такі будівлі не відповідають сучасним вимогам і не є енергоефективними. Для вирішення цих проблем в Україні в травні 1999 року було прийнято постанову Кабінету Міністрів № 820, якою затверджено Програму реконструкції житлових будинків масових серій. Крім того в Україні для забезпечення раціонального використання енергетичних ресурсів на обігрівання, забезпечення нормативних санітарно-гігієнічних параметрів мікроклімату приміщень, довговічності огороджувальних конструкцій під час експлуатації будинків і споруд було прийнято норми ДБН В.2.6 – 31:2006 «Конструкції будинків і споруд, теплова ізоляція будівель». Всі ці організаційні заходи не забезпечують широкого впровадження у практику енергозберігаючих проектів у будівництві [2]. Розроблено проект закону України «Про енергоефективність у житловому фонді України», який набуде дії з 1 січня 2012 року. Він передбачає забезпечення енергоефективного споживання паливно-енергетичних ресурсів у житловому фонді України, стимулювання власників житла щодо впровадження заходів з підвищення ефективності споживання паливно-енергетичних ресурсів. Особливе значення надається збільшенню частки відновлювальних джерел енергії, забезпеченню нормативного теплового режиму в багатоквартирних житлових будинках, а також на регулювання відносин з розробки, фінансування та виконання проектів термомодернізації існуючих житлових будинків усіх форм власності. Впровадження та дотримання усіх законопроектів з енергозбереження за прогнозами Енергосервісної програми «Екологічні системи» дасть можливість знизити споживання теплової енергії українськими будівлями до загальноприйнятого економічного класу (46-75 кВт. м2 на рік), дозволить знизити річне споживання природного газу приблизно на 65%, або на 15 мільярдів кубометрів. Це дозволить зменшити об’єм природного імпорту газу в Україну до некритичних величин, більше ніж на 30% і гарантованого здійснення теплозабезпечення країни за рахунок власного добування [3]. З врахуванням прогнозованого росту цін на природний газ в період 2010-2020 рр. до відмітки 1000 28

Вісник Хмельницького національного університету 2010, № 6, T. 3

Економічні науки

доларів за 1000 кубометрів, середня щорічна економія в розрахунку за імпорт газу в зазначеному періоді складе близько 8-10 мільярдів доларів (рис. 1) [3].

Тариф на теплову енергію, Гкал

Тариф на електроенергію, 1 кл. Ціна газу, долл

Рис. 1. Прогноз подорожчання природного газу і електроенергії для України

Для запровадження ефективної системи енергозберігаючих заходів у житлово-комунальному господарстві необхідно вирішити цілу низку організаційних й економічних проблем у комплексі та за участю всіх учасників проекту термомодернізації, що є складним питанням (табл. 1) [2]. Для забезпечення ефективної реалізації проектів енергозбереження у житловому будівництві, що обумовлені наявними проблемами (табл. 1), необхідно провести нраступні заходи: 1. Проведення енергетичного аудиту будівель, який дасть можливість визначити пріоритетні роботи: зовнішнє утеплення (дає змогу уникнути втрати до 25% тепла), ізоляція підлоги (10%) і даху (18%), заміна вікон (від 15 до 23%), ремонт тепломережі (10–25%), заміна старого опалювального котла [5]. 2. Розробка пілотного проекту термомедернізації будівель, які є найменш енергоефективними для окремого району міста за державні кошти та за рахунок довгострокового кредитування населення з боку держави під незначний відсоток. 3. Здійснення термомодернізації будівлі в цілому, а не окремої квартири, тому що це не дає відчутної ефективності реалізації проектів енергозбереження та встановлення лічильників теплової енергії на будівлі. 4. Проведення обов’язкову експертизу на стадії затвердження технічного завдання на реконструкцію і на стадії техніко-економічного обґрунтування проекту [6]. 5. Оформлення енергетичних паспортів на усі будівлі, які створюють житловий фонд. 6. Перевірка реалізованих проектів термомодернізації на наявність нормативних відхилень шляхом вимірювання тепловтрат протягом холодного періоду року. 7. Розробка технічних рекомендацій з експлуатації будинків, які пройшли термомодернізацію. 8. Проводити роз’яснювальну програму серед населення щодо актуальності впровадження проектів термомодернізації будівель через житлово-комунальні господарства. 9. Створення єдиного механізму державного контролю у сфері енергозбереження і енергоефективності, уникаючи дублювання функцій органів державного управління у цих сферах. 10. Вдосконалення нормативної бази та введення в дію стандартів енергоменеджменту ISO 50001 в промисловості та житлово-комунальному господарстві України. Впровадження запропонованих заходів для забезпечення реалізації проектів енергозбереження в будівництві дозволить за період 2010-2016 рр. стимулювати зниження споживання газу в системах теплозабезпечення ЖКГ України у 2 рази, а до 2020 року – зниження споживання природного газу в ЖКГ в 3 рази ці заходи дозволять також знизити темпи прогнозованого росту тарифів на опалення і гарячу воду в період до 2020 року в 3 рази [3]. Ряд із запропонованих заходів набули широкого вжитку в розвинутих країнах світу, так у Польщі з 1998 року діє закон «Про підтримку термомодернізаційних заходів». Згідно з цим законом держава в особі Міністерства охорони навколишнього середовища та його відомчих представництв на місцях зобов’язана допомогти квартирокористувачам, які бажають шляхом термомодернізації свого житла заощаджувати тепло. Крім того широко практикується об’єднання співвласників квартир для реалізації проектів енергозбереження, які передбачають зовнішнє утеплення стін, теплоізоляцію покрівель, заміну вікон, встановлення лічильників на опалення, воду, модернізацію теплових пунктів. Ефект енергозбереження від реалізації даних проектів складає 50 %. Вісник Хмельницького національного університету 2010, № 6, T. 3

Економічні науки

Таблиця 1 Проблеми впровадження проектів термомодернізації будівель Види інвесторів 1

Держава

Органи місцевого самовря-дування

Населення

Інші комерційні інвестори

Проблеми 2 1. Недостатня кількість бюджетних коштів (постійне недофінансування заходів щодо належного утримання та ремонту житлового фонду, його реконструкції та модернізації призвело до занедбаного стану практично 90 % житла в країні). 2. Недосконала нормативно-правова база. 3. Відсутність чітко визначених практичних механізмів проведення енергозберігаючої політики 4. Відсутність регулювання взаємовідносин власників приватизованих квартир, власників будинків, місцевих органів самоврядування стосовно організації та проведення термомодернізації об’єктів житлового фонду, не має даних о впливі вологи, яка накопичується в утеплювачі, розташованого з зовнішньої сторони стіни і захищеного від зовнішніх дій складом штукатурки, на характеристики теплоізоляційного матеріалу і всієї системи в цілому, відсутні рекомендації по експлуатації енергоефективних огороджуючих конструкцій [4]. 5. Технічні проблеми, а саме необхідність проведення енергоаудиту всієї будівлі та систем, вибір найдоцільнішої системи утеплення (утеплювача), виходячи з екологічних, економічних, теплотехнічних та естетичних міркувань, 6. Відсутність дієвого механізму іпотечного кредитування для реконструкції житлових будинків перших масових серій. 7. Наявність невизначеності повноважень виконавчих органів влади в частці забезпечення потрібного контролю за здійсненням енергозберігаючих проектів і заходів 8. Невисока правова і технічна підготовка значного числа фахівців всіх рівнів, які займаються питаннями енергозабезпечення та енергозбереження. 1. Відсутність реального фінансування із місцевих бюджетів робіт із реалізації регіональних програм, у першу чергу, проведення експериментальної реконструкції окремих житлових будинків. 2. Не відпрацьовано фінансово-інвестиційний механізм кредитування і залучення різних, у т. ч. нетрадиційних джерел фінансування. 3. Відсутність даних про енергетичну ефективність будівель, яку складають опірний житловий фонд 1. Недостатня проінформованість населення. 2. Малозабезпечені сім’ї. 3. Відсутність об’єднань співвласників багатоквартирного будинку. 1. Вкладання коштів у об’єкти з найменшими енерговитратами, тобто в отриманні максимального прибутку. 2. Забезпечення гарантій прибутковості проекту. 3. Відсутність оберненого зв’язку між закладеними в проекті сучасними рішеннями і їх енергоефективністю в експлуатації

Висновки 1. Реалізація енергозберігаючих проектів у житловому будівництві потребує значних капіталовкладень, що неможливо реалізувати без організаційно-економічної підтримки на державному рівні. 2. Впровадження енергозберігаючих проектів у житловому будівництві для існуючих будівель повинно базуватись на інноваційних технологіях термомодернізації з залученням коштів місцевих бюджетів, авансуванням за рахунок кредитів та коштів населення. 3. Реалізація енергозберігаючих проектів на місцевому рівні повинна передбачати створення при органах місцевого самоврядування структурних підрозділів з організаційно-економічного та технічного забезпечення реалізації проектів. Література 1. Веб-сайт Держкомстату України [Електронний ресурс] – Режим доступу : www.ukrsstat.gov.ua 2. Ратушняк О.Г. Управління змістом інноваційних проектів термомодернізації будівель : [монографія] / Ратушняк О.Г. – Вінниця : ВНТУ, 2010. – 128c. – ISBN 966-641-355-3. 3. В. Степаненко Значение закона «Об энергетической эффективности зданий» // ЭСКО «Экологические системы». [Електронний ресурс]. – Режим доступу : http://www.ecosys.com.ua/library/articles/list.htm. 4. Монастырев П.В. Проблемы термореновации и термомодернизации жилищного фонда Тамбовской области / Монастырев П.В., Клычников Р.Ю. [Електронний ресурс] – Режим доступу : http://civilengineering.net.ru/articles.php 5. Р. Кабачій Тепловий удар [Електронний ресурс]. – Режим доступу : http://www.ut.net.ua/art/167/0/2195. 6. Ратушняк Г.С. Управління енергозберігаючими проектами термореновації будівель / Г.С. Ратушняк, О.Г. Ратушняк. – Вінниця : УНІВЕРСУМ – Вінниця, 2009. – 130 с. Надійшла 12.09.2010

Вісник Хмельницького національного університету 2010, № 6, T. 3

Економічні науки

УДК 338.45 І. С. ГРАЩЕНКО, Л. М. ДЕЛІКАТНА Київський національний університет технологій та дизайну

СТРАТЕГІЯ ЗАБЕЗПЕЧЕННЯ ІННОВАЦІЙНО-ІНВЕСТИЦІЙНОГО РОЗВИТКУ ПІДПРИЄМСТВА В УМОВАХ НЕВИЗНАЧЕННОСТІ Стаття присвячена проблемам забезпечення стратегічного розвитку підприємств меблевої галузі на основі інноваційно-інвестиційної моделі ведення бізнесу. The article deals with the problems of strategic development of enterprises furniture industry based on innovationinvestment business model. Ключові слова: стратегічний розвиток, меблева галузь.

Вступ. Завершення структурної перебудови промисловості, розвиток її пріоритетних галузей, захист власного товаровиробника є відповідальним етапом при переході до ринкових умов господарювання. За цих умов підприємство виступає провідним суб’єктом господарювання, і для зміцнення конкурентних позицій йому не обійтися без якісних стратегій розвитку. Реалізація різноманітних стратегій можлива за умов якісного та логічного стратегічного управління. Максимально повну реалізацію потенційних можливостей підприємства в умовах обмеженості ресурсної бази можливо забезпечити при використанні в його діяльності стратегічного потенціалу, який є основою розробки будь-яких стратегій. Особливого значення набуває стратегія забезпечення інноваційно-інвестиційного розвитку та аналіз інструментів її реалізації. Метою дослідження є дослідження ринку та підприємств меблевої промисловості України, розробка пропозицій щодо розробки стратегії інноваційно-інвестиційного розвитку підприємства на базі синергетичного підходу та інструментарію забезпечення її ефективності в умовах невизначеності. Аналіз літературних джерел. Практика відповідних процедур, методів, дій та рішень щодо стратегічного управління широко застосовується за кордоном і підкріплена ґрунтовною теоретичною базою. Однак слід відмітити, що теорія стратегічного управління, яка розроблена західними вченими: І. Ансоффом, П.Ф. Друкером, Б. Карлофом, У. Кінгом, Д. Кліландом, А.Дж. Стріклендом, А.А.Томпсоном та іншими, – далеко не повною мірою відповідає сучасному економічному розвитку України. Це зумовлено тим, що теорія стратегічного управління більш направлені на реалізації в економічно стабільних промислово розвинутих країнах, для яких характерні відносна передбачуваність змін зовнішнього середовища і власних ресурсів, добре відпрацьоване законодавче поле, висока інформаційна забезпеченість фахівців, структурованість суспільства, адаптованість населення до ринкових відносин, його звичка виконувати правила гри та інше. Ці характерні риси не властиві країнам з перехідною економікою, тому використання вказаної теорії в повному обсязі неможливе. Через подолання непростих проблем зростання, що зумовлені кризовими явищами, Україна поступово входить до високо-конкурентного глобального середовища. Для виживання на зовнішньому ринку вітчизняним підприємствам вкрай необхідно вести активну інноваційну діяльність. Проблеми активізації інноваційної діяльності в промисловості вирішувалися у наукових роботах багатьох відомих вітчизняних і зарубіжних вчених-економістів, зокрема О. Алимова, І. Ансоффа, А. Гриньов, Х.-К. Вахрейна, В. Гриньової, О. Длугопольського, Д. Черваньова. Постановка завдання. Аналіз наукової літератури, яка присвячена формуванню стратегії інноваційно-інвестиційного розвитку, показав, що такий підхід як у теоретичному, так і в практичному аспектах практично не розглядався. Тому вирішення такого завдання дозволить здійснювати стратегічне управління з максимальним врахуванням внутрішніх можливостей підприємства та спрямоване на активізацію інноваційної діяльності. Це зумовлює актуальність досліджень, спрямованих на вирішення науково-практичного завдання з визначення необхідності запровадження інноваційно-інвестиційної моделі розвитку промислових підприємств та формування інструменту її забезпечення. Доцільність дослідження підприємств меблевої галузі зумовлена їх значним потенціалом і досить високою питомою вагою його в промисловості країни. Результати. В умовах ринкової економіки підприємства меблевої галузі, як і підприємства інших галузей, відчувають на собі її жорсткі удари. На вітчизняний ринок потрапляє аналогічний контрабандний та контрафактний товар. Однак, необхідно наголосити, що у вітчизняної економіки є конкурентоспроможна продукція вітчизняних промислових підприємств. Високоякісні м’які та корпусні меблі вже давно оцінили за кордоном. Сучасний період можна охарактеризувати як період накопичення загроз, тому доцільним є визначення особливостей як макро- так і мікросередовища, які мають значний вплив на діяльність підприємств меблевої галузі. Аналіз ринку меблів в Україні показав, що найбільш влучно охарактеризувати стан справ на сучасному українському ринку м’яких меблів допоможе словосполучення „спокійний розвиток”. Причому важливо, це справді розвиток, який видно неозброєним оком, судячи хоча б про кількість нових салонів Вісник Хмельницького національного університету 2010, № 6, T. 3

Економічні науки

м’яких меблів. Ще одна зовнішня ознака розвитку – поява нових виробників. Серед них присутні як новачки меблевої справи, так і відомі торговці, які вирішили збільшити ряди фабрикантів. За неповними даними Держкомстату (було враховано лише обсяги великих підприємств, з річним обсягом виготовлення продукції від 200 тис. дол. США.) у 2008 р. було виготовлено 274 480 крісел, 12 760 диванів та кушеток та майже 58 000 диванів-ліжок. За даними Мінпромполітики (рис.1), частка саме м’яких меблів складає домінуючі 30% від загального обсягу попиту на меблі для житлових приміщень. Подібні факти переконливо говорять на користь „інвестиційної” привабливості вітчизняного меблевого ринку.

Дитячі кімнати; 10% Спальні; 15% Корпусні меблі; 20%

Інші ; 5% М’які меблі; 30% Кухні; 20%

Рис. 1. Сегментування попиту на меблі для житлових приміщень. Узагальнено та побудовано авторами за [5]

Характеристика „спокійний” говорить про те, що за попередні роки спостерігалися неквапливі тенденції розвитку. Так, у 2007 р. обсяг ринку становив майже 67 млн доларів США (за роздрібними цінами) або приблизно 130-140 тисяч комплектів (диван плюс два крісла). Наприкінці 2008, за оцінками національних операторів, – вже 75 млн доларів США, що перевищує показник попереднього року на 12%. Рівень продажу м’яких меблів лишається стабільним протягом трьох років, що говорить про стійкість та стабільність попиту, змінюється лише співвідношення “вітчизняний/імпортний товар”. Оскільки стрімко розвивається збутова мережа українських виробників, розширився асортимент, підвищився професійний рівень торговців. Імпортерам недорогих меблів з кожним роком складніше конкурувати з реалізаторами вітчизняної продукції. Не виключено, що “під імпортерами” залишаться лише елітні меблі, які скоріше відносяться до предметів розкоші, ніж до предметів побуту. А в грошовому покажчику вони будуть забезпечувати не більше 5% від загального обсягу реалізації м’яких меблів на вітчизняному ринку [7]. Значним чином на закріплення позицій вітчизняних виробників м'яких меблів впливало держрегулювання, яке цілеспрямовано захищало інтереси внутрішніх операторів ринку. Так, наприклад, до січня 2000 р. пільгові ставки ввізного мита становили 40% митної вартості товару. Але згідно з постановою КМУ №40 від 15.01.2000 року ставки знижено до 25%, можливо, зважаючи на те, що позиції вітчизняних виробників вже досить міцні. На сьогоднішній день пільгова ставка становить 15% митної вартості, а повна – 30% ( табл. 1) [6] Таблиця 1 Імпорт та експорт меблів "Меблі м’які" у 2007 р. та 2008 р., тис. дол. США [5] Імпорт Країна

Експорт

Абсолютне відхилення, Абсолютне Країна 2007 р. 2008 р. тис. грн. відхилення, тис. грн. 105,4 -458,4 Казахстан 107,2 381,6 274,3 575,7 -267,0 Молдова 99,2 209,9 110,6 41,7 -99 Росія 4560,8 3299,1 -1261,7 666,1 506,4 Узбекистан 47,6 126,6 79,0 106,8 Латвія 31,1 148,0 116,9 47,3 -110,4 Литва 46,3 173,7 127,3 1721,6 -518,9 Германія 11,5 145,3 133,8

2007 р. 2008 р.

Росія 563,9 Італія 842,1 Германія 140,7 Польща 159,6 Португалія Франція 157,8 Всього 2240,5

До того ж, поряд із митними труднощами, у імпортерів виникає чимало турбот з приводу закупівлі товару. Головною причиною небажання формувати дилерські відносини для великих німецьких та італійських виробників є те, що український ринок перестає бути для них об’єктом перспективних економічних інтересів. Українські виробники м’яких меблів почали більш професійно та ґрунтовно підходити до питань щодо якості меблів та формування асортименту. Систематичні дослідження запитів споживачів надали можливість пропонувати власні оригінальні дизайнерські розробки. Офіційні дані Державної митної служби свідчать (табл. 1), що експортна діяльність українських виробників меблів ще знаходиться на досить посередньому рівні. Навіть не дивлячись на минулорічні успіхи в просуванні на зовнішній ринок крісел-ліжок (на суму майже у 4 млн доларів США), загальні обсяги експорту лишаються незначними. В основному меблева продукція постачається до Російської Федерації, в той час як невиразна 32

Вісник Хмельницького національного університету 2010, № 6, T. 3

Економічні науки

зовнішня діяльність спостерігається на інших європейських ринках [5, 6]. Динаміка експорту м’яких меблів у 2007-2008 рр. ще остаточно не сформована, але за попередніми даними фахівці стверджують, що загальний приріст обсягу експорту виріс на 6-8%, у порівнянні з періодом 2007 р. [5]. Звернувшись до цінової структури продажу попередніх періодів слід відзначити, що понад 60% складають меблі середнього цінового сегменту. Найбільшим попитом користуються розкладні дивани у ціновій позиції 1300-2000 грн. Також це можна пов'язати із рівнем розвитку роздрібної мережі, оскільки реалізовувати товар по середній ціні, на відміну від дешевої та елітної продукції, можна у будь-якому типі торговельної точки – на ринку, у магазині, фірмовому чи спеціалізованому. Меблевий бізнес має певні сезонні тенденції збуту, що не може не лишати відбиток на ритмічності продажу та відповідно на моделюванні маркетингової діяльності виробництва і збутових мереж. Так, сезон продажу м’яких меблів „відкривається” у вересні і триває до середини весни. Найбільш прибутковий період припадає на період листопад-січень. Перед Новим роком попит різко зростає і подекуди неможливо його своєчасно задовольнити – запропонувати товар у необхідному асортименті та необхідному обсязі. В такій ситуації дрібні виробники змушені перенести виконання замовлень на січень. Фінансово потужні компанії, в свою чергу, користуються такою ситуацією. Заздалегідь збільшивши обсяги складських запасів вони здатні задовольнити „спрагу” покупців. Восени попит на меблі поступово зменшується, а влітку майже відсутній. Тому рівень продажу в цей період зменшується на дві третини у порівнянні із зимою [5, 6]. Згідно з статистичними даними на сьогодні в України працюють майже 200 підприємств меблевої промисловості, що спеціалізуються саме на виготовленні м’яких меблів. І найбільшу питому вагу у виробництві меблевих виробів для сидіння і лежання займають Київська, Львівська, Донецька, Закарпатська, Черкаська, Дніпропетровська та Івано-Франківська області. Сьогодні крупним оператором на ринку вважається фірма, що реалізує не менше як 120 – 140 одиниць м'яких меблів на місяць. На українському ринку широко представлені меблі таких компаній, як „Алекс-мебель”, „Ліга-Нова”, „Валтис”, „Газда”, „Евро-мебель”, „КМК”, „Лагода”, „ЛВС”, „Леон”, „ЛІВС”, „Меркс”, „Мирт”, „Нагель-Фенстер”, „Партнер 2000”, „Прогресс”, „Проун”, „Экми”, „Эталон”, „Яворина” та ін. Тож ми можемо пишатися, що в Україні є підприємства з конкурентним технічним та технологічним рівнями, які постачають якісну продукцію на внутрішній та зовнішній ринки. Показник споживання товарів меблевої промисловості торік становив 343,5 грн, а за перше півріччя 2009 року — 101,3 [5]. Тому слід допомагати промисловим підприємствам, це вигідно не лише країні, а й кожному її громадянину, держава повинна підтримувати, створюючи умови для розвитку всіх промислових підприємств, незалежно від галузі. Стратегія реалiзацiї державної промислової політики полягає у створенні належних умов для розвитку промисловості на ринкових засадах з одночасним посиленням та активізацією інноваційно-інвестиційної діяльності як на рівні держави, так і на рівні конкретних підприємств. На думку авторів державна програма розвитку промислового сектору повинна передбачати вирішення такого кола завдань, а саме прискорення iнституцiйних перетворень та утвердження конкурентного середовища, забезпечення конкурентоспроможності промисловості через реалiзацiю її iнновацiйно-інвестиційної моделі розвитку, формування нових технологічних укладів, підтримку розвитку наукоємних виробництв, особливо на початкових етапах, прискорений розвиток внутрішнього та зовнішнього ринку при одночасному збільшенні обсягів експорту, в першу чергу, наукоємної продукції, структурну перебудову виробництва та стимулювання його запровадження інноваційно-інвестиційної моделі розвитку, приорітетність розвитку ресурсозберігаючих та соціально орієнтованих виробництв. Проблема інноваційного розвитку промислових підприємств тісно пов’язана з вибором стратегії розвитку країни, так як є її пріоритетним напрямком. Стратегічна інноваційна позиція організації визначається при сумісному розгляді внутрішнього і зовнішнього середовища, тобто інноваційного потенціалу і інноваційного клімату [3, 4]. Стратегія будь-якого підприємства має завжди зважати на надзвичайну динамічність ринків та змінність технологій, тобто не може реалізовуватися у статичній системі координат [1, 2]. В умовах нового часу конкуренти можуть швидко скопіювати ринкову поведінку, і ваша конкурентна перевага в кращому разі буде тимчасовою. В умовах підвищених ризиків підприємницької діяльності та високого рівня конкуренції на вітчизняних та світових ринках постає необхiднiсть застосування таких стратегій розвитку, що забезпечують реалізацію інноваційно-інвестиційної моделі розвитку підприємств: • стратегія оптимізації ресурсної бази підприємства; • стратегія “лiдерних технологiй”; • “проривна” стратегія. Характерними рисами стратегій забезпечення інноваційно-інвестиційної моделі розвитку є те, що кожна з цих стратегій – досягнення нового технологічного рівня; засобами реалiзацiї є безпосередня підтримка органів державної влади, ефективна кадрова політика. Реалiзацiя стратегії забезпечення інноваційно-інвестиційної моделі розвитку передбачає як поодиноке, так i комбіноване застосування стратегічного набору, що має здійснюватись на основі синергітичного підходу. В сучасних економічних дослідженнях все частіше використовується синергитичний підхід. Поняття «синергія» походить від латинського слова “synergos”, що означає співробітництво, спільно Вісник Хмельницького національного університету 2010, № 6, T. 3

Економічні науки

діючий, сприйняття. Наука синергетика або теорія самоорганізації досліджує закони та закономірності еволюцій будь-яких відкритих нерівномірних систем, основної рисою яких є нестійкість, нерівноважність та неленійність [4]. Синергія — стратегічна перевага, що виникає при зосередженні двох чи більше бізнесів у рамках однієї організації. Переваги ґрунтуються на ефекті спільних дій, який повинен бути вищим, ніж проста сума індивідуальних зусиль. Можливості використання методики синергетики стосовно зазначеної проблематики досліджень – перспективний напрям оновлення знань про розвиток складних економічних систем у вітчизняних умовах, досвід якого не перевищує одного-двох десятиріч. Діалогова першооснова синергетики дозволяє нам використати її апарат при дослідженні процесів використання усіх видів ресурсів. Тому застосування синергетичної методології безпосередньо до аналізу взаємозв'язку факторів інноваційних процесів є доречним. Застосування синергітичного підходу дозволяє врахувати під час визначення ефективності інноваційного розвитку додатковий, синергітичний ефект [2], який є ефектом взаємодії, цільової узгоджувальності й комплексності окремих заходів інноваційної діяльності, об’єктивно виникає в результаті будь-якої взаємодії простих елементів і посилюється, якщо така взаємодія заздлегідь спроектована. Результат реалізації інноваційних процесів споживається не їх безпосередніми ініціаторами, а й усім суспільством у вигляді технічного та соціального прогресу. На рівні окремого підприємства синегрія являє однострямовану дію всіх працівників разом з керівництвом, що може бути шляхом впровадження прогресивної ділової культури, нових форм і методів управління, організації виробництва, оплати праці. Синергетичний підхід дозволяє оцінити силу впливу факторів оточення на діяльність підприємства при формуванні стратегічних наборів шляхом побудови нейромережевої та економетричної моделі. Фундаментом стратегічного набору для підприємств меблевої галузі є активні стратегічні дії, які спираються на стратегічно-синергійні засади, основою яких є комплекс стратегій лідерів, стратегії наступу, стратегії розвитку та досліджень. Ключовими стратегіями є стратегії, які забезпечують швидке та адекватне реагування на ринкові зміни, а також доцільно включити антикризові стратегії. Застосування такого підходу дозволить використати наступні синергійні переваги: синергію продажів, виробничу, інформаційну, технологічну, кадрову синергії та антикризові стратегії. Враховуючи національну специфіку роботи підприємств меблевої промисловості України, визначили, що базовими в поточному стратегічному наборі є активні стратегічні дії, стратегіями яких є стратегії зростання та підтримки, стратегії диференціації, стратегія експорту. Підприємства, які балансують на межі банкрутства, використовують пакет антикризових стратегій. Висновки. У публікації виконано теоретичне узагальнення та запропоновано нове вирішення актуальної проблеми формування та реалізації механізму стратегічного забезпечення інноваційноінвестиційного розвитку підприємств меблевої галузі в умовах ринкової трансформації діяльності та підвищених ризиків в Україні. Результати дослідження дозволили сформувати такі висновки теоретичного та науково-практичного направлення. Запровадження системи стратегічного управління на засадах стратегії синергетичних змін є головним напрямом розвитку сучасної економіки. Запропонований підхід до формування сучасної методичної бази стратегічного управління забезпечує прискорення інноваційно-інноваційних процесів в сучасному світі економічно-виробничих систем, що обумовлює прагнення підприємств до запровадження та реалізації дієвого механізму підвищення конкурентоспроможності на вітчизняному та міжнародному ринках в сучасних умовах господарювання. Підприємства меблевої галузі здатні запроваджувати в практичну роботу методичні засади визначення стратегічних орієнтирів в умовах невизначеності, в основі яких покладено дослідження сили впливу синергійних змін і фактично створюють підґрунтя для забезпечення реалізації інноваційно-інвестиційної моделі розвитку підприємства. Для зменшення дії дестабілізаційних чинників і переходу на шлях динамічного розвитку, визначено стратегічних орієнтирів, одною з головних задач є перехід підприємств на сучасні моделі управління, а саме інноваційно-інвестиційну модель ведення бізнесу на основі синергітицного підходу, що забезпечують реалізацію механізму зниження ризиків та швидке адаптування її до ринкових умов. Література 1. Джейкобс Роберт В. Стратегические перемены в реальном времени / Джейкобс Роберт В. – М. : “Баланс-Клуб”, 2004. – 408 с. 2. Ігнатьєва І.А. Стратегічний менеджмент: теорія, методологія, практика : [монографія] / Ігнатьєва І.А. – К. : Знання України, 2005. 3. Санто Б. Инновация как средство экономического развития [пер.с венг.] / Санто Б. – М. : Прогресс, 1990.– 230 с. 4. Янсен Ф. Эпоха инноваций / Янсен Ф. – [пер.с англ.]. – М.: ИНФА-М, 2002 – 308с. 5. http://www.ukrstat.gov.ua/. 6. http://www.me.gov.ua. Надійшла 14.08.2010 34

Вісник Хмельницького національного університету 2010, № 6, T. 3

Економічні науки

УДК 330.352:338.46 Н. Л. КУСИК Одесский национальный университет им. И. И. Мечникова

ОБОСНОВАНИЕ ВЫДЕЛЕНИЯ КЛАСТЕРОВ В НЕПРОИЗВОДСТВЕННОМ ПОДСЕКТОРЕ СФЕРЫ СОЦИАЛЬНОГО ВОСПРОИЗВОДСТВА В статті наводиться теоретичне обґрунтування виділення кластерів в невиробничому підсекторі ССВ, враховуючи поняття соціальної організації, теорію кластерів, особливості послуг невиробничого підсектора ССВ СЕС з точки зору відшкодування витрат на їх надання і можливості поєднання ринкових і неринкових механізмів їх розподілу. Розглянуто поняття «економічний інститут» та його відмінності від поняття «економічна організація». Виявлені особливості одночасного використання понять «економічна організація» і «кластер», «соціальна організація» і «кластер». У невиробничому підсекторі ССВ СЕС умовно виділено три кластери. In the article a theoretical ground over of selection of clusters is brought in the unproductive subsector of sphere of social reproduction, taking into account the concept of social organization, theory of clusters, features of services of unproductive subsector of SSR SES from point of compensation of expenses on their providing and possibility of combination of market and unmarket mechanisms of their distributing. A concept «economic institute» and his differences is considered from a concept «economic organization». The features of the simultaneous use of concepts «economic organization» and «cluster», «social organization» and «cluster» are exposed. In the unproductive subsector of SSR SES three cluster is selected. Ключові слова: кластер, економічний інститут, економічно організація, соціально організація.

Введение. В непроизводственном подсекторе сферы социального воспроизводства (далее – ССВ) социально-экономической системы (далее – СЭС) складываются особые социально-экономические отношения, связанные с предоставлением специфических услуг. Услуга непроизводственного подсектора ССВ СЭС – это социальная нематериальная чистая услуга личного назначения, оказываемая субъектами непроизводственного подсектора ССВ, с целью поддержания непрерывного индивидуального воспроизводства «социо-человека» как основного способа воспроизводства человеческого капитала и как главного фактора развития социально-экономической системы. В основном это услуги образования и науки, здравоохранения, культуры и искусства. Особенность таких услуг состоит в том, что только совместное использование средств из различных источников позволит сделать процесс оказания таких услуг непрерывным, качественным и эффективным. При этом, источники возмещения затрат на эти услуги достаточно разнообразны, многоальтернативны и множественны - это и средства потребителей услуг, и бюджетные средства, и страховые фонды и фонды благотворительных организаций и т.д. В свою очередь, множественность источников возмещения затрат на услуги непроизводственного подсектора ССВ СЭС с одной стороны, предполагает присутствие не менее разнообразных институтоворганизаций, оказывающих такие услуги с другой стороны. Именно эффективное взаимосодействие между субъектами, оказывающими услуги в непроизводственном подсекторе ССВ СЭС и субъектами, потребляющими эти услуги, и позволяет достичь общего истинного результата – расширенного социального воспроизводства человеческого капитала, отражающего интересы всех членов общества, через непрерывное воспроизводство «социо–человека». В Украине ситуация выхода из глубокого и длительного трансформационного кризиса накладывает жесткие ограничения на реформирование институтов-организаций, оказывающих услуги в непроизводственном подсекторе ССВ СЭС. По мнению С. Шишкина [1, с. 30], политический фактор имеет решающее значение в этом реформировании: «В какой мере принимаемые решения об институтах в социальной сфере повлияют на властные возможности, которыми обладают субъекты принятия этих решении, — вот ключевой вопрос, от ответа на который зависят характер и судьба экономических нововведений в отраслях социального обслуживания». Не оспаривая этого тезиса, заметим, что за политическими решениями (в условиях демократии) скрываются соображения экономического, социального и психологического порядка. Постановка задачи (формулировка целей статьи). Целью статьи является теоретическое обоснование выделения кластеров в непроизводственном подсекторе сферы социального воспроизводства, учитывая понятие социальной организации, основные положения теории кластеров, особенности услуг непроизводственного подсектора ССВ СЭС с точки зрения возмещения затрат на их оказание и возможность сочетания рыночных и нерыночных механизмов их распределения. Выделение и последующее изучение кластеров непроизводственного подсектора ССВ даст возможность разработать как принципиальные универсальные основы построения механизма возмещения затрат на услуги непроизводственного подсектора ССВ СЭС в целом, так и выявить специфические особенности применения этого механизма в каждом конкретном кластере в частности. Результаты. С теоретической точки зрения ясно, что субъектами, оказывающими услуги в непроизводственном подсекторе ССВ СЭС как субъектами эффективного конкурентного рынка, могут быть только те институты-организации, которые стремятся максимизировать свои доходы. В этой связи следует специально остановиться на понятии «экономического института» и его отличии от понятия «экономической организации». Вісник Хмельницького національного університету 2010, № 6, T. 3

Економічні науки

Иногда понятие «экономический институт» трактуют расширенно [2, с. 50-64; 3, с. 220-221], как нечто относящееся к любым нормам и правилам, обеспечивающим достижение максимального результата при минимуме затрат. Однако это — принцип рациональности, относящийся к любой сфере деятельности. В условиях товарно-денежного хозяйства экономический институт выступает, как правило, как норма, которая регулирует отношения в сфере собственности, производства, распределения, обмена, использования блага, связанные с расходами и доходами в денежной форме. Что касается понятия «экономическая организация», то оно включает в себя совокупность взаимосвязанных экономических норм и правил, которую можно назвать «кластером». Данный «кластер» не имеет самостоятельного организационного оформления и является в этой сфере встроенной подсистемой. Термин «кластер» (от англ. cluster — пучок, скопление, концентрация) в научный обиход впервые ввел американский экономист Й.А. Шумпетер [4, с. 46-61] в рамках теории предпринимателей-новаторов, которые через кластеры инноваций (нововведений) распространяли достижения научно-технического прогресса. Согласно Й.А. Шумпетеру, кластер — это совокупность базисных инноваций, сконцентрированных на определенном отрезке времени и в определенном экономическом пространстве, причем как целостная система новых продуктов и технологий. В связи с одновременным использованием понятий «экономическая организация» и «кластер», особого внимания, на наш взгляд, заслуживает предлагаемая Ю. Ольсевич и В. Мазарчук [2, с. 50-64] классификация организаций, предполагающая их разделение на экономические, социальные, политические и идеологические. Данная классификация естественно не совпадает с официальной юридической классификацией, т.к. согласно положениям Бюджетного кодекса Украины, Хозяйственного кодекса Украины и Гражданского кодекса Украины [5; 6; 7], все юридические лица делятся на коммерческие и некоммерческие (непредпринимательские, неприбыльные) организации (в зависимости от того, является или нет извлечение прибыли основной целью их деятельности). При этом законодательно к некоммерческим организациям причисляются религиозные организации. А согласно авторской классификации Ю. Ольсевич и В. Мазарчука религиозные организации как таковые не могут быть отнесены к экономике, поскольку ведение их хозяйства подчинено не экономическим, а идеологическим институтам. Таким образом, под «экономической организацией» они понимают таковую, в которой «кластер» экономических норм и правил занимает доминирующее положение. Экономические организации в условиях товарно-денежного хозяйства всегда объективно ориентируются на то, чтобы их денежные доходы превышали расходы, т.е. на прибыль. Эта прибыль может расходоваться по-разному: полностью или частично распределяться между собственниками капитала, идти на повышение оплаты труда наёмного персонала, использоваться как инвестиции в капитал данной организации. Но в любом случае прибыль в денежной форме является доминирующим институтом экономической организации, а все другие нормы и правила должны быть подчинены этому институту. Под «социальной организацией» авторы классификации [2, с. 50-64] считают таковую, в которой «кластер» экономических норм и правил подчинен другому «кластеру» – совокупности социальных норм и правил. Это вовсе не значит, что экономические институты в рамках такой организации должны быть подавлены. Там, где они подавлены, расходы будут превышать доходы, а сама организация будет деградировать. Напротив, экономические нормы и правила поведения, направленные на экономию расходов и повышение доходов, должны в социальных организациях действовать в полную силу, но только и тех рамках, которые допускаются доминирующей совокупностью социальных норм и правил. Рассмотренная теория создает, на наш взгляд, достаточно широкие возможности для вариантов функционирования "встроенного" экономического "кластера" внутри социальной организации и, наоборот, "встроенного" социального "кластера" внутри экономической организации. Социальная организация может с экономической точки зрения быть прибыльной или бесприбыльной, ее капитал может принадлежать разным собственникам — государству, трудовому персоналу, частным лицам, корпорациям. Но, главное, ее социальные задачи должны быть четко и конкретно очерчены и должно быть гарантировано (законодательно, экономически, этически) их приоритетное место среди всех целей, которые может преследовать данная организация. Школа, университет, больница, театр по большому счёту не являются экономическими организациями. Но их можно превратить в таковые, поставив перед ними в качестве главной цели максимизацию доходов. Но тогда их роль в формировании и воспроизводстве человеческого капитала будет не только резко снижена, но и извращена. Возвращаясь к особенностям услуг непроизводственного подсектора ССВ СЭС с точки зрения возмещения затрат на их оказание, и учитывая возможность сочетания рыночных и нерыночных механизмов распределения таких услуг, можно предположить, что услуги непроизводственного подсектора ССВ СЭС могут быть: - услугами, получаемыми на условиях самофинансирования (личные средства физических и юридических лиц) - полностью платные услуги; - услугами, получаемыми на условиях кредитования (средства физических и юридических лиц) полностью платные услуги; - услугами, получаемыми на условиях финансирования из акционерного капитала (средства юридических лиц) – полностью или частично бесплатные (льготные) услуги; 36

Вісник Хмельницького національного університету 2010, № 6, T. 3

Економічні науки

- услугами, получаемыми на условиях безвозмездного, безвозвратного финансирования (средства государства) – полностью или частично бесплатные (льготные) услуги. Таким образом, при возмещении затрат на услуги непроизводственного подсектора ССВ СЭС, прослеживаются как минимум два противоречия: - с одной стороны, проблема обеспечения ресурсами затрат, необходимых для потребления услуг непроизводственного подсектора ССВ СЭС, юридическим или физическим лицам, а также государству; - с другой стороны, проблема получения ресурсов, достаточных для возмещения затрат на оказание соответствующего объёма качественных услуг непроизводственного подсектора ССВ СЭС, юридическими или физическими лицами, а так же государством. Другими словами, это две взаимосвязанные частные проблемы, касающиеся одного и того же общего явления – возмещения затрат на услуги непроизводственного подсектора ССВ СЭС в целом: - возмещение затрат субъектов, которые оказывают услуги в непроизводственном подсекторе ССВ СЭС; - возмещение затрат субъектов, которые потребляют услуги непроизводственного подсектора ССВ СЭС. В данном случае, «незримая» грань между социальной справедливостью и экономической эффективностью, на наш взгляд, достаточно очевидна. Особенно, если речь идёт о таких трёх основных классификационных видах услуг как: услуги образования и науки, услуги здравоохранения и услуги культуры и искусства. Таким образом, учитывая понятие социальной организации и теорию кластеров, можно предположить, что субъекты, которые оказывают услуги в непроизводственном подсекторе ССВ СЭС – это в основном социальные организации с доминантой одного их трёх видов услуг. Следовательно, в непроизводственном подсекторе ССВ СЭС условно можно выделить три кластера: - первый кластер — это совокупность социальных организаций, сконцентрированных в определенном социально-экономическом пространстве, которые на протяжении определённого времени оказывают комплекс образовательных услуг; - второй кластер — это совокупность социальных организаций, сконцентрированных в определенном социально-экономическом пространстве, которые на протяжении определённого времени оказывают комплекс услуг здравоохранения; - третий кластер — это совокупность социальных организаций, сконцентрированных в определенном социально-экономическом пространстве, которые на протяжении определённого времени оказывают комплекс культурных услуг. Экономическими институтами, которые могут быть "встроены'' в кластеры образования и науки, здравоохранения, культуры и искусства, на наш взгляд, могут быть: отношения собственности, методы ценообразования, виды и способы оплаты услуг, формы и системы оплата труда. Стандартизация трёх видов услуг непроизводственного подсектора ССВ СЭС, предоставляемых организациями трёх кластеров, дает основания для возможного подсчёта их реальной стоимости. Некоторые исследователи [8, с. 72; 9, с. 25; 10, с. 94] считают, что цены на "стандартные" услуги устанавливает государство на основе их "реальной стоимости". Однако вызывает сомнения сам термин "реальная стоимость", используемый по отношению к государству. Очевидно, что в настоящий момент, оплата труда, составляющая в непроизводственном подсекторе ССВ СЭС основную долю издержек, снижена и в среднем не достигает даже «реального» прожиточного минимума семьи. Это говорит о том, что цены и заработные платы в этих кластерах непроизводственного подсектора ССВ СЭС — это еще не устоявшиеся экономические институты. Многое зависит от того, насколько "реальные" цены могут обеспечить достойную заработную плату и насколько система заработной платы может, в свою очередь, стимулировать повышение эффективности труда в этом кластере. Выводы. В целом отечественные кластеры непроизводственного подсектора ССВ СЭС не являются рыночными, поскольку их услуги оплачиваются посредством законодательно закрепленного перераспределения доходов, а пользователи услуг получают их бесплатно. Тем не менее, превалирующие нерыночные методы распределения услуг непроизводственного подсектора ССВ СЭС допускают включение и рыночных методов распределения данных услуг, способных придать социальным организациям кластеров экономически стимулирующее содержание. Однако здесь возникает теоретический вопрос (имеющий и практическое значение): в той мере, в какой социальные организации, предоставляющие услуги непроизводственного подсектора ССВ СЭС, "врастают" в конкурентно-рыночные отношения, не теряют ли они социальный характер и не превращаются ли в разновидность рыночных, т.е. коммерческих организаций. Например, является ли частная клиника, частное учреждение образования или частный музей социальной организацией. Ведь здесь не доминируют те цели и стандарты, о которых говорилось выше. Ответ, на наш взгляд, зависит от того, в какой мере экономическая деятельность этих организаций подчинена социальным критериям, иначе говоря, насколько их услуги доступны достаточно широким слоям населения. Перспективы дальнейших научных разработок. Услуги непроизводственного подсектора ССВ СЭС как услуги социального характера достаточно разнообразны и негомогенны, имеют множество специфических качественных характерных особенностей, сложно описываются количественно, играют Вісник Хмельницького національного університету 2010, № 6, T. 3

Економічні науки

важную роль, как для отдельного индивида, так и для общества в целом. В этой связи актуальной остаётся проблема формирования такого экономически эффективного и социально справедливого механизма возмещения затрат на услуги непроизводственного подсектора ССВ СЭС, который бы позволил позитивно воздействовать на социальное воспроизводство человеческого капитала, отражал бы интересы всех членов общества через непрерывное воспроизводство «социо–человека». Услуги непроизводственного подсектора ССВ СЭС оказываются субъектами – социальными организациями, которые нами условно объединены в три кластера: организации образования и науки, организации здравоохранения, организации культуры и искусства. Для обоснования формирования соответствующего механизма возмещения затрат на услуги непроизводственного подсектора ССВ СЭС, необходимо выяснить общие черты, объединяющие социальные организации этих трёх кластеров, а так же выявить различия между ними. Литература 1. Шишкин С. Экономика социальной сферы / Шишкин С. – М. : ГУ – ВШЭ, 2003. – С. 30. 2. Ольсевич Ю. О специфике экономических институтов социальной сферы (теоретический аспект) / Ю. Ольсевич, В. Мазарчук // Вопросы экономики. – 2005. – № 5. – С. 50 - 64. 3. Вэриан Х.Р. Экономическая теория информационных технологий / Х.Р. Вэрихан // Социально – экономические проблемы информационного общества. – Сумы : Университетская книга, 2005. – С. 220 221. 4. Бузгалин А. Экономика: "периодическая система элементов" (к вопросу о структуризации и типологизации экономических систем) / А. Бузгалин, А. Колганов // Вопросы экономики. - 2001. - № 12. – С. 46 - 61. 5. Бюджетный кодекс Украины: по состоянию на 1 марта 2006 г.: серия «Законы Украины» / [отв. за выпуск С.В. Краплюк]. – Х. : ООО „Одиссей”, 2006. – 104 с. – (Справочное издание). 6. Хозяйственный кодекс Украины: по состоянию на 1 марта 2006 г.: серия «Законы Украины» / [отв. за выпуск С.В. Краплюк]. – Х. : ООО „Одиссей”, 2006. – 256 с. – (Справочное издание). 7. Гражданский кодекс Украины: по состоянию на 1 марта 2006 г.: серия «Законы Украины» / [отв. за выпуск С.В. Краплюк]. – Х. : ООО „Одиссей”, 2006. – 250 с. – (Справочное издание). 8. Софина Т.Н. Сфера услуг: трансформации в рыночной экономике : учеб. [для студ. высш. учеб. завед.] / Софина Т.Н. – СПб. : Питер, 1999. – 200 с. 9. Джабраилов С.З. Понятие, виды, значение и правовое регулирование торговли услугами в РФ / Джабраилов С.З. – М. : ИНИОН РАН, 1998. – 254 с. 10. Меньшикова Г.А. Услуга как социально-экономический феномен / Г.А. Меньшикова // Вестник Санкт – Петербургского университета. Серия "Экономика". – 1999. – № 1(6). – С. 94. Надійшла 29.08.2010

УДК 330.341.1 Л. К. ГЛІНЕНКО Національний університет «Львівська політехніка»

ОРГАНІЗАЦІЙНО-УПРАВЛІНСЬКА ПІДТРИМКА ІННОВАЦІЙНОГО РОЗВИТКУ На основі аналізу досвіду успішних зарубіжних компаній виявлені типові організаційно-управлінські інновації з підтримки інноваційного типу розвитку та обґрунтована доцільність впровадження таких інновацій на українських підприємствах. Most characteristic organizational innovations supporting the innovative development of successful foreign companies are investigated and proved to be worth of introduction at the Ukrainian enterprises. Ключові слова: інноваційний розвиток, організаційно-управлінські інновації, конкурентоспроможність підприємства.

Постановка проблеми у загальному вигляді. Стійке утримання конкурентоспроможності підприємства вимагає постійного оновлення пропозицій цінності, які воно надає ринкові. Необхідні для цього оновлення техніко-технологічні інновації потребують для свого впровадження перебудови всього механізму створення пропозиції цінності. Зміни у пропонованій цінності стають ефективнішими за умови постійних випереджаючих змін у організаційній структурі та системі управління організацією, що зумовлює актуальність дослідження досвіду та тенденцій розвитку успішних інновацій такого типу. Аналіз літературних джерел з даної тематики. Сучасна економічна теорія розглядає здатність організації до своєчасних змін як необхідну умову її виживання та стійкого розвитку. Цю здатність описують як «динамічні здібності» [1], які оцінюються через можливості до швидких адаптивних чи випереджаючих змін стосовно оточуючого середовища у напрямку, який забезпечує підтримання чи збільшення потенціалу розвитку організації. Постійність перебудови структури розглядається Е.Петігрю як ознака сучасного стану організацій [2]. Сучасна управлінська наука розглядає 5 основних моделей 38

Вісник Хмельницького національного університету 2010, № 6, T. 3

Економічні науки

Частка фірм, які впроваджували інновації, %

організаційних змін: модель запланованих змін К.Левіна; модель життєвого циклу Л.Грейнера; модель перерваної рівноваги; модель змін, що самі перебувають у розвитку, та модель саморозвитку організації [3]. Сучасна управлінська парадигма схиляється до двох останніх моделей, за якими основою успішного розвитку організації є забезпечення такого стану кожного окремого співробітника, корпоративних рутин, структури організації, системи управління та внутрішніх регламентів тощо, який забезпечував би адекватну швидку реакцію на зміну зовнішнього та внутрішнього середовища. Ці моделі корелюють з підходами до управління в межах концепції динамічних здібностей, чи динамічних можливостей [1], яка передбачає розвиток у організації здатності до змін шляхом розвитку здатності побачити нові можливості для розвитку, здатності забезпечити можливість їх реалізації зміною у внутрішніх процесах та структурі і здатності реалізувати ці можливості. В межах еволюційних теорій досліджуються закономірності перебудови системи організацій на різних етапах «співеволюції» технології та організації [4], проте прикладне значення цих висновків обмежується неможливістю співвіднести отримані закономірності з перетвореннями у межах конкретної організації у певний визначений проміжок часу. Мета дослідження. Метою даного дослідження було виявлення ефективних типів організаційноуправлінських інновацій та конкретних прийомів їх реалізації на сучасному етапі розвитку світової економіки шляхом аналізу досвіду провідних зарубіжних інноваційно активних компаній. Результати дослідження. Наявність організаційно-управлінських інновацій як невід’ємної складової діяльності інноваційних компаній підтверджується статистичними даними щодо інноваційного розвитку у світі. З 1998 р. Комітет Євросоюзу з питань науки та технології поряд з техніко-технологічними провадить облік стратегічних, організаційно-управлінських та маркетингових інновацій. За даними Євростату [5, c. 30], компанії, які впроваджували техніко-технологічні інновації, вдавалися до організаційно-управлінських інновацій у 2,5 рази частіше за інноваційно неактивні фірми. 60 50 40 30 20 10 0

39 23

Стратегія

38 14

Менеджмент

Організаційна структура

Маркетинг

Естетичні властивості

Об'єкт інновації Інноваційно активні фірми Інноваційно неактивні фірми Рис. 1. Впровадження «нетехнічних» інновацій підприємствами Євросоюзу, [5, c. 30 - 54]

Частка підприємств, %

При цьому у середньому по Євросоюзу загальна частка фірм, що впроваджують організаційноуправлінські інновації, протягом останнього десятиріччя становила в різні роки від 60 до 80 % [5, с. 29; 6]. Розподіл організаційно-управлінських інновацій за об’єктами інновацій на прикладі Ірландії, чиї показники за інноваційною активністю найближчі до середніх по Євросоюзу, наведено на рис. 2. Нові моделі та способи ведення бізнесу

70 60 50 40 30 20 10 0

Нові системи управління знаннями Нові методи організації праці на робочому місці Малі підприємства

Середні підприємства

Великі підприємства

Загалом

Нові методи організації стосунків з клієнтами та партнерами по бізнесу

Рис. 2. Типи організаційно-управлінських інновацій на підприємствах Євросоюзу, [7]

Перманентне оновлення управлінських підходів та організаційних структур стає «важливим кроком на шляху як до ефективного проектного управління інноваціями, так і до управління інноваційними проектами» [8]. Як наслідок, змінюється частка, вагомість та функції організаційно-управлінських інновацій в інноваційній стратегій організації (рис. 3). Організаційна структура, стилі та система управління, система Вісник Хмельницького національного університету 2010, № 6, T. 3

Економічні науки

управління знаннями, корпоративна культура виступають самостійними рівноправними об’єктами інновацій, які збільшують вартість чи зменшують ціну бізнесу.

Організаційна структура 7% Стратегія 9%

Система управління знаннями 4%

Організація праці, корпоративна культура 12%

Бізнес-моделі 14% Маркетингові 18%

Продуктові 29% Технологічні 7%

Рис. 3. Об’єкти інновацій, що найсильніше впливають на вартість бізнесу (розраховано за [9])

Розширення меж бізнес-системи підприємства, ускладнення та зміна характеру взаємодій з елементами бізнес-простору призводять до ефективності безпосереднього впровадження у практику побудови організаційних систем висновків та рекомендацій теорії складності. Згідно з цією теорією, найвищу ефективність, завдяки здатності до самоорганізації, посідають системи, що розвиваються на межі хаосу. У такому випадку завдання менеджерів полягає у побудові структур та управлінських систем, які б могли ефективно використати цю здатність до самоорганізації у практичній діяльності бізнес-структур [10, с. 505]). За результатами численних досліджень встановлено, що вирішенню цього завдання наступне: • Реконфігурування бізнес-системи організації відповідно до зміни конфігурації цінності, що досягається переходом до мультидивізіональних, проектних та матричних структур. Виникають організації, структура яких орієнтована на постійне виконання окремих тимчасових проектів (Project-based (PBO), або Project-managed (PMO) organizations [11]), тобто організації з перманентно проектною структурою. Таким організаціям притаманні зменшені внутрішні управлінські витрати, які скорочуються в міру наростання автономності та самокерованості проектних команд. «Уповноважені самоврядні робочі групи» починають розглядатися як «провідний елемент управлінської ієрархії» [8, с. 45], на основі якого будується вся організаційна структура. Розповсюдження самоврядності на організацію у цілому відбилося у створенні системи управління «бджолині стільники» компанії “AES” [10, с. 217], у структурі якої повністю відсутні функціональні підрозділи (окрім відділу управління фінансами), а виконання функціональних обов’язків здійснюється співробітниками на основі взаємної домовленості у кожний конкретний момент часу. У моделі «Т-подібного управління» [12] традиційна управлінська ієрархія поступається вільній циркуляції знань та інформації в організації, а роль керівництва зводиться до забезпечення узгодження та контролю за результатами діяльності окремих підрозділів. • Заміна у децентралізованих адаптивних структурах формальної стратегії набором простих та зрозумілих правил, які виконують роль евристично виявлених критеріїв прийняття стратегічних управлінських рішень [13]. Прикладами можуть слугувати [10, с. 505]: правило «поглинання» у інтеграційній стратегії компанії “Cisco”, згідно з яким поглинанню підлягають лише фірми, на яких працює менше 75 осіб, з яких 75% є інженерами; правило розміщення виробничих потужностей компанії “Intel” відповідно з валовим прибутком; формування місії через обмеження стратегічних альтернатив компанією “Austrian Airlines” («задоволення потреби пасажирів у переміщеннях на короткі відстані за цінами поїздок на автомобілях» [10, с. 60]); цільові настанови для структурних бізнес-одиниць на впровадження певного методу чи досягнення певного місця у галузі, типові для компанії “GE”, тощо. • Перетворення на неперервний процесу створення, реорганізації, злиття та ліквідації окремих організаційних підрозділів з метою розвитку ініціативи співробітників [10, с. 506]. За такого підходу структурні одиниці визначають лише частково, межі між ними проникливі (співробітники добровільно співпрацюють у кількох підрозділах, якщо цього вимагає реалізація нових ідей); бізнес-одиниці та окремі робітники вільно коеволюціонують в межах корпорації, стимульовані винагородами за індивідуальні результати діяльності. Прикладом успішного результату такої організації праці є породження більш ніж 150 нових видів товарів та послуг на базі мультфільму «Король Лев» у корпорації “Walt Disney Company”. Переорієнтація на структури, що досягають успіху синергетичним динамічним поєднанням внутрішніх та зовнішніх можливостей і ресурсів, призводить до рефокусування організаційної парадигми на координацію взамін співробітництва з виходом за межі унітарних структур. Прийняття за мету та критерій ефективності побудови організаційної структури її здатність забезпечити досягнення бізнес-системою унікальної переваги внаслідок використання різноманітних можливостей та ресурсів призвело до необхідності об’єднати в межах одної організації різні типи взаємодій, і, як наслідок, кілька типів організаційних структур для їх підтримання [10, с. 510]. Створюються і паралельно функціонують структури 40

Вісник Хмельницького національного університету 2010, № 6, T. 3

Економічні науки

різних типів для розв’язку різних задач: основна структура – для розв’язку базових задач «експлуатації знань» (постачання, виробництва, збуту, маркетингу тощо) та додаткова - для проведення досліджень та розробки нових продуктів, тобто для «створення знань». При цьому основна структура є більш формалізованою, а додаткова – більш гнучкою та неформальною; структури керуються різними правилами. Такими «паралельними структурами» з відмінними діловими регламентами є неформальні підрозділи компанії “3М”, які «контрабандно» розробляють нові продукти; ієрархічна структура груп якості у межах програми «Зіркова якість» компанії “Техасо”; «тренінгові сесії» за програмою «Розминка» компанії “General Electric”; міжпідроздільні багатофункціональні «команди прориву» компанії “Chevron” з пошуку способів зменшення витрат [10, с. 511] тощо. У провідних компаніях створюються спеціалізовані програми та структури для забезпечення неперервності та масовості залучення працівників до процесу розробки та впровадження інновацій, які функціонують паралельно з основною структурою (програма пропозицій “American Airlines”, кайзен-команди (групи безперервного удосконалення) корпорації “Dana”, венчурні інноваційні команди “Whirpool”, інкубатори ідей [15, с. 86 – 102], програми «Розминка» та «Зіркова якість» компанії “Texaco” та “GE” [10, c. 511] тощо), чи інтегруються у неї («каталізатори інновацій» Citygroup [15, с. 103 – 105]). Структури, у яких фокус зміщений на координацію, характеризуються тим, що координація досягається шляхом взаємного багатостороннього пристосування окремих елементів структури, ділові регламенти та посадові обов’язки у яких задані нежорстко. Як наслідок, один і той самий співробітник виконує багато організаційних ролей [10, с. 218] У міру зростання динамічності зовнішнього середовища посилюється суперечність між необхідністю все швидше та частіше змінювати свій бізнес, вносити корективи у бізнес-процеси, структуру і корпоративні рутини підтримуючої їх бізнес-системи та інертністю і складністю перебудови цих рутин і структури. Це протиріччя розв’язується прийомом місцевої якості зі створенням у межах структури локальних підрозділів з підвищеною адаптивністю, динамічністю структури та підтримуваних процесів. Такими підрозділами є «передові офіси» адаптивних організацій [14, с. 124] та «офіси з управління проектами» (Project-managed office (PMO)) [11]. Останні є організаційними структурами з підтримки узгодженості стану бізнесу та зовнішнього середовища через управління, відповідно до стратегії та ресурсів фірми, виконанням окремих обмежених за термінами проектів, які здійснюються відносно автономними крос-функціональними проектними командами. Як РМО, так і «адаптивні організації» вважаються видатними організаційно-управлінськими інноваціями [11], спрямованими на підтримку динамічного стратегічного управління [14, с. 124] . РМО розвиваються за двома напрямками – як окремий підрозділ у більш стабільних структурах та як зародок організаційної структури компанії, бізнес якої реалізується через управління окремими проектами аж до перетворення саме послуги з управління проектами у предмет бізнесу [16]. Виникає новий тип організацій, що «базуються на проектах» (Project-based organizations (PBO)) чи «орієнтовані на проекти» (Project-oriented organizations (POO)) [1], для яких кількість та стратегічна значущість проектів зростають, а проектна структура та тимчасовість проектів стають перманентним явищем. Впровадження нових бізнес-моделей та підтримуючих їх децентралізованих структур відбувається паралельно з інноваційними перетвореннями традиційних структур та стратегій. Так, багато провідних компаній світу продовжують як основні використовувати традиційні ієрархічні структури, надаючи їм адаптивності та гнучкості за рахунок побудови на основі напівавтономних модулів, вільно зв’язаних один з одним [10, с. 514]. Такі структури забезпечують об’єднання переваг тісного співробітництва (на рівні модулів – малих груп) та масштабу і великої маси ресурсів (на рівні структури у цілому). Модульну структуру на принципах синхронізації та стабілізації застосовує при розробці нових продуктів корпорація Microsoft. Як засіб підвищення адаптивності та гнучкості традиційних ієрархічних структур використовують скорочення ієрархічних рівнів, децентралізацію процесів прийняття рішень та перехід у системі контролю на персональну підзвітність. Такого типу перебудову, що супроводжувалася скороченням штатів та зміщенням акцентів з вертикальних на горизонтальні взаємодії, за прикладом Toyota, провели “Unilever, British Petroleum, General Electric” [10, с. 207]. Як засіб досягнення динамічної рівноваги між централізацією та децентралізацією застосовують періодичну зміну ступеня централізації / децентралізації у організаційно-управлінських системах. Оскільки централізовані та децентралізовані системи є альтернативними за своїми перевагами і недоліками, то компанії, залежно від власного стану та завдань, здійснюють перехід від одного типу структури до іншого. У 1994 – 1996-х рр. British Petroleum здійснила радикальну децентралізацію управлінської системи, а у 2002 р. повернулася до централізованої системи прийняття та контролю рішень. Такий тип періодичних структурних перетворень отримав назву «структурних коливань» і розглядається як засіб оптимізації співвідношення між централізацією та децентралізацією [10, с. 207]. Здатність до «перетворення знань у додаткову вартість», поряд з організаційною структурою та інформаційними системами, стає складовою організаційного капіталу підприємства, який є самостійним джерелом капіталізації та об’єктом купівлі-продажу. Ефективність організаційного капіталу визначається здатністю внутрішніх структур забезпечити синергетичне об’єднання виробничого, людського та споживацького потенціалу та адекватну адаптацію їх до постійних змін у зовнішньому середовищі без Вісник Хмельницького національного університету 2010, № 6, T. 3

Економічні науки

порушення узгодженості [17]. Пошук оптимальних шляхів динамічного інтегрування цих потенціалів є завданням стратегічного управління, яке розв’язується, в першу чергу, через зміни в організаційній структурі та системі рутин бізнес-системи, у т.ч. через формування, активізацію та налагодження керування індивідуальними інтелектуальними моделями у свідомості кожного співробітника організації [18, с. 179]. Це зумовлює вагомість інновацій у галузі корпоративної культури на рівні розробки, впровадження та рутинізації ефективних методів та процедур прийняття творчих рішень. Для підтримки розв’язання цієї задачі в структуру організацій доцільне введення структурних одиниць, які підтримують такі інновації стосовно як постійних підрозділів, так і тимчасових крос-функціональних команд. Прикладами таких одиниць є групи (відділи) з впровадження креативних методів та функціонально-вартісного аналізу у структурах провідних компаній світу, зокрема, Samsung, Hitachi, LG та інших [19]. Стосовно функції управління персоналом формування здібностей до зміни здійснюється за допомогою різних інструментів розвитку персоналу, зокрема, через впровадження коучингу і активізацію інформаційного обміну у компанії завдяки прозорості стосунків з керівництвом та створенню міжфункціональних комітетів і робочих груп тощо. Важливою тенденцією сучасної практики управління є розгляд співробітників компанії як ключового ресурсу конкурентоспроможності і довгострокового розвитку організації у слабо передбачуваному і складному середовищі. Значення даного ресурсу, так само як і складність управління ним посилюються в умовах підвищення мобільності робочої сили, появи «працівників знань», зростання в економіці частки інтелектуаломістких «виробництв» [3]. За даними досліджень Forbes, у корпоративній культурі всіх 50 компаній, які, за рейтингом FastCompany, увійшли до 50 найбільш інноваційних компаній світу, відбувся перехід від жорсткої офісної дисципліни, що не враховує інтереси працівника і його сім'ї, до гнучкого графіка і заохочення багатодітності, всілякого урахування індивідуальних потреб кожного співробітника [20]. Так, компанія Intel надає співробітникам на вибір різні режими роботи, у тому числі з урахуванням потреби опікуватися дітьми: плаваючий час початку і закінчення робочого дня, дистанційну роботу з дому, «стиснутий робочий тиждень» (людина, приміром, працює 4 дні по 10 годин) і навіть можливість розподіляти задану кількість робочого часу на свій розсуд. Apple та Microsoft також сприяють роботі вдома з телеприсутністю у офісі; аналогічні системи гнучких графіків діють у IBM та Nike. Значна увага приділяється врахуванню потреб сімей з дітьми: надавання співробітникові-батьку можливості працювати за індивідуальним графіком протягом перших місяців по народженню дитини (Nike); надання додаткових оплачуваних декретних відпусток та виплат працівницям з певним стажем роботи (Google, Intel); організація корпоративних дитячих садочків поблизу офісів з різноманітними графіками роботи (Google, Nike); спеціальні літні графіки роботи (Nike); додаткові виплати на непрацюючих членів родини (Intel). Висновки і рекомендації щодо подальших досліджень. Досвід успішних компаній світу свідчить, що підтримання інноваційного розвитку вимагає безперервного впровадження не лише технікотехнологічних, але й організаційно-управлінських інновацій. Дослідження доцільності впровадження виявлених типів інновацій на українських підприємствах з урахуваннях специфіки останніх дасть змогу конкретизувати рекомендації щодо організаційно-управлінської підтримки їх інноваційного розвитку. Література 1. Тис Д. Дж. Динамические способности фирмы и стратегическое управление / Тис Д. Дж., Пизано Г., Шуен Э. // Вестн. С.-Петерб. ун-та. Сер. Менеджмент. – 2003. – Вып. 4. – С. 133–185. 2. Pettigrew A. M. Innovative Forms of Organizing: Progress, Performance and Process // Innovative Forms of Organizing: International Perspectives. - London, UK: SAGE Publications Ltd, 2003. – Р. 331-351. 3. Андреева Т. Е. Управление персоналом в период изменений в российских компаниях: методики распространенные и результативные / Т.Е. Андреева. // Российский журнал менеджмента. – 2006. – Т. 4, № 2.– С. 25–48. 4. Massini S. The evolution of organizational routines among large Western and Japanese firms / Massini S., Lewin A., Numagami T., Pettigrew A. // Research Policy. – 2002. – Vol. 31, № 8-9. – Р. 1333-1348. 5. Innovation in Europe: Results for the EU, Iceland and Norway. – Data 1998–2001 // Eurostat: Luxemburg Office for Official Publications of the European Communities. – 2004. – 295р. 6. Parvan S. Quality in the focus of innovation / Parvan S. // Statistics in Focus. – 2009. - № 33. – P. 6. 7. Community Innovation Survey 2006-2008 First Findings // Fortfas Statistical Release. – 2009. – № 12 – P. 7. 8. Ступницький О. Інформаційні технології та корпоративне управління у ХХІ ст. / О. Ступницький // Економіка України. – 2005. – № 2. – С. 39–46. 9. Lidsky D. Fast Forward 2005 [Електронний ресурс] / Lidsky D. // Fastcompany Magazine. – 2004. – № 88 (November). – P. 69–96. – Режим доступу : www.fastcompany/magazine/88 10. Грант Р.М. Современный стратегический анализ / Грант Р.М. ; [пер. с англ. / под ред. В.Н. Фунтова]. – СПб. : Питер, 2008. – 560 с. 11. Hobbs B. The Project Management Office as an Organisational Innovation [Електронний ресурс] / 42

Вісник Хмельницького національного університету 2010, № 6, T. 3

Економічні науки

Hobbs B., Aubry M., Thuillier D. – Режим доступу : centrim.mis.brighton.ac.uk/events/irnop-2007/papers1/Hobbs%20et%20al.pdf/at_download/file 12. Hansen M. Introducing T-shaped managers: knowledge management’s next generation / Hansen M., Otinger B. // Harvard Business Review, Boston. – 2001. – Vol. 79. – № 3. – P. 107–116. 13. Эйзенхардт К. Стратегия как свод простых правил / К. Эйзенхардт, Д. Сулл ;[пер. с англ.] // Передовые подходы к стратегии бизнеса. – М. : Альпина Бизнес Букс, 2007. – С. 104–132. 14. Эллиот Т. Интегрированые бизнес-системы. Экспресс-курс / Т. Эллиот, Д. Герберт; [пер. с англ.]. – М. : ФАИР-ПРЕСС, 2005. – 272 с. 15. Такер Р.Б. Инновации как формула роста. Новое будуще ведущих компаний / Такер Роберт Б.; пер. с англ. – М.: Олимп-Бизнес, 2006. – 224 с. 16. Blindenbach-Driessen F. Innovation in project-based firms: The context dependency of success factors / Blindenbach-Driessen F., van den Ende J. // Research Policy. – 2006. – Vol. 35. – No. 4. – P. 545–561. 18. Клейнер Г.Б. Системно-интеграционная теория предприятия. и эволюционный подход [Електронний ресурс] : доклад на VI Международном Симпозиуме по эволюционной экономике, 23-24 сентября 2005 г. / Клейнер Г.Б. – Режим доступу : www.ephes.ru/archive/klei2005.pdf 19. Сенге П. Пятая дисциплина: искусство и практика самообучающейся организации / Сенге П. ; [пер. с англ.]. – М. : «Олимп-Бизнес», 1999. – 408 с. 20. Krasnoslobodtsev V. Applied TRIZ in High-Tech Industry [Електронний ресурс] / Krasnoslobodtsev V., Langevin R. – Режим доступу : www.triz-journal.com/archives/2006/08/2006-08.pdf. 21. Еремина М. Все для человека [Електронний ресурс] / Еремина М. – Режим доступу : www.forbesrussia.ru/karera/ofisnaya-zhizn/47724-vse-dlya-cheloveka. Надійшла 12.08.2010

УДК 330 Г. В. СКИБА Хмельницький національний університет

МЕХАНІЗМИ ТА МЕТОДИ ДЕРЖАВНОЇ ПІДТРИМКИ ІННОВАЦІЙНОЇ ДІЯЛЬНОСТІ ПІДПРИЄМСТВ УКРАЇНИ З УРАХУВАННЯМ ІНОЗЕМНОГО ДОСВІДУ Стаття присвячується аналізу інноваційної діяльності в Україні. Основна увага зосереджена на державній підтримці інноваційної діяльності. Запропоновано застосування фінансово-кредитних та податкових важелів. The article deals with the analysis of investment activity in Ukraine. The attention is concentrated on the state support of innovative activity. The application of financial credit and tax regulation has been proposed. Ключові слова: інноваційна діяльність, іноземні інвестиції, державна політика інноваційного розвитку.

В сучасних умовах жорсткої конкуренції на міжнародному рівні за технологічне лідерство перевагу отримують ті країни, економіка яких все більше базується на інноваціях та пов’язаних з ними нових технологіях. Тому на сучасному етапі розвитку, одним із пріоритетних завдань для вітчизняних підприємств є впровадження інновацій. Під впливом науково-технічного прогресу здійснюються глибинні зміни в структурі інновацій, що позначається на часі їх виникнення, методах реалізації й впровадження, а також в інтенсивності та якості змін, які вони створюють. Серед факторів, що мають найбільший вплив на рівень розвитку інноваційної діяльності, відносяться: наукові кадри, фінансування інноваційної діяльності, матеріально-технічна база, стан та умови інноваційної діяльності на підприємствах, ринок ліцензійної та сертифікованої продукції тощо. Інноваційна діяльність в Україні тривалий час розвивалась на засадах планових централізованих методів управління. Сьогодні майбутній шлях розвитку України виглядає як дилема: або вдасться створити конкурентоспроможну, високотехнологічну економіку, яка за рядом пріоритетних напрямків знайде своє достойне місце на світових ринках, або втрата цієї перспективи буде неминучою і входження України до розвинених країн світу стане неможливим. Тому перехід до дієвої державної політики інноваційного розвитку України є одними із першочергових завдань державного управління. Адже активний розвиток інноваційної діяльності можливий лише за активної державної підтримки. Аналіз останніх досліджень. Проблемні аспекти державної підтримки інноваційної діяльності досліджувалися такими вченими, як Л.Л. Антонюк, С. Боррас, Г.А. Краюхин, Б. Лундвалл, Б. Санто, Б. Твісс, Н.А. Фролова, І.М. Школа, Й. Шумпетер, М. Хучек. Значний внесок у розробку теорії інновацій, їхнього впливу на економічну ситуацію зробили І. Ансофф, В.П. Баранчеєв, Є.Г. Панченко, А.І. Панжар, П.Г. Перерва, Є.В. Редзюк, Е.О. Уткін та інші вчені. Основний матеріал дослідження. Державна політика розвинутих країн світу в інноваційноінвестиційній сфері включає методи прямого й непрямого стимулювання. Прямі методи державної Вісник Хмельницького національного університету 2010, № 6, T. 3

Економічні науки

підтримки бувають переважно двох форм: адміністративно-відомчої і програмно-цільової. Перша форма полягає у прямому дотаційному фінансуванні на підставі чинного законодавства. Наприклад, у США ухвалено закон про розвиток малих інноваційних фірм, який передбачав розширення дотацій малим підприємствам на дослідницькі проекти. Друга форма прямої державної підтримки інноваційної діяльності передбачає використання цільових програм. За цільовими програмами розвиваються контрактні і субпідрядні системи, технопаркові структури, венчурне підприємництво тощо. Непрямі методи спрямовані на створення сприятливого інноваційного клімату і стимулювання новаторства. До таких методів, передусім, належать податкові та кредитні пільги, страхування інноваційних ризиків. Наприклад, у Франції різноманітні пільги передбачено для акціонерних товариств. Зокрема, в перші два роки їх повністю звільнено від оподаткування, за третій рік оподаткуванню підлягає лише 25% доходу, у четвертий – 50, у п’ятий – 75% і, тільки починаючи з шостого року, оподатковують усі 100% доходу. Переваги непрямого державного податкового регулювання інноваційної активності полягають в об’єктивності критеріїв надання державної підтримки – здійснення відповідних видів робіт і запровадження у виробництво технологічних інновацій. Дієвими засобами державної фінансової політики стимулювання інноваційного бізнесу в зарубіжних країнах є реалізація державних цільових кредитних програм (ДКЦП), гарантування позик, надання субсидій та дотацій на цілі науково-технічного розвитку тощо. В Англії діє система конкурсної державної допомоги для найважливіших інвестиційних проектів вартістю не менше 0,5 млн фунтів стерлінгів. Можна навести чимало прикладів підтримки ДКЦП урядами багатьох інших країн. Ефективною формою фінансової допомоги інноваційному бізнесу в розвинутих країнах є гарантування державою позик. Зокрема, адміністрація малого бізнесу (АМБ) США 90% усієї фінансової допомоги надає у формі гарантованих позик (гарантія – до 90% суми позики, однак не більше 500 тис. дол.). Середній розмір гарантованих позик становить 175 тис. дол., а термін – близько восьми років (з фінансуванням капітального будівництва – до 20 років). Механізм забезпечення інноваційної діяльності є складною системою взаємопов’язаних структур, що займаються виробництвом і комерційним впровадженням наукових знань і технологій у межах національних кордонів, а також комплексу інститутів правового, фінансового та соціального характеру, що забезпечують інноваційні процеси, мають міцне національне коріння, традиції, політичні та культурні особливості. Провідним аспектом у даному відношенні є дослідження ефективності державного регулювання економікою, здатність уряду підтримувати кращі компанії, які уособлюють інвестиційну привабливість внутрішньої економіки, управляти ефективним розміщенням бізнесових структур та оптимальним використанням ресурсів. З позиції визначення ролі держави у становленні інноваційної системи, механізм забезпечення процесу створення та поширення інновацій має три обов’язкових складові: систему державної підтримки фундаментальних і прикладних досліджень; різноманітні форми та джерела фінансування; непряме стимулювання та підтримку досліджень, інноваційного підприємництва. Інноваційна діяльність у державі є одним із головних напрямів розширення та збільшення капітальних інвестицій, впровадження нових технологій на підприємствах на основі науково-технічного прогресу, що зумовлює регулювання розвитку економіки, істотне підвищення її ефективності. Сьогодні економічні умови спонукують докорінно переглянути технологічні, технічні, інноваційні та фінансові ресурси, систему оподаткування та процеси демонополізації. Перед українськими підприємствами постають питання відтворення основних фондів та виробничих потужностей (рис. 1).

Рис. 1. Інвестиції в основний капітал за 2007-2009 рр.

Вісник Хмельницького національного університету 2010, № 6, T. 3

Економічні науки

Кількість інвестицій в основний капітал за 2009 рік зменшилась порівняно з 2008 роком на 81304 млн грн. Причинами цього є економічні фактори – світова криза, обмеженість фінансових ресурсів підприємств у зв’язку з черговим підвищенням вартості проміжного споживання (енергозатрат, рівня заробітної плати), а також дія ефекту високої порівняльної бази. Однак обсяги прибутків, які отримують деякі види економічної діяльності, не дозволяють їм в повній мірі задовольняти власні потреби в інвестиційних ресурсах. Крім того, сфера інформатизації, дослідження і розробки отримують мінімальні кошти. Упродовж останніх років інноваційна активність вітчизняних промислових підприємств значно знизилася і спостерігається стійка тенденція подальшого спаду. Протягом 2007–2009 років кількість підприємств, що займалися інноваційною діяльністю, зменшилася, а їх частка в загальній кількості промислових підприємств скоротилася з 11,5 до 10,7% (табл. 1). Таблиця 1 Показники інноваційної діяльності промислових підприємств України у 2007–2009 рр. Показники 2007 2008 2009 Питома вага підприємств, що впроваджували інновації, % 11,5 10,8 10,7 Впроваджено нових технологічних процесів, од. 1419 1647 1893 у т.ч. маловідходні, ресурсозберігаючі 634 680 753 Освоєно виробництво нових видів продукції, найменувань, од. 2526 2446 2685 з них нові види техніки 881 758 641 Питома вага реалізованої інноваційної продукції в обсязі промислової, % 6,7 5,9 4,8 Аналізуючи стан інноваційної діяльності, а також обсяги й загальні тенденції її фінансування (табл. 2), можна зробити висновок про його нераціональну структуру за сучасних умов ринкових відносин у країні. Таблиця 2 Джерела фінансування технологічних інновацій

2007 10850,9

2008 11994,2

2009 7949,9

% до загального обсягу 2007 100%

7999,6 144,8 321,8 2384,7

7264,0 336,9 115,4 4277,9

5169,4 127,0 1512,9 1140,6

73,7 1,3 2,9 22,1

У фактичних цінах, млн грн. Загальна сума витрат У тому числі за рахунок коштів власних державного бюджету іноземних інвесторів інші джерела

2008

2009

60,6 2,8 0,9 35,7

65,0 1,7 19,0 14,3

Розглядаючи загальну суму витрат, які використовувалися для фінансування технологічних інновацій, ми спостерігали тенденцію до їх зменшення. В основному організації використовували власні кошти для фінансування технологій. Так, у 2009 році витрати становили 5169,4 млн грн, і цей показник є меншим порівняно з 2008 роком на 2094,6 млн грн і на 2830,2 млн грн у порівнянні з 2007 роком. Найчастіше власні фінансові кошти підприємства використовують для фінансування невеликих за обсягами робіт інноваційних проектів чи програм (наприклад, впровадження системи стандартів якості, модернізація деяких видів устаткування, модифікація продукції тощо). Проте режим самофінансування підприємствами інноваційних проектів внаслідок обмеженості вільних коштів гальмує перетікання капіталів у високоефективні сфери виробництва, стримує реструктуризацію промисловості на користь високотехнологічних виробництв, перешкоджає підвищенню конкурентоспроможності інноваційних підприємств. В теперішніх умовах слід прагнути до залучення іноземних джерел фінансування інноваційної діяльності, зокрема прямих іноземних інвестицій, міжнародної науково-технічної допомоги, міжнародних і національних наукових та венчурних фондів. Стабільність і ефективність державної підтримки інноваційної активності в Україні в довгостроковому періоді можна забезпечити лише за виконання низки умов, основними з яких є: - забезпечення зростання ВВП, обсягу виробництва, прибутку та рентабельності його галузей; - зміцнення самостійності підприємств щодо вирішення проблеми інноваційного розвитку, зростання частки їх власних коштів, спрямованих на впровадження інновацій у виробництво; - зниження частки бюджетних коштів у фінансуванні інноваційної діяльності за загальної тенденції збільшення бюджетних асигнувань на науку та інноваційну діяльність; - збільшення обсягу банківського та небанківського кредитування інноваційної діяльності; Вісник Хмельницького національного університету 2010, № 6, T. 3

Економічні науки

- розширення масштабів впровадження інноваційних досягнень шляхом зменшення податкового тиску на підприємства тощо. В сучасних економічних умовах об’єктивна обмеженість бюджетних ресурсів не дає змоги очікувати від держави вагомого збільшення фінансування науки. Тому сьогодні для України залишаються актуальними питання використання державою непрямих методів стимулювання інноваційної активності підприємницького сектору. Висновки. Модель інноваційного розвитку національної економіки є визначальним чинником прогресу суспільства та підвищення добробуту його членів. Цим зумовлена потреба державної підтримки інноваційної сфери як джерела економічного зростання і відродження національної культури, освіти та науки. Цілеспрямована політика держави у забезпеченні використання досягнень вітчизняної та світової науки і техніки дає змогу повніше задовольняти соціальні, економічні, культурні та інші потреби суспільства. Аналіз економічної ситуації, що сформувалась в Україні під час переходу до ринкової системи господарювання, а також досвід зарубіжних країн щодо державного регулювання інновацій дає змогу виробити певну стратегію формування моделі інноваційного розвитку нашої держави шляхом застосування фінансово-кредитних та податкових важелів. Успішний перехід економіки на шлях інноваційного розвитку потребує, передусім, посилення регулюючої ролі держави в цьому процесі. Сьогодні для України позитивний досвід економічно розвинутих країн у підтримці інноваційного розвитку повинен стати серйозним надбанням. Література 1. Про пріоритетні напрями інноваційної діяльності в Україні : закон України : [прийнято ВР 16 січня 2003 року № 433-IV] // Відомості Верховної Ради. – 2003. – № 13. 2. Інвестиційно-інноваційна діяльність: теорія, практика, досвід : [монографія / за ред. М.П. Денисенка, Л.І. Михайлової]. – Суми : Університетська книга, 2008. – 1050 с. 3. Космидайло, І.В. Проблеми інноваційного розвитку в Україні та шляхи їх вирішення / І.В. Космидайло // Актуальні проблеми економіки. – 2007. – № 2. – С. 20-27. 4. Ледян Т.О. Напрями вдосконалення системи управління інноваційною діяльністю промислових підприємств на державному рівні / Т.О. Ледян // Інвестиції : практика та досвід. – 2007. – № 23. – С. 10-12. 5. Лапечук П. Підтримка інноваційної діяльності. Досвід економічно розвинутих держав та України [Електронний ресурс] / Лапечук П. – Режим доступу : http://www.justinian.com.ua Надійшла 10.08.2010

УДК 330.341.1: 658.518.3 Л. П. ТЕЛЯЧА Хмельницький національний університет

МЕТОДОЛОГІЧНІ ПІДХОДИ ФОРМУВАННЯ АВТОМАТИЗОВАНИХ СИСТЕМ УПРАВЛІННЯ ІННОВАЦІЙНИМИ ПРОЕКТАМИ В УМОВАХ ВЕДЕННЯ МІЖНАРОДНОГО БІЗНЕСУ В статті розглянуто методологічні підходи до побудови іннформаційних систем автоматизації управління інноваційними проектами як основи конкурентоспроможності інноваційного підприємства в умовах ведення міжнародного бізнесу. Розглянуто новітні системи проектування та аналізу даних за інноваційними процесами. The article reviews the methodological approaches to building automation management systems innformatsiynyh innovative projects as the basis for the competitiveness of innovative enterprises in international business. Considered innovative system design and analysis of innovation processes. Ключові слова: автоматизована система управління, інноваційний проект, конкурентоспроможність, інформаційні системи, проектування та аналіз даних.

Постановка проблеми. Тенденції світової економічної і соціальної динаміки наочно підтверджують, що властивістю сучасного глобального розширеного відтворення є фактор науки та похідний від неї інноваційний фактор. Органічна присутність зазначених факторів є апріорною для економічного розвитку, що підтверджується ступенем розвитку ряду країн, в яких економічна динаміка має інноваційний характер. Зростання наукоємності економічної динаміки призводить до появи інноваційного науковотехнічного розвитку економіки, або так званого інноваційного типу економічної динаміки. Для інноваційного типу економічного розвитку характерною є ендогенна і постійна присутність фактору науки в відтворювальних процесах. Інноваційний тип розвитку передбачає використання інтелектуального багатства і характеризується високим рівнем розвитку освітнього сектору та секторів фундаментальної і, особливо, 46

Вісник Хмельницького національного університету 2010, № 6, T. 3

Економічні науки

прикладної науки, що ускладнює процеси управління інноваційними проектами. В цьому аспекті зазначимо, що управління сферою інноваційної діяльності характеризується специфікою, яка виходить із необхідності застосування нових чи нестандартних підходів, методів, технологій, адаптації здобутків наукових досліджень до розв’язання актуальних практичних завдань. Інноваційним проектам притаманна надмірність інформаційних масивів, яка витікає із необхідності не лише формального управління за параметрами його окремих стадій, але і проведення постійного моніторингу стабільного розвитку проекту на циклічно поновлюваній базі із виходом на ієрархічно вищі рівні інформаційних ресурсів. Вважаємо, що конструктивним вирішенням проблеми інформаційної надмірності є побудова інформаційних моделей і автоматизація проектування і виконання інноваційних проектів. Актуальність автоматизації управління інноваціями визначається необхідністю формалізації інтелектуальних ресурсів інноваційної діяльності і створення інструментальних засобів для управління інноваційними проектами. Аналіз останніх досліджень та публікацій. Теоретичні основи із управління інноваційною діяльністю та формування інноваційного механізму реалізації нововведень еволюціонували із дослідженнями таких вчених як П. Друкер, Б. Твісс, А. Дагаев, В. Колосов, К. Пузиня, П. Шеко та ін. Їхні здобутки створили певну парадигму інноваційної теорії, яка сприяє розумінню багатьох факторів економічної динаміки на основі ендогенної присутності в них науково-технічного прогресу (НТП) та створили методологічну базу управління інноваційними процесами. Однак інформатизація суспільства призвела до необхідності аверсного ускладнення формалізації знань про управління інноваціями з метою забезпечення ефекту реверсно-похідного спрощення самих процесів управління інноваційними проектами. Питання, присвячені проблемам збору і формалізації знань про управління проектами, системології і аналізу складних систем та розробці інформаційних систем для автоматизації бізнес-процесів висвітлюються в роботах В. Воропаєва, Р. Фатхутдінова, В. Буркова, С. Мелора, Д. Росса, В. Меллінга, Дж. Хаббарта, С. Колеснікова, Б. Фоміна, І. Тукеля та С. Голубєва. Основний матеріал дослідження. Аналіз зарубіжного і вітчизняного досвіду створення систем автоматизованого управління інноваційними проектами дозволяє зробити ряд висновків: - зарубіжні розробки базуються на методології CAD/CAM і CAPP, які мають високий потенціал адаптивності до процесів виробництва; - вітчизняні системи в основному повторюють проектні рішення зарубіжних прототипів, не зважаючи на вітчизняні особливості виробничого середовища; - зарубіжна практика автоматизації бізнес-процесів визначає інтегрованість процесів виробництва і методології автоматизації; - предметна область автоматизованого управління, незважаючи на певну теоретичну та методологічну розвиненість, є слабореалізованою в сфері реального промислового виробництва. Інформаційна модель управління інноваційними процесами покликана: - оптимізувати стратегічне управління організацією; - покращити оперативне управління інноваційними проектами; - вдосконалити управління витратами та фінансами проекту; - забезпечити вищу якість аналізу конкурентно-ринкової ситуації. Інформаційна модель автоматизації управління інноваціями має відповідати карті потоків інформаційних даних інноваційного проекту (рис. 1).

Замовник проекту

Постановка завдання

Дерево цілей

Визначення переліку робіт

Дерево робіт

План робіт Планування

Виконання робіт

Контроль

База даних інновацій

Оцінка виконаної роботи Виконаний проект

Ресурси

Рис. 1. Діаграма потоків даних інноваційного проекту

Створення інформаційної моделі та її реалізація передбачає вирішення двох блоків завдань: ▪ аналіз об’єкту і виявлення принципів і закономірностей дослідження; ▪ розробка структури даних (бази даних), що описує об’єкт. Вирішення зазначених завдань реалізується із використанням різних методологій і підходів. Вісник Хмельницького національного університету 2010, № 6, T. 3

Економічні науки

Залежно від того, за яким методом виконуються аналіз і проектування самої інформаційної моделі, прийнято виокремлювати такі методи її створення: а) структурно-орієнтовані; б) об'єктно-орієнтовані; в) процесно-орієнтовані. Одним із найбільш універсальних методів моделювання і автоматизації систем є об’єктноорієнтований підхід. Цей підхід базується на об'єктній декомпозиції предметної області, що подається у вигляді сукупності об'єктів, які взаємодіють між собою за допомогою передачі повідомлень. Об'єктноорієнтований підхід полягає в зображенні системи, що моделюється, у вигляді сукупності класів і об'єктів предметної області. Ієрархічний характер складної системи вибудовується з використанням ієрархії класів, а її функціонування розглядається як взаємодія об'єктів. Життєвий цикл такого підходу містить етапи аналізу вимог, проектування, еволюції (що об'єднує програмування, тестування і налагодження, а також комплектацію системи) і модифікації. Відомі об'єктно-орієнтовані методології базуються на інтегрованих моделях трьох типів: — об'єктній моделі, що показує ієрархію класів, які пов'язані спільністю структури й поведінки і відображають специфіку атрибутів та операцій кожного з них; — динамічній моделі, що відображає часові аспекти і послідовність операцій; — функціональній моделі, що описує потоки даних. У випадку необхідності виокремлення початкових стадій створення інформаційної моделі автоматизації управління проектами застосовуються структурно системний підхід та САSЕ технології. Структурний аналіз передбачає виконання описання складних об’єктів, що починається із загального огляду системи із наступною її деталізацією за ієрархічною побудовою з максимально можливою кількістю рівней. В цьому випадку найбільш застосовуваними є методології DFD (Data Flow Diagrams) і SADT (Structured Analysis & Design Technique). SADT застосовується для концептуального аналізу складних об’єктів та проблем як формалізований виклад, в основі якого лежить послідовне, узгоджене спрощення, розбиття на взаємопов’язані підсистеми. DFD мають високу гнучкість, що обумовлює можливість їх використання для детального опису систем. Ці дві методології реалізовані в інструменті функціонального моделювання BPwin, який забезпечує синергізм їх спільного використання. Новітнім інструментом підтримки життєвого циклу інформаційної системи є САSЕ технології, які визначаються як сукупність методологій аналізу, проектування, розробки і супроводу складних програмних систем, підтриману комплексом взаємопов'язаних засобів автоматизації. САSЕ – це ефективний інструментарій для системних аналітиків, розробників і програмістів для автоматизації процесу проектування. Основна мета САSЕ полягає в тому, щоб відокремити початкові етапи (аналіз і проектування) від подальших етапів розробки, а також не обтяжувати розробників усіма деталями середовища розробки і функціонування системи. З використанням САSЕ трансформуються всі етапи життєвого циклу інформаційної системи, при цьому найбільші зміни торкаються етапів аналізу і проектування. Серед технологій процесного проектування виділяються розробки компанії "IDS Scheer AG" (Німеччина) з системою програмних продуктів ARIS. Суттєвою для системи ARIS є можливість реального багатофункціонального підходу до автоматизації на основі виділення і опису процесів, проведення багатовимірного моделювання, що включає наступні аспекти: функціонально-вартісний аналіз, динамічний аналіз центрів витрат, аналіз інформаційних зв'язків і сутностей, аналіз вимог для виконуваних процедур, аналіз несуперечності моделей процесів, логічний аналіз помилок процесів і багато інших. Система зберігає стандартні процеси, має багаторівневу мережеву архітектуру і можливості масштабування. У системі також є спеціалізовані модулі для моніторингу бізнес-процесів, які дозволяють інтерпретувати дані з різних інформаційних систем. Фундаментальні НДР Прикладні НДР

База даних інновацій

Трансфер з іншої предметної області

Виконані інноваційні проекти Рис. 2. Формування бази даних інноваційних проектів

Вісник Хмельницького національного університету 2010, № 6, T. 3

Економічні науки

В базу даних інновацій заноситься інформація про існуючі інновації, незалежно від їх походження. Як відомо, в теорії інноватики виділяють два джерела походження бізнес-ідей проекту: перше – виявлення ідеї інновації в результатів фундаментальних та прикладних наукових досліджень із наступним її розвитком і комерціалізацією (інновація фізично реальна і вимагає лише комерціалізації); друге – замовлення проекту за визначеною тематикою, що потребує проведення необхідних НДДКР чи пошуку уже існуючої екзогенно відносно суб’єкта інновації (інновація гіпотетична і її лише необхідно знайти). Для спрощення системи пошуку та відбору релевантної інформації про проект необхідним є кодування інновацій. Кодування інновацій може бути укрупненим (з одним знаком для ознаки) та детальним (з двома і більше знаками для інновації). При укрупненому кодуванні код інновації буди мати 9 цифр (рис. 3). Місце для цифр коду інновації

Ознака класифікації інновації Підсистема системи менеджменту Вид ефекту Форма новації - інновації Частота застосування інновації Сфера застосування інновації Галузь народного господарства - інноватор Масштаб новизни інновації Стадія життєвого циклу товару Рівень новизни інновації Рис. 3. Схема кодування інновацій

Кодування інновації можливе як в рамках окремої країни, так і в світовому масштабі. Для цього лише потрібно додати код країни, галузі, фірми, що беруться із системи сертифікації. Вважаємо, що ідентифікування інновації на основі кодування може мати такі вузькі місця, як: - неможливість присвоєння декількох значень одній ознаці; - відсутність гнучкості у використанні кодів (зміна класифікатора може означати неможливість використання кодів на основі старого класифікатора); - складність автоматизованого аналізу. Використання бази даних для збереження інформації про інновації дозволяє відійти від жорсткого формування кодів та використовувати гнучкі прийоми ідентифікації інновацій. С. Голубєв пропонує формування бази даних інновацій в вигляді сукупності таблиць, які б містили ознаки класифікації, значення ознак, інновації та класифікацію інновацій. Така база даних інновацій дозволяє формувати уявлення про тип інновації на основі формування своєрідної матриці інноваційної карти. Складність самого інноаційного проекту із виділенням різних стадій проведення обумовлює необхідність застосування різних підходів та різних інформаційних систем до автоматизації кожної фази життєвого циклу проекту, що в кінцевому випадку підвищує ефективність вирішення проблеми в цілому. Використання відомих світовій практиці методів і засобів управління проектами дозволяє формалізувати та, за рахунок цього, понизити вплив суб'єктивних чинників при реалізації проекту та зводиться до виконання наступних функцій: – визначення цілей проекту і його детальне обґрунтування; – структуризація проекту із виділенням проміжних цілей і етапів проекту; – визначення необхідних обсягів фінансування із калькуляцією і аналізом необхідних затрат, з урахуванням можливих ризиків; – визначення термінів виконання проекту, розробка графіка реалізації проекту і необхідних для цього ресурсів; – автоматизоване проектування (конструкторське і технологічне) з видачею комплекту необхідної документації або вихідних даних для автоматизованої системи управління при використанні CAD/CAM систем); – контроль за ходом виконання проекту із автоматизованим формуванням необхідних звітів. Вісник Хмельницького національного університету 2010, № 6, T. 3

Економічні науки

Звичайно, що найбільш складною для формалізації і автоматизації є стадія розробки концепції чи висування ідеї інноваційного проекту. Як правило, ідея інноваційного проекту з'являється в результаті інтелектуального аналізу і узагальнення інформації, що відноситься до тематики майбутнього проекту. Алгоритм формування концепції проекту складається з чисельних асоціативних зв'язків між інформаційними блоками іноді абсолютно різного характеру (економічного, наукового, технічного, соціального і так далі), внаслідок чого трансформується суб'єктивне уявлення про перспективність того або іншого напряму розробки, яке потім може перейти в стадію усвідомленої ідеї. На стадії розробки концепції інноваційного проекту використовуються наступні основні методи: – методи визначення цілей проекту; – методи формалізації опису і аналізу шляхів досягнення цілей (дерево цілей, експертні системи, соціологічний аналіз і тому подібне); – методи концептуального проектування (формалізація опису предметної області і існуючих обмежень, вибір критеріїв оцінки кінцевої і проміжної мети проекту, аналіз альтернатив і тому подібне). Розвиток сучасних інформаційних технологій призвів до появи нового напряму генерації ідей для інноваційного проекту - Data Mining чи, так званого, інтелектуального аналізу даних. Це нова технологія інтелектуальної обробки даних (отримання нових знань з існуючих даних) з метою виявлення прихованих закономірностей у вигляді значущих особливостей, кореляцій, тенденцій і шаблонів. Сучасні системи отримання даних використовують засновані на методах штучного інтелекту засоби уявлення і інтерпретації, що і дозволяє знаходити розчинену в базах даних не очевидну, але доситьцінну інформацію. Фактично, процесі роботи система Data mining не відштовхується від наперед висунутих гіпотез, а пропонує їх сама на основі аналізу. Data Mining має невичерпні можливості для проведення наукових досліджень (генетики, хімії, медицини, нанотехніки і ін.) і є перспективною інформаційною системою для підтримки прийняття рішень на початкових стадіях інноваційних проектів. Висновки. Вибір тих чи інших методів і засобів управління проектами визначається, передусім, складністю і масштабністю самого інноваційного проекта. Однак, для кожного інноваційного проекту застосування методів і засобів автоматизації процесів управління проектами дозволяє не тільки досягти результатів проекту необхідної якості, але і економити кошти, час, інші ресурси, знижує ризик і підвищує надійність, оскільки допомагає: – визначити цілі проекту і провести його обґрунтування; – сформувати дерево цілей проекту (підцілі, основні етапи роботи та порядок їх здійснення); – визначити необхідні об'єми і джерела фінансування; – визначити терміни виконання проекту, скласти графік його реалізації, розрахувати необхідні ресурси; –провести калькуляцію і аналіз витрат; – планувати і управляти ризиками; – забезпечити контроль за ходом виконання проекту. Література 1. Голубев С.А. Информационная модель процесса выполнения проекта / С.А. Голубев, И.Л. Туккель // Вестник машиностроения. – 1999. – № 2. – С. 44-49. 2. Петренко А.І. Grid і інтелектуальна обробка даних Data Mining / Петренко А.І. // Системні дослідження і інформаціцйні технології. – К., 2008. – № 4 [Електронний ресурс]. – Режим доступу : http://grid.kpi.ua/files/DataMining.pd 3. Управление инновационными проектами : [учебное пособие]: в 2. Часть I. Методология управления инновационными проектами. / [Т.В. Александрова, С.А. Голубев, О.В. Колосова и др.]; под общ. ред. И.Л. Туккеля. – [2-е изд.]. СПб. – СПбГТУ, 1999. – 100 с. 4. Фатхутдинов Р.А. Инновационный менеджмент : [учебник] / Фатхутдинов Р.А. – М. : ЗАО «Бизнес, школа «Интел-Синтез». – 2000. – 624 с. Надійшла 29.08.2010

Вісник Хмельницького національного університету 2010, № 6, T. 3

Економічні науки

УДК 338.45:67:338.124.4 Л. Г. ОЛІЙНИК Хмельницький національний університет

СТРУКТУРА ОРГАНІЗАЦІЙНО-ЕКОНОМІЧНОГО МЕХАНІЗМУ СТИМУЛЮВАННЯ НАУКОВО-ТЕХНІЧНОГО РОЗВИТКУ ПІДПРИЄМСТВ ЛЕГКОЇ ПРОМИСЛОВОСТІ У статті проаналізовано сутність науково-технічного розвитку підприємств легкої промисловості, що функціонує в межах певного організаційно-економічного механізму. Виявлено основні проблеми та тенденції розвитку інноваційних процесів в Україні. Визначено першочергові заходи з удосконалення науково-технічної діяльності швейних підприємств. The article analyzes the nature of scientific and technical development of light industry enterprises, that operates within a specific organizational and economic mechanism. The main problems and trends in innovation processes in Ukraine are identified. The initial steps to improve scientific and technical enterprises of light industry are determined. Ключові слова: легка промисловість, науково-технічний розвиток, інноваційні процеси, організаційно-економічний механізм.

Постановка проблеми. Проблеми активізації науково-технічної діяльності, переходу на інноваційний шлях розвитку підприємств легкої промисловості залишаються як для керівників підприємств, так і країни загалом актуальними як у теоретичному, так і в практичному аспектах. Загальновідомо, що основне значення для забезпечення високого рівня конкурентоспроможності швейних підприємств мають виробництво високоякісної інноваційної продукції, вдосконалення існуючих і впровадження нових прогресивних технологій. Необхідною умовою ефективної реалізації науково-технічної діяльності є комплексний підхід до створення і функціонування організаційно-економічного механізму стимулювання науково-технічного розвитку підприємств легкої промисловості. Однак для підвищення ефективності роботи даного механізму потрібно збалансовувати структуру державного регулювання науково-технічної діяльності, а також вдосконалювати функціональні зв’язки між складовими даного механізму. Аналіз останніх досліджень і публікацій. Сучасний стан науково-технічної діяльності, а також шляхи стимулювання науково-технічного розвитку підприємств стали предметом активних наукових досліджень багатьох вітчизняних фахівців: А. Амоші, В. Александрової, В. Семиноженка, Я. Жаліло, Л. Антонюк, Ю. Бажала, О. Білоруса, П. Буненка, О. Волкова, В. Геєця, Б. Кияка, Д. Лук’яненка, Б. Маліцького, А. Поручника, Л. Федулової та інших [2; 5; 6; 7; 10; 11; 9]. Виділення невирішених раніше частин загальної проблеми. Незважаючи на ряд публікацій, присвячених стимулюванню науково-технічного розвитку, невирішеними залишаються проблеми формування сукупного організаційно-економічного механізму стимулювання науково-технічної діяльності для підприємств легкої промисловості. Формулювання цілей статті. Метою статті є формування та побудова організаційно-економічного механізму стимулювання науково-технічного розвитку підприємств легкої промисловості, визначення його особливостей, недоліків і переваг та розробка заходів щодо запровадження даного механізму на швейних підприємствах. Виклад основного матеріалу. Організаційно-економічний механізм стимулювання науковотехнічного розвитку підприємства можна визначити як взаємопов’язану сукупність економічних відносин, принципів, методів і форм заохочення до створення, промислового впровадження та комерціалізації нововведень. Слід зазначити, що організаційно-економічний механізм стимулювання науково-технічного розвитку є підсистемою традиційного організаційно-економічного механізму підприємства і певним чином реалізується через форми і методи управління всією його господарською діяльністю. В свою чергу, механізм стимулювання є сукупністю взаємопов`язаних елементів наступних систем: система стимулювання персоналу, система податків, система екологічного регулювання, система заохочення інвестицій в науковотехнічну діяльність, система кредитування. Виходячи з цього, для підприємств легкої промисловості сформуємо сукупний організаційно-економічний механізм стимулювання науково-технічного розвитку (ОЕМСНТР) (рис 1. ). Аналізуючи рис. 1, підкреслимо, що визначальною рисою механізму стимулювання науковотехнічної діяльності підприємств легкої промисловості є комплексне формування зацікавленості усіх учасників господарських відносин: працівників підприємства, що беруть безпосередню участь в реалізації інноваційних проектів, власників (приватних чи акціонерів) та інвесторів, що визначають можливість інвестицій в інноваційну діяльність, їх масштаб та характер. Стимулювання науково-технічної діяльності на підприємстві вимагає охоплення двох основних напрямів впливу: підвищення економічної віддачі науково-технічних розробок, адже у ринковій економіці важливий не сам по собі науково-технічний процес, а його фінансовий результат, що виражається у конкретних показниках ефективності: зростанні прибутку, зниженні витрат, підвищенні якості продукції тощо; стимулювання творчої активності працівників, створення умов для її розвитку. Вісник Хмельницького національного університету 2010, № 6, T. 3

Економічні науки

Рис. 1. Структура організаційно-економічного механізму стимулювання науково-технічного розвитку підприємств легкої промисловості

Визначальним елементом системи стимулювання науково-технічної діяльності працівників швейного підприємства є матеріальне стимулювання. Для того, щоб матеріальна зацікавленість стала дієвим стимулом активізації участі працівників у створенні та впровадженні інновацій, розмір винагороди має співвідноситись з результативністю інтелектуальної праці і тим самим стимулювати її [4, с.534]. Поряд із матеріальним стимулюванням активно використовуються нематеріальні стимули для активізації інноваційної діяльності працівників та підрозділів підприємства. Найпоширенішими з них є пільги, пов’язані з графіком роботи; цінні подарунки, грамоти, загальноорганізаційні заходи, що не стосуються безпосередньо роботи, так звані “винагороди-вдячності”, винагороди, пов’язані зі зміною статусу співробітника, зміною робочого місця тощо. Застосування системи “пакета послуг” дає працівнику можливість вибору із запропонованої сукупності винагород найбільш необхідних саме йому. Система кредитування є ще однією складовою організаційно-економічного механізму стимулювання НТР підприємств легкої промисловості. Проте вона має ряд недоліків. Виділимо головні з них. Виробничі підприємства, тим більше інноваційні, виключені зі сфери інтересів комерційних фінансових установ. Їх становище посилюється загальним курсом Національного банку України (НБУ) щодо кредитної політики виробничих підприємств: введені обмеження комерційним банкам на пріоритет їх кредитів, діє висока недиференційована ставка комерційним банкам по кредитах НБУ. В цих умовах вони зацікавлені в максимальній оборотності своїх коштів. У зв’язку з цим виробничі підприємства отримують кредити на вельми короткі строки під високі відсотки. Вони, таким чином, позбавлені можливості отримання довгострокових кредитів від комерційних банків. За таких умов підприємствам брати кредити економічно невигідно. Як відомо, у ринкових умовах підприємці припиняють інвестування при збігу грошової ставки (норми відсотка на ринку позикових капіталів) з натуральною відсотковою ставкою (мірою прибутковості на вкладений капітал) [1, c. 69]. Разом з тим, з метою ефективного функціонування системи кредитування для швейних підприємств, пропонуємо пошук механізму перетворення короткострокового грошового капіталу в довгостроковий. Для цього потрібна цілеспрямована політика зі створення механізму, коригування законодавчих актів з кредитування, які б зіграли роль первісного імпульсу в ланці ініціювання підприємців на інноваційне відтворення. Проте одним із найважливіших складових організаційно-економічного механізму стимулювання НТР підприємств легкої промисловості може бути стимулююча система оподаткування. Стимулювання науково-технічної діяльності потребує створення умов, у яких здійснення цієї діяльності буде вигідним. Ступінь вигідності може бути визначений за обсягом чистого прибутку, тобто прибутку, що залишається в розпорядженні підприємства після сплати податків. Це може бути досягнуто за допомогою зниження податкових платежів при збільшенні інноваційних та інвестиційних зусиль промислового підприємства. На наш погляд, було б логічним порівнювати розмір зниження податкових платежів з величиною витрат на НДДКР. Це зниження ми пропонуємо здійснювати за двома напрямами: зменшення поточних податкових платежів у момент здійснення витрат на НДДКР, а також за допомогою прискореної амортизації вартості НДДКР, патентів і ліцензій, що знаходяться на балансі підприємства. Зниження поточних податкових платежів рекомендується проводити пропорційно абсолютному збільшенню витрат на НДДКР із встановленням граничного розміру знижень податкових виплат. З цією метою видається доцільним установити часткові коефіцієнти стосовно приросту витрат на НДДКР для визначення розміру зменшення податкових платежів. Але оскільки базові величини витрат на НДДКР можуть бути дуже значними, варто визначити граничну частку зменшення податкових виплат [8, c. 84]. Ще однією складовою організаційно-економічного механізму стимулювання НТР підприємств легкої промисловості є ефективне екологічне регулювання. На сьогодні все більш актуальними постають 52

Вісник Хмельницького національного університету 2010, № 6, T. 3

Економічні науки

питання екологізації ведення господарської діяльності на підприємствах. Саме тому потребують додаткового дослідження питання державного стимулювання екологізації інноваційної діяльності через створення екологічних інновацій. Найбільш складним завданням щодо вирішення проблеми екологізації інноваційної діяльності є формування системного підходу, зокрема дослідження питання створення системи екологічних інновацій на підприємствах легкої промисловості. На підприємствах легкої промисловості застосування екологічно чистих технологій для виробництва товарів або ж використання екоматеріалів повинне відповідним чином стимулювати виробників даної галузі до створення екологічно орієнтованої продукції. Системний підхід щодо стимулювання створення екологічних інновацій завдяки синергетичному ефекту підвищив би загальну ефективність державного регулювання. На сьогодні важливим напрямом підвищення ефективності роботи підприємств легкої промисловості є активізація інвестиційно-інноваційної діяльності, головним завданням якої є використання результатів наукових досліджень і розробок на підприємствах галузі з метою виробництва конкурентоспроможної продукції задля її реалізації як на внутрішньому, так і на зовнішньому ринках [3, c. 98]. На жаль, для підприємств легкої промисловості практично не створені умови для ефективного здійснення інвестиційно-інноваційної діяльності. Перешкоди фінансового, політичного, правового характеру постають на шляху масової реалізації нововведень. Таким чином, стимулювання інвестиційної діяльності для легкої промисловості має включати: - застосування системи податків з диференціацією суб'єктів та об'єктів оподаткування, податкових ставок і пільг; - проведення кредитної та амортизаційної політики, в тому числі завдяки прискоренню амортизації основних фондів; - надання фінансової допомоги у вигляді дотацій, субсидій, субвенцій; - впровадження державних норм і стандартів та їх нормативне регулювання; - вжиття антимонопольних заходів щодо стимулювання інноваційної політики; - проведення ефективної політики ціноутворення для розвитку інновацій. Висновки. Таким чином, від збалансованої та ефективної роботи складових організаційноекономічного механізму стимулювання науково-технічного розвитку підприємств легкої промисловості багато в чому залежить власне науково-технічний розвиток України. На теперішній час можна констатувати, що засади для успішної реалізації державного науково-технічного розвитку в Україні уже є створеними, організаційно-економічний механізм державного регулювання інноваційної діяльності сформований, однак подальшого удосконалення потребують всі складові даного механізму. Література 1. Экономический механизм управления развитием промышленных предприятий / [И.А. Алексеев, Л.П. Белонога, В.И. Михайловский, С.В. Паранчук]. – Львов : Світ, 1991. – 156 с. 2. Геєць В. М. Інноваційні перспективи України / В. М. Геєць, В. П. Семиноженко. – Харків : Константа, 2006. – 272 с. 3. Гончаренко Т.П. Научно-технический потенциал предприятия // Потенциал инновационного развития предприятия : [монография / под ред. Козьменко С.Н.]. – Сумы : Деловые перспективы, 2005. – 226 с. 4. Економіка й організація інноваційної діяльності : підручник / [О.І. Волков, М.П. Денисенко, А.П. Гречан та ін.] ; під ред. О.І. Волкова, М.П. Денисенка. – К. : ВД “Професіонал”, 2004. – 960 с. 5. Інноваційний розвиток промисловості України / [під ред. О. І. Волкова і М. П. Денисенка]. – К. : КНТ, 2006. – 648 с. 6. Інноваційні ресурси господарського розвитку : [монографія / за ред. В. П. Мельника]. – К. : Об’єднаний інститут економіки НАНУ, 2005. – 363 с. 7. Інноваційна модель економіки: правові та методологічні засади проведення експертизи інноваційних проектів / монографія. [Онишко С. В., Єгоров С. О., Черненко Ю. М. та ін.] ; за ред. Ю. П. Доценка:– К. : МП “Леся”, 2006. – 196 с. 8. Кульман А. Экономические механизмы / А. Кульман ; [пер. с фр. / общ. ред. Н.И. Хрусталевой]. – М. : Прогресс, 1993. – 192 с. 9. Федулова Л.І. Оцінка законодавства України з питань стимулювання інноваційної діяльності / Л. І. Федулова, М. С. Данько, Г. М. Кордонець // Проблеми науки. – 2006. – № 10. – С. 35-43. 10. Попович О. С. Науково-технологічна та інноваційна політика: основні механізми формування та реалізації / [під ред. Б. А. Каліцького]. – К. : Фенікс, 2005. – 248 с. 11. Промисловий потенціал України: проблеми та перспективи структурних трансформацій / [відп. ред. Ю. В. Кіндзерський]. – К. : Ін-т екон. та прогноз. НАН України, 2007. – 408 с. Надійшла 29.08.2010 Вісник Хмельницького національного університету 2010, № 6, T. 3

Економічні науки

УДК 331.101 С. В. СТРЕХОВА Хмельницький національний університет

ПРОБЛЕМИ ВПРОВАДЖЕННЯ ІННОВАЦІЙНИХ ТЕХНОЛОГІЙ В УПРАВЛІННЯ ПЕРСОНАЛОМ ПІДПРИЄМСТВА В статті розглянуті питання щодо системи управління персоналом з точки зору інновацій, особливостей інноваційного процесу та управлінських нововведень, проблем розробки методологічних підходів і механізмів впровадження інноваційних технологій в управління персоналом підприємства In the article the considered questions are in relation to control system by a personnel from point of innovations, features of innovative process and administrative innovations, problems of development of methodological approaches and mechanisms of introduction of innovative technologies in the management of enterprise a personnel Ключові слова. персонал, управління персоналом, система управління персоналом, стратегія підприємства, людський ресурс, конфліктна ситуація, інновація, інноваційний потенціал, інноваційні технології.

Актуальність. Зміна, вдосконалення системи управління персоналом являє собою складний процес, що вимагає врахування багатьох змінних. При цьому саму зміну системи управління персоналом доцільно розглянути з погляду інновації. Для цього потрібно розглянути інновацію взагалі й особливості інноваційного процесу. Діяльнсть підприємств та установ показує, що нововведенняб, які реалізуються, дуже часто несприймаються персоналом, не відбувається активізвції творчих здібностей, персонал активно опирається змінам, що проводяться. Це відбувається в силу того, що система управління персоналом підприємства часто змінюється без попереднього аналізу її роботи, без наукового обґрунтування й розуміння необхідності яких-небудь змін. Для того щоб зміни в системі управління персоналом були дійсно ефективні, необхідно розглядати систему управління персоналом з погляду інновації. Аналіз останніх досліджень. Всестороннє наукове вивчення проблем впровадження інноваційних технологій в управління персоналом підприємства активно проводяться такими науковцями як Балабанов І.Т., Бичін В.Б., Гунін В.Н., Дрохва В.В., Куцевол В., Макарова Є.В., Оголева Л.Н., Половинко В.С., Потемкин В.К., Санто Б. та іншими. Постановка проблеми. Хоча вчені розглядають проблеми впровадження інноваційних технологій в управління персоналом підприємства у вітчизняній науці, означена наукова тематика є перспективною для подальших розробок, оскільки досі недостатньо уваги приділяється теоретичним та методологічним основам впровадження інноваційних технологій в управління персоналом підприємства. З огляду на це, особливої гостроти набуває проблема розробки методологічних підходів і механізмів впровадження інноваційних технологій в управління персоналом підприємства. Найбільш ефективний розвиток економіки підприємства відбувається еволюційно через якісні зміни продукції, що випускається або управлінських процесів. Основним носієм нових конкурентоспроможних цілей, розв’язання нестандартних задач або нових способів вирішення стандарнтних задач є персонал організації. Персонал є невід'ємною частиною будь-якої організації, тому що будь-яка організація являє собою взаємодію людей, об'єднаних загальними цілями [5]. Персонал організації – це сукупність фізичних осіб, які знаходяться в зв’язках з організацією як юридичною особою, що регулюються договором найму. Це можуть бути не тільки наймані працівники, але й фізичні особи – власники і співвласники організації, якщо вони, крім частини доходу, отримують відповідну оплату за працю. З практичної точки зору персонал організації являє собою важливий ресурс підприємства, ефективна реалізація потенціалу якого потребує спеціальних рішень залежно від особливостей певних виробничих завдань. Персонал організації як соціальна система формується, видозмінюється та розвивається згідно з цілями організації. Управління персоналом являє собою комплексну систему, елементами якої є напрями, етапи, принципи, види і форми кадрової роботи. Основними напрямками є набір і збереження персоналу, його професійне навчання і розвиток, оцінка діяльності кожного працівника з точки зору реалізації цілей організації, що дає можливість скорегувати його поведінку Планування, формування, перерозподіл, і раціональне використання людських ресурсів є основним змістом управління персоналом [2, с.16]. Політика управління персоналом – це система цілей, принципів і форм, що випливають із них, методів, критеріїв роботи з персоналом. Обрана стратегія реалізується за допомогою політики управління персоналом. Концепція управління персоналом містить базові принципи управління і його загальну спрямованість, її положення унікальні в окремо взятій організації, але, проте, зміст управління персоналом містить у собі елементи, які є загальними. 54

Вісник Хмельницького національного університету 2010, № 6, T. 3

Економічні науки

Зміст управління персоналом включає: - визначення потреби в кадрах з урахуванням стратегії розвитку підприємства; - формування чисельного і якісного складу кадрів (набір, відбір і розміщення персоналу); - кадрову політику; - систему загальної й професійної підготовки кадрів; - адаптацію працівників на підприємстві; - оплату й стимулювання праці; - оцінку діяльності й атестацію кадрів; - систему розвитку кадрів; - формування кадрового резерву; - організаційну культуру підприємства [2; 5]. Завдання системи управління персоналом – це самостійні, функціонально визначені процеси управління, цільова направленість яких детермінована соціальною стратегією, що є складовою частиною основної стратегії підприємства. До основних завдань системи управління персоналом можна віднести: - допомогу організації в досягненні її цілей; - забезпечення організації кваліфікованими і зацікавленими співробітниками; - ефективне використання майстерності та здібностей персоналу; - удосконалення мотиваційної системи; - підвищення рівня задоволеності працею всіх категорій персоналу; - розвиток і підтримка на високому рівні системи підвищення кваліфікації персоналу та професійної освіти; - зберігання сприятливого морального клімату; - управління внутрішньо організаційним рухом персоналу до взаємної вигоди співробітників і організації, суспільства; - планування кар’єри – просування по службі; - вплив на творчу активність персоналу, допомога в реалізації інноваційних планів організаці; - удосконалення методів оцінки діяльності персоналу та атестація управлінського і виробничого персоналу, зв’язок управлінського персоналу з усіма співробітниками; - забезпечення високого рівня життя, що робить бажаною роботу в певній організації. Останнім часом на підприємствах особлива увага приділяється організації системи й процесу управління персоналом. Внаслідок цього багато підприємств починають перебудовувати існуючі системи управління персоналом. Початковим в понятті іноваваційної діяльності є іновація, під якою розуміють керовані зміни у виробничо-технічній, економічній, екологічній, та соціальних сферах підприємства, які відчуваються під впливом і завдяки введенню нових ідей, зразків виробів, технологій і т.д. [3, с.172]. Існують інновації, які не виникають із джерел інноваційних можливостей, інновації, які не виникають внаслідок організованих, цілеспрямованих і систематичних дій. Існують новатори, інновації яких стали, як правило, результатом "геніальних осяянь", а не завзятої, організованої й цілеспрямованої роботи. Але такі інновації не вдається відтворити, їм не можна навчати, на їхніх прикладах не можна вчитися. Ми можемо обговорити й застосувати на практиці тільки цілеспрямоване новаторство, що стало результатом аналізу, систематичної й завзятої роботи. Цілеспрямоване новаторство охоплює не менш ніж дев’яносно відсотків загальної кількості ефективних інновацій. А видатний новатор, як і будь-який інший працівник розумової праці, буде ефективний лише за умови високої дисципліни й удосконалювання своєї майстерності. Цілеспрямована, систематична інноваційна робота починається з аналізу можливостей. Спочатку потрібно продумати інноваційні можливості. Всі джерела інноваційної можливості необхідно систематично аналізувати й вивчити. Недостатньо просто пам'ятати про їхнє існування. Їхнім дослідженням потрібно займатися регулярно. Інновація повинна бути простою і вузьконаправленною. Саме тоді вона буде ефективною. Вона повинна використовуватися для чогось одного – у противному випадку неминуча плутанина. Складна інновація буде недієздатною. Введення нового продукту або послуги сполучено із проблемами; помилки в складній інновації не піддаються виправленню. Всі ефективні інновації прості. Ефективні інновації починаються з малого. Вони не грандіозні по своїх масштабах. Вони спрямовані на рішення якоїсь одного конкретного завдання. Набагато краще, якщо інновація починається із чогось невеликого – того, що вимагає, у всякому разі, спочатку, порівняно скромних капіталовкладень, невеликих людських ресурсів і досить компактного, обмеженого ринку. У противному випадку бракуватиме часу, щоб провести коректування, які практично завжди потрібні для успіху інновації. Згадаємо умови, без яких неможлива успішна інновація. Інновація — це робота. Вона вимагає знань. Вона часто вимагає надзвичайної винахідливості й Вісник Хмельницького національного університету 2010, № 6, T. 3

Економічні науки

наполегливості. В інновації, як і в будь-якому іншому виді діяльності, не обійтися без таланта й винахідливості. Але коли ідея подана, інновація перетворюється в завзяту, сфальцьовану, цілеспрямовану роботу, що вимагає таких якостей, як ретельність, завзятість і наполегливість. Якщо цих якостей не вистачає, їх не вдасться компенсувати ні талантом, ні винахідливістю, ні знаннями. Інновація впливає на економіку й суспільство, міняє поводження всіх і кожного або призводить до зміни тих або інших процесів, тобто зміні методів роботи й виробництва. У наш час не існує загального підходу до визначення інновації. Ряд авторів вважають, що зміст цього поняття зводиться до декількох дій: генерування, прийняття й впровадження нових ідей, процесів, продуктів і послуг, а тому нововведення виступає як процес [4]. Інші вчені схиляються до думки, що „нововведення - це ідея, практика або продукт, що сприймаються індивідом як нові” [4]. У цілому, залежно від місця застосування в західному менеджменті виділяються три групи нововведень: 1. Продуктові – нові продукти, що використовуються або споживаються в сфері виробництва або в сфері споживання. 2. Технологічні – нові способи або технології виробництва старих або нових продуктів. 3. Управлінські – нові методи роботи, що використовуються апаратом управління. Нас же більше цікавить управлінське нововведення, яке можна визначити як „будь-яке організоване рішення, систему, процедуру або метод управління, що істотно відрізняються від сформованої практики й уперше використовувані в даній організації” [4]. Потреба в нововведенні може бути усвідомлена як під тиском зовнішніх факторів (зросла конкуренція, зміни в економіці, поява нових законодавчих актів і т.п.), так і внутрішніх (зниження продуктивності, наявність конфліктних ситуацій і т.д.). Після усвідомлення потреби в нововведенні для сприйняття його персоналом, необхідно провести діагностику (зібрати відповідну інформацію) з метою визначення дійсних причин виникнення проблем. Під час яких якісні зміни процесів та продуктів не можуть бути здійсненні в зв’язку з мотиваційною та кваліфікаційною непідготовленістю персонала організації. В таких умовах персонал організації стає тормозом подальшого розвитку. Для усунення виявлених проблем формується „інноваційна команда”, що здійснює пошук нових і унікальних рішень цих проблем, тобто безпосередньо займається розробкою інновації. Розробка інновації завершується її впровадженням. У процесі впровадження, за допомогою механізмів контролю, визначається, у якій мірі плановані зміни допомагають поправити незадоволене положення речей, як їх сприймають і як можна поліпшити їхнє здійснення. Таким чином, у процесі впровадження інновація може піддатися деяким змінам з метою досягнення більш високої ефективності. Також у процесі впровадження нововведення необхідно, використовуючи механізми стимулювання, досягти підтримки й прийняття нововведення персоналом. Впровадження є найбільш складною стадією інноваційного процесу. Проаналізувати складність впровадження інновації: різниця між новим й старим; масштаби й взаємозв'язок змін; необхідність програми цілеспрямованої діяльності; невизначеність, непередбачені проблеми й можливості. У цілому ж проблема впровадження містить кілька аспектів, а саме: 1. Затримка в часі необхідних організаційних перебудов. 2. Низька ефективність, а іноді й просто нежиттєвість нововведень у управлінні. 3. Значний розрив між розробкою теоретиками менеджменту нових систем і методів управління і їхнім використанням на практиці. Основними причинами прояву проблем впровадження управлінських інновацій є: 1. Суперечливість цілей, мотивів діяльності, інтересів учасників інноваційного процесу; опір персоналу новому; виникнення бюрократичних бар'єрів на шляху впровадження управлінських нововведень. 2. Дезінтеграція інноваційного процесу, його розірваність, розподіл окремих стадій (розробка, поширення й впровадження) між різними учасниками. 3. Незадовільна робота розроблювачів нововведення й фахівців, що організують процес його впровадження. Основними причинами прояву проблем впровадження управлінських інновацій є: 1. Суперечливість цілей, мотивів діяльності, інтересів учасників інноваційного процесу; опір персоналу новому; виникнення бюрократичних бар'єрів на шляху впровадження управлінських нововведень. 2. Дезінтеграція інноваційного процесу, його розірваність, розподіл окремих стадій (розробка, поширення й впровадження) між різними учасниками. 3. Незадовільна робота розроблювачів нововведення й фахівців, що організують процес його впровадження. Рішення про впровадження нововведення в значній мірі залежить від властивостей самої організації. Ті з них, хто частіше й швидше освоюють нові методи й форми управління, більш сприйнятливі до нововведень, мають більший інноваційний потенціал. Крім інноваційного потенціалу, як фактори, що впливають на успіх нововведення, виділяють наявність джерела творчих ідей (без творчості не може бути нововведення); ефективну систему відбору й оцінки проектів; ефективне управління проектами й контроль; відповідність цілям організації; 56

Вісник Хмельницького національного університету 2010, № 6, T. 3

Економічні науки

індивідуальну й колективну відповідальність; орієнтацію на ринок, а також якість персоналу. Однак, вирішальним фактором ефективного впровадження інновації є персонал організації і його відношення до неї. Тому завдання керівників при впровадженні інновації – сформувати психологічну готовність персоналу, що проявляється в усвідомленні виробничої й економічної необхідності здійснення нововведення, особистої й колективної значимості нововведення, а також способів особистого включення в здійснення нововведення. Виділяють шість форм відносин працівників до нововведень: прийняття нововведення й активна участь у його реалізації; пасивне прийняття нововведення; пасивне неприйняття нововведення; активне неприйняття нововведення, виступ проти; активне неприйняття, пов'язане з наданням протидії нововведенню; крайні форми неприйняття нововведення (ігнорування й саботаж впровадження нововведення) [1, с.226-240]. Ці позиції формуються на основі психологічних бар'єрів, які необхідно враховувати при впровадженні інновації. Необхідно враховувати, що опір персоналу нововведенням обумовлено трьома основними причинами: невизначеність, відчуття втрат і переконання, що зміни нічого гарного не принесуть. Тому в інноваційному процесі необхідна максимальна підтримка персоналу з боку керівництва й забезпечення його як можна більш повною інформацією про майбутні зміни, втрати і переваги. Отже, інновації необхідно впроваджувати поетапно, тому що організація і її працівники можуть витримати лише обмежене число змін в одиницю часу. Взагалі головним питанням управління роботою з розвитку є рівновага між змінами й стабільністю. Основним в управлінні розвитком є вміння бачити стан цілей діяльності організації в динаміці. Ціль – це напрямок, а не пункт призначення, тому досягнення цілі припускає постійну готовність до змін і реагування на необхідність внутрішніх і зовнішніх змін. Таким чином, розглядаючи систему управління персоналом як інновацію, можна говорити про те, що вона має особливості, властиві будь-якому нововведенню взагалі: 1. Зміни в системі управління персоналом націлені на рішення певних проблем, у відповідності зі стратегією розвитку організації. 2. Неможливо заздалегідь визначити точний результат, до якого вони можуть привести. 3. Зміни системи управління персоналом можуть викликати конфліктні ситуації, пов'язані з опором працівників, неприйняттям ними нововведень. 4. Зміни системи управління персоналом викликають відповідні зміни в інших підсистемах організації, завдяки тому, що вони стосуються головної складової організації – її співробітників. Виходячи з викладеного матеріалу, слід зауважити, що система управління персоналом у процесі свого розвитку проходить всі стадії, що складають інноваційний процес. І хоча кожна система управління персоналом в окремо взятій організації унікальна, можна виділити загальні стадії й особливості системи управління персоналом як інновації. Інновації необхідно впроваджувати поетапно, тому що організація і її працівники можуть витримати лише обмежене число змін в одиницю часу. Як інновація система управління персоналом має риси і особливості інновації взагалі. І, відповідно, здійснюючи розробку й впровадження змін системи управління персоналом, необхідно оцінити їхню своєчасність, можливість і результативність, зробити все необхідне, щоб опір персоналу був якнайменьшим, а ефективність інновації – як найбільшою. Література 1. Бычин В.Б. Персонал у управлении радикальными нововведениями в организации / Бычин В.Б. – М. : Информ-Знание, 1999. – 400 с. 2. Крушеницька О.В. Управління персоналом : навч. Посібник / Крушеницька О.В., Мельничук Д.П.. – 2-е вид. перероб. і доп. – К.: Кондор, 2006. – 308 с. 3. Потемкин В.К. Управление персоналом : [учебник для вузов] / Потемкин В.К. – СПб. : Питер, 2010.– 432 с. 4. Управленческие нововведения в США. Проблема внедрения / [ответ. ред. Ушанов Ю.А.]. – М. : Наука, 1986. – C. 23. 5. Хміль Ф.І. Управління персоналом : [підручник для студ. навч. закладів] / Хміль Ф.І. – К. : Академвидав, 2006. – 488 с. Надійшла 14.08.2010

Вісник Хмельницького національного університету 2010, № 6, T. 3

Економічні науки

ПІДВИЩЕННЯ КОНКУРЕНТОСПРОМОЖНОСТІ ТА РІВНЯ КОНКУРЕНТНИХ ПЕРЕВАГ ВІТЧИЗНЯНИХ ПІДПРИЄМСТВ ЗА УМОВ ПОГЛИБЛЕННЯ МІЖНАРОДНИХ ВІДНОСИН

УДК 339.5 Д. М. ВАСИЛЬКІВСЬКИЙ Хмельницький національний університет

ФОРМУВАННЯ ТА ЗМІЦНЕННЯ КОНКУРЕНТНОЇ ПОЗИЦІЇ УКРАЇНСЬКИХ ЕКСПОРТЕРІВ У статті розглянуто актуальні питання щодо розвитку експорту, становлення, підтримки та зміцнення українських експортерів. Досліджено вплив вступу України до СОТ на позиції українських експортерів. Розглянуто основні орієнтири щодо покращення експортної політики держави. The article is about main important points, which are concerned with export development, formation, support and strengthening of ukrainian exporters. According to the membership of Ukraine in WTO there was made the research about influence on positon of ukrainian exporter. There was taken into view fundamental orientators about improvement of export policy of the state. Ключові слова: зовнішня торгівля, зовнішня політика України, СОТ, зони вільної торгівлі, Європейський союз, ринок товарів і послуг, експорт товарів, український експортер.

