Газета «Умма» №26

Офіційне видання Духовного управління мусульман України «Умма»

№26 вересень 2015

БЕРЕЖІМО НАШУ

УКРАЇНУ 24 серпня Україна відзначила чергову річницю своєї незалежності. Ця дата втілює давнє прагнення українців до свободи, незалежності й створення власної держави. Наша молода країна переходить важкі етапи випробувань, духовного оновлення, переживає війну, піднесення патріотизму, відродження мови. Україна не тільки вистояла перед жорстоким і підступним агресором, але й вийшла на новий рівень усвідомлення себе. Українці, нарешті, відчули свою землю під ногами, відчули кордони своєї ідентичності, відчули одне-одного. Ми живемо в час трансформацій суспільної свідомості, коли внаслідок зовнішньої агресії громадяни України, що розмовляють різними мовами й належить до різних релігій, починають відчувати себе не колишньою «радянською людиною», позбавленою національної ідентичності, а справжніми українцями. І цей процес незворотній. Здається, агресор, сам того не бажавши, дав поштовх формуванню повноцінного українського суспільства. Яке місце в новій Україні займатимуть українські мусульмани, і як узагалі Іслам ставиться до сучасних національних держав? Окупація Криму та частини Донбасу завдали тяжкого удару мусульманській громаді: ми втратили контроль над більшою частиною мечетей, релігійних навчальних закладів та інших інфраструктурних об’єктів, що чверть століття будувалися й відновлювалися коштом українських мусульман. Тим, що ми збудували за роки незалежності, нині орудують «куратори» з іншої держави. Але найбільшим випробуванням для умми стала втрата не майна, а тісних зв’язків із одновірцями на окупованих територіях, бо нашу мусульманську громаду немов роздерли на шматки по квазідержавних утвореннях.

У цьому контексті дивує дискусія, що точиться серед європейських мусульман. Мовляв, як нам ставитися до світських країн, у яких ми живемо? Не розумію причин цього дивного дискурсу, але нагадаю, що перед пророком Мухаммадом (мир йому і благословення) таке питання взагалі не поставало. Він жив і проповідував у рідній Мецці, серед свого народу, що сповідував язичницьку віру й гнобив посланця Аллага та його послідовників, але жодного — жодного — разу Мухаммад (мир йому і благословення) не сказав, що ненавидить своє місто й свою країну чи ненавидить свій народ. Отже й ми маємо бути відповідальними громадянами своєї Батьківщини, а не космополітичними безхатьками, що журяться за «досконалим» мусульманським суспільством минулого. Уся земля створена Аллагом і вона однаково благодатна як у мусульманських країнах, та і в немусульманських. Час припинити міркувати середньовічними категоріями «ісламська» чи «неісламська» країна, бо в сучасному світі не існує «ісламських» держав, а лише ті, де Іслам визнано за офіційну релігію. Проте це зовсім не означає, що тамтешні

мусульмани побожніші, ніж їхні одновірці в державах світських. Ба більше, в багатьох немусульманських країнах часто набагато легше практикувати й проповідувати Іслам, ніж там, де мусульмани становлять більшість. Основною метою місії Пророка (мир йому і благословення) була можливість вільно визнавати й проповідувати Іслам, щоби люди могли почути Слово Аллага та увірувати, щоби мусульмани вільно розбудовували своє релігійне та культурне життя. Саме це й дозволяє нам наша демократична Україна, де рівень релігійних прав і свобод чи не найвищий у світі. Бережімо, любімо й захищаймо нашу державу, якщо хочемо й далі мати вільне духовне життя, злагоду й спокійно виховувати наших дітей — нове покоління українських мусульман. Пам’ятаймо, що ми — невіддільна частина українського суспільства, громадяни вільної країни, де історія Ісламу нараховує понад тисячу років. Отже знання мови, культури, історії, повага до інших українців і розбудова України, разом із відродженням і розвитком мусульманського релігійного життя — наш обов’язок.

´Нехай станете ви уммою (громадою), що закликає до добра, спонукає до праведного й забороняє негідне ― такі будуть щасливіª (Коран, 3:104)

Шановні мусульмани! Брати й сестри в Ісламі! Щиро вітаю вас із великим мусульманським святом Курбан-байрам (Ід аль-Адха)! Курбан-байрам — це свято жертовності і вдячності Всевишньому Аллагу. Колись, дуже давно, Всевишній Аллаг, випробовуючи віру й відданість пророка Ібрагіма (мир йому), наказав йому принести в жертву свого улюбленого сина Ісмаїла. Пророк, готовий виконати Божий наказ, уже заніс гострий ніж над сином, коли Господь змінив жертву сина новою жертвою — бараном. Мусульмани, засвідчуючи свою віру й відданість Творцеві, у день свята роблять курбан не лише в долині Міна, де відбулися згадані події, але й у цілому світі. Усевишньому не потрібна ні кров, ні м’ясо цих тварин, адже Він — Самодостатній. Йому не потрібна їжа, проте Він задоволений нашої вірою та нашою жертовністю, коли ми роздаємо м’ясо жертовних тварин бідним. В Україні тепер, на жаль, багато біженців, сиріт, старих і немічних людей і всі вони потребують нашої уваги й допомоги. Саме для цього ми робимо курбан, бо наш обов’язок — бути вдячними рабами Аллага. Зі святом вас! Муфтій ДУМУ «Умма» Саід Ісмагілов.

Проща в різних релігіях

На спомин про шейха Ахмеда Дідата

Мусульманські оселі Галичини: що ми призабули з історії

Через прощу людина намагається знайти спокій і гармонію у взаєминах із собою і своїм оточенням. Про те, що таке «проща», і чим вона відрізняється у різних релігіях у статті Шауля Хамида.  с. 4

Історія мусульманського вченого та письменника, який не побоявся кинути виклик самому покійному папі Івану-Павлу II, запросивши його до полеміки на площі перед Ватиканом, – Ахмеда Дідата.  с. 6

Через стереотипи, закладені спрощеним тлумаченням історії, життя мусульман і культурний обмін з ними на «корінних» українських землях залишається білою плямою. Яскравий приклад цього — Галичина, а почати можна навіть зі Львова. с.7

2

УММА

№26 вересень 2015

НОВИНИ Українські прочани вирушили в хадж Цього року з території України, контрольованої українською владою, в хадж вирушило значно менше прочан, ніж у попередні роки — до священної Мекки 14 вересня виїхали 75 мусульман. Муфтій ДУМУ «Умма» Саід Ісмагілов коментує причини нинішньої ситуації: — Перший фактор — економічний: унаслідок інфляції національної валюти платоспроможність українців знизилася. Другий фактор — війна: велика частина мусульман (до 400 тис.) проживає в окупованому Криму й на окупованій території Донбасу (до 150 тис.). Третій — політичний: уже другий рік поспіль Росія демпінгує на ринку надання послуг для прочан з Криму, й цього року ціна хаджу в Росії знову менше, ніж в Україні. Муфтій наголошує, що в Україні держава відокремлена від релігії та не має права фінансувати релігійні організації, отже ціни у нас вищі, але економічно обґрунтовані. Водночас, за словами шейха, мусульмани

У Києві вшанували пам’ять Іси Мунаєва

Криму, і так небагаті, за таких умов обирають дешевшу пропозицію російської сторони. При цьому така цінова політика підноситься як «піклування» окупантів про кримських татар.

Гімназія «Наше Майбутнє»: учнів утричі більше

Читанням Священного Корану у виконанні Біляля Хамзе, імама Ісламського культурного центру Одеси, розпочалося врочисте відкриття стенду, присвяченого командирові Добровольчого миротворчого батальону ім. Джохара Дудаєва — Ісі Мунаєву. Разом із ним дуа за Ісу та всіх воїнів, полеглих від рук агресора, читали бійці батальону Дудаєва й добровольчого чеченського батальону спецпризначення «Шалена зграя», народний депутат України та Уповноважений Президента України у справах кримськотатарського народу Мустафа Джемілєв, та інші гості. На стенді представлено особисті речі командира, що загинув у лютому цього року під Дебальцевим: куртка й светр, у яких він зустрів свою смерть, шолом, тактичні окуляри, шевррони, берет, фотографії тощо. Прес-офіцер Батальону Аміна Окуєва каже, що згодом експозицію планують розширювати, а поки що «вирішили відкрити стенд до 24 річниці проголошення Незалежності Чеченської республіки Ічкерія». Аміна згадує, що її командир завжди вважав український народ за братський, пов’язаний спільною бідою з його народом. Він залишив спокійне життя в Данії, щоби допомогти українцям опиратися російській агресії, та додає, що Іса — «герой не лише чеченського, але й українського народу, і дуже приємно, що українці його шанують і пам’ятають».

