Всеволод Стеблюк
Синдром АТО Нотатки «Айболіта»
ÄÓÕ I ËIÒÅÐÀ
УДК 821.161.2:355.4(477) С79 НАЦІОНАЛЬНИЙ УНІВЕРСИТЕТ «КИЄВО-МОГИЛЯНСЬКА АКАДЕМІЯ» ЦЕНТР ЄВРОПЕЙСЬКИХ ГУМАНІТАРНИХ ДОСЛІДЖЕНЬ ЦЕНТР ДОСЛІДЖЕНЬ ІСТОРІЇ ТА КУЛЬТУРИ СХІДНОЄВРОПЕЙСЬКОГО ЄВРЕЙСТВА
С79
Стеблюк Всеволод. Синдром АТО. Нотатки «Айболіта». – K.: ÄÓÕ I ËI ÒÅÐÀ, 2017. – 288 с. (Сер. «БІБЛІОТЕКА СПРОТИВУ, БІБЛІОТЕКА НАДІЇ»). ISBN 978-966-378-540-0
Історія лікаря, професора, полковника поліції Всеволода Стеблюка, розказана від першої особи. Історія короткого проміжку часу – з травня по вересень 2014, періоду активних протистоянь українсько-російської війни, яка офіційно названа «Антитерористична операція» – АТО. Історія з реальних подій та фактів, які автор оцінює крізь призму власного світосприйняття. Спільний видавничий проект Києво-Могилянської Бізнес-Школи та видавництва ÄÓÕ I ËIÒÅÐÀ Видавці: Костянтин Сігов та Леонід Фінберг Літературний редактор: Коректор: Комп’ютерна верстка: Відповідальна за випуск: Дизайн серії:
Валерія Богуславська Наталія Мінько Ірина Риндюк Анастасія Негруцька Іван Григор’єв
На обкладинці використано фотографію Романа Ніколаєва та Сергія Лебедєва ISBN 978-966-378-540-0
© Стеблюк В., 2017 © ÄÓÕ I ËIÒÅÐÀ, 2017
ПРЕАМБУЛА: МОЇ ФЛЕШБЕКИ, АБО ЗАПИСКИ PTSD-онутого Щоденників на війні я не вів, але... Стоп! Десь я таке вже читав... А, згадав: Л. І. Брежнєв, «Малая земля»! Ми підемо іншим шляхом! (В. І. Ульянов – теж не приклад для наслідування...) Як же розпочати, як же назвати свої мемуари? І чи варто розпочинати? Можна було б назвати «Моя боротьба» чи «Мої універси тети», але такі книжки вже написані і написані не найкращими, м’яко кажучи, представниками людства. Може, взагалі не варто витрачати дорогоцінний час? Утім, сучасні інформаційні технології, розвиток соціальних мереж дають кожному можливість відчути себе якщо не письменником (Гемінґвеєм, Оноре де Бальзаком, Оксаною Забужко з її « польовим сексом»), то журналістом точно (Юрієм Бутусовим, Сонею Кошкіною)! І це добре: графоманам на втіху, людям, у яких наболіло, – можливість виплеснути свої емоції в «житейськеє море»... Я, грішний, сам часто не втримуюсь від того, щоб викласти свої думки, з приводу та без, у ФБ, не відкоментувати подію чи не посваритися з усім світом. А потім виглядати на «Лайки», пере пости, коментарі, запитуючи у суспільства: «Ну, як Я вам?» Ну добре, досить блюзнірства, хоча в моїй свідомості чудово уживаються військовий, лікар, професор і блазень. Можливо, ще хтось, отака багатогранна шизофренічна особистість... А може, це просто я такий, як є, бо ж таким був усе своє свідоме життя. І майже ніколи не шкодував про це. 3
Так, ще раз: досить блюзнірства та самоіронії. Я вирішив сісти та записати свої спогади про події, пов’язані з Антитерористичною операцією та своєю участю в ній. Але не просто викласти хронологію подій, адже таких хронік-мемуарів написано вже немало. Пишуть журналісти, пишуть ветерани, пишуть близькі ветеранів. І це – добре! Що більше буде збережено спогадів, висловлено поглядів та думок, то простіше буде знайти істину, донести до нащадків той дух епохи, великої ЕПОХИ ВИЗВОЛЕННЯ! Епохи героїзму і трагедії українського народу... Нашої епохи. Я ж вирішив написати щось інше... Суху чи не дуже зво ложену сентиментами хроніку минулого я перемішаю зі своїми флешбеками. Мої флешбеки – це ті уривки життя, що найбільше визначили моє існування в цьому світі в період, який змінив власне буття мого народу, моїх близьких та рідних, моєї країни... Чому я вирішив це записати? 1. Час іде, стирає з пам’яті події, особистості, власне історію. І збереження на папері чи електронному носії тих подій – фактів, емоцій, переживань, власних думок – є фактично спробою зупинити цей час, дати можливість і сучасникам, і нащадкам повернутись у ту атмосферу, розділити чи не розділити відчуття НАЛЕЖНОСТІ до нашої історії. 