Kolo 10(2014) by KOLO chasopys

РЕДАКЦІЯ Осадчук Ірина головний редактор Кендзіор Ольга креативний редактор редактор блоку «КОМУНІКАЦІЯ» Кулакевич Людмила літературний редактор

EDITORS Osadchuk Iryna editor-in-chief Kendzior Olga creative editor «COMMUNICATION» editor Kulakevych Lyudmyla literary editor

редактор блоку «КРИТИКА»

«CRITIQUE» editor

Здіховська Іванна

Zdikhovska Ivanna

редактор блоку «НАУКА» Орловська Віра

«SCIENCE» editor Orlovska Vira

літературний редактор

literary editor

ВЕРСТКА, ДИЗАЙН

LAYOUT, DESIGN

Савчишин Юрій Осадчук Ірина

Редакція несе відповідальність за інформаційне наповнення часопису, хоча може і не поділяти точку зору авторів. Також ми завжди відкриті для нових ідей. Усі свої пропозиції, побажання, критичні зауваження та статті надсилайте на електронну пошту kolo.chasopys@gmail.com Всі права на статті належать редакції. Повне або часткове відтворення текстів без попредньої письмової згоди редакції заборонено.

Savchyshyn Yuriy Osadchuk Iryna

КОЛО книгознавчий часопис (№10 2014)

Говорити про письменників можна довго і багато. Аналізувати їхню творчість, актуалізувати їх в певному контексті, розглядати окремі деталі біографій та співставляти їх з певними літературними героями. Особливо прискіпливо можна займатися цією справою стосовно молодих, починаючих літераторів. Але насправді всі ці слова не матимуть жодного значення. Єдине, що важить ― це тексти, їхня якість та запотребованість. Саме тому в нашому десятому, ювілейному номері часопису ми вирішили не давати жодних оцінок чи суджень. Лише суб’єктивні думки про літераторів, твори яких реальні читачі вважають достойними уваги. А так воно, чи ні ― покаже час. Можливо, саме в цьому випуску ви відкриєте для себе щось нове і цікаве в сучасній українській літературі. Ми вдячні всім, хто підтримував нас протягом цих десяти маленьких кроків до нашої спільної мети. Приєднуйтеся до нашого кола! Ірина Осадчук, головний редактор

ЗМІСТ МММ, або Майборода, Midna, Мохнацька Коваль Ната 10 «Достаточно нажать на слив»: несколько откровенных мыслей о Вадиме Мирошниченко от первого лица Марше Гош 26 Що там на сході, або соло для Солонської Гузій Ольга 30 Та, хто варта любові: Світлана Дідух-Романенко Іщенко Марина

Олександр Горчинський. Той, хто співає поезію Черній Милослава 41 Марина Єщенко: Лиш би мати цей контакт «людина-людина» Дідух-Романенко Світлана 46 Євген Мехеда Сидорук Софія 50 «Милослава Черній» ― магічний швидкий Горчинський Олександр

TABLE OF CONTENTS MMM or Majboroda, Midna, Mohnatska

10 Koval Nata «Just push on the «sink»: some candid thoughts about Vadim Miroshnichenko first-person

26 Marshe Ghosh What’s in the east, or solo for Solonskа

30 Guziy Olga The one who is worth loving: Svitlana Didukh-Romanenko

36 Ishchenko Maryna Оlexandr Horchynskyy. He who sings poetry

41 Cherniy Myloslava Marina Eshchenko: Only to have the «person-person» contact

46 Didukh-Romanenko Svіtlanaa Eugene Mehedа

50 Sidoruk Sofia «Myloslava Cherniy» ― magic and quick

53 Horchynskyy Оlexandr

Я знаю одного поета… Гузь Наталя 57 Глубина и загадка души человека в социально острой прозе Ольги Кравчук Куфина Марина

Тиждень літа з київськими поетами, або чуттєвість у віршах Пожидаєва Анастасія 64 «У ній живе маленький поет» Безверхній Дмитро

Нове обличчя серед мільйонів звичних Старкіна Аріна 75 «Друге дихання» Анни Журавської: вільна та щаслива в поезії і житті Рижкова Діана 78

Блискавична проникливість, або про що пишуть поети Щербатюк Вікторія 87 «Сухих» цифр мені недостатньо для повного щастя Левченко Інна 90

I know a poet...

57 Guz Natalya Depth and mystery of the human soul in socio acute prose of Olga Kravchuk

61 Kufina Marina Summer week with Kiev poets, or sensuality in poems

64 Pozhydayeva Anastasia «A little poet lives in her»

71 Bezverkhniy Dmytro New face in millions of usual

75 Starkina Arina Anna Zhuravska’s «Second breath» : free and happy in poetry and life

78 Ryzhkova Diana Fulminant perspicacity, or what are poets writing about

87 Shcherbatiyuk Victoriya «Dry» numbers are not enough for my happines

90 Levchenko Inna

Грані юного таланту Катерини Діляєвої Рижкова Діана 94 Збірка віршів «три_літ_ри», або три літри віршів для потіхи Яблучна Аня 99 «Острозьке коло« Гузій Ольга 103 Discursus. Літературна агенція, Що йде в правильному напрямку Осадчук Ірина

105

Альтернативний інді видавничо-освітній проект Кендзіор Ольга 112 Літмайданчик: стартова платформа для літераторів-початківців Михайлова Вікторія 116

Fringes of Kateryna Dilyayeva’s young talent

94 Ryzhkova Diana Collection of poems «три_літ_ри» or three liters of poetry for fun

99 Yabluchna Anya «Ostrog circle»

103 Guziy Olga Discursus. Literary agency,which is going in the right direction

105 Osadchuk Iryna Alternative indie publishing and education project

112 Kendzior Olga Litmaydanchyk: launch platform for novice writers

116 Mykhaylova Viktoriya

МММ, або Майборода, Midna, Мохнацька

Сучасні українські письменники

КОВАЛЬ Ната

Kolo №10

МММ― це не одиниця культурної інформації, і навіть не найбільша фінансова піраміда. МММ ― це три поетки, які вміють ворожити літерами та словами, яким відкривається друга мова, що вони нею можуть розмовляти з Богом. Молоді, малопомітні, метеори «на обрії української поетичної ночі», скажете ви. А от і ні! Молоді? Звісно, а кому ж, як не молодим, писати поезію. Чи не Володимир Діброва у книзі «Лісоруби пустелі» писав, що «з 17 до 26 років найкращий час для поезії»? Молодість ― апогей творчості. І якщо воно добре пишеться зараз, то треба дати можливість, аби написане було почуте/побачене/проговорене/прочитане/оцінене. Малопомітні? Аж ніяк! Midna виступає на усіх можливих літературних фестивалях, українських та й не тільки, Майборода цьогоріч була відзначена видавництвом «Смолоскип» як перспективний автор і брала участь у чималій кількості літературних вечорів/читань/проектів, Мохнацька ― фіналіст «Молодої республіки поетів», ― і цього вже достатньо. Метеори «на обрії української поетич¬ної ночі»? Та де там! То все про Грицька Чупринку тих часів, які від нас уже досить далеко. В нашій літературі вже давно мав би настати ранок, і далекі нові обрії, і прекрасні багатообіцяючі поетки. Тому для тих, кому більше важать заслуги чи штамповані папірчики, а не добрі тексти та чудова творча атмосфера, якою віє від дівчат, — читайте нижче.

Т А Н Я М А Й Б О Р О Д А народилася 23 січня 1990 року у Києві. У 2011 р. закінчила магістратуру Київського університету імені Бориса Грінченка за спеціальністю «Українська мова та література, зарубіжна література». Зараз навчається в аспірантурі за спеціальністю «Історія України». Фіналістка конкурсу «Проза міста — 2012». Вірші виходили друком у кременчуцькому регіональному юнацько-молодіжному журналі «Дебют», харківському альманасі «От пробы пера до мастера слова» та «Квітковій антології» від видавництва Discursus. Учасниця фестивалів «Йогансенфест — 2012, 2013» (Харків), «Березневі коти — 2013, 2014» (Ужгород), «Гоголівка: перезавантаження — 2013» (Ніжин), Гоголь-fest — 2013, програми Контекст-2 для літературних критиків та журналістів в рамках ювілейного ХХ Форуму видавців у Львові. Збірка поезій «ІнтоNації» увійшла до десятки кращих на літературному конкурсі «Смолоскип — 2014». Презентувала власний публіцистичний проект «Точка неповернення», присвячений Майдану на цьогорічному Книжковому Арсеналі разом із українсько-американським видавництвом «TheVerandaProject». Перше есе проекту опубліковано в електронній розсилці видавництва у перекладі

Чому ти пишеш:

Писати — це ніби дихати. Можна в якийсь момент спробувати перестати це робити, але як відомо, без кисню довго не протягнеш. Писання — це стан гармонії з собою та довколишнім світом.

Хто/що надихає:

У різні часи мене надихали різні письменники. У підлітковому віці це були пригодницькі романи на кшталт «Вершника без голови» Майна Ріда, детективні історії про Шерлока Холмса Артура Конан Дойля, історичні романи. Зараз це проза та поезія Сергія Жадана, Юрія Андруховича, Юрка Іздрика, Галини Крук, Анни Малігон, Павла Коробчука. Але ці люди надихають не лише своїми творами, але й своєю життєвою позицією — вони є цікавими для мене, перш за все, як особистості, бо мені страшенно пощастило тісно спілкуватися з ними усіма. Вони часто говорять мені якісь речі, які змінюють певні елементи свідомості. Не знаю, чи стаю я від цього писати краще, але сподіваюся, що це все ж-таки відбувається.

Книга, яку варто прочитати всім:

Порадила би 3 книги, вони у списку найулюбленіших, які можна перечитувати безліч разів: «Голодний, злий і дуже небезпечний» Ярослава Стельмаха, «Аліса в Країні Чудес» Льюїса Керолла та «Пеппі Довгапанчоха» Астрід Ліндгрен. Всі ці історії наповнені позитивом, яскравим нестандартним сюжетом, сміхом, любов'ю до життя та див, які, насправді, набагато ближче до нас, ніж ми думаємо, себто в нас самих і в речах, що нас оточують.

англійською мовою. Авторські рецензії на книжкові новинки опубліковані на літературних порталах ЛітАкцент, Друг читача та у «Віснику Смолоскипа». Любить життя у всіх його проявах, не уявляє себе без літератури, улюблених наукових студій з історії України початку ХХ ст. і спілкування із друзями. Одне із найбільших захоплень — подорожі Україною та поза її межами з блокнотом і ручкою в кишені, фотоапаратом — у рюкзаку.

M i d n a — арт-менеджер, піар-спеціаліст у сфері концертного промоушену та промо артистів. Рідне місто — Кривий Ріг, а навчалася поетеса у Південнослов’янському інституті в Миколаєві та Київському славістичному університеті (міжнародні відносини). Лауреат третьої літературної премії видавництва «Смолоскип» (20132014). Фіналістка проекту «Прогулянка з поетами» Міжнародного поетичного фестивалю «MeridianCzernowitz-2012». Переможниця конкурсу хайку Міжнародного фестивалю поезії «Spoke’n’WordonTour» (кращий хайку було інстальовано у варшавському метро серед переможців з усього світу). Учасниця фестивалів «Ватерлінія», «Березневі коти», «DeLibertate», «Трипільське літо», «Йогансен-фест», заходів порталу «Літфест» і мистецького об’єднання «Остання барикада», Львівського міжнародного літературного фестивалю у рамках Форуму видавців у Львові та фестивалю «Книжковий Арсенал», художньо-поетично-видавничого проекту «Сни

Хто/що надихає:

Є книги авторів, «яким хотілося б подзвонити». Так описує це відчуття близькості Оксана Забужко, і воно мені справді добре знайоме. Звонко Каранович, Ян Твардовський... Юрій Андрухович, Сергій Жадан, Тарас Прохасько... І чимало молодих авторів, з якими дійсно активно спілкуємося, надихаючи одне одного.

Книга, яку варто прочитати всім:

Універсальна, абсолютно доступна, компактна і концентрована, із таким сильним впливом на розвиток особистості, який пережила я особисто, — «Jonathan Livingston Seagull» («Чайка на ім’я Джонатан Лівінгстон») Річарда Баха. Не перестаю дарувати її знайомим і незнайомим людям, часом у поєднанні з його ж «Ілюзіями».

Salve». Член організаційної ради фестивалю відеопоезії «Cyclop-2012». Ініціатор і куратор заходів за участю поетів, музикантів і акторів: «Сітар, табла і поети», «Високосна поезія», «Актори і музиканти читають дітям у Азбуковому Королівстві Магів та Янголів», «Озеленення території», вечора «Попіл і сніг» за мотивами фільму Грегорі Колберта. Автор сферичного проекту поезії-3D на куполі планетарію – «Точка роси». Куратор поетичної сцени «Мідний Гоголь» на «ГогольFest-2012». Перша публікація — у журналі «ШО» №7-8 (2012). Пісні на слова і переклади Мідної виконує український проуз-панк гурт ВоЦап, литовський інді-поп-рок гурт Biplanі, електронний дует з Вільнюса Beissoul&Einius, який саме зараз завершує роботу над піснею українською. 2011-й — рік народження Мідної, весна 2012 — презентація як автора (у квітні у київській кав’ярні-книгарні «Бабуїн» поезію Мідної читали знані поети і актори).

Сучасні українські письменники

Часто згадую такий давній фільм «American Beauty» Сема Мендеса, трагічний і натхненний водночас. Один із його героїв говорить одного разу про красу, дивлячись, як звичайний целофановий пакетик «танцює» на асфальті: «...Іноді мені здається, що я бачу її всю, і це стає нестерпно — моє серце наповнюється нею, як повітряна куля, і, здається, що воно ось-ось вибухне. Але тоді я розслабляюся і перестаю опиратися їй, і вона просочується крізь мене і тече, як дощ, стіною. І я не відчуваю нічого, крім подяки за кожну мить мого дурнуватого маленького життя». Щось подібне часом відчуваю і я. Поезія потрібна мені, щоб пережити красу. І постаратися зрозуміти внутрішню логіку розвитку подій навколо. Це лише одна із багатьох причин, але особливо ясна і відчутна для мене зараз.

13 Kolo №10

Чому ти пишеш:

Кінцева мета досі невідома. Мабуть, єдине пояснення, що просто не можу не писати.

Хто/що надихає:

Ігор Римарук. Однозначно.

Книга, яку варто прочитати всім:

«Помаранчева дівчинка» Юстейна Ґордера

М а р т а М о х н а ц ь к а народилася на Тернопільщині, в смт. Гусятин, 20 січня 1993 року. Була учасником літературного проекту «Нічний Львів» 2011 року, ІІІ Літньої літературної школи (літклуб «Маруся»), проекту «Ніч буковинської поезії» у рамках ІІІ Міжнародного поетичного фестивалю «MERIDIAN CZERNOWITZ», ІІ та ІV Чернівецького літературного слему міждисциплінарної групи «Тролейбус», Всеукраїнського фестивалю «Сучасної літератури та музики» (2013), наради творчої молоді (Ворзель, 2013), проекту «13 (Tzameti)». Член Безіменної літературно-музичної формації, мистецьо-креативнореактивної формації «ВалЭра» імені Юрка Іздрика, Захара Прилепина та Оксани Забужко. Дипломант поетичного фестивалю «Ватерлінія-2013». Співавтор поетичних збірок «Перша весна», «Свіжий вітер», антології «СлогON», «ТретьяВатерлиния». Фіналіст «Молодої республіки поетів-2013». Особливий учасник Всеукраїнського поетичного мега-марафону «Віршень-2014» (Київ), відзнака «Поетичне відкриття року».

Уся ця інформація наведена тут для того, аби надто скептичні і недовірливі після прочитаного не засумнівалися у можливостях та амбітності цих дівчат. Скажу лише одну правдиву життєву істину, висловлену котримсь із давніх мудреців, — усьому свій час.

Наше знайомство у Львові на школі книжкових журналістів та літературних критиків «КОНТЕКСТ-2» не було випадковим ― бо то був Львів і Форум Видавців, бо потім я потрапила до Києва, бо так воно в житті у творчих людей буває. От і закрутилося-завертілося літературне життя, спільні виступи, цікаві проекти. У Тані багато потенціалу, енергії, молодечого запалу ― це те, що приваблює в ній та захоплює, тому спілкування з нею ― то є справжнісінька насолода. Ця дивна дівчинка з прізвищем композитора та народного артиста не лише поетка, а й літературна дослідниця. На сторінках літературних сайтів можна прочитати її рецензії до прозової книги Уляни Галич і поетичних книг Анни Малігон та «Месопотамії» Сергія Жадана. А цьогоріч на Книжковому Арсеналі вона представила власний проект «Точка неповернення» ― інтерв’ю з учасниками Майдану, серед яких поети Павло Коробчук, Дмитро Лазуткін, іноземні письменники та видавці Мартін Поллак, Катаріна Раабе і прості кухарки та хлопці з барикад. Розмови з «майданівцями» перекладаються англійською та публікуються на українсько-американських інтернетпорталах, аби про них дізнались якнайбільше. І про Жадана. Деяким сучасним поетам закидають «жаданність» (та не жАданість), мовляв, і рими схожі, і ритми, і образи. Таня теж інколи цим грішить, але тільки тому, що вона цінує Сергія Жадана як особистість і хорошого літератора, ну і, звичайно, як друга. І я впевнена, що саме такі спроби віршування дадуть нам нову й цікаву молоду поетку. Адже Таня ще у творчому пошуку, її талант визріває і наповнюється новими ідеями для подальших містифікацій. Тому в її поезіях фігурують особливі чоловіки ― таємничі та обожнювані: «Чоловік із запахом портвейну / ховає в одній руці пляшку, а в кишені ― цукерки», «у кожного з нас є свій персональний Ісус / у мене він красивий ніби щойно з картини Да Вінчі / його проповіді тягучі. / часом він нудний, як Пруст», «Байдуже, насправді, як ведеться нам, / важливо ― про що йдеться нашим чоловікам, / які щоночі скурюють свої цигарки, / рахують птахів на пальцях однієї руки». Ці чоловіки закохують у себе, не відпускають, стискають в обіймах усе сильніше, збуджують: «Твоя рука повільно починає сповзати вниз по стійці мікрофона. / вниз. / нижче. / ще. / волосся повільно падає мені на плече». На запитання двох молодих любительок літератури, що є джерелом Таниного натхнення, вона відповіла «фразою вєка»: «Міста, чоловіки, бруківка». Хто б сумнівався! Про чоловіків у нас уже йшлося, тож про міста і бруківку. Таня

15 Kolo №10

Де ви ще знайдете в Києві таку веселу поетку, як Таня Майборода? Вона може зробити усе на світі, аби кумир з улюбленим гуртом DepecheMode таки втрапили до України на концерт. З Танею добре пити вино на брудершафт і їсти мацу, добре гуляти нічним Києвом і бачити його розкоші в мерехтінні ліхтарів, добре читати вірші і слухати прозу, добре співати улюблених пісень і танцювати під Жадана та Собак У Космосі. Так, Жадана доведеться згадувати частенько, бо все у цьому світі взаємопов’язане.

Сучасні українські письменники

Дівчина як місто

Сучасні українські письменники Kolo №10

Май (добре запам’ятайте, хто ховається за цим псевдонімом!) дівчинка непосидюча, щороку ― та ні ― щомісяця карта її подорожей збільшується на одне-два міста чи країну, а соціальні мережі ― на добрий десяток нових друзів та знайомих. Як дитина великого міста ― найбільшого, столиці, ― Таня знає найцікавіші закутки, де можна погульбенити та релакснути, і де можна відшукати натхнення. От і вірш про бар «ЧЕ» написаний не випадково і присвячений Олександру Ірванцю: «Повсюдно називають бари / ім’ям ЕрнестоЧеГевари», «всі у цьому прокуреному дешевими сигарами барі / на мить замовкли / слухаючи цього божевільного неначе апостола Павла / котрий сам нещодавно увірував / і навертає у своє вчення громаду барів та пивниць у години-пік. / бо години ЧЕ для цього старого облізлого команданте / вже давно скінчились». То вона підкорює Варшаву, то зависає у Львові чи гуляє вулицями Харкова, мріє про дощі посеред Нью-Йорка. Її не впіймаєш надовго, а про те, як Таню захоплює кожне нове чи старе місто, можна прочитати у її постах на Facebook: «Сьогодні ввечері Львів був готичний і якийсь аж містичний. Не думала, що за стільки разів перебування тут я ще не знаю якихось вуличок у центрі. Як виявилося щойно, що таки не знаю ще стільки всього! Знайшла, наприклад, Старий ринок. От і хто би міг подумати, що у Львові він теж є за аналогією з Варшавою та Краковом. Чомусь всі екскурсоводи про нього мовчать. А вночі там взагалі ні душі. Відчувала себе ніби в якомусь із оповідань Кафки чи Бруно Шульца. Львів ― місто дивне, бо це місто раптових див». Міста ― то точно Танина стихія, і кожне відвідане дарує їй свій маленький кубик бруківочки, де кожен кут та бік має своє особливе призначення: «Ці контури міст ― це кути нескінченних трапецій, / геометрія простору завжди дається взнаки».

Особливим світом для Тані є музика, саме вона створює неповторний супровід її віршам, коли «вібраціями атомів / проникає проникаєпроникає / у тебе / твої груди вібрують / твоє тіло вібрує / все тіло вібрує / віддає мені ритм / і я теж починаю вібрувати в такт». Барабан стає тим інструментом, який уже своїми ритмами народжує поезію, особливо, коли це в кайф: «Юний апостол грає на барабанах / юному апостолові це в кайф / барабанні палички є продовженням його рук / він розмахує ними наче крилами / і ось-ось зараз сотворить чудо», «задає ритм проповіді / він ― її пульс та її вуха / патлатий сповідник гранджу / коливаннями своєї музики він перетворює вино на воду», а вона готова причаститися святою водою і тіла апостолового вкусити. Та тільки Таня не знає, що це вона ― та наймолодшенька, та найбеззахистніша і та найусміхненіша дівчинка на усе місто.

І рина Вік и р ча к :

«Таня ― авторка, що у своїх віршах прагне керувати світом. Погодьтеся, до цього треба мати не лише сміливість, але й хист. Той, з ким має ділитися світ (ну, нехай лише світ ліричний), теж особливий ― невловимий, змінний, то розтатуйований, то крилатий, але мовчазний і надійний. Може, вище згаданий і не є сталим образом, але постійним є відчуття теплого нічного повітря над містами, пронизаного звуками музики».

БАР Ч Е Присвячується О. Ірванцю

Сучасні українські письменники

повсюдно називають бари ім’ямЕрнестоЧеГевари

Kolo №10

текіла у цій провінції не водиться тут глухо як у малесенькому дуплі хвойного дерева вона би тут просто не встигла настоятися так би й лишилася бражкою у чиїйсь брудній чарці-чеберяйці он там за тим столиком що заховався у дальному кутку сидить п’яниця і вигукує своє дивне замовляння офіціанту: – гей, Ечрабе, принеси-но мені ще пляшку текіли! – у нас немає текіли, сер, ви щойно випили наші останні запаси ямайського рому. – а що, хіба це була не голден елітних сортів? – ні. команданте любив ром. – а чому ж тоді він у вас ямайський? – куба лібре, але години ЧЕ у нас ще торік скінчилися, тож мусимо якось виживати з ямайських благодатних, але теж, на жаль, скінченних запасів. п’яниця на хвилину змовк зробивши лише непевне «еч» завдяки гикавці що надійшла раптово. посидів так хвильку. подумав. а потім мовив таке: – от ви, так, усі ви, насправді, знаєте, чим команданте любив промочувати собі горло в хвилини посухи? порепану від довгих промов пустелю його язика бачило лише піднебесне склепіння його горлянки. саме у ці хвилини він найбільше мріяв про кактусові плантації для вирощування текілового дощу. всі у цьому прокуреному дешевими сигарами барі на мить замовкли слухаючи цього божевільного неначе апостола Павла котрий сам нещодавно увірував і навертає у своє вчення громаду барів та пивниць у години-пік. бо години ЧЕ для цього старого облізлого команданте вже давно скінчились.

Прониклива, витримана, магнетична ― так можна сказати про Олю Єрмак, або ж Мідну. Її енергія виривається із глибин землі, її філософія приходить із космічних просторів, її жіночність така природна і витончена. «В її пальцях та голосі поезія ― верлібри та римовані рядки, діалоги між тонкими сутностями, деревами і космічними кораблями, трагедії месій, просвітлені символи, контрасти явного і прихованого, моралі та нових віянь». Послухайте лишень, як вона говорить про свій сферичний проект «Точка роси», наче уже віршує: «Піднімаючись і поступово охолоджуючись, повітря досягає межі, де його температура дорівнює точці роси. Саме у цій точці, коли водяна пара в повітрі стає насиченою, народжуються хмари. Саме у точці роси за високої концентрації емоцій, насичення образами, народжується поезія – небо, за яким вже тільки космос. Термін з молекулярної фізики, що дав назву проекту в планетарії, підкреслює емоційну межу, на якій пройде дійство, яка передбачає близький політ, коли так хвилює космічна близькість, духовна височінь, торкнутися якої прагнемо».

19 Kolo №10

Індіанці культури Чонос (Еквадор) ще у XV-XVI ст. виплавляли мідь із вмістом 99,5% і використовували її як монети у вигляді сокирок. Інструменти, виготовлені з міді і її сплавів, не утворюють іскор при ударах, а тому застосовуються там, де існують особливі вимоги безпеки. Польські вчені встановили, що в тих водоймах, де присутня мідь, коропи відрізняються великими розмірами. Мідь сприяє росту і розвитку, вона використовується для транспортування кисню і вкрай потрібна для перетворення заліза організму в гемоглобін.

Сучасні українські письменники

І Венера , і сонце , й м е т а л

Сучасні українські письменники Kolo №10

Усе в Мідної ― музика, вона з’являється нізвідки, звучить тихо і багатоголосо, згодом наростає, виповнюється і шириться усіма капілярами та судинами: «Ніжна моя музико / що блукаєш всередині у болючих вигинах тіла і часу», «камертон у твоїй голові / чорні гілки нанизують ранок/ і коливається матерія». Знаходимо поміж рядками образи Чоловіка та Жінки, тих, найперших, що не лякалися оголеності один одного, що не мали вад, лишень цікавість до себе й до світу, яким було їхнє тіло: «Люблю таємно чоловіка у тобі / цю поривчасту пристрасть» говорить жіночий голос у середині вірша, і «знову пекуча смола розповзається тілом» від зустрічей, «єдине про що жалкуватиму ― / це недосконалість наших тіл / що так і не зможуть ніколи злитися в одне». За неписаним правилом, дві протилежності повинні поєднуватися в одну сутність, тому мотив поєднання часто присутній у поезіях Мідної: «Пробудження понад ранком / понад роз плющенням очей / ти не закінчуєшся а я у тобі», «і як легко парою другу / половину життя іти». Мідна вміє вдало поєднувати вірші та відео, чим підсилює можливості слухачів побачити те, що вдається побачити їй, розслабитися, помедитувати, відкрити чакри для сприйняття добра. Дихаючи у ритмах фільму «Попіл і сніг» під музику пустель і короткі роздуми невидимого мандрівника із голосом Морфеуса із «Матриці» ― Лоуренса Фішберна. Відео у стилі фото-сепії під україномовні вірші дозволяють зазирнути до світу авторки, туди, де народжуються і виковуються мідні

Р ост исл а в С е м к і в :

«Мідна й сама пише цікаву поезію, проте ще цікавішими є поетичні перформенси, які вона організовує. Вона підбирає візуальний та музичний супровід читанням, від чого сильні поезії стають ще сильнішими, а недоліки слабких ― згладжуються. Фактично, Мідна тут діє як куратор «виставки» сучасної поезії, творячи з окремих текстів певне цілісне металітературне дійство».