Держава визнаватиме дипломи духовних навчальних закладів

Минулого року гімназія «Наше Майбутнє» почала з 40 учнями, нинішній — зі 120. Збільшення відбулося не лише за рахунок першокласників, бо в старших класах також є новачки. У шостому, наприклад, нових учнів стільки ж, як і «старожителів».

1 вересня після врочистого виконання Гімну України й читання Корану перед школярами та їхніми батьками виступили директор гімназії Віра Фриндак і голова Ісламського культурного центру, на базі якого працює навчальний заклад, — Ісмаїл Кади. Вони привітали школярів із початком нового навчального року й побажали успішно здобувати знання. Перше заняття було присвячено патріотизму: школярам розповіли про державні символи України, як можна висловити повагу до своєї країни і про те, що зміни в суспільстві починаються

з кожної людини, нехай і маленької. Перша мусульманська гімназія Києва навчає дітей за програмою, затвердженою Міністерством освіти. Серед відмінностей — додаткові предмети (уроки Корану, ісламської етики, арабська мова як друга іноземна, додатково до англійської), халяльне харчування, невеликі класи й підвищена увага педагогів до кожного учня. Щодо вчителів, то релігійна приналежність у жодному разі не була критерієм добору. Приблизно половина педагогів— немусульмани. До речі, незважаючи на те, що гімназія мусульманська, вона відкрита для учнів і вчителів будь-якого віровизнання. Наприклад, цього року в перший клас привела свого сина християнська родина: батьки хочуть, щоби їхня дитина навчалася в закладі, де особливу увагу приділяють моральності.

Уряд затвердив Порядок державного визнання документів про вищу духовну освіту, наукові ступені та вчені звання, виданих вищими духовними навчальними закладами. Відповідну Постанову Кабінету Міністрів України від 19 серпня 2015 року № 652 оприлюднено на Урядовому порталі. Державне визнання таких документів здійснює Міносвіти. Підставою для цього є заява фізичної особи (власника документа) або клопотання релігійного центру (управління). Визнання документів здійснюється за рівнями та ступенями вищої освіти за галуззю знань «Богослов’я», що передбачає видачу документів державного зразка. Ця послуга МОН платна й коштує 51 гривню для фізичних і 85 гривень для юридичних осіб.

Єдність спирається на повагу й підтримку Імам мечеті запорізького ісламського культурного центру Мухаммад Мамутов 10 серпня взяв участь у церемонії поховання на Кушгумському кладовищі 57 невідомих бійців, що віддали своє життя за Україну під Іловайськом і Дебальцевим. Воїнів АТО ховають на цьому місці не вперше: торік у жовтні тут знайшли останній спочинок 54 українських бійців. Деяких із них пізніше було ідентифіковано за допомогою ДНК-тестів, те саме планують

зробити й тепер. Представники влади, усіх релігійних громад міста й звичайні запоріжці вшанували пам’ять загиблих хвилиною мовчання. Релігійні діячі помолилися за душі загиблих і за якнайскоріший мир і спокій на українській землі. Відповідаючи на запитання журналістів про те, що спонукало прийти на цей захід, Мухаммад Мамутов згадав пророка Мухаммада (мир йому і благословення). Пророк підвівся, коли

повз нього проходила поховальна процесія: ховали чоловіка з людей Писання (загальна назва юдеїв і християн ув Ісламі). Коли сподвижники спитали, чому він так зробив, адже небіжчик — немусульманин, Мухаммад відповів: «Хіба він не людина?» Імам підкреслив, що нині, як ніколи, важливо єднатися, а єдність може спиратися тільки на взаємну підтримку та повагу. «Гра в одні ворота» тут неможлива й недоречна.

Закон передбачає можливість для вищих духовних навчальних закладів, що бажають видавати дипломи державного зразка, пройти процедуру акредитації освітньої програми.

У М МА

№26 вересень 2015

3

Доля мусульман в окупації розглядалася на Світовому конгресі релігієзнавців На XXI Світовому конгресі міжнародної асоціації вивчення історії релігій «Динаміка релігії: минуле і теперішнє», що впродовж тижня (23–29 серпня) проходив у німецькому місті Ерфурт, окрему секцію було присвячено мусульманському суспільству України — в контексті процесів, що відбуваються в нашій країні протягом 2014–2015 рр. Президент Українського центру ісламознавчих досліджень Саід Ісмагілов виступав у ролі модератора й, відкриваючи роботу секції, поінформував учасників конгресу, що внаслідок військової агресії

Росії до 80 % мусульман України — на півострові Крим і частині Донбасу — опинилися в окупації. Спеціаліст Українського центру ісламознавчих досліджень Руслан Халіков зробив огляд християнсько-мусульманських стосунків на сучасному етапі. Кандидат історичних наук Михайло Якубович, загостривши увагу на новітніх тенденціях у Криму й суперечливих процесах на Донбасі, зазначив, що в Україні, в принципі, немає обмежень на ісламську діяльність, хоча влада не завжди однаково ставиться до всіх мусульманських громад.

Георгій Тука: Бог єдиний і Він у душі кожного з нас Новий керівник Луганської обласної військово-цивільної адміністрації Георгій Тука зустрівся з представниками усіх релігійних течій, зареєстрованих у Луганській області, щоб особисто познайомитися з ними й подякувати за самовіддане служіння. Він також підкреслив, що не допустить ситуації, коли одне релігійне об’єднання має пріоритет у всьому, а інше зазнає утисків. Саме тому на зустріч було запрошено рабина, представників усіх місцевих християнських деномінацій та імама. Мусульман регіону представляв Голова релігійної організації мусульман «Бісмілля» (Сєвєродонецьк) імам Тимур Берідзе. Георгій Тука розповів, що рідко замислювався про Бога й суть служіння релігійних діячів до подій на Майдані. Узимку 2014 року він переглянув своє ставлення до цього: «Я на власні очі бачив, який вагомий внесок зробили релігійні діячі. Я бачив їх у спільній молитві

й не помітив між ними суперечок. І я переконаний, що не існує більшого злочину, ніж створення умов для релігійного противенства в суспільстві. Релігія для кожної людини — найінтимніша частина свідомості. Бог єдиний і Він у душі кожного з нас». Слово надали кожному священнослужителеві. Усі подякували новому голові та висловили

сподівання на продуктивну співпрацю релігійних організацій, а також просили сприяти волонтерам і релігійним організаціям в оформленні перепусток. Імам Тимур Берідзе у своему зверненні наголосив на важливості для українського суспільства єдності та взаємної допомоги навіть у мирний час, а за нинішніх обставин і поготів.

Акт безоплатного донорства — садака

Мальовнича мечеть у парку на березі моря: знайомство з мусульманською громадою Маріуполя

Наприкінці липня імами ДУМУ «Умма» Мухаммад Мамутов (ІКЦ Запоріжжя) та Хамза Іса (ІКЦ Донецька) відвідали Маріуполь на запрошення місцевої громади одновірців. Гостей зустрічали за всіма законами мусульманської гостинності: не тільки змагалися за можливість почастувати їх як у мечеті, так і у власних оселях, але й попросили запорізького імама прочитати Коран і п’ятничну проповідь. Гості, натомість, подарували щедрим господарям ісламську літературу: примірники перекладу Корану українською та російською мовами, «Загальне уявлення про Іслам» шейха Алі ат‑Тантаві, «Подорож до Ісламу. Щоденник Дипломата» Мурада Вілфрида Гофмана, брошури й буклети соціальної тематики. Місцевий імам Ясин Чагдаш був радий новому знайомству й гаряче підтримав ідею зробити взаємні візити й релігійно-культурний обмін регулярною практикою.