Вступ. Важливим та ключовим аспектом відносин України з іншими державами є зовнішня торгівля, яка є не тільким показником розвитку держави, а і основним джерелом одержання прибутку, становлення авторитетної позиції на міжнародній арені, що формує не тільки економіку вцілому, а і створює відновідний імідж держави. Постановка завдання. На сучасному етапі розвитку зовнішньої торгівлі питання про захист власних торгівельних інтересів набуває надзвичайно важливого характеру, так як сприяє розвитку держави вцілому. При розробці цілей та стратегій зовнішньої торгівлі держави, основним важелем їх реалізації виступає український експортер. Підтримка та зміцнення позиції українських експортерів є головним орієнтиром у відносинах України та СОТ, розвитку торгівельної спроможності держави, виробничої та ресурсної структури держави. Позиції укранського експорту не є стійкими і потребують зміцнення на нормативно-законодавчому рівні. Результати. Членство в СОТ та створення зони вільної торгівлі розглядаються головними рушійними силами до сприятливого українського експорту. Вступ до СОТ став дуже суттєвим фактором формування привабливого іміджу України на міжнародній арені, що, насамперед, впливає на формування ефективного ділового середовища як для національних, так і для іноземних компаній, а також на її економічний розвиток. Оскільки членство в СОТ є загальновизнаною ознакою надійності, передбачуваності бізнес-середовища країни та її інвестиційного клімату, воно гарантуватиме захист прав інвесторів в Україні та стимулюватиме базування виробництв на території нашої країни з погляду на полегшення доступу товарів, вироблених в Україні, на ринки країн-членів СОТ. Будь яка країна не може адекватно сприйматись у світі, у тому числі на політичному рівні, коли вона не є членом багатосторонньої торговельної системи. Саме тому, членство в СОТ дозволяє позбутися торговельно-економічної відстороненості від визнаних стандартів ведення бізнесу та торгівлі, дозволяє активізувати економічну діяльність українських компаній на зовнішніх ринках, що, у свою чергу, незмінно сприятиме зростанню політичного впливу України в цих країнах [2, c.85]. Однією з умов інтенсифікації відносин між Україною та Європейським союзом щодо укладання угоди про створення зони вільної торгівлі є набуття Україною членства у Світовій організації торгівлі, без чого неможливе виконання стратегічного завдання зовнішньої політики України – набуття членства в ЄС, й досягнення першого інтеграційного етапу – створення зони вільної торгівлі. 16 травня 2010 року виповнилося вже два роки як Україна стала повноправним членом Світової організації торгівлі. За минулі 2 роки найбільш суттєвим наслідком для громадян та вітчизняних виробників вступу держави до СОТ є врегулювання питань доступу українських товарів і послуг до ринків країн-членів СОТ та іноземних товарів і послуг – до вітчизняного ринку. Дійсно, членство у СОТ суттєво вплинуло на розвиток експорту, а українські експортери отримали додаткові права у торговельних суперечках та вже використовують механізм СОТ для вирішення питань захисту власних торговельних інтересів. Із вступом до СОТ, відповідно до угоди між Урядом України та Європейським співтовариством про торгівлю деякими сталеливарними виробами, було скасовано кількісні обмеження щодо експорту металопродукції до країн-членів ЄС. Загалом експортно-орієнтовані сектори економіки, навіть за попереднім аналізом (офіційні дані статистики характеризують далеко не повну інформацію членства України у СОТ), особливо виграють від вступу до СОТ скориставшись відкриттям міжнародних ринків для українських товарів. У першій половині 2008 року українська економіка демонструвала значне зростання обсягів 58

Вісник Хмельницького національного університету 2010, № 6, T. 3

Економічні науки

зовнішньої торгівлі. Так, за перше півріччя 2008 р. обсяги експорту товарів, порівняно з першим півріччям 2007 р., збільшилися на 40,6%, імпорту – на 45,4% і становили, відповідно, 32,5 та 40,2 млрд. дол. США. У червні 2008 р., першому місяці членства України в СОТ, вперше номінальні темпи приросту експорту й імпорту товарів перевищили 60-відсотковий рівень і становили, відповідно, 62,4% і 65,6%. Водночас, фінансова криза, що розвивалася у світі протягом 2008 року, справила визначальний вплив на розвиток національної економіки та зовнішньоторговельні відносини зокрема. Після стійкої тенденції економічного зростання на рівні 6,5% у І півріччі приріст реального ВВП в цілому за 2008 рік становив 2,1% [4]. Однак, незважаючи на кризу експорт товарів та послуг до країн-членів Європейського союзу, який є найбільшим торговим партнером України, збільшився порівняно з 2007 роком на 31,4%, або на 5 млрд 304,9 млн дол., і становив 22 млрд 178,0 млн дол.; у 2009 р. показники торгівлі між країнами ЄС та України проходять через незначне, хоча поступове, збільшення. Членство України в СОТ сприятиме: - торговельно-економічної відстороненості від визнаних стандартів ведення бізнесу та торгівлі; - активізації економічної діяльності українських компаній на зовнішніх ринках; - незмінно сприятиме зростанню політичного впливу України в цих країнах. Одним з ключових політико-економічних наслідків вступу до СОТ стало офіційне відкриття переговорного процесу відносно створення поглибленої зони вільної торгівлі (ЗВТ) між Україною та ЄС. Раціональність вибору для України форми угоди про поглиблену зону вільної торгівлі підтверджується результатами аналізу переваг і недоліків можливих сценаріїв лібералізації торгівлі між Україною та ЄС. Створення ЗВТ, крім скасування мит, передбачає досягнення повного зближення в регуляторній і торговельній сферах (в галузі технічних стандартів, санітарних і фітосанітарних правил, регулювання внутрішнього ринку екологічної безпеки, політики конкуренції, корпоративного управління і конкурентоспроможності підприємств; інновацій і промислової політики, прав інтелектуальної власності, державних закупівель, фінансових послуг тощо). Головною стратегічною вигодою від створення поглибленої зони вільної торгівлі між Україною і ЄС буде запровадження раціонального прозорого регуляторного середовища та поліпшення за рахунок цього інвестиційного клімату в Україні. Процес гармонізації законодавства повинен відбуватися під моніторингом громадськості, урядових і ділових структур, а успішне просування в цьому напрямі могло б заохочуватися збільшенням обсягів фінансової і технічної допомоги. Між тим, Україна ще не готова до відкриття свого внутрішнього ринку товарів і послуг для компаній країн ЄС негайно після підписання відповідної угоди. Існує ряд ризиків, які пов’язані з конкуренцією вітчизняних підприємств з підприємствами ЄС на внутрішньому ринку: скорочення надходжень до Державного бюджету як наслідок відміни тарифних бар’єрів, банкрутство неконкурентоспроможних підприємств, що призведе до їх ліквідації, і як наслідок зростання безробіття та імпотртних потоків товарів вищої якості [1]. На сучасному етапі розвитку відносин між Україною та іншими державами перспективи розширення експорту товарів та економізація зовнішньої політики України спираються на досвід діяльності урядових структур США щодо розширення експорту товарів, капіталу та послуг, підтримки й захисту інтересів американського бізнесу на зовнішніх ринках. Це становить певний інтерес для українських державних організацій у плані нарощування експортного потенціалу нашої держави, збільшення валютних надходжень, збереження та створення нових робочих місць, надання сприяння національним товаровиробникам на світовому ринку, посилення економічних акцентів у зовнішній політиці країни. У зв’язку із цим видається доцільним розглянути наступні заходи щодо економізації зовнішньої політики України: - Створення консультативно-дорадчої міжвідомчої експортної ради при Кабінеті міністрів України з участю керівників міністерств закордонних справ, економіки, фінансів, промислової політики, палива та енергетики, аграрної політики, транспорту та зв’язку, оборони, державного експортно-імпортного банку, торгово-промислової палати та Української спілки промисловців і підприємців. При цьому передбачити входження Ради експортерів Міністерства економіки України до складу Експортної ради як її робочого апарату. Головною метою діяльності останньої має бути підготовка пропозицій щодо формування державної експортної політики, розробка та реалізація пріоритетних проектів із надання підтримки зовнішньоекономічній діяльності українських товаровиробників, сприяння їхнім експортним програмам та захисту інтересів національного бізнесу за кордоном. - Підготовка та направити експортною радою до Верховної Ради України проекту закону про підтримку українського експорту; - На основі закону про підтримку експорту розробка та прийняття (Кабінет міністрів України) підготовленої членами Експортної ради державної програми сприяння експорту, спрямованої на створення нової конкурентної моделі розвитку економіки, ефективної системи підтримки розвитку експортного потенціалу країни, підвищення якості вітчизняного експорту, розширення його номенклатури та поліпшення структури. При цьому важливе значення для підготовки й реалізації зазначеної програми має структурноВісник Хмельницького національного університету 2010, № 6, T. 3

Економічні науки

інвестиційна політика держави, яка визначає відповідні галузеві пріоритети та конкурентні переваги національної економіки, котрі мали б бути основою міжнародної спеціалізації нашої країни. - Залучення до діяльності Спільної координаційної ради з питань міжнародного економічного співробітництва міністерств закордонних справ та економіки заступників облдержадміністрацій із зовнішньоекономічних питань для налагодження постійної та дієвої взаємодії МЗС і Мінекономіки з місцевими органами влади щодо сприяння експортній діяльності українських компаній і банків. - Активізація процесу підготовки та реалізації стратегії створення зон вільної торгівлі України з регіональними союзами та окремими країнами з метою нарощування обсягів експорту української продукції. - .Для подальшого розвитку експортної бази країни, організації ефективного механізму експортних гарантій, фінансування й страхування експортних поставок створення Фонду підтримки експорту. - У рамках бюджетного фінансування передбачення субсидування зростаючих відсоткових ставок за кредитами як засобу державної підтримки експортерів. - Розгляд питання про створення механізму дипломатичного супроводу експортних контрактів — тимчасового відрядження працівників МЗС до провідних державних підприємств, що реалізують за кордоном великі зовнішньоекономічні контракти, з метою надання їм практичного сприяння в здійсненні експортно-імпортної діяльності. - Для кращого просування українських товарів і послуг на зовнішні ринки, пошуку нових експортних можливостей доцільно під час зарубіжних візитів міністра закордонних справ України формувати єдиний «бізнесовий пул» з числа представників МЗС та експортно-орієнтованих підприємств відповідних регіонів. Це сприяло б подальшій командній спільній роботі з реалізації укладених під час візитів контрактів та угод з іноземними компаніями. - Створення в структурі Дипломатичної академії МЗС України навчального бізнес-центру для підготовки та підвищення кваліфікації фахівців Міністерства закордонних справ та інших державних установ у сфері ведення бізнесу за кордоном, тактики проведення торговельних переговорів, укладання зовнішньоекономічних контрактів та їхнього подальшого дипломатичного супроводу. - Розгляд питання щодо створення державного сайта для інформаційного забезпечення зовнішньоекономічної діяльності українських підприємств і банків [3]. Висновки. Отже, вступ до СОТ сприяв головному поштовху зміцнення позиції українських експортерів, укріплення власного торгівельного потенціалу за допомогою відкритої можливості використання механізму СОТ для ведення зовнішньої торгівлі. Існує ряд потенційних переваг створення поглибленої зони вільної торгівлі України та ЄС, які полягають у: - запровадженні раціонального прозорого регуляторного середовища та поліпшенні за рахунок цього інвестиційного клімату в Україні; - сприяння подоланню наслідків фінансово-економічної кризи; - зростанні обсягів експорту України до країн ЄС та третіх країн; - стимулюванні розвитку конкурентоспроможних галузей; - гармонізації галузевих стандартів, норм та правил, технічного регулювання; - ефективності інституційного забезпечення державних регулюючих та митних органів. Для того, щоб покращити механізм експорту товарів та покращити економізацію зовнішньої торгівлі Україні слід звернутись до досвіду діяльності урядових структур США, так як підтримка й захист інтересів американського бізнесу на зовнішніх ринках становить певний інтерес для українських державних організацій у плані нарощування експортного потенціалу нашої держави, збільшення валютних надходжень, збереження та створення нових робочих місць, надання сприяння національним товаровиробникам на світовому ринку, що формує ряд завдань та цілей, які має реалузувати Україна в своїй економічній політиці, діяльності та співпраці уряду з МЗС та іншими структурами. Література 1. Бабанін О. Нова посилена угода «Україна-ЄС»: Здобутки та перспективи для України / Бабанін О. // Львівський національний інститут стратегічних досліджень. – 2009. 2. Касич А.О. Структурні характеристики зовнішньої торгівлі України / Касич А.О., Дідур С.В. // Актуальні проблеми економіки. – К. – 2008.-№ 1. – С. 85-94. 3. http://wto.in.ua/index.php?lang=ua&get=34&id=1452#pager_2118 4. http://www.kmu.gov.ua Надійшла 12.09.2010

Вісник Хмельницького національного університету 2010, № 6, T. 3

Економічні науки

УДК 330.341.1:677 Т. А. СТОВБА Одеський державний економічний університет

КОНКУРЕНТОСПРОМОЖНІСТЬ ПІДПРИЄМСТВ ЛЕГКОЇ ПРОМИСЛОВОСТІ В УМОВАХ ГЛОБАЛІЗАЦІЇ ЕКОНОМІКИ Обґрунтовані напрямки забезпечення конкурентоспроможності українських підприємств легкої промисловості: здатність приємно дивувати споживача, вдосконалення бізнес-процесів, впровадження управлінських та маркетингових інновацій, формування людського капіталу. Для ефективного функціонування підприємств на основі технологічної модернізації запропоновано в якості орієнтирів використовувати ключові фінансові показники текстильної промисловості європейських країн. Directions of competitiveness providing of the Ukrainian light industry enterprises are grounded: ability it is pleasant to surprise an user, perfection of business-processes, introduction of administrative and marketing innovations, forming of human capital. For the effective functioning of enterprises on the basis of technological modernization it is suggested as indicators to use the key financial indexes of textile industry of the European countries. Ключові слова: конкурентоспроможність, легка промисловість, глобалізація, бізнес-процес.

Вступ. Стратегічною метою державної політики є створення сучасного, інтегрованого у світове виробництво, здатного до саморозвитку промислового комплексу України. Для досягнення поставленої мети Україна повинна інтенсифікувати діяльність у тих галузях економіки, що мають значні потенційні можливості для реалізації конкурентних переваг у світовому поділі праці. Натомість останнім часом структура промисловості України зазнала негативних змін. Від колишнього СРСР Україна успадкувала розбалансовану структуру виробництва з переважанням важкої промисловості та низькою питомою вагою споживчого сектора. З часом розбалансування структури посилюється. Так, частка базових галузей (електроенергетики, паливної промисловості і металургійного комплексу) в обсязі промислової продукції зросла з 21% у 1990 р. до 47% у 2008 р. Водночас частка машинобудування, легкої та харчової промисловості знизилась з 59,9% у 1990 р. до 30,5% у 2008 р. Такі структурні трансформації суперечать загальносвітовій тенденції. Адже у розвинутих країнах питома вага предметів споживання складає 50 – 60% загального обсягу промислового виробництва. Світовий економічний спад оголив структурні диспропорції економіки, приховані у благополучні часи, і зробив задачу підвищення конкурентоспроможності як ніколи актуальною. Розглядаючи кризу як каталізатор змін, перед державою виникла унікальна можливість для здійснення структурних реформ, здатних пожвавити економіку і забезпечити стійке підвищення її конкурентоспроможності у довгостроковому періоді. Мета дослідження. Підприємства легкої промисловості, маючи в арсеналі широкий та глибокий асортимент, взаємодіють із багатьма галузями не тільки як споживачі засобів виробництва, сировини, допоміжних матеріалів та інших ресурсів, але й у якості постачальників готових виробів побутового, виробничо-технічного і спеціального призначення, обслуговуючи весь господарчий спектр країни: від космосу з високими технологіями до сільського господарства. Продукція галузі стоїть на другому місці після харчової промисловості із задоволення первинних потреб людини. Легка промисловість є однією із основних галузей соціального спрямування, і розвиток її є необхідною умовою підвищення рівня життя народу. Проте у загальному обсязі промислової продукції питома вага легкої промисловості катастрофічно зменшилась з 10,8% у 1990 році до 0,9 % у 2008 році. Український ринок продукції легкої промисловості відзначається засиллям дешевих товарів азійських виробників невисокої якості. Досвід розвинутих країн демонструє, що частка галузі у загальному обсязі промислової продукції Німеччини, Франції, США, становить 6 – 8%, Італії – 12%. Світовий ринок продукції легкої промисловості постійно зростає. Поряд з тим, у багатьох країнах при виведенні економіки з кризи, перш за все, розвивали легку та харчову промисловість, які забезпечували зайнятість населення, задоволення первинних потреб споживачів, наповнення бюджету, створювали передумови для розвитку наукоємних галузей. Державі варто подбати про створення умов для відродження національної легкої промисловості, щоб не підтримувати економіку інших країн грошима українських платників податків. Нині держава створює платоспроможний попит і не дозволяє вітчизняному бізнесу його задовольнити. Натомість варто стимулювати технологічний імпорт, а до споживацького висувати високі вимоги, особливо до тих товарних груп, які вітчизняні товаровиробники спроможні самостійно виготовляти. Але на даний час більшість підприємств галузі є неконкурентоспроможними. Тому постає питання щодо вирішення цієї проблеми. Аналіз літературних джерел з даної тематики. В цілому можна зазначити, що існує значна кількість ґрунтовних наукових розробок, які висвітлюють теоретичні питання забезпечення конкурентоспроможності країн та підприємств за сучасних умов функціонування. У найбільш ґрунтовних дослідженнях М. Портер сконцентрував увагу на конкурентних перевагах країн [1], методиці аналізу галузей і діяльності конкурентів [2]. В.М. Геєць та ін. надали перевагу дослідженню конкурентоспроможності національної економіки [3]. А.Ф. Павленко та ін. переважно приділили увагу Вісник Хмельницького національного університету 2010, № 6, T. 3

Економічні науки

підходам щодо оцінки конкурентоспроможності товару [4,5]. Ф. Котлер запропонував концепцію галузевої конкуренції [6]. Проте поза увагою авторів залишились напрямки забезпечення конкурентоспроможності вітчизняних підприємств, які враховували б особливості існуючого стану та специфіку галузі. Постановка завдання. Враховуючи той факт, що легка промисловість є важливою ланкою економіки, відіграє важливу роль у забезпеченні обороноздатності, економічної безпеки країни, у вирішенні проблем соціального розвитку суспільства, а її продукція затребувана практично у всіх сферах життєдіяльності людини, тому вкрай важливим завданням є визначення шляхів забезпечення конкурентоспроможності продукції підприємств, що сприятиме відродженню та подальшому розвитку легкої промисловості. Результати. Розглянуті автором методики оцінки конкурентоспроможності спрямовані на виявлення відставання від конкурентів та прийняття рішення щодо їх подолання, тобто на копіювання конкурентних переваг, що не може забезпечити сталого лідирування. Тому першим аспектом забезпечення конкурентоспроможності є можливість приємно здивувати споживача. О. Собко та Р. Казанко відзначають, що в умовах жорсткої конкуренції важко обійтись без вміння підприємства приємно дивувати споживачів. Саме це позитивне відчуття дозволяє, на їх думку, завоювати прихильність покупців і перетворити їх на постійних клієнтів [7, c.22]. По-друге, приємно здивувати вітчизняного клієнта варто дешево. Проте для забезпечення ефективного та стабільного функціонування підприємства слід мати певні фінансові орієнтири. Тут в якості індикаторів може слугувати рівень ключових фінансових показників текстильної промисловості деяких країн. Таблиця 1 Ключові фінансові показники функціонування текстильної промисловості за країнами [8, с. 322-339] Велика Країни ЄС Японія №з/п Назва США Британія 1. Рентабельність власного капіталу, % 11,0 12,5 20,0 3,0 2. Рентабельність сукупного капіталу, % 11,0 11,0 16,5 3,0 3. Рентабельність реалізації, % 7,5 10,0 20,0 4,5 4. Оборотність сукупного капіталу, рази 1,4 1,1 0,8 0,6 5. Оборотність основних засобів 3,5 3,1 4,1 3,3 6. Оборотність запасів, днів 50,0 72,0 56,0 68,0 7. Оборотність дебіторської заборгованості, днів 60,0 62,5 150 90,0 8. Коефіцієнт поточної ліквідності 2,5 1,8 1,7 1,8 9. Коефіцієнт термінової ліквідності 1,5 1,05 1,5 1,4 10. Забезпечення виручки робочим капіталом, % 22,0 22,0 43,0 35,0 11. Покриття кредитних процентів 5,2 4,4 2,4 2,4 12. Коефіцієнт заборгованості, % 44,0 44,0 62,0 44,0 13. Покриття дивідендів, разів 2,8 4,0 3,6 1,9 14. Повна доходність акцій, % 6,0 5,8 5,4 1,9 15. Поточна доходність акцій, % 2,2 1,4 1,3 1,2 16. Відношення ціни акції до прибутку на акцію 18,0 19,0 20,0 40,0 17. Коефіцієнт збалансованого зростання, % 7,0 10,5 16,5 0,35 18. Відношення ринкової до балансової вартості акцій 0,9 2,2 3,9 1,5 Як видно з табл. 1, ключові фінансові показники варіюють за країнами. Оскільки Україна прагне інтегруватись у ЄС, то в якості орієнтирів варто додержуватись показників саме цих країн. Для досягнення ключових фінансових показників підприємствам легкої промисловості варто вдосконалювати бізнес-процеси. Очевидно, що без впровадження новітніх технологій, модернізації виробництва більшість підприємств не витримають конкуренції навіть на внутрішньому ринку. Товари легкої промисловості відносяться до категорії матеріалоємних (витрати на сировину та матеріали складали раніше в середньому 84,3%). Нині підприємства працюють практично за умов світових цін на основні види сировини, матеріалів та устаткування, які формують 65–80% собівартості продукції, при цьому витрати на оплату праці становлять близько 10–20%. Зміна співвідношення цін на ресурси дещо знизила вагомість цих витрат, але якість та вартість сировинних ресурсів значною мірою визначають ціну продукції, а, отже, і її конкурентоспроможність. Тому розвиток галузі можливий за умови синхронного відновлення та розвитку сировинної бази. Тут підприємства галузі мають визначити, які сегменти ринку є для них найбільш привабливими. Так, ВАТ «Текстерно» сконцентрував зусилля на виготовленні екологічно чистих тканин із бавовни, які імпортує, оскільки в Україні не вирощують бавовник. Досвід минулих років показав, що частина степових районів України цілком придатна для бавовносіяння, що сприятиме частковому вирішенню проблеми із забезпечення сировиною. Разом з тим, 62

Вісник Хмельницького національного університету 2010, № 6, T. 3

Економічні науки

вітчизняні бавовняні підприємства повинні враховувати можливості використання місцевої сировини – вовни та льону. Вирішення дефіциту сировинних ресурсів полягає у виготовленні тканин із котоніну – модифікованого короткого лляного волокна, яке може використовуватись для виробництва тканин, трикотажу, вати, нетканих матеріалів, суміші бавовни з льоном або вовною. Перспективними є сумішеві вироби льону з шовком, вдалі спроби виробництва якого існують у Криму. Так, пропорція льон 70 % – шовк 30 % забезпечує тканині додаткову легкість і блиск. Вкладення у суміш до 30% котонізованого льняного волокна – моділену – дозволяє одержати тканини абсолютно нової якості: м'які, із високою драпірувальністю, підвищеною міцністю на розрив і модним зовнішнім ефектом – туше. Льон добре поєднується з целюлозним волокном нового покоління типу ліоцелл, застосування якого, з одного боку, підкреслює характер натурального льняного волокна, а з іншого – додає тканині м'якший гриф. Нестача сировини ставить підприємства легкої промисловості у залежність від її імпорту, що вимагає не тільки налагодження відносин із країнами-постачальниками, але й пошуку нових матеріалів, поширення інновацій у технологію виготовлення продукції. Альтернативою натуральних волокон є хімічні волокна, властивості яких можна змінювати у широких межах для використання як у чистому вигляді, так і в сумішах. Перспектива розвитку сировинної бази для підприємств легкої промисловості криється у використанні «інтелектуальних» синтетичних волокон, які поєднуватимуть найкращі властивості натуральних та хімічних волокон. Зменшенню дефіциту натуральної сировини сприятимуть продуктові інновації – литі вироби. Однією з принципово нових технологій виготовлення одягу майбутнього стане нанесення розчину в електричному полі, що дозволяє відмовитись від багатьох трудо- та енергомістких операцій (виготовлення пряжі, полотен, розкрою на деталі, зшивання та зв’язування деталей та частково операції фарбування та оздоблення). За цією технологією можна виготовляти спідню білизну, спортивний та верхній одяг, шкарпетки, панчохи та ін. Литі вироби із синтетичних матеріалів надаватимуть підприємствам великих конкурентних переваг: - розширення асортименту та врахування потреб кожного споживача; - підвищення ефективності функціонування за рахунок використання енергоощадних технологій внаслідок відмови від певних технологічних переходів (прядіння, ткацтва); - виготовлення виробу в одному безперервному процесі та зменшення трудомісткості; - швидке реагування на тенденції моди; - в оздобленні на зміну обробці тканини у воді і водних розчинах прийде нова технологія обробки виробу, що позитивно вплине на екологію. Так, використання радіоактивного випромінювання дозволить надати речам нових властивостей (підвищення міцності, термостійкості тощо). Лазери використовуватимуть для миттєвого зварювання деталей, виготовлених з синтетичних волокон, для високошвидкісного та якісного процесу нанесення малюнків на виробах, у т.ч. голографічних. Застосування інфрачервоного випромінювання дозволить прискорити термічні процеси (висушування виробу, визрівання барвників та ін.). Завдяки багатоультразвуковим технологіям вироби набуватимуть особливої свіжості, антибактеріальних властивостей тощо; - поліпшення якості виробів завдяки заміні процесів фарбування друкуванням, підвищення світлостійкості фарбників завдяки нанотехнологіям. Застосування технологічних інновацій у швейному виробництві Тираспольського ЗАТ «Тиротекс» дозволило скоротити технологічний процес з моменту подання тканини у автомати до виходу першої продукції з 3 – 5 діб до 15 хвилин за рахунок заміни ручних операцій, складування, транспортування лініями для пошиття простирадл (прямих та з резинкою), наволочок, підодіяльників, автоматичними лініями для їх складування, вакуумного вивертання наволочок та підодіяльників. Галузь виявилася сьогодні неконкурентоздатною через низький технічний рівень виробництва. Терміни експлуатації основної маси устаткування складають 12 – 15 і більше років, моральний і фізичний знос активної частини основних фондів – понад 70%. Цей факт наочно підтверджується у процесі ліквідації підприємств: основна маса техніки йде на металобрухт, затребуваними на ринку устаткування виявляються лише окремі машини. Останнім часом комплексно модернізували своє виробництво до світового рівня одиниці підприємств галузі. Так, у 2005 р. у ВАТ «Текстерно» проведена повна реконструкція і технічне переозброєння всіх виробничих потужностей сучасним високотехнологічним устаткуванням провідних машинобудівних фірм Європи. Прядильна фабрика оснащена найсучаснішим устаткуванням: обладнання для приготування фірми «Trutzschler» (Німеччина), чесальні машини ТС-03 та стрічкові TD-03, прядильні машини AUTOCORO 360 фірми «Schlafhorst». Оздоблювальна фабрика має новітнє устаткування провідних європейських виробників: газообпалювальна машина фірми «Osthoff», лінія вибілювання та лінія мерсеризації фірми «Goller», сушильно-поширюючі машини фірми «Monforts» з інфрачервоною сушкою для пігментного фарбування, лінія безперервного фарбування з плюсуванням фірми «KUSTERS», каландри фірми «Ramish-GUARNERI» з Nipco-валом, друкарські машини фірми «Zimmer». Продукція ТМ «Текстерно» сертифікована за стандартом ISO 9001 (2005 р.) і відповідає міжнародним стандартам. Варто зауважити, що для здійснення модернізації обладнання для прядіння і ткацтва має бути Вісник Хмельницького національного університету 2010, № 6, T. 3

Економічні науки

іноземного виробництва, так як створення власного виробництва устаткування є досить складним завданням, яке виявилось непосильним навіть для підприємств оборонної промисловості колишнього СРСР. Водночас характерною ознакою оздоблювального виробництва є можливість удосконалення технології обробки за рахунок використання певних хімічних речовин, добавок, режимів обробки, які забезпечують надання нових властивостей та привабливого зовнішнього вигляду тканинам, сприяють підвищенню продуктивності обладнання та праці, забезпечують конкурентоздатність. Зокрема, впровадження нової технології холодного вибілювання у ВАТ «ХБК» дозволяє зменшити витрачання електроенергії від 35,97% за бяззю вибіленою арт. 298 до 44,91% за полотном простирадловим арт. 026. В умовах жорсткої конкуренції для забезпечення сталого розвитку інновації слід впроваджувати не тільки у виробництво, але й у сферу управління. Управлінські інновації передбачають удосконалення організаційних структур управління, механізмів взаємодії між різними підрозділами тощо. Позитивний вплив управлінських інновацій на конкурентоспроможність підприємств бавовняної промисловості демонструє досвід Тираспольського ЗАТ «Тіротекс», який успішно адаптувався до ринкових умов, на відміну від аналогічного підприємства у м. Херсон. Для підвищення ефективності використання ресурсів, удосконалення економічного механізму менеджменту, стратегічного управління асортиментом, виробництвом і збутом продукції, технічним та соціальним розвитком підприємства набула суттєвих змін організаційна структура підприємства. Підприємство дбало про свою економічну безпеку і прагнуло зменшити залежність від постачальників та посередницьких структур у доведенні продукції до споживачів шляхом створення програмно-цільових управлінських підрозділів: - торгівельного дому, який мав здійснювати прогнозування асортименту, розробку нових особливо модних виробів (серед яких були чоловічі сорочки), збут продукції; - центру науково-технічного розвитку, який мав здійснювати розробку та реалізацію стратегічних завдань з реконструкції та модернізації виробництва відповідно асортиментній стратегії; - центру підготовки кадрів та соціального розвитку; - центру управління ефективністю виробництва для проведення постійної цілеспрямованої роботи щодо пошуку резервів підвищення ефективності виробництва та поліпшення фінансового стану підприємства [9, с. 65-167]. Головні зміни у складі виробничих підрозділів стосувались введення до складу підприємства швейного виробництва. Для здійснення реконструкції підприємства на базі відділу капітального будівництва створено цегельний завод. Згодом у структурі ВАТ «Тіротекс» з’явився механічний завод, який виготовляє необхідні для ремонту обладнання деталі, модернізується та навіть виготовляється нове нестандартне обладнання. Швейне виробництво перетворилось на об’єднання, у складі якого з 2007 року працює дільниця автоматичних швейних ліній, де виготовляється понад 50 моделей. У вишивальному цеху працюють автомати з Японії, Германії, Китаю, Італії. Лінії для пошиття простирадл (прямих та з резинкою), наволочок, підодіяльників, автоматичні лінії для їх складування, вакуумного вивертання наволочок та підодіяльників дозволяють витрачати з моменту подання тканини у автомати до виходу першої продукції лише 15 хвилин, у звичайному виробництві на це потрібно від 3 до 5 діб (завдяки ручним операціям, складуванню, транспортуванню) [10, с.1]. Для підготовки обслуговуючого персоналу запрошувалися фахівців із Швеції. З жовтня 2007 року у всіх виробничих підрозділах працюють центри оперативного планування (ЦОП), основними завданнями яких є: синхронізація всіх робіт, впровадження програми «Світлофор», яка забезпечить подачу на склади продукції за дві доби до терміну відвантаження, зменшення ризиків, на основі достовірної інформації здійснювати корегування дій, блокування негативних чинників та усунення джерел їх появи [11, с. 3]. Отже, технологічна модернізація є ключовою передумовою підвищення конкурентоспроможності вітчизняних підприємств легкої промисловості. Відсутність фінансових ресурсів у підприємств позбавляє їх можливості підвищувати конкурентоспроможність і прибутковість шляхом впровадження інновацій, розроблених науковцями. Тому для забезпечення конкурентоспроможності керівництву варто покладатися на можливості власного людського капіталу. З позиції людського капіталу кожний працівник є втіленням набору навичок, які використовуються роботодавцем. Необхідно визначити сучасні вимоги до працівників різних категорій та шляхи забезпечення відповідності їх професійних і моральних якостей цим вимогам, так як вирішальну роль у досягненні успіху відіграють ділові якості та воля їх управлінського персоналу. Для цього необхідно розробити ефективні стимули для розвитку власної ініціативності та творчого мислення, а також відновити роботу «соціального ліфту» – надання працівнику можливості безперервної освіти із самостійним регулюванням темпів набуття освіти та її змісту через Інтернет у провідних українських та іноземних вищих навчальних закладах. У перспективі створення регіональних кластерів, які ґрунтуються на консолідації зусиль окремих учасників з метою досягнення конкурентних переваг та впровадження інновацій в умовах невизначеності та глобалізації економіки, дозволить забезпечити розвиток не тільки підприємств, але й регіону в цілому. Забезпечення прискорення інноваційного розвитку легкої промисловості можливе, також, шляхом створення 64

Вісник Хмельницького національного університету 2010, № 6, T. 3

Економічні науки

та підтримки технопарків на базі університетів, які мають необхідні умови для розвитку наукоємного бізнесу, зокрема, на базі КНУТД, ХНТУ, ХНУ. Висновки. Україна робить перші кроки на шляху до цивілізованої інтеграції у світовий та європейський простір. Доки Україна не досягне визнаного статусу рівноправного партнера, вона залишатиметься країною, що виступає постачальником сировинних та інтелектуальних ресурсів для інших, більш розвинутих держав. Цьому сприятиме розвиток вітчизняної легкої промисловості, яка дозволить забезпечити зайнятість населення, задовольнити первинні потреби споживачів, наповнити бюджет, створити передумови для розвитку наукоємних галузей, що позитивно вплине на конкурентоспроможність економіки України. Можливими напрямками забезпечення конкурентоспроможності вітчизняних підприємств легкої промисловості є здатність приємно дивувати споживача, вдосконалення бізнес-процесів, впровадження управлінських та маркетингових інновацій, формування людського капіталу. Інноваційний розвиток легкої промисловості впливатиме на здатність підприємств завчасно передбачати та формувати нові потреби, збалансовано підходити до формування сировинної бази, оновлювати технологію, забезпечуючи можливість гнучкого виробництва, що сприятиме підвищенню конкурентоспроможності підприємств галузі в умовах глобалізації. Література 1. Портер М. Международная конкуренція / Портер М.; [пер. с англ. / под ред. и с предисловием В.Д. Щетинина]. – М. : Международные отношения, 1993. – 896 с. 2. Портер М.Е. Стратегія конкуренції / Портер М.Е. [пер. з англ. А .Олійник, Р. Сільський]. – К. : Основи, 1998. – 390 с. 3. Стратегічні виклики ХХІ століття суспільству та економіці України : в 3 т. Т. 3. Конкурентоспроможність української економіки / [за ред. В.М. Гейця, В.П. Семиноженка, Б.Є. Кваснюка]. – К. : Фенікс, 2007. – 556 с. 4. Теорія і практика маркетингу в Україні : монографія / [А.Ф. Павленко, А.В. Войчак, В.Я. Кардаш, В.П. Пилипчук та ін.] ; за ред. А.Ф. Павленка. – К. : КНЕУ, 2005. – 584 с. 5. Гаркавенко С.С. Маркетинг : [підручник] / Гаркавенко С.С. – К. : Лібра, 2004. – 712 с. 6. Котлер Ф. Маркетинг менеджмент ; [пер. с англ. / под ред О.А. Третьяк, Л.А. Волковой, Ю.Н. Каптуревского]. – СПб. : Издательство «Питер», 1999. – 896 с. – (Серия «Теория и практика менеджмента»). 7. Собко А. Сила чужих знаний / А. Собко, Р. Казанко //@ стратегии. – 2004. – № 11. – С. 20–22. 8. Уолш Кяран Ключові фінансові показники. Аналіз та управління розвитком підприємства / Кяран Уолт; [пер. з англ.]. – К. : Все увито; Наукова думка, 2001. – 367 с. – (Серія «Усе про менеджмент»). 9. Миколайчук Н.С. Роль інновацій у забезпеченні розвитку підприємств текстильної промисловості / Н.С. Миколайчук, Т.А. Стовба, А.Є. Глинська // Вісник Хмельницького національного університету. – 2008. – № 3. Т.1. – С. 163 –167. 10. Золотая С.А. Как живешь, новая фабрика? / С.А. Золотая // Тиротекс. – 2007. – 17 сентября. – С. 1, 3. 11. Тиротекс. – 2007. – 29 октября. – С. 3. Надійшла 15.08.2010

УДК 656.611.2 О. В. ВОРКУНОВА, Ю. В. ХАЙМИНОВА Одесский национальный морской университет

ПУТИ ПОВЫШЕНИЯ КОНКУРЕНТОСПОСОБНОСТИ СУДОХОДНЫХ КОМПАНИЙ УКРАИНЫ В УСЛОВИЯХ КРИЗИСА Досліджено сучасний стан ринку перевезень масових сухих вантажів. Виявлені напрями підвищення конкурентоспроможності судноплавних компаній України в сучасних умовах. Condition of market of dry bulk commodities transportations was investigation. Found out directions of increase of competitiveness of shipping companies of Ukraine in modern terms. Ключові слова: конкурентоспроможність, судноплавні підприємства, міжнародний ринок.

Введение. Транспорт выполняет инфраструктурную роль в мировой экономике. Создание динамично развитой, устойчиво функционирующей и сбалансированной национальной транспортной системы является важным направлением государственной политики Украины. Характер фрахтового рынка способствует вовлечению судоходных компаний в сферу конкурентных отношений. По своей деятельности судоходные компании работают в условиях жесткой конкуренции на мировом фрахтовом рынке. Крупные судоходные компании борются за выживание на рынке, а более мелкие Вісник Хмельницького національного університету 2010, № 6, T. 3

Економічні науки

судоходные компании вынуждены искать работу в оффшорных зонах под иностранным, более удобным флагом. Украинские судоходные компании работают преимущественно в сфере трампового судоходства на рынке перевозок массовых сухих грузов. Национальные судоходные компании находятся в сложном экономическом положении. Значительный возраст действующего украинского флота уже превысил 20 лет, его несоответствие сложившейся структуре и объемам грузопотоков (несмотря на то, что через украинские морские и речные порты переваливается более 100 млн. тонн различных грузов), отсутствие средств на модернизацию и обновление флота привели его в кризисное состояние и сделали неконкурентоспособным. При этом, экономические трудности государства, отсутствие необходимой законодательной базы, в том числе и в отношении залогового обеспечения, не дают возможности отечественным судовладельцам ни накапливать собственные средства, ни пользоваться кредитными ресурсами. Уменьшение количества судов под украинским флагом привело к уменьшению объемов перевозок национальным перевозчиком, количества рабочих мест для украинского плавсостава. В следствие Украина теряет возможные поступления в бюджет в виде фрахтовых платежей и налогов. Ситуация осложняется снижением ставок фрахта и объемов морских перевозок в 2008 - 2009 гг. Цель статьи – определить направления повышения конкурентоспособности судоходных компаний в современных условиях развития фрахтового рынка. Анализ литературных источников по данной тематике. Вопросы повышения конкурентоспособности судоходных компаний остаются актуальными. Исследованием подходов к обеспечению конкурентоспособности судоходных компаний занимались отечественные и зарубежные ученые [1 - 4]. На данный момент существует необходимость определить пути повышения конкурентоспособности судоходных компаний в условиях кризиса. Постановка задания. Для достижения поставленной цели необходимо выполнить анализ фрахтового рынка сухогрузного тоннажа в 2009 г., определить направления развития рынка в 2010 г. Выделить мероприятия, направленные на повышение конкурентоспособности судоходных компаний в условиях кризиса. Результаты. После роста фрахтовых ставок 2004 – 2007 г., 2008 г. для владельцев балкеров специалистами компании «Platou Research» был охарактеризован «From peak to collapse» [5]. Ставки фрахта для балкеров основных дедвейтных групп в конце 2009 г превысили ставки трипчартера за аналогичный период 2008 г. Но в январе 2009 г. ставка трип-чартера для судов класса Handy была на уровне 4,9 тыс. долл./сут. в сравнении с 47,9 тыс. долл./сут. в январе 2008 г., и 56,4 тыс. долл./сут. в декабре 2007 г. К декабрю 2009 г. ставка трип-чартера поднялась до 17,3 тыс. долл./сут. в сравнении с 4,4 тыс. долл./сут. декабря 2008 г. (рис. 1 – рис. 3). В январе-марте 2010 г. ситуация практически не улучшилась [6]. В апреле 2010 г. ставка трип-чартера для балкеров основных групп составила: для судов класса Handy – 19,9 тыс.долл./сут., 31,9 тыс. долл./сут. - для судов класса Panamax, 30,9 тыс. долл./сут. – для судов класса Сapesize [6]. 70 тыс.дол./сут.

60 50 40 30 20 10 декабрь

ноябрь

октябрь

сентябрь

август

июль

июнь

май

апрель

март

февраль

январь

месяцы 2005

2006

2007

2008

2009

Рис. 1. Среднемесячное значение ставки трип-чартера балкеров класса Hаndy в 2005 – 2009 гг.

Рост ВВП в 2009 г. по оценке МВФ составил -0,8 % в сравнении с 3 % ростом в 2008 г. МВФ прогнозирует рост ВВП в 2010 г. 3,9 % и 4,5 % в 2011 г [5, 7]. По данным Platou Research рост объема морских перевозок массовых сухих грузов в 2008 г. составил 4 % [5]. 66

Вісник Хмельницького національного університету 2010, № 6, T. 3

декабрь

ноябрь

октябрь

сентябрь

август

июль

июнь

май

март

февраль

апрель

100 90 80 70 60 50 40 30 20 10 0 январь

тыс.дол./сут.

Економічні науки

месяцы 2005

2006

2007

2008

2009

Рис. 2. Среднемесячное значение ставки трип-чартера балкеров класса Panamax в 2005 – 2009 гг. 200 180

тыс.дол./сут

160 140 120 100 80 60 40 20 декабрь

ноябрь

октябрь

сентябрь

август

июль

июнь

май

апрель

март

февраль

январь

месяцы 2005

2006

2007

2008

2009

Рис. 3. Среднемесячное значение ставки трип-чартера балкеров класса Capesize в 2005 – 2009 гг.

По оценке ISL объем морской перевозки грузов в 2009 г. составил 7,9 млрд т на уровне 2008 г. [8, 9]. В структуре морских перевозок произошли такие изменения (табл. 1). Таблица 1 Структура морских перевозок грузов по данным ISL, % Грузы 2008 Основные массовые грузы 21,3 Второстепенные массовые сухие грузы 5,4 Универсальные грузы, в т.ч. грузы в контейнерах 41,9 Наливные грузы 31,4 Всего 100,0

2009 24,8 13,3 25,0 36,9 100,0

При этом, объем перевозок ежегодно увеличивается и в 2009 г. составил 15,3 % от всего объема морских перевозок грузов. Объем морских перевозок массовых сухих грузов в 2008 г. составил около 2850 млн.т. В перевозке основных групп массовых сухих грузов произошли такие изменения. Объем перевозок руды вырос на 7 % в сравнении с предыдущим годом, угля – на 2,5 %, зерна и сои – на 5 %, лесных грузов – на 2-3 %. Объем морских перевозок остальных грузов остался на уровне 2007 г. либо вырос незначительно. Предложение балкеров в 2009 г. увеличилось до 451,2 млн т dwt. или на 8,9 % в сравнении с 6,5 % ростом в 2008 г. Коэффициент использования тоннажа снизился с 95 % до 89 %. В структуре флота произошли такие изменения. Предложение судов типа Сapesize увеличилось на 18,6 %, PostPanamax – на 1,7 %, Panamax – на 26,2 %, Handy – на 4,3 % [7]. По данным ISL балкеры в структуре предложения мирового тоннажа на начало 2010 г. занимают 36,6 % в сравнении с 35,6 % на начало 2009 г. и 34,8 % – на 1.01.2005 г. Вісник Хмельницького національного університету 2010, № 6, T. 3

Економічні науки

[9]. Структура предложения мирового тоннажа на 01.01.2010 г. представлена на рис.4. Контейнеровозы 14%

Универсальные сухогрузы 9%

Пассажирские/Груз опассажирские 1% Танкеры 40%

Комбинированные суда 0%

Балкеры 36%

Танкеры Комбинированные суда Универсальные сухогрузы

Балкеры Контейнеровозы Пассажирские/Грузопассажирские

Рис. 4. Структура предложения мирового тоннажа на 01.01.2010 г. по данным ISL

В портфеле заказов к концу 2009 г. находилось 3162 судна дедвейтом 268,7 млн т. Портфель заказов новых балкеров на апрель 2010 г. представлен в табл. 2 [6]. Таблица 2 Портфель заказов новых балкеров основных дедвейтных групп До конца 2010 г. 2011 г. После 2012 г. Всего Тип ДедЧисло Число Число Число Дед-вейт, Число Дед-вейт, судов, т. вейт, млн судов, ед. судов, ед. судов, ед. судов, ед. млн т судов, ед. млн т т Свыше 100000 146 27,6 327 58,2 320 64,2 793 150,0 80000-99999 90 7,8 175 15,0 197 16,9 462 39,7 60000 - 79999 58 4,4 58 4,1 68 4,6 184 13,1 10000 - 59999 664 27,9 657 29,2 596 26,9 1917 84,0 Всего 958 67,6 1217 106,5 1181 112,7 3356 286,8 Наравне со снижением ставок фрахта, объемами заказов новых судов в течение 2008 г. наблюдается снижение строительной стоимости новых судов и цен на суда секонд-хенд. Например, если в конце 2007 г. строительная стоимость новых балкеров типа Handy составила 45 млн долл., Panamax и Capesize – 50 млн.долл. и 96 млн соответственно, то к началу 2010 г. цена на новострой составила 32 млн.долл. на суда класса Handy, 36 млн долл. и 54 млн долл. – на суда класса Panamax и Capesize соответственно. К началу 2010 г. цена 5-летнего судна класса Handy опустилась до уровня 2004 г., т.е. менее 30 млн.долл. и составила 28 млн долл. В 2009 г. было заказано 439 судов дедвейтом 33,6 млн.т., что в 3 раза меньше судов, заказанных в 2008 г. В 2008 г. было заказано 1167 судов дедвейтом 96,6 млн.т. Балкеры занимают лидирующую позицию по соотношению заказанного и существующего тоннажа (более 70 % на конец 2008 г., и 58,5 % в 2009 г.) [5, 7]. Структура заказанного флота представлена в таблице 3.

Тип судов, т. Свыше 100000 80000-99999 60000 - 79999 10000 - 59999 Всего

Таблица 3 Заказ нового сухогрузного тоннажа дедвейтом более 10000 т. 2007 2008 2009 Число судов, Число Число судов, % Дедвейт, % Дедвейт, % Дедвейт, % % судов, % 28,90 56,06 18,51 44,31 13,90 42,56 16,66 15,66 11,14 11,70 10,93 11,90 5,55 4,39 6,00 5,07 10,71 10,12 48,90 23,89 64,35 32,82 64,46 35,12 100,00 100,00 100,00 100,00 100,00 100,00

Специалисты ISL отмечают, что на соотношение спроса и предложения в секторе балкерного тоннажа влияет минимальное количество списанных судов в сравнении с большим количеством контрактов на новострой [8]. В 2009 г. было списано 256 балкеров дедвейтом 9,79 млн т , что в 2,9 раза больше количества флота, списанного в 2008 г. За 2008 г. было списано 88 судов дедвейтом 4,58 млн т , в сравнении 68

Вісник Хмельницького національного університету 2010, № 6, T. 3

Економічні науки

с 22 судами дедвейтом 0,65 млн т , списанного в 2007 г. [5]. На начало 2010 г. средний возраст мирового торгового флота составил 18,2 г. в сравнении с 18,6 – в 2005 г. [9]. Средний возраст балкеров на 01.01.2010 г. составил 15,3 лет в сравнении с 15,4 годами на начало 2005 г. [8, 9]. Судоходные компании в 2008 – 2009 гг. вынуждены жестко контролировать расходы и принимать меры по их снижению. В этих условиях особую остроту приобретает проблема повышения конкурентоспособности судоходных компаний. Ее решение предполагает необходимость и в первую очередь получение объективной оценки уровня конкурентоспособности судоходных компаний. Результаты анализа конкурентоспособности судоходной компании используются для разработки мероприятий по повышению конкурентоспособности судоходных компаний, комплексного изучения рынка и определения направлений деятельности компаний на рынке, формирования цен на услуги и т. п. Главной задачей Украины, как морского транзитного государства, должно стать создание таких условий, которые помогут не допустить уход транзитных грузопотоков из украинских транспортных коммуникаций. Развитие транзитных перевозок должно быть заложено в основу долгосрочных приоритетов государства, составной частью ее экономической и геополитической доктрины. При организации транзитных потоков через территорию Украины необходим комплекс следующих направлений: - создание правовых основ дальнейшего развития транзитных перевозок грузов; - внедрение новых технологий организации перевозок и перевозка грузов через государственную границу Украины, развитие смешанных (комбинированных) перевозок, обеспечение четкой координации деятельности всех участников транзита; - проведение взвешенной тарифно-ценовой политики, которая бы оказывала влияние на повышение конкурентоспособности транзитных услуг в Украине и привлечение дополнительных транзитных грузовых потоков и т.д. На сегодняшний день, для улучшения условий развития национального флота и повышения конкурентоспособности, судоходным компаниям целесообразно будет реализовывать комплекс следующих необходимых мероприятий: - улучшение условий судоходства на внутреннем рынке (реконструкция внутренних водных путей и улучшение эксплуатационных параметров судоходных гидротехнических сооружений для повышения их пропускной способности, создание судоходных условий для доставки грузов, развитие инфраструктуры водных путей для обеспечения перевозок по международным транспортным коридорам); - развитие транспортного флота в соответствии с потребностями развивающегося рынка (проведение ремонта и модернизации флота на судоремонтных заводах, пополнение флота за счет закупки судов, ускоренное списание морально и физически устаревших судов, подготовка решения о запрещении эксплуатации судов, создающих угрозу для безопасности судоходства); - предоставление национальным перевозчикам грузовых преференций (квот). Национальные судовладельцы оказались вытесненными с собственного рынка и вынуждены самостоятельно заниматься обеспечением загрузки через посредников; в настоящее время предоставление квот грузовой базе для перевозчиков является нормальной международной практикой; - гибкая тарифная политика государства в области портовых сборов может развивать национального судоходства, а также увеличить состав флота, работающего под украинским флагом; значительные трудности в оформлении грузов и транспортных средств при переходе границы и нестабильные суммы различных сборов и платежей, которые при этом взимаются, вынуждают транзитных клиентов не заходить на морскую территорию Украины, предпочитая Белоруссию и страны Балтии; - привлечение инвестиций для развития национального судоходства; национальные судоходные компании, оперирующие изношенным флотом, не могут позволить себе потратить достаточную сумму средств для строительства и обновления флота; - пересмотр условий заключения договоров на перевозку с владельцами груза, то есть возможность установления доступных фрахтовых ставок на перевозку груза; - развитие в Украине фрахтовой деятельности, поможет обеспечить эффективное функционирование судоходства, и начнет возрождать морской транспортный флот; - обеспечение безопасности судоходства, развитие страхования на морском транспорте, в том числе страхования пассажиров и экипажей судов, страхования ответственности за негативное воздействие на окружающую среду при эксплуатации объектов транспорта и т.д. Отметим, что последнее десятилетие отмечено бурным ростом союзов и альянсов в бизнесе. Благодаря концепции интегрированной логистики партнеры по бизнесу начали искать пути продуктивной координации в планировании и управлении запасами готовой продукции, транспортировке, грузопереработке, организации продаж. Выводы. Таким образом, изложенные мероприятия по повышению конкурентоспособности судоходных компаний для обеспечения эффективной работы украинских судоходных компаний на международных рынках являются необходимым решением выхода из кризисной ситуации на сегодня. Вісник Хмельницького національного університету 2010, № 6, T. 3

Економічні науки

Реализация таких мероприятий в дальнейшем позволит обеспечить устойчивую грузовую базу для украинских судоходных компаний, сократить финансовые издержки судоходных компаний и привлечь необходимые инвестиции, создать экономические предпосылки для возврата под украинский флаг значительного числа судов, зарегистрированных в оффшорных зонах. Литература 1. Буркинский Б. В. Проблемы выбора флага, регистрации судов и образования международного реестра судов Украины / Буркинский Б. В., Котлубай А. М. – Одесса : Справочник. Транспорт. – 2006. – С. 136 – 141. 2. Вензик Н. Г. Повышение конкурентоспособности судоходных компаний / Вензик Н. Г., Левиков Г. А. – М. : Транспорт, 2001. – 215 с. 3. Котлубай О.М. Економічні механізми розвитку торговельного мореплавання в Україні / Котлубай О.М. – Одеса : ІПРЕЕД, 2004. – 454 с. 4. Хайминова Ю.В. Система управления финансовыми результатами предприятий морского транспорта / Ю.В. Хайминова, О.В. Воркунова, Н.В. Хотеева // Судоходство. – 2008. – № 1 – 2 (137). – С. 14 – 16. 5. Annual Review 2009 [Электронный ресурс]. – Режим доступа : http://www.platou.com/EconomicResearch/MarketInformation/#/ 6. Andersen E. The Platou Monthly. April // RS Platou Economic Research, 2010. – 14 р. 7. Annual Review 2009. Shipping and shipbuilding markets / F.Cadiou, F. Walon, Th. Westpfanl, B. Jourdan-Barry, J. Goudchaux, A. Bultez, J.-P. Guzowski. - BRS Paris. – 102 p. 8. World merchant fleet. Short comment / ISL Org. – January/February. – 2009. – 13 p. 9. World merchant fleet. Short comment / ISL Org. – January/February. – 2010. – 14 p. Надійшла 15.08.2010

УДК 657.471 А. М. РИБІНА Херсонський національний технічний університет

ЗБАЛАНСОВАНА СИСТЕМА ПОКАЗНИКІВ У СИСТЕМІ СТРАТЕГІЧНОГО УПРАВЛІНСЬКОГО ОБЛІКУ Розглянуто основні складові збалансованої системи показників. Обґрунтований вибір показників для кожної зі складових системи та визначені вимоги до основних сфер діяльності підприємства. The basic constituents of the balanced system of indexes are considered. The grounded choice of indexes for each of constituents of the system and certain requirements is to the basic spheres of activity of enterprise. Ключові слова: управлінський облік, збалансована система показників, ефективне управління.

Вступ. Аналіз та оцінка як функція управління завжди залишаються визначальними у прийнятті оптимальних управлінських рішень. Існуючі системи оцінки результатів діяльності підприємств не завжди відповідають сучасним вимогам. Поясненням цього факту здебільшого є те, що більшість підприємств зосереджені на досягненні фінансових результатів. Але для прийняття оптимальних управлінських рішень керівництво підприємств мусить одержувати поряд із зовнішньою фінансовою звітністю і внутрішню управлінську інформацію, що дозволяє адаптивно пристосовувати підприємство до змін внутрішнього та зовнішнього середовища. Слід відзначити також зайву докладність існуючих показників, що характеризують діяльність на окремих підприємствах. Це призводить до того, що керівництво зосереджує увагу не на поліпшенні діяльності підприємства в цілому, а на одержанні результатів тільки у локальних областях. Мета дослідження – визначення можливості застосування збалансованої системи показників у оцінці ефективності управління бізнесом. Аналіз літературних джерел з даної тематики. На сьогоднішній день опубліковано ряд теоретичних та методичних розробок з формування показників для оцінки діяльності підприємства, зокрема Н.Тарасенко, Г.Савицькою, К.Уолшом, Д.Нортоном, Р.Капланом та іншими. Проте, зважаючи на актуальність для підприємств України питань методології стратегічного управління підприємством, теорія і практика вибору збалансованої системи показників потребують подальших досліджень. Постановка завдання. В економічній літературі [1-3] рекомендації щодо оцінки діяльності підприємства зосереджені на аналізі його фінансового стану. Традиційно фінансові показники у вітчизняній практиці обмежуються одним показником – чистим прибутком. Цей підхід не враховує того, що збільшення розмірів прибутку може бути пов’язане з підвищеними ризиками або інфляцією. Сучасні світові тенденції в економіці і бізнесі показують, що підприємства все більше стають орієнтованими на досягнення 70

Вісник Хмельницького національного університету 2010, № 6, T. 3

Економічні науки

стратегічних цілей; переходять від контролю тільки фінансових показників до комплексної системи показників, що включає як фінансові, так і нефінансові елементи, а також враховує зміни у зовнішньому і внутрішньому середовищі та потенціалі підприємства. У зв’язку з цим система ключових показників оцінки ефективності діяльності підприємства (BSC) стає досить ефективним інструментом, що дозволяє керівництву підприємства зрозуміти, куди рухається підприємство, як воно розвивається і наскільки діяльність підприємства відповідає його запланованій стратегії. Результати. Традиційна система оцінки, так звана система контроллінгу, будується, в основному, тільки на фінансових показниках. Вона заснована на моделі показників «Рентабельність капіталу» (ROI), запропонованій Дюпоном на початку XX століття. Ця модель фінансових показників добре працює до тих пір, поки вони охоплюють більшість робіт зі створення вартості. Але, як тільки капітал починає інвестуватися в технології, в удосконалення управління, які не можуть бути оцінені в традиційній фінансовій моделі, система контроллінгу, з точки зору вартості, стає все менш ефективною. Цей виклик спонукав теоретиків менеджменту до розробки нових інструментів управління ефективністю діяльності підприємств. Розроблені ними сучасні системи показників оцінки – це нові інструменти, які націлюють підприємства на стратегію довгострокового успіху. Так, наприклад, система BSC організовує ресурси, інформацію та управлінські процеси на досягнення найбільш важливих для підприємства цілей у плані забезпечення його конкурентоздатності та інвестиційної привабливості. Кожен елемент у цій управлінській системі пов’язаний з суттю бізнесу: залученням споживача та збільшенням вартості бізнесу. Підприємства використовують такі системи показників оцінки не лише тому, що вони дозволяють сфокусуватися на короткострокових фінансових результатах, але і тому, що вони ідентифікують вартість нематеріальних активів і конкурентних переваг (такі характеристики як якість сервісу, підвищення лояльності до торговельної марки). Із існуючих підходів до зведення показників оцінки в систему, яка дозволяла б управляти організацією, найвідоміший підхід - Balanced Scorecard, BSC (збалансована система показників оцінки) Д. Нортона і Р. Каплана (рис. 1).

Фінанси цілі

Клієнти цілі

показники

значення

заходи

показники

значення

заходи

Бачення та стратегія підприємства

Внутрішні бізнес-процеси цілі

показники

значення

заходи

Навчання та розвиток цілі

показники

значення

заходи

Рис. 1. Принципова схема формування системи збалансованих показників на підприємстві [4]

Спрямована за цим принципом збалансована система показників (ЗСП) дозволяє менеджерам оцінити бізнес із чотирьох різних позицій і дати відповіді на такі чотири основні запитання: 1. Якими нас бачать акціонери і яким є наш потенціал як потенційного партнера на ринку (фінансова перспектива)? 2. Як споживачі ставляться до нас (перспектива клієнтів)? 3. У чому ми повинні діяти краще за інших (перспектива внутрішніх бізнес-процесів)? 4. За рахунок яких знань, умінь, досвіду, технологій та інших нематеріальних активів ми зможемо реалізувати наші конкурентні переваги (перспектива навчання та розвиток)? При формуванні таких ЗСП на підприємствах потрібно враховувати такі особливості: 1) у систему входять показники, що відносяться до всіх стратегічно важливих аспектів діяльності (їх як мінімум чотири: фінанси, ринок, виробництво, ефективність та розвиток); 2) усі показники в системі мають причинно-наслідковий зв’язок; 3) причинно-наслідковий зв’язок мають показники, що входять у систему, і стратегічні завдання підприємства; 4) результативні показники пов’язані з визначальними чинниками; 5) усі показники пов’язані з фінансовими результатами діяльності. При побудові збалансованої системи показників необхідні також деякі передумови. По-перше, Вісник Хмельницького національного університету 2010, № 6, T. 3

Економічні науки

потрібна наявність розвинених комунікаційних зв’язків і системи зобов’язань. По-друге, культура та філософія підприємства повинні бути схвалені менеджерами і враховані при побудові системи. І останнє, створювана система має бути обов’язково пов’язана із стратегією підприємства. Комплекс показників для включення в систему залежить від типу діяльності і ключових факторів успіху підприємства. Якщо, наприклад, підприємствам необхідно мати дані про фінансовий стан, то показники фінансового стану (фінансова перспектива) повинні бути наявні у ЗСП усіх підприємств. Проблема даної складової ЗСП зводиться до вибору оптимальної кількості показників, достатньої для відображення найважливіших результатів діяльності підприємства. Вибір інших показників для збалансованої системи показників здійснюється з позиції ключових факторів успіху діяльності підприємства [5]. Оцінка ступеню задоволеності клієнта (перспектива клієнтів) є також важливою. Для більшості вітчизняних підприємств оцінка ступеню задоволеності клієнтів зводилася до аналізу показника обсягів продажу. Але слід враховувати також такі показники, як якість і швидкість обслуговування, своєчасне виконання контрактів, асортимент продукції, розробка та випуск нової продукції. Значення цих показників для підприємства залежить від його ринку та споживачів. Показники перспективи клієнтів в основному є нефінансовими. Вони представляються в управлінській звітності підприємства й не фіксуються у фінансових документах. Важливу роль у формуванні системи показників відіграють вимоги виконання аналізу результатів внутрішніх операційних та технологічних процесів (перспектива внутрішніх бізнес-процесів). Більшість підприємств зосереджуються тільки на оцінці обсягу готової продукції, а не на процесах, які забезпечують її вихід. Показники бізнес-процесів визначаються залежно від стратегії і цілей підприємства. Підприємству потрібно виявити ключові фактори успіху й процеси, які їх забезпечують. Наприклад, для підприємства, яке має інноваційну діяльність, важливий фактор успіху – розробка та випуск нової продукції. Отже, контроль за асортиментами нових видів продукції буде переважаючим процесом. Якщо ключові фактори – оптимізація запасів ТМЦ та інструментів, то важливими будуть такі процеси, як контроль своєчасності доставки ТМЦ та інструментів, точне планування виробництва згідно з контрактами на постачання продукції. За перспективою навчання та розвиток визначення матеріальної та моральної задоволеності робітників для підприємств залишається проблемним. Менеджер відділу персоналу може вести кадрову статистику, проводити щорічні дослідження морального клімату у колективі, лояльність персоналу, але, на жаль, ця інформація часто залишається поза увагою вищого керівництва. Тільки окремі підприємства вважають, що матеріальне та моральне задоволення робітників так само важливі, як і фінансові показники підприємства, що відображають фінансовий успіх. Лише окремі підприємства проводять дослідження цієї перспективи. Так звана збалансованість у концепції збалансованої системи показників має багатоплановий характер і охоплює зв’язок між кількісними та якісними показниками, стратегічним і операційним рівнями управління, минулими й майбутніми результатами, а також між внутрішніми й зовнішніми аспектами діяльності підприємства. Принцип узгодженості показників інтегрує чотири перспективи збалансованої системи показників: традиційні фінансові параметри і фактори прямого та непрямого впливу, ефективність роботи з клієнтами, оптимальність внутрішніх бізнес-процесів і загальна компетентність персоналу [6-11]. Щодо технології побудови ЗСП підприємства, то автор рекомендує здійснювати її за зразком, наведеним у таблиці 1 (приклад збалансованої системи показників одного із машинобудівних підприємств). Таблиця 1 Збалансована система показників стратегії розвитку підприємства до 2011 року Показники досягнення цілі ПерспекЦільове Ціль Одиниця тива Найменування План значенвиміру ня 3000 01.01.2009 Фінанси Зростання прибутку Прибуток тис. грн. 5000 01.01.2010 8000 01.01.2011 2500 01.01.2009 Дохід від наявних клієнтів тис. грн. 4000 01.01.2010 6500 01.01.2011 Дохід від клієнтів 500 01.01.2009 Дохід від залучених тис. грн. 1000 01.01.2010 клієнтів за рік 1500 01.01.2011 Зменшення витрат Матеріальні витрати % 20 до 01.01.2011 72

Вісник Хмельницького національного університету 2010, № 6, T. 3

Економічні науки

Перспектива

Ціль

Підвищення сортності та ціни продукції

Збереження бази клієнтів

Залучення нових клієнтів Клієнти

Внутрішні бізнеспроцеси

Підвищення задоволеності клієнтів асортиментом та якістю продукції Зменшення кількості повернень клієнтами неякісної продукції Скорочення витрат на гарантійне обслуговування Своєчасне виконання контрактів з постачання продукції Розробка та випуск нової продукції Впровадження стандартів ISO 9000-14000 Перегляд постачальників ТМЦ та інструментів Впровадження 100% контролю якості готової продукції Придбання якісних ТМЦ, інструментів та комплектуючих Оптимізація запасів ТМЦ та інструментів:

Показники досягнення цілі Цільове Одиниця Найменування значенвиміру ня Витрати на енергоносії % 5 Витрати на контрагентські % 10 роботи Накладні витрати % 35 Відсоток продукції вищого % 20 ґатунку Відсоток продукції % 50 першого ґатунку Відсоток клієнтів, які 80 залишилися на наступний % 90 рік 100 Кількість клієнтів, які 480 чол. залишилися на наступний 675 рік 900 50 Витрати на залучення грн. 55 одного клієнта 60 200 Кількість залучених нових чол. 250 клієнтів 300 Відсоток клієнтів, які подали скарги на якість та асортимент продукції

Кількість повернень на 1 тис. одиниць продукції

шт.

Витрати на гарантійне обслуговування продукції (% від обсягу продажів)

Відсоток контрактів, виконаних в строк

Частка нової продукції в обсязі продажів

Відсоток охоплення виробничих процесів

Частка браку продукції з вини постачальників

Відсоток поверненої клієнтами продукції

Відсоток браку при вхідному контролі якості

- точний облік ТМЦ на складах

Відсоток звітів, наданих у необхідні терміни

- своєчасне замовлення ТМЦ та інструментів

Відсоток своєчасних замовлень

План до 01.01.2011 до 01.01.2011 до 01.01.2011 до 01.01.2011 до 01.01.2011 01.01.2009 01.01.2010 01.01.2011 01.01.2009 01.01.2010 01.01.2011 01.01.2009 01.01.2010 01.01.2011 01.01.2009 01.01.2010 01.01.2011

2 1,5 1,0

01.01.2009 01.01.2010 01.01.2011

5 4 3 1,0 0,5 0,2 95 97 98 20 30 35 50 70 75 5 4 2 2 1 0,5 1 0,5 0,1

01.01.2009 01.01.2010 01.01.2011 01.01.2009 01.01.2010 01.01.2011 01.01.2009 01.01.2010 01.01.2011 01.01.2009 01.01.2010 01.01.2011 01.01.2009 01.01.2010 01.01.2011 01.01.2009 01.01.2010 01.01.2011 01.01.2009 01.01.2010 01.01.2011 01.01.2009 01.01.2010 01.01.2011

90 95 99 80 85 90

01.01.2009 01.01.2010 01.01.2011 01.01.2009 01.01.2010 01.01.2011

Вісник Хмельницького національного університету 2010, № 6, T. 3

Економічні науки

Перспектива

Показники досягнення цілі Цільове Одиниця Найменування значенвиміру ня Відсоток заявок на ТМЦ та 90 інструменти, % 95 представлених у необхідні 100 терміни 10 Відсоток порушень % 5 термінів доставки ТМЦ 2 Відсоток порушень % 15 термінів доставки 10 інструментів 5 Відсоток витрат на 7 енергоресурси в структурі % 6 собівартості продукції 5

01.01.2009 01.01.2010 01.01.2011 01.01.2009 01.01.2010 01.01.2011 01.01.2009 01.01.2010 01.01.2011

Оптимізація аутсорсингу та інсорсингу робіт підприємства

Відсоток контрагентських робіт в структурі собівартості продукції

5 7 10

01.01.2009 01.01.2010 01.01.2011

Оптимізація накладних витрат підприємства

Відсоток накладних витрат в структурі собівартості

Відсоток кваліфікованих працівників

Рівень віддачі інвестованих в навчання коштів

Витрати на навчання персоналу

тис. грн.

41 38 35 26 31 36 1,2 1,3 1,5 140 200 250

01.01.2009 01.01.2010 01.01.2011 01.01.2009 01.01.2010 01.01.2011 01.01.2009 01.01.2010 01.01.2011 01.01.2009 01.01.2010 01.01.2011

Ціль - точне планування виробництва згідно з контрактами на постачання продукції - своєчасна доставка ТМЦ та інструментів

Оптимізація енергоспоживання

Навчання та розвиток

Підвищення кваліфікації персоналу

План 01.01.2009 01.01.2010 01.01.2011

Збалансова система показників, розроблена в цілому для підприємства, є основою створення збалансованої системи показників для усіх його підрозділів. Орієнтуючись на систему показників для вищого рівня управління, господарські одиниці, відділи, групи загальнокорпоративного призначення і навіть самі працівники створюють свої єдиноспрямовані збалансовані системи, в яких описується їх вплив на досягнення корпоративної мети. Кожна з цих каскадованих систем показників містить не тільки цілі, показники та норми всіх чотирьох складових, але й ініціативи (заходи), які здійснюються кожною групою для виконання визначених цілей. Кожна з цих ініціатив вимагає ресурсів, котрі визначаються і вказуються в бюджетних заявках підрозділів. Важливою складовою механізму роботи із ЗСП є те, що при схваленні заходів до їх виконання необхідно визначити пріоритети в реалізації цих заходів та, відповідно, розподілити між ними увагу менеджменту і наявні ресурси. Тобто здійснюється чітке цільове планування як завдань для підрозділів, так і необхідних для цього ресурсів. Оперативне планування, яке знаходиться у взаємозв’язку із ЗСП, підсилює принцип планування «зверху вниз». При цьому простіше досягти безперебійності процесу оперативного планування за умов створення системи показників для всіх рівнів управління за схемою «зверху вниз». Крім того, за допомогою ЗСП у процес планування включається ще й планування нефінансових (якісних) показників. Впровадження на підприємстві ЗСП дозволяє значно зменшити тривалість та трудомісткість усього циклу стратегічного і оперативного планування роботи підрозділів. Отже, використання збалансованої системи показників дозволяє планомірно реалізувати стратегічні плани підприємства, переводячи їх на операційний рівень управління і контролюючи реалізацію стратегії на основі ключових показників ефективності діяльності. Висновки. Таким чином, застосування збалансованої системи показників забезпечує узгодженість між різними показниками, що допомагає цілісно визначити успішність діяльності підприємства. Вона комплексно характеризує всю діяльність підприємства та представляє інструмент, засіб та метод управління діяльністю, інформування про стратегію і методи її втілення. Вимоги, пропоновані до вибору системи показників, передбачають охоплення всіх основних сторін діяльності підприємства й необхідність виключення показників, що функціонально взаємопов’язані, тобто деяким чином дублюються. Виявлення таких показників, що тісно корелюють, і заміна їх одним, що є 74

Вісник Хмельницького національного університету 2010, № 6, T. 3

Економічні науки

домінуючим в групі, дозволяють зменшити кількість показників, які використовуються і підвищити об’єктивність оцінки. Обґрунтування складу збалансованої системи показників можуть бути покладені в розробку методики впровадження ЗСП як методу управління підприємством. Література 1. Тарасенко Н. В. Економічний аналіз діяльності промислового підприємства / Тарасенко Н.В. – Львів : ЛБІ НБУ, 2000. – 485 с. 2. Уолш Кяран Ключові фінансові показники. Аналіз та управління розвитком підприємства / Кяран Уолш : [пер. з англ.]. – К. : Всеувито; Наукова думка, 2001. – 367 с. – (Сер. «Усе про менеджмент»). 3. Савицька Г. В. Економічний аналіз діяльності підприємства : [навч. посіб.] / Савицька Г. В. – [3є вид., випр. і доп.]. – К. : Знання, 2007. – 668 с. 4. Шевчук В. Р. Стратегічний управлінський облік : навч. посіб. [для студ. вищ. навч. закл.] / В.Р. Шевчук ; за ред. О. М. Ковалюка. – К. : Алерта, 2009. – 176 с. 5. Штереверя А.В. Формування показників для оцінки діяльності підприємства / А.В. Штереверя // Економіка: проблеми теорії та практики. – Дніпропетровськ : ДНУ, 2005 Випуск 210 : в 4 т. Том III. – С. 841848. 6. Роберт С. Каплан. Организация, ориентированная на стратегию. Как в новой бизнес-среде преуспевают организации, применяющие сбалансированную систему показателей / Роберт С. Каплан. Дейвид П. Нортон ; [пер. с англ.]. – М. : ЗАО «Олимп – Бизнес», 2004. – 416 с. 7. Каплан Роберт С. Стратегические карты. Трансформация нематериальных активов в материальные результаты / Каплан Роберт С., Нортон Дейвид П. ; [пер. с англ.]. – М. : ЗАО «Олимп-Бизнес», 2005. – 483 с. 8. Энди Нили. Призма эффективности. Карта сбалансированных показателей для измерения успеха в бизнесе и управления им / Энди Нили, Крис Адамс, Майк Коннери ; [пер. с англ.]. – Днепропетровск : ВDО «Баланс-клуб», 2003. – 398 с. 9. Нивен Пол Р. Сбалансированная Система Показателей: Шаг за шагом: максимальное повышение эффективности и закрепление полученных результатов / Нивен Пол Р. ; [пер. с англ.]. – Днепропетровск : Баланс Бизнес Букс, 2004. – 328 с. 10. Оценка эффективности деятельности компании. Практическое руководство по использованию сбалансированной системы показателей / [Ольве, Нильс-Горан, Рой, Жан, Веттер, Магнус] ; пер. с англ. – М. : Издательский дом «Вильямс», 2003. – 304 с. : ил. 11. Разработка сбалансированной системы показателей. Практическое руководство / [под ред. А. М. Гершуна, Ю. С. Нефедьевой]. – М. : ЗАО «Олимп – Бизнес», 2004. – 88 с. Надійшла 06.09.2010

УДК 338.45:658.14.17(477) М. В. НІКОЛАЙЧУК, І. П. ГРИНЧУК Хмельницький національний університет

СУЧАСНІ ЕКОНОМІЧНІ ПРОБЛЕМИ ФІНАНСУВАННЯ МАШИНОБУДІВНИХ ПІДПРИЄМСТВ УКРАЇНИ Визначено загальні риси та напрями розвитку машинобудівної галузі України. Проаналізовано при-чини, передумови та наслідки негативних тенденцій в системі фінансового забезпечення підприємств. Оха-рактеризовано перспективи розвитку машинобудівних підприємств на основі проблем фінансового забезпе-чення, технічної та технологічної відсталості. Certainly general lines and directions of development of machine-building industry of Ukraine. Reasons, pre-conditions and consequences of negative tendencies, are analysed in the system of the financial providing of enterprises. The prospects of development of machine-building enterprises are described on the basis of problems of the financial providing, technical and technological backwardness Ключові слова: машинобудування, інвестиції, інноваційний розвиток підприємств

Постановка проблеми у загальному вигляді та її зв'язок із важливими науковими та практичними завданнями. Сучасний етап економічного розвитку суб’єктів господарювання характеризується великою кількістю різного роду тенденцій, серед яких домінують процеси сформовані під впливом світової фінансо-вої кризи 2008-2009 років. Зокрема, відбулось скорочення обсягів господарських операцій та грошового по-току, які є основним джерелом формування фондів інвестування та відновлення виробничих потужностей. Як наслідок, підприємства стикаються з труднощами фінансування поточної діяльності та неспроможні ви-конувати операції, необхідні для функціонування такого роду структур. Вісник Хмельницького національного університету 2010, № 6, T. 3

Економічні науки

Окремої уваги заслуговують про-блеми фінансування машинобудівних підприємств, у яких, на відміну від орієнтованих на споживчі ринки, виробничий цикл триваліший за термінами і вимагає більших обсягів інвестицій та фінансування. Аналіз останніх досліджень і публікацій. Актуальними на етапі трансформації фінансового механіз-му машинобудівних підприємств можна вважати дослідження таких вчених-економістів, як В. Терьохін, М. Шмідт, Я. Кудря, О. Мельник, О. Орлов та ін., результати роботи яких дають можливість охарактеризу-вати комплекс існуючих проблем підприємств машинобудування та визначити систему управлінських захо-дів для їх вирішення. Невирішені частини проблеми. У вітчизняній теорії та практиці недостатньо розвинуті теоретичні та методичні підходи у вирішенні завдань підвищення ефективності формування і раціонального використання фінансових ресурсів. Разом з тим, слід відмітити, що результати попередніх досліджень не дають відповіді на питання визначення обсягів фінансових ресурсів у розрізі їх потреби на підприємстві, оптимізації вико-ристання фінансових ресурсів, розробки механізмів формування та ефективного їх використання, створення і ефективного використання інноваційного підприємництва в машинобудуванні, удосконалення механізму управління інноваціями. Постановка завдання. Охарактеризувати сучасні закономірності економічних проблем фінансуван-ня господарської діяльності машинобудівних підприємств України. Основний матеріал дослідження. Галузева структура машинобудування України незважаючи на проблеми перехідного періоду та системну структурну кризу залишається достатньо різноманітною. Найбільш розвинуті його ланки – важке машинобудування, верстатобудування, приладобудування, радіотехнічне, транспортне, сільськогосподарське, та електротехнічне виробництво. Традиційно підприємства машинобудівного комплексу забезпечують технічне переозброєння господарства, задовольняють споживчий попит населення на різноманітні апарати та прилади побутового призначення, створюють основу економічного та оборонного потенціалу країни. Регіональне розміщення сучасних машинобудівних підприємств України залежить безпосередньо від техніко-економічної спеціалізації виробництва, насамперед, від таких його особливостей, як конструкторська складність виробів, розвиток кооперації, матеріало- та енергозабезпечення. Обмеження розміщення нових машинобудівних підприємств у великих містах створює сприятливі передумови для їх розташування у середніх, малих містах та селищах міського типу. Тут доцільно розміщувати невеликі спеціалізовані підприємства та окремі цехи. Розміщення названих підприємств стимулює розвиток галузей виробничої і соціальної інфраструктури, забезпечує працевлаштування населення. Водночас для швидкого територіального перерозподілу розміщення машинобудівних підприємств основною проблемою на сучасному етапі є брак коштів на відновлення матеріально-технічної бази виробництва та підвищення технологічного рівня. Від цього залежить конкурентоспроможність промислової продукції і місце підприємства на національному та світовому ринках. Для отримання необхідних інвестиційних ресурсів вітчизняним машинобудівним підприємствам та промисловості загалом необхідно створити ефективний механізм залучення фінансових ресурсів. Традиційно інвестування суб’єктами господарювання починається із пошуку джерел фінансування, що має місце на першому етапі управління технічним та технологічним оновленням. На етапі світової фінансової кризи з малою імовірністю одержати необхідні ресурси українські підприємства можуть на фондовому ринку шляхом емісії акцій та облігацій, а також з великими труднощами за рахунок банківського кредитування. Як перше, так і друге джерело залишаються важкодоступними для машинобудівних підприємств з однієї сторони, а з іншої – погіршують їх критичний фінансовий стан. Разом з тим, як показує практика, необхідно зважати на інвестиційну привабливість підприємств. З цієї точки зору, машинобудівним підприємствам України необхідно провести оздоровлення фінансового стану та впровадити міжнародні стандарти управління та звітності. Гіпотетично пропоновані заходи забезпечать прозорість підприємств, і, як наслідок, збільшення інвестиційної привабливості суб’єкта господарювання. Для виходу машинобудівного підприємства на фондовий ринок, спочатку слід визначити, розміщення якого виду цінних паперів буде більш вигідним для нього. Якщо розглядати вихід на ринок капіталів з позиції зменшення вартості інвестиційних ресурсів, доцільно провести продаж акцій. В свою чергу, це створює загрозу поглинання підприємства конкурентами, що об’єктивно залишається головним недоліком такого роду заходів. В такому випадку, для збереження у власності контрольного пакету акцій краще здійснювати продаж облігацій [2, с. 48]. Важливою для залучення інвестицій є також форма власності машинобудівного підприємства та можливість участі у його статутному фонді інвесторів. Особливого статусу тут набувають корпорації машинобудівного комплексу, оскільки саме їх прийнято вважати осередками концентрації фінансових ресурсів у всіх їх формах. Для збільшення розміру статутних фондів корпорацій необхідно створити відповідні умови для залучення фізичних осіб з власним капіталом [6, с. 58]. Інвестором може стати будь-який громадянин України і отримувати доходи у вигляді дивідендів, відповідно до чинного податкового законодавства. Для стимулювання індивідуального інвестування необхідно забезпечити вільний доступ до інформації про переваги залучених фондових активів машинобудівних підприємств. 76

Вісник Хмельницького національного університету 2010, № 6, T. 3

Економічні науки

Ще одним джерелом фінансування є внутрішнє інвестування в межах машинобудівного підприємства за рахунок прискореної амортизації. Тут особливу увагу слід приділити ставкам оподаткування. Оскільки продукція, яку випускають машинобудівні підприємства, вкрай важлива для подальшого розвитку економіки країни, необхідно переглянути підходи до їх оподаткування. Операції з поставок продукції машинобудування мають звільнятися від оподаткування непрямими податками, а прибуток, отриманий від таких поставок, має оподатковуватися за пільговою ставкою за умови спрямування вивільнених сум на освоєння виробництва нових видів машин і обладнання. Отримані кошти від інвестицій машинобудівне підприємство може використати у таких напрямах: - розширення обсягів виробництва; - введення інновацій; - розширення виробничої бази; - вихід на світовий ринок; - диверсифікація господарської діяльності. У державному Проекті програми структурної перебудови економіки України для машинобудування запропоновано перелік заходів покращення його функціонування. Перелік включає заборону на використання інвестицій на розширення виробничих потужностей машинобудівних підприємств. На противагу цьому пропонується створювати замкнуті цикли виробництва [5, с. 58]. Щодо інновацій, то у програмі сказано, що інвестиції можна використовувати для: - розробки нових технологічних процесів виробництва продукції; - закупівлі технологій і ліцензій для освоєння виробництва нової машинобудівної продукції з високим рівнем надійності, тривалим життєвим циклом і низькими витратами всіх видів експлуатаційних матеріалів; - впровадження у виробництво нових зразків машинобудівної продукції з урахуванням мінімізації відходів і можливості їх повторного використання для випуску інших товарів; - розширення номенклатури машинобудівної продукції і сфери побутового обслуговування населення за рахунок розробки і виробництва багатофункціональної і малогабаритної техніки, здатної конкурувати із закордонними аналогами. В силу складності організації господарської діяльності, в межах фінансування виробничих проектів важливим є контроль інвестиційного процесу. Від його ефективності залежить результативність та досягнення інвестиційних цілей підприємства. В світовій практиці для забезпечення ефективності існує система контролінгу, що підтримується комплексом управлінсько-методологічних заходів. Контролінг являє собою систему заходів, що поєднують економічний аналіз стану підприємства, контроль за досягненням стратегії та здійсненням управління. Створення системи контролінгу забезпечує концентрацію дії на найбільш пріоритетних напрямах інвестиційного процесу, своєчасне виявлення відхилень фактичних результатів від планових, і, відповідно, можливість вчасно приймати важливі управлінські рішення. Контролінг процесу інвестування на машинобудівному підприємстві рекомендується розглядати з таких основних позицій: - створення системи зовнішнього та внутрішнього моніторингу для визначення середовища підприємства та його економічного стану; - контроль та регулювання процесу інвестування на машинобудівному підприємстві; - прогнозування результатів процесу інвестування на майбутні періоди. Показовим є сучасний стан машинобудування в Україні, де у 2006 році збільшився загальний обсяг виробництва майже в 2 рази. При цьому зріс і обсяг експорту в 2,7 рази, продуктивності праці – в 2,3 рази. Обсяг реалізації продукції за 2002-2006 роки збільшується майже втричі. Збільшення обсягу реалізації продукції на показники ефективності машинобудування практично не впливає. Рівень рентабельності машинобудівних підприємств становив 1,5–3,4 %. Інноваційна активність у галузі є недостатньою. Якщо порівняти 2006 рік з 2004 роком, то чисельність інноваційно-активних підприємств зменшилась на 19 %. Загальний обсяг фінансування інноваційної діяльності у 2008 році становить 2 137 083,1 тис. грн, при цьому 87 % фінансування здійснювалося за рахунок власних коштів підприємств, в той же час з державного бюджету виділено лише 1,4 % [5, с. 58-60]. Оцінка діяльності машинобудівної галузі в 2008 році показує, що обсяг господарської діяльності промисловості України збільшився на 7,3 % порівняно з 2007 роком. Обсяги виробництва машинобудівних підприємств в наступному періоді – 2008-2009 рр. – знизились. Причиною зниження прийнято вважати світову фінансову кризу. Як наслідок, зниження обсягів господарських операцій підприємств проявляється у зростанні боргів, нестачі грошових засобів, зростанні простроченої кредиторської заборгованості. Зокрема, в 2009 році обсяг реалізованої продукції машинобудування знизився і в січні становив 3 709,3 млн грн, що на 52,3 % менше, ніж за січень 2008 року. В межах падіння активності господарських операцій виробництво машин та устаткування впало на 31,4 %, електричного, електронного та оптичного устаткування – на 19 %, транспортних засобів – на 68,5 % [5, с. 61-62]. Узагальнення результатів розвитку машинобудування за останні вісім років відокремило відповідні Вісник Хмельницького національного університету 2010, № 6, T. 3

Економічні науки

тенденції розвитку машинобудівного комплексу України (табл. 1). Таблиця 1 Тенденції розвитку машинобудування Група машинобудівних підприємств 2002 – I півріччя 2008 рр. ІІ півріччя 2008 рр. – 2009 рр. Важке машинобудування Значні темпи зростання виробництва Різке скорочення виробництва Повільне зростання, незначне Зменшення виробництва Електротехнічна промисловість зменшення виробництва деяких деяких видів продукції видів продукції Транспортне машинобудування Значні темпи зростання виробництва Зменшення виробництва Сільськогосподарське Нестабільне коливання темпів Зменшення виробництва машинобудування виробництва продукції Машинобудування для легкої та Зростання галузі з виготовлення харчової промисловості, побутової техніки, повільне Зменшення виробництва виробництво побутових машин та зростання машинобудування для обладнання, приладів легкої та харчової промисловості Верстатобудування та Спад виробництва Значний спад виробництва приладобудування Хімічне та нафтохімічне Зростання середніми темпами Спад виробництва машинобудування Світова фінансова відкрила хронічні проблеми машинобудівної промисловості України, криза призвела до збільшення кількості фінансово неспроможних підприємств в галузі. В Україні наслідки світової фінансової кризи мали гірші прояви через її накладання на системну структурну кризу економіки, високу залежність від експортних ринків, надмірну матеріало- та енергомісткість виробництва. Разом з тим, актуальними залишаються і проблеми отримані в спадок від командноадміністративної економіки: - застарілість основних засобів, що негативно впливає на конкурентоспроможність, якість та собівартість продукції; - недостатній рівень платоспроможності, що негативно впливає на фінансово-економічний стан; - обмежений внутрішній попит; - низький рівень інноваційної активності; - залежність від постачань вузлів, деталей та комплектуючих з інших країн; - неефективна політика держави щодо діяльності монополістів і посередників, що призводить до підвищення вартості матеріалів, енергоресурсів [1, c. 4]. Як показує світовий досвід машинобудування повинно зайняти більш вагоме місце як у структурі промисловості, так і у формуванні експорту України. У зв’язку з цим на найближчу та середньострокову перспективу для машинобудування стоїть завдання: - удосконалити галузеву структуру; - розширити асортимент продукції за рахунок розвитку підприємств, що виробляють товари народного споживання; - модернізації та технічного переоснащення з використанням сучасних технологій; - підвищення конкурентоспроможності; - налагодження виробництва високоефективних машин, приладів і апаратів, електроннообчислювальної техніки, виробництва систем зв'язку, засобів управління, автоматизації тощо. Спеціалізацію і кооперування виробництва в машинобудуванні необхідно орієнтувати на інтеграцію з підприємствами розвинених країн, збільшуючи виробництво в середині країни. Найбільш гостра проблема – фінансовий стан машинобудування, де слід виділити такі її головні прояви, причини та передумови: - нерозвиненість інфраструктури внутрішнього ринку (відсутність моніторингу, дистриб'юторської системи та фінансового лізингу); - недостатність обігових коштів, недосконалість механізму середньо- та довгострокового кредитування; - відсутність реальних джерел фінансування, що унеможливлює реконструкцію та технічне переоснащення підприємств, і затримує забезпечення за рахунок цього високої якості виготовлюваних машин та обладнання, освоєння виробництва нової конкурентоспроможної техніки; - відсутність фінансових механізмів та інструментів, що створюють зацікавленість в інноваціях, а також стимулюють науково-дослідні і дослідно-конструкторські роботи; - низький рівень інноваційної активності вітчизняних підприємств; - залежність вітчизняних підприємств від постачань вузлів, деталей та комплектуючих виробів з 78

Вісник Хмельницького національного університету 2010, № 6, T. 3

Економічні науки

країн СНД, де також домінують кризові тенденції; - значний відтік кваліфікованих інженерних кадрів, який за 2004-2008 рр. досяг 269 тис. осіб. Висновки і перспективи подальшого дослідження. Підсумовуючи вище наведені факти та аналізую-чи існуючі тенденції розвитку машинобудування, слід виділити наступні негативні чинники формування галузевої кон’юнктури: зниження інноваційної активності, незначні обсяги фінансування господарської дія-льності, відсутність державної підтримки, повільний розвиток окремих видів машинобудування, тіньові ме-ханізми господарювання, погіршення показників ефективності функціонування та показників фінансового стану господарювання, погіршення матеріально-технічної бази господарської діяльності, скорочення кілько-сті працівників, відсутність дієвої моральної та матеріальної мотивації, скорочення соціальної інфраструк-тури підприємств, критичне зростання зношеності основних засобів. Щодо перспектив розвитку машинобудування, то використання ефективних механізмів господарювання (макроекономічних, в першу чергу, на рівні держави та внутрішньогосподарських – на рівні підприємства) дає підстави сподіватись на позитивні наслідки, хоча передбачаються і негативні тенденції. До позитивних відносять: покращення матеріально-технічного та інформаційного забезпечення, розвиток персоналу на основі мотивації, покращення умов праці та формування соціальної інфраструктури, покращення показників ефективності, формування ефективного механізму контролю, покращення внутрішньогосподарського виробничого процесу за рахунок підвищення інноваційної активності та інвестиційної привабливості. До негативних: прискорення морального старіння та матеріальної зношеності основних засобів, збільшення кількості збиткових підприємств, брак власних коштів для фінансування виробництва, відсутність інновацій та розвитку науково-технічного забезпечення, скорочення інвестицій у галузь машинобудування з боку вітчизняних та іноземних інвесторів. Перспективи подальшого дослідження слід намітити в руслі пошуку дієвих заходів реформування господарського механізму машинобудівних підприємств України. Література 1. Данилишин Б. Машинобудування відновлює свої позиції / Б. Данилишин // Урядовий кур'єр. – 2009. – № 194 – С. 4. 2. Мельник О. Г. Фінансовий потенціал машинобудівного підприємства: сутність та індикатори оцінювання / О. Г. Мельник // Вісник Національного університету «Львівська політехніка». Серія «Менеджмент». – 2007. – № 606. – С. 46–51. 3. Петришин Н. Я. Система стратегічних показників діяльності машинобудівних підприємств / Н. Я. Петришин // Регіональна економіка – 2008. – № 4. – С. 173–184. 4. Товт Т. Й. Особливості фінансування інноваційної діяльності підприємств в Україні / Т. Й. Товт // Актуальні проблеми економіки. – 2008. – № 3 (81). – С. 102–108. 5. Шагуров О. О. Стан і тенденції розвитку машинобудування в Україні / О. О. Шагуров // Актуальні проблеми економіки. – 2009. – № 3. – С. 57–63. 6. Шмідт М. П. Фінансово-економічна сутність управління корпораціями в машинобудуванні України / М. П. Шмідт, Я. В. Кудря // Фінанси України. – 2008. – № 8. – С. 53–62. Надійшла 06.09.2010

УДК 338.46 О. Б. МОРГУЛЕЦЬ Київського національного університету технологій та дизайну

ЗАБЕЗПЕЧЕННЯ СТАЛОЇ КОНКУРЕНТОСПРОМОЖНОСТІ ВІТЧИХНЯНИХ СЕРВІСНИХ ПІДПРИЄМСТВ У статті відображено результати дослідження внутрішніх резервів формування конкурентних переваг на ринку послуг та розроблено пропозиції щодо забезпечення сталої конкурентоспроможності вітчизняних сервісних підприємств в нинішніх умовах господарювання, які відзначаються високою мінливістю та економічною нестабільністю. Research results of internal backlogs of the forming competitive edges at the market of services are represented in the article. Suggestions are worked out in relation to providing of permanent competitiveness of domestic service enterprises in the present terms of manage which are marked with high changeability and economic instability. Ключові слова: сфера послуг, економічна стійкість, стала конкурентоспроможність, конкурентні переваги, інновації, ризик-менеджмент.

Сьогодні очевидним є факт того, що успіх будь-якої підприємницької ініціативи визначається, перш за все, не раціональною організацією праці, наявністю тих або інших ресурсів чи технологій, а гнучкістю і умінням своєчасно пристосовуватися до постійних змін зовнішнього середовища. Постачальники, Вісник Хмельницького національного університету 2010, № 6, T. 3

Економічні науки

споживачі, акціонери, кредитори, конкуренти, торгові організації, державні органи є саме тими основними змінними чинниками, що знаходяться поза межами впливу менеджменту підприємства і вимагають особливої уваги та контролю. Таким чином, в умовах постіндустріального розвитку економіки України принципово змінюються вимоги до суб’єктів господарювання. В зв’язку з цим, актуальною стає проблема забезпечення економічної стійкості та сталої конкурентоспроможності вітчизняних підприємницьких структур. Середовище змінюючись вимагає впровадження відповідних перетворень в діяльність підприємств. Вчасна адаптація до вимог середовища вдосконалює і зміцнює господарську систему підприємства роблячи її стійкою до більшості ризиків. Проблема сталої конкурентоспроможності не оминає і сферу послуг, яка на сьогоднішній день стрімко прогресує в розвитку і стає пріоритетною як для світової економіки, так і для національної економіки України. Охоплюючи торгівлю і транспорт, фінанси і страхування, комунальне господарство, освітні та медичні установи, шоу-бізнес тощо, сфера послуг займає більше 40 % у ВВП України та забезпечує робочими місцями понад 55 % зайнятих в її економіці людей [1]. Разом з тим висока конкуренція на ринку послуг, особливо з боку іноземних компаній, політичні й економічні негаразди та недосконала правова система не дозволяють вітчизняним сервісним підприємствам сміливо дивитися в майбутнє. З огляду на вище означені проблеми розробка науково-практичних пропозицій щодо забезпечення сталої конкурентоспроможності без сумніву є актуальною як для вітчизняних сервісних підприємств, так і для усіх інших, які прагнуть стійкого економічного розвитку. Аналіз літературних джерел з даної тематики. Не так давно сфері послуг та зокрема управління сервісною діяльністю приділялося дуже мало уваги. Однак реформування і перехід економіки країни до ринкових методів господарювання сприяли комерціалізації сфери послуг, що привабило до неї підприємницькі структури. Стрімкий розвиток даної сфери економіки привернув до себе увагу не тільки підприємців, а й науковий світ. Так, серед незначної кількості опублікованих на сьогоднішній день робіт, що розкривають сутність і особливості економічних та управлінських процесів у сервісній діяльності, як основні можна виділити: серед вітчизняних авторів – посібник за редакцією В.В. Апопія; праці О.В. Пащука; О. Решетняк; В.І. Куценка; серед російських й інших зарубіжних авторів – В.Е. Гордіна і М.Д. Сущинську; Т.Д. Бурменко; Л. Демидову; А.Е. Саак і Ю.А. Пшеничних; C. Loveloc; C. Gronroos. Необхідно зауважити, що здебільшого вітчизняні автори намагаються адаптувати класичну теорію менеджменту до загальних особливостей сервісної діяльності, беручи до уваги ринкові умови господарювання і мінливість економічної ситуації в країні. Та з огляду на їх недостатню кількість не можна стверджувати про достатній рівень вивчення даної проблеми. Тому, дослідження внутрішніх резервів конкурентоспроможності вітчизняних підприємств на ринку послуг та розробки щодо забезпечення стабільності їх функціонування можна вважати актуальним і такими, що сприяють науковій обґрунтованості діяльності сервісних підприємств та їх економічному розвитку. Постановка завдання. Сфера послуг, сьогодні, є однією з найважливіших і швидкозростаючих складових світової економіки. В умовах економічної глобалізації саме вона стає одним із впливових чинників, від яких залежить зростання економіки, підвищення конкурентоспроможності країни на світових ринках, покращення добробуту населення. Разом з тим в Україні сфера послуг почала розвиватися зовсім недавно, і її нинішній стан не можна назвати задовільним. Так, з огляду на стан окремих ринків послуг [3], можна відзначити, що найгірше становище, на сьогоднішній день, має ринок послуг пралень та хімчисток. За останні три роки об'єми наданих послуг зменшилися на 25–30 %. Негативний вплив на бізнес даних підприємств спричинила часткова відмова від послуг ресторанних мереж і салонів краси. У сегменті приватних замовлень справи ще гірші, клієнтська база зменшилася майже на 70 %. Враховуючи дану тенденцію, все більше підприємств замислюються про доцільність підтримки даного виду бізнесу. На другому місці за збитками знаходиться ринок послуг ремонтних майстерень. У багатьох з них справи давно йдуть не найкращим чином, особливо якщо враховувати той факт, що деякі виробники збільшили терміни гарантійного обслуговування, після закінчення якого споживачі все частіше вважають за краще купувати нові прилади, а не ремонтувати застарілі. У кращому стані знаходиться ресторанний бізнес, ринок салонів краси та корпоративного страхування. Щоб утриматися на плаву їм доводиться знижувати вартість послуг і пропонувати додаткові. Щодо ринку послуг телефонії, то збільшення абонплати дало можливість операторам зв'язку частково компенсувати недоотримані із-за нестабільності валютного курсу доходи за міжнародний зв'язок. Досить стабільний стан має ринок реклами та маркетингу завдяки своїм перспективам. Найкраще становище на сьогоднішній день має ринок послуг автозаправок України. Все це ще раз доводить, що сервісні підприємства особливо потребують науково-методологічних розробок, які підтримають сталість і забезпечать їх економічний розвиток в довгостроковій перспективі. Таким чином, за мету дослідження було поставлено виявлення внутрішніх резервів формування конкурентних переваг та розробку пропозицій щодо забезпечення сталої конкурентоспроможності вітчизняних сервісних підприємств. Результати дослідження. Особливості формування конкурентних переваг на ринку послуг. 80

Вісник Хмельницького національного університету 2010, № 6, T. 3

Економічні науки

Досягнення цілей підприємства в сфері обслуговування визначається попитом на його послуги у споживачів. В умовах конкурентного ринку, що пропонує вибір виробників послуг, попит на ту чи іншу послугу залежить від результатів порівняння споживачами споживчих і вартісних якостей послуги з аналогічними на ринку. Здатність сервісного підприємства одержати перемогу в конкурентній боротьбі залежить від наявності у нього значних переваг в порівнянні з конкурентами. Отже, саме конкурентні переваги, які характеризують особливості послуги або торгової марки, створеної підприємством є інструментом конкурентної боротьби на ринку послуг. Ці характеристики можуть бути найрізноманітнішими і відноситися як до самого продукту (базової послуги), так і до додаткових товарів чи послуг, що супроводжують базову. Формування конкурентних переваг послуг вимагає врахування ряду важливих моментів, які можна розглядати як умови їх формування [2]: - відповідність властивостей послуги потребам конкретного сегменту ринку; - поява особливих характеристик послуги, що не супроводжуються зниженням рівня виробництва; - врахування особливого значення «зовнішніх» по відношенню до послуги характеристик, що формуються в процесі розподілення, просування і ціноутворення; - врахування тимчасового характеру конкурентних переваг та локального конкурентного середовища; - врахування особливостей послуги як товару. Головною умовою формування конкурентних переваг на ринку сервісного обслуговування є цінність послуги, яка є результатом відношення до неї споживачів, що визначається через їх специфічний досвід, статус, споживчі вимоги. Тому, важливим моментом для появи конкурентної переваги послуги є не просто наявність певної особливості послуги, а її відповідність потребам конкретного сегмента ринку. Більше того, найчастіше конкурентна перевага послуги в межах одного споживчого сегмента робить цю послугу неприйнятною для іншого. Конкурентні переваги окремих послуг мають тимчасовий характер і тісно пов'язані з циклом життя послуги й безперервною зміною кон'юнктури ринку. При цьому необхідно враховувати і використовувати особливі властивості послуг як товару. Високий рівень культури обслуговування та професійність сервісного персоналу є однією з найважливіших конкурентних переваг підприємств у сфері послуг. Покупець найчастіше розглядає продавця послуг як експерта, довіряючи його компетенції. У цьому сенсі майже завжди продавець послуги є її невід'ємною частиною. Управління конкурентоспроможністю послуг є безперервним процесом, який пов'язаний з необхідністю вчасно реагувати на зниження будь-якого з показників конкурентоспроможності, із прийняттям відповідних заходів, здатних попередити втрати ринкових позицій й фінансових ресурсів, наприклад, припиненням виробництва, модернізацією послуги, зміною сегменту ринку. Підтримка конкурентоспроможності вироблених послуг з урахуванням неминучості їх відновлення в тому, або іншому вигляді забезпечується ресурсним потенціалом організації, який і визначає конкурентоспроможність підприємства. Конкурентоспроможність характеризують економічні, науковотехнічні, виробничі, організаційно-управлінські та інші можливості підприємства та його вміння пристосовуватися до їхніх змін, беручи до уваги також динаміку його успішності у минулому. Інновації як спосіб забезпечення конкурентоспроможності. Сервісний менеджмент сьогодні – це перш за все управління на основі постійних нововведень. Найважливішим аспектом в процесі досягнення сталої конкурентоспроможності стають інновації – процес постійного оновлення в усіх сферах підприємництва. Необхідність впровадження інновацій стимулюють конкурентна боротьба і цілий ряд інших вимог ринку. Важливість їх використання також обумовлюється змінами демографічного, економічного і соціального порядку, мінливими споживацькими запитами і бажаннями, змінами в психології сучасної людини. Вплив цих чинників призводить до того, що інновації в сучасних умовах стають для підприємств сфери послуг головним середовищем виживання на ринку. Нововведення повинні впроваджуватися в міру потреби ринку, а менеджер зобов'язаний передбачати їх необхідність і доцільність. Будь-які нововведення повинні проводитися на основі систематичного, комплексного аналізу різних сторін роботи підприємства, головне в якому – порівняти отримані результати не з уже досягнутими, а з тим потенціалом ринку, який є в даний час. Мета такого аналізу – визначити, наскільки повно використовує підприємство можливості ринку. Впровадження інновації носить імовірнісний характер. Іншими словами, не можна заздалегідь з повною впевненістю стверджувати, що нововведення приживеться. Складні нововведення важко планувати. Крім того, нововведення можуть викликати конфлікт інтересів як всередині колективу, так і у взаємодії з партнерами, споживачами. Все це змушує звертати особливу увагу на процес впровадження. І, в першу чергу, необхідно залучати до цього процесу фахівців інноваційного менеджменту, які професійно займаються управлінською діяльністю по впровадженню інновацій в роботу підприємства. Але в цілому ефективне інноваційне Вісник Хмельницького національного університету 2010, № 6, T. 3

Економічні науки

впровадження дозволяє підприємству підвищити прибутковість процесу надання послуг, зміцнити діловий імідж, стабілізувати своє становище на ринку в цілому. Забезпечення економічної стійкості шляхом впровадження ризик-менеджменту. Діяльність будьякого підприємства, в тому числі і підприємства сфери послуг, пов'язана з ризиком, у силу того, що воно функціонує у середовищі, що характеризується складністю і динамізмом. Крім того, управління сервісним підприємством – це, перш за все, управління на основі постійних нововведень, що було доведено вище. А така модель інноваційного розвитку носить ризиковий характер, оскільки передбачає постійні зміни асортименту, пропозицій, цін на них і т. д. Щоб вижити в умовах сьогодення, потрібно зважуватися на сміливі, нетривіальні дії, а це підсилює ризик. Ризик є невизначеністю стосовно можливих втрат на шляху до мети. Ризиковану ситуацію, як правило, супроводжують три умови: наявність невизначеності; необхідність вибору альтернативи; можливість оцінити ймовірність здійснення альтернатив. Найбільш небезпечними для ведення цивілізованого бізнесу є такі зовнішні фактори ризику: несумлінність ділових партнерів; корумпованість державних структур; політична та фінансова нестабільність; обмеження прав підприємців державними органами і посадовими особами. Не менш численні і внутрішні фактори, що впливають на рівень підприємницького ризику, основними з яких є: стратегія підприємства; принципи діяльності компанії; ресурси та їх використання; якість і рівень використання маркетингу та менеджменту. Зважаючи на важливість вчасного передбачення і запобігання підприємницьких ризиків рекомендуємо дотримуватися основних принципів ризик-менеджменту в сервісній діяльності [6]: По-перше, не можна ризикувати більше, ніж це може дозволити власний капітал. Перш ніж прийняти рішення в умовах ризику, підприємець повинен: - визначити максимально можливий обсяг збитку у разі настання ризикової події; - зіставити його з обсягом вкладеного капіталу та усіма власними фінансовими ресурсами і визначити, чи не призведуть ці збитки до банкрутства підприємства. По-друге, необхідно думати про наслідки ризику. Підприємець, знаючи максимально можливу величину збитку, повинен визначити, до чого вона може призвести, яка ймовірність ризику. На основі цієї інформації необхідно прийняти рішення про власну відповідальність за ризик, передачі ризику на відповідальність іншій особі (випадок страхування ризику) або про відмову від ризику (тобто від заходу). По-третє, не можна ризикувати великим заради малого. Перш ніж прийняти рішення про впровадження заходу, що містить ризик, необхідно порівняти очікуваний результат (віддачу) з можливими втратами, які понесе підприємець у разі настання ризикової події. Тільки при прийнятному для підприємства співвідношенні віддачі і можливих втрат слід приймати рішення щодо реалізації ризикового проекту. У теорії і практиці управління ризиком склався ряд правил, на основі яких здійснюється вибір прийому управління ризиком – уникнення, зниження ступеня ризику або його прийняття. Основними з цих правил є наступні: - максимум виграшу (з можливих варіантів, що містять ризик, вибирається той, який дає найбільшу ефективність результату при мінімальному або прийнятному для інвестора ризику); - оптимальна ймовірність результату (з можливих рішень вибирається те, при якому ймовірність результату є прийнятною для інвестора, при цьому з усіх варіантів обирається той, за якого виграш максимальний); - оптимальне коливання результату (з можливих рішень вибирається те, при якому ймовірності виграшу і програшу для одного і того самого ризикового вкладення капіталу мають найменший розрив); - оптимальне поєднання виграшу і величини ризику (з можливих рішень вибирається те, що дозволяє отримати очікуваний виграш і одночасно уникнути великого ризику, тобто у якого співвідношення доходу та втрат є найбільшим). Керуючись зазначеними правилами, підприємець може прийняти рішення про збільшення ступеня ризику, якщо воно не перевищує прийнятні для підприємства втрати і забезпечує суттєве зростання прибутку. Таким чином, в основі ризик-менеджменту лежать цілеспрямований пошук і організація роботи зі зниження ступеня ризику, мистецтво отримання і збільшення доходу в невизначеній господарській ситуації. Кінцева роль ризик-менеджменту полягає в отриманні найбільшого прибутку при оптимальному співвідношенні прибутку і ризику. Висновки. Процес забезпечення сталої конкурентоспроможності сервісного підприємства на даному етапі розвитку вітчизняного ринку послуг полягає у створені особливих характеристик або певного особливого сполучення характеристик його ресурсного потенціалу, що забезпечують динамічну підтримку конкурентоспроможності вироблених послуг. Ресурсний потенціал при цьому повинен охоплювати відчутні й невловимі активи організації, сформовані як у зовнішньому середовищі – на ринку (наприклад, імідж, місце розташування, відносини з постачальниками), так і у внутрішньому – на підприємстві (наприклад, навички працівників і оригінальні технології виробництва і збуту). 82

Вісник Хмельницького національного університету 2010, № 6, T. 3

Економічні науки

Базуючись на проведеному дослідженні внутрішніх резервів формування конкурентних переваг на ринку послуг, як висновок можна констатувати: стабільний розвиток та стійке конкурентоспроможне становище сервісного підприємства забезпечує виконання наступних вимог: - постійне дослідження кон’юнктури ринку послуг; - забезпечення належного рівня якості послуг за рахунок розробки і дотримання чітких стандартів та регулярного підвищення професійного рівня обслуговуючого персоналу; - забезпечення постійних інновацій в номенклатурі, технології та організації надання послуг у відповідності до потреб ринку і НТР; - дотримання основних принципів ризик-менеджменту з метою вчасного передбачення і запобігання підприємницьких ризиків; - ефективне позиціонування послуг на ринку. Література 1. Організація і технологія надання послуг : навч. посібник / Апопій В.В., Олексін І.І., Шутовська Н.О., Футало Т.В. ; За ред. Апопія В.В. – К. : ВЦ «Академія», 2006. – 312 с. 2. Гордин В.Э. Менеджмент в сфере услуг : [учебник] / В.Э. Гордин , М.Д. Сущинская. – СПб. : Изд. дом «Бизнес-пресса», 2007. – 271 с. 3. Моргулець О.Б. Сфера послуг України: реалії сьогодення / Моргулець О.Б., Клеща Л.М. Вісник КНУТД. – 2009. – № 3. – С. 154-159. 4. Пащук О.В. Маркетинг послуг: стратегічний підхід : [навч. посібник] / Пащук О.В. – К. : ВД «Професіонал», 2005. – 560 с. 5. Решетняк О. Сучасні методи управління підприємством сфери послуг / Решетняк О. – Х. : Фактор, 2008. – 544 с. 6. Саак А.Э. Менеджмент в социально-культурном сервисе и туризме : [учебное пособие] / А.Э. Саак, Ю.А. Пшеничных. – СПб. : Питер, 2008. – 512 с. Надійшла 29.08.2010

УДК 658.3 В. В. МИЦА Хмельницький національний університет

О. В. КРИВОНЧАК, В. М. СЕРВЕТНИК Хмельницький економічний університет

ШЛЯХИ ВДОСКОНАЛЕННЯ ВИРОБНИЦТВА І ЗБУТУ ПРОДУКЦІЇ БУДІВЕЛЬНОЇ ГАЛУЗІ ДЛЯ ПІДВИЩЕННЯ КОНКУРЕНТОСПРОМОЖНОСТІ В УМОВАХ РИНКУ Економічна ситуація в Україні в сучасний період не сприяє формуванню конкурентоспроможних суб'єктів господарювання і створенню розвиненого конкурентного середовища у вітчизняній економіці. Особливо це позначилося на збутовій політиці будівельних підприємств, адаптація якої до мінливих умов внутрішнього і зовнішнього середовища є основою її ефективності. Суттєве значення при цьому має те, що в нових умовах виробники повинні самі організовувати процес збуту своєї продукції, використовуючи сучасні методи управління даним процесом. The economic situation in Ukraine in the current period doesn't assist the formation of competitive entities and creation of developed competition in the domestic economy. This especially affected the distribution policy of building companies, which adaptation to changing conditions of internal and external environment is the basis of its efficiency. Thus the most important is that in new conditions, producers should organize themselves the process of marketing their products using modern methods of management of this process. Ключові слова: аутсорcинг, ресурсний підхід, комплексна система керування підприємством.