Сучасні українські письменники

21 Kolo №10

зґарди її творчості. І у цьому спогляданні набираєшся світла, бо Мідна ― це промінь, який, проходячи повз тебе, освітлює кожен затінений закуток, і лишає маленьку іскорку, з якої ти можеш потім черпати світло надії і дарувати його близьким. Це нерухомість і тиша, якої людина боїться, бо вона змушує зосередитися на головному ― тому, що тобі доведеться своїми руками зробити впродовж життя. Бо життя ― це океан із мільярдів крапель інших життів так само важливих, як і весь океан загалом. Фотограф і документаліст Грегорі Кольбер здійснив протягом багатьох років безліч експедицій в різні куточки нашої планети: Індію, М’янму, Єгипет, Намібію, Кенію. Так народився проект «Попіл і сніг», який відображає в унікальних світлинах природу та гармонію співіснування людини і тварини. Герої фільму ― монахи храму в М’янмі, аборигени племен Африки і професійні танцівники, які мирно співіснують із тваринами, і демонструють це єднання молитвами, читанням Святого Письма, перманентним сном, спогляданням обрію і медитаціями, шепотом і обіймами, красивими, довготривалими танцями у сипучих пісках пустелі та водах священних річок. Фільм заворожує спокоєм і духом, настроєм та атмосферою, він, як і поезія Мідної, ― поза простором та часом. Томас Лав Пікок дотримується думки, що в історії поезії, як і в історії світу, можна виділити чотири епохи: слідом за залізним віком протривали дорогоцінні (золотий та срібний), а врешті прийшов вік мідний. За його словами, мідне століття розвитку поезії повністю відмовляється від вишуканості і витонченості срібного століття, користуючись грубими засобами століття залізного, закликає повернутися до коріння і зуміти відродити золотий вік. Тобто мідний вік поєднує у собі усі три попередні, і нам лишається сподіватися, що у поезії усе зовсім не так, як в історії, і вік Мідної Поезії не зміниться епохою похмурого Середньовіччя. Це могло би бути лише поверненням до джерел, до витоків людства. До відродження давніх українських звичаїв і традицій, які самобутні, і які, так чи інакше, прориваються до віршів молодої поетеси Мідної: «Коли раптом відчуєш: забракло свободи/ йди на берег / вода лікує / тече через тебе а ти як малий посміхаєшся», «каменю неба / сонцю що сходить гарячим колесом / на поля сутінкової тиші», «поле говорить до нас тишею / сповідується». Цей колір волосся неможливо знайти на спектрі безбарвних променів, цей голос і музика пробуджують метафізичні візії, до яких хочеться доторкнутися, ця поезія «близька і рівновіддалена / і напрям не вирахувати / бо звучить невідомо звідки і звідусіль одночасно / у ній припиняєш думати і дихаєш».

Сучасні українські письменники

білий слон

Kolo №10

рання година щастя пробудження збіг обставин ти стоїш на порозі у дежавю і ловиш моменти завертаєш зібраний досвід у цупкий італійський картон ти мій білий слон із міді свого волосся я виливаю для тебе згарди у шиту мольфаром валізу вкладаю старий патефон я буду чекати на тебе як вітру й туману чекають гори я буду любити тебе як Марічка любила гравця на флоярі ти мій тихий сон відпускаю ці дні у моєї душі собори і молюся богу щоб бути з тобою у парі

Блакитноока дівчинка

«Аби щось написати, потрібно неабияк покопирсатися у собі», ― скаже вам Марта Мохнацька, якщо ви раптом запитаєте її про поетичне ремесло. І, вслухаючись у нею написані тексти, вам ані на мить не хочеться засумніватися у її словах. Уже з першого свого вірша вона цілком справедливо попереджає: «Пробачте, якщо / говоритиму струмом», «я / двохсотвольтна іще з / народження». Її слова часто «безшумні. / бездумні. / позаплечні. / недоречні. / двозначні. / необачні. / життєзагрожуючі. / смертельно безпечні.», і ради на то нема. Тернопілля ― земля, на якій виріс Богдан Лепкий, Роман Андріяшик, Анатолій Дністровий, значну частину життя провів Осип Маковей, тут народився й ріс єврейський письменник Шмуель Агнон (Шмуель Йосиф Халеві Чачкес) ― нобелівський лауреат. Можна дошукуватися ще чимало імен літературного значення, але кожне з них буде самобутнє, бо що не автор ― то нове відкриття. З Мартою я зазнайомилася на третій Літній літературній школі в Карпатах. Відразу відчуваєш у людині позитивні творчі імпульси, а гори і чисте повітря ще більше посилюють цю енергію. Напевне, дивні можливості відкрилися на той час і Марті, бо в Карпатах дається взнаки непізнане всередині самого себе. Тож якраз після Літшколи почастішали виступи Марти на фестивалях, літературні поїздки, якісно змінилася ритміка та мелодика. Хоча глибини іще незвідані, можливості ще не всі використані, а пророцтва ще не сказані. Вона боїться втратити рими і водночас підбирає їх досить майстерно, аби потім не знайти для римування слів. Може, придумуватиме авторські, от як «померки», «спекотно-пожежний», «ластовинне». Словом, усе в її руках, тобто ― словах. Шкода, що Марта не вірить у натхнення, а лише у бажання, адже натхнення ― то чи не найбільша рушійна сила усього мистецтва, якщо, звісно, Муза чи Музун десь поблизу примостилися. Але й бажання писати додає нам надії, що ця блакитноока дівчинка Тернопілля бачитиме світ так, аби потім якнайточніше і найвіртуозніше передати це бачення словами та звуками, а як не поезією, то журналістськими статтями чи

Сучасні українські письменники

23 Kolo №10

репортажами. І хто знає, можливо, у неї згодом відкриються ще які надприродні можливості. Не знаю, як це, але Марта намагається писати так, щоб слова були шоковані одне одним. А ще авторка цінує лаконізм і не терпить сентиментальності поетичних творів, тому поезії в неї конденсовані й правдиві. І не дивно, що геніями для дівчини є Іван Франко, Євген Плужник, Богдан-Ігор Антонич, Василь Стус ― це із глиб української літератури, а з тих, хто творить сучасну літературну дійсність, її захоплює Юрій Андрухович, Юрій Іздрик, Сергій Жадан і Тарас Федюк. Цікава автогеографія авторки, де вона порівнює себе із рельєфом, безумовно, Прохасько би побесідував з нею на теми надто великих контрастів між озерами Чад та Байкал, Еверестом та Маріанською западиною. Звичайно, його би перш за все цікавили рослинні покриви її тіла і філософія перетворення людини у ландшафти, при чому, всуціль не українські ― «в апогеї свого егоїзму / відчуваєш себе планетою. / будь-який страх зникає / у Маріанській западині, / сумніви розсіюються, ніби вода у Анхелі», «і ти розумієш, що Везувій / твоєї без сили спить / тимчасово». Ну і зовсім уже таке пророчо-містично-сюрреалістичне: «сонце в своїй революції / поверталось на схід <…> реготівсь десь беззвучно / невидимий пензель далі». В одному з інтерв’ю Марта згадує, що пише радше щось близьке до абстракції, та інколи герої її поезій поводяться геть як люди: «Листопад наздогнав нас на листопадовій / передавши для грудня хабар у конверті». «Безхатьки нишпорять у / душах смітників, / що татуйовані знадвору / матюками» ― і «татуйовані» звучить тут майже як «титуловані». Як на журналістську освіту, то у Марти забагато медичних термінів, а, може, це проривається з глибин свідомості людське призначення (якщо у таке ще вірять) і продукує такі поетичні химери: «Туман в альвеоли забився»,

Сучасні українські письменники Kolo №10

«і під мелодії тахікардії», «ще вечір цей смішний патологоанатом / зрітиме в мені майбутнє щастя захололе», «жовтнева саркома», «коли жовтень пускає в / мені метастази». Інколи користувачі Facebook вдаються до підсвідомого рекламування, коли пишуть пости зі словами «просто залишу це ось тут», так і я ― просто залишу це ось тут, просто ще раз перечитаю: «Серп, що траву лоскоче, / сліпо вірить рукам дівчат / і не бачить, як молокоточить / ранами молочай, / що застигне обезголовлений / і не знатиме, як вночі / на серпові з молочної крові / загніздиться пташатко ржі». Є поезія, з якої я відкрила собі Марту, ― вона не про здоровий спосіб життя, ні, і не про укуси совісті у моменти пізнання істини, вона просто про те, що погані звички можна замінити зовсім іншим допінгом ― коханим чоловіком: «Ти спитаєш мене / насторожено: / «Ти досі ще палиш, / Марто? – / У тебе же / новонароджений...», / але я, все ж, візьму / цигарку. / Затягнусь, набравши у / груди. / Спокою. / І скажу: «Хай пробачить / мене мій бог, / аби лиш палити поруч з / тобою, / аби лиш одну на двох».

Х р ист и н а В е н г р и н ю к :

«Поезію Марти Мохнацької здебільшого можна вважати поезією, яка відхилилася від канону сучасності. Іноді рядки її текстів мені нагадують життєствердного Максима Рильського. Але це не є недоліком. Достойна, не одноманітна рима є центром її поезії. Тематика текстів чіпляє за душу і часом аж приголомшує. Але для мене це скоріше добре написані тексти, ніж улюблені. Бо даю перевагу верлібрам і сюрреалістичній літературі. Проте це лише моя душа так хоче і потребує. А тексти Марти Мохнацької є якісними і важливими для контексту української літератури. Не лише сучасної».

Скоро осінь уже глузуватиме і своїми кістками брунатними у ребра ввіткнеться безбожником. Осінь в поспіху, видно, не знає, що вона ― лиш великий гербарій. Може, я в тій постелі сконаю, і напишуть у пресі бульварів:

Сучасні українські письменники

з моєї постелі порожньої

Осінь їй проросла у душу». І якісь дітлахи набурмосені покладуть мене в книжку. Засушать.

Kolo №10

«Вона мала хворобу осені.

Сучасні українські письменники

"Достаточно нажать на слив": несколько откровенных мыслей о Вадиме Мирошниченко от первого лица

Kolo №10

МАРШЕ Гош (о. Реюньон) Выражаю искреннюю благодарность Г. Марше за то, что он попытался разгрести авгиевы конюшни моего сознания. Вадим Мирошниченко Когда ты вступаешь в дерьмо, а именно в стадию максимальной экзистенции, то окружающая тебя действительность, реальность, вменяемость и невменяемость изменяются до неузнаваемости. Ты понимаешь: невозврат достигнут и пора издавать собрание сочинений в шести т ома х , б о льш а я часть – рукописное наследие. Полная чушь! По-настоящему обладает смыслом человек и слово. Разрыв между написанным/ сказанным и автором/произносящим/мной если и допустим, то в минимальной пропорции. Не терплю а в т ор ов , иск у сст в е нно соз д ающих границы между собой и написанным. Искусственные авторы с книгами на дешевых

Хто/що надихає:

Екзистенція.

Книга, яку варто прочитати всім:

Д.Керуак «Мехіко-Сіті блюз», А.Гінзберг «Howl», Ж.-П.Сартр «Нудота».

батарейках. В тексте они плюшевые мишки, брутальные дамы/мачо, в жизни – мерзкие, неприятные типы. Батарейка села, жизнь закончилась, книги в унитазе, сортир – не литературный критик, его не нужно долго упрашивать, рассказывая о своих достоинствах, достаточно нажать на слив. То, чем я занимаюсь, можно назвать профессиональной деятельностью, исходя из формальных признаков, – диплом, трудовая книжка, – и нет жестких противоречий с жизнью и досугом. Текст и жизнь – это опыт и нечто непостижимое: грязное, чистое, белое, черное, перекрещивающееся и прямое, как шоссе, и, как шоссе, опасное, дикое, желаемое и отвергаемое. В кафе или баре с чашкой кофе/стаканом виски после трудового дня с теми, с кем ты полчаса назад был в разных ролях, теперь мы в едином пространстве и почти на одной волне, одного градуса, процентов кофеина. Я восприимчивый, могу послать. Я чувствительный к авторам и текстам, мною прочитанным, оказавшим на меня влияние, влияние без фанатизма, без фальши, ибо есть изначальный стержень утраты, отчаяния. Я нахожу подтверждение своим идеям у Ф. Ницше, Ж,-П. Сартра, Ж. Батая, Д. Моррисона, Д. Керуака, Ч. Буковски. М. Уэльбека. При общей странности и забавности ситуации, мы – хорошие друзья, пусть наша дружба объята кажимостью, пусть мы имели разные допинги, пусть мы спорим, ссоримся, миримся, пусть. Смысл жизни… Первое, что всплывает в голове – Бог. Здесь прямая и неразрывная связь по типу гениталий, улицы и гитары, бутылки и горла. Априорный смысл для каждого отдельного человека, ставшего личностью и осознавшего бремя ответственности перед/за Другим. Удовольствие – это влюбленность: каждый день новая и ничего конкретного, кроме зуда, щекотки, боязни подцепить гонорею. Удовольствие временно и поддается какому-никакому описанию, наверное, оно больше всего и присутствует в текстах; другое дело наслаждение – раз и на всю жизнь – как любовь, мама, Бог, родина. Наслаждение не помещается на бумаге, какими бы широкими не были поля. Я в наслаждении с 1985 г., интерпретировать его проблематично, оно из разряда апофатики. Удовольствие – процесс и ощущение, процесс ощущения, начало как собственной инаковости, так и собственного существования. В существовании наслаждение и удовольствие пересекаются, и первое преображает второе, стирая зуд, щекотку и гонорею. Возле меня полно злого и доброго, и есть добро. Не нужно прятать голову в задницу, распинаясь об относительности, достаточно убитых, униженных, покалеченных. Злые те, кто нарушает закон, требуя лицензию

Сучасні українські письменники

не знаю) напевно через дівчат і алкоголь)))

27 Kolo №10

Чому ти пишеш:

Сучасні українські письменники

на продажу алкоголя, и не разрешает свободную продажу марихуаны; а еще бродят убийцы, насильники и безразличные. Добро, добрые? Мои близкие, раскаявшиеся и продавцы канцелярских товаров.

Kolo №10

Я не знаю, почему я пишу. Я не знаю, почему я родился и почему на мне родинки. Но я знаю, что во всем этом есть смысл (абсурдный?). Я пишу и таким образом стремлюсь избежать смерти, приблизить или дистанцироваться от нее, или зафиксировать в маленьких проявлениях – распадах, полураспадах. Я свободен от и свободен для. И звучит rock-n-roll! И стонет Мари! Сколько себя помню – я всегда писал психоделично (проза, поэзия, эссе). Я подсматривал за пляшущей дамой, в силу чего мои герои автобиографичны. Практически каждое переживание и ситуация, в которые они проваливаются, происходили/переживались (со) мною. Иной раз я лучше их, чаще хуже. Женские образы… Любимые женские образы, с ними тяжело расставаться, они реальные – блондинки, брюнетки, шатенки, с длинными/короткими волосами, с отличной и на любителя фигурой; они виртуальны – с аватаркой и без нее, с фотошопом и природными изъянами/достоинствами, – мы знакомы исключительно в рамках социальных сетей и мобильных телефонов. Помеха ли это для общения? В какой-то степени. Похожий барьер образовался с текстами, показанными мною известным литераторам, и он успешно преодолен. Во время письма я не чувствую процесс вождения ручкой по поверхности бумаги. Называйте, как хотите: измененное состояние, абстрагирование, опьянение. После я очень слаб, будто в финале коитуса бурная разрядка. Представьте, на голову свалилась огромная каменная глыба, а через мгновение нет ни глыбы, ни головы. Согласитесь – это облегчение. Кстати, не мешало бы облегчиться. И тут крайне важен процесс, результат. Секс, алкоголь в текстах и жизни, хотя жизнь и разделяет свои позиции с экзистенцией. Начало обыкновенное: ночью – кофе/бурбон; утром – легкий завтрак с головой, полной идей или же с головной болью; немного чтения, писания, а там как повезет. Много дней, прожитых зря, много людей, на которых зря потрачено время, много всяческого зря. И мало ценного, и это утешает. Я часто полемизирую с Богом, чтобы подтвердить свою абсурдность и укрепить веру. А еще я спорю в душЕ и дУше – все заканчивается одним и тем же – очищением (внутренний монолог, иногда диалог и полилог). Очень похоже на то, что меня отравили: творчеством, литературой, существованием. Кто? Не уверен, что могу артикулировать ответ, но уверен, что ко всему перечисленному есть предрасположенность, переросшая в данность. Идентифицировать ее я начал в детстве, складывая слова в поэтические строки, в допубертатный период. Затем яд провоцировал разнообразные болезни, сейчас я больной человек – болезнь пограничья, во всем.

Сучасні українські письменники

29 Kolo №10

Для большинства экзистенция, эскапизм, эскалатор – синонимы, пустые слова, хаос, лишнее усложнение привычного порядка; труднопроизносимые, труднопонимаемые и замечательно конвертируемые в шелестящие купюры концепты. К монетизации творчество подталкивает не рационализация или эмоциональность, к ней подталкивают придурки, импотенция, фригидность, здоровый образ жизни, восточные практики и тренинги по самопознанию и раскрытию в каждом внутреннего творца. Вздор! Если вас предали, первым делом напейтесь, четвертым включите rockn-roll и тринадцатым – протрезвейте, чтобы начать заново и вдобавок заполнить пропущенное. По большому счету предательство – стереотип и условность. Как правило, в предательстве замешан секс и на него спускают всех собак. Секс – это пол, просто вытирайте ноги на пороге и надевайте тапочки или хотя бы снимайте носки/колготки. Предательства нет, редуцируем его. Вру я, конечно. Прошлое нигде не прячется, с ним бесполезно играть и запихивать в подсознание. Фундаментальное прошлое повсюду как святой дух, беспризорные дети и пластиковые окна. Даже убив себя, от него не уйти. Тесное знакомство с недалеким человеком несет в себе интим, симпатию и алкоголь, а потом кучу текстов и кучу экскрементов. В разрезе ближний/дальний недалекий обрел устойчивую коннотацию – глупыша/ глупышки, обнять и плакать, понять и отпустить. Они опасные люди, никогда не знаешь – они в самом деле такие или придуриваются. На протяжении первой вечности моего существования ассоциации со словом другие не менялись: либо ад, либо рай, в зависимости от уровня психоделизации (и философизации, рокенроллизации). В отечественном контексте ее недостаточно, и когда она и пробивается, то уж чересчур наиграна, а наигранность надо вынести за скобки экзистенции, как я вынес ее в психоделическом романе «Эпохе», в психоделических отрывках «39-16» и далее по наклонной в рассказах, стихах, домах, головах. Главное возродиться, главное вовремя наполнить и вовремя осушить, держать заточенным карандаш и открытым блокнот, разум, чувства.

Що там на сході, або соло для Солонської

Сучасні українські письменники

ГУЗІЙ Ольга

Kolo №10

Молодий маловідомий талант – типове українське явище. Особливо, якщо цей талант жіночого роду. А ще з маленького міста або смт. Країна справді унікальна. Проблема лише в тому, що свіжого, незадУмленого повітря і простору для молодого таланту не завжди вистачає. А якщо вистачає простору (як у випадку з маленькими містами, звідки все більше втікає людей), то бракує середовища, де б витав дух руху вперед. Середовища в нашій країні теж бувають різні. І, як би не боляче зараз було порушувати проблему територіальних відмінностей нашої держави, все ж зазначу, що культурне середовище Києва значно відрізняється від Харкова, львівське – від луганського і т. ін. Відповідно і культура мислення/ світорозуміння людей також різна. Говорити про це треба, бо, як виявляється, ми майже нічого не знаємо про тих, хто живе на іншому березі Дніпра. Авторка, про яку я писатиму, – зі сходу України (смт. Куйбишеве, Запорізької області). Звати її Оксана Солонська, але сама вона полюбляє, щоб її просто називали за прізвищем. Тому далі так і говоритиму – Солонська. Але чому саме Солонська? І чому вона вирішила зайвий раз не нагадувати людям ім’я, яке їй дали батьки? У неї такий вибуховий, колючий і екстравагантний характер, що називати цю приємну особу по-традиційному, меланхолійно і романтично – Оксана – якось не випадало. Я ж не про «Сердешну Оксану» з ХІХ століття пишу, а про сучасну дівчину з її власними поглядами на життя. І щоб друзі і недруги зайвий раз не мучилися у здогадах, як її краще називати, вона зробила тату solons`ka на зап’ясті, щоб кожен знав, з ким має справу. Солі в ній було достатньо. Саме той баланс, який потрібний кожній жінці. Зовнішність має просту: невисока, струнка, з пишними формами і дещо скуйовдженим пшеничним волоссям. А ось її чорна майка і чорні бермуди, темно-малинові нігті на руках і чорні на ногах, нелегкий коктейль напівбавовняного і трикотажного одягу, розбавлений маленькою білою сумочкою з китайською копією британського прапора та білими босоніжками на низькому ходу, довершували образ молодої хуліганки, якій не так давно стукнуло 21. Творчий світ Солонської вартий уваги не лише тому, що вона зі сходу, а й тому, що її нелегкими шляхами занесло навчатися на «Літературну творчість» в Острозьку академію. Як це відбулося, вона не дуже любить розповідати. Але не важливо, який людина зробила вибір, важливі наслідки. А наслідки були такими: Острог хоч і є маленьким містечком у Рівненській області, але тимчасовим середовищем і натхненням забезпечити може. Як результат, Солонська створила блог solonska.blogspot.com, де фіксує свої стани і ставання. Поки що вона – молодий літературний талант у стадії формування, і скільки часу їй буде потрібно для виліплення себе справжньої – слідкуватимемо.

Сучасні українські письменники

Чому ти пишеш:

я пишу, бо хочу. а інакше як можна пояснити це? на скільки вдало це виходить - питання інше :)

Хто/що надихає:

не маю якихось ідеалів/натхненників/орієнтирів/муз. Хоча, мабуть, більше стимулюють до творчості люди, які в мене не вірять, ніж ті, які намагаються стимулювати. хочеться більше доводити і боротися, ніж просто виправдовувати сподівання.

Книга, яку варто прочитати всім:

Наступну книгу. Коли людина дочитує одну книгу, їй треба взяти наступну. Наступну книгу варто читати всім, незалежно від віку-статі-професії.

Пише прозу, але маленькими формами. Великі ще попереду. Як зазначила поетка і літературознавець Олена Руда, «Солонська «запрозовує» образ». Але це не означає, що вона його спрощує. Авторка намагається зафіксувати той образ, як на фото, швидко, якісно і без «розпливання»: «Втеча з дому стала традицією, священним ритуалом, який повторювався щомісяця. з пачкою цигарок у кишені та декількома купюрами по 500 гривень Янгол направляється у місто левів за натхненням. його старе провінційне містечко щодня все вужче стягувалося навколо шиї і тиснуло з усіх сил. Янголу треба був простір, щоб розправити крила, випити декілька пляшок не надто дорогого коньяку, побитися, скупатися у фонтані, переночувати десь на лавці мертвецько п’яним і на

Kolo №10

Сучасні українські письменники Kolo №10

ранок повернутися у своє затхле містечко, щоб наступний місяць згадувати цю втечу і смакувати деталями» (уривок з твору «Янгол»). Образ біблійний, але свідомо спародійований, що засвідчує моральну деградацію носія християнської віри у нашому часі і в нашій країні. Все залежить від середовища, в якому той образ діє. У «Янголі» під удар потрапляє Галичина, бо саме там герой шукає натхнення. Але і Волинь зі Сходом Солонська не оминає. Поряд з такими «запрозованими» образами, які без проблем можна знайти в її блозі, є ще й фрагменти спостережень про особливості певного культурного середовища: «Кожне місто матиме свій символ. свою характеристику. те, що допоможе упізнати його серед тисячі інших. запоріжжя – місто ранкового туману і диму. мелітополь – місто ідіотів і п'яних чоловіків. донецьк – місто дорогих вітрин, непотрібних речей і нічних вогнів. а острог – це дощ і холод, квн, навчання, жахливо важкі пробудження, вогні нетішинської атомки. острог – місто напівпоетів, які виділяються одягом, пафосом, фріківською поведінкою, але часто не талантом. вони за рік можуть не опублікувати і не оприлюднити жодного написаного тексту, але зобов'язані голосно заявляти, що їх ніхто не розуміє, носити різнокольоровий одяг і постити олд-скульний рок у себе на стінах. острог – місто хлопців у вузеньких джинсах із лакованою зачіскою. це не денді, любі. не аристократи із XIX століття. не сери, містери і пани. це хлопчики, які стають чоловіками завдяки глянцевим журналам. які слідкують за модою більше, ніж дівчата. які радять подругам, що одягнути. острог – місто фальші. найбільше місто богохульників, яке я бачила. тут моляться найбільше, щоб потім порушити усі 10 заповідей. можливо, бог дозволяє грішити весь день тим, хто прийде додому і щиро розкається перед іконою? можливо, там щось наплутали у біблії?

Сучасні українські письменники

33 Kolo №10

острог – місто, яке затягує. через 2 роки тобі здається, що ти тут будеш жити вічно». Так Солонська відчуває середовища, у яких їй доводилося бути. І тут, як ніколи, яскраво вимальовується східне походження і характер цієї дівчини. Вона не ідеалізує, не порівнює. Лише зображає те, що бачить. Робить фото емоції, яку переживає у певний момент. Саме емоція є головною для Солонської. І те, яким шляхом рухається ця емоція: де зароджується, як зникає. Така проза читається на одному подиху, оскільки і пишеться десь так само. Солонська вдихає образ від Усесвіту і під час видиху фіксує його, потім знову вдихає… Так триває доти, доки твір не буде написаним. Про цей активний процес творення свідчать і графічні особливості її текстів, а саме – написання всього з маленької літери, без відволікання на Shift-и. Лише образ має право бути написаним з Великої, щоб стати у центр. Такі автори, як правило, багато віддають. Інколи віддають усе і не можуть зупинитися. Одним із підтверджень цього є стьобопритча «Еллі», у якій однойменна героїня віддає руку, очі і серце іншим людям, а собі не лишає нічого. Такий образ чітко дає зрозуміти, хто автор, які має вади, і якими цінностями живе: «Пішла дівчинка Еллі до кінця світу. зайшла в одне місто попроситися на ніч. впустили її в дім, нагодували. розповіла хазяйка дому, що сталася біда у них в сім’ї – син з війни повернувся живим, але руку втратив. такий молодий, а вже каліка. пожаліла Еллі жінку – віддала ліву руку її синові й пішла далі. через деякий час зустріла вона бабусю, яка стояла зранку і до вечора на вулиці, торгуючи крамом простеньким. збирала гроші онучці на операцію – народилася дівчинка і осліпла одразу. поплакала Еллі разом зі старенькою і віддала їй свої очі. пішла далі. аж ось, вже майже на кінці світу, зустріла дівчина молоду жінку. вродою вдалася гарна, душею добра, але не любив її ніхто. красою вродилася, а серця не було з народження. розповіла, що 30 років живе сама і хоч би хто зайшов у її хатину з подорожніх. відчувають люди безсердечних. тільки ось Еллі перша жива душа, яка трапилася за все життя бідній жінці. не думала довго дівчина – залишила їй своє серце. стала на кінці світу й думає: очей і руки немає, серце віддала, чи є ж сенс далі йти?» (уривок зі стьобопритчі «Еллі»). Основні характеристики образу Еллі – щедрість і доброта. Але доброта така, яка не знає меж. Особливість, що притаманна певній частині українців зі сходу: віддати все, пожертвувати останнім, а якщо треба, то і собою (згадаємо Василя Стуса, характер якого формувався саме на Донеччині). Зараз я говорю про мізерну частину людей, які населяють той край. І такі люди там справді є. Добрі, чесні і щедрі до самознищення. Шкода лише, що за ланцюгом останніх подій на Сході нашої країни про такий тип східноукраїнця майже не говориться. Але менше з тим, Солонська відчула ритм землі, на якій народилася, і чудово відобразила це у стьобопритчі «Еллі». До речі, про особливості вигаданого авторкою жанру: ще раз підкреслено трагізм становища людей, які жертвують собою заради інших. Але, якщо людина жертвує собою, хай навіть і не в буквальному розумінні, вона несвідомо вимагає чогось на заміну, бо той емоційний порив і силу думки, яку вона віддає іншій людині, або групі осіб, потребує компенсації. Для письменника – це любов читачів і прихильність друзів, а для героїні наступної стьобопритчі з елементами байки «Голуб» – життя голуба. У