2. Це можливість зберегти пам’ять про тих, кого вже ніколи не буде з нами, але хто залишиться назавжди в цих спогадах живим... Ну, а коли ми відійдемо в кращий зі світів, відійдемо у вічність – ми так само залишимося не тільки в пам’яті своїх близьких та рідних, а й на матеріальних носіях, що значно довговічніше... 3. Врешті визначальним аргументом стало прохання над звичайної людини – Рефата Чубарова, з яким ми їхали в одному купе потяга Херсон – Київ. Ми пили чай, він просив розказувати про війну, Валерій – позивний «Аскольд» – ділився спогадами про ДАП, коли дійшла черга до мене – що я міг розказати? Про медслужбу Майдану, про наш «Миротворець», про Іловайську трагедію... І тоді Рефат-ага сказав: «Ти маєш усе це записати, 4
записати короткими оповіданнями, короткими, але влучними, як автоматні черги...» Я спробую... Навіщо ж тоді флешбеки, що воно таке? У симптоматології посттравматичного стресового розладу (того самого PTSD, про який так багато по темі та не по темі говорять у вузьких колах фахівців та на широкому загалі) флешбек є невіддільною частиною клінічної картини. Це яскраві картинки минулого, пов’язані з найсильнішими емоціями, повторні переживання психотравмувальної ситуа ції. Ми мали за останні роки надзвичайно багато таких ситуацій, у когось життя, власне, з них і складається. Я маю свою історію... Історію життя (Anamnesis vitae), істо рію хвороби (Anamnesis morbi)... Це моє життя, котре якось переплелося з усіма тими подіями, що визначали розвиток та становлення нашої держави... Хоча держава тут ні до чого. Просто так сталося. Просто так живу... Якось так сталося, що я завжди йшов якщо не проти течії (думаю, просто не вистачало мужності та вистачало здорового глузду), то точно не плив за течією. Якось так, паралельно фар ватеру, але своїм шляхом. Немовби по гірській річці, яка посередині потужно тече впевненим потоком, а біля берегів – круговерті, бризки та піна. І кидало мене з крайнощів у крайнощі, лупило об прибережне каміння життя, здираючи в кров оголені нерви, набиваючи ґулі на дурній голові та завдаючи струсів го ловного мозку. Захлинався від бризок, спльовував кров з розбитих губів, прикушеного язика... Але не відпливав на спокійний фарватер та не виповзав на берег... Якось так і плив річкою життя. І хотілося довести всім, що я – це Я. Самостійний, само достатній, самовпевнений. Але все ж непоганий хлопець, «плід своєї епохи», син хороших, шанованих батьків. Ще раз хочу зауважити: не буду вдаватися до подробиць, але маленькі риси до портрета періодично з’являтимуться поміж рядків; кому не цікаво – пропустіть, пропустіть, як я сам, читаючи «Війну і мир», той самий «мир» прогортав швиденько (всі хлоп чики так робили?)... 5
Що ж стосується посттравматичного стресового розладу, то я довгий час (ну, близько року після Іловайська) вважав, що проблема надумана, створена штучно для розвитку психології, психотерапії, психіатрії, для грантів на дослідження, для пошуку в суспільстві відповідних відгуків... Як уже багато разів бувало з різного роду медичними проблемами, що виявлялися штучно створеними, розпіареними, а на виході мали за мету отримання фінансування та прибутків... Каюся, не мав рації! PTSD існує... І коли тебе накриває минуле, коли вночі прокидаєшся від марень війни, коли стаєш злим на весь світ... Коли найменше подразнення стає приводом до суїцидальних думок, що поглинають усю свідомість, або агре сії, спрямованої на реальних чи уявних ворогів... Тоді розумієш, що ти PTSD-онутий на повну голову. І розумієш, що все це – хвороба, що немає реальної причини для того, щоб звести порахунки з життям... Але раз у раз підсвідомість запитує тебе: «чому ти вижив, а не ті хлопчики?.. Чому дочекались тебе, а не їх?.. Чому ти їх не врятував?..» І щось невидиме пхає тебе до