Вступ. Більшість великих та середніх підприємств, що колись були у державній власності, приватизовано. Деякі підприємства були приватизовані шляхом розподілу майна підприємства між працівниками даного підприємства. І це є одним із кроків, що робить наша країна на шляху до здорових ринкових відносин. В числі лідерів знаходиться і будівельна галузь. Світова практика показує, що для того, щоб підприємства ефективно працювали, слід застосовувати нову техніку та технологію виробництва, необхідно забезпечити їх конкурентоспроможність як на національному, так і на світовому ринках. Щоб успішно функціонувати в умовах конкуренції, підприємство в своїй діяльності повинно орієнтуватися на потреби ринку і на реалізацію досягнень НТП. Постановка проблеми. На сучасному етапі розвитку ринкової економіки в Україні особливо важливим є питання конкурентоспроможності українських підприємств будівельної галузі. Відомо, що функціонування збиткових підприємств за ринкової економіки неможливе, адже прибуток, як визначає і Господарський Кодекс України, є основною метою створення і функціонування підприємств. Вирішення Вісник Хмельницького національного університету 2010, № 6, T. 3

Економічні науки

проблеми підвищення конкурентоспроможності українських будівельних організацій багато в чому пов’язане з вдосконаленням механізму їх господарювання, посиленням орієнтацій на мобілізацію внутрішніх резервів підвищення рентабельності. На цій основі кожна будівельна організація зможе вирішувати завдання підвищення своєї конкурентоспроможності. Аналіз останніх досліджень і публікацій. Загальні аспекти даної проблеми знайшли своє висвітлення у роботах таких вчених, як О. Вороніна [4], С.А. Жукова [1], І. О. Семернікової, Н.В. МєшковоїКравченко [2], С.Ф. Покропивного [3] і багатьох інших. Проблема управління збутом продукції на підприємстві розглядалася науковцями здебільшого відокремлено від питання підвищення ефективності організації виробництва, тому їх взаємозв'язок потребує поглибленого вивчення і аналізу. Враховуючи економічну ситуацію в країні сьогодні, виробники повинні самі організовувати процес збуту своєї продукції, використовуючи сучасні методи управління даним процесом. Разом з тим, низка теоретичних і прикладних аспектів управління збутом потребують подальшого дослідження. Зокрема, необхідно відмітити, що методи управління збутом, достатньо ефективні в умовах розвинутої економіки, не можуть використовуватися у тому ж вигляді в умовах становлення українського ринку. Формування цілей. Метою даної статті є вивчення та узагальнення основних шляхів оптимізації виробничої та збутової політики підприємств будівельної галузі. Для досягнення поставленої мети нами були визначені наступні завдання: 1) вивчення міжнародних методів вдосконалення виробництва і збуту продукції у будівельній галузі; 2) підвищення конкурентоспроможності будівельних організацій шляхом вдосконалення їх структури; 3) визначення показників економічної ефективності виробництва на основі модифікації ресурсного підходу; 4) вивчення моделі управління збутом продукції на основі комплексної системи керування підприємством. Основний матеріал дослідження. Вивчення досвіду роботи ряду зарубіжних будівельних фірм, які успішно функціонують, свідчить що значні резерви підвищення ефективності функціонування будівельних організацій можуть бути мобілізовані за рахунок вдосконалення їх внутрішньої структури за принципом аутсорсингу, тобто переведення внутрішнього підрозділу підприємства і пов’язаних з ними активів у відносно автономну форму, що бере на себе обов’язки виконання певного виду робіт або надання послуг протягом певного часу за обумовленими цінами. Спробуємо визначити, використання яких організаційноправових форм господарювання допоможе вдосконалити структуру будівельних організацій з метою підвищення їх конкурентоспроможності. Можливість здійснення заходів щодо аутсорсингу на будівельному підприємстві ґрунтується на положеннях Цивільного Кодексу України, в якому передбачено, що господарські товариства можуть бути засновниками (учасниками) інших господарських товариств. Виділення окремих підрозділів, що входять до складу будівельної організації, у відносно самостійні структури, як свідчить досвід, найдоцільніше в організаційно-правовій формі господарського товариства. У подальшому викладі будівельна організація, яка здійснює аутсорсинг, на підприємстві називатиметься материнською фірмою, а господарські товариства, що створюються шляхом виділення окремих підрозділів в автономні структури, називатимуться дочірніми фірмами. Господарським товариством є юридична особа, статутний капітал якої розділено на частки між учасниками. При цьому майно, передане учасниками товариства як внесок засновників (учасників) у статутний капітал, а також придбане товариством в процесі його діяльності, належить йому на правах власності [1, с. 238]. Чинним законодавством передбачено, що господарське товариство, окрім повного і командитного товариств, може бути створене однією особою, яка стає єдиним його учасником. Це положення дає право будівельним організаціям засновувати господарські товариства, залишаючи за собою право фактично управляти їх діяльністю. Господарські товариства можуть створюватися у формі акціонерного товариства, товариства з обмеженою відповідальністю або з додатковою відповідальністю. Внеском у статутний капітал господарського товариства можуть бути гроші, цінні папери, устаткування, будівельні машини, механізми, інші речі, майнові або інші відчужувані права, що мають грошову оцінку. Грошова оцінка внеску учасника господарського товариства здійснюється за згодою учасників товариства, а в окремих випадках вона підлягає незалежній експертній перевірці. Материнська (головна) фірма, що є засновником нового господарського товариства, в порядку встановленому законодавством та установчими документами товариства, має право: 1) брати участь в управлінні товариством та в розподілі прибутку; 2) отримувати інформацію про діяльність товариства; 3) здійснювати відчуження частки в статутному капіталі товариства, цінних паперів, що підтверджують участь в товаристві у встановленому законом порядку; 4) інші права, встановлені засновницькими документами товариства. У ході аутсорсингу доцільно використовувати такі організаційно-правові форми господарських товариств: товариство з обмеженою відповідальністю або акціонерне товариство [1, с. 246]. Товариство з обмеженою відповідальністю − це засноване одним або декількома особами (юридичними або фізичними) господарське товариство, статутний капітал якого поділено на частки, розмір яких визначається статутом. Учасники товариства з обмеженою відповідальністю не відповідають за його 84

Вісник Хмельницького національного університету 2010, № 6, T. 3

Економічні науки

зобов’язаннями і мають ризик збитків, пов’язаних з діяльністю товариства, у межах своїх вкладів. Досвід свідчить, що при виділенні окремих підрозділів будівельної організації в товариство з обмеженою відповідальністю, доцільно включити його основних менеджерів в число учасників, при цьому виділити для них частку в статутному капіталі в межах 10-15%. У будь-якому випадку частка материнської фірми в статутному капіталі створюваного товариства не повинна бути менше 80%, що забезпечує основному засновникові повний контроль за діяльністю нової структури. Вищим органом управління товариства з обмеженою відповідальністю є загальні збори його учасників. Поточне керівництво діяльністю товариства здійснює виконавчий орган (колегіальний або одноосібний), підзвітний загальним зборам його учасників. Компетенція виконавчого органу товариства з обмеженою відповідальністю, порядок ухвалень рішень і здійснення дій від імені товариства встановлюється законом і статутом товариства. Враховуючи, що на загальних зборах голоси розподіляються пропорційно часткам учасників в статутному капіталі, материнська фірма завжди має можливість проводити ті рішення, які відповідають її бізнес-стратегії. Слід звернути увагу на положення Цивільного Кодексу про те, що учасник товариства з обмеженою відповідальністю має право продати або іншим чином поступитися своєю часткою (її частиною) в статутному капіталі не тільки учасникам цього товариства, але і третім особам, якщо інше не передбачене статутом товариства. Практика свідчить, що в статуті доцільно обмежити цю можливість, оскільки у, так званих, третіх осіб може виникнути бажання сконцентрувати в своїх руках більше 50%. За рішенням загальних зборів учасників товариство з обмеженою відповідальністю може бути перетворене в акціонерне товариство або виробничий кооператив. Акціонерним є товариство, статутний капітал якого поділено на певну кількість акцій однакової номінальної вартості. Акціонерне товариство (АТ) самостійно відповідає за своїми зобов’язаннями всім своїм майном, а учасники (акціонери) мають ризик збитків, пов’язаних з діяльністю товариства, тільки в межах вартості акцій, що їм належать [2, с. 24 – 25]. АТ, учасники якого можуть відчужувати акції, що їм належать, без згоди інших акціонерів, є відкритим товариством. Таке акціонерне товариство має право розповсюджувати акції шляхом відкритої передплати та купівлі-продажу на біржах. При цьому керівництво відкритого акціонерного товариства постійно повинно враховувати небезпеку втрати контрольного або блокуючого пакету акцій і витрати в цій ситуації можливості управляти виробничою діяльністю з урахуванням інтересів материнської фірми. У зв’язку з цим, при проведенні асутсорсингу на материнському підприємстві слід створювати дочірні фірми в організаційно-правовій формі, акції якого розподіляються тільки серед його засновників або іншого, заздалегідь визначеного, кола осіб. Таке товариство не має права проводити відкриту передплату на акції, що випускаються ним, або іншим чином пропонувати їх для придбання необмеженому колу осіб. Акціонери материнської фірми мають переважне право на придбання акцій, що продаються іншими акціонерами цього товариства. Дочірнім підприємство визнається у разі, якщо між ним та іншим господарським товариством встановлюються відносини контролю-підпорядкування за рахунок переважної участі контролюючого підприємства в статутному фонді або загальних зборах чи інших органах управління дочірнього підприємства, зокрема володіння контрольним пакетом акцій. При цьому, дочірнє підприємство не несе відповідальності за зобов’язаннями основного товариства. Але якщо з вини контролюючої фірми дочірнім підприємством було укладено невигідні для нього угоди чи здійснено невигідні операції, то контролююча фірма повинна компенсувати завданні збитки. Також, якщо дочірнє підприємство опинилося в стані неплатоспроможності і буде визнано банкрутом з вини основного товариства, то субсидіарну відповідальність перед кредиторами дочірнього підприємства нестиме контролююча фірма. При проведенні заходів щодо аутсорсингу на базі підрозділу, що виділяється, може створюватися залежне господарське товариство. Для цього материнській фірмі повинно належати двадцять або більше відсотків статутного капіталу товариства з обмеженою відповідальністю або двадцять і більше відсотків простих акцій акціонерного товариства. Українським законодавством допускається також виділення в межах аутсорсингу окремих підрозділів будівельної організації в самостійні юридичні особи у формі виробничого кооперативу. Кооператив створюється його засновниками на добровільних засадах в наслідок об’єднання фізичних та юридичних осіб на основі членства для спільної господарської та іншої діяльності з метою поліпшення свого економічного стану. Таким чином, законодавство України надає можливість широкого вибору організаційно-правових форм господарювання, використання яких дозволяє вдосконалити структуру будівельних організацій: від виробничого кооперативу до відкритого акціонерного товариства. Підприємству належить вибір конкретного рішення, яке залежить від виробничої програми і величини статутного капіталу структури, що виділяється, чисельністю її персоналу і ряду інших суб’єктивних чинників. Але за будь-яка схеми аутсорсингу на будівельних підприємствах це, як правило, створює передумови для підвищення конкурентоспроможності будівельної організації, а саме, для підвищення ефективності виробництва та успішного зростання її інвестиційної привабливості. Ще одним важливим підходом до покращення виробництва і збуту підприємства є визначення Вісник Хмельницького національного університету 2010, № 6, T. 3

Економічні науки

показників економічної ефективності виробництва на основі модифікації ресурсного підходу. Як відомо, підвищення економічної ефективності виробництва означає зростання національного багатства і піднесення рівня життя кожного члена суспільства. На рівні країни головне місце відводиться приросту фізичного обсягу валового внутрішнього продукту у відсотках попереднього року, на рівні секторів і видів економічної діяльності − валовій доданій вартості в основних цінах, а на підприємствах − валовій доданій вартості у фактичних цінах. Проте зазначені показники характеризують тільки підсумки зробленого, не враховуючи обсяги залучених у виробництво ресурсів. Загальноприйнято, що економічна ефективність − це показник, який співвідносить здобутий результат з поточними затратами, які зумовили цей ефект, чи використаними економічними ресурсами. Тобто результат зіставляється або зі спожитими ресурсами (поточними витратами за певний період), або зі застосованими ресурсами (сукупністю живої та уречевленої праці), які брали участь у виробництві товарів (послуг) за цей період. Відповідно розрізняють затратний і ресурсний підходи до визначення ефективності [3, с. 451 – 453]. Затратний підхід полягає в тому, що валовий випуск (валова продукція) розкладається на економічні елементи (статті). Одну частину цих статей відносять до ефекту (результату), а другу − до поточних затрат, причому розподіл статей досить умовний і залежить від мети аналізу. Так, під час розрахунку прибутковості оплату праці найманих працівників відносять до собівартості продукції, а коли розраховується додана вартість − до результату діяльності. Підвищення чи зниження показників ефективності витрат пов’язане тільки зі зміною внутрішньої структури валового випуску. Впровадження сучасної техніки, новітніх технологій і матеріалів, використання більш кваліфікованої робочої сили можуть не знайти відповідного відбиття у зміні структури і валового випуску (доходу), але ця обставина не свідчить про те, що ефективність виробництва залишається на попередньому рівні. Ресурсний підхід враховує всі чинники виробництва (основні засоби, оборотні кошти, чисельність працівників) і теоретично придатний для оцінки рівня загальної економічної ефективності, проте застосувати його на практиці складно, так як кожен ресурс має власну економічну природу та одиниці виміру. Визначення їхньої сумарної величини з традиційних позицій, з допомогою різних коефіцієнтів перерахунку у вартісні чи трудові одиниці виміру, дає викривлені величини, ускладнює картину динаміки і порівняння з показниками інших підприємств. Найбільші ж проблеми виникають з таким чинником виробництва, як робоча сила [4, с. 29 – 37]. Вартість робочої сили (витрати на її відтворення) − це насамперед абстрактна, теоретична категорія. Взаємовідносини між роботодавцем і найманим працівником на ринку праці мають схожість з орендними відносинами, коли, наприклад, майно за погоджену плату здається на певний час (наприклад, в оперативний лізинг). Роботодавця цікавить не стільки повна вартість майна (робочої сили), скільки величина плати за його використання (оплати праці) у продовж строку оренди, оскільки орендодавець (найманий працівник) залишається власником своєї робочої сили. Якщо бодай гіпотетично визначити вартість робочої сили на рівні економіки в цілому на той чи інший момент, то одержаний у такий спосіб ресурсний показник ефективності не може бути дієвим інструментом аналізу і прийняття управлінських рішень. Тому ресурсний підхід використовують частково − в знаменнику формули можуть проставлятися як окремі види ресурсів (основні засоби, оборотні кошти, наймані працівники), так і сума деяких з них, що мають вартісну оцінку. Головне місце в аналізі й обґрунтуванні господарських рішень міг би зайняти інтегральний показник економічної ефективності виробництва, який відбивав би підсумок сумарної дії окремих показників, що характеризують різні сторони ефективності. Такий узагальнюючий показник зробив би довершеною систему оціночних показників і став би зручним інструментом прийняття економічних рішень. У вітчизняній і зарубіжній літературі пропонується безліч варіантів побудови такого показника. Як правило, вони зводяться до того чи іншого способу приведення одноразових і поточних витрат до єдиного виміру, вираження витрат живої та уречевленої праці в одному показникуі, зведення в один показник продуктивності праці, рентабельності продукції, фондовіддачі та руху оборотних коштів, затрат поточної та минулої праці на одиницю продукції, сумарного економічного ефекту виробника і споживача. У широкому сенсі під ефективністю роботи будь-якого будівельного підприємства розуміють виробництво товару з найменшими витратами чи використання мінімального обсягу ресурсів для випуску даного обсягу продукції. Пропонується також використовувати два узагальнюючих показники ефективності виробництва. Перший являє собою відносну ефективність (продуктивність праці) як міру розпорядження на підприємстві конкретними ресурсами для своєчасного досягнення цілей, виражених через кількість і якість. Другим показником ефективності виробництва є ефективність операцій. Вона визначається ринковою вартістю продукції, поділеної на сумарні витрати ресурсів організації (загальну величину витрат організації). Головна причина такої неоднозначності щодо ефективності полягає в тому, що традиційні методи передбачають обов’язкове протиставлення результатів (ефекту) зі споживаними ресурсами (поточними витратами) або застосованими ресурсами. У першому випадку протиставлення ефекту і поточних витрат, здійснюване в однакових вартісних одиницях виміру, є цілком коректним, проте не дає повної картини рівня та динаміки ефективності. Об’єктивну її оцінку міг би забезпечити ресурсний підхід, але протиставлення ефекту і застосовуваних ресурсів ускладнюється тим, що досі не вдається науково обґрунтувати різнорідні 86

Вісник Хмельницького національного університету 2010, № 6, T. 3

Економічні науки

за своєю за своєю економічною природою чинники виробництва (основні засоби, оборотні кошти, кількість працівників) у вигляді зведеного (вартісного чи трудового) показника. Необхідно розробити принципово новий підхід, застосування якого не вимагає обов’язкового пристосування ефекту і зведеної (з допомогою всякого роду коефіцієнтів перерахунку) суми різноманітних ресурсів. В основу такого підходу слід покласти концепцію економії суспільної праці. Величину цієї економії можна визначити шляхом процесу перетворення економічних ресурсів об’єкта дослідження у кінцеві результати діяльності, під якими слід розуміти споживні вартості і вартість продукції. У формування доходів будівельного підприємства в загальному включені всі чинники виробництва. Основні засоби й оборотні кошти переносять свою вартість або її частину на одержуваний продукт за участю живої праці. Якщо у процесі такого перетворення відбувається вивільнення капіталу і праці, має місце їх пряма чи відносна економія, то це засвідчує економію суспільної праці, підвищення продуктивності розглядуваного об’єкта. Пряма чи відносна економія чинників виробництва виникає тільки в тому разі, коли показники їх використання в кінці року вищі, ніж на його початку. Із загальної точки зору цю задачу можна розв’язати, якщо спиратися на засади системності, трансформації і відносності: 1. Системність. Об’єкт дослідження розглядається як виробнича система, вихідні параметри якої – це залученні до виробничого процесу економічні ресурси, що стають його чинниками: трудові ресурси − робочою силою, знаряддя праці − основними засобами, предмети праці − оборотними коштами. Вихідний параметр на рівні країни − валовий випуск, за рахунок якого задовольняються усі суспільні потреби у виробництві, споживанні та нагромадженні, а на нижчих рівнях − валовий дохід. 2. Трансформація (перетворення). Економічні ресурси розглядаються як потенційні складові майбутнього результату. У процесі виробництва і реалізації основні засоби й оборотні кошти переносять свою вартість на новостворену продукцію, формуючи тим самим, за участю живої праці, кінцевий результат. При чому кожен ресурс відповідно до свого економічного призначення в змозі формувати тільки свою частку вартості продукції. 3. Відносність. В економічних дослідженнях і практичних розрахунках широко використовується поняття відносної економії тих чи інших елементів витрат, економічних ресурсів у двох порівнюваних періодах. В останні роки постійне збільшення обсягів продукції (в ринкових цінах) в економіці України супроводжується безперервним зменшенням кількості найманих працівників. Тобто відсутній будь-який зв'язок між зміною поточних витрат на робочу силу (оплату праці) і кількістю працівників. Тому необхідно обсяги випуску в ринкових цінах скорегувати на індекси цін виробників, що дозволить отримати їх у незмінних цінах ─ ВВн. ВВн = ВВ : ІАЦВ,

(1)

де ІАЦВ ─ агрегований індекс цін виробників. Тоді продуктивність живої праці (ПП) слід подати як відношення обсягу в незмінних цінах (ВВн) до відповідної кількості працівників (N), тобто ПП=ВВн : N.

(2)

Пропонований підхід дозволяє визначити такі показники на будь-якому рівні управління. Його універсальність полягає в тому, що, будучи за своєю природою ресурсним, він водночас відбиває затратний аспект ефективності виробництва. Якщо підприємство зменшило витрати на 1 грн продукції шляхом зниження, то за інших умов, це спричинить послідовне скорочення добового витрачання матеріалів, виробничих запасів, оборотних коштів. Оскільки чинники виробництва взаємозв’язані, то зміна у використанні одного з ресурсів може опосередковано посилити (або послабити) вплив іншого на підсумковий результат. Так, впровадження нової техніки, технології може призвести до зменшення фондовіддачі, проте за рахунок зниження матеріальних витрат і трудомісткості виготовлюваної продукції, зумовленого впровадженням, економічна ефективність може значно підвищитися. Основною програмою на будівельних підприємствах має бути розробка механізму управління збутом продукції на основі комплексної системи керування підприємством. Адже, ефективне управління збутом продукції неможливе без інтегрованого підходу до економічної діяльності підприємства, що дозволяє об'єднати зусилля керівництва, структурних підрозділів і партнерів у наскрізному управлінні матеріальними та інформаційними потоками у логістичному ланцюзі «постачання – виробництво – продаж». Ця проблема вирішується лише впровадженням нових інформаційних технологій та інструментів при створенні автоматизованих систем управління підприємством (АСУП). В даний час значної популярності на ринку програмного забезпечення набувають комплексні інтегровані системи управління, засновані на сучасних концепціях ERP ("планування ресурсів підприємства"), CSRP ("планування ресурсів, синхронізованих з покупцем"), SEM ("стратегічне керування підприємством"), а також стандартах відкритих систем. Задача комплексної системи полягає в тому, щоб упорядкувати інформаційні потоки, надати ефективний доступ до даних менеджерам усіх рівнів для прийняття мотивованих управлінських рішень. Вісник Хмельницького національного університету 2010, № 6, T. 3

Економічні науки

Запропонована система орієнтована на автоматизацію рішення задач, що виникають на всіх стадіях управлінського циклу: прогнозування і планування, облік і контроль реалізації планів, аналіз результатів, корекція прогнозів і планів. Така система дозволяє автоматизувати всі бізнес-процеси підприємства в комплексі, поєднуючи їх у загальне інформаційне поле. Дані інтегруються на рівні однієї бази даних; до неї звертаються користувачі з різних підрозділів підприємства, яким відповідають різні модулі системи. Завдяки цьому інформація, введена в систему на будь-якій дільниці, не пропадає, а стає доступною іншим модулям системи, коли в цьому виникає необхідність. Таким чином, відпадає дублювання при введенні інформації і спрощується процедура контролю за ходом операції. Складність економічних процесів, ієрархічність та багатомірність задач, необхідність застосування обчислювальної техніки при аналізі динаміки інформаційних потоків і виконанні традиційних маркетингових операцій, зокрема збутових, визначає використання методології загальної теорії систем. Визначаючи систему управління збутом як динамічний процес, що являє собою сукупність входу, ядра і виходу, необхідно вивчати її як підсистему чи як частину інтегрованої системи керування підприємством. Основні модулі типових автоматизованих систем управління підприємством представлені в табл. 1. Таблиця 1 Модульна структура автоматизованих систем управління підприємством Бізнес-напрямок Модулі і їхні функції Аналіз даних про господарську діяльність, контроль і керування Інформаційна система керівника діяльністю підприємства Адміністративний контур Логістика Виробничий контур Управління взаємовідносинами з клієнтами і партнерами Фінансовий контур Управління персоналом Контур галузевих і спеціалізованих рішень Контур системного адміністрування

Управління проектами, система документообігу Управління договорами, управління постачанням, управління збутом, складський облік, розрахунки з постачальниками й одержувачами, управління якістю Технічна підготовка виробництва, планування виробництва, облік матеріалів Маркетинг Фінансове планування, бухгалтерський облік, податковий облік, фінансовий аналіз (кредиторська і дебіторська заборгованість), оперативний облік руху матеріальних цінностей, консолідація Облік кадрів, зарплата, табельний облік Роздрібна торгівля, претензійно-позивна робота, сервісне обслуговування, консигнація, управління транспортом, давальницька сировина, управління капітальним будівництвом Створення і інформаційна підтримка баз даних, обмін бізнесдокументами, права доступу

Запропонований механізм управління збутом продукції на основі комплексної системи керування на будівельних підприємствах призначений для удосконалення збутової діяльності підприємства і підвищення ефективності його функціонування шляхом покращення якості та гнучкості в прийнятті управлінських рішень. Таким чином, використання даного механізму дозволить вивчити і науково обґрунтувати найважливіші моменти, пов'язані з плануванням виробничо-збутової діяльності підприємства і його стратегії функціонування на ринку, що необхідно в умовах нестабільності та зростаючої конкуренції. Висновки. Керівник будь-якого будівельного підприємства щодня стикається з масою різноманітних питань і проблем, у тому числі і таких, які прямого відношення до діяльності підприємства не мають. Саме тому аутсоринг може стати кращим варіантом для грамотної і максимально ефективної організації робочого процесу. Сам термін «аутсоринг» означає передачу повноважень на здійснення якоїнебудь діяльності стороннім організаціям. Це допоможе керівництву концентруватися на найбільш важливих завданнях, що мають пріоритетне значення для підприємства. Ефективне управління збутом продукції будівельних підприємств неможливе без інтегрованого підходу до економічної діяльності підприємства, що дозволяє об'єднати зусилля керівництва, структурних підрозділів і партнерів у наскрізному управлінні матеріальними та інформаційними потоками у логістичному ланцюзі «постачання – виробництво – продаж». Ця проблема вирішується лише впровадженням нових інформаційних технологій і інструментів при створенні автоматизованих систем управління підприємством. Запропонована у даній роботі модель комплексної системи керування підприємством орієнтована на автоматизацію розв’язання задач, що виникають на всіх стадіях управлінського циклу: прогнозування і 88

Вісник Хмельницького національного університету 2010, № 6, T. 3

Економічні науки

планування, облік і контроль реалізації планів, аналіз результатів, корекція прогнозів і планів. Така система дозволяє автоматизувати всі бізнес-процеси підприємства в комплексі, поєднуючи їх у загальне інформаційне поле. Література 1. Жуков С. А. Аутсоринг як система співпраці між регіональним інформаційно-маркетинговим центром і підприємництвом регіону / С. А. Жуков // Актуальні проблеми економіки. – 2008. – № 10. – С. 238 – 246. 2. Семернікова І.О. Економіка підприємства : [навч. пос. (Курс лекцій)] / Семернікова І.О., Мєшкова-Крвченко Н.В. – Херсон : ОЛДІ-плюс, 2007. – 312 с. 3. Покропивний С.Ф. Економіка підприємства : [підручник / за заг. ред. С.Ф. Покропивногою] – [2-е вид., перероб. та доп.]. – К. : КНЕУ, 2001. – 528 с. 4. Воронін О. Визначення показників економічної ефективності виробництва на основі модифікації ресурсного підходу / О. Воронін // Економіка України. – 2007. – № 10. – С. 29 – 37. Надійшла 10.08.2010

УДК 642.5.024 / 658012 А. Г. БАЛОГ Одесский национальный университет им. И. И. Мечникова

УПОРЯДОЧИВАНИЕ ПРОЦЕССА РАЗРАБОТКИ СТРАТЕГИИ ПРЕДПРИЯТИЯ Стаття присвячена дослідженню стратегії підприємства з допомогою розробки каскада цілей підприємства. Проводиться аналіз удосконалення процесу розробки стратегії підприємства. The article is dedicated to the problem of development the strategy at the enterprise through the system of setting goals (aims, targets). Learning such process as development of the company’s strategy. Ключові слова: ціль, стратегія, бізнес-процес, стратегічна бізнес-одиниця, мотивація, фінанси, стратегічні показники.

Стратегическое управление как научная концепция сформировалось на базе теории организации, управления и планирования предприятия, учета расходов, маркетинга, сконцентрировав в себе методологический аппарат этих теорий, объединив их для целей практического управления в новых хозяйственно-экономических условиях. Стратегическое управление и инструментарий, с помощью которого данное управление осуществляется, возникли как результат исторического развития национальных экономик, а также связанных с ними процессов: частые кризисные ситуации, нестабильная социальная и политическая обстановка, диспропорция развития разных областей экономики, высокий темп инфляции, дефицит финансовых средств, сильная зависимость предприятий от государственных органов, цен на сырье. Все перечисленные факторы повышают степень сложности и риски управления предприятием. В условиях нестабильной рыночной экономики проблемы стратегического выбора управления усложняются. Использование классических моделей не всегда возможно. Нестабильность, ограниченность ресурсов, риски внешней среды и конкуренция побуждают специалистов к поиску таких методов управления, какие будут оказывать содействие развитию деятельности предприятий. В настоящее время большинство предприятий в экономически развитых странах той или иной мерой используют методы стратегического управления, которые дают им возможность успешно приспосабливаться к изменениям условий конкуренции и требований общества. Целью данного исследования является упорядочивание процесса разработки стратегии предприятия, так как данная проблема предприятия очень сложна и комплексна для всей системы менеджмента организации. Проблема разработки стратегии компании была исследована многими учеными, такими как Дональд Трамп, Уильям Оучи, Ли Якокка, Игорь Ансофф, Дэвид Хасси, Питер Друкер, Филипп Котлер, Виханский и Наумов, Кузнецов Э.А. В своих работах они описывали процесс формирования стратегии предприятия, его рациональность и логичность. Постановка задачи В данной статье рассматривается проблема упорядочивания и построения стратегии предприятия его влияния на управленческую систему компании как отправной точке развития стратегии предприятия. Изучению подвержены такие вопросы построения стратегии как достижение целей компании посредством кризиса и выявление стратегических преимуществ, влияющих на конкурентоспособность организации. За последние 20 лет условия предпринимательской деятельности стали как никогда многообразными. И здесь не может быть единственно верного рецепта. Сегодня бизнесу нужна более четко продуманная и надежная модель, позволяющая находить выход из гораздо большего числа ситуаций и Вісник Хмельницького національного університету 2010, № 6, T. 3

Економічні науки

подсказывающая, когда и как следует применять ту или другую теорию. В основе традиционного подхода к стратегии лежит микроэкономическая модель отрасли, в упрощенной форме представленная на рисунке 1. Это модель Портера, которая объединяет внешние силы, воздействующие на отрасль (такие, как технологии и государственное регулирование), с внутренними. Важно то, что этой модели соответствуют три неявных, но очень серьезных предположения. Во-первых, отрасль состоит из не связанных между собой покупателей, продавцов, представителей и конкурентов, взаимодействующих друг с другом на традиционно почтительном расстоянии. Во-вторых, прибыль достается тем компаниям, которые способны воздвигать барьеры на пути реальных и потенциальных конкурентов. Другими словами, структурные преимущества — это источник дополнительной стоимости. В-третьих, степень неопределенности достаточно низка для того, чтобы можно было делать точные прогнозы относительно поведения участников конкурентной борьбы и выбирать соответствующую стратегию. Но даже если предположить, что одно из этих допущений правильно, вероятность того, что верны будут все три, мала [1, c. 45-70]. Традиционная микроэкономическая модель основана на «рациональной»структуре отрасли, в которой каждый игрок соперничает не только со своими конкурентами, но и с клиентами, и с поставщиками за получение контроля над экономической рентой. Однако существуют, по меньшей мере, две других отраслевых структуры: взаимозависимые системы и привилегированные отношения. Модели поведения в этих двух структурах отличаются от тех, что предписываются традиционной моделью, и любой, кто будет вслепую применять к ним обычные микроэкономические правила, попадет в неприятную ситуацию. Взаимозависимые системы — это структуры (такие, как альянсы, объединения и экономические сети), охватывающие несколько отраслей промышленности. Самая новая, но все шире распространяющаяся взаимозависимая система — экономическая сеть, представляющая собой несколько компаний, использующих общую архитектуру для реализации отдельных элементов общего рыночного предложения. Чем больше компаний присоединяются к сети, тем она сильнее (например, сети Wintel и Apple в компьютерной промышленности). Успех каждого участника зависит как от эффективности сети в целом, так и от того, насколько хорошо он использует свои возможности влияния на сеть. Главная стратегическая задача — достичь правильного соотношения между преуспеванием сети и составляющих ее членов; слишком алчные игроки могут не только нанести ущерб себе, но и разрушить всю сеть.

Рис. 1. Модель отрасли Портера

Высокотехнологичные отрасли промышленности, такие как производство компьютеров, телекоммуникации, программное обеспечение и мультимедийные средства, движутся по направлению к сетевым структурам, но эта тенденция обнаруживается и в более старых отраслях, например, в автомобилестроении, здравоохранении, лесной промышленности и в сфере финансовых услуг [3, c. 230237]. 90

Вісник Хмельницького національного університету 2010, № 6, T. 3

Економічні науки

Привилегированные отношения — это такие структуры, в которых фирмы устанавливают с другими фирмами, действующими на том же рынке, особые отношения, основанные на финансовых интересах (корейские чеболи, мексиканские групос и японские кейрецу), дружбе, доверии или этнической лояльности. Между правительствами похожие деловые отношения устанавливаются во имя национальной безопасности или национальной гордости. Обратимся к примеру индийцев и китайцев, живущих за рубежами своей родины: они создают сети корпораций, принадлежащих семьям, причем отношения между составляющими этих сетей имеют четко привилегированный характер. Поэтому действия членов подобных сетей следует рассматривать не только в свете их собственной стратегии, но также с позиций стратегии целой сети и положения отдельных ее участников в семейной иерархии. Традиционная микроэкономическая модель предполагает, что прибыль достается тем компаниям, которые имеют структурные преимущества перед реальными и потенциальными конкурентами. В ведущих секторах экономики — телекоммуникации, сырье, транспорт — это предположение до сих пор остается верным. Но конкурентные преимущества можно создавать и на двух других основах. В соответствии с традиционной моделью степень неопределенности в отрасли достаточно низка, и потому руководители могут делать довольно точные прогнозы, необходимые при разработке стратегии. Однако в действительности оценить будущее бывает гораздо сложнее. Перед лицом неопределенности руководители зачастую впадают в крайности. Некоторые делают вид, что никакой неопределенности вообще не существует, другие признают ее, но она парализует их действия. Что следует делать разработчикам стратегии, когда в результате анализа ситуации (по крайней мере, отчасти)они вынуждены признать: «Я ничего не знаю, и никакой анализ мне не поможет»? Конечно же, не закрывать на это глаза и не переходить к проработке сценариев и вариантов. Секрет разработки успешной стратегии состоит в том, чтобы выяснить, насколько неопределенна окружающая обстановка. И здесь можно выделить четыре уровня неопределенности. На первом уровне еще действует традиционная микроэкономическая модель, и разработчики стратегии могут сформулировать для себя один полезный прогноз на будущее. Это не отрицание неопределенности, а подтверждение того, что анализ должен быть достаточно глубоким, чтобы на его основе можно было найти ясное стратегическое направление. После этого можно провести соответствующий анализ чувствительности. Что касается, например, экспресс-закусочных, то там в последнее десятилетие изменения носили эволюционный характер; это позволило компаниям основывать свою стратегию на прогнозах. На втором уровне неопределенности результаты анализа показывают, что в перспективе ситуация будет меняться в соответствии с одним из нескольких отличных друг от друга сценариев, хотя неизвестно, с каким именно. В конце 1995 года, например, схема нового законодательства США в сфере телекоммуникаций обрела четкие контуры, однако не было ясно, одобрит ли ее Конгресс. В этом случае компании могли разрабатывать свою стратегию на основе одного из двух возможных сценариев. Поскольку число сценариев на этом уровне неопределенности обычно невелико, то, в общем, стратегию можно вывести аналитическим путем. На третьем уровне господствует непрекращающаяся неопределенность. Хотя число ее аспектов ограничено, будущее уже нельзя свести к нескольким отдельным сценариям. Реальность может находиться в любой точке континуума. Обычно стратегию определяли как интегрированную совокупность действий, ведущих к устойчивому преимуществу перед конкурентами. Это определение по-прежнему применимо к структурам традиционных отраслей промышленности, характеризуемых низкой степенью неопределенности. Однако мы полагаем, что вне этого ограниченного контекста необходимо более широкое определение. Например, в ситуациях, связанных с высокой степенью неопределенности, стратегия, скорее всего, потребует осуществления не одной интегрированной совокупности действий; возможно, возникнет необходимость проработки разнообразных вариантов, принятия менее масштабных решений и так далее. Новое определение звучит так: стратегия — это некий набор решений, которые направляют и формируют последующие действия компании, которые не так просто изменить после принятия и которые оказывают самое большое влияние на достижение компанией своих стратегических целей. Говоря конкретно, этот набор решений включает выбор стратегической позиции компании, определение источника или источников получения преимуществ перед конкурентами, разработку бизнес-концепции и создание систем приращения стоимости, приспособленных к целям компании. Рассмотрим подробно каждое из этих решений. В зависимости от своих честолюбивых устремлений компания может выбрать одну из трех стратегических позиций: приспосабливание, активное формирование рынка или сохранение за собой права действовать. Приспосабливание — наиболее часто встречающийся выбор. Компания анализирует внешние условия и затем намечает для себя ряд действий, соответствующих этому окружению. Хотя различные уровни неопределенности могут потребовать различных действий, психология здесь всегда одна и та же: использование известных возможностей и реагирование на известные риски. Активное формирование рынка означает попытку компании изменить окружающую обстановку в своих интересах. Такие компании изобретают совершенно новые продукты, в отношении которых существует лишь скрытый спрос, видоизменяют базовую структуру своей отрасли или разрабатывают совершенно новые методы конкуренции. Они считают, что способны оказывать настолько сильное влияние на деловой мир, что им ни к чему тщательный анализ текущего окружения. Такая уверенность может основываться на силе идеи или на неизменном превосходстве перед конкурентами. Однако как бы то ни Вісник Хмельницького національного університету 2010, № 6, T. 3

Економічні науки

было, все зависит от способности компаний изменять внешние условия. Концепция активного формирования рынка оказывается привлекательной в некоторых трудных для понимания случаях. Например, при наличии крайне нестабильных внешних условий многие компании стремятся подстраховаться и не связывать себя обязательствами. Тем не менее для некоторых сильных игроков такие условия могут оказаться самыми подходящими для того, чтобы предпринять смелые шаги. Так же и в бизнесе: если существует неопределенность относительно направления развития отрасли, лучшим выбором могут стать смелые шаги по формированию рынка. Однако такая позиция не всегда целесообразна. Из трех возможных стратегических вариантов она предполагает самую высокую награду, но и самую высокую степень риска. Трудно накопить большое богатство без активного воздействия на рынок: вспомним о стальных и железнодорожных магнатах XIX века, о Томасе Эдисоне, о корпорациях «Microsoft» и «Netscape». Но вспомним также и о компании «Zap Mail», сети «Microsoft Network», видеостандарте Betamax и туннеле под Ла-Маншем. Последняя стратегическая позиция — сохранение права действовать — ни к чему не обязывает компанию [4, c. 75-80]. Она означает совершение только тех действий, которые в дальнейшем позволят ей сохранить возможность превращения в сильного игрока. Это не абсолютная пассивность, а скорее, накопление знаний. В основе этих трех позиций лежат фундаментальные различия в образе мышления. Однако было бы неправильно слишком все упрощать: такие компании, как «Microsoft», умеют использовать одновременно элементы всех трех позиций и выбор компанией своего стратегического положения может изменяться по мере трансформации окружающих условий. Тем не менее большинству компаний следовало бы стремиться к тому, чтобы занять на рынке одну доминирующую позицию. Ранее автор отмечал три различных основы получения преимуществ перед конкурентами: структурные преимущества, передовые методы работы, а также глубокое понимание и предвидение. Конечно, каждая из этих основ имеет множество вариантов, таких, как ключевые компетенции и напористость. В будущем могут возникнуть новые источники преимуществ перед конкурентами. Хотя компании имеют разнообразные средства для выбора источника получения таких преимуществ, они редко понимают, насколько подобный выбор может самым неожиданным образом связать их по рукам и ногам. Структурное преимущество возникает у компании тогда, когда конкуренты из-за своей структуры не в состоянии воспроизвести ее рыночное предложение. В таких условиях компания оказывается привязанной к определенному набору клиентов или потребностей. Если последние изменятся, избранная стратегия может стать ненужной. Стратегия, строящаяся на передовых методах работы, обычно еще более связана с ограничениями, поскольку она вынуждает всю организацию твердо придерживаться установленного набора показателей. В одной компании была принята программа по развитию исполнительских навыков, включавшая в себя 65 самостоятельных подпрограмм, направленных на изменение организационной структуры компании, методов найма служащих и оплаты труда, а также на внедрение новых информационных систем, руководящих принципов и процедур. Не удивительно, что компания стала настолько неповоротливой, что не сумела приспособить свою стратегию меняющимся внешним условиям. Концепция глубокого понимания и предвидения может показаться более гибкой основой для получения преимуществ перед конкурентами, поскольку она не предполагает зависимости компании от единственного потребительского предложения с точки зрения продуктов или рынков. Однако в этом случае часто возникают ограничения на входе: компания, которая зависит от одного источника знаний, может оказаться уязвимой, если по каким-либо причинам этот источник потеряет свою ценность. Более того, компании, избравшие такую стратегию, могут получать прибыль только в том случае, если их товары или услуги будут покупаться достаточным количеством потребителей. Вот почему, если компания хочет создать дополнительную стоимость, ей следует объединить глубокое понимание и предвидение со структурными преимуществами или передовыми методами работы [5, c. 50-78]. Выводы. Автор считает, что большинство этих концепций, как и традиционную модель, можно использовать только в конкретных ситуациях. Так, теория удержания клиентов действительно эффективна только в тех отраслях промышленности, где главную роль играет использование передовых методов работы и где степень неопределенности ограничена. В других условиях компании, полагающиеся на стратегию удержания клиентов, могут изо всех сил стараться довести до совершенства свое рыночное предложение, однако, при первом же изменении условий конкуренты сведут все их усилия на нет. Автором было изучено более 25 различных стратегических концепций, предлагавшихся в последние годы. Внимательное исследование каждой показывает, что лежащие в их основе предположения ограничивают условия, подходящие для применения этих стратегий. Вот почему разработчикам стратегии следует знать все существующие концепции, но при этом относиться к ним не предвзято. Выбор следует свести к конкретной подмодели, причем делать его следует только после того, как определена стратегия, наиболее подходящая для данной ситуации. В сегодняшнем многообразном деловом мире разработчики стратегии должны учитывать намного более широкий спектр отраслевых структур и основ получения преимуществ перед конкурентами, а также более высокий уровень неопределенности. И это, конечно, непростая задача. Но если какая-либо область бизнеса и заслуживает особых усилий, то сомнений нет — это стратегия. 92

Вісник Хмельницького національного університету 2010, № 6, T. 3

Економічні науки

Литература 1. Бурков В.Н. Механизмы функционирования организационных систем / В.Н. Бурков, В.В. Кондратьев. – М. : Наука, 1981. – 384 с. 2. Кульман А. Экономические механизмы. / А. Кульман; [пер. с фр. Н.И. Хрусталева]. – М. : Прогресс, Универс, 1993. – 92 с. 3. Стрикленд А. Дж. Стратегический менеджмент / А. Дж. Стрикленд, А.А. Томпосон. – М. : Вильямс 2003. – 596 с. 4. Храброва И.А. Корпоративное управление: вопросы интеграции / Храброва И.А. – М. : Альпина 2000. – 245 с. 5. Дэвид Хасси Стратегия и планирование / Дэвид Хасси. – М. : Питер 2001. – 378 с. Надійшла 20.08.2010

УДК 338.46 Н. В. МИЦА Хмельницький економічний університет

УПРАВЛІННЯ ПОПИТОМ НА ЕЛЕКТРОЕНЕРГІЮ ЯК НЕОБХІДНА ПЕРЕДУМОВА ЕФЕКТИВНОЇ ФІНАНСОВОЇ ДІЯЛЬНОСТІ ЕНЕРГОПОСТАЧАЛЬНОГО ПІДПРИЄМСТВА В статті систематизовано методи управління попитом на електроенергію, що є необхідною передумовою ефективної фінансової діяльності енергопостачального підприємства. In article it is systematized management methods by demand for the electric power that is a necessary condition of increase of efficiency of financial activity of the power enterprise. Ключові слова: електроенергія, попит, управління попитом, споживачі електроенергії.

Вступ. Специфіка електроенергетики та її продукції полягає в тому, що процеси виробництва та споживання відбуваються одночасно і зберігати електроенергію у значних обсягах неможливо, адже її зберігання пов’язане із значними втратами та капіталовкладеннями. На ринку електроенергії короткостроковий дисбаланс між попитом і пропозицією може призвести до втрати стійкості ринку. При цьому можливі дві ситуації: коли переважає пропозиція і коли переважає попит. В першому випадку створюють генеруючі та додаткові потужності для виробництва електроенергії в час пік. Це призводить до зростання витрат і знижує ефективність діяльності суб’єктів енергоринку. Але можливі примусові відключення частини споживачів в умовах дефіциту електроенергії або аварії призводять до зниження споживання, але не попиту. Тому попит на ринку електроенергії не завжди дорівнює споживанню. Це призводить до необхідності управління попитом на електроенергію. Постановка проблеми. Під управлінням попитом будемо розуміти цілеспрямований і планомірний вплив енергокомпаній на обсяги, структуру та режими енергоспоживання в регіоні, що обслуговується. Важливо, що при цьому підвищується ефективність використання енергії і розвиток енергогенеруючих (мережевих) потужностей компанії, розглядаються як взаємодоповнювані способи енергопостачання споживачів. Зекономлена електроенергія виступає в якості додаткового ресурсу, що заміщує виробіток (передачу) на нових установках. В результаті активного впливу на формування попиту на електроенергію і потужність енергокомпанія отримує можливість забезпечити додаткові енергетичні потреби в будь-якому секторі економіки свого регіону з мінімальними витратами. В такій ситуації управління попитом здійснюється в рамках методу інтегрованого планування енергетичних ресурсів, в основу якого покладено принцип узгодження інтересів енергокомпанії, споживачів та регіону (довгострокових суспільних інтересів). Аналіз останніх досліджень та публікацій. Необхідність та доцільність управління електровикористанням була обґрунтована ще у 30-х роках у роботах Кукіль-Краєвського. Згодом вирішенням цих проблем займалися вітчизняні вчені. Зокрема, питанню вирівнювання графіків навантаження ОЕНС України присвячено ряд робіт [1-7], але в них розглядається лише технічний аспект раціоналізації електровикористання та ціноутворення без урахування прибутковості діяльності енергетичних підприємств на різних сегментах роздрібного ринку електроенергії, необхідності налагодження системи маркетингових комунікацій. Мета дослідження: удосконалення управління попитом на електроенергію з метою підвищення ефективності фінансової діяльності енергопостачального підприємства. Результати дослідження. Оскільки виробництво і споживання електроенергії по часу співпадають, то можна виділити найбільш значимі фактори, що визначають динаміку і величину попиту: - денні коливання попиту, що залежать від часу доби (день / ніч); - сезонні коливання попиту, пов’язані з порою року (зима / літо), – споживання з метою опалення та Вісник Хмельницького національного університету 2010, № 6, T. 3

Економічні науки

кондиціювання; - рівень завантаженості виробничих потужностей чи інтенсивності, в першу чергу, промислового виробництва. Управління попитом повинно охоплювати наступні взаємопов’язані процеси: - широке впровадження ефективних електротехнологій; - енергозбереження; - вирівнювання попиту. Перші два напрямки спрямовані на зниження попиту і представляють демаркетинг, третій – синхромаркетинг – передбачає врівноваження попиту і пропозиції. Перший напрямок пов'язаний з тим, що застосування електротехнологій на виробництві дозволяє економити виробничі ресурси, підвищувати якість робіт та послуг, отримувати екологічний ефект, що базується на гігієні та чистоті електроенергії як носія. Енергозбереження в більшості випадків потребує здійснення капіталомістких проектів, тому енергопостачальні підприємства повинні виявляти та аналізувати технічні, економічні й фінансові особливості енергозбереження з урахуванням умов регіону як у споживачів, так і в своїй власній діяльності. Вирівнювання попиту на електроенергію не потребує значних капіталовкладень з боку енергопостачальних підприємств. Нерівномірність графіків навантаження енергопостачальних компаній протягом доби, тижня, року значно ускладнює роботу ОЕНС України та генеруючих компаній. Особливий інтерес становить добовий графік активного електричного навантаження, що характеризується такими показниками, як максимальне та мінімальне навантаження. Для вирівнювання графіка навантаження маркетингова діяльність енергетичних підприємств полягає у знаходженні певних споживачів електричної енергії, використання яких для регулювання графіка електричних навантажень було б пов'язане із виключенням негативних соціальних наслідків і наявністю позитивного регулювального ефекту в енергопостачанні і не знижувало б ефективність роботи цих споживачів. Увесь склад споживачів-регуляторів можна поділити на дві групи. До першої належать ті, для яких регулювальні заходи мають на меті зниження максимальних електричних навантажень. Це промислові, найчастіше потужні електроустановки (цементні млини, електрозварювальне і електротермічне обладнання тощо). У другу групу входять споживачі-регулятори, які спеціально створюються для використання їх у нічні години, зокрема теплові установки із системою акумулювання низькотемпературного тепла, що можуть використовуватися для опалення й нагрівання технічної та побутової води [5]. Для споживачів-регуляторів першої групи регулювальні заходи можуть бути здійснені без додаткових капіталовкладень або із додатковими капіталовкладеннями. Перший спосіб передбачає проведення організаційно-технічної підготовки, пов'язаної, наприклад, зі зміною графіка роботи тих електроприймачів, які без збитків можна перевести на роботу переважно у години, що не збігаються із максимумом навантаження ОЕНС України. До цієї групи заходів належать такі способи організації електроспоживання: - збільшення продуктивності агрегатів і доробків виробництва (у фазах виробництва з великою продуктивністю задається перервний режим роботи частини агрегатів, при якому утворюються доробки виробництва); - відімкнення допоміжного обладнання чи проведення профілактики технічного обладнання у години максимального навантаження ОЕНС України, зокрема: перенесення часу зарядження акумуляторних батарей, вимкнення транспортних механізмів, які істотно не впливають на технологічний процес, централізація ремонтних служб для здійснення ремонтних робіт у період максимального споживання із зупинкою на ремонт у цей період найбільшої кількості обладнання, яке необхідне для до цього технологічного циклу тощо; - зміна режиму роботи електромістки агрегатів протягом доби з урахуванням можливостей регулювання електроспоживання. До загальноорганізаційних заходів, які проводяться без додаткових капіталовкладень, належать також: розподіл вихідних днів підприємств, зсув початку роботи, обідніх і міжзмінних перерв. Але ці заходи безпосередньо стосуються соціально-побутових умов життя і тому повинні здійснюватися дуже обережно. Використовуючи їх, необхідно враховувати іноземний досвід. Наприклад, у Німеччині широко розповсюджене перенесення часу початку і закінчення робочого дня. Зокрема, на підприємстві "Volkswagen" автомобілі з конвеєрів починають сходити о 5 год. 30 хв. ранку [8]. Серед заходів, які вимагають додаткових капіталовкладень, можна виділити створення споживачіврегуляторів дискретної дії для використання їх у режими позапікового споживання електроенергії. Для забезпечення нормального перебігу технологічного процесу розбитого на окремі ланки, необхідне установлення спеціальної буферної місткості для акумуляції і збереження протягом короткого періоду часу газоподібних, рідких і твердих речовин. Крім того, на ряді виробництв можна передбачити встановлення додаткового обладнання, яке випускатиме продукцію у позапікові години. У ролі споживачів-регуляторів другого типу можна вже сьогодні використовувати електротеплоакумулююче устаткування для нагрівання води у всіх типах домашніх господарств, опалення одноквартирних будинків, виробітку тепла на технологічні потреби сільськокогосподарського виробництва. 94

Вісник Хмельницького національного університету 2010, № 6, T. 3

Економічні науки

Окрім заходів спрямованих на вирівнювання попиту протягом доби, у межах маркетингової діяльності енергетичних підприємств необхідно розробляти заходи, спрямовані на вирівнювання сезонних та річних графіків електричного навантаження. Тут як споживач-регулятори можна використовувати сільськогосподарські підприємства, наприклад, іригаційні насосні установки. Поряд із заходами щодо синхромаркетингу енергетичні підприємства повинні розробляти і заходи із демаркетингу, які зарубіжні енергокомпанії здійснюють у формі таких програм [9-14]: - інформаційні програми, які використовують засоби масової інформації і поштові відправлення для пропаганди заходів із зниження потужності й енергії, які споживаються; - технічна допомога енергопідприємств у проектуванні енергоекономічного житла і електроприймачів; - фінансові субсидії, які надаються енергопідприємствами у формі дотацій, низькопроцентних позик і пільг при оплаті електроїнергії для споживачів, які використовують енергозберігаючі прилади і технології, чи дотації до ціни на енергозберігаючі прилади та обладнання; - пряма участь енергопідприємств у виробництві енергоекономічних приладів; - використання спеціальних тарифів, які стимулюють енергозбереження; - здавання в оренду (чи навіть дарування) енергозберігаючих приладів чи обладнання, кооперація з торговельними фірмами для стимулювання поширення енергозберігаючої техніки чи технологи. Основні напрями стабілізації енергозабезпечення регіону у рамках маркетингової діяльності енергетичних підприємств показано на рис. 1. Напрямки управління попитом на електроенергію Демаркетинг

Синхромаркетинг Фактори і дії в рамках маркетингу

Використання електротоварів з покращеними енергоекономічними характеристиками

Нова політика при конструюванні продукції

Створення маркетингової інфраструктури

Комунікаційна політика

Перспективні

Дистрибуційна політика

Цінова політика

Масовий облік та контроль використання електроенергії

Адекватна виробнича режимна політика в сфері використання електричної енергії

Пріоритетні

Рис. 1. Основні напрями стабілізації енергозабезпечення в рамках маркетингової діяльності енергетичних підприємств

Мотивація енергокомпаній до управління попитом формується за допомогою як зовнішніх факторів, так і цілеспрямованого впливу з боку регіональних регулюючих органів. Серед зовнішніх факторів найбільш важливими стимулами в сучасних умовах виступають: - зростаючі витрати на будівництво та експлуатацію нових енергоджерел та мереж; - невизначеність майбутнього попиту на енергію; - посилення конкуренції з боку незалежних (позасистемних) джерел електро- та теплоенергії; - регулювання тарифів на енергію. Разом з тим, наявні такі важливі передумови, як наявність значного потенціалу енергозбереження в різних секторах народного господарства та відносно низькі витрати і терміни окупності інвестицій у підвищенні ефективності енергозбереження. Наприклад, в середньому зекономлена кіловат-година коштує в 3 рази дешевше, ніж вироблена [15, с. 430]. Слід підкреслити, що такий значний розрив у ефективності інвестицій у виробництво та енергозбереження робить вкладання коштів в економію енергії для енергокомпаній більш привабливим, ніж для самих споживачів, що орієнтуються на гранично низькі терміни окупності (1-2 роки). Вісник Хмельницького національного університету 2010, № 6, T. 3

Економічні науки

Система управління попитом, крім керуючого суб’єкта – регіональної енергокомпанії, – включає форми, способи та об’єкти управління. Ефективність функціонування такої системи повинна оцінюватися за кінцевими результатами, що відрізняються для енергокомпаній та енергосистеми країни, споживачів енергії та регіону в цілому (рис. 2). Для ефективного управління попитом на електроенергію необхідно здійснити сегментацію споживачів, що дозволить обґрунтувати доцільність застосування конкретних заходів стосовно окремих груп споживачів. Сучасний роздрібний ринок електроенергії вкрай неоднорідний. З точки зору енергопостачальної компанії споживачі різняться за категорією безперебійності живлення (І - III категорії), за класом напруги U (U > 35 кВ – перший клас, U ≤ 35 кВ – другий), за режимом споживання енергії, за характером навантаження, за економічним та юридичним статусом тощо. За таких умов стратегія масового маркетингу виявляється низькоефективною, оскільки не дозволяє враховувати особливості окремих споживачів при розробці та впровадженні маркетингових рішень, а відтак, проводити диференційовану маркетингову цінову політику [16]. Вдало проведене сегментування дозволить енергопостачальній компанії досягнути таких позитивних результатів: забезпечення процесу більш детального дослідження споживачів (специфічних характеристик, інтересів, реакцій) в рамках сегмента; врахування специфіки споживачів різних сегментів при формуванні диференційованої цінової та кредитної політики; підвищення точності прогнозування рівня та характеру попиту на електроенергію та потужність; більш адекватне прогнозування рівня та характеру сплати споживачів; підвищення ефективності маркетингових комунікацій; підвищення точності ефективності цінових рішень ЕК; вдосконалення процесу управління витратами на маркетинг. Управління попитом на електроенергію

Зменшення необхідного резерву потужності

Зростання якості електроенергії, що постачається

Підвищення життєвого рівня цільового споживача за рахунок розширення споживання електроенергії у побуті

Зменшення собівартості продукції, робіт, послуг

Зменшення необхідного резерву потужності

Результат для споживача

Збільшення терміну служби генеруючого обладнання

Зменшення потреби у додаткових інвестиціях

Зменшення собівартості виробництва і передачі електроенергії

Зменшення втрат електроенергії при передачі і розподілі

Зменшення потреби у паливі

Результат для ОЕНС України

Покращання використання обладнання електростанцій і електричних мереж

Зменшення потреби у паливноенергетичних ресурсах

Зменшення кількості земель, які зайняті під будівництво енергетичних об’єктів

Зменшення забруднення довкілля

Результат для суспільства

Рис. 2. Система позитивних ефектів для учасників енергоринку України при збалансуванні попиту та пропозиції на електроенергію

На сьогодні сегментація ринку електроенергії здійснена суто формально. По-перше, ринок електроенергії розділено за географічною ознакою відповідно до існуючого адміністративного поділу території України на регіональні (обласні) ринки. Отже, існує 25 обласних ринків та ринки міст Києва і Севастополя. По-друге, споживачів розділено на 9 груп за галузевою ознакою відповідно до методики Державного комітету статистики України [17, с. 26]: 1. Промислові та прирівняні до них споживачі з приєднаною потужністю вище 750 кВА. 2. Промислові та прирівняні до них споживачі з приєднаною потужністю до 750 кВА. 3. Електрифікований залізничний транспорт. 4. Електрифікований міський транспорт. 5. Непромислові споживачі. 6. Сільськогосподарські споживачі-виробники. 7. Населення. 8. Населені пункти. 9. Власні виробничі потреби енергооб'єднань. Причому ціни для більшості з вищенаведених груп (крім населення, населених пунктів та 96

Вісник Хмельницького національного університету 2010, № 6, T. 3

Економічні науки

сільськогосподарських споживачів-виробників) є однаковими. В той же час головне завдання ОЕС України – забезпечення балансу попиту та пропозиції на ринку електроенергії – вимагає індивідуального підходу до споживачів для того, щоб економічно зацікавити кожного з них до адекватного регулювання власного енергоспоживання в часі. Цінові знижки для 6-ї, 7-ї, 8-ї груп продиктовані міркуваннями соціального захисту та державної підтримки розвитку сільського господарства. Власні виробничі потреби енергооб'єднань (9-а група) при аналізі та сегментуванні ринку враховуватись не повинні, адже вони не пов'язані з обсягами продажів електроенергії енергопостачальної компанії на ринку. Вищенаведені приклади розподілу ринку не можна назвати сегментацією, оскільки такий розподіл/групування споживачів здійснено за формальними, неістотними для маркетингу ознаками. Врештірешт, для енергопостачальної компанії з комерційної точки зору не є визначальним фактором, те в якій саме сфері людської діяльності використовується електроенергія, а вирішальним є отриманий прибуток, додержання договірних зобов'язань перед споживачем та забезпечення сталого розвитку підприємства. Тому сегментування, з позицій маркетингу, передбачає формування сегментів ринку, які характеризуються подібною реакцією на маркетингові стимули енергопостачальної компанії, тобто ринковою поведінкою. Висновки. В умовах ринку і розвитку конкурентних відносин в електроенергетиці виникає потреба у підвищенні ефективності фінансової діяльності підприємства. Оскільки основним джерелом надходження грошових коштів енергопостачального підприємства є дохід від реалізації енергії, а її зберігання та передача потребують додаткових капіталовкладень, то виникає потреба в регулюванні попиту. Попит на електроенергію суттєво коливається в межах доби і року. Невідповідність попиту і пропозиції в електроенергетиці призводить або до зайвих втрат електроенергії, або до обмеження споживання, найчастіше шляхом відімкнення окремих груп споживачів. Управління попитом на електроенергію нами було об’єднано в два напрямки: демаркетинг, що спрямований на зниження енергоспоживання шляхом оптимізації її використання, і синхромаркетинг – спрямований на вирівнювання попиту. Нерегульований ринок електроенергії піддається циклічному чередуванню періодів дефіциту та надлишку генеруючих потужностей із значним коливанням цін [3]. При зменшенні резерву до певної граничної величини внаслідок відсутності мотивації з його утримування має місце різкий перелом росту ціни на електроенергію. Це відбувається внаслідок нееластичності короткострокового попиту на електроенергію та його покриття. Найбільш характерним прикладом такої ситуації є процеси в електроенергетиці в каліфорнії в 2000 р. Ріст цін на електроенергію до певного достатньо високого рівня приводить в дію цінові сигнали для мотивації інвестицій в генерацію. Після введення нових генеруючих потужностей виникає їх надлишок і ціна на електроенергію знижується під впливом факторів конкуренції. Але при цьому зникає мотивація з підтримування надлишку потужностей, що з часом призведе до їх дефіциту та нового росту цін. Загалом проблему узгодження попиту та пропозиції необхідно регулювати на державному та регіональних рівнях. Це дозволить підвищити енергоефективність вітчизняної економіки та вітчизняних товаровиробників. Література 1. Волконский В.А. Оптимальные тарифы на электроэнергию – инструмент энергосбережения / В.А. Волконский, А.И. Кузовкин – М. : Энергоатомиздат, 1991. – 160 с. 2. Гордеев В.И. Регулирование максимума нагрузки промышленных электрических сетей / Гордеев В.И. – М. : Энергоатомиздат, 1986. – 184 с. 3. Гордеев В.И. Управление электропотреблением и его прогнозирование / Гордеев В.И., Васильев И.Е., Изуцкий В.Е. – Ростов-на-Дону : Издательство Ростовского Университета, 1991. – 104 с. 4. Дикмаров С. В. Способы покрытия пиковых нагрузок / Дикмаров С.В. – Львов : Вища школа, 1979. – 156 с. 5. Колибаба В.И. Исследование эффективности использования потребителей-регуляторов в энергосистемах УССР / В.И. Колибаба // Энергетика и электрификация. – 1990. – № 3. – С. 40-42. 6. Михайлов В.В. Тарифы и режимы электропотребления / Михайлов В.В. – М. : Энерго-атомиздат, 1986. 7. Мороз Л.А. К вопросу определения народнохозяйственного эффекта от регулирования режимов электропотребления / Л.А. Мороз // Вестник Львовского политехнического института. Экономика и организация производства в промышленности и строительстве. – 1980. – № 147. – С. 44-46. 8. Гладимин Е.В. Экономико-организационные вопросы летнего времени / Е.В. Гладимин // Электрические станции. – 1995. – № 4. – С. 42-48. 9. Кузнецов Е.К. Энергетика США / Е.К. Кузнецов // Электрические станции. – 1995. – № 6. – С. 6366. 10. Семенюк В.І. Підготовка галузі до сталого забезпечення енергопостачання / В.І. Семенюк. // Энергетика и электрификация. – 1995. – № 1. – С. 1-6. 11. Шлимович В.Д. Управление спросом на электроэнергию в США / В.Д. Шлимович // Вісник Хмельницького національного університету 2010, № 6, T. 3

Економічні науки

Энергохозяйство за рубежом. – 1992. – № 2. – С. 30-31. 12. Commercial customer, acceptance of demand-side management: conservation programs. George Stephen S. Prod. Energy Innovat: Proc. 3 rd. Great PG and Energy Expo, Oakland, Calif., Арг.ЗО-Мау 2,1986: Oxford l.a., 1986 13. OECD: Enorme Energieum sparmogli-chkeiten / Bohle Hermann // Umwelfmagazin. – 1993. – № 4. – P. 58. 14. Submetering assists demand – side management / Paula Greg // Elec. World. – 1989. – 203. – № 8. – P. 28. 15. Гительман Л.Д. Энергетический бизнес : [уч. пособие] / Л.Д. Гительман, M.Е. Ратников. – : Дело, 2006. – 600 с. 16. Герасимчук В.Г. Стратегічне управління підприємством / Герасимчук В.Г. – К. : КНЕУ, 2000. – 360 с. 17. Судак И. Тарифообразование и расчеты на оптовом рынке электроэнергии Украины / Судак И., Романов А., Джафарова Е. // ТЭК. – 2000. – № 9. – С. 23-33. 18. Герасимчук В.И. Методы ценообразования на рынке электроэнергии / Герасимчук В.И., Серебрянников Б.С. // Международная научная конференция «Унитех”03», 20-21 ноември 2003. – Габрово : Университетское издательство «Васил Априлов», 2003. – Т. 2. – С. 90-93 Надійшла 03.09.2010

УДК 658:338.47(477) Д. А. ВЕРЕТЕННІКОВА Одеський національний університет ім. І. І. Мечникова

ПОСЛУГИ ПАСАЖИРСЬКОГО АВТОТРАНСПОРТНОГО ПІДПРИЄМСТВА: ВИЗНАЧЕННЯ, СПОЖИВАЧІ, СПЕЦИФІЧНІ ХАРАКТЕРИСТИКИ Автотранспортне підприємство має специфічні особливості при вантажних та пасажирських перевезеннях. Найбільшої уваги заслуговує, на наш погляд, діяльність пасажирського автотранспортного підприємства тому, що воно, з точки зору організації управління, має більш складні соціально-економічні ознаки. Тому необхідно ретельно вивчати поведінку потенційних споживачів послуг пасажирського автомобільного транспорту. A motor transport enterprise has specific features at freight and passenger transportations. Deserves most attention in our view is activity of passenger motor transport enterprise because it, from the point of view of management, has more difficult socio-economic signs. It is therefore necessary carefully to study behavior of potential consumers of services of passenger motor transport. Ключові слова: автотранспортне підприємство, організація управління, споживачі.

Вступ. Транспорт є однією з найважливіших галузей суспільного виробництва, покликаний задовольняти потреби населення та виробництва в перевезеннях. Розвиток і вдосконалення транспорту здійснюється відповідно до національної програми з урахуванням його пріоритету та на основі досягнень науково-технічного прогресу і забезпечується державою. В Україні відносини, пов'язані з діяльністю транспорту, регулюються Законами України „Про транспорт”, „Про автомобільний транспорт”, „Про дорожній рух”, кодексами (статутами) окремих видів транспорту, іншими актами законодавства України [5]. Мета дослідження. Розглянути особливості функціонування пасажирського автотранспортного підприємства, а також визначити специфічні характеристики його послуг та потенційних споживачів. Аналіз літературних джерел. Значний внесок у вирішення проблеми функціонування пасажирського автотранспортного підприємства внесли такі вчені та спеціалісти, як Бернштейна Л.А. [2], Бедняк М.Н., Веліканов Д.П., Голубков Е.П. [3], Громов Н.Н. [4], Криворучко О.М., Персианов В.А. [4], Усков Н.С. [4], Фатхутдинов Р.А. [7]. Постановка завдання. Оскільки головна мета вивчення полягає у розумінні потреб для забезпечення найбільш повного їх задоволення, необхідно виявити та проаналізувати вже сформовані потреби, вивчити закономірності їх розвитку та можливості формування нових потреб. Необхідно також визначити послуги пасажирського автотранспортного підприємства, які мають свою специфіку, що притаманно лише сфері послуг. Результати. Розглянемо більш детально єдину транспортну систему України. Транспорт не тільки здійснює перевезення у сфері обороту, але і обслуговує, насамперед, саме виробництво, працюючи всередині підприємства. Тому як вид господарської діяльності (переміщення взагалі) його можливо представити як систему, що складається з двох підсистем: транспорта загального та не загального користування (рис. 1). Транспорт загального користування - транспорт сфери обороту, який переміщає різні види продукції між виробником і споживачем. Тільки він може розглядатися в якості специфічної, як правило, комерційної та самостійної сфери матеріального виробництва [4, с. 19 – 20]. Транспорт організацій та приватних осіб переміщує сировину, матеріали та інші види продукції, які 98

Вісник Хмельницького національного університету 2010, № 6, T. 3

Економічні науки

ще не надійшли до сфери обороту, а також вантажі та виробничий персонал всередині підприємства. Ця частина транспорту як вид діяльності, може бути названа технологічним «внутрішньовиробничим» транспортом, а промисловий транспорт є його основною частиною. Технологічний транспорт виконує свої функції на стадії виробництва, працюючи, як правило, у складі того підприємства, яке він обслуговує. Тому технологічний транспорт в цілому не може розглядатися у якості самостійної галузі матеріального виробництва [4, с. 20].

Транспортна система

Підсистема 2

Промисловість, сільське господарство, будівничі організації на ін.

Організації сфери обслуговування та управління

Населених пунктах

Транспорт організацій та приватних осіб

Трубопровідний

Повітряний

Автомобільний

Річковий

Морський

Залізничний

Транспорт загального використання

Галузі матеріального виробництва

Підсистема 1

Торгівля, постачання та збут, охорона здоров’я, освіта та ін.

Міський, загальний та приватних осіб

Рис. 1. Класифікація транспортних систем згідно зі структурно-функціональною характеристикою транспорту як міжгалузевого комплексу [4, с. 21]

Оскільки об’єктом транспортування можуть бути не тільки люди і об’єкти труда, але і енергія (еквівалентна певній кількості палива), то іноді до транспорту загального користування відносять газопроводи та лінії електропередач. Згідно з даною схемою класифікації транспортної системи, автомобільний транспорт відноситься до підсистеми – транспорт загального користування. Залежно від цілей економічного аналізу транспорт загального користування розділяється на (рис. 2): — універсальний (наприклад, залізничний, водний, автомобільний, повітряний) та спеціалізований (трубопровідний, лінії електропередач); — внутрішній (здійснює перевезення усередині) та зовнішній (звичайно морський, що здійснює перевезення не тільки усередині країни, але і за її кордонами); — цілорічний (залізничний, автомобільний та ін.) та сезонний (внутрішній водний); — магістральний (звичайно під ним розуміють транспорт загального користування) та немагістральний (промисловий транспорт) [4, с. 20]. Транспортна система Універсальний та спеціалізований

Внутрішній та зовнішній

Цілорічний та

Магістральний

сезонний

та немагістральний

Рис. 2. Класифікація транспортної системи залежно від цілей економічного аналізу (транспорт загального користування)

Згідно з данною схемою автомобільний транспорт може бути універсальним, внутрішнім, цілорічним та сезоним, магістральним та немагістральним. Таким чином, автомобільний транспорт входить до всіх чотирьох класифікаційних блоків. Класифікацію транспортної системи України згідно з діючим Законом України „Про транспорт” наведено на рис. 3 [1]. Згідно з наведеною схемою транспортна система поділяється на п’ять секторів, а саме: транспорт загального користування, промисловий залізничний транспорт, відомчий транспорт, Вісник Хмельницького національного університету 2010, № 6, T. 3

Економічні науки

трубопровідний транспорт, шляхи сполучення загального користування. В свою чергу, перший сектор поділяється на шість видів транспорту, таких як: залізничний, морський, річний, автомобільний, авіаційний та міський електротранспорт, в тому числі метрополітен. Таким чином, згідно з наведеною схемою автомобільний транспорт відноситься до транспорту загального користування. Транспортна система України транспорт загального користування

промисловий залізничний транспорт

відомчий транспорт

трубопровідний транспорт

шляхи сполучення загального користування

залізничний морський річковий автомобільний авіаційний міський електротранспорт, у тому числі метрополітен Рис. 3. Класифікація транспортної системи України згідно з діючим законодавством [1]

залізничний

морський

річковий

автомобільний

авіаційний

Пасажирські перевезення

Класифікація транспортної системи України

Вантажні перевезення

Транспорт загального користування

міський електротранспорт

Промисловий залізничний транспорт

Відомчий транспорт

Трубопровідний транспорт

Шляхи сполучення загального користування

Дані класифікації не дозволяють зробити висновки, які елементи транспортної системи здійснюють пасажирські перевезення, а які вантажні. А також класифікація транспортної системи, яку визначає законодавство, має декілька розбіжностей з тою класифікацією, яку пропонує до розгляду Держкомстат України. А саме Держкомстат об’єднує морський і річний транспорт до одного елементу – водний, а міський електротранспорт розподіляє на трамвайний, тролейбусний та метрополітен. Це ускладнює організацію управління перевізником. Тому стає необхідним вдосконалення класифікації транспортної системи за видами перевізників виходячи з того, що кожний з них має свої особливості. Залежно від цілей організації управління діяльністю транспорту надамо організаційно-функціональну характеристику транспортної системи (рис. 4).

Рис. 4. Класифікація транспортної системи України згідно з організаційно-функціональною характеристикою транспорту

Згідно з наданою схемою можна побачити, що до складу транспортної системи, яка здійснює пасажирські перевезення, належать транспорт загального користування за усіма елементами, відомчий транспорт та шляхи сполучення загального користування. А до транспортної системи, яка здійснює вантажні перевезення транспорт загального користування, окрім міського електротранспорту, промисловий 100

Вісник Хмельницького національного університету 2010, № 6, T. 3

Економічні науки

залізничний транспорт, трубопровідний та шляхи сполучення загального користування. Надана класифікація може допомогти чітко виявити особливості організації управління діяльністю окремого автотранспортного підприємства (далі – скорочено АТП) за його організаційно-функціональною характеристикою, які дозволять запобігти виникненню деяких витрат та збитків. Аналіз етапів розвитку транспортної галузі за 2007 - 2008 роки характеризується зниженням обсягів перевезення пасажирів та пасажирообороту всіма видами транспорту, окрім автомобільного. В тенденції розвитку обсягів перевезення пасажирів та пасажирообороту автомобільним видом транспорту спостерігається певний підйом. Цей висновок зроблено за допомогою складеної за офіційними статистичними даними таблиці (табл. 1). Таблиця 1 Показники розвитку вітчизняної транспортної системи за 2005 – 2009 роки Значення за роками Показники 2005 2006 2007 2008 Обсяг перевезень пасажирів, млн – усіма видами транспорту 4302,3 4453,9 8835,0 8331,2 у тому числі автомобільним 3840,2 3987,8 4174,1 4368,7 інші 462,1 466,1 4660,9 3962,5 Пасажирооборот, млрд пас./км – усіма видами транспорту 111,4 116,3 144,4 147,3 у тому числі автомобільним 52,8 54,2 56,2 61,4 інші 58,6 62,1 88,2 85,9

2009 7274,1 4012,9 3261,2 130,1 55,3 74,8

Таблиця дозволяє проаналізувати динаміку обсягів пасажирських перевезень різними видами транспорту. Аналіз відповідних показників розвитку сфери транспорту (на кінець 2009 р.) свідчить про те, що тенденція до зниження показників за всіма видами транспорту продовжується. Так, у 2009 р. послугами пасажирського транспорту скористалося на 12,7 % менше осіб, ніж у 2008 р, виконання пасажирської роботи скоротилося на 11,5% від обсягів 2008 р. [5]. Тенденція до зниження обсягів перевезень пасажирів та пасажирообороту у 2007 – 2008 роках не спостерігалась лише у автомобільному транспорті. Але показники розвитку цієї сфери у 2009 році свідчать, що така тенденція, вже розпочинається. Так, обсяги перевезень пасажирів підприємствами автомобільного транспорту (з урахуванням перевезень фізичними особами-підприємцями) за 2009 рік скористалися на 8,2% у порівнянні з 2008 роком. Перевезення пасажирів автотранспортом фізичних осіб-підприємців зменшилися на 9%. Це свідчить, що обсяги перевезення пасажирів та пасажирооборот автомобільним видом транспорту перестали зростати і почала знижуватися [5]. АТП має свої особливості при вантажних та пасажирських перевезеннях. Згідно з законом України „Про автомобільний транспорт” на практиці під вантажними перевезеннями розуміють перевезення вантажів вантажними автомобілями, а під пасажирськими – перевезення пасажирів легковими автомобілями або автобусами [1]. АТП надають в основному нематеріальні послуги, які можна ще назвати чистими послугами. Деякі дослідники-економісти вважають, що послуга — це специфічний продукт праці, яка не набуває речової форми і споживча вартість якого на відміну від речового продукту полягає в корисному ефекті живої праці. Наприклад, послуги лікаря, вчителя, актора, перукаря і тому подібне. Їх працю проводить певний продукт нематеріальної форми, який може бути об'єктом купівлі-продажу, предметом вжитку. Проте корисний ефект послуги не існує окремо від процесу її надання у вигляді якої-небудь речі. З цієї причини послуга на відміну від речового продукту праці не може бути накопичена, а процес її виробництва і вжитку в часі збігаються [8]. З точки зору дослідників-маркетологів, під чистою послугою розуміють таку категорію товару, що супроводжує послуга з метою підвищення його привабливості. Тобто основна послуга супроводжується другорядними товарами і послугами [6, c. 215]. Найбільшої уваги заслуговує на наш погляд, діяльність пасажирського АТП тому, що воно, з точки зору організації управління, має більш складні ознаки. Послуги – пасажирські перевезення, які надаються таким підприємством, в основному неуречевлені, мають характеристики не тільки економічні, але і соціальні. Вантажним перевезенням притаманні технічні, технологічні, фінансові характеристики, але не присутні людські. Тому управляти саме пасажирськими перевезеннями набагато складніше, так як на них активно впливають соціальні характеристики (наприклад, харчування пасажирів, комфортні умови перевезення та інше). Виходячи з цього проблема організації упрвіління пасажирськими перевезеннями стає соціально-економічною. Тому необхідно ретельно вивчати поведінку потенційних споживачів послуг пасажирського автомобільного транспорту. Вивчення споживачів має головною ціллю розуміння їх потреб для забезпечення найбільш повного їх задоволення. Тому, необхідно виявити та проаналізувати вже сформовані потреби, вивчити Вісник Хмельницького національного університету 2010, № 6, T. 3

101

Економічні науки

закономірності їх розвитку та можливості формування нових потреб. В науковій літературі виділяють два підходи до вивчення потреб: Перший підхід міститься в урахуванні законів розвитку суспільних потреб з доведенням цього знання до такого ступеня конкретики, яка давала б можливість заздалегідь передбачити структуру потреб майбутнього. Одним із головних напрямків реалізації першого підходу є виявлення соціально-економічних законів, які визначають формування потреб. Згідно з цим законом зростає загальний об’єм потреб, які виражаються у збільшені обсягів споживчих благ та послуг, покращується структура потреб, що проявляється у підвищенні частки нематеріальних потреб у порівняні з матеріальними, духовних з фізичними і таке інше. Крім того, слід відмітити підвищення якості потреб людей до благ і послуг [3, с. 162]. Другий підхід складається з вивчення суб’єктивних форм прояву законів розвитку потреб. Складаються прогнози розвитку потреб на основі вивчення реальної поведінки споживача з наступним агрегуванням отриманих даних. З ціллю вивчення того, як оцінюються окремими споживачами різні блага та набори благ (системи наданих переваг), необхідно аналізувати попит на окремі товари та послуги та його зміни під впливом різних факторів. Слід відмітити деякі труднощі, які виникають при виявленні цих факторів навіть у потребах, які вже склалися. Принципові труднощі також виникають при виявленні майбутніх переваг, особливо якісно нових потреб [3, с. 163 – 168]. Потенційні споживачі послуг формують свої відповідні відносини до одягу, продукту харчування, музики, політики, релігії та багато іншого. Відносини – це стійка приємна або не приємна оцінка, відчуття та схильність до дій відносно певних предметів або ідей. Відносини сильно впливають на поведінку споживача, їх важко змінити, але обов’язково треба приймати до уваги при формуванні маркетингової політики, максимально її пристосовувати до відповідних відносин [7, с. 236 – 248]. У зв’язку з тим, що предметом дослідження є діяльність пасажирського АТП, головними споживачами послуг якого є людина або організація, необхідно ретельно вивчати їх поведінку та фактори, які впливають на неї. Так як пасажирське АТП надає саме послуги, необхідно з’ясувати спільні та специфічні характеристики, які притаманні споживачам товарів та споживачам послуг. До спільних характеристик можна віднести економічне та політичне становище країни, стиль життя, рівень освіти, якість наданого продукту, рівень і доступність цін, платоспроможність населення, відношення до масового або індивідуального споживання, рівень необхідності, місце проживання, стать, особисті якості споживача. До специфічних характеристик можна віднести сезонність, комплексність наданих послуг (основні та супутні), адресність та точність доставки, диверсифікованість (оплата за послуги, розмір асортименту та інші). Так як споживач – це головний об’єкт, на який направлена вся діяльність пасажирського АТП, всі дії управлінців повинні бути направленні на ретельне вивчення цього об’єкту. Враховуючи це, можливо надати визначення потенційного споживача послуг пасажирського АТП: „Потенційний споживач послуг пасажирського автотранспортного підприємства – це фізична або юридична особа, якій притаманні свої специфічні характеристики і яка користується, або має намір користуватися, послугами цього підприємства”. Висновки. Таким чином, слід розглядати питання подальшого вдосконалення управління як окремих галузей у цілому, так і окремих транспортних підприємств, у тому числі одного з найважливіших видів транспорту – автомобільного. Деякі питання управління діяльністю АТП ставляться не тільки пасажирами, які споживають послуги АТП, а і самими керівниками цих підприємств. Під транспортними послугами розуміють діяльність, яка спрямована на задоволення потреб, виражених у формі попиту на перевезення вантажів та пасажирів, а також інших операцій пов’язаних з підготовкою й здісненням перевізного процесу. До послуг підприємств автомобільного транспорту належать: перевізні послуги, технологічні послуги, інформаційні послуги, транспортно-експедиційні послуги, комерційні послуги. Надання АТП різноманітних послуг (тобто їх диверсифікація) є досить корисним, особливо в період спаду пасажирообороту для виходу із кризової ситуації. В ринкових умовах АТП має обов’язково вивчати стан ринку, рівень попиту та пропозиції, можливості конкурентів та обумовлювати свою „нішу” на ринку транспортних послуг. Сьогодні, на ринку транспортних послуг, особливу увагу слід звернути на диверсифікацію діяльності АТП, що дозволяє акцентувати увагу найбільш повному різноманіттю потреб споживачів послуг АТП. Сюди слід віднести: вибір оптимального виду транспорту, підвищення якості перевезень, вдосконалення технічного та культурного обслуговування, вибір найприйнятнішого методу та форми оплати послуги та інше. Таким чином, з’являється необхідність більш детального дослідження організації управління діяльністю пасажирського АТП з точки зору диверсифікації потреб споживачів. Література 1. Про автомобільний транспорт : закон України від 05.04.01 №2344-III [Электронный ресурс] // 102

Вісник Хмельницького національного університету 2010, № 6, T. 3

Економічні науки

Правовая библиотека «ИНФОДИСК» – 1 електрон. опт. диск (СD-ROM); 12 см. – Систем. Тебования: ПК не ниже З-233, ОЗУ-32Мбс лиценз. ОС Windows 95OSR2/98/NT SP6/2000/XP. 2. Бернштейна Л.А. Основы экономики автомобильного транспорта / [под ред. Бернштейна Л.А.]. – М. : Научно-техническое издательство Министерства автотранспорта и шоссейных дорог РСФСР, 1963. – 425 с. 3. Голубков Е.П. Основы маркетинга : [учебник] / Голубков Е.П. – М. : Издательство «Финпресс», 1999. – 656 с. 4. Менеджмент на транспорте : учеб. пособие для студ. ВУЗов / [Н.Н. Громов, В.А. Персианов, Н.С. Усков и др.]. – М. : Издательский центр «Аркадия», 2003. – 528 с. 5. Державний комітет статистики України [Електронний ресурс]. – Режим доступу : http://www.ukrstat.gov.ua. 6. Основы маркетинга / [Котлер Ф., Армстронг Г., Сондерс Д., Вонг В.] ; пер. с англ. – [2-е европ. изд.]. – М. : Издательский дом «Вильямс», 2001. – 541 с. 7. Фатхутдинов Р.А. Стратегический маркетинг : [учебник] / Фатхутдинов Р.А. — М. : ЗАО "Бизнесшкола "Интел-Синтез", 2000. — 640 с. 8. Экономическая энциклопедия / [гл. ред. Л.И. Абалкин] ; Ин-т экон. РАН;. — М. : ОАО Издательство «Экономика», 1999. – 1055 с. Надійшла 06.09.2010

УДК 004.9:621.1 М. І. ГУБІНА Хмельницький національний університет

ВПРОВАДЖЕННЯ ІНФОРМАЦІЙНИХ ТЕХНОЛОГІЙ НА МАШИНОБУДІВНИХ ПІДПРИЄМСТВАХ Надані методичні рекомендації щодо оцінки ефективності впровадження на машинобудівних підприємствах інноваційних інформаційних технологій. Розглянуто основні складові економічного ефекту від впровадження нових інформаційних технологій. Запроваджено загальну послідовність та формалізовані вирази для обчислення цих складових. Production process control on an enterprise needs extraordinarily large array of information which characterizes both external and internal environment of enterprise. Only subject to the condition the properly organized informative providing, when to the managing organs and production subsections of enterprise operative, complete and reliable information acts about all of parameters of production process. Ключові слова: інформаційні технології, економічний ефект, машинобудівні підприємства, інновації.

Вступ. Сучасна економіка характеризується постійними технологічними змінами. Необхідність проведення таких змін є об'єктивно обумовленою, з одного боку, пришвидшенням темпів науковотехнічного прогресу, а з іншого – потребою будь-якого суб'єкта господарювання забезпечити собі стійке становище та сталий розвиток в умовах динамічного ринкового середовища. Своєчасне проведення технологічних змін на машинобудівному підприємстві є одним з основних завдань, які постають при формуванні його технічного розвитку. Впровадження на підприємстві нових технологій потребує попередньої ретельної оцінки усіх можливих наслідків. Проблемами впровадження нових інформаційних технологій на підприємствах займались і займаються відомі вітчизняні та закордонні учені: Амоша О.І., Барташев Л.В., Буніч П.Г., Буркинський Б.В., Бутенко А.І., Голубєв Ю.М., Захарченко В.І., Збарська Л.О., Лапко О.О., Патон Б.Є., Уткін Є.А., Чумаченко М.Г, Кейнс Дж.М., Гелбрейт Дж., Шумпетер Й. Однак багато питань на сучасному етапі залишаються невизначеними. Особливістю розвитку економіки в останні десятиріччя є те, що предметом праці стала інформація, це зумовило появу нового типу технологій – інформаційних. На теперішній час ці технології стрімко розвиваються, відбувається їх вдосконалення, зокрема, шляхом впровадження нових, більш потужних засобів збору, оброблення, зберігання та передачі інформації. Актуальність питання полягає в розробленні методики оцінки ефективності впровадження на підприємстві інноваційних інформаційних технологій, яка б враховувала специфіку цих технологій, їх відмінності від технології виробництва продукції. Основною метою цієї статті є розробка методичних рекомендацій щодо оцінки доцільності та ефективності впровадження на підприємстві інноваційних інформаційних технологій. Результати. Впровадження інноваційних інформаційних технологій потребує необхідності вкладення більших обсягів інвестиційних ресурсів. Це зумовлено тим, що досконалі інформаційні технології базуються на використанні більш дорогого технічного та програмного забезпечення та можуть також вимагати й інших одноразових витрат, наприклад, витрат на налагодження необхідного устаткування, навчання персоналу користуватися ним тощо. Тому обґрунтування доцільності впровадження інноваційних Вісник Хмельницького національного університету 2010, № 6, T. 3

103

Економічні науки

інформаційних технологій повинно передбачати зіставлення економічного ефекту від такого впровадження з потрібними для цього обсягами інвестиційних ресурсів [1]. За таких умов впровадження на машинобудівних підприємствах нових інформаційних технологій буде доцільним, якщо буде виконуватися така нерівність: Пр > Ен К

(1)

де Пр – річний економічний ефект від впровадження інноваційних інформаційних технологій, який у кінцевому рахунку зводиться до приросту річного прибутку підприємства внаслідок такого впровадження; К – необхідні інвестиції у впровадження нових інформаційних технологій; Ен – нормальна річна прибутковість інвестицій у частках одиниці (цей норматив встановлюється підприємством самостійно, виходячи з бажаного для нього рівня прибутковості, за якого воно погодиться інвестувати кошти). Річний економічний ефект від впровадження інноваційних інформаційних технологій на підприємстві у загальному випадку містить декілька складових (рис. 1). Економічний ефект від впровадження інформаційних технологій

Економічний ефект від покращення управлінських рішень

Економічний ефект від покращення якості типових управлінських рішень

Ефект від прийняття нових видів управлінських рішень

Економічний ефект внаслідок економії на поточних витратах по збору інформації

Економія витрат праці працівників

Економія витрат матеріальних ресурсів

Ефект від зменшення частки неправильних управлінських рішень

Ефект від збільшення обґрунтованості управлінських рішень

Ефект від пришвидшення прийняття управлінських рішень

Ефект від зниження витрат на прийняття управлінських рішень

Рис. 1. Схема утворення економічного ефекту від впровадження інноваційних інформаційних технологій

Розглянемо більш докладно окремі складові економічного ефекту від впровадження нових інформаційних технологій. Стосовно економічного ефекту внаслідок економії на поточних витратах, пов'язаних з інформаційним забезпеченням управлінської діяльності, то його виникнення зумовлено, передусім, працезберігаючим характером таких технологій, впровадження яких дає змогу автоматизувати значну частку процесів збору, оброблення, зберігання та передачі інформації. Внаслідок цього виникає економія на 104

Вісник Хмельницького національного університету 2010, № 6, T. 3

Економічні науки

оплаті праці працівників, але можуть зрости витрати на експлуатацію технічних засобів та програмних продуктів, зокрема витрати на амортизацію необігових активів підприємства. У зв'язку з цим можливою є наявність від'ємного значення величини ефекту від економії на поточних витратах. Для обчислення економічного ефекту покращення якості прийняття управлінських рішень такі рішення доцільно поділити на дві групи: рішення, типові для цього підприємства, та рішення, раніше не типові для цього підприємства. До першої групи рішень віднесемо ті з них, які на певному підприємстві відбувалися раніше. Стосовно другої групи рішень, то до них слід віднести ті, які на підприємстві раніше не відбувалося внаслідок браку необхідної для цього інформації. У подальшому зосередимося на випадку обчислення економічного ефекту покращення якості прийняття типових управлінських рішень. Таке обчислення повинно базуватися на аналізі ретроспективних даних про якість прийняття управлінських рішень у минулому та виявленні того, як вплинула якість застосовуваних інформаційних технологій на ефективність прийняття таких рішень. При цьому для цілей такого аналізу управлінські рішення доцільно поділити на три групи: помилкові, недостатньо обґрунтовані та успішні [3]. Під помилковими управлінськими рішеннями розуміють ті з них, які зумовили отримання підприємством збитків. Інші управлінські рішення будемо називати успішними. При здійсненні ретроспективного аналізу якості прийнятих управлінських рішень доцільно проводити такий аналіз окремо за різними типами цих рішень залежно від напрямів загальної політики виробничо-господарської діяльності підприємства, які формуються шляхом прийняття відповідних рішень (наприклад, рішення, що формують товарну політику, збутову політику, інвестиційну політику, цінову політику тощо). При цьому, враховуючи велику кількість управлінських рішень, що приймаються на підприємстві, доцільно розглядати лише ті з них, які безпосередньо зумовлюють отримання економічного зиску [5]. Враховуючи вище сказане, загальну послідовність ретроспективного аналізу ефективності прийнятих на машинобудівному підприємстві управлінських рішень у контексті впливу на неї якості існуючих інформаційних технологій можна подати таким чином: 1. Проведення групування управлінських рішень за рівнем ефективності та за напрямами формування загальної політики машинобудівного підприємства. 2. Відбір достатньо значущих управлінських рішень та агрегування окремих взаємопов'язаних рішень. 3. Встановлення частки неправильних рішень за кожним їх видом та середнього розміру збитків, спричинених одним таким рішенням. 4. Встановлення частки недостатньо обґрунтованих управлінських рішень за кожним їх видом та середнього розміру недоотримання прибутку внаслідок прийняття одного такого рішення. 5. Виявлення причин прийняття неправильних або недостатньо обґрунтованих управлінських рішень. 6. Прогнозування впливу покращення якості інформаційного забезпечення управлінської діяльності внаслідок впровадження інноваційних інформаційних систем на ефективність прийняття управлінських рішень [6]. Запропонований підхід дає змогу подати у формалізованому вигляді економічний ефект від зниження кількості неправильних управлінських рішень внаслідок впровадження інноваційних інформаційних технологій Е1=Р* (L0-L1)*З ,

(2)

де Е1 – економічний ефект від зменшення кількості неправильних управлінських рішень; Р – кількість управлінських рішень цього виду за певний проміжок часу; L0 – фактична частка неправильних управлінських рішень за певний проміжок часу; L1 – прогнозна частка неправильних управлінських рішень за відповідний проміжок часу після впровадження на підприємстві інноваційних інформаційних технологій; З – середній розмір збитків, які отримує машинобудівне підприємство внаслідок прийняття одного неправильного управлінського рішення. Стосовно економічного ефекту від збільшення рівня обґрунтованості управлінських рішень внаслідок впровадження інноваційних інформаційних технологій, то його можна обчислити за формулою: Е2 = Р* (В0*П0-В1*П1) ,

(3)

де E2 –економічний ефект від збільшення рівня обґрунтованості управлінських рішень; B0– фактична частка недостатньо обґрунтованих управлінських рішень за даний проміжок часу; В1 – прогнозна частка недостатньо обґрунтованих управлінських рішень за відповідний проміжок часу після впровадження на підприємстві інноваційних інформаційних технологій; П0 – фактичний середній розмір недоотриманого прибутку внаслідок прийняття недостатньо Вісник Хмельницького національного університету 2010, № 6, T. 3

105

Економічні науки

обґрунтованих управлінських рішень; П1 – прогнозний середній розмір недоотриманого прибутку внаслідок прийняття недостатньо обґрунтованих управлінських рішень у розрахунку на одне таке рішення після впровадження на підприємстві інноваційних інформаційних технологій. Подібним чином можна обчислити також й інші види економічного ефекту від впровадження нових інформаційних технологій, а саме: ефект від пришвидшення прийняття управлінських рішень та ефект від зменшення витрат на прийняття управлінських рішень. У першому випадку потрібно у формулі замість показників B 0, В 1 взяти показники часток запізнілих прийнятих рішень, а замість П 0, П 1 – розміри втрат від прийняття управлінських рішень із запізненням відповідно до і після впровадження на підприємстві інноваційних інформаційних технологій. У другому випадку величину економічного ефекту можна обчислити як добуток кількості прийнятих управлінських рішень на різницю між витратами на прийняття одного рішення відповідно до і після впровадження на машинобудівному підприємстві інноваційних інформаційних технологій [7]. Висновки. Реалізація заходів щодо впровадження на машинобудівному підприємстві інноваційних інформаційних технологій потребує попереднього ретельного обчислення економічних результатів такого впровадження з подальшим їх зіставленням з розміром потрібних інвестицій для здійснення таких заходів. Оцінюючи вплив нових інформаційних технологій на ефективність прийняття управлінських рішень, необхідно враховувати кожну з цих складових та проводити обчислення окремо за кожного з них. Запропоновані у цій статті методичні рекомендації можуть бути використані у практиці роботи будь-якого машинобудівного підприємства при здійсненні обґрунтування доцільності впровадження на ньому нових інформаційних технологій та порівнянні різних варіантів таких технологій. Література 1. Кузьмін О.Є. Теоретичні та прикладні засади менеджменту : [навч. посібник] / Кузьмін О.Є., Мельник О.Г. – Львів : НУ "Львівська політехніка", 2003. – 658 с. 2. Мельник Л.Г. Экономика информации и информационные системы предприятия / Мельник Л.Г., Ильяшенко С.Н., Касьяненко В.А. – Сумы, 2004. – 264 с. 3. Матвієнко О.В. Основи інформаційного менеджменту / Матвієнко О.В. – К. : Либідь, 2004. – 264 с. 4. Закупень Т.В. Об информационном обеспечении управленческой деятельности госструктур / Закупень Т.В. // Научно-техническая информация. Сер. 1. – 1997. – № 8. – С. 12-18. 5. Твердохліб Н.Г. Інформаційне забезпечення менеджменту / Твердохліб Н.Г. – К., 2000. 6. Князь С.В. Інформаційне забезпечення управлінської діяльності підприємства: сутність поняття і особливості оцінювання / Князь С.В., Георгіаді Н.Г. // Вісник НУ "Львівська політехніка". – Львів : НУ "Львівська політехніка", 2005. – С. 302-309. 7. Годин В.В. Информационное обеспечение управленческой деятельности : [учебн.] / Годин В.В., Корнеев И.К. – М., 2001. – 126 с. Надійшла 15.08.2010

УДК 339.5: 658.0:336 К. Ю. КВАТЕРНЮК Хмельницький національний університет

КОНЦЕПТУАЛЬНІ ЗАСАДИ ФОРМУВАНЯ ФІНАНСОВОГО ЗАБЕЗПЕЧЕННЯ ЗОВНІШНЬОЕКОНОМІЧНОЇ ДІЯЛЬНОСТІ ПІДПРИЄМСТВА У статті обґрунтовано сутність фінансового забезпечення підприємств на основі аналізу існуючих теоретичних підходів та трактування. Розглянуто структуру механізму фінансового забезпечення ефективної зовнішньоекономічної діяльності підприємств та визначено базові принципи його побудови. The article substantiates the essence of financial companies based on analysis of existing theoretical approaches and interpretations. The structure of an effective financial mechanism of foreign trade enterprises and defined the basic principles of its construction. Ключові слова: зовнішньоекономічна діяльність, фінансове забезпечення зовнішньоекономічної діяльності, фінансові інструменти, фінансові методи, фінансові важелі, механізм фінансового забезпечення зовнішньоекономічної діяльності.

Постановка проблеми. Характерною тенденцією сучасного економічного розвитку стає інтенсифікація зовнішньоекономічної діяльності, яка набуває дедалі більшої вагомості серед усіх складових господарської діяльності українських підприємств та організацій. За таких умов закономірним стає розгляд зовнішньоекономічної діяльності як особливого фактору ефективності господарських операцій як в 106

Вісник Хмельницького національного університету 2010, № 6, T. 3

Економічні науки

масштабах усієї країни, так і на рівні підприємств. Розвиток зовнішньоекономічних операцій, що виражається в появі нових форм економічного, виробничого та науково-технічного співробітництва з партнерами з інших країн, веде до необхідності формування адекватного механізму забезпечення їх реалізації. Одним із найбільш важливих елементів процесу організації зовнішньоекономічних операцій є фінансове забезпечення зовнішньоекономічної діяльності підприємств. Фінансове забезпечення розглядається одночасно і як висхідний фактор зовнішньоекономічної діяльності і як результуючий показник її ефективності. Аналіз останніх досліджень та публікацій. Проблеми забезпечення ефективної зовнішньоекономічної діяльності підприємств знаходяться в центрі уваги багатьох вчених-економістів як класиків, так і сучасників. Питанням формування ефективної зовнішньоекономічної діяльності підприємств присвятили роботи такі вітчизняні та зарубіжні економісти, як Давидов О.Д., Захаров С.Н., Козак Ю.Г., Макогон Ю.В., Максимець О.В., Нижник В.М., Орлов П.А., Хорошковський В.І., Жук М.В., Кіреєв О.П., Кредісов О.І., Афанасьєв М.В., Українська Л.О., Єрмаченко В.Є., Кутідзе Л.С., Теф Г.Р., Кругман П., Обстфельд М., Шлюсарчик Б., Ліндерт П. та ін. Теоретичні положення у сфері фінансового забезпечення зовнішньоекономічної діяльності сформульовано такими відомими вченими-економістами, як: Базилевич В.Д., Бланк І.А., Мочерний В.С., Кириченко О.А., Лютий І.О., Ареф’єва О.В., Білик М.Д., Пластун В.Л., Руденко Л.В., Радіонова В.М., Романенко О.Р., Павлова Л.М., Філімоненков О.С., Кредісов А.І., Райзенберг Б.А., Поддєрьогін А.М., Дробозіна Л.А., Кірєйцев Г.Г., Опарін В.М., Москаль О.І., Хілл Ч.У., Болл Д.А., Сінки Дж. Ф., Маршалл Дж. Ф. та ін. Разом з тим, слід зазначити, що в економічній літературі ще недостатньо досліджені аспекти фінансового забезпечення зовнішньоекономічної діяльності підприємств, а в Україні практично відсутні комплексні дослідження, присвячені цьому питанню. Оскільки відбувається утвердження зовнішньоекономічної діяльності як імперативу сучасної економіки, виникає необхідність вивчення концептуальних засад теорії і практики фінансового забезпечення суб’єктів зовнішньоекономічної діяльності. Мета статті. Отже, недостатність розкриття окреслених питань з обраної тематики дослідження у підсумку і визначають головну мету даної роботи, спрямовану, насамперед, на узагальнення сутності фінансового забезпечення зовнішньоекономічної діяльності підприємств та визначення її компонентного змісту. Основний матеріал дослідження. Ефективна зовнішньоекономічна діяльність підприємств сприяє повній реалізації їх експортного потенціалу, підвищенню конкурентоспроможності товарів на світових ринках, формуванню раціональної структури експорту й імпорту, залученню іноземних інвестицій на взаємовигідних умовах, забезпеченню фінансової стійкості підприємств. Самостійність у виборі дій та прийнятті рішень підприємств посилює їх зацікавленість в зовнішньоекономічній діяльності та підвищенні її ефективності. Разом з тим, ефективна зовнішньоекономічна діяльність підприємств потребує відповідної системи матеріального, фінансового, інформаційного та організаційно-правового забезпечення усіх її напрямків [12]. Визначаючи концептуальні основи будь-якого поняття, насамперед, слід виходити із гносеології термінів, які його складають. Так зміст поняття «фінансове забезпечення діяльності підприємства» у широкому розумінні узагальнює сукупність заходів та умов, що сприяють сталому розвитку підприємства шляхом покриття витрат підприємства фінансовими ресурсами залежно від розміру виробництва та фінансового становища [2]. Разом з тим, в більш вузькому розумінні, фінансове забезпечення – це сукупність конкретних форм та методів залучення та використання ресурсів. Щоб сформувати авторський підхід до трактування поняття фінансове забезпечення і визначити місце фінансового забезпечення в організації ЗЕД, проаналізуємо основні, з нашої точки зору, наявні тенденції в цій області. Отже, дослідивши сутність фінансового забезпечення та проаналізувавши різні точки зору щодо його визначення, пропонуємо окреслити концептуальні основи фінансового забезпечення ЗЕД: а) система фінансування, яка полягає у формуванні грошових фондів достатніх для ефективної ЗЕД; б) оптимальне поєднання різних елементів (за джерелами) фінансового забезпечення суб'єктів ЗЕД; в) ефективне використання фінансових ресурсів за пріоритетними напрямками розвитку ЗЕД; г) організація розрахункових відносин, що відповідають критерію взаємної оптимальності для сторін зовнішньоекономічної угоди; г) збільшення можливостей застосування інноваційних фінансових інструментів забезпечення ЗЕД за рахунок поступового розширення їх кількості та якості. Ми поділяємо позицію багатьох науковців, що фінансове забезпечення – це метод фінансового механізму, з допомогою якого формують і використовують фонди коштів і який характеризує зміст впливу фінансів на різні аспекти економічного розвитку. Тому, узагальнивши наявний матеріал і точки зору різних авторів, їх переваги та недоліки, специфіку зовнішньоекономічної сфери, нами було дано визначення механізму фінансового забезпечення Вісник Хмельницького національного університету 2010, № 6, T. 3

107

Економічні науки

зовнішньоекономічної діяльності підприємств як сукупності форм, методів, інструментів, способів організації фінансових відносин із формування достатніх обсягів фінансових ресурсів та їх ефективного розподілу для забезпечення реалізації ЗЕД, а також досягнення кількісних та якісних параметрів структуризації грошових потоків зовнішньоекономічної діяльності підприємств, що відповідають умовам оцінки її ефективності. Таблиця 1 Наукові думки стосовно визначення поняття «фінансове забезпечення» Автор

Визначення

С.І. Юрій [15]

Фінансове забезпечення – це формування цільових грошових фондів у достатньому розмірі та їх ефективне використання. Автори виділяють п'ять елементів фінансового забезпечення суб'єктів господарювання, а саме: самофінансування (відшкодування витрат на основну діяльність та їх розвиток за рахунок власних джерел); кредитування; бюджетне фінансування; оренда; інвестування В.М. Опарін Фінансове забезпечення "реалізується на основі відповідної системи фінансування, [6] яке може здійснюватись через самофінансування, кредитування та зовнішнє фінансування" (надання суб'єктам на безповоротній і безоплатній основі) О.І. Москаль Механізм фінансового забезпечення – це сукупність економічних відносин, що [5, с. 6-7] виникають з приводу пошуку, залучення і ефективного використання фінансових ресурсів та організаційно-управлінських принципів, методів і форм їх впливу на соціально-економічну життєдіяльність територіальних одиниць та господарських суб'єктів. Фінансове забезпечення реалізується через систему фінансування, що може здійснюватися в трьох формах: самофінансування, кредитування і безповоротне фінансування з бюджету О.Р. Романенко Фінансове забезпечення – це покриття витрат за рахунок фінансових ресурсів, що [11, с.18] акумулюються суб'єктами господарювання і державою. Формами фінансового забезпечення є самофінансування, кредитування й державне фінансування, а інструментами механізму фінансового забезпечення – склад і структура його джерел М.М. Забаштанськи Під політикою фінансового забезпечення підприємств слід розуміти особливу й діяльність щодо визначення сукупності форм, методів, інструментів, способів [3, с. 69] організації фінансових відносин з формування та розподілу фінансових ресурсів, оцінки її впливу на фінансовий стан та реалізації обраної фінансової стратегії розвитку підприємства А.М. Ковальова Розглядає фінансове забезпечення діяльності підприємства з позиції фінансового [14, с. 39-41] механізму і зазначає, що "функція забезпечення підприємства грошовими засобами тісно пов'язана з розподільчою функцією фінансів, яка здійснюється за допомогою фінансового механізму" В.М. Радіонова Під фінансовим забезпеченням розуміє покриття витрат за рахунок фінансових [13, с. 35-42] ресурсів, що акумулюються суб'єктами господарювання і державою. Формами фінансового забезпечення виділяє самофінансування, кредитування й державне фінансування, а інструментами механізму фінансового забезпечення – склад і структуру його джерел Л.І. Зятковська Фінансове забезпечення діяльності підприємств передбачає формування й [3, с. 150] використання фінансових ресурсів для задоволення потреб суб’єкта господарювання, регламентованих відповідними нормативними актами, які визначають способи їх мобілізації, розподілу й використання на всіх рівнях господарського управління Л.М. Павлова Фінансове забезпечення підприємства – це управління капіталом, діяльність із його [8, с. 110] залучення, розміщення та використання. Фінансове забезпечення розглядається з точки зору реалізації принципів самоокупності та самофінансування Механізм фінансового забезпечення зовнішньоекономічної діяльності підприємств покликаний забезпечити високий рівень фінансової самодостатності кожного суб’єкта зовнішньоекономічної діяльності; фінансову самостійність, яка проявляється у можливості здійснення контролю над своїми фінансовими ресурсами, спроможності їх залучити; фінансову стабільність й стійкість, які передбачають надійність всіх елементів фінансової системи, створення гарантій їх підприємницької діяльності заради стримування впливу дестабілізуючих факторів; розрахункову дисципліну за виконанням зовнішньоторговельних угод та виконання грошових зобов’язань у відповідній формі та у визначені строки, на основі дотримання діючих норм національного законодавства і міжнародних банківських правил та звичаїв; здатність до розвитку на основі інноваційних стратегій, здійснення постійної модернізації виробництва, ефективної інвестиційної та інноваційної політики. 108

Вісник Хмельницького національного університету 2010, № 6, T. 3

Економічні науки Компоненти системи фінансового забезпечення зовнішньоекономічної діяльності підприємств Форми фінансового забезпечення

Самофінансуван ня (власні кошти підприємства)

Кредитування: (комерційні, банківські, державні кредити)

Залучення коштів (акціонування, інвестиції, гранти)

Бюджетне фінансування на безповоротній основі

– – – – – – –

Додаткове гарантійне забезпечення: банківські гарантії; акцепти; страхування; аванс; валютні застереження; акредитив; страхування

Інноваційне фінансування (факторинг, форфейтинг, лізинг, концесія)

Фінансові інструменти

податки та обов’язкові збори

митнотарифні інструменти

кредитні інструменти та інструменти боргу (вексельний обіг, облігаційні випуски)

ціноутво рення

норми амортиза ції

фондові (форвардні, ф’ючерсні, опціонні, свопові контракти)

валютні (режим валютного курсу та валютного котирування, регламентація валютних операцій)

Фінансові важелі впливу напрямки

санкції

стимули заохочуваль ні фонди

податкові пільги

бюджетне фінансування пріоритетних сфер економіки

фінансові норми і нормативи

види

умови і порядок формування доходів, нагромаджень, фондів

штрафи

пеня

обмеження

порядок здійснення витрат, умови і принципи фінансування та кредитування

Рис. 1. Структура системи фінансового забезпечення зовнішньоекономічної діяльності підприємств

Організація фінансового забезпечення зовнішньоекономічної діяльності підприємств повинна опиратись на базові принципи: 1) системність – формування та розподіл фінансових ресурсів зовнішньоекономічної діяльності підприємств повинні здійснюватись з урахуванням всіх завдань стратегічного розвитку, в тому числі виробничої, технічної, соціальної систем підприємств та їх зворотного впливу на фінансове забезпечення; 2) єдність дій – розробка та реалізація фінансового забезпечення повинна поєднувати зусилля, інтереси всіх структур, які здійснюють виробничий, технічний і соціальний розвиток підприємства; 3) диференціація джерел фінансового забезпечення – формування фінансових ресурсів повинно здійснюватись з залученням різних джерел, що дозволить впливати на їх вартість та рівень ризику; 4) підпорядкованість визначеним цілям – діяльність структур, які відповідають за формування, розподіл та використання фінансових ресурсів, повинна бути узгоджена та координована з усіма службами підприємств, поєднуючи інтереси всіх зацікавлених сторін; 5) ефективність – раціональне й економічне використання коштів полягає в досягненні максимального ефекту за мінімальних витрат, що повинно забезпечувати стабільну прибуткову зовнішньоекономічну діяльність підприємства; 6) оптимальність – розробка політики фінансового забезпечення повинна опиратись на використання сучасних методів планування, контролю, аналізу, багатоваріантних розрахунків. Таким чином, фінансове забезпечення реалізується за допомогою фінансового механізму, що має складну багаторівневу структуру [1]. Використовуючи системний підхід до компонентного змісту механізму фінансового забезпечення зовнішньоекономічної діяльності, можливо представити його як сукупність таких елементів: фінансові методи, фінансові інструменти та фінансові важелі. Механізм фінансового забезпечення зовнішньоекономічної діяльності підприємств передбачає формування та використання фінансових ресурсів на основі оптимізації співвідношення всіх його форм та засобом впливу фінансових Вісник Хмельницького національного університету 2010, № 6, T. 3

109

Економічні науки

важелів і інструментів дає змогу створити такі обсяги фінансових ресурсів господарської діяльності, від яких підприємство мало б змогу функціонувати не лише беззбитково, але і підвищувати рівень ефективності зовнішньоекономічної діяльності та зміцнювати позиції на зарубіжних ринках. На практиці фінансове забезпечення діяльності підприємств, як правило, проводиться за рахунок самофінансування та кредитування, що в умовах глобальної фінансової кризи значно звужує можливості підприємств щодо зростання ефективності зовнішньоекономічної діяльності чи, навіть, до збереження її на попередньому рівні. Разом з тим, розвиток самих фінансових механізмів значно розширює можливості забезпечення зовнішньоекономічної діяльності засобом інноваційних форм отримання фінансових ресурсів. Так, зокрема, практикою доведена необхідність використання додаткового гарантійного забезпечення, що обумовлено розтягненістю процесу розрахунків у часі, ризиковим характером ЗЕД. Воно може виступати в різних формах і призначене як для доповнення існуючих форм фінансового забезпечення, так і для їх заміни в окремих випадках. Це дає можливість розширити класифікацію форм фінансового забезпечення розрахункових відносин у ЗЕД підприємств інструментами додаткового гарантійного забезпечення. Отже, по-перше, механізм фінансового забезпечення – це складна система, яка дозволяє ефективно формувати та використовувати фінансові ресурси підприємств. По-друге, це механізм, який дозволяє розв'язувати практично всі проблеми розвитку, але слід враховувати, що роль фінансів у відносинах розподілу вторинна і основне регулювання здійснюється у сфері виробництва. Висновки. Таким чином, при всій значущості існуючих форм фінансового забезпечення зовнішньоекономічної діяльності підприємств, механізми їх практичного використання залишаються недостатньо розкритими, особливо якщо говорити про їх розгляд в комплексі та системній взаємодії окремих складових елементів. До того ж, існують деякі недоліки, які не дозволяють активно використовувати окремі дослідження саме в практиці зовнішньоекономічної діяльності українських підприємств. Що і обумовлює необхідність проведення подальших досліджень практичного використання механізмів фінансового забезпечення ефективної зовнішньоекономічної діяльності підприємств. Таким чином, взявши до уваги проведений теоретичний аналіз, нами було уточнено поняття «механізм фінансового забезпеченням зовнішньоекономічної діяльності підприємства» шляхом ретроспективного аналізу і розмежування існуючих уявлень про сутність фінансового забезпечення діяльності підприємства та фінансового механізму. Новизна такого уточнення полягає в чіткому розмежуванні понять «фінансове забезпечення» та «фінансовий механізм забезпечення» в контексті ефективної зовнішньоекономічної діяльності підприємства. Література 1. Азаренкова Г.М. Фінансові ресурси та фінансові потоки (теоретичний аналіз) : [монографія]. / Г.М. Лазаренкова – Харків : ПП Яковлєва, 2003. – 103 с. 2. Дікань Л.В. Фінансове забезпечення діяльності підприємства: сутність та джерела / Л.В. Дікань, Ю.О. Голуб // Економіка розвитку. – 2007. – № 3 (43). – С. 65–68. 3. Забаштанський М. М. Роль фінансового забезпечення в функціонуванні підприємств комунального господарства / М. М. Забаштанський // Підвищення ефективності формування та використання фінансових ресурсів в умовах трансформаційних змін в економіці України : збірник матеріалів круглого столу / [за ред. Л. О. Коваленко]. – Чернігів : РВК „Деснянська правда”, 2006. – С. 68– 74. 4. Зятковська Л.І. Методологічні засади фінансового забезпечення підприємств / Л.І. Зятковська // Фінанси України. – 2007. – № 6. – С. 148-155. 5. Козій І.С. Місце і значення фінансового забезпечення в структурі фінансового механізму / І.С. Козій // Науковий вісник НЛТУ України. – 2008. – Вип. 18.9. – С. 223-229. 6. Москаль О.І. Фінансове забезпечення розвитку агропромислового виробництва регіону (на матеріалах Чернівецької області) : Автореф. дис. на здобуття наук. ступеня канд. екон. наук. / О.І. Москаль – Київ, 2001. – 16 с. 7. Опарін В.М. Фінанси (Загальна теорія) : [навч. посіб]. / В.М. Опарін – [2-е вид. доп. і перероб.]. – К. : КНЕУ, 2002. – 240 с. 8. Павлова Л.Н. Финансовый менеджмент : [учебник для вузов.] / Л.Н. Павлова – [2-е изд., перераб. и доп.]. – М. : ЮНИТИ-ДАНА, 2003. – 269 с. 9. Павлюк О.О. Вплив економічного середовища на формування та розвиток механізму зовнішньоекономічної діяльності фірми / О.О. Павлюк // Зб. Наук. праць. – К. : Ін-т світової економіки та міжнар. відносин НАНУ.- 2000. Вип. 25. – С. 65-70. 10. Пластун В.Л. Фінансове забезпечення розрахункових відносин у зовнішньоекономічній діяльності підприємств : автореф. дис. на соискание науч. степени канд. екон. наук. / В.Л. Пластун – Суми. 2005. 11. Романенко О.Р. Фінанси : [підручник]. / О.Р.Романенко – К. : Центр навч. літ-ри, 2004. – 312 с. 12. Україна на шляху до європейської інтеграції: економічна безпека, переваги вибору : 110

Вісник Хмельницького національного університету 2010, № 6, T. 3

Економічні науки

[монографія / за заг. ред. В.М. Нижника.] – Хмельницький : ХНУ, 2008. – 307 с. 13. Финансы / [В.М. Родионова, В.Я. Вавилов, Л.И. Гончаренко и др.]; под ред. В.М. Родионовой. – М. : Финансы и статистика, 1993. – 432 с. 14. Финансы : [учебн. пособ. / под ред. А.М. Ковалевой.] – М. : Финансы и статистика, 1998. – С. 39-41. 15. Фінанси: вишкіл студії :[навч. посіб. / за ред.. С.І. Юрія]. – Тернопіль : Карт-бланш, 2002. – 357 с. Надійшла 15.08.2010

УДК 65.018:338.242 І. В. НИЖНИК Хмельницький національний університет

ВЗАЄМОДІЯ ЕЛЕМЕНТІВ МЕХАНІЗМУ ПІДВИЩЕННЯ КОНКУРЕНТОСПРОМОЖНОСТІ У ЗАБЕЗПЕЧЕННІ КОНКУРЕНТНИХ ПЕРЕВАГ МАШИНОБУДІВНИХ ПІДПРИЄМСТВ Визначено основні елементи механізму підвищення конкурентоспроможності машинобудівних підприємств та запропоновано напрями їх взаємодії для досягнення конкурентних переваг. The key elements of the mechanism of increasing the competitiveness of manufacturing enterprises were defined. The directions for cooperation of these key elements to archive competitive benefits were suggested. Ключові слова: конкурентоспроможність, конкурентні переваги, машинобудівні підприємства.

Вступ. Конкурентні переваги – це здатність підприємства швидше і легше адаптуватися до змін кон’юнктури ринку, запропонувати нові товари раніше за своїх конкурентів. Внаслідок цього час стає одним із вирішальних аспектів досяжності конкурентних переваг і заставляє підприємства динамічно і швидко діяти та реагувати на потреби і зміни в оточуючому середовищі. Для зменшення часу в досягненні конкурентних переваг підприємствам машинобудування необхідний механізм підвищення конкурентоспроможності, який би включав основні елементи: принципи, економічні методи, економічні важелі, нормативне, правове, інформаційне забезпечення. Досягнення конкурентних переваг підприємства, окрім цього, базується на вирішенні проблем фінансування і пошуку джерел створення конкурентних переваг, оцінці ступеня стійкості конкурентних переваг та відтворення конкурентних переваг в цілому. Аналіз останніх досліджень. Значна увага дослідженню вищезазначених проблем приділена у працях зарубіжних та вітчизняних вчених : М. Мескона, М. Альберта, Ф. Хедоурі, М. Портера [2], Д. Хаймана, Г. Азоєва [1], Р. Фатхутдінова [3], Ю. Іванова, Юданов А [5], В. Шинкаренка [4] та багатьох інших науковців. Всі вони у тій чи іншій мірі звертали увагу на необхідність створення сучасного механізму підвищення конкурентоспроможності промислових підприємств у досягненні їх конкурентних переваг. Постановка задачі. Основним завданням у підвищенні рівня конкурентоспроможності підприємств машинобудування є створення дієвого механізму забезпечення конкурентних переваг, який за допомогою визначених принципів, методів, важелів та певного забезпечення дозволяє підприємствам утримувати достатній рівень конкурентоспроможності як продукції, так і персоналу та інших важливих аспектів. Основний матеріал дослідження. Одним із елементів механізму підвищення конкурентоспроможності у забезпеченні конкурентних переваг машинобудівних підприємств є відтворення конкурентних переваг персоналу підприємства, підготовка кадрів, їх перепідготовка, ступінь компетентності та кваліфікації кадрів (рис. 1). Дана схема забезпечення конкурентних переваг персоналу підприємства включає як пошук потрібного фахівця, його прийом на роботу, так і надання можливостей підвищення кваліфікації кадрів. Окрім того, механізм підвищення конкурентоспроможності виступає як основна складова у забезпеченні конкурентних переваг машинобудівних підприємств як на внутрішньому, так і на зовнішньому ринках (рис. 2). Як бачимо механізм підвищення конкурентоспроможності підприємства активно має взаємодіяти з державним механізмом підтримки вітчизняного товаровиробника, кредитним, управлінським, ринковим, фінансовим, правовим механізмами, а також ціновим механізмом попиту і пропозиції, механізмом інвестиційного забезпечення та податковим механізмом стимулювання якості та інвестиційності продукції. Важливим механізмом, який впливає на механізм підвищення конкурентоспроможності підприємства, є державний механізм підтримки вітчизняного товаровиробника, який визначає політику держави разом антимонопольними та антидемпінговими важелями в напрямку просування товарів підприємств машинобудування як на внутрішньому, так і на зовнішньому ринках. Не менш важливим є правовий механізм, за допомогою якого визначаються законодавчо встановлені преференції власного виробника, політика держави та взаємовідносини між виробниками і споживачами між роботодавцями та працівниками у соціально-трудовій сфері. Вісник Хмельницького національного університету 2010, № 6, T. 3

111

Економічні науки

Рис. 1. Забезпечення конкурентних переваг персоналу підприємства

За допомогою податкового механізму можна стимулювати якість та інноваційність продукції підприємств машинобудування, впливати на цінову політику і загалом на ринковий механізм регулювання товарообміном. Не менш актуальним на сьогодні є кредитний механізм, адже для забезпечення конкурентоспроможності підприємства для випуску інноваційної продукції підприємству потрібні кошти, які можна було б взяти в кредит і поступово розкручуючи інновації повертати банкам. Механізм інвестиційного забезпечення дозволяє вкладувати певні вітчизняні чи зарубіжні інвестиції в оновлення основних фондів, закупівлю нової техніки, новітніх технологій. Управлінський механізм у більшій мірі залежить від організаційної структури управління підприємством, яка на сьогодні може бути і лінійно-функціональною, і мішаною, і матричною, залежно від цілей підприємства, його завдань та фінансового стану. Запровадження нових технологій та випуск нової продукції для підприємства завжди має певний ризик і через те страховий механізм з необхідною мірою зменшення ризику може дозволити підприємству почувати себе більш комфортно у часи конкурентної боротьби за виживання. Механізм підвищення конкурентоспроможності у забезпеченні конкурентних переваг машинобудівного підприємства має включати економічні методи, економічні важелі, правове забезпечення, інформаційне забезпечення. 112

Вісник Хмельницького національного університету 2010, № 6, T. 3

Економічні науки

Рис. 2. Механізм підвищення конкурентоспроможності в системі забезпечення конкурентних переваг підприємства

Слід зауважити, що лише в комплексі застосування економічних методів, важелів, поряд з ефективним правовим, нормативним та інформаційним забезпеченням дозволить підприємству досягти конкурентних переваг над безпосередніми конкурентами в ринковому середовищі.

Рис. 3. Складові елементи механізму підвищення конкурентоспроможності у забезпеченні конкурентних переваг машинобудівних підприємств

Отже, кінцевою метою будь-якого підприємства є перемога в конкурентній боротьбі, яка має бути не одноразовою, випадковою, а закономірним підсумком постійних і грамотних розрахунків підприємства. Досягається вона чи ні залежить від конкурентоздатності товарів і послуг підприємства, тобто від того, наскільки вони кращі від аналогів інших підприємств. Під конкурентоспроможністю розуміють певну відносну інтегральну характеристику, яка відображає його привабливість до користувача. Але слід зазначити, що конкурентоспроможність не є сталим показником, рівень якого можна обрахувати для власного товару і для товару конкурента, а потім перемогти. Перш за все, це філософія функціонування в умовах ринку, яка орієнтована на розуміння Вісник Хмельницького національного університету 2010, № 6, T. 3

113

Економічні науки

потреби споживачів і тенденції їх розвитку; знання поведінки і можливостей конкурентів; знання стану і тенденцій; вміння створити такий товар і так подати його споживачу, щоб він надав перевагу саме цьому товару. Міжнародна конкурентоспроможність проявляється у досягненні підприємством конкурентних переваг у міжнародному суперництві, що визначаються наступними принципами, які мають бути поставлені в основу формування механізму підвищення рівня конкурентоспроможності машинобудівних підприємств: - конкурентна перевага випливає в основі своїй з поліпшень, нововведень і перемін; підприємства отримують перевагу перед міжнародними суперниками тому, що вони уловлюють нову основу для конкуренції або знаходять нові, більш ефективні засоби для ведення конкуренції по-старому; нововведення можуть проявлятись у новій конструкції виробу, у новому виробничому процесі, у новому способі навчання або організації; окремі нововведення створюють конкурентні переваги, коли фірма знаходить зовсім нову потребу у покупців або знаходить той сегмент ринку, який суперники обійшли увагу; - конкурентна перевага стосується всієї системи створення цінностей, тобто всього набору видів діяльності, які втягуються у процес створення виробу та його використання і який охоплює складові цінності підприємства, постачальників, посередників, споживачів; часто конкурентна перевага приходить як результат досягнення нових шляхів при формуванні всього ланцюжка цінностей і управління ним; - конкурентна перевага підтримується тільки завдяки безперервним поліпшуванням; якщо підприємства залишаються байдужими до нововведень, то в кінцевому рахунку їх перемагають конкуренти; - підтримка переваги вимагає вдосконалення її джерел; конкурентна перевага компанії може випливати з будь-якої діяльності в ланцюжку цінностей; джерела переваги розрізняють у відношенні здатності зберігати довгочасну дію. Одні переваги статичні: вартість основних фондів, які діють на підприємстві, порядок у поводженні з власністю; переваги більш високого порядку динамічні: такі як підготовлені людські ресурси, внутрішні технічні можливості мають довгочасну дію. Підтримання переваги вимагає, щоб підприємство постійно, раніше, ніж його конкуренти розширювали свої джерела переваг; для підтримки конкурентних переваг підприємство має відмовитись від старих переваг і постійно запроваджувати нові переваги. Висновки. На основі аналізу останніх аспектів підвищення рівня конкурентоспроможності доведена необхідність створення дієвого механізму забезпечення конкурентних переваг підприємства, який включає методи, важелі та нормативне, інформаційне та правове забезпечення для підвищення конкурентоспроможності. Подальші дослідження слід проводити у напрямі узгодження вищезазначених елементів механізму для досягнення цілей машинобудівних підприємств. Література 1. Азоев Г. Л. Конкуренция: анализ, стратегия и практика / Азоев Г.Л. – М. : Центр экономики и маркетинга, 1996. – 226 с. 2. Портер М. Международная конкуренция: конкурентные преимущества стран / Портер М. ; [пер. с англ.]. – М. : Международные отношения, 1993. – 896 с. 3. Фатхутдинов Р. А. Конкурентоспособность: экономика, стратегия, управление / Фатхутдинов Р. А. – М. : Инфра, 2000. – 312 с. 4. Шинкаренко В. Г. Управление конкурентоспособностью предприятия / В. Г. Шинкаренко, А. С. Бондаренко. – Харьков : ХНАДУ, 2003. – 188 с. 5. Юданов А. Ю. Конкуренция: теория и практика / Юданов А. Ю. – М. : “ГНОМ-ПРЕСС”, 1998. – 384 с. Надійшла 15.08.2010

УДК 338.45:339.138:339.9 О. О. РОМАНОВ Хмельницький національний університет

АНАЛІЗ ВПЛИВУ ЗОВНІШНІХ І ВНУТРІШНІХ ФАКТОРІВ НА ЕФЕКТИВНІСТЬ МАРКЕТИНГУ В статті проаналізовано вплив зовнішніх і внутрішніх факторів на ефективність маркетингу промислового підприємства, а також обґрунтовано необхідність здійснення аналізу даних факторів керівництва підприємством. The article analyzed the influence of external and internal factors on the effectiveness of marketing industrial enterprise and the necessity to analyze these factors by management companies Ключові слова: ефективність маркетингу, зовнішні фактори впливу на маркетинг, внутрішні фактори впливу на маркетинг.