Сучасні українські письменники Kolo №10

цьому творі Солонська змальовує нездорове прагнення «жертвувати собою», яке у надмірі може не лише зашкодити, а й позбавити життя того, для кого ти збираєшся жертвувати своїм домом, теплом: «Всю зиму голуб тихо воркував у руках дівчини. годувався з її рук, грівся від теплих долонь, що були для нього і прихистком, і підтримкою. дівчина три довгих засніжені місяці дбала і пестила голуба. аж прийшла весна і птах захотів розправити крила. почав вириватися з рук, дзьобати дівчину, обурено киркати… боляче стало дівчині. заплакала від такої несправедливості голубиної. не тепла шкода свого було, ні. просто голуб обіцяв не відлітати нікуди, з нею весну зустріти і літо довгоочікуване. дзьобав птах руки, а боліло серце. взяла дівчина і скрутила голову голубу. мораль: якщо любиш – не відпускай». Кожен прочитає у цій історії щось своє. Але для мене важлива та межа, яку в оригінальний спосіб змальовує Солонська: завжди треба мати міру і розуміти, які наслідки тягне за собою надмір. І як яскраве свідчення того, що може зробити з людиною надмір її емоцій та фантазій, говориться в оповіданні «Ундина». Назва не нова, яка у багатьох асоціюється не стільки з міфом про русалок, які співом заманювали рибалок в обійми смерті, а з дешевим російським серіальчиком. Але важливо, що Солонська вкладає в цю назву і Образ. Головна героїня оповідання ніяк не може визначитися, з яким із двох хлопців їй зустрічатися. Їй подобаються фізіологічні і психологічні характеристики як одного, так і іншого. Проблема в тому, що не всі. Їй в уяві не раз малюється ідеальний образ одного мужчини, який має щось і від Блондина, і від її хлопця. З обома вона має інтимні стосунки (тільки кавалер про те не здогадується). Одного разу вона запрошує їх на вечерю, щоб визначитися, з ким залишитись. Але, як виявляється, героїня – маніячка, яка вбиває обох, а потім розчленовує їх на шматочки, щоб погратися у «хлоп’є-маше» і зліпити до купи (вже в прямому розумінні) свого ідеального чоловіка: «День був важкий. вечір обіцяв бути ще важчим. єдине, що залишалося мені о восьмій вечора біля старої єврейської кав’ярні, – це фантазувати про ніч. завжди було цікаво, що відчувають люди, коли стають ребром такого трикутника. з одного боку тобі лестить увага ще когось, окрім твого кавалера. з іншого ж – виникає жагуче бажання змішати їх і виліпити одного ідеального хлопця. вибір же був неможливий. по-перше, я розуміла, що в кінцевому випадку набридне будь-який із них. по-друге, цей вибір був уже поза моїм бажанням, і тому робити його означало шкодити самій собі. а це не те, чому мене вчила мама. хоча, зрештою, палити теж шкідливо, але люди палять». Однак, наприкінці оповідання виявляється, що це все її фантазування та уява, бо насправді вона вагітніє від свого хлопця, якому під час романтичної вечері повідомляє про це. Так і закінчується твір. Банальний, здавалося б, сюжет, але: динаміка! Динаміка твору така, що з головою затягує. Плюс для Солонської ще й в тому, що вона побудувала цей твір без хронотопних тріщин, що ще більше підсилює ефект несподіваної кінцівки. Читається на одному подиху, як і все у Солонської. В «Ундині» чи не найкраще відображається дух часу, у якому живе авторка. Її герої емоційно нестабільні, трохи невротичні, але вона вчасно їх зупиняє, щоб не «розпливатися» у великі форми. Про надмір є в неї ще одне оповіданнячко «Грач», в якому головна героїня Катя і сам Грач виявляються маніяками – досить вдалі образи свого часу,

Сучасні українські письменники

35 Kolo №10

які ані жити не навчилися, ані міри в спілкуванні не знають. Спочатку Катя хоче зарізати свого набридливого друга, який мляво залицяється до неї (до речі, він ще й «вірші пише і кладе їх на музику»), але потім виявляється, що Грач – такий самий маніяк, як і Катя, лише «знаряддя праці» в них різні. Вона «ножем ріже», а він – «мотузками душить». Грач – збірний образ усіх недоліків і мінусів, які Солонська помічає у чоловіках: він невдалий, невпевнений поет, слабенький звабник і має погану освіту: «Ну як він може розраховувати на секс із дівчатами? невже хтось купляється на його елегантну манеру вдягатися та вишукано говорити? чи це я неправильна? але, чорт, такому не хочеться давати десь за містом на «харлеї»! де його нахабна брутальність? де заявка на жінку, яка біля нього, перед іншими самцями? пан грач справді думає, що милої посмішки і кучерявого волосся вистачить, щоб його завели в спальню і прикували наручниками до ліжка? хоча може він розраховує на 10 хвилин, перекур і розмови до ранку? найвірогідніше». Всі ці образи, безумовно, вигадані. Але дуже вдало підібрані. «“Напівінтелектуальний” маніяк» – проблемний герой сучасності. Людина, яка здобуває сяку-таку освіту і скрізь спішить показати недоробленого себе. В результаті такого поспіху проявляється генетична українська маніакальна звичка «бігти поперед батька в пекло» (з дешевими віршами). Авторка намагається показати, що нікуди не треба спішити. І робити кроки лише тоді, коли почуваєш відповідальність за вчинок, який збираєшся зробити, а не тому, що «лихий поплутав». Словом, «вчися чекати, друже, вчися чекати…» Отака вона, Оксана Солонська – лаконічна, конкретна, емоційна, дієва. Час, коли всі поспішають і не читають текст, особливо електронний, якщо не вразить перше речення чи фраза, Солонська схопила за крила. Успіху в польоті!

та, хто варта любові: СвітланА Дідух-Романенко

Сучасні українські письменники

ІЩЕНКО Марина

Kolo №10

Говорити про поезію може лише майстер, а про поета – закоханий. Та, хто варта любові – бо сама генерує у світ любов – вже прийшла, панове, – це Світлана Дідух–Романенко. Її присутність в сучасній український поезії скоріше не поява, а повернення. Гідне і цілком своєчасне. Тому, що відчути себе поетом у Світлани вийшло «так миттєво дивовижно і так навіки і одразу», а щоб повірити в те, що творчість може стати справою життя, знадобився час. Адже справжня поезія – не ремесло, а явище за гранню раціонального, на хвилях альфа-ритмів мозку, які, по суті, є радіочастотами Бога. Кожен вірш – трудомістка сакральна алхімія, проте, на відміну від середньовіччя, шансів знайти золото на попелищі у вигляді вдалих римованих стовпців набагато більше. Навчитися бути поетом неможливо – це дійсно дар, єдиний підручник для якого – власний слух, єдиний вчитель – праця, єдиний суддя – майбутнє: «А небо крізь грати/ До відчаю синє/ Я хочу літати,/ Бо ж крила орлині…». За плечима Світлани Дідух-Романенко – два престижних дипломи про вищу освіту, робота на Бориспільській митниці, але вона висловлює сумніви: «Періодично на мене навалюєтся битіє у вигляді запитання: "А чи не піти мені на когось повчитися, щоб потім кимось попрацювати? От я на переводчика повчилася, тепер переведу, шо хоч: хоч настрій, хоч сорочку праскою, хоч бабусю через дорогу. А ще у мене є диплом з гордим обзиватєльством "Товарознавець-експерт у митній справі". 9 років як я не їм паштєт і купу всього, потому шо воно гавкає навіть під мікроскопом. І я те бачила оцими вот сірими трьохдюймовими глазками». А наступного дня, як пряму відповідь на вагання щодо власної місії, на центральній вулиці Борисполя вона зустрічає парад співаючих гімн випускників того ліцею, який закінчила сама. Здавалося б, що незвичайного? «Але до мене доходить, – розповідає Світлана, – що вони співають гімн, написаний мною. Стою тут, у шортіках і розтягнутій майці з яким-то єдінорогом, а ці всі юні, щасливі і загріміровані проходять повз мене і співають мій гімн. Тут я зрозуміла, що зробила в житті дві корисні штуки: сина Ігоря і той ліцейський гімн». Без сумнівів, для тих митців, хто тримає у руках перо, важливо бути прочитаним. Але найважливіше, щоб у тебе спочатку повірили. Зі Світланою таке сталося. Першими були батьки. Римувала вона з дошкільного віку, як тільки навчилася писати, – завела таємний зошит, де фіксувалися всі різноманітні дитячі враження. Коли до 7 класу таких «таємних» зошитів зібралося декілька, мама, розсекретивши таємницю, показала їх вчительці української мови і літератури. Вчителька стала третьою і ключовою людиною, яка повірила у талант Світлани – довго не чекаючи, вона відправила вірші на конкурс «Таланти твої, Бориспільщина», де на юне дарування очікувало перше місце. Наступним був Міжнародний фестиваль в Артеку «Наша земля – Україна», там вірші Світлани посіли друге конкурсне місце. Все шкільне життя Світлана не залишала заняття поезією. Вона розуміла, що відчуває і бачить світ інакше,

Чому ти пишеш:

як не банально, пишу, бо інакше не можу. Незаписані вірші «переслідують», звучать в голові, доки їх не запишеш.

Хто/що надихає:

Ахматова, Друніна і Костенко — три поетеси, на яких я виросла. Надихають різні люди, найчастіше близькі, часом випадковими фразами.

Книга, яку варто прочитати всім:

«Вино з кульбабок» Бредбері — найдобріша і найсвітліша з прочитаних книг, після якої так хочеться жити.

ніж навколишні, іноді на межі нерозуміння і відчаю: «Як розказати кольрові сни? / Як описати чорно-білим людям? А спробуй їм веселку поясни,/ Похмурим егоїстам і занудам./ Глухі, сліпі, жорстокі на язик./ Не мріють, не дарують сни і квіти,/ А жити ж треба з ними й поміж них,/ Не бачити, не чути, не любити./ Я так не можу!». В її активі конкурс патріотичної поезії ім. Василя Симоненка від газети «Українська мова та література», виступи в Малій Академії наук, переклади Шекспіра та Байрона. Виходом першої збірки поезії «Моя зоря» Світлана зобов'язана батькам — найрідніші за власний кошт видали книжку в якості подарунка до повноліття доньки. Однак, за іронією долі, вони ж і наполягли отримати «серйозну вищу освіту» і практичну професію. Донька, звісно, послухалась, але писати не припинила. Нова перемога знайшла її на

міжвузівському конкурсі «Очима молодих», організованому Київською міською державною адміністрацією (плюс годинник у подарунок із рук міського голови!). Хронологія – ключ до розуміння поета. Вірші змінюються з часом, що природно: як обличчя, як душі, як люди і обставини навколо нас. Вірші не стають кращими або гіршими (не можна порівнювати нотування дитини, які являють собою безпосередність і правдивість, з творчістю дорослого – досвідом і аналізом), вони транформуються, хронометрують почуття, вивільняють правду, зовнішнім красотам та благополуччю рядків воліючи справжню сутність автора. Тоді у творчості, як у дагеропиті, проступають істинні риси поета. Так, в 2004 році з'явилася збірка, видана, до речі, після перемоги в міжнародному конкурсі «Гранослов», за участю спілки письменників України, «Дівчинка з доросли очима»: «Дівчинка з дорослими очима / Розгубилася в моїх руках. / І суворе «ні», яке завчила, / Несміливо шепотіло «так». / Поглядом дорослої дитини / Докоряла і водночас ні. / У вогні солодкої провини. / Довіряла сни свої мені. / А коли вплітала сміх у сльози, / Здогадавшись, я на мить застиг: / Янгол по-дитячому серйозний / Заблудився у руках моїх». Ще одне важливе мірило для поета – любов. Людина, яка кохає – нескінченно ненаситна, вона шукає у кожній грані життя відблиски своїх почуттів, вона повертається до них знову і знову, немов злодій, до витоку зустрічі, до першого дня: «У цьому світі, де спирт заливають самотністю, / Де релігія не має жодного стосунку до бога, / У цьому світі є тільки дві незворотності: / Смерть і твій погляд». Після закінчення університету і надходження на роботу в митну службу аеропотру Бориспіль ( «Аеропот. Юрба. Пости. / То митні, потім прикордонні. / Нудьга і втома. Раптом – ти, / Безмежний світ в одній долоні»), Світлана

Сучасні українські письменники

39 Kolo №10

вступає у шлюб та в ім'я спокійного пасторального родинного щастя, як сама розповідає, вирішує спробувати стати нормальною людиною, тобто турботливою дружиною і господинею. Проте побудові родинного гніздечка не завадив вихід у 2006 році книги «Душа епохи молодість» та збірки прозових оповідань і віршів російською мовою. А найголовніший проект, звичайно ж, син Ігор. Материнство подібно ініціації в житті жінки: якась її частина повинна померти, щоб з'явилася нова іпостась – мати. У цьому її велика доля. А якщо твоя дитина відрізняється від усього світу і має діагноз «аутизм», роль матері важлива подвійно. Аутисти – люди особливого світовідчуття, вони сприймають і відчувають все занадто яскраво, а пам'ятають більше. За статистикою, майже чверть програмістів Microsoft мають симптоми аутизму, так само, як і більшість геніїв, здатних з одного разу запам'ятати партитуру симфонії і визначити марку машини по шуму двигуна. Від надлишку інформації вони перевантажуються і намагаються сховатися зануренням в себе від настирливого світу. І з цим треба рахуватися. На це у Світлани пішло кілька років. Років мовчання. Ідея розказати суспільству, що таким дітям потрібно не співчуття, а порозуміння, вилилося у фотороботи з участтю 9-річного Iгоря, що увійшли до фотовиставки, присвяченої дітям з аутизмом, яка зараз триває у Києві. «Плакати – привілей слабких. / Сильні завмирають / складносурядними / залізобетонними / конституціями / і лише у безвітряну погоду / можна почути / їх глибинний скрегіт / по лінії зламу». Поезія має одну дивовижну особливість – вона виступає цілителем, засіб впливу якого – слово, не зважаючи, читаєш ти його чи сам пишеш. Себто рятує. Ім'я рятівника тоді було «Коронація слова» – самий престижний конкурс в Україні для україномовних авторів. Врожай нагород за кілька років зібраний не малий: 2011 р. – дипломант «Коронації слова» у номінації «Пісенна лірика про кохання»; 2012 р. ― лауреат 3-ї премії «Коронації слова» у номінації «Пісенна лірика»; 2012 р. – 2 місце в поетичному конкурсі «Віршована мелодія» Молодіжного мистецького фестивалю ім. Івана Коваленка. «Чоловік зробив мені сюрприз, – пише Світлана, – облаштував "червоний куточок нагород” у кімнаті, не знаю, плакати чи сміятися, боюся, почне водити екскурсії!». «Від всієї той екзистенції / хочеться малювати / акварелями / змішуючи фарби…», удосконалюватися, додавати до майстерності знання та поради від справжніх професіоналів, слухати численні майстер-класи від професіоналів – відомих поетів, письменників та видавців. Це про Літературну Школу – унікальний захід, організований Центром Літературної Освіти як відкритий майданчик для початківців та молоді, яка прагне писати. Останнім часом Світлана стала слухачкою трьох таких шкіл. Без перебільшення, її поезія після навчання у Літшколі придбала більш вишуканих та сильних нот, поетеса начебто дозволила собі нарешті говорити на повний голос. «Як з тобою побути слабкою, кольчуго і лати? / Я б відкрила йому уночі непідступну фортецю, / я давно вже готова її і без опору здати, / та дивлюся і бачу, що битися все ж доведеться. / Я ж не вмію ні пестити, ні цілувати, / мої груди стискає метал обладунків. / Чи струнка я, не знаю. Я вивчила «Струнко!», / тятиву і відтяти, тягнути й затято…» Поезія Світлани Дідух-Романенко прикрашає собою значні літературні події України – поетичний марафон випускників Літшколи на «Книжковому Арсеналі», фестивалі «Ніч Авангарду», «Літературна Країна Мрій», «Шевченківські вуса» та багато інших. Її можна завжди зустріти на літературних

Сучасні українські письменники Kolo №10

читаннях, наприклад, у кнайпі-клубі «КУПІДОН»: «Вона мовчки кладе йому голову на плече. / Кутається у голос його твідовий, як піджак. / Слухає: більше все-таки гріє, аніж пече. / Чи пече, але стерпно. Говори, говори іще, / прикидайся старим, а я тут трохи поніжуся так. / Та вона і не чує добре аргументованих фраз, / заплела йому пальці собою і дослухається вглиб. / Мудрий мій, мій досвідчений, простір, смуток і час - / тільки «пшик» від розпеченого тавра. А для нас, / однаково помічених, я вже вигадала «могли б». Особлива сторінка її творчості – патріотична поезія, присвячена подіям на Майдані і війні за Донбас: «А чуби відростуть, і зростуться поламані. / заірже металевий. ну така вже доба. / душі тих, надсвоїх, зашепочуть над плавнями, / зафарбують на стінах останні "Ганьба". / вогнепальні і колоті, смалені й різані / шрамуватимуть в епоси й трохи у щем. /медсестричка народить синів "екстремістові", / повінчається з ним і народить іще. / від такого ж не сором, з таким же не боязко, / і сини – не орли,а вогонь-козаки. / а чуби? відростуть. як і коси до пояса. / а рука? ну так стане й одної руки. / він утримає мир і самою десницею / навіть небо би втримав,якби захотів. / все це буде, хоч поки що навіть не сниться / неспокійної ночі досвітніх вогнів...». З нею Світлана під час буремних подій виступала на революційних майданчиках столиці, деякі вірші увійшли у видану не так давно антологію поезії, присвяченої подіям на Майдані. І щемко про війну на Сході: «Двісті вантажів, / 00 – не вантаж. / Хтось тут недожив. / Чий він? Чи не ваш? / Та не наш! Не наш! / То не ми! Не ми! / Визнайте вантаж, / Хоч у цім людьми / Будьте…поросте / І на вас трава. / Жити через день. / Вити – через два». Поетесу Світлану Дідух-Романенко цікаво і приємно читати, але все ж таки бажано слухати живцем: декламацію, а особливо спів. Бо співає вона незвичайно чутливо. Магію голосу, світло очей неможливо замінити усіма друкованими та написаними від руки рядками, її виступи дійсно на межі священнодійства та магії. В хорошому сенсі цього слова. «Світе мій світлий, святами засвічений. / Свистом свавільним свободи засватаний / свіжий, свідомий, святине і світоче, / Світ мій, чую і знаю: СВІТАТИМЕ!».

Олександр Горчинський. Той, хто співає поезію

Вперше я побачила Сашу Горчинського восени, на одному з вечорів літературного об'єднання «Поезія без купюр». Хлопець у зеленому светрі – так я його назвала. Хлопець у зеленому светрі, який закриває очі і, розкинувши руки, читає вірш про китів. Молодий Гемінгвей. Чи Жадан? У той осінній період мого захоплення Жаданом мені на хвильку здалось, що перед нами він – ненависник закрученого слова «сучукрліт», гордий і твердий, наче грифель у гостро заточеному олівці. Але ні, «хлопець у зеленому светрі» читав своє і по-своєму. Заплющивши очі, наче вихоплюючи слова зі свого внутрішнього віршесховища, відбиваючи ритм пальцем у повітрі. Я людина, така ж, як і ти Як і тисяча інших людей. Де й коли виринають кити, Тимчасово побачити день? Ніжно падати у власний дім, Імпозантно пускати фонтан. Тане марево димом важким. Ким вони один одному там? Це вже потім я дізналась, що Саша часто носить у наплічнику томик Гемінгвея, а

41 Kolo №10

Х л оп е ц ь у зе л е н о м у с в е т р і

Сучасні українські письменники

ЧЕРНІЙ Мирослава

Сучасні українські письменники

поезія Жадана стала відправною точкою для нового сорту його поезії. Як він сам колись сказав: «Я писав щось таке собі до 19 років, а потім випадково прочитав жаданівський вірш “Що вона потім робила, куди пішла”. І мій світ змінився назавжди».

Kolo №10

Саша знайшов свій стиль. Зібрав його, як кубик Рубика, додавши туди низькі хриплі тони, які занурюють слухачів у світ добірної поезії. «Хлопець у зеленому светрі» пише по-живому. Він додає у свої вірші свіжозварені емоції, враження та проектує на них зображення зі своєї сітківки, яка ненаситно поглинає все, що штрихами миготить за вікнами чи то потяга, чи то автівки. І народжуються вірші без ГМО, вірші, в які неможливо не повірити. Як, приміром, вірш про любу К. Цей лист випадатиме серед інших, Буде вирізнятись на їхньому тлі, Та хай кожне слово до тебе швидше Відносять цих літер крихкі кораблі. Поштовий твій індекс, немов дата Пасхи, Адреси втомились від частих змін, Та знаю проте як до тебе попасти, Бо завжди знаходжу у серці своїм. Твій голос вкарбований в підсвідомість, Бо часто лунає у моїх снах, І ти не вагайся – завжди натомість Дзвони, щоби мій подолати страх. Лишайся не далі, ніж на горизонті, Побачу й тягнуся, як до маяка, До берега серед чужої безодні, До світла, що маєш лиш ти, моя К.

Чому ти пишеш:

«Пишуть завжди, щоб жити краще», - казав Анатолій Михайлович Секретарьов, і я не можу з ним не погодитись. Це не буквально відбувається, звісно: написав вірш – відразу став краще жити, ні. Але коли пишеш і ділишся своїми віршами, переживаєш силу-силенну відчуттів. Заради цього та завдяки цьому і пишеш.

Хто/що надихає:

Відповідь на перше питання великою мірою є відповіддю і на друге. Вінницький бард і поет Анатолій Секретарьов для мене і є ментор. Це людина, яка дає дуже багато матеріалу для роздумів. Кожна зустріч і розмова із ним незбагненним чином надихає. Можна назвати і багато інших імен відомих поетів та митців інших галузей, які надихають, але він, безперечно, топ цього списку.

Книга, яку варто прочитати всім:

Із власних уподобань – це «Старий і море» або «Герой нашого часу», але це, звісно, не «панацея».

П риб орку в а ч к о т і в

Звідки взялось це звання? Чому коти? У Саші є багато хороших віршів, але є один, з якого почався мій роман з його поезією. Це той вірш, який хочеться пошепки повторювати паралельно з декламацією автора. І той вірш, який (для мене) в першу чергу асоціюється з поетом Олександром Горчинським. Коти на моїх руках – на кожній по одному. Щодня приходять отак, сідають щоб в чергову варту свою стерегти спокій моїх рук. З ними приходиш і ти – творець їх і ліпший друг. Гріють коли зима, муркочуть коли грім. Хто, як не ти сама, попрацював над цим. Вони справжніші за все, у що все життя вірив, і я перейду на фальцет, електричних співаючи звірів. Ти тіло їх і душа,

Сучасні українські письменники

і погляд двох пар очей, що завжди світять, хоча вогнем від них не пече. Завжди є куди іти, та краще не було досі, адже іноді ти їх гладиш своїм волоссям.

Kolo №10

Поезія Саші, напевне, дуже схожа на кота. Вона тримається осторонь, має свій характер і свої звички. Вона їсть з руки автора і спить у нього на руках. Вона йде і приходить, не попереджуючи його. У неї іноді тиха хода, але, тим не менш, вона вміє випускати кігті і світити жовтими очима, коли її гладять «проти шерсті». Дуже небагатьом вдається до неї приблизитись, і нікому — одомашнити. Тільки автору — «приборкувачу котів».

І нж е н е р (г і т а р н и х с т р ун? )

Саша працює інженером. Можна було б перекрутити вірш Любки і сказати «інженером людських душ». Але то якось дуже пафосно звучить, а пафосу «приборкувач котів» не любить. Зате любить свою роботу. Я не надто розбираюсь в енергетиці, але знаю, що нещодавно ми з друзями проїжджали повз сонячну електростанцію, яку Саша проектував зі своєю «молодою командою». А ще Горчинський любить гітару. Вона побачила не менше за нього. Була і біля вогнища, і в автобусах, і в холодних наметах, і в потягах на верхніх душних полицях, завжди вірно видаючи потрібні мелодії, з надривом граючи пісні Бабкіна, 5Nizz'и, Оркестру Че, Бумбокса та Крихітки. Саша – гітаристсамоучка. Але коли слухаєш, як він видобуває (наче іскру вогню) потрібну ноту зі струн, в це мало віриться. Я вперше побачила людину, яка може грати без збоїв у автобусі, який вальсує сільськими розораними дорогами. Тому ,хто не чув, як Саша грає на гітарі «Забери» Бабкіна, — дуже рекомендую. А для того, щоб уся стаття не виглядала, як чисто моє бачення Олександа Горчинського, накидаю фактажу. • Саша любить перекладати пісні. Але це не той переклад, коли вставляєш текст у Google Translate і копіюєш те, що вийшло. Він намагається спіймати вірус тієї емоції, на яку захворів автор чи виконавець пісні, щоб все-таки зрозуміти, що той хотів донести. • На запитання: «А яким має бути правильний поет?» Сашко, швидше за все, відповів би, що «правильні поети – це неправильні поети». • До 2003 року Саша жив в Росії. Місто його дитинства — це Новокузнецьк. Але зараз його вірші звучать однаково «смачно» як російською, так і рідною українською. Скользкие улицы, капель ритм зыбкий, Ток-шоу на известной лишь нам волне. И всё хорошо, но мои ошибки Совсем не хотят учиться на мне. Гирлянды моих настроений обвисли, И многие лампочки, перегорев, Не светят… Зажжём, няня! Где же канистра?! В хороводе демонов и стихозверей.

• Ще Сашко любить подорожувати. З наплічником і гітарою. Робить 2-3 фотографії за всю подорож і зберігає їх у альбом «Мандрівки». • Горчинський має свій паблік, де можна читати все українське і російське, новонароджене і майже забуте — https://vk.com/sinvash. • Говорити з Сашком можна довго і про все на світі. І, щоб вдало завершити письменницький опус про вінницького поета, скажу ще одне: вірші Олександра Горчинського недостатньо просто читати, їх треба чути. В цілковитій тиші / під гітару/ чи під імпровізований бітбокс — але обов'язково чути. Тому що Саша не читає поезію. Він її співає. І мова не про тембри, ноти чи музичні жанри. Мова про те, що дуже мало поетів вміють співати власну поезію душею. А він уміє – «хлопець у зеленому светрі», «приборкувач котів».

Сучасні українські письменники

Думки про утечу завжди чатують Друкуй же Escape'ом новий псалом, Аварійний вихід не згадуй всує, Витягни шнур, видави скло.

45 Kolo №10

• На запитання про улюблені книги Сашко відповість: «Бумажные». • Молодий поет неодноразово брав участь у літературних вечорах, квартирниках, гітарно-поетичних зборищах, літературних фестивалях «Малахітовий носоріг», «Підкова Пегаса»; посів друге місце на «Зеленому гроні» – міському конкурсі поетів-початківців; завоював спеціальний приз поза конкурсною програмою на Фестивалі «Редкая Птица». Також він був учасником літературної школи «Калавурня» у 2014 році. • Сашині метафори не можуть не дивувати і не вражати. Недарма він виборов диплом «Найбагатшої метафори» на Фестивалі «Підкова Пегаса» влітку 2014-го. Чого тільки варта фраза з його вірша: «Я – хлопчик з очима кольору скла пляшок»! • Він любить фотографувати написи в автобусах, потягах, надруковані на вікнах чи дверях великими червоними літерами, а потім вписувати їх у свої вірші.

Марина Єщенко: Лиш би мати цей контакт "людина-людина"

Сучасні українські письменники

ДІДУХ-РОМАНЕНКО Світлана

Kolo №10

Марину Єщенко я вперше побачила цього року на нагородженні лауреатів літературного конкурсу видавництва «Смолоскип», де вона отримала третю премію у номінації «Проза». По тому, як це завжди буває, постійно натикалася на її коментарі у фейсбуці під постами численних взаємних друзів. Відтоді виникло бажання познайомитися. Я почала вишукувати її вірші та оповідання у мережі. Чи є потреба переказувати, про що пише поетка та прозаїк Марина Єщенко? Про життя, про людські стосунки, про любов, усе це часом з тонкою іронією, часом з неприкритим сарказмом, інколи так жіночно-ніжно, а подекуди з відвертим сумом. У будь-якому випадку обов’язково почитайте, щоб мати власну думку про її творчість, а те, що вона не залишить вас байдужими, я гарантую. Це інтерв’ю нарешті стало приводом для знайомства. ― Марино, які фактори найбільше вплинули на ваше світосприйняття, сформували як особистість? ― Один із факторів – це випадок у 10 класі, коли мого однокласника побили на уроці мало не до смерті інші. Я тоді намагалась захистити жертву знущань і викрити правду, та, на жаль, наткнулась на одностайність проти себе, якої і уявити не могла. Навіть скривджений одноліток вирішив, що я лізу не в свої справи. Більше місяця зі мною ніхто не спілкувався. Тоді я зрозуміла, що для життя достатньо, щоб у тебе були гармонійні стосунки із сім’єю. Це було велике відкриття. Другий фактор – незаслужена трійка за іспит. Для мене як відмінниці це було великим ударом. Однак я зробила правильні висновки і перетворила це на величезний для себе плюс. У першу чергу я спробувала змінити свої поняття щодо залежності студента від викладачів і університету. Я дозволила собі більше свободи дій, почала частіше відстоювати думку студентської громади, в той час, як мої одногрупники всі п’ять років пройшли під знаменом мрії про червоний диплом, боячись сказати зайве слово, аби не накликати на себе гнів професора. ― Про що мріяла маленька Марина? ― Мріяти – це одне із найбільших захоплень дитинства. В першу чергу це розвиває уяву, тому, напевно, прозаїками потім стають саме мрійники. А якщо серйозно, то чомусь я завжди найбільше мріяла про великий замок, який збудую власноруч. При чому план був максимально деталізований. Включно з басейном на даху і окремим будинком, у якому б зберігалися мішки з піском, щоб у випадку потопу врятувати замок. У моїх розрахунках передбачалося, що всі мої родичі, посварившись із близькими, могли б кілька тижнів пожити у моєму захищеному будинку до перемир’я. Ех, шкода, що у мене немає такого замку, де я могла б заховати усіх українців у цей нелегкий для країни час.