зашморгу чи нестерпно підштовхує дістати пістолет, зняти запобіжник, пересмикнути затвор... І тільки надзвичайним зусиллям вириваєшся з цих тенет, коли твій розум, твій лікарський світогляд бере тебе за чуприну (чи що в мене там лишилось?) і тягне вгору з трясовини мороку... А потім, миттю по тому ти сидиш і думаєш: «Слава Господу, на цей раз вирвався…» І йдеш до аптеки купувати антидепресант, бо на найближчі місяці це твій порятунок... Отак і живу. Ось тому і пишу... Ну, і, мабуть, прикінцеві положення цієї преамбули: мені – 50 років... Півстоліття я топчу цю землю. І якимось чином моє життя стало часткою півстолітньої історії моєї країни. За півстоліття змінилося дуже багато чого. Змінювався світ, змінювалося моє сприйняття цього світу. Я прожив надзвичайно цікаве життя! Я став свідком і співучасником величних історич них процесів! Жити на зламі епох – надзвичайно важко, але до біса цікаво! А жити цікаво на зламі епох – це вже про мене! 6
Я був частинкою совєтського суспільства, носив піонерський галстук і комсомольський значок. Я свідомо та із самоповагою здав цей значок та комсомольський квиток у Медичному інсти туті в 1990 році, коли за це можна було покласти «за компанію» і студентський квиток. Без мене «не обійшлися» найбільш зна чущі події сучасної історії – від Чорнобильської катастрофи до трьох українських революцій: студентської «Революції на граніті», Помаранчевої та Революції Гідності. Без мене «не обійшла ся» ця війна... 50 років життя... Дві вищі освіти, дві дисертації, публікації, винаходи… Наукові школи, учні – кандидати й доктори наук... Вдячні пацієнти, сотні врятованих життів у лікарнях. Десятки написаних віршів та пісень, десятки концертів на різних майданчиках – від кухні «хрущовки» до майдану Незалежності! Виступ у Британському Парламенті, на великих та не дуже міжнародних заходах... Знайомства з президентами, прем’єрами, сенаторами... Але все це не варте уваги без короткого епізоду з життя однієї людини – Всеволода Стеблюка (позивний «Айболіт»), мене як начальника медичної служби батальйону «Миротворець»... Усього два дні з п’ятдесяти років, нехай надзвичайно цікавого, але звичайного життя. Всього... ДВА ДНІ: 29 серпня та 30 серпня 2014 року. У степу під українським селом Новокатеринівка Старобешівського району... На українському Донбасі. Два дні, до яких, мабуть, я йшов усе життя, до яких мене готував Господь... Заради таких двох днів варто прожити 50 років. Дякую Тобі, Господи... Ну, а вам, мої читачі, – ненудного читання! Моя розповідь... МОЯ СПОВІДЬ. Щоб зрозуміти, як усе складалося, як по крихті вибудову валася система життєвих цінностей та переконань, психологи радять зазирнути в дитинство та юність...
7
Я не буду посвячувати своїх читачів у подробиці свого ди тинства та юності, не дочекаєтеся. Для цього в мене є свій психолог, найкращий психолог у світі, бо він – мій, бо це моя дружина! І як я вже визначив, ця розповідь буде сповіддю, заснованою на реальних фактах. Я, слава Богу, ще не дійшов до тієї маразматичної стадії, коли починаєш любити «себе в мистецтві, а не мистецтво в собі», чи як там у класиків? Тому в розповіді будуть лише кілька коротеньких спогадів, що раптово вири нають з глибин свідомості та, на мою думку, є важливими для розуміння тих чи інших вчинків. Ну що ж, як казав хтось із видатних: «Уперед, мій читачу, назустріч пригодам...» Може, не так оптимістично, але я весь ваш. Моя оголена душа, мої зіпсовані нерви, моя PTSD-онута психіка... Вибачайте, якщо щось не так. Благослови, Господи!
8
– Домовились... Нас завтра росіяни випускають... Усе! Зранку ми виходимо! Лягаймо спати! Слава тобі, Господи, що почув наші молитви, молитви наших рідних… Завтра! Все! Скінчиться! І я повернуся додому... І встигну на засідання кафедри... І першого вересня розпочнемо новий навчальний рік... Завтра...
