№10 ЖОВТЕНЬ 2014
Музей видатних діячів української культури Лесі Українки, Миколи Лисенка, Панаса Саксаганського та
Михайла Старицького Історія створення Виставки Архіви Образотворче мистецтво Спогади
ПЕРЕДПЛАЧУЙТЕ НАШІ ВИДАННЯ у 2015 році Вартість передплати на рік
П ПЕРЕДПЛАТНИЙ ІНДЕКС ІН
ПЕРЕДПЛАТНИЙ ІНДЕКС
95220 9
74401
2248,10 грн
272,10 грн
ПЕРЕДПЛАТНИЙ ІНДЕКС
ПЕРЕДПЛАТНИЙ ІНДЕКС
ПЕРЕДПЛАТНИЙ ІНДЕКС
74501
37112
74310
136,50 грн
143,10 грн
136,50 грн
ПЕРЕДПЛАТНИЙ ІНДЕКС
ПЕРЕДПЛАТНИЙ ІНДЕКС
60969
90269 111,90 грн
177,18 грн
Передплату можна оформити в будь-якому поштовому відділенні зв’язку України та через Оформлення передплати на друге півріччя 2012 року агентства. розпочнеться в квітні місяці. передплатні Передплату можна оформити в будь-якому поштовому відділенні через передплатні За кордоном оформити передплатузв’язку на всіУкраїни, наші видання можна агентства, а також у редакції Газетно-журнального видавництва Міністерства культури України через сайт www.presa.ua, сторінка «Передплата On-Line». У країнах далекого зарубіжжя оформити передплату на всі наші видання можна через сайт www.presa.ua, сторінці «Передплата Передплатити та придбати окремінапримірники виданьOn-Line» в електронній версії можливо за адресою: http://presspoint.ua/. Така послуга доступна в будь-якій країні світу. Довідки за тел.: (044) 498-23-64 e-mail: nvu.kultura.porhun@gmail.com
Довідки за тел.: (044) 498-23-64, (044) 498-23-65; e-mail: nvu.kultura@gmail.com
2014, ЖОВТЕНЬ
№ 10 (208)
Науково-популярний ілюстрований журнал Видається із 1969 року
ЗМІСТ НОМЕРА АКЦЕНТ 2
Музей видатних діячів української культури Наталія ТЕРЕХОВА
6
Історія створення Музею Михайла Старицького Ольга ГУРАЛЬ
ЗАСНОВНИКИ Міністерство культури України Фундація Героя України академіка Петра Тронька
ВИДАВЕЦЬ
МУЗЕЇ. МУЗЕЙНИКИ Й КОЛЕКЦІОНЕРИ
ДП «Національне газетножурнальне видавництво»
16
Виставка Панаса Саксаганського Наталія ГРАБАР
ВИДАВНИЧА РАДА
22
Олександр Черняхівський за його архівом Ярослава ЙОВЕНКО
Сергій Васильєв, Олег Вергеліс, Яніна Гаврилова, Валерій Гриценко, Вадим Дорошенко, Віктор фон Ерцен-Глерон, Олесь Журавчак, Наталка Іванченко, Наталія Коваль, Андрій Курков, Наталія Лигачова, Лариса Нікіфоренко, Руслан Онопрієнко, Роман Ратушний, Віталій Сатаренко, Анатолій Сєриков, Артем Стельмашов, Ліліана Фесенко, Антон Філатов
30
Матеріали І. Стешенка у фондовій колекції Ярослава ЙОВЕНКО
РЕДАКЦІЯ Шеф-редактор Ігор ГИРИЧ Головний редактор Леся БОГОСЛОВ Упорядкування Ольги ГУРАЛЬ Редагування, коректа Віри КАРПЕНКО, Івана МАЛЮТИ Дизайн і верстка Наталії КОВАЛЬ Публікуючи проблемні матеріали, редакція, окрім спеціально обумовлених випадків, подає лише авторський погляд. Передрук і відтворення текстових та ілюстративних матеріалів «Пам’яток України» – тільки з письмового дозволу редакції.
© Пам’ятки України: історія та культура, 2014. Усi права застережено.
ПАМ’ЯТЬ МІСЦЯ 36
Київські адреси Михайла Старицького Марія БАЛІМОВА
ОБРАЗОТВОРЧЕ МИСТЕЦТВО 44
Зібрання творів образотворчого мистецтва з колекції І.І. Стешенко Регіна КАЛАШНІКОВА
ЕКСЛІБРИС 50
Колекція екслібрисів Ярослава Стешенка Ольга ГУРАЛЬ
ОБРАЗКИ З МИНУЛОГО 56
«Зо мли минулого» Ірина СТЕШЕНКО
АКЦЕНТ Наталія ТЕРЕХОВА
МУЗЕЙ ВИДАТНИХ ДІЯЧІВ УКРАЇНСЬКОЇ КУЛЬТУРИ
Музей видатних діячів української культури Лесі Українки, Миколи Лисенка, Панаса Саксаганського та Михайла Старицького
2
Я
кщо на карті сучасного Києва окреслити район старої Паньківщини, то межі його проходитимуть приблизно між вулицями Л. Толстого і Тарасівською до річки Либідь. Інтенсивна забудова Паньківщини почалася у другій половині ХІХ століття. Близькість до центру міста та водночас невисока вартість землі сприяли швидкому розпродажу ділянок під будівництво. Селилася тут переважно київська інтелігенція, професори та студенти університету Св. Володимира, лікарі, журналісти, адвокати, інженери, діячі мистецтв. Недарма за цим районом закріпилася назва київського Латинського кварталу. Головною артерією Паньківщини була нинішня вулиця Саксаганського, яка звалася тоді Маріїнсько-Благовіщенська (від розташованих на ній Маріїнської громади сестер-жалібниць та церкви Благовіщення (1887, за проектом архітектора В. Ніколаєва, знесена у 1934 р. Зараз на цьому місці середня школа № 21). Цікаво, що у кварталі між вулицями Паньківською та Толстого нинішня нумерація будинків фактично відповідає номерам ділянок, затверджених ще у 1899 році. Наприкінці ХІХ – на початку ХХ століття саме тут, на МаріїнськоБлаговіщенській, у близькому сусідстві проживали три визначні
Пам’ятки України / iсторiя та к ульт ура
АКЦЕНТ
українські родини: Косачі (сім’я Лесі Українки), Лисенки, Старицькі. Трохи пізніше неподалік (у тому ж кварталі на вул. Жилянській) оселився П. Саксаганський. Першим на Маріїнсько-Благовіщенській, 95 замешкав видатний композитор, культурний і громадський діяч Микола Віталійович Лисенко. З ім’ям композитора пов’язана й історія сусіднього будинку – № 93б, який тоді був поєднаний з лисенківським – № 95. Друг і побратим Лисенка – письменник і театральний діяч Михайло Старицький – найняв квартиру зовсім поруч, у № 93. Косачі мешкали у № 97. Ця родина дала Україні й світові не одне славне ім’я. Мати Лесі – відома письменниця, етнограф, культурна й громадська діячка Олена Пчілка (Ольга Петрівна Косач з роду Драгоманових). Дядько – видатний вчений, історик і філософ Михайло Драгоманов. Актор і режисер, один із корифеїв українського театру, представник ще одного славного роду – Тобілевичів – Панас Саксаганський проживав на вул. Жилянській, 96.