Чому ти пишеш:

Літературна творчість для мене – це як пухлина. Спочатку зароджується задум, він сидить у голові і не дає спокою, розростається, набирає сил, і в якийсь момент вимагає хірургічного втручання: або я це випущу у світ, або воно отруїть мій мозок.

Хто/що надихає:

Натхнення як таке не з’являється саме по собі, швидше зароджується якась ідея, і якщо вона повністю заполонює, то натхнення не забариться. Ідеї ж, відомо, витають у повітрі. Наставника, на якого б хотілося рівнятися, єдиного немає. Від кожного прочитаного твору завжди всотую щось, що мені близьке. Микола Хвильовий дозволив мені гратися із героями, Василь Стефаник – писати стисло і при цьому змістовно, Майя Студзінська – іронізувати над проблемами героїв тощо.

Книга, яку варто прочитати всім:

Книгу Дейла Карнегі «Як припинити хвилюватися та почати жити». Думаю, зараз вона дуже актуальна.

― Що Ви вважаєте своїми здобутками, а що, можливо, поразками у літературній творчості (діяльності)?

Сучасні українські письменники Kolo №10

― Формально: вийшла публікація, отримала премію – здобуток. А от поразку визнаєш тоді, коли опісля публікації приходить усвідомлення, що той чи інший твір іще не набув тієї досконалої форми, яку варто показувати читачеві. ― З осені почалася нова ера української історії. Чи пишете щось у зв’язку з цими подіями, чи, як у багатьох зараз, слова не складаються в рядки? ― Я не лише не пишу нічого, я при цьому примудряюся покритикувати тих, хто щодня під події на передовій встигає написати вірша. Отак посварюся у соціальній мережі з автором, якого навіть в обличчя не знаю. А потім вранці приходить усвідомлення, що, напевно, навіть отака маленька моя агресія комусь вигідна. Образливо відчувати себе заручником обставин. Загалом після подій останнього року відбулася переоцінка цінностей, я не знаю, чи я зможу писати так, як раніше. Відчуваю, що писати на попередньому рівні – гайнувати час, а писати на вищому поки що не вдається. Втім, я навіть не беруся розробляти сюжети, які постійно приходять до голови. ― Ви починали з віршів, зараз поезію пишете рідко, «переключилися» на прозу. Чим це зумовлено? Який Ваш улюблений вірш із власних творів? ― Поезія розвивається швидше, аніж проза, проза визнає класичні сюжети, форми, стиль тощо. А от якщо хтось напише вірш із дієслівною римою – це вже не сприймається, це вже вважається несмаком. Інший момент: чим більше читаєш поетів, зокрема і сучасних, тим точніше усвідомлюєш, що пишеш гірше, а отже, і писати немає сенсу. Звісно, можна було б поборотися за Марину Єщенко-поета, але він – поет – сам пішов, а сумувати за втраченим немає сенсу. Щодо улюбленого вірша, то зазвичай мені подобаються серед своїх текстів чомусь далеко не найдосконаліші, можливо, тому що пов’язані з якоюсь ситуацією написання, емоцією. Досконалі легко стають чужими, а неякісні – немов хворі діти, яких мати ніколи від себе не відпустить. ― Які Ваші амбіції в літературі? ― Тут я маю заявити, що конче претендую податися на Нобелівську премію до кінця життя. Та все ж я в певному сенсі досить лінивий письменник. Знаю особисто людей, які можуть над одним рядком сидіти днями, ледь не тижнями, інші відвідують архіви, обкладаються словниками. Я ж завжди покладаюсь на власне натхнення. Тому одне з моїх бажань на шляху до Нобелівської премії – розвинути здатність викликати музу, а не чекати від неї поблажливості. ― Що, крім письменницької діяльності, викликає найбільший захват, натхнення, є відпочинком для душі? ― В першу чергу це робота. Мені пощастило, я працюю у бібліотеці – у сфері, яка дозволяє реалізовувати себе у розмовному жанрі. Для мене важливий контакт із людьми, я їх відчуваю. Ось приміром, влітку у нас внутрішня робота, я другий тиждень сиджу за комп’ютером, і це для мене – немов нестача кисню. Напевно, я б змогла працювати кондуктором, або гардеробницею, або менеджером, лиш би мати цей контакт «людина-людина». Інший бік – театр. Це катарсис однозначно. Навіть якщо вистава нудна, і на перший погляд я нічого з неї не взяла – неодмінно відчуваю, як мозок пройшов певне очищення. ― Що любите читати? Які твори чи жанри Вам чужі? Які улюблені книжки? ― Останнім часом люблю читати молодь в літературних журналах. По-перше – це під рукою, я з ними працюю. По-друге, це наразі вони молодняк, а за кілька років неодмінно хтось із них стане класиком, тому хочеться тримати руку на пульсі. Твори багатьох із них я свого часу покритикувала в Інтернеті, однак зазвичай потім купую і перечитую. Досить часто змінюю думку.

Марина Єщенко народилася 15 березня 1986 року у селі Великий Кобелячок на Полтавщині, закінчила Інститут української філології в НПУ імені М. П. Драгоманова й магістратуру Інституту філології КНУ імені Тараса Шевченка (спеціальність "Літературна творчість"). Твори друкувалися в обласній і республіканській періодиці, альманахах і журналах: "Пробудження" (Київ, 2004), "Дивовижність" (Київ, 2008), "Собори душ своїх бережіть" (Полтава, 2008), "Сполучник-IV" (Київ, 2008), "Нова проза" (Луцьк, 2009, 2013), "Сві-й-танок" (Київ, 2010, 2012, 2013), "Вітчизна" (Київ, 2010), "Філео+Логос" (Житомир, 2011), "Дзвін" (Львів, 2011), "Рідний край" (Полтава, 2011), "Березіль" (Харків, 2011), "Альманах другої літературної школи" (Тернопіль, 2011), "Дніпро" (Київ, 2011, 2012), "Сонячне гроно" (Тернопіль, 2012), "Мистецькі грані" (Рівне, 2012), "Кур’єр Кривбасу" (Кривий Ріг, 2012), "Альманах 2008-2012 Міжнародної україно-німецької літературної премії імені Олеся Гончара" (Київ, 2012), "ПРОдайте їсти" (Ужгород, 2012), "Буковинський журнал" (Чернівці, 2012), "Просто неба" (Львів, 2012), "Лава" (Харків, 2012), «Щоденник. Re: make» (Київ, 2012), «Однокласник» (Київ, 2013), «Золота пектораль +» (Тернопіль, 2013), «Перехрестя. Перша тисяча кроків» (Київ, 2013). Брала участь у другій літературній школі в 2011 році. Лауреат всеукраїнського літературного конкурсу ім. М. Рильського "Троянди й виноград" у 2008 році. У 2011 році стала дипломантом літературного конкурсу імені Вадима Коваля у Чернівцях. У 2012 році стала лауреатом Міжнародної україно-німецької літературної премії імені Олеся Гончара в номінації «Публіцистика». Заохочувальні премії "Смолоскип" в номінації проза отримала в 2011 й 2013 роках, ІІІ місце – у 2014 році. Відвідує літстудію "Перехрестя", входила до київського літклубу "Маруся".

Сучасні українські письменники

49 Kolo №10

Не люблю легких жанрів, любовних чи то пак жіночих романів, також не йде фантастика. Улюбленими з дитинства є детективи, також українська проза 20-х років ХХ ст. Найулюбленіший автор – Микола Хвильовий. Для мене він – загадка. Його тексти водночас і прості, і космічні. Деякі твори перечитую по 50 разів, здається, уже знаю напам‘ять, однак постійно відкривається інший сенс. Для мене форма, зміст – це все добре, я це все як філолог прощупую, однак якщо після прочитання я не відчуватиму, що ніби побувала в іншому світі, якщо не прощатимусь із героями так, ніби їх виривають живцем із мого тіла – то такий твір приречений загубитися в пам’яті. ― Ви маєте дві філологічні освіти. На Вашу думку, це допомагає у письменництві, чи письменник – це покликання від природи, для нього не потрібний диплом гуманітарія? ― Будь-яка освіта, будь-який досвід – це плюс для письменника. Однак філологічна освіта дає мовну вправність, а ще досвід примусового читання. Не більше. Тому я можу заздрити медикам, металургам чи вчителям, які пишуть, аніж радіти, що я філолог. Більшість авторів – філологи, а це певна консервація, адже вони пропустили через себе теорію, а не сприйняли текст як звичайні читачі. Та особисто мені навчання в магістратурі на спеціальності «Літтворчість» дало упевненість, що писання – не лише марнування часу, але й інколи процес створення якісних творів. ― Марино, що для Вас щастя? ― Щастя – це ілюзія, оскільки про його наявність люди дізнаються здебільшого після втрати. Для мене достатньо миру, і щоб усі близькі були живі й здорові.

Є ВГ ЕН М ЕХ ЕД А

Сучасні українські письменники

СИДОРУК Софія

Kolo №10

«Мені легше думати у письмовому вигляді. З батьком, заслуженим журналістом України, якось воно саме собою почалось писати років ще у дванадцять. З тих пір пишу наче сам для себе, але викладаючи у мережу. Звичайно, приємно, коли тебе читають, коли з’являються відгуки, коли питають про твоє ставлення до того чи іншого явища чи факту, але це не принципово, бо письмо робить легшим моє власне життя і допомагає розібратись у якихось речах. Тож по суті, надихає писати сам процес письма». Щоденниковий текст насправді є надзвичайно цікавим, він складається з дрібниць, побутових ситуацій, переліку ключових моментів, котрі автор аналізує, аби глибше зрозуміти й пізнати самого себе. І у нашому випадку це не сухий виклад фактів та подій, це і ліричні відступи, і спостереження, і філософські коментарі. Для Жені реалізація потреби творити, сублімувати втілилась у щоденну есеїстику. Блог-щоденник, форма начебто вільна й відверта, але яка, у свою чергу, передбачає орієнтацію на читача: «Я фільтрую те, що доходить до читача. Маленький цензор, що сидить десь у мене в голові, часто завертає імпульсивні тексти. І це добре. Тим не менш, намагаюсь бути максимально щирим у судженнях і критиці. А останнім часом став навіть толерантним. Можливо, проходить юнацький максималізм. Для мене важливо, що подумає читач, але рідко коли думка пересічного читача вплине на творення подальшого контенту, бо не можна вгодити всім. Коли уявляю свого читача, бачу рідних, друзів і свою дівчину». А що стосується ідей і натхнення, то вони є всюди. Можна надихатись улюбленою справою, рідними людьми, буденними ситуаціями, власне самим життям. Щасливий, що живеш, що рідні тебе підтримують, щасливий умінням помічати дрібнички, робити щасливими близьких. «Ідеї з’являються самі собою, і я не можу сказати, що я їх аж так вишукую, бо зазвичай пишу епістолярно – про те, що бачив, знаю, пережив. Літератор, якщо придивитись, є скриптором, а не творцем. Тож ідеї приходять з зовнішнього світу, з книжок, з досвіду. Живу з усвідомленням того, що так чи інакше писатиму і надалі. Незалежно від кількості людей, що читатиме мене. Не люблю писати у шухляду, але коли текст прочитало і вподобало троє близьких людей, я тішуся. Бо суть не в тому, щоб донести якусь архіважливу інформацію, а в тому, щоб порадувати людей чи примусити замислитись. Читачі надихають. Наразі працюю над об’ємною повістю, якою дуже переймаюсь, якою тішуся, яка мені подобається і яка, сподіваюся, порадує ще багатьох. Маю план видати мінімум дві книжки. Це ті, що вже пишуться і є, скажімо, наполовину готовими. А там будемо дивитись. Я не планую пов’язувати своє професійне життя з літературою, але отримую величезне задоволення від спілкування з іншими молодими авторами, бо відчуваю, що це свої люди. Тож література для мене тут відіграє і додаткову функцію – інструменту, що єднає невелику когорту інтелектуально і духовно розвинутих людей».

Уміння висловлювати власні думки приходить з читанням чужих. Якщо навчитись помічати дрібниці, можливо щось більше помітить тебе, за законом компенсації. Натхнення слід черпати там, де тобі краще. Аудіалам у звуках, кінестетам у доторках, інтровертам усередині, екстравертам ззовні. Призначення літератури – надихати і мотивувати, ставати якісною, впливати на маси. В ідеалі, посісти достойне місце, чи принаймні не втратити позиції в інформаційний час. Якщо придивитись до найбільшого качка у залі і найліпшого спеціаліста у будь-чому, видно, що він також комплексує. Світ навколо. Інтегруйся. Коли не знаєш, з чого почати, згадай, як казав магістр Йода: «Роби справу чи не роби. Немає такої опції, як спроба». Якщо щось здається недосяжним, не корчи з себе Тантала, а крокуй помалу. Сам із Миколаєва. Був першим резидентом першої в Україні резиденції для молодих авторів у Івано-Франківську «Станіславський феномен» за організацією літературної агенції «Дискурс». Веде щоденник «Перед сном і у дорозі» peredsnomiudorozi.blogspot.com, evgen-mekheda.livejournal.com/) і публічну сторінку «Вілла Хованка» (vk.com/villavillekulla).

Мені легше думати у письмовому вигляді. Звичайно, приємно, коли тебе читають, коли з’являються якісь відгуки, коли питають про твоє ставлення до того чи іншого явища чи факту, але це не принципово, бо письмо по суті робить легше моє власне життя і допомагає розібратись у якихось речах. Тож по суті, надихає писати сам процес письма.

Хто/що надихає:

Мені найбільше імпонують автори, для яких письмо не є основною річчю у житті, бо їм є що цікаве розповісти. Тож імен приводити я, мабуть, не стану, але скажу, що насолоджуюсь літературою найбільше, коли автор пише про щось небанальне, таке, що не лежить на поверхні і не є доступним пересічному громадянинові. Мені здається, що усе, що можна і варто було сказати, сказали ще до кінця Середньовіччя, а ймовірно, і раніше, у Біблії. Усе ж решта – перефразування і нові слова для старих істин. Так само, як переклад є, по суті, новим твором, адаптованим перекладачем, сучасне письмо є адаптацією старих ідей і концепцій до наших реалій. Я розумію, що і сам такий – не кажу нічого нового. Ставлюсь до цього спокійно. Але віддаю перевагу авторам, що до своєї творчості ставляться просто – не як до одкровення, а отримуючи задоволення від процесу письма. Я люблю кількох наших рідних, сучасних літераторів, але більше як особистостей і як джерела інформації, яку я не знав, і досвідів, яких не мав.

Книга, яку варто прочитати всім:

«Пеппі Довгапанчоха», «Володар Перснів», «Тореадори з Васюківки» і «Хроніки Нарнії»

Сучасні українські письменники

Чому ти пишеш:

Kolo №10

"Милослава Черній" - магічний швидкий

Снів тобі, пекучих, мов табаско, Споминів, гірчицею заправлених, Постелі – холодної Аляски, Вулиці, людей позбавлених. Нехай книги брешуть тобі змістами, Вікна відчиняються на зиму, І жінок тобі побільше – феміністок, Незалежних, злих і надвродливих. Вони душу твою виймуть вилами, Шкіру лоскотатимуть до смерті. Та зате у них високі вилиці, Декольте глибокі і відверті. Ти боявся вічності і сталості, Ти залежав від одного погляду. Бійся щохвилини старості Браку рук в руці і догляду. Слухай тишу у своїй кімнаті, Пий її з пігулками до їжі. Зустрічай приятелів жонатих, Що працюють в банках і на біржах. Алкоголем причащай неврози, Згадуй очі з іскорками милими. Я тебе зустріну на порозі З декольте. Рогами. Вилами.

53 Kolo №10

Колись у дитинстві я мав достатньо проблем із вимовлянням літери «р» – замість неї, попри всі мої намагання, виходила лише м’яка «л», що із боку чулось, певно, досить кумедно. Ця вада могла б стати мені у нагоді при знайомстві із Милославою – помилитися у імені не було б жодної можливості. А так довелось звикати. Втім, звичка далась досить легко, наче вивчення англійської у Британії – коли ця людина з’являється поруч із вами, ви не встигаєте оговтатись, як вже задіяні разом з нею відразу у декількох проектах. Наполегливість і дієздатність залишають враження потяга, який проводжаєш поглядом, стоячи біля колій. Втім, це лише один бік Милослави. Більш звичним для багатьох є вигляд цього експресу, що прибув на вокзал із щедрим вантажем віршівмагнітиків з далеких подорожей.

Сучасні українські письменники

ГОРЧИНСЬКИЙ Олександр

Чому ти пишеш:

Напевне, дещо банальною буде відповідь – «бо не можу не писати». Ця потреба вже вкорінилась у моїй піраміді Маслоу, далеко витіснивши їжу, гроші та інші задоволення життя. Мені достатньо бачити і чути. А потім писати. Про підслухане і зафіксоване порухом ока:)

Хто/що надихає:

Є дві людини, які, самі того не знаючи, зіграли важливу роль у моєму творчому житті. Після книг Ірен Роздобудько я почала писати прозу, а після періоду захоплення Жаданом і поезія вилізла в топові рейтинги моїх думок і життєвих цілей. Ці двоє завжди надихатимуть мене робити все ліпше. Щоб дотягтись, ставши навшпиньки, до їх рівня.

Книга, яку варто прочитати всім:

Однозначно «Дванадцять» пані Ірен Роздобудько. Порадила б дівчатам і хлопцям, «а также их родителям». Книга спонукає знайти у житті тих 12 людей за своїм списком, які витягнуть з будь-якого болота. За вуха/за волосся чи ноги, але витягнуть.

Ділитися своєю творчістю наживо Милослава почала не так давно, але вже має неабиякі успіхи, ставши учасником низки літературних фестивалів і отримавши багато позитивних оцінок, як-то, наприклад, гран-прі фестивалю «Підкова Пегаса 2014». Цілком логічним є і формування нею дебютної збірки, яка має побачити світ найближчим часом. Маючи серед своїх кумирів видатних сучасних поетів, передусім Жадана та Полозкову, авторка переймає їхні вміння, наповнюючи їх власним змістом та емоціями. Декому краще вдаються приголосні, декому – голосні. На неї не можна було не звернути увагу – вона сміялася уві сні. Їй снились намети, в яких вона спала, чай в казані, і шурхіт листя від липи, що налипло на чорному дні. Вона не пам'ятала дитячих лічилок, дорослих пісень, в її голові завше картавив і грав француз Джо Дассен, і присмак важких цигарок завжди впускав у скроні мігрень, Вона була мудрішою за сотню дівчат, і дорослішою на день. Її волосся вицвіло, а обвітрені губи стали на смак, як мак, cвітлі вії не знали туші, щоки з ямочками – рум'ян, ще б пак, в волосся впліталися квіти – і в'яли вони на сонці – як знак, що її нерукотворна краса теж колись згасне ось так. Її вполював якийсь дуже відомий художник – в глухому селі – він малював геніальну картину пастеллю – "Болото і журавлі",

55 Kolo №10

На губах у сонця запеклася кров, Язиком провести – спека й гіркота. Я полюю тихо, наче сонцелов. Кулю багрянисту ловлю у бокал. Розірвати навпіл – бризне теплий сік, Окропивши вечір сотнями зірок. Я тебе шукала щонайменше рік, Серце вишивала жменями дірок. Сонце все зцілило. Мабуть, недарма Я його любила більше, ніж людей. "Сонце у бокалі" випити до дна, Нести в шлунку світло, наче Прометей. Покладу світанок тобі під подушку, Місяць з неба вирву – перетру у джем. "Ти – єдине сонце", – прошепчу на вушко. І впаду в долоні сонячним дощем.

Сучасні українські письменники

Поезія її виникає всупереч усім законам, просто нізвідки, відразу сформована та готова до вжитку як широким загалом, так і окремими гурманами. Є в цьому щось містичне – аж від найпершого її вірша, який вона тримає в таємниці, адже він, за її словами, був пророчим. Цією магією віє з-поміж усіх рядків Милослави.

вона сиділа на березі з колосковим вінком на чолі, чекаючи впевнено, наче Ассоль, на човни або кораблі.

Сучасні українські письменники

І скільки він втратив часу, ночами змальовуючи її силует, скільки молився, звертаючись до Да Вінчі, знявши старий берет, скільки знімав з неї сукню льняну – але на душі корсет все ховав під собою, оголюючи тільки тендітний хребет.

Kolo №10

Вона часто зникала, залишивши в кухні надпите вино, бігла в ліси, де шукала свободу, немов Золоте Руно, робила на продаж чорничний сік, загортала пляшки в полотно, несла в найближче село, забувши, що десь у горищне вікно колись геніальний художник шепоче "Я скучив за сміхом у сні. Закінчиться ця аутична пора, картини без тебе і ночі тісні, ти прийдеш, я розв’яжу корсет, і тіла заспівають пісні, моє – кричатиме приголосні, а твоє – шепотітиме голосні"... Зустрічайте поетичний експрес Милослави Черній – не злічити всіх цікавинок, з якими він мандрує, і хто знає, де буде його наступна зупинка?

Я зн а ю од н о г о п о е т а . . .

57 Kolo №10

Роль письменника у суспільстві надзвичайно важлива. Письменник — це совість суспільства, адже саме він має змогу чесно й хоробро дивитися у вічі дійсності і відкрито говорити правду. Щоб осягнути всі дрібні, проте такі важливі нюанси свого часу, потрібно читати якісну художню літературу тої країни, в якій живеш. Я люблю Україну, а тому маю шалену любов до сучасної літератури свого народу. Останнім часом я стала помічати появу багатьох нових авторів. І хоча творчість не дає їм ні грошей, ні бажаного визнання, молоді люди активно проявляють себе в літературі. Юрій Андрухович сказав: «На мій погляд, немає інших завдань літератури, крім як людське порозуміння». І я з ним повністю згодна. У час, коли держава перебуває в складній політичній та соціально-економічній ситуації, порозуміння між людьми є надважливою умовою виходу країни з кризи. Шукаючи шлях до взаєморозуміння, молодь починає писати. Особливо яскраво це виявляється в поезії, яка в умовах шаленого ритму життя та постійних стресів допомагає психологічно «розвантажитись», вилити душу [2]. З одним із таких молодих поетів-початківців я мала щастя познайомитись, навчаючись на історичному факультеті КНУ імені Т. Шевченка. Спілкуючись з ним, завжди позитивним та експресивним, швидко звикаєш до його природньої щирості. Павло Савчук має дві вищі освіти – історичну та юридичну, – грає в КВК та пише вірші на любовну і патріотичну тематику. В поета поки що є лише одна друкована збірка – «Ми власний світ рядками змалювали», – де він розкриває свою душу перед читачами, перед усім світом: …Мой дух больной! Наивный, неокрепший, Рвет памяти непрочную струну; Ныряя с головою в век ушедший Я вместе с ним легко иду ко дну... Коль падаешь - так уж свободней падай! Но что мне те минувшие века... Ведь с августовской ветренной прохладой Закончились страницы дневника. "Властитель дум", не властный над собою... Смешная роль и грустная судьба! По чьей вине я сделаюсь изгоем И встану у позорного столба? Пускай мой шифр будет непонятен, Не вижу в этом вашей я вины: Во мне так много лжи и белых пятен, А в вас, друзья, - так много глубины! Господь мой, я повязан жизнью светской! Но отврати судьбы жестокой плеть... Позволь с душою чистою и детской У ног Твоих спокойно умереть

Сучасні українські письменники

ГУЗЬ Наталя

Чому ти пишеш:

Пожалуй, не будет лукавством ответить, что я пишу изначально без какой-либо особой цели – просто пишу потому, что пишется. Конечно, потом встает вопрос, что с этим всем делать) по мере того, как творчество набирает обороты, конечно, уже появляются определенные задачи и цели – о чем писать и для чего. В конце концов, каждый человек хочет оставить после себя нечто, что будет служить людям и после его смерти. Поэзия - именно тот случай.

Хто/що надихає:

Я ищу вдохновение абсолютно во всем. В равной степени меня вдохновляют любовь и ненависть, жизнь и смерть. Очень вдохновляет чужое творчество. И музыка.

Книга, яку варто прочитати всім:

Очень сложный вопрос) я собираюсь написать такую книгу сам – буду ее советовать всем-всем!))) а так... Мне нравится очень много произведений из классики и современности, но мало какие можно назвать «универсальными». Хотя есть книги, от которых в восторге очень разные люди! Одна из таких книг - «Тень ветра» К. Р. Сафона. Як сказала Оксана Забужко: «В українському суспільстві нема письменника як професії. Це радянська інерція, коли був письменницький цех, і письменником був той, хто мав посвідчення Спілки письменників». Зараз письменником може стати будь-яка людина, яка має хист і бажання писати. А щоб твори могли бути прочитаними, достатньо «опублікувати» їх в Інтернеті. Так, впродовж кількох років, Павло оприлюднює в мережі електронні збірки своїх віршів. Читачі можуть знайти його збірку «Las sombrаs y las estrellas («Тіні і зірки») на сторінках Facebook та ВКонтакті, де автор підписується псевдонімом Juan Soler (Хуан Сольєр). Молода українська поетеса Марічка Черничко дуже вдало змалювала образ сучасного молодого митця: «Образ сучасного поета у моїй голові розділяється на дві істоти. Одна із них включає у себе бажання епатувати, просувати власне ім’я, заробляти на поезії. Друга ж залишила у собі першо-зміст поезії — бажання змінити світ на краще, наповнити його красою, любов’ю, свіжістю, зберегла мрію

Кожен раз, коли стикаєшся із безкомпромісною відвертістю і витонченістю поезії Савчука, розумієш, що цей поет-початківець відрізняє мовчання від тиші; він знайомий з чимось більшим, ніж буденність і навіть більшим, ніж реальність. Кожен його вірш – це дотик до оголеного нерва митця. Любовна лірика пронизана щирістю почуттів. У всіх його віршах про любов відчувається тривожне биття серця, оголеність душі, певний еротизм. …Мне бы сделать тебя героинею Своих книг, Твои ноги покрыв поцелуями, Как росой... Превратиться бы в ночь беззвездную Хоть на миг И укрыть тебя, сладко спящую, Лишь собой… Савчук щиро переймається сучасними, дуже складними і болючими для всіх, подіями в Україні і всі емоції виливає у своїх віршах: Поутихли слегка пустозвоны, "эксперты" и нытики, Наблюдая в тепле, как бушуют мороз и метель... А "наивный" народ, так "далекий от геополитики", Приглашает всерьез эту власть на горячий коктейль. Останній шанс держави і народу – молоде покоління, яке відстоює честь своєї землі, її незалежність від «старшого брата». Для перемоги потрібна воля як свобода і воля як зусилля. Адже наша країна – теж у багаторічному очікуванні змін на краще [4]. До читачів поет звертається гучною, відвертою мовою, проте, усвідомлюючи сучасні реалії, не сподівається на швидку й адекватну відповідь: Гори в аду, ублюдок и палач! Настал твой час - тебя заждались черти!!! Людские боль, проклятия и плач Ты слышать будешь даже после смерти. (…)

59 Kolo №10

Истории былой не переделать ход нам, Грехов чужих не смыть не льющимся слезам! Но в выборе своем мы все-таки свободны – У каждого своя дорога к небесам…

Сучасні українські письменники

ламати всі рамки та стереотипи, які людство створило собі. Якщо ці дві істоти зливаються у «творчому екстазі», поет досягає найвищих результатів» [3]. Саме цими словами, на мою думку, можна якнайкраще охарактеризувати й Павла. Коли читаєш Савчука, то усвідомлюєш, що такі вірші не пишуть, а записують під диктовку когось зверху, адже натхнення дає Бог, а не люди. Певна річ, є чимало декору, але без нього не обійтись, адже для цього і є поезія. Протее є й такі речі, яких навмисно не придумаєш. Як от:

Сучасні українські письменники

Эй вы, прислуга, крысы-брехуны! О вас и руки пачкать даже стыдно... Вы - мусор, вы - позор родной страны! Судьба ваша - проста и незавидна. (…) Народ мой, никогда не забывай, Что ты ЕДИН - от Крыма до Говерлы! Трудись, твори, и слышится пускай Над всей Землей твой голос: "Ще не вмерла...