Постановка проблеми. В сучасному світі ефективні маркетингові рішення повинні досягати мети в 114

Вісник Хмельницького національного університету 2010, № 6, T. 3

Економічні науки

умовах обмежених ресурсів підприємства та витримувати тиск всіх обставин. Тому в основі розробки та реалізації маркетингу лежить вивчення внутрішніх та зовнішніх факторів. Тільки систематичне спостереження і аналіз внутрішнього стану підприємства та його зовнішнього оточення може надати керівництву такі необхідні відповіді на питання: які можливості відкриті для підприємства на ринку? На які ресурси можна розраховувати? Які сили будуть протидіяти підприємству і чи можна досягти мети за таких умов? Як дана ситуація змінюється і чи це дає нові можливості, чи породжує нові небезпеки для інвестицій? Вміння керівництва вирізняти окремі фактори та розуміти їх значення, швидко корегувати дії згідно змін стають ключовими умовами успішного управління маркетингом в сучасному світі швидких і несподіваних змін. Аналіз останніх досліджень. Аналіз впливу внутрішніх та зовнішніх факторів на ефективність здійснення маркетингу було, і залишається, в центрі уваги більшості провідних дослідників маркетингу, протягом його розвитку. Лідером у розробці процедур такого аналізу та формування на його основі ефективних стратегій вважається Гарвардська школа бізнесу. К. Ендрюс, М. Портер, Г. Хемел и К. Прахалад запропонували підходи, які і сьогодні, залишаються провідними в аналізі середовища. К. Ендрюс в 1970 р. запропонував концепцію SWOT-аналізу, що ґрунтується на досягненні відповідності між існуючими ринковими можливостями та ресурсами організації. В 1980 р. М. Портер запропонував свою модель п’яти сил конкуренції, що розглядає вплив на ефективність маркетингу різних конкурентних сил. В 1990 р. К. Прахалад і Г. Хемел запропонували концепцію стрижневих компетенцій, що концентрує увагу на унікальних особливостях та вміннях організації, які стають основою ефективної стратегії. Місце аналізу впливу зовнішніх і внутрішніх факторів у процесі стратегічного управління організацією визначив І. Ансоф. Також обґрунтування аналізу різних внутрішніх та зовнішніх чинників, його важливі аспекти містяться у роботах таких провідних вчених, як Т. Левітт, Р. Олдерсон, Р. Багоцці, Д. Лажняка, П. Андерсона, Д. Катона, Дж. Говарда и Дж. Шета, Ф. Вебстера и И. Винда, Т. Робертсон и Г. Гатиньон, Р.Хейли, Дж. Траут и Э. Райс, Э. Колі и Б. Яворскі, Д. Ебелла, П. Друкера, Д. Монтгомері, Ч. Вайнберга, Д. Коллінза. Практичну цінність мають також роботи авторів з теренів країн СНД. Так, консультанти А. Бадьїн і В. Тамберг пропонують авторську методологію «восьми потреб», що призначена для аналізу ринків на предмет наявності вільних ніш. К. Терьохін розкриває власний підхід до проведення експертного сценарного аналізу зовнішнього і внутрішнього середовища, а також описує ризики експертних методів аналізу середовища і моделі конкурентної переваги. І. Бєрьозін наводить детальний приклад аналізу зовнішнього середовища та ілюстрації того, як це середовище вплинуло на ефективність маркетингу окремих підприємств в перехідній економіці. Як І. Бєрьозін, так і Г. Трусов розкривають практичний бік методик з аналізу маркетингового середовища, даючи менеджерам з маркетингу детальну інструкцію для виконання. Виклад основного матеріалу. Щоб окреслити розуміння в сучасній науці впливу зовнішніх та внутрішніх факторів на ефективність маркетингу підприємства, варто навести визначення маркетингу, що дав відомий вчений-економіст і автор низки книг із стратегії маркетингу Пітер Чевертон: «маркетинг – це процес забезпечення відповідності між нашими внутрішніми можливостями та потребами ринку, в результаті якого знаходиться конкурентна перевага, що приносить прибуток» [1, с. 39]. Таким чином, ефективність маркетингу залежить від можливості і вміння менеджменту за рахунок внутрішніх ресурсів сформувати конкурентну перевагу, що стане основою прибуткового маркетингу. При цьому прибуток буде отриманий, якщо: по-перше, конкурентна перевага реальна, тобто відповідає потребам достатньої кількості покупців; по-друге, підприємство займає певний сегмент ринку, тобто, обрані сегменти ринку виявилися привабливими за даних зовнішніх умов. Джерела помилок в проведенні маркетингу підприємства, які знижують ефективність останнього: • оцінка внутрішніх факторів без порівняння з конкурентним середовищем; • проблеми компетенції менеджменту. Це невміння керувати частиною внутрішніх факторів; невміння перейти від аналізу ситуації до формулювання стратегії і плану дій; надмірне захоплення аналізом і, як результат, дискредитація останнього; • тиск відповідальності перед засновниками та акціонерами в багатьох випадках призводить до концентрації менеджменту на короткострокових результатах і невідповідність стратегії в довгостроковому періоді; • помилки в оцінці внутрішніх і зовнішніх факторів: недооцінка чи переоцінка значення окремого фактору.. За наявності таких помилок неефективний маркетинг не може забезпечити баланс між можливостями підприємства і задоволенням потреб ринку за даних умов. Тому завдання професійного, наукового підходу до маркетингу – мінімізація названих помилок у процесі розробки і реалізації стратегії та програм маркетингу, пошук варіанту маркетингу, що досягне балансу сил і можливостей з прибутком для підприємства. Відповідно, в сучасному маркетингу загально-визнаний підхід передбачає, що розробка стратегії і плану маркетингу ведеться на основі аналізу впливу факторів зовнішнього і внутрішнього середовища. Вісник Хмельницького національного університету 2010, № 6, T. 3

115

Економічні науки

Аналіз зовнішнього середовища може вестися за різними схемами, найпоширеніша з яких відома під назвами PEST або PESTLE [18, с.122]. Маркетинговий аналіз внутрішнього середовища також докладно викладений в професійній літературі (наприклад, [17, с. 72-78]). Результати даних досліджень використовують для проведення SWOT-аналізу. Останній фактично і дає висновки про вплив ключових факторів зовнішнього та внутрішнього середовища на ефективність маркетингу підприємства та дозволяє на цій основі обирати ефективні маркетингові стратегії. В даному підході маркетологу, топ-менеджеру або експерту пропонується самостійно визначити слабкі та сильні сторони підприємства (вплив внутрішніх факторів), загрози та можливості (вплив зовнішніх факторів). З точки зору автора, для оцінки впливу факторів на ефективність маркетингу SWOT-аналіз, проведений експертами, доцільно доповнити оцінкою за контрольним переліком. Такий діагностичний перелік варіантів впливу окремих факторів має підвищити якість оцінки ефективності маркетингу. Внутрішні фактори знаходяться під управлінням менеджменту і визначають: - чи здатне підприємство задовольняти потреби споживачів певних сегментів краще, ніж це роблять конкуренти; - чи здатне підприємство підтримати свою конкурентну перевагу в довгостроковому періоді та реалізувати адекватну зовнішньому оточенню маркетингову стратегію; - чи здатне підприємство провадити свою діяльність з нормою прибутку, достатньою для задоволення зацікавлених груп і перемоги в конкурентній боротьбі. Зовнішні фактори непідконтрольні підприємству. З точки зору підприємства зовнішнє середовище формує привабливість окремих ринків і сегментів. Самі ж ринки складаються з окремих споживачів, які мають певні потреби. Таким чином, зовнішні фактори зумовлюють можливості і загрози для існування, розвитку підприємства. Як показують спостереження дослідників і практиків, загальна ефективність маркетингової діяльності підприємства визначається досягненнями в трьох складових діяльності: - розробка ефективної маркетингової стратегії; - реалізація стратегії здійснюється наполегливо; - програми маркетингу, маркетинг-мікс підприємства забезпечують його необхідним рівнем доходів і прибутку, і в той же час забезпечують високий рівень повторних покупок і задоволених споживачів [3, с.40, с. 47]. Відповідно, якщо стратегія відповідає наявним зовнішнім і внутрішнім факторам, то на користь підприємства буде грати і наполегливість втілення, і узгоджені зі стратегією оперативні дії. Тому необхідно розглянути більш детально процес розробки ефективної стратегії на основі вивчення внутрішніх і зовнішніх факторів Як неодноразово відзначалося вченими, стратегія і тактика маркетингу підприємств, що досягли успіху, відповідали в той період ринковому оточенню і конкретним особливостям внутрішніх ресурсів підприємства. Більш того, конкретними дослідженнями підтверджено, що в підприємствах-довгожителях велике значення надається аналізу ринку і навчанню [4, с. 80]. Це дозволяє менеджерам таких підприємств змінювати своє бачення моделі ринку швидше, ніж їхнім конкурентам, уникати кризи менеджменту та одержувати більше часу на розробку інновацій. Розглянемо вплив середовища на ефективність маркетингової стратегії. У цьому контексті перед практикуючими маркетологами, топ-менеджментом підприємств і науковим співтовариством завжди стояли такі важливі питання: 1. Як оцінити ефективність і відповідність маркетингової стратегії ринковому оточенню до того, як приступати до її реалізації? За якими критеріями можна визначити підходящу стратегію [15, с. 81]? 2. При яких змінах зовнішнього середовища продовжувати дотримуватися своїх стратегій і планів? Коли настає час від них відступити? 3. Як визначити, наскільки радикально необхідно міняти напрямок дій у конкретній ситуації? На всі ці три питання дано достатньо відповідей у професійній літературі по маркетингу й стратегічному менеджменті. У маркетинговій науці досить давно існує добре розроблена й структурована методологія дослідження зовнішнього й внутрішнього середовища підприємства, а також розробки на цій основі стратегії й плану маркетингу. У США й Західній Європі для практиків провідними спеціалістами написані докладні посібники з розробки плану маркетингу (наприклад, [17]). «Професійним стандартом» вважається порядок, коли розробці стратегії й плану маркетингу передує проведення бізнес-аналізу середовища й SWOT-аналізу. Вважається, що використання даного підходу дозволить скласти керівництву повну, ясну картину ринку і його тенденцій. Потім на основі цієї картини будуть знайдені ринкові можливості, вироблені стратегія й конкретні плани маркетингу. У теорії такий підхід мав би сфокусувати увагу підприємства на ринку. Однак, переважна більшість керівників на практиці не використовують доступні їм дані про ринкове середовище при прийнятті ключових стратегічних рішень. Замість цього директора шукають тільки ті дані, які підтверджують уже складені ними думки й ухвалені рішення. Директори на практиці залишають дані конкурентної розвідки й 116

Вісник Хмельницького національного університету 2010, № 6, T. 3

Економічні науки

досліджень у віданні своїх маркетологів і торговельних відділів. А пріоритетним завданням моніторингу і розвідки вважають добування даних, які стосуються рішення тактичних завдань по збільшенню продажів. Наші особисті спостереження показують, що ігнорування реальної ситуації в економіці й на ринку при розробці стратегії властиво не тільки західному менеджменту, але й керівникам українських підприємств. На нашу думку, сфокусувати увагу топ-менеджменту на дії реальних зовнішніх і внутрішніх факторів мала б певна методологія аналізу. Проте PEST-Аналіз і SWOT-аналіз не можуть повною мірою відповісти на три висловлені вище питання й забезпечити процес розробки адекватної ринку стратегії, тому що ці методи аналізу мають ключові обмеження: 1) Не включають певних критеріїв перевірки відповідності розробленої стратегії виявленим можливостям і погрозам. У SWOT-аналізі є тільки загальна рекомендація, що нова стратегія має посилювати сильні сторони підприємства та фокусувати їх на використанні можливостей. 2) результати SWOT-аналізу відображує ситуацію у статиці, а сценарії розвитку ситуації необхідно проробляти окремо, що знижує цінність результатів. 3) Так як SWOT-аналіз розроблений для вивчення зовнішнього й внутрішнього середовища підприємства на поточний момент часу, то його формат не пристосований для потреб моніторингу змін. Повинні так само погодитися з думкою тієї частини професіоналів-маркетологів, які вказують на два ризики, закладених в методологію S.W.O.T.-аналізу. По-перше, підприємства зазвичай не мають практичної можливості залучити сторонніх кваліфікованих експертів і обмежені своїм власним персоналом. У той же час, широко відомо, що прогнозування ринкового середовища - складне завдання. Хоча механізм ринку давно досліджується науками економікою, маркетингом і стратегічним менеджментом, надійні моделі прогнозування не відомі [17, 63]. Тому наївно було б очікувати, що експертна група підприємства зможе скласти повний перелік загроз і можливостей зовнішнього середовища. По-друге, поділ факторів на «погрози» і «можливості», «сильні» і «слабкі» сторони в класичному SWOT-аналізі носить умовний характер [16, с.73] . Експерт може вважати фактор сильною стороною кампанії. Насправді, в іншій ситуації, ця сильна сторона може виявитися слабістю. На думку автора, для практичного аналізу впливу факторів зовнішнього й внутрішнього середовища на ефективність маркетингу, класичну процедуру необхідно доповнити декількома кроками, як це показано в таблиці 1. Тут індикатори являють собою певні питання або контрольні значення показників, які означають виникнення конкретного сценарію. Ці індикатори можуть бути кількісними або якісними. Таблиця1 SWOT-аналіз і система раннього попередження SWOT-аналіз, доповнений системою раннього Процедура класичного SWOT-аналізу попередження Складання переліку сильних і слабких сторін кампанії, загроз і можливостей. Складання переліку сильних і слабких сторін кампанії, загроз і можливостей.

Визначення індикаторів наближення загроз або ринкових можливостей. Організація моніторингу індикаторів Відбір декількох найбільш імовірних сценаріїв розвитку ситуації на ринку.

Сполучивши класичний SWOT-аналіз із елементами системи раннього попередження ризиків, запозичену в експерта з конкурентної розвідки Бена Джилада [5, с. 111], на практиці підприємство зможе: а) встановити діапазон припустимих значень індикаторів для конкретної стратегії; б) дисциплінувати розробників стратегії, встановивши конкретні значення індикаторів і вибравши кілька ймовірних сценаріїв розвитку ринку, що забезпечить стійкість стратегії до впливу різних чинників і допоможе визначити, для яких найбільш вірогідних чи небезпечних ситуацій має бути розроблена альтернативна стратегія поведінки на ринку; в) розширити застосування SWOT-аналізу – вести в його форматі оперативний моніторинг і відслідковувати, коли зміни зовнішнього середовища (реалізація загроз, закриття можливостей) ставлять під погрозу реалізацію обраної стратегії. Узгодити стратегію із зовнішнім і внутрішнім середовищем допомагає не тільки «розширений» SWOT-аналіз, але й діагностика стратегії за якісними критеріями, перелік яких склав Брайан Д. Смит [15, с. 85] на основі огляду робіт провідних фахівців з маркетингової стратегії за 20 останніх років. Тут необхідно відзначити, що всі критерії тестування стратегії, зібрані Брайаном Д. Смітом, пов’язані з її відповідністю внутрішнім та зовнішнім факторам. Висновки: Сучасна наука маркетингу узагальнила напрямки та силу впливу різних зовнішніх і внутрішніх факторів. Розроблена класифікація факторів, а головне, цілий ряд моделей впливу різних Вісник Хмельницького національного університету 2010, № 6, T. 3

117

Економічні науки

факторів на ефективність маркетингу підприємства. При цьому встановлено, що внутрішні фактори здійснюють свій вплив на ефективність маркетингу через формування (або послаблення, руйнування) ключових компетенцій та конкурентних переваг підприємства. Відповідно, ефективність маркетингу залежить від того, як підприємство адаптує наявні компетенції та переваги до потреб споживачів і чи зможе освоїти привабливі сегменти. В свою чергу параметри і привабливість сегментів, потреби споживачів формуються в результаті дії ряду зовнішніх факторів. Таблиця 2 Тестування стратегії, складено за працею Брайана Д. Смита «Як змусити маркетинг працювати» [18, с. 85] Діагностична ознака Сильні стратегії Слабкі стратегії Основні ознаки Сильні стратегії націлені на реальні слабкі стратегії націлені на Визначення мети сегменти описові групи слабкі стратегії «підбудовують» Сильні стратегії роблять спеціальні Конкретність пропозиції для кожного сегмента пропозиції для кожного сегмента; стандартизована пропозиція Сильні стратегії використовують сильні слабкі стратегії не можуть Підстроювання SWOT сторони й мінімізують або зводять розібратися в сильних і слабких нанівець слабкі сторонах Передбачення Сильні стратегії передбачають майбутні слабкі стратегії не можуть цього майбутнього зміни на ринку робити Сильні стратегії націлені на різних слабкі стратегії пропонують те Унікальність покупців і роблять пропозиції, що саме тим самим людям відрізняються від пропозицій конкурентів; Додаткові ознаки Сильні стратегії дають можливість слабкі стратегії синергію не Створення синергії використовувати або внутрішню, або враховують зовнішню синергію, або й те й інше; Сильні стратегії роблять відповідну слабкі стратегії залишають місце Тактичне керівництво тактику очевидної; для неясності й невизначеності Сильні стратегії відповідають слабкі стратегії не враховують ні Відповідність мети маркетинговій меті й по розмірі мети, і по того, ні іншого чинності пропозиції; Сильні стратегії зменшують ринковий слабкі стратегії рівні ризику не Управління ризиками ризик і ризик впровадження до враховують прийнятних рівнів; Сильні стратегії забезпечуються слабкі стратегії не забезпечуються Забезпечення ресурсами ресурсами залежно від цільового ринку й адекватно природи пропозиції; Сучасні моделі та методики дії факторів дозволяють перейти від узагальнення інформації про стан середовища до розробки ефективних маркетингових рішень. На основі таких моделей професійний маркетолог організовує вивчення і постійний моніторинг ситуації на ринку і в підприємстві, що дозволяє: • розробляти альтернативні маркетингові стратегії та відбирати їх; • виокремлювати ключові внутрішні та зовнішні фактори, що зумовлюють сьогоднішній успіх та ті, що будуть ключовими в майбутньому; • порівнювати власні джерела конкурентної переваги з джерелами сили конкурентів; • прогнозувати розвиток подій на ринку та відшуковувати можливості росту або «стратегічні вікна» - миті кардинальних змін на ринку; • оперативно вирізняти ключові тенденції, що вимагають реакції та відповідних змін у маркетингу підприємства. На основі досліджень практики прийняття ключових маркетингових рішень науковцями неодноразово доведений той факт, що основною причиною неврахування реального значення зовнішніх та внутрішніх факторів є не методика їх аналізу, а: 1. Зміщення топ-менеджментом пріоритетів при зборі інформації в бік короткострокових, тактичних відомостей про продажі і конкурентів. Відсутність цікавості до інформації щодо конкурентних переваг і ключових компетенцій, щодо довгострокових тенденцій. 118

Вісник Хмельницького національного університету 2010, № 6, T. 3

Економічні науки

2. Самовідсторонення керівництва від аналізу зібраної інформації, надання переваги власному досвіду перед системно зібраними даними. 3. При аналізі результатів роботи підприємства топ-менеджмент більшості підприємств використовує лише фінансові показники та не застосовує показники задоволення споживачів. Це розкриває формальне ставлення до необхідності враховувати один з найвпливовіших зовнішніх факторів – силу споживачів. 4. Централізована організація збору інформації про зовнішнє та внутрішнє середовище замість залучення широкого колу співробітників всіх відділів. На думку автора, змінити ставлення конкретних топ-менеджерів до необхідності аналізу зовнішніх і внутрішніх факторів надзвичайно складно і не входить до завдань науки маркетингу. Проте певні зміни сучасної методики аналізу середовища дозволили б дисциплінувати менеджмент та зробити вплив окремих факторів на ефективність маркетингу більш наочним. Такими заходами з дисципліни є проведення аналізу слабких і сильних сторін, загроз і можливостей за контрольним переліком ефектів впливу факторів та введення в таблицю SWOT-аналіз індикаторів зміни кожного фактору. В такому варіанті менеджери матимуть можливість: а) проявити не лише власний досвід, а й протестувати повноту відомостей про ринок. Якщо після проходження в контрольному переліку багато факторів лишилися не оціненими, це говорить про погану інформованість менеджменту про стан речей; б) використати контрольний перелік як концентрат досвіду провідних світових експертів, звузити коло пошуків ключових факторів; в) за допомогою індикаторів спостерігати за ключовими змінами на ринку, тобто створити систему швидкого попередження ризиків і можливостей. Слід також зупинитися на стилі роботи менеджменту з пошуку і аналізу даних про внутрішні та зовнішні дані. Фактично є одна група керівників, що підходять до прийняття рішень інтуїтивно і друга група, що практикує той чи інший варіант системного аналізу впливу внутрішніх і зовнішніх факторів. Відстоюючи вірність другого підходу, автор має зазначити, що розвиток практики аналізу середовища, впровадження наукових підходів нагадує за своїм перебігом науково-технічний прогрес. Колись проведення наукових досліджень і робота над певними відкриттями велась окремими вченими, обмін знаннями відбувався вже в вигляді готових результатів досліджень. На початок ХХІ сторіччя науково-технічний прогрес став системним процесом: дослідження ведуться глобальними групами вчених, до яких залучаються транснаціональні підприємства та держави. Саме таким бачить автор і розвиток маркетингової методології в майбутньому. Окремі топменеджери змушені будуть прийняти, з часом, загальні методи системного аналізу середовища, натомість внесуть свою частку у вдосконалення наукових підходів. Основою для такої сумісної роботи менеджерівпрактиків і вчених вже стають професійні об’єднання та інтернет-суспільства, в тому числі і в Україні. Професійний аналіз впливу внутрішніх і зовнішніх факторів – єдина надійна основа для розробки менеджментом підприємства реалістичної, ефективної маркетингової стратегії і тактики. Література 1. Аакер Д. Стратегическое рыночное управление / Аакер Д.; [пер. с англ. / под ред. С. Г. Божук]. – 7-е изд. — СПб. : Питер, 2007. — 496 с. 2. Березин И.С. Маркетинговый анализ. Рынок. Фирма. Товар. Продвижение / Березин И.С. – [3-е изд., испр. и доп.]. – М. : Вершина, 2008. – 480 с. : ил. 3. Бест Р. Маркетинг от потребителя / Бест Р.; [пер. с англ.. С. Памфилова и Н. Брагиной / под ред. П. Миронова] / Стокгольмская школа экономики. – М. : Манн, Иванов и Фербер, 2008. – 760 с. 4. Даулинг Г.Р. Наука и искусство маркетинга / Даулинг Г.Р. – СПб. : Вектор, 2006. – 400 с. 5. Джилад Б. Конкурентная разведка. Как распознавать внешние риски и управлять ситуацией / Джилад Б.; [пер. с англ.]. – СПб. : Питер, 2010. – 320 с. 6. Дойль П., Штерн Ф. Маркетинг менеджмент и стратегии / Дойль П., Штерн Ф.; [пер. с англ.]. – 4е изд. – СПб. : Питер, 2007. – 544 с. 7. Ламбен Жан-Жак. Менеджмент, ориентированный на рынок / Ламбен Жан-Жак.; [пер. c англ. / под ред. В.Б. Колчанова]. – СПб. : Питер, 2007. – 800 с. : ил. 8. Левинсон Дж. К. Партизанский маркетинг: простые способы получения больших прибылей при малых затратах / Левинсон Дж. К.; [пер. с англ. О.А. Ивановой, А.И. Мороза]. – М. : Эксмо, 2009. – 400 с. 9. МакДональд М. Должная проверка маркетинга. Переориентация стратегии на стоимость компании / МакДональд М., Смит Б., Ворд К.; [пер. с англ. Кострубова Ю.Н.]. – М. : ООО «Группа ИДТ», 2007. – 320 с. 10. Малхотра, Нэреш К. Маркетинговые исследования. Практическое руководство / Малхотра, Нэреш К.; [пер. с англ. – 3-е изд.]. – М. : Издательский дом «Вильямс», 2003. – 960 с. : ил. 11. Минетт С. Маркетинг B2B и промышленный брендинг / Минетт С.; [пер. с англ.]. – М. : Издательский дом «Вильямс», 2008. – 208 с. : ил. Вісник Хмельницького національного університету 2010, № 6, T. 3

119

Економічні науки

12. Морита А. Sony. Сделано в Японии / Морита А.; [пер. с англ.]. – 2-е изд. – М. : Альпина Бизнес Букс, 2007. – 290 с. 13. Портер М.Э. Конкуренция / пер с англ. – М.: Издательский дом «Вильямс», 2005. – 608 с.: ил. 14. Райт Р. B2b-маркетинг: покроковий посібник / Райт Р.; [пер. з англ. / за наук. ред. Г.О. Виноградової]. – Дніпропетровськ : Баланс Бізнес Букс, 2007. – 624 с. 15. Смит Б.Д. Как заставить маркетинг работать. Стратегическое планирование на опыте известных компаний / Смит Б.Д.; [пер. с англ.]. – М. : Вершина, 2006. – 392 с. 16. Терехин К.И. Книга коммерческого директора / Терехин К.И. – СПб. : Питер, 2007. – 224 с. : ил. 17. Хиббинг-мл. Р., Купер С. Настольная книга директора по маркетингу: маркетинговое планирование. Полное пошаговое руководство / Р. Хиббинг-мл., С. Купер; [пер. с англ. Д. Куликова]. – 3-е изд. – М. : Эксмо, 2007. – 832 с. 18. Чевертон П. Теория и практика современного маркетинга: полный набор стратегий, инструментов и техник / Чевертон П.; [пер. с англ. В.Н. Егорова]. – М. : ФАИР-ПРЕСС, 2002. – 608 с. : ил. 19. Шведова И.А. Книга директора по маркетингу производственного предприятия / И.А. Шведова, Т.Е. Кузнецова. – СПб : Питер, 2008. – 432 с. : ил. Надійшла 07.09.2010

УДК 339.13.017 О. В. МАЛІЙ Київський національний університет імені Тараса Шевченка

КОМПАРАТИВНИЙ АНАЛІЗ СТРАТЕГІЧНОГО ЦІНОУТВОРЕННЯ ДОМІНУЮЧИХ ФІРМ Досліджено сутність стратегічного ціноутворення на національних та зовнішніх ринках в умовах відкритої економіки. Здійснено компаративний аналіз таких базових цінових стратегій, як хижацьке, граничне ціноутворення, ціноутворення, націлене на максимізацію короткострокових прибутків, а також інших цінових інструментів впливу на існуючих та потенційних конкурентів домінуючими фірмами на ринку з метою максимізації прибутків та збільшення ринкової влади. The nature of strategic pricing in the national and external markets under open economy is investigated. The paper presents a comparative analysis of the basic price strategies, such as predatory, limit, anti-limit pricing and other price tools of influence on present and potential competitors by dominant entities for the purpose of profits maximizing and market power strengthening. Ключові слова: стратегічне ціноутворення, компаративний аналіз, хижацьке ціноутворення, граничне ціноутворення.

Постановка проблеми. В умовах інтенсивної конкурентної боротьби за одержання конкурентних переваг та здобуття перспективного ринкового сегменту фірмами можуть бути використані різні стратегічні прийоми. Умовно їх можна поділити на дві групи: нецінові та цінові методи маніпулювання можливістю конкурентів успішно діяти на ринку. Найбільш ефективним з точки зору швидкості отримання прибутку та величини витрат є стратегічне ціноутворення. Воно дозволяє домінуючим фірмам оперативно позбутися небажаних конкурентів та максимізувати свої прибутки, що, в свою чергу, деформує умови конкуренції на ринку і призводить до зниження економічного добробуту. А тому, залежно від того, чиї інтереси захищаються – домінуючих фірм чи нових учасників та споживачів – питання стратегічного ціноутворення досліджується економістами у рамках стратегічного менеджменту й маркетингу та теорії промисловості. Слід зазначити, що останнім часом актуальність вивчення питання цінових дій зростає ще й тому, що в наслідок економічного розвитку та відкриття національних економік в процесі глобалізації при дослідженні стратегічного ціноутворення з’являються нові чинники, які були відсутні раніше, а саме: ціноутворення на зовнішніх ринках, загроза появи іноземних конкурентів, особливості зовнішньоекономічних зв’язків тощо. Аналіз останніх досліджень і публікацій. Дослідженню проблеми цінових стратегій впливу на існуючих та потенційних конкурентів як у замкненій економіці, так і в процесі міжнародної інтеграції та глобалізації присвячено в основному праці з теорії галузевих риків (Ж. Тіроль, Д. Хей, Д. Морріс, Л. Кабраль, Ф. Шерер, Д. Росс, В.К. Віскузі, Дж. М. Вернон, С.Б. Авдашева, Н.М. Розанова, А.І. Ігнатюк) й стратегічного менеджменту та маркетингу (Ж.Ж. Ламбен, М. Портер, Ф. Котлер, Р. Беннетт, Н. Кумар). Метою написання статті є формування методологічного підходу до аналізу сутності цінових інструментів впливу на існуючих конкурентів та перешкоджанню вступу на ринок потенційних нових його учасників для отримання максимальних прибутків та зміцнення своїх ринкових позицій укоріненими фірмами, а також підвищення ефективності та дієвості інструментарію державного антимонопольного регулювання з метою захисту ринкової конкуренції та підвищення суспільного добробуту. Виклад основного матеріалу. Укорінені фірми на ринку можуть впливати на рішення теперішніх учасників ринку та потенційно нових конкурентів двома шляхами. Першим є використання різноманітних 120

Вісник Хмельницького національного університету 2010, № 6, T. 3

Економічні науки

нецінових інструментів конкурентної боротьби за здобуття прихильності споживача, збільшення обсягів виробництва, максимізацію прибутків і як наслідок, зміцнення ринкової влади. До таких методів належать диференціація продукції, злиття та поглинання, диверсифікація діяльності, пов’язані продажі, ексклюзивні контракти тощо. Іншим методом впливу на конкурентів є цінові стратегії, тобто використання цінових важелів конкурентної боротьби. Вплив на конкурентів шляхом використання цінових стратегій є більш дієвим та менш витратним для домінуючої фірми, ніж використання різноманітних нецінових засобів. Це обумовлено тим, що встановлення ціни на тому рівні, який є оптимальним для фірми-лідера на даний момент, не вимагає від нього жодних додаткових інвестицій у виробничі потужності на відміну від нецінових методів (як при рішенні диверсифікації діяльності чи посиленні рекламу). Крім того, підвищення ціни одразу відображається на зростанні рівня прибутків, що при використанні нецінових інструментів впливу може зовсім не наступити, або наступить через досить тривалий проміжок часу і потребуватиме співставлення з інвестиційними витратами для розуміння того, чи були інвестиції доцільними, чи ні. Внаслідок незначних витрат та швидкого отримання результату при застосуванні цінових методів впливу на потенційних учасників ринку, саме цінові дії домінуючих фірм перебувають під постійним моніторингом та контролем з боку антимонопольних служб, оскілки є дуже суттєвим засобом обмеження економічної конкуренції на ринку. Отже, стратегічне ціноутворення – це використання домінуючими фірмами зміни ціни у якості перешкоди входженню на ринок нових учасників. Тобто цінова стратегічна взаємодія є одним з вагомих бар’єрів входження на ринок потенційних учасників і знаходиться під впливом антимонопольних служб. Перед початком аналізу сутності форм прояву стратегічного ціноутворення, слід пригадати, за якого співвідношення “ціна – витрати” фірми отримують позитивні й нульові прибутки або несуть збитки. Відповідно до мікроекономічних моделей ринкової рівноваги, остання досягається за умови, коли ціна на продукцію дорівнює середнім сукупним витратам, тобто P = AТC. За цієї умови прибуток фірм дорівнює нулю, а виручка від продажів покриває всі сукупні витрати виробництва Якщо ціна перевищує середні сукупні витрати (P > AТC), фірми отримують позитивний прибуток, тому що виручка перевищує сукупні витрати. Якщо ж ціна є нижчою за середні сукупні витрати (P < AТC), фірми несуть збитки, оскільки виручка не покриває суми сукупних витрат. Але сукупні витрати складаються з постійних (витрати, обсяг яких не залежить від зміни обсягу виробництва) та змінних (витрати, величина яких залежить від зміни обсягу виробництва) витрат. Перевищення ціною величини змінних витрат (P > AVC) означає, що виручка від продажів покриє всі змінні і частину постійних витрат, і збитки від продажів будуть меншими за величину постійних витрат. За умови рівності ціни середнім змінним витратам (Р = АVC) збитки від продажів рівні сумі постійних витрат, а тому фірма стоїть перед вибором: продовжувати працювати збитково чи закритися. І за умови, коли ціна впаде нижче рівня середніх змінних витрат (P < AVC), збитки виявляться більшими за величину постійних витрат, і фірма вимушена буде піти з ринку [1, c. 41 – 43, 61]. Для вибору оптимальної цінової стратегії з метою відлякування нових та виштовхування з ринку існуючих конкурентів, домінуючі фірми мають враховувати ряд факторів, серед яких: розмір потенційних конкурентів порівняно з власним; переваги у витратах виробництва продукції, тобто власні витрати на виробництво одиниці продукції та витрати конкурентів; характер отримання прибутку: короткостроковий чи орієнтований на перспективу тощо. В залежності від співвідношення цих факторів домінуюча фірма має вирішити, як використовувати ціну у своїх цілях: підвищувати її чи навпаки зменшувати для знеохочення конкурентів від здійснення економічної діяльності на даному ринку. Слід одразу зазначити, що ціновий вплив на потенційних та існуючих конкурентів можливий лише за умови, якщо ці конкуренти є невеликими за розмірами. Пояснюється це тим, що мала фірма має відповідно як невеликі фінансові можливості так і незначні виробничі потужності, а тому не зможе ввійти на ринок, або утриматися на ньому, якщо проти неї буде розпочато цінову війну великою, зі значними капіталом та перевагами у витратах укоріненою фірмою. Цінові методи боротьби з конкурентом, який є однаковим за розмірами з домінуючою фірмою, можуть не подіяти, адже у нового учасника ринку є достатньо фінансових можливостей, щоб пристосуватися до зміни цін без значних втрат прибутку як у короткостроковому, так і у довгостроковому періоді і, якщо його витрати виявляться меншими за витрати домінуючої фірми, існує можливість навіть витіснення останньої з ринку. А тому з конкурентами однаковими за розмірами та виробничими можливостями домінуючим фірмам слід дуже обережно проводити цінову політику і більш дієвим методом у цій боротьбі можуть стати нецінові конкурентні дії, такі як реклама, патентування, додаткові інвестиції, франчайзинг тощо. Аналізуючи форми прояву стратегічного ціноутворення слід зазначити, що розрізняють три базові цінові стратегії в залежності від зміни ціни з максимальної у бік її зменшення, та їх варіації в залежності від переваг у витратах виробництва домінуючої фірми і її оточення в довгостроковій перспективі. Ці цінові стратегії наведені на рис. 1. Сутність ціноутворення, націленого на максимізацію короткострокових прибутків, полягає в наступному. Якщо для домінуючої фірми майбутні прибутки менш цінні, ніж теперішні, вона підніме ціни на продукцію на максимально можливий рівень. Висока ціна на ринку означає можливість отримання Вісник Хмельницького національного університету 2010, № 6, T. 3

121

Економічні науки

позитивного прибутку, а тому спонукає, з одного боку, існуючих фірм-послідовників (“периферію” згідно В.К. Віскузі – Авт.) до інвестицій у виробничі потужності й інтенсивного розвитку, а отже, і збільшення обсягів свого випуску, з другого боку, заохочує до входження на ринок нових учасників [2, с. 227]. Збільшення кількості учасників ринку і обсягу їхнього випуску з часом призводить до зменшення попиту на продукцію домінуючої фірми, що відображається на зменшенні її ринкової частки і, відповідно, зменшенні прибутків у майбутньому.

Рис. 1. Прийоми стратегічного ціноутворення

Така політика, націлена на максимізацію теперішніх прибутків без перспективи отримання їх у довгостроковому періоді, по-різному називається в зарубіжній та вітчизняній літературі: “короткозора” - в роботах В.К. Віскузі, Дж.М. Вернона [2, с. 227], “антилімітуюча” (“антигранична”) – в роботах Б.Х. Юна та І.Ю. Парка [3, c. 3], “самогубна” – у С.Б. Авдашевої, та Н.М. Розанової [4, гл. 4]. В залежності від співвідношення витрат виробництва у домінуючої фірми і «периферії» перша взагалі може втратити всю свою частку ринку та змушена буде піти з ринку, адже якщо домінуюча фірма не володіє перевагою у витратах, в довгостроковому період вона буде виштовхнута з ринку “периферією” [4, гл. 4]. Цікавою є думка економістів Б.Х. Юна та І.Ю. Парка щодо цілей, для яких домінуюча фірма може встановлювати дуже високу ціну на продукцію. Дослідники припускають, що саме відсутність значних переваг у витратах виробництва спонукає домінуючу фірму підняти ціну. Тим самим фірма сподівається, що конкуренти з незначними виробничими можливостями, для яких пріоритетом є швидке отримання прибутку, ввійдуть на ринок, випередивши сильних конкурентів, тим самим залишивши фірмі-лідеру прибутки на рівні, який був до входження на ринок нових учасників [3, c. 3]. Прикладом використання цієї стратегії ціноутворення можна вважати дії фірми Reynolds International Pen Corporation, по виробництву та реалізації авторучок: з 1945 р. фірма продавала свою продукцію за ціною від 12 до 20 дол., в той час як витрати на виробництво однієї авторучки не перевищували 80 центів. Такий значний розрив у співвідношенні “ціна – витрати” призвів до того, що на ринку з’явилося чимало нових фірм, і у 1948 році ринкова частка Reynolds International Pen Corporation зменшилася до нуля, але за цей період компанія встигла отримати значні прибутки [2, c. 227]. Лімітуюче (граничне) ціноутворення передбачає проведення домінуючою фірмою політики, спрямованої на встановлення ціни трохи нижче середніх сукупних витрат конкурентів, що не дозволяє їм працювати беззбитково, а тому через певний проміжок часу провокує їх до залишення ринку. Таку ціну, що є трохи нижчою за середні сукупні витрати конкурентів, називають граничною (лімітуючою) ціною. Одночасно домінуюча фірма має також забезпечити такі умови, за яких ринковий попит, що існував дотепер, буде повністю задоволений розміром її пропозиції, і вона буде підтримувати свої виробничі потужності на граничному (достатньому) рівні для випуску цього необхідного обсягу продукції. Політику граничного ціноутворення практикують фірми, що віддають перевагу отриманню вищих прибутків у майбутньому, ніж одноразовому збагаченню та залишенню ринку. В умовах граничного цінотворення прибуток на початку буде меншим, ніж за умови проведення “короткозорої” цінової стратегії, але з часом зросте і утримуватиметься так протягом тривалого періоду [5, c. 345 - 346]. Крім того, такі фірми, як правило, володіють значними перевагами у витратах виробництва перед конкурентами. А тому незначне зниження ціни зменшує їх прибутки значно менше, ніж у фірм, що мають більші витрати на виробництво продукції. Крім того, зменшення ціни може спокусити ввійти на ринок нову 122

Вісник Хмельницького національного університету 2010, № 6, T. 3

Економічні науки

фірму зі значним капіталом, а тому укорінена фірма має бути налаштована на те, що буде діяти з сильним конкурентом, а тому має зберегти свої фінансові потужності для інших методів конкурентної боротьби для здобуття конкурентних переваг і утримання ринкової позиції. Варіаціями стратегій ціноутворення, націленого на максимізацію короткострокових прибутків, та лімітуючого (граничного) ціноутворення є: 1. Цінова стратегія домінуючої фірми, що не володіє перевагами у витратах виробництва або іміджі перед конкурентами. Фірма буде максимізувати довгострокові прибутки, встановлюючи ціну вище граничної ціни, але нижче ціни короткострокової максимізації прибутку, отримуючи монопольні прибутки до того моменту, поки вона здатна це робити, але одночасно буде зменшуватися її ринкова частка. І коли частка ринку домінуючої фірми наблизиться до нуля або до рівня, коли фірма не буде мати достатньої влади для контролю цін, оптимальним рішенням для такої фірми стане зниження ціни до рівня граничної. 2. Виштовхуюче ціноутворення буде прийнятним для фірми, якщо конкурентне оточення існує в прийнятних обсягах, а фірма має значні переваги у витратах перед конкурентами. Фірма буде максимізувати довгострокові прибутки шляхом встановлення ціни трохи нижче рівня середніх сукупних витрат конкурентних фірм для того, щоб виштовхнути їх з ринку. Чим більше має фірма-лідер переваг у витратах виробництва і чим більші її переваги у співвідношенні “витрати-ціна”, тим швидше конкуренти залишать ринки, дозволяючи домінуючій фірмі отримувати монопольні прибутки. Але при значному обсязі виробництва фірм-конкурентів, домінуюча фірма може встановити на певний час ціну навіть нижче своїх середніх витрат, що прискорить вихід з ринку суперників. В подальшому фірма-лідер буде поступово підвищувати ціну до рівня граничної ціни і трохи вище, щоб не спонукати до входу на ринок потенційних конкурентів. 3. Асимптотичне граничне ціноутворення. Якщо фірма володіє значними перевагами у витратах виробництва одиниці продукції, то через певний проміжок часу, зростання її ринкової частки призведе до зростання витрат в процесі виробництва (спостерігатиметься негативна економія від масштабу). В такому випадку домінуюча фірма може встановити ціну на рівні середніх сукупних витрат конкурентного оточення. Якщо ж її переваги у витратах з часом почнуть зменшуватися, наприклад через завершення дії патенту, то в якості альтернативи можна почати виштовхувати конкурентів з ринку, але пізніше встановити ціну трохи вище граничної ціни і залучити на ринок нових конкурентів [5, c. 349 - 351]. Дотепер мова йшла про виштовхування конкурентів з ринку шляхом встановлення ціни на рівні середніх сукупних витрат, або трохи нижче цього рівня. Знаючи співвідношення цін та витрат у моделях ринкової рівноваги, можна стверджувати, що такі дії призводили до того, що фірми отримували або нульовий прибуток, або несли збитки. Але виручка в обох випадках покривала всі змінні і частину постійних витрат. Крайнім випадком ціноутворення на рівні нижче середніх змінних витрат конкурентів є третя стратегія - хижацьке ціноутворення. Ця цінова стратегія налаштована на довгострокові перспективи отримання прибутків шляхом швидкого виключення конкурентів з ринку. Це досягається в наслідок того, що ціни встановлюються на рівні нижче середніх змінних витрат конкурентів (P < AVC), а це призводить до того, що продажі суперників не покривають ані змінних, ані постійних витрат і фірми з конкурентного оточення фірми-хижака одразу ж банкрутують. При встановленні ціни нижче середніх змінних витрат конкурентів, домінуюча фірма теж несе значні втрати через те що, якими б перевагами у витратах перед конкурентами вона не володіла, але ціна теж виявиться нижче її середніх витрат. Звичайно це будуть не змінні витрати, а загальні, але, якщо фірма буде відносно довго здійснювати таку політику, втрати будуть величезними. Тобто хижацьке ціноутворення не може бути прибутковою ціновою стратегію до моменту існування на ринку конкурентів, а інвестиції почнуть окупатися лише після повної елімінації суперників з ринку [6, c. 17]. А тому фірма-лідер має володіти значними фінансовими ресурсами, щоб не бути вимушеною самій піти з ринку. Як зазначалося раніше, домінуюча фірма, здійснюючи політику хижацького ціноутворення, розраховує на перспективу, адже на даний момент сподіватися на прибутки вона не може. Але в майбутньому, залишившись без конкурентного оточення, фірма підніматиме ціну понад конкурентний рівень, щоб покрити збитки від сьогоднішньої діяльності та отримати прибутки від діяльності в майбутньому. Але в силу того, що ціни з дуже низьких перетворюються на монопольні, це привертає увагу антимонопольних служб, що вимушені будуть застосовувати різні інструменти впливу на анти конкурентну поведінку домінуючих фірм, починаючи від санкцій і до повної заборони здійснення економічної діяльності. Через те, що хижацьке ціноутворення дозволяє швидко позбутися конкурентів і отримувати величезні прибутки у майбутньому, прикладів подібних дій у антимонопольних розслідуваннях можна навести безліч. В 2001 р. у Данії міжнародне видавництво безкоштовних газет «MetroXpress International» почало розповсюдження такої газети в громадському транспорті на території Копенгагену. До того часу не існувало подібної практики. Газета фінансувалася виключно за рахунок виручки від рекламних оголошень в цій газеті. Три тижні пізніше головне національне видавництво Данії «Berlingske Officin» почало розповсюдження ідентичного видання в тих самих місцях і на тій самій території. «MetroXpress» оскаржив Вісник Хмельницького національного університету 2010, № 6, T. 3

123

Економічні науки

дії «Вerlingske Officin» в суді, пояснюючи своє рішення тим, що конкурент демпінгував ціни на рекламу з метою переманити рекламодавців і тим самим змусити суперника піти з ринку. Після розслідування виявилося, що «Berlingske Officin», користуючись своїм домінуючим становищем на ринку, і маючи значні переваги у витратах, встановив ціни на рекламні оголошення нижче своїх середніх змінних витрат [6, c. 121]. В листопаді 2001 р. почали діяти рейси економ класу німецької компанії «Germania» між Франкфуртом та Берліном за 99 євро в один бік. До цього часу лише «Lufthansa» пропонувала рейси в цьому напрямку. Через тиждень «Lufthansa» знизила ціни на квиток в обидві сторони з 485 євро до 200 євро. Наступним кроком компанія замінила цей квиток квитком в одну сторону за 105 євро. Після розслідувань виявилося, що встановлення ціни на такому рівні було нижче середніх сукупних витрат компанії: після того, як з ціни білету було вирахувано ПДВ та інші податки, вартість квитка становила 63 євро, в той час як середні сукупні витрати «Lufthansa» становили 95 євро. Компанія пропонувала додатково декілька послуг, такі як більша кількість рейсів, кращий сервіс на борту, програма лояльності тощо, сумарна вартість яких склала по підрахункам приблизно 35 євро. Тобто квиток «Lufthansa» коштував стільки ж, скільки квиток «Germania», але з більшим вибором сервісу, а тому це зменшувало обсяги продажів «Germania» [7, с. 132]. Судовий позов проти представництва он-лайн продавця товарів та послуг Аmazon.com у Франції розпочався у 2007 р. Різновидом хижацького ціноутворення, на думку французького уряду, стали безкоштовні доставки книг клієнтам. У межах Франції доставка книги, вартість якої складала більше 20 євро, була безкоштовною. Асоціація книжкових магазинів Франції подало в суд на Аmazon.com з проханням заборонити таку політику через те, що страждають їх продажі. Французький суд задовольнив прохання асоціації і почав вимагати від Аmazon.com платної доставки книжок клієнту, адже згідно з французьким законодавством, якщо вартість доставки зменшує вартість книжки більше, ніж на 5%, то від таких дій страждають продажі конкурентів [8]. В справедливості судового рішення легко переконатися на числовому прикладі: нехай доставка книжок вартістю вище 20 євро залишається безкоштовною, в протилежному випадку вона коштуватиме покупцеві додаткових 2 євро. Отже, книжка вартістю 20 євро, обійдеться покупцеві у 22 євро, якщо продавець зробить доставку платною, тобто вартість доставки зменшує вартість книжки на 10,0% (22-20)/20*100%). У випадку продажу книжки вартістю 40 євро з доставкою, вартість доставки зменшує вартість книжки вже на 5,0% (42-40)/40*100%). Узагальнимо все вище сказане про динаміку цін у наведених прийомах стратегічного ціноутворення (табл. 1). Таблиця 1 Форми прояву стратегічного ціноутворення Переваги у витратах Цінова стратегія Динаміка цін виробництва 1 етап: P > AТC конкурентів Самогубне ціноутворення значні, незначні 2 етап: P → ∞ Граничне ціноутворення значні P < AТC конкурентів Хижацьке ціноутворення значні P < AVC конкурентів Ціноутворення слабкої домінуючої 1 етап: AТC конкурентів < P < max P незначні фірми 2 етап: P = AТC конкурентів 1 етап: P < AТC конкурентів Виштовхуюче цінотворення значні 2 етап: P < AТC власних 3 етап: AТC конкурентів ≤ P ≤ max P 1 етап: P = AТC конкурентів Асимптотичне граничне цінотворення значні 2 етап: P < AТC конкурентів 3 етап: P = AТC конкурентів Дотепер ми розглядали різноманітні цінові стратегії впливу на потенційних та існуючих конкурентів в межах країни без аналізу впливу на внутрішні ринки конкурентів з інших країн. Тобто в умовах закритої економіки і укорінені фірми, і їх конкурентне оточення мали справу з однаковими цінами на ресурси, однаковим “асортиментом” виробничих ресурсів, схожими правилами щодо ведення господарської діяльності, були ознайомлені з культурними особливостями та специфікою споживання тощо. І переваги у виробництві у домінуючих фірм перед “периферією” були лише у доступі до ресурсів, тобто у фінансових ресурсах, що визначало і обсяги виробництва, і попит на продукцію фірм-лідерів, і репутацію тощо. Але в умовах відкритості національних економік національні виробники виходять на зовнішні ринки, а на внутрішні ринки входять іноземні фірми. І перші, і другі, здійснюючи експорт, виробленної у себе на ринках продукції, мають підходити до проблеми ціноутворення на зарубіжному ринку так само, як до встановлення цін на внутріщньому, тобто ціноутворення залежатиме і від обсягів попиту в кожній країні, і від реакції споживачів на зміну ціни, і від очікуваних дій конкурентів [9, с. 288]. 124

Вісник Хмельницького національного університету 2010, № 6, T. 3

Економічні науки

Але ціноутворення на зовнішніх ринках має також певну специфіку. Специфікою міжнародного ціноутворення є те, що фірми-експортери мають брати до уваги більше чинників, що впливатимуть на їх переваги у витратах перед конкурентами на зовнішньому ринку, ніж в умовах діяльності на національному ринку і відповідно формувати цінові стратегії. До таких чинників слід віднести витрати на транспортування і зберігання, витрати на маркетингові дослідження щодо особливостей споживання на іноземних ринках тощо. Але головними факторами є різні правила щодо ведення економічнох діяльності, встановлені в різних країнах для іноземних та національних виробників, що закріплюються на рівні спеціально створених економічнх союзів, торговельних організацій тощо. Також різні ціни на ресурси можуть значно скоротити або збільшити переваги у витратах. Наступним чинником є наявність національних валют та особливостей національної валютної політики. Слід також враховувати податкові ставки, правила регламентації вивову та ввозу капіталу, правила репатріації прибутку, ризик інфляції в іноземній країні. Крім того, фірма-експортер при виході на зовнішній ринок має порівняти свої витрати з витратами не лише національних виробників, але й інших фірм-експортерів, що планують вийти на той самий ринок разом з нею. Розглянемо основні інструменти цінової політики фірм-екпортерів. Трансфертне ціноутворення – продаж головною компанією продукції своїм підрозділам та дочірнім компаніям в інших країнах. Трансфертна ціна має бути досить високою, щоб мотивувати підрозділ до діяльності, і достатньо низькою, щоб забезпечити конкурентоспроможність підрозділу на зовнішньому ринку. При прийнятті рішення про величину трансфертної ціни слід враховувати і податкові ставки, і правила регламентації вивову та ввозу капіталу, і ризик інфляції в іноземній країні. Фірма обирає таку трансферну ціну, яка б приносила їй максимальні прибутки в залежності від висоти податків у країні: встановлення низької трансфертної ціни в країнах з низькими податками і високої – в країнах з високими податками. Значну частину ціни, що встановлюється для іноземного ринку, складають експортні витрати. Тому для оптимізації цих витрат необхідно правильно розрахувати експортні ціни. Іноземні компанії всіляко намагаються мінімізувати ризики транспортування, зберігання, цілісності продукції для зменшення експортних витрат і тим самим зменшення вартості своєї продукції закороном. В залежності від того, чи сплачує виробник страховку, фрахт, доставку товару на борт транспортного засобу покупця, митні збори тощо, зростає варість експортованої продукції, а отже, і її ціна на зовнішньому ринку [10, c. 649 - 653]. Для доступу на нові ринки фірми можуть використовувати демпігування цін, тобто продаж продукції на іноземному ринку за цінами, нижчими від порівняної ціни на подібний товар в країніімпортері, що не зумовлена більш низькими витратами іноземного виробника, а лише спрямована на заподіяння шкоди національному виробнику подібного товару. Висновки і перспективи подальших розробок. Таким чином, сутність стратегічного ціноутворення, полягає у можливості домінуючих фірм впливати на ефективність здійснення економічної діяльності існуючими та потенційними конкурентами. Здійснено компаративний аналіз основних форм прояву стратегічних цінових дій фірм-лідерів, таких як хижацьке, граничне, виштовхуюче, асимптотичне ціноутворення, цінотворення, націлене на максимізацію короткострокових прибутків. Проаналізовано специфіку ціноутворення в умовах відкритих економік, форми його прояву на міжнародному рівні та головні фактори, що мають бути враховані компаніями, що здійснюють експансію на зовнішні ринки. Література 1. Гальперин В.М. Микроэкономика : в 2 т. Т. 2. / Гальперин В.М. Игнатьев С.М., Моргунов В.И. общ.; ред. В.М. Гальперин. – Спб. : Экономическая школа, 1997. – 503 с. 2. Віскузі В.К. Економічна теорія регулювання та антимонопольна політика / Віскузі В.К., Вернон Дж.М., Гарингтон Дж.Е. (мол).; [пер. з англ. / наук. ред. пер. та авт. передм. О. Кілієвич]. – К. : Вид-во Соломії Павличко „Основи”, 2004. – 1074 с. 3. Jun B.H., Park I.U. Anti-limit pricing // University of Bristol, Korea University, Department of Economics. – [Електронний ресурс]. – Режим доступу : http://papers.ssrn.com/sol3/papers.cfm?abstract_id= 675303 4. Авдашева С.Б. Теория организации отраслевых рынков : [yчебник] / С.Б. Авдашева, Н.М. Розанова – М. : ИЧП "Издательство Магистр", 1998. – 320 с. [Електронний ресурс]. – Режим доступу : http://window.edu.ru/ window_catalog/files/r42248/chap4.pdf 5. Шерер Ф. Структура отраслевых рынков / Ф. Шерер, Д. Росс [пер. с англ.]. – М. : ИНФРА-М, 1997. – VI, 698 с. 6. Predatory Foreclosure // Competition Policy Roundtables series; OECD, Directorate for Financial and Enterprise Affairs. – Paris: OECD, 2005. – 280 р. 7. Barriers to entry // Competition Policy Roundtables series; OECD, Directorate for Financial and Enterprise Affairs. – Paris: OECD, 2006. - 317 р. 8. Shannon V. Amazon.com is challenging French competition law // The New York Times. – 14 January, 2008. [Електронний ресурс]. – Режим доступу : http://www.nytimes.com/2008/01/14/technology/14ihtamazon.4.9204272.html?_r=1 Вісник Хмельницького національного університету 2010, № 6, T. 3

125

Економічні науки

9. Bennett R., Blythe J. International marketing: strategy planning, market entry and implementation: 3rd edition. - Kogan Page Publishers, 2002. – 362 p. P. 288 – 303. 10. Ламбен Ж.Ж. Менеджмент, ориентированный на рынок; / Ламбен Ж.Ж. [пер. с англ. / под ред. В.Б. Колчанова]. – Спб.: Питер, 2005. – 800 с. : ил. – (Серия «Классика МВА»). Надійшла 12.09.2010

УДК 336.64 : 330.131.7 : 339.13 М. В. НІКОЛАЙЧУК Київський національний економічний університет ім. В. Гетьмана

ПОЄДНАННЯ КІЛЬКІСНОГО ТА ЯКІСНОГО ПІДХОДІВ ДО ОЦІНЮВАННЯ РИЗИКІВ Розглянуто існуючі підходи до оцінки ризику. Запропоновано комбіноване оцінювання ризикового середовища функціонування підприємств експертними та статистичними методами. Проаналізовано рівень ризику вітчизняного ринку столового яйця. Considered the existing approaches to the risk evaluation. Suggested a combined evaluation of the risk environment of the enterprise functioning with expert and statistic methods. Analyzed through out the level of the native market risk of the table egg. Ключові слова: ризик, експертні та статистичні методи, столове яйце, оцінка ризиків, кількісний, якісний підходи.

Постановка проблеми у загальному вигляді та її зв'язок із важливими науковими чи практичними завданнями Ринковий механізм середовища функціонування підприємств характеризується рядом факторів (коливання цін, нестабільність попиту, конкуренція тощо), які зумовлюють імовірнісний характер кінцевого результату їх діяльності. В свою чергу, непевність наслідків будь-яких дій свідчить про їх потенційну ризикованість, тобто можливість фінансових втрат. Саме тому ефективна організація фінансовогосподарської діяльності та стратегічне планування розвитку вимагають поглибленого аналізу тенденцій зміни середовища функціонування суб’єктів господарювання та пов’язаних із цим ризиків. Аналіз останніх досліджень чи публікацій, в яких започатковано розв’язання даної проблеми і на які спирається автор Вагомий внесок в розвиток теорії ризику, будучи присвяченими дослідженню його сутності, факторів виникнення, методології оцінки тощо, здійснили наукові праці Балабанова И. Т., Вітлінського В.В., Гранатурова В.М., Ястремського О. та інших. Проблематиці функціонування ринку продовольчих товарів присвячені праці багатьох вітчизняних та зарубіжних науковців: Білика Ю., Борщевського П., Дайнеко Л., Онищенка О. та інших. Виділення невирішених раніше частин загальної проблеми, котрим присвячується означена стаття Невід’ємною складовою процесу оцінки будь-якої діяльності та перспектив розвитку є оцінювання ризиків. Питання оцінки та прогнозування ризикового середовища діяльності (в нашому випадкукон’юнктури вітчизняного ринку харчових продуктів) досі є актуальним, а тому вимагає постійних досліджень. Формулювання цілей статті (постановка завдання) Метою даного дослідження є оцінювання рівня ризику шляхом поєднання кількісного та якісного підходів (на прикладі діяльності компаній-операторів вітчизняного ринку столового яйця). Виклад основного матеріалу дослідження з повним обґрунтуванням отриманих наукових результатів Оцінювання рівня ризику в практиці підприємств зазвичай виконується шляхом застосування двох підходів : кількісного та якісного. Кількісний підхід передбачає використання методів, в основі яких лежать прийоми математичної статистики (аналіз варіації тощо). Відносно висока точність цих методів досягається шляхом використання значного масиву ретроспективних даних, однак, адекватно не враховуючи поодинокого впливу різких змін досліджуваного показника, які не піддаються точному числовому вимірюванню. Якісна оцінка є ефективною для простеження та пріоритизації ризиків з метою розробки належних стратегій їх розподілу, а також зниження наслідків їх впливу, оскільки передбачає застосування експертних методів оцінки. Метод експертних оцінок дає змогу визначити ступінь ризику у випадках відсутності інформації, достатньої для застосування статистичних методів. Основою методу є результати опитування кваліфікованих спеціалістів відповідної галузі, які надалі підлягають математичній обробці. Результативність та достовірність експертних оцінок визначається багатьма факторами: кількість і компетентність експертів, незалежність експертних суджень (виключення впливу експертів один на одного), точність і відсутність двоякого трактування експертних критеріїв, їх суттєвість, обґрунтований вибір шкали оцінювання факторів ризику тощо. В нашому дослідженні механізм поєднання кількісного та якісних підходів до оцінки ризиків буде 126

Вісник Хмельницького національного університету 2010, № 6, T. 3

Економічні науки

продемонстровано на прикладі компаній, що займаються виробництвом та реалізацією яйця. Це передбачає застосування експертного методу [1] з подальшою статистичною обробкою одержаних результатів методом парних порівнянь [2] і нормалізації. Оцінювання ризикового середовища проведено шляхом опитування 20 експертів, яким для оцінки було запропоновано наступний перелік ризик-факторів : 1) зниження загальногосподарської кон’юнктури України внаслідок кризи; 2) недосконала нормативно-законодавча база; 3) нестабільна медико-екологічна ситуація в державі (епідемія, карантин тощо); 4) порушення умов вільної конкуренції на вітчизняному ринку яйця; 5) недостатній рівень державної підтримки вітчизняних виробників яйця (бюджетне фінансування, пільги тощо); 6) відсутність ефективного (своєчасного, економічно вигідного та доступного) зовнішнього фінансування (кредитування) виробників яйця; 7) недобросовісна діяльності партнерів-трейдерів; 8) зміна смаків та уподобань споживачів; 9) зростання обсягів імпорту яйця; 10) зниження обсягів експорту яйця; 11) скорочення обсягів виробництва яйця вітчизняними товаровиробниками; 12) зростання собівартості виробництва яйця вітчизняними виробниками; 13) зниження якості яйця вітчизняних виробників; 14) недотримання вітчизняними виробниками яйця умов договорів купівлі-продажу (строків поставки тощо); 15) несприятливе географічне положення вітчизняного виробника. Суттєвість факторів ризику визначається методом парних порівнянь шляхом ранжирування факторів за рівнем їх впливу на погіршення кон’юнктури ринку (без призначення ваг). Згідно з методом кожному експерту пропонувалося послідовно порівняти 105 пар ризик-факторів: серед кожної пари обирається найвагоміший фактор ризику (йому присвоюється критерій 1, а другому фактору присвоюється критерій 0), або ж зазначається їх рівноцінна вага). Узагальнення результатів експертизи шляхом підсумку думок експертів наводиться в критеріальній таблиці 1. Таблиця 1 Критеріальна таблиця оцінки ризик-факторів Фактор ризику

Сума

1 2 3 4 5 6 7 8 9 10 11 12 13 14 15

0 4 8 10 10 12 10 8 7 12 9 14 13 9 4

16 0 13 16 16 19 15 14 13 16 16 19 18 16 11

12 7 0 14 12 15 13 12 12 15 15 19 17 14 7

10 4 6 0 11 12 6 6 9 12 9 16 14 10 3

10 4 8 9 0 12 9 6 10 13 9 16 13 9 6

8 1 5 8 8 0 5 3 9 11 8 16 12 7 3

10 5 7 14 11 15 0 8 13 13 11 18 13 10 7

12 6 8 14 14 17 12 0 13 16 13 20 17 11 5

13 7 8 11 10 11 7 7 0 14 9 18 16 9 3

8 4 5 8 7 9 7 4 6 0 8 15 11 5 4

11 4 5 11 11 12 9 7 11 12 0 18 13 9 5

6 1 1 4 4 4 2 0 2 5 2 0 6 1 0

7 2 3 6 7 8 7 3 4 9 7 14 0 4 1

11 4 6 10 11 13 10 9 11 15 11 19 16 0 5

16 9 13 17 14 17 13 15 17 16 15 20 19 15 0

150 62 96 152 146 176 125 102 137 179 142 242 198 129 64

З табл.1 видно, що найменш вагомими факторами визнано ризик впливу недосконалості нормативно-законодавчої бази та несприятливого географічного положення вітчизняного товаровиробника. Для більш точної оцінки виключимо зазначені фактори з подальшого дослідження. Проведена попередня оцінка дозволяє визначити лише суттєвість кожного ризик-фактора, не даючи при цьому уявлення про кількісний його вплив (вагу) на стан середовища функціонування підприємствоператорів вітчизняного ринку столового яйця. Кількісне визначення ваги кожного фактора пропонується здійснити виходячи з припущення про раціоналістичність експертних уподобань, тобто нормальний закон розподілу часток експертів, більшість з яких надали перевагу більш значущим ризик-факторам, а меншість – менш значущим. Використовуючи дані табл. 1. визначимо частки випадків надання відносної переваги фактору і перед фактором j [3]. Результати розрахунків наведено в табл. 2. Вісник Хмельницького національного університету 2010, № 6, T. 3

127

Економічні науки

Таблиця 2 Частки випадків надання відносної переваги фактору і перед фактором j Фактор ризику 1 3 4 5 6 7 8 9 10 11 12 13 14

0 0,4 0,5 0,5 0,6 0,5 0,4 0,35 0,6 0,45 0,7 0,65 0,45

0,6 0 0,7 0,6 0,75 0,65 0,6 0,6 0,75 0,75 0,95 0,85 0,7

0,5 0,3 0 0,55 0,6 0,3 0,3 0,45 0,6 0,45 0,8 0,7 0,5

0,5 0,4 0,45 0 0,6 0,45 0,3 0,5 0,65 0,45 0,8 0,65 0,45

0,4 0,25 0,4 0,4 0 0,25 0,15 0,45 0,55 0,4 0,8 0,6 0,35

0,5 0,35 0,7 0,55 0,75 0 0,4 0,65 0,65 0,55 0,9 0,65 0,5

0,6 0,4 0,7 0,7 0,85 0,6 0 0,65 0,8 0,65 1 0,85 0,55

0,65 0,4 0,55 0,5 0,55 0,35 0,35 0 0,7 0,45 0,9 0,8 0,45

0,4 0,25 0,4 0,35 0,45 0,35 0,2 0,3 0 0,4 0,75 0,55 0,25

0,55 0,25 0,55 0,55 0,6 0,45 0,35 0,55 0,6 0 0,9 0,65 0,45

0,3 0,05 0,2 0,2 0,2 0,1 0 0,1 0,25 0,1 0 0,3 0,05

0,35 0,15 0,3 0,35 0,4 0,35 0,15 0,2 0,45 0,35 0,7 0 0,2

0,55 0,3 0,5 0,55 0,65 0,5 0,45 0,55 0,75 0,55 0,95 0,8 0

Основою побудови шкали ваг методом парних порівнянь є математична модель, яка передбачає, що частки випадків надання переваги одній ознаці перед іншою визначаються за нормальним законом розподілу і описуються інтегральною функцією Лапласа [3; 4]: t

− 1 Фij (t ) = e 2 dt , 2π −∞

∫

(1)

де t – кількісна оцінка відносної переваги однієї ознаки над іншою (випадкова величина); Фij (t ) – частка випадків надання відносної переваги однієї ознаки над іншою (імовірність надання

переваги). Існуючі стандартизовані таблиці інтегральної функції Лапласа (функції нормального розподілу випадкової величини) дозволяють визначити імовірність за значенням випадкової величини. В цьому дослідженні відносну перевагу ознаки і перед ознакою j розрахуємо навпаки – за відомою імовірністю (частки випадків надання переваг) визначимо відповідну випадкову величину (значення відносної переваги). При цьому, важливим є той факт, що таблиця інтегральної функції Лапласа побудована для додатного значень аргументу ( t ≥ 0 ). Тобто такі таблиці дозволяють визначити відносну перевага фактора і перед фактором j (значення t), лише для випадків, коли імовірність менша або рівна 0,5. У випадках, коли Фij (t ) > 0,5 застосовується правило симетричності нормального розподілу [4]: 1 − Фij (t ) = Фij (−t )

(2)

Використовуючи таблицю інтегральної функції Лапласа, на підставі наведеної формули (2) визначимо числові значення відносної переваги (табл. 3). Таблиця 3 Числові значення відносної переваги фактору і перед фактором j (інтегральна функція Лапласа) Імовірність надання переваги , Ф(t) 0

128

Числове значення відносної переваги, t 0

Імовірність надання переваги , Ф(t) 1

Числове значення відносної переваги, t 0

0,05

0,125

0,95

-0,125

0,1

0,255

0,9

-0,255

0,15

0,385

0,85

-0,385

0,2

0,525

0,8

-0,525

0,25

0,675

0,75

-0,675

0,3

0,841

0,7

-0,841

0,35

1,035

0,65

-1,035

0,4

1,281

0,6

-1,281

0,45

1,645

0,55

-1,645

0,5

4,5

Вісник Хмельницького національного університету 2010, № 6, T. 3

Економічні науки

Використовуючи табл.3. перетворимо табл.2 за принципом асиметрії, побудувавши таблицю відносної переваги фактору і перед фактором j: Таблиця 4 Значення відносної переваги (t) фактору і перед фактором j

Фактор ризику 1 3 4 5 6 7 8 9 10 11 12 13 14

0 1,281 4,5 4,5 -1,281 4,5 1,281 1,035 -1,281 1,645 -0,841 -1,035 1,645

-1,281 0 -0,841 -1,281 -0,675 -1,035 -1,281 -1,281 -0,675 -0,675 -0,125 -0,385 -0,841

4,5 0,841 0 -1,645 -1,281 0,841 0,841 1,645 -1,281 1,645 -0,525 -0,841 4,5

4,5 1,281 1,645 0 -1,281 1,645 0,841 4,5 -1,035 1,645 -0,525 -1,035 1,645

1,281 0,675 1,281 1,281 0 0,675 0,385 1,645 -1,645 1,281 -0,525 -1,281 1,035

4,5 1,035 -0,841 -1,645 -0,675 0 1,281 -1,035 -1,035 -1,645 -0,255 -1,035 4,5

-1,281 1,281 -0,841 -0,841 -0,385 -1,281 0 -1,035 -0,525 -1,035 0 -0,385 -1,645

-1,035 1,281 -1,645 4,5 -1,645 1,035 1,035 0 -0,841 1,645 -0,255 -0,525 1,645

1,281 0,675 1,281 1,035 1,645 1,035 0,525 0,841 0 1,281 -0,675 -1,645 0,675

-1,645 0,675 -1,645 -1,645 -1,281 1,645 1,035 -1,645 -1,281 0 -0,255 -1,035 1,645

0,841 1,035 -1,645 0,125 0,385 0,841 0,525 0,841 4,5 0,525 1,035 -1,645 0,525 1,281 -1,035 0,255 1,035 4,5 0 0,385 1,645 0,255 0,525 -1,645 0,675 1,645 -0,675 0,255 1,035 -1,645 0 -0,841 -0,125 0,841 0 -0,525 0,125 0,525 0

Наступним етапом дослідження є визначення ваги кожного фактору, тобто місць окремих факторів у погіршенні умов функціонування вітчизняного ринку столового яйця. Оцінку проводимо з використанням критеріїв відбору кращої альтернативи [3]. При цьому найсуттєвіший вплив на погіршення умов функціонування ринку здійснює той фактор, сума відносних переваг якого є найбільшою. Відповідно друга за величиною сума відносних переваг є оцінкою ваги другого за суттєвістю фактора і т.д. Результати розрахунку ваг факторів наведено в табл. 5. Таблиця 5 Розрахунок ваги факторів Фактор ризику

1 3 4 5 6 7

0 1,281 4,5 4,5 -1,281 4,5

-1,281 0 -0,841 -1,281 -0,675 -1,035

4,5 0,841 0 -1,645 -1,281 0,841

4,5 1,281 1,645 0 -1,281 1,645

1,281 0,675 1,281 1,281 0 0,675

4,5 1,035 -0,841 -1,645 -0,675 0

-1,281 1,281 -0,841 -0,841 -0,385 -1,281

-1,035 1,281 -1,645 4,5 -1,645 1,035

1,281 0,675 1,281 1,035 1,645 1,035

-1,645 0,675 -1,645 -1,645 -1,281 1,645

0,841 0,125 0,525 0,525 0,525 0,255

1,035 0,385 0,841 1,035 1,281 1,035

-1,645 0,841 4,5 -1,645 -1,035 4,5

8 9 10 11 12 13 14

1,281 1,035 -1,281 1,645 -0,841 -1,035 1,645

-1,281 -1,281 -0,675 -0,675 -0,125 -0,385 -0,841

0,841 1,645 -1,281 1,645 -0,525 -0,841 4,5

0,841 4,5 -1,035 1,645 -0,525 -1,035 1,645

0,385 1,645 -1,645 1,281 -0,525 -1,281 1,035

1,281 -1,035 -1,035 -1,645 -0,255 -1,035 4,5

0 -1,035 -0,525 -1,035 0 -0,385 -1,645

1,035 0 -0,841 1,645 -0,255 -0,525 1,645

0,525 0,841 0 1,281 -0,675 -1,645 0,675

1,035 -1,645 -1,281 0 -0,255 -1,035 1,645

0 0,255 0,675 0,255 0 0,841 0,125

0,385 0,525 1,645 1,035 -0,841 0 0,525

1,645 -1,645 -0,675 -1,645 -0,125 -0,525 0

15,949

-10,376

9,24

13,826

6,088

3,15

-7,973

5,195

7,954

-5,432

4,947

8,886

2,546

0,79745 -0,5188

0,462

0,6913

0,3044

0,1575 -0,3987 0,2598

0,3977 -0,2716 0,2474

0,4443

0,1273

2,3163

1,0000

1,9808

2,2101

1,8232

1,6763

1,1202

1,7786

1,9165

1,2472

1,7662

1,9631

1,6461

0,1032

0,0446

0,0883

0,0985

0,0812

0,0747

0,0499

0,0792

0,0854

0,0556

0,0787

0,0875

0,0733

∑t ∑t t = i

tНОРМ i = ti − − tMIN + 1 Вага фактору (

tНОРМ i

∑

tНОРМ i

)

Для визначення ваг факторів нами розраховано середнє арифметичне значення відносних переваг, здійснено нормалізацію середніх арифметичних значень відносних переваг з метою усунення від’ємних значень, та визначено питому частку ваги кожного фактора. В результаті було отримано такі ваги факторів (табл. 6). Вісник Хмельницького національного університету 2010, № 6, T. 3

129

Економічні науки

Таблиця 6 Питома вага факторів ризику №

Фактор ризику

Вага

зниження загальногосподарської кон’юнктури України внаслідок кризи

0,1032

нестабільна медико-екологічна ситуація в державі (епідемія, карантин тощо)

0,0446

порушення умов вільної конкуренції на вітчизняному ринку яйця

0,0883

недостатній рівень державної підтримки вітчизняних виробників яйця (бюджетне фінансування, пільги тощо)

0,0985

відсутність ефективного (своєчасного, економічно вигідного та доступного) зовнішнього фінансування (кредитування) виробників яйця

0,0812

недобросовісна діяльності партнерів-трейдерів

0,0747

зміна смаків та уподобань споживачів

0,0499

зростання обсягів імпорту яйця

0,0792

зниження обсягів експорту яйця

0,0854

скорочення обсягів виробництва яйця вітчизняними товаровиробниками

0,0556

зростання собівартості виробництва яйця вітчизняними виробниками

0,0787

зниження якості яйця вітчизняних виробників

0,0875

недотримання вітчизняними виробниками яйця умов договорів купівлі-продажу (строків поставки тощо)

0,0732

Наступним етапом дослідження є визначення кількісної міри ризику по кожному фактору. Ця оцінка проведена 20 експертами за 15-бальною шкалою (15 – максимальний вплив, 0 – вплив відсутній). Кожному ризик-фактору присвоюється бал, який визначає рівень його впливу на загальне погіршення умов функціонування вітчизняного ринку столового яйця. Результати дистанційного анкетування зведено в табл. 7. Таблиця 7 Оцінка рівня впливу ризик-факторів Фактор ризику/ Експерт 1 3 4 5 6 7 8 9 10 11 12 13 14

20 Сума

7 8 6 12 10 2 9 3 15 5 13 14 11

8 7 6 10 15 13 5 4 12 1 14 11 2

8 13 4 9 12 11 2 3 10 7 14 15 6

5 4 7 10 9 2 8 12 11 13 14 15 6

3 4 8 10 7 6 5 12 13 9 15 14 11

3 4 8 2 7 6 5 12 13 9 15 14 11

13 2 6 15 12 14 4 5 10 11 9 8 7

3 2 13 1 7 9 10 11 12 6 15 14 8

11 12 15 14 5 2 6 7 8 13 10 9 4

14 10 15 7 12 11 8 4 5 3 13 2 9

10 9 4 5 8 14 7 6 15 2 11 12 13

8 9 14 5 12 13 3 2 1 10 15 11 7

15 3 7 11 10 2 9 8 1 6 14 13 4

4 1 8 2 11 7 6 15 9 13 14 12 10

9 1 13 15 14 3 4 8 12 7 10 11 2

5 7 4 1 3 9 6 10 11 8 15 12 13

15 8 5 4 7 2 3 6 10 11 13 14 9

15 5 14 9 8 7 6 11 10 12 13 4 3

3 5 6 10 12 2 8 15 14 11 13 9 7

11 2 9 14 15 10 8 3 7 5 12 4 6

170 116 172 166 196 145 122 157 199 162 262 218 149

Средній бал 8,5 5,8 8,6 8,3 9,8 7,25 6,1 7,85 9,95 8,1 13,1 10,9 7,45

Рівень ризику погіршення умов функціонування вітчизняного ринку столового яйця розраховано за такою формулою [5]: n

Р = ∑ Bi ⋅ Wi ,

(3)

i =1

де Р – рівень ризику; Bi – ступінь ризику за рахунок і-го фактору; Wi – вага і-го ризику. Результати розрахунку рівня ризику за даними табл.6 і 7 наведено в табл. 8. Проведені розрахунки свідчать про те, що загальний рівень ризику середовища функціонування підприємств-операторів вітчизняного ринку столового яйця становить 8,81 бала. Проведений автором аналіз попередніх досліджень проблематики оцінки ризиків [6; 7] дозволив сформулювати власне бачення щодо порядку оцінки їх рівня та виділити такі п’ять зон ризику: зона 130

Вісник Хмельницького національного університету 2010, № 6, T. 3

Економічні науки

нульового і незначного ризику, зона припустимого ризику, зона істотного ризику, зона високого і критичного ризику, зона катастрофічного ризику. Таблиця 8 Розрахунок рівня ризику погіршення умов функціонування вітчизняного ринку столового яйця Вага і-го Ступінь ризику і-го Рівень ризику фактора (Wi) фактора (Bi) (Bi*Wi)

№

Фактор ризику

зниження загальногосподарської кон’юнктури України внаслідок кризи

0,1032

8,5

0,877

нестабільна медико-екологічна ситуація в державі (епідемія, карантин тощо)

0,0446

5,8

0,258

порушення умов вільної конкуренції на вітчизняному ринку яйця

0,0883

8,6

0,759

недостатній рівень державної підтримки вітчизняних виробників яйця (бюджетне фінансування, пільги тощо)

0,0985

8,3

0,817

0,0812

9,8

0,796

недобросовісна діяльності партнерів-трейдерів

0,0747

7,25

0,541

зміна смаків та уподобань споживачів

0,0499

6,1

0,304

зростання обсягів імпорту яйця

0,0792

7,85

0,622

зниження обсягів експорту яйця

0,0854

9,95

0,850

скорочення обсягів виробництва яйця вітчизняними товаровиробниками

0,0556

8,1

0,450

зростання собівартості виробництва яйця вітчизняними виробниками

0,0787

13,1

1,031

зниження якості яйця вітчизняних виробників

0,0875

10,9

0,953

недотримання вітчизняними виробниками яйця умов договорів купівліпродажу (строків поставки тощо)

0,0732

7,45

0,546

1,000

8,806

Сума

У зоні нульового і незначного ризику імовірність настання негативних наслідків нульова або досить мала, відсутні або поодиноко проявляються чинники, що негативно впливають на діяльність підприємства або реалізацію окремого проекту. Зона припустимого ризику визначається незначною імовірністю настання негативних наслідків. Зона істотного ризику характеризується значною імовірністю настання негативних наслідків, існує ряд чинників, які негативно впливають на діяльність підприємства У зоні високого і критичного ризику існує значна кількість чинники, що спричиняють негативний вплив на діяльність підприємства (або реалізацію проекту), імовірність настання негативних наслідків висока. Катастрофічно висока імовірність настання негативних наслідків, діє максимальна кількість чинників негативного впливу, виникає небезпека банкрутства – ознаки зони катастрофічного ризику. Використовувану (див. табл.7) шкалу оцінювання адаптуємо до зазначеної карти ризиків наступним чином: Таблиця 9 Зони ризику (відповідно до застосованої шкали оцінювання)

Зона нульового і незначного ризику

Зона припустимого ризику

Зона істотного ризику

Зона високого і критичного ризику

Зона катастрофічного ризику.

0 - 2,999

3,0 - 5,999

6,0 - 8,999

9,0 - 11,999

12,0 - 15,0

Таким чином, рівень ризику середовища функціонування підприємств-операторів вітчизняного ринку столового яйця є істотним (майже граничним із зоною високого ризику). Висновки з даного дослідження і перспективи подальших розвідок у даному напрямку Проведене дослідження дозволяє зробити наступні висновки: 1) застосування експертних методів оцінки ризиків вимагає подальшого використання математичного апарату для обробки їх результатів, тобто найбільш результативним є поєднання кількісного та якісного підходів до оцінювання ризиків; 2) оцінені фактори ризику впливають на елементи загальної системи оцінки ризиків оскільки є причинами потенційних витрат: наприклад, зниження загальногосподарської кон’юнктури зумовлює Вісник Хмельницького національного університету 2010, № 6, T. 3

131

Економічні науки

фінансовий ризик втрати платоспроможності, відсутність ефективного зовнішнього фінансування підприємств – фінансовий ризик кредитуваня і відсотків, зниження обсягів експортних операцій опосередковано створює передумови для коливання валютних курсів тощо; нефінансові зміни в середовищі діяльності (наприклад, законодавчої бази) визначають операційні ризики середовища, нестабільність медико-екологічної ситуації є фактором операційного ризику фізичного втручання, зміна якості яйця – фактором операційного ризику технології, а недотримання договірних умов визначає операційний ризик процесу; таким чином, між ризиковим середовищем та операційними і фінансовими ризиками існує суттєвий і безсумнівний зв'язок; 3) вітчизняний ринок столового яйця характеризується істотним (наближеним до високого) рівнем ризику погіршення умов його функціонування; 4) найбільш суттєвими ризик-факторами є наступні: зростання собівартості виробництва яйця вітчизняними товаровиробниками, зниження якості яйця вітчизняних товаровиробників, зниження загальногосподарської кон’юнктури України. Результати дослідження можуть бути використані для комплексного оцінювання ризику середовища фінансово-господарської діяльності підприємства, при розробці та реалізації методів управління ризиками та оптимізації їх рівня, а також у подальших наукових дослідженнях. Література

1. Машина Н. І. Економічний ризик і методи його вимірювання : [навч. посібник] / Машина Н. І. – К. : Центр навчальної літератури, 2003. – 188 с. 2. Нікітін А. В. Маркетинг у банку : [навч.-метод. посібник для самост. вивч. дисц.] / Нікітін А. В. — К. : КНЕУ, 2001. — 170 с. 3. Голубков Е.П. Маркетинговые исследования: теория, методология и практика / Голубков Е.П. – М. : Финпрес, 2000. – 464 с. 4. Мішура Ю.С. Теоретично-ймовірнісні та статистичні методи в економетриці та фінансовій математиці / Мішура Ю.С., Пархоменко В.М., Ядренко М.Й. – К. : Інформтехніка, 1995. – 380 с. 5. Статистика рынка товаров и услуг / под ред. И.К. Беляевского]. – М. : Финансы и статистика, 1997. – 430 с. 6. Гранатуров В. М. Экономический риск: сущность, методы измерения, пути снижения : [учебное пособие] / Гранатуров В.М. – М. : Д и С , 2002. – 160 с. 7. Ястремський О.І. Основи теорії економічного ризику : [навч. посібник] / Ястремський О.І. – К. : “АртЕк”, 1997. – 248 с. Надійшла 03.09.2010

132

Вісник Хмельницького національного університету 2010, № 6, T. 3

Економічні науки

МЕХАНІЗМ ЕФЕКТИВНОГО УПРАВЛІННЯ ПІДПРИЄМСТВАМИ В СИСТЕМІ ПІДВИЩЕННЯ ЇХ ПРИБУТКОВОСТІ НА ВНУТРІШНЬОМУ ТА ЗОВНІШНЬОМУ РИНКАХ

УДК 65.012.34.003.1 Л. В. ШИРЯЄВА, І. А. КОЗЕРЕНКО Одеський національний морський університет

ФОРМИ ТА ВИДИ ВЗАЄМОДІЇ УЧАСНИКІВ ЛОГІСТИЧНОГО ЛАНЦЮЖКУ З ЛОГІСТИЧНИМ ЦЕНТРОМ Визначено передумови, що викликають необхідність співробітництва підприємств в складі логістичного центру, між собою та з головним керуючим органом логістичного центру. Розглянуті переваги та недоліки основних форм співробітництва та зроблена характеристика видів інтеграції підприємств в рамках логістичного центру. The conditions that cause the need for cooperation of enterprises within the logistic center, among them and with operating structure of the logistic center. Considered the advantages and disadvantages of the main forms of cooperation and integration have been made the characteristics of companies within the logistic center. Ключові слова: логістичний центр, форми співробітництва, види інтеграції, стратегічне об’єднання.

Постановка проблеми. Однією з тенденцій, яка сьогодні набирає силу на ринку логістичних послуг, виступає створення логістичних центрів, де відбувається комплексне управління перевізним процесом та всіма необхідними супутніми операціями. Головне завдання логістичного центру (ЛЦ) полягає в розширенні комплексу транспортно-логістичних послуг, що надаються, і зниженні їх вартості за рахунок концентрації в єдиному центрі, а також інтеграції різних видів логістичного сервісу на основі створення об’єднання підприємств та їх взаємодії. Саме тому актуальною є проблема вибору видів та форм співробітництва логістичного центру з різними учасниками логістичної системи. Від цього в значній мірі залежить розвиток логістики в регіоні, якість надання логістичних послуг, конкурентоспроможність ЛЦ та ступінь його інтеграції в світовий логістичний ринок. Аналіз останніх досліджень і публікацій. Про необхідність взаємодії та співробітництва підприємств в логістичному центрі мова йдеться в багатьох наукових доробках. Зокрема О. М. Гармаш у праці [1] звертає увагу на те, що ділове партнерство у формуванн ЛЦ сприяє забезпеченню високого рівня транспортно-логістичного обслуговування транспортних операцій відповідно до світових стандартів, а залучення зарубіжних партнерів дозволяє налагодити зовнішньоекономічні зв'язки за рахунок залучення іноземних інвестицій та оптимізувати експортно-імпортні операції. Д. Іванов [2] стверджує, що успішний розвиток логістичного бізнесу базується на принципах взаємодії, синхронізації основних бізнес-процесів і моделей планування та управління на основі єдиних інформаційних каналів з вантажовласниками по всьому логістичному ланцюжку. В [3, 4] увагу приділяють зростаючій ролі транспорту в логістичній системі та способу кооперації транспортних організацій з іншими учасниками логістичного ланцюжку, в тому числі з ЛЦ. Проте, чіткий перелік можливих форм побудови партнерських відносин між підприємствами, що входять до складу ЛЦ, не досить визначений, а також не зроблено рекомендацій щодо їх застосування. Мета статті. Мета дослідження полягає в визначенні передумов, що викликають необхідність співробітництва підприємств з ЛЦ, та виділенні основних найбільш розповсюджених видів та форм взаємодії учасників логістичного ланцюжка з ЛЦ. Для досягнення поставленої мети необхідно розв’язати ряд задач: 1. Визначення передумов, що викликають необхідність співробітництва з ЛЦ. 2. Виявлення переваг та недоліків основних форм співробітництва. 3. Дослідження основних видів інтеграції підприємств в складі ЛЦ. Матеріали та результати досліджень. Логістичні центри являють собою функціональні елементи логістичної системи, що є ланкою логістичного ланцюжку з доставки вантажів між постачальниками і споживачами. Вони також є стиковими пунктами, у яких здійснюється координація та взаємодія видів транспорту, відбувається концентрація вантажопотоків, та їх наступний розподіл за споживачами. Як правило, в рамках ЛЦ проходить співробітництво логістичних посередників, транспортних структур та організацій, що надають додаткові послуги (митні брокери, охоронні служби, страховики, банки, поштові послуги, відділення зважування й міри, заправні станції, ремонтні майстерні, ветеринарні служби тощо). На сьогоднішній день в умовах жорсткої конкуренції, ускладнюються потреби клієнтури в якості логістичних послуг, а також постає необхідність інтеграції різних видів транспорту та суміжних сервісів. Тому від вибору форми ділових відносин залежить ступінь досягнення цілей як логістичного центру та підприємств в його складі, так і клієнтів логістичного центру. Принципами діяльності та співробітництва являються добровільність, спільність економічних інтересів, свобода вибору організаційної форми інтегрованої структури, рівні права всіх учасників спільної діяльності, взаємовигідність співпраці, а також договірна основа організації стосунків між учасниками і Вісник Хмельницького національного університету 2010, № 6, T. 3

133

Економічні науки

структури в цілому. Підприємства, які входять до складу структури ЛЦ, зберігають свою самостійність і права юридичних осіб. Їх функціонування ґрунтується на основі самостійно розроблюваних планів і програм спільної діяльності. Підприємства у складі ЛЦ можуть створювати фірми, центри, виробництво, що діятиме згідно з уставом, який затверджено керівними органами ЛЦ. Керівництво логістичного центру укладає договори про співробітництво з вантажовласниками, виробниками, транспортними організаціями, мультимодальними компаніями, інформаційно-аналітичними центрами, митними службами тощо. В них відображаються права та обов’язки сторін; різноманітні обмежуючі умови; вимоги до якості робіт, що виконуються, та послуг, що надаються; схеми взаємодії між складовими ЛЦ; відповідальність сторін; порядок вирішення спорів; квотування, тарифи, розподіл прибутку та інше. Таким чином процес взаємодії ЛЦ з незалежними підприємствами та ланками логістичного ланцюга проходить на основі кооперації партнерських відносин. На основі коопераційної стратегії проходить інтеграція учасників в єдиний логістичний ланцюжок. Насамперед, це дає учасникам співробітництва такі переваги [3]: - можливість надання більш якісних логістичних послуг; - зниження витрат в результаті ефекту масштабу та скорочення транзакційних витрат; - посилення фінансового потенціалу; - покращення технічного та технологічного оснащення; - можливість розробки спільних інноваційних проектів; - зниження ризику за рахунок розподілення ризиків між учасниками ЛЦ; - можливість більш активного освоєння ринку та укріплення лідерської позиції ЛЦ. В логістичному центрі кооперація є невід’ємною складовою ділових відносин між підприємствами та сприяє досягненню спільних взаємовигідних цілей. Переваги та недоліки видів співробітництва підприємств між собою та з головним керуючим органом ЛЦ показані в табл. 1. Таблиця 1 Переваги та недоліки форм співробітництва підприємств в складі ЛЦ Форми співробітництва

Позитивні сторони

Неформальні угоди про співробітництво

- Гнучкість і відсутність зобов'язань між партнерами.

Формальні угоди підприємств з письмовими контрактами Стратегічне об’єднання Інтеграція

Негативні сторони - Можливість припинення співробітництва з боку кожної із сторін без попередження в будь-який час. - Високій ризик та ненадійність.

- Докладне визначення характеристик співробітництва, - Втрата гнучкості. тобто кожна сторона чітко знає, що вона повинна робити. - Можливість отримати компенсацію у разі порушення умов - Необхідність працювати в більше жорстких умовах. договору однією зі сторін. - Встановлення довгострокових партнерських відносин на взаємовигідних умовах. - Надійність ділового партнерства. - Складність виходу зі стратегічного союзу. - Укладення довгострокових контрактів. - Поступова втрата економічної - Сприяння досягненню стратегічних цілей. самостійності. - Можливість впливати на проведення операцій. - Залежність в прийняті рішень та розробці - Максимальна реалізація економічного потенціалу стратегії. підприємств. - Втрата економічної незалежності.

Отже, співробітництво всередині логістичного центру та зі сторонніми організаціями проходить в зручній для сторін формі та забезпечує оптимальну реалізацію інтересів як логістичного центру, так і його партнерів. Розглянемо можливі види інтеграції підприємств у складі ЛЦ (табл. 2). Таблиця 2 Види інтеграції підприємств в складі ЛЦ Вид об'єднання

Характеристика

Асоціації (союзи)

Господарські асоціації (союзи) – договірні об'єднання підприємств і організацій, створювані для спільного виконання однорідних функцій і координації загальної діяльності.

Кластер

Територіальний кластер – об'єднання підприємств, постачальників устаткування, що комплектують, спеціалізованих виробничих і сервісних послуг, науково-дослідних і освітніх організацій, зв'язаних відносинами територіальної близькості й функціональної залежності в сфері виробництва й реалізації товарів і послуг. Кластер сполучить у собі конкуренцію, спеціалізацію й кооперацію, взаємодію всіх основних учасників – малих, середніх і великих підприємств, вищих навчальних закладів та інших

134

Ступінь юридичної самостійності Збереження юридичної самостійності. Об'єднання окремих сторін господарської діяльності. У рамках кластера можливе об'єднання підприємств, які вже є учасниками інших форм об'єднань.

Інтеграція сфер господарської діяльності Децентралізація сфер господарської діяльності: надання послуг та виробництво, маркетинг і збут, фінанси, облік, бізнес-планування. Буде залежати від ступеня юридичної самостійності учасників кластера.

Вісник Хмельницького національного університету 2010, № 6, T. 3

Економічні науки Вид об'єднання

Стратегічний альянс

Консорціум

Концерн

Пул

Синдикат

Трест

Холдинг

Фінансовопромислова група (ФПГ)

Характеристика організацій, спрямовані на оптимізацію умов спільного розвитку, що призводить до синергетичному ефекту. Стратегічний альянс – угода про кооперацію двох або більше незалежних фірм для досягнення певних комерційних цілей, для одержання синергії об'єднаних і взаємодоповнюючих стратегічних ресурсів компаній. Консорціум – тимчасовий союз незалежних фірм, метою якого можуть бути різні види їх скоординованої підприємницької діяльності, частіше для спільної боротьби за одержання замовлень і їхнього спільного виконання. Як правило, консорціум створюється для високоякісного виконання термінових і дорогих замовлень і проектів, що вимагають консолідації зусиль і коштів науково-технічних, виробничих, обслуговуючих і фінансових компаній, здатних спільно вирішити поставлене завдання. Концерн – це форма об'єднання (як правило, багатогалузевого) самостійних підприємств, зв'язаних за допомогою системи участі в капіталі, фінансових зв'язків, договорів про спільність інтересів, тісного виробничого співробітництва. Звичайно концерни створюються на базі великих державних підприємств і об'єднань. Пул – форма об'єднання компаній, що відрізняється тим, що прибуток всіх учасників пулу надходить у загальний фонд і потім розподіляється між ними відповідно до заздалегідь установленої пропорції. Пули відносяться до числа підприємницьких об'єднань, що оформляється договорами простого товариства. Під пулом розуміють добровільну договірну форму об'єднання підприємців, розповсюджену найчастіше в сфері послуг: торговельних, біржових, патентних, страхових, транспортних тощо. Синдикат – об'єднання однорідних промислових підприємств, створене з метою збуту продукції через загальну збутову контору, організовану у формі особливого торговельного суспільства або товариства (акціонерного товариства, товариства з обмеженою відповідальністю й т.п.), з якої кожний з учасників синдикату укладає однаковий за своїми умовами договір на збут своєї продукції. Трест – об'єднання, в якому вхідні в нього підприємства зливаються в єдиний виробничий комплекс і втрачають свою юридичну, виробничу й комерційну самостійність, а керівництво їхньою діяльністю здійснюється з єдиного центра. Загальний прибуток тресту розподіляється відповідно до пайової участі окремих підприємств.

Ступінь юридичної самостійності

Інтеграція сфер господарської діяльності

Децентралізація сфер Збереження юридичної господарської діяльності: самостійності/ об'єднання виробництво та надання послуг, окремих сторін фінанси, збут і маркетинг, облік, діяльності. бізнес-планування. Централізація сфер господарської діяльності: бізнеспланування. Збереження юридичної Децентралізація сфер самостійності/ об'єднання господарської діяльності: окремих сторін господарської діяльності виробництво та надання послуг, маркетинг і збут, фінанси, облік.

Можливість і збереження, і втрати юридичної самостійності поєднуваних компаній/ об'єднання більшості сторін господарської діяльності.

Централізація сфер господарської діяльності: виробництво та надання послуг, маркетинг і збут, фінанси, облік, бізнес-планування.

Централізація сфер господарської діяльності: Фінанси. Збереження юридичної Децентралізація сфер самостійності/ об'єднання господарської діяльності: окремих сторін виробництво та надання послуг, господарської діяльності. збут і маркетинг, облік, бізнеспланування. Централізація сфер господарської діяльності: Збереження юридичної маркетинг і збут, бізнеспланування. самостійності/ об'єднання Децентралізація сфер окремих сторін господарської діяльності: господарської діяльності. виробництво та надання послуг, фінанси, облік. Централізація сфер Втрата юридичної господарської діяльності: самостійності/ об'єднання виробництво та надання послуг, більшості сторін маркетинг і збут, фінанси, облік, господарської діяльності. бізнес-планування.

Централізація сфер Збереження юридичної Холдингова компанія – це організація, незалежно господарської діяльності: самостійності/ об'єднання від її організаційно-правової форми, до складу виробництво та надання послуг, більшості сторін активів якої входять контрольні пакети акцій інших маркетинг і збут, фінанси, облік, господарської діяльності. організацій. бізнес-планування. Фінансово-промислова група – сукупність юридичних осіб, що діють як основні й дочірні господарства, або компанії, що повністю або Централізація сфер частково об'єднали свої матеріальні й нематеріальні господарської діяльності: активи (система участі) на основі договору про Втрата юридичної створення фінансово-промислової групи з метою самостійності/ об'єднання виробництво та надання послуг, технологічної або економічної інтеграції для більшості сторін маркетинг і збут, фінанси, облік, бізнес-планування. реалізації інвестиційних і інших проектів і програм, господарської діяльності. спрямованих на підвищення конкурентоспроможності й розширення ринків збуту товарів і послуг, підвищення ефективності виробництва, створення нових робочих місць.

На основі аналізу вищевикладеного матеріалу можна зробити висновок, що для одних підприємств доцільним об’єднання їх з логістичним центром у формі концернів, для інших посередницьких підприємств раціональним є об’єднання з ЛЦ або іншими підприємствами у формі асоціацій. Кожен із видів інтеграції Вісник Хмельницького національного університету 2010, № 6, T. 3

135

Економічні науки

має свої особливості. Таким чином, різноманітні види взаємодії учасників логістичного ланцюжка сприяють оптимізації процесів транспортування вантажів та загальному підвищенню якості логістичних послуг. Висновки. З урахуванням вищевикладеного можна зробити висновок, що логістичний центр являє собою складну організаційно-економічну структуру, в межах якої відбувається співробітництво та взаємодія між собою логістичних посередників, складських структур транспортних структур та організацій, що надають додаткові послуги. Взаємодія направлена на одержання синергічного ефекту в результаті консолідації широкого спектру послуг, що надаються різними компаніями, які входять до складу ЛЦ. Виділено такі основні форми співробітництва: неформальні угоди про співробітництво, формальні угоди підприємств за письмовими контрактами, інтеграція, стратегічний союз. Кожна з них має свої недоліки та переваги. Інтеграція, зокрема, може проходити через різноманітні види, такі як, асоціація, консорціум, холдинг, концерн тощо. Вибір форми та виду встановлення ділових відносин компаній з керуючим органом ЛЦ та між собою впливає на якість логістичних послуг, що надаються, та конкурентоспроможність ЛЦ. У подальших наукових дослідженнях необхідно розглянути сфери доцільного застосування того чи іншого виду взаємодії підприємств в складі ЛЦ з урахуванням правових умов України. Література

1. Гармаш О. М. Аналіз факторів підвищення ефективності та оптимізації функціонування логістичного центру / О.М. Гармаш // Проблемы подготовки профессиональных кадров по логистике в условиях глобальной конкурентной среды: VІ МНПК. – К., 2009. – С. 28-33. 2. Иванов Д. Логистика. Стратегическая кооперация. / Д. Иванов – М. : Вершина, 2006. – 176 с. 3. Винников В.В. Логистика на водном транспорте. / В.В. Винников, Е.Д. Быкова, С.В. Винников – О. : ВД «Феникс», 2004. – 222 с. 4. Крикавський Є. Логістика. / Є Крикавський – Л. : ВД «Львівська політехніка», 2004. – 447 с. 5. Заєць О. Світовий досвід створення логістичних центрів / О. Заєць // Проблемы подготовки профессиональных кадров по логистике в условиях глобальной конкурентной среды: VІ МНПК. – К., 2009. – С. 82-85. Надійшла 20.08.2010

УДК 338.246(477) О. Ф. ЯРЕМЕНКО Хмельницький національний університет

ОЦІНКА МІЖНАРОДНОЇ СКЛАДОВОЇ ЕКОНОМІЧНОЇ БЕЗПЕКИ ПІДПРИЄМСТВА З’ясовано сутність поняття «міжнародна економічна безпека підприємства». Визначено фактори та складові міжнародної складової економічної безпеки та запропоновано методику її оцінки. Essence of concept is found out international economic security of enterprise. Factors and constituents of international constituent of economic security are certain and the methods of her estimation are offered. Ключові слова: економічна безпека, оцінка, фактори, міжнародна складова.

Вступ. Активізація процесів інтернаціоналізації та глобалізації світової економіки призводить до наростання відкритості національних економік, загальної лібералізації зовнішньоекономічних зв’язків і сприяє залученню національних підприємств до глобальної світогосподарської системи. Для підприємств це, з однієї сторони, розширення можливостей доступу на зовнішні ринки, збільшення прибутковості, ефективності діяльності, а з іншої – можливість виникнення загрозливих та небезпечних ситуацій. Це обумовлює необхідність врахування багатосторонніх аспектів зовнішньоекономічної діяльності підприємства, формування ефективної системи управління нею. При реалізації зовнішньоекономічної діяльності важливим елементом сталої діяльності підприємства є управління економічною безпекою, тобто вироблення управлінських впливів на основі економічних теорій і встановлення критеріїв ефективності діяльності. Аналіз останніх досліджень. Проблеми, що пов’язані із формуванням та забезпеченням системи економічної безпеки, досліджуються у працях О.І. Барановського, З.С. Варналія, Я.А. Жаліла, А.І. Сухорукова, В.А. Ліпкана, В.В. Микитенко, В.М. Нижника та ін. Однак, значна увага в наукових працях приділяється міжнародній безпеці на макрорівні, а питання побудови системи управління та діагностики факторів, які визначають стан і рівень міжнародної складової економічної безпеки підприємства, розглянуті недостатньо. Використання системного підходу при дослідженні питань економічної безпеки у зовнішньоекономічному середовищі дозволяє визначити певні підсистеми і дослідити об’єкт як комплекс

136

Вісник Хмельницького національного університету 2010, № 6, T. 3

Економічні науки

підсистем з певними внутрішніми та зовнішніми зв’язками. В даному випадку під системою управління економічною безпекою зовнішньоекономічної діяльності підприємства будемо розуміти комплекс міжнародних умов, за яких підприємству забезпечується можливість вільно обирати і здійснювати свою стратегію розвитку, не зазнаючи зовнішнього тиску і розраховуючи на невтручання, розуміння та взаємоприйнятну і взаємовигідну співпрацю з боку інших держав та суб’єктів господарювання. Підприємствам, що орієнтовані на міжнародні ринки, слід враховувати вплив динамічної світової економіки та проводити ретельний аналіз середовища міжнародного підприємництва з метою вибору привабливих для ведення міжнародної підприємницької діяльності ринків. За таких умов для проникнення підприємств на міжнародні ринки особливої актуальності набувають питання оцінювання їх привабливості, безпечності, які вимагають врахування особливостей міжнародного середовища підприємництва. Поняття привабливості міжнародного товарного ринку, зазвичай, вживається у контексті оцінювання та вибору міжнародних ринків для здійснення підприємницької діяльності і пов’язується з аналізом впливу зовнішніх факторів ринкового середовища на діяльність підприємства, яке виходить на ці ринки [1]. Поняття привабливості ринку безпосередньо пов’язане із рівнем загроз та небезпек, які можуть виникнути на ньому. Саме тому перед підприємствами постає завдання оцінки рівня економічної безпеки на міжнародному ринку. Процес побудови системи оцінки міжнародної складової економічної безпеки підприємства може складатись із певної кількості етапів: 1) попередня оцінка зовнішнього ринку, на якому функціонує підприємство; 2) визначення переліку загроз і небезпек у зовнішньоекономічному середовищі; 3) ранжування загроз та небезпек (визначення ймовірності настання); 4) визначення стратегії, що сприяє зменшенню небезпек або уникнення загроз у кожному конкретному випадку. Під час визначення переліку загроз, що виникають у зовнішньому середовищі, потрібно розглядати сукупність показників розвитку ринку на якому функціонує підприємство, включаючи мегарівень, макрорівень, мезорівень та макрорівень. Розглядаючи безпечність міжнародного ринку на мегарівні, необхідно враховувати глобальний характер світогосподарського простору та оцінювати глобальноекономічні чинники: стан розвитку світової економіки, міжнародних факторних ринків, рівень транснаціоналізації та регіональної інтеграції, фактори наднаціонального, міждержавного регулювання міжнародних економічних відносин. Розглядаючи безпечність міжнародного ринку на макрорівні необхідно звертати увагу на зовнішнє середовище міжнародного ринку, ступінь привабливості для підприємства країни в цілому, факторів її ринкового середовища за такими групами чинників, як політико-правові, економічні, соціокультурні, науково-технічні, демографічні, природно-географічні фактори. Безпечність міжнародного ринку варто розглядати за показниками на мезорівні – рівні окремої галузі, оскільки висока привабливість підприємницького середовища країни та позитивна динаміка її ринкових факторів ще не означатиме достатнього рівня розвитку та привабливості галузевого ринку даної країни та безпечного функціонування. До системи показників, які оцінюють рівень безпеки міжнародного ринку на мезорівні, можна включити такі показники, як ємність галузевого ринку, темп зростання галузевого ринку, тривалість життєвого циклу товару на ринку, технологічні вимоги, рівень конкуренції, вхідні та вихідні бар’єри на ринку, сезонні та циклічні коливання. Для аналізу стану міжнародної складової безпеки на мікрорівні пропонуємо розглядати чинники, які впливають на діяльність підприємства на зовнішньому ринку – потенційні ринкові загрози чи можливості – та аналізувати окремо загальний рівень потенційних ринкових загроз і потенційних ринкових можливостей у разі проникнення на даний ринок, перелік яких наведено у табл. 1. Таблиця 1 Класифікація загроз і небезпек зовнішньоекономічної діяльності підприємства Чинники

Соціально-культурні

Політичні

Загроза (небезпека) неправильне розуміння уподобань закордонних споживачів, пропозиція непривабливої продукції; незнайома культура ведення бізнесу, відсутність навичок ефективного спілкування з місцевими представниками; незнання правил регулювання бізнесу за кордоном, непередбачені витрати; зниження рівня доходів населення; помилки неврахування тенденцій: зміни структури населення, національних традицій, морального стану суспільства тощо вимоги уряду до іноземних фірм, бюрократична тяганина; уряд може висувати до іноземних компаній такі вимоги: заснування спільних підприємств з національними компаніями; набір місцевих працівників; передача технологій місцевим діловим партнерам; митні та інші торгівельні бар’єри: високий рівень мита на продукти, що імпортуються; уповільнення процесів затвердження важливих документів; вимоги вартісних змін товару; уповільнення проходження товарів через митницю; зміни торговельного законодавства, валютних курсів, загроза державного перевороту, експропріації власності іноземних фірм, націоналізації, обмеження повернення прибутків іноземних компаній;

Вісник Хмельницького національного університету 2010, № 6, T. 3

137

Економічні науки Чинники

Загальноекономічні

Міжпартнерські

Внутрішньофірмові

Загроза (небезпека) корупція: в деяких країнах сприяння чиновників забезпечується виключно за допомогою хабарів; технологічне піратство: іноземні менеджери компанії, яка організувала виробництво за кордоном, можуть стати через деякий час її конкурентами; високі витрати виробництва і необхідність адаптації комунікаційних засобів; загрози невиконання зобов’язань постачальниками, затримки або відмова в оплаті наданих послуг або товарів; ціновий та валютний ризики нестабільність економічних процесів в країнах світового співтовариства; недостатня кількість інформації про стан економіки країн світу; криза або нестабільна економічна ситуація у країні перебування; фінансові умови (інфляція, зміна курсу валют); зміни в оподаткуванні; валютні обмеження на експорт-імпорт; зміни відсоткової ставки по кредитах; високий рівень конкуренції на ринку банкрутство контрагентів; неправильний вибір партнера; помилки у виборі виконавців зовнішньоекономічної діяльності; відсутність контролю при укладанні контракту; зрив поставок товарів та послуг; несумлінність партнера дефіцит менеджерів з досвідом міжнародної діяльності; неправильна модель управління ЗЕД; фактори ризику, що впливають на ушкодження матеріальних цінностей ушкодження та втрата матеріальних цінностей; транспортні втрати, загрози

Усю сукупність чинників, що впливають на стан міжнародної економічної безпеки підприємства,/ можна поділити на кількісні та якісні. Інформацію щодо кількісних факторів можна отримати з офіційних статистичних джерел, національної статистики, зовнішньоторговельної статистики. Інформацію щодо якісних чинників отримати складніше, вони потребують ретельного аналізу кон’юнктурної інформації, вторинних джерел. На наш погляд, найефективнішим засобом оцінки якісних факторів є експертні опитування та отримання узагальненої їх бальної оцінки. Можна запропонувати наступну форму оцінки чинників, які впливають на рівень міжнародної економічної безпеки суб’єкту господарювання (табл. 2). Таблиця 2 Форма оцінки міжнародної складової економічної безпеки підприємства Фактор міжнародних загроз

Коефіцієнт вагомості, аі, (0….1)

Ймовірність реалізації фактора, ві, (0….1)

Бальна оцінка фактора, сі, (0…..10)

Загальна оцінка впливу фактора,

I i = ai × bi × ci

1 2 … n n

∑I

Загальна оцінка впливу сукупності факторів

i =1

Отже, таке оцінювання необхідно проводити для ринку кожної країни, яка відібрана. Чим вищим буде значення показника, тим більш безпечним є ринок. Висновки. Така методика дає можливості для всебічного аналізу широкого кола показників, які характеризують не лише певний ринок, а й економічні, політико-правові та соціально-культурні процеси, що відбуваються у досліджуваних країнах і визначатимуть успіх підприємства на цьому ринку. Аналізуючи отримані значення ринків країн, можна прийняти рішення щодо ступеня їх привабливості для підприємства та обґрунтувати їх стратегію проникнення підприємства на дані ринки. Література

1. Азарян Е. М. Международный маркетинг / Азарян Е.М. – К. : Студцентр, 1998. — 200 с. 2. Сухоруков А.І. Врахування динамічних зв’язків у системах економічної безпеки / Сухоруков А.І. // Стратегічна панорама. – 2009. – № 2. – С. 115-146. 3. Економічна безпека : [навч. посіб. / за ред. З.С. Варналія]. – К. : Знання, 2009. – 647 с. Надійшла 20.08.2010

138

Вісник Хмельницького національного університету 2010, № 6, T. 3

Економічні науки

УДК 339.138 С. А. МАТЮХ Хмельницький національний університет

ЕКСПОРТНИЙ МАРКЕТИНГ ЯК ІНСТРУМЕНТ РОЗВИТКУ ЗОВНІШНЬОЕКОНОМІЧНОЇ ДІЯЛЬНОСТІ В статті розглянуто концепцію експортного маркетингу як ключову в розвитку зовнішньоекономічної діяльності. Уточнено сутність експортного маркетингу та визначено процес експортної маркетингової діяльності. Проаналізовано конкурентоспроможність українського експорту на світових ринках. The article reviews the concept of export marketing as a key development in foreign economic activity. The essence of export marketing and export marketing process is defined activities. Analysis of competitiveness of Ukrainian exports to world markets. Ключові слова: зовнішньоекономічна діяльність, експорт, міжнародний маркетинг, експортний маркетинг, процес маркетингової діяльності, міжнародна конкурентоспроможність.

Постановка проблеми. В сучасних умовах зовнішньоекономічна діяльність стає найважливішим елементом розвитку господарської діяльності українських підприємств та організацій. Україна активно інтегрується до світового економічного простору, набула членства у СОТ, розвиває зовнішньоекономічні зв’язки з ЄС, розширює географію зовнішньої торгівлі. Разом з тим, відкритість економіки потребує формування комплексу заходів та інструментів із управління розвитком зовнішньоекономічної діяльності. Одним із таких інструментів є міжнародний маркетинг, застосування якого необхідне з метою удосконалення системи відносин з національних економічних суб’єктів із зарубіжними ринками. Несучи в собі багато можливостей для зростання економічного потенціалу, зовнішньоекономічна діяльність характеризується складністю та суперечністю. Стратегія розвитку зовнішньоекономічної діяльності включає комплекс питань пов’язаних з вивченням, аналізом та прогнозуванням тенденцій світових ринків, проведенням їх маркетингових досліджень, визначенням потенційних ринкових ніш для експортної продукції підприємств, формуванням достатнього рівня конкурентоспроможності товарів, а також інструментів стимулювання експортних продаж. Саме тому успішність виходу українських підприємств на світові ринки значною мірою залежить від раціонально сформованої та реалізованої концепції міжнародного маркетингу. Зважаючи на пріоритетність в зовнішньоекономічній діяльності саме експортних операцій, особливо актуальним є вивчення й застосування інструментарію експортного маркетингу в практичній діяльності українських підприємств. Аналіз останніх досліджень та публікацій. Проблемам експортного та міжнародного маркетингу присвячені праці багатьох зарубіжних і вітчизняних науковців-маркетологів – Алексуніна В.А., Багієва Г.Л., Бранча А., Діксона П., Кігена В., Котлера Ф., Маджаро С., Оніщенка В.П., Перцовського Н.І., Циганкової Т.М. та інших. Питання розвитку зовнішньоекономічної діяльності, конкурентоспроможності товарів і окремих галузей на зовнішніх ринках висвітлені в роботах класиків економічної науки, а саме Сміта А., Рікардо Д., Фішера С., Дорнбуша Р., Шмалензі Р., Портера М., а окремі аспекти розглянуті в публікаціях вітчизняних вчених, серед них слід зазначити Кредісова А., Бураковського І., Косюру В.Т. та ін. Особливості практичного застосування маркетингових інструментів та механізмів знайшли відображення в роботах Павленка А.Ф., Бурковської А., Войчака А.В., Дайан А., Кардаша В.Я., Короткого Ю., Куденко Н.В., Летягіної І., Ортинської В., Пилипчука В.П., Решетнікової І.Л. та ін. Разом з тим, багато теоретичних аспектів експортної маркетингової діяльності підприємств, які є актуальними для розвитку практичної діяльності українських підприємств, залишаються невизначеними. Зокрема, потребує подальшого уточнення та дослідження елементи формування маркетингової стратегії розвитку експорту, обґрунтування маркетингових інструментів експортної діяльності, визначення чинників і методів підвищення ефективності окремих складових елементів експортного маркетингу. Мета статті. Отже, недостатність розкриття окреслених питань з обраної тематики дослідження у підсумку і визначають головну мету даної роботи, спрямовану, насамперед, на узагальнення сутності експортного маркетингу та обґрунтування маркетингових інструментів розвитку експортної діяльності підприємств. Основний матеріал дослідження. Термін «міжнародний маркетинг» належить до діяльності фірм, що беруть участь у міжнародному бізнесі та поширюють сферу своєї виробничої чи комерційної діяльності на закордонні країни. Відмітимо, що базові принципи міжнародного маркетингу сформовані на основі національного маркетингу, а від так мають подібну із ним структуру. Разом з тим, міжнародний маркетинг має специфіку, оскільки до його предметної області включені зовнішньоторговельні й валютні операції, складний комплекс ціноутворення, фактори міжнародної конкурентоспроможності, а також особливості функціонування зарубіжних ринків та умови роботи на них. Стимулами міжнародного бізнесу виступають порівняльні Вісник Хмельницького національного університету 2010, № 6, T. 3

139

Економічні науки

переваги, обумовлені поділом і спеціалізацією економік держав, розходженням їхніх економічних й географічних умов [3]. Міжнародний маркетинговий комплекс – це система інструментів, методів, прийомів, підходів щодо товару ціни, просування, каналів розподілення, використання яких має на меті формування конкурентних переваг на цільовому сегменті або певному зарубіжному ринку [22]. Елементами маркетингового комплексу є товар, ціна, просування, канали розподілення. Сукупність цих маркетингових елементів та їх адаптація до вимог певного сегмента дістала назву «концепція маркетинг-мікс» (marketing mix - 4Р product (товар), price (ціна), place (місце збуту), promotion (просування)). За Ф. Котлером, процес управління маркетингом – це процес аналізу ринкових можливостей; добору цільових ринків; розробки маркетингового комплексу і перетворення в життя маркетингових заходів. Особливим різновидом міжнародного маркетингу є експортний маркетинг, який пов'язаний з реалізацією функцій і задач у сфері маркетингу підприємств та організацій у зв'язку з їх діяльністю на зовнішніх ринках збуту. Використання маркетингової концепції в практичній діяльності експортоорієнтованих підприємств є ефективним інструментом розвитку зовнішньоекономічної діяльності . Сьогодні не існує єдиного підходу щодо визначення категорії “експортний маркетинг”. В.І. Богачов пропонує визначати експортний маркетинг як початкову форму міжнародного маркетингу, яка передбачає ефективний вихід підприємства на зовнішні ринки збуту. Ю.В. Ілясова визначає експортний маркетинг як сукупність дій підприємства, спрямовану на систематичне вивчення зарубіжного ринку та пристосування свого виробництва до вимог цього ринку. Ми ж пропонуємо розглядати експортний маркетинг як систему активних дій із виведення товару на зарубіжні ринки та формування умов його ефективного продажу [2]. Процес експортної маркетингової діяльності, на нашу думку, повинен включати такі основні етапи: маркетингові дослідження зарубіжних ринків збуту, вибір цільових ринків підприємства, формування комплексу маркетингових засобів (експортна маркетингова товарна, цінова, збутова та комунікаційна політика). Маркетингові дослідження зарубіжних ринків збуту

Вибір цільових ринків підприємства

Формування комплексу маркетингових засобів

Експортна маркетингова товарна політика

Експортна маркетингова цінова політика

Експортна маркетингова політика розподілу і збуту

Експортна маркетингова політика комунікацій

Рис. 1. Процес експортної маркетингової діяльності

Зауважимо, що для успішної діяльності на зовнішніх ринках необхідно докладати більш значних та цілеспрямованих зусиль, більш ретельно дотримуватись принципів і методології маркетингу, ніж на внутрішньому ринку. Зовнішні ринки ставлять високі вимоги до запропонованих на них товарів, їх сервісу, реклами тощо. Це пояснюється жорсткими техніко-економічними умовами доступу до цих ринків, а також гострою конкуренцією та переважанням ринку покупця, тобто помітним перевищенням пропозиції над попитом на більшості зовнішніх ринків [6]. Маркетингове дослідження зарубіжних ринків збуту передбачає аналіз керованих і некерованих факторів маркетингового середовища. До некерованих факторів фахівці відносять: економіку, політику, законодавчо-правовий фактор, соціально-культурний фактор, демографію, природний фактор, технології, конкуренцію. До контрольованих факторів належать: елементи комплексу маркетингу, виробничі та організаційні фактори. Розробка маркетингової експортної збутової політики підприємства заснована на аналізі наступних каналів розподілу: експортний продаж через оптовиків або підприємства роздрібної торгівлі за кордоном; експортний продаж через посередників, або агентів-імпортерів і агентів-експортерів; експортний продаж через власну збутову мережу за кордон; експортний продаж шляхом прямого збуту кінцевим споживачам. Розробка експортної маркетингової комунікаційної політики підприємства передбачає аналіз: формування попиту на види продукції, що експортуються (розробка і здійснення планів рекламної діяльності; участь у спеціалізованих комерційних виставках і ярмарках; участь у створенні товарних знаків і 140

Вісник Хмельницького національного університету 2010, № 6, T. 3

Економічні науки

розробці фірмового стилю); стимулювання збуту експортних товарів (по відношенню до покупцівімпортерів, посередників, продавців роздрібної торгівлі). Система маркетингу у сфері зовнішньоекономічної діяльності включає в себе комплекс найбільш суттєвих ринкових відносин та інформаційних потоків, які зв'язують бізнес з ринками збуту товарів на міжнародному рівні. Підприємство налагоджує зв'язки з ринком та його елементами, з маркетинговим середовищем, направляє туди інформацію, експортну продукцію, а в обмін отримує гроші, інформацію, матеріали та послуги. Одним з ключових завдань аналізу зовнішньоторговельної діяльності України є визначення найбільш ефективних експортних операції, обґрунтування товарної структури експорту та імпорту, визначення галузей, які мають найвищі конкурентні позиції на ринках конкретних зарубіжних країн. Важливим завданням оцінки конкурентних позицій країни чи галузі на зовнішньому ринку є, на нашу думку, отримання можливості групування та ранжування окремих товарних груп за показниками конкурентних переваг на зовнішньому ринку [1].

Пояснення до товарних груп 72 - Чорні метали 76 - Алюміній і вироби з нього 10 - Зернові культури 44 - Деревина та вироби з неї 82 - Інструмент, ножеві вироби 2 - М'ясо і субпродукти харчові 62 - Одяг та предмети одягу текстильні 74 - Мідь і вироби з неї 73 - Вироби з чорних металів 26 - Руди, шлаки та зола 28 - Продукти неорганічної хімії 4 - Молоко і молочні продукти; яйця 31 - Добрива 89 - Судна, човни, інші плавучі засоби 86 - Локомотиви залізничні і рухомий состав, трамваї та ін. 41 - Шкіряна сировина 15 - Жири і масла тваринного та рослинного походження 88 - Літальні, космічні апарати, їх частини Рис. 2. Ранжування товарних груп згідно індексу виявлених порівняльних переваг України у торгівлі з усіма країнами світу [5]

Загальновідомо, що конкурентоспроможними секторами української економіки на світовому рівні є: машинобудування, космічна й авіаційна галузі, сільське господарство, металургія та хімічна промисловість. Українська продукція комічної галузі, зокрема створення ракетоносіїв за програмами «Циклон» і «Зеніт», участь у міжнародній програмі «Морський старт», у рамках якої забезпечуються запуски космічних апаратів з морської платформи на екваторі, та створення національного супутника зв’язку користується великим попитом у світі. Конкурентоспроможною на світових ринках є також продукція авіабудівної галузі, є потенціал підвищення експортних можливостей літакобудування, зокрема розгортання серійного виробництва середньо магістральних літаків «Ан-148» та їхніх модифікацій [5]. Основними сільськогосподарськими галузями, які мають високу конкурентоспроможність на світових ринках, є зернова та олійно-жирова галузі. Вагому роль у формуванні позитивного сальдо зовнішньої торгівлі сільськогосподарською продукцією відіграє зернова група. Так, у 2009-2010 році у загальній структурі вартості експорту сільськогосподарської продукції частка зернових становитиме близько 70%, що свідчить про високу конкурентоздатність українського зерна як експортно-орієнтованого товару. У 2008-2009 роках Україна посіла третє місце в світі після США та ЄС за обсягом експорту зерна. За даними Держкомстату, всього експортовано 24,7 мільйона тонн зерна, з них пшениці – 12,7 млн тонн (у тому числі продовольчої – 5,8 млн тонн), ячменю – 6,4 млн тонн, кукурудзи – 5,5 млн тонн [1]. Крім того, диним сектором аграрного виробництва де, завдяки запровадженню економічних заходів регулювання ринку, встановлено баланс економічних інтересів держави, сільськогосподарської та переробної сфер виробництва і внутрішнього споживача є олійно-жировий комплекс України. Як наслідок, галузь динамічно розвивається та відноситься до бюджетоформуючих галузей аграрного сектора з потужним експортним потенціалом. Вісник Хмельницького національного університету 2010, № 6, T. 3

141

Економічні науки

Зростає потреба світу і в українській металопродукції, яка з початку поточного року демонструє позитивну динаміку експорту, що обумовлено покращенням кон’юнктури зовнішніх ринків та стабілізацією роботи вітчизняних підприємств. При цьому, зростання внутрішнього попиту на металопродукцію, зокрема плоский прокат, відбувається, перш за все, з боку машинобудівної галузі. Спостерігається сезонне пожвавлення на світовому ринку мінеральних добрив. Відтак, хімічна промисловість української економіки, основними експортними продуктами якої є аміак, мінеральні добрива та шини пневматичні для легкових та вантажних автомобілів, автомобілів, автобусів, сільгосптехніки, має всі можливості для виходу з кризи конкурентоздатною. Для посилення конкурентних переваг секторів української економіки на внутрішньому та зовнішньому ринках необхідно змінити структуру реального сектору економіки у напрямі виробництва продукції вищих технологічних укладів, пріоритетного розвитку високотехнологічних галузей, посилення впливу науково-технічної, інноваційної діяльності та енергозберігаючих технологій на підвищення продуктивності української економіки та створення нових робочих місць. Висновки. Розвиток зовнішньоекономічної діяльності та конкурентоспроможного експорту мають здійснюватися на принципах маркетингу інтегрованого в систему стратегічного управління на корпоративному рівні та макрорівні регулювання міжнародних економічних відносин. Концепція експортного маркетингу на макрорівні має включати: процес формування міжнародної маркетингової стратегії підприємства, форми експортування, методи та інструменти підтримки та стимулювання експорту, використання креативних підходів до міжнародного стратегічного менеджменту та формування ефективної присутності фірм на зарубіжних ринках. Макрорівневі напрями розвитку національного експорту мають включати: міжгалузеві та регіональні пріоритети політики експорту, передбачати товарну та географічну диверсифікацію із забезпеченням усталеності та ефективності як на традиційних, так і нових для України ринках експортування. Впровадження маркетингового інструментарію в практичну діяльність що сприятиме підвищенню конкурентоспроможності українського експорту та розвитку зовнішньоекономічної діяльності підприємств. Література

1. Аналітика зовнішньої торгівлі // Економічна правда. [Електронний ресурс]. – Режим доступу : http://www.epravda.com.ua/publications/49a56d72356ba/ 2. Ілясова Ю.В. Маркетинг зовнішньоекономічної діяльності як основа формування конкурентних переваг / Ю.В. Ілясова // Матеріали Всеукраїнської науково-практичної конференції вчених та спеціалістів [«Реалізація національних економічних інтересів України в рамках євроінтеграційних процесів»], (Сімферополь, 24-25 квітня 2008 р.). – Сімферополь : ПП «Підприємство Фенікс», 2008. – С.43-45 3. Козик В.В. Міжнародні економічні відносини / В. В. Козик, Л. А. Панкова, Н. Б. Даниленко. – К., 2000. — 271 с. 4. Портер М. Международная конкуренция; М. Портер [пер. с англ. под. ред. В. Д. Щетинина]; – М. : Международние отношени, 2003. – 896 с. 5. Семів С.Р. Дослідження конкурентоспроможності галузей економіки України в умовах євроінтеграції. [Електронний ресурс]. – Режим доступу : http://mev.lac.lviv.ua/downloads/vyklad/semiv/ stattya_competitiveness.pdf 6. Ткаченко О.В. Формування міжнародної маркетингової стратегії в системі стратегічного розвитку підприємства / О.В. Ткаченко // Економіка розвитку. – 2004. – №. 4 (32). – С. – 108-112 . Надійшла 20.08.2010

УДК 339.9 А. О. МЕЛЬНИК Хмельницький національний університет

АМЕРИКАНСЬКА КРИЗА І НАСЛІДКИ ДЛЯ СВІТОВОЇ ЕКОНОМІКИ У статті розглянуто особливості протікання кризи у США 2008 року. Визначені основні причини виникнення кризи у США. Проаналізовано наслідки даної кризи для економіки США та інших країн, на які поширився її вплив. In article it is considered features of course of crisis of 2008 in the USA. The reasons of occurrence of crisis in the USA are defined. Consequences of the given crisis for economy of the USA and the countries on which are analysed crisis influence has extended. Ключові слова: фінансова криза, банківська криза, фінансові спекуляції, глобальна криза.