Розділ 4.7. Via DOLOROSA ...Впаде біля тебе тисяча, і десять тисяч праворуч тебе, але до тебе не наблизиться... Бо Він ангелам Своїм звелить, щоб охороняли тебе на всіх путях твоїх. На руках вони понесуть тебе, щоб нога твоя не спіткнулась об камінь. На гаспида, і василиска ти наступатимеш і потопчеш лева і змія. Псалом 90
Зі світанком ми вирушили... Ми вирушили в ту путь, яка для багатьох стане останньою. Ми йшли, не відаючи, що йдемо на смерть... Нічого не підозрюючи, ми ступили на нашу ДОРОГУ БОЛЮ – VIA DOLOROSA... Першою пішла розвідка... За нею пішим порядком основні сили нашого з’єднаного з «херсонцями» підрозділу... Вирушали один за одним за ворота депо автобуси... Ось і наша черга. Ми залишаємо таке страшне, таке набридле, але все ж таке безпечне депо... Прямо на дорозі під дверима депо – міна, що не розірвалася, стирчить із землі стабілізатор. Його хтось накриває коробкою, начебто, щоб було більш помітно, але я не встигаю зорієнтуватись і прямую на цю коробку правим колесом. І тільки крик чергового: «Док! Так, бля*ь, міна ж!» – пробуджує мене остаточно, 204
я в останню мить викручую руля, пропускаючи міну під днищем «Жужі»… Ось така вийшла собі репетиція... Виїхали за ворота... Порожні світанкові вулиці Іловайська... Просуваємось потихеньку. «Грек» і Мішка крутять головами на 360 градусів. Ми так запакувалися і броніками, і щитками, та й боєкомплектом у ріжках і в пачках, що розраховувати на швидку евакуацію, чи то перехід до оборони у схованках місцевості, не доводиться. Тож будемо їхати та стріляти, поки смерть не розлучить нас! Начебто все складається так, як обіцяли – ніхто не стріляє, ніхто не нападає... Але якийсь незрозумілий чи то страх, чи то передчуття недоброго все ж таки холодять душу. Добралися до розташування «Донбасу»... Вони вантажать своїх «двохсотих» – хлопцям треба повернутися додому теж... Колона починає розростатися, приєднуються якісь ЗСУшники... Ми вже знаємо, що в нашій колоні везуть російських поло нених десантників. І це вселяє надію, що домовленості спрацюють. Начебто все виходить... Тільки б не наврочити... Ідемо польовими дорогами. Ось комбат став і фільмує на телефон нашу колону. Треба виглядати гарно, це ж для історії! Як на параді, випростую спину, віддаю честь і їду. Ці кадри вже історія. Історія найбільшої трагедії в новітній історії України... А фото, зроблене комбатом, стане останнім фото нас на «Жужі» в такій компанії на цій війні... Добралися до Многопілля... Йой, скільки в нас, виявляється, важкої техніки було! І танки, і БМП! І машини... І арта якась... Так чому ж ми сиділи під обстрілами, як миші в банці? Чому ця техніка не прийшла на штурм? Де зрада? Тільки побаченої в одному місці формування колони техніки вистачило б для того, щоб не тільки Іловайськ зачистити (для цього достатньо одного-двох танків із прикриттям піхоти), а й прогулятись по Донецьку! Як же так? Чому добробати було кинуто зі стрілецьким озброєнням на укріплений район? Дурість чи підлість? Але що вже говорити, добре, що в нас немає втрат, як у інших батальйонів... Все ж таки і удача, і навчання своє відіграли. 205