Kolo №10

На закінчення хочеться сказати, що Савчук пише ті твори, які викликають найсильніші емоційні переживання. Ті, від яких під час читання «підіймається тиск», через які задихаються від щастя або відчаю. Його вірші б’ються струмом, його слова залізають за комір і торкаються до душі… ДЖЕРЕЛА 1. Що читати: 10 сучасних українських письменників// be in trend: журнал. – Режим доступу: http://bit.ua/2013/08/ scho-chytaty-10-suchasnyh-ukrayinskyh-pysmennykiv/ 2. Скорик С. Начинающие поэты. По поводу обилия поэтов/ Светлана Скорик// Стихи.про: школа поэзии. – Режим доступа: http://stihi. pro/119-novye_avtory.html 3. Голуб В. Ужгородська поетеса Марічка Черничко : «Поет повинен бути відвертим до непристойності!»/ Віталій Голуб// Вся Закарпатська правда: сайт. – Режим доступу: http://vsapravda.info/?p=8615 4. Неборак В. Уроки патріотизму від Ірванця/ Віктор Неборак// Zbruc: сайт. – Режим доступу: http://zbruc.eu/node/17340

Глубина и загадка души человека в социально острой прозе Ольги Кравчук КУФИНА Марина Каждый из нас мог бы признаться в наличии мыслей и желаний, о которых ничего не известно даже самым близким нам людям. Иногда наши внутренние «демоны» – злоба и ненависть – пугают нас самих, и становится страшно, что кто-нибудь может догадаться, что мы не такие уж хорошие, какими стараемся казаться. А иногда наоборот, сердце заполняет чувство сопричастности к чему-то очень-очень доброму, светлому, и невозможно тогда поверить, что ты плохой, даже если сам недавно так о себе думал. Если же так удивительны и неизведанны для себя бываем мы сами, то тем более – насколько же поверхностна и необъективна чаще всего оценка

Сучасні українські письменники

Чому ти пишеш:

Напевно, мало хто зможе зрозуміло відповісти на це запитання, бо письменник – це скоріше за все один із станів свідомості. Але, якщо таки добре поміркувати, то пишу з двох причин: по-перше, це мені приносить задоволення. Незважаючи на те, що написання прози вимагає багато зусиль, практики, це важка робота над словом, але разом із тим є для мене найдовершенішою формою відпочинку. Мабуть, мене зможе зрозуміти лише людина, яка насправді, понад усе, любить свою справу. По-друге, я пишу не стільки заради власного задоволення, як для читачів. І немає значення, скільки їх осіб: важлива як одна людина, так і кілька сотень. Прагну своїми творами бодай якось привернути увагу чи навіть змінити ставлення людей до певних речей, це стосується насамперед соціальної прози. Піднімаю, на мій погляд, важливі проблемні питання сучасного суспільства, про які здебільшого воліють не говорити вголос. А деколи просто хочу розважити читача, якщо згадувати про фентезі.

Хто/що надихає:

На жаль, а може, на щастя, такого нема. Мене надихають не книжки чи певні люди, а загалом життя, з якого й беруться теми творів. І варто зазначити, що я не зовсім розумію, як повинно виглядати натхнення. Звичайно, аби писати поезію, потрібен особливий внутрішній стан, а щодо прози, то я пишу не тоді, коли на мене щось там зійде, а коли мене залишають у спокої й бодай на годину настає тиша – цього достатньо. Якщо вже говорити про конкретного письменника, то віддаю перевагу Стівену Кінгу, хоча серед його книжок теж не все подобається.

Книга, яку варто прочитати всім:

Насправді досить важко обрати книжку, яка підійшла би дорослим і ще й могла б зацікавити дитину, але для мене таких книжок декілька: «Маленький принц» Антуана де Сент-Экзюпери та повість Володимира Степаненко «Замарайка». Напевно, є ще, але я їх наразі не читала.

Kolo №10

Сучасні українські письменники

63 Kolo №10

нами другого человека! Как легко обманываемся его внешним видом и «судим по одежке»... Кто знает, что в человеке? Только Создатель. И хоть капельку к этому знанию может приблизиться тот, кто ПРИСТАЛЬНО вглядывается в ближнего, не доверяя первому, «внешнему» впечатлению – потому что знает о глубине и неизведанности «внутреннего», души… Ольга Кравчук, молодой крымский писатель, старается увидеть в человеке его СУТЬ и показать эту суть, эту загадочную вселенную – ДУШУ человеческую – своим читателям. Вот Ира (рассказ «Хорошая девочка») – она всегда приветлива и вежлива со взрослыми, послушна с родителями, отличница и любимица учителей. Это – внешнее. А внутри она чудовищна – крайне себялюбивая, безжалостная и жестокая к более слабым, что и проявляет на деле, надеясь на безнаказанность. И настолько ее внутренний мир не соответствует ее внешнему образу, что только наличие неоспоримых улик заставляет других поверить в ее виновность. Вот журналист видит перед собой холеного мужчину, одетого «с иголочки» – и старается угадать, банкир он или ученый. А мужчина оказывается профессиональным нищим (рассказ «Нищий»), и перед пораженным журналистом и читателем раскрывается душевный мир неординарного человека, который пошел не в том направлении в своей жизни – но лишь потому, что это направление ему задал самый близкий человек, его мать. И невольно задумываешься, насколько важно для человека его окружение в раннем детстве, и как трудно бывает вырваться из границ привычного. Намного проще обмануть себя, приняв неприемлемое как единственно возможное. Рассказы «Ангелы не плачут», «Регина», «Особенные люди» – особо ценные для меня. Они повествуют о тяжелобольных людях, которые лишены того, чем обладают окружающие – здоровья и независимости, – но обладают таким богатством души, что здоровые чувствуют свою ущербность рядом с ними. Эти рассказы легко читаются, от них не возникает ощущения горечи или безысходности. Да, появляются слезы – как же без этого. Но вместе с тем сердце охватывает радостное, теплое чувство – потому что писателю удалось передать состояние мирной души, когда важно уже только то, что действительно имеет ценность – любовь родных, красота окружающего мира, каждый прожитый день. И обычные, часто всем недовольные и озлобленные люди, оказавшись рядом с такой личностью, чудесным образом смягчаются, и в них тоже пробуждается Человек. Ольга Кравчук пишет в жанрах социальной прозы, фэнтези, фантастики и мистики. Свои произведения она публикует на украинском и русском языках. Я верю, что ее рассказы обязательно найдут отклик в сердцах неравнодушных людей.

Тиждень літа з київськими поетами, або чуттєвість у віршах

Сучасні українські письменники

ПОЖИДАЄВА Анастасія

Kolo №10

Якщо вам раптом захотілось чогось нового в поезії, якщо ви вже перечитали по десять разів все, що встигли видати Жадан та Андрухович, і якщо потрібен свіжий подих, поштовх до всього прекрасного та натхненного – вітаю, ви у правильному місці і у правильний час. Як нещодавно стало відомо, велика кількість людей вважає, що між етапом, коли до тебе приходить визнання – серед літераторів, діячів чи науковців, – і етапом, коли ти тільки-тільки починаєш рухатись в цьому напрямі, лежить нездоланна прірва. Або, якщо й не нездоланна, то послизнутись чи зірватись вниз неймовірно просто. Ось і трапляється так, що ми добре знаємо тільки два береги: причину і наслідок. А що посередині? Чи є там хтось з поетів, хто ще не досяг масштабного визнання у своїй справі, але не боїться впасти, діє, пише, розвивається? Вони приносять з іншого берега усіма забуті, але вже оновлені відтінки поезії. Заради цього їх, молодих та здібних, хитрих та відвертих, і потрібно читати. Літературу можна прирівняти до східних майстрів Джокангу: вони тренують дух, виводять його на інший ступінь, а поезія відкриває в людині емпатію, нову грань чуттєвості. І коли вірші гарні, то можна сказати, що емоційність людини на іншому рівні, що поет відчуває, аналізує, сприймає глибше і тонше. Так можна казати і про Ол е к с а н д р у Ш а л і н у , чиї вірші дивують завершеністю та ювелірними поєднаннями.

Чому ти пишеш:

Я пишу, потому что это естественная часть меня. Так сложилось, и я живу с этим, как люди живут с шестым пальцем на ноге или оттопыренными ушами. Еще через поэзию можно выразить вещи, которые не говоришь лично, потому что окружающих это отяготит. А так ты как бы ни к кому не обращаешься, и оставляешь людям свободу выбора.

Хто/що надихає:

К сожалению, никто меня не вдохновляет на творчество. Да и наставником никого назвать не могу. Просто читаю, что нравится.

Книга, яку варто прочитати всім:

Правила дорожного движения. А вообще, меня сейчас увлекают Мириам Петросян «Дом в котором» и «Атлант расправил плечи» Эйн Рэнд. Но все же выбор литературы – слишком субъективное занятие.

Справді, переживання людей водночас і різні, і дуже схожі, тому й виходить, що кожен намагається описати те, що до нього відчували мільйони осіб. Все важче знаходити нові грані, порівняння, складніше створювати незабутнє, філігранне та стійке. Але читаючи вірші Олександри, розумієш, що ось, ти знайшов, знайшов того, хто може відтворити на письмі тонку межу чуттєвості нашого часу. І до того ж відтворити у таких свіжих співставленнях! Разбираться будем потом. Сейчас в доме включен свет, в доме включен газ, в бессловесном воздухе резонанс от любого звука. Хоть смотрюсь я эдаким гордецом, ко мне ходят люди с твоим лицом. А на кухне время брюзгой-жильцом потирает руки, и слюнявя пальцы, считает дни. Избегая вынужденной возни, выхожу из дома. Поди смекни, отчего же струсил.

Отчего все гладко, но чую слом, отчего прямые большим числом неизбежно сходятся под углом, образуя узел. Як взагалі люди починають писати вірші? Зрозуміло, що у кожному випадку написання поезії починається з різних точок відліку. До цього, зазвичай, підштовхує якесь глибоке почуття: кохання, можливо, втрата, захоплення, зацікавлення. Але в Олександри написання поезії почалось зовсім інакше. Також з емоцій, але з дуже вже неочікуваних: перший Сашин вірш був написаний приблизно в десять років, і трапилось це завдяки конкуренції з її однолітком, а потім вона просто не змогла зупинитись. Цікаво і те, що Олександра Шаліна пише вірші на вже пережиті емоції. У її поезії відображається не тимчасове швидке тяжіння написати щось під впливом ситуації, а вже засвоєні почуття. Через це більшість віршів Шаліної спокійні, витримані, гармонійні. В них немає нічого дуже різкого, проте є відсторонений, зважений погляд на те, що вже відбулось. Друзі вмовили Сашу публікувати свої вірші, на що вона згодилась. Тому, якщо є бажання, а я сподіваюсь, що воно є, то читати роботи Олександри Шаліної можна на пабліку ВКонтакті: Александра Шалина_ Между прочим (http://vk.com/public47552474). Якщо ж ви схильні до віршів, які поєднують у собі іронію, багатозначність, концептуальність та таємничість, то ви просто повинні познайомитись з творчістю Олександра Ткачинського , хоча б заради того, щоб дізнатися, без чого не може обійтись жоден київський літературний вечір. У віршах Олександра достатньо легко помітити бажання відточувати свої здібності та вміння, експериментувати з формою та римою, заглиблювати читача у ряску спогадів та почуттів, щоб потім витягнути з неї

Та, що писала музику вулиць вночі, Вранці відверто мене запитала: слухай, Не сумно кожного дня гострити зі слів мечі І ранити ними наївні та ніжні вуха? Та, що блукала між перукарень, заводів і дамб, Не розуміла і хмурила брови гнівно: За рік один на століття старішаєш, Форесте Гамп, Покинь же цей біг і нічого не варту віру! Та, що чекала на друга свого з війни, (Не чоловіка-коханця, а просто колишнього друга) Тримала за людство більше, ніж я, вини, Але не знала різниці між Семенком і Кругом. О скільки їх бачив – натхненних, злих і прямих, Глядівся в їх душу, мов у самотність дзеркальну, Я досі молюся, щоб вітер їх долі не стих, Щоб мати достатньо відваги відточувати їх грані. Бо що я без них? Не останній пророк, не пігмей, Ані великий поет, ні ремісник провінційний. Скільки на світі Жінок, стільки і буде Людей, Я недостатньо хоробрий бути із ними постійно. P.S. Без жінок не було б і віршів, але і без віршів не було би жінок.

67 Kolo №10

Жінкам

Сучасні українські письменники

за допомогою постскриптумів. Взагалі, постскриптум – особлива риса у творчості цього автора, він допомагає не тільки підвести риску під тим, що було сказано у вірші, а й подивитись на поезію Ткачинського з іншого боку, розкрити її так, як того бажає автор.

Сучасні українські письменники Kolo №10

Та якщо ви зберетесь, як я зараз, написати щось конкретне про цього поета, то спочатку буде виходити складно, бо про людину, яка ставить собі за мету завжди змінюватись, не залишатись на місці, розвиватися, важко сказати щось точно, окрім того, що це, звичайно, цілеспрямована особистість. Проте поет намагається дати поштовх до прогресу не тільки самому собі, а й оточуючим . Так, наприклад, він є автором проекту «Літературний Лікнеп» (vk.com/lit_likne), який покликаний надавати інформацію про цікаві літературні події міста Києва. Алегоричність та неординарність всієї творчості Олександра не може не дивувати. Тому, якщо зацікавлення з`явилось, то вам на сайт Клубу Поезії (poetryclub.com.ua/author.php?id=10531), там ви швидко знайдете вірші молодого поета.

Чому ти пишеш:

Пишу, тому що відчуваю необхідність сказати нове слово. Відбувається це рідко, але за опублікований текст майже ніколи не буває соромно.

Хто/що надихає:

Я черпаю натхнення в авторів, які розвиваються, намагаються здивувати, імпровізують та, загалом, не стоять на місці. Літературний ментор один, і це любов до всього живого.

Книга, яку варто прочитати всім:

«Атлант розправив плечі» Айн Ренд. Ця книга допоможе зрозуміти, яке місце геній або митець займає у суспільстві, що можна і що не варто брати на себе.

Пишу, коли емоції наповнюють мене до краю. Іноді – коли відчуваю потребу створити щось, за допомогою чого люди зможуть краще мене зрозуміти

Хто/що надихає:

Ті, кого я люблю :)

Книга, яку варто прочитати всім:

«Теплі історії до кави»

Сучасні українські письменники

Чому ти пишеш:

69 Kolo №10

Помітьте, як від покоління до покоління в науці, культурі, літературі відкриваються нові горизонти, ланки, які заповнюють молоді особистості. І не обов’язково юне покоління робить це свідомо, просто у молоді майже не залишається вибору, бо її розвитку потребує «прогрес». Заповнення науково-літературного простору відбувається саме по собі і породжує його ж оновлення, тому в ланках знань завжди будуть залишатися вільні місця та відкриті можливості, які можна використати. Дарина Брильова – молода, ще не відома київська поетеса, заповнює порожні місця в сучасній поезії, звертаючи увагу на переживання: їх початок, розвиток та наслідок. В її віршах серце наче відображає всі незгоди та радощі, які згодом наповнюють її тендітну поезію. Сподіваюсь, у вас лежить душа до ніжного слова, бо в Дарини таких слів багато і вони приємно лягають до серця. Особливо ж приємно читати її вірші, коли ви закохані, бо саме тоді вас огортає чуттєва теплота, яку Дарина вкладає у кожне своє творіння. Почавши писати ще зі шкільних років, Брильова деякий час активно брала участь у літературних конкурсах, наразі творчість цієї дівчини можна побачити в пабліку Dada_поезія (vk.com/dada_poeziya).

Впивається тепло у сонне тіло, Молекули весни у атмосфері. Усе працює по відомій схемі, Усе іде невимушено рівно.

Сучасні українські письменники

Так, як завжди. Кохає сонце плечі, І поруч йде наївний тихий день. Нема тепер листівок і пісень, Лишилися невисказані речі..

Kolo №10

Але мовчим. Йдемо. Мовчим. І – стоп. Зненацька та зупинка нас зустріне.. Від тіла серцем спаленим повіє, Весна вбиває тихо, за ніщо. Загалом, якщо вас цікавить поезія, то віднайти щось цінне не так вже й складно: хто шукає, той завжди знайде, або якщо і не знайде, то знайдуть його. Розуміючи цінність розвитку сучасної української поезії, та й поезії в цілому, поет повинен оберігати свою творчість, знаходити свій стиль, вивчати себе, суспільство, середовище, розвивати критичне мислення. Як бачимо, час ставить до творчих особистостей велику кількість вимог, слідувати яким доволі складно, якщо в тебе є бажання розвиватися в літературі і надалі.

"У нIй живе маленький поет"

71 Kolo №10

Вона майстерно грає з римами в химерні, заплутані ігри, без блефу і зайвої фальші. Вона не шукає у краплі надію, коли знає, що та пропаща... Юлія Похо л ю к народилася 1 жовтня 1994 року в містечку Браїлів, що на Вінниччині. Почала писати, як сама стверджує, ще зі шкільної парти. Утім, школа вже позаду, а нині вона успішно навчається в Уманському державному педагогічному університеті імені Павла Тичини на історичному факультеті. Її поезія – це завжди виклик самій собі, а може, й всьому світу. Це майстерна, віртуозна гра в різних часах і діях, з різними іпостасями й матеріями, з різними героями й їх долями.

Сучасні українські письменники

БЕЗВЕРХНІЙ Дмитро

Сучасні українські письменники Kolo №10

Чому ти пишеш:

Тому що думки, емоціі, переживання, краще залишати на папері, ніж тримати в собі.

Хто/що надихає:

Подорожі.

Книга, яку варто прочитати всім:

В. Шкляр «Залишенець».

Фундаментальне проходження свідомості Крізь призму абстрактної мрії, Користуючись колом малюєш трикутники В стані душевної наркоманії. Припущення допусків, простіні простору Проспект де проходить остання точка дотику, Хімічний процес молекул розпаду, Нестача передозування тебе, мій наркотику. Вже звичний протест анатомії думки, В хімічній сітці елементи відсутні, Мої знову чорні, ти зараз в дамки, Не забувай, я гострю кутні! Кажуть, що у ній живе маленький поет, чоловічок (а може, то й жіночка), який увесь час прагне писати-творити. Утім, так може видатись лише на перший погляд. Її творче «я» витворене із безлічі его, котрі, доповнюючи одне одного, творять її поезію. Лірика, філософія, революційність і просто життя у чистому його вигляді заримовуються в рядках її віршів. Ти бачиш тіні оголених стін, Чуєш запах ранкової зливи, Живеш на мольберті власних картин, Малюючи щастя припливи. Під чашечку кави слухаєш джаз, Затерши до дірок платівку, Тебе не цікавлять думки сірих мас, За ніч ти не платиш готівку Носиш старенький, потертий піджак, У тебе свої іпостасі, Для когось ти геній, для інших – дивак, Який загубився у часі. Юлиній активності й життєрадісності можна тільки позаздрити. Дівчина встигає скрізь і всюди. Вона постійна учасниця різноманітних конкурсів і фестивалів, зокрема мистецького фестивалю «Ї», м. Тернопіль; етнокультурного фестивалю «Обнова», м. Чернівці; «Русалка Дністрова», с. Буша. Є лауреатом Всеукраїнського літературного конкурсу «Малахітовий носоріг 2013»; удостоєна третього місця у Всеукраїнському літературному конкурсі «Підкова Пегаса 2014». Ініціатор заснування літературної студії «Поетична Кліо» в УДПУ ім. П. Тичини

Серед її захоплень ще й фотографія – збирання відбитків і митей плинності життя. А я дивлюсь у правди монітор, Та тільки титри пролітають, І натискаю клавішу повтор, А час від мене утікає. А я дивлюсь на долі полотно На ньому бачу звивисту доріжку, І лиш одне, розчинене вікно, Манить у даль, поставивши підніжку. А я дивлюсь у мрії об’єктив Де промінь сонця сліпить мої очі, Я у майбутньому проявлю негатив, А поки що цього робить не хочу. Серед улюблених авторів – Сергій Жадан, Василь Шкляр, Франц Кафка, Еріх Марія Ремарк – які теж, в свою чергу, залишають відбиток у творчості молодої поетки. Вона полюбляла вдягатись у чорне, І пила цукор без кави, Знімала й знімалась у власному порно, Фарбуючи очі яскраво. Вона зустрічала ранковий світанок Під ковдрою п’яної болі, Щоразу варила з надії сніданок,

73 Kolo №10

Сонце торкалося мокрої траси Купало проміння в калюжі, 700 кілометрів згубили у часі Маршрутки порожньо-байдужі. А небо поїло холодним сиропом, Вмивало міста і квартали, Коли все життя іде автостопом, Буває і миті замало. Зупиняєм машини, і час зупиняєм, маршрути складає нам доля, Сірі дороги постійно ламаєм, Як ламають шкарлупу старої квасолі. І коли, окрім часу, нема що втрачати, А доля не зве на побачення, Коли твій рюкзак є кому потримати, Все інше не має вже значення!

Сучасні українські письменники

та організатор літературних заходів, зокрема мистецьких пікніків «Озеро». Крім цього всього, Юля ще й встигає подорожувати. Саме подорожі дають новий заряд енергії та позитиву, а головне – нові яскраві враження.

Сучасні українські письменники

В каструлі власної долі Вона цитувала лиш свого поета у темній, закритій кімнаті, стріляла словами, як арбалетом, по тінях середньої статі. Вона танцювала під звуки гітари Ховаючи сльози за пудру, Вдягала у будні маску нездари, І пила каву без цукру.

Kolo №10

А ще вона безмежна оптимістка – дівчина, в якій живе маленький поет. Душа втрачає гравітацію, Коли всі рахунки оплачені, Виходьте, остання станція, Ви на пункті призначення. Виходьте, остання станція, Постіль кладіть на полиці, За послуги наші квитанція, Потяг у рай о 17.30. P.S. Табличка на касі: "Касир у відпустці" Квитки розкуплені, Зв'язок відсутній...

Нове обличчя серед мільйонів звичних

Справжнє ім’я: Кирило Поліщук. Дата народження: 21 березня 1991 р. Місце народження: Феодосія (АР Крим). Освіта: аспірант кафедри літератури КДПУ ім. В. Винниченка (м. Кіровоград). Справжній поет, незалежно від того, що конкретно кожен розуміє під цим словосполученням. Чомусь хочеться виділити саме цю його професійну грань, хоча творча діяльність Кирила дуже широка. Історія появи псевдоніму Поль Іщук частково втрачена у глибинах пам’яті, але Кирило зміг пригадати кілька деталей. Основна функція псевдоніму – впізнаваність. «Поліщук – не дуже рідкісне прізвище, можна нарахувати із добрих два десятки відомих Поліщуків, серед яких є і поети (найвідоміший – Валеріан Поліщук). Якщо ти хочеш, щоб тебе помітили – треба виділитись. Найперше можна виділитись прізвищем або псевдонімом,– говорить поет. – Придумалось я вже і не пам’ятаю як. Можливо, просто була поставлена зайва прогалина, а можливо, мені захотілось потрапити до клубу славетних Полів (Верлен, Гоген, Моріа, Елюар)». Як би там не було, але йому цілком вдалося виділити прізвище Поліщук, створивши незвичний і досить виразний псевдонім. Адже україномовний поет з ім’ям Поль, без сумніву, викликає зацікавленість, навіть після вже давно відомих Джеджалика, Андринюка, Переходовця. В 12 років Кирило захоплювався детективами та містикою, тож першою літературною спробою були «містично-детективні історії про мої пригоди разом з другом Дімою». Потім з’явились тексти пісень (на чотири альбоми!), які стали першими віршами Поліщука-поета. А от Поліщук-музикант створився так: «Згодом я вирішив, що в мене має бути музичний гурт, а я у ньому – вокаліст, бо грати я ні на чому не вмів. Так само, як і співати». Цікаво вийшло, чи не так?

Пр о поезію та п о е тів

Свою мету Поль Іщук визначає так: «Поезія і є метою. Тобто творити справжню поезію, а не просто римувати, чи тулити слова докупи». Кирило вважає сучасну літературу такою, яка цілком органічно вписалась у багатовіковий літературний процес. «Сучасна література, чи література постмодерну – це логічний розвиток історії літератури, з усіма її естетиками, формами, бунтами. На передній план зараз виходять не так ідеї, як сюжети (історії)». Однак він висловлює своє невдоволення надзвичайною екстравагантністю деяких фраз, зовсім не виправданою навіть терміном «поезія ХХІ століття».

75 Kolo №10

+1 нове обличчя до української літератури. П ол ь Іщ у к . Молодий кіровоградський поет, прозаїк, музикант, організатор різноманітних творчих акцій. Та про все по порядку.

Сучасні українські письменники

СТАРКІНА Аріна

Чому ти пишеш:

Я ніколи не задумувався над цим. Мабуть пишу, бо маю що сказати.

Хто/що надихає:

Мої наставники – переважно поети-шістдесятники. На творчість надихають хмари, дерева, і все, що в спектрі між життям і смертю (як би це пафосно не звучало :) )

Книга, яку варто прочитати всім:

Вільям Сомерсет Моем «Місяць і мідяк»

Однією з прикметних ознак поезії сьогодення є її мегашвидке розповсюдження мережею Інтернет. Вірші та прозу Поля Іщука теж можна читати в режимі он-лайн. А ось його особисте ставлення до такого поширення творчості таке: «У цьому є плюс і не один – щоб донести свій твір до читача, тепер не треба кланятись редакторам газет і видавництв; так значно простіше знайти свого потенційного читача, адже Інтернет – це журнал із мільйонним тиражем, тим паче зовсім не витратний (дерева можуть рости і квітнути спокійно, поки ми будемо публікуватись у мережі)». Але говорить Кирило і про деякі, інколи значні, мінуси. Як, наприклад, відсутність потрібної, обґрунтованої критики і миготіння прізвищ, що заважає авторові знайти читача, а читачеві – автора. Для кого ж він пише? Для кожного, хто здатен відкрити книжку чи сторінку в Інтернеті. Його вірші не мають вікових обмежень. Це дуже влучні рядки, які здатні викликати безліч емоцій.

Птахи у небі – це зимі епітафії курять і крилами крутять дим я не влізаю до їх парафії я тут один «Один» (уривок)

- Поети – божевільні. Твоя стадія божевілля? «Кожен із нас трохи божевільний», – казав один із кіногероїв. Поети не божевільні, вони звичайні. Геніальні поети теж не божевільні, але вони інші, вони бачать усе не так, під іншим кутом. Можливо, це і є божевілля. Напрошується рядок з вірша Ліни Костенко: «Божевільний! Боже, я – вільний». - Чи повинен поет жити «богемно»? І яке твоє буденне життя? Поет має жити так, щоб йому писалось. Я живу, як богемний поет – засинаю пізно, встаю пізно, байдикую. За таке життя треба платити, і я неодмінно заплачу. Але завтра, чи з понеділка. - Який у тебе характер? Не знаю. Головне – він у мене є. Ось такий він, сучасний український Поль. Сказати незвичайний – краще мовчати. Просто читайте його вірші, і більше нічого не треба.

77 Kolo №10

- Улюблена книжка, фільм, мелодія? Книжки: Грицько Чубай «П’ятикнижжя» (збірка поезій), Йосип Бродський «Часть Речи» (теж поезія). Фільм: хотілось сказати щось розумне, але – «Гаррі Поттер і Келих Вогню» Мелодія: Сестри Тельнюк – «Все упованіє моє...» (на слова Т. Шевченка).

Сучасні українські письменники

Будь-якому читачеві цікаве життя поета, іноді навіть більше, ніж сама творчість. Тож дещо цікаве:

"Друге дихання" Анни Журавської: вільна та щаслива в поезії і житті РИЖКОВА Діана Налаштувати свідомість для поезії – складніше, ніж інструмент Анна Журавська Роздивлялася подаровану мені поетичну збірку. Дивне відчуття – наче тримаєш у руках не просто книгу, а чиюсь душу, і читаєш не просто вірші, а чиюсь сповідь, таку схожу на твою власну. Дійсно, справжній поет подібний до пророка – прочитані рядки були такі близькі мені, ніби писали історію мого життя. В них панувала любов і жили янголи, а «народжені вчора» знаходили себе вже сьогодні... Одразу згадала 22 липня 2014 року. Той день подарував мені справжню душевну розмову з надзвичайно світлою, щирою, талановитою і мудрою людиною. За кілька годин нашого спілкування я дізналася більше про поезію, більше про творчість і навіть більше про саме життя. Тепер мені хочеться, щоб і Ви, шановні читачі, познайомилися з прекрасною поетесою – Анною Журавською.