Відтепер і україномовний читач матиме уявлення про Іслам

Уже вчетверте в Ісламському культурному центрі Києва відбулася акція безоплатного здавання крові. Ініціатор «дня донора» Тетяна Євлоєва змогла згуртувати однодумців і з їхньою допомогою створила й розмістила в соціальних мережах відео та інші матеріали, що роз’яснювали важливість донорства й закликали приєднатися до акції 11 вересня. Цього разу відгукнулося близько ста охочих, серед них не тільки мусульмани, але й послідовники інших релігій. Перед процедурою забору крові потенційний донор проходив обстеження. Загалом після просіювання кріз лікарське сито здати кров дозволили 35 особам.

Один із учасників акції, Ісмаїл, наголосив, що питання — дарувати частину себе для порятунку інших чи ні — не стояло, бо «це закладено в моралі, прищепленій батьками й мусульманським середовищем, суспільством». Християнин Ігор Клепар уважає, що справа не тільки в медичному аспекті донорства: — Донорство — це можливість очистити душу. Я хочу закликати всіх людей стати донорами й здавати кров, де тільки можна: під час акцій, як в ісламському центрі, в дитячих медичних закладах, як, наприклад, «Охмадит», та інших — там ваша кров дуже й дуже потрібна!

Перше, ніж надати свої руки для венопункції, донори чаювали. Усі здавали кров безоплатно, проте Київський міський центр крові видавав кожному з учасників невелику суму як компенсацію за обід — практично всі вирішили пожертвувати ці гроші як садаку (милостиню). Нагадаємо, що сам акт безоплатного донорства — це так само садака, тобто те, що людина добровільно жертвує в ім’я Всевишнього. Кожному донору організатори акції підготували на пам’ять невеличкі сувеніри: коркові підставки під чашки з логотипом акції. Бригада трансфузіологів Київського міського центру крові виїхала з ІКЦ з 16 літрами дорогоцінної рідини.

Книжка «Загальне уявлення про Іслам» авторства шейха Алі ат-Тантаві, що перевидавалася в Україні вісім разів, проте лише в російському перекладі, уперше вийшла друком українською мовою. Муфтій ДУМУ «Умма» Саід Ісмагілов у передмові до видання зазначає, що попередні наклади «Загального уявлення про Іслам» російською сягнули понад 30 000 примірників: — Секрет такої популярності полягає в тому, що книжку написано простою та зрозумілою будь-якому читачеві мовою. Шейх Ат-Тантаві чітко й лаконічно викладає засади ісламської віри. Як розповів голова духовного управління мусульман «Умма» Іслям Гімадутін, україномовне видання до публікації підготувала громадська організація «Ансар Фаундейшн», що входить до складу ВАГО «Альраід»:

— Це видання — відповідь на численні звернення патріотично налаштованих читачів і подарунок тим нашим землякам, хто змалечку говорить українською, і тим, хто поважає цю мову. Він додав, що книжка призначена як для філософів, теологів і сходознавців, так і для широкого кола читачів.

4

УММА

№26 вересень 2015

Проща в різних релігіях

Проща — це алегорія людського життя на землі, символ внутрішнього подорожі до істини, шляху в пошуку духовного відкриття. Прочани з близьких і далеких країв збираються в одному місці, яке має для них духовний магнетизмом. Отже через прощу людина намагається долучитися до Кінцевої реальності й знайти спокій і гармонію у відносинах із собою і своїм оточенням.

Проща в юдаїзмі

Проща в християнстві

У юдаїзмі поняття прощі походить із «Книги Буття», що вона розповідає про Адама і Єву: вони зруйнували добрі стосунки з Богом, і відтоді люди мусять повсякчас боротися, щоби наблизитися до Бога й досягти примирення. Згідно з вірою юдеїв, єврейський народ перебуває у вигнанні відтоді, як Господь призначив Авраама батьком обраного народу й пообіцяв йому землю. За часів Мойсея євреї були вигнані в Єгипет, потім у пустелю — аж поки не почали осідати Палестину. У другій книзі Самуїла йдеться про те, як Давид завоював Єрусалим і привіз до нього Ковчег Заповіту. Для юдеїв ковчег — символ присутності серед них Бога, отже Єрусалим став центральним поняттям юдейської самосвідомості. Щороку в Єрусалимі відзначають три свята, обов’язкові для юдеїв (Второзаконня, 16:16). На ці свята юдеї повинні прибувати до Єрусалима: це Песах (на згадку про вихід із Єгипту та звільнення ізраїльтян із рабства), або «свято маци»; Шавуот (свято дарування Тори) та Суккот (свято шатрування). Ці три свята присвячено важливим подіям єврейської історії (Вихід, 34: 18-23). Суккот святкують протягом семи днів — у цей час за традицією треба жити в курені (шатрі), згадуючи сорокалітнє блукання євреїв по Синайській пустелі. До зруйнування в 70 році н. е. єрусалимський храм був центром юдаїзму, і на ці свята кожна фізично здорова людина мала прийти сюди й правили жертви. В історичній частині Єрусалиму збереглася Західна стіна цього храму, відома яко «Стіна плачу». Юдеї з багатьох країн світу періодично здійснюють прощу до єрусалимських святинь.

Християнська релігія вчить, що люди спочатку перебували в стані щастя в Едемському саду, одначе не послухалися Бога й були вигнані з «земного раю». Проте Господь не залишив людей. Він дав їм надію, пообіцявши, що прийде Спаситель, переможе зло й поверне людям їхній утрачений дім. На думку християн, людина намагається згадати своє життя в раю та прагне повернутися в цей сад. Це означає, що християнин має сприймати земне життя як прощу — повернення до вічного дому. Вважаючи на це, конкретні аспекти прощі — певний об’єкт, релігійні ритуали й форми поклоніння — не мають тут великого значення. А втім, проща в християнстві пов’язана передусім із відвідуванням місць, де перейшло життя Ісуса, де живе пам’ять про перебування його на землі. Споконвіку християнські прочани приходили до Палестини з єдиною метою — на власні очі побачити місця, де відбувалися різні біблійні події. Багато християн уважають, що «святі місця» мають особливу силу, й перебування поряд із ними здатне зцілити немочі, вирішити проблеми, виконати бажання, допомогти спокутувати гріхи. Отже проща має для них прикладне значення. У XIX-XX столітті з’явилося багато нових місць, що привертають християнських прочан. Вони найчастіше пов’язані з об’явленням Діви Марії.

розповідають про гірські долини й місця, де зливаються річки і згадують про відвідування таких місць, але не говорять власне про прощу. Індуїсти вирушають у прощу з багатьох причин. По-перше, проща в індуїзмі — акт поклоніння Богові. Багато людей вірять, що це наближає їх до спасіння. Інші в такий спосіб дякують Господеві: за врожай, складений іспит, видужання тощо. Хтось хоче спокутувати поганий учинок, хтось — здійснити священний ритуал на спомин про померлого родича. Багато прочан забирають додому глечики з водою зі священної річки чи інші предмети, що вважають священними. Проща має особливе духовне значення для індуїстів. У поклонінні ця релігія дозволяє вважати на особисті нахильності, тож вибір місця прощі може залежати саме від людини. Грішник заради очищення має зазнати всіх труднощів прощі — це позбавить його душу від земних помилок і сприятиме порятунку. З давньої давнини прочани мають в Індії велику повагу, бо вони долають багато перешкод на шляху поклоніння. Чи не найвідоміше з сотень місць, відвідуване щороку мільйонами людей, — священне місто Варанасі, де живуть десятки тисяч служителів культу. Близько 3000 років Варанасі — місце поклоніння й місце прощі. Це, мабуть, найстаріше у світі місто, що не втратило свого священного статусу протягом такого тривалого часу. Найвідоміша святиня Варанасі — Золотий храм, присвячений Шиві. Навколо міста — 35-мильна священна дорога Панч-Коші. Прочани проходять її всю за шість днів, відвідуючи за цей час різноманітні святині, храми й сади. Ще одна відома індуїстська святиня — Чар-Дхам, або «чотири оселі», розташовані в різних кінцях півострова Індостан.

Проща в Ісламі Мусульмани принаймні раз у житті здійснюють прощу до священного міста Мекка — хадж. Хадж — п’ятий стовп Ісламу. Всемогутній Аллаг наказав здійснити цю прощу всякому фізично здоровому мусульманину — на відміну від інших релігій, де прощу здійснюють за власним бажанням.