Зупинилися за Многопіллям... Щось там не складається? Що ж саме? Чи, може, вже ніхто нічого не обіцяє… Поряд проходить комбат... – Що там, комбат? – Та вони весь час різні вимоги висувають... Пройшло ще з півгодини… Знову прямує Тетерук... – Андрію, ну що?.. Все не так, як обіцяли? Нам що, тут у полі п***ць? – Вони вимагають здати зброю і техніку... Але це – точно дорога в полон... Ні, ми на таке не підемо... Десь далі, за кілометр чи два, почулися перші вибухи... І практично одразу в радіостанції комбата голос Руслана Хомчака: «С боем – вперед! Скорость максимальная, вперед!» – Комбат! В п*здорєз? – Вперед, швидко! Все враз завелося, пихнуло вихлопними газами і рушило... Рушило дорогою... Що було далі – важко описувати. Не тому, що болісно згадати... А тому, що вся дорога від Многопілля до Новокатеринівки (а це майже 40 кілометрів) у пам’яті скла дається в один суцільний жах... Жах поза рамками реальності. Поза розумінням існуючого на той час стану... «Господи! Благослови! Захисти і спаси нас, Господи, своєю благодаттю!» Рвонули і ми... Попереду – автобуси, трохи праворуч – вантажівки... Проїжджаємо повз якісь корівники... Починає тріщати кулемет, долітають короткі автоматні черги... Щось просвистіло повз носа... Ага, ось вони – наші кулі, які поки не наші... Береже Господь... «Грек» починає строчити у відповідь... Мішка й собі розвертається та починає торохкотіти в мене за спиною... Входимо у смугу щільного вогню... Відчуваю буквально, як повітряною хвилею обдає носа... І це не моя... Треба прикри ватися! А дорога така вузька... По дорозі суне наш автобус, який
206
з усіх вікон лупить (стріляє) у бік ворога... У двадцять стволів... Ану, су*и, спробуйте підняти голови! Все ж, не випробовуючи долю на прихильність (ще буде можливість) та власну голову на міцність, пірнаю за автобусом у кювет... Так і їдемо... Автобус, мов вогняний їжак, стріляє та сунеться по дорозі, а ми нахилені, на 45 градусів, можна сказати, раком їдемо в кюветі... Та раптом по автобусу вдарили з чогось важкого... Запалав... Крики болю, матюки… Хлопці хто як може вискакують з автобуса... Забираємо двох чи трьох... Вже в кузові, не спиняючись, перев’язують їх «Грек» з Мішкою... Знову вирулюємо на дорогу – трохи промчати по прямій, наздогнати техніку, що пішла вперед. Без броні ми не виживемо! «Господи! Я дякую Тобі за те, що Ти дав можливість дожи ти до цього дня. Дякую, що не залишав мене своєю надією на життя, захищав від усього злого... Напевне, настав той час, який буває в житті кожного воїна – час істини... Я знаю, що все буде за волею Твоєю. Я дякую, що Ти зі мною! Якщо Ти зі мною – то хто проти мене? Ми ж – «Миротворці»! Ми синами Твоїми названі будемо! Врятуй нас, Отче! На все воля Твоя свята! В руки Твої віддаю душу і тіло своє, але сподіваюсь на милість Божу!» ВПЕРЕД! Вибухи! Зовсім поряд, бо від них кидає «Жужу»... «Жужа» йде, невідомо як, через балки, через лісосмуги... Там, у лісосмугах, щось відбувається страшне... Наші та не наші... Почавлені тіла в напівзасипаних окопах – це наші танки рвонули через «зеленку», в якій окопалися росіяни... Все їде, біжить, сунеться. Вибух! І ще один автобус запалав. З автобуса вискакує Влад Ковальов і тягне на собі бійця... перемотані рука, нога... Без свідомості... – Сєва, тримай... – Влад! Давай сюди! Давай з нами! Залазь у кузов, під за паску... – НІ, ТАМ – НАШІ... В «ЗЕЛЕНЦІ»... ВСЕ БУДЕ ДОБРЕ!