Відколи склалося дивовижне сусідство митців, цей куточок Києва насправді став центром українського духовного буття. Саме тут зароджувалися ідеї, обговорювалися, вирішувалися всі українські (культурні й громадські) справи. Тут вирувало бурхливе, інтенсивне творче життя. «Українським Парнасом» назвали цей осередок культури сучасники. І не було, мабуть, жодного свідомого українського діяча, який не побував би тут. Серед інших гостювали М. Коцюбинський, І. Франко, О. Маковей, В. Антонович, В. Стефаник, О. Кониський, Є. Чикаленко, М. Грушевський та багато інших. Будинки, де проживали митці, збереглися і зараз є природними межами території Музею, яка має статус охоронної зони. Притягальна сила простору, де жили і творили велетні національної культури, не вичерпалась і понині. Збігли роки, десятиліття. І вже зовсім в іншій іпостасі, але оживає старий «Український Парнас». У меморіальних будинках, де мешкали славетні українські родини, розміщені експозиції, присвячені Лесі Українці, Миколі Лисенку, Михайлу Старицькому, Панасу Саксаганському. Створення Музею видатних діячів української культури на заповідній території, його структура і склад логічно обумовлені важливими історичними подіями, тісно пов’язаними зі становленням та самоусвідомленням української нації. Загальною стратегією розвитку музею є відтворення унікального Українського центру, який презентував би історичні надбання національної культури, гідно представляючи їх у музейних експозиціях, і водночас органічно розвивався як сучасний мистецький осередок. На сьогодні для відвідувачів відкрито три меморіальних музеї. Музей Лесі Українки у Києві існує ще з початку 60-х років ХХ століття. Всередині 1980-х у будинку (1889 р. побудови, архітектор М. Гарденін) розпочали капітальний ремонт, було прийнято рішення про повне оновлення експозиції. 25 лютого 1991 року вперше відкрила двері для відвідувачів меморіальна квартира Лесі Українки, відтворена в тому вигляді, якою вона була під час проживання тут Косачів (з 1899 до 1909 р.). Джерелом для наукової реставрації помешкання послужили архівні документи про спорудження будинку, спогади та епістолярна спадщина родичів та знайомих поетеси, фото-
Музей видатних діячів української культури Лесі Українки, Миколи Лисенка, Панаса Саксаганського та Михайла Старицького Будинок на вул. Маріїнсько-Благовіщенській (нині – Саксаганського), 95. Музей Миколи Лисенка
№ 10 (208) / жовтень 2014
3
АКЦЕНТ Ольга ГУРАЛЬ
Історія створення
МУЗЕЮ МИХАЙЛА СТАРИЦЬКОГО
М
Музей Михайла Старицького
6
ихайло Петрович Старицький (1840– 1904) увійшов в історію як видатний драматург, поет, прозаїк, перекладач, громадський і театральний діяч, один з фундаторів українського професійного театру. Життєвий шлях письменника був сповнений нелегкими випробуваннями, злетами і падіннями, але вся його діяльність була спрямована на розвиток української культури та становлення національної самосвідомості. В традиціях самовідданого служіння національній ідеї виховувались його діти та онуки, кожен з них зробив гідний внесок у продовження справи корифея. Старша донька, Марія Старицька (1865–1930) – відома акторка, театральний педагог, друга донька – Людмила Старицька-Черняхівська (1868–1941) – прозаїк, драматург, перекладачка, громадська діячка, третя, Оксана (за чоловіком Стешенко, 1875–1942) – дитяча письменниця, син Юрій Старицький (1882–1936-8?) – громадський діяч, відомий юрист. Непересічними особистостями були й онуки драматурга: Вероніка Черняхівська (1900–1938) – поетеса і перекладачка, Ірина Стешенко (1898–1987) – актриса і перекладачка, Ярослав Стешенко (1904–1939) – відомий бібліограф, дослідник історії української книги. Нащадкам корифея судилася трагічна доля – майже вся родина Старицьких, за винятком І.І. Стешенко, була знищена в період сталінських репресій 1930-х – початку 1940-х років. Коли 1929 року серед українського громадянства прокотилася хвиля арештів у зв’язку з процесом «Спілки визволення України», 21 липня, першим з родини, було ув’язнено Ярослава Івановича Стешенка. Невдовзі у застінках ДПУ за звинуваченням у приналежності до «СВУ» опинилась і його двоюрідна сестра, Вероніка Олександрівна Черняхівська. На той час вона була одружена з німцем, Теодором Геккеном, проживала у Берліні, а влітку 1929 року приїхала навідати рідних. Дещо пізніше арештували її батьків, Олександра Григоровича та Людмилу Михайлівну. На початку 1930 року молодше покоління родини було звільнено за браком доказів вини. Л. Старицьку-Черняхівську та її чоловіка засудили на показовому судовому процесі. Втім вирок, 4 роки позбавлення волі, змінили на умовний, із забороною проживати у Києві, Харкові та інших ве-
Пам’ятки України / iсторiя та к ульт ура
АКЦЕНТ