Постанова наукової проблеми та її значення. Аналізуючи в історичному аспекті розвиток систем господарювання різних країн, можна констатувати, що кожна з економічно процвітаючих сьогодні країн

142

Вісник Хмельницького національного університету 2010, № 6, T. 3

Економічні науки

переживала кризові явища. Саме ринкова система господарювання в країнах є носієм кризових явищ. Найбільш відомими світовими кризами ХХ століття є Американська депресія на початку століття (30-х років), післявоєнна криза в країнах Європи (40-50-х років), криза заборгованості країн Латинської Америки (80-90-х років), криза перехідного періоду в пострадянських країнах (90-х років), Азійська криза (1997-1998х років) і нарешті іпотечна криза в Америці. Протягом останніх десятиліть передумови та механізми розгортання фінансових криз зазнали суттєвих трансформацій: до початку 1990-х років такі кризи мали переважно валютну природу та локальний характер, проте значна інтенсифікація міжнародних фінансових відносин в умовах глобалізації зумовила якісне ускладнення механізмів утворення криз і створила сприятливі умови для їх прискореного поширення світовою економікою. Остання світова економічна криза за рахунок активних глобалізаційних зв’язків та тісній світовій інтеграції країн світу швидко поширилась світовою економікою викликаючи кризи в окремих країнах світу шляхом ланцюгових реакцій. Характер і динаміка розвитку глобальної фінансової системи, на сьогодні, визначаються фінансово-економічною ситуацією в США, це пояснюється монополією долара як домінуючої міри вартості у системі світової торгівлі. Світова торговельна система на 80% використовує долар як міжнародну валюту, США забезпечує 40% світового попиту за рахунок прямої емісії долара, тому дуже важливо розглянути особливості зародження, розвитку фінансової кризи в США. Аналіз останніх досліджень із цієї проблеми. Важливу роль у теоретичному дослідженні проблематики фінансових криз відіграють праці таких зарубіжних вчених, як А.Веласко, Ч.Виплош, Р.Глік, Д.Даймонд, Р.Дорнбуш, Б.Ейхенгрін, Г.Кальво, Г.Камінскі, П.Кругман, М.Обстфельд, К.Рейнхарт, Р.Рігобон, Е.Роуз, Д.Сакс, Д.Сорос, Д.Стігліц, Д.Тобін та інші. Глобальні передумови, валютні, боргові й банківські аспекти утворення криз знайшли своє висвітлення у працях російських науковців: С. Алексашенко, А. Анікіна, А. Ілларіонова, В.І ноземцева, Н. Шмельова. Проблемами фінансових криз у своїх дослідженнях займались такі вітчизняні вчені, як О. Білорус, В. Геєць, Д. Лук’яненко, В. Новицький, Ю. Пахомов, О. Плотніков, А. Філіпенко, С. Якубовський та ін. Мета та завдання статті. Визначити особливості протікання Американської кризи 2008 року та з’ясувати позитивні та негативні наслідки для світової економіки. Виклад основного матеріалу й обґрунтування отриманих результатів дослідження. Перші симптоми кризи у фінансовій системі США з’явились ще у 2000 році, вони проявились стрімким падінням фондових індексів, особливих змін зазнав індекс NASDAQ, який є показником котирування акцій високодохідних компаній. Уряд країни, маючи на меті пожвавити відносини на фінансовому ринку, зменшив вартість кредитних ресурсів. Це, в свою чергу, збільшило пропозицію на споживчі та іпотечні кредити. Збиткова емісія боргових цінних паперів компенсувалась прискореним зростанням фінансових активів та обслуговувала їх обіг, так сума боргу суб’єктів американської економіки становив близько 50 трлн дол., а приплив іноземного капіталу в економіку США в останні роки складав приблизно 1500 млрд дол. на рік. Такі умови функціонування фондового ринку, відсутність чи небажання введення державного регулювання і контролю призвели до розвитку «фінансових бульбашок», які в кінцевому рахунку обвалили фондовий та іпотечний ринки у США. Так остання фінансова криза у США почалася з іпотечної кризи яка проявилась у 2006 року, головною її причиною було зростання обсягів неповернених іпотечних кредитів ненадійними позичальниками. Криза стала помітною і почала набирати міжнародних масштабів навесні 2007 року, коли «New Century Financial Corporation», найбільша іпотечна компанія США, пішла із Нью-Йоркської фондової біржі у результаті заборони, накладеною на торги її акціями. Компанія перестала видавати кредити, і крім того, виявилися неспроможною виплачувати заборгованість кредиторам. І хоча доля кредитів, виданих ненадійним позичальникам, була незначною у загальній масі іпотечних кредитів, це спричинило паніку на ринку житла. Іпотечні банкрутства добралися і до надійних позичальників. На хвилі банкрутств американських агенцій із іпотечного перекредитування ненадійних позичальників, інші кредитні організації перестали видавати іпотечні позики навіть позичальникам із високим кредитним рейтингом. Досліджуючи фінансові відносини у США спробуємо визначити основні передумови іпотечної кризи у США. Насамперед, це обвал на ринку житла; протягом 2001 – 2005 років у США спостерігалося швидке зростання цін на нерухомість, викликане низькими процентними ставками по кредитах, «м’яким» підходом кредиторів до оцінки платоспроможності позичальників і високою схильністю домогосподарств до придбання житла у власність. У цей період в 2 рази зросли обсяги будівництва будинків (у порівнянні з 1990 – 1995 р.), під заставу наявного житла американці взяли кредитів на 750 млрд дол (2005 р.), витративши з них 2/3 на особисте споживання, ремонт і виплату боргів по кредитних картах. У другій половині 2005 року на ринку почалося падіння цін на житло й збільшення термінів експозиції об'єктів. Позичальників, що отримали кредити нещодавно й практично на всю вартість житла, падіння цін на нерухомість підштовхнуло до відмови платити по кредитах. Велику роль у такій ситуації відіграло те, що нестандартні кредити видавалися позичальникам, які мали проблеми із платоспроможністю в минулому. Другою передумовою кризи було зниження рівня прибутковості іпотечного бізнесу й підвищення ризиків за іпотечними операціями. Наприкінці 2005 р. відбулася несподівана зміна кредитних стратегій: від конкуренції за ціною (зниження процентної ставки) кредитори перейшли до конкуренції за умовами Вісник Хмельницького національного університету 2010, № 6, T. 3

143

Економічні науки

кредитування (спрощення стандартів кредитування). Протягом 2005 р. кредитори, які працюють на ринку нестандартних кредитів, конкурували між собою шляхом зниження процентних ставок. Ця війна призвела до збільшення якості їхніх кредитних портфелів, тому що низькі ставки по кредитах залучали людей з гарною кредитною історією, які могли б отримати й стандартні кредити. Проблема, однак, полягала в тому, що такі кредити не приносили достатньо прибутку (до кінця 2005 р. різниця між процентною ставкою по кредитах і вартістю залучених коштів знизилися до 3 процентних пунктів у порівнянні з 6 процентними пунктами у 2003 р.). Для збільшення прибутку кредитори почали підвищувати процентні ставки, що природно спричинило зменшення кількості нових клієнтів і обсягів виданих кредитів. Ряд економістів вважають, що кредитори були орієнтовані більше на збереження й збільшення показника «обсяг виданих кредитів», за яким інвестори оцінюють потенціали росту компанії й зміна якого впливає на ринкову вартість акцій. Для цього кредитори почали робити винятки зі стандартів кредитування, чому сприяла й відсутність державного контролю за портфелями нестандартних кредитів. В умовах конкуренції на ринку нестандартних кредитів, ряд «молодих» кредиторів, що не мають достатнього досвіду оцінки кредитних ризиків нестандартних позичальників, вивели на ринок нові продукти, які дозволяли отримати кредит позичальникові, що не має документації на житло, початкового внеску, з низьким кредитним рейтингом, непідтвердженим доходом. Посилення конкуренції призвело ще й до скорочення спреду між прибутковістю по 10-літніх державних облігаціях і 30-річних іпотечних цінних паперах до 1,5 – 1,7 процентних пунктів, це свідчило про ризики за іпотечними паперами. Третя передумова іпотечної кризи у США полягала у відсутності власних коштів у кредиторів для покриття збитків. На відміну від традиційних банків, у кредиторів, що працюють на ринку нестандартних кредитів, як правило відсутня можливість використовувати кошти депозитів для видачі кредитів. Замість цього кредитори користуються банківською кредитною лінією. З іншого боку, всі кредити кредитор продає інвестору, який у випадку прострочення платежів по кредиту має право повернути його назад початковому кредитору. Зворотний викуп прострочених кредитів здійснюється за кошти кредитної лінії, але поки прострочений кредит перебуває на балансі кредитора, стягуються відсотки, тому кредитор змушений зафіксувати свої збитки, отримавши назад прострочений кредит, а не чекати закінчення процедури стягнення закладного майна. В умовах зростаючого ринку привабливість ринку нестандартних кредитів для інвесторів забезпечувалася за рахунок більш високих процентних ставок по кредитах і більш низьких у порівнянні з очікуваним рівнем дефолтів. Як наслідок, кредитори могли порівняно легко отримати банківську кредитну лінію для фінансування своєї діяльності. В умовах спаду на ринку привабливість даного сегмента кредитування зникла, виникли проблеми з одержанням кредитних ліній, а поточний прибуток від операцій виявився недостатнім для покриття збитків від збільшеного рівня дефолтів і прострочень платежів. Четвертою передумовою кризи стало загострення проблеми кредитоспроможності домогосподарств. Так у 2007 р., за оцінками деяких експертів, у США відбулося вповільнення росту споживчих витрат населення. У зв’язку зі зниженням платоспроможності позичальників іпотечних кредитів, на житловому ринку США вже всередині 2007 року виникла криза неплатежів. З 1 березня по 18 червня 2008 року у США пройшла операція ФБР «Зловмисна іпотека», спрямована на пошук винуватців надання іпотечних кредитів неплатоспроможним клієнтам в результаті якої 406 осіб були звинувачені у шахрайстві. До 2006 р. ріст споживчого попиту підтримувався за рахунок дешевих і все більш доступних споживчих кредитів і постійного зростання цін на всі активи, у тому числі й на житло. Тільки за 2005 р. ринкова вартість активів населення виросла на 3,2 трлн доларів. Починаючи з 2006 р. ситуація змінилась – вартість грошей зросла, ціни на житло стали знижуватися, водночас борги та фінансові зобов’язання нікуди не ділися. Рівень прямих видатків на обслуговування іпотечних і споживчих кредитів у доході родин піднявся до історичного максимуму – 14,5%, а з урахуванням зобов’язань по оплаті оренди, страхування й оподатковування житла й оренди автомобілів ці виплати наблизилися до 20%. По оцінках Американського центру житлової політики частка домогосподарств, що витрачають на оплату житла більше половини своїх доходів, виросла в США з 1997року по 2005 рік на 88% (з 2,4 млн до 4,5 млн) [1]. Надзвичайно щільна і переплетена взаємопов’язаність фінансових установ на ринку призвела до того, що криза, яка мала б стосуватися лише кредитних установ, що працюють на ринку високоризикованих позичок, вплинула спочатку на американську фінансову систему, а потім і на загальносвітову. Під час стрімкого зростання ринку високоризикованих позик, банки, які до цього працювали лише з надійними позичальникам, почали вкладати свої активи у компанії, що працювали на вищезазначеному ринку. Фактично, більшість найбільших американських та світових банків (Merrill Lynch, Citigroup, Bank of America, UBS, Barclays, HSBC, Northern Rock, BNP Paribas, Deutsche Bank, JPMorgan) тривалий час кредитували та мали у власності акції компаній, що працювали на ринку високоризикованих кредитів. Відповідно, банкрутство цих компаній призвело до того, що банки були змушені списувати заборгованості. Так, наприклад, банк Merrill Lynch заявив про списання 15 млрд дол. заборгованості, Citygroup – 18 млрд дол., а швейцарський банк UBS – про рекордну суму в 37 млрд дол. заборгованості (18,4 млрд. у 2007 році та 19 млрд. у 2008) [1]. 144

Вісник Хмельницького національного університету 2010, № 6, T. 3

Економічні науки

Іпотечна криза в США спровокувала іпотечні кризи в Європі та країнах Азії, де мали місце схожі схеми кредитування. При чому, кризи зачепили як високорозвинені країни, на зразок Великобританії, Іспанії, Японії, так і країни що розвиваються, на зразок Казахстану, України. Відповідно, збитки почали зазнавати не лише банки світового масштабу, а й локальні банки. За оцінками експертів інвестиційного банку Goldman Sachs, фінансові установи всього світу зазнали за 2 роки кризи 1,2 трлн дол. збитків. Тільки американські установи зазнали збитків на суму 460 млрд дол. так, у січні 2009 року виробничі замовлення в США скоротилися на 1,9 %, до 351,9 млрд дол., у промисловому секторі у січні втратили роботу 168 тис. осіб, у будівництві — 104 тис. осіб, у сфері послуг – 375 тис. осіб. Згідно зі звітом федеральної резервної системи США заробітна плата робітників скорочується. У лютому 2009 року роботу втратили 651 тисяча осіб, а рівень безробіття зріс на 8,1 %, що є в США найвищим показником за останні 25 років. До березня 2009 року рівень безробіття у США вже становив 4,4 млн осіб [2]. Такі значні збитки призвели до обвалу фондових ринків США і світу. За 2007 рік цінні папери на світовому фондовому ринку подешевшали на 5 трлн доларів США. Як наслідок, інвестори переключили свою увагу з фондового ринку на товарний ринок, що призвело до зростання цін на золото і нафту. Такі кон’юнктурні зміни світового ринку призвели до зростання загальносвітової інфляції та зменшення темпів росту світової економіки. Парадоксом даної світової кризи є те, що у жовтні 2008 року у той час коли глобальна фінансова криза розповсюдилась по більшості країн світу і досягла свого піку, чистий приплив капіталу в економіку США склав більше 286 мільярдів доларів США. Це відображено в офіційному прес-релізі Міністерства фінансів США, так в липні був зафіксований відплив у 25 млрд дол., у серпні приплив – 17,1 млрд дол., а у вересні приплив складав 142,6 млрд дол. Приватні інвестори вклали в економіку США за жовтень 274,5 млрд дол., а державні – 11,9 млрд дол. При цьому вкладення іноземних інвесторів в довгострокові зобов’язання США скоротились на 13,3 млрд доларів, збільшилась доларова заборгованість банків на 207 млрд доларів. Статистика Міністерства фінансів показує, що коли криза поширилась світом, інвестори вважали, що американська економіка не дивлячись на її проблеми є більш надійною в умовах кризи і скоріше інших країн оговтається від її негативного впливу. Варто зазначити що приплив капіталу в США відбувся внаслідок відтоку капіталів з ринків країн, що розвиваються. Нобелевский лаурят по економіці Пол Кругман вважає, що причиною фінансової кризи в США є фінансове мародерство. Великі фінансові компанії продавали цінні папери, забезпечені іпотечними кредитами, одночасно граючи на зниженні їх вартості з метою отримати на цьому прибуток. Такі дії фінансових установ не можна віднести до незаконних, але можна віднести до нелегальних фінансових операцій (спекулятивних). Крім того декілька банків свідомо випускали на ринок збиткові інструменти, домовляючись при цьому з фінансовими посередниками які грали на їх падінні і отримували прибуток. Таким чином фінансова сфера в США перетворився у азартну гру з наперед визначеними переможцями, які отримують щедру винагороду, вводячи в оману споживачів та інвесторів використовуючи їх фінансові ресурси [3]. Варто зазначити, що економіка США на момент кризи мала витратну частину бюджету яка наближається до трилліона доларів, таким чином уряд компенсує недостатню активність приватного сектора. Можливості монетарної політики у регулюванні економікою США вичерпані (відсоткові ставки неможливо встановити нижче нуля, а вони саме знаходяться на цьому рівні в США і Великобританії), тому уряд в подальшому буде орієнтуватись на важелі фіскальної політики. Сучасна криза сприяла прояву лобістських зв’язків на Уолл-Стріт, які створюють «мильні бульбашки» з фінансових інструментів, підриваючи таким чином довіру до фінансового ринку в цілому. Збільшення концентрації фінансового сектору і його значний політичний вплив підірвав традиційне бачення про різницю між вільним ринком і великим бізнесом. Для унеможливлення масштабних обсягів спекуляцій на фінансовому ринку необхідно здійснювати регулювання не тільки банківських установ, а всіх учасників фінансового ринку, тісно взаємопов’язати можливості залучення фінансових установ із обсягами їх власних капіталів. США для подолання кризи використовували три основні програми, за якими на підтримку фінансового сектору в США було виділено значні кошти: - План американського відродження та реінвестування 2009 року вартістю 787 млрд дол., який був ухвалений Конгресом та став законом 17 лютого 2009 року. Згідно преамбули цього закону, він спрямований на «забезпечення додаткових асигнувань на збереження та створення робочих місць, інвестиції в інфраструктуру, підвищення енергоефктивності та науку, допомогу безробітним та стабілізацію державних та місцевих фінансів»; - План забезпечення фінансової стабільності вартістю приблизно 2 трлн дол., обнародуваний міністром фінансів США Т. Гайтнером; - План фінансової допомоги боржникам за іпотечним кредитування вартістю близько 275 млрд дол. [4]. Висновки і перспективи подальших досліджень. Підводячи підсумок нашого дослідження, Вісник Хмельницького національного університету 2010, № 6, T. 3

145

Економічні науки

можна зробити висновок, що Американська криза була зумовлена внутрішніми передумовами, але за рахунок глобалізаційних процесів і тісної взаємозалежності фінансових ринків вона швидко поширилась світовою економікою. Розробити механізм попередження поширення кризових явищ світовою економікою в умовах глобалізації та інтеграції буде дуже складно, тому, на наш погляд, необхідно створити наднаціональний орган контролю за розвитком та попередження кризових явищ в окремих країнах світу. Література

1. Мировая экономика:Аналітичний портал [Електронний ресурс]. – Режим доступу :http://www.ereport.ru 2. BBS News [Електронний ресурс]. – Режим доступу : http://news.bbc.co.uk 3. Пол Кругман Экономика как наука [Електронный ресурс] / Пол Кругман. – Режим доступу : http://web.mit.edu/krugman/wwww/ 4. Васильев В.С. Мировой финансовый кризи и экономическая стратегия Б. Обамы – Т. Гайтнера. / В.С. Васильев, Е.А. Роговский // США-Канада: экономика – политика – культура. – 2009. – № 4. – С. 3-29. Надійшла 15.08.2010

УДК 657.1: 658. 6(477) С. І. ГОЛОВАЦЬКА, Н. Р. МАССИК Львівська комерційна академія

ОСОБЛИВОСТІ ТОРГІВЕЛЬНИХ МЕРЕЖ В УКРАЇНІ ТА ЇХ ВПЛИВ НА ПОБУДОВУ УПРАВЛІНСЬКОГО ОБЛІКУ ТА КОНТРОЛЮ Висвітлено суть та специфіку торгівлі, проведений аналіз особливостей торгівлі від радянських часів до теперішнього часу. Визначено основні чинники, які впливають на побудову управлінського обліку та контролю, описана технологія торгового процесу, під впливом якої формується організаційна структура торгового підприємства. Essence and trade specific is reflected, conducted analysis of trade features from soviet times to the present tense. Certainly basic factors which influence on the construction of administrative account and control, described technology of point-ofsale process which the organizational structure of point-of-sale enterprise is formed under act of. Ключові слова: торгівля, торговий процес, управлінський облік та контроль.

Вступ. Сучасна ринкова економіка на певних етапах розвитку трансформувала у всіх галузях багато елементів, серед яких є і сфера торгівлі. Торгівля була специфічною сферою діяльності ще в давні історичні часи, яка спрямовувалася на задоволення потреб населення. При розгляді сутності торгівлі значна увага, в першу чергу, приділяється методології дослідження. Економіко-теоретичний підхід спрямований на дослідження розвитку економічних явищ та процесів завдяки пізнанню економічних відносин. Сутність економічних відносин більшість дослідників трактували з певною відмінністю, яка проявлялася у теоретико-методологічних підходах щодо бачення проблеми співвідношення продуктивних сил, виробничих відносин і надбудови суспільства. Особливістю економічних відносин є те, що вони мають прояв в досить широкому змісті як категорія, через що увага автора приділяється дослідженню економічної природи торгівлі та особливостям торговельних відносин як одній з конкретних форм системи економічних відносин. Метою дослідження було розкриття особливостей торгових підприємств, проведення їхнього аналізу та дослідження факторів, які впливають на побудову управлінського обліку та контролю. Аналіз літературних джерел. Проблематика торгівлі була предметом дослідження ряду вітчизняних і зарубіжних економістів, а саме: Л.В. Балабанова., А.С. Панфилов, Т.К. Серьогіна, Н. Ольве, Ж. Рой, М. Веттер та ін., особливості торгівлі були висвітлені наступними авторами: Полонский А. Н., Литвак Б.Г., Федорова Н.Н.та ін. Постановка завдання. У процесі організації управлінського обліку торгових підприємств мають місце проблеми, які потребують додаткового дослідження, в зв’язку з цим метою написання даної статті є правильно сформована організаційна структура торгового підприємства, яка суттєво впливає на формування його фінансових результатів та побудову управлінського обліку. Результати. В Україні в процесі поглинання ринкових реформ розвитку підприємництва і конкуренції здійснюється переоцінка ролі і значимості торгівлі в сфері економіки. Разом з тим, в зв’язку з дискусійним питанням про сутність торгівлі, виникає, на наш погляд, необхідність визначення і вивчення її змісту і специфіки. Згідно з економічною енциклопедією визначення торгівлі є таким: торгівля – це форма обміну продуктами праці й послугами, історично зумовлена виникненням і розвитком товарного виробництва [2]. В словнику сучасної економіки Макміллана торгівля визначається як обмін товарами між індивідами або

146

Вісник Хмельницького національного університету 2010, № 6, T. 3

Економічні науки

групами, здійснюваний безпосередньо за допомогою бартеру, а також з використанням грошей [3]. В енциклопедії українознавства під торгівлею розуміється галузь народного господарства, яка забезпечує обіг товарів, просування їх із сфери виробництва в сферу споживання на основі купівлі-продажу [4]. Л.В. Балабанова доводить, що торгівля, у системі галузей економіки, є особливою ланкою, яка пов’язує виробників і споживачів продукції, що обумовлює відмінність торговельних підприємств від підприємств інших галузей. Для галузі торгівлі характерно максимальне використання ринкових і фінансових механізмів, за яких самостійність підприємств у здійсненні торговельно-виробничого процесу, відповідно до попиту споживачів, є найбільшою [1, с. 28]. А.С. Панфилов і Т.К. Серьогіна вказують: “Потрібно мати на увазі, що термін “торгівля” має двояке значення: по-перше, як самостійна галузь економіки; по-друге, як торгові процеси, скеровані на здійснення актів купівлі-продажу з ціллю отримання і задоволення попиту споживачів” [6]. Більшість дослідників вважають, що торгівля (представлена двома основними ланками – оптовою і роздрібною) являється важливою формою комерційного посередництва, більше того – “основною формою вираження сутності комерційно-посередницької діяльності, яка сприяє активному регулюванню процесів переміщення і накопичення продукції в просторі і в часі [8, 9].” Безпосередньо під торгівлею автори дослідження “Внутрішня торгівля” – Ольве Н., Рой Ж., Веттер М. – розуміють “…купівлю товару і його перепродажу без внесення в нього вагомих матеріальних змін [5].” Усі ці визначення абстрагуються від економічної теорії, яка те чи інше економічне явище визначає в органічному зв’язку з позаекономічними науками. Враховуючи останнє, ми пропонуємо визначати торгівлю як галузь економіки, яка реально функціонує формальними і неформальними правилами і нормами як необхідна та ефективна складова сфери обігу, об’єктом діяльності якої є товарний обмін у формі купівліпродажу товарів та надання усіх необхідних для цього процесу послуг як виробникам товарів, так і їх покупцям. В перші роки розпаду Радянського Союзу на ринку споживачів відбулися суттєві зміни, які дослідив та обґрунтував Полонский А. Н., який виділив наступні особливості: “По-перше, виникла велика поляризація грошових доходів за групами населення, яка разом із зростанням цін на товари обумовила суттєві зміни в структурі товарообороту, в складі покупок населення… По-друге, грошові кошти “осідають” на руках у населення. Це викликано не тільки поляризацією доходів, а й необхідністю для сімей із малими доходами накопичувати засоби для купівлі найбільш необхідного одягу, взуття, та предметів домашнього споживання. По-третє. Навіть при значному зростанні цін, які мали б врівноважувати попит і пропозицію, не вистачало багатьох товарів в тому числі: м’ясних продуктів, цукру, рослинного масла, виробів дитячого асортименту. Одна із причин цього була виражена загостреною нестачею оборотних засобів торговельних організацій, викликаною підвищенням цін. Оборотні засоби також обезцінились, але не були відновлені... По-четверте. Основною причиною зростання цін є відсутність конкуренції товаровиробників – головного фактору становлення ринку... По-п’яте. Підвищилася частка приватної торгівлі, яка не мала відповідної якості як товарів, так і обслуговування. По-шосте. Змінилися терміни обороту товарів, що характеризує нові тенденції в їх реалізації, але насиченість ходовим асортиментом товарів більш повна.” Таким чином, зазначає Полонский А. Н., нормальне задоволення попиту може відбуватися і при зниженні рівня запасів (маючи свої межі) завдяки швидкій доставці товарів у магазини, не залучаючи зайвих посередників, швидкому реагуванню на зміну попиту, компетентному управлінню в самій системі роздрібної та оптової торгівлі, їх чіткій взаємодії [7, с. 37]. В умовах трансформації ринкових відносин торгівля набуває якісного розвитку. Економічна теорія пов’язує цей розвиток з такими основними процесами, як: • фактори виробництва (праця, земля, капітал) стають об’єктами ринкового обміну; • гроші набувають якісного розвитку та впливають на зміну інфраструктури ринку, що забезпечує функціонування грошової системи. Отже, виникає потреба в такій торгівлі, яка б мала еквівалентні відносини покупців і продавців, вільний вибір постачальників, наявність конкурентів як між виробниками, так і між споживачами тощо. Обов’язковістю торговельних відносин за умов ринкової економіки є усвідомлення важливої ролі при доведенні товару з найнижчими витратами від виробника до споживача, тобто обов’язкової безперервності процесу виробництва, а також постійна орієнтація на поєднання інтересів не лише галузевих, а й міжгалузевих для забезпечення їх постійного відтворювання. На сьогоднішній день підприємства торгівлі в Україні займають одне з найперших місць за своєю кількістю серед підприємств і організацій єдиного державного реєстру (рис. 1). Така ситуація свідчить про те, що торговельна мережа набуває великого значення для всіх підприємств як в процесі задоволення попиту споживачів, так і в ринковій трансформації. Саме завдяки її досконалому розвитку та оптимальному розміщенню відбувається розвиток соціальної інфраструктури, де важливе значення має розташування підприємств торгівлі. Вісник Хмельницького національного університету 2010, № 6, T. 3

147

Економічні науки

Таке розташування повинно враховувати не лише кількість та масштаби торговельних підприємств, а й зручність доступу до цих об’єктів торгівлі. держав не управ ління; 12%

осв іта; 9%

інші; 17% операції з нерухомістю та послуги; 10%

господарств о,ми слив ств о ; 14% промислов ість; 13%

будів ництв о; 6% торгів ля; 19%

Рис. 1. Структура суб’єктів ЄДРПОУ за видами економічної діяльності (станом на 1 квітня 2010 р.; %)

Отже, підприємство торгівлі є основною ланкою сфери обігу, яке володіє господарською і юридичною самостійністю, здійснює просування товарів від виробника до споживача шляхом купівліпродажу. Організаційна структура торгового підприємства досить суттєво впливає на економіку і, зокрема, на побудову управлінського обліку. Кожне торгове підприємство складається з певних торгових підрозділів, цехів, органів управління і організацій. Західна система дистрибуції істотно відрізняється своєю структурою організації: мерчендайзер, торговий представник, супервайзер, територіальний менеджер (директор філіалу чи представництва), регіональний директор, національний директор. Сукупність цих складових складають організаційну структуру підприємства. Достатньо проста, але дуже ефективна схема з чітким розумінням функцій кожної ланки в “ланцюжку” та розподілом певних зон відповідальності і обов’язків. Існують різноманітні комбінації руху збуту продукції за структурними підрозділами, але їх маршрут залежить від технології, особливостей торгового процесу. Залежно від цього підприємство самостійно обирає метод обліку витрат та доходу, який залежить від цілої низки чинників, а саме: галузевої належності, розміру використовуваної технології, асортименту продукції, тобто від індивідуальних специфічних особливостей підприємства. У вітчизняній літературі досліджувались загальні аспекти проблеми, пов’язаної з визначенням основних чинників, які впливають на побудову внутрішньогосподарського обліку, однак недостатньо наукових досліджень, які б розкривали особливості та вплив технології торгових підприємств на побудову управлінського обліку. На побудову управлінського обліку, доходів і витрат впливає, в першу чергу, технологія робочого процесу, під впливом якої формується організаційна структура торгового процесу. При цьому структура торгового процесу визначає організаційну структуру підприємства. Загальна теорія управлінського обліку виділяє основні (головне підприємство) і обслуговуючі (представництва та окремі дистрибутори) центри відповідальності. Важливим напрямом покращення інформаційного забезпечення управління даними про витрати та результати діяльності у торгівельній діяльності є облік і контроль за центрами витрат, видами діяльності, стадіями та факторами торгового процесу. Згідно з організаційною структурою слід вести групування центрів відповідальності за місцями їх виникнення, яке повинно відображати структурні особливості (ієрархію торгових підрозділів, відділів, служб) на кожному рівні управління. Облік за центрами відповідальності має контрольно-аналітичний характер, а тому його використання для оптимізації обліку і контролю в управлінні торгівлею має особливе значення. За центрами відповідальності здійснюють аналітичне порівняння виявлених в обліку витрат з доходами відповідних підрозділів. З метою визначення доцільності та ефективності діяльності торгових підрозділів попередньо розробляють бюджети для кожного з них. Після здійснення господарської діяльності складають звіти про економічні результати, які призначені для оцінки діяльності підрозділів підприємства, а саме для прийняття короткострокових управлінських рішень і для забезпечення комунікаційних зв’язків між підрозділами. Оперативне здійснення аналізу дозволяє визначити основні види відхилень та осіб, що за них відповідальні. Важливість переходу до планування, обліку і контролю витрат за місцями виникнення викликана необхідністю створення умов, при яких функціональні служби та структурні підрозділи підприємств несли б відповідальність за економічні результати роботи, і, перш за все, за виконання робочої програми зі скорочення окремих статей витрат. Однак, крім групування та контролю витрат за місцями виникнення і видами продукції, підприємства повинні здійснювати групування і контроль витрат за етапами робочого процесу. Так, при здійсненні торговельної діяльності торгові відділи виконують функції по збуту продукції; 148

Вісник Хмельницького національного університету 2010, № 6, T. 3

Економічні науки

відділи маркетингу проводять діяльність щодо управління зв’язками з партнерами; відділи логістики, в свою чергу слідкують, за відвантаженням та вивезенням продукції; умовами зберігання її на складах і т.д. У такій відповідності технологічної та організаційної структур міститься подальше поглиблення обліку, планування, контролю та аналізу за технологічними процесами та центрами відповідальності. В умовах посилення контролю за витратами у процесі збуту продукції повинен змінитись і порядок організації: замість здійснення наступного контролю за продажем конкретного виду продукції шляхом співставлення з минулим періодом і плановим, слід організувати оперативний контроль за правильністю просування продукції з одного робочого процесу в інший (процес відвантаження, складування та вивезення); за стадіями продажу продукції шляхом співсталення з планами і виявлення причин відхилень та винних осіб. Такий підхід до проблеми збуту продукції підвищить роль планового і фактичного показників продажу продукції в управлінні торгівлею. Як показав досвід роботи торгових підприємств при використанні такого підходу створюються передумови для прийняття оптимальних рішень на стадіях планування і організації, а у подальшому – оперативного контролю формування показника збуту продукції та управління витратами. Висновки. При розробці стратегічних завдань збуту продукції технологічні процеси виконуються спеціалізованими колективами. При цьому колективи співпадають з відповідними технологічними процесами і можуть бути об’єктами обліку і контролю витрат. Кожен із цих структурних підрозділів здійснює цілком конкретну виробничу діяльність. При цьому відповідність технологічної і організаційної структур торгового підприємства, планування витрат за торговими процесами забезпечує єдність планів збуту продукції з поставленими завданнями його структурних підрозділів. Побудова обліку витрат згідно з технологією та організаційною структурою підприємства дає змогу пов’язати діяльність та відповідальність конкретних осіб (начальника відділу, супервайзера, торгового представника, мерчендайзера) з витратами підприємства. Так, доцільне здійснення обліку і контролю за окремими торговими процесами, а кожного процесу – за роботою певних осіб. Облік витрат на торгових підприємствах доцільно вести за наступними основними торговими процесами: початкові роботи (відвантаження), зберігання продукції на складах (складування), транспортування продукції (вивезення), процеси пов’язані з продажем (мерчендайзинг тощо). Така деталізація дозволить співставити понесені витрати з виконаним обсягом робіт, дозволить отримати необхідну для контролю за рівнем витрат інформацію за відділами чи підрозділами, процесами, роботами, окремими працівниками і відповідальними особами. В сучасних умовах автоматизації торгівлі виникає необхідність вести щоденний облік звітності кожного окремого процесу, витрат за окремими відділами або навіть відповідальними особами. У системі управлінського обліку змінюються форми звітності, терміни і адресати їх подання. Якщо раніше звітність направлялась переважно у вищі інстанції, то з переходом на економічні методи управління основними користувачами такої інформації стають керівники підрозділів, відділів, супервайзери та інші особи, відповідальні за діяльність окремих ланок торгового підприємства. Найбільш повну розгорнуту інформацію слід направляти керівникам структурних підрозділів (відділів) і іншим особам нижчого рівня управління. Особам вищого рівня управління слід надавати менш детальну звітність. При цьому з метою оперативного управління доцільно здійснювати перехід на декадну і добову звітність підприємства. Систему бухгалтерського первинного обліку слід ввести в сферу оперативного управління підприємством для більш тісної взаємодії з системою управління. З метою визначення ефективності діяльності доцільно періодично для кожного місця виникнення витрат складати звітність. Виявлені відхилення від запланованих показників дадуть можливість визначати конкретні їх причини та відповідальні особи. Отже, з метою ефективного управління велике значення має удосконалення системи обліку за місцями формування витрат і центрами відповідальності. Здійснення планування, обліку, аналізу, прогнозування, регулювання і контролю за вказаними напрямками буде сприяти удосконаленню системи обліку і зокрема управлінського, що дозволить своєчасно приймати оптимальні управлінські рішення щодо регулювання витрат і своєчасно впливати на їх "поведінку". Крім того, використання комплексної інформації буде сприяти ефективному управлінню витратами. Література

1. Балабанова Л.В. Маркетинговий менеджмент : [навч. посібник (друге видання, доповнена і перероблене) / під ред. Л.В. Балабанової]. – [2-е вид., доп. і перероб.]. – Донецьк : Дон дует, 2002. – 290 с. 2. Економічна енциклопедія . Наукова література : т. 2 / [під ред. Гаврилишин Б.Г., Мочерний С. В., Устенко О. А.]. – ВЦ “Академія”, 2001. 3. Енциклопедія Макміллан: The Macmilan Encyclopedia. – Лондон : Макміллан Лімітед, 1985. 4. Енциклопедія українознавства: – Вид-во Інститут Української археографії АН, 1994. – 400 с. 5. Ольве Н. Оценка эффективности деятельности компании. Практическое руководство по использованию сбалансированной системы показателей : / Н. Ольве, Ж. Рой, М. Веттер; [пер. с англ.]. – М. : Издательский дом «Вильямс», 2003. – 304 с. Вісник Хмельницького національного університету 2010, № 6, T. 3

149

Економічні науки

6. Панфилов А.С. Системный подход в организации управления предприятием / А.С. Панфилов. – М. : Знание, 1989. – 114 с. 7. Полонский А. Н. Планирование деятельности предприятия торговли : [учеб. пособие для студ. cпец. 7.050107 «Экономика предприятия» дневной и заочной формы обучения] / Полонский А.Н., Садеков А.А., Гасило Е.А. – Донецк : ДонГУЭТ, 2004. – 233 с. 8. Литвак Б.Г. Экспертные технологи в управлении : [учеб. пособ.] / Б.Г. Литвак. – [2-е изд., испр. и доп.]. – М. : Дело, 2004. – 400 с. 9. Федорова Н.Н. Организационная структура управления предприятием : [учеб. пособ.] / Н.Н. Федорова. – М. : ТК Велби, 2003. – 256 с. Надійшла 15.08.2010

УДК 631.1:633.1 А. М. КРАВЦОВА, О. Л. РУДА, М. О. КУДЛАЄНКО Вінницький національний аграрний університет

ПРОБЛЕМИ ПІДВИЩЕННЯ РІВНЯ РЕНТАБЕЛЬНОСТІ ВИРОБНИЦТВА ЗЕРНА В УКРАЇНІ В статті виявлено тенденції зернового ринку в умовах кризи, виокремлено фактори впливу на зміну рівня рентабельності виробництва зерна в Україні, уточнено причини її зниження. Запропоновано інноваційні шляхи підвищення конкурентоспроможності продукції українських зерновиробників як на внутрішньому, так і зовнішньому ринках. The article proved the corn market during the crisis highlights the factors influencing change in profitability of grain production in Ukraine, clarified the reasons for its decline. An innovative ways of increasing the competitiveness of Ukrainian wheatmakers both domestic and foreign market. Ключові слова: виробництво зерна, збут зерна, ціна, агропромисловий комплекс, рентабельність, фактори впливу.

Вступ. Зернове виробництво та збут зерна мають важливе значення для розвитку національної економіки, забезпечення продовольчої безпеки держави та є головним чинником подальшого розвитку інтеграційних процесів на етапі входження України у світовий економічний простір. На сьогодні у світі виділяють три головні ресурси, які визначають перспективи розвитку країн на майбутнє: питна вода, зерно та нафта. Україна входить в десятку найбільших виробників і експортерів зерна. Зерно є одним із найрентабельніших видів сільськогосподарської продукції, займає більше половини посівних площ і забезпечує значну частину доходів сільськогосподарських підприємств. Об’єктивна необхідність розвитку виробництва та збуту зерна зумовлена цілим комплексом причин. По-перше, зерно є найважливішим продуктом, що визначає міжгалузеві пропорції не тільки в агропромисловому виробництві, але й в економіці країни в цілому. Хліб є одним з основних продуктів харчування. На продукти переробки зерна припадає до 40% загальної калорійності харчового раціону населення. По-друге, виробництво зерна є найважливішим джерелом доходів переважної більшості сільськогосподарських підприємств. По-третє, зерно складає значну частину кормових ресурсів тваринництва і є сировиною для харчової та переробної промисловості [2, с. 14]. Постановка завдання. Науково-теоретичні та практичні аспекти розвитку виробництва та збуту зерна відображені в працях таких авторів: Гаркавенко Ю., Жигадло В., Макаренко П., Маслака О., Онди О., Радченко М., Сидоренко О., Товстоп’ята А. та інших. Однак, залишаються невирішеними проблеми підвищення рівня рентабельності виробництва зерна в Україні. Метою дослідження є виявлення тенденцій зернового ринку в умовах кризи, виокремлення факторів впливу та уточнення причин зниження рентабельності виробництва зерна в Україні задля підвищення конкурентоспроможності продукції українських зерновиробників як на внутрішньому, так і зовнішньому ринках. Результати. Зерновий сектор є фундаментом для більшості галузей агропромислового комплексу України, істотно впливає на добробут сільського населення і розвиток сільських територій. Люди, селяни, які вирощують зерно, повинні отримувати європейські доходи [4]. Проте останнім часом розвиток зернопродуктового підкомплексу не відзначається стабільністю. Основними проблемами цього є ціноутворення і ринок; зростання виробничих витрат і зниження цінової конкурентоспроможності сільськогосподарської продукції; дисфункціональність ринкової інфраструктури; недосконалість ринку, механізму його регулювання і саморегулювання. Проблема цінової політики залишається не врегульованою. Характер формування середніх реалізаційних цін на зерно сільськогосподарських підприємств формується довільно комерційними структурами. Ціновий фактор є основним, внаслідок якого рентабельність виробництва зерна стала нижчою. Нестійкість виробництва поряд з іншими факторами призводить до коливання рівня затрат на 1 га посіву, собівартості одиниці продукції, а недосконалість цінової політики – до зниження прибутковості та рентабельності.

150

Вісник Хмельницького національного університету 2010, № 6, T. 3

Економічні науки

В умовах кризи в Україні та Вінницькій області, зокрема, спостерігається тенденція до значного зниження рівня рентабельності виробництва зерна, що означає збитковість багатьох господарств (табл. 1, рис. 1). Таким чином, коливання ефективності виробництва зерна по сільськогосподарських підприємствах Вінницької області зумовлено, по-перше, тим, що для інвесторів пріоритетними довгий час залишалися короткострокові інвестиційні проекти, і фінансові потоки спрямовувались у високорентабельні, швидкорослі виробництва, що приносять прибуток за максимально короткий проміжок часу. В той же час, на наш погляд, це викликано ще й тим, що основні фінансові потоки направляються за межі області. Крім того, в області продовжує функціонувати тіньова економіка, що також негативно відзначається на обсягах виробництва зерна, а, відповідно, показниках їх ефективності. Таблиця 1 Показники ефективності виробництва зерна по сільськогосподарських підприємствах Вінницької області* Прибуток (+), збиток (-), тис. грн

Назва районів

2005 рік 2006 рік 2007 рік

Рентабельність, %

2008 рік 2005 рік 2006 рік 2007 рік 2008 рік

1. Барський

1022,7

349,1

3022,7

-1020,0

7,2

2,9

15,2

-3,7

2. Бершадський

4696,5

6446,5

2048,1

5110,8

18,9

19,6

9,3

11,2

3. Вінницький

-2531,1

-1184,7

1851,5

1019,2

-20,4

-11,5

14,4

9,4

4. Гайсинський

824,1

-264,2

9360,3

4127,4

5,8

-1,2

34,1

8,8

5. Жмеринський

-1175,1

100,9

2081,9

-12825,2

-11,2

1,4

18,7

-33,7

6. Іллінецький

1404,2

2629,4

4118,9

5164,8

8,1

14,1

13,9

7. Козятинський

5070,5

3673,0

21733,2

12704,6

21,4

12,4

67,9

28,6

8. Калинівський

3572,7

4186,4

11308,7

2119,3

18,4

21,1

43,2

6,1

9. Крижопільський

3423,8

26094,9

1099,3

24061,5

10,4

44,9

1,7

26,2

10. Липовецький

1059,5

1906,5

7648,0

1322,0

5,9

7,3

11. Літинський

-1662,7

-1116,0

2234,2

4285,9

-17

-15,6

39,3

44,7

12. Мог.-Подільський

-1205,7

-716,4

596,7

-137,0

-14,5

-10,4

13,5

-0,9

13.Мур.-Куриловецький

752,3

572,9

2173,3

2782,9

12,6

9,6

34,7

25,4

14. Немирівський

-1695,5

1181,5

7490,0

1856,2

-9,4

6,3

37,9

4,7

15. Оратівський

2092,3

3217,5

2582,3

-450,2

16,4

23,1

-1,2

16. Піщанський

-624,8

120,4

837,4

1276,7

-8,4

1,6

14,5

11,7

17. Погребищенський

197,6

1642,4

9277,9

3264,0

0,9

4,7

24,4

6,8

18. Теплицький

2822,7

3481,4

3944,7

4174,8

18,9

22,6

21,7

19. Томашпільський

-583,1

4252,5

12577,6

-709,4

-2,3

11,9

39,7

-1,6

20. Тростянецький

2205,3

1932,0

5387,7

5599,1

14,7

22,4

22,6

15,5

21. Тульчинський

-564,3

-194,7

1385,4

2593,0

-2,6

-1,2

7,7

13,6

22. Тиврівський

-22,3

1164,8

2602,6

5427,6

-0,2

11,7

17,8

16,9

23. Хмільницький

4479,0

5741,9

21471,3

21890,0

19,3

27,4

62,1

41,7

24. Чернівецький

-418,8

463,8

885,8

3904,6

-7,3

12,2

10,3

23,3

25. Чечельницький

1041,3

2372,5

979,2

5094,8

10,7

21,7

10,9

32,1

26. Шаргородський

1135,9

164,2

7525,9

7522,2

6,8

0,9

19,3

27. Ямпільський

1479,5

2298,3

122,4

6141,4

12,6

0,8

24,3

Всього по області

26692,7

74336,2 147709,7 114284,6

6,2

14,7

27,4

13,0

Побудовано авторами на основі [6]

Вісник Хмельницького національного університету 2010, № 6, T. 3

151

Економічні науки

Таке незадовільне положення обумовлене фінансовим ризиком, який пов’язаний з економічною (стійкість валютного курсу, інфляційні процеси, податкові пільги, митний режим), політичною, юридичною нестабільністю; слабким інформаційним, організаційним, технічним забезпеченням; браком матеріальнотехнічних і фінансових ресурсів для здійснення відповідного виробництва тощо.

Рис. 1. Динаміка рентабельності виробництва зерна у 2005–2008 рр. [1, с. 20]

Причинами скорочення рентабельність виробництва зернових є: відсутність паритетного ринку збуту; нестабільність і непрогнозованість аграрної політики; штучне стримування цін на зерно в умовах зростання цін на добрива, пальне, засоби захисту рослин тощо. Питання цін на зерно залишаються заполітизованим, що заважає його об’єктивному розгляду. Це змушує аграріїв переорієнтовувати виробництво на більш прибуткові культури, зокрема олійні. При цьому втрачаються фінансові можливості використання сучасних ефективних технологій ведення господарства та розширення виробничих потужностей. Такі тенденції зернового ринку зміняться лише тоді, коли державна політика по відношенню до зернової галузі зміниться. На сучасний момент внутрішнє споживання зерна складає 26 млн т, тоді як урожай 2006 р. – 35 млн т, а потенційний урожай 2012 р. прогнозується на рівні 58 млн т. Факторами, які визначають вектор руху, є: 1) щодо скорочення виробництва: – скорочення чисельності населення України; – низька купівельна спроможність населення; – обмежувальні заходи щодо торгівлі; – недостатній розвиток інфраструктури; непередбачуваність аграрної політики; 2) щодо збільшення виробництва: – нарощування експорту; – розвиток виробництва біопалива; – відсутність торгівельних та цінових втручань; – розвиток ринкової інфраструктури; прозора та прогнозована політика держави [4]. Якщо зважити на ту обставину, що доходи від реалізації зернових покривали традиційно низькі чи нерентабельні інші види сільськогосподарської продукції, то рівень рентабельності до 10% не забезпечує навіть просте відтворення. На думку деяких фахівців, для здійснення ефективного зерновиробництва мінімальна рентабельність виробництва зерна має складати 20%, а раціональна (в умовах України) – щонайменше 40% [3, c. 35]. Тільки така рентабельність створить необхідні умови для оновлення основних фондів та застосування таких технологій виробництва зерна, які дозволять у подальшому не зменшувати, а підвищувати врожайність. Інші вважають, що рівень рентабельності зернового виробництва, що забезпечував би стабільність доходів сільськогосподарських товаровиробників і який необхідно прийняти як базу для регулювання, повинен бути не нижче 50% [3, c. 35]. Відзначимо, що зернова галузь сьогодні значно впливає на соціальний стан на селі, розвиток якого безпосередньо залежить від зерновиробництва. Зокрема, у 2009 р. в Україні господарствами усіх категорій одержано 46,0 млн т зерна, з них сільськогосподарськими підприємствами – 35,8 млн т зерна (78% загального обсягу). Валовий збір зернових культур порівняно з урожаєм 2008 р. (який був найбільшим за всю історію країни) зменшився на 13,7% (за рахунок зниження урожайності з 1 га на 4,9 ц, або на 14,2%), проте був значно більшим (на 38%) проти середньорічного обсягу виробництва зерна у 2000–2007 рр. (33,3 млн т). Під урожай 2010 р. озимі на зерно та зелений корм, включаючи ріпак, посіяно на площі 10,1 млн га, що перевищує обсяг посіву під урожай 2009 р. на 2,9%, у тому числі зернові культури на зерно – на 8,6 млн га (на 3,7% більше) [5]. 152

Вісник Хмельницького національного університету 2010, № 6, T. 3

Економічні науки

Якщо ми підемо по шляху скорочення виробництва зерна, у скрутному становищі опиняться 15 млн. людей, які проживають у сільській місцевості, а частина сільських населених пунктів припинить існування. Задля нарощування обсягів виробництва необхідно: 1) забезпечити законні права аграріїв вільно реалізовувати зерно за максимально сприятливими ринковими цінами, у тому числі на експорт, іншими словами, створити для них прогнозовані економічні стимули; 2) сприяти розвитку інфраструктури зернового ринку, в тому числі його транспортної та інформаційної складових; 3) сприяти підвищенню конкурентоздатності вітчизняних підприємств борошномельної та хлібопекарської галузей; для цього, окрім іншого, необхідно поступово замінювати адміністративне регулювання цін на хліб на відповідні дотації для незахищених верств населення; 4) забезпечити своєчасне та в обґрунтованих обсягах накопичення та утримання державою запасів продовольчого зерна; 5) підвищувати конкурентоспроможність виробників тваринницької продукції, у тому числі вдосконалювати систему захисту внутрішнього ринку від “сірого” імпорту та контрабанди тваринницької продукції; 6) вивчати та застосовувати інші можливості захисту внутрішніх переробників зерна, наприклад, шляхом пільгового кредитування та відповідних державних програм. Якщо системна і цілеспрямована робота з розвитку зерновиробництва дозволить збільшити виробництво зерна в Україні протягом найближчих 5 років до 58 млн т., то Україна задовольнятиме всі внутрішні потреби (з урахуванням зростання добробуту населення, нарощування виробництва біопалива та збільшення обсягів державних закупівель зерна); експорт українського зерна може збільшитися до 25 млн т., яке портова інфраструктура України здатна експортувати вже сьогодні [4]. Висновки. Таким чином, Україна має унікальні умови для розвитку зерновиробництва, і саме виробництво зерна має стати перлиною економічної корони нашої держави. Для ефективного ведення господарської діяльності рівень рентабельності має бути не нижче за ставку дисконту, за яку, як правило, береться відсоток за депозитним вкладом (наразі це 22%). Вирощування та збут зерна, як і інші види господарської діяльності, мають свої переваги та недоліки. Перевагами вирощування пшениці можна вважати наступні. По-перше, ця культура є добрим попередником у сівозміні. По-друге, на готову продукцію є постійний попит упродовж всього маркетингового року. По-третє, побічну продукцію, а саме солому, можна дуже широко використовувати. До недоліків належать значні капіталовкладення під час переходу на сучасні технології вирощування пшениці та високі тарифи на послуги складського зберігання готової продукції. Щороку українські виробники зерна стикаються з одними й тими ж проблемами: перевищення пропозиції зерна над попитом; відсутність приміщень для зберігання нового врожаю; занизькою ціною на зерно на внутрішньому ринку; залежність аграріїв від зернотрейдерів, які сьогодні контролюють переважну частину товаропотоків зерна; експортні обмеження та інше, що призводить до зменшення дохідності зерновиробництва. Всі ці проблеми обумовлюють об’єктивну необхідність пошуку інноваційних шляхів підвищення конкурентоспроможності продукції українських зерновиробників як на внутрішньому, так і зовнішньому ринках. Література

1. Жигадло В. О. Виробництво зернових та олійних культур в Україні: проблеми та перспективи в умовах світової продовольчої кризи / В. О. Жигадло // Ринок зернових культур в Україні. – 2008. – С. 19–29. 2. Макаренко П. М. Економічні відносини в процесі виробництва та збуту зерна сільськогосподарськими підприємствами в регіоні / П. М. Макаренко // Агросвіт. – 2008. – № 9. – С. 14–18. 3. Онда О. А. Виробництво зерна в Україні у контексті внутрішнього споживання та експорту / О. А. Онда // Агросвіт. – 2008. – № 13. – С. 31–36. 4. http//www.uga-port.org.ua 5. http//ukrstat.gov.ua/ 6. Статистичний щорічник Вінниччини за 2008 рік / [за ред. С. Н. Ігнатова]. – Вінниця : Головне управління статистики у Вінницькій області, 2009. – 632 с. Надійшла 04.09.2010

Вісник Хмельницького національного університету 2010, № 6, T. 3

153

Економічні науки

УДК 658.15 Т. В. НАЗАРЧУК Хмельницький національний університет

ДО ПИТАННЯ ФОРМУВАННЯ ФУНКЦІОНАЛЬНОЇ СТРАТЕГІЇ УПРАВЛІННЯ ВИТРАТАМИ НА ПІДПРИЄМСТВАХ В статті викладено концептуальні підходи до формування стратегії управління витратами. Визначено основні організаційно-економічні проблеми щодо управління витратами на підприємствах, сформульовано приоритетні цілі стратегії управління витратами як одного із найважливіших чинників підвищення конкурентоспроможності підприємства. Представлено структуру системи та рекомендації щодо практичного впровадження зазначеної стратегії. The article outlines a conceptual approach to the strategy of cost control. The basic organizational and economic problems of cost management in enterprises, priority objectives formulated a strategy of cost management as one of the most important factors increasing the competitiveness of enterprises. The structure of the system and recommendations for practical implementation of this strategy. Ключові слова: витрати, стратегія, управління, конкуренція.

Вступ. Розвиток економічних процесів в Україні призвів до загострення конкуренції, що змушує учасників ринку шукати більш ефективні шляхи економічного зростання. За сучасних умов господарювання ефективне управління є одним із найважливіших напрямів підвищення конкурентоспроможності підприємств. В умовах зростання рівня конкуренції на товарних, технологічних і фінансових ринках набуває особливої актуальності необхідність розробки високоякісних функціональних стратегій, які є складовими загальної конкурентної стратегії розвитку будь-якого підприємства. Однією із основних складових вищезазначеної стратегії, на наш погляд, є стратегія управління витратами. Метою даної статті є дослідження існуючих підходів до управління витратами на підприємствах та розробка теоретичних і практичних рекомендацій щодо формування ефективної функціональної стратегії управління витратами як складової загальної конкурентної стратегії підприємства. Основний матеріал дослідження. Діагностуючи діяльність вітчизняних підприємств у сфері управління, ми дійшли висновку, що у переважній більшості із них системне управління витратам ніколи не здійснювалось. Витратами управляли безсистемно, лише у тих ситуаціях, коли з’являлася реальна загроза існування бізнесу. Тобто, стратегічне управління витратами на підприємствах майже відсутнє, а оперативне, якщо воно і є, то носить тимчасовий характер. Така ситуація є наслідком того, що зовнішнє середовище функціонування організацій принципово змінилось та ускладнилось, а внутрішня структура і принципи управління залишились колишніми. Таким чином, формування стратегії управління витратами слід розглядати як засіб досягнення підприємством високого економічного результату, який не повинен обмежуватись виключно зниженням витрат, а розподілятись на всі елементи системи управління з метою оптимізації витрат в кожному із них. Кожне підприємство або організація, перш ніж розпочинати виробництво будь-якої продукції, повинно оцінювати, який прибуток воно зможе отримати. Реальні можливості його отримання у всіх випадках обмежені двома чинниками: витратами виробництва та попитом на відповідний продукт. Ціна продукції на ринку є наслідком взаємодії попиту і пропозиції. Під впливом законів ринкового ціноутворення ціна продукції не може бути вищою, або нижчою за бажанням виробника або споживача, вона вирівнюється під впливом ринкових важелів. Що ж стосується витрат, то вони можуть збільшуватись, або знижуватись залежно від обсягу спожитих матеріальних або трудових ресурсів, рівня техніки та технології, організації виробництва та інших чинників. Це свідчить про те, що виробник має достатньо важелів оптимізації витрат, які він може привести в дію при ефективному керівництві [1]. Проблема управління витратами особливо актуальна для українських підприємств в умовах виходу з фінансово-економічної кризи, а її вирішення дозволяє суттєво підвищити їх конкурентоспроможність. Між тим, для переважної більшості підприємств витрати рідко виступають об’єктом управління, часто-густо рішення у цій сфері приймаються безсистемно, як реакція на зміни в бізнес середовищі, а витрати при цьому залишаються лише об’єктом обліку. Однак сьогодні, коли спад виробництва у окремих галузях сягнув критичної межі і поставив багато підприємств на межу банкрутства, керівники і менеджери починають розуміти, що лише уважне, професійне і компетентне відношення до витрат на всіх етапах виробничого процесу дозволяє виправити це становище. До цього рішення підштовхує і систематичне зростання цін і тарифів на всі види ресурсів. Практично на кожному підприємстві існують резерви для зниження витрат до раціонального рівня, що дозволить досягти економічного зростання та підвищити конкурентоспроможність. Перш ніж формулювати концептуальні підходи до розробки стратегії управління витратами, слід визначити, яким вимогам вона має відповідати. На наш погляд, основні акценти слід зробити на наступному: - обов’язково має бути забезпечена стратегічна направленість прийняття рішень в області управління витратами, оскільки зниження, або оптимізація витрат є однією із складових стратегії конкурентного розвитку підприємства;

154

Вісник Хмельницького національного університету 2010, № 6, T. 3

Економічні науки

- повинні бути чітко визначені об’єкти управління, оскільки відсутність інформації про причини виникнення тих чи інших витрат, не дає можливості здійснювати ефективне управління ними; - планування витрат має здійснюватись не по «факту», а на упередження негативних наслідків, або загроз внаслідок зміни зовнішніх чинників існування організації; - управління витратами має відбуватись на всіх рівнях і підсистемах менеджменту організації та носити системний характер, а не здійснюватись час від часу. Далі слід визначити приоритетні цілі розробки і впровадження функціональної стратегії управління витратами, які, на наш погляд, зводяться до наступних: - об’єктивна оцінка результатів господарської діяльності; - пошук скритих резервів оптимізації поточних витрат і ефективного використання ресурсів у довгостроковій перспективі; - визначення дійсно необхідних витрат і уникнення невиробничих втрат; - формування програми оптимізації витрат в цілому по підприємству і окремо по структурних підрозділах; - контроль в місцях виникнення витрат; - мотивація персоналу на пошук скритих резервів і підвищення продуктивності праці; - досягнення більшої гнучкості в управлінні і контролі собівартості. Таким чином, проектована функціональна стратегія управління витратами має бути цільовою, багаторівневою системою, де об’єктом управління виступають витрати організації, а суб’єктом управління – керуюча система. Практичне впровадження стратегії управління витратами – технічно складна задача, яка важко реалізується. Припинив бути простим механізмом управління рентабельністю підприємства, вірно побудована стратегія управління витратами потребує постійного моніторингу, формування і мотивації корпоративної свідомості, але ефект, який очікується від її реалізації, вартий того, адже підвищується гнучкість та конкурентоспроможність підприємства на ринку [3]. Управління витратами досить складний ітеративний процес, який може бути представлений низкою послідовних, взаємопов’язаних етапів з прямими та зворотними зв’язками. На наш погляд, формування ефективної стратегії управління витратами має включати наступні етапи (рис.1).

1 Е тап . П остано вка цілей щ одо оптим ізації витрат на підприєм стві

2 Е тап . В и значення областей оптим ізації витрат 3 Е тап . В изначенн я і аналіз р езервів зни ж ення витрат у обраних областях

4 Е тап . Ф орм ування систем и заходів щ одо о птим ізації витрат підприєм ства 5 Е тап . Р озробка і впровадж ення пр ограм и оптим ізації витрат підприєм ства

- О б’єктивна оцінка результатів го сподарсько ї діяльності - П ош ук резервів зниж ення витрат - У правління і контроль собівартістю - О птим ізація ф інансо вого стану

С тратегічний аналіз ланцю ж ка цінностей для підпр иєм ства

- А наліз бізнес-процесів підприєм ства - П оелем ентний і ф ункціон альний аналіз витрат підпр иєм ства у динам іці

В ибір інструм ентів і технологій управління витратам и на підприєм стві

У правління витратам и на всіх етапах ж иттєвого циклу продукції

Рис. 1. Схема розробки функціональної стратегії управління витратами

Розглянемо більш детально основні етапи зазначеної стратегії. Перший етап – постановка цілей щодо оптимізації витрат. Цей етап повинен передбачати: - цільове планування витрат; - визначення цільових показників скорочення витрат; - комплексність стратегічного і поточного управління витратами. Другий етап – визначення областей оптимізації витрат. Даний етап включає: - постановку цілей щодо скорочення витрат; - проведення поелементного і функціонального аналізу витрат; - вибір областей для розробки заходів зі скорочення витрат. Вісник Хмельницького національного університету 2010, № 6, T. 3

155

Економічні науки

Третій етап – визначення і аналіз резервів скорочення витрат у обраних областях, а саме: - опис бізнес-процесів для виявлення цільових показників процесу, на які необхідно здійснити вплив; - визначення напрямів оптимізації витрат; - визначення причинно-наслідкових зв’язків за обраними цільовими показниками; - аналіз суттєвості впливу чинників на кінцевий рівень витрат. Четвертий етап – формування системи заходів з оптимізації витрат, яка включає: - визначення початкового переліку заходів щодо оптимізації витрат за обраними напрямами у відповідності з поставленими цілями; - аналіз можливості застосування різних інструментів і технологій управління витратами на підприємстві; - вибір адекватних інструментів управління витратами відносно обраної стратегії. П’ятий етап – розробка і впровадження програми оптимізації витрат підприємства. Цей етап є заключним і передбачає: - відбір заходів для включення в програму щодо оптимізації витрат; - розрахунок бюджетів заходів; - оцінку ефективності заходів та розрахунок очікуваного ефекту від реалізації програми оптимізації витрат; - управління програмою оптимізації витрат; - моніторинг виконання програми по оптимізації витрат, оцінка отриманих результатів, порівняння їх із встановленими цілями. Цільовий акцент запропонованої структури стратегії управління витратами повинен передбачати перехід від програмного управління витратами до системного управління на всіх рівнях організаційної і виробничої структури підприємства. Практичне впровадження функціональної стратегії управління витратами передбачає першочергове виконання наступних завдань: 1. Відокремлення або організація структурного підрозділу по забезпеченню управління витратами. 2. Формалізація процедур управління витратами стосовно систем обліку, контролю та планування. 3. Вибір моделей керування відносно основних рівнів управління та методик їх використання щодо управління витратами. На практиці процес формування стратегії управління витратами безпосередньо пов’язаний із роботою з оптимізації процесу збирання інформації про витрати. Це передбачає створення графіків руху документів, розробку інструкцій по їх заповненню, регламентацію процесу і затвердження строків передачі документів та строків відображення первинних документів в інформаційній системі, що має бути націлена на удосконалення системи документообігу [4]. Без уніфікації, типізації, нормалізації та стандартизації системи документообігу, яка використовується на підприємстві неможливе прийняття науково обґрунтованих рішень в області управління витратами. Процеси уніфікації і типізації повинні представляти послідовний і ретельно продуманий вибір мінімального і достатнього переліку показників, які будуть комплексно і всебічно характеризувати виробничо-господарську діяльність підприємства. Висновки. Сьогодні задача управління витратами повинна розв′язуватись на всіх рівнях управління: як на рівні підприємства, так і в місцях виникнення витрат. В структурних підрозділах слід, перш за все, шукати скриті резерви зниження поточних витрат, а на рівні підприємства – реалізовувати стратегію ефективного використання ресурсів у довгостроковій перспективі. Контроль за витратами має бути постійним, а заходи щодо їх зниження повинні бути скоординовані таким чином, щоб, з однієї сторони, гарантувати якість продукції, а з іншої – мотивувати персонал до пошуку скритих резервів. Слід відзначити, що відповідно до запропонованого підходу, управління витратами ні в якому разі не прирівнюється лише до контролю витрат. Воно має бути повністю інтегроване у загальну систему управління підприємством: систему планування і бюджетування, систему комплексного аналізу і контролінгу, систему управління персоналом, облікову систему, систему організаційного забезпечення тощо. Література

1. Хотинская Г.И. Концептуальные основы управления затратами / Хотинская Г.И. // Менеджмент в России и за рубежом. – 2002. – № 4. – С. 24-29. 2. Экономика предприятия / [под ред. Б.Я. Горфинкеля, В.А. Швандара]. – 3-е изд. перераб. и доп. – М. : Юнити-Дана, 2001. – 718 с. 3. Шанк Дж. Стратегическое управление затратами: Новые методы увеличения конкурентоспособности / Шанк Дж., Говиндараджан В. – СПб. : Бизнес Микро, 1999. – С. 27-29. 4. Гусева И.Б. Предпосылки интегрированного управления затратами предприятия / Гусева И.Б. // Менеджмент в России и за рубежом. – 2005. – № 3. Надійшла 12.09.2010 156

Вісник Хмельницького національного університету 2010, № 6, T. 3

Економічні науки

УДК 65.012.8(477) Д. О. ШТЕМБУЛЯК Одеський національний університет ім. І. І. Мечникова

ФІНАНСОВА БЕЗПЕКА ЯК ОСНОВНИЙ ІНСТРУМЕНТ ЗАБЕЗПЕЧЕННЯ ЕКОНОМІЧНОЇ БЕЗПЕКИ ПІДПРИЄМСТВА У статті досліджуються поняття та проблеми забезпечення економічної безпеки підприємства за допомогою її фінансової функціональної складової в умовах нестабільної економіки. Проаналізовано використання таких понять, як «турбулентність», «нормальна економіка» та «економіка нової нормальності» в рамках забезпечення економічної безпеки підприємства. This article investigates the concept and problems of economic security through its financial functional component in an unstable economy. Analyzed using concepts such as: “turbulence”, “normal economy” and “new economy normality” within the framework of economic security. Ключові слова: економічна безпека, фінансова безпека, турбулентність, нормальна економіка, економіка нової нормальності.

Вступ. За ринкових умов господарювання важливого значення набуває економічна безпека всіх суб'єктів підприємницької діяльності. Основними проблемами захисту економічної безпеки підприємства є визначення реальних і потенційних загроз, їхня класифікація, визначення терміна «економічна безпека» та іншого інструментарію економічної безпеки. Важливою проблемою є розробка принципів побудови системи захисту від економічних загроз як основи системи економічної безпеки підприємства. Мета дослідження полягає в аналітичному розгляді ролі фінансової складової в забезпеченні економічної безпеки підприємства та визначенні її як основного інструменту, який має використовуватися кожним вітчизняним підприємством в умовах мінливого та непередбачуваного розвитку економіки. Аналіз літературних джерел. В умовах невизначеності зовнішнього середовища однією з найважливіших проблем підприємницької діяльності є забезпечення економічної безпеки підприємства. Даному питанню присвячені наукові праці та дослідження багатьох вчених, таких як О.І. Барановський, І.О. Бланк, О.І. Захаров, П.Я. Пригунов, В.С. Сідак, М.І. Камлик, В.М. Геєць, М.О. Кизим, Т.С. Клебанова, О.І. Черняк, С.М. Шкарлет, Г.В. Козаченко, Н.В. Куркін. Постановка завдання. У ринковій економіці незалежні, самостійні виробники товарів і послуг не зможуть успішно діяти на ринку, не забезпечивши економічну безпеку своїх підприємств. Протягом останнього п’ятиріччя на більшості підприємств України відбувалися позитивні кількісні зміни, досягнуті завдяки переважно екстенсивним чинникам розвитку. Однак, зараз ці чинники вже вичерпали свої можливості впливу і не забезпечують прибутковості підприємствам. Сучасний ринок постійно змінюється. Швидкість змін така велика, що саме пристосування до них стає суттєвою перевагою підприємств у конкурентній боротьбі. В цих умовах підприємства, які прагнуть зміцнити свої конкурентні позиції, повинні орієнтуватися на нові підходи, принципи і методи організації та ведення бізнес-процесів, засновані на удосконаленні саме внутрішнього механізму управління стійким функціонуванням підприємств. Головним компонентом такої організації є економічна безпека. Результати дослідження. Економічна безпека суб’єктів господарювання є найважливішою складовою економічної безпеки держави, а також вона багато в чому залежить від економічної політики (включаючи податкову) держави, від її правового захисту підприємництва та від ринкових відносин з партнерами, які в трансформаційній економіці ще далекі від цивілізованих (партнерських). Формування уявлення про економічну безпеку підприємства пройшло довгий шлях розвитку та існують різні тлумачення поняття економічної безпеки підприємства – від «захисту проти корисливих злочинів», «стану захищеності від внутрішніх та зовнішніх загроз» до «стану ефективного використання корпоративних ресурсів». В рамках підходу до економічної безпеки підприємства як стану, обумовленому впливом зовнішнього середовища, особливої уваги заслуговує так званий ресурсно-функціональний підхід. Автори цього підходу економічну безпеку підприємства розглядають як "стан найбільш ефективного використання корпоративних ресурсів для запобігання загроз і забезпечення стабільного функціонування підприємства в теперішній час і в майбутньому". В ресурсно-функціональному підході як основні напрямки економічної безпеки підприємства розрізняють сім функціональних складових. Ретельне вивчення сутності ресурсно-функціонального підходу до розуміння економічної безпеки підприємства дозволяє відзначити його основну перевагу – всеосяжний, комплексний характер, оскільки в рамках цього підходу досліджуються найважливіші фактори, що впливають на стан функціональної складової економічної безпеки підприємства, вивчаються основні процеси, що впливають на її забезпечення, проводиться аналіз розподілу й використання ресурсів підприємства, розглядаються економічні індикатори, які відбивають рівень забезпечення функціональної складової економічної безпеки підприємства, і розробляються заходи щодо забезпечення максимально високого рівня функціональної складової економічної безпеки підприємства. Вісник Хмельницького національного університету 2010, № 6, T. 3

157

Економічні науки

Однак ця перевага ресурсно-функціонального підходу одночасно є і його ж недоліком, оскільки економічна безпека розглядається дуже широко – і в аспекті адаптації до впливу зовнішнього середовища, і в аспекті ресурсної забезпеченості підприємства, і в аспекті якості реалізації функцій управління, таких як планування, облік і аналіз і т.д. При такому широкому підході губиться саме бачення економічної безпеки й, по суті, вона ототожнюється із самою діяльністю підприємства і її ефективністю. Такий висновок підтверджує дане Е. Олейніковим визначення економічної безпеки підприємства – «стан найбільш ефективного використання корпоративних ресурсів». Для подальшого дослідження найбільш адекватним виявляється саме ресурсно-функціональний підхід незважаючи на його недолік. При дослідженні об’єкта та вирішенні поставлених завдань дія цього недоліку не є важливою, так як предметом дослідження обрана лише одна складова економічної безпеки – фінансова. В подальшому будемо використовувати підхід до економічної безпеки підприємства, який можна назвати вузькофункціональним. Мова йде про розгляд економічної безпеки підприємства з позиції окремого аспекту його діяльності. Розповсюджена думка, що найважливішим напрямком формування системи економічної безпеки, у тому числі й підприємств, є створення діючої системи забезпечення фінансової безпеки. Безумовно, розробка вузькофункціональних напрямків забезпечення економічної безпеки підприємства необхідна, тому що дозволяє провести всебічні й глибокі дослідження обраного аспекту діяльності підприємства і показати конкретні шляхи й способи забезпечення економічної безпеки підприємства в тій або іншій сфері його діяльності. Всім вузькофункціональним підходам властивий один, але, як представляється, дуже серйозний недолік. Автори цих підходів найчастіше виходять із різного розуміння економічної безпеки підприємства. У цьому випадку спроби якимось чином об'єднати вузькофункціональні напрямки забезпечення економічної безпеки підприємства заздалегідь приречені на невдачу. Відсутність єдиного розуміння економічної безпеки підприємства може значно знизити результативність вузькофункціонально підходу, тобто просто знецінити її, хоча такий підхід у цілому ряді випадків може принести відчутну користь [1, с. 71-74]. Дамо власне визначення терміна економічної безпеки підприємства з точки зору вузькофункціонального підходу, так як саме він лежить в основі даного дослідження. Отже, економічна безпека підприємства – це стабільне та ефективне фінансово-економічне функціонування підприємства, яке досягається за допомогою дієвої системи забезпечення фінансової безпеки. В даному випадку ми відокремили фінансову складову як основний інструмент досягнення економічної безпеки підприємства в умовах нестабільного розвитку економіки. Управління забезпеченням фінансової безпеки органічно входить в загальну систему управління безпекою підприємства, являючи найважливішу його функціональну підсистему, яка забезпечує реалізацію управлінських рішень переважно в фінансовій сфері його діяльності. В загальному складі елементів економічної безпеки фінансова компонента виступає в ролі базового значення рівня і структури фінансового потенціалу підприємства в забезпеченні цілей його економічного розвитку. Дана роль фінансової компоненти визначається наступними основними положеннями: - фінансова діяльність здійснює основну форму ресурсного забезпечення реалізації економічної стратегії підприємства; - операції, пов’язані з фінансовою діяльністю підприємства, носять стабільний характер, тобто здійснюються постійно; - фінансова діяльність грає велику роль в забезпеченні стабілізації економічного розвитку підприємства в цілому; - ризики, які пов’язані з фінансовою діяльністю підприємства (фінансові ризики) за своїми негативними наслідками відносяться до категорії найбільш небезпечних. Вважаючи на вирішальну роль фінансової безпеки у забезпеченні економічної безпеки підприємства поняття “фінансова безпека” має право на самостійне існування і дослідження як окремої економічної категорії. Поняття «фінансова безпека» як самостійний об’єкт управління відносно нове, введене у науковий обіг тільки в останньому десятиріччі. Воно комплексно і достатньо детально розглядається сучасними дослідниками на макрорівні в системі більш загальних категорій – «національній безпеці» або «економічній безпеці країни». На рівні господарчих суб’єктів комплексне дослідження суті поняття «фінансова безпека» як самостійного об’єкту управління в сучасній літературі відображення ще не отримало та ідентифікується звичайно лише як один з елементів економічної безпеки. З усіх розглянутих визначень фінансової безпеки підприємства необхідно виділити та взяти в основу дослідження визначення професора І.О. Бланка, який стверджує: «Фінансова безпека підприємства являє собою кількісно і якісно детермінований рівень його фінансового стану, який забезпечує стабільний захист його пріоритетних збалансованих фінансових інтересів від ідентифікованих реальних та потенційних загроз зовнішнього і внутрішнього характеру, параметри якого визначаються на основі його фінансової філософії і створюють необхідні передумови фінансової підтримки його стійкого росту в нинішньому і перспективному періоді». Він розглядає фінансову безпеку підприємства як основну складову економічної 158

Вісник Хмельницького національного університету 2010, № 6, T. 3

Економічні науки

безпеки, тобто підтримує вузькофункціональний підхід, який лежить в основі даного дослідження [2, с.157 158]. В умовах фінансової кризи, яка характеризується великим коливанням факторів зовнішнього середовища підприємства, загрозами його фінансових інтересів з боку окремих суб’єктів господарювання, високим рівнем фінансових ризиків, одним з актуальних напрямів управлінської діяльності підприємства є забезпечення його фінансової стійкості. В умовах фінансової кризи діяльність підприємства представляє собою комплекс взаємопов’язаних господарських процесів, які залежать від багато чисельних і різноманітних факторів. Значною мірою на стійкість функціонування підприємства впливають зовнішні фактори, так як їх зміна майже або повністю не залежить від підприємства. Таким чином, підприємствам необхідно впровадити ефективне управління забезпеченням фінансової безпеки, головною метою якої є досягнення та підтримання стійкого функціонування підприємства в поточному та довгостроковому періодах. Однак, в умовах нестабільного розвитку світової та національної економіки підприємства повинні досягти нового рівня управління фінансовою безпекою з урахуванням постійно дестабілізуючих факторів. Ф. Котлер в праці «Хаотика: управління та маркетинг в епоху турбулентності» розглядає таке поняття як «турбулентність». Передусім, турбулентність визначається як непередбачувані та швидкі зміни у внутрішньому та зовнішньому середовищах підприємства, які впливають на його діяльність. Світ стає дедалі більш взаємопов'язаним, взаємозалежним, і його «глобалізація» прискорюється. Сьогодні всі народи, усі уряди та всі підприємства в світі взаємопов'язані на певному рівні, і вплив турбулентності на одного з них будуть певним чином відчувати інші в глобально пов'язаному середовищі. Також він ввів поняття «нормальна економіка» та «економіка нової нормальності». Нинішня економіка з її посиленою турбулентністю помітно інакша. Сьогодні та в найближчому майбутньому економіка нової нормальності – це більше, ніж просто послідовність бізнес-циклів зростання та спаду, які зрештою призвели б до певної передбачуваності на макрорівні. Тепер можна очікувати більше великих потрясінь та багато болісних падінь, які зумовлять підвищені рівні сукупних ризиків та невизначеності для підприємств як на макроекономічному, так і на мікроекономічному рівнях. На додаток до щоденних проблем діяльності на постійно конкуруючій арені та звичайних бізнес-циклів «лідери бізнесу» мають розпізнавати потік великих та малих перешкод, які ускладняють бізнес-планування. Сучасний світ зростаючих взаємопов’язаності та взаємозалежності означає більше ризиків для кожного підприємства. Критичні фактори, які підвищують ризики: технічний прогрес та інформаційна революція; руйнівні зростання та інновації; «швидке зростання інших»; гіперконкуренція; державні інвестиційні фонди; довкілля; підвищення компетентності покупців і партнерів. Ф. Котлер відзначає: «Кінцева мета всіх лідерів бізнесу – створити конкурентну, енергійну, зростаючу та прибуткову компанію. Коли компанія розвивається через дію хаотики, мета – досягнення компанією рівня стабільності. Щоб зробити це, компанія повинна використовувати можливості, створені хаосом, які видно в переломні точки хаосу, та вжити потрібних захисних заходів, щоб максимально зменшити будь-яку можливу шкоду через слабкі місця компанії» [3, с. 28-33]. Підтримка стійкого стану підприємства вимагає розширення адаптаційних процесів. Г.В. Козаченко, В.П. Пономарьов, О.М. Ляшенко вважають, що при великій різноманітності і динамічності виробничо-господарської діяльності адаптивність системи до різних змін чинників зовнішнього середовища стає одним з основних критеріїв підтримки стійкого безпечного стану. В процесі адаптації система може по-різному взаємодіяти із зовнішнім середовищем. По цьому параметру А. В. Дагабян і И. В. Кононенко пропонують всі гомеостатичні системи розділяти на дві групи системи: - ті, у яких в процесі адаптації змінюються тільки внутрішні параметри, а початкова структура не може бути піддана змінам (системи з жорсткою структурою); - ті, які здатні в процесі адаптації змінювати не тільки параметри, але і структуру (гнучкі системи). Таким чином, стійкість і адаптивність є протилежним видом реакції підприємства на виникнення різного виду погроз, причому властивість адаптивності властива протидії тільки зовнішнім погрозам. Стійкість же характеризує загальну здатність повертатися в деякий сталий безпечний стан або режим після порушення останнього [4, с. 159-160]. Висновки. В сучасних умовах економічної кризи, характерною ознакою якої є високий рівень невизначеності зовнішнього середовища функціонування суб’єктів господарювання всі підприємства, незалежно від форм власності, повинні вміти виживати у жорстоких умовах конкурентної боротьби та криміналізації суспільства, пристосовуватись до динамічних змін в економіці, політиці, суспільстві у цілому. Зазначені умови сприяють зародженню багатьох непередбачуваних небезпек, реальних та потенційних загроз, ще молодому підприємництву України. За цих умов перед власниками, керівниками та підприємцями стоїть проблема забезпечення їх економічної безпеки, стабільної й прибуткової виробничогосподарської діяльності, яка набуває надзвичайної актуальності. Особливо гостро ці проблеми постають у ситуаціях, пов’язаних з постійним підприємницьким ризиком, відтоком конфіденційної інформації, недобросовісною конкуренцією, свавіллям корумпованих чиновників, різних форм впливу з боку злочинних Вісник Хмельницького національного університету 2010, № 6, T. 3

159

Економічні науки

угруповань, а також законодавчою невизначеністю діяльності суб’єктів економічної безпеки. Таким чином, сучасним вітчизняним підприємствам потрібна нова концепція забезпечення стійкого розвитку та одночасної адаптації до нестабільних умов зовнішнього середовища для ефективної роботи всупереч мінливій та непередбачуваній турбулентності. На наш погляд, це можливе завдяки об’єднанню двох концепцій – концепції стійкого та адаптивного розвитку підприємства. Література

1. Козаченко Г. В. Економічна безпека підприємства: сутність та механізм забезпечення : [монографія] / Козаченко Г.В., Пономарьов В.П., Ляшенко О.М. – К. : Лібра, 2003. – 280 с. 2. Бланк И. А. Управление финансовой безопасностью предприятия / Бланк И. А. – К. : Ника-центр, Эльг, 2004. – 784 с. 3. Котлер Ф. Хаотика: управління та маркетинг в епоху турбулентності / Ф. Котлер, Дж. А. Касліоне; [пер. з англ. / під ред. Т.В. Співаковської, С.В. Співаковського]. – К. : Хімджест, ПЛАСКЕ. – 2009. – 208 с. 4. Куркин Н. В. Управление экономической безопасностью развития предприятия : [монография] / Куркин Н. В. – Д. : АРТ-ПРЕСС, 2004. – 452 с. Надійшла 07.09.2010

УДК 658. 29 К. В. ВОЛКОВА Одесский национальный университет им. И. И. Мечникова

ВЛИЯНИЕ НЕФОРМАЛИЗОВАННЫХ ЗНАНИЙ НА ЭФФЕКТИВНОСТЬ РАБОТЫ ПРЕДПРИЯТИЯ В статті розглядається роль неформалізованих знань в роботі сучасного підприємства. Обґрунтовується актуальність використання даного підходу в процесі вирішення проблем підвищення рівня ефективності роботи компанії. Аналізуються загальні переваги та недоліки управлінського підходу, орієнтованого на неформалізовані знання, робляться висновки щодо доцільності його застосування. The article analyzes the role of the tacit knowledge in contemporary organization. It grounds the rationality and urgency of use of the given approach in the process of efficiency level increase. The main merits and demerits of the tacit approach are analyzed, based on which the conclusions are made regarding the usability and efficiency of tacit knowledge management. Ключові слова: ефективність роботи підприємства, управлінський підхід, неформалізовані знання.

Современный этап развития экономики характеризуется постепенным насыщением мировых рынков, повышением конкуренции и, как следствие, сменой приоритетов в структуре экономических ресурсов. В виду неспособности классических факторов производства обеспечить стабильно высокий уровень конкурентоспособности продукции, ей на смену приходит интеллектуальная конкурентоспособность, при которой ведущим экономическим ресурсом становится сотрудник как носитель знаний и потенциальный создатель уникальных конкурентных преимуществ. В этом контексте значительно повышается роль производства знаний в организации, становясь залогом ее устойчивого функционирования и развития. Однако сложность заключается в том, что знания сами по себе являются крайне специфическим ресурсом – на сегодняшний день к ним малоприменимы обычные управленческие критерии, они плохо измеримы (как качественно, так и количественно), трудно идентифицируемы, а сам процесс экстернализации знаний сопряжен с многочисленными трудностями как технического, так и психологического характера. При этом именно экстернализация играет ключевую роль в процессе создания новых знаний и увеличения интеллектуального капитала предприятия. Процесс создания новых знаний на сегодняшний день относится к разряду слабо изученных, при этом актуальность изучения данного вопроса стремительно возрастает. Пристальное внимание к изучению знания как экономической категории возникло в процессе развития теории информационного общества (вторая половина ХХ века), исследованию и разработке которой посвящены научные труды П. Дракера, Э. Тоффлера, Дж. Брайан Куинна, Р. Рича, Д. Белла, Дж. Гелбрейта, Дж. Мартина, М. Полани, Ф. Фукиямы, Й. Шумпетера, Л. Эдвинсона, М. Мэлоуна, Ю. Хабермаса, Н. Лумана, М. Маклюэна, М. Кастельса и многих других. Обосновывая повышение значимости знания, Э. Тоффлер предсказывает скорую замену всех материальных ресурсов знаниями, а Дж. Б. Куинн утверждает, что в ближайшей перспективе стоимость продуктов и услуг будет определяться возможностью развития нематериальных активов, основанных на знании. Среди отечественных исследователей, проявивших интерес к данной проблеме, необходимо назвать, в первую очередь, В.М. Глушкова, Н.Н. Моисеева, А.И. Ракитова, А.В. Соколова, А.Д. Урсула, С.А. 160

Вісник Хмельницького національного університету 2010, № 6, T. 3

Економічні науки

Дятлова, В.Л. Иноземцева, Э.М. Мирского, Ю.А. Шрайдера, А.П. Ершова и других. Роль и значение знаний в социологическом измерении представлены в трудах Т.А. Гавриловой, К.Р. Червинской, А.Л. Гапоненко, Т.М. Орловой, В.Ю. Котельникова, В.Ш. Каганова, А.Н. Малинкина, М. Мариничевой и других. В этом же контексте интерес представляют работы С. Ивановой, Д. Болдогоева, Э. Борчаниновой, А. Глотовой, М. Паркина, Е.В. Сидоренко, Е.В. Трифонова, В. А. Фурсова, которые свой научный интерес сконцентрировали на развитии творческого потенциала сотрудников. Не меньшую значимость имеют разработки тематики, связанной с обучением сотрудников организаций созданию знаний. Эти вопросы подробно рассмотрены Т. Воротынцевой, Е. Неделиным, A.M. Герасимовым, И.П. Логиновым, В.А. Дресвянниковым, В.П. Зинченко, Б.Ф. Ломовым [2, c.5]. Непосредственно изучению проблемы управления знаниями посвящены труды М. Полани, И. Новака, К.-Э. Свейби. Весомый вклад в изучение проблемы создания и экстернализации знаний внесли японские исследователи X. Такеучи, И. Нонаки, предложившие спираль создания знания, разработанную на примере опыта работы японских предприятий. Однако, несмотря на большое число исследований, вопрос изучения механизмов экстернализации знаний, как важнейшего этапа в создании нового корпоративного знания, по-прежнему, остается открытым. Большинство экспертов [1, c.36; 3, c.47; 4, c.1] в области управления знаниями организации подразделяют знания на явные (explicit knowledge) и неявные знания (tacit knowledge), на формализованные, т.е. документированные, и неформализованные, к которым принято относить результаты обобщения многолетнего опыта работы и интуиции специалистов, совокупность эвристических приемов и правил, индивидуальные ценности и убеждения сотрудника. Исходя из выбора приоритетного типа знаний в процессе создания и управления знаниями, произошло формирование двух основных управленческих подходов – формализованного и неформализованного. Подобное разделение имеет глубокие культурноисторические корни, т.к. по сути, отражает: а) исторически сформировавшееся различие способов мировоззрения культур Востока и Запада – рационализм и иррационализм; б) социальную типологию культуры (индивидуалистическая/коллективная культура); Западная управленческая традиция изначально формировалась на базе приоритета формализованного, кодифицированного знания, при этом организация воспринималась как механизм по переработке объективной информации. Восточная же система менеджмента более ориентирована на неформализованное знание – с трудом поддающееся вербализации личное знание, результат индивидуального опыта, включающее в себя такие субъективные понятия, как личные убеждения, мнения и система ценностей. При этом существуют определенные расхождения в трактовке понятий явных/неявных и формализованных/неформализованных знаний. Ряд ученых и практиков, формулируя определение понятия «знания», подчеркивают, что знания являются результатом мыслительной деятельности и существуют только в «головах людей». Тогда можно сделать вывод, что любая формализация знаний (будь то документарная или электронная форма, или даже речь человека) – это всего лишь информация, которая при определенных условиях может стать знаниями в голове «получателя» этой информации. И. Нонака, Х. Такеучи полагают, что именно неформализованное знание должно рассматриваться в качестве наиболее важного компонента коллективного человеческого поведения [1, c.54]. Разделяя данную точку зрения, автор полагает неформальные знания первородным источником интеллектуального материала, вследствие чего в данной статье анализируется актуальность и целесообразность неформализованного подхода к управлению знаниями. Основным постулатом неформализованного подхода к управлению знаниями, является утверждение, что знание по своей природе неразрывно связано с личностью его носителя и поэтому трудноотделимо (табл. 1). Исходя из данного положения, а также, принимая во внимание тот факт, что все доступные организации знания, по большей части являются неформализованными и содержатся в умах ее сотрудников, а распространение знания внутри организации лучше всего достигается при помощи ротации сотрудников как «носителей знания» в рамках структурных подразделений компании, становится очевидно, что обучение в таком случае возможно лишь при встрече индивидуумов при определенных обстоятельствах, стимулирующих их к обмену идеями и созданию новых знаний. С увеличением масштаба компаний и их международной «распыленности» увеличивается и потребность в идентификации уже существующих знаний, исходя из этого, основным методом в рамках неформализованного подхода становится понимание носителем каких знаний является каждый сотрудник. Основными методическими подходами в рамках данной концепции являются различные формы организации людей как носителей знания, при этом задачей менеджеров является идентификация знаний, которыми обладают сотрудники и последующая организация различного рода взаимодействий между ними с целью создания нового знания и передачи уже существующего. Ниже приведены примеры типичных мероприятия такого рода: Попытка создания компанией «Philips» (Royal Philips Electronics Inc.) своеобразного внутриорганизационного справочника – «желтых страниц», – в котором перечисляются все эксперты организации и их специальные области знаний. Вісник Хмельницького національного університету 2010, № 6, T. 3

161

Економічні науки

Таблица 1 Сравнительный анализ основных положений неформализованного и формализованного подходов к управлению знаниями [4, c. 17] Неформализованный подход Формализованный подход Знание поддается вербализации Знание по своей природе носит личный характер и кодификации с целью создания и с трудом поддается вербализации. формализованных активов знаний. Знание может быть распространено (при помощи информационных технологий) Передача знаний производится путем ротации в форме документов, чертежей, баз «лучших сотрудников в рамках организации. практик» и т.п. Обучение может быть организовано таким Обучение должно реализовываться путем сведения образом, чтобы компенсировать дефицит знания вместе определенных людей при определенных посредством структурированных, управляемых обстоятельствах. научных процессов. Примером перемещения сотрудников в рамках внутриорганизационной структуры может служить и подход компании Toyota Motor Corporation (TMC), отбирающей «ключевую группу» из 200-300 новых сотрудников, которая в последствие направляется на месячное обучение на сборочную линию одного из уже функционирующих заводов. После нескольких месяцев изучения производственной системы и работы с опытными сотрудниками, члены «ключевой группы» возвращаются на новый завод для применения полученных знаний. Использование компанией «TMC» практики кружков качества также прекрасно иллюстрирует один из подходов к созданию нового неформального знания. Доказательством действенности данных мер может служить тот факт, что производственная система Toyota признана одной из наиболее высококачественных производственных процессов в мире [4, c. 4]. Одним из основных преимуществ подхода, ориентированного на неформализованные знания является его относительная дешевизна и легкость применения на начальных стадиях внедрения системы управления знаниями. При этом первым шагом является идентификация носителей знания в организации, эта информация в дальнейшем может использоваться менеджерами при распределении индивидуальных заданий и составлении рабочих групп при реализации командных проектов, для улучшения существующих бизнес-процессов и создания новых знаний. Использование данного подхода также может служить повышению мотивации сотрудников, т.к. организация официально признает наличие у сотрудника определенных, заявленных знаний. Еще одним положительным моментом является снижение риска утечки знаний (в случае если знания не переходят из неформального состояния в формализованное), что помогает защитить компанию от распыления знаний среди ее конкурентов. Однако, наряду с этим, неформализованный подход обладает и существенными долгосрочными ограничениями и недостатками (табл. 2). Одним из них является тот факт, что сотрудники компании могут заявлять о наличии у них знаний, которыми они на самом деле не обладают. Знания нуждаются в постоянном обновлении и наличии необходимых навыков их передачи. Помимо этого, если знание остается в неформальной форме, то единственной возможностью его распространения становится перемещение сотрудников в рамках организации, что зачастую влечет за собой значительные денежные и временные затраты, а также может быть неприемлемо для сотрудников, опасающимися за свою карьеру и личную жизнь. Даже в случае добровольного желания носителя знаний совершить ротацию, человек может находиться только в одном месте в одно и то же время и работает лишь определенное количество часов в день и в неделю, тем самым ограничивая возможности и скорость передачи индивидуальных знаний в организации. Более того, иногда ротация неэффективна, если носителю знаний не удается установить контакт с новым коллективом, вследствие чего передача знания не происходит или происходит лишь частично. Основным риском является тот факт, что неформализованные знания, легко ускользают из организации вместе с их носителем, в случае его нетрудоспособности, увольнения или, что хуже, перехода к конкурентам. В результате анализа основных преимуществ и недостатков подхода к управлению неформализованными знаниями были сделаны следующие выводы. Организациям, ранее не занимавшиеся управлением знаниями, целесообразно будет на начальных этапах использовать методы именно неформализованного подхода в виду их относительно низких издержек и быстроты внедрения, а также невысокого уровня рисков для организации по сравнению с внедрением полномасштабной системы управления формализованными знаниями. Использование данного подхода помогает создать интерес и усилить мотивацию сотрудников к дальнейшей разработке более формализованных управленческих процедур в сфере распространения знаний. Успешное внедрение 162

Вісник Хмельницького національного університету 2010, № 6, T. 3

Економічні науки

неформализованных методик также создает обоснование целесообразности последующего внедрения системы управления формализованными знаниями, требующей гораздо больших организационных, финансовых и временных усилий. Таблица 2 Основные преимущества и недостатки основных подходов к управлению знаниями [4, c. 18] Неформализованный подход Формализованный подход Преимущества: Формализованные знания (активы) благодаря Преимущества: информационным технологиям могут Относительная легкость и дешевизна внедрения на передаваться мгновенно, в любое время и по начальных этапах любым направлениям Кодифицированное знание может активно распространяться среди людей, обладающими Положительная реакция сотрудников на официальное специфическими формами знания. признание их знаний Создание интереса к дальнейшему развитию управления знаниями

Формализованные знания могут обсуждаться и усовершенствоваться

Процесс формализации знаний помогает выявить в организации области дефицита знаний Недостатки: Недостатки: Значительные временные и денежные затраты Риск отсутствия у сотрудников задекларированных знаний на вербализацию знаний Необходимость пересмотра условий работы Необходимость постоянного обновления знаний с ведущими экспертами в целях мотивации сотрудников и поощрения вербализации знаний Жесткая привязка передачи знаний к перемещению людей, Необходимость формирования экспертных комитетов для оценки активов являющаяся затратной и ограничивающей формализованных знаний возможность и скорость передачи знаний Применение формализованных знаний в рамках организации должно Риск потери знаний в случае ухода экспертов из поддерживаться программой организации «лучших практик» Снижение риска утечки неформализованных важных знаний к конкурентам.

Однако необходимо помнить, что максимальная эффективность в управлении знаниями может быть достигнута лишь путем комбинации методов формализованного и неформализованного подходов, так как в этом случае происходит компенсация недостатков каждой из методик – сильными сторонами другой, что позволяет снизить основные риски и повысить скорость создания и передачи новых знаний. Подобная гибридная система управления знаниями должна носить индивидуальных характер, а баланс используемых методик – определяться с учетом таких факторов, как технологии, доступные к использованию в организации, рыночные условия, в которых функционирует предприятие, интенсивность и степень зависимости от знаний выбранной стратегии развития, уровень развития корпоративной культуры, лояльность ключевых носителей знаний, а также наличие и качество ресурсов, доступных для инвестирования в развитие инфраструктуры и практики управления знаниями. Литература

1. Ikujiro Nonaka, Hirotaka Takeuchi, The Knowledge-Creating Company: How Japanese Companies Create the Dynamics of Innovation // Oxford University Press. – 1995. – P. 370. 2. Бунина А. Ф. Управление знаниями в системе формирования конкурентных преимуществ современной организации : дис…. канд. соц. Наук : 22.00.08. / А.Ф.Бунина – Пятигорск, 2008. – 184 с. 3. Sveiby Karl-Erik , The New Organizational Wealth, Berrett-Koehler Publishers, Inc., 1997. – P. 326. 4. Sanchez Ron, Tacit knowledge versus Explicit knowledge. Approaches to Knowledge management practice, Knowledge Management and Organizational Competence // Oxford University Press. – 2005. – P. 22. Надійшла 07.09.2010

Вісник Хмельницького національного університету 2010, № 6, T. 3

163

Економічні науки

УДК 631.15 Т. І. ДЬОЛОГ Європейський університет

ВПЛИВ РЕГУЛЯТОРНОГО СЕРЕДОВИЩА СІЛЬСЬКОГОСПОДАРСЬКОГО ВИРОБНИЦТВА НА ЕФЕКТИВНІСТЬ ДІЯЛЬНОСТІ ПІДПРИЄМСТВ АГРАРНОЇ ГАЛУЗІ В статті розглядається здійснюваний регуляторним середовищем сільськогосподарського виробництва вплив на ефективність діяльності підприємств аграрної галузі. Проводиться розкриття і аналіз зазначеного впливу. In the article is examined carried out by the regulator environment of agricultural production influence on efficiency of activity of agrarian enterprises. Consideration and analysis of the noted influencing is conducted. Ключові слова: регуляторне середовище, аграрна галузь, ефективність діяльності.

Постановка проблеми. Аграрний сектор України, який є важливою стратегічною складовою національної економіки і забезпечує продовольчу безпеку та незалежність країни, підлягає значному впливу регуляторного середовища, яке, в свою чергу, складається з багатьох різноманітних факторів. На сьогоднішній день, незважаючи ні на що, в сільськогосподарській галузі все ще існує велика кількість різнобічних проблем, подолання яких вимагає особливої уваги зі сторони держави. Аналіз останніх досліджень і публікацій. Існуючі проблеми і особливості здійснення регулювання економіки сільського господарства досліджувались багатьма вітчизняними вченими, серед яких М.М. Миколайчук, В.В. Рудник, Н.М. Малініна, В. Дем’янчук, Н. Сеперович тощо [1, 2, 5;7]. Загалом, аналіз їхніх наукових праць дає змогу визначи, що, на сучасному етапі розвитку досліджуваної галузі, існує необхідність в проведенні нового етапу дослідження в даному напрямі. Постановка завдання. Мета статті полягає в розкритті і аналізі здійснюваного впливу регуляторного середовища сільськогосподарського виробництва на ефективність діяльності підприємств аграрної галузі. Виклад основного матеріалу дослідження. Сільське господарство як галузь національного виробництва з відносно низькою рентабельністю у багатьох країнах світу користується державними дотаціями та податковими пільгами. Так, М.М. Миколайчук у своїй статті «Реформування структури господарського комплексу як інструмент державного регулювання економіки регіону» [1] відзначає, що в розвинених країнах частка сільського господарства у ВВП, розрахованому на душу населення, не перевищує 4%. У країнах з середніми доходами частка сільського господарства досягала 36%, у бідних відповідне значення становило в середньому 33% (максимальний показник – 67%). Динаміку співвідношення обсягу виробництва сільського господарства та ВВП України показано в табл. 1 та на рис. 1:

Таблиця 1 Виробництво та розподіл валового внутрішнього продукту за видами економічної діяльності (у фактичних цінах; млн грн.) Рік

2001 2002 2003 2004 2005 2006 2007 2008 2009(розрахункове значення)

Сільське господарство, млн грн

Темп зростання (базовий метод), %

Валовий внутрішній продукт, млн грн.

Темп зростання (базовий метод), %

Частка сільського господарства у ВВП, %

66306 66430 66119 85668 94801 98410 113149 154445

0,19 -0,47 29,57 10,66 3,8 14,98 36,5

484220 528624 630831 842055 1048481 1252209 1650992 2205334

9,17 19,33 33,48 24,51 19,43 31,85 33,58

13,69 12,57 10,48 10,17 9,04 7,86 6,85 7,00

61325

-60,29

1875910

-14,94

3,27

Джерело: складено автором за даними Державного комітету статистики України

Результати аналізу свідчать, що частка сільськогосподарського виробництва в Україні становить в середньому близько 7%, що доводить недостатню розвиненість економічної системи держави. За даними останнього 2009 фінансового року частка сільського господарства складає 3,27%, однак цю інформацію не можна вважати позитивною тенденцією, оскільки подібна динаміка свідчить скоріше про рецесію виробництва галузі на фоні інфляційних явищ. 164

Вісник Хмельницького національного університету 2010, № 6, T. 3

Економічні науки 2400000 2200000 2000000

Сільське господарство, млн. грн.

1800000

млн.грн.

1600000

Валовий внутрішній продукт, млн. грн.

1400000 1200000 1000000 800000 600000 400000 200000 0 2001

2002

2003

2004

2005 роки

2006

2007

2008

2009 (розрахункове значення)

Рис. 1. Динаміка та співвідношення обсягу сільськогосподарського виробництва та ВВП України в 2001-2009 рр. Джерело: складено автором за даними Державного комітету статистики України

Подолати таке становище можна лише за допомогою засобів державного регулювання, спрямованих на підтримку малого та середнього бізнесу, оскільки великі підприємства з колективною формою власності наразі переживають кризу. Проте, як зазначає Рудник В.В. [2], зростаючі масштаби підприємницької діяльності, інфляційні процеси, необхідність адаптації національних умов до міжнародних, і, передусім, європейських норм щодо регулювання підприємницької діяльності зумовили перегляд критеріїв віднесення підприємств до малих, середніх та великих. Результатом цього стало прийняття Верховною Радою України Закону України «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України з питань регулювання підприємницької діяльності» [3]. Цим Законом встановлено, що малими визнаються підприємства, в яких середньооблікова чисельність працюючих за звітний рік не перевищує 50-и осіб, а обсяг валового доходу від реалізації продукції (робіт, послуг) за цей період не перевищує 70 млн грн. Великими визнаються підприємства, в яких середньооблікова чисельність працюючих за звітний рік перевищує 250 осіб, а обсяг валового доходу від реалізації продукції (робіт, послуг) за рік перевищує 100 млн грн. Усі інші визнаються середніми. Таким чином, вже найближчим часом відбудеться перерозподіл суб’єктів господарювання згідно з новими критеріями. Результатом цього стане, з одного боку, збільшення кількості малих підприємств за рахунок середніх і великих, а також розширяться можливості підприємств щодо залучення державної підтримки, з іншого – збільшення кількості підприємств, які матимуть право на державну підтримку, призведе до розпорошення значних фінансових ресурсів держави та не матиме практичного ефекту. Водночас ці підприємства також матимуть право використовувати спрощену систему оподаткування, що запроваджена Указом Президента України від 3 липня 1998 року № 727/98 «Про спрощену систему оподаткування обліку та звітності суб’єктів малого підприємництва» [4], що в свою чергу, призведе до ухилення від оподаткування та зменшення надходжень до бюджету. Однак слід зазначити, що встановлення критерію для малих підприємств 70 млн. грн., а для великих – понад 100 млн грн майже нівелює грані між ними. Разом з тим, виділення в окрему категорію мікропідприємств чомусь залишилось поза увагою Закону [3], а саме дрібні підприємства, зокрема фермерські господарства, як демонструють результати проведеного у попередньому підрозділі аналізу, мають найбільшу ефективність фінансово-господарської діяльності, що пояснюється високою зацікавленістю власників і співробітників (оскільки часто подібні підприємства є родинними) у кінцевих результатах діяльності. Надзвичайно важливим для невеликих підприємств є вплив оподаткування – прямого та непрямого. Як відзначає у своїй статті Н.М. Малініна [5], формами непрямого оподаткування в Україні є акцизи, які у сільському господарстві представлені універсальною формою – податком на додану вартість, однак їх використання пов’язане з великою кількістю складнощів, зокрема нерівномірністю кругообігу виробничих фондів протягом року – підприємству необхідно вкладати кошти у виробництво протягом першого півріччя, у той час як вивільняються вони в основному в другому півріччі. Як зазначає автор статті «Аналіз непрямого оподаткування сільськогосподарських товаровиробників та шляхи його вдосконалення», ПДВ має «специфічний механізм обчислення і сплати, який полягає у сплаті підприємствами до бюджету різниці між сумами ПДВ, що надійшли до господарства у складі реалізованої продукції (робіт, послуг), і сумами ПДВ, сплаченими за придбані виробничі ресурси» [5, с. 114]. На даний момент діє норма [6], згідно з якою сума податку на додану вартість, що повинна Вісник Хмельницького національного університету 2010, № 6, T. 3

165

Економічні науки

сплачуватися до бюджету переробними підприємствами всіх форм власності за реалізовані ними молоко та молочну продукцію, м'ясо та м'ясопродукти, у повному обсязі спрямовується виключно для виплати дотацій сільськогосподарським товаровиробникам за продані ними переробним підприємствам молоко і м'ясо в живій вазі, однак механізм відшкодування не відпрацьовано. Отже, у агропромислових виробників потреба у придбанні матеріально-технічних ресурсів для поновлення фондів виробництва виникає здебільшого на початку року, через що рівень погашення податкового кредиту не тільки не є рівномірним протягом року, а й наприкінці року, як свідчать наведені у статті результати аналізу [5], ні в одному господарстві не спостерігається повного його погашення (мінусове сальдо з ПДВ). Переважна більшість підприємств, які займаються виробництвом, переробкою та збутом сільськогосподарської продукції, в яких сума, одержана від реалізації сільськогосподарської продукції власного виробництва та продуктів її переробки за попередній звітний (податковий) рік, перевищує 75% (до 2004 року – 50%) загальної суми валового доходу підприємства, є платниками фіксованого сільськогосподарського податку. Об’єктом фіксованого сільськогосподарського податку є площа сільськогосподарських угідь, переданих у власність або наданих в користування сільськогосподарським товаровиробникам, у тому числі на умовах оренди, а також земель водного фонду, які використовуються рибницькими, рибальськими та риболовецькими господарствами. Якщо земельна ділянка передається в оренду, тоді її власник не сплачує цей податок, а за нього сплачує орендар. Нині ставки податку встановлено з гектара сільськогосподарських угідь у відсотках до їх грошової оцінки: для ріллі, сіножатей та пасовищ – 0,5%, для багаторічних насаджень – 0,3%. Для районів зі статусом гірських передбачена пільга, рівень ставок у них нижчий – ставка фіксованого податку становить відповідно 0,3 та 0,1%. Враховуючи специфіку сільськогосподарського виробництва, основні виплати по фіксованому сільськогосподарському податку перенесені на другу половину року: у першому і другому кварталах – лише 10%, у третьому – 50%, четвертому – 30% [7]. Суттєвий вплив на діяльність дрібних та середніх підприємств має земельне законодавство України, що на даний момент є недостатньо врегульованим, причому вплив цього аспекту є зараз особливо суттєвим з огляду на загострення фінансово-економічної кризи. Проект Закону України «Про ринок земель сільськогосподарського призначення» було відхилено Верховною Радою, натомість було прийнято Закон України «Про внесення змін до деяких законів України щодо запобігання негативним наслідкам впливу світової фінансової кризи на розвиток агропромислового комплексу» № 922-VI від 04.02.2009 [6], який передбачав заборону на продаж земель сільськогосподарського призначення до 01.01.2010, тобто пролонгував діючий мораторій на продаж земель сільськогосподарського призначення, та водночас не відміняв законність дарування таких земель, був фрагментарним та суперечливим. Ці та інші фактори призвели до визнання даної зміни неконституційною згідно з Рішенням Конституційного Суду №29-рп/2009 від 24.11.2009 [8]. Ще одним фактором, що впливає на державне регулювання галузі сільськогосподарського виробництва України, є членство нашої держави у СОТ. Як зазначається у матеріалі Міністерства економіки України «Довідка щодо сільського господарства України в умовах СОТ» [9], підготовленого Департаментом торгових переговорів та співробітництва з СОТ, сільське господарство завжди було важливою складовою переговорного процесу в рамках вступу України до СОТ. Основною метою успішного завершення цих переговорів було забезпечення належного рівня підтримки агропромислового комплексу країни та створення умов для конкурентоспроможності вітчизняного сільськогосподарського виробника після вступу до СОТ. Країни, що приєднуються до Організації, відповідно до Угоди СОТ про сільське господарство беруть на себе певні зобов’язання щодо державної підтримки сільського господарства, доступу до ринку сільськогосподарських і продовольчих товарів, механізму оподаткування виробництва, експортної конкуренції в сільськогосподарській і продовольчій торгівлі тощо. Незважаючи на те, що зі вступом до СОТ держава мусила здійснити певну лібералізацію доступу до ринку, Україні вдалось відстояти свою позицію та досягти компромісу стосовно принципових питань переговорів. Це стало можливим завдяки спільній роботі Мінекономіки, Мінагрополітики та ТЕМ у складі Постпредства України у Женеві. Основні результати роботи наступні: 1. Державна підтримка. Принциповим досягненням переговорів можна вважати домовленість стосовно підтримки сільського господарства, яка дозволяє ефективно субсидувати агропромисловий комплекс. Відповідно до загальноприйнятої практики, в системі СОТ діє правило щодо скорочення, для розвинених країн, домовленого сукупного виміру підтримки сільського господарства на 20 % протягом шести років з моменту вступу до СОТ. В рамках поточного раунду переговорів Доха-Розвиток узгоджується 30% скорочення протягом п’яти років з дати завершення переговорів. Завдяки своїй позиції на переговорах, Україна не має зобов’язань перед СОТ зі скорочення внутрішньої підтримки, що надається через «жовті» програми. Є лише зобов’язання не перевищувати 166

Вісник Хмельницького національного університету 2010, № 6, T. 3

Економічні науки

домовлений річний сукупний вимір підтримки (СВП). Щорічний СВП, який акумулює в собі окремі «жовті» програми підтримки, не повинен перевищувати для України 3 млрд 43 млн грн. При цьому, можливості надання підтримки не обмежуються цим показником. Додатково Україна може кожен рік витрачати на жовті програми до 5% від річної вартості виробництва валової продукції сільського господарства та до 5% від річної вартості по кожному окремому продукту. Як і всі країни-члени СОТ, Україна не має обмежень на так звані «зелені» програми внутрішньої підтримки сільського господарства, вплив яких на торгівлю відсутній або мінімальний, за умови, що ці програми відповідають умовам, визначеним в Угоді СОТ про сільське господарство. Бюджетне фінансування програм «зеленої скриньки» може бути збільшено Україною, тому що воно не обмежується з боку СОТ, зокрема на видатки на створення інфраструктури, консалтинг, маркетингові послуги, охорону навколишнього середовища, навчання, інспектування продукції, розбудову сучасної системи технічних стандартів, прискорення роботи з їх гармонізації з міжнародними та європейськими. Таким чином, домовлений рівень державної підтримки сільського господарства, за умов певного реформування механізму надання такої підтримки, передбачає достатні можливості для захисту вітчизняного агропромислового комплексу в умовах членства у СОТ та відповідає сучасним потребам. Наразі необхідним є реформування механізму надання державної підтримки відповідно до принципів СОТ. Пошук оптимальних шляхів для удосконалення підтримки сільського господарства та моніторинг зобов’язань, прийнятих у рамках СОТ, є одним із головних аспектів співпраці департаменту із відповідними структурними підрозділами Мінагрополітики. 2. Встановлення тарифної квоти на цукор-сирець з тростини. Найбільші суперечки у вступному процесі викликало питання про доступ до вітчизняного ринку цукру-сирцю з тростини. Питання полягало у необхідності забезпечення мінімального доступу на вітчизняний ринок відповідно до правил СОТ (не менше 5% від внутрішнього споживання). Тариф на цукор білий та цукор-сирець на рівні 50%, але не менше 300 євро за тонну означав фактичне закриття ринку, неприйнятне не тільки для членів СОТ, а й для українського споживача – Україна протягом останніх років щорічно додатково ухвалювала квоти на пільговий імпорт цукру. В ході складного переговорного процесу була погоджена пропозиція української сторони про запровадження щорічної тарифної квоти в обсязі 260 тис. тонн (впливові країни-члени СОТ наполягали на 480 тис. тонн) зі ставкою ввізного мита 2% в межах квоти на ввезення цукру-сирцю з тростини, що є оптимальним обсягом для захисту ринку, забезпечення конкуренції і створення страхового фонду на випадок неврожаю цукрового буряку. Водночас поза межами квоти українська сторона відстояла захисний митний тариф зі ставкою 50%. Зобов’язання стосовно встановлення та розподілу тарифної квоти на цукор-сирець з тростини містяться у Звіті Робочої групи з розгляду заявки України про вступ до СОТ (параграф 136) та у частині І розділу І Графіку поступок і зобов’язань по товарах, затвердженого Законом України «Про ратифікацію Протоколу про вступ України до Світової організації торгівлі» від 10 квітня 2008 року №250-VI (перебуває на стадії доробки, статус документу – «повернуто з підписом від Президента»). Відповідно до зобов’язань Україна повинна забезпечити запровадження та розподіл тарифної квоти на 2009 рік в обсязі 263 900 тонн. Слід відзначити, що з метою додаткового захисту вітчизняного виробництва цукру за активної участі департаменту було розроблено механізм регулювання ввезення в Україну цукру-сирцю з тростини в рамках тарифної квоти відповідно до зобов’язань України як члена СОТ. Обмеження обсягу ввезення цукру-сирцю з тростини, яке не суперечить зобов’язанням України, запроваджено Постановою КМУ від 12.11.2008 №1002 «Про затвердження Порядку розподілу тарифної квоти на ввезення в Україну цукру-сирцю з тростини» (далі Порядок), яка набрала чинності з 01.01.2009. Визначальним фактором контролю за поставками цукру-сирцю з тростини в рамках тарифної квоти є вимога подання до Мінекономіки в установленому порядку заявок від суб’єктів зовнішньоекономічної діяльності України (ЗЕД), зокрема заводів-виробників цукру чи суб’єктів ЗЕД, що мають договірні відносини з виробниками, на отримання ліцензій відповідно до п.8 зазначеного Порядку. Крім того, відповідно до п. 2 Постанови КМУ «Про затвердження порядку використання кінцевого продукту переробки цукру-сирцю з тростини, ввезеного в межах встановленої тарифної квоти» від 27.12.2008 № 1125, весь обсяг імпортованого цукру-сирцю з тростини підпадає під контроль Мінагрополітики та асоціації «Укрцукор». На підставі неофіційних консультацій з експертами Постійної місії Європейської комісії при СОТ, можна зробити висновок, що відзначений механізм контролю практично унеможливлює ввезення цукру-сирцю з тростини на територію України без згоди на це Мінагрополітики, асоціації «Укрцукор» або виробників цукру та суб’єктів ЗЕД, пов’язаних з ними контрактними домовленостями. 3. Застосування спеціальних режимів оподаткування ПДВ сільськогосподарських товаровиробників. Важливим моментом переговорів стало також збереження Україною права застосування спеціального режиму оподаткування ПДВ для сільськогосподарських товаровиробників шляхом акумуляції, що в умовах нестачі вільних бюджетних коштів є вагомим та дієвим механізмом непрямою підтримки сільськогосподарських товаровиробників (щорічно близько 2 млрд грн). Слід зазначити, що окремі країни-члени СОТ обґрунтовано відзначали невідповідність режиму Вісник Хмельницького національного університету 2010, № 6, T. 3

167

Економічні науки

акумуляції ПДВ вимогам Статті ІІІ ГАТТ 1994 «Національний режим щодо внутрішнього оподаткування та регулювання», відповідно до якої «Товари, які походять з території будь-якої сторони, імпортовані на територію будь-якої іншої сторони, не повинні підпадати, прямо чи опосередковано, під внутрішні податки та інші внутрішні збори будь-якого роду, які перевищують податки та збори, що прямо чи опосередковано застосовуються до аналогічних вітчизняних товарів...». Незважаючи на це, делегація України змогла захистити режим акумуляції ПДВ, який передбачає застосування ПДВ за ставкою 20 % щодо всієї реалізованої сільськогосподарської продукції, незалежно від того, чи вона імпортована, чи вироблена на території України. Отже, відповідно до зобов’язань держави перед СОТ, у сільськогосподарському секторі відносин не забороняється використовувати механізм акумуляції ПДВ, направлений на підтримку вітчизняних виробників. Крім того, з метою виконання зобов’язань, прийнятих у рамках СОТ та забезпечення належного рівня підтримки сільськогосподарських товаровиробників в умовах СОТ були прийняті певні законодавчі зміни, спрямовані на збереження непрямої підтримки аграріїв в умовах членства в СОТ. Так, Законом України «Про першочергові заходи щодо запобігання негативним наслідкам фінансової кризи та про внесення змін до деяких законодавчих актів України», який було прийнято в цілому 31.10.2008 № 639 – VI, внесено зміни до законів України «Про податок на додану вартість» та «Про оподаткування прибутку підприємств» в частині скасування нульової ставки і виплати дотацій переробним підприємствам, які передбачають поширення з 01.01.2009 режиму акумуляції сільськогосподарськими підприємствами коштів ПДВ на всі операції з поставки агропродукції власного виробництва та продуктів її переробки, включаючи продаж молока і м’яса переробним підприємствам та продукцію підакцизних товарів. 4. Участь у переговорах раунду Доха-Розвиток у сфері сільського господарства. Проект домовленості країн-членів СОТ у сфері сільського господарства містить в собі зобов’язання стосовно суттєвої лібералізації торгівлі сільськогосподарською продукцією, зокрема значного скорочення рівнів субсидування та тарифів. Останній проект домовленості розповсюджений у «липневому 2008 пакеті» (документ TN/AG/W/4/Rev.3) містить умови щодо формул 30% скорочення субсидій, що викривлюють торгівлю, тарифів та інші питання. Однак, завдяки консультацій, проведених у рамках СОТ, Україна приєдналась до групи країн, що нещодавно вступили до Організації, що дає змогу зберегти рівень підтримки сільського господарства та тарифів незалежно від результатів раунду Доха-Розвиток і додаткові конкурентні переваги на світовому ринку. Висновки. Таким чином, підводячи підсумок, можна відмітити наступне: - подолання складного становища у вітчизняному сільському господарстві можливе лише за допомогою засобів державного регулювання, спрямованих на підтримку малого та середнього бізнесу, оскільки великі підприємства з колективною формою власності наразі переживають кризу; - важливий вплив на підприємства аграрної галузі здійснює система їх оподаткування; - суттєвий вплив на діяльність дрібних та середніх підприємств також має земельне законодавство України, що на даний момент є недостатньо врегульованим, причому вплив цього важеля є зараз особливо суттєвим з огляду на загострення фінансово-економічної кризи; - вагомим фактором, що впливає на державне регулювання галузі сільськогосподарського виробництва України, є членство нашої держави у СОТ. Література

1. Миколайчук М.М. Реформування структури господарського комплексу як інструмент державного регулювання економіки регіону / М.М. Миколайчук // Теорія та практика державного управління : зб. наук. пр. – Х. : Вид-во «Магістр», 2008. – Вип. 4 (23). – С. 120-128. 2. Рудник В.В. Критерії виокремлення суб’єктів малого та середнього підприємництва / В.В. Рудник // Економіка АПК : міжнародний науково-виробничий журнал. – 2009. – № 4 (174). – С. 68-72. 3. Закон України «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України з питань регулювання підприємницької діяльності» № 523-VI вiд 18.09.2008 // Відомості Верховної Ради України (ВВР). – 2009. № 6. – С. 21. 4. Указ Президента України «Про спрощену систему оподаткування обліку та звітності суб’єктів малого підприємництва» від 3 липня 1998 року № 727/98 // Уряд. кур’єр. – 1998. 5. Малініна Н.М. Аналіз непрямого оподаткування сільськогосподарських товаровиробників та шляхи його вдосконалення / Н.М. Малініна // Науковий вісник Національного університету біоресурсів і природокористування України : збірник наукових праць. – 2009. – Вип. 142. – С. 113-119. 6. Закон України «Про внесення змін до деяких законів України щодо запобігання негативним наслідкам впливу світової фінансової кризи на розвиток агропромислового комплексу» № 922-VI вiд 04.02.2009 // Відомості Верховної Ради України (ВВР). – 2009. – № 26. – С. 323. 7. Дем’янчук В. Механізми оподаткування в галузі сільського господарства України / Проект 168

Вісник Хмельницького національного університету 2010, № 6, T. 3

Економічні науки

«Аграрна політика для людського розвитку» / Дем’янчук В., Сеперович Н. // Матеріал Аналітичнодорадчого Центру блакитної стрічки, 2005. – 36 с. 8. Рішення Конституційного Суду України «Про визнання неконституційним Закону України «Про внесення змін до деяких законів України щодо запобігання негативним наслідкам впливу світової фінансової кризи на розвиток агропромислового комплексу» №922-VI від 4 лютого 2009 року» № 29рп/2009 вiд 24.11.2009. 9. Довідка щодо сільського господарства України в умовах СОТ // Офіційний веб-сайт Міністерства економіки України [Електронний ресурс]. – Режим доступу : http://me.kmu.gov.ua/control/uk/publish/ printable_articleart 10. Офіційний веб-сайт Державного комітету статистики України [Електронний ресурс]. – Режим доступу : http://www.ukrstat.gov.ua Надійшла 15.08.2010

УДК 061.4 О. Г. ВДОВІЧЕНА Чернівецький торговельно-економічний інститут Київського національного торговельно-економічного університету

МАРКЕТИНГОВЕ ПЛАНУВАННЯ ОРГАНІЗАЦІЇ УЧАСТІ ПІДПРИЄМСТВ У ВИСТАВКОВО-ЯРМАРКОВИХ ЗАХОДАХ ЯК УМОВА ПІДВИЩЕННЯ ЇХ ПРИБУТКОВОСТІ У статті зосереджена увага на дослідженні процесу планування, організації та участі сучасного підприємства у виставково-ярмаркових заходах. Відзначено, що добре спланована виставкова діяльність дає змогу передусім ефективно використовувати маркетингові ресурси підприємства, досягти як комунікативних, так і торговельних поточних цілей підприємства, визначити напрями перспективного маркетингового розвитку підприємства, а також підвищити прибутковість та зміцнити позиції на внутрішньому і зовнішньому ринках. Проаналізовано основні етапи організації виставкової діяльності. In article the attention is concentrated to research of process of planning, the organisation and participation of the modern enterprise in vistavochno-exhibition actions. It is noticed, that well planned exhibition activity gives the chance to use effectively first of all marketing resources of the enterprise, to reach both communicative, and the trading current purposes of the enterprise to define directions of perspective marketing development of the enterprise, and also to raise profitableness and to strengthen positions in the internal and external markets. The basic stages of the organisation of exhibition activity are analysed. Ключові слова: планування, маркетингові ресурси, виставкова діяльність.

На сучасному етапі розвитку ринкових відносин виставки-ярмарки доцільно розглядати як систему комунікації, що об’єднує між собою каналами комунікації різні елементи виставкового комплексу, а також економічні, політичні, соціальні компоненти у внутрішньому і зовнішньому виставковому середовищі. Проведення торгових ярмарків і виставок, що є за своєю природою багатоцільовим засобом підприємницької комунікації, тісно зв'язане з політичною, демографічною, економічною і технологічною кон'юнктурою, що формує чинники, якими визначається кількість, характер, географічний розподіл заходів, а також політика їхніх організаторів у відношенні спеціалізації і рівня послуг, що надаються. Крім того, активізація виставкової діяльності сприяє становленню ринкових відносин в економіці країни, надає конкретну допомогу підприємствам, містам і країні в розвитку інфраструктури, налагодженні економічних зв'язків, розширенні виробництва. Технологія планування та проведення виставки-ярмарку потребує ретельної підготовки, координації та контролю за кожним етапом організації заходу, що забезпечить ефективне функціонування виставкової діяльності підприємства. Серед відомих науковців особливу увагу на процес планування виставкової діяльності звертали такі вчені, як Старобінский Е.Є., Альошина І.В., Пєтєлін В.Г., Лукашкова Л.В., Шарков Ф.И., Стровский Е.Д. Фролова Д.Л. та ін. Питання щодо визначення цілей участі, які безпосередньо впливають на процес планування в своїх працях розкривали такі зарубіжні фахівці, як С. Фрідман та П. Сміт. Досліджуючи процес участі сучасного підприємства у виставково-ярмаркових заходах необхідно відзначити, що добре спланована виставкова діяльність дає змогу, передусім, ефективно використовувати маркетингові ресурси підприємства, досягти як комунікативних, так і торговельних поточних цілей підприємства, визначити напрями перспективного маркетингового розвитку підприємства. Саме ці аспекти і визначили актуальність даної статті. Метою дослідження є визначення та аналіз основних етапів ефективного планування організації участі підприємства у виставково-ярмаркових заходах. Для досягнення визначеної мети необхідно виділити ряд завдань, а саме: 1) дати характеристику кожного організаційного етапу виставкової діяльності; 2) зосередити увагу на складових елементах процесу планування; 3) визначити критерії ефективності виставкового заходу; Вісник Хмельницького національного університету 2010, № 6, T. 3

169

Економічні науки

4) проаналізувати головні причини негативних наслідків роботи підприємства на виставці (ярмарку). Виходячи з цих положень, виділимо особливості технології планування та організації виставкових заходів як об’єкт дослідження, предметом якого є показники ефективності, які характеризують даний вид діяльності на кожному підготовчому етапі. Як правило можна виділити три основних етапи організації виставкової діяльності, які відображені в табл. 1.