207
Він назавжди залишиться в моїй пам’яті таким: розпашіле обличчя, руки в крові поранених, і ця світла посмішка... Скільки разів я зі сльозами картав себе за те, що не примусив його їхати з собою... Скільки разів я прокидався від нічного жахіття, в якому Влад каже: ВСЕ БУДЕ ДОБРЕ... І зникає в «зеленці»... З кожним наступним десятком метрів ситуація ставала все хріновішою... По повній по нас працювали АГСи... Їхні гранати розривалися чергами по 2–3–4, скошуючи на шляху осколків без розбору все живе... Падали з криками болю хлопці... Суцільна картина апокаліпсису: вогонь, дим, вибухи... Тіла, що розриваються у тебе на очах... Ось біжить хлопець... Біжить у нашому напрямку, ще трохи – і ми підхопимо його... І раптом зі звуком, немовби розбивається кавун, розлітається його голова... Кров, мізки... все це бризкає просто на окуляри, в обличчя... Тіло робить ще пару кроків і падає практично під колеса «Жужі»... У кузові – чи шість, чи сім, чи вісім... Я не рахую. Я тільки бачу поранених – спрямовую машину туди, хлопці затягують побратима в кузов. Лежать, мов дрова... І мов дрова, підстрибують на кожному пагорбі чи ямі... Випадають від вибухової хвилі… А пекло сунеться далі... І що далі – то щільніший вогонь, то важчі снаряди лягають навколо нас... Нас уже не просто обдає гарячим повітрям, нас конкретно підкидає від цих вибухів! «Богородице! Мати Господа нашого Ісуса Христа! Ти ж мати! Ти ж знаєш, що таке смерть сина! Моли Господа нашо го за те, щоб врятував нас у цьому пеклі. Нехай чаша ця про несеться мимо нас... Збережи, Богородице, нас під покровом Твоїм!!!» Колони вже немає... Є велика кількість різної техніки, яка намагається втекти з цього вогняного пекла... І на цій техніці їдуть люди... На броні, в кузовах машин, на причепах... Посеред поля наздоганяю БМП... Як тоді «Жужа» їхала з таким навантаженням, я не розумію... Двигун цокотів, просто немовби грали на металофоні... грали якусь шалену увертюруалегро... Увертюру до смерті... Наздоганяю «Беху» та пристрою 208
юсь збоку... І раптом у «Беху» попадає щось важке... І таке, що в одну мить з броні злітають хлопці, сиплються на нас частини тіл... Плямкаються об капот, спадають додолу... І ще потужніший вибух – це боєкомплект у «Бесі»... Час немовби ущільнився до неможливого: над нами, повільно перевертаючись, піддимлю ючи сизим димком, летить пласка башта БМП... Я навіть бачу, що вона – без гармати, бачу номер та білі смуги... До підлоги втискаю педаль газу... Ну, «ЖУЖЕЧКА»! НУ, ДАВАЙ!!! Всі при гинаються, розуміючи, що зараз нас придавить цією баштою, розчавить, як хробаків... Башта робить другий оберт та падає практично за нашим заднім бортом... Якимось чином опинились у голові того, що було колоною... За нами прямують якісь «траки» (мабуть, інженерні машини). «Урал»... Куди їхати? – Туди, куди всі... Проїздимо біля палаючого автобуса... Підбираємо Ігоря Беркута, ще когось із наших... Прицільно лупить АГС... Боже! Під «зеленкою» – наші... Вітя Єщенко... Вітя вже без свідомості, його підтримує хтось із наших... Вітя з тих шістьох старих полковників, що були в нашому батальйоні. Справжні «мєнти»... Вони й весь час трималися разом… Успішні міліціонери, що вижили в лихі дев’яності, працювали в УБОЗі... Ці «старики» прийшли в «Миротворець» не за грошима і не за нагородами... Прийшли, залишивши вдома дружин та малих дітей... Мені щось кричать, я не чую, бо вже оглух практично… До них метрів 100... 100 метрів, які мені не можна пройти під цим шквальним вогнем... – Док! Не звертай! Виходь з-під обстрілу! Їдь!!! Там за нами «Урал» – їх підберуть... (це хтось із моїх поранених, їм добре видно, що в нашому тилу відбувається)… – БОЖЕ! Я НЕ МОЖУ ПІДІЙТИ! ПРОБАЧТЕ МЕНЕ... В «УРАЛ» ВАС ЗАБЕРУТЬ. ТРИМАЙТЕСЬ!!! Це – мій біль на все життя... Розум каже: ти вчинив пра вильно... Ти виконав усі настанови з тактичної медицини... Ти вивіз більше людей, ніж міг врятувати одного... Ти не мав права зупинятися і розвертати машину під обстрілом! 209