Хто/що надихає:

Люблю Лiну Косенко, люблю Анну Ахматову, Роберта Рождественського...

Книга, яку варто прочитати всім:

Напевне, Ошо «Усвiдомленiсть». Я хочу, щоб усе, що люди роблять, усе, що вживають – щоб усе це було свiдомо, а не на автоматi. Адже ми самi творимо свое життя. Ми вільнi робити все, що заманеться, але маємо бути готовi до наслiдкiв! А ще «Маленький принц». Хоч це й банально.

Де народжуються таланти?

У кожному куточку будь-якої країни можна знайти талант. У випадку Анни два міста гордо носять статус «рідного». Київ, де Анна народилася, та Дубно, де зростала і почала свій творчий шлях, можуть пишатися, що на їхніх теренах живе та творить справжня поетеса. Вони надихають її. Київ – Подолом, де Аня готова гуляти годинами, вбираючи в себе енергію цього історичного місця, а Дубно – справжністю та щирістю її друзів, можливістю бути собою, бажанням повертатися туди знову. Та де б Анна не перебувала, їй потрібно відчувати ту внутрішню свободу, що дарують їй рідні міста, щоб творити і відчувати себе щасливою. Про свободу, щастя, поезію і трохи про себе Анна розповідала мені, наче складала нову риму… - Анно, розкажи трохи про себе. Що тебе відрізняє від інших? Про себе можу сказати, що я дуже щаслива людина, так би мовити «удачлива». У мене – чудові батьки, коханий чоловік, мені по життю трапляються хороші люди, і я щодня вдячна Богу за ту наповненість, яку відчуваю у душі. Я вважаю, що кожна людина повинна прагнути до внутрішньої свободи – у кожного вона полягає у чомусь своєму, і в кожного – свої рамки. Завдання особистості – розширити ці рамки, як у взаємостосунках із зовнішнім світом, так і всередині самого себе. Поезія для мене – це один з виявів внутрішньої свободи. Коли я пишу вірш, я тимчасово поринаю у власний світ, і відчуваю, що це тільки моє, що це ніхто в мене не зможе забрати. На певний час я з головою занурююся у процес – це справжній мозковий та емоційний штурм: підбирання слів, віднаходження рим, переставляння рядків так, щоб донести зміст красиво й естетично. Коли я задоволена результатом – це щастя, яким хочеться ділитися. - Мені завжди було цікаво, як людина починає свій творчий шлях. Творити ти почала ще в Дубні, а пам’ятаєш, коли були написані твої перші вірші? Батьки кажуть, що віршувати я почала десь у 4-річному віці. Але це було щось схоже на варіації вже завченого віршика або пісеньки. Більш усвідомлено я почала писати у 7 років. Здається, саме тоді у газеті м. Дубно, де

Сучасні українські письменники

Поезiя для мене – це вияв внутрiшньоi свободи. Я пишу вiрш тодi, коли не можу не писати, коли хочеться висловити те, що накопичилося i трансформувалося, переосмислилося, визрiло... Пишу тому, що в цей момент стаю трiшечки вищою, трiшечки кращою. I дуже люблю стан свiдомостi, коли звичайнi подiї трансформуються у життєві вiдкриття та одкровення.

79 Kolo №10

Чому ти пишеш:

я жила з дідусем та бабусею, з’явилася моя перша публікація – вірш про Україну. Там були такі слова:

Сучасні українські письменники

Хоч злива хлинула невчасно На всю країну, на весь світ, Нам треба вірити у щастя, У щастя многих-многих літ…

Kolo №10

Але найбільш знаковий серед перших поетичних спроб став цей вірш. Він і досі актуальний, і з плином часу я намагаюся розгадати загадку, яку загадала самій собі ще в дитинстві: Моя душа, немов просторий храм, В якому свічі диригують хором, Де воля думам, почуттям, словам, І музиці, і поетичним творам. В моїй душі живе чудовий гість. Її він полікує, коли хвора. Він молиться, щоб зникли морок, злість, Де музика і поетичні твори. Чудовий гість, тебе не знаю я. Але зустріну – упізнаю в очі. В мені ти наче та сліпа зоря, Що прозріває світлом серед ночі.

Життя як поезія. Чи поезія і є життя?

Я продовжувала слухати Анну і не припиняла дивуватися, як вона тонко відчуває навколишній світ, як поетично говорить про все, що хвилює її серце. Вона живе поезією, бо та, як життя, надихає, чарує, дивує, рятує, дарує надію і новий подих. А ще – це певна філософія, роздуми над різними речами. Згадуються рядки: Вимкнути ТБ Увімкнути себе В очах відтінку сепія Думки про ч/б Читай мене про себе Як читаю в собі тебе Вимкнути кіно Відчинити вікно Змінити кави сепію На чорне ф-но І тісноту корсету Самураєвим кімоно. Зняти камуфляж Стерти з вій макіяж Оголошу поразку

Просто, поетично і актуально, досі актуально у нашому божевільному та гучному світі, коли ми не чуємо інших і навіть самих себе. А іноді потрібно вимкнути телевізор, увімкнутись самим і прислухатися до себе. Чого ми справді прагнемо? Чого хочемо досягнути? Прислухайтеся – серце говорить... Кожний може знайти щось своє у цих рядках. А що ж для Анни означає її власна поезія? - Яку роль поезія відіграє в твоєму житті? Гадаю, на це запитання мої вірші – найкраща відповідь: Коли моя душа не пише віршів, Мені здається, що вона невічна. Як кожен з нас, вона боїться смерті, І почуття у неї невідверті. Якщо моя душа не пише віршів, То значить, я змінилася – на гірше. І висоти злякавшись, моє небо Ховає сльози осені від себе. Якщо вона не пише, то не дише, Їй не дано злетіти в небо, вище! Літати розучилася, бо грішна. І губиться у натовпі. Зловтішні Навкруг інтриги, сутички запеклі – Душа не може вирватись – як в пеклі. Їй хочеться відкритись на папері, Але для неї замкнені всі двері. Їй хочеться знайти себе у музі, Але провина в кожнім її русі, Але зневіра в кожнім її жесті І двох шляхів фатальне перехрестя. Їй хочеться звільнитися – несила: У неї Бог забрав натхненні крила. Чому ж її щасливою зовете ви, Примхливу й нерозгадану – поетову?..

81 Kolo №10

В раковину день Без чудес і натхнень Без спалахів-просвітлень І палких одкровень Нафантазую квітень Соломонових мрій-пісень.

Сучасні українські письменники

Білий прапор гуаш Ми намалюєм казку І весь всесвіт без бою наш

Вірші – це квінтесенція життя. У кількох рядках можна вмістити декілька років. Вірші – це загадки, іносказання, пророцтва. Перечитуйте свої вірші, і вони вас здивують.

Сучасні українські письменники

Іноді вірші – просто настрій, уривок, мотив, епізод: Знаєш, сьогодні мені захотілося вітру Темного вітру і майже прозорих лілей. Кажуть, що треба в житті лиш любити і вірити, Дихати вірою тільки й любов'ю. Але...

Kolo №10

Десь у закутках свідомості - запах повітря Терпко-солодкий і плетиво тихих алей... Хочу до дикого вітру, де крапає з вістря Місячне сяйво в розхристані душі лілей. А часом – це щось серйозніше. Це запитання до Всесвіту, пошук себе, життєвий висновок, одкровення! Це – зовсім інший рівень. В одну-дві строфи вкладаєш досвід, зібраний по крапельках впродовж десятиліть. Хтось чекає собі трамвая. І триває. А я травмую і не тамую. Я тримаю! Перевіряю, чи в мого раю Нема десь дірки. Стріляю в скроню. Не витримую перевірки. - Прекрасні вірші! І всі такі різні. Як народжуються твої поетичні діти? Серед віршів я найбільше ціную ті, в яких відбуваються певні відкриття – щось таке, чого раніше не помічав. До речі, дуже часто написання починається з двох рядків, які крутяться в голові, записуються у блокнот, і періодично трапляються на очі. Потім, коли ти дозріваєш, приходить і натхнення, і потрібні слова для створення цілісного твору. Так було, наприклад, із віршем, який знаменує значення поезії у моєму житті: Суть не в римах, ритмах, алгоритмах… Головне – то світовідчуття, Божий дар – відкрити й відтворити Світ щоразу вперше, як дитя. Безсторонньо і беззастережно Зняти з себе всі думки чужі. Ніби подарунок, обережно Розгорнути пелюстки душі. Іноді – з роками усе рідше – Проживаю дотики дощу.

Тихо летят паутинные нити. Солнце горит на оконном стекле. Что-то я делал не так; Извините: Жил я впервые на этой земле. Я ее только теперь ощущаю. К ней припадаю. И ею клянусь… И по-другому прожить обещаю. Если вернусь… Но ведь я не вернусь. (Роберт Рождественский) - Люблю цей вірш. Надзвичайно глибокий і філософський. По суті присвячується людині, її життю на Землі… А чому/кому присвячені твої вірші? Як правило, я намагаюся не присвячувати вірші конкретним людям. Нехай це будуть ефемерні, розмиті особистості, без імен і чітко окреслених облич. - Я знаю, в тебе багато віршів, а який з них твій улюблений? Роняю кисти, улыбаюсь кисло, Размазываю тушь, как акварель. Уносят в вихре лепестки и листья Все дальше самый первый мой апрель. Быть может, поздно слушать шепот звездный И спрашивать все тише и смутней,

83 Kolo №10

Коли приходить натхнення, я стаю дуже вразливою, надчутливою. Водночас я маю бути готовою до доволі сильних відкриттів, які приходять лише у певному стані свідомості – це трішки складніше, ніж налаштувати інструмент. Таке буває нечасто, тож і віршів у мене не так багато, як хотілося б. Але, як-то кажуть, воно того варте. - А що тебе надихає? В чому твоє джерело натхнення? Надихають прогулянки Подолом, подорожі, надихає зацікавлення оточуючих людей… Насправді життя багатовимірне, і я не можу сказати, що надихнуло на той чи інший вірш – усе разом: щільність повітря, сонячне світло, що красиво висвічує пастельні кольори будинків, сумніви, внутрішні конфлікти, знову ж таки – відкриття, які робиш у самому собі і в оточуючій дійсності – усе… - А щодо поезії інших авторів. В тебе є улюблений поет, який надихає тебе на поезію? Мій найулюбленіший – вірш Роберта Рождественського. Він мене вражає щоразу. Я вважаю його досконалим. У ньому – все, що я люблю – прозорість, легкість викладу, простота, ясність думки, і при цьому глибокий зміст, а в кінці – несподівано розкривається розуміння світобудови – засади світогляду. Це неймовірно.

Сучасні українські письменники

Чи зумію ще писати вірші? Чи так близько Всесвіт підпущу?..

Зачем был создан солнечный и пестрый Последний самый из апрельских дней...

Сучасні українські письменники

- Чи є вірш, який тебе найкраще характеризує?

Kolo №10

Я б замкнула шум, Що з вулиці, На ключ. Відштовхнула б сум, Що тулиться До душ. Я б стягнула страх З тремтячих рук, Мов перстень. Простягнула б «Так» Схопи цей звук І пести! Витончила б слух Не для фортепіанних Терцій Мушлею до вух Притулила б кохане Серце. - Поезія – твоє єство, а як із прозою? З прозою у мене поки що не склалося. Чомусь не тягне її писати.

Творчий шлях... Який він буде?

Коли зустрічаєшся з талановитою людиною, тобі хочеться якомога більше насолоджуватися її талантом, разом з нею радіти кожному новому кроку вперед на її творчому шляху. Так само і я не втрималася від питання про творчі задуми. Анна – надзвичайно та різнобічно талановита людина, тому і творчих планів має багато. Нехай всі-всі будуть втілені у життя! - Ти хотіла б у майбутньому випустити власну збірку? У мене вже є 3 збірки поезій, але саме третя поетична збірка «Народжена вчора» 2009 року, як на мене, – перший серйозніший досвід. Однак зазначу – усі ці збірки були складені в друкарнях, а не випущені видавництвом. Тож, звісно, дуже хотілося б впорядкувати вірші і одного дня оформити їх в одну красиву книгу. До речі, пишу я зараз під псевдонімом, за який взяла свої дівоче прізвище – Журавська. За паспортом же я – Машніна. Нещодавно я почала працювати над власною поетичною Інтернет-сторінкою у фейсбуці: https://www.facebook.com/2dyhannya під назвою «Друге дихання». Для ілюстрацій своїх віршів намагаюся підібрати художні фотографії та картини. Дуже хочеться отримати відгук аудиторії – хочеться, щоб коментували, щоб реагували. Я відкрита для нових ідей, проектів. Сподіваюся зустріти на цьому шляху однодумців і людей зі схожим світовідчуттям. Набридло писати «до шухляди». Хочеться реакцій, розмов. Хочеться, щоб читали. Хочеться, щоб сподобалося, щоб був естетичний і

Іноді хочеш просто Розподілити простір Порозкладати речі Всі на свої місця Неба пастель – нагору Шелест полів – додолу Глузд – у шалені голови Мир – у людські серця Тільки бунтар капризний Знов розкидає речі І викривляє призми, Ловлячи до тенет Плачеш, Маленький Принце? Знову так недоречно Ладу руйнують принцип Над-твоєї з планет Клаптики і шматочки... Контури і відтінки... Скалки і черепочки Скласти в єдиний стяг Ми ж бо сини і дочки Ми українці (їнки) Значить, що тут – це точно – Ми на своїх місцях.

Сучасні українські письменники

85 Kolo №10

морально-психологічний вибух. Я вважаю, що якщо Бог тобі дав якісь здібності, якийсь дар, то потрібно із ним щось робити, не мовчати. - А чому саме «Друге дихання»? 2D – «Друге дихання» – це своєрідне продовження, але водночас протиставлення моїй збірці «Народжена вчора». «Народжена вчора» вперше стикається із гострими емоціями, глибокими захопленнями та розчаруваннями. «Друге дихання» – це історія про те, що життя триває, що потрібно набрати вітру у вітрила і прагнути вперед – до власної внутрішньої свободи та гармонії, до себе справжньої... До того ж, друге дихання сильніше, ніж перше. Якщо воно вже відкрилося, людина здатна творити дива. - Ти вмієш грати на музичних інструментах, то, може, від віршів до пісень не так далеко? Це так. У мене є з десяток авторських пісень, які я виконую, акомпануючи собі на фортепіано. Сподіваюся, і цей напрям творчості буде мати розвиток і продовження. - У тебе стільки творчих планів. А про що ти ще б хотіла написати? Хотілося б написати щось злободенне – історично-політичне, особливо у цей нелегкий час. Наприклад, поему про Майдан. Але, боюся, мого розуміння ситуації недостатньо для серйозного твору. Це дуже відповідально. Проводячи паралель з чудовою книгою Антуана Екзюпері «Маленький принц», на патріотичну тематику я прочитала цей вірш. Як важливо, щоб і на планеті, і у рідній державі був мир та порядок:

"Будьте чудними, інопланетними..." Наша розмова підійшла до кінця. Мені здалося, що я вдихнула ковток свіжого повітря – натхнення переповнювало мене. Виявляється, творчістю можна заразитися?! «Народжена вчора» чекає на мене для прочитання ввечері. Ми ще обов’язково побачимося. - Анно, чи є в тебе кредо життя? Яке воно? Моє кредо – No love without freedom, no freedom without love. Я прагну до краси і до свободи, вчуся насолоджуватися життям, віднаходити в усьому щось корисне та хороше. Намагаюся бути легшою, бути рухливішою, активнішою, простішою. Діяти, незважаючи на страх. Не завдавати болю тим, хто мене любить. Але водночас бути собою, прагнучи до себе справжньої. - Наостанок, що б ти хотіла побажати читачам цього журналу, молодим літераторам та поетам? Люди, будь ласонька, будьте чудними, Інопланетними, трохи небесними! Тільки благаю – не будьте нудними, Штучними, напівживими й нечесними.

Блискавична проникливість, або про що пишуть поети

Безліч людей ми зустрічаємо на вулицях щодня: юристів, медиків, будівельників... Та хіба можна впізнати на вулиці поета? Замислений погляд чи олівець в руках – який маркер творчих людей? Звичайний одяг, звичайна зовнішність, і тільки незвичайна іскра в очах. Бачимо ми на вулиці постать і навіть не уявляємо, що ця звичайнісінька людина приходить додому, виливає всі свої думки та емоції на папір, зв’язує слова докупи, губиться у римах. А наслідок цього злиття підкоряє найхолодніші серця. Отак, блукаючи вулицями Києва, можна зустріти дівчинку-хіпстера Вар вару Подно с . На перший погляд, пересічна студентка в окулярах, але для кількох сотень людей – це найпроникливіша і безмежно талановита людина. Ще в тринадцять років Варя написала свій перший вірш, і з того часу почала відточувати свою майстерність у шкільному клубі рідного міста Харків. Клуб влаштувала її вчителька: юні поети збиралися разом, обговорювали свої роботи, вчилися римувати та викладати свої думки. Коли перші вірші юної поетеси чули оточуючі, то дивувалися і підбадьорювали її, це і спонукало Варвару писати ще і ще, і дійти до дуже високого рівня майстерності. В одинадцятому класі вони з подругою влаштували перший літературний вечір, найбільше дівчата боялися невизнання, звісно, це поняття суб’єктивне, але кожному літератору важливо, щоб його знали і розуміли. Варварі Поднос, або molnijadevochka, як її знають в мережі, не бракує такого визнання. Десятки людей приходять на літературні вечори з її участю, сотні людей читають її вірші в мережі, один з віршів «Чорні дні» був взятий за основу однойменної пісні Олеся Якимчука. Щодо джерел натхнення Варвара запевняє, що надихає будь-що: «Чоловіки, музика, погода – що завгодно, насправді. Рецепту натхнення немає, його треба просто отримувати, як би пафосно це не звучало. Коли сидиш і просто думаєш собі: «Треба щось написати!», особисто в мене може вийти щось технічно непогане, але не «моє», не те, що відчувається». Особливо яскравою та популярною поезія Варі стала під час подій Революції Гідності 20132014 рр. «Майдану я зобов’язана тим, – зазначає поетеса, – що знову почала писати українською, тепер тільки нею і пишу. Майдан був повним переживань, і ми всі знаходились у певному просторі слів, які треба було впорядкувати для себе у голові, через вірші це виходило робити трошки легше. Також для мене це було певне зняття напруги, видих, якщо хочете, час для того, щоб зосередитись і подивитись на всі ці переживання збоку».

87 Kolo №10

«Часом завмираєш на секунду і все навколо здається іншим, прекраснішим… На небі знаходиш слоників та китів, а замість високого лісу в око впадає ранкова роса…»

Сучасні українські письменники

ЩЕРБАТЮК Вікторія

Сучасні українські письменники Kolo №10

Чому ти пишеш:

Пишу, бо пишеться, якось так. Бо іноді занадто багато всього в голові і треба це «багато» вилити, щоб голова не луснула. Просто в якийсь момент схотілося, щоб це було зрозуміло не тільки мені, а й людям навколо, тому і з’явились вірші.

Хто/що надихає:

В мене, насправді, є декілька людей, близьких друзів, думка яких про мою писанину мені дуже важлива. Але якщо говорити про менторів, то це, напевно, моя вчителька російської літератури, вчитель всесвітньої літератури і Бродський.

Книга, яку варто прочитати всім:

Раджу всім читати Хуліо Кортасара, особливо збірку «Всі вогні - вогонь». В цьому всі люди і все життя, як не дивно.

Батьки Варвари завжди підтримують її у писанні, хваляться перед друзями талановитою донькою, відвідують літературні вечори та активно слідкують за творчістю у соціальних мережах. «Одного разу, – розповідає Варя, – досить кумедна історія відбулась із моєю мамою. У одному зі своїх віршів я написала, що кидаю курити, а наступного дня дзвонить мені мама і каже: “Прочитала, що кидаєш, рада за тебе”». Що ж вкладається в сенс слова «поет»? Що для поетів написання віршів – чи це хобі, чи робота? «Відповідаючи на це питання, дуже складно не скотитись

Сучасні українські письменники

89 Kolo №10

до якогось пафосу, – попереджає Варвара, – але для мене писати – це розуміти себе і, часом, полегшувати власне життя, адже іноді дуже треба винести усі думки з голови хоча б кудись (це можуть бути не обов’язково вірші, писати прозу також допомагає). Писати – це рефлексувати щодо подій навколо, щодо подій всередині себе, щодо дуже важливих повсякденних речей». Однією з останніх перлин її творчості є вірш під назвою «295», присвячений трагедії – падінню Боїнга-777 на території України. Загалом, кожен Варварин вірш має свою глибоку історію, і читачі емоційно сприймають кожен рядок у її віршах, тому що поет повинен вкладати частинку душі у свою творчість, а Варя вкладає у свої вірші – всю.

"Сухих" цифр мені недостатньо для повного щастя

Сучасні українські письменники

ЛЕВЧЕНКО Інна

Kolo №10

Непередбачувана, волелюбна, вимоглива, емоційна, творча. Вірші саме такої дівчини змусили мене на кілька хвилин забути про навколишнє, просто насолоджуючись римою. Її звуть Вікторія Киричук . - Вікторіє, розкажи, будь ласка, трохи про себе: звідки ти, скільки тобі років, на якому факультеті вчишся? Народилась я у місті Луцьку, де й провела все своє дитинство. В 2010 році поступила на механіко-математичний факультет в КНУ. Зараз мені 21. - Досить неочікуваний вибір факультету для дівчини, яка не може жити без музи. Коли ти поступала, чи стояв вибір між поезією (гуманітарною освітою) та математикою? Я до останнього моменту не знала, чого я хочу від цього життя і де я хочу навчатись. В школі найлегше давалась математика, тому й сумнівів не було, що оберу математичний факультет. А якщо в майбутньому захочеться чогось більшого і творчого, то, дякувати Богу, другу вищу освіту ніхто в наш час не забороняє. - Чи пам’ятаєш ти, коли почала писати вірші? Коли відчула потребу, так би мовити, римувати емоції? Взагалі, перший вірш написала ще в школі в початковому класі і присвятила його своїй першій вчительці. На жаль, вірш не зберігся… Потім ще було декілька спроб. Але все це були дитячі забави! А от серйозно я взялась

Чому ти пишеш:

Пишу, тому що мені це неймовірно подобається! А коли моя любов до поезії ще й приносить якусь користь людям – ось тоді я відчуваю себе найщасливішою! Я точно знаю, що потрапила у свою «тарілку». Люблю ділитись своїми думками і дуже радію, коли вірш знаходить свого читача.

Хто/що надихає:

Конкретної особи немає. Люди і музика - два основних джерела натхнення.

Книга, яку варто прочитати всім:

Нещодавно натрапила на книгу Еріка-Емануеля Шмітта «Оскар і рожева пані» (в оригіналі називається «Oscar et la dame rose»). Почала читати і зрозуміла, що означає фраза «моя книга». Незважаючи на невеликий об’єм твору, я б назвала його Шедевром з великої літери. Це саме та книга, яку повинен прочитати кожен: від школяра до пенсіонера. І перечитувати її щоразу коли на душі стає важко. Дуже раджу цю книгу усім-усім-усім.

Сучасні українські письменники

91 Kolo №10

за поезією на 2 курсі (2012 рік), коли зрозуміла, що «сухих» циферок мені недостатньо для повного щастя. Та й тримати в собі все те, що зі мною відбувалось в студентські роки, більше не було сенсу. Я просто відчула потребу виговоритись! - Виходить, це твоє хобі ще зі шкільних лав, але чи знали мама або тато про твою творчість? Чи тебе підтримують батьки та друзі? Звичайно! Без них, я б, напевно, закинула свою п и с а н и н у ще на початковій стадії! Мені дуже пощастило з батьками і друзями! Вони - мої найголовніші ініціаторами, критики і взагалі, м о є н ай б і ль ше НАТХНЕННЯ. Ходячі музи, о д н и м словом . Д ля п риклад у, батьки настільки повірили в мене і в мій талант, що на моє 21-річчя видали мою першу збірку «Мій крилатий секрет». І я їм за це безмежно в д я чна! Ні щ о так не окриляє і не дає сили, як знати, що в тебе ВІРЯТЬ! - Ти здобуваєш т ехні чну освіту та маєш творче хобі. Чи бачиш ти себе поетесою в майбутньому? Це моя найбільша мрія! Зараз поезія – моє хобі. Думаю, кожен знає

секрет щастя: коли хобі і професія співпадають. Проте наперед забігати не хочу. Хто ж знає, як повернеться доля. Особливо в мене – студентки з мехмату, яка пише вірші в перервах між сесіями і курсовими! - Кажуть, що творчі люди знаходять натхнення в найбуденніших речах. А що змушує тебе подивитись на цей світ очима поета? Багато що надихає! Надихають люди… Своїми вчинками, емоціями, словами. Надихає музика. Я навіть перш, ніж писати вірш, вмикаю відповідну по настрою музику. Тоді і пишеться на одному подиху, і думки потрібні в голову лізуть. Бувало, надихали навіть переглянуті фільми. - А на яку тематику тобі найбільше подобається писати? Якщо чесно, я навіть не можу відповісти, на яку тематику пишу вірші. Все залежить від того, що відбувається в мене в житті. Хронологія віршів повністю відповідає хронології життєвих ситуацій і подій. Звичайно, більше люблю писати про щось хороше, що б чомусь навчило читача, надихнуло на дії, змусило повірити. Хочеться не просто писати рядки, що римуються, а й приносити якусь цими рядками користь для інших. - Скажи, будь ласка, чи допомагають вірші справлятись з емоціями або певними ситуаціями в житті? Чи це допомагає тобі перенести настрій на сторінки? В основному, сідаю за написання вірша, коли мене переповнюють емоції, і більше немає сил тримати їх в собі. Саме тоді, коли я виливаю всі ці емоції у рядки, на душі стає легше, а то й в деякій мірі порожньо. Але це приємна порожнеча, бо ж немає нічого кращого, ніж знайти потрібні слова для тієї чи іншої ситуації і намалювати цими словами цілу римовану картину на папері.

Сучасні українські письменники

Останнім часом часто стала отримувати повідомлення від незнайомих людей про те, що мої вірші їх надихнули, допомогли справитись з проблемою. Приємно отримувати такі відгуки і розуміти, що все це недаремно. - І нарешті, напевно, найцікавіше запитання. Поділись, будь ласка, своїм секретом успіху та кількома порадами для тих, хто лише має бажання писати, але боїться. Рано мені говорити про це гучне слово «успіх». Я просто роблю те, що люблю. І, на щастя, поступово знаходжу свою аудиторію серед друзів, колег і незнайомих людей. Я впевнена в цих людях і рада, що їх хвилюють ті ж питання, що й мене. А для тих хто планує писати, скажу так: НЕ ПЛАНУЙТЕ, А БЕРІТЬ РУЧКУ І ПИШІТЬ! Якщо в людини талант, то немає страшнішого гріха, ніж «закопувати» його і не давати можливості показатись світу. Страх і постійні думки «А що подумають про це люди?» – два найбільших вороги творчої особистості. Життя занадто коротке, щоб боятись невдач! Творіть. Робіть цей світ яскравішим, цікавішим і різнобарвним! - Я поет, бо... Я поет, бо це чудова можливість цікаво ПРОЖИТИ (а не проіснувати) життя і залишити щось після себе. Так би мовити, зробити якийсь корисний внесок в історію… Про важливе

Завжди тримайтесь тих, хто вміє пробачати. Самі не забувайте позбавляти серце від образ. У людях вчіться лиш хороше помічати. І будьте добрими до всіх. Живемо один раз!

93 Kolo №10

Словам не вірте – це банальні звуки, І не судіть того, хто вибрав інший шлях. Буває, що чистіші душі в тих, у кого брудні руки, А у святих літають чорні ворони в думках.