№

Основні етапи

Перед виставковий

Виставковий

Після виставкова діяльність

Таблиця 1 Основні етапи організації виставкових заходів Складові елементи Прийняття рішення про участь у виставці або ярмарку; Визначення цілей виставки; Визначення цільової аудиторії; Аналіз і вибір виставки для підприємства; Координація підготовчої роботи. Планування бюджету; Вибір експонатів, підготовка і оформлення експозиції; Планування комунікацій, розробка рекламно-інформаційних матеріалів; Визначення персоналу для участі в роботі виставки і його підготовка; Планування роботи з відвідувачами. Контроль результатів, тобто порівняльний аналіз поставлених цілей і фактичних досягнень Складання звіту з конструктивною критикою помилок і недоліків, а також із діловими пропозиціями на майбутнє Визначення дій, які необхідно зробити після закінчення виставки (ярмарку): підсумкова нарада стендистів, оплата рахунків Ґрунтовний аналіз контактів, які відбулися під час роботи стенда, Ознайомлення з першими результатами участі у виставці (ярмарку)

Аналіз кожного етапу табл. 1, дозволяє зробити висновок про те, що реалізація участі в ярмарку (виставці) на підготовчому (перед виставковому) етапі характеризується такими особливостями, як прийняття рішення про участь у виставці або ярмарку, в процесі якого встановлюються й чітко визначаються цілі такої участі та групи відвідувачів (цільова аудиторія), на яких можна чекати. Після цього розробляється конкретний план діяльності, детально інформуються відповідні відділи підприємства і складається попередній кошторис витрат. На другому відбувається опрацювання затвердженого графіку заходів, тобто: призначення відповідальних штатних і позаштатних співробітників підприємства (добір і визначення обов’язків, навчання тощо); контакти з організаторами виставки (ярмарку) для уточнення конкретних організаційних питань; облаштування стенда (визначення розміщення стенда та його обладнання); підготовка експонатів (відбір та адаптація до умов відповідного ринку і конкретних груп відвідувачів); методична підготовка конкретної програми заходів з реклами, пропаганди та зв’язків із громадськістю, яка б охоплювала всі стадії участі; організація відправлення, повернення та страхування всіх складових елементів стенда; опрацювання порядку при стендової діяльності, тобто: забезпечення систематичного спілкування з відвідувачами і правильного використання цих контактів; щоденний аналіз інформації, яка отримується від відвідувачів; максимізація результатів рекламно-пропагандистської діяльності. Заключний етап – після виставкова діяльність – вона має таке саме значення, як і організація участі, і включає такі складові: визначення дій, які необхідно зробити одразу після закінчення виставки (ярмарку): 1) підсумкова нарада стендистів; 2) упаковування і передавання експонатів транспортним організаціям; 3) оплата рахунків; 4) ґрунтовний аналіз контактів, які відбулися під час роботи стенда; 5) організація виконання зобов’язань тощо; 6) ознайомлення колег з першими результатами участі у виставці (ярмарку); 7) контроль результатів, тобто порівняльний аналіз поставлених цілей і фактичних досягнень; 8) складання звіту з конструктивною критикою помилок і недоліків, а також із діловими пропозиціями на майбутнє. Іншими словами, планування виставкової діяльності розпочинається з визначення цілей участі у виставці, якими є: залучення потенційних клієнтів до співпраці; подання нового товару підприємства; дослідження ринку для нового продукту; розвиток дистриб'юторської мережі; розширення ділових 170

Вісник Хмельницького національного університету 2010, № 6, T. 3

Економічні науки

контактів; збільшення обсягів продажу; визначення основних конкурентів підприємства та характеристик їхньої продукції; виявлення можливостей створення ділового альянсу у галузі тощо. Звичайно окрім організації та забезпечення ефективної роботи на всіх етапах участі у виставках – ярмарках необхідно дотримуватись і наступних планових позицій: 1. Встановити тісний зв’язок цілей участі у виставці (ярмарку) і цілей маркетингу підприємстваекспонента. 2. Вибрати найкращу виставку (ярмарок) з погляду місця і часу її проведення, складу відвідувачів та експонентів, розміщення стенда і т.п. 3. Точно спланувати всі організаційні процедури. Обмежений термін дії виставок (ярмарків) унеможливлює будь-яку суттєву корекцію таких процедур у процесі роботи. 4. Правильно вибрати експонати залежно від ринків, просунутися на які бажає підприємство: технічний рівень, практичність, якість, зовнішній вигляд. 5. Установити сприятливий рівень цін проти цін конкурентів, що забезпечується правильним співвідношеннями ціни пропонування з якістю пропонованого товару та комерційними умовами його продажу. 6. Продумати порядок презентації на стенді загальної підприємницької діяльності експонента: вирішальну роль щодо цього відіграватимуть зовнішній вигляд, функції і функціональність стенда. 7. Відповідно підібрати персонал стенда з погляду його кількості, складу, фахової підготовки, здатності до активної співпраці з відвідувачами. 8. Узгодити якісний рівень усіх запланованих заходів. 9. Регулярно контролювати ефективність окремих заходів. 10. Спланувати після виставкову (після ярмаркову) діяльність підприємства-експонента з урахуванням виявлених під час функціонування виставки (ярмарку) недоліків [2, ст.105]. Необхідно також визначити, що участь підприємства у виставках і ярмарках залежить від двох принципових чинників: 1) по-перше, від тих тенденцій до участі у виставках (ярмарках), які існують у галузі, від кількості підприємств галузі, а також від асортименту продукції та каналів її просування; 2) по-друге, від масштабів використання основними конкурентами виставок (ярмарків) як засобу розподілу своєї продукції. До продукції, яка традиційно визнається придатною для експонування на виставках і ярмарках, належать інвестиційні товари високих технологій і товари широкого вжитку (сировина та напівфабрикати, як правило, не виставляються) Крім того, кожне підприємство приймає рішення про участь у виставках керуючись різними причинами, які в свою чергу, класифікуються як загальні (однакові для всіх підприємств), і специфічні (залежать від економічного становища і стратегічних цілей кожного підприємства). До загальних причин належать такі як: збільшення обсягів продажу, контроль за конкурентоспроможністю підприємства, визначення експортної спроможності товарів підприємства, вивчення загальної кон’юнктури в галузі, обмін досвідом, розвиток співробітництва, спостереження за конкурентами (продукція, ідеї, сервіс, системи продажу тощо). В свою чергу до специфічних причин належать: 1) продукція (перевірка конкурентоспроможності конкретного товару, презентація нових товарів, розширення асортименту і т. п.); 2) ціни та комерційні умови (перевірка реакції покупців і конкурентів); 3) продаж (розвиток мереж товаропросування, контроль ефективності таких мереж, пошуки нових посередників); 4) підвищення прибутковості на внутрішньому та зовнішньому ринках. 5) комунікації (пошуки нових ринкових сегментів, збільшення популярності підприємства, активізація рекламної компанії, контакти із засобами інформації, отримання інформації про зміни ринкових тенденцій); 6) установлення нових контактів, пошуки нової ринкової інформації, створення або підтримування фірмового іміджу в широких масштабах тощо. Необхідно також врахувати функціональний аспекту, згідно якого цілі участі розподіляються на цілі дії і цілі контролю. Конкретизуючи цілі дії, зарубіжні фахівці такі як С.Фрідман та П.Сміт, визначають такі їх напрями (рис. 1): 1) контакти: організація контактів з відомими і динамічними потенційними клієнтами; пошук контактів з новими потенційними клієнтами; аналіз контактів зі старими клієнтами; налагоджування контактів із сучасними засобами інформації; налагодження особливих контактів (із владою, дипломатичними службами тощо); 2) торгові угоди (продаж): отримання замовлень; опрацювання досконалішої методики укладання угод; перегляд і регулювання поточних торгових операцій тощо; 3) презентація товарів: презентація нових товарів або нових способів використання відомих товарів; презентація удосконалених товарів; демонстрація вигод застосування конкретного товару; Вісник Хмельницького національного університету 2010, № 6, T. 3

171

Економічні науки

4) комунікація: поліпшення іміджу товарів і послуг; 5) збільшення популярності підприємства; ознайомлення з практикою відомих і невідомих механізмів формування суспільної думки; розподіл (продаж товарів): укладання угод на рівні торгових мереж; 6) пошук торгових партнерів з різних географічних регіонів; підтримування та удосконалених стосунків з торговими мережами на регіональному рівні [2, ст.169]. 90,00% 80,00% 70,00% 60,00% 50,00% 40,00% 30,00% 20,00% 10,00%

інші причини

спостереження за конкурентами

інформація про новинки

укладання угод

підтримка контактів

підготовка угод

звязки зі старими клієнтами

нова продукція, послуги

закріплення іміджу

презинтація продукції

нові клієнти

0,00%

Рис. 1. Розподіл за цілями участі підприємства у виставках-ярмарках

До цілей контролю (розвідки) належать: 1) дослідження ринку: спостереження за розвитком галузі; вивчення умов конкуренції (ціни, якість, упаковка); 2) вивчення реальної позиції підприємства на ринку; 3) дослідження товару: випробування товару і аналіз складових його ціни (конкурентоспроможність); 4) вивчення впливу функціональності товару, його дизайну, упаковки, ціни, комерційних умов на реалізацію товару; 5) вивчення реакції клієнтів і споживачів на презентацію нових товарів та вдосконалення вже відомих; 6) реєстрація реакції відвідувачів на аналогічні товари конкурентів; 7) дослідження рекламно-пропагандистської діяльності: визначення рівня популярності товарів (своїх і конкурентів); 8) визначення ефективності програми рекламно-пропагандистської діяльності підприємства та його конкурентів дослідження політики і методів комунікації: порівняльний аналіз міри інтенсивності і методики проведення цієї політики у підприємства та його конкурентів; 9) перегляд комунікативної політики, якщо вона є недостатньо інтенсивною. Для аналізу кожного з цих напрямів розробляються відповідні показники (кількість установлених контактів, кількість контактів із закордонними відвідувачами, кількість та обсяг уже отриманих замовлень, кількість очікуваних замовлень тощо). [3, с.78] Після визначення підприємством цілі і прийняття остаточного рішення про участь у ВЯЗ обирається виставка, яка найповніше може забезпечити досягнення цих цілей. Вибір відповідної виставки (ярмарку) відбувається за такими етапами: 1) встановлення ієрархії ринків згідно з програмою маркетингу і з’ясування того, які з виставок (ярмарків) проводяться в регіонах, що охоплюються цими ринками, їхній тип, радіус дії та час проведення; аналіз досвіду проведення виставок (ярмарків) у цих регіонах (місце і час проведення, види експонатів, склад відвідувачів, інформація про проведені заходи); 2) ознайомлення з організаційними засадами виставки (ярмарку), що планується (сумарна орендована площа, внутрішня і прилегла територія, склад експонентів, очікуваний склад відвідувачів); 172

Вісник Хмельницького національного університету 2010, № 6, T. 3

Економічні науки

основні категорії експонатів, які демонструються; основні товари, що пропонуються; кількість експонатів; наявність і кількість зарубіжних відвідувачів та учасників; імена головних конкурентів – учасників виставки (ярмарку); вартість послуг. Особливу увагу також необхідно звернути на географічне розміщення та транспортне обслуговування виставки або ярмарку, кількісний та якісний рівень готельного обслуговування, культурну та туристичну інфраструктуру, якісний рівень служб підтримки (митна служба, страхування, транспортні послуги, медичне обслуговування тощо), можливості для ділових зустрічей і розваг, кількісний та якісний склад відвідувачів та ін. Наступним кроком після вибору потрібної виставки є організація участі підприємства у виставці або ярмарку – створення підприємством-експонентом такої організаційної структури, яка б з максимальною ефективністю реалізувала надані їй можливості (це люди, фінансові ресурси, експонати), а також ті переваги, що їх забезпечує підприємству-експоненту конкретна виставка або ярмарок. Організація участі у виставці (ярмарку) будується на основі розробленого графіка діяльності, який враховує, що процедура підготовки триває від 20 до 52 тижнів – залежно від розміру підприємства, місця проведення акції і завдань, що стоять перед підприємством, яке вирішило взяти участь у виставці (ярмарку). Такий графік має містити чіткий перелік видів робіт, точні дати виконання і перелік відповідальних осіб. Без цього неможливо координувати окремі дії, їхню послідовність, а за необхідності – вносити певні корективи. При плануванні виставково-ярмаркових заходів важливим є врахування і фінансового аспекту організації, тому необхідно заздалегідь визначити кошторис участі, який складається здебільшого з дев’яти статей витрат: орендна плата, вартість експонатів, витрати на обладнання стенда, транспортні та страхові витрати, експлуатаційні витрати, витрати на оплату персоналу, витрати на рекламу та зв’язки з громадськістю, представницькі витрати. Крім того, підприємством, як правило, передбачаються певні резервні суми на випадок незапланованих витрат. Кошторис складається після визначення всіх цілей участі у виставці (ярмарку). Тому він є інструментом установлення обмежень на ті витрати, які не забезпечують підприємству-експоненту належних вигод. Уточнення всіх витрат проводиться після закінчення кожного етапу і виставки в цілому. [3, с.230-231] Остання після виставкова стадія починається з моменту закриття виставки (ярмарку) і завершується складанням звіту. Як правило, у підсумковому звіті аналізуються контакти, що відбулися на виставці (ярмарку), за такими параметрами: 1) класифікація та оцінка угод, які було укладено; 2) чи є потреба в активізації виробничої діяльності підприємства для виконання отриманих замовлень у визначений термін; 3) куди, скільки, коли і які зразки товару треба надіслати покупцям згідно з узятими на себе зобов’язаннями; 4) чи є потреба в проведенні додаткових заходів із відвідувачами – потенційними покупцями (надання додаткової інформації, додаткові покази, коктейлі, запрошення зустрітися на інших виставках або ярмарках). Наслідком аналізу здійснених контактів, може бути: створення банку даних про відвідувачів – фактичних і потенційних покупців; підтримування стосунків із засобами інформації та практичне використання цих стосунків службами маркетингу на підприємстві; з’ясування ефективності участі підприємства у виставці (ярмарку) із визначенням напрямів збільшення цієї ефективності. Оскільки участь підприємства у виставках та ярмарках потребує значних витрат – це певним чином зобов’язує керівника провести детальний аналіз результатів фінансових інвестицій у виставковий захід; порівняти вартість участі підприємства, в даному заході, з отриманими результатами;перевірити, що фактично зроблено, і що необхідно буде зробити, щоб підвищити ефективність виставкової діяльності в майбутньому. Детальному і підкріпленому фактичними даними аналізу підлягають: кошторисні та реальні витрати; витрати на рекламу, паблік рилейшнз і практичні наслідки таких витрат (реакція відвідувачів); враження від стенда, як порівняти зі стендами конкурентів; ефективність роботи персоналу і відповідні результати в конкурентів; оцінка складу відвідувачів стенда (порівняти з попередньою виставкою), складу цільових груп-адресатів (сегментування учасників); співвідношення реальної та очікуваної кількості замовлень. Сучасна концепція участі підприємств у виставках та ярмарках не бере безпосередній продаж товарів за головний критерій ефективності. Значно важливішими показниками є ефектна презентація товарів і поліпшення маркетингової політики комунікацій, які не підлягають кількісному оцінюванню, але можуть докорінно змінити позицію підприємства на ринку. Це стосується і вивчення змін у бажаннях та смаках споживачів, пошуків нових цільових аудиторій, створення фірмового іміджу тощо. Не треба робити остаточних висновків стосовно ефективності виставки (ярмарку) відразу ж після закриття експозиції: замовлення можуть надійти значно пізніше. Крім того, для належної оцінки виставки (ярмарку) необхідно взяти участь не менш як у трьох однотипних виставках (ярмарках) поспіль. На результати участі вирішальний вплив мають: загальна економічна кон’юнктура; масштаби, вид і характер виставки (ярмарку); час її проведення; придатність приміщення; конкретне розміщення стенда; тип стенда, естетичність його Вісник Хмельницького національного університету 2010, № 6, T. 3

173

Економічні науки

оформлення та його функціональність; склад експонатів і спосіб їхнього показу; графічні, образотворчі та аудіовізуальні елементи підтримки; реклама до і в період проведення акції з метою залучення відвідувачів; кількість і професіоналізм обслуговуючого персоналу тощо. Отже, підсумкова діяльність після закриття виставки є дуже важливою для планування участі підприємства у майбутніх виставках (ярмарках). На даному етапі можна також визначити причини негативних наслідків роботи підприємства на виставці (ярмарку). Найчастіше головними причинами можуть бути наступні: брак точно визначених цілей маркетингу; помилкове визначення цілей участі та групадресатів (цільової аудиторії); невдалий вибір ярмарку чи виставки (за місцем, часом, тематикою тощо); брак швидкої реакції на зміну обставин через позбавлення персоналу права приймати відповідальні рішення; фахова непридатність персоналу; брак часу для підготовки; занадто обмежений бюджет; невдалий вибір експонатів, незадовільна упаковка; неефективне розміщення стенда; недостатньо активна рекламна діяльність до та під час проведення виставки (ярмарку); погана якість матеріалів підтримки (друковані матеріали, аудіо- та візуальні засоби); незадовільне попереднє вивчення умов виставки (ярмарку), що призводить до потреби складної корекції дій вже під час проведення виставки (ярмарку). Однак, незважаючи на невелику кількість угод чи недостатній показник продажу товарів, найціннішими є ті техніко-комерційні відомості, така інформація щодо конкурентів та економічної кон’юнктури, яку можна зібрати тільки там. Вдале використання здобутих відомостей може з надлишком компенсувати витрати підприємства-експонента і значно підвищити їх прибутковість як на внутрішньому так і на зовнішньому ринках. Література

1. Організація виставкової діяльності: навч. посіб. /Л.В Лукашова : [для вищ. навч. закл.] – К.: Київ. нац.. торг-екон. ун-т, 2009. – 372 с. 2. Основи виставочно-ярмарочной деятельности: Учеб. Пособие для вузов/Л.Е. Стровский, Е.Д. Фролова, Д.Л. Стровский.; под.ред. Л.Е. Стровского. – М. ЮНИТИ – ДАНА,Ю 2005.-288 с. 3. Шарков Ф.И. Выставочный коммуникационный менеджмент (управление выставочними комуникациями) /Ф.И. Шарков. - М. :Альфа – Пресс, 2006. – 256 с. 4. Майдебура Е. Планирование и оценка эффективности выставочной деятельности промышленного предприятия / Е.Майдебура //Отдел маркетинга. – 2004.- № 1 – С. 44-48. 5. http://euroindex.ua/index.php?ide=77. Пекар В. Выставочная индустрия Украины: история, тенденции, проблемы и перспективы Надійшла 16.08.2010

УДК 330.342:658.0 В. О. ГЕТЬМАНСЬКИЙ, О. І. ІЛЯШ Львівська Комерційна Академія

ОЦІНКА ФУНКЦІОНУВАННЯ ПІДПРИЄМСТВА В УМОВАХ ЕКОНОМІЧНОГО РОЗВИТКУ Проведено дослідження основних концепцій економічного зростання та економічних циклів. Визначено модель господарської діяльності підприємства. Оптимізовано її для моделювання діяльності під впливом економічних коливань. The basic conceptions of the economy growing and economic circle are proved. Model of economic activity of enterprise determined. It is optimized for the design of activity under act of economic vibrations. Ключові слова: ефективність, економічне зростання, економічний розвиток, економічні коливання, теорія економічних циклів, модель ефективності функціонування підприємства, економічний розвиток.

І. Актуальність проблеми. Кінець 2008 року – 2009 рік став для української (зрештою не тільки для української) економіки важким випробуванням. До цього впродовж багатьох років, з 1999 р. по 2008 р., в українській економіці спостерігається повільне номінальне зростання, яке лише в 2003 та на початку 2008 років відображало приріст реального ВВП на душу населення. Криза 2008-2009 рр. та двократна девальвація гривні були підтримані несприятливою зовнішньою кон'юнктурою та скороченням внутрішнього попиту. Якщо на макрорівні основні чинники економічного зростання чи спаду більш- менш очевидні і певною мірою вивчені, то аналіз процесів на рівні підприємств практично відсутній. Разом з тим очевидно, що як на етапі трансформаційного спаду, так і в період економічного зростання динаміка основних показників, що характеризують регіональні економіки, вельми неоднорідна. Це породжує сильну диференціацію суб'єктів господарювання по рівню добробуту та потенціалу економічного розвитку, яка посилюється через відмінності в природних і кліматичних умовах, нерівномірності розміщення ресурсів і т. д. Тому при визначенні ефективності функціонування підприємства недостатньо обмежитись частковими відносними показниками ефективності діяльності, а варто оцінювати ефективність комплексно на основі

174

Вісник Хмельницького національного університету 2010, № 6, T. 3

Економічні науки

специфікованих та параметризованих функцій економічної діяльності. Економічна нестабільність, циклічність та ринкові коливання знижують довіру до традиційних методів виміру ефективності діяльності підприємства, оскільки свідчать про непорівняльність, неспівставимість показників діяльності підприємств в різні періоди економічного розвитку [7, 12]. ІІ. Аналіз останніх досліджень. Значний внесок в розвиток підходів до визначення поняття та розробку моделей економічного розвитку здійснили класики економічної теорії А.Сміт, Т.Мальтус. Століттями вчені досліджували поняття та показники економічного розвитку, його моделювання та впливу різноматніх його проявів на підприємство. Так, американські економісти С.Дурлаф, П.Джонсон та Р.В. Джонатан у своїх працях емпірично дослідили економічне зростання і виявили, що воно, навіть при зростанні середнього реального ВНП країни, не є сталим і тривалим [6]. За розрахунками Едварда Денісона із Брукінського інституту, зростання національного доходу США за даними 1929-1982 pp. приблизно наполовину було зумовлене впливом екстенсивних факторів і наполовину інтенсивних. Очевидно, що для виявлення ролі кожного із зазначених факторів у збільшенні випуску продукції створюються економетричні моделі зростання національного господарства. Найвідомішими з таких моделей є: неокласична модель Роберта Солоу та дві кейнсіанські моделі Роя Харода і Євсея Домара. Модель Солоу вперше описана у праці Роберта Солоу "Внесок до теорії економічного зростання" в 1956 р. і у 1987 році вчений отримав за її розробку Нобелівську премію [1–5, 8]. Фішер С., Дорнбуш Р. та Шмалензі Р. визначають економічні коливання як відхилення фактичного обсягу випуску від його потенційної величини, яка досягається за умови повної зайнятості в економіці [10]. Джейсон Ван Берген, американський науковець, стверджує, що майже усі великі компанії США стикаються з коливаннями доходів і це не є для них неочікуваним «нещасним випадком». З такими коливаннями стикаються підприємства, що працюють в одній галузі економіки, причому майже одночасно [13]. Лауреат Нобелівської премії англійський економіст Дж. Хікс вважає, що головну причину коливань слід шукати у впливі, який надають інвестиціям зміни обсягу випуску (або доходу), в чому, власне, і виражається ефект акселерації. На його думку, торговельно-промисловий бум – не що інше, як період інтенсивного накопичення капіталу, а спад є просто припиненням накопичення [11]. Російський вчений, Н.Д. Кондратьев, великі цикли розглядав як порушення і відновлення економічної рівноваги тривалого періоду і вважав, що основна причина лежить в механізмі накопичення, акумуляції і розсіяння капіталу, достатнього для створення нових основних продуктивних сил [9]. Вивченням довгохвильового циклу займалися такі відомі учені, як Й. Шумпетер, С. Коваль, Д. Кларк, У. Мітчел та ін. На жаль, жоден не розкрив поняття визначення ефективності підприємств в різні періоди економічного розвитку на мікрорівні у світлі моделей та макроекономічних теорій економічного росту. Постановка завдання. Існуючі сучасні вчення про ефективність діяльності підприємств не трактуються об’єктивно під час економічного спаду чи росту, тобто у різних циклах економічного розвитку. Спільним для усіх моделей економічного зростання є поняття рівноваги (загальної, ресурсів, заощаджень та інвестицій, цін і т.д.). Проте слід враховувати, що загальна економічна рівновага — це певною мірою абстракція, ідеал економіки. В реальній дійсності відбуваються її порушення, тому розвиток економіки має циклічний характер. Кожен підприємець, рано чи пізно, стикається з негативними (циклічними) явищами економічного розвитку (спад, високі темпи інфляції, дефіцит ресурсів), від яких напряму залежить випуск продукту (рис. 1).

Рис. 1. Фази економічного циклу

Вісник Хмельницького національного університету 2010, № 6, T. 3

175

Економічні науки

Ефективність підприємства буде змінюватись на кожному етапі економічного розвитку, разом з тим будуть змінюватись довірчі межі для її показників, відносність та реальність такої оцінки. Враховуючи такі міркування, ефективність варто визначати як статичне (без зміни економічних циклів, масштабу діяльності та ін.) та динамічне поняття (у різних фазах ділового циклу, зі зміною масштабу діяльності). Треба зауважити, що поняття статичної діяльності та динамічної не варто ототожнювати із поняттями короткострокової та довгострокової діяльності, оскільки вони відрізняються тим, що у короткостроковому періоді підприємство не в змозі змінювати один із факторів діяльності. При економічній діяльності в одній фазі ділового циклу підприємство в змозі впливати на будь-які фактори, як і при переході з одного циклу в інший. Відрізнятимуться і показники оцінки ефективності для підприємства, яке знаходиться на одній стадії економічного розвитку (статична ефективність для підприємства, що «знаходиться в спокої») та для підприємства, яке працює на ринку (в економічній системі), що постійно переживає спади, коливання, внаслідок чого змінюється і масштаб і випуск (динамічна ефективність). Очевидно, що статичну ефективність варто оцінювати стандартними показниками середнього продукту (відношення результату до ресурсних затрат). Динамічна ж ефективність функціонування підприємства має на меті відображення, зміни умов та масштабу господарювання в рамках економічного розвитку, і, як наслідок, зміни вхідних ресурсів вплинуть на випуск продукту. Таку оцінку варто здійснювати за допомогою поняття граничного продукту та його коливань (як внаслідок дії закону спадної продуктивності, так і внаслідок неефективної діяльності, непропорційності ресурсів та технологій, цінових коливань та коливань попиту і т.д.). Отже, для якісного визначення ефективності функціонування підприємства варто розробити універсальну функцію оцінки діяльності підприємства та оптимізувати її до економічних процесів, що є основними чинниками економічного розвитку. Виклад основного матеріалу. Розпочати оптимізацію виміру ефективності в періоди економічного розвитку варто із специфікації економічної моделі. Найраціональніше таку модель зображати у вигляді логарифмічної функції від залучених у господарську діяльність ресурсів. Тоді виміром ефективності функціонування підприємства буде виступати відношення залежної змінної до незалежних змінних даної функції та демонструватиме показники середнього продукту. Для охоплення усіх ознак та факторів економічного розвитку, варто згадати про поняття економічного циклу, а відповідно змін масштабів діяльності та спробувати адаптувати такі зміни певному закону розподілу. З математичної точки зору такими властивостями володітиме будь-яка циклічна функція. Найтиповішим та найзручнішим прикладом виступає синусоїда або функція f(x)=sin(x). Проте одразу ж постає питання, яким чином сполучити функцію спадаючої віддачі із циклічною функцією. Тут потрібно відштовхуватись від основних принципів змін економічного середовища. Очевидно, що будь-яке коливання результуючого економічного показника (доходу, прибутку), який є для нас найважливішим для виміру ефективності, можна задати у вигляді статичної оцінки показника (або його середнього рівня, обсягу) з врахуванням відхилення показника внаслідок макро- та згодом мікроекономічних коливань. Якщо зв’язок подати у вигляді мультиплікативної залежності, то будь-які екстенсивні зміни вхідного ресурсу будуть призводити до абсолютно великих (малих) змін результуючого показника (доходу, прибутку) внаслідок економічного зростання (спаду), що суперечить як закону спадної продуктивності, так і загальноекономічним поняттям доданої вартості, продуктивності діяльності та іншим. Тому, нами запропоновано подавати однофакторну функцію господарської діяльності в період економічного розвитку в такому вигляді: Y=a*(ln(b*X)c+d*sin(e*X))+f, де a, b, c, d, e, f – числові коефіцієнти; Y – результат діяльності підприємства, для ресурсів (витрат) Х. Модель одночасно описуватиме як закон спадної віддачі, так і зміни у діяльності підприємства внаслідок економічного розвитку. Для двофакторної функції, модифікація до функції економічного розвитку буде мати вигляд (рис. 2): При цьому її опис буде наступним: 2000*log3(3*x-1000) + 2000*log3(3*y-1000) + 2000*sin(0,00008*(x+y)) – 38000. Як бачимо, даній функції характерний високий ступінь залежності економічних коливань від загального обсягу інвестицій (x+y), про що свідчить множник 2000 перед функцією sin, а також графічне зображення функції. 2000 – в даному випадку максимальний обсяг відхилення доходу від стандартного рівня, визначеного логарифмічною залежністю. Економічний цикл повторюватиметься при рівності суми інвестицій (ресурсів) х+у = 3,1416/0,00008, тобто числу π, розділенному на множник під функцією sin. Такі коливання можуть бути викликані, в першу чергу, необхідністю переходу на іншу технологію, оновлення необоротних активів, або, навпаки, зниження масштабу діяльності під дією зовнішніх негативних чинників та іншими причинами при досягненні певного рівня інвестицій. 176

Вісник Хмельницького національного університету 2010, № 6, T. 3

Економічні науки

Рис. 2. Графічне зображення двофакторної функції господарської діяльності з врахуванням процесів економічного розвитку

Основа log3 свідчить про адаптативність та згладженість економічних коливань, а також про віддачу інвестицій: очевидно, що при зростанні основи логарифму, віддача інвестицій буде знижуватись. Значно більшою мірою про щільність зв’язку між інвестиціями (ресурсами, витратами) та випуском продукту свідчать множники перед логарифмічними функціями (2000). Усі ж доданки вказують на певні обсяги ресурсів, які необхідні для беззбиткової діяльності. Таким чином можна запропонувати такі види двофакторних функцій господарської діяльності (рис. 3), які є неоднорідними та можуть значно відрізнятися внаслідок параметризації:

Рис. 3. Види графіків двофакторних функцій господарської діяльності в період економічного розвитку

Висновки даного доліження. Отже, як засвідчило проведене дослідження, виміряти ефективність (статична оцінка) діяльності підприємства та дослідити її зміни внаслідок внутрішніх (зміна масштабу, зміна технології та ін.) та зовнішніх (рівень цін, безробіття, стан кон’юктури на ринках ресурсів, праці та збуту, державний вплив та ін.) стає можливим за умови дослідження середнього та граничного продукту параметризованої функції економічного розвитку. Саме вони є основою оцінки ефективності діяльності підприємства за різних ринкових умов. На нашу думку, даний метод є об’єктивним та має адекватну етапам економічного розвитку оцінку ефективності. Література

1. A Contribution to the Theory of Economic Growth // Quarterly Journal of Economics. – 1956 70 (1). – P. 65-94. Вісник Хмельницького національного університету 2010, № 6, T. 3

177

Економічні науки

2. Technical Change and the Aggregate Production Function // Review of Economics and Statistics. – 1956 39 (3). – P. 312-320. 3. Linear Programming and Economic Analysis. New York – McGraw-Hill, 1958. 4. The Economics of Resources or the Resources of Economics // The American Economic Review . – 64 (2). – P. 1-14. 5. The last 50 years in growth theory and the next 10 // Oxford Review of Economic Policy. – 23 (1). – P. 3-14. 6. Steven N. Durlauf, Paul A. Johnson and Jonathan R. W. Growth Econometrics Temple Final Draft – 2004. – October 22. – 185 p. 7. Paul M. Romer Economic Growth (From The Concise Encyclopedia of Economics, David R. Henderson, ed. Liberty Fund, 2007. Reprinted by permission of the copyright holder). 8. The New Industrial State or Son of Affluence. – Indianapolis: Bobbs-Merrill, 1967. 9. Кондратьев Н.Д. Проблемы экономической динамики. / Н.Д Кондратьев. – М., 1989. – С. 226. 10. Фишер С. Экономика: / Р.Ю Дорнбуш, Р. Шмалензи, С. Фишер; [пер. с англ. со 2-го изд.]. – М. : «Дело ЛТД», 1995.— 864 с. 11. Хикс Дж.Р. Стоимость и капитал / Дж.Р. Хикс [пер. с англ.]. – М.,1993. – С. 433, 436. 12. http://www.econlib.org, 13. http://www.investopedia.com/articles/basics/04/030504.asp Надійшла 16.08.2010

УДК 658.5 О. Ю. ЗАНІЧКОВСЬКА Національний університет «Львівська політехніка»

ОСНОВНІ ЧИННИКИ ВПЛИВУ НА ФОРМУВАННЯ СИСТЕМИ ЕКОНОМІЧНИХ ПЛАНІВ МАШИНОБУДІВНОГО ПІДПРИЄМСТВА Уточнено визначення поняття «економічний план», розглянуто поняття якості планів та його впливу на ефективність управління підприємства. Сформовано перелік та виділено групи факторів впливу на формування системи економічних планів на машинобудівному підприємстві. The definition of "economic plan" is clarified, a concept of plan’s quality and its impact on enterprise management performance is considered. A list of factors of influence on the formation of economic plans on engineering enterprise is formed and allocated in groups. Ключові слова: економічний план, якість планів, машинобудівне підприємство, ефективність управління.

Постановка проблеми у загальному вигляді та її зв’язок із важливими науковими та практичними завданнями. Особливої актуальності на сьогодні, у період посилення конкуренції як у національних, так і у світових масштабах та вступу України до СОТ, для українських підприємств набуває підвищення рівня якості управління загалом, і планування як його складової зокрема. Машинобудування як одна з провідних галузей української економіки потребує значних змін у сфері планування власної діяльності. Важливими проблемами на підприємствах галузі є низька якість планування та прогнозування, відсутність гнучкості та мобільності, повільна реакція на зміни та відсутність резервів. Недостатній рівень проробленості планів та бюджетів значно ускладнює роботу підприємств, особливо в умовах кризи. Відповідно, побудова нової або удосконалення існуючої системи розробки та оцінювання економічних планів постає важливою задачею на шляху виходу з кризи та подальшого ефективного розвитку машинобудівних підприємств. Аналіз останніх досліджень. Проблема планування розглянута в працях західних науковців, зокрема у Армстронга М., Мінцберга Г., Кокінза Г., Кярана У., Сааті Т., Гріффіна Р., Керіса К., Мескона М., Альберта М., Хедоурі Ф., Друкера П. Сучасна українська наука менеджменту також вже має значні розробки з теорії формування системи економічних планів на підприємстві, зокрема цією проблематикою займались Кузьмін О.Є., Мельник О.Г., Хміль Ф.І., Шегда А.В., Покропивний С.Ф., Мазур І.І., Шапіро В.Д., Пилипенко С.М., Хомяков В.І., Коркуна І.І., Йохна М.А., Стороженко О.А., Стадник В.В. та інші відомі дослідники. При цьому основний наголос у працях згаданих авторів робиться на розробці системи планів, не приділяючи значної уваги оцінюванню її якості. Попри значну увагу до поняття планування в науковій літертурі, на сьогодні існують різні його тлумачення. Ще у 1967 році Б.Дж. Ловсбі [1, с. 300] писав: «Слово «планування» сьогодні так часто використовують у таких різних значеннях, що існує певний ризик, що воно виродиться у простий вигук». Як зазначає Генрі Мінцберг [2, с. 6]: «Слабким місцем планування є відсутність чіткого визначення його статусу як в організаціях, так і в державі». Те саме стосується і визначень понять «план» та «економічний план». Як показали останні дослідження, якість корпоративного управління є одним з ключових факторів

178

Вісник Хмельницького національного університету 2010, № 6, T. 3

Економічні науки

при виборі об’єктів інвестування. Планування, як невід’ємна складова системи корпоративного управління, та його якість, відповідно, є факторами впливу на загальний рівень ефективності діяльності підприємства (рис. 1) [8, с. 41 – 55]. На основі досліджень як самого процесу планування в часовому розрізі, так і змістовної повноти планів, проведених ураїнськими науковцями [9, с. 7], можна зробити висновок, що в більшості випадків плани, які розробляються на українських підприємствах, є одноваріантними, розробляються, виходячи з досягнутого результату за минулий період, в них відсутнє обґрунтування запланованих показників і тому вони не можуть бути ефективним інструментом для управління підприємством. Це є ознакою реактивної форми управління діяльністю підприємства, тобто прийняття управлінських рішень як реакції на поточні проблеми. Відповідно, підвищення якості розробки системи економічних планів на українських підприємствах є необхідною передумовою для подальшого розвитку як самих господарських одиниць, так і національної економіки загалом. При цьому необхідно розуміти, які саме чинники впливають на дану систему, і яким чином даний вплив має бути врахований. Якість планування як складової системи корпоративного управління Якість корпоративного управління

Рівень прибутковості діяльності

Можливості технічного оснащення

Впровадження інновацій

Залучення висококваліфікованих кадрів

Рівень привабливості для інвесторів Рис. 1. Вплив рівня якості планування на інвестиційну привабливість підприємства

Беручи до увагу загальну постановку проблеми, огляд літературних джерел та узагальнення фактичних даних, було сформульовано такі цілі даного дослідження: - уточнення трактування понять «економічний план» та «якість плану»; - виокремлення та групування чинників, які впливають на економічні плани машинобудівних підприємств; - врахування впливу виокремлених чинників для підвищення рівня управління на машинобудівному підприємстві. Виклад основного матеріалу дослідження. У даній роботі автор пропонує розглядати планування як процес визначення майбутнього стану об’єкту управління як бажаного та узгодження цілей та засобів їх досягнення за максимізації ефективності діяльності підприємства. Ми також погоджуємось із Хмільом Ф.І., який відзначає, що планування є складним комплексом робіт та попередніх рішень для забезпечення ефективної поточної і майбутньої діяльності організації [3, с. 215]. В даній роботі ми будемо розглядати планування як процес, а підприємство – як відкриту систему. При цьому сукупність планів на підприємстві також буде розглядатися як система, а їх формування – як ітераційний процес, що передбачає внесення змін на основі отриманої інформації і застосування різних сценаріїв. При цьому слід зазначити, що деякі науковці окремо виділяють таке поняття, як «економічний план». Зокрема, Райзберг Б.А., Лозовский Л.Ш., Стародубцева Е.Б. [4] трактують економічний план як опис, картину, модель майбутнього стану економічної системи у цілому, господарства країни, регіонів, галузей, підприємств, компаній. План фіксує показники, що характеризують стан системи у кінці планового періоду, визначає шляхи, способи досягнення бажаних рубіжів, необхідних для цього ресурсів. Пушкар Р.М., Тарнавська Н.П. [5, с. 436] дають таке означення: «Економічний план – це комплексна модель (характеристика) основних показників, параметрів майбутнього стану окремих сфер підприємств, а також шляхів, способів і ресурсів необхідних для досягнення наміченого». Тут слід відзначити, що будь яка діяльність має економічну складову, оскільки вимагає витрат коштів або сил і часу, які також можна звести до грошових витрат або до втрачених можливостей отримання певного фінансового результату. Проте ототожнювати економічні плани і плани недоцільно. Для прикладу, навчальний план студента, план туристичної поїздки, план реконструкції приміщення, план виробництва і план продажу несуть різне економічне навантаження (чи його відсутність). Під економічними планами ми розуміємо плани такої діяльності, яка, передусім, спрямована на отримання певного фінансового результату від створення продукції (послуг), призначеної для реалізації, або придбання цінностей, що безпосередньо Вісник Хмельницького національного університету 2010, № 6, T. 3

179

Економічні науки

впливатимуть на отримання такого фінансового результату. Отже, надалі ми будемо розглядати економічний план як документ, що містить набір основних показників і параметрів певної сфери діяльності підприємства на відповідному управлінському рівні, яка спрямована на отримання певного фінансового результату від створення продукції (послуг), призначених для реалізації, або на придбання цінностей, що безпосередньо впливатимуть на отримання такого фінансового результату, а також шляхи і способи досягнення цих параметрів за умови підтримки цілей організації. Однією із важливих характеристик плану є його якість. Ліберман пропонує визначати якість плану як «сукупність параметрів плану, що відповідають принципам і науковим підходам до планування і забезпечуюють мінімальне відхилення запланованих значень параметрів від фактичних, що були отримані в результаті здійснення плану» [6; 7, с. 532]. Автором пропонується під якістю плану розуміти сукупність його властивостей та ознак, які сприяють більш ефективному та однозначному досягненню поставлених цілей і планових завдань. Управління якістю планування потребує вивчення ринку та аналізу потенціалу господарюючого суб'єкта, визначення основних напрямків стратегічного розвитку, а також формування системи планових показників і контролю якості планування. Умовами підвищення якості економічних планів є: - застосування наукових підходів до управління; - застосування принципів формування системи економічних планів; - підвищення якості інформаційного і методичного забезпечення планування; - стимулювання підвищення рівня якості планів. У процесі дослідження наукової літератури та практичної діяльності підприємств було виділено основні фактори впливу на процес формування економічних планів на підприємстві. При цьому фактори впливу діють на чотирьох рівнях, а саме: на рівні підприємства (найбільш контрольовані зі сторони організації, залежно від рівня якості управління і фінансово-господарського стану можуть бути визначальними для рівня якості планування на підприємстві); на рівні галузі (врахування галузевої специфіки є необхідним як при побудові системи управління підприємства загалом, так і системи формування планів, оскільки вона визначає особливості продукції, ринку, типу споживача тощо); на рівні країни (економічні, політичні та соціальні умови функціонування підприємства в країні його розташування визначають обмеження, починаючи від законодавчих і закінчуючи так званими «тіньовими», спричиняючи вплив на систему формування планів) та на рівні світового господарства (даний вплив стає особливо актуальним для відкритих економік, таких як українська, в умовах загальних процесів глобалізації [10]). Нами запропоновано виділити такі критерії класифікації факторів впливу на формування системи планів в організації: 1) за середовищем виникнення: 1.1) зовнішні – виникають за межами підприємства, важче піддаються контролю та регулюванню; 1.2) внутрішні – виникають всередині підприємства, керівництво має на них вплив, відповідно, ця група факторів підлягає найбільшій обробці та змінам у разі необхідності; 2) за джерелом виникнення: 2.1) об’єктивні – спричинені реальними обставинами, існують незалежно від суб’єктивного сприйняття залучених осіб; 2.2) суб’єктивні – спричинені діями (очікуваннями) певних осіб, що мають вплив на перебіг подій; 3) за ступенем впливу з боку підприємства: 3.1) керовані з боку підприємства – група факторів, на які підприємство може впливати; 3.2) некеровані з боку підприємства – група факторів, на які підприємство не може здійснювати реального впливу; 4) за рівнем кореляції між собою: 4.1) корелюючі – пов’язані між собою; зміна одного фактору буде викликати зміну іншого; 4.2) некорелюючі – непов‘язані між собою. Зміна одного фактору не викликає зміни іншого. У табл. 1 наведено узагальнену характеристику факторів впливу на процес формування системи економічних планів на підприємстві із зазначенням їх належності до певної класифікаційної групи. Вплив наведених у табл. 1 факторів має бути врахований фахівцями при формуванні системи економічних планів на підприємстві. Серед визначених факторів впливу дуже важливу роль відіграють параметри життєвого циклу підприємства [11]. До таких параметрів пропонується віднести: - етап життєвого циклу підприємства (зародження, зростання, зрілість, занепад, ліквідація); - тривалість життєвого циклу; - крутизна кривих фронтів життєвого циклу підприємства. У табл. 2 наведений запропонований автором взаємозв’язок етапів життєвого циклу підприємства (ЖЦП) та типів планування, які рекомендується застосовувати на кожному з них та розкрито зв’язок із відповідними фазами та кризами управління і шляхами виходу з них у кореляції з первинними цілями підприємства. 180

Вісник Хмельницького національного університету 2010, № 6, T. 3

Економічні науки

Таблиця 1 Узагальнена характеристика факторів впливу на процес формування економічних планів на підприємстві Фактори впливу на процес формування планів на підприємстві Розподіл факторів за класифікаційними ознаками За середовищем виникнення

Назви факторів

1 1. На рівні підприємства: 1.1. Поточний фінансово-господарський стан підприємства 1.2. Прийнята стратегія розвитку 1.3. Прийнята ринкова стратегія 1.4. Ступінь диверсифікації продукції 1.5. Оргструктура 1.6. Параметри життєвого циклу підприємства 1.7. Витрати на планування 1.8. Склад основних фондів 1.9. Очікування власників 1.10. Соціальна відповідальність 1.11. Цінності керівництва 1.12. Система прийняття рішень 1.13. Рівень формалізації процесів в організації 1.14. Потенціал підприємства 2. На рівні галузі: 2.1. Стан галузі та тенденції її розвитку 2.2. Параметри життєвого циклу галузі 2.3. Стан ринку 2.4. Рівень монополізування 2.5. Конкурентний стан 2.6. Інноваційнійсть 2.7. Технологічний устрій 3. На рівні країни:

За джерелом виникнення Суб’єктив ні 5

За ступенем впливу з боку підприємства Керо Некерован вані і 6 7

Зовнішні

Внутрішні

Об’єктивні

+ + + + + + + + + + + + +

+ + + + + + +

+ + + + + + +/+/+/+/+ + +

+ + + + + + +

+ + + + + + + + + + + + +

+/+/+/+/-

+/-

+/+ + +/+/+ +

+/+/-

3.1. Перехідний характер економіки

3.2. Ризики державного регулювання 4. На рівні світового господарства: 4.1. Стан та тенденції світового господарства у даній галузі 4.2. Рівень глобалізації

Таблиця 2 Взаємозв’язок етапів життєвого циклу підприємства та типів планування Етапи ЖЦП

Загальна характеристика

ВиникнеПошук ідей. Створення ння організаційної та підприєвиробничої структури мства

Зростання

Фактичне захоплення потенційно можливої частки ринку

Фази управління Центральн Первинні підприємством на етапах Кризи управління а задача цілі ЖЦП

Шляхи виходу з кризи

Тип планування

Криза керівництва Усвідомлена Фаза управління бізнес- – нестача знань у побудова ланок засновників, ідеєю – початок реалізації З передбаорганізації, Вихід на ідеї; більшість питань неприйняття ними Виживання ченням та здійснення вирішується колегіально; необхідності ринок поточне функціонального залучення відсутній поділ за поділу відповідних центрами відповідальності фахівців

Ріст

Формування систем Криза Фаза управління попроцесного координування – функціями – поява управління, КороткоБюджетунекоординовані найманих фахівців, що націлених на строковий вання, сили діяльності виконують специфічні досягнення прибуток комплекфахівців, функції, формування «зон та сне результату дублювання їх відповідальності», прискорене (диверсифікація, планувафункцій, подвійне побудова лінійнозростання ння делегування функціональних моделей підпорядкування повноважень, тощо управління управління за цілями)

Вісник Хмельницького національного університету 2010, № 6, T. 3

181

Економічні науки

Етапи ЖЦП

Загальна характеристика

Фази управління Первинні Центральн підприємством на етапах Кризи управління цілі а задача ЖЦП

Шляхи виходу з кризи

Тип планування

Перехід до мережного управління – делегуючи Криза значний обсяг Фаза управління управлінських контролювання – процесами – об’єднання повноважень на ускладнення персоналу за ознакою інформаційних місця, за результату діяльності, корпоративним потоків, у тому стадія делегування та центром числі тих, що диверсифікованості використовуються зберігається (управління за цілями) контроль за для контролю товарноматеріальними і грошовими потоками СистемаПроникнення у нові Централі- Фаза управління мережами тичне Оптимізація Соціальсфери ринку, зростання портфелю активів, зація і – розвиток бізнес-систем Зрілість розширення і нота автоном- веде до укрупнення бізнесу що управляються диференціація напрямків політичне ність балансува- корпоративним і, як наслідок, до Криза бюрократії діяльності ння делегування функцій центром – ріст оперативного управління непродуктивного на більш низькі рівні бюрократичного управлінської ієрархії при механізму зосередженні в руках вищих керівників Знаходження управління мережами обґрунтованих стратегій ефективного Криза ідей використання перспективного Фаза управління нематеріальних нематеріальними активами розвитку – активів труднощі у – управління інтелектуальною власністю пошуку ідей для (брендом, іміджем і подальшого розвитку технологіями) підприємства Втрата конкурентних Цьому етапові не позицій на ринку, відповідає певна фаза загострення управління, тому що спад внутрішньофірмових ОбслугоСтабіль- може виникнути на будьЕкстраповування і Занепад конфліктів і протиріч, ність ляційне якій із них внаслідок дії як погіршення фінансового підтримка внутрішніх, так і зовнішніх стану підприємства і чинників зниження вартості Залучення нових Криза ідей чи бізнесу ідей і нових криза синергії – Можливі варіанти технологій, що Фаза управління бізнес- криза інновацій, ліквідації: викликають зміну криза продукту, ідеєю – на відміну від - концентрований структури активів аналогічної фази на етапі споживчої якості перехід капіталу в Ліквідація виникнення підприємства, іншу галузь (сферу (або Омолод- управління бізнес-ідеєю на Творче Оновлення діяльності); перехід у ження цьому етапі полягає у - розпилення капіталу по нову розв’язанні кризи кредиторах; якість) інновацій – оновленні - банкрутство. При (заміні) продукту, зміні подоланні криз – перехід технологій у нову якість

Важливість врахування параметрів життєвого циклу підприємства при формуванні системи економічних планів додатково обумовлюється тим фактом, що перебування організації на певному етапі ЖЦП впливає на постановку цілей і задач його діяльності (табл. 2), що необхідно враховувати при розробці планів. Також необхідним є врахування параметрів ЖЦП при стратегічному плануванні. На сьогодні існують декілька усталених матриць залежності обраної стратегії (розвитку, поведінки на ринку, фінансової тощо) від етапу життєвого циклу підприємства. Визначивши, на якій стадії свого життєвого циклу знаходиться конкретне підприємство, ми можемо виділити основні акценти, що мають бути враховані при формуванні системи економічних планів. При цьому основною задачею є пролонгація таких етапів, як зростання і зрілість, або переведення підприємства на новий виток життєвого циклу з найменшими втратами. Висновки і перспективи подальших досліджень. Проведене дослідження дало автору на основі 182

Вісник Хмельницького національного університету 2010, № 6, T. 3

Економічні науки

аналізу літературних джерел та практичної діяльності машинобудівних підприємств можливість уточнити трактування понять «економічний план» та «якість планів», проаналізувати вплив якості економічних планів на ефективність управління машинобудівного підприємства, виокремити чинники, що впливають на формування системи економічних планів у даній галузі, та виділити такий важливий фактор, як параметри життєвого циклу підприємства. Перспективу подальших досліджень автор вбачає у побудові кореляцінорегресійних моделей залежності між зазначеними чинниками та економічними результатами ефективності управління машинобудівного підприємтсва (прибутковість, рентабельність тощо). Література

1. Loasby B.J. Long-Range Formal Planning in Perspective // The Journal of Managament Studies. – 1967. – IV. – P. 300-308. 2. Генрі Мінцберг. Зліт і падіння стратегічного планування. / Мінцберг Генрі – К. : Видавництво Олексія Капусти (підрозділ «Агенції «Стандарт»), 2008. – 412 с. 3. Хміль Ф.І. Основи менеджменту: Ф.І. Хміль / [підручник]. – [2-е вид. виправлене і доп.]. – К. : Академвидав, 2007. – 575 с. 4. Райзберг Б.А. Современный экономический словарь. / Б.А. Райзберг, Л.Ш. Лозовский, Е.Б. Стародубцева. – [2-е изд., испр.]. – М. : ИНФРА-М, 1999. – 479 с. 5. Пушкар Р.М. Менеджмент: теорія та практика : [підручник]. / Р.М. Пушкар, Н.П. Тарнавська. – [2-е вид., перероб. і доп.]. – Тернопіль : Карт-Бланш, 2003. – 490 с. 6. Либерман И.А. Планирование на предприятии : [учеб. пособие]. / И.А. Либерман. – [2-е изд.]. – М. : РИОР, 2007. — 202 с. 7. Момот Т. Про методи оцінки якості корпоративного управління / Т. Момот, М. Кадничанський // Економіка України, 2007. – № 7. – с. 41-55. 8. Уткин Э. А. Антикризисное управление. / Э.А. Уткин. – М. : Ассоциация авторов и издателей «Тандем». Изд-во. ЭКМОС, 1997. – 400 с. 9. Чумаченко Н.Г. Проблемы повышения уровня планирования на предприятиях / Н.Г. Чумаченко, И.А. Белоусова // Вісник Хмельницького національного університету. – 2007. – №4 Т. 1 – С. 7-11. 10. Фірстова О.Ю. Застосування Теорії систем у світовому господарстві / О.Ю. Фірстова // Збірник тез доповідей 62-ї студентської науково-технічної конференції. – Львів : Вид-во Національного університету «Львівська політехніка», 2006. – С. 74-76. 11. Фірстова О.Ю. Управління підприємством на основі його життєвого циклу / О.Ю. Фірстова // Збірник тез доповідей 61-ї студентської науково-технічної конференції. – 2004. – С. 73-75. Надійшла 16.08.2010

УДК 339.5:338.45:67 О. С. ПЕТРИЦЬКА Хмельницький національний університет

МАРКЕТИНГОВИЙ АУТСОРСИНГ ЯК ЗАСІБ ПІДВИЩЕННЯ ЕФЕКТИВНОСТІ ДІЯЛЬНОСТІ ПІДПРИЄМСТВ ЛЕГКОЇ ПРОМИСЛОВОСТІ У статті запропоновано напрям вдосконалення маркетингового забезпечення підприємств легкої промисловості за допомогою створення аутсорсингових маркетингових компаній, що, в свою чергу, має забезпечити ефективність функціонування підприємств галузі. Також у статті підкреслюється, що проведення маркетингових дослідженнь є однією з найважливіших складових частин в діяльності підприємств легкої промисловості, які зацікавлені в досягненні сталого становища на ринку. The articles suggests ways for marketing of light industry by creating a marketing outsourcing companies, which in turn should ensure the effective functioning of the industry. The article stresses that marketing research is one of the most important parts of enterprises in light industry, interested in achieving sustainable position in the market. Ключові слова: маркетинг, аутсорсинг, аутсорсингові компанії, маркетингові дослідження, маркетингове забезпечення, ринок, споживач, діяльність, розвиток, підприємство, ефективність, легка промисловість.

Актуальність. Діяльність підприємств легкої промисловості пов’язана з пошуком нової конкурентоспроможної продукції та впровадженням нових технологій. Проблемою підприємств галузі є відсутність системної стратегічної інформації про споживачів, ринок, канали збуту, системи, яка б пов’язувала усі підсистеми підприємства. Успішне функціонування підприємств легкої промисловості у ринкових умовах господарювання значною мірою залежить від впровадження у діяльність сучасної концепції маркетингу і проведення ефективних маркетингових досліджень. Все більшої уваги набуває потреба у своєчасному прийнятті обґрунтованих маркетингових управлінських рішень, які стосуються усього комплексу маркетингу підприємства. Все це вимагає нових підходів до розуміння повноцінного функціонування на підприємствах легкої промисловості системи Вісник Хмельницького національного університету 2010, № 6, T. 3

183

Економічні науки

маркетингових досліджень, які мають формувати базу знань як один із найцінніших ресурсів, котрий підприємство застосовує для свого існування. Використання внутрішніх ресурсів підприємств для активізації маркетингової діяльності на даний момент є обмеженим фінансовими та кадровими аспектами, і, вочевидь, найближчими роками кардинальних змін не відбудеться. Тому єдиним перспективним шляхом впровадження концепції маркетингу у діяльність вітчизняних підприємств, є залучення зовнішніх ресурсів (і не тільки фінансових, але й у вигляді послуг). Одним з інструментів реалізації такої ідеї може стати використання аутсорсингу, який широко застосовується в західній практиці ведення бізнесу і ще недостатньо розвинений в Україні. Аналіз останніх досліджень та публікацій. Тема аутсорсингу найбільш повно розкрита в працях західних науковців, таких як Д. Берсін, Ж.-Л. Бравар, М. Донелланн, Е. Йордон, С. Клементс, Р. Морган та Дж. Хейвуд. Серед вітчизняних вчених, які займаються зазначеними питаннями, слід виокремити Крикавського Є.В., Савельєва Є.В., Чухрай Н.І., Зозульова О.В. Щодо питань підвищення функціонування підприємств легкої промисловості, то аналіз розвитку і роботи підприємств легкої промисловості висвітлювали у своїх наукових працях такі вітчизняні економісти, як: О. Бородиня, М. Войнаренко, А. Гречан, Ю. Звягінцев, С. Ілляшенко, С. Ковальчук, О. Лабурцева, О. Луговський, О. Малиш, І. Тарасенко, Ю. Черній та інші вчені. Необхідно відмітити, що організаційним аспектам маркетингового забезпечення промислових підприємств присвячені праці таких вітчизняних науковців, як С.С. Гаркавенка, В.Г. Герасимчука, Н.П. Гончарової, Є.В. Крикавського, П.Г. Перерви, А.О. Старостіної, Н.І. Чухрай та багато інших. Постановка завдання. Визначення необхідності використання маркетингового аутсорсингу в діяльності підприємств легкої промисловості задля підвищення ефективності їх діяльності. Виклад основного матеріалу. Світова фінансова криза, що розгорнулася і в Україні, негативно вплинула на роботу промисловості України загалом, і легкої промисловості, зокрема. У 2009 р. спад виробництва на 9,8% порівняно з 2008 р. спостерігався у взуттєвій підгалузі, на 34,3% – у шкіряній [1]. Частка легкої промисловості у загальному обсязі промислової продукції у 2000 р. складала 1,6%, у 2003 р. – 1,4%, 2004 р.– 1,2%, 2005 р.–1,1%, 2007 р. –1,0% [7]. Перед підприємствами галузі легкої промисловості постає завдання знову завоювати внутрішній ринок і привернути увагу до українських товарів [2, с.117]. Отже, на сьогодняшній день необхідний пошук нових шляхів та методів роботи. Вже давно назріло питання реструктуризації та модернізації галузі. Проте, ці заходи мають стосуватися не лише технічного та технологічного її переозброєння, але і організаційної діяльності, що, насамперед, передбачає вивчення потреб потенційних та реальних споживачів, аналіз досвіду лідерів вітчизняного і зарубіжного виробництва, лобіювання інтересів підприємств легкої промисловості і галузі в цілому у Верховній Раді, впровадження новітніх технологій і вирішення інших проблем, частина з яких може бути розв’язаною за рахунок організації ефективного маркетингового забезпечення на кожному з підприємств галузі [4, с.353]. Для визначення ступеню маркетингового забезпечення підприємств легкої промисловості та з метою розробки практичних і теоретичних рекомендацій покращення діяльності підприємств нами були проведені маркетингові дослідження на підприємствах Хмельницької області. В ході дослідження нами ставилися такі завдання: 1) визначити наявність на підприємствах галузі маркетингових служб; 2) розглянути, яку організаційну структуру мають відділи маркетингу і які функції вони виконують; 3) дослідити, які функціональні підрозділи виконують маркетингові функції, за відсутності відділу маркетингу; 4) сформувати потребу у методичній допомозі підприємствам легкої промисловості щодо організації маркетингової діяльності. Дослідження проводилось за допомогою анкетування. В опитуванні взяли участь керівники 54 підприємств легкої промисловості різних форм власності. На підставі отриманої інформації була визначена кількість підприємств, які здійснюють свою діяльність відповідно до принципів та методів маркетингу, а також визначена потреба у методичній та науковій підтримці організації та супроводі маркетингової діяльності підприємств галузі. Одне із основних питань стосувалось наявності на підприємствах відділу маркетингу або маркетингового підрозділу. Так, лише 13% підтвердили наявність відділу маркетингу на своїх підприємствах. Це свідчить про недостатній рівень забезпечення маркетингової діяльності легкої промисловості Хмельницької області. Відділ маркетингу створений на 6 із 15 товариств з обмеженою відповідальністю, на 1 із 29 приватних підприємств. Проте на жодному із малих приватних підприємств, комунальних підприємств та науково-виробничих підприємств такого відділу не існує. В ході дослідження було встановлено, що більшість відділів маркетингу мають функціональну організаційну структуру (57% від загальної кількості), така структура відділу маркетингу є притаманною підприємствам, створеним у вигляді товариств з обмеженою відповідальністю. На двох із досліджуваних підприємств відділи маркетингу мають товарно-ринкову організаційну структуру, і на одному – товарну. Також нами було з’ясовано, що існуючі відділи маркетингу не в повному обсязі виконують 184

Вісник Хмельницького національного університету 2010, № 6, T. 3

Економічні науки

маркетингові функції. Серед основних функцій, за допомогою яких можна здійснювати ефективну маркетингову діяльність, необхідно виокремити такі: - розробка маркетингової стратегії підприємства; - планування маркетингової діяльності; - планування ринкових маркетингових досліджень; - проведення ринкових маркетингових досліджень; - планування та формування товарного асортименту; - формування та коригування цін на продукцію; - організація та контроль збутової діяльності; - розробка рекламних та PR -заходів тощо. Проте майже на всіх підприємствах виконується лише функція організації та контролю збутової діяльності. Плануванням ринкових маркетингових досліджень не займається жодна з маркетингових служб досліджуваних підприємств, а проведенням таких досліджень – маркетинговий відділ приватного підприємства. Заступник директора з маркетингу є лише на двох підприємствах, а саме – на товариствах з обмеженою відповідальністю. 25% керівників підприємств вважають за потрібне створення відділу маркетингу. До них належать більшою мірою ТОВ і приватні підприємства, жодне з МПП не вважає доцільним створення такого відділу. Отже, як видно, на підприємствах легкої промисловості Хмельницької області практично відсутня маркетингова діяльність. Деякі керівники підприємств недооцінюють роль маркетингу, що згодом відбивається на фінансовому добробуті підприємства. Хоча маркетингові дослідження та утримання маркетингових спеціалістів найчастіше вимагають значних фінансових витрат, не можна заперечувати їх значення та ролі, яку вони відіграють у плануванні стратегічних перспектив підприємницької діяльності. Можна погодитись з А. Старостиною, яка проголошує: “...Посилення ролі маркетингу в компанії є характерною рисою сучасної економіки з одного боку, а з другого – мірою рівня розвитку компанії. Розмова про роль маркетингу в компанії – це розмова про модель управління фірмою, про процес прийняття управлінських рішень...” [3, с.2]. Маркетинг у легкій промисловості орієнтований на інтереси ринку й виходить із пріоритетності потреб та переваг споживачів. Звідси слідує логічний висновок, про необхідність вивчення споживчого попиту, його мотивації, структури, динаміки, еластичності. Не можна здійснювати маркетингову управлінську діяльність, не володіючи ситуацією, що склалася на ринку: бажань і можливостей споживачів, намірів та дій конкурентів. Без виявлення тенденцій та закономірностей функціонування ринкового механізму неможливо регулювати ринкові процеси, або адаптуватися до цих процесів без врахування ринкових механізмів. На нашу думку, для покращення економічної діяльності підприємств легкої промисловості кожному з підприємств необхідно у повному обсязі виконувати функції маркетингу. Одним із визначальних факторів, що обумовлюють ефективність маркетингової діяльності підприємств є раціоналізація організаційної структури управління. Зрозуміло, що відділи маркетингу доцільно створювати на великих або середніх підприємствах. Відтак постає питання: як бути малим підприємствам, як будувати свою маркетингову діяльність, щоб виживати у складних економічних умовах? На нашу думку, вирішити це питання можна за допомогою створення аутсорсингових маркетингових компаній та делегування їм частини маркетингових функцій підприємств Останнім часом аутсорсинг починає поширюватись в Україні як ефективний інструмент підвищення ефективності діяльності компаній. Модна тенденція, що іменується фахівцями в усьому світі “аутсорсингом”, відома давно, але під іншими іменами. Це ніщо інше, як передача певних функцій статутної діяльності сторонній компанії. Важковимовне закордонне слово (англ. «outsourcing») дослівно означає "використання зовнішніх джерел" і часто перекладається як "кооперація", "субпідряд" і навіть "делегування функцій управління, повноважень і відповідальності в рамках поставлених завдань" [6]. Зазвичай, під аутсорсингом розуміють передачу неосновних функцій підприємства і всіх пов’язаних з ними активів в управління професійному підряднику (аутсорсеру). Період активного впровадження моделі аутсорсингу в світі припав на 90-і, й вже до кінця минулого століття провідні компанії оцінили її переваги. У США до 80% торгових мереж передають різні функції на аутсорсинг. У Європі цей показник значно нижчий (50-60%), тому що потужні компанії вважають за краще створювати власні служби. Керівництво компаній звертається до моделі аутсорсингу, коли необхідно зберегти конкурентоспроможність і значно скоротити витрати. Залежно від виду аутсорсингу витрати на непрофільні сфери діяльності підприємства можна зменшити на 10-40%. Сьогодні під аутсорсингом розуміють бізнес-технологію, що передбачає передачу стороннім спеціалізованим компаніям (аутсорсинговим компаніям) процесів і функцій усередині свого бізнесу разом з відповідальністю за результат виконання цих процесів. У світовій практиці кількість функцій, що передаються на виконання зовнішнім підрядникам, і швидкість укладення нових договорів з аутсорсингу Вісник Хмельницького національного університету 2010, № 6, T. 3

185

Економічні науки

постійно збільшуються. На аутсорсинг передаються розробка, впровадження і підтримка систем інформаційних технологій, діяльність автопарку, call-центрів, бухгалтерський облік і фінансовий аналіз, обробка медичних записів, біотехнології тощо. Аутсорсинг можна визначити і як спосіб кооперації. Але на відміну від інших способів кооперації – підряду, субпідряду, сервісного обслуговування – аутсорсинг – це стратегія управління компанією, а не просто вид партнерської взаємодії, він передбачає певну реструктуризацію виробництва корпорації та її зв'язків [5]. Якщо говорити про впровадження маркетингового аутсорсингу в діяльності підприємств легкої промисловості, то такі компанії доцільно створювати на базі торгово-промислової палати. В аутсорсингові компанії пропонуємо делегувати маркетингові функції підприємств, об’єдннаних за такими ознаками: формою власності, видами продукції, що виробляється, за територіальною ознакою. Відтак, підприємства за умов розробки продуманої та виваженої маркетингової політики, використання аутсорсингу можуть значно зміцнити власні конкурентні позиції на ринку. На нашу думку, діяльність аутсорсингових маркетингових компаній має здійснюватись за двома основними напрямами: 1. Надання методичної допомоги та проведення консультацій керівників підприємств з таких питань: - організаційної та управлінської діяльності; - розробки стратегії розвитку підприємства; - розробки маркетингової стратегії (у тому числі за маркетинговими функціями); - розробки бізнес-планів та бізнес-проектів. 2. Безпосередньо проведення маркетингових досліджень включає вивчення системи ціноутворення, рівня і динаміки цін, фірм-конкурентів, контрагентів і нейтралів; розгляд форм і методів збуту; аналіз особливостей поведінки покупців і мотивів прийняття ними рішення про покупку, а також оцінку виробничо-ресурсних і збутових можливостей фірми і визначення рівня її конкурентоспроможності на різних ринках, а також: - аналіз маркетингового середовища; - аналіз ринку; - аналіз особливостей поведінки покупців і мотивів прийняття ними рішення про покупку; - дослідження поведінки конкурентів; - дослідження асортимента та "життєвого циклу" товару; - вивчення системи ціноутворення, рівня і динаміки цін; - дослідження просування товару; - дослідження системи стимулювання збуту і реклами; - дослідження внутрішнього середовища підприємства; - оцінювання виробничо-ресурсних і збутових можливостей підприємства і визначення рівня її конкурентоспроможності на різних ринках (ринкових сегментах). Маркетингові дослідження мають проводитись професійно і продумано на всіх етапах, починаючи від вибору типа маркетингового дослідження і закінчуючи методами обробки даних і формою представлення результатів. Саме тому, виконання цієї функції має бути покладено на спеціалізовану організацію, якою має стати аутсорсингова компанія. Може виникнути питання: «Чому така компанія має створюватися при торгово-промисловій палаті?» На це може бути кілько відповідей: 1) в ТПП працюють провідні фахівці з організації виставкової діяльності, що може допомогти в організації виставок та ярмарків зацікавлених підприємств не лише в межах області, але й України; 2) ТПП має інформацію не лише про підприємства легкої промисловості, але і про постачальників та споживачів їх продукції; 3) ТПП має певний статус та приміщення для організації подібної діяльності. Висновки. Проаналізувавши результати маркетингового дослідження, яке було проведено з ціллю визначення рівня маркетингово забезпечення підприємств легкої промисловості Хмельницької області, ми прийшли до висновку, що на підпримємствах практично відсутня маркетингова діяльність або ведеться не в повному обсязі. Для вирішення даного питання пропонуємо для підприємств, створених у вигляді ТОВ, сформувати відділи маркетингу із повним набором маркетингових функцій, а для решти – делегувати функції маркетингових відділів маркетинговим аутсорсинговим компаніям, які зможуть на високопрофесійному рівні забезпечувати організацію та здійснення маркетингової діяльності підприємств легкої промисловості. Вважаємо, що використання маркетингових аутсорсингових схем на підприємствах легкої промисловості може значно підвищити ефективність їх роботи та відкрити принципово нові можливості для взаємовигідного співробітництва, суттєво посилити їх конкурентоспроможність в умовах глобального економічного середовища. Відтак вирішення питань стосовно маркетингового забезпечення підприємств галузі позитивно 186

Вісник Хмельницького національного університету 2010, № 6, T. 3

Економічні науки

вплине на розвиток економіки України. Література

1. 2009 р.: Легка промисловість в Україні // Легка промисловість. – 2009. – № 4. – С. 3. 2. Петрицька О.С. Ретроспективний аналіз ринку легкої промисловості України. / О.С. Петрицька // Вісник Хмельницького національного університету. – 2009. – № 6. Т. 2. – C. 116. 3. Старостина А. Будущее маркетинга – в его интеллектуализации и индивидуализации / А. Старостина // Отдел маркетинга. – 2005. – № 12. – 64 с. 4. Управління інноваційним процесом в Україні: проблеми, перспективи, ризики / Петрицька О.С. // Організаційні аспекти маркетингового забезпечення діяльності підприємств легкої промисловості: тези доп. Міжнарод. науково-практич. конф. – Львів : Вид-во Львів. нац. ун-ту “Львівська політехніка”, 2010. – C. 353. 5. http://hghltd.yandex.net/yandbtm?url=http://www.nbuv.gov.ua/articles/2006/06movcme.html&text 6. http://ru.wikipedia.org/wiki/Outsourcing 7. httр://www.ukrstat.gov.ua Надійшла 20.08.2010

УДК 336.025 С. В. КУДЛАЄНКО Хмельницький національний університет

ОСОБЛИВОСТІ ФІНАНСОВОЇ КРИЗИ НА МАШИНОБУДІВНИХ ПІДПРИЄМСТВАХ ХМЕЛЬНИЧЧИНИ У статті розглянуто сутність фінансової кризи. З’ясовано чинники, що визначають параметри протікання фінансової кризи на підприємстві. Здійснено класифікацію фінансової кризи за рядом ознак, охарактеризовано особливості прояву видів фінансової кризи на машинобудівних підприємствах Хмельниччини. In article it is considered essence of financial crisis. Factors which influence parametres of course of financial crisis at the enterprise are defined. It is classified financial crisis at the enterprise and it is described features of their display at machine-building enterprises Hmelnichchiny. Ключові слова: криза, фінансова криза на підприємстві, криза ліквідності, криза неплатоспроможності, криза прибутковості, криза ефективності.

Актуальність дослідження. В умовах світової фінансової кризи, яка зумовила нестабільність фінансових ринків чинник кризи на підприємстві відіграє найважливішу роль в усіх сферах національної економіки. Подолання кризового стану на підприємстві потребує унікального та комплексного застосування антикризових заходів, специфіка використання яких визначається насамперед особливостями та характером кризових явищ. У попередніх дослідженнях [1] ми з’ясували, що на підприємстві може виникати понад двадцять видів криз, які розрізняються залежно від етапів життєвого циклу підприємства, характеру впливу, наслідків впливу, інтенсивності протікання, сфери виникнення та місця виникнення передумов. Світова фінансова криза спричинила виникнення на підприємствах саме фінансової кризи, яка має свої особливості протікання і наслідки у результативності діяльності підприємств. Аналіз літературних джерел. Кризові явища на підприємствах досліджували такі зарубіжні вчені, як І. Ансофф, С.Г. Бєляєв, І.А. Бланк, О.П. Градов, А.Г. Грязнова, А.П. Ковальов, Г. Саймон, Е.А. Уткін, Я.А. Фомін, Д. Форрестер, Д. Шим, Ю.В. Яковець та інші. Основу досліджень у даній сфері у вітчизняній науці було закладено науковими працями таких вчених, як І.П. Булєєв, Н.Ю. Брюховецька, В.А. Забродській, В.Я. Заруба, М.О. Кизим, Т.С. Клебанова, В.С. Король, Л.О. Лігоненко, О.І. Пушкар, О.О. Терещенко, А.М. Турило, О.М. Тридід та інші. Перераховані вчені створили необхідний фундамент для продовження досліджень у напрямку більш повного визначення можливостей та перспектив застосування систем антикризового управління, а також практичних підходів до її вдосконалення на підприємствах. Але на даний час не є предметом наукових досліджень питання особливості протікання фінансової кризи на підприємствах в умовах світової фінансової кризи. Крім того відсутні дослідження щодо аналізу та оцінювання рівня кризового стану вітчизняних підприємств з урахуванням їх розмірів, видів діяльності, форми власності та рівня забезпеченості фінансовими ресурсами. Мета дослідження. Дослідження сутності фінансової кризи та визначення особливостей її прояву на машинобудівних підприємствах Хмельниччини в умовах світової фінансової кризи. Основний зміст дослідження. Аналіз існуючих трактувань поняття “криза” свідчить про існування трьох незалежних поглядів на понятійні межі цього терміну, так відповідно до першої точки зору (Р. Попов, К. Кірганов, Л. Грінер), криза – це форма поступального руху, прояв розвитку системи. Прихильники другої точки зору (Дж. Вебстер, А. Градов, Е. Вінер, Дж. Каан) вважають кризою переломний момент у Вісник Хмельницького національного університету 2010, № 6, T. 3

187

Економічні науки

функціонуванні підприємства (незалежно від того, яким – позитивним чи негативним – буде результат); звідси кризою може вважатися будь-яка нестандартна ситуація або зміни у функціонуванні підприємства, які призводять до його якісно нових характеристик. Третя точка зору (Дж. Кейнс, В. Крутько, В. Василенко, Е. Коротков, Е. Нікбахт, А. Гроппелі) передбачає, що кризою є ситуація значного погіршення одного, а частіше кількох, важливих параметрів функціонування підприємства, що цілком реально може призвести до банкрутства. Наукові підходи вчених, які характеризують наслідки кризи позитивно або нейтрально можуть бути виправданими для підприємств у країн із розвинутою ринковою економікою. У стабільно економічному середовищі підприємство вражене кризою може покращити свій стан за рахунок використання зв’язків із економічно стійкими суб’єктами господарювання. Економічний стан країн, що розвиваються характеризується наявністю великої кількості економічно нестійких суб’єктів господарювання зв’язки з якими не покращують, а навіть погіршують умови функціонування своїх контрагентів. Тому, враховуючи економічний стан в Україні, кризу на підприємстві слід визначати як безпосередню загрозу його функціонуванню, що може проявлятися у фінансовому, організаційному та інших аспектах діяльності підприємства. Світова фінансова криза зумовила загострення кризових явищ на вітчизняних підприємствах у фінансові сфері, такі кризові явища проявились у фінансових кризах. Терещенко О.О. розкриває зміст фінансової кризи як фази розбалансованої діяльності підприємства та обмежених можливостей впливу його керівництва на фінансові відносини, що виникають на цьому підприємстві. Фінансова криза ідентифікується як загроза неплатоспроможності та банкрутства підприємства, діяльність у неприбутковій зоні або відсутність у цього підприємства потенціалу для успішного функціонування[2]. Фінансова криза – це розбалансованість системи «підприємство» та обмеженість впливу його керуючої ланки через фінансові відносини на відновлення стійкої рівноваги [3]. З позиції фінансового менеджменту кризовий стан підприємства полягає в його неспроможності здійснювати фінансове забезпечення поточної виробничої діяльності [4]. На наш погляд, фінансова криза на підприємстві – це загострення протиріч у соціально-економічній системі організації, що загрожує її життєстійкості та вимагає від неї якісно нових змін у фінансовій сфері. Особливістю фінансової кризи є те, що вона потенційно зароджує загрозу руйнації економічної системи в якій виникає. В економічних система, таких як підприємство, криза тісно взаємопов’язана з ризиками. На наш погляд саме ризики діяльності підприємства детермінують прояв кризи її глибину та тривалість (рис. 1). Зовнішнє середовище

Стан розвитку економіки країни

Рівень політичної стабільності

Зміни кон’юнктури на міжнародних ринках

Стан розвитку світової економіки

Економічні ризики

Фінансова криза на підприємстві Інвестиційна криза

Криза ліквідності

Криза неплатоспроможності

Криза прибутковості

Криза ефективності

Внутрішнє середовище підприємства

Трансформації зовнішнього середовища Рис. 1. Взаємозалежність фінансової кризи на підприємстві та стану зовнішнього середовища

Розглядаючи особливості розвитку вітчизняних підприємств в умовах протікання сучасної світової фінансової кризи можна відзначити, що фінансова криза проявилась у таких видах: - інвестиційна криза виникає в умовах, коли підприємство втрачає довіру інвесторів, знижується рівень інвестиційної привабливості, знижується ефективність реалізації інвестиційних проектів, неефективно використовуються інвестиційні ресурси; 188

Вісник Хмельницького національного університету 2010, № 6, T. 3

Економічні науки

- криза ліквідності виникає в умовах, коли на підприємстві низький рівень реалізації продукції, збільшується обсяг дебіторської заборгованості, зокрема простроченої та відсутній чи утруднений доступ до зовнішніх джерел фінансування; - криза неплатоспроможності, передбачає, що на підприємстві є значна кредиторська заборгованість, яка не може бути покрита теперішньою вартістю активів підприємства; - криза прибутковості передбачає, що перманентні збитки "з'їдають" власний капітал і це призводить до незадовільної структури балансу; - криза ефективності виникає на підприємстві при високому рівні затрат, низькому рівні доходів, тривалому періоді збиткової діяльності, низькому рівні фондовіддачі, продуктивності праці, оборотності коштів. Слід відмітити, що визначені види фінансової кризи тісно взаємопов’язані між собою, так внаслідок неефективного і невідповідного зовнішнім умовам планування грошових потоків підприємство може не забезпечити свою діяльність необхідними фінансовими надходженнями виникає загроза прояву кризи ліквідності. За умов відсутності необхідних грошових резервів та додаткових зовнішніх джерел фінансування на підприємстві може накопичуватись кредиторська заборгованість, зростати залежність від кредиторів і як наслідок виникає криза неплатоспроможності. зменшення обсягів прибутків чи тривалий період збитковості знижують ефективність функціонування підприємства (криза прибутковості і ефективності) і вимагають пошуку значних обсягів інвестиційних ресурсів. В умовах низького рівня ефективного функціонування підприємства, відсутності державної підтримки та нестійкого зовнішнього середовища залучення інвестиційних ресурсів на реорганізацію діяльності стає неможливим (інвестиційна криза). Враховуючи стан економіки України та внутрішні умови функціонування підприємств, слід зазначити, що функціонування машинобудівних підприємств Хмельниччини під впливом світової фінансової кризи має специфічні особливості. Аналіз фінансово-економічного стану машинобудівних підприємств [5] підтверджує кризові тенденції у цій галузі, зокрема зменшується частка основних засобів порівняно із загальним зростанням обігових коштів; низький рівень оновлення основних засобів виробництва через їх високу вартість, ступінь ризику та недостатність інвестиційних джерел; невиконання функції відновлення основного капіталу амортизаційним фондом, який використовується лише як джерело фінансування поточної діяльності підприємства; організаційний спад наукових досліджень та розробок. Важливою передумовою подолання фінансової кризи є її визнання керівництвом підприємства. З метою унеможливлення ігнорування кризових явищ на підприємстві нами було визначено ряд параметрів фінансової кризи, наявність яких у роботі підприємства прямо вказує на кризу: - Збиткова операційна діяльність. Тривала збиткова робота є загрозою життєздатності підприємства. Збиткова операційна діяльність в довгостроковому періоді свідчить про відсутність цінності машинобудівного підприємства як господарської одиниці, що створює додаткову вартість, через що наявна організаційно-правова форма ведення бізнесу в майбутньому обов’язково зазнає змін. Збиткову фінансову та інвестиційну діяльність підприємства може перекривати прибуток від операційної діяльності, а от за умов збиткової операційної діяльності реструктуризаційні перетворення в майбутньому є неминучі. Отже, збиткова операційна діяльність підприємства свідчить про наявність кризового стану. - Наявність простроченої заборгованості та незадовільна поточна платоспроможність. Якщо поточна неплатоспроможність триває надто довго, то це призводить до появи простроченої заборгованості, що є загрозою існування господарської одиниці через появу підстави для порушення справи про банкрутство. Якщо значення абсолютного показника поточної платоспроможності є від'ємним, то стан підприємства характеризується як кризовий. - Невідповідність можливостей реальному стану підприємства. Під можливостями розуміємо синонімічний термін „економічна спроможність”, елементами якої є виробнича, фінансова та ринкова спроможності. Висновки. Подолання фінансової кризи на машинобудівних підприємствах залежить від особливостей їх функціонування в умовах трансформаційних змін: складної організаційно-виробничої структури, вкрай низького рівня технологічного розвитку, тривалого процесу підвищення рівня кваліфікації інженерно-виробничого персоналу, пришвидшеної реакції споживачів промислової продукції порівняно з виробниками, наявності ланцюгової реакції на дестабілізуючі чинники, інвестиційної складової фінансового забезпечення антикризових програм. Дія зазначених чинників призводить до ускладнення процесу подолання фінансової кризи на машинобудівних підприємствах, оскільки вони важче, ніж підприємства інших галузей, реагують на трансформаційні перетворення. Література

1. Кудлаєнко С.В. Особливості прояву кризових явищ на вітчизняних підприємствах / С.В. Кудлаєнко // Вісник Хмельницького національного університету. – 2009. – № 6. – С. 83-86. 2. Терещенко О.О. Фінансова санація та банкрутство підприємств : [навч. посібник] / Терещенко Вісник Хмельницького національного університету 2010, № 6, T. 3

189

Економічні науки

О.О. – К. : КНЕУ, 2000. – 412 с. 3. Антикризове управління підприємством : [навч. посібник]. – К. : Кондор, 2007. – 272 с. 4. Фінанси підприємств : підручник / [А. М. Поддєрьогін та ін.]; за наук. ред. А.М. Поддєрьогіна. – [3-є вид. перероб. і доп.]. – К. : КНЕУ, 2000. – 460 с. 5. Кудлаєнко С.В. Аналіз передумов виникнення кризових явищ на підприємствах машинобудівної галузі Хмельниччини / С.В. Кудлаєнко // Збірник державного Черкаського технологічного університету. – 2009. – Ч.1, № 23. – С. 145-149. Надійшла 20.08.2010

УДК 339.13:330.131.7 М. О. ЛЕВЧЕНКО Хмельницький національний університет

МЕТОДИ ОЦІНКИ РИЗИКІВ ЗОВНІШНЬОЕКОНОМІЧНОЇ ДІЯЛЬНОСТІ МАШИНОБУДІВНОГО ПІДПРИЄМСТВА Проведено аналіз загальних методів оцінки ризиків зовнішньоекономічної діяльності підприємства, визначено основні показники оцінки ризиків. Запропоновано блок-схему заходів з оцінки та прогнозуванння ризиків машинобудівного підприємства. Author conducted the analysis of general methods of risks estimation of the enterprise’s foreign economic activity,and defined the basic indexes of risks estimation.. The flow-chart of measures for risks estimation and scientific prognostication of machine-building enterprise is offered. Ключові слова: ризики, зовнішньоекономічна діяльність, машинобудівні підприємства.

Вступ. Процес оцінки зовнішньоекономічних ризиків машинобудівних підприємств прямо пов’язаний з результатами діяльності підприємств на зовнішніх ринках, з їх виживанням та розвитком, і є актуальним завданням. Оскільки машинобудівний комплекс України є більшою мірою екпортноорієнтованим, а державна стратегія передбачає активізацію ЗЕД підприємств; зниження бар’єрів входження на світові ринки, набуття членства в міжнародних організаціях, аналіз та оцінка ризиків стають необхідністю. Аналіз останніх досліджень. Теоретичні і практичні аспекти оцінки ризиків підприємств досліджували відомі зарубіжні та вітчизняні науковці. Серед вітчизняних вчених питання оцінки підприємницьких ризиків розглянуто у роботах В.В. Вітлінського, І.В. Зайцевої, І.Р. Бузько, А.Б. Камінського, Л.Л Маханець, Р.В. Пікус, Ю.С. Коцюби, Г.Л. Вербицької, А.Ю. Харко [2]. Метою даного дослідження є аналіз найбільш поширених методів оцінки зовнішньоекономічних ризиків підприємства, обґрунтування доцільності їх використання в конкретних умовах. Результати дослідження. Ризики в контексті зовнішньоекономічної діяльності являють собою умови, що можуть викликати чи сприяти прояву причин нездійснення зовнішньоекономічної угоди підприємства. Для того, щоб машинобудівне підприємство мало змогу аналізувати істотність того чи іншого фактору ризику і достатність прийнятих запобіжних заходів, ризик повинен бути виражений у самостійних показниках. За загальну характеристику ризику приймається рівень ризику зовнішньоекономічної угоди, що у результаті відповідного спеціального дослідження виражається кількісним показником рівня ризику [1]. Загальний концептуальний підхід до управління та оцінки ризиків зовнішньоекономічної діяльності полягає у виявленні можливих наслідків здійснення зовнішньоекономічних операцій машинобудівних підприємств, у реалізації такої системи оцінювання ризиків в сфері зовнішньої економіки, яка дозволяє своєчасно виявляти негативні ймовірні результати і максимально використовувати шанси на одержання високого доходу. Але обов`язковим для аналізу таких видів ризиків є дотримання загального процесу оцінки, який дасть змогу виявити не тільки ризики зовнішньоекономічної діяльності, але і внутрішні ризики, які можуть істотно вплинути на результати діяльності підприємства. [2,3]. До загальних причин виникнення ризиків ЗЕД належать постійна нестабільність економічних процесів в країнах світового співтовариства, недостатня кількість інформації про стан економіки країн світу, відсутність чітких цілей діяльності машинобудівного підриємства експортера. Сьогодні на оцінку ризику зовнішньоекономічної діяльності машинобудівних підприємств впливають такі умови: 1) великі машинобудівні підприємства, що здійснють ЗЕД протягом тривалого часу, нагромадили значний досвід врахування ризиків та управління ними; 2) суми зовнішньоекономічних контрактів досить значні, і оцінка ризиків проводиться дуже ретельно; 3) інфраструктура управління багатьма видами зовнішньоекономічних ризиків як в Україні, так і за кордоном – торговельно-промислові палати, банки, біржі, юридичні і консультаційні фірми; 4) ретельний контроль з боку держави за ЗЕД українських машинобудівних підприємств;

190

Вісник Хмельницького національного університету 2010, № 6, T. 3

Економічні науки

5) неврегульованість правил повернення податку на додану вартість у процесі експорту товарів, що веде до заборгованності держави та консервації обігових коштів суб`єктів ЗЕД; 6) збільшення кількості антидемпінгових розслідувань відносно машинобудівних підприємств експортерів. Оцінка ризику зовнішньоекономічної діяльності підприємства являє собою сукупність регулярних процедур аналізу ризику та будується на загальному вивченні економічної діяльності підприємства і середовища його функціонування на предмет джерел ризику, аналізі зовнішніх і внутрішніх факторів ризику, визначенні показників оцінки рівня ризику, а також у встановленні механізмів і моделей взаємозв'язку показників і факторів ризику. На основі аналізу наукових підходів до процесу комплексної оцінки зовнішньоекономічних ризиків, автор пропонує використовувати загальний алгоритм оцінки ризиків ЗЕД машинобудівного підприємства (рис.1) [2, 4, 5]. Комплексна оцінка ризиків ЗЕД Методи анкетування та інтервьювання Фінансова та балансова звітність

1. Отримання інформації

2. Установлення контексту ризику

4. Вибір алгоритмів оцінки

3. Фіксація ризиків

Безризикова область Мінімальний ризик Підвищений ризик

Кількісний аналіз ризиків

• статистичний метод; • метод побудови дерева рішень;

Якісний аналіз ризиків

• методи аналізу існуючої інформації;

• методи моделювання діяльності;

• комбінований метод. • методи сбору нової інформації;

• метод аналогій; • метод експертних оцінок;

5. Визначення області ризику

Критичний ризик Неприпустимий ризик

6. Вибір впливу на ризик:методи і стратегія

7. Здійснення прогнозу на майбутнє

• еврістичні методи якісного аналізу;

Використання страндартних алгоритмів оцінки

Оцінка імовірності настання ризику у мабутньому

Рис. 1. Загальний алгоритм оцінки ризиків ЗЕД машинобудівного підприємства

На першому етапі необхідно отримати інформацію, яка буде використана в процесі аналізу та оцінки рівня ризиків ЗЕД машинобудівних підприємств. Під час другого та третього етапу доцільно визначити зміст ризиків та зробити фіксацію ризиків, тобто обмежити кількість існуючих ризиків, використовуючи досвід впровадження аналогічних проектів. Цей принцип ґрунтується на обліку найбільш значимих і найпоширеніших ризиків для оцінки зовнішньоекономічної діяльності [5,6]. Четвертий етап в оцінці ризиків зовнішньоекономічної діяльності призначений для поетапного вибору існуючих підходів аналізу ризиків. У загальному вигляді систему методів оцінки ризиків зовнішньоекономічної діяльності слід поділити на дві групи: 1) Якісні методи оцінки ризиків – з їхньою допомогою здійснюється виявлення зовнішньоекономічних ризиків, властивих реалізації передбачуваного рішення; визначення кількісної структури ризиків; виявлення найбільших ризикових регіонів в розробленому алгоритмі прийнятого рішення. Вісник Хмельницького національного університету 2010, № 6, T. 3

191

Економічні науки

Головне завдання цих методів - визначити фактори ризику, етапи роботи при виконанні яких ризик виникає, тобто встановити потенційні сфери ризику [2, 5]. Методи якісного аналізу можна розділити на чотири групи: 1) методи, що базуються на аналізі наявної інформації; 2) методи збору нової інформації; 3) методи моделювання діяльності організації; 4) еврістичні методи якісного аналізу. Підсумкові результати якісного аналізу ризику, у свою чергу, є вихідною інформацією для проведення кількісного аналізу. 2) Кількісні методи оцінки підприємницьких ризиків – їх застосування базується на основі даних, отриманих при якісній оцінці, тобто оцінюються тільки ті ризики, які присутні при здійсненні конкретної операції. При кількісному аналізі, ризику необхідно визначити розмір, як окремих ризиків, та і ризику проекту в цілому. Це більш складна проблема. Кількісний аналіз ризику, тобто кількісне (числове) визначення ступеня окремих ризиків і ризику ЗЕД машинобудівного підприємства в цілому, що є теж досить складною проблемою. При кількісній оцінці ризиків підприємства найчастіше застосовують такі методи: статистичний аналіз; аналітичний та нормативний методи; метод експертних оцінок та метод аналізу чутливості; метод аналізу ризику з використанням дерева рішень; метод аналогій (табл. 1). Таблиця 1 Характеристика методів кількісної оцінки ризиків Назва методів кількісної оцінки ризиків

Характеристика методу кількісної оцінки

Умови застосування

Точність оцінки

Метод аналогій

Передбачає використання даних про аналогічні проекти, які виконувалися у порівнянних умовах.

Наявність аналогів

Невисока

Наявність детальних відомостей про проект

Середня

Незначні

Відомі основні фінансові показники діяльності

Невисока

Незначні

Дефіцит інформації

Невисока

Значні

Відомий баланс підприємства

Середня

Незначні

Відомі фактори ризику

Висока

Значні

Середня

Незначні

Середні

Невисока

Метод аналізу чутливості

Нормативний метод

Метод експертних оцінок

Метод фінансової стійкості Метод побудови дерева рішень

Аналітичний метод

Статистичний метод

Полягає у виявленні чутливості оціночних показників проекту при зміні значень вхідних величин. Він передбачає ізольовану зміну значення окремих факторів і визначення нового кінцевого фінансового результату проекту в разі зміни кожного його фактора. Базується на використанні системи фінансових коефіцієнтів. Фактичні значення коефіцієнтів, розраховані для конкретного підприємства, порівнюють з нормативними значеннями. Оцінка ризику виконується на основі суб'єктивних думок експертів-фахівців у конкретній галузі діяльності. Залежить від ефективного управління фінансовими ресурсами, і дозволяє визначити фінансові можливості підприємства в майбутньому. Розглядає різні варіанти рішення, які можуть бути прийняті, у вигляді гілок дерева. Для кожного варіанта рішення зображаються можливі наслідки. Передбачає використання традиційних показників, які застосовуються при оцінці ефективності інвестиційних і інноваційних проектів. Порівнюючи значення перерахованих показників альтернативних проектів, визначають їхній ступінь ризику Являє собою кількісні оцінки економічного ризику за допомогою методів математичної статистики.

Наявність детальних відомостей про проект або вид діяльності Відомі дані про минулі періоди господарювання

Витрати Середні

Оцінка ризиків може здійснюватися як в абсолютних, так і у відносних величинах. Наявність статистичних відомостей про виникнення ризику дозволяє математично визначити ймовірність настання ризикових подій за допомогою загальновідомих інструментів загальної теорії статистики: ймовірності настання події; величини відхилення від прогнозованого значення; дисперсії; математичного очікування; середнього квадратичного відхилення; коефіцієнта асиметрії; ексцесу та інших математичних і статистичних критеріїв [7, 8]. В абсолютному вираженні ризик вимірюється іменованими величинами, наприклад, частотою чи розмірами можливих збитків у грошовому еквіваленті. У відносному вираженні ризик вимірюється різними безрозмірними показниками, що є відношеннями двох чи кількох іменованих величин. Для українських підприємств, що функціонують в умовах нестабільного зовнішнього середовища, концепція оцінки ризиків зовнішньоекономічної діяльності не може базуватися на класичних принципах статистичної імовірності, що припускають можливості необмеженого повторення тих самих подій у тих 192

Вісник Хмельницького національного університету 2010, № 6, T. 3

Економічні науки

самих подібних умовах [9]. У зовнішньоекономічній діяльності здебільшого використовують, як показник ступеню ризику математичне сподівання, а також поняття показників допустимого, критичного та катастрофічного ризику. Знання цих показників дозволяє робити висновки та приймати рішення щодо здійснення певної зовнішньоекономічної операції. Для вимірювання ризику зовнішньоекономічної діяльності доцільно використовувати підхід, запропонований В.В. Вітлінським [3,4]. Він містить такі показники міри ризику: семіваріацію, семіквадратичне відхилення та модальне семіквадратичне відхилення. Дані показники характеризують ризик ЗЕД як відхилення випадкової величини від обраної бази у несприятливий бік (табл. 2). Таблиця 2 Показники оцінки ризиків зовнішньоекономічної діяльності Назва показника Формула Характеристика

Коефіцієнт варіації

K i var = σi / M i , де Кi var- коефіцієнт варіації і стратегії; σi — ризик; Mi— середня ефективність.

S var

Додатня семіваріація

= 1/ P +

Від’ємна семіваріація

Семіквадратичні відхилення

∑ (a _ M ) P a , 2

аj=1 якщо аj>M1 аj=0 якщо аj<M1, де aj – параметр вибору значень прибутку для j-х ринкових умов, які більші від середнього; Р+ – сума суб’єктивних імовірностей для ринкових умов, за яких рівень прибутку більший від середнього. S var − = 1/ P −

Важливий показник оцінки ризику зовнішньоекономічної діяльності. Характеризує середній квадрат відхилень тих значень прибутку, які більші від середнього. Чим вона більша, тим менший ризик.

∑ (a _ M ) P a , 2

аj=1 якщо аj<M1 аj=0 якщо аj>M1, де aj – параметр вибору значень прибутку для j-х ринкових умов, менших від середнього; Р – сума суб’єктивних імовірностей для ринкових умов, за яких рівень прибутку менший від середнього.

SS var

Відносний показник оцінки ризику, який характеризує співвідношення між ризиками та ефективністю. Найменше значення коефіцієнта варіації свідчить про найкраще співвідношення між ефективністю та ризиком.

= vS var + SS var − = vS var −

Характеризує середній квадрат відхилень значень прибутку, менших від середнього, чим вона менша, тим менший ризик ЗЕД.

Додатні семіквадратичні відхилення характеризують лінійні відхилення від середнього значення тих рівнів прибутку, які більші від цього середнього. Від`ємні семіквадратичні відхилення характеризують лінійні відхилення від середнього значення тих рівнів прибутку, які менші від цього середнього

Співвідношення між від’ємним і додатним семіквадратичним відхиленням можна визначити, як коефіцієнт ризику зовнішньоекономічної діяльності. Він показує у скільки разів можливі середні втрати можуть перевищити можливі додаткові прибутки. Чим менший коефіцієнт ризику, тим менші ризики і в зовнішньоекономічній діяльності. Коефіцієнт ризику розраховується за формулою [4]: K r = S var + / SS var −

(1)

Отже, ризик зовнішньоекономічної діяльності характеризується стандартним відхиленням, при цьому найменше значення стандартного відхилення характеризує найменший ризик, і, відповідно, найбільше – найбільший ризик. Стандартне відхилення демонструє, як у середньому коливатиметься прибуток по кожному проєкті з огляду на невизначеність і конфліктність умов. Висновки. Розроблену систему оцінювання ризиків ЗЕД та врахування їх у плануванні ЗЕД доцільно застосовувати на машинобудівних підприємствах, які мають широкий асортимент продукції, Вісник Хмельницького національного університету 2010, № 6, T. 3

193

Економічні науки

реалізовують продукцію на різних ринках. Застосування комплексної оцінки ризиків дає змогу підвищити точність плану, оскільки враховуються практично всі групи факторів ризику, які можуть позитивно чи негативно вплинути на ЗЕД підприємства. У статті виділено основні методи кількісної та якісної оцінки ризиків ЗЕД машинобудівного підприємства, основні показники оцінки та запропоновано загальний алгоритм оцінки ризиків та їх негативних відхилень, розроблений автором на основі аналізу наукової літератури. Література

1. Івченко Ю.І. Економічний ризик. / Ю.І. Івченко – К. : Центр навчальної літератури, 2004. – 296 с. 2. Матвійчук А.В. Аналіз і управління економічним ризиком / А.В. Матвійчик. – К. : Центр навчальної літератури, 2005. – 347 с. 3. Вітлинський В.В. Ризикологія в зовнішньоекономічній діяльності : [навч. посіб.] / В.В. Вітлінський, С.І. Наконечний, О.Д. Шарапов. – К. : КНЕУ, 2007. — 432 c. 4. Вітлінський В.В., Наконечний С.І., Шарапов О.Д. Економічний ризик і методи його вимірювання. – К.: ІЗМН, 1996. – 336 с 5. Кинев Ю.Ю. Оценка рисков финансово-хозяйственной деятельности предприятий на этапе принятия управленческого решения / Ю.Ю. Кинев // Менеджмент в России и за рубежом. – 2000. – № 5. 6. Вербицька Г.Л. Оцінка економічного ризику / Г.Л. Вербицька // Актуальні проблеми економіки. – 2004. – № 4. – С.129-136. 7. Лук'янова В.В. Економічний ризик : [навч. посібник] / В.В. Лук'янова, Т.В. Головач. – К. : Академвидав, 2007. – 464 с. 8. Верес О.М. Ігрове імітаційне моделювання при управлінні підприємством в умовах ризику / О.М. Верес, О.О. Коць // Інформаційні системи та мережі. Вісник Національного університету “Львівська політехніка”. – 2006. – № 561. – С. 76-85. 9. Дубинець Ю. Теоретичні аспекти ризику зовнішньоекономічної діяльності підприємства / Ю. Дубинець // Вісник Тернопільської академії народного господарства. – 2005. – № 2. – С. 245-251. Надійшла 04.09.2010

УДК 338.23:343.3 Л. О. МАТВІЙЧУК Хмельницький національний університет

СТРУКТУРА СИСТЕМИ ФІНАНСОВОЇ БЕЗПЕКИ В УПРАВЛІННІ ПІДПРИЄМСТВОМ Обґрунтовано функціональну структуру фінансової безпеки підприємства та визначено основні загрози, що впливають на її складові. Розглянуто сутність поняття «система фінансової безпеки підприємства», з’ясовано основні характеристики та принципи, на яких вона базується. The author analyses the functional structure of financial security of enterprise and distinguishes the main threats which influence its parts. The term “system of financial security of enterprise” is examined and its main principles are differentiated. Ключові слова: підприємство, система, фінансова безпека.

Постановка проблеми. Нові економічні відносини, які створюються на засадах ринкової економіки, зумовлюють потребу у розробці прогресивних способів та методів управління підприємствами, за яких зміна чинників навколишнього середовища суттєво не впливала б на економічну діяльність суб’єктів господарювання. Недостатня увага до ролі та місця фінансової безпеки в системі управління підприємствами призводить до виникнення кризових явищ на підприємствах, ускладнює процес виходу з них та не дозволяє забезпечити відповідний рівень їх економічного зростання. З огляду на це актуальними стають наукові дослідження, спрямовані на розробку та впровадження ефективної системи управління фінансовою безпекою підприємства, що дозволить господарюючим суб’єктам реалізувати комплекс заходів спрямованих на захист їх фінансових інтересів від внутрішніх та зовнішніх загроз. Аналіз останніх досліджень і публікацій, у яких започатковано розв’язання проблеми. Вагомий внесок у вирішення окремих теоретичних і практичних аспектів щодо забезпечення фінансової безпеки підприємств зробили сучасні вітчизняні та зарубіжні дослідники, а саме: О.І. Барановський, І.О. Бланк, К.С. Горячева, Ю.Г. Кім, Л.І. Донець, Н.В. Ващенко, С.М. Ілляшенко, О.В. Ареф’єва, М.М. Єрмошенко та інші. Проте, незважаючи на значний науковий доробок вчених, потрібно вказати на необхідність подальшого розвитку теоретичної бази з даної тематики. На сьогоднішній день залишається чимало питань, які є дискусійними та потребують подальших досліджень. Постановка завдання. Актуальність означених питань та необхідність проведення подальших

194

Вісник Хмельницького національного університету 2010, № 6, T. 3

Економічні науки

досліджень з метою забезпечення належного рівня фінансової безпеки машинобудівних підприємств зумовили вибір теми і мети дослідження. Метою даної публікації є визначення функціональних складових фінансової безпеки підприємства. Виклад основного матеріалу. Фінансова безпека підприємства є провідною складовою економічної безпеки, яка віддзеркалює систему взаємовідносин між суб’єктами господарювання в фінансовій сфері. Для формування дієвого механізму забезпечення фінансової безпеки підприємств, перш за все, необхідно з`ясувати, що вкладається в дане поняття, як взаємопов`язані окремі складові цієї категорії, як повинні координуватися дії усіх ланок, покликаних стояти на сторожі безпеки інтересів різних суб`єктів. Розмаїття аспектів фінансової безпеки, складність вибору стратегії її забезпечення і викликають потребу застосування комплексного підходу у цій сфері життєдіяльності підприємства. Для кращого розуміння сутності фінансової безпеки підприємства визначимо об'єкт, суб'єкт і предмет фінансової безпеки. Об'єктом фінансової безпеки підприємства є фінансова діяльність підприємства, безпеку якої необхідно забезпечити. Суб'єктом фінансової безпеки є керівництво підприємства і його персонал. Предметом фінансової безпеки підприємства є діяльність суб'єктів фінансової безпеки як реалізація принципів, функцій, стратегічної програми або конкретних заходів щодо забезпечення фінансової безпеки, яка спрямована на об'єкти фінансової безпеки [1, с.65-66]. Фінансова безпека підприємства має складну структуру, яка визначається складністю його фінансових відносин як всередині самого підприємства, так і з суб’єктами зовнішнього середовища. Виходячи із вищезазначеного, ми пропонуємо структурувати фінансову безпеку відповідно до видів фінансової діяльності підприємства та виділяти наступні складові. Бюджетна складова регулює питання взаємовідносин підприємства з бюджетами різних рівнів з приводу сплата податків та зборів, отримання податкового кредиту, бюджетних асигнувань, відшкодування податку на додану вартість тощо. До основних негативних впливів належать порушення платіжної дисципліни, зростання дебіторської та кредиторської заборгованостей за розрахунками з бюджетом і позабюджетними фондами, збільшення податкового навантаження. Банківська складова направлена на взаємовідносини підприємства з комерційними банками з питань кредитних та депозитних операцій, відкриття поточних рахунків, здійснення безготівкових розрахунків тощо. Загрозу для даної складової фінансової безпеки підприємства становить зростання відсоткових ставок по кредитах, зменшення прибутковості депозитних операцій, зниження кредитного рейтингу підприємства. Страхова складова полягає у врегулюванні взаємовідносин підприємства з страховими компаніями з приводу страхування майна підприємства, підприємницьких та фінансових ризиків, страхування від нещасних випадків на виробництві, тощо. Негативний вплив на дану складову фінансової безпеки підприємства мають зростання кредиторської заборгованості за розрахунками зі страхування, неотримання страхових відшкодувань після настання страхових випадків. Інвестиційна складова зводиться до врегулювання діяльності підприємства в інвестиційній сфері. Загрозами в даній сфері є зниження інвестиційної привабливості підприємства, неможливість залучення необхідного обсягу інвестицій. Фондова складова направлена на врегулювання питань, що виникають під час випуску або продажу підприємством власних акцій, облігацій, векселів та купівлі цінних паперів інших підприємств. Загрозами для фондової складової фінансової безпеки є втрата контрольного пакету акцій, зниження ринкової вартості цінних паперів, що випускаються підприємством, недостатній обсяг реалізації додаткових випусків акцій. Зовнішньоекономічна складова базується на взаємодії підприємства із зовнішніми контрагентами під час здійснення ним експортно-імпортних операцій. До основних негативних впливів належать скорочення обсягів продажів по експортно-імпортних операціях, несвоєчасна оплата товарів, робіт, послуг міжнародними партнерами, зростання кредиторської заборгованості по експортно-імпортних операціях. Враховуючи специфічні особливості здійснення готівкових та безготівкових розрахунків та сфери найефективнішого їх використання пропонуємо розмежовувати грошову та кредитну складову фінансової безпеки підприємства. Грошова складова спрямована на врегулювання питань, що виникають під час готівкових розрахунків підприємства. Загрозу для даної складової фінансової безпеки підприємства становлять порушення платіжної дисципліни, зростання дебіторської заборгованості. Кредитна складова регламентує відносини, які виникають в процесі надання/отримання комерційних та споживчих кредитів. Негативними тенденціями є відволікання коштів у дебіторську заборгованість, надмірне зростання кредиторської заборгованості. У зв’язку із інтенсивним впровадженням автоматизованих інформаційних систем управління підприємством, використанням програмних продуктів, які направлені на полегшення фінансового обліку, здійснення комплексної оцінки діяльності підприємства, виявлення основних тенденцій його розвитку, розрахунку базових нормативів для планування і прогнозування, оцінки кредитоспроможності підприємства, варто, на нашу думку, ввести до складу фінансової безпеки підприємства складову, що забезпечуватиме безпеку технологічний потенціалу для управління фінансами підприємства, тобто Вісник Хмельницького національного університету 2010, № 6, T. 3

195

Економічні науки

інноваційну складову. ЇЇ функціями має стати: впровадження на підприємстві спеціалізованих програмних продуктів, направлених на забезпечення процесу прийняття управлінських рішень у сфері управління фінансовими ресурсами, своєчасне оновленням програмного забезпечення для здійснення фінансового аналізу, раціональне використанням автоматизованих систем фінансового обліку. До основних негативних впливів можна віднести: старіння програмних продуктів для автоматизації аналізу та управління фінансами підприємством, фінансовий шпіонаж. Функціональну структуру фінансової безпеки підприємства зображено на рис. 1. Бюджетна безпека підприємства

Банківська безпека підприємства

Страхова безпека підприємства

Зовнішньоекономічна безпека підприємства

ФІНАНСОВА БЕЗПЕКА ПІДПРИЄМСТВА

Фондова безпека підприємства

Грошова безпека підприємства

Кредитна безпека підприємства

Інноваційна безпека підприємства

Інвестиційна безпека підприємства

- Запропоновано автором

Рис. 1. Функціональна структура фінансової безпеки підприємства

Параметри кожної складової фінансової безпеки підприємства повинні забезпечити її збалансованість, а їх значення мають бути достатніми для забезпечення належної стійкості системи до дії внутрішніх та зовнішніх загроз. Забезпечення фінансової безпеки вимагає створення на підприємстві власної системи безпеки, що покликана на своєчасне виявлення та запобігання зовнішнім та внутрішнім загрозам, забезпечення захисту інтересів підприємства та досягнення ним основної мети діяльності. У сучасній вітчизняній та зарубіжній науковій літературі не існує єдиної думки відносно сутності поняття «система безпеки підприємства». Проте, перш, ніж визначити зміст даного поняття розглянемо сутність терміну «система». Пояснень існує велика кількість: відносно якісних характеристик «система» – це комплекс елементів, що знаходяться у взаємодії (Л. Берталанфі), чи «система» – це множина об'єктів разом з відносинами між об'єктами та їх атрибутами (А. Хосен, Р. Фейджин), формальні визначення даного поняття будуються переважно на теоретико-множинній мові (М. Месарович, Делліс, Ф. Людвіг, О. Ланге) [2, с.135]. Що ж стосується поняття «система безпеки підприємства», то В.І. Ярочкін визначає його як організовану сукупність спеціальних органів, служб, засобів, методів та заходів, що забезпечують захист життєво важливих інтересів особистості, підприємства, держава від внутрішніх та зовнішніх загроз [3, с.9]. О.А Груніна, С.О. Груніна розглядають систему безпеки підприємства як обмежену множину взаємопов’язаних елементів, що забезпечують безпеку підприємства та досягнення ним цілей бізнесу [4]. Таким чином, з урахуванням сфери та об'єкту дослідження ми будемо розуміти систему фінансової безпеки підприємства як сукупність взаємопов’язаних елементів, підсистем, фінансових інструментів, методів та заходів, що забезпечують безпеку підприємства та досягнення ним основної мети діяльності. Розглядаючи систему фінансової безпеки підприємства, необхідно визначити основні її характеристики (рис. 2). Унікальна Відокремлена СИСТЕМА ФІНАНСОВОЇ БЕЗПЕКИ ПІДПРИЄМСТВА

Комплексна Ефективна Динамічна

- Запропоновано автором Рис. 2. Основні характеристики системи фінансової безпеки підприємства

Унікальність системи фінансової безпеки підприємства визначається особливостями кожного конкретного підприємства та залежить від розмірів підприємства, його виробничо-технічних, фінансових, організаційних можливостей. Самостійність системи полягає у її відокремленості від інших виробничих одиниць. Проте її відособленість відносна, тому що система фінансової безпеки підприємства – це складний елемент фінансової безпеки регіону, галузі, держави [5, с. 48]. 196

Вісник Хмельницького національного університету 2010, № 6, T. 3

Економічні науки

Комплексність системи фінансової безпеки полягає у забезпечені безпеки усіх її функціональних складових. Динамічність системи полягає у забезпеченні можливостей швидкої зміни послідовності дій та стратегії забезпечення фінансової безпеки при зміні факторів та умов фінансового середовища підприємства. Основним положенням є ефективність системи фінансової безпеки, оскільки унікальність, динамічність, самостійність та комплексність системи не дає жодних гарантій, що ця система буде діяти, окрім того, діяти ефективно [6, с. 20] На основі аналізу наукових праць [3-6] складено наступний перелік принципів на яких базується фінансової безпеки підприємства: - принцип комплексності, який передбачає створення цілісної системи фінансової безпеки, яка забезпечить захист інтересів підприємства від небезпек та загроз, непередбачуваних обставин під час реалізації його фінансової стратегії; - своєчасності та адекватності, який передбачає побудову такої система фінансової безпеки, яка б могла на ранніх стадіях виявляти різноманітні руйнівні фактори та вживати заходи на попередження їх негативного впливу на діяльність підприємству; - безперервності, який полягає в постійному, неперервному функціонуванні системи фінансової безпеки підприємства; - законності, який передбачає побудову системи фінансової безпеки підприємства на основі чинного законодавства; - плановості, який передбачає організацію діяльність спрямовану на забезпечення фінансової безпеки підприємства на основі комплексних програм і планів; - економності, який полягає в тому, щоб витрати на реалізацію системи фінансової безпеки підприємства були обґрунтованими і не перевищували рівня, за якого втрачається економічна доцільність їх здійснення; - взаємодії, який базується на процесі безпосереднього або опосередкованого впливів різних структурних елементів фінансової безпеки підприємства однин на одного, який породжує причинну обумовленість їхнього взаємозв’язку; - альтернативності, який базується на виявленні і обґрунтуванні кількох варіантів виходу з кризової ситуації для досягнення бажаного результату; - ефективності, який полягає в оптимальному поєднання усіх компонентів фінансової безпеки підприємств; - інтегрованості, який забезпечує інтегрування фінансової безпеки у систему загальної безпеки підприємств. Висновки. Основою формування фінансової безпеки підприємства є визначення її структурних одиниць, здійснення аналізу та оцінки існуючих загроз за кожною із функціональних складових, а також розробка системи заходів для нейтралізації дії внутрішніх та зовнішніх небезпек, що забезпечить стабільне та ефективне функціонування підприємства. Література

1. Горячева К. Фінансова безпека підприємства, сутність та місце в системі економічної безпеки К. Горячева //Економіст. – 2003. – № 8. – С. 65-67. 2. Приступа Л.А. Процес управління фінансовими ресурсами підприємства: сутність та складові / Л.А.Приступа // Вісник Хмельницького національного університету. Економічні науки. – 2006. – №1, Т.1. – С. 134-137. 3. Ярочкин В.И. Система безопасности фирмы / В.И. Ярочкин – М. : Ось-89, 1998. – 192 с. 4. Грунин О. Экономическая безопасность организации / О. Грунин, С. Грунин – СПб. : Питер, 2002. – 160 с. 5. Донець Л.І. Економічна безпека підприємства / Л.І. Донець, Н.В. Ващенко – К. : Центр учбової літератури, 2008. – 240 с. 6. Іванюта Т.М. Економічна безпека підприємства / Т.М. Іванюта, А.О. Заїчковський. – К. : Центр учбової літератури, 2009. – 256 с. Надійшла 26.08.2010

Вісник Хмельницького національного університету 2010, № 6, T. 3

197

Економічні науки

УДК 336:658.15 (045) Г. В. ДАЦЕНКО Хмельницький національний університет

ЧИННИКИ ЗОВНІШНЬОГО ТА ВНУТРІШНЬОГО ФІНАНСОВОГО СЕРЕДОВИЩА МАШИНОБУДІВНИХ ПІДПРИЄМСТВ БЕЗПОСЕРЕДНЬОГО І НЕПРЯМОГО ВПЛИВУ Досліджено теоретичні підходи до процесу вивчення чинників зовнішнього та внутрішнього фінансового середовища машинобудівних підприємств безпосереднього і непрямого впливу на результативність формування фінансової стратегії з метою виявлення можливостей напряму її розвитку в перспективному періоді. The theoretical approaches to the process study of factors internal and external financial environment engineering companies direct and indirect impact on the effectiveness of financial strategies to identify opportunities directly to its development in the perspective period. Ключові слова: фінансове середовище, машинобудівні підприємства, зовнішні та внутрішні фактори, фінансова стратегія.

Вступ. Фінансова стратегія підприємства, визначена як система довгострокових цілей фінансової діяльності підприємства, що витікає з його фінансової ідеології та найбільш ефективних шляхів їх досягнення, реалізується в певних умовах, що накладають додаткові обмеження та чинники зовнішнього і внутрішнього фінансового середовища машинобудівних підприємств. Тому виникає потреба у вивченні, дослідженні та розробці фінансових стратегій розвитку підприємств, що враховують економічну ситуацію та специфіку кожного конкретного товарного ринку. Метою статті є дослідження умов й чинників зовнішнього та внутрішнього фінансового середовища машинобудівних підприємств безпосереднього і непрямого впливу на результативність формування фінансової стратегії з метою виявлення можливостей напряму її розвитку в перспективному періоді. Аналіз літературних джерел з даної тематики. Питання вивчення впливу чинників зовнішнього та внутрішнього фінансового середовища безпосереднього і непрямого впливу на результативність формування фінансової стратегії машинобудівних підприємств широко висвітлюються в економічній літературі, і наявність багатьох підходів до цієї проблеми обумовлена неоднозначним впливом структури фінансових ресурсів на різні аспекти діяльності підприємства. До найвідоміших вітчизняних і закордонних вчених, що займаються дослідженням зазначених питань, відносяться І. Бланк, І. Балабанов, Р. Брейлі, Ю. Брігхем, Г. Клейнер, В. Ковальов, Б. Коласс, М. Крейніна, С. Майерс, В. Опарін М., В. Суторміна М., А. Чупіс, А. Шеремет та інші. Постановка завдання. Однак залишаються невирішеними проблеми вивчення впливу різних чинників на результативність формування фінансової стратегії машинобудівних підприємств за сучасних умов, що обумовлює необхідність подальшого дослідження та вироблення практичних рекомендацій у цій сфері. Результати. Найбільш важливим завданням розробки інформаційних систем для вищого керівництва підприємств П. Дракер вважає збір і організацію інформації про зовнішнє середовище. Приблизно 90%, якщо не більше, даних, які збирає будь-яке підприємство, – це інформація про внутрішні події. Проте, у все більшій мірі, для розробки і виконання виграшної стратегії потрібна інформація про події та умови поза підприємством: про клієнтів і, що теж важливо, про неклієнтів; про конкурентів і, що теж важливо, про неконкурентів; про ринки; технології, що використовуються в інших галузях; про валюту; економічний стан країн тощо. Лише маючи в своєму розпорядженні таку інформацію, підприємство може підготуватися до змін і проблем, що виникають при несподіваних зрушеннях в світовій економіці [1]. Таким чином, для того, щоб визначити стратегію управління фінансовими ресурсами машинобудівних підприємств і привести цю стратегію в життя, керівництво має враховувати вплив багаточисельних і різних умов і чинників зовнішнього і внутрішнього фінансового середовища. Як відомо, чинники – це елементи, причини, що впливають на організацію, форми та результати фінансової діяльності, на даний показник або ряд показників фінансової діяльності машинобудівних підприємств. Процес вивчення впливу цих чинників на результативність здійснення фінансової діяльності з метою виявлення особливостей і можливостей напряму її розвитку в перспективному періоді можна визначити як стратегічний аналіз управління фінансовими ресурсами. Предметом вивчення вказаного аналізу управління фінансовими ресурсами є фінансове середовище функціонування підприємства. З метою вивчення характеру впливу кожного чинника окремо, а також їх сукупності, що визначають організацію, форми і результати фінансової діяльності машинобудівних підприємств, виникає необхідність в їх класифікації. В основу такої класифікації можуть бути покладені різні ознаки. З точки зору впливу чинників на дане явище або показник розрізняють чинники першого, другого, .... n-го порядків. Практично кожен показник можна розглядати як чинник іншого показника вищого порядку і, навпаки. Чинники можуть бути загальними, тобто такими, що впливають на ряд фінансових показників, або частковими, специфічними для даного показника. Узагальнюючий характер багатьох

198

Вісник Хмельницького національного університету 2010, № 6, T. 3

Економічні науки

чинників пояснюється зв’язком і взаємообумовленістю, які існують між окремими показниками в рамках фінансових явищ і процесів, що вивчаються. За напрямом дії виділяють позитивні та негативні чинники. Дещо по іншому представляє класифікацію чинників, що характеризують в даний час фінансовоекономічний і технічний стан підприємств, Г. Клейнер [2]. Він виділяє дві найбільш істотних для аналізу ознаки, об’єднуючи чинники за характером походження та за способом дії. За характером походження, тобто місцем формування чинники поділяються на макроекономічні, мезоекономічні, мікроекономічні та наноекономічні (обумовлені поведінкою окремих індивідуумів). Таке групування обумовлене тим, що економіка представляє собою багаторівневу, багатоланкову і багатоаспектну систему. За способом дії чинники діляться на: - сітьові, що впливають на підприємство через партнерські зв’язки різного характеру з конкретно відомими адресатами; - соціальні, «проникаючі» на підприємство через психологічні особливості індивідуальної та групової поведінки і інтереси, з одного боку, інсайдерів, а з іншого – акціонерів, керівників банків, представників органів влади і так далі – всіх зацікавлених в діяльності підприємства суб’єктів; - середовищні, що визначаються соціально-економічним станом в країні, діють невибірково та не мають конкретних і постійних адресатів. Задля аналізу результатів господарської діяльності А. Шеремет, А. Іонова класифікують чинники, поділяючи їх на внутрішні (які, у свою чергу, діляться на основні та другорядні) і зовнішні [3, с. 123–125]. До внутрішніх чинників відносяться чинники, які безпосередньо залежать від діяльності підприємства і на яких підприємство може впливати, підсилюючи або зменшуючи їх вплив у разі потреби. Внутрішні основні чинники визначають результати роботи підприємства. Внутрішні другорядні чинники – це структурні зрушення в складі продукції, порушення господарської і технологічної дисципліни. Зовнішні чинники – це чинники, які не залежать від діяльності підприємства, але кількісно визначають рівень використання його виробничих і фінансових ресурсів. До їх впливу підприємство повинно адаптуватися, оскільки змінити міру їх впливу воно навряд чи зможе (зміни курсу валют, транспортних тарифів, цін на енергоносії, податкових ставок тощо). І. Бланк наводить іншу класифікацію чинників залежно від характеру впливу окремих умов, а також можливостей їх контролю з боку підприємства, які необхідно враховувати при формуванні стратегії фінансового розвитку підприємства, а саме чинників зовнішнього фінансового середовища непрямого впливу; зовнішнього фінансового середовища безпосереднього впливу; внутрішнього фінансового середовища [4, с. 199]. Під фінансовим середовищем функціонування підприємства автор [4] розуміє систему умов і чинників, що впливають на організацію, форми і результати його фінансової діяльності. При цьому зовнішнє фінансове середовище автором фактично обмежене національною фінансовою сферою. Зовнішнє фінансове середовище непрямого впливу характеризує систему умов, що проявляються на макрорівні, і чинників, які впливають на організацію, форми і результати фінансової діяльності підприємства в довгостроковому періоді, прямий контроль над якими воно здійснювати не має можливості. У формуванні умов зовнішнього фінансового середовища непрямого впливу істотну роль відіграє державна фінансова політика та державне регулювання фінансової діяльності підприємств. На наш погляд, на сучасному етапі розвитку світової фінансової системи в умовах фінансової глобалізації сфера дії чинників зовнішнього фінансового середовища, що підлягає аналізу та оцінці в процесі стратегічного фінансового управління, має бути розширена. Окрім національної фінансової сфери вона має містити регіональні фінансові сфери, фінансові сфери зарубіжних країн, а також світову фінансову сферу. Світова фінансова сфера є палітрою багатоаспектних фінансових інтересів і не є детермінованою. Складні й суперечливі глобалізаційні тенденції її розвитку в сучасних умовах визначають особливості та можливі напрями стратегії управління фінансовими ресурсами машинобудівних підприємств. Чинники фінансової сфери зарубіжних країн необхідно аналізувати і оцінювати для пошуку альтернативних варіантів виходу на фінансові ринки конкретних країн в довгостроковому періоді. Вибір регіону багато в чому визначається фінансовою політикою властей, розміром ринку збуту, специфічними умовами виробництва та фінансової діяльності машинобудівних підприємств. Таким чином, виявлення і систематизація чинників підпорядковані певній меті. Підприємство виступає одночасно і суб’єктом, і об’єктом ринкових відносин, володіючи різними можливостями впливати на динаміку різних чинників, найбільш істотними серед яких є внутрішні та зовнішні. Зазначимо, що оцінку чинників на результативність здійснення фінансової діяльності машинобудівних підприємств доцільно здійснювати, скориставшись їх класифікацією за [4]. В процесі аналізу чинників зовнішнього фінансового середовища необхідно виявити зовнішні сприятливі можливості і загрози для фінансового розвитку машинобудівних підприємств, які генеруються на макрорівні. Для цього нами проаналізовано економічну, політико-правову, соціокультурну і технологічну складові зовнішнього фінансового середовища національної фінансової сфери машинобудівних підприємств. Результати оцінки найважливіших чинників зовнішнього фінансового середовища непрямого впливу узагальнено в табл. 1. Вісник Хмельницького національного університету 2010, № 6, T. 3

199

Економічні науки

Таблиця 1 Матриця можливостей і загроз, що генеруються чинниками зовнішнього фінансового середовища непрямого впливу машинобудівних підприємств МОЖЛИВОСТІ РОЗВИТКУ 7. Орієнтація податкової політики на створення максимально 1. Зростання реальних грошових доходів населення, комфортних умов для розширення економічної діяльності, переходу розширення споживчого кредитування призводить до економіки на інноваційний шлях розвитку, а також подальше зростання споживчого попиту на продукцію вітчизняних зниження масштабів ухилення від оподаткування товаровиробників 2. Створення режиму податкових пільг для інвесторів, які 8. Завершення реформи податкового законодавства здійснюють діяльність в особливих економічних зонах 3. Зниження податкового навантаження близько 1% ВВП 9. Збільшення інвестиційних витрат держави, створення щорічно збільшує обсяги фінансових ресурсів економічних Інвестиційного фонду суб’єктів 4. Зростання обсягів кредитування підприємств і населення з боку українських банків

10. Підвищення ролі внутрішнього і зовнішнього ринку цінних паперів, як найважливішого джерела інвестиційних ресурсів українських підприємств

11. Підвищення інвестиційної привабливості України для прямих іноземних інвестицій, для портфельних інвесторів, збільшення суверенного кредитного рейтингу України до інвестиційного рівня у всіх трьох міжнародних рейтингових агентств (Moody’s Investors 6. Розширення форм приватно-державного партнерства Service, Standard & Poor’s, Fitch), на ці оцінки орієнтуються різні групи світових інвесторів ЗАГРОЗИ РОЗВИТКУ 1. Зростання реальних грошових доходів населення, 9. Відсутність національної освітньої доктрини професійної освіти, розширення споживчого кредитування призводить до зростання споживчого попиту на продукцію іноземних слабка державна кадрова політика не сприяє економічній стабільності товаровиробників 10. Зниження рівня реальної кваліфікації випускників установ вищої 2. Низька частка банківських кредитів в структурі джерел професійної освіти, зниження якості освітніх послуг, необхідність фінансування капіталовкладень українських підприємств «донавчання» випускників 3. Відсутність можливостей у 90% українських банків до 11. Можливе посилення конкуренції на ринку видачі великих за обсягами кредитів 12. Боротьба з інфляцією переважно обмеженням грошової пропозиції, 4. Низький обсяг ресурсів страхового ринку і переважно низький рівень монетизації української економіки, що веде до короткостроковий характер цих ресурсів економічного спаду 13. Неефективність українських правил бухгалтерського обліку (ПБО), їх відсталість від потреб користувачів фінансової звітності. 5. Посилення розриву в темпах продуктивності праці і Необхідність крупним українським підприємствам готувати фінансову заробітної плати звітність як відповідно до українських ПБО, так і за правилами МСФЗ, несучи при цьому подвійні витрати 6. Зниження курсу долара по відношенню до гривні скорочує 14. Висока вартість кредитних ресурсів для підприємств і населення ціновий розрив між продукцією українських та іноземних підприємств 7. Низькі регулююча та стимулююча функції податкової і 15. Відносно високі темпи інфляції митної систем 16. Низький рівень корпоративної культури ведення бізнесу. 8. Можлива низька ефективність використання інвестиційних Необхідність подальшого вдосконалення корпоративного державних коштів призведе до зростання ризику та законодавства інфляційних сплесків 5. Зростання реальних доходів і рівня реальної заробітної плати населення

Наступним етапом стратегічного аналізу управління фінансовими ресурсами є аналіз зовнішнього фінансового середовища чинників безпосереднього впливу. Попередньою умовою здійснення стратегічного аналізу управління фінансовими ресурсами за цим видом середовища функціонування підприємств є групування суб’єктів фінансових відносин з підприємством, з одного боку, і виділення основних чинників, що впливають на ефективність цих відносин в стратегічному періоді, з іншого. В процесі стратегічного аналізу чинників зовнішнього фінансового середовища безпосереднього впливу виділяють наступні шість основних груп суб’єктів фінансових відносин з підприємством: 1) покупці готової продукції; 2) постачальники сировини, матеріалів і напівфабрикатів; 3) кредитори підприємства, що надають різні форми фінансового кредиту; 4) інвестори – інституційні та індивідуальні; 5) страховики; 6) фінансові посередники [4]. Результати оцінки найважливіших чинників зовнішнього фінансового середовища безпосереднього впливу представлено в табл. 2. Під безпосереднім контролем керівників і фахівців фінансових служб підприємств знаходиться система умов і чинників внутрішнього фінансового середовища, вона визначає організацію і форми фінансової діяльності машинобудівних підприємств, націлену на досягнення найкращих її результатів. Внутрішнє фінансове середовище містить в собі той фінансовий потенціал, який дозволяє машинобудівним підприємствам досягати поставлених цілей і завдань в стратегічному періоді. Виявлення фінансового потенціалу машинобудівних підприємств у складі внутрішнього фінансового середовища базується на оцінці найважливіших її показників. У економічній літературі відсутня єдина точка зору на склад показників, що характеризують 200

Вісник Хмельницького національного університету 2010, № 6, T. 3

Економічні науки

фінансовий потенціал машинобудівних підприємств, його внутрішній фінансовий стан. Основні методики, що використовуються аналітиками, пов’язані з побудовою системи аналітичних таблиць, детальним аналізом окремих статей балансу, з факторним аналізом за допомогою детермінованих моделей. На нашу думку, фінансовий стан машинобудівних підприємств – це складна економічна категорія, вона є комплексним поняттям і характеризується системою показників, що відображають вплив багатьох чинників. Пропонована нами методика призначена для забезпечення стратегічного управління фінансовими ресурсами машинобудівних підприємств і містить наступні блоки: 1) загальну оцінку динаміки активів і фінансових результатів діяльності підприємства; 2) загальну оцінку фінансових результатів діяльності підприємства на основі аналізу рівня і динаміки згрупованих показників звіту про фінансові результати; 3) загальну оцінку фінансового стану на основі порівняльного аналітичного балансу; 4) деталізований аналіз фінансового стану; 5) оцінку ліквідності балансу (за методикою [5]). Порівняння динаміки активів і фінансових результатів шляхом зіставлення темпів зростання активів з темпами зростання фінансових результатів дозволяє швидко оцінити ділову активність підприємств. Загальна оцінка найважливіших фінансових результатів дозволяє оцінити їх рівень за абсолютними показниками, а також їх динаміку на основі зіставлення темпів зростання в аналізованому періоді. Всі показники порівняльного аналітичного балансу можна розбити на три групи: показники структури балансу; показники динаміки балансу; показники структурної динаміки балансу. Для оцінки зміни фінансового стану вельми важливими є показники структурної динаміки балансу. Зіставляючи структурні зміни в активах і пасивах, можна зробити висновки про те, через які джерела в основному надходили нові кошти і в які активи ці кошти були вкладені. Деталізований аналіз ми пропонуємо здійснювати за системою основних показників, представленою на рис. 1. В їх складі показники, що дозволяють оцінити рентабельність, фінансову стійкість, ліквідність, ділову активність, ринкову активність та дивідендну політику машинобудівних підприємств. Кожна група показників відображає певну сторону фінансового стану. Таблиця 2 Матриця можливостей і загроз, що генеруються чинниками зовнішнього фінансового середовища безпосереднього впливу МОЖЛИВОСТІ РОЗВИТКУ 9. Використання різних методів залучення коштів: емісія облігацій, випуск євронот, векселів, прямі позики євробанків, інвестиційний податковий кредит 10. Використання логістичних зв’язків з контрагентами в системі 2. Широка географія продукції, що реалізується фінансового ринку 11. Взаємодія суспільства з ведучими аудиторськими, 3. Певна звичність ринку до продукції вітчизняних консалтинговими, експортно-страховими агентствами і фінансовими машинобудівних підприємств фірмами 4. Розвиток сервісно-збутової мережі та вдосконалення якості 12. Впровадження в практику роботи заводів-постачальників послуг, що надаються, підприємствами машинобудівних підприємств міжнародних стандартів 5. Достатня ємкість ринку для продукції машинобудівних 13. Збільшення частки «відмінних» постачальників машинобудівних підприємств підприємств 14. Укладення договору про співпрацю між машинобудівними 6. Збереження НДДКР, розвиток прикладних досліджень, підприємствами та зарубіжними компаніями з метою створення інновацій (власних і придбаних) на машинобудівних системи виробництва і постачання продукції європейського рівня підприємствах 7. Можливість залучення фінансових ресурсів як на 15. Підвищення частки нових видів продукції в загальному обсязі внутрішньому, так і на зовнішньому ринках капіталу випуску продукції машинобудівних підприємств 8. Кредитний рейтинг «А» із стабільними перспективами, 16. Можливість машинобудівних підприємств купувати за кордоном тобто віднесення машинобудівних підприємств до за пільговими ставками більше найменувань комплектуючих виробів позичальників з високим рівнем надійності і матеріалів, які застосовуватимуться у виробництві ЗАГРОЗИ РОЗВИТКУ 1. Робота на споживчому сегменті з підвищеною ціновою 5. Велика ємність національного ринку призводить до активізації чутливістю продажу товарів інших виробників 2. Висока залежність від рівня цін на метал, комплектуючі, 6. Відсталість матеріально-технічної бази постачальників і електроенергію, транспортні тарифи, тощо відсутність в основної маси постачальників засобів на розвиток 3. Зростання обсягів продажу нових товарів 7. Висока потреба в інвестиціях для постійного оновлення 4. Розвиток дилерської мережі іноземних підприємств в асортименту продукції столичних містах і регіонах як кількісно, так і якісно 1. Задовільне співвідношення ціна/якість, що склалося

Показники можуть бути розраховані в абсолютному грошовому вираженні і у відносному вимірі. Найважливішими абсолютними показниками, розрахованими на основі звітності, є такі, як чисті активи, власні оборотні кошти, показники забезпеченості запасів власними оборотними коштами. Відносні показники дозволяють визначити наскільки виконуються критеріальні значення даних показників, а аналіз зводиться до вивчення їх рівня та динаміки. Вихідною інформацією для фінансового аналізу є фінансова звітність машинобудівних підприємств. Вісник Хмельницького національного університету 2010, № 6, T. 3

201

Економічні науки

Основні показники (індикатори) внутрішнього фінансового середовища машинобудівних підприємств Блок 3. Оцінка ліквідності та платоспроможності:

Блок 1. Оцінка рентабельності:

- власні оборотні кошти - коефіцієнт поточної ліквідності - коефіцієнт швидкої ліквідності - коефіцієнт абсолютної ліквідності - коефіцієнт загальної платоспроможності

- рентабельність власного капіталу, % - рентабельність активів, % - рентабельність продукції (продаж), % - коефіцієнт чистої прибутковості, % - рентабельність оборотних активів, % - співвідношення непокритого збитку на звітну дату і валюти балансу, %

Блок 4. Оцінка ділової активності:

Блок 2. Оцінка фінансової стійкості:

- фондовіддача - оборотність запасів, раз - тривалість обороту запасів, дні - оборотність дебіторської заборгованості, раз - тривалість погашення дебіторської заборгованості, дні - оборотність кредиторської заборгованості, раз - тривалість кредиторської заборгованості, дні - оборотність капіталу, раз - тривалість операційного циклу, дні - тривалість фінансового циклу, дні

- чисті активи - співвідношення суми залучених коштів до капіталу і резервів, % - коефіцієнт автономії - покриття платежів з обслуговування боргів, % - рівень просоченої заборгованості, % - коефіцієнт маневреності власного капіталу - коефіцієнт автономії джерел формування запасів - коефіцієнт співвідношення позикових і власних коштів - коефіцієнт забезпечення власними оборотними коштами

Блок 5. Оцінка ринкової активності та дивідендної політики:

- прибуток на одну звичайну акцію, грн. - дивіденд на одну звичайну акцію, грн. - дивіденд на одну привілейовану акцію, грн. - коефіцієнт дивідендних виплат за звичайними акціями, % - коефіцієнт дивідендних виплат за привілейованими акціями, %

- дивідендна дохідність звичайної акції, % - дивідендна дохідність привілейованої акції, % - цінність звичайної акції - курс звичайної акції, % - курс привілейованої акції, %

Рис. 1. Система основних показників деталізованого аналізу внутрішнього фінансового середовища машинобудівних підприємств

Висновки. Вдосконалення стратегічного управління підприємством як складною соціальноекономічною системою є одним із ключових шляхів стабілізації української економіки в цілому. Адже в сучасних умовах машинобудівні підприємства стикаються з різними фінансовими проблемами, що зумовлює необхідність передбачення майбутнього їх стану. На основі вищезазначеного можна зробити висновки, що оптимальний вибір стратегії управління фінансовими ресурсами машинобудівних підприємств в умовах фінансової глобалізації визначають багаточисельні та різноманітні чинники. В подальшому здійснення стратегічного аналізу управління фінансовими ресурсами машинобудівних підприємств Вінниччини дозволить зробити конкретні висновки щодо їх фінансового стану та результатів фінансової діяльності цих підприємств з метою їх відновлення в довгостроковому періоді. Наукова новизна дослідження полягає в розширенні сфери дії чинників зовнішнього фінансового середовища, які підлягають вивченню в процесі стратегічного аналізу управління фінансовими ресурсами машинобудівних підприємств, що сприяє більш повному виявленню особливостей та можливих напрямків їх стратегічної фінансової діяльності за умов фінансової глобалізації. Література

1. Дракер П. Будущее, которое уже наступило / [Електронний ресурс]. – Режим доступу : http://www.cfin.ru. 2. Клейнер Г. Реформа предприятий – путь к реформированию экономики / Г. Клейнер // Финансовый бизнес. – 2001. – № 4–5. 3. Шеремет А. Д. Финансы предприятий: менеджмент и анализ / А. Д. Шеремет, А. Ф. Ионова. – М. : ИНФРА-М, 2006. – 479 с. 4. Бланк И. А. Основы финансового менеджмента : т. 1 / Бланк И.А. – [2-е изд., перераб. и доп.]. – К. : Эльга, Ника-центр, 2004. – 624 с. 5. Финансовый менеджмент / [под ред. A. M. Ковалевой.] – М. : ИНФРА-М, 2004. – 284 с. Надійшла 26.08.2010

202

Вісник Хмельницького національного університету 2010, № 6, T. 3

Економічні науки

УДК 338.45:339.138:339.9 Т. І. КАТКОВА Хмельницький національний університет

ФАКТОРИ ФОРМУВАННЯ ЕФЕКТИВНОЇ МАРКЕТИНГОВОЇ СТРАТЕГІЇ МАШИНОБУДІВНИХ ПІДПРИЄМСТВ Визначено основні фактори та ключові чинники формування ефективної маркетингової стратегії машинобудівних підприємств. Обґрунтовані переваги і недоліки виробів та системи управління зовнішньоекономічною діяльністю вітчизняних машинобудівних підприємств. Запропоновані можливі корпоративні стратегії вітчизняних машинобудівних підприємств. The main factors and the key factors of forming an effective marketing strategy for manufacturing enterprises. The advantages and disadvantages of products and management system of foreign trade activities of domestic manufacturing enterprises. The possible corporate strategy of domestic manufacturing enterprises. Ключові слова: управління зовнішньоекономічною діяльністю, корпоративна стратегія, машинобудівні підприємства.