ликих містах, і подружжя змушене було виїхати до м. Сталіно (нині – Донецьк). На 1933 рік припав другий арешт Ярослава Стешенка, якого згодом вислали на адміністративне поселення до Уральська. 1936 року він отримав повторний вирок із засланням до концтаборів Колими. 1939 року відомий бібліограф помер, відбуваючи покарання у бухті Нагаєво. Трагічно склалася доля й В. Черняхівської. Після арешту 1929 року вона не повернулася до чоловіка, а залишилась з батьками, проживала у Харкові та Києві. У січні 1938 року її вдруге заарештували за звинуваченням у шпигунстві на користь Німеччини, а у вересні того ж року за постановою «трійки» при Київському НКВС УРСР – розстріляли. Проте рідним повідомили, що Вероніку Олександрівну заслано на 10 років до сибірських таборів. Батьки намагалися дізнатись про місце перебування єдиної доньки. Вони зверталися з листами до представників влади, Л. Старицька-Черняхівська розшукувала її у Наримських та Маріїнських концтаборах. Звичайно, всі зусилля були марними. Так і не дізнавшись про смерть Вероніки, 1939 року помер О.Г. Черняхівський. Людмила Михайлівна продовжувала пошуки до 1941 року, коли її разом з сестрою Оксаною Стешенко було заарештовано за звинуваченням у співпраці з німецькими нападниками. Невдовзі після початку розслідування відділок МДБ, де тримали сестер, евакуювали, арештованих вивезли до Казахстану. Людмила Михайлівна померла під час переїзду, тіло її викинули з вагона між зупинками. Оксана Михайлівна померла 1942 року у концтаборі в Казахстані.
№ 10 (208) / жовтень 2014
Михайло Старицький. 1863 р. Софія Старицька. 1863 р.
Непросто склалося життя єдиного сина драматурга Юрія Старицького. 1919 року він разом з дружиною переїхав до Сочі, наприкінці 20-х років зазнав там переслідувань через шляхетське походження. Намагаючись уникнути арешту, 1930 року він терміново виїхав до Сухумі, подальша його доля фактично невідома, не встановлено і точної дати смерті. Відомо лише, що його життя обірвалося між 1936 та 1939 роком. На жаль, до наших днів не дожив жоден із представників славного роду. Маловідомими для широкого кола наших співгромадян залишаються постаті М. Старицького та його відомих нащадків. Тому
7
МУЗЕЇ. МУЗЕЙНИКИ Й КОЛЕКЦІОНЕРИ
Панас Саксаганський. 1890-ті рр.
МУЗЕЇ. МУЗЕЙНИКИ Й КОЛЕКЦІОНЕРИ Наталія ГРАБАР
ВИСТАВКА ПАНАСА САКСАГАНСЬКОГО
15
Виставка «До 145-ї річниці з дня народження П. Саксаганського». Фрагмент інтер’єру
№ 10 (208) / жовтень 2014
травня цього року музей відзначив 155-ту річницю від дня народження видатного українського актора, режисера, одного з фундаторів українського професійного театру, автора перших українських театрознавчих праць, педагога і драматурга Панаса Саксаганського, останній період життя якого був пов’язаний з Києвом. І саме його ім’я носить вулиця, на якій розташувався Музей видатних діячів української культури. Восени 1912 року Панас Саксаганський оселився у будинку на вули-
ці Жилянській, 96, винайнявши тут квартиру, яка на той час була типовим помешканням інтелігента. Оселя мала кабінет, спальню, їдальню та кухню. Тут Панас Саксаганський разом з дружиною Ніною Митрофанівною Тобілевич (у дівоцтві – Левченко) мешкав аж до своєї смерті 17 вересня 1940 року. У цей час Панас Саксаганський уже залишив керівництво «Товариством російсько-малоросійських артистів» і гастролював у різних театральних колективах як актор. Тому і квартиру він винайняв у будинку, який знаходився біля вокзалу, адже витрати на
17
МУЗЕЇ. МУЗЕЙНИКИ Й КОЛЕКЦІОНЕРИ Ярослава ЙОВЕНКО
ОЛЕКСАНДР ЧЕРНЯХІВСЬКИЙ
за його архівом
О
Г. Гейне. Подорож на Гарц. Переклад О. Черняхівського
Г. Гейне. Книга Ле-Гран. Переклад О. Черняхівського
22
лександр Григорович Черняхівський (1869–1939) – відомий вчений гістолог, один з перших українських мікробіологів, перекладач, активний учасник українського національного руху кінця ХІХ – початку ХХ століття. У 20–30-х роках ХХ століття професор О. Черняхівський відігравав вагому роль у розбудові вищих медичних навчальних закладів: майбутніх Національного медичного університету ім. О. Богомольця і Донецького національного медичного університету ім. М. Горького. Тривалий час ім’я Олександра Черняхівського перебувало в забутті – адже за радянських часів були репресовані і затавровані як вороги народу сам учений, його дружина – письменниця, драматург, громадська діячка, донька фундатора українського театру М. Старицького Людмила Михайлівна Старицька-Черняхівська (1868–1941), за звинуваченням у шпигунстві на користь Німеччини 1938 року розстріляно доньку Вероніку (1900–1938), талановиту поетесу і перекладачку. Тому джерела, які репрезентують життєвий шлях і професійну діяльність О. Черняхівського, за радянських часів не були введені до наукового обігу. Після проголошення незалежності України особистість медика, так само як і постаті його родичів, почали привертати увагу дослідників. У монографіях, виданих упродовж 90-х років минулого століття, присвячених темі сталінських репресій (зокрема, процесу «Спілки визволення України»), автори приділяли увагу долі членів родини Старицьких, в тому числі й О. Черняхівському. Серед них варто згадати праці А. Болабольченко1 та Ю. Шаповала2. У 1999 році одну з перших спроб окреслити життєвий шлях ученого зробив Ю. Хорунжий у статті «Олександр Григорович Черняхівський»3. Ним же було розкрито історію роду Черняхівських в одному з розділів книги «Мужі чину»4. Діяльність О. Черняхівського як засновника української гістології висвітлив Я. Гніткевич у роботі про видатних учених-медиків першої половини ХХ століття5. В останні роки з’явилася ціла низка публікацій про Олександра Черняхівського в збірниках наукових праць, зокрема це статті С. Панькової 6, В. Галах7. Разом з тим, діяльність Олександра Григоровича ще й досі недостатньо популяризована і потребує подальших досліджень його біографія, значення науководослідницького доробку у розвитку медицини та ролі, яку він відігравав у національному та культурницькому русі своєї доби, вивчення та актуалізація матеріалів його архіву. У фондовій колекції Музею видатних діячів української культури Лесі Українки, Миколи Лисенка, Панаса Саксаганського та Михайла Старицького (далі – МВДУК) зберігаються матеріали з архіву О. Черняхівського, які є важливим джерелом для доповнення його біографії та вивчення наукової діяльності. Загалом вищезгадані документи