Походження та історія інших видів прощі доводить, що це — традиції, вигадані людьми набагато пізніше, ніж виникли ці релігії, і мету прощі в цих релігіях визначають самі прочани. Це може бути, наприклад, спокутування гріхів або отримання благословення. Натомість справжнє значення хаджу до Мекки полягає в тім, що Мекка — це місце, де стоїть перша будівля, зведена спеціально для поклоніння Єдиному Богові. В інших релігіях проща пов’язана з поклонінням місцям народження, смерті чи поховання певного пророка, святого чи «божества». Ритуали хаджу здійснюють на спомин про Ібрагима (Авраама — патріарха, шанованого юдеями, християнами й мусульманами) — його та його родини випробування в Мецці, на спомин про покірливість Ібрагима (мир йому) волі Божій, адже він був готовий пожертвувати своїм сином Ісмаїлом. Перед початком хаджу прочани входять ув особливий стан, що називається іхрам. Серед важливих ритуалів хаджу — семиразовий обхід Кааби (таваф), ходіння між пагорбами Сафа й Марва (сай), стояння в долині Арафат, кидання камінців у кам’яні стовпи Аль‑Джамарат (побивання Шайтана) та жертва — заріз вівці чи кози та роздавання м’яса бідним. Час і місце ритуалів хаджу було визначено Аллагом і донесено до людей пророком Мухаммадом. Під час хаджу прочани зосереджені єдино на поклонінні Всевишньому, прагнучи отримати обіцяне Ним прощення. Мусульмани з куточків світу збираються в священній Мецці. Кілька днів поспіль мільйони прочан відвідують ті самі місця, живуть разом у наметах і моляться в мечеті Аль-Харам, і різна культура, національність або колір шкіри не є для них жодною проблемою, бо вони звертаються до Єдиного Бога, що об’єднав їх під Своїм керівництвом і захистом. У проповіді під час свого останнього хаджу пророк Мухаммад (мир йому і благословення) пояснив усім мусульманам, що перевага людини полягає не в кольорі шкіри, національності чи мові: не має значення, араб чи не араб, білий, чорний або жовтий — єдине мірило вищості і доброчесності в Ісламі — це побожність. Шауль ХАМІД

Проща в індуїзмі Традиція прощі глибоко закорінена в індійській культурі. В Індії так багато священних місць, що цілий півострів можна вважати за величезну індуїстську святиню. Веди — одне з найважливіших священних писань індуїзму — з великою шанобою

На Запоріжжі знайдено рештки Протягом липня середньовічний загін археологічної експедиції Запорізького національного університету досліджував пам’ятки XIV століття поблизу села Юрківка Оріхівського району Запорізької області. Дослідження провадили студенти I курсу історичного факультету ЗНУ. Золотоординське місто, що отримало в науковій літературі умовну назву «городище Кінські Води», розкинулося на обох берегах річки Кінка

(Кінські Води), на території сучасних селищах Кірове та Юрківка. Археологічні роботи, що почалися ще 2008 року, зосереджено на правобережному підвищенні — пагорбі Мечеть-могила. На площі близького 2 гектарів розташовані залишки п’ятьох будівель, серед них — колишньої мечеті. Про це на сайті вишу повідомляє керівник експедиції, доцент кафедри всесвітньої історії та міжнародних відносин Михайло Єльніков:

— Без сумніву, за часів Золотої Орди це була важлива споруда, ймовірно, мечеть. Справжня назва цього міста нам ще невідома. І хоча дослідження цієї унікальної для Запорізького краю археологічної пам’ятки тільки розпочалося, значення її надзвичайно велике, отже можливі нові відкриття. Кандидат історичних наук, український сходознавець, перекладач, працівник кафедри релігієзнавства Національного університету «Острозька академія»

Михайло Якубович, зазначає, що сама знахідка немає жодних ознак сенсаційності, бо в південно-східних регіонах України мусульмани жили протягом століть, проте важко переоцінити виявлення нових матеріальних історичних свідчень: — Те, що розкопки виявили залишки культової споруди, що скоріше за все була мечеттю, — це не сенсація, і це — не перша така знахідка. Але дуже добре, що її знайдено, бо збереглося

дуже мало артефактів тієї доби. Наприклад, десь зо два роки тому поблизу Луганська археологи виявили ставку хана Абдали — це XIII сторіччя. Михайло Якубович зауважує, що коли йдеться про Іслам в Україні, перш за все згадують Крим, і це досить поширений стереотип: — Річ у тому, що майже вся сучасна південно-східна Україна багато віків була мусульманською. Звичайно, населення тут ніколи

У М МА

№26 вересень 2015

5

ТОЙ, ХТО ВИВЧАЄ КОРАН І НАВЧАЄ ІНШИХ … Григорій Гришко Ми не раз говорили про гідність читання Корану, адже Всевишній Господь віддячить вірному навіть за одну прочитану букву. Але окремої теми заслуговують ті, хто навчає Корану, й ті, хто його вивчає, намагаючись запам’ятати якомога більше зі священного тексту. Пророк Мухаммад (мир йому і благословення) казав: «Найкращий із вас — той, хто вивчає Коран і навчає його (інших)» (Аль‑Бухарі). Мабуть, багато з вас чули з новин або від знайомих про те, що в стінах Ісламського культурного центру Києва протягом цього року закінчили вивчення Священного Корану напам’ять четверо мусульман, ставши хоронителями Святого Письма — хафізами. Чи важко вивчити весь Коран, що спонукає робити це, чи важливі в процесі вивчення наставники, ми дізнаємося, звернувшись до тих, хто прагне жити Книгою Аллага.

2014 року окупаційна влада Криму закрила сімферопольську школу хафізів. Унаслідок цих подій у київському ісламському культурному центрі опинився викладач Корану, шейх Хайдар аль‑Хадж. Саме він створив тут групи з вивчення Корану. Рік тому мало хто знав, що з шейхом займається Віра Фриндак — перша українська мусульманка (етнічна українка), що вивчить священне Писання напам’ять і, зруйнувавши всі стереотипи, стане хафізом Корану. Це стало справжньою подією в житті мусульманської умми України. На питання про стимули вивчати арабську мову й завчати Коран Віра скромно відповідає: «Бажання вивчити арабську виникло разом із бажанням зрозуміти суть релігії. Чи давно? Близько 17 років тому,

коли прийняла Іслам. Помалу почала вивчати алфавіт.... Отже причина — це прагнення зрозуміти Іслам, зрозуміти Коран... Арабська мова багата, вишукана, й жоден переклад не може передати багатозначності джерела. До того ж арабська — це мова молитви, а Господь віддячує вірному за кожне слово, за кожну букву молитви арабською, а не за те, що я перекладу приблизно...» Віра не поспішала вивчити весь Коран спочатку, але знайомство з хафізами й розуміння того, що Всевишній ласкавий до своїх рабів, що вивчають Його Книгу, стали поштовхом. «До вивчення Корану я йшла дуже повільно. Спочатку такої мети взагалі не було. Я вчила маленькі фрагменти, потрошку. Хотіла вивчити невелику частину, але

тафсир (тлумачення Корану)». Студент із Лівії Муттасим Урейбі — перший чоловік, що став хафізом Корану в Києві під керівництвом шейха Хайдара. Звичайно, Муттасим приїхав в Україну, маючи певні знання, але регулярні заняття дали бажаний результат більше ніж за рік. «Дякувати Аллагові, мені вдалося вивчити Коран, але це не привід уважати, що я краще за інших. Це — дар Аллага, що треба берегти. Не можна стояти на місці, треба рухатися далі, розвиватися. Я не хочу зупинятися на досягнутому. Тепер я навчаюся читати Коран ще двома стандартами: хафс Бін Асима й варш. Альхамдулілляг, мій навчитель, шейх Хайдар, опанував десять (!) стандартів читання й має право викладати їх усі, тобто я маю, до чого прагнути».