Постановка проблеми у загальному вигляді та її зв’язок із важливими науковими та практичними завданнями. Поряд із валютними та регуляторно-фіскальними факторами, зовнішнє середовище на сучасному етапі, в силу глобалізаційних тенденцій, динамічно змінюється, чим породжує та провокує утворення системи факторів ефективності маркетингових стратегій підприємств. Провоковані зовнішнім середовищем фактори знаходять точки дотику з виробничо-технологічними та фінансово-господарськими факторами через біфуркаційну взаємодію, і тим самим, визначають типи і види маркетингових стратегій, витрати на їх реалізацію, охоплення ринків в межах зовнішньоекономічної діяльності, інструменти маркетингу, канали розподілу, процедури просування продуктів та брендів, рекламні бюджети, філіальну структуру зарубіжних представництв тощо. Маркетингова стратегія зовнішньоекономічної діяльності та її ефективність визначається рядом ключових чинників, які, на наш погляд, доцільно розглядати, з однієї сторони через маркетингову петлю якості, де у єдине ціле пов’язані всі складові маркетингової політики, що формують систему чинників ефективності чи взаємодії з факторами зовнішнього середовища, на основі конвергенції, з яким і формується адекватна маркетингова стратегія. Відсутність у переважної більшості вітчизняних підприємств досвіду міжнародного маркетингу перетворює ефективність управління ним в межах маркетингової петлі якості у ефективність господарської діяльності, де отримана підміна нетотожна з формуванням виробничого потенціалу та відсутністю елементів управління маркетингом у якості негативного чинника внутрішнього середовища. Аналіз останніх досліджень і публікацій. Оцінка ефективності маркетингових стратегій на зарубіжних ринках знайшла відображеннях у працях відомих маркетологів. Серед них Ф. Котлер, І. Ансофф, П. Друкер, Г. Армстронг, М. Портер, а також вітчизняні науковці, серед яких слід виділити П. Перерву, В. Герасимчука, Т. Циганкову, Є. Крикавського, В. Ткаченка та ін. Узагальнюючи набуті результати наукових досліджень, слід відмітити, що за однозначного трактування впливу внутрішнього середовища результативні показники збуту на зарубіжних ринках набувають позитивного значення виключно за сприятливої ринкової кон’юнктури, коли знято обмеження на присутність на зарубіжних ринках, отримано достатню кількість додаткових замовлень від нерезидентів, волатильність ринків, за високого та, одночасно, динамічно зростаючого попиту знижується до найменш можливого рівня. Традиційно сприятлива кон’юнктура для більшості машинобудівних підприємств визначається макроекономічними чинниками, на додаток до яких малі та великі економічні цикли, глобалізаційні процеси та наслідки формують споживання продуктів машинобудування. Останнє диференційоване для різних підприємств та секторів економіки, де спостерігається дві закономірності: перша – зниження обсягів реалізації на етапі падіння економічної активності для ключових продуктів з одночасним зростанням реалізації продуктів-замінників; друга – пожвавлення у сегменті виробничих засобів при зниженні попиту на продукти споживання. Очевидні закономірності структурних зрушень цільових сегментів для товарів-замінників сприймаються однозначно через обернену залежність від ринкової кон’юнктури. На відміну від закономірностей для товарів-замінників, інший напрямок – ринки засобів виробництва – можна описати факторами ресурсного забезпечення, сформованими під час попереднього економічного зростання. Невирішені частини проблеми. Парадоксальність ситуації полягає у тому, що нижчі показники економічної активності відповідають більшому обсягу інвестиційних ресурсів для закупівлі засобів виробництва, і навпаки, високі темпи економічного зростання, які спостерігались протягом 2005-2008 рр. [1], не мали належних змін в сторону зростання попиту на продукти-засоби виробництва машинобудівної галузі у 2008-2009 рр. [2]. Очевидність та діалектична дія економічної активності на здатність потенційних споживачів до закупівлі устаткування на оновлення основних засобів та відтворення виробничого потенціалу полягає у тому, що в період економічного зростання підприємства орієнтують обмежені фінансово-інвестиційні ресурси на виробничу діяльність, і лише надлишок фінансових, людських, часових ресурсів на етапі зниження споживання та виробництва забезпечує можливість для відтворення виробничого Вісник Хмельницького національного університету 2010, № 6, T. 3

203

Економічні науки

потенціалу та оновлення основних засобів. Машинобудівні підприємства, орієнтовані на виробництво продуктів споживання, отримують високі зиски від ринкової кон’юнктури на етапі економічного зростання, а орієнтовані на виробництво машин, устаткування та інших виробничих засобів – на етапі економічного падіння, що одночасно є етапом переозброєння споживачів такого роду продуктів. Постановка завдання. Визначити фактори формування ефективної маркетингової стратегії підприємства. Основний матеріал дослідження. На відміну від попередніх періодів, останній економічний цикл, що передував світовій фінансовій кризі 2007-2009 рр., характеризується глобальними тенденціями зростання масштабів споживання, за яких підприємства переслідуючи мету максимізації комерційного ефекту – прибутку, реінвестували отримані кошти у наступні виробничі цикли, залучали нові кошти, що також інвестувались у виробничий процес. Як наслідок, приклад «General Motors» [3] демонструє рівень заборгованості за залученими ресурсами, що компанія неспроможна покрити за рахунок існуючих фінансових потоків, і таким чином, здійснити оновлення виробничої бази та розширення виробничого потенціалу. Приклад згаданої автомобілебудівної компанії є типовим для споживачів продуктів машинобудування. За таких обставин, кон’юнктура цільових ринків засобів виробництва набуває додаткових ознак волатильності, з невизначеними перспективними прогнозами. Інша складова формування ефективної маркетингової стратегії підприємства – мікро середовище – залишається найбільш контрольованою та здатниою до реалізації управлінських заходів впровадження маркетингових стратегій. За оцінки мікроекономічних факторів реалізації маркетингової політики машинобудівного підприємства слід зазначити, що технологічний процес виробництва, ціна, особливості та способи реалізації продуктів нічим принципово не відрізняються від використовуваних конкурентами. З іншої сторони, однозначне трактування глибини, ширини та структури асортименту на зовнішніх ринках зустрічається достатньо рідко через на порядок вищий рівень цільових ринків та галузевої структуризації економіки. Як для ринків типових машинобудівних продуктів, так і для сегментів з індивідуальним попитом та дрібносерійним і несерійним виробництвом, отримання конкурентної переваги можливе, в першу чергу, на основі покращення технологічних рішень за продуктами та виробничо-технологічного процесу. Основу недоліків в асортиментній політиці машинобудівних підприємств України становить орієнтація виключно на техніку, виробництво якої проводилось у СРСР та країнах Східної Європи. Кількість такої техніки у використанні невпинно знижується, що призводить до зниження попиту на запасні частини та комплектуючі. З іншої сторони, широка структура асортименту не відповідає здатності підприємства просувати усі товари на ринок. Для такого роду формування факторів цілком природнім є два шляхи покращення асортиментної політики: - по-перше, скоротити кількість товарних позицій, за якими частка асортиментної групи є незначною, а кошти вивільнені при скорочені направити на збутові операції за основними групами товарів; - по-друге, започаткувати виробництво, реалізацію запасних частин та комплектуючих до нових зразків техніки і техніки закордонного виробництва з розвитком експортних операцій. Виступаючи фактором реалізації маркетингових стратегій, існуюча номенклатура негативним чином впливає на ефективність маркетингу, спроможність реалізовувати маркетингові стратегії та загальну ефективність господарської діяльності, що вимагає більш детального дослідження цього питання на етапі визначення ефективності та напрямків реалізації маркетингових стратегій експортерів. Натомість, узагальнення переліку факторів зовнішнього та внутрішнього середовища, де домінуючим за існуючою практикою управління збутом на зовнішніх ринках виступає витратний метод формування стратегій, спонукає до висновку, що на відміну від логічно запропонованих цільових орієнтирів, за іншими параметрами машинобудівні підприємства всіх груп знаходяться під впливом однакових факторів. Останнє, відповідним чином, формує систему переваг та недоліків виробів та компаній з явно вираженими типовими недоліками для експортно-орієнтованих вітчизняних машинобудівних підприємств від морально застарілої технологічної бази до відсутності досвіду та ефективної системи менеджменту зовнішньоекономічної діяльності (табл. 1). Навіть на рівні візуального сприйняття зведені у таблиці недоліки та переваги господарювання вітчизняних машинобудівних підприємств свідчать на користь перших. Розглядаючи їх через призму факторів формування ефективної маркетингової стратегії, слід зазначити, що наведені переваги є достатньо умовними та не завжди забезпечують ефективність маркетингових стратегій. Зокрема, наявність вільних виробничих потужностей та виробничого потенціалу можна конвертувати у фактор зростання ефективності виключно для технологічно спрощених продуктів, через значну технологічну відсталість та неефективність виробничих процесів. Аналогічним чином, привабливість для інвестицій не є заслугою менеджменту підприємства, а лише початком економічного піднесення після значного періоду падіння економічної активності. Через це, вказаний чинник перетворюється на джерело продукування спекулятивних інвестицій і ніякою мірою не компенсує недоліки сектору машинобудування. До числа головних переваг продуктів вітчизняних машинобудівних підприємств належить найнижчий рівень цін за відносно середнього рівня якості. Вплив перерахованих недоліків зводить отримані висновки до 204

Вісник Хмельницького національного університету 2010, № 6, T. 3

Економічні науки

неможливості ефективно реалізовувати маркетингові стратегії без допомоги зі сторони міжнародних компаній. Науково-технічне середовище має негативний вплив на машинобудівну галузь України. Скорочення інвестицій в дану галузь призводить щороку до зменшення конкурентоспроможності продукції загалом, а в майбутньому загрожує витісненням експортних продуктів з ринку більш сильними конкурентами. Серед факторів, що роблять найбільший негативний вплив, слід відзначити: вимоги до науково-технологічного рівня виробництва, що забезпечують конкурентноздатність; вимоги до кваліфікації кадрів. Таблиця 1 Переваги і недоліки виробів та системи управління зовнішньоекономічною діяльністю вітчизняних машинобудівних підприємств Сильні сторони Фактори, які забезпечують переваги Експлуатація технологій та технічних засобів, витрати на 1. Низька ціна введення яких понесені в минулому та використання дешевої робочої сили Вивільнення виробничих 2. Наявність вільних потужностей відбулось внаслідок виробничих потужностей зниження економічної активності та виробничого потенціалу суб’єктів господарювання у 90-х рр. минулого століття Переваги

Слабкі сторони Недоліки Методи їх усунення 1. Зниження попиту на вироби через Перехід на виробництво запасних низьку купівельну спроможність потенційних споживачів та зниження частин до сучасних зразків кількості експлуатованої техніки вітчизняної та імпортної техніки виробництва минулих десятиліть 2. Низька купівельна спроможність серед потенційних споживачів

3. Низька якість

4. Несформований внутрішній ринок споживання 3. Привабливість для інвестицій

Значна недооцінка вартості та окремих активів підприємств

5. Відсутність досвіду та дієвих систем управління маркетинговими стратегіями на зарубіжних ринках 6. Відсутність фінансових та інвестиційних ресурсів 7. Технологічна відсталість 8. Бар’єри входження у зони вільної торгівлі

Створення лізингової компанії, вихід на світові ринки Вдосконалення використовуваних та впровадження нових технологій Вихід на зовнішні ринки, створення спільних підприємств та реалізація спільних бізнеспроектів з зарубіжними компаніями Реалізація спільних бізнеспроектів, залучення спеціалізованих збутових компаній

На прийняття управлінських рішень прямо впливають події у політичному середовищі. Це середовище складається із законів, нормативних документів державних органів, вимог груп суспільства, що здійснюють вплив на різноманітні підприємства, організації та обмежують свободу їх діяльності. Політикоправові фактори чинять найбільш істотний вплив на діяльність підприємств особливо в перехідних економіках, якою є економіка України. Вивчення цих факторів повинне зосереджуватися на з’ясуванні того, як уряд і законодавчі органи відносяться до розвитку тієї чи іншої галузі національної економіки, які зміни в законодавстві та правовому регулюванні можливі внаслідок прийняття нових законодавчих актів. Економічний фактор – один з найважливіших для успішного функціонування підприємства, оскільки він складається з чинників, які впливають на купівельну спроможність споживачів, рівень їх доходів, особливості поведінки тощо. Вивчення економічного середовища дозволяє зрозуміти, яким чином формуються і розподіляються ресурси суспільства. Цілком очевидно, що ці знання є життєво необхідними, оскільки підприємства самі визначають використання ресурсів. При розгляді впливу економічного середовища підприємства слід звернути увагу на наступні фактори: характер економіки й економічних процесів (у тому числі вплив інфляції і дефляції); система оподатковування і якість економічного законодавства; масштаби урядової підтримки окремих галузей; загальна кон'юнктура; темпи зміни розмірів ринку; розміри сегментів ринку відповідно до інтересів компанії; стан фондового ринку; інвестиційні процеси; ставка банківського відсотка; система ціноутворення і рівень централізованого регулювання цін; вартість землі. До основних дестабілізуючих факторів варто віднести суперечливість і нестабільність податкового законодавства, нерозвиненість фондового й інвестиційного ринку, досить високий ступінь державного втручання в систему ринкового ціноутворення. Успішне функціонування багато в чому залежить також від дій конкурентів, постачальників, посередників, контактних аудиторій, від особливостей поведінки споживачів. Виявлення можливостей та загроз безпосереднього оточення підприємства є вихідним етапом розробки його стратегії. Машинобудівні підприємства почали формувати систему зв’язків зі своїми контрагентами і на даний момент ще не можна сказати, що ці зв’язки стабілізувались, оскільки постійно відбувається пошук нових споживачів, партнерів, постачальників тощо. Одним із напрямків дії системи внутрішніх чинників є формування собівартості та ціноутворення на продукцію експортера. Собівартість продукту – це виражені в грошовій формі поточні витрати підприємства на її виробництво і збут [4]. Від рівня собівартості залежать фінансові результати діяльності підприємства, Вісник Хмельницького національного університету 2010, № 6, T. 3

205

Економічні науки

його фінансовий стан, рішення про початок та завершення виробництва продукції. Інша складова забезпечення ефективності реалізації маркетингових стратегій машинобудівних підприємств на зарубіжних ринках – ресурсне забезпечення. Здатність до стратегічного розвитку та ефективності діяльності за наявного ресурсного забезпечення залежить від можливості "конвертувати" один вид ресурсу в інший. На рівні використання грошових коштів, ресурсне забезпечення зводиться до витрат фінансових ресурсів на купівлю будь-якого іншого виду ресурсів, а на рівні інших видів ресурсів – до можливості заміни одного ресурсу іншим, наприклад, використання комп’ютерної техніки в управлінні при обробці інформації, моделювання ситуацій та документообіг тощо. Оскільки вітчизняні підприємства мають слабку конкурентну позицію та працюють на ринках з високими темпами зростання економічної активності, наведемо можливі для них корпоративні стратегії (рис. 1) (виділено жирним). На основі проведеного аналізу слід зазначити, що вітчизняні підприємства можуть реалізовувати такі корпоративні стратегії: 1) продовження концентрації в одній галузі; 2) регіональна експансія (якщо є можливість ринку); 3) вертикальна інтеграція (якщо це підсилює конкурентні позиції підприємства); 4) диверсифікація у суміжні галузі (для перенесення досвіду та знань із базової галузі). Висновки і перспективи подальшого дослідження. З точки зору ресурсного забезпечення для підприємств існує фінансово-інвестиційне обмеження в реалізації передбачених стратегій, а за здатності їх "конвертувати" інші ресурси в ресурс розвитку, у підприємств не буде обмеження для такого роду стратегічного розвитку.

Високі

Темпи зростання ринку

Низькі

Конкурентна позиція Слабка Сильна Стратегічні можливості. Перегляд стратегії концентрації. Стратегічні можливості. Купівля іншого підприємства в тій Продовження концентрації в одній галузі. же галузі (для підсилення Міжнародна (регіональна) експансія (якщо є конкурентних переваг). можливість ринку). Вертикальна інтеграція. Вертикальна інтеграція (якщо це підсилює Диверсифікація. конкурентні позиції підприємства). Злиття або продаж більш Диверсифікація у суміжні галузі (для потужному підприємству. перенесення досвіду та знань із базової галузі) Закриття (остання можливість) Стратегічні можливості. Стратегічні можливості. Міжнародна експансія (якщо є можливість Перегляд стратегії концентрації. ринку). Злиття з конкуруючим Диверсифікація в суміжні галузі. підприємством. Диверсифікація в нові галузі. Вертикальна інтеграція. Спільні підприємства в нових галузях. Диверсифікація. Вертикальна інтеграція. "Зняття вершків" та вихід з ринку. Продовження стратегії концентрації зростання Ліквідація (якщо інші заходи не за рахунок відвоювання частки допомогли) у слабких конкурентів

Рис. 1. Можливі корпоративні стратегії вітчизняних машинобудівних підприємств

Для реалізації запропонованих стратегій доцільно здійснювати управління на основі передбачення змін (стратегічне планування, вибір стратегічних позицій). Наявні конкурентні переваги свідчать на користь використання конкурентної стратегії "продуктового лідерства", яка вимагає надавати послуги, які мають унікальні властивості, важливі для покупця, і відрізняються від послуг конкурентів. Диференціація може набувати різних форм: імідж марки, визнана технологічна досконалість, зовнішній вигляд, післяпродажний сервіс. Це веде до того, що покупці віддають перевагу саме цій товарній марці навіть за достатньо високої ціни, що дає підприємству можливість досягти високої рентабельності. Література

1. Інвестиції зовнішньоекономічної діяльності / Державний комітет статистики України [Електронний ресурс]. – Режим доступу : www.ukrstat.gov.ua (дата звернення 15.06.2010). 2. Попередні дані Державного комітету статистики України з обсягів реалізації у галузі машинобудування за першу половину 2009 р. / Державний комітет статистики України [Електронний ресурс]. – Режим доступу : www.ukrstat.gov.ua (дата звернення 12.06.2010). 3. General Motors : оverview / The New York Times [Електронний ресурс]. – Режим доступу : http://topics.nytimes.com/topics/news/business/companies/general_motors_corporation/index.html?scp=1-spot&sq= general%20 motors&st=cse 4. Ліманський А. Стратегічні напрямки поведінки підприємств за умови глобальної економіки / А. Ліманський, І. Драбік // Вісник ТАНГ. – Тернопіль. – 2001. – № 18. Ч. 2. – С. 13–17. Надійшла 16.08.2010 206

Вісник Хмельницького національного університету 2010, № 6, T. 3

Економічні науки

УДК 338.45:339.9 С. О. КОВАЛЕНКО Хмельницький національний університет

ПРОБЛЕМИ ОПТИМІЗАЦІЇ МАРКЕТИНГОВИХ СТРАТЕГІЙ МАШИНОБУДІВНИХ ПІДПРИЄМСТВ Визначено ключові проблеми формування та реалізації маркетингових стратегій машинобудівних підприємств. Проаналізовано причини та наслідки низької ефективності господарської діяльності, не інтегрованості системи маркетингу у господарський механізм підприємства. В контексті управління маркетинговими стратегіями встановлено причини низької конкурентоспроможності національних машинобудівних підприємств. Certainly key problems of forming and realization of marketings strategies of machine-building enterprises. Reasons and consequences of low efficiency of economic activity, not integrating of the marketing system are analysed in the economic mechanism of enterprise. Reasons of low competitiveness of national machine-building enterprises are set in the context of management marketings strategies. Ключові слова: маркетингові стратегії, проблеми оптимізації маркетингу, управління маркетинговими стратегіями, концепції маркетингу, машинобудівні підприємства.

Постановка проблеми у загальному вигляді та її зв’язок із важливими науковими та практичними завданнями. Реалізація маркетингових стратегій поряд з об’єктивними вигодами та позитивними ефектами містить комплекс наслідків різносторонньої дії, що в силу особливостей господарської діяльності сучасних машинобудівних підприємств виступає передумовою нагромадження господарського потенціалу, формування ризиків зниження ефективності операцій на цільових ринках, невиконання збутових функцій, протиріч на рівні застосування різних за цільовими ринками, товарними групами, заходами стимулювання збуту, просування товару стратегіями. На сучасному етапі господарської діяльності це викликано неспроможністю суб’єктів господарювання адекватно відповідати на зміни ринкової кон’юнктури та інтегрувати систему маркетингу в господарський механізм підприємства. Не інтегрованість та взаємна неузгодженість маркетингових стратегій машинобудівних підприємств негативно впливають на їх реалізацію. Аналіз останніх досліджень і публікацій. Формуванню та реалізації маркетингових стратегій підприємств присвячені теоретичні дослідження та практичні розробки відомих науковців та маркетологів, серед яких Ф. Котлер, І. Ансофф, П. Друкер, Г. Армстронг, М. Портер, а також вітчизняних науковців, серед яких слід відмітити праці П. Перерви, В. Герасимчука, Є. Крикавського, В. Ткаченка. Отримані авторами результати забезпечують можливість реалізувати маркетингові стратегії за рахунок розробленого понятійного та методологічного апарату, інструментарію прийняття управлінських рішень в системі маркетингової політики тощо. Разом з тим, пропоновані підходи не дають однозначної відповіді на проблеми формування маркетингових стратегій та способи їх вирішення. Невирішені частини проблеми. Висвітлені у наукових публікаціях підходи до формування маркетингових стратегій потребують критичної раціоналізації на рівні практичного застосування та розробки підходів до їх оптимізації. Формування національного ринку машинобудування супроводжується структурними змінами економіки, банкрутством вітчизняних підприємств, низьким з цих причин рівнем конкурентоспроможності, та можливості реалізувати маркетингові стратегії. Привертає увагу нездатність вітчизняних підприємств адекватно реагувати на розвиток ринкової кон’юнктури через неспроможність об’єктивно проаналізувати проблеми маркетингових стратегій та оптимально узгодити їх реалізацію. Постановка завдання. Проаналізувати сучасні проблеми формування маркетингової стратегії машинобудівних підприємств України та визначити підходи до їх оптимізації. Основний матеріал дослідження. З точки зору сучасного етапу розвитку економічної науки, періодизація маркетингових стратегій демонструє еволюцію підходів до управління цільовими ринками. Серед них одна з ключових ролей належить оптимізації маркетингової політики в комплексі господарського механізму промислового підприємства. Зважаючи на еволюційний характер, різні передумови застосування, ресурси та очікуваний результат, сучасний комплекс маркетингу становить собою достатньо строкатий набір стратегій. За критерієм ефективної маркетингової політики раціональним вважається застосувати стратегію передбачену для конкретної кон’юнктури цільового ринку, збутових планів та цілей. Разом з тим, практика показує, часто відмінний результат від передбаченого в теоретичних положеннях, низьку процесну ефективність, непередбачені негативні наслідки та ускладнення. Причинами відхилення від планової ефективності, недосягнення завдань та цілей може бути: 1) маркетингову стратегію обрано неадекватно тенденціям цільових ринків; 2) система маркетингу підприємства неспроможна реалізувати маркетингові стратегії; 3) загальна волатильність або високо-динамічна кон’юнктура цільового ринку [1, с. 147]. Як правило, причина неефективності застосування маркетингових стратегій набуває модифікованих форм, через які поняття неадекватності управлінських рішень ринковій кон’юнктурі розмивається, система маркетингу потребує неперервного вдосконалення з закономірною неефективністю на етапах її трансформації, а волатильність та динамічна зміни цільових ринків формують кон’юнктурні тенденції, що Вісник Хмельницького національного університету 2010, № 6, T. 3

207

Економічні науки

мали прояви у минулому, проте набувають неповторних рис. З огляду на мету системи маркетингу підприємства, адаптувати господарський механізм до кон’юнктури цільових ринків, для маркетологів актуальним залишається питання прийняття рішення на принципах діалектики, що очевидно пов’язано з еволюцією ринкових стратегій на сучасному етапі. Традиційно останнє розглядається через застосування в межах концепцій маркетингу (табл. 1). Таблиця 1 Маркетингові стратегії в руслі еволюції збутових концепцій Концепція маркетингу

Виробництва

Товару

Збуту

Орієнтації на споживача

Повного маркетингу

Цільовий ринок Ринок продавця, великий обсяг, покупці схильні масово споживати продукт Ринок продавця, конкуренція не має суттєвого впливу на ринок Ринок продавця, конкуренція зростає, проте недостатня для перетворення на ринок споживача Ринок споживача, підприємство конкурує за увагу споживачів та виробляє продукти, що користуються попитом Ринок споживача, виробник формує попит та культуру споживання товару

Цілі підприємства

Критерії вибору маркетингових стратегій

Види стратегій

Вдосконалення виробництва, технології за утримання витрат на низькому рівні

Ціна

Низьких цін, охоплення ринку

Вдосконалення товару

Ціна, якість товару

Монополізації ринку, товарної та іміджевої диференціації

Вузький асортимент, ринок дрібно сегментований, масштаби виробництва визначаються розмірами цільових сегментів

Ціна, дії конкурентів, збутові цілі

Охоплення ринку, іміджевої диференціації, послідовників, стимулюючого маркетингу, товарного просування

Асортимент, обсяги реалізації та маркетингові стратегії орієнтовані на кон’юнктуру цільових ринків

Стратегії конкурентів, сегментація цільових ринків, інновації

Фокусування, ринкового лідерства, послідовників, підтримання, сегментної спеціалізації

Диференційовані маркетингові стратегії, асортимент, ціноутворення, виробничі ресурси забезпечують значне зростання ефективності господарської діяльності для потенційних споживачів

Техніко-економічні властивості продукту, інноваційні винаходи, формування цільових ринків, створення нових сегментів

Інтенсивного росту, диференціації, фокусування, ринкового лідерства, розвитку, збирання врожаю, концентрованого, креативного маркетингу

Маркетингові стратегії на сучасному етапі економічної науки достатньо формалізовані. Разом з тим, в межах кон’юнктурної діалектики, перед маркетологами стоять завдання вибору серед системи альтернатив. Наприклад, за вибору конкурентних стратегій орієнтуватись на аналогічні компанії чи лідерів ринку? Орієнтація на аналогічну компанію, що діє в одному сегменті забезпечує можливість гнучко реагувати на стратегії конкурентів [2, с. 78]. Обираючи критерієм орієнтацію на конкурентів цільового сегменту більшість вітчизняних машинобудівних підприємств робить помилку, оскільки за незворотної втрати ресурсів в ході конкурентної боротьби воно неспроможне адекватно реагувати на розвиток кон’юнктури. І як наслідок, маркетингові стратегії залишаються малоефективними та неадекватними. Лідерам належить значна частка ринку, і як наслідок, через обсяг вони впливають на конструкторсько-технологічні та маркетингові тенденції, визначають кон’юнктуру та перспективи розвитку [3]. Таким чином, орієнтація на лідера ринку, наприклад, стратегія слідування за лідером, є запорукою вибору маркетингової стратегії адекватної ринковій кон’юнктурі, раціональної трансформації системи маркетингу підприємства та спроможності гнучко реагувати на високу динамічність та волатильність ринків. Складність ситуації полягає в тому, що машинобудівні підприємства України незважаючи на двадцять років присутності в ринковому середовищі, не адаптувались до ринкових механізмів та нездатні реалізувати маркетингові стратегії в силу неспроможності накопичити управлінський досвід в даній сфері діяльності. На додаток до цього, цільові ринки попри загальні сформовані риси за містом не відповідає критеріям функціонування ринкових механізмів за інфраструктурою, ціноутворенням, коопераційними зв’язками тощо. Як наслідок, вітчизняні суб’єкти господарювання машинобудівної галузі діють одночасно в межах концепції виробництва, товару та збуту. В таких умовах практично неможливо застосовувати маркетингові стратегії, обмежуючись вузьким переліком маркетингових інструментів. За рідким виключенням, експортоорієнтовані машинобудівні компанії реалізують стратегії охоплення ринку, іміджевої диференціації, послідовників, товарного просування в межах концепції збуту [4, с. 179]. Тимчасові успіхи на внутрішньому ринку орієнтованих на виробництво та товар не слід сприймати, 208

Вісник Хмельницького національного університету 2010, № 6, T. 3

Економічні науки

як перспективну тенденцію що має сталий характер. Як правило, успіхи машинобудівних підприємств поточного року змінюються втратами перспективних періодів. Серед очевидних причин низької конкурентоспроможності чітко простежується: 1) обсяги внутрішнього ринку залишаються незначними для господарської діяльності та значно коливаються; 2) запровадження енергозберігаючих програм орієнтує потенційних споживачів на продукти з економічно розвинених країн, що перевищують конкурентоспроможність вітчизняних; 3) зростання глобалізації світової економіки та включення в неї України знаменує прихід на національний ринок транснаціональних корпорацій з вільним доступом до фінансових та інвестиційних ресурсів, ринкової інфраструктури, новими конструкторськими та технологічними рішеннями; 4) відсутність у національних виробників досвіду, вміння та ресурсів реалізації маркетингових стратегій і конкурентної боротьби. На основі критеріїв конкурентоспроможності слід зробити висновок, що за наявних тенденцій розвитку машинобудівні підприємства, за рідким виключенням, будуть витіснені з національного ринку та залишаться спроможними конкурувати лише на ринках країн третього світу. Разом з тим, на прикладі слідування за лідером ринку слід бути готовими застосувати вироблені на основні світового досвіду підходи до виробленні, впровадження та оптимізації маркетингових стратегій. Застосування та вибір видів маркетингових стратегій визначається статусом ринку в площині домінування продавців чи покупців. З цієї точки зору, за низького маркетингового потенціалу на початкових етапах інтеграції вітчизняних виробників у цільові ринки найпростішим є вихід на ринки продавців. Проте, як вказувалось вище, глобалізаційні процеси вимагають підготовки до діяльності на ринку споживачів, за високої конкуренції, з необхідними інвестиціями у збутові стратегії. З огляду на ресурсний потенціал, наявність конструкторсько-технологічних рішень та досвід реалізації маркетингових стратегій вітчизняні машинобудівні підприємства спроможні освоїти лише ринки країн третього світу. Обсяги цільових ринків цих країн залишаються низькими з перспективою незначного зростання, що виступає чинником ефективного застосування концепцій виробництва та товару. Входити на ринки високорозвинених країн машинобудівні підприємства України можуть виключно у сегменти важкого машинобудування, наприклад, силові двигуни літаків, ракетоносіїв, агрегати електростанцій. Традиційно маркетингова стратегія трактується як комплекс правил та норм, якими керується підприємство, здійснюючи діяльність на цільових ринках. За мінливого середовища, що генероване лібералізацією цільових ринків та включенням національних виробників у глобальні тенденції, структурною перебудовою національної економіки, ключовим за значенням стає управління, що забезпечує адаптацію до динамічних ринкових тенденцій. Висновки і перспективи подальшого дослідження. З точки зору оптимізації господарської діяльності, маркетинг становить основу стратегічної діяльності та управлінських дій. Свого часу, перехід на стратегічне управління виступив імпульсом для зміни місця та ролі маркетингу в господарській діяльності підприємств машинобудування. Маркетинг покликаний здійснити дві функції у стратегічному управлінні: 1) інструменту збирання та обробки інформації для формування стратегій; 2) механізму реалізації стратегій в процесі поточного управління. Ефективність оптимізаційних заходів визначається відкритістю до врахування змін інформаційних потоків, нових можливостей, гнучкістю до перегляду перерозподілу ресурсів маркетингових стратегій. При визначенні підходів до оптимізації маркетингових стратегій слід врахувати систему визначальних чинників: сильні сторони та негативні тенденції галузі та підприємства, цілі та завдання підприємства, фінансовоінвестиційні ресурси, зобов'язання за вже реалізованими та здійснюваними в даний період стратегіями, вплив зовнішнього середовища, час. Обрання напрямів оптимізації маркетингових стратегій принципово визначається ринковою кон’юнктурою. Поряд з цим існують загальні підходи до оптимізації стратегії та межі, в яких вони здійснюються. Перспективи подальшого дослідження слід намітити в руслі визначення методологічного обґрунтування оптимізації маркетингових стратегій та вироблення інструментів їх взаємоузгодження. Література

1. Перерва П.Г. Управление маркетингом на машиностроительном предприятии / Перерва П.Г. – Х. : Основа, 1993. – 288 с. 2. Куденко Н.В. Стратегічний маркетинг / Куденко Н.В. – К. : КНЕУ, 2005. – 152 с. 3. Костюк О. Конкурентні стратегії підприємства в маркетинговій і логістичній інтерпритації / О. Костюк // Вісник Тернопільської академії народного господарства. – 2005. – № 3. – С. 152-161. 4. Ламбен Ж.-Ж. Стратегический маркетинг. Европейская перспектива / Ж.-Ж. Ламбен; [пер. с фр.]. – СПб. : Наука, 1996. – 364 с. Надійшла 19.08.2010

Вісник Хмельницького національного університету 2010, № 6, T. 3

209

Економічні науки

УДК 658.15 А. А. КОРБУТ Хмельницький національний університет

ГЕНЕЗИС ФІНАНСОВОЇ СКЛАДОВОЇ КОНКУРЕНТОСПРОМОЖНОСТІ МАШИНОБУДІВНОГО ПІДПРИЄМСТВА Проаналізовано генезис фінансової складової конкурентоспроможності підприємства. Обґрунтовано різницю між обіговими та оборотними коштами, коштами та капіталом, термінами оберту та обігу. Визначено передумови забезпечення конкурентоспроможності за рахунок ефективного управління оборотними коштами. Genesis of financial component competitiveness of enterprise is analysed. Grounded difference between circulating and circulating assets, facilities and capital, by the terms of turn and appeal. Certainly pre-conditions of providing of competitiveness due to an effective management circulating assets. Ключові слова: фінансове забезпечення, конкурентоспроможність, машинобудівні підприємства.

Постановка проблеми у загальному вигляді та її зв’язок із важливими науковими та практичними завданнями. Господарська діяльність машинобудівних підприємств на сучасному етапі характеризується наявністю ряду системних обмежень, викликаних макроекономічними, політичними, регуляторними, управлінськими, законодавчими чинниками. Проблемний характер впливу перерахованих чинників проявляється у низьких показниках економічної ефективності господарської діяльності, а в багатьох випадках – негативному їх значенні. На рівні суб’єкта господарювання несприятлива ринкова кон’юнктура призвела до втрати цільових ринків в результаті стагнації економіки у 90-х роках минулого століття та загострення конкуренції на початку нового тисячоліття, втрати науково-технічного та дослідноконструкторського потенціалу в результаті тривалого простою виробництва високої енерго- та матеріаломісткості, вимивання обігових коштів в результаті гіперінфляційних процесів у 90-х роках минулого століття. Останній чинник, на наш погляд, виступає ключовим у забезпеченні конкурентоспроможності та ефективності сучасних вітчизняних підприємств. В результаті вимивання обігових коштів машинобудівні підприємства, фінансовий та виробничий механізм яких сформувався за командно-адміністративної системи організації економіки, не змогли інвестувати необхідні ресурси у реорганізацію управлінського процесу, залучення інноваційних технологій, розробку нових продуктів та, як наслідок – реформувати систему господарювання і ліквідувати вузькі місця для підвищення конкурентоспроможності та ефективності. З цієї причини дослідження механізму організації та ефективного використання обігових коштів та активів набуває особливої актуальності на сучасному етапі. З іншої сторони, посилення глобалізації та лібералізація цільових ринків супроводжується зростанням конкуренції, де спроможність конкурувати пов’язана з існуванням раціональної системи управління підприємством та його обіговими коштами. Аналіз останніх досліджень і публікацій. На сучасному етапі формування парадигмальних концепцій, наукові розробки фундаментальних та прикладних проблем, пов’язаних з управлінням, організацією та ефективним використанням обігових коштів та активів традиційно пов’язують з працями таких вчених, як І. Ансофф, Б. Агропонова, Ю. Абрамов, В. Аксенов, О. Алімов, В. Андрейчук, С. Барнгольц, А. Баскін, А. Бірман, С. Булгакова, П. Бунич, Л. Буряк, О. Василик, О. Гальчинський, В. Гриньова, О. Грицай, І. Долон, П. Жевтяк, Е. Жуковський, О. Закружний, І. Зеліченко, А. Золотарьов, С. Калабухова, А. Ковальова, М. Крейніна, А. Куліш, С. Куліш, О. Мандель, В. Міщенко, С. Микитьянц, Г. Нам, В. Одесс, Г. Одінцова, П. Орлов, О. Павленко, А. Павліковський, О. Павловська, В. Перламутров, А. Поддєрьогін, В. Потій, І. Рабінович, Є. Рясних, В. Сакович, О. Стоянова, Л. Стриер, П. Терещенко, Н. Фасоляк, М. Чумаченко, В. Хойєр, В. Шокун, Н. Шульга, М. Шумов та ін., що дало змогу сформулювати основні принципи, понятійно-методологічний апарат та інструментарій наукових досліджень у цій сфері. Незважаючи на існування світового досвіду та пристосування вітчизняних підприємств за останні двадцять років до ринкових принципів та методів управління суб’єктами господарювання, набутого досвіду, як показує практика, недостатньо для успішного управління та першості у конкурентній боротьбі. Очевидні причини лежать у площині закономірності розвитку економіки та фінансового сектору у часі, коли повторення ситуацій, що знаходять відображення у досвіді управління обіговими коштами, поряд з ідентичними механізмами формування мають нові складові елементи, які в свою чергу формують в перспективі несхожу тенденцію. Тобто наявне теоретико-методологічне обґрунтування потребує постійного вдосконалення дослідно-управлінського апарату. Невирішені частини проблеми. У практичній площині, складно поєднати наявні бачення у комплексну систему управління обіговими коштами на основі врахування чинників впливу ринкового середовища. Тому, головним недоліком сучасної системи управління обіговими коштами підприємств є відсутність раціонального підходу до необхідного комплексу заходів, єдиного бачення передумов та засад ефективного використання, залучення та акумулювання обігових коштів та активів. Постановка завдання. Проаналізувати еволюцію фінансової складової господарської діяльності підприємства в якості системного чинника управління його конкурентоспроможністю.

210

Вісник Хмельницького національного університету 2010, № 6, T. 3

Економічні науки

Основний матеріал дослідження. Понятійний апарат обраної теми дослідження має велику кількість схожих, тотожних та близьких за значенням термінів. Серед них варто відмітити обігові кошти, обіговий капітал, оборотні кошти, оборотний капітал та ін. Зокрема, за результатами дослідження ефективності фінансового менеджменту підприємств Є.Г. Рясних приходить до висновку, що обігові кошти, які вона ототожнює з обіговим капіталом, належать до мобільних активів підприємства, які або є готівкою, або можуть стати нею протягом року або виробничого циклу [1, с. 26]. Близький за областю використання термін «оборотні кошти», на думку А. М Поддєрьогіна та інших авторів, являє собою грошові ресурси, які вкладено в оборотні виробничі фонди і фонди обігу для забезпечення безперервного виробництва та реалізації виготовленої продукції. Разом з тим, серед останніх поширене застосування оборотних коштів, якими є активи, які протягом одного виробничого циклу або одного календарного року можуть бути перетворені на гроші [2]. Згадані автори не висловлюючи власної думки констатують, що часто у практичній діяльності та наукових дослідженнях ототожнюють оборотні кошти з оборотним капіталом. Між тим, найбільш поширеним трактуванням оборотного капіталу, що зустрічається у фінансових та загальних довідниках, є таке – частина виробничого капіталу, яка переносить свою вартість на знову створений продукт повністю і повертається до виробника в грошовій формі після кожного кругообігу капіталу [3]. Не вдаючись до подальшого приведення альтернативних думок, зазначимо основні закономірності використання понятійного апарату управління обіговими коштами машинобудівного підприємства: - по-перше, залежно від області аналізу та дослідження визначається вибір між терміном обігові та оборотні, які з огляду на різну область дослідження не є тотожними; - по-друге, основні елементи на яких акцентовано увагу у визначенні відображають функціональне навантаження пропонованого терміну; - по-третє, різниця у трактуванні коштів та капіталу полягає у використанні перших у якості засобів фінансування господарської діяльності, а других – у якості інвестиційних активів підприємства. Поряд з різноманітним підходами до визначення категорії «обігові кошти» явною прогалиною є відсутність серед понятійного апарату згадки про їх місце у забезпеченні ефективності та конкурентоспроможності підприємства і галузевих особливостей суб’єктів господарювання. З цієї точки зору, при визначенні категорії обігові кошти ми виходимо з наступних аргументів: - визначення "капітал" традиційно має відношення до інвестиційного процесу, де мова йде про довготривале використання на рівні виробничих засобів, тому очевидним є застосування терміну "кошти", які фінансуються через авансування матеріальних ресурсів та поточної організації господарської діяльності; - різниця між термінами "обертові" та "обігові", на наш погляд, має мовно-морфологічне коріння, де на основі першого визначаються кошти, що використовуються протягом одного обороту, а на основі другого – кошти обігу, що мають властивість конвертуватись у грошові засоби через категорію ліквідності, з ототожненням на рівні наукових досліджень та практичного застосування; - з точки зору обраної мети аналізу, обігові кошти сприймаються як системоутворююча складова формування конкурентоспроможності та ефективності, де перша категорія сприймається, як спроможність обігових коштів забезпечити переваги у конкурентній боротьбі на цільових ринках, а ефективність, – як результат, що забезпечується за рахунок авансування одиниці обігових коштів у господарську діяльність підприємства. Таким чином, обіговими коштами підприємства слід вважати грошові засоби авансовані у виробничо-комерційну діяльність підприємства та вилучені з неї протягом виробничого циклу, що забезпечують безперервність технологічних процесів та виконання функцій штатними підрозділами підприємства, отримання прибутку. У свою чергу, ефективністю управління обіговими коштами слід вважати умову їх використання, за якої передбачене авансування забезпечує позитивний результат та виконання відведених функцій, а приріст супроводжується приростом результативного показника господарської діяльності. Раніше наведені аргументи з приводу різниці у забезпеченні ефективності та конкурентоспроможності, на наш погляд, доводять помилковість їх ототожнення. Більш того, різні області їх застосування є причиною відмінності у функціональному навантаженні цих категорій. На відміну від ефективності, конкурентоспроможність виражає потенціал, – спроможність системи управління обіговими коштами та активами забезпечити конкурентний статус підприємства на ринку. В цьому контексті, об’єкт дослідження виступає одним із елементів формування конкурентоспроможності підприємства, що гіпотетично не може отримати статус виключного чинника, а виступає джерелом формування сукупності чинників забезпечення конкурентоспроможності. Отримані висновки дають підставу вважати, що еволюція обігових коштів відбувається в міру ускладнення їх функцій, фінансової системи та господарського механізму підприємства. З іншої сторони, еволюціонувало не лише поняття обігових коштів, а й основні складові та механізми, теоретикометодологічний апарат, принципи та інструменти управління ними. З огляду на мету та завдання дослідження, окремої уваги заслуговують методи та інструменти залучення обігових коштів, управляння Вісник Хмельницького національного університету 2010, № 6, T. 3

211

Економічні науки

ними, забезпечення конкурентних переваг та підвищення ефективності використання в умовах невизначеності цільових товарних та фінансових ринків, вичерпання внутрішніх резервів підприємств. Оцінюючи еволюцію організації обігових коштів виходимо з того, що склад і розміщення обігових коштів залежать від сфери функціонування: виробничої, торгово-посередницької, сфери послуг. В ході організації господарської діяльності у виробничій сфері обігові кошти авансуються в оборотні виробничі фонди, до яких згідно з ПСБ(о) належить сировина, основні й допоміжні матеріали, напівфабрикати, паливо, тара, запасні частини для ремонтів, малоцінні і швидкозношувані предмети, незавершене виробництво, напівфабрикати власного виготовлення, витрати майбутніх періодів, і фонди обігу – залишки готової продукції на складі підприємств, відвантажені, але не оплачені покупцями товари, залишки коштів підприємств на поточному рахунку в банку, касі, у розрахунках, у дебіторській заборгованості, а також у короткострокових цінних паперах. Структура обігових коштів у сфері виробництва та обігу визначається особливостями організації технологічного процесу, постачання, збуту та розрахунків. У машинобудуванні основні статті обігових коштів – сировина, основні матеріали, незавершене виробництво, готова продукція. В ливарному виробництві є статті обігових коштів, що характерні лише для нього, зокрема враховується змінне обладнання. Разом з тим, машинобудування характеризується значною трудомісткістю, складністю технологічного процесу, тривалістю виробництва з високою часткою обігових коштів у незавершеному виробництві, і подальші шляхи підвищення ефективності використання обігових коштів намічаються у напряму прямого управління залученням, поточним розподілом та прискоренням обігу, з однієї сторони та опосередкованого – вдосконалення технологічного процесу, організації виробництва, управління виробничою сферою підприємства тощо. В руслі предмету дослідження, на рівні гіпотези, об’єктивне вдосконалення механізму організації та ефективного використання обігових коштів і активів з цільовою орієнтацією на забезпечення конкурентоспроможності машинобудівного підприємства, на наш погляд, варто намітити, в першу чергу, в області прямого управлінського впливу, що гарантує високий результат, на межі взаємодії екзогенних та ендогенних чинників функціонування фінансового механізму машинобудівного підприємства, що забезпечує ефект через конвертацію матеріальних ресурсів та готової продукції у обігові кошти, залучення фінансово-кредитних ресурсів, що визначає вартість, обсяг та структуру обігових коштів. Поряд з традиційними елементами фінансової системи підприємства, серед яких залучення обігових коштів, нормування, планування, поточне управління та управління дебіторською заборгованістю, намітились потенційні можливості серед застосування нових підходів, що мали розвиток та знайшли практичне застосування у розвинених економіках, де слід підкреслити перспективність впровадження франчайзингу, використання контокорентного кредиту, овердрафту та зворотного лізингу для залучення обігових коштів, системи постачання "канбан" для зниження потреби у обігових коштах та витрат на зберігання товарно-матеріальних цінностей, факторингу для прискорення та збільшення потоку готівки. Поєднання вказаних фінансово-кредитних та управлінських інструментів на рівні діалектичної взаємодії, приросту результативних показників, гіпотетично забезпечує ефективність використання, підвищення конкурентоспроможності, формування механізму та інструментів фінансового менеджменту обігових коштів. Перерахований, на етапі висунення гіпотези, перелік складових механізму організації та ефективного використання обігових коштів і активів конкурентоздатного підприємства, з точки зору відсутності меж для вдосконалення, не є виключним та адаптується згідно з місцем та особливостей застосування, що знайшло відображення у вироблених класифікаційних критеріях. Поряд з традиційно використовуваними підходами до класифікації обігових коштів, де відмічені – участь у кругообігу коштів, методи планування та принципи організації, джерела формування, з точки зору цільової орієнтації пропонованого механізму управління обіговими коштами на ефективність використання та конкурентоздатність підприємства, варто додати необхідність їх оцінки та раціоналізації управління за такими критеріями, як: ліквідність, ризик та форма, які поряд з вже приведеними прикладами забезпечення ефективності за рахунок традиційно визначених, виступають ознаками конкурентоспроможності. Класифікація, як елемент теоретико-методологічного обґрунтування місця оборотних коштів у фінансовому та господарському механізмі має важливе значення, оскільки дає можливість підприємству визначити оптимальний склад і структуру, потребу та джерела формування оборотних коштів. З іншої сторони формалізація не забезпечує ефективність їх використання, де, на наш погляд, слід враховувати принципи організації обігових коштів та активів машинобудівного підприємства. Серед них: - надання підприємствам самостійності щодо розпорядження, управління обіговими коштами; - визначення планової потреби та розміщення обігових коштів за окремими елементами й підрозділами; - коригування розрахованих і чинних нормативів з урахуванням вимог господарювання, що змінюються: обсягів виробництва, цін на сировину та матеріали; постачальників і споживачів; форм застосовуваних розрахунків; - раціональна система фінансування обігових коштів; 212

Вісник Хмельницького національного університету 2010, № 6, T. 3

Економічні науки

- контроль за раціональним розміщенням і використанням обігових коштів. На додаток до принципів, ефективність управління обіговими коштами визначається основними його елементами, де укрупнено слід виділити три області: джерела та напрями залучення обігових коштів; виробничо-технологічний процес; управління реалізацією продукції та дебіторською заборгованістю. По суті, недостатність джерел формування обігових коштів виступає причиною недофінансування господарської діяльності та фінансових ускладнень. Наявність зайвих обігових коштів сприяє створенню наднормативних запасів товарно-матеріальних цінностей, відволіканню обігових коштів з обігу, зниженню раціональності використання власних та залучених коштів. Традиційно у практиці господарської діяльності, мінімальна потреба в обігових коштах покривається за рахунок власних джерел, серед яких: статутний капітал, відрахування від прибутку у фонди спеціального призначення; цільове фінансування та цільові надходження, приріст сталих пасивів. Обсяг поповнення власних обігових коштів, визначається очікуваним розміром приросту нормативу обігових коштів, обсягу прибутку, потенційно можливого обсягу залучення позикових коштів та інших чинників. Окреме місце тут належить коштам, що прирівнюються до власних, якими є сталі пасиви – кошти цільового призначення, що постійно знаходяться у господарському обігу підприємств, проте йому не належать і в сумі мінімального залишку є джерелами формування предмету дослідження. Слід пам’ятати, що розмір власних обігових коштів, що закріплені за підприємством, не є постійною величиною. Сума власних оборотних коштів під час складання фінансового плану щорічно уточнюється у зв'язку зі зміною обсягу виробництва, асортименту продукції, умов постачання і збуту, де також має місце несвоєчасне надходженням коштів за відвантажену продукцію, нагромадженням на складі нереалізованої продукції, несвоєчасне і неповне виконання договірних зобов'язань постачальниками, що спричиняє потребу в додаткових коштах. Покрити цю потребу лише власними джерелами практично неможливо. З цієї причини підприємство звертається до залучення фінансових ресурсів у вигляді короткострокових кредитів банку та інших кредитів, комерційного кредиту, кредиторської заборгованості. При оцінці ефективності управління обіговими коштами за використання кредиторської заборгованості слід проводити коригування на те, що постачальникам залучення коштів відбувається у товарній формі на відміну від власних оборотних коштів і банківського кредиту, ліквідність яких вища. З огляду на те, що підприємство повертає залучені у такий спосіб ресурси у грошовій формі, реальною є можливість демонетизації фінансового обігу підприємства. Виникає закономірна проте негативна ситуація, – чим більше в обороті підприємства товарів і грошей постачальника, тим більше ефективність. Однак таке управління капіталом в кінцевому підсумку утворює ланцюг неплатежів, погіршує фінансовий стан підприємства, уповільнює обертання обігових коштів в цілому та знижує конкурентоспроможність суб’єкта господарювання. Залежно від розміщення, умов організації виробництва й реалізації продукції обігові кошти мають різний рівень ліквідності, а отже, і ризику використання, що через призму обраної цільової орієнтації розглядається, як забезпечення конкурентоспроможності підприємства за рахунок фінансового чинника (рис. 1). Обігові кошти Високоліквідні активи Гроші

Цінні папери

Середньоліквідні активи Товари відвантажені

Дебіторська заборгованість

в касі

Низьколіквідні активи Матеріальні обігові засоби виробничі запаси

на поточних рахунках

готова продукція

на валютному рахунку

незавершене виробництво

інші кошти

витрати майбутніх періодів

Найменший ризик вкладення

Середній ризик вкладення

Значний ризик вкладення

Конкурентоспроможність підприємства Рис. 1. Складові фінансового чинника конкурентоспроможності підприємства

Практика господарювання підтверджує, що найбільш ліквідними і з найменшим ризиком є кошти в касі, на розрахункових і валютних рахунках в установах банку, вкладені в цінні папери. Менш ліквідною частиною з певним ризиком вкладення вважається відвантажена продукція і дебіторська заборгованість Вісник Хмельницького національного університету 2010, № 6, T. 3

213

Економічні науки

покупців. Остання, у свою чергу, може бути менш чи більш ліквідною. Це стосується строкової і простроченої дебіторської заборгованості щодо відвантаженої продукції. Найменш ліквідними і з найбільшим ризиком вкладення є оборотні кошти в незавершеному виробництві; у витратах майбутніх періодів; у виробничих запасах; у готовій продукції. Це пояснюється тим, що саме ця частина оборотних коштів найбільш віддалена від моменту реалізації і більше підлягає впливу змін кон'юнктури ринку, інфляційних процесів тощо. Отже, ліквідність поточних активів є головним чинником, який визначає ступінь ризику вкладання оборотних коштів. Висновки та перспективи подальших досліджень. В кінцевому результаті, структура, обсяги та динаміка обігових коштів виступає одним із ключових чинників конкурентоспроможності машинобудівного підприємства через спроможність фінансового механізму узгодженої конвергенції цих показників з макроекономічною кон’юнктурою та кон’юнктурою цільових ринків, банківської системи, глобальної економічної системи. На сучасному етапі, за переважної згоди більшості дослідників з місцем та значенням управління обіговими коштами у формуванні конкурентного господарського механізму підприємства, досконалоформалізованого механізму організації та ефективного використання обігових коштів і активів конкурентоздатного машинобудівного підприємства не сформульовано. Останнє, на наш погляд є причиною системних недоліків, неефективності, парадоксів та вимагає глибокого дослідження на рівні вироблення науково-методологічних підходів організації та використання обігових засобів, а також дослідження взаємозв’язків ефективного використання обігових коштів та конкурентоспроможності машинобудівного підприємства. Література

1. Орлов О. А. Маржинальная прибыль в экономических расчетах на промышленных предприятиях / О. А. Орлов, Е. Г. Рясных. – К. : Издательский дом «Скарбы», 2003. – 132 с. 2. Поддєрьогін А. М. Фінанси підприємств в умовах формування ринкової економіки / А. М. Поддєрьогін // Фінанси України. — 2000. — № 9. – С. 24–27. 3. Оборотний капітал: матеріал з Вікіпедії — вільної енциклопедії. [Електронний ресурс]. – Режим доступу : uk.wikipedia.org/wiki/Оборотний_капітал (дата звернення 20.05.2010). Надійшла 19.08.2010

УДК 658.012:338 В. М. ЛИСАК Хмельницький національний університет

ВПРОВАДЖЕННЯ ERP-СИСТЕМ В УКРАЇНІ: ПРОБЛЕМИ ТА ЇХ ВИРІШЕННЯ НА ПРОМИСЛОВИХ ПІДПРИЄМСТВАХ Здійснено аналіз стану впровадження ERP-систем на машинобудівних підприємствах України та визначено основні підходи щодо їхнього ефективного застосування для комплексної автоматизації. The analysis of the implementation of ERP-systems on the machine-building enterprises of Ukraine and the main approaches for their effective application of integrated automation. Ключові слова: автоматизована система управління підприємством, ERP-система, MES-система.

Вступ. В сучасних умовах функціонування національної економіки, вступу України до СОТ та всесвітньої фінансової кризи, коли останні вносять свої корективи і ставлять нагальну потребу у підвищенні ефективності виробництва, пошуку ринків збуту, екологізації, стандартизації продукції, зростає рол і значення ефективного інформаційного забезпечення промислових підприємств. Успішна реалізація зазначених напрямів можлива за умов впровадження сучасного інформаційного забезпечення, від якого залежить науково-технічний розвиток, оновлення сфери послуг, забезпечення внутрішнього ринку конкурентною наукоємною продукцією та виходу з нею на світовий ринок. Інформаційне забезпечення лежить в основі ефективного управління підприємством та впровадження інноваційних технологій, через те інформаційні ресурси і сучасні інформаційно-комунікаційні технології є основою функціонування автоматизованих систем управління підприємством та підґрунтям для прийняття ефективних управлінських рішень. Аналіз останніх досліджень. Питаннями створення ефективних АСУ та моделювання процесів проектування цих систем займається багато зарубіжних та вітчизняних вчених. Серед них можна виділити С. Біра, В. Божко, А. Зубинського, Ч. Дікерсона, В. Козаченка, А. Кострова, І. Ладенка, С. Ніканорова, А. Новака, І. Новаківського, В. Поліщука, С. Покропивного, А. Сидорова, Л. Федулову, Дж. Форрестера. Постановка проблеми. Для ефективного впровадження сучасних технологій у виробництво необхідна наявність відповідної інформаційної системи, як складової автоматизованої системи управління

214

Вісник Хмельницького національного університету 2010, № 6, T. 3

Економічні науки

підприємством. На сьогодні успішність впровадження інноваційних технологій у виробництво та пошук ефективних шляхів реалізації продукції значною мірою залежать від плідної співпраці наукових установ та промислових підприємств. Тому виникає потреба аналізу технологічного розвитку і, перш за все, визначення великої кількості факторів, типів взаємозв’язків і властивостей потоків інформації між суб’єктами процесу «виготовлення – збуту» продукції. Вирішення цих завдань в певній мірі залежить від рівня інноваційної діяльності підприємств. Проте, в Україні на сьогодні практично відсутня система класифікації факторів, що впливають на ефективність і результативність оновлення продукції та технологій на підприємствах [1]. Вченими [2] були зроблені окремі спроби розробки таких класифікацій, однак жодна з них не містить вичерпної кількості факторів. Серед безлічі проблем, що виникають при створенні АСУП на промислових підприємствах, хвилюють невдачі з впровадженням ERP-систем, які зумовлені розробкою АСУП більшою мірою автоматизації та інформатизації фінансово-економічних процесів і відкладанням на потім автоматизації основних, виробничих процесів і завдань управління ресурсами виробничого рівня. Проте при цільовому підході до створення дійсно інтегрованої АСУП промислового підприємства без вирішення проблем виробництва вже не обійтися. Метою статті є аналіз стану впровадження ERP-систем на підприємствах машинобудування в Україні, вироблення рекомендацій та підходів щодо їх інтегрування з АСУП. Основний матеріал досліджень. У роботі Л. І. Федулової [1] зроблено спробу розглянути фактори зовнішнього та внутрішнього середовища, що впливають на процеси оновлення продукції і технологій на промислових підприємствах, згрупувати їх за певною формою та дати наукову оцінку. Дані фактори було згруповано таким чином: техніко-економічні; організаційно-управлінські; регуляторні; соціальнопсихологічні; інформаційно-комунікаційні. Вважаємо за необхідне зупинитися на техніко-економічних, а саме на підходах до автоматизації управління підприємством в цілому. Як показує досвід [3], відсоток успішного впровадження систем класу ERP у фінансових, адміністративних і торгівельних організаціях порівняно вищий, ніж у промисловості. Наприклад, за словами фінансового керівника одного з таких промислових підприємств, де 3 роки впроваджувалася SAP R/3 (для чого була створена корпоративна мережа, придбаний потужний сервер і 100 високопродуктивних комп’ютерів), найбільш відчутним результатом цього проекту стало постійне зростання платежів за Internetпослуги. Щодо підприємств, де впровадження визнане успішним, для отримання повної картини необхідно порівняти отримані результати з тими цілями і завданнями, які ставилися на початковому етапі. Це ще зовсім не означає, що в стратегічному плані для досягнення ефективного виробництва в умовах швидкої мінливості ринку, обрання інформатизації та комп’ютерної автоматизації не є доцільними. Мабуть, до причин невдач слід віднести невідповідність темпів, методів і засобів досягнення цієї мети реальному стану і рівневі готовності промислових підприємств. Схоже, що консервативний виробничий ринок не встигає за динамікою розвитку сучасних інформаційних технологій. Дійсно, за короткий проміжок часу сама мета впровадження АСУП змінювалася дуже динамічно: спочатку була орієнтація на підвищення ефективності адміністративно-фінансового управління підприємством, потім на управління ресурсами підприємства, а останнім часом – на впровадження технологій електронного бізнесу і створення «інтелектуального підприємства». Ситуацію ще більше ускладнювали тривалі та складні процеси впровадження різноманітних систем автоматизації управління ресурсами підприємства (ERP, MRP II), інформаційних систем управління знаннями (Knowledge Management), життєвим циклом продукту (CALS, PDM) тощо. Керівники підприємств були не в змозі розібратися у всьому цьому різноманітті назв і пропозицій та з’ясувати, для чого призначена та або інша система і наскільки вирішувані нею завдання актуальні для їхньої організації. Проте, це був об’єктивний і необхідний етап розвитку, позитивним підсумком якого стали накопичений досвід, усвідомлення необхідності уточнення цілей і способів їх досягнення. Зовсім не випадковий той факт, що на промислових підприємствах впровадження модулів ERPсистем, що відповідають за виробництво, здійснюється в останню чергу. Пов’язано це, перш за все, з тим, що офісні системи необхідно інтегрувати зовсім з іншим світом – світом інших технологій, реального часу, фізичних процесів і параметрів. Тут замість звичайних комп’ютерів і ручного введення даних потрібно мати справу з автоматичними джерелами інформації: датчиками, контролерами тощо, – які повинні фіксувати і обробляти інформацію у реальному часі, інакше вона буде безповоротно втрачена. Крім того, інформаційні потоки поширюються спеціальними промисловими шинами, які вимагають спряження з офісними комп’ютерними мережами. Інформація, яка тут циркулює, представляє собою дані по тиску, температурі, витраті фізичних ресурсів (пара, тепло, паливо, електроенергія тощо), але аж ніяк не фінансово-економічні дані. Керівництво підприємства, на якому впроваджується ERP, більше схиляється до того, що для успіху впровадження набагато важливіше враховувати і рахувати живі гроші, сировину і комплектуючі, а також готову продукцію на складі. Проте існує прямий логічний взаємозв’язок ряду ключових технологічних параметрів виробничого процесу з показниками матеріально-господарської та фінансової діяльності. Наприклад, споживання електричної енергії та інших енергоресурсів (газу, води, тепла) в процесі виробництва безпосередньо Вісник Хмельницького національного університету 2010, № 6, T. 3

215

Економічні науки

впливають на собівартість продукції. Поточні витрати сировини можуть визначати оптимальний час подачі до цеху нової партії сировини, а своєчасне виявлення порушення технології дозволить скоротити або зовсім виключити додаткові витрати, які пов’язані з усуненням браку. Як відомо, на виробничому рівні на даний час домінує «часткова» автоматизація. Тут відсутній єдиний інформаційний простір, який зміг би стати основою системи оперативного обліку і управління ресурсами виробництва на рівні дільниці, цеху та й підприємства в цілому. На адміністративно-господарському ж рівні в рамках ERP-системи здійснюється облік кожної фінансової операції і кожного документа, коли на рівні виробництва подібного детального контролю не забезпечується. Адже саме на цьому рівні виникає додаткова вартість, здійснюються основні витрати і приховані головні джерела економії, забезпечується виробничий план і необхідна якість продукції, а також діють інші фактори, які визначають ефективність і рентабельність підприємства в цілому. Таким чином, з контуру автоматизованого контролю і управління підприємством випадає основна ланка – виробничий блок. Виробництво з боку ERP є непрозорим з точки зору контролю і моніторингу, а значить і управління. Його внутрішні процеси інформаційно і логічно не взаємопов’язані та не синхронізовані за часом з процесами адміністративно-господарської і фінансової діяльності підприємства в цілому. Отже, відносно виробництва основне завдання АСУП – своєчасно забезпечити постачання сировини і комплектуючих, встановити виробничий план, підготувати склад і відділ збуту до відвантаження, а потім пасивно чекати появи готової продукції. Проблеми, які виникають у процесі виробництва (а це і зношування виробничих фондів, непередбачені ремонти, кадрові питання тощо) потребують системи оперативного управління виробничими процесами з врахуванням фактичної ситуації, яка схильна до значних і швидких змін. Без такої системи керувати виробництвом доводиться інтуїтивно і на тлі великої кількості поточних проблем (рис. 1).

Рис. 1. Впровадження лише ERP не вирішує завдань управління виробництвом в цілому

Для того щоб процес виробництва став контрольованим і керованим, потрібно принаймні вирішити два завдання: по-перше, необхідно створити систему, що забезпечує об’єктивний і оперативний контроль поточного стану технологічно-виробничих процесів та інформування про наявність виробничих ресурсів; по-друге, потрібний адекватний інструмент управління виробничими процесами і ресурсами. Для високої ефективності управління виробництвом необхідно забезпечити відповідну якість вибраних засобів вимірювання та управління, якість виробничої інформації, відповідність системи управління цільовій функції управління і, звичайно, якість управлінських рішень. Ігнорування будь-якого з цих факторів неминуче призведе до втрати управлінської ефективності. Звичайно, вищезазначене можна застосувати й до інших елементів АСУП, проте саме для виробничого рівня такий підхід є особливо актуальним і саме тут можна отримати дійсно якісну інформацію, необхідну і достатню для прийняття управлінських рішень. Показниками якості цієї інформації є її оперативність і об’єктивність. Оперативність дозволяє своєчасно виявляти вузькі і проблемні місця виробництва та оперативно впливати на процес; у реальному часі контролювати завантаження і технічний стан виробничого обладнання; керувати основними показниками виробництва не за нормативними значеннями параметрів, а за їх реальним станом. Достовірність забезпечує оптимізацію виробничих процесів на основі їх об’єктивного аналізу; підтримку встановлених виробничих показників (продуктивності, якості продукції, її собівартості); виключення людського фактора при вирішенні облікових завдань. Вирішення цих завдань є найактуальнішим для підвищення ефективності виробництва, проте потрібно визначитися, чи вирішувати ці завдання за допомогою наявних в ERP-системах засобів підтримки виробництва і інтеграції їх з рівнем АСУТП, чи доцільно розробити новий продукт, дешевший та простіший у впровадженні та орієнтований на вирішення спеціалізованих завдань управління виробництвом та з чого починати створення системи управління виробництвом. Однозначно відповісти тут неможливо. У більшості реалізованих проектів, пов’язаних із створенням інтегрованих систем управління промисловим підприємством існує ціла низка функцій, що не охоплюються жодним класом ERP та АСУТП. На умовній моделі підприємства (рис. 2), можна показати, що ERP-системи не забезпечують оперативного управління виробництвом, обмежуючись стратегічним плануванням, що зумовлює існування значного функціонального розриву між рівнями ERP та АСУТП. А саме в цьому «неохопленому» інформаційними 216

Вісник Хмельницького національного університету 2010, № 6, T. 3

Економічні науки

технологіями просторі оперативного управління виробництвом знаходиться цілий клас життєво важливих для підприємства виробничих процесів, що впливають на додаткову вартість продукції, і які чинять значний вплив на ефективність підприємства в цілому.

Рис. 2. Функціональний розрив між ERP і АСУТП

Цей клас завдань не новий і добре відомий. Засоби автоматизації цих процесів розроблялися ще за часів СРСР і носили назву АСОВІ виробничих процесів (АСУВП). На теперішній час ці системи позиціонують у вигляді класу виробничих управлінських систем (MES – Manufacturing Execution Systems), орієнтованих на інформатизацію завдань оперативного планування та управління виробництвом, оптимізації виробничих процесів і виробничих ресурсів, контролю і диспетчеризації виконання планів виробництва з мінімізацією витрат. Як і для ERP-систем, на сьогодні в класі MES-систем відбувається етап інтенсивної розробки формалізованої методології створення і впровадження цього класу виробничих систем. У розвинених країнах використання MES-систем вважається очевидним, і при вирішенні завдань комплексної автоматизації підприємства одночасно шукаються вирішення для трьох взаємозв’язаних рівнів управління: АСУТП, MES і ERP. В нашій країні подібні системи практично невідомі та ігнорування їх необхідної ролі, на наш погляд, є причиною істотних проблем при створенні комплексних систем автоматизації промислових підприємств. Інтегровану автоматизовану систему управління промисловим підприємством можна представити у вигляді трьох взаємопов’язаних рівнів управління: управління ресурсами підприємства (ERP), оперативне управління виробництвом (MES) та управління технологічними процесами (АСУТП). При цьому кожен рівень виконує свою основну управлінську функцію: – верхній рівень управління підприємством (адміністративно-господарський) вирішує стратегічні завдання, а відповідна ERP-система забезпечує управління ресурсами в масштабі підприємства в цілому, включаючи частину функцій підтримки виробництва (довгострокове планування і стратегічне управління в масштабі: річне, квартальне, місячне); – середній рівень управління (виробничий) вирішує завдання оперативного управління процесами виробництва, а відповідна автоматизована система забезпечує ефективне використання ресурсів (сировини, енергоносіїв, виробничих засобів, персоналу), а також оптимальне виконання планових завдань (позмінне, добове, декадне, помісячне) на рівні дільниці, цеху, підприємства; – нижчі рівні технологічного управління вирішують класичні завдання управління технологічними процесами. Треба відзначити, що при передачі частини функцій управління від систем ERP до MES-системи на виробничий рівень відбувається раціональна сегментація контурів управління підприємством в цілому. При цьому кожен контур управління характеризується своїм рівнем інтенсивності циркулюючої в ньому інформації, власним масштабом часу і набором функцій: – контур управління рівня АСУТП (технологічний) є найінтенсивнішим за об’ємом інформації і найжорсткішим за часом реакції. Тут відбувається накопичення і обробка великої кількості технологічних параметрів і створюється інформаційна база вихідних даних для MES-рівня; – контур управління рівня MES (оперативно-виробничий) спирається на відфільтровану і оброблену інформацію, що поступає як від АСУТП, так і від інших служб виробництва (постачання, технічної підтримки, технологічних, планово-виробничих тощо). Інтенсивність інформаційних потоків тут істотно нижча і пов’язана із завданнями оптимізації заданих виробничих показників; Вісник Хмельницького національного університету 2010, № 6, T. 3

217

Економічні науки

– контур управління рівня ERP (стратегічний) звільняється в цьому випадку від вирішення оперативних завдань виробництва і забезпечує підтримку бізнес-процесів підприємства в цілому. Потік інформації від виробничого блоку стає мінімальним і включає агреговану інформацію і звітну, а також сигнальну, яка вимагає негайного втручання керівництва підприємства. Відмітимо, що автоматизація всіх рівнів управління відразу і скрізь не є обов’язковою – можлива поетапна автоматизація підприємства, а в деяких випадках можна обмежити управлінням на рівні MESсистеми, доповнивши її обліковими засобами автоматизації адміністративно-господарської діяльності підприємства. Висновки. Отже, останнім часом відбувається підвищення уваги до ERP-систем і до класу MESпродуктів, що є нагальною потребою і додатковою можливістю для підвищення ефективності і рентабельності промислових підприємств. Про це свідчать наступні обставини: 1. Класифікація MES-функцій визначає їх чітку орієнтацію на досягнення заданих реальних цілей підвищення ефективності виробництва із врахуванням організаційної структури промислового підприємства. Широкий набір цих функцій і наявність на ринку достатнього асортименту систем та окремих продуктів, що реалізовують ці функції для різних галузей промисловості, дозволяє створювати інтегровані системи, що враховують конкретний тип, рівень і обсяг виробництва кожного підприємства. 2. MES-системи, як правило, вже інтегровані з джерелами фізичних даних рівня АСУТП програмованими логічними контролерами (ПЛК) і базами даних, з одного боку, та ERP-системами – з іншого, що забезпечує «безшовну» інтеграцію всіх рівнів управлінської та інформаційної вертикалей підприємства. 3. Методологія впровадження MES не вимагає серйозної реорганізації виробничого підприємства і підстроювання його під конкретний продукт, а ґрунтується на виборі оптимального набору продуктів, вирішальних конкретні завдання підвищення ефективності виробництва даного підприємства. На нашу думку, на українських підприємствах є непогані передумови для впровадження MESсистем, важливо лише не повторити тих помилок, які супроводжували процеси впровадження ERP. Література

1. Інноваційний розвиток економіки: модель, система управління, державна політика / [за ред. Л. І. Фелулової]. – К. : Основа, 2005. – 552 с. 2. Покропивний С. Ф. Ефективність інноваційно-інвестиційної діяльності / С. Ф. Покропивний, А. П. Новак. – К. : КНЕУ, 1997. – 184 с. 3. Технологии и люди. Сложности внедрения ERP-систем [Електронний ресурс]. – Режим доступу : http://www.cfin.ru/itm/kis/rollover/erp_difficulties.shtml (03.08.2010). – Назва з екрану. Надійшла 26.08.2010

УДК 678.7/8 О. О. СВІТЛОВСЬКИЙ Хмельницький національний університет

МЕТОДОЛОГІЧНІ АСПЕКТИ УПРАВЛІННЯ КОРПОРАТИВНОЮ ЛОГІСТИЧНОЮ ВІДПОВІДАЛЬНІСТЮ МАШИНОБУДІВНОГО ПІДПРИЄМСТВА На основі теоретичних досліджень світового досвіду в розвитку логістичних стратегій здійснений огляд ряду методологічних аспектів управління корпоративною логістичною відповідальністю вітчизняних машинобудівних підприємств. Based on theoretical studies of global experience in developing logistics strategies implemented overview of some methodological aspects of the logistics management of corporate responsibility domestic manufacturing enterprises. Ключові слова: логістика, логістичні стратегії.

Актуальність дослідження. В умовах сучасної ринкової економіки які, до того ж ускладнюються наслідками світової економічної кризи, українським машинобудівним підприємствам необхідно якомога стабільніше забезпечувати ефективне функціонування, підтримувати конкурентоспроможність своєї продукції та послуг. Враховуючи особливості українського ринку, підприємства змушені переорієнтовувати господарський механізм на більш ефективне і гнучке використання свій зовнішніх та внутрішніх ресурсів, уміння працювати згідно основних вимог світового співтовариства до якості товарів та послуг, використання при цьому позитивного досвіду новітніх логістичних стратегій. Метою даного дослідження є проведення теоретичних досліджень ряду методологічних аспектів управління корпоративною логістичною відповідальністю вітчизняного машинобудівного підприємства в умовах інтеграції, пошук шляхів адаптації їх до вітчизняного ринку та впровадження з подальшим розвитком на машинобудівних підприємствах України.

218

Вісник Хмельницького національного університету 2010, № 6, T. 3

Економічні науки

Аналіз останніх досліджень та публікацій. Важлива роль у розробці теоретичних засад з логістики належить таким відомим зарубіжним вченим, як Д. Хаммер, В. Пулер, Д. Берт, П. Вітт, О. Вайт, В. Козачино, Д. Бауерсокс, Д. Клосс, Р. Пінкертон, С. Крейг, І. Ґьопферт, Н. Тітюхін, Л. Міротін, І. Ташбаєв та ін. Значний вклад у розробку засад логістичного управління внесли українські вчені: Ю. Пономарьова, М. Войнаренко, Є. Крикавський, Л. Балабанова, А. Германчук, І. Бажин, В. Коноваленко та ін. Результати дослідження. В умовах сучасної ринкової економіки недостатньо просто виробляти необхідні продукти (чи надавати послуги) високої якості. Однією з важливих гарантій ефективного функціонування того чи іншого вітчизняного машинобудівного підприємства є забезпечення єдиного та безперервного процесу постачання потрібних товарів до споживача в необхідній кількості, заданій якості, з необхідним рівнем витрат та гарантією післяпродажного (сервісного) обслуговування. Конкуренція все менше торкається рівня окремих підприємств і усе більше – рівня мереж створення вартості: реакція виробників здебільшого проявляється у концентрації на основних видах діяльності та аутсорсингом послуг зі створення вартості продуктів, що в свою чергу призводить до зниження власної частки участі в цьому процесі. Успіх у конкурентній боротьбі між підприємствами й ланками єдиного ланцюжка створення вартості, між країнами й економічними регіонами обумовлюється, в першу чергу, рівнем компетенції в логістиці. Розуміння корпоративної логістики як концепції управління цілком відповідає умовам підприємницької діяльності українських машинобудівних підприємств. Корпоративне логістичне управління підприємствами є своєрідною економічною системою, що взаємопов’язує в єдине ціле управління як внутрішніми бізнес-процесами, так і бізнес-процесами партнерів та споживачів. Визначальною складовою масштабного втілення елементів корпоративної логістики на підприємствах України є готовність українських підприємств до кардинальних змін у стосунках як між фахівцями різних служб власних структур, так і по відношенню до партнерів по бізнесу, споживачів, конкурентів, державних інститутів тощо. Не дивно, що ряд найкращих досягнень логістичних стратегій і методик сьогодні сприймається як видатні бізнес-концепції, а їхні методологічні прийоми розглядаються як ефективні інструменти економічного управління. На думку автора, розробка організаційно-економічного механізму управління корпоративною логістичною відповідальністю машинобудівного підприємства, основою якого повинна стати адаптивна система взаємоприйнятних та економічно виважених організаційних компромісів, буде слугувати економічним механізмом координації дій фахівців різних служб. Така система може бути побудована, наприклад, на основі загальних логістичних витрат або балансу "логістичні витрати – споживчий сервіс" і повинна бути зрозумілою, з одного боку, всім підрозділам машинобудівного підприємства, а з другого – решті зацікавлених сторін (фізичних і юридичних). Доцільно, щоб усі принципові питання між учасниками мережі створення вартості товарів (послуг) були своєчасно помічені і враховані, а система корпоративної логістичної відповідальності охоплювала максимальну кількість сторін діяльності мережі. Систематизоване врахування усіх процесів між підприємствами (та іншими учасниками) в ланцюжку створення вартості буде містити в собі інтегровану обробку всіх видів діяльності усередині кожного логістичного ланцюжка. Воно може починатися, наприклад, із прогнозування потреб споживачів, розподілу замовлень і логістичного постачання товарами, потім до цього підключається проектування виробництва і закінчується проект розрахунками необхідної кількості комплектуючих і сировини. Постійна турбота про підвищення кваліфікації та творчої ініціативи своїх співробітників входить до приоритетних напрямів розвитку сучасного вітчизняного машинобудівного підприємства; наразі створюються цілісні системи, які сприяють розвитку логістичного персоналу. Та на практиці далеко не на всіх підприємствах дотримуються таких підходів у вирішенні кадрових питань: на багатьох з них все ще домінує "тейлорівська" модель, для якої характерне масове використання некваліфікованих або низькокваліфікованих співробітників (дефіциту на яких практично немає) в обмін на те, що з ними в подальшому не виникає особливих проблем, наприклад, в питаннях оплати праці. Порівняння деяких основних характеристик методологічних підходів до побудови організаційно-економічного механізму на машинобудівному підприємстві – "тейлорівського" напряму та логістичного – наведено в табл. 1. В логістичних концепціях мотивації персоналу використовуються матеріальні і нематеріальні методи (складові) при виборі критеріїв оцінки ефективності праці логіста, наприклад: кількість, якість, професійність, комунікабельність, своєчасність, неконфліктність тощо. Окрім загального підходу, бажано враховувати індивідуальні особливості співробітників, не забуваючи при цьому їх місце в структурі підприємства і поставлені перед ними конкретні завдання. Іншими словами, підхід до рішення проблеми має бути системним, гнучким і комплексним. Треба зауважити, що на практиці трапляються випадки, коли те чи інше підприємство переслідує тільки свою власну мету, нехтуючи інтересами партнерів. Результат призводить до небажаних наслідків: порушуються домовленості між підприємствами, виникає атмосфера недовіри, перестраховки тощо, в кінцевому результаті все це негативно впливає на належний рівень обслуговування споживачів. Вісник Хмельницького національного університету 2010, № 6, T. 3

219

Економічні науки

Таблиця 1 Порівняння ряду характеристик методологічних підходів до побудови структури організаційноекономічного механізму управління Характеристики Методологічний підхід для порівняння згідно з "тейлорівською" моделлю згідно з логістичною моделлю Вузька спеціалізація працівників Широка спеціалізація працівників (цінується (використання "Людський універсальність, турбота про підвищення низькокваліфікованих або взагалі фактор" кваліфікаці, стимулювання ініціативи тощо) некваліфікованих співробітників) Партнерство, комунікабельність, довіра, Взаємовідносини в неконфліктність, усунення атмосфери остраху; Схильність до індивідуалізму, колективах і між визнання твердження, що людина – головний конфліктність, конкуренція ними вирішальний елемент Концептуальне розділення процесів Систематизоване прогнозування та інтеграція прийняття та виконання рішень, Міжфункціональні процесів прийняття та виконання рішень, збільшення обсягів робіт за взаємовідносини зменшення обсягів робіт за узгодженням узгодженням Зменшення кількості підрозділів, підвищення їх взаємопов’язаності та ролі корпоративної Кількість Збільшення кількості підрозділів, їх відповідальності (при збереженні специфічних підрозділів функціональна роздрібненість особливостей) Ступінь поділу Збільшення ступеня поділу праці Зменшення ступеня поділу праці праці Зменшення обсягів аудиту і підвищення ролі Контроль за перспективного планування та прогнозування, Традиційні ревізії, тотальний аудит корпоративної логістичної відповідальності за виконанням кінцевий результат Однією з причин такого стану є недостатня увага до фінансової сторони функціонування ланцюжків постачання. Для успішної роботи останніх необхідно створити умови, коли такі важливі чинники, як економічні ризики, доходи, затрати тощо будуть справедливо розподілені і погоджені між усіма учасниками корпоративної логістичної мережі, тоді в повну силу починає працювати між підприємствами-партнерами механізм корпоративної логістичної відповідальності, у роботі якого будуть задіяні всі ланки інтегрованого логістичного ланцюга. Щодо корпоративної відповідальності, то вона не розглядається по відношенню до суспільства в цілому. Для кожного конкретного підприємства, яке приймає участь у бізнесі, суспільство являє собою систему зацікавлених сторін (до неї можуть входити власники, робітники, постачальники, споживачі, конкуренти, державні органи тощо). Така система впливає на рішення, які приймає підприємство: кожна із зацікавлених сторін виставляє свої економічні, правові, етичні, філантропічні очікування. А. Керол запропонував аналізувати складові з допомогою матриці, яка показує систему співвідношень "відповідальностей" підприємства по відношенню до відповідних очікувань зацікавлених сторін [1, с. 44]. Таким чином, за аналогією, корпоративна логістична відповідальність може трактуватися як стратегічна концепція економічної відповідальності машинобудівного підприємства та розглядатися як раціональний відгук підприємства на систему очікувань ланцюжків логістичної мережі (рис. 1). Метою корпоративної логістичної відповідальності є організаційно-економічна координація взаємопов’язаних дій фахівців різних служб, обумовлених рухом товару (сировини), зберіганням, сервісним обслуговуванням, обміном інформацією тощо. Можна також відзначити і соціальну значимість мети корпоративної логістичної відповідальності, адже невиконання договірних зобов’язань, низька якість сервісу тощо наносять шкоду як самому підприємству, так і його партнерам, споживачам, економіці держави в цілому. Таким чином, в контексті розвитку інтеграційних процесів на українському ринку, вітчизняні машинобудівні підприємства, реагуючи на складну систему очікувань (яка, до речі, не завжди буде адекватною очікуванням всіх сторін), виробляють відповідний раціональний відгук; при цьому повинні оперативно вирішуватись проблеми ранжування зацікавлених сторін, балансування конфігурацій зустрічних очікувань по кожній зацікавленій стороні, балансування суперечливих очікувань і відгуків по всій системі зацікавлених сторін, проблеми синергії тощо. При цьому всі важливі логістичні завдання (постачання, виробництво, збут, розміщення, після продажний сервіс, перевезення тощо) будуть перекриватися, інформаційно доповнюватися, іншими словами, будуть взаємопов’язаними. Зазвичай, кожне з них має специфічну мету, особливість, відповідальність. В рамках логістичної системи кожного підприємства завжди існує набір різноманітних стратегій 220

Вісник Хмельницького національного університету 2010, № 6, T. 3

Економічні науки

функціональних циклів, кожна з яких може використовуватись залежно від обставин. У конкретній ситуації повинні вибиратися оптимальні варіанти, що забезпечують можливості для маневрування з метою завоювання лідерства на ринку.

Рис. 1. Модель корпоративної логістичної відповідальності машинобудівного підприємства

В свою чергу, це дасть можливість шукати і досягати оптимальних рішень не з позицій одного підприємства, а для всієї мережі створення вартості (управління ланцюжками виступає якраз за такий глобальний підхід), починаючи із видобутку сировини і закінчуючи сервісним обслуговуванням продукту у кінцевого споживача [2]. Доречно в цьому плані розглянути результати досліджень (опитувань), проведених Європейською логістичною асоціацією та консалтинговою фірмою Andersen Consulting з питання синхронізації дій в ланцюжку створення вартості, а саме, найважливіших заходів (факторів), які сприятимуть ефективному вивченню та організації двох по-своєму важливих елементів ланцюжка – попиту і постачання. В опитуваннях приймали участь співробітники промислових підприємств (75%) та підприємств роздрібної торгівлі (25%). Структура опитуваних менеджерів була приблизно наступною: 41% – логістика, 31% – робота з клієнтами, 18% – головні менеджери, 10% – продаж і маркетинг. Завдячуючи такому відбору, можна впевнено сказати, що в опитуваннях була представлена думка не тільки логістів, а спеціалістів із різних підрозділів підприємств. Самі ж підприємства, на яких проводили опитування, відносилися також до різних країн: Німеччина – 34%, Голландія – 17%, Франція – 11%, Іспанія – 9%, Австрія – 6%, Великобританія – 6%, Швейцарія, Італія та Ірландія – по 3%, з решти країн – 8%. Найважливіші, на думку опитаних респондентів, заходи та фактори (важливість їх представлена у відсотках на відповідних рисунках), сприятимуть: • ефективному вивченню та розрахунку попиту – рис. 2; • організації постачання – рис. 3; • успішній діяльності підприємств в рамках кооперації – рис. 4. За результатам досліджень можна зробити декілька висновків в плані розгляду та розробки методологічних аспектів корпоративної логістичної відповідальності вітчизняного машинобудівного підприємства в умовах інтеграції: 1. Для промислового підприємства найбільш важливими чинниками (п’ять із семи) як в організації Вісник Хмельницького національного університету 2010, № 6, T. 3

221

Економічні науки

постачання, так і розрахунку попиту, виявилися заходи, пов’язані із синхронізацією елементів ланцюжка створення вартості. 2. Для успішної кооперації в умовах ринку достатньо важливими є логістичний менеджмент, чітко визначені ролі підприємств та корпоративна відповідальність, створення необхідної інфраструктури та відповідна кадрова політика, фінансове стимулювання, прогнозування ризиків тощо. 45

1 ‐ створення міжорганізаційної команди;

40 2 ‐ розробка показників успішної діяльності;

3 ‐ створення підрозділу по роботі з групами товарів усередині підприємства; 4 ‐ розрахунок відповідного асортимент товарів;

Важливість, %

30 25 1

5 6

5 ‐ ефективна діяльність по стимулюванню успішного продажу товарів; 6 ‐ ефективність процесів розробки і впровадження продуктів; 7 ‐ потужний та ефективний банк даних споживачів.

0 Організаційні заходи

Рис. 2. Найважливіші заходи (фактори), на думку опитаних респондентів, які сприятимуть ефективному вивченню та розрахунку попиту 90

1 ‐ партнерство в області наповнення складів на рівні дистриб’ютерських центрів; 2 ‐ розробка показників ефективної роботи ланцюжка поставок; 3 ‐ сумісне планування з партнерами по ланцюжку поставок; 4 ‐ перспективне планування попиту;

80 70

Важливість, %

60 50 40

1 2

30 3

4 5

5 ‐ інтегрована обробка інформації в мережі ланцюжка поставок; 6 ‐ інтеграція і синхронізація усього виробництва; 7 ‐ партнерство в області наповнення складів на рівні торгових площ.

10 0 Організаційні заходи

Рис. 3. Найважливіші заходи (фактори), на думку опитаних респондентів, які сприятимуть ефективній організації постачання 70

1 ‐ підтримка з боку топ‐ менеджерів;

2 ‐ чітко визначені ролі підприємств і зони відповідальності; 3 ‐ висока стратегічна значимість логістичного проекту; 4 ‐ створення відповідної інфраструктури: організація і системи; 5 ‐ відповідна кадрова і фінансова підтримка проекту; 6 ‐ точне визначення шансів та прогнозування ризиків;

Важливість, %

1 2

4 5

7 ‐ відповідність потреб і можливостей.

0 Організаційні заходи

Рис. 4. Найважливіші заходи (фактори), які сприятимуть успішній діяльності підприємств в рамках кооперації

222

Вісник Хмельницького національного університету 2010, № 6, T. 3

Економічні науки

Висновки. Таким чином, здійснивши огляд методологічних аспектів управління корпоративною логістичною відповідальністю вітчизняного машинобудівного підприємства, можна викласти наступні узагальнення. На думку автора, ефективна методологія корпоративної логістичної відповідальності вітчизняного машинобудівного підприємства має бути спрямована на: • координацію дій фахівців різних служб: розробляється організаційно-економічний механізм управління корпоративною логістичною відповідальністю машинобудівного підприємства, основою якого повинна стати адаптивна система взаємоприйнятних та економічно виважених організаційних компромісів; • комплексне вирішення проблем: поточні логістичні завдання (постачання, виробництва, збуту, сервісу, перевезень тощо) мають перекриватись, інформаційно доповнюватись, іншими словами, стануть взаємопов’язаними і комплексно розглядатимуться в єдиній інтегрованій системі – ланцюжку створення вартості; • оптимізацію роботи в мережі: домінуватиме філософія партнерства, корпоративної логістичної відповідальності та максимально тісного співробітництва всіх учасників; в рамках єдиного ланцюжка створення вартості сумарний ефект від оптимізації системи може значно перевищувати прибуток від локальної оптимізації окремих ділянок; • встановлення атмосфери партнерства, довіри, відкритості, поінформованості, відповідальності, стимулювання ініціативи: в організаційно-економічному механізмі рекомендуються методи належного відпрацювання договорів, виявлення скритої інформації, фінансового стимулювання, забезпечення мінімуму протиріч (їх потенційні джерела повинні триматись під постійним контролем), підтримка розвитку ініціативи, взаємної довіри в колективах і між ними, між підприємствами-партнерами тощо; • забезпечення кадрового потенціалу: механізм включає рекомендації стосовно "людського фактора" – з підготовки спеціалістів з логістики. Такі спеціалісти, з одного боку, повинні чітко розуміти характер бізнес-процесів на підприємстві, володіти навиками і досвідом вирішення логістичних задач, грамотно орієнтуватися в управлінських методиках тощо. З іншого – бути "особистостями", від ініціативи, відповідальності та комунікабельності яких буде залежати успіх роботи всього колективу. • підтримання конкурентоспроможності підприємства: система має бути орієнтована на задоволення потреб кінцевого споживача. Усвідомлення колективом того, що досягнення високої якості можливе тільки після внесення відповідних змін до всіх рівнів управління, що забезпечить здатність постійного підвищення якості і поліпшення якості продукції машинобудівних підприємств та її супроводу. Література

1. Carrol A. B. The pyramid of corporate social responsibility: Toward the moral management of organizational stakeholders / A. B. Carrol // Business Horizons. – 1991. – № 34 (4). – Р. 39-48. 2. Matthias Kloth, Axel Kuhn. Стратегии будущого и движущие силы перемен в логистике [Електронний ресурс]. – Режим доступу : http://www.cfin.ru/press/loginfo/2001-02/index.shtml (11.08.2010). – Назва з екрану. Надійшла 04.09.2010

УДК 004.9:658 Д. С. ТЕРЕХОВ Хмельницький національний університет

ОЦІНКА ЕФЕКТИВНОСТІ ВИКОРИСТАННЯ ІНФОРМАЦІЙНИХ СИСТЕМ ТА ТЕХНОЛОГІЙ В УПРАВЛІННІ ПІДПРИЄМСТВОМ Досліджено поняття економічної ефективності та проведено аналіз різноманітних методологій оцінки економічної ефективності впровадження і функціонування інформаційних систем та інформаційних технологій. Розглянуто особливості використання і розрахунку даних методів. Сoncept of economic efficiency and various methods of an estimation of economic efficiency of introduction and functioning of information systems and information technologies are analyzed. Features of use and calculation of the given methods are considered. Ключові слова: інформаційний менеджмент, інформаційні системи, інформаційні технології, оцінка ефективності.

Вступ. Сьогодні необхідність використання інформаційних систем (ІС) та інформаційних технологій (ІТ) в управлінні підприємством вже не викликає сумнівів. Адже дозволяє керівництву будь-якої компанії приймати правильні і своєчасні стратегічні рішення навіть у найскладніших ситуаціях, коли необхідно оперувати величезною кількістю інформації. Проте використання даних засобів інформаційного менеджменту (ІМ) є не завжди економічно ефективним для підприємства. Тому оцінка ефективності функціонування ІС та ІТ є необхідною процедурою будь-якого підприємства, яка їх використовує. Мета дослідження. Метою є аналіз моделей та методів оцінки ефективності впровадження і Вісник Хмельницького національного університету 2010, № 6, T. 3

223

Економічні науки

використання інформаційних систем та технологій на основі дослідження доцільності їх застосування. Аналіз останніх досліджень. Вирішенням проблем формування сучасних механізмів управління, в тому числі інформаційних систем на промислових підприємствах займалися й займаються провідні українські й закордонні вчені: А.І. Амоша, А.М. Астахов, Є.А. Бельтюков, Б.В. Буркинський, Б.І. Валуїв, Н.Г. Георгіаді, Н.П. Гончарова, В.І. Захарченко, О.Є. Кузьмін, О.С. Редькін, К.Г. Скріпкін, Н.Г. Чумаченко, Д. Вудкок, К. Дейт, П. Друкер, М. Мескон, Д. Уотермен та інші. Основний матеріал дослідження. Поняття ефективності у контексті інформаційного менеджменту підприємства представляє собою певну результативність процесу, операції, проекту, обумовлену як співвідношення результату до витрат, що забезпечили його одержання. Економічною ефективністю є результативність виробництва, співвідношення між результатами господарської діяльності й витратами праці та капіталу на досягнення даного результату. Іншими словами під ефективністю інформаційного менеджменту розуміється комплекс показників, що характеризують позитивний вплив експлуатації ІС, ІТ та інших технічних засобів в управлінні економічною системою підприємства Ефективність використання ІС та ІТ в управлінні економічними завданнями підприємства перебуває у прямій залежності від двох головних факторів: впливу на підвищення рівня управління та пов'язаного з ним поліпшення діяльності об'єкта через зниження витрат підприємства. У зв'язку з цим, розрізняють два види ефективності: прямий та непрямий [5]. Прямий ефект знаходить висвітлення у деяких результатних показниках діяльності та може бути виражений в натуральних, вартісних, трудових показниках (кількість вивільнених працівників управління, економія робочого часу в людино-годинах, продуктивність праці управлінських працівників тощо). Непрямий ефект відбивається у показниках виробничої господарської діяльності підприємства завдяки використанню більш якісної інформації, але важко піддається безпосередньому кількісному виміру. У зв'язку з тим, що непряма ефективність проявляється у якісних факторах, а пряма виявляється безпосередньо кількісними величинами, то ці види ефекту ще називають (відповідно) якісними й кількісними. Процеси управління інформаційною інфраструктурою підприємства, та зокрема процеси впровадження ІТ, пов’язані з серйозними вкладами капіталу на придбання техніки, розробку проектів, виконання підготовчих робіт і забезпечення персоналу. Тому у ході реалізації даної концепції необхідне здійснення економічного обґрунтування доцільності запланованих заходів Економічну ефективність розраховують на всіх етапах проектування й впровадження ІС [4]: 1) при обстеженні підприємства з метою створення ІС – попередній розрахунок очікуваної економічної ефективності; 2) на стадії технічного й робочого проектування – деталізований розрахунок очікуваної економічної ефективності; 3) після впровадження ІС у промислову експлуатацію – розрахунок фактичної економічної ефективності. Проте на ранніх стадіях виконання підготовчих та проектних робіт розрахунки носять прогнозний характер. Щодо розрахунку економічної ефективності після впровадження чи модернізації засобів інформаційного менеджменту у вітчизняній літературі найчастіше розглядаються два методичних підходи, що базуються на розрахунку річного та інтегрального економічного ефекту [6, 7]. При розрахунку річного економічного ефекту відбувається порівняння річного обсягу реалізованої продукції, витрат виробництва, прибутку від реалізації у звітному періоді (після змін в ІМ підприємства) з аналогічними показниками в базисному періоді (до змін в ІМ підприємства). У випадку розрахунку інтегрального економічного ефекту здійснюється порівняння показників витратної та прибуткової частин діяльності підприємства за весь розрахунковий період від початку внесення змін в ІМ підприємства. Проте обидва методи розрахунку економічної ефективності не можуть точно оцінити внесок від функціонування ІС та ІТ у загальний економічний розвиток підприємства. Це обумовлено наявністю безлічі факторів, здатних впливати на порівнювані показники. Наприклад, річний обсяг реалізованої продукції може змінитися у зв'язку з впровадженням нових технологічних розробок, зміною попиту або рекламної політики. Тому на думку провідних вчених для того, щоб визначити економічний ефект від використання ІС та ІТ необхідно враховувати усі економічні, організаційні, технічні та соціальні аспекти їх функціонування на всіх етапах розвитку [2]. Для цього використовується цілий комплекс різноманітних методів аналізу, які можна поділити на три групи: методи фінансового, якісного та прогнозного аналізу (рис. 1). Фінансовий аналіз є загальноприйнятим інструментом обґрунтування будь-якого бізнес-проекту. У методах даного аналізу використовуються традиційні підходи щодо фінансового розрахунку економічної ефективності враховуючи специфіку ІТ. Перевага фінансових методів – у їхніх основних принципах, запозичених з класичної теорії визначення економічної ефективності. Дані методи використовують загальноприйняті у фінансовій сфері критерії (чиста поточна вартість, внутрішня норма прибутку тощо) і 224

Вісник Хмельницького національного університету 2010, № 6, T. 3

Економічні науки

оперують поняттями притоку й відтоку коштів, що вимагають конкретики й точності. Також за допомогою фінансових методів можна оцінити економічні параметри впровадження й застосування ІС за аналогією оцінки будь-якого іншого інвестиційного проекту [8].

Рис. 1. Використання методів аналізу економічної ефективності на різних етапах розвитку ІС

Якісні методи оцінки доповнюють кількісні розрахунки, що може допомогти оцінити всі фактори ефективності ІС і погодити їх з загальною стратегією компанії. Ця група методів дозволяє фахівцям самостійно вибирати найбільш важливі для них характеристики систем залежно від специфіки продукції та діяльності підприємства та змінювати співвідношення між показниками за допомогою коефіцієнтів значимості [9]. В прогнозних методах використаються статистичні й математичні моделі, що дозволяють оцінити ймовірність виникнення ризику. Дані методи потрібні для оцінки майбутнього ефекту від застосування інформаційної системи, але поки ще не так широко поширені в практиці, як інші [3]. Всі групи методів оцінки економічної ефективності функціонування ІС та ІТ підприємства дозволяють отримати досить різносторонню інформацію щодо використання засобів ІМ на всіх етапах їх розвитку. Але незважаючи на те, що в сучасних умовах будь-яке підприємство має досить великий вибір різноманітних методів і методологій оцінки ефективності використання ІС та ІТ, на практиці більшість підприємств віддають перевагу аналізу за допомогою 2 показників: показника сукупної вартості володіння TCO та показника повернення інвестицій ROІ. Показник TCO характеризує повний комплекс витрат на створення і функціонування ІС, де окрім прямих витрат на розробку, впровадження й експлуатацію ІС враховуються непрямі витрати, пов'язані з простоями та людським фактором. Сьогодні відомо декілька методів розрахунку TCO, всі вони дають приблизно однакові результати й приводять до аналогічних висновків, тому ми використаємо найпоширенішу концепцію розрахунку й аналізу ССВ від Gartner Group [10]. Показник сукупної вартості володіння ІС розраховується за формулою: TCO = Пв+Нв,

(1)

де Пв – прямі витрати; Нв – непрямі витрати. Прямі витрати відповідно розраховується за формулою: Пв= Пв1+Пв2+Пв3+Пв4+Пв5,

(2)

де Пв1 – капітальні вклади (програмно-апаратне забезпечення); Пв2 – витрати на управління ІС; Пв3 – технічна підтримка і аутсорсінг; Пв4 – витрати на модернізацію ІМ; Пв5 – витрати на комунікації. Непрямі витрати, які можна поділити на 2 групи, розраховуються за формулою: Нв= Нв1+Нв2,

(3)

де Нв1 – витрати, пов’язані з простоями ІС з ряду причин; Вісник Хмельницького національного університету 2010, № 6, T. 3

225

Економічні науки

Нв2 – витрати, пов’язані з людським фактором. Але розрахунок тільки ТСО не дає обґрунтованої оцінки щодо доцільності використання інформаційної системи. Адже необхідно враховувати не тільки витрати, але й вигоди від впровадження ІС, які визначаються за допомогою показника повернення інвестицій (ROІ). Цей метод дозволяє оцінити рентабельність вкладень у купівлю й впровадження ІС та розраховується за формулою [11]: ROІ = (Payback-TCO)/TCO *100%,

(4)

де Payback – вигоди від впровадження системи. Як правило, під вигодою або основним ефектом від впровадження інформаційних систем розуміється збільшення продуктивності праці: 1) економія робочого часу свіробітників підприємства 2) ефективне застосування людських ресурсів на підприємстві; 3) скорочення вартості здійснення тієї або іншої трансакції на підприємстві. Ще один аспект, що серйозно впливає на ефективність ІС – рівень зрілості управління ІТ. Є декілька методологій оцінки рівня зрілості ІС та ІТ функціонуючих на підприємстві таких, як модель зрілості створення програмного забезпечення СММ (англ. Capability Maturity Model), методологія Сobit (англ. Control Objectives for Information Technology) та IMM (Infrastructure Maturity Model] від Gartner Group, концепція якої використовується Microsoft [1, 12]. Згідно з методологією Сobit виділяють шість рівнів зрілості: 1. Нульовий. Системи управління ІТ не існує, і необхідність її створення не усвідомлюється. 2. Початковий. Підхід керівництва до рішення проблем ІС та ІТ хаотичний, визнання існування проблем випадкове й непослідовне. 3. Повторюваний. Існує загальне усвідомлення проблем управління ІТ. Однакові завдання вирішуються різними людьми подібними методами. Однак відсутні формальні процедури й розподіл відповідальності. Досить висока залежність від окремих співробітників, що підвищує ймовірність помилок. Використовуються базові методи оцінки ефективності 4. Стандартизований. Домінуючою стає роль ІС. Всі процедури стандартизовані й документовані, та добре налагоджена система користування ІС співробітниками. Діяльність ІТ-підрозділу регламентована. Однак механізми контролю якості їх функціонування недостатньо відпрацьовані. 5. Керований. Здійснюється безперервний моніторинг інформаційних процесів, встановлює стандарти якості й контролює їх виконання. Проводиться постійна робота над підвищенням їхньої ефективності. 6. Оптимізуючий. В організації сформоване поглиблене і чітке розуміння процесів управління ІС, проблем і рішень у сфері ІТ, а також можливих перспектив розвитку.Врахування рівня зрілості управління ІС та ІТ підприємства при оцінці економічної ефективності іх функціонування є доволі важливим. Адже від рівня зрілості управління інформаційного інфраструктурою підприємства залежить достовірність отриманих при оцінці економічної ефективності результатів (рис. 2).

Рис. 2. Залежність рівня достовірності оцінки економічної ефективності від рівня зрілості управління ІС

Залежності від того, які методи аналізу економічної ефективності впровадження і застосування ІС та ІТ використовуються, сформувалися певні наукові підходи щодо оцінки проектів у сфері ІМ. Одним з таких наукових підходів є портфельний підхід. Його сутність полягає у формуванні правильно складеного ІТ-портфеля для відповідного підприємства, який містить вичерпний перелік бізнеспроцесів підприємства та інструментарій їхньої автоматизації й оптимізації у порівнянні. Оцінка ефективності ІТ-портфеля здійснюється, як правило, з погляду продуктивності праці. Портфель також містить відомості про вартість проектів з впровадження та підтримки ІТ-рішень. Портфельний підхід 226

Вісник Хмельницького національного університету 2010, № 6, T. 3

Економічні науки

призначений в першу чергу для керівництва підприємства, яке у простій і доступній формі одержує всю необхідну інформацію для вибору стратегічного напрямку у розвитку ІТ на підприємстві. Бюджетний підхід застосовується на основі передумов про гарантовану ефективність ІС та ІТ при правильно побудованих процедурах бюджетування, мотивації персоналу й контролю за витратами засобів. Даний підхід застосовується компаніями за вже сформованою інформаційною інфраструктурою, коли більша частина ІТ-бюджету використовуються не для впровадження нових рішень, а на підтримку існуючого ІМ. Як правило, компанії визначають частку у відсотках від доходу підприємства, яка витрачається на інвестиції у ІТ. При цьому ключовим параметром в обґрунтуванні для формування такого бюджету є ріст продуктивності праці. Ще одним з наукових підходів оцінки економічної ефективності функціонування ІС та ІТ є проектний підхід, основною метою якого є визначення строку окупності, внутрішньої рентабельності і чистого прибутку від проекту з урахуванням вартості капіталу. Але розрахунок цих показників вимагає обліку багатьох параметрів (вартість капіталу, вільні потоки готівки, ефект від податків, залишкова вартість тощо.), які за відсутності добре налагодженої на підприємстві інформаційної системи одержати складно. У зв'язку з цим найпоширенішою методологією оцінки при цьому підході є ROІ з погляду наочності й простоти для керівників компанії та інвесторів. ROІ розраховується по функціональних підрозділах, включених у проект впровадження інформаційної системи. Недолік даної методології полягає у тому, що в рамках одного функціонального підрозділу дуже складно кількісно оцінити якісну зміну в суті бізнеспроцесів. Висновки. На сьогоднішній день сформувалася досить велика кількість різноманітних методологій аналізу економічної ефективності впровадження і функціонування засобів ІМ, проте не дивлячись на це, на даний момент немає єдиної методології, яка б підходила для оцінки інформаційної інфраструктури будьякого підприємства. Тому існує досить складна проблема правильного вибору конкретного методу оцінки ефективності, яка вимагає від управління компаній диференційованого підходу до кожного кроку впровадження і використання ІС та ІТ у своїй діяльності. Література

1. Астахов А. М. Аудит безопасности информационных систем. – ISACA.RU, 2002. [Электронний ресурс]. – Режим доступу : http://www.isaca.ru 2. Георгіаді Н.ГОсобливості оцінки ефективності інформаційних систем підприємств / Н.Г. Георгіаді, С.В. Князь, Я.Я. Пушак //Економіка промисловості. – 2004. – № 1(23). – С. 79-88. 3. Информационные системы : [учеб. пособие / под ред. В.Н. Волковой, Б.И. Кузина]. – СПб. : Изд-во СПбГПУ, 2004. – 224 с. 4. Исаев Г.Г. Информационные системы в экономике / Г.Г. Исаев, И.В. Чернышев – Ульяновск : УлГТУ, 2003. – 100 с. 5. Мейор Т. Методологии оценки ИТ. / Т. Мейор // Директор ИС. – 2002. – № 9. 6. Методика оценки научно-технического уровня АСУ. Типовые положения (РД 50-492-84) / [под ред. Т.А. Киселевой]. – М. : Изд-во стандартов, 1985. – 18 с. 7. Методические рекомендации по выбору и адаптации применительно к средствам вычислительной техники и информатики методик расчета показателей экономической эффективности / Ин-т кибернетики им. В.М. Глушкова. – К., 1992. – 56 с. 8. Мещеряков С. В. Эффективные технологии создания информационных систем. / C.В. Мещеряков, В.М. Иванов – СПб. : Политехника, 2005. – 309 с. 9. Годин В.В. Модульная программа для менеджеров: 17-модул. прогр. "Упр. развитием орг."/ Годин В.В., / Гос. ун-т упр. – М. : ИНФРА-М, 2000. В.В. Годин, И.К. Корнеев – 269 с. 10. Экономическая эффективность информационных систем / Скрипкин К. Г. – М. : ДМК Пресс, 2002. –256 с. 11. Brink D., PKI Return on Investment. RSA Security Newsletter, April 2001, Vol. 2, No. 2. 12. Persse J. R. "Implementing the Capability Maturity Model". Wiley Computer Publishing, 2001. Надійшла 04.09.2010

Вісник Хмельницького національного університету 2010, № 6, T. 3

227

Економічні науки

УДК 336.66 Л. В. ОЛІЙНИК Хмельницький національний університет

УПРАВЛІННЯ РЕСУРСАМИ ТА АКТИВАМИ ПІДПРИЄМСТВА В СИСТЕМІ КОНВЕРГЕНЦІЇ ГОСПОДАРСЬКОЇ ДІЯЛЬНОСТІ У РИНКОВУ ІНФРАСТРУКТУРУ Визначено роль франчайзингу, факторингу, лізингу та контокорентного кредиту в ефективності управління ресурсами та активами підприємства. Виділено перспективи використання ринкової інфраструктури в якості інструментів залучення ресурсів господарської діяльності. Встановлено існування залежності результатів та ефектів господарської діяльності від конвергенції системи управління ресурсами та активами підприємства в інституційну систему економіки Certainly role of franchising, factoring, leasing and book account credit in efficiency of management resources and assets of enterprise. The prospects of the use of market infrastructure are selected in quality the instruments of bringing in of resources of economic activity. Existence of dependence of results and effects of economic activity is set from convergence of control the system by resources and assets of enterprise in the institutional system of economy. Ключові слова: управління ресурсами, управління активами, ринкова інфраструктура, господарські активи.

Постановка проблеми у загальному вигляді та її зв’язок із важливими науковими та практичними завданнями. Управління ресурсами та активами підприємств України на сучасному етапі характеризується високою залежністю від управлінського досвіду, ринкової кон’юнктури та становлення інституційної системи економіки. В практичній площині пошук джерел забезпечення ресурсами підприємства наштовхується на нерозуміння та часто ігнорування викликів, які перетворюються на ризики та кризові тенденції в області фінансово-кредитного забезпечення. Динамічне зростання економічної активності після проходження піку структурної кризи 1991-2000 рр. визначається суперечливими тенденціями, де з однієї сторони суб’єкти господарювання на хвилі глобального економічного зростання намагаються активізувати присутність на ринку, а з іншої – вимивання коштів, що відбулось на етапі домінування гіперінфляційних тенденцій, позбавило їх фінансово-інвестиційних ресурсів розвитку. Фактично в після кризовій економіці за відсутності достатнього імпорту капіталу спостерігається дефіцит фінансово-інвестиційних ресурсів. Аналіз останніх досліджень і публікацій. Проблема мобілізації ресурсів господарської діяльності достатньо розроблена в закордонній економічній науці, де обґрунтовано механізми залучення капіталу, банківських та комерційних кредитів, спільного підприємництва. В той же час, вітчизняні наукові школи продовжуючи започатковані колегами дослідження вдаються до вузької інтерпретації мобілізації фінансовоінвестиційних ресурсів та активів, зокрема зводять їх до отримання кредитів та корпоратизації прав власності. Проте, практика показує, що лізинг, факторинг, контокорентний кредит та франчайзинг також виступають достатньо дієвими інструментами залучення ресурсів господарської діяльності. Невирішені частини проблеми. Головною вадою сучасних систем господарської діяльності підприємств слід вважати ефективність управління ресурсами та активами, з огляду на невизначений характер та релевантність впливу ринкових тенденцій в умовах конвергенції господарської діяльності у ринкову інфраструктуру. Постановка завдання. Визначити перспективи управління ресурсами та активами підприємства в системі конвергенції господарської діяльності у ринкову інфраструктур. Основний матеріал дослідження. Становлення господарського механізму машинобудівних підприємств та ринкових відносин в Україні супроводжується деструктивними тенденціями спровокованими наслідками низької ефективності за командно-адміністративного регулювання, структурної перебудови економіки та інституційної нерозвиненості. Хоча проблеми командно-адміністративної регульованості та структурних зрушень під час формування ринкових відносин поступово втрачають актуальність, ефективність господарської діяльності залишається на низькому рівні. Серед причин традиційно слід виділити недоступність та високу ціну кредитних та інвестиційних ресурсів, технологічну відсталість виробництв та технічну застарілість товарів та послуг, відсутність досвіду управління збутовими системами та діяльністю на цільових ринках. Перераховані причини у зарубіжній практиці ототожнюються з функціонуванням інституційної системи економіки [1, с. 34]. Остання забезпечує додаткові можливості та умови ефективного функціонування підприємств та має приклади застосування і в Україні. Зокрема, прикладами позитивного впливу на ефективність господарської діяльності інституційної системи є франчайзинг, факторинг, лізинг та контокорентний кредит. По суті, перераховані поняття виступають інструментами ефективної інтеграції сучасних машинобудівних підприємств у ринковий механізм з закріпленою функціональною спеціалізацією. Так, франчайзинг з однієї сторони виступає засобом досягнення збутових стратегій підприємства шляхом виходу на нові цільові ринки за відсутності необхідних для цього інвестиційних ресурсів. З іншої – отримання доступу до нових технологій, управлінських та збутових рішень за відсутності ресурсів для їх отримання. В першому випадку підприємство виступає в ролі франчайзера, в другому – франчайзі.