Пам’ятки України / iсторiя та к ульт ура
МУЗЕЇ. МУЗЕЙНИКИ Й КОЛЕКЦІОНЕРИ
О. Черняхівський під час Першої світової війни
вченого можна поділити на чотири групи. Перша – особові документи (свідоцтво про народження, паспортна книжка, диплом про закінчення університету та ін.). До другої групи відносяться матеріали, що репрезентують наукову і літературну діяльність Олександра Григоровича, зокрема 2 списки головних праць, стаття, наукова доповідь, частина наукової роботи, рецензія патолого-анатомічного відділення Рентгенівського інституту на його праці, об’ява про збори членів медичної секції та два переклади німецького поета Г. Гейне. Третя – матеріали особового походження – автобіографії, листування вченого, що нараховує 80 одиниць джерел, які дають можливість зазирнути у повсякденне життя професора та членів його родини. Четверта група – фотоколекція Олександра Григоровича, яка налічує 40 світлин, що ілюструють різні періоди його життя. Особові документи дають змогу уточнити важливі факти з біографії вченого. Найперший з них хронологічно – оригінал свідоцтва про народження і хрещення О. Черняхівського8. Значення цього джерела надзвичайно вагоме, адже дата його народження і нині є дискусійною. Згідно з документом Олександр Григорович народився 9 грудня 1869 року в родині священика Миколаївської церкви в с. Мазепинці на Київщині – Григорія Івановича Черняхівського. А вже 10 грудня 1869 року батько провів обряд хрещення над своїм новонародженим сином Олександром. Натомість у паспорті9 вченого вказана інша дата його народження, а саме – 1 грудня 1869 року10. Достеменно невідомо, чому виникли такі розбіжності в датах, але при написан-
№ 10 (208) / жовтень 2014
ні анкет О. Черняхівський завжди дотримувався паспортних даних. Важливим документом для дослідження періоду навчання О. Черняхівського в університеті Святого Володимира є диплом про вищу освіту11. Професійну діяльність у медичній галузі Олександр Григорович розпочав у 1887 році в Імператорському університеті Святого Володимира, куди він вступив по закінченні гімназії. Під час навчання студент Черняхівський демонстрував середні успіхи. Так, за результатами іспитів у медичній випробувальній комісії за 25 із 26 дисциплін, які представляють майже всі напрями медицини, Олександр Григорович отримав відмітку – «удовлетворительно», і лише з медичної хімії – «весьма удовлетворительно». 17 грудня 1893 року О. Черняхівський був «удостоен степени лекаря, со всеми правами и преимуществами». Цінну інформацію має і паспортна книжка Олександра Черняхівського. Документ був виданий йому Імператорським університетом Святого Володимира 21 січня 1912 року. В ній містяться дані про віросповідання, місце проживання, склад родини, службові посади. Наприклад, у джерелі зафіксовано, що на момент видання паспорта він працював на посаді прозектора кафедри гістології і ембріології університету12, мав звання колезького радника13. На восьмій сторінці – печатка і підпис ректора університету в 1905–1917 роках, економіста й доктора політичної економії та статистики М. Цитовича. Джерелом для дослідження і уточнення відомостей про службову кар’єру Олександра Григоровича є «Копія анкети № 1 для наукового робітника, що бажає одержувати платню за вислугу років»14. Документ являє собою рукопис, в якому зазначені: хронологія зміни службових посад О. Черняхівського в київському університеті та інших навчальних закладах Києва з 1894 до 1927 року, перелік його функціональних обов’язків та щомісячна винагорода. Більш повну інформацію про подальшу професійну діяльність славнозвісного вченого та його наукові дослідження можна отримати з документів особового походження та матеріалів про наукову та перекладацьку діяльність. В архіві медика зберігається автобіографія О. Черняхівського, що досить детально розкриває основні віхи його життя та наукової роботи15. Документ являє собою авторизований машинопис із уписаними від руки прізвищами німецьких та іспанських учених, з якими він співпрацював, а також назвами його статей, які публікувалися в закор-
23
МУЗЕЇ. МУЗЕЙНИКИ Й КОЛЕКЦІОНЕРИ Ярослава ЙОВЕНКО
МАТЕРІАЛИ І. СТЕШЕНКА У ФОНДОВІЙ КОЛЕКЦІЇ
П