самостійно. Я потребувала певної програми і досвідченого вчителя, що прослуховував би, контролював мене, виправляв помилки. Господь дав мені зір, слух і пам’ять, дозволив навчитися в шейха, що приїхав до Києва, до нашого ісламського центру...» Що може відчувати вірний, не один рік, крок за кроком ідучи до своєї мети — вивчити напам’ять

потім побачила хафізів — і дуже багато — людей, що знають весь Коран. Це величезна честь для людини! Але найголовніше те, що Аллаг обіцяє за це велику винагороду: людина в раю буде підноситися вище й вище за ступенями, зважаючи на те, скільки зможе прочитати з Корану напам’ять... Той, хто знає весь Коран, у будьякій життєвій ситуації має підказку. І взагалі, знання Корану розвиває. Я думаю, якщо людина вивчила Коран, то на цьому вже не зупиниться, і я не зупинюся — вивчатиму

Звичайно, те, що в нас з’явилися хафізи — чимала заслуга шейха Хайдара. Це той випадок, коли сполучення знань і праці дають бажаний результат, благословенний Усевишнім. «Хафіз — це добрий приклад, що доводить людські можливості, але це не тільки його заслуга — це ласка Божа. Так, я доклала певних зусиль, — каже Віра Фриндак, — але саме Аллаг допоміг знайти час і можливості, щоб я вивчала Коран. Спочатку мені справді було складно вивчати, бо займалася

весь Коран? Це невимовна радість і надія, що його праця задовольнить Господа. Віра Фриндак переживала закінчення її науки по‑своєму: «Коли я вчила вже останні аяти з Корану, я усвідомила особливу ласку Аллага. Це була якась чиста радість... Сертифікат, звичайно, має значення — це підтвердження моїх знань, але ще важливіше — усвідомлення того, що носиш Коран у своєму серці. Ти знаєш слова Всевишнього, і вони в тебе в крові — оберігають від помилок, спонукають іти

в потрібному напрямку. Це сильна підтримка й захист. До речі, медики підтверджують цілющий вплив на пацієнтів читання Корану — не тільки мусульман, але навіть атеїстів, що не знають арабської мови. Коран має величезне значення в житті людини — це і зцілення, і благословення. Читаючи Книгу Аллага, відчуваєш спокій, утихомирення та впевненість. І навіть якщо хвилюєшся, тривожишся, варто почитати Коран, і вже зовсім не так бачиш ситуацію, знаходиш порятунок». Якщо ви будете в мечеті Ісламського культурного центру Києва перед дев’ятою ранку, то, напевно, почуєте «гудіння» школярів-мусульман. Це уроки шейха Хайдара, де зо два десятки юних мусульман перед початком занять у школі вивчають свої сури з Корану, відповідно до індивідуального плану. Приємно спостерігати за дітьми, що вивчають Коран у мечеті, і вчитель докладає чимало зусиль, щоби впоратися з дитячими пустощами: маленькі дзиґи щойно бігали коридорами центру, а тепер читають аят за аятом, розділ за розділом. Спробуйте спитати, нащо вони вивчають Коран — «щоб Аллаг був задоволений», «хочу потрапити до раю», «хочу, щоб моїх батьків Аллаг в День Суду нагородив коронами зі світла», «щоб Коран заступився в Судний день за мене», «Коран врятує від пекельного вогню». Хвала Аллагу! Наша умма має майбутнє, поки такі люди, як шейх Хайдар аль‑Хадж віддаються справі вивчення Корану, й поки з такого маленького віку мусульмани любитимуть Іслам і вивчатимуть Книгу Всевишнього.

мечеті золотоординської доби не було однорідне, склад його був вельми строкатий, змішаний, але його можна визначити як українсько-тюркське. Науковець розповів про регіон Буджак (Аккерманщина та Придунав’я), що його основні міста — Аккерман (Білгород) та Кілія — захопили 1484 року турки; решта Буджаку була завойована ними 1538 року: — Кримський хан розселив тут кілька татарських родів, що кочували Буджаком... У двадцятих

роках XVII століття територія підпорядковувалася султанові, від 1637 — знову ханові. Тобто частина сучасної Одеської області і навіть частина Румунії та Молдови до початку ХІХ століття були або османські, або кримські! Михайло Якубович розповідає і про інший мусульманський регіон України, що на заході межував із Буджаком і розкинувся між гирлами Дністра та Південного Бугу: — Це ще один регіон, так звана «Ханська Україна» — Єдисан,

що існував у XVI — XVIII століттях — територія сучасної Одеської, Херсонської та Миколаївської областей. Він був частиною османської провінції Сілістра. Згадати лише назви міст: Хаджибей, Аче-Кале (сучасний Очаків). Практично від гирла Дніпра до Чорного моря століттями існували мусульманська культура, мечеті й міста. Наприклад, сучасна Каховка заснована 1492 року кримським ханом Менглі І Гіреєм як фортеця Іслам-Кермен.

Значну частину населення цього регіону становили кочові ногайці, хоча Єдисан із турецької мови перекладається як «сім імен», що вказує на сім різних етнічних груп у складі Єдисанської орди. Від Османської імперії регіон отримав незалежність 1774 року, але не перестав бути мусульманським, бо став частиною Кримського ханства. Щоправда, разом із ним 1783 року ввійшов до складу Російської імперії.

6

УММА

№26 вересень 2015

На спомин про шейха АХМЕДА ДІДАТА

Шейх Ахмед Дідат, харизматичний мусульманський учений з Південної Африки, здобував славу публічними дебатами з християнськими проповідниками. У 1986 році він дискутував із Джиммі Сваґертом (Jimmy Swaggart) і навіть кинув виклик покійному папі Івану-Павлу II, запросивши його до полеміки на площі перед Ватиканом. Син ученого, Юсуф Дідат (Yousuf Deedat), називає батька «левом сцени». Шейх Дідат відомий не тільки своїм гострим і пристрасним стилем дискусії, але й письменницькою діяльністю. Він видав понад 20 книжок, писав безкоштовну літературу, памфлети, що розійшлися світом мільйонами примірників. Багато його публікацій перекладено іншими мовами; 1986 року Саудівська Аравія нагородила його премією короля Фейсала за служіння Ісламу. Чимала творча спадщина зробила Ахмеда Дідата відомою постаттю в мусульманському світі. Юсуф Дідат згадує, як колишній президент Південно-Африканської Республіки Нельсон Мандела під час візиту до Саудівської Аравії 1994 року сказав його батькові, що люди в різних країнах згадують про цього вченого. Учений-самоук 10 років тому не стало Ахмеда Дідата. Він помер від ниркової недостатності у віці 87 років. Останні 10 років життя вчений був прикутий до ліжка після інсульту й не міг говорити. Спочатку лікарі давали йому мало шансів на життя, але Дідат працював у царині релігії аж до смерті: спілкувався з допомогою алфавітної сітки, вказуючи на букви рухом очей. Тверда воля була йому притаманна все життя.

Іммігрант з Індії, що опинився в південноафриканському Дурбані у віці 9 років (Дідат приїхав до батька), мав блискучі здібності до навчання, але через бідність мусив кинути школу й піти працювати. Не отримавши до 16 років формальної освіти, «він навчався самотужки: на власному досвіді, а також через свою схильність до читання, дебатів, дискусій і завдяки глибокому почуттю відданості місії та меті», — читаємо на сайті Міжнародного центру ісламської пропаганди (IPCI), організації, заснованої шейхом Дідатом разом із близьким другом, Гуламом Хусейном Ванкером (Goolam Hoosein Vanker). Нині подібні організації провадять місіонерську роботу, розпочату шейхом Дідатом, за допомогою курсів, лекцій, відвідування мечетей, міжрелігійних дебатів, літератури і фільмів. Ще один друг дитинства вченого, член ради IPCI Ебрагим Джадват (Ebrahim Jadwat) пояснив, що Дідат «увесь час перевіряв, переказував свої ідеї та лекції нам при кожній нагоді». Намагаючись поглибити власні знання, Дідат вивчав і завчав Біблію та Коран. Його книжки Crucifixion or Cruci-Fiction і «Що Біблія каже про Мухаммада» заперечують важливі тези християнського вчення й пропонують альтернативні інтерпретації Біблії. В одній зі своїх лекцій Дідат оголосив, що «християни насправді змушують нас читати Коран. Без цих людей ми би так і жили: читали й читали, не розуміючи, що читаємо. А тепер вони нас будять...» За словами Абдулкадера Тайоба (Abdulkader Tayob) з Кейптаунського університету, праця Дідата стала новим методом проповіді Ісламу, що «дуже відрізнявся від методів минулого й, без сумніву, більше нагадував метод християнських проповідників. Це не добре й не погано — про це варто замислитися». Тайоб захоплюється тим, що праця Дідата викликала почуття гордості серед «небілих» мусульманам ПАР за часів апартеїду. А міжнародне визнання Дідата вказує на те, що він так само вплинув і на дух мусульман у цілому світу. Запальна риторика або розпалювання ворожнечі? Але прямий і гарячий ораторський стиль Дідата дратував багатьох.