А серце, а совість кажуть: ну як же так, вони сподівалися на тебе, мабуть... Ти ж для них був надією… Вітя лишився там... Я намагався заговорити з тим, хто останнім бачив Вітю живим, про те, що тоді відбулося... Він лише обійняв мене і сказав: «Віті ти не допоміг би»... Але як дивитись в очі дружині Альоні... Як пояснити маленькій Вікусі, що я бачив її татка, мабуть, одним з останніх, і нічого не міг вдіяти... Так ідуть із життя справжні полковники – не по зірочках на погонах, по своїй чоловічій суті... Ми їдемо далі… Боже, як же ця машинка тягне... Через молитви я звертаюсь і до неї: «Жужа! Жужечка! Ну давай, ріднесенька моя! Ну давай! Тільки не глохни, тягни, тягни!!! От закінчиться все це – ти більше ніколи не будеш воювати! Ми з тобою будемо тільки діточок катати та ри балити... Давай, ріднесенька, давай...» Пекло не закінчується! Невже цьому не буде ні кінця ні краю? Боже, звідки ж їх стільки? Звідки стільки зброї? Ми продираємося крізь суцільну стіну вогню... Пристріляні дороги, «зеленки»... Наша важка техніка звертає з дороги та прямує по соняшниковому полю... Росіяни переносять вогонь на поле, точніше на колію, якою їде техніка. Туди летять гранати СПГ, туди б’ють АГСи... А їхати треба... Звертаю з колії та прямую в глибину соняш никового поля... Кудись їду, пробиваючи собі шлях через соняхи... «Жужа» «мордою» валить міцні стовбури, нас обсипає насін ням, листям, сміттям... Тисну на газ... В машині – 7 чи 8 бійців... Їдемо по полю, валячи соняхи... І на спідометрі 80 км за годину! Напевно, янголи несли нашу «Жужу»... Вискакуємо з поля, через лісосмугу (тіла, тіла, тіла, невідомо чиї... Форма не наша, світло-зелена «цифра»), вискакуємо на галявину – і, о Боже, опиняємось у мертвій зоні танка... Нашого танка! Я тисну на газ максимально, але танк не відстає... Механікводій не бачить мене... Не бачить «Жужу»... Ще трохи – і він розчавить нас, як інший танк розчавив на наших очах легковушку 210
(чи то «Таврію», чи то «дев’ятку»), перемоловши все разом: і хлопців, і метал – своїми гусеницями... Мої хлопці в кузові починають прикладами гамселити по броні... У цей момент я все ж таки роблю віраж, вискакуючи з колії танка... На віражі випадає Ігор, котиться по полю. Закладаю другий віраж, ось він скаче на одній нозі, підхоплюємо його... Далі – одна суцільна стіна вогню, диму, смерті... палає все: підбиті машини, кущі, трава, земля... Ми їдемо... ...Каже він до Господа: «Ти пристановище і захист мій, Бог мій, і я уповаю на Тебе». Він спасе тебе від сіті ловця і від пошесті згубної. Плечима Своїми Він захистить тебе, і під тінню Його крил ти надійно спочиватимеш. Обороною тобі буде правда Його. Не побоїшся страху вночі, ані стріли, що летить удень. Ані пошесті, що ходить у темряві, ані напасті духа зла опівдні. Впаде біля тебе тисяча, і десять тисяч праворуч тебе, але до тебе не наблизиться. Тільки очима своїми будеш дивитися і помсту над без законниками бачити. Бо ти казав: «Господь – надія моя», – і Всевишнього ти обрав за оборонця собі. Отже, не прийде до тебе лихо, і пошесть не наблизиться до оселі твоєї. Бо Він ангелам Своїм звелить, щоб охороняли тебе на всіх путях твоїх. На руках вони понесуть тебе, щоб нога твоя не спіткну лась об камінь. На гаспида і василиска ти наступатимеш і потопчеш лева і змія. «...Буде кликати Мене, Я почую його; буду з ним у скорбо ті, визволю його і прославлю його; довгим життям обдарую його і дам йому спасіння Моє».
211
Коли всі молитви до Господа скінчилися, залишається одне – дід Андрій. Діду! Ти ж пройшов дві війни! Ти ж водив машини крізь обстріли, під бомбами! Ти ж не раз бував у таких ситуаціях... Допомагай мені! Керуй моїми руками! Що мені робити? Як їхати? Не залишай мене, діду! Рятуй!!! Вириваємось на рівнину... Все, тут немає нічого... Тільки попереду сунеться на спущених шинах КрАЗ-понтонник... Остання надія... Треба його доганяти... 20 метрів до КрАЗа, 10, 5... ГА-А-АХ! У КрАЗ влітає ракета. Гаряча хвиля б’є в обличчя! – ВСЕ! П**дець!!! (з усіх сил тисну на гальма, намагаючись не влетіти в палаючий КрАЗ. ДЗЕ-ЕНЬ! Металевий ДЗЕ-ЕНЬ лязгає по вухах... «Авва – Отче, усе Тобі можливе: віддали від мене цю чашу! Та не що я хочу, а що Ти» (Мр. 14:36). ВСЕ НАКРИЛА ТЕМРЯВА
212