остать Івана Стешенка займає помітне місце серед найвизначніших діячів доби національно-визвольної боротьби українського народу на початку ХХ століття. У його особі вдало поєднався політичний діяч, учений-літературознавець, поет, педагог та перекладач. На посаді міністра освіти першого українського уряду часів Центральної Ради Іван Стешенко сприяв становленню й розвитку національної освіти, як науковець і літературознавець залишив безцінні збірки вишуканої поезії – «Хуторні сонети» (1899), «Степові мотиви» (1901) та ґрунтовне дослідження в галузі української літератури – «Історія української драми» (1907). Життєвий шлях і творчість Івана Матвійовича висвітлено в наукових працях різних авторів. У 1994 році Інститут підвищення кваліфікації вчителів ім. Б. Грінченка видав збірник статей, у якому всебічно розкриті питання громадськополітичної, педагогічної та літературної діяльності І.М. Стешенка1. 2001 року була захищена кандидатська дисертація І.М. Сойко, присвячена освітянській діяльності І.М. Стешенка та його внеску в розвиток української педагогіки. В сучасних дослідженнях до постаті І.М. Стешенка зверталися Ю. Хорунжий2, Г. Александрова3. Зовсім недавно в Полтаві вийшло друком окреме видання вибраної літературної, перекладацької та епістолярної спадщини І. Стешенка, що його упорядкував Г. Титаренко 4. Натомість досі маловідомими для широкого загалу залишаються окремі аспекти родинного життя І.М. Стешенка. Матеріали І.М. Стешенка є цінним джерелом у реставрації життєвого шляху видатного державного діяча, дослідженні його літературної діяльності та сімейних відносин. Ім’я Івана Стешенка тісно пов’язане з родиною видатного українського письменника та корифея театральної справи М.П. Старицького. Він був його зятем – одружений з третьою донькою Оксаною. Поріднившись зі Старицькими, підтримуючи тісний дружній зв’язок зі славнозвісними сім’ями Лисенків і Косачів, Іван Матвійович увійшов до кола найяскравіших українських митців
30
Пам’ятки України / iсторiя та к ульт ура
МУЗЕЇ. МУЗЕЙНИКИ Й КОЛЕКЦІОНЕРИ
того часу і долучився до їхньої культурно-просвітницької роботи. Це мало велике значення для подальшої творчості Івана Матвійовича, адже під їхнім впливом формувалися його багатогранні літературні та наукові уподобання. Крім того, І. Стешенко разом з дружиною Оксаною, дітьми – Іриною та Ярославом часто бували у господі Старицьких на Маріїнсько-Благовіщенській, 93, де нині знаходиться музей М.П. Старицького – частина Музею видатних діячів української культури Лесі Українки, Миколи Лисенка, Панаса Саксаганського, Михайла Старицького (далі – МВДУК). Тут експонуються речі та матеріали, які належали І.М. Стешенку та членам його родини, які вдалося зберегти завдяки зусиллям його дружини Оксани і дочки Ірини. Власне, остання й передала значну частину особистих документів, світлин, речей батька у фонди МВДУК. Матеріали про І.М. Стешенка у фондовій колекції Музею М.П. Старицького хоч і нечисельні, проте досить різноманітні. Їх можна поділити на такі групи: 1) документи офіційного та біографічного характеру; 2) родинне листування; 3) бібліографія творів та літературні праці письменника; 4) фотознімки. Першу групу джерел становлять біографія та 7 матеріалів особового характеру. З-поміж них «Формальні відомості до біографії І.М. Стешенка»5 є найповнішим і найдокладнішим джерелом з вивчення його життєвого шляху. Зовні виглядає як чернетка рукописного тексту обсягом у шість аркушів, бо не містить ані дати, ані місця написання, відсутнє і прізвище автора. Проте аналіз почерку доводить, що він написаний рукою Оксани Михайлівни, дружини Івана Стешенка. Час написання біографії орієнтовно можна віднести приблизно до початку 1918 року, а стиль тексту подібний до некрологу або посмертної статті. Такі висновки можна зробити на основі змістовного аналізу, оскільки про особу Івана Стешенка йдеться уже як про покійного 6 . У збірнику «Український педагог Іван Стешенко» був опублікований один з варіантів його біографії, який раніше зберігався в особистому архіві С. Сірополка. На думку автора, ця доповідь була підготовлена й, можливо, виголошена 26 червня 1928 року на засіданні Українського історико-філологічного товариства у Празі з нагоди 10-ліття від дня смерті Івана Матвійовича, а потім передана С. Сірополку, як одному з ініціаторів відзначення цієї дати науковою громадськістю7. Порівнюючи тексти цих біографій, можна помітити певну подібність у стилі написання та відображенні основних аспектів життя І.М. Стешенка. У «Формальних відомостях до біографії І.М. Стешенка» з фондів МВДУК за хронологією викладено найважливіші події в його житті, зокрема періоди дитинства, навчання в Полтавській гімназії та університеті Св. Володимира, участь у провідних українських літературних гуртках, його активна громадська, видавнича, педагогічна, творча та політична діяльність. Одним з найбільш ранніх документів І. Стешенка, що зберігаються у фондах музею Михайла Старицького, є «Похвальний лист» Педагогічної ради Полтавської гімназії від 4 жовтня 1884 року 8 . Згідно з документом під час навчання в 1 класі гімназії Іван Стешенко відзначився відмінною поведінкою і успіхами в науках. Наступний за хронологією документ – «Свидѣтельство о явк ѣ къ иcполненію воинской повинности»9, який І.М. Стешенко отримав 28 лютого 1897 року від полтавського повітового з військової повинності10. У ньому зазначено відомості про військовий статус Івана Матвійовича, терміни його служби та відповідні правила й зобов’язання. За даними свідоцтва, в 1894 році Іван Стешенко з’явився на призов щодо виконання військової повинності11 і в 3-й призовній дільниці Полтавського повіту він був зарахований ратником ополчення першого розряду строком до 1 січня 1916 року (тобто досягнення ним 43-річного віку)12 .