1994 року у Франції заборонили продаж і поширення творів Дідата за «агресивно антизахідний та антисемітський тон» і «підбурювання до расової ненависті». Член законодавчої ради Нового Південного Уельсу (Австралія) Франка Арена виступила з промовою про расизм, заявивши, що під час свого туру Дідат «критикував Біблію та розпалював расову ворожнечу». Пильну увагу ЗМІ викликали стосунки Дідата з родиною Усами бін Ладена. Будівлю, де розташована організація, заснована Ахмедом Дідатом (IPCI), спочатку було названо Центром Бін Ладена, бо ця родина зробила дуже великі пожертви на будівництво. Після подій 11 вересня 2001 року ця назва, як не дивно, принесла організації популярність. Але син шейха Дідата стверджує, що місія його батька була мирна. Він порівнює Ахмеда Дідата з Нельсоном Манделою за тверду віру у відкритий і щирий діалог. «Сьогодні ця концепція зникає, бо в нас така радикалізація... наприклад, ІДІЛ. Ніхто з лідерів не хоче дискутувати з іншими членами уряду чи релігійними авторитетами. І це — спадщина Ахмеда Дідат. Він пропагував свободу слова й вільний діалог», — каже Юсуф Дідат. Шейх Дідат особисто висловився про це. Вивчаючи взаємозв’язок насильства і релігійного діалогу, він стверджував: «Той, хто береться до зброї та намагається проповідувати з його допомогою, досягне небагато». Дідат проголошував, що Коран закликає мусульман «запрошувати всіх на шляхи Господні за допомогою мудрості, зброї інтелекту... і прекрасної проповіді... Це і є зброя».

Ісламське богослів’я осиротіло: помер Вагба аз‑Зухайлі Ольга ЮРЧЕНКО

Помер Вагба аз‑Зухайлі — справжній гігант сучасної ісламської науки. Світлом свого знання він показував шлях мільйонам. Найгірше, що ми не бачимо гідної заміни поколінню, що до нього належав Аз‑Зухайлі, у той час, коли ісламський світ так потребує напучення, нагадування і роз’яснення. Ми втратили людину великих здібностей і глибини розуму, — пишуть про його смерть ЗМІ. Вагба аз‑Зухайлі — один із найбільших ісламських богословів, релігійний та інтелектуальний авторитет у традиційному сунітському просторі, що його книжки читали послідовники майже всіх течій Ісламу — навіть ті, хто публічно засуджував ученого. Рівень знань шейха визнавали скрізь... Як зазначають у публікаціях, Аз‑Зухайлі цурався політики. Навіть коли війна вже поглинула стільки прекрасних синів і дочок його рідної Сирії, він зумів уникнути участі в конфлікті. Шейх до кінця залишався людиною Книги й науки. Вагба аз‑Зухайлі з дитинства відрізнявся неабиякими здібностями: непогано розумівся на математиці, хімії, фізиці, опанував англійську мову. Він скоріше за всіх однокурсників закінчив із відзнакою середній шаріатський навчальний заклад у Дамаску та того ж таки 1952 року одержав свідоцтво про загальну освіту в галузі літератури. Згодом Аз‑Зухайлі закінчив факультет шаріату, а також арабської мови у всесвітньо відомому Аль‑Азгарі. Шейх мав диплом університету Айн‑Шамс і магістерський ступінь Каїрського університету.

1963 року він став доктором наук. Тема його дисертації вкрай актуальна й нині: «Вплив війни на ісламський шаріат: порівняльне дослідження вісьмох мазгабів і міжнародного права». Від 1975 року Аз‑Зухайлі — професор Дамаського університету. Учений виховав кілька поколінь студентів і науковців. Його учнів можна знайти майже в усіх мусульманських країнах, на Заході й на пострадянському просторі. Сам Аз‑Зухайлі працював не тільки в Сирії, але й у Саудівській Аравії, ОАЕ, Катарі, Кувейті, Лівії, Судані й Пакистані. Шейх пройшов усі сходинки академічної кар’єри, отже дуже добре розумівся на проблемах ісламської освіти й науки. Аз‑Зухайлі був не тільки великий теоретик, але й видатний практик — людина думки, слова й діла. Згадують, що Аз‑Зухайлі працював по 16 годин на добу. Повертаючись додому з лекцій і семінарів, після багатогодинних бесід і консультацій він сідав за написання книг і монографій. Останніми роками шейх спеціалізувався на шаріатському праві — у цій галузі він відомий чи не найбільше. Його книга «Ісламський фікх і його доводи» та інші праці — навчальні посібники в більшості ісламських вишів і медресе світу. Аз‑Зухайлі мав праці й з інших галузей. Загалом шейх — автор понад 50 книжок Так само багато часу вчений присвячував громадській, культурній, експертно-аналітичній діяльності. Він керував і був членом різних рад одразу кількох міжнародних структур, що забезпечують роботу ісламських фінансових інститутів; засновував і редагував наукові журнали, працював над кількома енциклопедіями; вів програми на радіо, брав участь у телевізійних дебатах, публікувався в пресі, давав інтерв’ю. Роль теолога в нинішньому неспокійному світі не можна переоцінити, бо майбутнє — за вченими, а не за «людиною зі зброєю». Слово аліма та імама здатне погасити полум’я війни. Так завжди було в історії. Це закладено в матриці нашої умми. Численні публікації, присвячені шейхові Аз‑Зухайлі, переконують: дуже скоро на праці видатного богослова буде навіть більший попит, ніж сьогодні. Воістину, всі ми належимо Аллагові й до Нього повернемося! Нехай Господь змилосердиться над шейхом Аз‑Зухайлі й дарує йому місце в раю поряд із Пророком (мир йому і благословення) та іншими великими вченими й імамами нашої умми, а нас нехай зробить гідними спадкоємцями його праць і знань.

У М МА

№26 вересень 2015

7

Мусульманські оселі Галичини: що ми призабули з історії Я

кщо довіритися радянській традиції історіописання, то визнавці Ісламу в українській минувшині — «агресори» й «зайди», налаштовані «поневолювати» наш народ і перешкоджати «віковічному прагненню» до «возз’єднання України з Росією». Для прихильників такого погляду дрібницями є те, що мусульманський шар у слов’янській культурі та ідеології самої Росії доволі відчутний, що запорозькі й донські козаки діяли якраз на межі християнського й мусульманського світів (часто тими ж методами, що й опоненти). Що, зрештою, мусульмани часто формували цілі анклави-колонії у різних місцевостях посеред християнської більшості і навпаки. Одначе стереотипи — сильна річ. І саме через них, закладених спрощеним тлумаченням історії, життя мусульман і культурний обмін з ними на «корінних» українських землях залишається білою плямою. Яскравий приклад цього — Галичина, а почати можна навіть зі Львова.

Татарська брама і довкола

«П’ять народів мешкало в самому місті... Народи ті були — руський, що займав східну частину, жидівський, що містився в невеликому південно-східному розі чотирикутника, не виступаючи за вулицю, яка досі жидівською звана, посідаючи декілька домів..., вірменський замешкував цілу вищу вірменську вулицю, аж до монастиря домініканців, татарський — на вулиці Краківській до самої півночі, як від вулиці вірменської до брами йти, — мав декілька своїх будинків, — повідомляв о. Діонісій Зубрицький у «Хроніці міста Львова», виданій 1844 року. — Решту ж міста посідали здебільшого німці, між якими, одначе, подекуди русини й поляки пізніше містилися». За словами дослідника, колись Львів мав тільки дві брами — Галицьку і Краківську. Остання ще на початку XVI століття мала назву Porta Tartarica. «...У тому місці, де зараз домініканський конвент, колись існувала татарська мечеть. Не знайшов на користь цього жодного доказу, тож долучаю це повідомлення як непевне. Але не підлягає сумніву, що, бувши осілими мешканцями Львова, при загальновідомій толерантності руських князів, божницю свою та кладовище у Львові вони повинні були мати», — пише о. Зубрицький. Відомі й основні заняття львівських татар: грабарство й торгівля.