228

Вісник Хмельницького національного університету 2010, № 6, T. 3

Економічні науки

Очевидно, що статус суб’єкта господарювання визначається його ресурсним забезпеченням, а останній виступає критерієм спроможності та місця у господарській діяльності даного інструменту інтеграції у ринкову інфраструктуру (рис. 1). Франчайзинг

Факторинг

Франчазер

Франчайзі

Постачальник

Фактор

Географічна експансія

Доступ до інноваційних технологій

Збільшення обсягів реалізації

Доступ до виробничих ресурсів

Доступ до інвестиційних ресурсів

Доступ до управлінських ресурсів

Доступ до фінансових ресурсів

Ресурси розширення діяльності

Ресурси господарського розвитку

Ресурси розширення діяльності

Ефекти: зростання ефективності управління ресурсами та активами

Ресурси господарського розвитку

Ризики: зростання залежності від кон’юнктури цільових та фінансово-кредитного ринків

Ресурси розширення діяльності

Ресурси господарського розвитку

Ринкова експансія

Доступ до інноваційних технологій

Доступ до фінансових ресурсів

Доступ до інвестиційних ресурсів

Лізингодавець

Лізингообтримувач

Лізинг

Суб’єкт господарювання Контокорентний кредит

Рис. 1. Інституційні інструменти залучення ресурсів та активів підприємств

В межах існуючої нормативно-правової бази [2], франчайзинг слід визначити як систему угод, за якими власник торгової марки, торгового імені чи авторських прав дозволяє іншій фірмі використовувати їх на певних умовах. Франчайзинг в умовах системної економічної кризи перетворився на чи не єдиний спосіб забезпечення зростання для машинобудівних підприємств. Відсутність фінансових та інвестиційних ресурсів штовхає машинобудівні підприємства до пошуку джерел, що забезпечать вихід з кризи. В силу складності отримання такого роду джерел у формі банківського кредитування та корпоративних інвестицій підприємства заміщають традиційні джерела шляхом здійснення спільної діяльності з іншими суб’єктами господарювання галузі, що доповнюють окремі функції та закріплюють вертикальну інтеграцію у виробничі та збутові підсистеми Інтерпритація традиційних підходів до сучасних проблем машинобудівних підприємств України свідчить, що побудова франчайзингових схем доступу до інвестиційних, фінансових, управлінських та збутових ресурсів забезпечує наступне: 1. Доступ до капіталу для збільшення масштабів діяльності. Капітал надходить до машинобудівного підприємства через внесок, який виплачується за отримання права на франшизу та витрати, пов'язані з відкриттям. 2. Франчайзинг забезпечує економію за рахунок масштабів при виробництві сировини і матеріалів, якими підприємство забезпечує дочірні фірми. Суб’єкт господарювання також може отримати знижки від постачальників здійснюючи великі оптові закупівлі. Вісник Хмельницького національного університету 2010, № 6, T. 3

229

Економічні науки

Поряд з вказаними перевагами, машинобудівним підприємствам за включення у франчайзингові угоди, слід врахувати зростання системних ризиків викликаних відкритістю до тенденцій розвитку ринкового середовища та ефективності господарської діяльності контрагентів. Інший напрям підвищення ефективності управління ресурсами та активами підприємств визначається необхідністю прискорити рух обігових коштів. Дієвим ринковим інструментом прискорення обігу грошових коштів виступає факторинг, що являє собою операцію, яка поєднує низку посередницькокомісійних послуг з кредитуванням оборотного капіталу суб’єкта господарювання. Основою факторингу є переуступка першим кредитором прав вимоги боргу третьої особи другому кредитору з попередньою або наступною компенсацією вартості такого боргу першому кредитору [3]. Факторингова компанія купує рахунки-фактури постачальника за відвантажену продукцію, виконані роботи чи надані послуги. Аналогічно до франчайзингу факторингові операції вигідні обом учасникам угоди, як постачальнику, так і платнику (фактору). Включення факторингу в систему ресурсного забезпечення постачальником дає йому змогу розширити число потенційних клієнтів, нездатних за звичайних умов оплатити поставки матеріалів, устаткування, комплектуючих, з одночасним уникненням проблем и вимивання обігових коштів, зокрема: - прискорити надходження грошових коштів за поставлені товари, роботи, послуги; - уникнути зростання ризиків сумнівних боргів; - оптимізувати процес інкасування боргів; - оперативно отримати від фактора кредит. В практичній площині факторингові операції забезпечують, поліпшення обслуговування та залучення нових клієнтів, збільшення та диверсифікацію джерел доходів. Водночас, попри визначальні для господарської діяльності, управління ресурсами та активами ефекти, включення у даний інституційний механізм господарської діяльності супроводжується прийняттям суб’єктом господарювання високих інституційних ризиків. Останні сприймаються як негативний наслідок включення в даний інструмент управління ресурсами та активами підприємства. Очевидно, що відкритість підприємства інституційній системі в обох проаналізованих випадках негативною стороною має високу залежність від кон’юнктурних тенденцій фінансово-кредитного ринку в ході здійснення факторингових операцій, цільових збутових ринків в ході здійснення франчайзингових операцій, кредитного та збутових ринків в ході здійснення лізингових операцій та фінансово-кредитного ринку в ході отримання контокорентного кредиту. По суті, негативне значення для підприємства принципово схоже до функціонування фінансової піраміди, яка забезпечує ефект за не перетинання критичної межі. З цієї точки зору, управління ресурсами та активами підприємства вимагає побудови додаткової підсистеми функціонування в межах недосягнення критичної точки конвергенції в інституційну систему ринку. Окремий напрям конвергенції у ринкову інфраструктур становлять лізингові операції. Промисловий лізинг набуває поширення в усьому світі. Практика розвинених країн свідчить, що лізингові операції переважають при забезпеченні виробничого потенціалу та матеріально-технічної бази підприємства. Згідно існуючої нормативної бази, лізинг – це підприємницька діяльність, спрямована на інвестування власних і залучених коштів і полягає у наданні лізингодавцем у виключне користування на визначений термін лізингоодержувачу майна, що є власністю лізингодавця або набувається ним у власність за дорученням і погодженням із лізингоодержувачем періодичних лізингових платежів [4, с. 24]. Об'єктом лізингу виступає нерухоме чи рухоме майно, що належить до основних фондів, зокрема машини, устаткування, транспортні засоби, обчислювальна техніка тощо. Ресурсна функція лізингу для лізингоодержувача полягає в оперативному і гнучкому досягненні виробничих цілей за тимчасового використання, як альтернативи придбання машин та обладнання. Фінансова функція виражається у звільненні від одноразового платежу повної вартості виробничих засобів. Поряд з ресурсним інструментом на основі вказаних функцій, коли підприємство виступає лізингоодержувачем, лізинг з точки зору аналізованої теми корисний і для постачальника, оскільки розширює коло споживачів на неспроможних до цього, в силу відсутності інвестиційних ресурсів, закупити матеріально-технічні ресурси. Тобто функція збуту забезпечує розширення кола споживачів, завоювання нових ринків, збільшення фінансового потоку. Лізинг слід розглядати як особливу форму перспективного фінансування, на який прямим та опосередкованим чином здійснює вплив низка зовнішніх та внутрішніх чинників. Серед зовнішніх слід звернути увагу на тенденції у банківському секторі, оскільки саме з його еволюцією у розвинених країнах формується стійкий розвиток лізингу. З точки зору ефективного управління ресурсами та активами підприємства лізинг забезпечує: - можливість швидко оновити основні фонди без значних одноразових виплат і на цій основі підвищити конкурентоздатність на ринку; - усунення неминучих втрат, пов’язаних з утриманням морально застарілого устаткування; - уникнути проблеми кредитних гарантій та пошуку застави для отримання банківського кредиту; - апробацію нового обладнання з метою уникнення ризику придбання устаткування не придатного 230

Вісник Хмельницького національного університету 2010, № 6, T. 3

Економічні науки

для технологічного процесу підприємства; - включення лізингових платежів до поточних витрат і собівартості продукції, товарів, робіт, послуг. Окремо ефекти від лізингу слід розглядати для підприємства з сезонним виробництвом чи непостійними разовими замовленнями. Перелічені причини обумовлюють поширення лізингу, який для одних виступає засобом фінансування капіталовкладень в устаткування, транспортні засоби, прилади, для інших каналом збуту. З удосконаленням інституційних систем та фінансових операцій лізинг перетворився на нову форму інвестування, що є альтернативою банківського кредитування. Використання лізингу дає змогу мінімізувати стартовий капітал започаткування господарської діяльності. Як форму підвищення ефективності управління ресурсами та активами слід розглядати також контокорентний кредит, тобто кредит банку, що надається відповідно до потреб клієнтів. Для отримання кредиту використовується контокорентний рахунок, через який здійснюються платежі та надходження коштів. Оскільки платежі та надходження, як правило, не збігаються у сумі, на рахунку виникає дебетове, або кредитове сальдо. Дебетове сальдо свідчить про нестачу коштів для поточних платежів, які покриваються в межах встановлених контокорентним кредитом лімітів. Таким чином, наявність інституційних умов забезпечує можливість підприємству охопити потреби у всіх сферах ефективного управління ресурсами та активами, зокрема прискорити надходження обігових засобів з допомогою факторингу, розширити охоплення цільових ринків та збільшити масштаби діяльності за рахунок франчайзингу, застосувати альтернативу використання інвестиційних ресурсів за рахунок лізингу та покрити нестачу поточних платіжних засобів за рахунок контокорентного кредиту, погоджуючись на конвергенцію господарської діяльності у ринкову інфраструктуру. Поглиблення залежності від ринкової інфраструктури поряд з позитивами ефективного управління ресурсами та активами несе для підприємства низку системних ризиків, які за погіршення кон’юнктури фінансово-кредитного та збутових цільових ринків обертаються суб’єкту господарювання втратами ресурсів та активів, паралічем господарського механізму та потенційним банкрутством. З іншої сторони, сучасний розвиток ринкових інститутів України об’єктивно не сприяє реалізації описаної вище політики залучення ресурсів та активів. Висновки і перспективи подальшого дослідження. На основі результатів проведеного аналізу необхідно зробити ряд принципових висновків. По-перше, обмежені можливості залучення ресурсів та активів господарської діяльності підприємств об’єктивно вимагає від них використання світового досвіду в області ефективного управління, зокрема застосування логістично-збутових інструментів та операцій, що прискорюють швидкість обертання обігових засобів, забезпечують залучення ресурсів на правах спільного використання та спільного підприємництва. По-друге, традиційно використовувані в практиці господарської діяльності підприємств України франчайзинг, лізинг, факторинг та контокорентний кредит в силу недостатнього інституційного розвитку ринкового середовища набувають спрощених, примітивних форм, що не дозволяє в повній мірі використати їх потенціал, як інструменту ефективного управління ресурсами та активами. По-третє, застосування проаналізованих операцій в якості засобів управління ресурсами та активами підприємства перетворює їх у відкриту для впливу ринкових чинників управлінську систему, що в умовах структурної кризи економіки, постійних перманентних криз цільових ринків та періодичного повторення фінансово-економічних криз тотожне збільшенню ризиків господарської діяльності. З огляду на отримані результати, перспективи подальшого дослідження слід намітити, по-перше, в області оцінки та аналізу світового досвіду ефективного управління ресурсами та активами підприємств на основі раціонального застосування ринкової інфраструктури; по-друге, в напряму механізмів застосування франчайзингу, факторингу, лізингу та контокорентного кредиту в якості операцій ефективного забезпечення ресурсами та активами підприємств; по-третє, в напрямі конвергенції систем господарської діяльності підприємств з ринковою інфраструктурою. Література

1. Деркач М. М. Влияние институциональных факторов на переходные процессы в Украине / М. М. Деркач // Вісник Харківського державного політехнічного університету. Технічний прогрес і ефективність виробництва. – Харків : ХДПУ, 1999. – Вип. 86. – С. 32 – 36. 2. Питання комерційної концесії знаходить своє державне регулювання в Главі 36 Господарського кодексу України // [Електронний ресурс]. – Режим доступу : franchising.ua/franchayzing/45/zakonodavstvogospodarskiy-kodeks-ukraini/. – (Дата звернення: 15.04.2010). 3. Ганюк Р. В. Факторинг, як важіль ефективного формування фінансових ресурсів сільськогосподарських підприємств / Р. В. Ганюк [Електронний ресурс]. Режим доступу : http://www.rusnauka.com/25_DN_2008/Economics/28440.doc.htm. – (Дата звернення : 11.04.2010). 4. Загородній А. Г. Планування та організація оновлення основних засобів на засадах лізингу : монографія / А. Г. Загородній, Н. Є. Селюченко. – Львів : ЛБІНБУ, 2002. – 143 с. Надійшла 08.09.2010 Вісник Хмельницького національного університету 2010, № 6, T. 3

231

Економічні науки

УДК 338.45 В. І. ВОСЬКАЛО Національний університет «Львівська політехніка»

ВИКОРИСТАННЯ НОВІТНІХ ТЕХНОЛОГІЙ У ЖИТЛОВОМУ БУДІВНИЦТВІ ТА СТРАТЕГІЯХ ЙОГО РОЗВИТКУ Проведено аналіз новітніх технологій та їх впровадження у житловому будівництві за виділеними напрями: будівельні матеріали і технології; архітектура і містобудування; будівельна техніка й устаткування; автомобільні дороги і споруди на дорогах; інженерні мережі й обладнання; екологія і безпека в будівництві. The analysis of the newest technologies and their introduction is conducted in housing building after selected directions: building materials and technologies; architecture and town-planning; building technique and equipment; highways and buildings on the roads; engineering networks and equipment; ecology and safety in building. Ключові слова: житлове будівництво, будівельні матеріали і технології, будівельна техніка й устаткування, екологія і безпека в будівництві.

Вступ. Впровадження нових технологій у сферу будівництва дає можливість реанімувати її, а надалі й активізувати розвиток цієї сфери, що, в свою чергу, сприятиме розвитку всіх сфер національної економіки та підвищенню ефективності функціонування економічної системи країни загалом. Це обумовлено тим, що власне сфера будівництва вимагає значної кількості робочих місць і товарів та послуг інших сфер економіки. В даний час сфера будівництва України перебуває в занепаді: її основні фонди зношені майже на 60 %, значна частина кваліфікованих кадрів втрачена. В такій ситуації необхідний інноваційнотехнологічний прорив, який має бути детально описаний в національній та регіональних стратегіях житлового будівництва. Вивченню проблем розробки та впровадження новітніх технологій у житловому будівництві присвятили свої праці наступні науковці: Лялікова Н. Є., яка провела аналіз ринку сучасних будівельних матеріалів; Гальчук А.П. розглянула технології антикорозійного захисту залізобетонних і металевих конструкцій з використанням термоабразивоструменевого очищення поверхні; Лівінський О. досліджував енергозберігаючі технології і матеріали в будівництві; Столяров О. вивчав технологію будівництва, яка базується на використанні блоків незнімної опалубки з пенополістиролу та інші. На жаль, положення щодо впровадження нових технологій у сфері будівництва житла дуже часто лише декларуються в стратегічних документах без конкретних пропозицій. Цілями статті є виділення напрямків впровадження інноваційних технологій здійснення нового житлового будівництва в країні та аналіз існуючих новітніх технологій за даними напрямками. Виклад основного матеріалу ХХІ ст. характеризується надзвичайно активним розвитком і впровадженням новітніх технологій у всі сфери життєдіяльності населення, у тому числі, в будівельну сферу, зокрема в проектування, будівництво і зведення житла. Від того, які новітні технології впроваджуються і як швидко це здійснюється, залежать масштаби житлового будівництва, будівельні матеріали, які при цьому використовуються, якість житла, екологічна безпека проживаючих у ньому та експлуатаційні затрати на його утримання. Ось чому всі стратегії житлового будівництва повинні розроблятися, коригуватися і реалізуватися із врахуванням особливостей таких технологій та специфіки їх впровадження. Зазначене актуалізує впровадження інноваційних технологій здійснення нового житлового будівництва в Україні. Такі технології впроваджуються, але надзвичайно повільними темпами. Важливо активізувати впровадження інноваційних технологій здійснення нового житлового будівництва в Україні. Для цього доцільно в розділах національної та регіональних стратегій розвитку житлового будівництва обґрунтувати впровадження інноваційних технологій за наступними напрямками (рис. 1).

Напрями впровадження інноваційних технологій

Будівельні матеріали і технології

Архітектура і містобудування

Будівельна техніка й устаткування

Автомобільні дороги і споруди на дорогах

Інженерні мережі й обладнання

Екологія і безпека в будівництві

Рис. 1. Напрями впровадження інноваційних технологій в стратегіях розвитку житлового будівництва

Розділи за вказаними напрямками мають бути з прикладами отриманого досвіду в Україні чи в інших країнах, але можливого для використання в нашій країні. Вони повинні містити конкретні пропозиції. Наприклад, за напрямком «будівельні матеріали і технології» доцільно зазначити, що протягом 90-х 232

Вісник Хмельницького національного університету 2010, № 6, T. 3

Економічні науки

років «Київ проектом» розроблене нове покоління житлових будинків монолітно-каркасної системи, яка дозволяє зводити 28-40-поверхове житло з поліпшеним плануванням квартир. Вже протягом останніх семи років усі проекти житлових будинків розробляються із застосуванням “теплих стін” та обладнанням приладами обліку тепла, газу, води [1]. Низка будівельних організацій України освоюють нові технології, направлені на зниження собівартості житлового будівництва. Наприклад, «Київміськбуд» освоює нові технології будівництва монолітно-каркасних будинків, внутрішні стіни яких будуються із залізобетону, а зовнішні – з цегли. Згідно з підрахунками фахівців, така технологія дає можливість знизити витрати цегли, яка суттєво подорожчала останнім часом. Крім того, «Київміськбуд» має намір відмовитися від закупівлі дешевої арматури і сантехніки китайського виробництва, оскільки ці матеріали не витримують експлуатаційних навантажень [2]. Наведені приклади засвідчують, що надзвичайно важливо розробляти та впроваджувати нові вітчизняні технології для будівництва [3]. Для полегшення завдання необхідно розвивати вітчизняні виробництва якісних будівельних матеріалів на інноваційній основі. Для цього важливо ретельно вивчити зарубіжний досвід з метою його адаптації в Україні. Безумовно, наведених прикладів за напрямком «будівельні матеріали і технології» недостатньо. Слід показати, які найсучасніші матеріали можуть бути використані в Україні для виготовлення будівельних конструкцій; окреслити технології виготовлення матеріалів для будівництва; показати можливі для застосування методи монтажу будівельних конструкцій та інженерних мереж; охарактеризувати технічне забезпечення монтажних робіт, контроль параметрів будівель і споруд у процесі монтажу; розкрити особливості планування технологічних процесів, проектування технології будівельно-монтажних робіт. Бажано висвітлити особливості проектування, розрахунків, нових конструктивних рішень конструкцій будівель і споруд з металу, залізобетону, дерева і пластмас; окреслити нормативні навантаження і впливи на конструкції будівель і споруд; проаналізувати експериментальні дослідження роботи будівельних конструкцій; обґрунтувати особливості експлуатації і реконструкції будівель, споруд та інженерних мереж і надійність будівельних конструкцій тощо. На жаль, інновації за напрямком «будівельні матеріали і технології» впроваджуються вкрай повільно. В результаті, потреби на будівельні матеріали зараз задовольняються вітчизняним виробництвом приблизно на 70%, решту доводиться закуповувати за кордоном. Крім того, впровадження сучасних технологій значно випереджає розробку відповідних будівельних матеріалів, що призводить до необхідності купувати їх за кордоном і до суттєвого збільшення витрат на будівництво [4]. Очевидно, що все це гальмує розвиток сфери будівництва в Україні. Особливо важливим є напрямок «архітектура і містобудування», оскільки в його межах можна і потрібно висвітлити не тільки архітектурно-художні рішення забудови міст, використання підземного простору і просторів порушених територій, екологічні основи формування житлового середовища, ландшафтну архітектуру, але й надзвичайно важливо окреслити підходи і заходи, спрямовані на згортання процесів геттоізації та розгортання процесів оазисизації. Згортанню процесів геттоізації сприятиме рішення Міністерства регіонального розвитку та будівництва України, згідно з яким передбачено структурам цього Міністерства разом з ДНДПВІ «НДІпроектреконструкція» на виконання Закону України «Про комплексну реконструкцію кварталів (мікрорайонів) застарілого житлового фонду» здійснювати науково-технічне супроводження та нормативне забезпечення державної політики щодо реконструкції житлової забудови із заміною застарілого житла, підвищення теплового захисту та якості існуючих об'єктів соціальної сфери при реалізації комплексної реконструкції житлової забудови із заміною застарілого житла. Реконструкція таких кварталів завершиться поліпшенням якості житла та середовища, що сприятиме розвитку процесів оазисизації, а отже дозволить зменшувати соціальну напруженість у суспільстві. За напрямком «будівельна техніка й устаткування» важливо розглянути зразки інноваційних будівельних машин, особливості експлуатації будівельної техніки та моніторинг технічного стану будівельних машин. Напрямок «автомобільні дороги і споруди на дорогах» повинен представити інноваційні матеріали для дорожніх покриттів, сучасні підходи до проектування, розрахунків, нових конструктивних рішень мостів, тунелів, дорожніх естакад і т.п., інноваційні технології зведення споруд на дорогах. В складі напрямку «інженерні мережі й обладнання» мають бути висвітлені інноваційні підходи до проектування систем водовідведення, систем опалення, вентиляції і кондиціонування повітря; нові технології очищення й утилізації осадів стічних вод; нові технології очищення димових газів; енергозберігаючі технології при очищенні стічних вод і димових газів; проектування ефективних теплових установок; технічна діагностика і прогнозування технічного стану інженерних мереж; підвищення надійності роботи інженерних мереж. Лідером в освоєнні інноваційних підходів за напрямком «інженерні мережі й обладнання є Концерн «Київпідземшляхбуд», який освоїв протягом останніх років такі новітні технології, як: - технологія безтраншейного прокладання мереж шляхом мікротунелювання, для чого в Німеччині Вісник Хмельницького національного університету 2010, № 6, T. 3

233

Економічні науки

закуплено тунеле-прохідницький комплекс, який сьогодні є останнім словом техніки у будівництві підземних комунікацій; хоча ця технологія потребує виробництва труб зі специфічними характеристиками, яких сьогодні в Україні немає, її переваги безперечні, оскільки вона забезпечує швидкість і якість проходження і не завдає шкоди навколишньому середовищу; впровадження цієї технології іншими підприємствами України вимагає організації виготовлення таких труб в Україні; - технологія будівництва інженерних мереж відкритим способом із застосуванням лінійної щитової опалубки, яка закуплена у закордонних партнерів і яка дає змогу будувати з мінімальним ушкодженням для навколишнього середовища та верхнього шару ґрунту, здійснювати прокладання у безпосередній близькості з дорогами, будинками, що дуже важливо в умовах сучасних міст України; - нова технологія реконструкції старих колекторів із застосуванням силової гідравлічної установки, яка дозволяє йти трасою існуючого колектора, руйнувати його і водночас затягувати труби більшого діаметру; перевага цієї технології є також безперечною, оскільки не треба розривати дороги, руйнувати вулиці; отже, застосування цієї технології в кінцевому рахунку прискорює будівництво [4]; - нова технологія антикорозійного захисту залізобетонних і металевих конструкцій з використанням термоабразивоструменевого очищення поверхні, застосування якої потребує багато міст України [5]. Загалом, будівництво інженерних мереж в Україні зараз перебуває на переломній межі, коли відбувається перехід на світові стандарти, світові технології. Чим швидше буде подолано цю межу, тим більше шансів у сфери житлового будівництва забезпечити господарський комплекс країни та населення високоякісною продукцією та якісним виконанням будівельних робіт. Напрямок «екологія і безпека в будівництві» має містити методики оцінки ступеня забруднення навколишнього середовища від дії техногенних факторів; розкривати енергозберігаючі технології в будівництві; особливості охорони праці в будівництві та підвищення ефективності системи керування охороною праці в будівництві. Цей напрямок повинен розкривати хід реалізації заходів, спрямованих на виконання Указу Президента України від 28.02.2008 №174/2008 «Про невідкладні заходи щодо забезпечення ефективного використання паливно-енергетичних ресурсів»; Указу Президента України від 28.07.2008 № 679/2008 «Про рішення Ради національної безпеки і оборони України від 30.05.2008 «Про стан реалізації державної політики щодо забезпечення ефективного використання паливно-енергетичних ресурсів», розпорядження Кабінету Міністрів України від 16.10.2008 № 1334-р «Про схвалення пріоритетних напрямів діяльності у сфері енергоефективності та енергозбереження на 2008-2009 роки», розпорядження Кабінету Міністрів України від 17.12.2008 № 1567-р «Про програми підвищення енергоефективності та зменшення споживання енергоресурсів», протокольних рішень наради у Прем'єр-міністра України Ю.В.Тимошенко від 23.01.09 (доручення Кабінету Міністрів України від 27.01.2009 № 3794/0/1-09) з питань скорочення споживання природного газу та збільшення частки альтернативних джерел енергії в енергетичному балансі країни у 2009-2010 роках, Рішення робочої наради у Міністерстві регіонального розвитку та будівництва України з обговорення питання щодо резервів підвищення енергоефективності будівель і споруд у житловогромадському будівництві від 20.02.2009, затверджені Міністерством регіонального розвитку та будівництва України. В даний час особливо актуальними є рішення робочої наради у Міністерстві регіонального розвитку та будівництва України з обговорення питання щодо резервів підвищення енергоефективності будівель і споруд у житлово-громадському будівництві, яка відбулася 03.02.2009. Ці рішення, безумовно, повинні бути розкриті й оцінені в розділі «Інноваційні технології здійснення нового житлового будівництва» в національній та регіональних стратегіях житлового будівництва за напрямком «екологія і безпека в будівництві». Адже, на цій нараді були обговорені такі актуальні питання енергозбереження у будівництві, зокрема: про проблемні питання, що стримують зменшення обсягів споживання енергоресурсів, передусім природного газу, та шляхи збільшення частки альтернативних джерел енергії; про стан виконання Мінрегіонбудом заходів з підвищення енергоефективності у будівництві; удосконалення нормативнометодичної бази з енергозбереження та енергоефективності при проектуванні та будівництві об'єктів житлово-громадського призначення; про гармонізацію норм України до європейських норм з питань енергоефективності будинків і споруд; використання нетрадиційних та альтернативних джерел енергії, в т.ч. електроопалення в системах інженерного забезпечення житлових та громадських будинків і споруд; про енергоефективні огороджувальні конструкції та інженерне обладнання, впровадження нових систем і нормування; використання теплоефективних технічних рішень та матеріалів в Україні. При обґрунтуванні напрямку «екологія і безпека в будівництві» важливо врахувати пропозиції новацій Мінрегіонбуду щодо запровадження сучасних фасадно-утеплювальних систем в огороджувальних конструкціях, коефіцієнти термічного опору яких перевищують за ефективністю контрольні показники, застосування енергоефективних віконних конструкцій, інших елементів засклення приміщень [6]. Цікавою є ідея підвищення ефективності інженерних систем будівель шляхом застосування індивідуальних теплових пунктів у будинках на основі вітчизняного сучасного обладнання, електроопалення квартир (замість газового обладнання), яке регламентовано відповідними будівельними нормами, використання теплових насосів в системах опалення, що пропонуються рядом підприємств234

Вісник Хмельницького національного університету 2010, № 6, T. 3

Економічні науки

виробників, а також геліосистем водопідігріву в будинках для південних регіонів та відпрацювання таких систем в інших регіонах на основі новітніх геліотехнологій. Апробація таких ідей та пропозицій при реалізації пілотних проектів дозволить оцінити вигоди та економію енергоресурсів при їх подальшій експлуатації, що у недалекому майбутньому може стати основою поширення цього досвіду у масове будівництво нових будівель та реконструкції існуючого фонду з тепловою модернізацією [6]. При розробці та реалізації згаданих вище пілотних проектів важливо врахувати напрацювання вітчизняних вчених у цій сфері. Так, починаючи з 1995 року, авторським колективом ВАТ «КиївЗНДіЕП» та ВАТ «ДБК-3» розроблено «Цикл досліджень розробка та впровадження енергозберігаючих ефективних конструкцій і технологій для житлових будинків і споруд», у рамках якого за безпосередньої участі авторів роботи створені науково-теоретичні основи методів досліджень і експериментальну базу для проведення експериментальних випробувань огороджувальних конструкцій будинків та їх елементів, а також інженерно-фізичні методи розрахунків теплотехнічних властивостей конструкцій [7]. Як зазначає О.Лівінський, ці наукові та інженерні методики є унікальними і стали класичними в галузі теплотехніки. Адже, впровадження на практиці нових технологій улаштування огороджувальних конструкцій істотно поліпшилась якість і комфортність житла, збудованого переважно в столиці України: з використанням енергозберігаючих типів огороджувальних конструкцій і технологій ВАТ «ДБК-3» збудовано 112 будинків загальною площею 2 138 626м2, що дало змогу досягти економії енергоресурсів більш ніж на 94,7 млн. грн. [7]. Звичайно, на перших стадіях (наукові дослідження, проектування, пілотне будівництво) впровадження нових технологій є затратною справою, але з плином часу ці затрати не тільки окупляться, але й обернуться значними вигодами і високою ефективністю. Важливо те, що в Україні є виробники будівельної продукції, яка відповідає найновішим параметрам енергозбереження. На таких виробників слід орієнтуватися, в першу чергу, при розробці стратегій житлового будівництва. По новому в Україні почали дивитися на дерев’яне житлове будівництво, яке є не тільки екологічно чистим, але й наближує людину до природи. Інтерес до нього зріс після того, як житлове будівництво із дерев'яного брусу або колод стало дуже популярним у розвинених країна Європи та Америки. На нашу думку, реалізація дерев’яного будівництва – це вагомий крок на шляху оазисизації, що важливо враховувати в стратегіях житлового будівництва. Як позитивний слід розцінювати той факт, що українські будівельники володіють такими новими технологіями будівництва, які дозволяють побудувати 2-4-квартирні будинки за три місяці, а багатоповерхівки за 8 - 12 місяців [8], що в перспективі дозволить суттєво прискорити житлове будівництво і збільшити його обсяги. Як зазначають фахівці, в наш час надзвичайно перспективною технологією швидкого спорудження енергоефективних будівель є технологія «Термодім», яка базується на використанні блоків незнімної опалубки з пенополістиролу (термоблоків). Ця технологія є подібною до методу монолітного будівництва, де також на місці будівництва бетоновмісна суміш заливається в спеціальну форму (опалубку), яка надає потрібної форми монолітним бетонним чи залізобетонним конструкціям. Але, в технології «Термодім» опалубку не знімають, вона залишається частиною стіни і виконує функції тепло-, звуко-, гідроізоляції тощо. Основною перевагою застосування такої опалубки є те, збудована стіна представляє собою багатошарову захисну конструкцію з необхідним опором теплопередачі, яка будується за один технологічний цикл. Тобто стіна забезпечує зниження витрат на обігрівання й охолодження будинку в процесі його експлуатації, що в умовах подорожчання теплоносіїв стає одним із найважливіших чинників, які впливають на вибір забудовником тієї чи іншої технології будівництва [9]. Завдяки технології «Термодім» можна суттєво скоротити терміни будівництва за рахунок того, що при її застосуванні прокладання електропроводки, вентиляційних каналів і каналізаційних труб може виконуватися одночасно з укладанням термоблоків (до заповнення їх бетоном), які. Прокладені таким чином мережі є надійно захищені за допомогою монолітного бетону і за рахунок цього можуть мати подовжений термін їхньої безаварійної експлуатації. Витрати на будівництво при цьому скорочуються на 20—35%, порівняно із спорудженням будинку з цегли. Висновки. Впровадження новітніх технологій в житловому будівництві повинно здійснюватись за наступними напрямами: будівельні матеріали і технології; архітектура і містобудування; будівельна техніка й устаткування; автомобільні дороги і споруди на дорогах; інженерні мережі й обладнання; екологія і безпека в будівництві. При цьому необхідно застосовувати досвід як вітчизняних, так і зарубіжних будівельних підприємств. Впровадження новітніх технологій дозволяє зменшити час будівництва, витрати на будівництво, покращити екологію завдяки використанню екологічно чистих будівельних матеріалів, тобто відмовитись від традиційних – азбесту, токсичних видів пластмаси, деяких марок бетону тощо. Впровадження новітніх технологій у житловому будівництві сприятиме покращанню якості житлового фонду, його здешевленню, і , відповідно, матиме позитивний вплив на згортання процесів геттоізації та збільшення житлових оазисів. Вісник Хмельницького національного університету 2010, № 6, T. 3

235

Економічні науки

Таким чином, в національній та регіональних стратегіях житлового будівництва мають бути відображені сегрегаційні інтереси і можливості населення, конкретні приклади впровадження нових технологій, товарів, послуг та можливості їх використання в тих чи інших регіонах. Література

1. Житлове будівництво [Електронний ресурс]. – Режим доступу : http://www.kyivproekt.com. ua/ua/ghitlovebud.html 2. "Київміськбуд" освоює нові технології [Електронний ресурс]. – Режим доступу : http://lopata.kiev.ua/adv-1717/ 3. За новыми технологиями: новые идеи в строительстве // Строительство и архитектура. [Електронний ресурс]. – Режим доступу : http://www.first-realty.com.ua/art/7/314.html. 4. Лялікова Н. Є. Аналіз ринку сучасних будівельних матеріалів [Електронний ресурс]. – Режим доступу : http://www.kpds.kiev.ua/svittenderiv.htm. 5. Гальчук А.П. Будівничі підземного міста [Електронний ресурс]. – Режим доступу : http://www.kpds.kiev.ua/svittenderiv.htm. 6. Офіційний веб-сайт Мінрегіонбуду [Електронний ресурс]. – Режим доступу : http:www.minregionbud.gov.ua. 7. Лівінський О. Енергозберігаючі технології і матеріали в будівництві [Електронний ресурс]. – Режим доступу : http://www.golos.com.ua/article/1190183107.html. 8. Житло подешевшає? // Інвестновини. 01.04.2008. [Електронний ресурс]. – Режим доступу : http://www.invest-volyn.com/?m=02&show=1297 9. Столяров О. Життя за містом — гарна річ. У приватному будівництві цеглі наступають на п’яти / Столяров О. // Олександр Столяров. Дзеркало тижня. 2006. – № 24 (603) 24 — 30 червня [Електронний ресурс]. – Режим доступу : http://www.dt.ua/2000/2675/53745/ Надійшла 19.08.2010

УДК 338 О. В. МАРЦЕНЮК-РОЗАРЬОНОВА Вінницький національний аграрний університет

ПРОБЛЕМИ ПРИ СТРАХУВАННІ ЗАСТАВНОГО МАЙНА ТА НАПРЯМКИ ЇХ ПОДОЛАННЯ Розглянуто суть та необхідність страхування заставного майна в сучасних ринкових умовах. Визначено особливості агропромислового виробництва та необхідність його страхування. Досліджено пріоритетні напрямки кредитування в галузі сільського господарства та їх поєднання зі страховими послугам. Визначено, що для забезпечення надійної діяльності банків необхідне вдосконалення страхування застави шляхом поєднання системи кредитування зі страховими послугами. The essence of insurance and the need for collateral in current market conditions. The features of agricultural production and the need for his insurance. Considered priorities for lending in agriculture and their connection with insurance service. Determined that to secure the necessary improvement of banks' deposit insurance systems by combining lending with insurance services. Ключові слова: страхування заставного майна, агропромислове виробництво, кредитування, комерційні банки.

Вступ Як відомо, в ринкових умовах не існує варіантів здійснення кредитних операцій, які б цілком виключали ризик і заздалегідь гарантували визначений фінансовий результат, тобто для банківської діяльності взагалі і кредитної зокрема важливим є не запобігання ризику і втрат взагалі, а оцінка і зниження їх до мінімально можливого рівня. З цього випливає те, що за сучасного розвитку банківського кредитування і підвищення попиту на різні види кредитів виростає і роль застави як правового інструменту, що повинен забезпечити своєчасне і повне погашення зобов’язання [3] Низький рівень страхування майна сільськогосподарських підприємств справляє негативний вплив на виробничий процес. Ризики, яким піддаються основні засоби, техніка, обладнання, здебільшого покриваються за рахунок власних коштів господарств, яких немає постійно в наявності. Тому часто керівники сільськогосподарських підприємств скеровують на відновлення та ремонт основних засобів кредитні кошти, що не завжди себе виправдовує. Як водиться, високі процентні ставки змушують господарства, що взяли кредит, все частіше віддавати під його заставу сільськогосподарську техніку та обладнання, яка в разі непогашення кредиту переходить у власність банків. Мета дослідження Визначення суті, особливостей та необхідності страхування заставного майна сільськогосподарських товаровиробників в сучасних ринкових умовах. Дослідження пріоритетних

236

Вісник Хмельницького національного університету 2010, № 6, T. 3

Економічні науки

напрямків кредитування в галузі сільського господарства та їх поєднання зі страховими послугами. Аналіз літературних джерел Вивченню питань, пов’язаних із страхуванням майна, а також можливих шляхів його вдосконалення, присвячені численні дослідження вітчизняних та закордонних науковців, зокрема М.М. Александрової, В.Д. Базилевича, К.С. Базилевич, Л.М. Горбач, Я.А. Гнядека, М. Дем'яненка, А.Н. Залєтова, О. Клименко, П. Лайка, С.А. Навроцького, С.С. Осадця, В.Й. Плиси та інших теоретиків і практиків у сфері страхування. Постановка завдання Страхування господарств сприяє економічній стабільності і, безперечно, позитивно впливає на формування фінансових результатів сільгоспвиробників та гарантування продовольчої безпеки держави. З початком ринкових перетворень аграрії зустрілися з новими умовами отримання кредитів. Сільськогосподарським підприємствам довелося мати справу з банками, які працюють на комерційних засадах і, розміщуючи кредитні вкладення, виходять, перш за все, з позиції одержання більшої вигоди. Крім того, банки значно більшою мірою, ніж це було за часів планової економіки, переймаються щодо спроможності позичальника повернути борг. Відбулося вирівнювання процентних ставок за користування кредитом, тобто на них надалі мало впливає галузева належність споживачів кредитних ресурсів. Особливістю сільськогосподарського виробництва, що обумовлює специфіку кредитування цієї галузі, є велика залежність від природно-кліматичних умов, що знижує гарантованість повернення позик. Тому комерційні банки, як звичайно, готові видавати такі кредити під заставу матеріальних цінностей позичальника. Результати Агропромислове виробництво характеризується низкою особливостей, які значною мірою впливають на організацію виробництва, а саме: - Агропромислове виробництво характеризується сезонністю, яка передбачає нерівномірне використання техніки, робочої сили протягом календарного року. У зв’язку з цим фактичну собівартість випущеної сільськогосподарської продукції можна визначити наприкінці календарного чи звітного періоду. Сезонний характер виконання робіт обумовлює розрив у часі між здійсненням витрат і одержанням готової продукції. - Сільськогосподарське виробництво зорієнтоване на галузь рослинництва. Тут найризикованішим є вирощування врожаю сільськогосподарських культур та багаторічних насаджень. Рослинництво — це діяльність, яка здійснюється переважно на відкритій місцевості і на її результати відчутно впливають природно-кліматичні умови, які або взагалі не піддаються прогнозуванню, або передбачаються лише частково. На сьогоднішній день на страхування сільськогосподарські підприємства можуть віддавати тільки деякі ризики, настання яких спричиняє суттєві збитки або фінансові втрати. - Несприятливі природні фактори, які впливають на кінцеві результати рослинництва, можна поділити на дві групи. Першу групу становлять постійні, тобто звичайні для певної місцевості чинники: короткий вегетаційний період, невисокі середньорічні коливання температури повітря, низька якість ґрунту та ін. Друга група – незвичайні, випадкові відхилення від нормальних умов розвитку рослин: ранні заморозки, тривалий брак опадів, градобій та інші лиха [2]. Пріоритетними напрямками кредитування сьогодні є такі: 1. Кредитування під заставу основних засобів (багаторічні насадження, будівлі виробничого і невиробничого призначення, машини й обладнання, сільськогосподарська техніка, посіви й урожай сільськогосподарських культур). 2. Пряме кредитування сільськогосподарських виробників під гарантії (поручительства) переробних підприємств, банків, фінансових установ. 3. Іпотечне кредитування сільськогосподарських виробників. Для багатьох підприємців-аграрників суттєвими перешкодами для отримання кредиту є брак страхового покриття. Більшість господарств не страхували ні свою виробничу діяльність, ні майно. Господарства, які користуються послугами комерційних банків, більшою мірою схиляються до страхування свого виробництва чи майна. Переважна кількість сільгосппідприємств (дві третини) страхує своє виробництво лише від стихійного лиха і погодних катаклізмів (66 %) та від пожежі (23 %). Також, важливим питанням у кредитуванні сільськогосподарського виробництва є рівень повернення наданих кредитів. Головна причина неповернення (або несвоєчасного повернення) кредитів – це брак прибутків через проблеми з реалізацією продукції (71 %) та високі процентні ставки (53 %) [3]. Тому, фактично страхування застави за наданий кредит у користування сільськогосподарських підприємств набуло більшого застосування, ніж добровільне. Переважно, здійснюється страхування майбутнього врожаю сільгоспкультур. Це пояснюється тим, що продукція рослинництва єдина у своєму роді має найвищу ліквідність серед усього, що може бути запропоновано господарством як застава за кредит. З іншої сторони, не кожен страховик здійснює страхування такої застави, як врожай сільськогосподарських культур, мотивуючи це неприбутковістю останнього. Отже, вважаємо за доцільне акцентувати увагу на таких важливих питаннях: Вісник Хмельницького національного університету 2010, № 6, T. 3

237

Економічні науки

1. Система кредитування аграріїв має відрізнятися від загальної системи кредитування економіки в бік запровадження для села деяких спеціальних умов. Таку потребу обумовлює сезонний характер витрат і надходження виручки за продукцію, що може спричиняти періоди низької платоспроможності сільськогосподарських виробників, вразливість до природно-кліматичних умов, а також стратегічне та соціальне значення, яке має цей сектор через те, що становить базу продовольчої безпеки країни. 2. Страхування транспортних засобів має здійснюватись за Правилами страхування автотранспорту, а саме: - страхування транспортних засобів і сільськогосподарської техніки за договором страхування КАСКО; - обов’язкове страхування цивільної відповідальності власників транспортних засобів; - обов’язкове страхування водіїв від нещасних випадків на транспорті. Слід урахувати той факт, що такі види страхування можуть виявитись непосильними для багатьох господарств. Тому доцільно мати на увазі можливість зменшення тарифів за цими видами страхування і, відповідно, звуження страхового покриття (60 % страхової суми). 3. Об’єкти, оформлені під заставу за наданий кредит, повинні бути застраховані в обов’язковому порядку. Це, на жаль, не завжди виконується на практиці, хоч законодавчо врегульовано. Зазвичай, банк іде назустріч позичальнику щодо зменшення вартості кредиту і витрат на його оформлення, здійснюючи страхування заставленого майна за вибірковими ризиками за мінімальними тарифами. Відповідно, витрати господарства на оформлення кредиту значно зменшуються, а банк надає кредит згідно з вимогами законодавства. При цьому з метою збереження заставленого майна банк вимагає від позичальника не здійснювати його експлуатацію, на що господарства переважно погоджуються. Проте це досить негативно позначається на сільськогосподарському виробництві [1]. Унаслідок сезонності виробництва сільськогосподарські підприємства потребують не тільки великих обсяг кредитних ресурсів, й безвідкладного надходження їх у першому півріччі, коли власних ресурсів недостатньо для покриття виробничих витрат. Відомо, що переважна кількість аграрних господарств виявилася неспроможною отримати кредити під середній ринковий банківський процент. Відповідно, реакцією на брак кредитів було різке збільшення кредиторської заборгованості. Отже, залучені джерела фінансування оборотних засобів сільськогосподарських підприємств замінили позичкові, більшу частину яких становлять короткострокові кредити банків. В 2000 році вперше була застосована часткова компенсація процентів за кредитами комерційних банків, наданими сільськогосподарським підприємствам на проведення польових робіт. Як наслідок, за даними Міністерства аграрної політики України, селяни повернули комерційним банкам близько 92 % наданих кредитів. Аграрії одержали за компенсаційною схемою 818 млн грн кредитів. Сільськогосподарські підприємства використовували кредити, передусім, на закупівлю пального та мастил (77 %), закупівлю засобів захисту рослин (48 %), придбання посівного матеріалу (36 %) та інші цілі, пов’язані з поточною сільськогосподарською діяльністю, і тільки 13 % господарств спрямували отримані кредити на технологічне оновлення виробництва та 6 % – на його розширення [3]. Характерною рисою кредитних відносин є передавання в тимчасове користування певної вартості незалежно від її форми, на конкретних умовах, за збереження права володіння об’єктом, який передається. При цьому бере до уваги такий фактор ризиковості, як кредитоспроможність позичальника. Остання характеризує рівень імовірності повернення кредиту та базується на характері діяльності позичальника, його кредитній історії, наявності забезпечення, ділового досвіду, прогнозу готівкових потоків тощо. Якщо позичальник кредитоспроможний, кредитна заявка може бути розглянута, хоч це ще не гарантує прийняття позитивного рішення щодо надання кредиту. Сільськогосподарські підприємства можуть користуватися такими формами кредиту: банківським, комерційним, лізинговим, іпотечним, бланковим, консорціумним. Комерційне кредитування орієнтується на дохідність у галузях з відносно швидким обігом грошового капіталу Як порівняти із країнами з розвинутою економікою строки кредитування в Україні значно звужені. Короткострокові кредити, як правило, можуть надаватись для покриття витрат виробництва та обігу, не забезпечених надходженнями коштів у відповідному періоді, а довгострокові – для формування основних фондів. Іноді й короткострокові кредити можуть залучатися для придбання основних засобів, якщо проект високоприбутковий або очікуються кошти з інших джерел для повернення кредиту. Водночас, загальна потреба АПК у короткострокових фінансових ресурсах задовольняється лише на 25 %, а довгострокових – на 2 % [4]. Користування кредитами для більшості сільськогосподарських підприємств є нормальним явищем, яке об’єктивно зумовлено сезонним коливанням витрат і доходів. За даними НАСК «Оранта» по Вінницькій області в 2008 році було укладено 295 договори страхування заставного майна , а у 2009 – лише 47 (табл. 1). Разом з тим нарощування кредитних вкладень в господарства аграрного сектору тісно пов’язано з можливостями забезпечення гарантії їх повернення. Досвід показав, що страхування банків на випадок несвоєчасного повернення кредитів клієнтами, а також страхування безпосередньо відповідальності позичальника за неповернення кредиту не набуло належного поширення. В сегменті страхування заставного майна в основному здійснюється пролонгація раніше укладених 238

Вісник Хмельницького національного університету 2010, № 6, T. 3

Економічні науки

договорів страхування тих застав, які є забезпеченням довгострокових кредитів. Для збереження напрацьованого портфеля клієнтів, при обговоренні з клієнтом ціни страхування, ми застосовуємо систему знижок до страхових тарифів і розстрочок страхових платежів з урахуванням беззбиткової і платоспроможності страхувальника. Таблиця 1 Страхування заставного майна НАСК «Оранта» у Вінницькій області Кількість договорів Страхова сума Страховий платіж 295 485313636 665719,34 47 149051696 155267,95

Рік 2008 2009

Перспективи довгострокового кредитування в Україні значною мірою пов’язані з можливістю використання землі застави. Цей процес, на нашу думку, потребує наступних рішень: - створення єдиного реєстру земельних ресурсів, який би забезпечував повноту інформації; - застосування іпотеки землі як пріоритетного напрямку розвитку кредитування сільського господарства. Здійснення кредитування з використанням іпотеки землі дасть змогу підприємствам отримувати як довгострокові, так і середньострокові кредити. Це уможливить: - отримання кредитних ресурсів згідно з планом кредитування, що розробляється на основі сезонних потреб господарства; - погашення кредиту відповідно до розробленого “графіка погашення кредиту”, що складається банками спільно з господарствами; - уникнення або зменшення залучення врожаю сільськогосподарських культур застави, що дасть змогу сільгоспвиробникам поповнювати запаси, продавати продукцію за найбільш сприятливими умовами, оновлювати склад основних засобів, здійснювати розрахунки; - спрощення процедури стягнення на заставу через неспроможність погашення кредиту, а також здійснення реалізації (купівлі-продажу) закладеного майна в короткі терміни [6]. Страховий ринок сьогодні переживає далеко не кращі часи, якщо не сказати гірші (рис. 1). 34 32 30 28 26 24 22 20 18 16 14 12 10 8 6 4 2

000 000 000 000 000 000 000 000 000 000 000 000 000 000 000 000 000

000,00 000,00 000,00 000,00 000,00 000,00 000,00 000,00 000,00 000,00 000,00 000,00 000,00 000,00 000,00 000,00 000,00 0,00

30 743 784,20 25 559 052,20

8 769 396,27

8 176 196,27 4 388 868,00

593 173,00 570 026,00 Всь ого:

Тварини с/г підпр-в 2003

2004

2005

0,00

Посіви с/г куль тур 2006

2007

Врожай с/г куль тур

І пів річчя 2008

Рис. 1. Надходження страхових премій по сільськогосподарському страхуванню в розрізі років, грн (за даними НАСК “Оранта”)

Головна цінність сьогодні для страхової компанії - це збереження свого доброго імені на ринку завдяки стабільності виплат. У зв'язку з цим, платежі потенційних страхувальників по всіх видах страхування на страховому ринку сьогодні перерозподіляються. Найнебезпечніше сьогодні – це втрата довіри страховим компаніям з боку платоспроможного ринку. Всі розуміють, що цьому сприяє хворий демпінг з боку нестабільних компаній. Безумовно, страхування заставного майна – необхідний захід для банків, які приймають це майно як гарантію повернення кредиту особою-позичальником. В цьому випадку вся вартість страхування заставного майна повністю перекладається на обличчя, що кредитується. В цьому випадку, економним клієнтам приходить в голову відсутність вигоди від внесення сум страхових компаній. Практичний же клієнт завжди усвідомить користь такого страхування і ніколи не залишить своє майно без пильної уваги і гарантій з боку страхових компаній. Укладення договору страхування заставного майна вже на етапі попередньої оцінки об’єкту застави дозволяє проаналізувати ризики та цілком виключити негативні наслідки їх можливого Вісник Хмельницького національного університету 2010, № 6, T. 3

239

Економічні науки

впливу та у випадках його пошкодження чи знищення – компенсувати понесені вашим підприємством прямі збитки, зокрема, заборгованість підприємства по кредиту. В умовах економічної нестабільності компанії йдуть на багато кроків для залучення клієнтів. Зокрема пропонують різні розстрочки, виключення певних ризиків із страхового поліса і т. д. На ринку страхових послуг з'явилося дуже багато «недобросовісних» страхових компаній, які пропонують різноманітний спектр послуг із страхування, коли вони не в силах нести повну відповідальність за такі ризики. Довіра клієнтів, яка будувалася з 90-х років і до сьогодні, під загрозою. Якщо розцінювати позиції страхування в цілому і страхування заставного майна зокрема, то можна виділити декілька аспектів, які переважають сьогодні на ринку. Страхування було «на коні» під час «дешевих» кредитних грошей. Під час переживання загальної «ейфорії» над страхуванням і тим більше економічністю страхування ніхто не замислювався. Банки працювали чудово в тандемі з страховими компаніями, і тому рухоме і нерухоме заставне майно страхувалося практично беззастережно. Зараз же, коли клієнт рахує «копійку», страхування втратило привабливість. Клієнт вважає, що вірогідність настання страхової події значно менше тих сум, які страхова компанія зможе покрити у разі страхового випадку. Клієнт практично повністю втратив довіру до страхових компаній у зв'язку з масовими невиплатами і недоплатами за вже укладеними договорами. Зафіксовано чимало випадків, коли страхові компанії виявлялися неспроможними виконати свої зобов’язання перед банком. Крім того, трапляється багато фактів шахрайства в цих операціях. Відомо, що якщо в процесі страхування виступають три сторони – банк, позичальник і страхова компанія, то варто будь-яким двом з цих сторін змовитися, як третя серйозно постраждає. У народі існує приказка: «Довіра заробляється роками, але втрачається за секунду». Масові невиплати призвели до зменшення довіри до страхових компаній, яка напрацьовуватиметься наново ще дуже довго. В основному, до цього привела масова поява дрібних страхових компаній, які не справилися з грамотним менеджментом, прагнучи захопити більше клієнтів. У разі звернень вони просто не витримали баланс між придбаними страховими сумами і виплатами і були вимушеними визнати себе банкротами або були поглинені сильнішими конкурентами Тому наразі банки як гарантію повернення кредитів використовують матеріальні цінності, що оформляються як застава. Проте це не означає, що страхування перестало застосовуватися для забезпечення повернення кредиту. Закон України „Про заставу” передбачає, що матеріальні цінності, оформлені як застава, мають бути обов’язково застраховані. Як застава, зазвичай, пропонується сільськогосподарська техніка. Позичальник може запропонувати як заставу майбутній урожай. Якщо за кредитом звернулось господарство, що вирощує худобу, то за заставу беруться тварини, які також обов’язково мають бути застраховані. Це є також однією з умов на одержання пільг щодо фінансової підтримки через механізм здешевлення кредитів є страхування врожаю сільськогосподарських культур та багаторічних насаджень від негативного впливу стихійних явищ. Висновки Виходячи із вищесказаного можна запропонувати ряд можливих шляхів подолання проблем, пов’язаних зі страхуванням застави: - внесення до видів діяльності банку здійснення страхування, шляхом пропонування пакету фінансових послуг, до яких включені страхові продукти; - вдосконалення існуючої системи страхування іпотечних ризиків; - вдосконалення титульного страхування, введення страхування ризиків втрати прав власності на предмети іпотеки; - об’єднання банківської діяльності зі споживчого кредитування з торговими посередниками, впровадження непрямого споживчого кредитування; - співробітництво банків з рієлторськими фірмами : рієлтори за договором поруки приймають на себе проведення експертної оцінки застави, реєстрацію прав власності на іпотекодавця, юридичну експертизу документів на заставу, надання інформаційних та консалтингових послуг тощо, та у разі невиконання позичальником умов кредитування, реалізацію об’єкту нерухомості [1 ]. Таким чином, для забезпечення надійної діяльності банків необхідне вдосконалення страхування застави шляхом поєднання системи кредитування зі страховими послугами. Література

1. Кудряшов С. Ризики споживчого кредитування та напрями їх обмеження / С. Кудряшов // Світ фінансів. – 2007. – Випуск 1 (10). – С. 153-158. 2. Соболь Р.Г. Проблеми та перспективи розвитку страхового ринку України Р.Г. Соболь // Держава та регіони. Серія : Державне управління. – 2008. – №3. – С.190-192. 3. Фінансова діяльність суб’єктів господарювання. навч. посіб. / [Л.О. Омелянович, В.Г. Сєвка, А.Ф. Кононенко та ін.]: – Донецьк : Дон ДУЕТ ім.. М.Туган-Барановського, 2002. – 283 с. 4. http://www.forinsurer.com 240

Вісник Хмельницького національного університету 2010, № 6, T. 3

Економічні науки

5. http://www.prostrakhuvannja.com 6. http://www.strahovatel.com.ua Надійшла 19.08.2010

УДК 631.16:334.012.64 І. В. ФУРМАН ННЦ «Інститут аграрної економіки» УААН, м. Київ

АНАЛІЗ ФІНАНСОВОГО ЗАБЕЗПЕЧЕННЯ ФЕРМЕРСЬКИХ ГОСПОДАРСТВ ВІННИЦЬКОЇ ОБЛАСТІ У статті досліджено проблеми фінансового забезпечення фермерських господарств на прикладі Вінницької області. Також проаналізовано кредитні відносини фермерських господарств з комерційними банками. Приділяється увага деяким чинникам як зовнішньої, так і внутрішньої природи, що мають вплив на фінансовий стан даних господарств. Визначено, що поліпшення фінансового стану – головне завдання для самих господарств в сучасних умовах, котре дозволить поліпшити їх шанси до покращення кредитного забезпечення. The article explores the financial condition and performance management of farms for example, Vinnytsia region. Also analyzed farm credit relations with commercial banks. Attention is paid to some factors both external and internal nature, which have an impact on the financial position data farms. Determined that the improving financial condition - the main problem for most households today, which will improve their chances to improve credit provision. Ключові слова: фермерське гомподарство, фінансове зебезпечення, фінансовий стан, кредитування.

Вступ. В нинішніх умовах підвищується самостійність підприємств всіх форм власності у прийнятті та реалізації управлінських рішень, їх економічна і юридична відповідальність за результатами господарської діяльності. Тому об’єктивно зростає значущість фінансової стійкості суб’єктів господарювання. Усе це підвищує роль фінансового аналізу в оцінці їх виробничої і комерційної діяльності. Результати такого аналізу необхідні, насамперед, власникам (акціонерам), кредиторам, інвесторам, позичальникам, податковим службам, менеджерам і керівникам підприємств. Метою дослідження є здійснення аналізу фінансового забезпечення фермерських господарств Вінницької області. Аналіз літературних джерел. Окремі питання, присвячені оцінці фінансового стану фермерських господарств, стали об’єктом уваги у наукових працях видатних вчених як радянського, так і сучасного періоду. Серед них І. Витанович, О. Гудзь, М. Дем’яненко, О. Кириченко, Л. Васільєва, В. Месель-Веселяк, С. Дем’яненко, П. Гайдуцький, Р. Слав’юк та інші. Постановка завдання. Необхідність використання кредитних відносин в аграрній сфері економіки пов’язана з особливостями сільськогосподарського виробництва, нерівномірністю руху оборотних фондів підприємств, вагомими відхиленнями потреби в оборотних засобах від їхньої фактичної наявності. Стримує розвиток системи кредитного обслуговування аграрного сектора економіки неврегульованість таких питань, як нерозвиненість ринку землі, що унеможливлює її використання як застави для отримання кредиту, знос основних засобів, досить тривала процедура отримання банківського кредиту, недоступність фінансових послуг для малих і середніх підприємств, високі відсоткові ставки. Поганий фінансовий стан і, як наслідок, низька кредитоспроможність більшості фермерських господарств значно знижують їхню адаптивність до ринкових умов господарювання, породжуючи проблему: малий капітал – низька продуктивність – низький дохід – малий капітал. Чинником, який може розірвати це коло і започаткувати новий етап розвитку галузі, є кредит. Через виняткову зношеність основних фондів та значну частину морально і фізично застарілої техніки фермери особливо потребують довгострокових кредитів. Однак, отримати їх проблематично, зважаючи на низьку якість і ліквідність застави, яку підприємства можуть запропонувати комерційним банками. Результати. Формування адекватного ринковим умовам економічного механізму в сільському господарстві значною мірою визначає рівень державного протекціонізму, що передбачає комплекс заходів зі стимулювання, з одного боку, підприємств – до залучення позичок, а з іншого – кредитних установ до надання кредитів на більш лояльних умовах, через систему пільгового кредитного стимулювання, гарантування, розвитку страхування та нетрадиційних форм кредитування тощо. Відтак, колосальне значення для розвитку сільськогосподарського виробництва має державна підтримка. На жаль, на сьогоднішній день її механізм є малоефективним і не дозволяє задовольнити всі потреби аграріїв. З огляду на низку проблем, актуального значення набуває вирішення проблеми удосконалення кредитних відносин у системі функціонування сільського господарства. Тому виведення аграрного сектору економіки з кризового стану неможливе без фінансової допомоги виробникам сільськогосподарської продукції з боку всіх можливих джерел фінансування та інвестування. Саме створення сприятливих умов для здійснення капіталовкладень у цей сектор є одним із головних завдань реформування сільського господарства. Також, існуючі проблеми (рис. 1) підкреслюють необхідність Вісник Хмельницького національного університету 2010, № 6, T. 3

241

Економічні науки

пошуку нових джерел кредитування аграрного сектору та вироблення ефективної державної підтримки, яка спирається на стабільну законодавчу базу. %

45 40 35 30 25

15 18

відсутність страхового покриття

відсутність інформації

високі відсоткові ставки

відсутність застави

Рис. 1. Головні перешкоди в отриманні кредиту, % [1]

Кредитні відносини є системою економічних відносин між суб’єктами ринку щодо надання позики у грошовій або товарній формах на умовах, передбачених договором. Зважаючи на сезонність виробництва та інші причини відбувається розбіжність у часі виробництва і реалізації продукції. В одних суб’єктів з’являється тимчасовий надлишок коштів, в інших – потреба в них. Це є основною умовою виникнення кредитних відносин [2]. Проведені дослідження показали, що чинному законодавству бракує системності для практичної реалізації програми іпотечного кредитування в агропромисловому комплексі взагалі та сільському господарстві, зокрема. Прийняті закони України «Про іпотеку» [3], «Про сільськогосподарську кооперацію» [4], «Про кредитні спілки» [5], Земельний кодекс України [6] не врегулювали систему ефективного кредитування аграрного сектору і не знайшли балансу відносин між державою та кредиторами. Тому актуальною є проблематика формування ефективної системи кредитування сільського господарства та його законодавчого забезпечення. Щодо кредитних відносин фермерських господарств з комерційними банками, то слід зазначити, що вони все ще перебувають у процесі становлення. Деякі складові власне сільськогосподарського кредитування (бюджетні відшкодування частини банківських відсотків, розвиток лізингу) постійно піддаються змінам у напрямі вдосконалення та спрощення для підприємств, інші (зокрема страхування, іпотека, механізми вирішення спорів з банками в судовому порядку) характеризуються незавершеністю процесів формування. Крім цього, кредитування фермерських господарств недостатньо підкріплене законодавчо. Перелічені обставини зумовлюють потребу ґрунтовного комплексного аналізу сучасного стану кредитування галузі для визначення дієвих шляхів його поліпшення. Комплексність дослідження полягає у всебічному вивченні ефективності функціонування фермерських господарств з метою визначення їхнього фінансового стану, потреби в залучених ззовні коштах і, звичайно, джерел кредитування. Стосовно розвитку фермерських господарств, то він додає ринковій економіці відповідну гнучкість, мобілізує великі фінансові й виробничо-сировинні ресурси населення, несе в собі могутній антимонопольний потенціал, служить серйозним чинником структурної перебудови, забезпечує розвиток напрямів науково-технічного прогресу, вирішує багато соціальних проблем ринкового господарства, у тому числі зайнятості. Ось чому становлення і розвиток фермерських господарств (у єдності з великим бізнесом) являє собою стратегічне завдання реформованої економічної політики [7]. Зазначимо, що на формування фінансового стану фермерських господарств мають вплив чинники як зовнішньої, так і внутрішньої природи. Чинники першої групи більшою мірою змінили весь спектр господарської діяльності підприємств, передусім, через формування відповідної нормативної бази з подальшим реформуванням відносин власності на селі та зниженням державного протекціонізму галузі майже до нуля. Внутрішні чинники характеризують процеси акумуляції фінансових ресурсів всередині кожного окремого господарства і визначаються комплексом як виробничо-господарських, так і організаційних характеристик. У складі приватного укладу сучасної моделі аграрної економіки функціонує сектор фермерських господарств. На думку деяких вітчизняних дослідників, фермерство – це нова для нашої країни форма господарювання. Фермерські господарства відрізняються від особистих селянських господарств населення лише більшими розмірами землекористування, що дає змогу застосовувати техніку, працювати ефективніше, та набуттям статусу юридичної особи після проходження державної реєстрації [8]. 242

Вісник Хмельницького національного університету 2010, № 6, T. 3

Економічні науки

Згідно із статистичними даними, перші фермерські господарства почали створюватися ще наприкінці 80-х pp. XX ст. Першим нормативним документом, який визначав економічні, соціальні і правові основи створення та діяльності селянських (фермерських) господарств в Україні, був Закон України «Про селянське (фермерське) господарство» від 19 червня 2003 р. № 973-IV. Відповідно до цього Закону, селянське (фермерське) господарство є формою підприємництва громадян України, які виявили бажання виробляти товарну сільськогосподарську продукцію, займатися її переробкою та реалізацією. Проте в 2003 р. даний Закон втратив чинність і 19 червня 2003 р. була прийнята нова редакція Закону України «Про фермерське господарство» № 973-IV, де зазначалося, що фермерське господарство є формою підприємницької діяльності громадян із створенням юридичної особи, які виявили бажання виробляти товарну сільськогосподарську продукцію, займатися її переробкою та реалізацією з метою отримання прибутку на земельних ділянках, наданих їм для ведення фермерського господарства, відповідно до закону. Також у процесі аграрної реформи створено нові організаційно-правові форми підприємств, основні з яких: господарські товариства (переважно, у формі товариств з обмеженою відповідальністю), приватні сільськогосподарські підприємства, фермерські господарства, сільськогосподарські виробничі кооперативи та інші, продовжують функціонувати й державні підприємства. Головною особливістю динаміки змін організаційно-правових форм господарювання у перші роки їх існування стала індивідуалізація господарювання на селі, тобто перехід від колективної форми до індивідуальних [9]. У період реформування було перерозподілено землі між сільськогосподарськими підприємствами, фермерами і господарствами населення. Якщо у 1990 р. підприємства володіли 93,5%, а населення – 6,5% сільськогосподарських угідь, то у 2005 р. – відповідно 50 і 40,3%, а фермери – 9,7%. На основі приватної власності на земельні частки (паї) створено різні формування, побудовані на індивідуальній, сімейній і колективній організації праці. На початку 2006 р. замість 11,8 тис. колективних сільськогосподарських підприємств діяло 23,9 тис. формувань ринкового типу, з них 7,1 тис. товариств з обмеженою відповідальністю, 6,6 тис. фермерських господарств, 4,8 тис. приватних підприємств, 1,7 тис. сільськогосподарських кооперативів, 0,8 тис. акціонерних товариств [10]. Проте не можна стверджувати, що уряду вдалося досягти бажаного ефекту. Незважаючи на реформаційні процеси, у сільському господарстві України склалася стійка тенденція до зниження обсягів виробництва основних видів продукції рослинництва і тваринництва. Причому середньорічні темпи прибутковості більше характерні для 1991-1995 рр., а вже в 1996-1998 рр. агросфера з прибуткової перетворилася на збиткову, що свідчить про поглиблення розбалансованості всередині галузі. Окрім переліченого, з переходом до ринку відбулася різка редукція державної підтримки сільськогосподарських виробників, яка у 1986-1988 рр. становила 78% валового доходу галузі й була вдвічі вищою, ніж у країнах Європи (37%) [11]. З початку 90-х років, через загальний спад в економіці та політичну кризу, на фінансування галузі виділялися незначні бюджетні кошти, які не здатні були навіть частково забезпечити постійно зростаючі потреби товаровиробників, зважаючи на критичний фінансовий стан і, як результат, неспроможність залучати кредитні ресурси. В області закріпилась позитивна тенденція розвитку малого підприємництва, характерною особливістю якої є випереджаючий розвиток суб’єктів підприємницької діяльності – фізичних осіб. Одним із дієвих шляхів відродження підприємницької діяльності в сільській місцевості є фермерство. З метою забезпечення розвитку малого підприємництва в аграрному секторі економіки області, діє окрема Програма розвитку селянсько-фермерських господарств. За станом на 1 січня 2008 року до реєстру включено 1537 фермерських господарств, з яких діючих – 1,3 тис., де зайнято 4,6 тис. працівників. Кількість фермерських господарств за 2007 рік зросла лише на 1 % або на 2 од. (по Україні – на 1,0%). Загалом, Вінниччина посідає 11 місце за питомою вагою у загальній кількості суб’єктів підприємницької діяльності України, яка зросла з 3,4% у 2005 році до 3,6% в 2007 році. Всього в області діє 93,1 тис. одиниць суб’єктів малого підприємництва, з яких 7,9 тис. малих підприємств, 83,9 тис. – фізичних осіб-підприємців та 1,3 тис. фермерських господарств. Проти 2006 року, кількість суб’єктів малого підприємництва збільшилась на 12,8 %. Збільшення відбулось, в основному, за рахунок фізичних осібпідприємців, кількість яких зросла на 14,7% [12]. З метою реалізації заходів щодо фінансової підтримки розвитку малого підприємництва в області проводиться послідовна робота. Протягом останніх років Вінницька область посідає одне з перших місць серед областей України за обсягом коштів обласного бюджету, які спрямовуються на підтримку підприємництва. Протягом 9 місяців 2008 року з обласного бюджету на підтримку підприємництва виділено кошти в сумі 720,0 тис. грн., або 72% від запланованих на рік, з яких 300,0 тис. грн. направлено через Регіональний фонд підтримки підприємництва на пряму фінансову підтримку малим та середнім підприємствам області в галузі птахівництва; 380 тис. грн – на часткове відшкодування з обласного бюджету відсоткових ставок за кредитами; 40 тис. грн – на виконання заходів Програми. З районних та міських бюджетів протягом 9 місяців 2008 року на підтримку підприємництва було виділено 263,8 тис. грн., або 50,1% від передбачених на рік. Із зазначених коштів 200 тис. грн. направлено через Регіональний фонд підтримки підприємництва на кредитування 6 фермерських господарств Вісник Хмельницького національного університету 2010, № 6, T. 3

243

Економічні науки

Вінницького району. Кошти на розвиток підприємництва передбачались у 15 із 27 місцевих бюджетах, фактичні видатки здійснено лише 5 місцевими бюджетами. Регіональним відділенням Українського державного фонду підтримки фермерських господарств протягом 9 місяців 2008 року виділено 125 фермерським господарствам області кошти в сумі 6062,0 тис. грн., в т.ч. 76 фермерам – 3777,0 тис. грн. на безповоротній основі та 49 фермерам – 2285,0 тис. грн. – за умови повернення [12]. Водночас цінова ситуація на внутрішньому аграрному ринку теж не сприяє розвитку фермерських господарств, тому що ціни є надто високими для споживачів і низькими – для виробників. Теперішній їх рівень не лише не сприяє розширеному відтворенню виробництва та зміцненню господарств, а навіть не забезпечує відшкодування витрат за більшістю видів продукції. Так, за результатами 2006 р. у сільгосппідприємствах збитковим було виробництво молока (-3,7%), м’яса великої рогатої худоби (-38,4), свиней (-9,2), яєць (-6,8) [13]. Процеси виробництва і реалізації продукції в фермерських господарствах проходять по-різному, відмінна також і питома вага фінансових ресурсів, які залучаються різними суб’єктами господарювання. Варто згадати, що структурні перетворення в сільському господарстві спричинили переміщення виробництва левової частки продукції в господарства населення, а це ще більше обтяжує процес фінансування та кредитування фермерських господарств. Проте, незважаючи на непогані результати діяльності фермерських господарств, на сучасному етапі значна частка їх є збитковими. Попри все викладене, цей факт свідчить про те, що величезний вплив на діяльність новостворених формувань має неспроможність їх керівників працювати в нових умовах, застосовувати фінансовий менеджмент, нові маркетингові технології для досягнення зрівноваженого економічного розвитку своїх підприємств. На сьогоднішній день основною конкурентною перевагою українського сільського господарства щодо розвинутих країн є нижча собівартість продукції за рахунок низької заробітної плати, вартості землі і капіталу. Окрім цього, в сучасних умовах в Україні повільно проходить процес формування прошарку підприємців, які б могли своєчасно ризикувати, уміло використовувати вільні земельні та фінансові ресурси [14]. Падіння виробництва пов’язане з недостатнім фінансовим забезпеченням фермерських господарств. За таких умов виникає замкнене коло: з одного боку, їхній поганий фінансовий стан і об’єктивна нездатність функціонувати за рахунок самофінансування потребують залучення зовнішніх запозичень у вигляді кредитів, з іншого – високий рівень збитковості не залишає бодай теоретичної можливості взяти кредит через низьку платоспроможність і, як результат, маємо фінансову ненадійність цієї групи позичальників в очах кредиторів. Дані Державного комітету статистики України за 2008 рік щодо результатів сільськогосподарської діяльності фермерських господарств висвітлено в табл. 1. Наведені дані свідчать про те, що у 2008 році сектор фермерства Вінниччини у цілому був прибутковим. Рівень рентабельності сільськогосподарської продукції становив 33%. В тому числі від сільськогосподарської продукції 26,1%. Продукція тваринництва виявилась збитковою в даному періоді. Водночас досвід роботи успішних господарств свідчить, що розвиток тваринництва, і зокрема молочного скотарства, забезпечує значні й регулярні грошові надходження, що є суттєвим джерелом фінансових ресурсів. Тобто у господарствах, що працюють неефективно, тваринництво є збитковим, тому вони його згортають. Таблиця 1 Результати сільськогосподарської діяльності фермерських господарств № з/п 1.

Показник

тис. грн

Чистий дохід (виручка) від реалізації сільськогосподарської продукції та послуг у т.ч. від сільськогосподарської продукції з неї продукції рослинництва продукції тваринництва Чистий прибуток, збиток (-) від реалізації сільськогосподарської продукції та послуг у т.ч. від сільськогосподарської продукції з неї продукції рослинництва продукції тваринництва Рівень рентабельності сільськогосподарської діяльності, % у т.ч. від сільськогосподарської продукції з неї продукції рослинництва продукції тваринництва

425413,6 396061,2 360616,4 35444,8 110168,3 81900,9 82852,9 -952,0 33,0 26,1 29,8 -2,6

Висновки. Отже, дослідження діяльності фермерських господарств Вінницької області дозволили зробити висновки про те, що головне джерело зовнішнього фінансування – банківський кредит – часто є просто недоступним не лише на реструктуризацію, а й на покриття немудрих поточних витрат. Відтак, так само, як підвищення економічної ефективності фермерських господарств – першочергове завдання сучасної аграрної політики, у вужчому сенсі поліпшення фінансового стану – головне завдання для самих підприємств в сучасних умовах. Оскільки збитковість, тобто незадовільне фінансове становище, робить

244

Вісник Хмельницького національного університету 2010, № 6, T. 3

Економічні науки

некредитоспроможними переважну більшість даних суб’єктів господарювання та знижує їхні шанси до покращання кредитного забезпечення. Література

1. Гудзь О.Є. Кредитування і банківське обслуговування підприємств агропромислового виробництва: сучасні тенденції та особливості. / О.Є. Ґудзь – К. : ННЦ ІАЕ, 2005. – 170 с. 2. Кириченко О.М., Кудрицьий В.Д. Кредитування аграрного сектору економіки в умовах глобальної фінансової кризи / О.М. Кириченко, В.Д. Кудрицьий // Гроші, фінанси і кредит. – 2009. – № 5(95). – С. 207-222. 3. Про іпотеку : закон України від 5.06.2003 № 989-IV [Електронний ресурс]. – Режим доступу : www. rada. gov.ua 4. Про сільськогосподарську кооперацію : pакон України від 17.07.1997 № 469/97-ВР[Електронний ресурс]. – Режим доступу : www. rada. Gov.ua 5. Про кредитні спілки : закон України від 20.12.2001 № 2908989-IІІ [Електронний ресурс]. – Режим доступу : www. rada. Gov.ua 6. Земельний кодекс України від 25.10.2001 № 2768-ІІІ [Електронний ресурс]. – Режим доступу : www. rada. Gov.ua 7. Васільєва Л.М. Місце та роль фермерських господарств у сучасній економічній системі й аграрній сфері / Л.М. Васільєва // Держава та регіони. – 2009. – № 1. – С. 30-32. 8. Месель-Веселяк В.Я. Напрями реформування агропромислового виробництва в Україні / В.Я. Месель-Веселяк // Економіка АПК. – 1999. – № 1. 9. Дем’яненко С. Організаційно-правові форми реформованих сільськогосподарських підприємств в Україні: які висновки можуть бути зроблені? / С. Дем’яненко, Ш. Крамон-Таубадель // Сільське господарство України: криза та відновлення / [за ред. Ш. Крамона-Таубаделя, С. Дем’яненка, А. Куна.] – К. : КНЕУ, 2004. – 207 с. 10. Месель-Веселяк В.Я. Розвиток форм господарювання в аграрному секторі України (результати, проблеми) / В.Я. Месель-Веселяк // Економіка АПК. – 2006. – № 12. – С. 34-41. 11. Гайдуцький П.І. Україні потрібна нова аграрна політика / П.І. Гайдуцький // Економіка АПК. – 2005. – № 10. – С. 3-7. 12. www.vin.gov.ua 13. Статистичний щорічник України за 2006 рік. – К. : Держ. ком. статистики України, 2007. – 522 с. 14. Слав’юк Р.А. Форми реалізації і методи регулювання аграрного бізнесу в Україні / Р.А. Слав’юк // Україна в ХХІ столітті: концепції та моделі економічного розвитку : матеріали доп. Розділ І V Міжнар. конгрес укр. економістів, Львів, 22-26 травня 2000 р. / [відп. ред. М.І. Долішній]. – Львів : НАН України. Ін-т регіон. досліджень, 2000. – С. 436-439. Надійшла 12.08.2010

УДК 338 С. Г. ЗІНЧЕНКО Хмельницький національний університет

СТРАТЕГІЧНЕ ЗАБЕЗПЕЧЕННЯ ІННОВАЦІЙНОГО РОЗВИТКУ ПРОМИСЛОВИХ ПІДПРИЄМСТВ Розглянуто зміст та умови забезпечення інноваційного розвитку. Показано необхідність забезпечення інноваційного потенціалу. Визначено пріоритетність формування промисловими підприємствами інноваційної стратегії. Maintenance and terms of providing of innovative development are considered. The necessity of providing of innovative potential is shown. Priority of forming of innovative strategy industrial enterprises is certain. Ключові слова: інновації, розвиток, інноваційний розвиток, інноваційний потенціал, інноваційна стратегія.

Постановка проблеми. Для вітчизняних машинобудівних підприємств саме інновації й інноваційний розвиток є тією рушійною силою, що спроможна забезпечити подолання кризових явищ останніх років і забезпечити конкурентоздатність галузі в майбутньому. Природно, цим процесом необхідно цілеспрямовано й ефективно управляти, не покладаючись на дію тільки ринкових регуляторів. Аналіз останніх досліджень і публікацій. Дослідження питання здійснюють Войнаренко М.П., Череп А.В. [1], Ілляшенко С. М. [2], Мартюшева Л., Калишенко В. [3], Савчук А.В. [4]. Розглядається й питання формування інноваційного потенціалу [4-6]. Стратегічний розвиток підприємств досліджується такими вченими як Василенко В.А., Ткаченко Т.І. [7], Кіндрацька Г.І. [8]. Разом з тим, потребує подальшого вивчення використання інноваційних стратегій з метою забезпечення зростання інноваційного потенціалу та забезпечення сталого інноваційного розвитку. Вісник Хмельницького національного університету 2010, № 6, T. 3

245

Економічні науки

Виклад основного матеріалу дослідження. Ідея інноваційного розвитку, інноваційного управління економічними процесами та їх регулювання – переходу від прямого адміністрування до формування мотиваційних систем, що забезпечують розвиток творчої ініціативи суб’єктів економічної діяльності, – набуває не тільки все більшого визнання серед науковців, а й реалізується на практиці. С.М. Ілляшенко [2] виділяє наступні напрямки розвитку суб'єктів господарської діяльності: 1) екстенсивний, який передбачає розширення обсягів виробництва і збуту продукції; в наш час у більшості регіонів світу цей підхід практично вичерпав себе, оскільки наявні ринки вже заповнені товарами конкурентних фірм; 2) інтенсивний науково-технічний, для якого характерним є використання досягнень науки і техніки для удосконалення конструкцій і технологій виробництва традиційних (модернізованих) продуктів з метою зниження собівартості їх виробництва, підвищення якості, а в підсумку – підвищення конкурентоспроможності; перехід на цей шлях розвитку відбувається в міру насичення ринків, вичерпання дефіцитних ресурсів, зростання конкуренції товаровиробників; 3) інноваційний науково-технічний, який передбачає безперервне оновлення асортименту продукції і технологій виробництва, удосконалення системи управління виробництвом і збутом. Інноваційним розвитком є процес господарювання, що спирається на безупинні пошук і використання нових способів і сфер реалізації потенціалу підприємства у мінливих умовах зовнішнього середовища в рамках обраної місії та прийнятої мотивації діяльності і який пов'язаний з модифікацією існуючих і формуванням нових ринків збуту [1]. Українські дослідники Л. Мартюшева і В. Калишенко відзначають, що комплексною характеристикою спроможності до інноваційного розвитку є інноваційний потенціал, який вони пропонують визначати як "сукупність організованих в певних соціально-економічних формах ресурсів, що можуть при певних діючих внутрішніх і зовнішніх чинниках інноваційного середовища бути спрямованими на реалізацію інноваційної діяльності з метою задоволення потреб суспільства" [3, с. 63]. Савчук А.В. пропонує під інноваційним потенціалом підприємства розуміти “сукупність усіх його ресурсів, які можуть бути задіяними у процесі здійснення інноваційної діяльності” [4]. Під інноваційним потенціалом конкретної організації розуміють її готовність і здатність здійснити вперше або відтворити (перейняти) ту або іншу інновацію. Відоме також поняття «потенціал інновації», яке характеризує можливості подальшого вдосконалення інновації, появи на її основі інших інновацій, а також розповсюдження її на нові області та одержання соціально-економічного ефекту. Термін «потенціал» означає здатність і готовність будь-якої організації здійснювати реалізацію інноваційного процесу [2, с. 243]. У вітчизняній літературі термін «потенціал» у широкому розумінні трактується як можливості, запаси, засоби, наявні сили, які можуть бути використані, або як рівень потужності у будь-якому відношенні, сукупність засобів, необхідних для чого-небудь [5, с. 5]. Недостатня розробка теоретичних і практичних аспектів промислового потенціалу дещо ускладнює стратегічне управління інноваційним розвитком, зокрема процесами формування структурного, технологічного, ресурсного та інноваційного обличчя галузі. Потенціал, як можливість до розвитку системи, забезпечення досягнення мети, виконання поставлених завдань асоціюється з певною сукупністю ресурсів, які необхідно ефективно використовувати. Формування розвитку промислового потенціалу в сучасних умовах обумовлює перехід від переважного виробництва товарів до виробництва послуг, проведення досліджень, організації системи управління та підвищення якості продукції. Впровадження нововведень залежить переважно від досягнень теоретичного знання, передусім фундаментальних досліджень. Послуги, частка яких у світовій економіці невпинно зростає, мають свою матеріальну основу, створену саме в промисловості. Це є нерозривний діалектичний зв’язок цих двох сфер людської діяльності. Інноваційну політику можна трактувати як діяльність, що направлена на усунення перешкод і впровадження стимулів для інвестування, захисту прав інвесторів, створення сприятливого інвестиційного клімату для розвитку економіки та підвищення життєвого рівня працівників підприємств. Саме інноваційна політика є одним із стратегічних інструментів регулювання економіки, що впливає на рівень цін, перерозподіляє доходи, забезпечує зростання зайнятості, підтримує стабільне економічне зростання, стимулює капіталовкладення та підтримує рівновагу між накопиченнями й інвестиціями [6]. Крім того, інноваційний процес під впливом різних чинників має циклічний характер і протікає хвилеподібно. Тому дуже складно спрямовано впливати на даний процес, в тому числі з позицій територіальних або державних структур. Інноваційний процес, як правило, включає три основні етапи: від дослідження до першого виробничого освоєння; від першого освоєння випуску продукції в масштабах, достатніх для задоволення потреб господарства; від виробництва нового продукту до його використання кінцевими споживачами. Успішність та ефективність інноваційного процесу залежить від узгодженої роботи всіх його учасників. Формування системи управління інноваційною діяльністю на сучасному етапі залежить, перш за все, від конструкції інноваційного механізму та порядку його взаємодії з соціальними й економічними чинниками. Недостатнє теоретичне вивчення проблем інноваційної діяльності призводить до прийняття

246

Вісник Хмельницького національного університету 2010, № 6, T. 3

Економічні науки

малоефективних рішень, що створює соціально-економічну напруженість. Напрямок розвитку системи визначається метою або групою цілей (політикою), а управління такою складною системою, як інноваційна стратегія, є багатоцільовим і багатокритеріальним процесом. В теорії управління даний процес розглядається з позиції досягнення сукупності різних соціальних і економічних завдань. Схематично цикл управління інноваційною діяльністю підприємства виглядає так, як представлено на рис. 1. Визначення стратегічної мети

Аналіз результативності та ефективності, корегування завдань і методів їх досягнення

Аналіз потенціалу розвитку з урахуванням впливу зовнішнього середовища

Розроблення плану конкретних дій і реалізація інноваційного розвитку

Визначення тих, що існують, і створення нових конкурентних переваг

Розробка концепції експертної оцінки Рис. 1. Цикл управління інноваційною діяльністю підприємства

Інноваційний розвиток передбачає застосування стратегічного управління, оскільки стратегія є інструментом створення і підтримки домінування підприємства, яке базується на здатності створювати якіснішу продукцію у певній галузі ніж конкуренти. Під інноваційною стратегією розуміють стратегію націлену на передбачення глобальних змін в економічній ситуації і пошук масштабних рішень, спрямованих на зміцнення ринкових позицій і стабільний розвиток підприємства [7-8]. На кожному рівні управління (національна економіка, регіон, підприємство) інноваційна стратегія має свої особливості: макрорівні вона пов’язана з впровадженням новітньої техніки і технології, появою нових видів інтелектуальної діяльності, тобто з радикальними інноваціями. На моно- і мікрорівнях – з загальною стратегією суб’єктів, рівнем їхньої інноваційності або готовності до змін. Стратегія інноваційного розвитку – це проект (модель) проведення головних інноваційних дій необхідних для реалізації корпоративних стратегій, які направлені на певне оновлення окремих компонентів виробництва, реалізації та споживання продукції. До таких компонентів можна віднести [7-8]: – номенклатуру, асортимент, масштаби виробництва та якість продукції (створення нової або удосконалення існуючої); – поведінку підприємства на товарному ринку (інноваційні методи просування продукції та формування ціни, використання ринкових кореневих компетенцій); – управління ресурсами підприємства (нові методи співпраці з постачальниками ресурсів, методи управління запасами ресурсів); – поведінку підприємства на ринку інвестиційно-фінансових ресурсів (специфічні методи залучення інвестицій та їх повернення, використання позичкових коштів та грошових надходжень); – розробку чи нове використання технологій (використання ноу-хау, патентів технологічних ідей та раціоналізаторських пропозицій); – засоби стосунків з партнерами та іншими суб’єктами зовнішньої інфраструктури (використання різних методів створення відносин з суб’єктами зовнішнього середовища); – характер управління підприємством (застосування нових технологій менеджменту). Відносно внутрішнього підприємства середовища інноваційні стратегії поділяються на кілька великих груп: - продуктові (портфельні, підприємницькі, бізнес-стратегії, скеровані на створення і реалізацію нових виробів, технологій і послуг); - функціональні (науково-технічні, виробничі, маркетингові, сервісні); - ресурсні (фінансові, трудові, інформаційні, матеріально-технічні); - організаційно-управлінські (технології, структури, методи управління) [9]. В основі розробки інноваційної стратегії лежать такі підходи: 1) визначення пріоритетних напрямів інноваційної діяльності, виходячи з цілей і завдань базисних стратегій фірми; Вісник Хмельницького національного університету 2010, № 6, T. 3

247

Економічні науки

2) скорочення кількості рівнів в управлінні з метою прискорення процесу “дослідження – виробництво – збут”; 3) максимальне скорочення строків розроблення інноваційних проектів і впровадження нововведень, використовуючи певні принципи організації роботи: паралельне та інтегральне вирішення інноваційних завдань. Головні цілі при визначенні стратегії управління інноваційною діяльністю – запобігти розпаду науково-інноваційної сфери, знайти шляхи забезпечення її незалежності від кризових явищ у суспільстві та впливу на технологічну реконструкцію економіки. На вибір загальної стратегії підприємства суттєво впливає її місія. Визначення інноваційних можливостей визначається зіставленням інноваційного потенціалу підприємства з інноваційноінвестиційним кліматом країни (регіону). На етапі формування стратегічних інноваційних цілей визначають основні завдання інноваційної діяльності з огляду на загальну стратегію підприємства та його інноваційної позиції. Вибір цілей розвитку залежить від інноваційного потенціалу підприємства та інноваційно-інвестиційного клімату в країні. Інноваційними цілями можуть бути створення нового продукту, впровадження нової технології, перехід на новий вид сировини, реструктуризація підприємства тощо. Інноваційні цілі є вектором розвитку. Саме на їх основі формується інноваційна стратегія підприємства. У відповідності зі стратегічною метою формується система критеріїв і показників (характеристик), які визначають досягнення мети. Завдання з формування інноваційного розвитку підприємства можуть бути розділені на стратегічні (довгострокові) та тактичні (короткострокові) завдання. Але на практиці формування інноваційного розвитку підприємства розраховують в середньостроковому періоді, тобто реалізують програми з урахуванням і тактичних і стратегічних завдань. Розробка такої програми вимагає застосування програмно-цільових (матричних) методів з визначенням пріоритетів для інновацій і повинна охоплювати комплекс організаційно-управлінських заходів, які забезпечують підвищення ефективності виробництва. Висновки і перспективи подальших досліджень. Створення гнучкої системи управління є основним чинником, який визначає конкурентоспроможність підприємства. Для збереження високого рівня конкурентоспроможності в умовах мінливого господарського середовища необхідно постійно удосконалювати інноваційну стратегію розвитку підприємства. Підвищення гнучкості структури та процесів системи управління призведе до розвитку інноваційного потенціалу підприємства. Література

1. Войнаренко М.П. Інноваційний розвиток промислових підприємств: аналіз та оцінки : [монографія] / М.П. Войнаренко, А.В. Череп, Л.Г. Олейнікова, О.В. Череп. – Хмельницький : ХНУ, 2010. – 444 с. 2. Ілляшенко С.М. Управління інноваційним розвитком: проблеми, концепції, методи / С.М. Ілляшенко. – Суми : ВТД "Університетська книга", 2003. – 504 с. 3. Мартюшева Л. Інноваційний потенціал підприємства як об’єкт економічного дослідження / Л. Мартюшева, В. Калишенко // Фінанси України. – 2002. – № 10. – С. 61–66. 4. Савчук А.В. Теоретические основы анализа инновационных процессов в промышленности: монографія / Савчук А.В. / НАН Украины. Ин-т экономики пром-сти. – Донецьк, 2003. – 448 с. 5. Краснокутська Н.С. Потенціал підприємства: формування та оцінка / Краснокутська Н.С. – К. : Центр навчальної літератури, 2005. – 352 с. 6. Бубенко И. О методах оценки эффективности инвестиционных проектов / И. Бубенко, А. Растяпин // Экономика Украины. – 2003. – № 4. – С. 80–83. 7. Василенко В.А. Стратегічне управління : [навч. посібник] / В.А. Василенко, Т.І. Ткаченко. – К. : ЦУЛ, 2003. – С. 200–396. 8. Кіндрацька Г.І. Стратегічний менеджмент : [навч. посібник] / Кіндрацька Г.І. – К. : Знання, 2006. – С. 49–150. 9. Геник О. Особливості інноваційної стратегії організації вітчизняних підприємств / О. Геник // Формування ринкової економіки в Україні. – 2009. – Вип. 19. – С. 165–169. Надійшла 14.08.2010

248

Вісник Хмельницького національного університету 2010, № 6, T. 3

Економічні науки

УДК 330:246 О. БІЛЕЦЬКА Хмельницького національного університету

МЕТОДИ ЗМІНИ ОРГАНІЗАЦІЙНОЇ КУЛЬТУРИ ПІДПРИЄМСТВА В статті наведено результати досліджень щодо удосконалення ефективності організаційної культури сучасного підприємства методами швидкого маневрування, розвитку різних форм взаємодії, активізації менеджменту знань, посилення корпоративної відповідальності та моральної доброчесності. Виділено основні методи зміни культури підприємств, узагальнено наукові підходи до їх розуміння. In the article the results of researches are resulted in relation to the improvement of efficiency of organizational culture of modern enterprise by the methods of the rapid manoeuvring, development of different forms of co-operation, activation of management of knowledges, strengthening of corporate responsibility and moral good works. The basic methods of change of culture of enterprises are selected, generalized scientific going near their understanding. Ключові слова: організаційна культура, методи зміни організаційної культури.

Постановка проблеми. Сьогоднішня економіка, що динамічно розвивається, призводить до того, що фірми і організації вимушені постійно еволюціонувати, щоб не залишитися за бортом прогресу і бізнесу. Насичення абсолютне всіх ринків товарами такою мірою, що організаціям доводиться буквально битися за покупців, призводить до повного переосмислення принципів і завдань функціонування різних структур в рамках підприємства. Зміни, що відбуваються в суспільстві, настільки глобальні, що цього разу вже не обійтися простою реорганізацією праці. Сьогодні, щоб відповідати часу, його нормам і віянням, керівники повинні почати стрімку перебудову – здійснити докорінну реформу в апараті управління-феноменом якого є організаційна культура [1]. Аналіз останніх досліджень та публікацій. В даний час проблемами вдосконалення структури організаційної культури займаються багато вчених. Серед зарубіжних можна виділити таких, як К. Камерон [2], Р. Куїнн, Т. Діл, А. Кеннеді, Д. Денісон, Е. Шейн, Г. Хофстед, які досліджують оцінку і управління організаційною культурою. Серед російських вчених-дослідників проблем видозміни організаційної культури можна виділити таких, як В. Співак, А. Радугін, М. Магура, М. Курбатова, І. Ладанов. В даний час проблемою вдосконалення організаційної культури підприємств займаються такі українські вчені, як Г. Дмитренко, С. Оборська, О. Синицька, З. Шершньова, В. Усачеві та ін. Об’єкти та методика досліджень. Об’єктом дослідження є система наукових і теоретичних підходів до розуміння суті методів видозміни організаційної культури підприємств. В процесі дослідження використовуються такі методи пізнання: монографічний, системний підхід, метод аналізу. Виклад основного матеріалу. Реалії життя вимагають проведення змін у культурі організації. Здійснення цих змін базується на світогляді і політиці керівництва підприємства, а також на їхній твердій волі дійсно реалізувати задумане. При наявності твердої волі до проведення намічених змін можна і потрібно починати процес, але не завжди легко знайти правильне рішення, тому що наслідки можуть бути важко передбачувані. Право здійснювати ті чи інші зміни в культурі залежить насамперед від фінансових наслідків і ризику, з яким це зв'язано для підприємства. Політика і цілі керівництва підприємства повинні бути спрямовані, в першу чергу, на збереження підприємства й одержання прибутку. З плином часу і під впливом обставин організаційна культура може зазнавати змін. Тому важливо знати, як проводити зміни такого роду. Методи зміни культури організації можна представити таким чином як: – зміна об'єктів і предметів уваги з боку менеджера; – зміна стилю управління кризою або конфліктом; – перепроектування ролей і зміна фокусу в програмах навчання; – зміна критерію стимулювання – зміна акцентів в кадровій політиці; – зміна організаційної символіки і обрядовості [2]. Ціль змін - пошук, визначення, інтерпретація, формулювання реально здійсненних і прийнятних рішень. При наявності цілей їх можна використовувати як орієнтири для складання планів. План поділяється на фази, етапи і контрольні віхи. Для кожного розділу плану розробляються дії за часом, засоби досягнення цілей і терміни виконання. Дії керівництва на цьому етапі можна порівняти з пливучою качкою: спокій на поверхні і невидима робота під водою. Організація процесу зміни культури повинна проходити у встановлених рамках, визначених стратегічною метою. Хто що повинен робити, хто несе яку відповідальність, який бюджет, які інші засоби і т.д. Для керування змінами на кожнім напрямку необхідно призначити керівника, що за своїми знаннями, здібностями, досвідом й авторитетом в стані забезпечити досягнення поставлених цілей у зазначений термін, і за допомогою виділених засобів. Слід зазначити, що зміни в поведінці можуть призвести до змін в культурі, і навпаки. Проте це відбувається не неминуче або автоматично. Це пов'язано з тією роллю, яку грає в цьому процесі «передача» культури і обґрунтування поведінки. Залежно від ситуації зв'язок між змінами в поведінці і організаційній Вісник Хмельницького національного університету 2010, № 6, T. 3

249

Економічні науки

культурі в ту або іншу сторону може виявитися протягом періоду, вимірюваного від декількох місяців до декількох років. Тому для аналізу важливо розрізняти зміни культури й інші організаційні зміни і досліджувати їх одночасно. Існує три можливі поєднання змін в поведінці і культурі в організації. У разі першого поєднання відбуваються зміни в культурі без змін в поведінці. В цьому випадку працівники можуть змінити одне або декілька вірувань або цінностей, але при цьому вони не здатні змінити свою відповідну поведінку. Одні вірять, що палити шкідливо, але не можуть кинути палити. У комерційних організаціях люди міняють своє базове припущення про вплив зовнішнього середовища, проте для зміни поведінки їм не вистачає відповідних знань, навиків і умінь [3]. У всіх цих і подібних до них випадках головною проблемою є те, що люди в організації не володіють здібностями і підготовкою, потрібними для зміни поведінки в даних умовах. Як показує практика, вирішити цю проблему можна швидше шляхом навчання в організації (вчитися на своїх помилках), ніж навчанням поза нею. Друге поєднання – це зміни поведінки без змін в культурі. В цьому випадку один або більш за членів організації, а може бути навіть група або групи працівників можуть бути переконані в тому, що організаційні зміни повинні відбутися, хоча при цьому окремі працівники можуть не хотіти цього. Залежно від статусу і впливовості прихильників змін в організації перетворення можуть відбуватися більш-менш успішно. Супротивники змін формально будуть вимушені слідувати вибраному курсу на зміни і навіть приймуть нові символи, але внутрішня незгода заважатиме перекладу нового в базові терміни організаційної культури (припущення, вірування і цінності). Так, зараз в багатьох комерційних організаціях працюють люди «старого загартування», сумлінно виконуючи свою роботу на професійному рівні в нових умовах, проте при цьому зберігаючи старий світогляд. Головна проблема в такій ситуації – це відсутність прихильності і послідовності в перекладі своєї формальної поведінки в терміни нової культури, образно кажучи, в звичку. Люди міняють свою формальну поведінку або із-за боязні втратити отримувану компенсацію, або отримують задоволення від уміння підстроїтися до нового положення справ, а не тому, що вони насправді глибоко вірять і цінують те, що їх просять робити. Третє поєднання – зміни відбуваються і в області поведінки, і в області культури. Це ситуація постійних змін в тому сенсі, що люди по-справжньому і щиро цінують те, що вони по-новому роблять свою роботу. Стійкість змін в цьому випадку забезпечується тим, що обидві сторони (поведінка і культура) взаємно підсилюють і підтримують один одного. Це, у свою чергу, підсилює внутрішнє задоволення внаслідок того, що люди дійсно все більше вірять в зміни і цінують їх, міняючи свою поведінку і далі. Широко відомо, що багато творчих груп і організацій в науці, освіті і мистецтві, що функціонують на вільній комерційній основі, багато в чому добилися своїх успіхів через іменні наведені вище обставини, повіривши в свої здібності робити справу по-новому і досягнувши для себе внутрішньої згоди з цим через ухвалення нової культури. При проведенні змін в культурі організації виникає ряд труднощів. Особливо ці труднощі породжуються опором змінам культури. Це стає явно помітним, коли зміни починають зачіпати глибинний зміст організаційної культури (базові припущення, вірування і цінності). Відмічено, що проведення радикальних і швидких змін в змісті організаційної культури відбувається з великими труднощами і хворобливіше, ніж проведення повільних змін. Аналогічний взаємозв'язок виявляється при проведенні змін в організаціях з сильною і слабкою організаційною культурою. В цілому ступінь опору змінам в культурі організації пропорційній величині змін за змістом, тобто ступеню їх радикальності і силі переважаючої в організації культури. Зміни в культурі можуть або передувати змінам поведінки, або слідувати за ними. Перше відбувається тоді, коли є безумовні докази значної переваги нових базових припущень в порівнянні з тими, що існують. В цьому випадку від людей вимагається одне – придбання нових знань, компетенції і навиків, необхідних для вироблення відповідних зразків поведінки. У тому ж випадку, коли немає очевидних доказів переваги нових припущень, зміни культури, швидше за все, слідують за змінами поведінки. Може скластися і така ситуація, при якій зміни в культурі можуть відбутися набагато пізніше після змін поведінки або взагалі ніколи не відбутися. Фахівці рекомендують менеджерам, що потрапили в подібну ситуацію, «ловити момент». Якщо менеджери не можуть зробити цього самі, то слід використовувати послуги консультантів. І у тому, і в іншому випадку потрібний «агент» змін, який втрутиться в процес дії на бажані зміни культури. При цьому можливі два наступні підходи: – добитися від людей в організації ухвалення нових вірувань і цінностей; – включення і соціалізація нових людей в організації і звільнення колишніх працівників [4]. Дуже складно визначити факт зміни культури. Коли відбуваються зміни в поведінці членів організації, то їх можна побачити і «неозброєним оком». Що ж до змін культури людей, перебудови їх стосунків і цінностей, то вони не завжди помітні і не лежать на поверхні. Вірною ознакою змін організаційної культури є той факт, що навіть після відходу з організації лідера-новатора, співробітники як і раніше слідують привнесеним ним поглядам на працю, організацію і життя в цілому. 250

Вісник Хмельницького національного університету 2010, № 6, T. 3

Економічні науки

Зміни в культурі особливо важливі, коли культура, що існує в організації, не сприяє досягненню організацією необхідного рівня ефективності. Це, як правило, відбувається за наступних умов: 1) Необхідність підвищення організаційної ефективності і моралі; 2) ґрунтовна зміна місії організації; посилення міжнародної конкуренції; 4) значні технологічні зміни; 5) важливі зміни на ринку; поглинання, злиття, спільні підприємства; 7) швидке зростання організації. Однією з найважливіших проблем, з якими стикається будь-яка організаційна система, є те, що в певний момент часу вона виявляється нездібною справитися із змінами зовнішнього середовища і відповідно вимушена шукати шляхи змін, здатних підвищити її ефективність і динамічність [5]. Робота над здійсненням змін в культурі організації означає творчий підхід, ретельну підготовку, хороше планування, вибір правильного шляху, добросовісну роботу і так далі. Це означає, що за умови ретельної підготовки ризик і опір зводяться до мінімуму. Від дирекції вимагається, що вона твердо відстоюватиме ухвалені рішення, успішно долатиме опір і керуватиме процесом змін. Якщо керівництво підприємства раптом виявить, що реалізація проекту натрапляє на сильний опір або протирічить власним планам, то воно різко може припинити роботу над проектом. Зрозуміло, що співробітники відділів, яких зачіпає процес змін, бувають стурбовані і чинять опір у тому випадку, коли зміни виявляються не в їх користь або коли вони у гіршому разі позбавляються своїх робочих місць. До тих пір, поки зміни не пов'язані з скороченням чисельності, що працюють або можуть бути здійснені при природному відтоку робочої сили, проект є хорошим рішенням. Правда, важливою умовою завжди є регулярне спілкування дирекції із співробітниками і їх інформація про хід змін. Якщо заздалегідь можна передбачати, що бажані або необхідні реформи приведуть до звільнення значного числа співробітників або до непередбачуваних фінансових зобов'язань, то краще заздалегідь провести дослідження на предмет доцільності змін [6]. На початку або в ході роботи за впровадження змін, що зачіпають культуру підприємства, необхідно проводити порівняння з іншими підприємствами, які вже здійснювали подібні зміни. Для успішної реалізації програмного планування зміни культури організації необхідне наступне: 1. Створення певного центрального керівництва з достатніми повноваженнями на ухвалення рішень, здатного діяти енергійно і цілеспрямовано. 2. Визначення і чітке формулювання цілей, виділення відмінностей між старим і новим, опис змін. 3. Оцінка економії, яка має бути досягнута. 4. Своєчасне навчання осіб, виділених для роботи над проектом змін, бажано провести навчання ще до початку реалізації проекту. 5. Виділення необхідних людських і фінансових засобів для здійснення планованих змін (краще за фахівців). 6. Необхідно поклопотатися про те, щоб зміни, що проводяться, відповідали інтересам більшості. 7. Забезпечення наявності в проекті таких аспектів, які зацікавили б всю організацію. 8. Підтримка колективу в курсі справ щодо реалізації проекту шляхом достатньо докладної інформації (періодичні повідомлення, наочна агітація, зв'язок з громадськістю, засоби масової інформації). 9. Забезпечення наявності консультаційної і інформаційної мережі з чіткими розмежуваннями і здатністю вирішувати конфліктні ситуації (не залишати без уваги щонайменші сигнали). 10. Постійний контроль за вузькими місцями в проекті і швидке реагування на виникаючі складнощі. 11. Постійна корекція ходу реалізації проекту (планування, узгодження, інформація і навчання). 12. Корекція тимчасового графіка; проекти, розраховані на тривалий період часу, нерідко застарівають. 13. Постійний контроль за отриманими результатами, систематична оцінка ходу реалізації змін в культурі підприємства [7, 8]. Організація не може бути ефективною, якщо вона не буде адаптуватися до зовнішнього середовища, пристосовуватися до його змін розробляти найбільше ефективні методи реагування. З іншого боку, ми не зможемо говорити про організацію, якщо вона не буде створювати свого власного внутрішнього простору, особливої внутрішньої організаційної атмосфери і розв’язувати задачі внутрішньої інтеграції (створення цілісності). Саме організаційна культура фіксує основні задачі організації по зовнішній адаптації і внутрішній інтеграції [9]. Висновки. Багато організацій кожні декілька років вносять серйозні зміни до організаційної культури, процедур затвердження рішень і так далі, при цьому перевагу отримують ті організації, які не чекають виникнення необоротних негативних тенденцій, а поступово змінюють і оптимізують окремі функції і підрозділи, перетворюючи зміни в безперервний процес розвитку. Практика постійної реорганізації організаційної культури підприємств, наприклад, в компанії IBM, показує, що вигоди, пов'язані з цією системою, величезні. Система дозволяє реорганізовувати культуру організації, підсилюючи її або видаляючи з неї зайве, а також, надаючи можливість безлічі людей розширити свій професійний досвід. Найважливіше, що вдається позбавитися від баласту, який неминуче накопичується в будь-якій організації. Вісник Хмельницького національного університету 2010, № 6, T. 3

251

Економічні науки

Отже, організаційна культура є важливим чинником управління, причому уявлення про неї залежать і від уявлень про сучасні вимоги до управління. В умовах сьогодення необхідним є формуванням культур, відкритих до змін, які сприяють швидкому маневруванню, розвивають різні форми взаємодії, активізують менеджмент на основі знань, посилюють корпоративну відповідальність та моральну доброчесність. Ключовим питанням при цьому є визнання чинників впливу та відповідальності керівництва за розвиток належної організаційної культури, яка сприятиме необхідним реформам та досягненню визначених цілей. Перспективи подальших досліджень. Подальші дослідження будуть направленні на вивчення методів щодо вдосконалення структури організаційної культури підприємств. Література

1. Бойдел Т. Как улучшить управление организацией : [Пособие для руководителя] / Бойдел Т.; [пер. с англ.] – М. : ИНФРА-М, Премьер, 2005. – 204 с. 2. Камерон К. Диагностика и изменение организационной культуры / Камерон К. – СПб : Питер, 2001. – 320 с. 3. Стюарт Дж. Тренинг организационных изменений / Стюарт Дж. — СПб : Питер, 2001. — 256 с. 4. Рубан Г.С. Работа с кадрами на производстве / Рубан Г.С. – К. : Техника, 2000. – 124 с. 5. Колот А.М. Мотивація, стимулювання й оцінка персоналу : [навчальний посібник] / Колот А.М. – К. : КНЕУ, 2008. – 224 с. 6. Кредісов А.І. Менеджмент для керівників. / А.І. Кредісов, Е.Г. Панченко, В.А. Кредісов. – К. : Знання, 1999. – 556 с. 7. Кадровий менеджмент: [методичний посібник]. – Дніпропетровськ : Баланс-клуб, 2009. – 112 с. 8. Сацков Н.Л. Практический менеджмент: Методы и приемы деятельности руководителя / Сацков Н.Л. – Донецьк : Сталкер, 2008. – 448 с. 9. Броницький О.М. Організаційна культура як інструмент підвищення ефективності функціонування ринкової системи : автореф. дис. на здоб. наук. ступ. канд. екон. наук. 08.01.01 / Харк. нац. ун-т ім. В.Н. Каразіна. — Х., 2003. — 20 с. Надійшла 09.09.2010

УДК 338.67.339+685.34 С. С. ГАРКАВЕНКО Київський національний університет технологій та дизайну

ПРОГНОЗУВАННЯ ПРИВАБЛИВОСТІ НІШ РИНКУ ВЗУТТЯ НА ОСНОВІ ЧИСЕЛ ВОЛЬФА Робота присвячена вдосконаленню методології оцінювання привабливості ринкових ніш та прогнозуванню розмірного асортименту взуття з урахуванням фази сонячної активності на основі чисел Вольфа. The paper is devoted to improving the methodology of evaluating the attraction of market recess and forecasting the size assortment of footwear up to the count of solar activity phase on the base of numbers of Volf. Ключові слова: ринкових ніші, розмірний асортимент взуття, оцінювання привабливості.

Постановка проблеми Дослідження українського ринку щодо пропозиції взуття різних розмірів, проведених нами [1, 2], а також представлених в роботі [3], дозволяють зробити припущення щодо можливості використання ринкових ніш взуття малих та великих розмірів як різновиду стратегії концентрації для невеликих взуттєвих фірм. Орієнтація більшості виробничих та торгівельно-виробничих фірм на виробництві взуття 5–7 розмірів визначається намаганням зменшити комерційні ризики, завдяки орієнтації на найбільш чисельний сегмент взуття середніх розмірів, що охоплює 70–85% потенційних споживачів. Традиційно вважається, що концентрація на виробництві взуття великих і малих розмірів є комерційно виправданою. Проте кількісне підтвердження цієї тези носить фрагментарний досліджень окремих локальних робіт і вимагає підтвердження результатами комплексного дослідження привабливості зазначених ринкових ніш. Вирішенню цієї проблеми присвячено дану роботу. Формулювання цілей Об’єктом проведених досліджень є процес формування розмірного асортименту взуття, предметом дослідження – оцінювання привабливості ринкових ніш взуття великих і малих розмірів з урахуванням чисел Вольфа. В даній роботі поставлено та вирішено наступні задачі дослідження: – побудувати математичні моделі прогнозування розподілу ринку за розмірами взуття; – визначити теоретичний розподіл взуття малих, середніх, великих розмірів, визначених на основі чисел Вольфа;

252

Вісник Хмельницького національного університету 2010, № 6, T. 3

Економічні науки

– оцінити привабливість ринкових сегментів взуття «великих» і «малих» розмірів за показником «розмір сегмента»; – оцінити місткість українського ринку взуття великих і малих розмірів. Виклад основного матеріалу дослідження Сегментація ринку взуття за групами споживачів передбачає їх розподіл за п’ятьма базовими ознаками: три з них відносять до соціально-демографічних ознак – стать та вікова група, рівень доходу; антропометричні дані щодо розмірів стоп та за психографічним фактором – адаптація споживачів до нового товару. Уточнення профілю сегмента визначається за результатами попередніх досліджень локального, регіонального або, в цілому, національного ринку, залежно від того, який саме ринок взуттєва фірма розглядає як цільовий ринок. При цьому привабливість ринкового сегмента оцінюється за універсальними показниками – розмір сегмента, темпи росту сегмента, рівень конкуренції в сегменті, прибутковість сегмента. Особливої актуальності в умовах посилення конкурентної боротьби набувають теоретичні підходи щодо прогнозування потенційної кількості споживачів, що і визначає привабливість як ринку в цілому, так і окремих його сегментів. Специфіка дослідження привабливості ринку взуття взагалі та його окремих ніш – „взуття малих розмірів” та „взуття великих розмірів” – полягає в необхідності попереднього проведення антропометричних досліджень, періодичність яких не дозволяє розглядати їх результати як достовірну інформацію через певний проміжок часу. Нами було підтверджено гіпотезу щодо ймовірнісної залежності антропометричних даних дорослого населення від фази сонячної активності, що впливає на розподіл довжини стоп дорослого населення і, відповідно, розмірів взуття, змінюється одночасно зі зміною фаз сонячних циклів [4]. Враховуючи той факт, що розмір стопи дорослої люди в подальші роки не змінюється ці дані можуть бути використані для прогнозування розподілу стоп чоловіків і жінок, враховуючи їх перехід в інші вікові групи. Для дослідження впливу сонячних циклів на антропометричні дані споживачів взуття використано середньомісячні (згладжені за 13 місяців) числа Вольфа, розраховані за формулою: W = k (10 g + f ) ,

(1)

де f – загальне число сонячних плям, незалежно від їх розмірів на видимій півсфері; g – число груп плям; k – коефіцієнт, який приводить величини, що спостерігаються, до обраного стандарту. Значення розрахункових чисел Вольфа дають змогу виокремити в сегментах певної вікової групи підсегменти, в межах яких споживачі мають подібний розподіл стоп. Таким чином, якщо за результатами дослідження ринку визнано доцільним поглиблення сегментації, що супроводжується виокремленням певних вікових груп споживачів, під час визначення розмірно-повнотного асортименту взуття необхідно враховувати фази сонячного циклу. При цьому показник розміру сегмента визначається на основі даних щодо теоретичного розподілу стоп малих або великих розмірів потенційних ринків збуту. На рис. 1 проілюстровано дані щодо теоретичного розподілу взуття малих, середніх, великих розмірів, визначених на основі чисел Вольфа. 90 % 80 70 60 50 40 30 20 10 0 1979

1980

1981

1982

1983 малі

1984

середні

1985

1986

1987

1988

1989

великі

Рис. 2. Розподіл теоретичних частот взуття малих, середніх та великих розмірів

Вісник Хмельницького національного університету 2010, № 6, T. 3

253

Економічні науки

При цьому, до малих розмірів віднесено взуття 210–230, середніх – 235–270, великих – 265–280 розмірів. Сегмент „взуття середніх розмірів”, згідно з законом Парето, знаходиться у межах від 75,80% (1980 р.) до 84,02% (1988 р.), що пояснює комерційну доцільність освоєння цього ринкового сегмента більшістю малих підприємств. Частка сегменту „малі розміри” коливається у віковій групі 18–28 років у межах від 5,01% (1987 рік народження) до 15,65% (1980 р), а великих розмірів – від 7,78 % (1982 р.) до 15,86 % (1983 р.). Слід зазначити суттєву різницю граничних значень частки взуття малих та великих розмірів – 10% та 8%, відповідно, що підтверджує доцільність оцінювання реальної місткості ринку взуття певних розмірів, залежно від вікової характеристики сегмента, особливо в умовах поглиблення сегментації ринку, що пов’язано з його перенасиченням. Як відомо, привабливість ринкового сегменту визначається, перш за все, його розміром. В табл. 1 наведено дані щодо чисельності сегменту малих розмірів на українському ринку взуття, розраховані нами на основі офіційної статистики 2006 р. щодо кількості жінок певного віку [5]. Як видно з наведених даних, загальна чисельність цього сегмента складає 38,4 тис. осіб, в тому числі, 210-й розмір взуття мають 4,6 тис.; 215-й – 15, 6 тис. споживачів. При цьому найбільш чисельними є ринкові ніші взуття 230 та 220-го розміру. Математична модель прогнозування розподілу ринку за розмірами взуття має вигляд: Nci =

∑ Qс × ϕ(u ) ,

(2)

де Nci ϕ(ui ) – місткість ринкового сегмента взуття певного розміру, осіб; ϕ(ui ) – щільність імовірності випадкової величини – довжини стопи. Таблиця 1 Розмір українського ринку взуття малих розмірів у віковому сегменті 18–28 років, визначеного на основі теоретичних частот Розміри взуття

∑x

Рік народження

1979 1980 1981 1982 1983 1984 1985 1986 1987 1988 1988 Всього

210

215

220

225

230

771 760 987 662 266 227 282 557 33 14 92 4653

2222 2645 2798 2407 943 855 1062 1826 233 130 477 15598

5497 7282 6782 6858 2838 2696 3335 5037 1174 783 1873 44155

11670 16114 14070 15603 7230 7129 8681 11711 4388 3348 5686 105628

21284 29075 24983 28738 15595 15790 8681 22925 12390 10504 13606 213662

Якщо виконуються умови –

G1 ≤ 3σG1 ,

41445 55876 49620 54267 26872 26697 32133 42056 18217 14779 21735 383697

G2 ≤ 5σG2 , x в = x′в , значення Nci визначається за

формулою: Nci = Qc ×

nc σ B 2π

× e − ui

де Di – довжина стопи, мм; σ B – середньоквадратичне відхилення; ui =

(3) xi − x в . σB

Якщо G1 > 3σG1 ; G2 > 5σG2 ; M ( D)′ ≠ M ( D) , визначення ϕ(ui ) здійснюється за формулою логнормального розподілу, а значення Nci – за формулою: 254

Вісник Хмельницького національного університету 2010, № 6, T. 3

Економічні науки

Nci = Qc ×

nc ⎡ σ2 ⎤ Di ⎥ 1 + Di 2π× ln ⎢ 2 ⎢ ( M ( Di ) ) ⎥ ⎣ ⎦

×e

⎛ ⎡ ⎤⎞ 2 σ Di ⎜ ln ⎢ +1⎥ ⎟ ⎜ ⎢ ( M ( D ) )2 ⎥ ⎟ i ⎜ ln D ln M D + ⎣ ⎦⎟ ( i) i ⎜ ⎟ 2 ⎜ ⎟ ⎜ ⎟ ⎜ ⎟ ⎝ ⎠ ⎡ ⎤ 2 σD ⎥ + 2 ln ⎢ 1 ⎢ ( M ( D ) )2 ⎥ i ⎣ ⎦

(4)

де Di – довжина стопи, мм; ln M ( Di ) – натуральний логарифм медіани розподілу величини Di; σ2 Di – дисперсія величини Di. Результати оцінювання розміру сегмента великих розмірів на українському ринку взуття представлено в табл. 2. Найбільша привабливість ринкового сегмента за показниками – розмір сегмента та його прибутковість – визначає жорстку конкуренцію у цьому сегменті. Чим меншою за розміром є ринкова ніша, тим меншим є рівень конкуренції і вищою імовірність продажу. Так, взуття 230-го та 265-го розмірів частіше включаються до розмірного асортименту взуттєвих фірм, а діапазон розмірів 210–225 та 270–285 може вважатися, з точки зору конкуренції, найбільш привабливими. Місткість ринкових сегментів взуття великих та малих розмірів складають, відповідно, Qвелr = nвелr × qr = =882 тис. пар, Qмалr = nмалr × qк = 1039 тис. пар і є основою для прийняття рішень щодо їх вибору їх як цільового ринку взуттєвої фірми. Періодичність проведення антропометричних досліджень, що мають на меті коригування розмірноповнотного асортименту взуття на певних ринках збуту, залежить від того, наскільки суттєвими є очікувані зміни антропометричних даних потенційних споживачів. Якщо в межах певної фази сонячної активності справедливим є твердження про подібний рівень сонячної активності поточного та попереднього періоду, тобто виконуються умови Wt +1 ≅ Wt , At +1 ≅ At +1 , розподіл довжини стоп споживачів, що поповнили певний віковий сегмент, можна вважати тотожним базовому Nct =1 = Nct .

Таблиця 2 Розмір українського ринку жіночого взуття великих розміру у віковому сегменті 18 – 28 років, визначеного на основі теоретичних частот Рік Розміри взуття xi народження 265 270 275 280 1979 20181 15539 17614 15147 38147 1980 10899 8067 8980 7702 28868 1981 5054 3723 3918 3468 31974 1982 2013 1539 1462 1392 27709 1983 31785 18061 8686 3535 62067 1984 28988 15567 7005 2638 54199 1985 22820 11158 4532 1528 40038 1986 20572 10186 4250 1491 36499 1987 25092 12706 5468 2018 45284 1988 23305 11062 4388 1472 40226 1988 23917 13392 6535 2798 46643 Всього 244961 127781 57027 21885 451653

∑

За цих умов структура розмірно-повнотного асортименту періоду t + 1 має бути прийнята тотожною періоду t і проведення дослідження слід вважати недоцільним. Висновки Таким чином, в результаті проведених досліджень: – побудовано математичні моделі прогнозування розміру ринкових ніш взуття різних розмірних сегментів; – визначено теоретичний розподіл взуття малих, середніх, великих розмірів на основі чисел Вольфа; – визначено кількісні показники привабливості ринкових сегментів взуття «великих» і малих розмірів» за показником «розмір сегмента»; – оцінено місткість українського ринку взуття великих і малих розмірів. Предметом наступних досліджень є прогнозування структури попиту взуття різних розмірів в Вісник Хмельницького національного університету 2010, № 6, T. 3

255

Економічні науки

окремих локальних та регіональних ринків відповідно до результатів антропометричних досліджень у цих регіонах. Література

1. Гаркавенко С.С. Критерії оцінювання привабливості ринкових ніш на ринку взуття / С.С. Гаркавенко // Вісник Донецького університету. – 2002. – № 2-1. – С. 170–175. 2. Гаркавенко С.С. Маркетинг : [підручник]. – [7-те вид. доп.] – К. : Лібра, 2010. – 720 с. 3. Молебна Л.І. Вивчення попиту на взуття великих розмірів / Молебна Л.І., Миголь Т.Н., Шаповал М.І. // Легка промисловість. – 1987. – № 3. – С. 37–38. 4. Гаркавенко С.С. Розвиток наукових основ проектно-технологічних робіт на стадії створення конкурентоспроможної продукції взуттєвої та шкіргалантерейної галузі: автореф. дис. на здобуття наук. ступеня докт. техн. наук : спец. 05.18.18 «Технологія взуття, виробів зі шкіри та хутра» / Гаркавенко С.С. – К., 2009. – 37 с. 5. http://www/ukrstat.gov.ua Надійшла 09.09.2010

256

Вісник Хмельницького національного університету 2010, № 6, T. 3

Економічні науки

Вітаємо з ювілеєм д. е. н., професора М. П. Войнаренка

22 липня 2010 р. виповнилось 60 років Михайлу Петровичу Войнаренку, доктору економічних наук, професору, Заслуженому діячу науки і техніки України, проректору з науково-педагогічної роботи Хмельницького національного університету. М.П. Войнаренко народився в с. Струга Новоушицького району Хмельницької області. Після закінчення з відзнакою Хмельницького технологічного інституту побутового обслуговування (ХТІПО) скерований на роботу до цього ж вищого навчального закладу. В 1983 р. після закінчення аспірантури при Інституті економіки АН України захистив кандидатську дисертацію на тему "Вдосконалення організаційної структури господарських підрозділів сфери побуту". В 1995 р. в Інституті економіки НАН України захистив докторську дисертацію на тему "Організаційно-економічні основи розвитку сфери обслуговування населення в Україні". За 40 років професійного розвитку М.П. Войнаренко пройшов шлях від асистента кафедри економіки Хмельницького технологічного інституту побутового обслуговування (1975–1980 рр.) до проректора з науковопедагогічної роботи Хмельницького національного університету (з 2004 р.). Займав посади старшого викладача, доцента кафедри економіки і організації побутового обслуговування ХТІПО (1983-1989 рр.), заступника декана інженерно-економічного факультету ХТІПО (1984-1989 рр.), завідувача кафедри бухгалтерського обліку, статистики і фінансів Хмельницького технологічного інституту (ХТІ) (1989-1990 рр.), проректора з економічних питань Технологічного університету Поділля (ТУП) (1999-2001 рр.). М.П. Войнаренко координатор з реалізації проектів Програми TACIS з перепідготовки та працевлаштування офіцерів запасу на Хмельниччині. За його ініціативи створено Хмельницький регіональний центр перепідготовки та працевлаштування, учбово-тренувальну фірму, бізнес-інкубатор. За підсумками діяльності в 1996-1998 роках Хмельницький регіональний центр визнаний експертами програми TACIS одним з кращих в Україні. У січні 2003 року створено перший в Україні Хмельницький Українсько-Британський центр перепідготовки і працевлаштування колишніх військових офіцерів. З 2006 р. – директор центру з реалізації програми Трастового фонду програми НАТО "Партнерство заради миру". М.П. Войнаренком створено наукову школу з проблем реформування економіки через пошук нової парадигми економічного розвитку України і Подільського регіону, удосконалення систем управління господарськими об'єктами у промисловості та сфері послуг, побудови оптимальних варіантів організаційних структур суб'єктів господарювання, удосконалення системи оподаткування, розробки концепцій залучення інвестицій та впровадження інновацій в регіональну економіку на засадах кластерних технологій об'єднання підприємницьких структур, трансформації національної системи обліку. За короткий термін під його керівництвом підготовлені і захищені 2 докторські і 12 кандидатських дисертацій. Має 2 докторантів, більше 10 аспірантів і здобувачів наукового ступеня кандидата наук. Під керівництвом М.П. Войнаренка і за безпосередньої участі в 1996 році започатковано проведення періодичної Міжнародної науково-практичної конференції "Проблеми обліку та аудиту за умов нестабільної економіки". З 1998 року до 2003 року М.П. Войнаренко експерт Міністерства освіти України щодо проведення наукової та науково-технічної експертизи з питань техніко-економічної обґрунтованості бізнес-планів, інноваційних програм та проектів з метою оцінки їх економічної доцільності. З 2004 року – член експертної комісії Міністерства освіти і науки України з оцінки науково-дослідних робіт. М.П. Войнаренко – голова спецради з захисту кандидатських дисертацій Хмельницького національного університету, член спецради з захисту докторських дисертацій Київського національного університету харчових технологій, голова редколегії секції "Економічні науки" Вісника Хмельницького національного університету, член редколегій українського журналу "Економіст" (м. Київ), російського журналу "Экономическое возрождение России" (м. Санкт-Петербург) та Вісника Хмельницького університету управління та права, член Міжнародної асоціації українських економістів (МАУЕ), голова Хмельницької обласної організації товариства "Знання", віцепрезидент Асоціації "Поділля-Перший", член Координаційної ради з економічної політики і розвитку підприємництва Хмельницької облдержадміністрації. Обраний дійсним членом трьох галузевих академій: Міжнародної академії інформатизації (м. Москва), Академії економічних наук України (м. Київ), Української академії економічної кібернетики (м. Київ). Має понад 350 опублікованих праць, в тому числі – 12 монографій, 7 підручників і навчальних посібників, 5 брошур, а також 2 книги і 8 статей опубліковані за кордоном. Приймав участь у підготовці законів України "Про підприємства в Україні" і "Про державну податкову службу в Україні". За значні успіхи в галузі науки, освіти і міжнародного співробітництва М.П. Войнаренко нагороджений Почесними грамотами Міністерства освіти України (1996 та 1999 рр.), нагрудним знаком "Відмінник освіти України" № 630-К від 19.09.1997 року. У 2002 році Президентом України йому було присвоєно Почесне звання "Заслужений діяч науки і техніки України". У 2005 році нагороджений Почесними Грамотами Кабінету Міністрів України і Верховної Ради України, а також отримав Подяку Міністра оборони України. Колектив Хмельницького національного університету, редакційна колегія журналу "Вісник Хмельницького національного університету" щиро вітають ювіляра і зичать йому доброго здоров’я і довгих років плідної праці.

Вісник Хмельницького національного університету 2010, № 6, T. 3

257

Економічні науки

Підп. до друку 27.09.2010. Ум. друк. арк. 26,42. Обл.-вид. арк. 14,01 Формат 30х42/4, папір офсетний. Друк різографією. Наклад 100, зам. № 438 Тиражування здійснено з оригінал-макету, виготовленого редакцією журналу “Вісник Хмельницького національного університету” Редакційно-видавничий центр Хмельницького національного університету 29016, м. Хмельницький, вул. Інститутська, 7/1, тел. (0382) 72-83-63 258

Вісник Хмельницького національного університету 2010, № 6, T. 3