№ 10 (208) / жовтень 2014
І. Стешенко – гімназист. Кінець 1880-х рр.
Справжня перлина колекції фонду І.М. Стешенка – це його паспорт13, який він отримав у віці 27 років. У паспортній книжці вказані не тільки загальні відомості про нього, а й міститься інформація про два місця його роботи. Ця паспортна книжка має номер 1166 і була видана Іванові Стешенку Київською міською поліцією 13 вересня 1900 року14. У ній також зазначено дані про те, що І.М. Стешенко закінчив повний курс історико-філологічних наук університету Св. Володимира з дипломом першого ступеня15, мав постійне місце проживання в Києві, був православного віросповідання16, носив військове звання ратника ополчення 1-го розряду17, двічі призначався викладачем російської мови – з 1 грудня 1906 року до 7 червня 1907 року в Слуцьку гімназію18 , а з 20 серпня 1907 до 17 січня 1908 року в Київське І Комерційне училище19. Паспорт був виданий на основі атестату про службу, який надав начальник Фундуклеївської жіночої гімназії 20. Важливу інформацію про місця проживання й житлові умови Івана Стешенка та його родини можна довідатись з його квартирної книжки21 та Головного витягу з кріпосної книги Полтави
31
ПАМ’ЯТЬ МІСЦЯ Марія БАЛІМОВА
Київські адреси
МИХАЙЛА СТАРИЦЬКОГО
М
Київ. Володимирська гірка. Кінець ХІХ ст. Київ. Михайлівський узвіз. Кінець ХІХ ст.
36
ихайло Старицький не був киянином за походженням, але найважливіші події з життя письменника пов’язані з цим містом, в якому він прожив багато років. Саме тут народжувались і втілювалися в життя його творчі задуми, відбувалися перші аматорські вистави, вирувала громадська діяльність. У київських помешканнях драматурга збиралися діячі Старої Громади, члени Загальноукраїнської безпартійної організації, обговорювалися театральні справи, були написані найвідоміші драматичні, прозові та поетичні твори. Власної квартири М. Старицький не мав і, як правило, орендував помешкання на осінньо-зимовий сезон в одному з районів, тому з ім’ям драматурга пов’язані різні адреси нині центральної частини Києва. Літо родина Старицьких проводила у власному маєтку або ж на орендованій у передмісті дачі. У цю пору до Старицьких приїжджало багато гостей. У своїх спогадах донька М. Старицького Л. Старицька-Черняхівська писала, що в їхньому маєтку в с. Кардашівка гостювала майже вся Стара Громада, у Києві навіть жартували над Софією Старицькою, що вона замовляла на літо 90 матраців1. На осінь родина поверталась неодмінно до міста, знайомство з яким, до речі, відбулося в досить зрілому віці. Михайло Старицький народився 14 грудня 1840 року в селі Кліщинці Полтавської губернії. Мати письменника, Анастасія Захарівна, походила з давнього козацько-старшинського роду Лисенків, по лінії батька, Петра Івановича, родовід Старицьких сягав корінням старовинної князівської династії Рюриковичів. Дитячі роки Михайла пройшли на мальовничих просторах Полтавщини в оточенні діда та бабусі,
Пам’ятки України / iсторiя та к ульт ура
ПАМ’ЯТЬ МІСЦЯ
мати тоді жила разом із чоловіком на півночі, де Петро Старицький служив у Курляндському уланському полку. Коли хлопцю виповнилося п’ять років, батько помер, і Анастасія Захарівна переїхала до маєтку Старицьких – Лебехівки. Першими вчителями М. Старицького стали мама та бабуся, які навчали його читати, писати, давали уроки французької мови. 1851 року він вступив до Полтавської гімназії, причому за рівнем знань його зарахували одразу до ІІ класу. 1852 року померла Анастасія Захарівна, за заповітом матері опікуном хлопчика став її двоюрідний брат, Віталій Романович Лисенко. З того часу М. Старицький виховувався у родині дядька, разом зі своїм троюрідним братом Миколою (у майбутньому відомим композитором). Від першого знайомства хлопці заприятелювали, згодом приязні відносини між кузенами переросли у міцну дружбу, а потім – і творчу співпрацю. Після закінчення гімназії Михайло Старицький вступив до Харківського університету. Туди ж переїхав для навчання і його кузен Микола. Юнаки поринули у бурхливий вир життя великого міста, сповнений пригод та розваг. Родина Лисенків тоді значно збідніла. До того ж напередодні реформи зі скасування кріпацтва у дворянських родинах почалася паніка: побоюючись селянських бунтів, вони залишали маєтки і переселялися до міст. Про переїзд замислився і Віталій Романович. В Лисенковій родині почали обговорювати наміри перебратися до Києва, куди дещо раніше переїхали родичі Лисенків-Старицьких – Болюбаші, де О’Коннори. Життя в цьому місті було набагато дешевшим, ніж у Харкові, по-друге, Київ мав водне сполучення з Кременчуком, тому їздити до лисенківського маєтку було досить зручно. Михайла Старицького та Миколу Лисенка дуже занепокоїли наміри старших, адже вони аж ніяк не хотіли полишати Харків. Наміри кузенів змінив випадок. Один з їхніх друзів, студент Косяков, за родинними обставинами перевівся до Київського університету. За місяць він повернувся і вразив своїми розповідями колишніх однокурсників, у спогадах про М. Лисенка М. Старицький згодом оповідав: «...Косяков уверял, что в Киевском университете формы
№ 10 (208) / жовтень 2014
не носят, а все ходят в ботфортах и всевозможных костюмах, что там студенты не то, что у нас, а держат в панике город и производят такие дебоши, каких и военным не снилось...»2 . Історії про життя київських студентів настільки захопили юнаків, що вони також почали наполягати на переїзді. Влітку 1860 року вони оформили переведення до Київського університету Св. Володимира. Напередодні Віталій Романович Лисенко взяв в оренду для юнаків невеличку квартиру на вулиці Тарасівській. Нині її точна адреса невідома, але можна припустити, що розташовувалась вона в одноповерховому дерев’яному будинку, якими на початку 60-х років була забудована вулиця3. Тоді це була околиця Києва, а місцина, в якій оселився майбутній письменник, мала назву Паньківщина. Виникла вона в першій половині XIX століття на території району «Нова забудова», утвореного через розбудову фортеці на Печерську (1835 р.). З середини ХІХ століття тут оселялася переважно київська інтелігенція: професори та студенти університету Св. Володимира, лікарі, журналісти, адвокати, інженери, діячі мистецтв 4. Старицькому вона видалась надзвичайно сірою та
Михайло Старицький. Єлисаветград, початок 1900-х рр.