Адамівка біля Бережан Наступний цікавий пункт нашої віртуальної мандрівки — Бережани. Це місто відоме від 1375 року і протягом століть було власністю родини Синявських, заможних магнатів, що не раз упливали на долю Речі Посполитої. У Бережанах дотепер частину міської забудови називають Адамівка. У 1584– 1625 роках тут селили полонених татар, і назву цього поселення пов’язують або з онуком Данила Галицького, сином його доньки Ганни, або ж з іменем власника Бережан, коронного підчашого та яворівського старости Адама-Єронима Сенявського (1576–1619) — власника Меджибожа, Сатанова й Зінькова на Поділлі. Останній цілком міг поселити на Адамівці татар, адже був знаний вояк і 1600 року воював у молдавській кампанії Яна Сар’юша Замойського (1542–1605). На жаль, у джерелах немає відомостей про релігійне життя татар під Бережанами. Мусульманська громада Адамівки, як і багато інших, з плином часу християнізувалася. А що відповідний процес мав розпочатися порівняно рано, свідчить давній храм святого Миколая, що при ньому вже 1600 року

створили братство, і 1603 року його статут затвердив львівський єпископ Гедеон Балабан. Адамівка як автономна осада не існує від 1843 року, коли її остаточно приєднали до Бережан. Утім, ще донедавна збитошних дітей у цих околицях називали «ото адамівські татари».

Татарська слобода та інші Подібно до бережанської громади склалася доля Татарської слободи біля Тернополя, осадженої, як уважають, 1540 року краківським каштеляном Яном Амором, графом із Тарнова. Шляхтич брав участь у габсбурзько-турецькій війні 1521 року, а 1524 розбив біля Львова татарський загін. Проте, мабуть, імовірніший засновник Татарської слободи — зять Тарновського, князь Костянтин-Василь Острозький (1526– 1608). Він багато разів відбивав напади ординців і заслужив, за словами Каспара Несецького, звання «найкращого захисника від татарських нападів після смерті батька». Водночас він уславився віротерпимість, бо мав на службі в Острозі багато татар, і для них у містечку діяла мечеть. Щодо Тернополя, то мечетей тут не зводили, але топонім Татарська слобода закріпився в місті і згодом трансформувався у вулицю Татарську, що існує дотепер. Як уважала історик і краєзнавець Любомира Бойцун, татари поселилися біля Тернополя в часи, близькі до заснування міста. Жили вони за валами, тобто на околиці. Цілком можливо, що тернопільські татари були не звичайні полонені, адже зосереджувалися саме в «слободі». До того ж, в інвентарі міста від 1672 року серед міщан і мешканців передмістя трапляються натяки на татарські прізвища, серед них — Андрія Татарина. Цікавий факт: за століття після зникнення татарської громади міста саме тут, на вулиці Глиняній, жив усесвітньої слави тюрколог Омелян Пріцак. Після поразки татар у битві під Журавним із військом короля Яна Собеського (1672) багато полонених мусульман було розселено по всій Галичини. Саме в цей час з’являється новий присілок Пирчів, заселений полоненими татарами, в селі Тисів біля Болехова, що на Івано-Франківщині.

Язловецька загадка

Найдавніші осади мусульман на Галичині сміливо можна віднести до часів Середньовіччя. Але маємо в нашій історії інші періоди, коли мусульмани контролювали значну частину краю. Йдеться передусім про польсько-українсько-турецькі війни за часів гетьмана Петра Дорошенка (1627–1698). За результатами війни 1672–1676 років, турки й татари забрали Подільське воєводство від Стрипи й Бучача на заході до Брацлавщини на сході. Чортків став центром субпашалика, підлеглого паші з Кам’янця-Подільського — центру Подільського еялету. Мусульмани активно осаджували Західне Поділля, переселяючи сюди цілі родини. На цих теренах будували мечеті, а то й перетворювати на них християнські храми. У Гусятині досі стоїть церква святого Онуфрія XVI– XVII століть, що протягом останньої чверті XVII століття функціонувала як мечеть. Вона мала навіть мінарет, зруйнований після вигнання турків із Поділля 1699 року. Місце для молитви мусульман мало обов’язково існувати і в зайнятому ними протягом 1676–1684 роках містечку Язловець, адже в тамтешньому замку стояла понад півтисячна яничарська залога. Очевидно, для релігійних потреб могли обладнати одне з приміщень замку або один із місцевих храмів. Імовірно, мусульмани використовували домініканський костел при монастирі, покинутому ченцями. Але певні

факти схиляють до сумнівів у правильності останньої версії. Поперше, о. Садок Баронч у «Пам’ятках язловецьких» подає, посилаючись на давніші рукописи, що монастир було зруйновано. Подруге, це свідчення підтверджує картина «Здобуття язловецького замку в 1684 році» авторства француза ЖанаБатиста Мартена (Jean-Baptiste Martin), що на неї люб’язно вказав історик Руслан Підставка. На цьому полотні костел Успіння Діви Марії в Язловці справді стоїть зруйнований, але вражає зображена біля католицького храму кругла споруда з високою вежею поряд — вочевидь, мечеть. Як слушно зауважують фахівці, до роботи Мартена, звичайно, треба ставитися критично, адже вона створена не очевидцем подій, а з описів і неправильно передає навіть конструкції фортеці. Отже сумніви з’являються й щодо вигляду й розмірів мечеті, проте ніхто не заперечує факту її існування... Язловецької мечеті, яка б вона не була, вже давно немає. Чи існувала вона насправді (і де саме), можуть довести археологічні дослідження. Аналогічна ситуація і щодо інших галицьких містечок, колись контрольованих Великою Портою.

Мусульманські могили

Як від часів війн XVII століття, так і від пізніших на Галичині лишилися численні поховання мусульман. Проте якщо сліди кладовища у Львові загубилися, то в Плотичі під Тернополем вони існували до приходу «совітів». «У саду біля палацу є два перенесені з околиці східні надгробки XVIII століття. З напису турецькою мовою на тюрбановому монументі, можна довідатися, що це — пам’ятник ЕльГаджі Аліeфенді, ходжі двору цісарського, померлого далеко від батьківщини, — читаємо в туристичному подорожнику Тернопільським воєводством за 1928 рік. — Другий пам’ятник у формі великої простокутної мармурової плити з гарною орнаментацією має вірменський напис...». Цілий турецький цвинтар XX століття є в селі Гутисько Бережанського району Тернопільської області. «З історії знаємо, що в цих краях від серпня 1916 до серпня 1917 року турецькі військові частини воювали на боці Австро-Угорської імперії проти царської Росії. Стамбул скерував тоді в Галичину 40-тисячний корпус під командуванням генерала Севата Чобанли. Турецькі підрозділи розташувались уздовж річки Золота Липа на південний захід від Бережан. До з’єднання входили два артилерійські, шість піхотних полків, два ескадрони кавалерії, а також два кулеметні, саперний і зв’язковий підрозділи, — читаємо у статті „Мусульманські могили на Галицьких землях“. — До речі, фронтовими сусідами турецьких легіонерів були — українські січові стрільці (УСС). Вони тримали оборону неподалік Бережан. Зі спогадів учасників тих подій відомо, що турецьке військо було дуже хоробре, а його старшини — культурні європейці». Такий от нарис про галицьких мусульман. Загадок тут поки більше, ніж уже розвіданого. З огляду на сучасну нашу війну й понад мільйон біженців, а серед них і сили мусульман, українське суспільство повинно плекати цю пам’ять заради власного майбутнього й розбудови держави, де було добре всім, хто поважає іншого й шанує його право «бути собою». Щоби ті, хто тимчасово змушений покинути рідний край, знали, — вони їдуть не до чужих, їхні попередники були тісно пов’язані з цими землями, і не тільки військовою історією. Так із минулого ми виходимо на сучасність: коло замикається і ставить перед нами важливий імператив — толерантності. Джерело: РІСУ