Грані юного таланту Катерини Діляєвої

Сучасні українські письменники

РИЖКОВА Діана

Kolo №10

Поезія дає можливість виразити свої думки та емоції. Папір іноді може бути єдиним, хто без слів вірно тебе зрозуміє. Катерина Діляєва Випадкових зустрічей не буває, і моя чергова поїздка до славнозвісного Житомира знову підтвердила це. Знайомство з місцевою поетесою та журналісткою-початківцем Катериною Діляєвою відкрило для мене важливу істину: справжній талант подібний до невідшліфованого діаманту, в якому завжди можна віднайти нові грані, якщо плідно над ним працювати і вірити в успіх. Не дарма Катя вважає поетів та письменників великими трудівниками. Незважаючи на юний вік, її поезія вже зараз відрізняється нетиповою серйозністю та глибиною почуттів. Тендітна та сором’язлива школярка любить читати книги Стівена Кінга і водночас є напрочуд позитивною та життєлюбною людиною. Про власну поезію та про те, як радіти життю, Катя залюбки розповіла мені у своєму інтерв’ю. - Катерино, у наступному році ти закінчуєш школу. Паралельно навчаєшся у «Школі Юних Журналістів» міста Житомир, про яку варто писати окрему статтю, складаєш вірші. Скажи, а чого ти прагнеш досягнути в загальному плані в обох своїх захопленнях – журналістиці та поезії? Всіляко прагну себе розвивати в будь-якому жанрі, тим самим нести хоч якусь користь суспільству. Тому що в житті головне – люди. - А ти пам’ятаєш, коли вперше стала на шлях поезії? Про що був перший вірш? Перші римовані рядки на папері з'явились ще задовго до школи – я тоді саме літери вивчала... Можливо, то ще не поезія була, але ці перші рядки з римою про весну можна назвати подобою вірша. Наступний, не надто вдалий, як на мене, був вірш про вчительку, написаний у початковій школі. Дорослі одразу оголосили це талантом, і хоча мені тепер здається, що то була занадто гучна назва для моїх скромних дитячих спроб писати, тоді я реально повірила у свій поетичний хист. Черговий особливо плідний поетичний період настав у моєму житті при першій надзвичайно сильній закоханості. Тоді в мою поезію почало закрадатись щось більш доросле – теми про почуття і самогубство. - Серйозні та важкі теми, особливо остання, враховуючи твій юний вік. Але, як відомо, разом з нами дорослішає і наша поезія. Яка тематика твоєї поезії сьогодні? Так, згодна з тобою, все змінюється. І останній період у моїй поезії, яку мені вже не так соромно перечитувати, почався декілька років тому, коли на одному зі шкільних майстер-класів нам дали завдання спробувати написати вірш. Тоді все було присвячено тому ж самому хлопцеві, але вже з абсолютно протилежного погляду. До речі, в той час мій вірш визнали найкращим.

Сучасні українські письменники

Чому ти пишеш:

В основному, це певна терапія, оскільки саме у віршах можна висловити свої найпотаємніші емоції і почуття, провести уявний діалог зі зверненням до того, про кого пишу.

Хто/що надихає:

Надихають не письменники-поети, а люди, ніч, музика, об’єкти вподобання, тобто те, що оточує. А літературою надихнутись можу лише для дій, нових роздумів, оскільки для свого творіння надихатись чужим натхненням було б крадіжкою.

Книга, яку варто прочитати всім:

«Сонька - Золота Ручка» В. Мережко. Книга про реальних людей, історичну легенду. Це той випадок, коли співчуваєш і вболіваєш за людину, що коїла злочини. Це грандіозна історія.

Сьогодні ж я пишу в основному те, що відчуваю, тобто відображаю свої почуття на папері. Більшість тем – про закоханість, звісно. Кожен вірш характеризує відносини і ставлення до кожного об'єкта уподобання. Часом народжуються слова для суспільства, чи щось, пов'язане з Україною. - Тобто тобі близька патріотична тематика? Так. Я вважаю, що, крім теми почуттів, найбільшої уваги заслуговують наша рідна Україна, наші найвідданіші Військові та Небесна сотня. Це ті люди, які дають нам шанс зараз тут сидіти і безтурботно розмовляти. І ми

Kolo №10

Сучасні українські письменники Kolo №10

повинні якомога більше згадувати про них і віддячувати за їхні жертви своїм гідним життям. Моя поезія на цю тему – спроба залишити хоч якусь пам’ятку про сучасних героїв України та їхні вчинки. - Про що або про кого ти ще хотіла б написати? Мої вірші присвячуються тим людям, про яких я пишу. Для мене це завжди звернення до когось через риму, передача власних почуттів та емоцій, які викликає у мене та чи інша людина. Про кого я ще точно не писала – так це про коханого чоловіка, але хотілося б у майбутньому це зробити. - Поезія як спосіб увіковічити пам’ять героїв та прославити рідну землю виконує вже певну суспільну і патріотичну функції. Це так звана громадянська поезія. А яку роль поезія відіграє особисто у твоєму житті? Поезія дає мені можливість виразити думки та емоції. Папір іноді може бути єдиним, хто без слів правильно тебе зрозуміє. Він як та жилетка, в яку можна поплакатись. Після поетичних творінь завжди наступає нереальне полегшення. Іноді поезія допомагає себе зарекомендувати як творчу особистість, перевищити очікування викладача, викликати зацікавленість інших учнів до себе. Коли ж я в ролі читача, поезія допомагає мені відчувати поета крізь літери, знаходити в рядках щось близьке для себе, знайомитися з життєвими поглядами та думками інших авторів. - Ти сказала про жилетку і полегшення після написання віршів. Тобто поезія для тебе подібна терапії? Певною мірою, так. Хоча це – швидше навіть відвертість перед самим собою. Ти ніби саме в момент написання пояснюєш свою позицію тому, кому пишеш. У віршах це цікавіше, епічніше, а також власна історія залишається на папері, як досвід. - А ти хотіла б, щоб колись цю історію прочитали інші? Наприклад, випустити власну збірку віршів? Можливо, але я не впевнена, що хтось хотів би їх читати. Оскільки, повторюсь, кожен вірш – це завжди звернення до певної людини з мого життя, певний діалог, який я веду з нею, тому потрібно хоча б знати цю людину, аби якось було цікаво. Тому моя поезія, якщо і покидає межі письмового столу, – доходить лише до друзів, які її залюбки читають. Хотілося б, аби написані рядки потрапили на очі тим, про кого в них йде мова, але це трапиться лише тоді, коли я буду цілком впевнена, що це для когось важливо. - Я бачу, що до власної поезії ти достатньо критично ставишся, як справжній митець, що прагне створити шедевр. А як справи із прозою? Писати прозу мені завжди було легше. Прози буває навіть більше, аніж римованих рядків. Хоча у випадку з прозою все так само, як і з поезією: то обмаль часу, то лінь, то натхнення не вистачає. Саме тому я захоплююсь поетами та письменниками, бо це справжні трудівники і такі старанні люди, що з них би всім брати приклад! - Згідна з тобою. Адже успіх у чомусь, як правило, складається з таланту та постійної праці над собою. Причому праця над собою становить 90% того ж успіху. Але ми говоримо про поезію, тому я думаю, що важливу роль для кожного поета має також натхнення. У чому ти його знаходиш?

Мне кажется, что мы самоубийцы. И загоняя в руки спицы, Мы рушим мир своим страданием, Уничтожаем в подсознании, И жилы в теле с кровью жгут, А нас в любви не ждут, увы, не ждут...

Сучасні українські письменники

97 Kolo №10

В першу чергу, мене надихають люди; причому надихають не лише писати, але й жити. Багато є тих, з кого я беру приклад, ким захоплююся. Ще поштовхом писати служить довкілля в цілому, тобто те, що за вікном сьогодні, а також музика, фільми та ніч. От наприклад, виходиш буває, на балкон – а там нічні простори з ліхтарями на вулиці, як завжди, все чудово, від ейфорії та надлишку почуттів перехоплює подих. Ніч – це завжди особлива пора для мене, коли я відчуваю поштовх для творіння чогось нового. Шкода, що лінь заважає постійно занотовувати це. А взагалі у будь-який момент з нами може статись щось таке, що подарує натхнення і стане приводом для народження нових рядків. Врешті-решт, я надихаюсь тим, що оточує мене, тоді як насичуватись для творіння від поезії інших було б, мабуть, нечесно, бо я просто черпала б чужі ідеї та почуття. Так відбувається, коли я читаю чужі твори або вірші – мені це подобається, я відкриваю щось нове для себе. Я черпаю звідти бажання заново відчувати, але не писати щось своє. - А що ти відчуваєш, коли пишеш власні вірші? В момент творіння є певна ейфорія і стурбованість. Це завжди неординарні відчуття, бо стає трошки легше, але при цьому ти не такий, як завжди. Можливо, відбувається якась магія, але в цей момент ти відчуваєш себе творцем свого маленького шедевру. Якщо емоції переповнюють мене, пишу вночі, коли є можливість побути на самоті. Пишу всюди, де випадає нагода – іноді посеред занять занотовую кілька рядків, бо раптом виникає бажання написати про щось вкрай важливе. Безліч закреслень, безліч незадоволень і колосальне полегшення. - А писати щось іноземними мовами ти плануєш? Я пишу своїми найближчими мовами – російською та українською. Одного разу дуже хотілось писати англійською, аж край! Думаю, це неймовірно чудова ідея, адже можна було б почути критику від читачів з інших країн. Тому треба дуже активно поповнювати свій словниковий запас! - Англійську обов’язково вдосконалиш – я впевнена у цьому. Мови можна вивчити, а чи можливо навчитися писати вірші, чи це природній талант? Як ти вважаєш? Неможливо навчитися, я думаю. Переконалась у цьому, коли декілька років тому моїх однокласників намагались навчити писати вірші. Для більшості це було фіаско. Аби писати вірші, потрібне натхнення, талант, яскраві почуття і, звісно, бажання. - Чудова порада! Я читала твої вірші, і в них дійсно відчувається все те, про що ти казала – талант, натхнення, глибокі емоції… А який з них найкраще тебе характеризує, чи ближчий серед всіх?

Сучасні українські письменники Kolo №10

Иллюзии – вот наше счастье, Там мы герои, без ненастья, Там с жизнью дышим в унисон, Там ты любим и сам влюблен. А здесь, пока ты лидируешь в них, Наивность умирает в миг, Победу держит эгоизм, Не важна миру твоя жизнь! Да, должен человек дышать! Наперекор всему существовать! Убив себя, других убить, И свет общественно творить! Забудь про суицид, ты не слабак, и им тебе не стать, А главное, мой друг, не спать, давай не спать! - Давай імпровізацію. Сьогодні забий, то просто досвід І черговий сіренький послід. І завтра досі це не виношуй, Бо я обіцяю, буде щось хороше! - Імпровізацію можна назвати твоїм кредо життя? Моє кредо, мабуть, ширше (посміхається). Керуюсь двома правилами на життєвому шляху: «Все, що не робиться – на краще» і «Думки – матеріальні». Це допомагає легше переживати негаразди і швидко перелаштовуватись на позитивне мислення, аби в майбутньому все було за бажанням. З фільму «Секрет» я вивчила теорію свого життя. Коли опускаються руки – тоді швиденько за перегляд двох улюблених фільмів-натхненників з неймовірними акторами. Ці люди змушують мене діяти. - Катя, ти – надзвичайно позитивна і відкрита дівчина, незважаючи на серйозну і не завжди безхмарну поезію. Дякую тобі за це! Що б ти хотіла побажати нашим читачам, молодим літераторам та поетам? Побажаю керуватись правилом 72 годин. Якщо вам дуже хочеться щось написати – або зробіть це протягом 72 годин, або не пишіть взагалі, бо це вам просто не потрібно. А взагалі, посміхайтесь кожну секунду свого життя і чистьте зубки, щоб засліплювати посмішкою інших!

Збірка віршів "три_літ_ри", або три літри віршів для потіхи ЯБЛУЧНА Аня Поетична збірка «три_літ_ри» – студентська ініціатива створити власний віршопростір. Книгомрія, що довгий час не давала нам спокою, переформатувала наші будні та звичний режим. Часом та місцем виникнення книжкового задуму стали літературні посиденьки «Літ-Ра», які регулярно проводилися в Східноєвропейському національному університеті імені Лесі Українки (м. Луцьк). Ці неформальні молодіжні вечори стали місцем перетину віршів та ідей. Спершу думка створити збірку була способом презентувати творчість студентів Інституту філології та журналістики. Але після оголошеного конкурсу, куди всі охочі могли надіслати свої твори, ми зрозуміли, що ідея «розростається»: вірші приходили зі Львова, Рівного, Києва, Коломиї. Як то кажуть, а чому б і ні? Отак все і закрутилось. Із близько 50 авторів, які надіслали нам свої вірші, було відібрано 24. Задля прозорості та об’єктивності процесу відбору було створено креативну,

Сучасні українські письменники Kolo №10

100

а головне – авторитетну команду у складі декана Інституту філології та журналістики (Громик Ю. В.), доцента, викладача кафедри теорії літератури та зарубіжної літератури (Лавринович Л. Б.), а також студентів, які мали безпосереднє відношення до створення збірки (Ольхович А., Яблучна А.). Для заспокоєння всіх недовірливих – читали тільки тексти, імена авторів попередньо зашифровували. Поступово сформувалась і команда. Так виходить, що до подібних ініціатив долучаються добровольці. Тож макетуванням, версткою та дизайном займалася Аня Яблучна (кодове ім’я – «ідейний натхненник»), а всі рекламні штуки взяла на себе Аліна Ольхович (вона ж Малина, вона ж «рекламний ангел»). Процес редагування текстів відбувався і почергово, і спільно. Звісно, не обійшлося без консультацій із викладачами, адже хотілось зробити не просто збірку, а круту збірку. Приємно, коли знаходиш однодумців серед викладацького складу. Тепер безпосередньо про «скелет» книги. Ми поставили перед собою завдання зробити книгу, яка б втілювала естетичні концепції, мала не лише хороший контент, а й художньо-технічне оформлення. Хотілося зробити направду настроєву збірку, максимально втілити простоту та красу нового віршопростору. Відштовхуючись від цього, виник концепт оформлення: банки як символ буденності, квіти – прекрасне, лінії – нескінченність і приємні випадковості, які пов’язують різні місця та людей. До того ж, у книзі можна прослідкувати особливу числову символіку. Так, вона має три розділи з чітко визначеною кількістю авторів у них, триступеневу будову основної частини колонтитула (вказано назву книги, розділу, ім’я автора, нижче заверстана колонцифра), кольорову градацію шрифтів. Окрім того, замість

Сучасні українські письменники

101 Kolo №10

традиційної наскрізної, застосовано внутрішню нумерацію для кожного розділу. На перший погляд, таке рішення може здатися недоцільним через можливі труднощі під час читання книги, але цей задум покликаний закцентувати увагу читача на особливостях, смисловій єдності та завершеності окремого структурного підрозділу. Загалом «три_літ_ри» – збірка, яка має активізувати читацьку спостережливість, вміння знаходити зв’язки між змістом та формою. Так, наприклад, кожному автору відповідає певна рослина, а оскільки його ім’я зазначено лише у колонтитулі та змісті, то уважний читач зможе або сам відчути зміну стилю письма, або ж простежити цю особливість. Також ми спробували підсилити звучання окремих поетичних текстів через особливу їх графічну побудову, або ж зміну контрастності шрифту строфи чи окремих слів у ній. Поетична збірка «три_літ_ри» вирізняється особливою будовою книжкового блоку: окрім паперу, книга матиме три плівкові вставки, де заверстані зображення літрових банок. Це теж має особливе пояснення та естетичне навантаження. По-перше, кожна така скляна ємність символізує окремий розділ, що названий відповідно до якогось розчину чи рідини, яка найбільше відповідає настрою вміщених в ньому віршів («соляний розчин», «валер’янка», «парне молоко»). По-друге, виходить своєрідна гра: плівкові вставки вміщені між сторінкою віршів та шмуцтитулом із заверстаною на ньому квітковою композицією та назвою розділу, тож коли банка накриває ці елементи, виникає ефект, ніби квіти вміщені в банку. Така ідея стала спробою підкреслити естетизм, символізм поетичних текстів. Також зображення банок використано і для оформлення обкладинки. Поглянувши на неї, не так важко розшифрувати назву збірки.

Сучасні українські письменники

Ще один спосіб оригінально підійти до оформлення традиційних елементів – заверстані написи «[тут_можуть_бути_ваші_квіти]» на тих сторінках, які зазвичай відводять для нотаток. Цим ми вкотре підкреслюємо, що збірка віршів може водночас бути і арт-буком, а прочитання поетичних текстів повинне переходити від пасивного сприйняття до пошуку сенсів та настроїв. Завершивши процес верстання збірки, ми перейшли до другого, найскладнішого етапу – процесу збору коштів. Після декількох десятків дзвінків у поліграфічні підприємства та видавництва різних міст, ми зрозуміли всі «прекрасності» кольорового друку: наше видання оцінювали в середньому від 18 до 40 тис гривень (залежно від способу друку). Переживши всі стадії здивуваннярозпачу-суму, все ж було вирішено відстоювати «кольорову ідею» збірки. Зрозумівши, що самотужки студентам не під силу покрити такі витрати, ми прийшли до ідеї спільнокошту, провели аукціон побачень, словом, намагалися зробити все, аби про книгомрію дізналося якомога більше людей. Досі здається неймовірним, що нам таки вдалося зібрати необхідну суму грошей для друку збірки у тернопільському видавництві «Крок» – 10 500 грн за 200 примірників (їх цінова пропозиція виявилася найоптимальнішою). Завдяки друзям, знайомим, викладачам, університету, київському антикафе «Бергамот», твіттер-спільноті, словом, всім, хто вболівав морально та підтримував фінансово – книгомрія таки стане реальністю, за що ми просто безмежно вдячні кожному.

Kolo №10

102

От так «коротко» про студентську книгомрію. Як тільки наше дітище з’явиться на світ, ми обов’язково влаштуємо йому серію теплих презентацій містами України. P.S. Усім ініціаторам подібного самвидаву: набирайтеся терпіння, сміливості, натхнення та обов’язково (підкреслено), як каже Крихітка, «випробовуйте себе на міцність»: зберігайте спокій та втілюйте книгомрію!

"ОСТРОЗЬКЕ КОЛО"

103 Kolo №10

Острог – то територія пошуків. Живе місто, яке має повних дев’ять кіл віку, кожному з яких по сто з гаком років. І в кожному з тих кіл «кипіло» не одне покоління митців. Зараз би я мала розповідати щось цікаве про історію та легенди Острога, вигадувати або переписувати факти. Але є значно цікавіші речі, ніж здирати палімпсестні кола пам’яті з обличчя цього міста. Залишимо таку нелегку долю довідникам, де про перші офіційні відомості ув «Іпатіївському літописі», про Острог, «Острозьку академію», «Острозьку Біблію», Івана Федорова, ВасиляКостянтина Острозького та Гальшку з Анною-Алоїзою Ходкевич сказано достатньо. Моє завдання зараз – написати щось цікавеньке про своїх сучасників, колишніх студентів спеціальності «Літературна творчість» Національного університету «Острозька академія». Про що і розповім. Одного разу, близько двох років тому, я придумала назву «Острозьке коло» (оскільки Острог у моїй голові завжди асоціювався з окремою планетою, де час протікає не так, як в інших містах України). Тоді ж і почала збирати твори людей, які навчалися на «Літературній творчості», або ж активно проявляли свої таланти поза межами цієї спеціальності. Письменники, творчі пошуки яких я надовго запам’ятала, – це Союз «ПЛИТА» (Юхим Дишкант, Роман Романюк, Віктор Іщенко та Євген Лущиков), Іванна Кобєлєва, Оксана Пухонська, Юлія Костюкевич, Вікторія Каневська, Тетяна Кучерук, Інна Белаш, Інна Власенко, Ната Коваль, Юлія Істоміна, Анастасія Соколова, Анатолій Білий, Оксана Солонська та ряд інших імен, які ніколи не забуде Острог. Як наслідок, виникла ідея об’єднати їхні роботи в одному збірнику, який я і назвала «Острозьке коло». Кожен(а) з цих письменників має свою індивідуальну історію і навіть певні літературні здобутки. Роман Романюк отримав ІІІ премію від видавництва «Смолоскип» (2013), дипломантами міжнародного конкурсу «Гранослов» ставали Юлія Костюкевич (2005), Оксана Пухонська (2008). Іванна Кобєлєва нещодавно збагатилася на збірку «Не плач, Марі», яка побачила світ завдяки літературній агенції «Discursus». І це далеко не весь перелік досягнень «острозьких авторів». Більшість з вищезгаданих осіб – молоді поети, літературні спроби яких вже оцінені відомими письменниками. Зокрема, Василь Голобородько у передмові до колективної збірки «Плита» (про Романюка, Іщенка, Дишканта та Лущикова) написав: «Поети – представники Волині. Але добре те, що в їхньому доробку не зустрінеш одновимірних патріотичних віршів. Що несвідомо очікувалося б від них, хоч би через їхню прив’язаність до того славетного краю. Та й дивно було побачити у них вірші про те, в чому вони існують природно <…> Це – мужня поезія, мужність якої полягає у тверезому погляді на сучасний світ, на себе у світі». Додам лише, що в цих пошуках є яскраві барокові антитези, оксиморони, алегорії, метафори, що вирізняють цих поетів з-поміж інших: «Я хотів би

Сучасні українські письменники

ГУЗІЙ Ольга

Сучасні українські письменники Kolo №10

104

колись, щоб,/ котрогось із днів,/ Я прокинувсь від того, що світла в мені/ Стало стільки ж, як темряви зараз…» (Роман Романюк); «зелені дерева так само радують око/ як тріскіт поліна в каміні зимою» (Віктор Іщенко), «Моя смерть буде легкою, ніби ріка…» (Юхим Дишкант), «Вершина – то не те місце, звідки всіх видно, вершина – то місце, звідки ти всіх, наче хвиля, накриваєш любов’ю» (Євген Лущиков). «Жіноча частина» «Острозького кола» свою природність і справжність прикрашає оригінальними метафорами та образами, які в поодиноких випадках є справжніми знахідками: «Колій холодним корсетом стягнуті груди міста./ Карта контурів тіла/ До тебе і після – чиста» (Інна Белаш), «Жовте дерево/ заховало за своїм стовбуром/ зайця,/ схоронило його від погоні,/ від зграї собак…» (Анастасія Соколова), «Тричі Атлантиду скоряла Вода,/ а вчетверте скорив Вогонь./ Вогонь, що провів межу між світами,/ сказав: «Це моя границя» (Інна Власенко), «Пам’ять: не все ж невдачі,/ Є ще мишей валіза…/ Кіт у чоботях плаче/ Біля труни маркіза» Юлія Костюкевич, «Ми –/ ті, що впали з гори/ із камінням своїм сізіфи,/ що так легко вчимося/ не бути таки людьми» (Оксана Пухонська), «А я мовчанням вирізьблю цю ніч/ У неї буде нелюдське обличчя» (Вікторія Каневська) і «Тихо вечір колише зорю,/ Ніч розкрила відчинені вікна…/ Я на тебе дивлюсь і люблю…/ Боже, скільки в тобі Чоловіка» (Тетяна Кучерук). Інші ж «острозькі автори» ствердно заявляють про своє походження і характер: «Я живу на заході своєї країни/ бачу щоденний біль і руїни/ душевні/ як і всі ходжу в секонд-хенди/ ігноруючи новомодні бренди» (Ната Коваль); «Те, що мене не вбиває, мене нахиляє», «Я – багата. бо найбільший скарб для мене – люди. такий собі рухливий капітал з імовірним приростом кожен день» (Оксана Солонська). Але я, як звичайний читач і свідок історії, що твориться на моїх очах, не даватиму оцінки, а просто пораджу ЧИТАТИ цих авторів. Шукати в Інтернеті, на сторінках часопису «КОЛО», а незабаром, якщо пощастить, з’явиться і електронний збірник «Острозьке коло». Не так часто зустрінеш письменника, якому хочеться вірити, який відкритий і не жадібний самого себе. Творчість цих людей надихає і зміцнює. Вони всі колись блукали вулицями колишніх Волинських Афін і фіксували імпульси цієї землі у своїх роботах.

discursus. літературна агенція, ЩО ЙДЕ В ПРАВИЛЬНОМУ НАПРЯМКУ

"Discursus" - Коли вперше виникла ідея створити своє видавництво і скільки часу пройшло від задуму до його втілення? Ідея виникла в 2012 р. Невдовзі я поділився нею з товаришем Ярославом Голодюком, і вже в кінці року ми почали обдумувати, як то все має виглядати. Половину 2013-го тривали різні бюрократичні процеси, пов’язані з реєстрацією, і вже влітку ми видали першу книжку – «Квіткову антологію». - Скільки людей працює в команді, і як вона сформувалася? Наразі це близько десятка людей, які різною мірою беруть участь в роботі видавництва. Команда сформувалася на основі друзів і знайомих. Кожен має якісь таланти і вміння, а я намагаюся їх скоординовувати на корисний результат. - Чому саме орієнтація на сучасних українських письменників? Адже, кажуть, це зовсім не прибутково. Насправді, ми ще визначаємося з нішею, в якій працюватимемо найактивніше. Надалі ще буде багато української теми. Зараз це дуже важливо розкрити. Щодо сучасних авторів – вони є, і вони талановиті. Вони вартують бути прочитаними. Цьому й сприяємо. Література має насичуватися свіжим соком. - Ще трохи про гроші. Авторів видаєте за їхній кошт чи свій? Який варіант трапляється найчастіше? По-різному. Часто це співфінансування з боку видавництва і автора. Часом за кошт авторів чи меценатів, яких вони знаходять. А є так, що видаємо за свій кошт і виплачуємо роялті чи гонорар. - Де знаходите нових авторів? Загалом ми стежимо за літературним процесом, якоюсь мірою в ньому живемо, тому й знаємо. Часто автори самі звертаються з пропозицією у нас

105 Kolo №10

У 2012 р. у двох молодих хлопців з Івано-Франківщини виникла ідея створити власну літературну агенцію. І вже протягом 2013 р. ідея не лише була втілена, але й почала активно приносити результати. Сьогодні, трохи більше, аніж за рік існування, «Discursus» – це популярні видання, нові літературні імена, резиденція для письменників, видавничі серії, презентації і не тільки. Про все це та багато іншого ми запитали у Василя Карп’юка, співзасновника та директора молодої та амбітної літературної агенції.

Сучасні українські письменники

ОСАДЧУК Ірина

видатися. Бо це означає, що книжка буде зроблена якісно і зі смаком. І, що немаловажно, потрапить на полиці книгарень. - Як проводите відбір текстів? Що такого має бути в творі, щоб Василь Карп’юк сказав – шедевр! Видаємо! І навпаки, що одразу відштовхує і не буде видано під вашою маркою? Щоб назвати текст шедевром потрібно, щоб він таким і був. А відштовхує графоманія. Це майже безпомилково визначається чи не з перших слів тексту. - Чи є у вас постійні автори? Ті, за чий «літературний піар» ви взялися або ж плануєте? Працюємо. Все видно по книгах, які видаємо. - В інтерв’ю Читомо ти сказав, що ви плануєте випускати серію «Свіжа проза». Яка концепція цієї серії, кого плануєте в ній публікувати? «Свіжа проза» – якраз почалася. Першим у ній вийшов роман Олексія Чупи «Бомжі Донбасу». Найближчі видання – збірка оповідань «Повидло з яблук» Ольги Деркачової, стівено-кінгівський трилер Поліни Кулакової «Я пам’ятатиму твоє обличчя», трохи чорнуватий роман Олега Криштопи «Жах на вулиці в’язнів», іронічно-абсурдні оповідання Максима Гаха «Кілька простих рішень». Концепція проста – нові якісні тексти переважно суспільноекзистенційного плану. Література, яку приємно і легко читати, але вона таки література. Також найближчим часом вийде кілька книжок із серії «Свіжа проза – 2». Це вже будуть тексти для підлітків. Зокрема, романи Дзвінки Матіяш «День сніговика» та Галини Рис «Намалюй мене пташкою».

- Яке видавництво (українське чи закордонне) ставите собі за приклад для наслідування? Якось конкретного прикладу не ставимо перед собою. Працюємо, як відчуваємо за потрібне.

Сучасні українські письменники - Під час та після Майдану було багато спекуляцій на цю тему. Ваше видавництво одним з перших випустило збірку, присвячену тим подіям. Який був на неї попит і реакція читачів? Тексти, які ми видали, писалися значними українськими письменниками протягом всього Майдану. Найперше я їх видавав для себе, щоб мати таку книжку. Бо не хотілося розгубити тексти, публіковані здебільшого в інтернеті. Так з’явилася книжка «Євромайдан. Хроніка відчуттів». Через деякий час була пропозиція видати книжку тематичних віршів. Наслідком цього стала збірка «Євромайдан. Лірична хроніка». Виявилося, що людям такі книжки цікаві і потрібні, тому реакція і попит нас задовольнили. Загалом ми вважаємо, що цю тему та інші важливі періоди української історії варто максимально описати, щоб воно було зафіксовано. Так спільно з журналом «Країна» ми видамо книжку «Євромайдан. Хроніка в новелах». Це кращі тексти з тих, що надійшли на конкурс «Новела по-українськи». Під кінець року плануємо видати щоденник художника Бориса Єгіазаряна «Євромайдан. Хроніка однієї людини». Також над романом про Майдан на наше замовлення працює письменник Степан Процюк. Це видання представимо на початку наступного року. - Зараз у вас оголошено конкурс прози про УПА. Розкажи трохи про задум: чому саме така тема, чи плануєте проводити ще схожі конкурси, чи є у вас партнери в цьому проекті?