Хрещатик. 1860 р. Літографія
37
ОБРАЗОТВОРЧЕ МИСТЕЦТВО Регіна КАЛАШНІКОВА
Зібрання творів образотворчого мистецтва
З КОЛЕКЦІЇ І. І. СТЕШЕНКО
Ф. Красицький. Портрет М.П. Старицького. 1904 р.
В
ідомо, що колекції, як і люди, мають свої долі. Особливо сімейні, коли кожна річ (мистецький твір або звичайний побутовий виріб) зберігає пам’ять про близьких людей чи певні події, є свідком життєвих перипетій. Колекція, про яку йтиметься, також мала свій складний шлях, який деякою мірою нагадував долю її власників. Об’єктом нашої уваги будуть речі, які є одночасно і художнім твором, і меморіальним експонатом. Основу колекції образотворчого мистецтва, що збирала онука М.П. Старицького Ірина Іванівна Стешенко, становлять речі, які належали родині Старицьких та їхньому близькому оточенню, спадок, отримані нею від родичів.
44
Ф. Красицький. Портрет М.П. Старицького. Початок 1900-х рр.
Зокрема, це твори живопису, графіка, ікони, що прикрашали помешкання родин Старицьких, Черняхівських, Стешенків. Відомості про них знаходимо у листах Ірини Іванівни, які зберігаються у фондах Музею Михайла Старицького, спогадах родички Старицьких Валерії О’Коннор-Вілінської (1866–1930), матеріалах друзів та знайомих онуки драматурга: Л. Танюка, Р. Зорівчак, В. Вовк, Ю. Хорунжого, які бували в квартирі на Пушкінській, 20. Всі вони зазначали творчу атмосферу, яка панувала у господі спадкоємиці роду, описували меморіальні речі та твори мистецтва, що там знаходилися. Професор Львівського національного університету Роксолана Зорівчак у статті, присвяченій
Пам’ятки України / iсторiя та к ульт ура
ОБРАЗОТВОРЧЕ МИСТЕЦТВО
І.І. Стешенко, зокрема згадувала: «…Крім багатющої книгозбірні, де можна було знайти, наприклад, повний комплект „Літературно-наукового вістника” (1898–1917), була там шафа з рукописами Михайла Старицького, Людмили Черняхівської та багатьма іншими меморіальними матеріалами. Портрети, копії яких стали хрестоматійними, – тут в оригіналі: М. Старицький в останніх роках життя – дві роботи Фотія Красицького, М. Старицький на смертному одрі – робота Івана Бурячка, портрет Вероніки Черняхівської роботи Олександра Мурашка, екслібриси Ярослава Стешенка, роботи Олени Кульчицької, екслібриси Олега Ковжуна, картини Василя Кричевського, Григорія Логвина, графіка Ярослави Музики…»1
Портрет Л.М. Старицької-Черняхівської роботи невідомого художника. 1892 р.
І. І. Стешенко не тільки зберігала успадковане, а й поповнювала свою збірку. Про свої колекціонерські захоплення писала: «...Що до збирацьких захоплень, то вони походять з родинних традицій. Найбільше, батько – Іван Стешенко кохався в українській старовині, народному мистецтві, кераміці, килимах, рушниках, різьбленому дереві тощо, а також збирав картини українських митців»2 . Деякі твори з власної колекції Ірина Іванівна надавала українським музеям для експонування на виставках. У фондах Музею М. Старицького зберігається листування І.І. Стешенко з музеями Києва, Харкова, Львова щодо експонування робіт М. Бурачека, 3 М. Пимоненка4, П. Левчен-
№ 10 (208) / жовтень 2014
ка5. На жаль, музей М. Старицького не має зазначених у цих документах картин. Після смерті Ірини Іванівни частина творів з колекції, яка, за її заповітом, мала б зберігатися у музеї, не потрапила до нього через неправомірні дії людини, що тимчасово ними опікувалася. На сьогоднішній день у фондовій колекції М. Старицького з речей, що належали І. І. Стешенко, зберігається 31 одиниця живопису (з них чотири ікони), 244 одиниці графіки, 8 одиниць скульптури малих форм. У межах однієї статті неможливо надати її повний аналіз, але зупинимося на найбільш вартісних екземплярах, що мають не лише високу художню, а й історичну цінність при вивченні стилю життя та естетичних смаків родини Старицьких.
О. Мурашко. Портрет В. Черняхівської. 1916 р.
На думку Ірини Іванівни, «…з тих картин, що збереглися, заслуговує на увагу невеличка збірка родинного живописного портрету роботи художників – Фотія Красицького, Олександра Мурашка та Івана Бурячка» 6 . Ця «невеличка збірка родинного живописного портрету» є справді унікальною і безцінною, оскільки, по-перше, всі портрети є прижиттєвими, по-друге, більшість з них створені видатними та відомими майстрами. В колекції знаходяться три портрети М. Старицького, два з яких (малярський і графічний) роботи Ф. Красицького (1873–1944). Цей художник, небіж Т. Шевченка, мав дружні стосунки з родинами Лисенків, Старицьких, Косачів, які
45
ЕКСЛІБРИС Ольга ГУРАЛЬ
Колекція екслібрисів
ЯРОСЛАВА СТЕШЕНКА
Я
Ярослав Стешенко. Ленінград. 1931 р.