8

УММА

№26 вересень 2015

Щирий намір допоможе звести мечеть «Іхлас» Ольга Юрченко

Сім років поспіль киянка Зульфіра Бойко збирає гроші для будівництва мечеті, а час відпустки присвячує вирішенню будівельних питань. У далекому селі в Татарстані закладено фундамент майбутньої мечеті. Він з’явився в російській провінції завдяки щирому прагненню громадянки України (уродженки Татарстану) повернути землякам можливість молитися в мечеті та відправляти ісламські обряди. Мечеть матиме ім’я «Ихлас», що означає «щирість». Зульфіра-ханум уже понад сорок років живе в Києві. Вона народилася в Татарстані, виросла в селі Мале Нуркеєве. Закінчивши середню школу, вступила до Казанського університету на мехмат. 1969 року одержала диплом і поїхала до Москви, працювала в управлінні проектних робіт. Під час одного з відряджень до Києва дівчина зустріла свого майбутнього чоловіка. Вийшла заміж, лишилася в столиці України. Працювала інженеромпрограмістом у «Київміськбуді», потім — старшим науковим працівником у Науковому центрі радіаційної медицини. Тут вона працює дотепер, не зважаючи на поважний вік. Багато років Зульфіра-ханум плекала мрію повернути мечеть рідному селу в Татарстані.

— Мале Нуркеєве. Нині назви села на карті не знайдеш, бо адміністративно його об’єднали з селом Велике Нуркеєве. Щороку їжджу туди у відпустку. Маю там власну хату — лишилася в спадок від бабидіда, та й мама там жила. У нашому селі колись була мечеть — до 1935 року. Потім із неї зрізали мінарет. Для влади це була проблема: довго не могли знайти того, хто погодився би це зробити. Запросили одного росіянина, немусульманина, з сусіднього села — він відмовився. Потім таки знайшли (так само не з нашого села) одну людину і змусили його зрізати мінарет. Односельці розповідали, що він потім тяжко захворів і помирав у страшних муках. Будівлю мечеті перетворили на клуб: молодь там влаштовувала танці. Важко уявити собі, як переживали наші старі через те, що коїлося: мечеть, дім молитви, зробили місцем танців, і молодь безтурботно там розважалася. А сказати нічого не можна, такі були часи. Згодом і клуба там не стало — мечеть перетворили на пашенну комору, а потім геть зруйнували.

— Коли «зітнули» голову мечеті, — каже Зульфіра-ханум, — селяни ходили молитися до лісу, на галявину. Багато років і на Рамазан, і на Курбан-байрам там читали молитви. І от у мене виникло бажання побудувати мечеть для своїх односельців. Це була моя мрія. А найбільше я хотіла, щоб нова мечеть була стояла на ділянці, де була давніше, щоб відновити справедливість. Я цілий час згадувала наших старих, що тяжко переживали втрату мечеті.

Орган Духовного управління мусульман України «Умма» Розповсюджується безкоштовно

Землю, де колись була мечеть, виділили одній жінці, і вона побудувала там хату. Але виявилося, що й це не найбільша перешкода: у селі, де практично всі жителі — послідовники Ісламу, не було мусульманської громади.

— Бабусі я пояснила, чому саме на її ділянці хочу побудувати мечеть. Запропонувала їй жити в моїй хаті — вона погодилася. Але потім приїхав її племінник і вперся. Сердився на мене, мовляв, вам що, в селі місця мало? Будуйте свою мечеть, де хочте! Я доводила, що мечеть має стояти саме тут — на своєму старому місці. Зрештою він погодився продати землю. У мене якраз були гроші — планувала зробити прибудови до хати — і він називає точнісінько цю суму, : 100 тис. рублів. Я погодилася, придбала їхніх будинок разом із ділянкою. Розпочався довгий процес оформлення документів. Збирали підписи селян під зверненням до райадміністрації, щоб цю ділянку надали для будівництва мечеті. Нам

відмовили начебто через те, що ми не є громада. Я почала оформлювати громаду: готувала статутні документи, замовила печатку, відкрила рахунок у банку — це забрало чимало часу й сил. Коли всі інстанції було пройдено, стали шукати голову громади — імам-хатиба. Це було нелегко, бо люди боялися відповідальності, боялися керувати будівництвом. Аж у квітні 2008 року Зульфіраханум змогла звернутися до місцевої райадміністрації з проханням про надання земельної ділянки під мечеть. Процес будівництва зрушив із мертвого місця. Згодом отримали й дозвіл.

— Але дозвіл — це одне, — каже Зульфіра-ханум. — Але потім треба було збирати гроші! І це теж не так просто. Знайшли архітектора — Алмаза Мугліева. Він накреслив нам проект мечеті — з усіх варіантів мусили обрати «бюджетний». Грошей за роботу він не взяв. До 2014 року, коли ми зібрали хоч якісь гроші, почали закладати фундамент. Зульфіра Бойко не тільки придбала ділянку власним коштом. Вона внесла ще й 75% потрібної для закладення фундаменту суми — 600 тис. рублів. Односельці допомагали по спромозі: прибирали, брали до себе робітників, годували їх по черзі.

— На ділянці було багато грязі, старі надвірні будівлі — і ми всім селом це прибирали. Склали графік, хто в який день годує робітників. А жили вони у мого двоюрідного брата, Мансура. Переважно, зрозуміло, старі старалися: молодих мало в селі: навчаються або працюють у Набережних Челнах. Та й... молодь не дуже горлива до релігії. Загальний кошторис становить 6 млн рублів. Але не варто розраховувати на те, що вдасться зразу зібрати такі кошти. Щоби запобігти руйнуванню фундаменту, треба просто зараз знайти близько двох мільйонів рублів на зведення стін і даху, отже активістка знов і знов звертається

до земляків, одновірців із проханням підтримати будівництво.

— Я зверталася до багатьох місцевим відомих бізнесменів із проханням допомогти фінансово. Виявилося, у них грошей менше, ніж у звичайних людей. Чи не кожен відповідає, мовляв, і радий би допомогти, але один має кредит, другий усі гроші вклав у бізнес, — розповідає Зульфіра-ханум, і в її голосі ні трохи осуду. І тільки після того, як у місцевій пресі з’явилися статті з закликом «Допоможемо будівництву мечеті в Малому Нуркеєві!», почали надходити кошти.

— Найбільші суми внесли Габдинур Харієв із сусіднього села Сули-Саклан — 66 тис. рублів, і Габделхак Абдуллін із Малого Нуркеєва — 53 тис. рублів. При цьому пожертвували вони не частину їхніх заощаджень — віддали всі свої гроші. Обидвом за 80 років. Чоловік Зульфіри-ханум, що підтримував її в усьому, вже три роки, як покинув цей світ. Немає поруч і дочки — усі свої фізичні й душевні сили, всі свої кошти жінка вкладає у здійснення мрії — повернути своїм землякам мечеть. Зульфіра Бойко не втрачає надії побачити, як односельці моляться у збудованій мечеті.

Голова правління ДУМУ «Умма» Іслям Гімадутін: — Чи багато ви знаєте пенсіонерів — зовсім не заможних людей — що поставили собі за мету збудувати мечеть? Зульфіра Бойко не просто зводить будівлю мечеті — вона відроджує Іслам у своєму селі, і це свідчить про високий рівень віри, силу духу. Якщо хтось береться до доброї справи, ми повинні допомогти йому — чим можемо, хоч якоюсь гривнею — ми повинні допомогти. Ніхто не вимагає, щоб кожен із нас давав тисячі й десятки тисяч. Важлива й гривня, і п’ять, і десять — хто скільки може.

Молитва на місці майбутньої мечеті Засновник: Духовне управління мусульман України «Умма» Головний редактор: Іслям Гімадутін Адрес: 04119, Київ-119, вул. Дегтярівська, 25-А. Тел.: (044) 490-99-00 E-mail: dumu.umma@gmail.com

Редакція не завжди поділяє погляди авторів публікацій. За достовірність фактів відповідають автори публікацій. Передрук матеріалів тільки за згодою редакції. Рукописи не рецензуються й не повертаються.

Реєстраційне свідоцтво: КВ № 15690-4162 Р Газету надруковано в ООО «ПРАЙМ АДВЕРТАЙЗИНГ» Друк офсетний. Наклад 2000 прим.