107 Kolo №10

- Кого на українському видавничому ринку розглядаєте як потенційних конкурентів? Наразі на видавничому ринку більшість в умовах виживання. Тому всіх видавців вважаємо спільниками у формуванні видавничого ринку.

Сучасні українські письменники

УПА так само велика героїчна сторінка в нашій історії. Її потрібно описати в літературі. Цим ми й займаємося. Чим більше буде відповідних текстів, тим краще ми знатимемо нашу історію. Партнерів наразі нема, але відкриті до співпраці.

Kolo №10

108

- Яку програму готуєте на осінь? Чим будете дивувати читачів на Форумі? Окрім видань, про які вже згадувалося, готуємо пригодницький роман про козаків Сергія Зінченка «Отаман Холодного Яру». Гадаю, немале зацікавлення викличе ошатне видання «При надії», де дев’ять українських письменниць в есеїстичній та художній формах розповідають про свій досвід вагітності. Окрім самих текстів, у книжці будуть оригінальні колажі та родинні фото авторок. Серед них Ірена Карпа, Лариса Денисенко, Маріанна Кіяновська, Галина Петросаняк, Ольга Деркачова, Любов Якимчук… - Яким бачиш Discursus через 3 роки? Через три роки й побачу.

"Станіславський феномен" - Як виникла ідея створити таку резиденцію і чи важко було втілити її в реальний проект? Виникла ідея в мене спільно з музикантом гурту «КораЛЛі» Віталієм Чупаком. Наразі це унікальний проект для України. Учасниками резиденції можуть бути україномовні автори з будь-якої частини світу віком від вісімнадцяти до тридцяти років. Моя роль – організація зовнішнього вигляду резиденції. Технічними питаннями щодо пошуку фінансування займається Віталій. Все було непросто організувати, але змогли. Значить, це реально. - Чому саме прозаїки? На сьогодні вже є шестеро учасників резиденції з різних заїздів. Двоє з них – Олена Герасим’юк та Роман Повзик – поети. Євген Мехеда, Роман Чихарівський та Ірина Роік – прозаїки. Назарій Заноз переважно есеїст. - Як обирали склад журі? Так, щоб було якнайбільше розбіжностей в поглядах. Це теоретично дає шанси для всіх. - Скільки заявок прийшло на перший заїзд і скільки на останній? Кількість заявок приблизно стабільна – 60-70. - Чи бачиш ти професійний розвиток минулих резидентів? Так, люди працюють, скоро в декого вийдуть книжки. Вони вже є в літературному процесі. - Чи плануєте і як саме розвивати цей проект? Наразі в такому вигляді, як він є, все здається оптимальним. Було б гарно, якби підключилася держава і організувала подібні резиденції в усіх областях.

По-перше, я дуже радий, що Дискурсус існує. І весь він, як організація і команда, що за нею стоїть, однозначно є свіжою кров’ю і чимось потрібним в нашому консервованому літературному світі з його усталеними іменами і прізвищами. Складно описати, яка то була радість у ніч закінчення сесії отримати дзвінок від Карп’юка і Прохаська, що поздоровляли з перемогою у Резиденції! Але то був тільки початок цілого місяця подорожей, зустрічей, виступів, пригод, які нам забезпечив Дискурсус і Феномен. Це був неймовірний, абсолютно святковий і особливий місяць незнайомого і чудового життя, перепустка у світ літератури, якщо так можна сказати. Я пишаюсь називати людей, з якими там познайомився, кого товаришами, а кого і друзями. Власне, цей досвід був для мене як літератора дуже важливий і допоміг мені багато у чому.

Олена ГЕРАСИМ'ЮК

Назарій ЗАНОЗ

Мені пощастило з Мехедою, добре, що він виявився не занудою – ми дуже весело проводили час: катались на велосипедах, шукали циган у місті, їздили на фестивалі, обговорювали славне минуле, обзивали американця, який кудись подів мій ключ від шафки. Власне, про літературу ми згадували, коли треба було писати есе і коли були в гостях у письменників. Власне, за есе схоплювались в останній день, як школярі, яким завтра здавати домашнє завдання. Карп’юк каже, що з нами двома було найприкольніше. Тепер ми збираємось приїхати і навідати інших резидентів. На жаль, поки не вдається. Але у нас вже є цілий план.

Досвід резиденції є дуже цікавим і важливим одразу в кількох вимірах. Це і цікаві зв’язки, і змога поспілкуватися з важливими тобі авторами, і пізнання маловідомого тобі міста, і можливість вести вільні спостереження протягом

Сучасні українські письменники

Євген МЕХЕДА

109 Kolo №10

- Чи плануєте якісь видавничі проекти з минулими і майбутніми резидентами? Одна із незначних умов участі в резиденції – щотижневе писання есею протягом перебування у Франківську. Згодом ці тексти вийдуть окремою книжкою. Також думаю, невдовзі видамо роман Євгена Мехеди і збірку оповідань Ірини Роік. В деяких інших видавничих проектах співпрацюємо й з іншими резидентами. Вірш Олени Герасим’юк є в «Ліричній хроніці». Новела Романа Повзика буде у «Хроніці в новелах». Есеї Романа Чихарівського та Назарія Заноза увійдуть до книжки про цікавих священиків, над якою зараз також працюємо.

Сучасні українські письменники Kolo №10

110

місяця, фактично не маючи якихось обов’язків, окрім як писати раз в тиждень есей. Це можливість залишитись майже наодинці з усім, що в твоїй голові, і спробувати у всьому тому розібратися. Це змога вийти із зони комфорту, щоби взятися за щось нове. Це знайомство з новими людьми та тривалим життям в хостелі, про що написав у своєму підсумковому есеї в резиденції «Хостел як модель життя» (http://kurs.if.ua/blogs/hostel_yak_ model_zhyttya_1426.html). Це знайомство з реальним життям в горах, якщо до цього про се ніколи не відав. Його ритм, його час, сприйняття світу, наскільки це взагалі можна вловити за кілька днів. Для мене ж вкрай важливим було пізнання міста (Франківська) і людей, котрі його люблять. В Станіславові таких трохи є, і комунікація з ними цікава. Це спроба зрозуміти своє місто через чуже, та й навпаки – чуже через своє. Мені про це дуже йдеться, бо пишу локаційну есеїстку, де головними героями є здебільшого міста або якісь топоси. Тому історія місця, історія будівель в ньому, якихось персонажів, котрі доклалися активно до його розбудови чи занепаду – все це моє. Резиденція кожному приносить щось інше, бо містить в собі і несподіваності. Хтось отримає хороші зв’язки в літсередовищі, хтось знайде гарних друзів, хтось напише багато потрібних текстів, хтось не писатиме зовсім, а хтось просто отримає задоволення. Передбачити щось складно, але подаватися на резиденцію точно варто.

Роман ЧИХАРІВСЬКИЙ

Я не хотів навіть пробувати уявити, що це за така резиденція, у чому полягає якась її специфіка і як впродовж місяця виглядатимуть життя і побут у хостелі. Не хотів нічого уявляти з огляду на те, що і так все завжди відбувається по-іншому, ніж сподіваємося, а також і тому, що просто не хотів нічого здогадуватися, було, одним словом, «впадлу». І – опа! – виявляється, що резиденція дуже пристосована до моїх схильностей до пофігізму і байдужості. А все тому, що на резиденції ніхто нічого не повинен і не мусить робити. Ніхто ніц не винен нікому. Ну звісно, нам сказали писати есе, але ніхто не стояв з нагайкою і не вимагав тих есеїв. Мали бути зустрічі з письменниками. Але при цьому – жодних формальностей. Таке не може не сподобатися. Перед тим, як кудись нас відправити (на якусь подію, у якусь подорож, на якийсь ефір чи на зустріч з кимось), координатори питали нас з Назарієм, чи нам таке подобається, чи воно нас цікавить, чи маємо бажання взяти участь у тому чи в тому. Одним словом, ніякої примусівки. А розказувати щось про життя на резиденції – невдячна справа, бо розумієш, що все було дуже добре. А люди рідко вірять у те, що отак майже все може бути добре. Але так і було. Мені резиденція нагодилася дуже вчасно, бо (аж тепер, через 2 місяці, це виявилося) стала важливим моментом у біографії, оскільки якраз перед самісінькою сесією цілий місяць

я провів у Франківську замість того, аби здавати якісь заліки, писати модулі, випрошувати бали у викладачів в універі. Резиденція посприяла тому, аби мене вигнали з університету. І я дуже тішуся з того приводу. Чесно. А більше нічого вже не скажу ні про те, що я далі робитиму, ні про саму резиденцію. Хай буде хоч якась інтрига. На даний момент ми пробули 14 днів в резиденції й досі знаходимося під враженнями. Мені страшенно подобається Франківськ (чи то пак Станіславів), його люди, їхня чиста мова. Протягом цих двох тижнів ми вже мали зустрічірозмови з Тарасом Прохаськом, Володимиром Єшкілєвим, Юрієм Іздриком і Юрієм Андруховичем. Крім того, ми знайомимося з місцевими журналістами і просто цікавими франківчанами. Наш хостел схожий на маленьку планету – тут постійно змінюється склад мешканців, і лише ми двоє залишаємося своєрідною константою. Тут і поляк, і швейцарець, і бразилець, і британка, і фінляндець… Поступово звикаєш до кількох мов і не бачиш в цьому нічого незвичного. Окрім дослідження самого Франика, ми подорожували до Уніжі на Артполе і у Брустури. Карпатська природа, місцева говірка і хороші люди довкола – це те, що потрібно для нових вражень молодим авторам. Резиденція ще навіть не дійшла до половини, тому ще ціла хура вражень попереду…

Сучасні українські письменники

Роман ПОВЗИК

111

Найкраще стається з нами, коли ти зовсім не чекаєш та маєш інші плани. Не можна сказати, що я була впевнена, що стану резидентом «Станіславського феномену» на літнє покликання: я заповнила анкету, періодично згадувала про цей проект, але була щиро здивована, коли радісний Василів голос повідомив, що я таки житиму в Івано-Франківську місяць. Минуло два тижні – я знайома з усіма тими, чиєю творчістю захоплююся, потроху вивчаю це місто і вже не блукаю (як це було ще першого тижня), знаю найбільш культові місця Станіславова, і вже виїздила за межі міста – на фестиваль «Артполе», де змогла розслабитися і поринути в той світ з головою (цьому, сто відсотків, сприяла відсутність мережі і стрічок новин), та в столицю сирних коників – Брустури, враження від якої неможливо описати кількома словами. І я вже відчуваю, після повернення, що місто потроху поглинає мене, не водячи незнайомими вулицями, зіштовхуючи з гарними людьми, мовби дає свою згоду на моє подальше перебування. І я пишу йому вдячні листи про майбутню любов, яка ще нас усіх чекає попереду.

Kolo №10

Ірина РОЇК

Альтернативний інді видавничо-освітній проект

Сучасні українські письменники

КЕНДЗІОР Ольга

Kolo №10

112

- Як виникла ідея Niice і як усе почалось? І чи сильно змінилась ідея проекту під час реалізації? NIICE – это не только издательство, но и альтернативный образовательный проект и дистрибутор журналов, зинов и книг о современном искусстве, фотографии из Motto Berlin. Сейчас наши издания и журналы из Европы можно найти в Motto (Берлин), «Книжном Бюро» (Киев, галерея «Боттега»), «Резиденте» (PinchukArtCentre), Я Галереї (Киев и Днепропетровск). Все началось с разработки арт-кластера Выдубичи. В январе 2013 года у меня был прописан издательско-лекционный проект NIICE, который мог быть реализован в кластере, включал бы в себя мастерскую и пространство для обучения и коллабораций. В этом проекте хотелось соединить несколько направлений, которых мне и моим друзьям не хватало в Киеве. В сентябре 2013 NIICE стартовал двухдневным лекторием «САМИЗДАТ Киев vol1» и издательством первых двух проектов с фотографами сообщества UPHA и художниками объединения VAL и Гачи Причи. С тех пор мы поработали со многими спикерами, профессионалами из различных областей дизайна, искусства, фотографии, архитектуры, ЗD-технологий, каллиграфии и типографики, журналистики и издательского дела. - Прикладом яких зарубіжних колег ви надихались? Alexis Zavialoff, основатель издательства, сети книжных магазинов и дистрибутора Motto, Берлин. Kai von Rabenau, издание Mono Kultur, Берлин. Bruno Ceschel, основатель Self Publish, Be Happy, Лондон. Stephen Gan, Cecilia Dean и James Kaliardos, мультиформатный проект Visionaire Publishing, Нью Йорк. И, конечно, мекка для тех, кто занимается самиздатом, – магазин Printed Matter в Нью-Йорке. - Які труднощі виникають у вас як у молодого інді-видавництва? Мы не стандартное маленькое издательство, поэтому, думаю, что в нашем случае все трудности или возможности отталкиваются от ниши, которую занимает проект. Например, в печати с малотиражными изданиями мы часто сталкиваемся с халатностью со стороны работников типографий. Или за нестандартные услуги подрядчики просят непомерно много, что тоже отталкивает от сотрудничества, и приходится дальше искать профессионалов. С молодыми авторами, которых мы публиковали, особых сложностей не было, но, конечно, когда работаешь с большим количеством разных людей, приходится проявлять гибкость и терпение. Чаще всего работа над идеей проекта или производство проходят быстро и легко, но есть пару проектов, над которыми мы немного зависли. Такое бывает, слишком много разных вариаций и ограничений для принятия решения, как должен выглядеть проект в финале. Когда я начинала NIICE, то не питала особых иллюзий

касательно реакций на наши издания, их поддержку и легкость распространения. Но все развивается отлично и по плану. Поэтому NIICE преодолевает любые преграды спокойно, т. к. впереди очень много идей, которые хотелось бы реализовать, и вокруг много людей, с которыми хотелось бы сделать что-то совместно. - На вашу думку, чи актуалізується самвидав в Україні зараз? Чи є перспективи у таких проектів? Сложно прогнозировать, но все наши проекты так или иначе связаны с популяризацией самиздата как самостоятельной художественной практики. Мы постоянно демонстрируем яркие европейские примеры дизайна в печатной форме и надеемся, что это вдохновит наших молодых специалистов для реализации собственных проектов. В Европе только издательство зинов тоже не прибыльное дело, если перспективы вы рассматриваете с экономической точки зрения. Все эти независимые проекты так же занимаются или образованием, или созданием выставок и библиотек, активно принимают участие в мировых фестивалях, и сами их организовывают так же. Если перспективы рассматривать как то, что про эти давно известные во всем мире форматы узнает в Украине хотя бы креативная прослойка общества, то да, перспективы есть. Я вижу, как другие образовательные проекты стали использовать терминологию, которую мы внедряли год назад, и как они стали делать похожие воркшопы и лекции – значит, таки их тоже интересует развитие этого формата, они видят в нем возможности.

- Чи можна очікувати від Niice лімітованих видань молодих українських письменників та взагалі художньої літератури? Чи ви орієнтовані власне на артбуки та зіни? Наш выбор – это кросс-культурный и мультиформатный подход. Как бы это ни звучало, пока что мы издаем художников, дизайнеров, фотографов и был один проект с поэтом. Мы не ограничиваем себя форматом контента, но вроде у нас есть, кому заниматься литературой, поэтому мы фокусируемся на том, в чем видим существенный пробел. Наши проекты создаются на стыке дисциплин дизайн и арт, поэтому, если литература вписывается в эту затею, то да, это не проблема. В Европе, например, сейчас художественные проекты все чаще обретают формат литературный, игры слов, остроумных головоломок, поэтических и философских произведений. Не исключено, что нам тоже это будет интересно вскоре. - Який з реалізованих проектів можете назвати улюбленим? Сложно выбрать один или несколько, они все мне очень интересны, и я рада, что они состоялись и теперь их могут встретить другие люди в Европе, благодаря тому, что они продаются в книжном магазине Motto, а так же зин Грици Ерде ездит в выставке Zine Of The Zone. - Як виникла ідея проводити лекції та воркшопи? Як ви обираєте лекторів? Чи бачите ви потенціал у неформальної освіти в Україні? Решение проводить практические занятия и организовывать лектории пришла в общении с коллегами при работе над арт-кластером Выдубичи.

Сучасні українські письменники

115 Kolo №10

Мастерская изначально подразумевает подготовку и обучение, допустим, чтобы воспользоваться каким-то оборудованием. И нам захотелось раскрыть все этапы создания зинов, из которых часто вырастают другие печатные проекты. Зин как арт-книга, как артефакт, как произведение искусства или как газета, которую раздают возле метро. Нет ограничений. Это как раз та самая свобода рефлексии и самопрезентации, которая побудила когда-то Сета Сигелауба и Люси Липард создать вместе с друзьями в 70-х магазин Printed Matter, который сегодня является живым памятником и архивом работ 30 000 художников со всего мира. Лекторов мы подбираем, исходя из интересующих нас дисциплин и тем. Мы встречаем людей, узнаем, чем они занимаются, наблюдаем за методикой и сотрудничаем. Пока что это были лектории от двух до девяти дней, и воркшопы до двух месяцев длительностью. И это потрясающий опыт. Очень вдохновляющий. Мы видим множество небезразличных людей, и у каждого есть свои мечты, таланты и проекты, которыми они могут поделиться, обменяться. Хочется поддержать эти начинания. Конечно, на арт-менеджеров и кураторов в Украине не учат, поэтому все эти знания добываются в практике и тесной работе с профессионалами. Контактные часы с нашими кураторами и ценные советы, фидбеки и включенность в ситуацию каждого студента – это самое важное в наших воркшопах, помимо конкретных технических навыков. Касательно потенциала независимых и неформальных образовательных программ в Украине, я вижу, что это фактически сейчас единственный путь свободного и непосредственного развития нашего будущего. Так много людей получают «высшее образование», и в итоге они «слишком много» знают в своей профессии, что не позволят двигаться им вперед и видеть культуру, бизнес, образование намного шире. Чаще всего нашим людям не хватает обмена идеями, самостоятельности и решимости действовать. Поэтому да, неформальное образование – это шанс.

Літмайданчик: Стартова платформа для Літераторів-початківців

Сучасні українські письменники

МИХАЙЛОВА Вікторія

Kolo №10

116

Якщо у тебе багато талантів і ти якийсь один закинеш, то він тебе покусає потім. Ірена Карпа [1] Бажання, навіть потреба писати у мене з’явилася дуже давно. Ще у дитячому садочку я збирала свою групу, розсаджувала їх у коло та починала розповідати казки, які придумувалися майже на ходу. У школі, десь у класі восьмому, мама купила мені грубий зелений зошит, який був використаний як чернетка для мого першого фантастичного роману. Та з часом стало зрозумілим, що до рівня Азімова я ніколи не дотягну, та й викинула зошит з недописаним «шедевром». І все ж бажання творити не залишало мене, а пізніше я зрозуміла, що не обов’язково ставати клоном Пушкіна або Ліни Костенко. Кожен поет чи прозаїк має свій шлях, яким він мусить пройти, і тому не потрібно ставити перед собою недосяжні планки, які навіть не мають ніякого сенсу. Багато людей думає, що можна просто сісти за стіл, відкрити записник чи комп’ютер та написати грандіозний бестселер. Але у них не вистачає часу на такі дурниці, тому написання бестселеру відкладається до пенсії. Трохи менше людей знаходить час та починає писати вірші або прозу. Декому ця так звана писанина набридає досить швидко, або ж вони розуміють, що не здатні повністю самовиразитись через літературу, і далі продовжують шукати себе. Тоді залишаються люди, які не можуть жити без світу поезії та прози, без постійного творення маленьких паралельних реальностей та всесвітів, які мріють висловлювати свої думки за допомогою ямба та хорея та які хочуть, щоб їх почули інші. Протягом свого творчого шляху літератори можуть проходити декілька етапів розвитку: від початківця до відомого письменника. Початківці, що не встигли виробити власного стилю й набути певних мовних навичок, досить часто залишаються наодинці зі своїми проблемами та страхами. Вони працюють над собою, шукають в Інтернеті поради для починаючих письменників та читають багато книжок різних авторів, намагаючись таким чином теоретично оволодіти літературною майстерністю. Починаючі автори часто не мають філологічної освіти, адже письменником може стати біолог, лікар або сантехнік. Досить часто твори початківців читають тільки батьки та найближчі друзі, які, на жаль, не можуть надати конструктивної критики чи фахової поради. Проте згодом наступає той момент, коли автору хочеться, аби його твори читала якомога більша аудиторія. Він надсилає свої роботи до редакцій журналів, літературних газет та видавництв. Це довгий i важкий шлях, який потребує великого терпіння. Не у всіх початківців вистачає сил пройти його

ВІКТОРІЯ МИХАЙЛОВА ТА ДМИТРО ШИЯН ПРЕЗЕНТУЮТЬ ЛІТМАЙДАНЧИК - Хто ми такі? Що таке ЛітМайданчик? І чому ми вирішили створити його саме таким? Ми – випускники Весняної літературної школи, літератори-початківці, молоді автори, що прагнуть не тільки вдосконалення власної майстерності, але і створення комфортних умов для вдалого старту молодих талантів на шляху до літературного Олімпу України. По завершенню нашого курсу ми вирішили не втрачати зв’язків один з одним, а навпаки, поглибити і поширити їх, наскільки дозволяють обставини. Невеличкою групою однодумців була створена спільнота у Facebook, що невдовзі стала літературною платформою як для починаючих поетів і письменників, так і для достатньо відомих та досвідчених майстрів слова, які з радістю погодились поділитися своїм досвідом. Згодом вималювалась і основна ідея нашого проекту: створити поживне середовище для молодого автора, де він би зміг проявити себе у літературних

Сучасні українські письменники

117 Kolo №10

до кінця. Отримавши від редакторів, у кращому випадку, відмову, а частіше взагалі ніякої реакції, молодий автор, не розуміючи причин своїх поразок, зневірюється у собі та знову починає писати «в стіл». З розвитком соціальних мереж в Інтернеті у початківців з’явилася можливість публікувати свої твори у літературних групах або на власних сторінках у Facebook чи ВКонтакті. Це дає чудову можливість розширити коло читачів, але в такому випадку максимум, на що доводиться розраховувати автору, – це короткий feedback на кшталт «чудово», «сподобалося», або «супер». На жаль, такої реакції замало для подальшого розвитку, вдосконалення стилю. Наступна проблема, з якою часто стикаються автори-початківці, – відсутність практики роботи з великими текстами і малий словниковий запас. В такому випадку гостро постають проблеми опису незнайомих їм речей, що дуже звужує коло тематики, до якої письменник може вдаватись у своїх творах. До того ж в нього ще немає навичок віртуозного володіння словом, не вироблена власна техніка письма, що значно ускладнює літературну працю на початкових етапах. Спілкуючись з колегами-початківцями, ми досить часто обговорювали вищезгадані проблеми. З часом у мене з’явилася ідея створити платформу для починаючих авторів, які бажають працювати над собою, вдосконалювати свій стиль, майстерність, спілкуватися з колегами, отримувати конструктивну критику. У квітні цього року, беручи участь у Весняній літературній школі, яка була організована Центром літературної освіти [5], до мене прийшла впевненість, що мені дана чудова можливість для старту нового проекту, розрахованого на авторів-початківців. Під час кава-брейків у Літературній школі я розказувала про ідею літературної платформи та цікавилася в інших учасників школи, чи хотіли би вони взяти участь у цьому проекті. Більшість співрозмовників зацікавилися ідеєю Інтернет-платформи для початківців, тому відразу після закінчення Літературної школи я почала готувати старт-ап проекту. Платформа «ЛітМайданчик» почала свою роботу вже у травні. У мене відразу з’явилися колеги, які допомагають розвивати цей проект, пропонують нові ідеї, дають мені важливі поради.

Сучасні українські письменники

конкурсах, поспілкуватись з колегами і знайти нових друзів, отримати відгук і добру пораду стосовно своєї творчості.

Kolo №10

118

- У якому форматі ми працюємо? Перші спроби Перші спроби ЛітМайданчика проходили у форматі літературних експериментів –конкурсів за наперед визначеними правилами. Усі, хто був зарахований до спільноти і мав бажання, брали участь у експерименті під назвою «Твір на задану тему», протягом якого ми щомісяця відкритим голосуванням обирали нову тему для літературного опрацювання. Назви тем пропонували самі учасники, тому серед них траплялись і достатньо оригінальні: «Паралельна реальність», «Загублений лист», «Реакція на дотики» тощо. Протягом двох тижнів прозаїки та поети працювали над обраною темою. По закінченню творчої фази результати були опубліковані на платформі ЛітМайданчика на загальний розсуд та обговорення. Завершальним етапом роботи над темою було змагання найкращих творів. Переможці експериментів-конкурсів отримували заохочувальні подарунки. Також, завдяки редакції міжнародного літературно-мистецького журналу «Склянка Часу», твори переможців останніх двох конкурсів будуть опубліковані в альманасі «Скіфія-2014 – Літо». Таким чином, учасники експериментів мають можливість не тільки покращувати свою майстерність, але й брати участь в обговореннях творів інших авторів. Завдяки цьому початківці отримують зауваження, критику від колег та розуміють, у якому напрямку їм необхідно розвиватися. - Які наші плани на майбутнє? Куди ми рухаємось далі? Місцем для створення першої версії ЛітМайданчику був обраний Facebook [2]. Ця соціальна мережа має як переваги, так і вагомі недоліки. Головною перевагою є те, що левова частка всіх творчих сил України зосереджена саме там. Зручність сповіщення і всеосяжність мережі дозволяє досить легко здійснювати адміністративні роботи у спільноті. Але після кількох експериментів ми зрозуміли, що найсуттєвішим недоліком мережі є незручності, пов’язані з публікацією текстів, особливо об’ємних, що є одним із вкрай важливих завдань нашої організації. Тому було вирішено рухатись до комбінованого варіанту – розробити окремий сайт ЛітМайданчика та пов’язати його з платформою спільноти на Facebook. Але це тільки краплина в морі! Організаційна група Літмайданчику не збирається обмежуватися літературними експериментами, ми розглядаємо можливі напрямки розширення нашої діяльності. По-перше, це пошук та рекрутинг молодих талантів через різноманітні соціальні мережі, під час літературних фестивалів, концертів і інших культурних подій. Наразі у спільноті нараховується близько ста тридцяти учасників, і їх численність швидко зростає. По-друге, це промоушен (просування) початківців, участь у різноманітних фестивалях, вечорах та літературних тусовках. За потребою, участь найталановитіших учасників ЛітМайданчика у творчих літературних зустрічах буде частково фінансуватися. Цю частину проекту ми плануємо довірити молодій поетці Сивіллі Артуровій [3]. По-третє, планується теоретична і практична підтримка авторів, наприклад, співпраця з видавництвами, літературними редакціями журналів

Друзі, приєднуйтесь до спільноти ЛітМайданчика за адресою: http://on.fb.me/1plVB6U! ДЖЕРЕЛА 1. Карпа І. Моя порада всім письменникам-початківцям: доки у вас нема дітей – арбайтен, арбайтен, ніхт капітулірен! / Карпа І.// Оn-line портал “Друг читача” : [Електронний ресурс]. – Режим доступу : http:// vsiknygy.net.ua/interview/29819/. 2. Платформа “ЛітМайданчика” на Facebook : http://on.fb.me/1plVB6U. 3. Facebook сторінка поетки Севілли Артурової : http://on.fb.me/1zlYyZt. 4. Facebook сторінка прозаїка Дмитра Шияна : http://on.fb.me/1rRAPho. 5. Facebook сторінка Центру Літературної Освіти : http://on.fb. me/1kiVZEj.

119 Kolo №10

- Де нас знайти і як до нас приєднатися? Отже, планів та ідей у організаційної групи багато. Не менше в нас енергії і бажання разом досягнути успіху на літературній ниві України. Під час кожного проекту ми вчимося, вдосконалюємося, набираємося досвіду у новій для більшості учасників галузі. Віртуальні двері нашої літературної спільноти відкриті для всіх початківців та авторів зі стажем.

Сучасні українські письменники

та газет. У разі досягнення успіху Літмайданчик може стати проміжною ланкою між автором та видавцем. У наших найближчих планах є детальна розробка двох великих проектів: книга з творами переможців конкурсів та зйомки відеоряду з віршами учасників ЛітМайданчика. Координацією проекту «Відеопоезія» займеться починаючий літератор і запеклий кіноман Шиян Дмитро [4].