50
рослав Стешенко (1904–1939) був наймолодшим паростком славнозвісного роду Старицьких. Його батько Іван Матвійович – знаний поет, літературознавець, перший міністр освіти Української Народної Республіки, мати Оксана – дитяча письменниця, перекладачка, молодша донька видатного українського драматурга Михайла Петровича Старицького. Сам онук корифея за молодих років здобув визнання як перспективний вчений-бібліограф, знавець книжкової графіки, відомий колекціонер екслібрисів. Народився Ярослав 6 квітня 1904 року, в родині був другою дитиною (Стешенки вже мали 6-літню доньку Ірину). Тоді важко було уявити, скільки випробувань долі чекає на нього в майбутньому. Зростати дітям Стешенків доводилося у непростій атмосфері постійних жандармських обшуків, адже їхня оселя знаходилася під безперервним поліційним наглядом. У автобіографічних даних Оксана Стешенко писала1: «...З 1897 року ми вдвох з чоловіком приймали гарячу участь у підпільній революційній роботі: наше приміщення, наша адреса була явочною і для людей і для революційної кореспонденції та літератури. Ще в 1907 році приймала участь у маніфестації з приводу Вітровської історії, що охопила всю колишню Росію (Маруся Вітрова була наша особиста приятелька). За це була заарештована і після арешту вислана разом з чоловіком на три роки за межі університетських міст...»2 . Нерідко подружжю доводилося тікати з Києва, переховуватись, аби врятуватись від чергового арешту. Бували й випадки, коли діти тривалий час не бачилися з батьками, Ярку особливого суму завдавали часті розлуки з татом, який був для нього взірцем чоловічої мужності. Складне становище на короткий час змінила лютнева революція 1917 року. Після проголошення автономії України та організації Центральної Ради І. Стешенка призначили Генеральним секретарем відділу освіти при Генеральному секретарстві Української Народної Республіки, де він плідно працював над створенням української школи. Але з появою 1918 року в Києві більшовиків розпочалася нова фаза переслідувань ро-
Пам’ятки України / iсторiя та к ульт ура
ЕКСЛІБРИС
дини. На щастя, Стешенко з дружиною встигли сховатися від червоних 3. За кілька місяців, під час гетьманування П. Скоропадського, у житті онука Михайла Старицького сталася перша велика трагедія. Іван Матвійович, якому вдавалося втримуватись на посаді міністра освіти при постійних змінах кадрового складу міністерства, з приходом гетьмана залишив посаду. Натомість погодився на пропозицію Кам’янець-Подільського університету посісти місце професора. Напередодні переїзду він разом із сином вирішив навідати рідну Полтаву. Під час перебування у цьому місті екс-міністра було вбито невідомими на очах у сина. Втім у справі О. Стешенко вказано, що вбито Івана Матвійовича було за розпорядженням командування Червоної армії4. За кілька років влада розпочала переслідування самого Ярослава – 1921 року вперше його було затримано за підозрою в діяльності у антирадянському молодіжному угрупованні, а в 1923-му він кілька днів провів у камері за звинуваченням у належності до контрреволюційної організації «Козача Рада»5. Незважаючи на складні умови життя, важке матеріальне становище і психологічну травму, Ярослав виявив значний хист до наукової роботи і з юних літ зарекомендував себе як талановитий учений. Але 1929 рік приніс нове випробування. Я. Стешенка заарештували за звинуваченням у приналежності до Спілки визволення України. Молодий учений надзвичайно гідно тримався під час слідства. Мужньо витримував тиск слідчого (а допитував його Зіновій Ушаков), вимагав від нього вибачень за неприпустиму поведінку, спростовував звинувачення, згодом навіть відмовився давати свідчення. За кілька місяців справу Стешенка передали на розгляд «трійки» при Київському НКВС УСРР з пропозицією засудити його на 10 років ув’язнення. Але остання інстанція звільнила бібліографа за браком доказів. На свободі на нього чекали чергові випробування. У зв’язку з арештом Ярослава було звільнено з роботи, і він залишився майже без засобів до існування, жили вони вдвох з матір’ю на копійки, які їй виплачували за літературні переклади. Невдовзі його забрали до
№ 10 (208) / жовтень 2014
Оксана Стешенко, Марина Маєвська та Ярослав Стешенко. Уральськ. 1934 р.
лав Червоної армії. Після повернення зі служби Ярослав переїхав до Харкова, де працював у Книжковій палаті. Там він продовжив своє ґрунтовне дослідження «Бібліографія української книги в царській Росії». Ніби життя налагоджувалося, але 1933 року Ярослава знову заарештували, звинувативши у націоналізмі, незабаром вислали на поселення до Уральська. 1936 року відбувся повторний арешт, 1937-го його засуджено на 5 років таборів і вивезено на Колиму. Цей присуд виявився останнім – 1939 року Я. Стешенко помер. Хоч би яким непростим видався життєвий шлях книгознавця, але щокроку його прикрашали щире захоплення бібліографічними дослідженнями та збирання книжкових знаків. Від родичів Ярослав успадкував любов до книги, гнучкий розум, міцний характер, наполегливість, а ще й пристрасть до колекціонування. Незважаючи на молодий вік, вже у другій половині 20-х років він був відомий як учений-бібліограф і як колекціонер екслібрисів та книжкової графіки. Колекціонування було спільним захопленням у родині Стешенків. Іван Матвійович Стешенко збирав колекцію живопису та української старовини, основа якої перейшла до його старшої доньки. Ярослав Іванович, також успадкувавши
51
ОБРАЗКИ З МИНУЛОГО
О
днією з найважливіших справ у житті Ірини Стешенко стало відкриття музею її відомого діда – Михайла Петровича Старицького. На шляху досягнення мети Ірині Іванівні довелося подолати чимало труднощів та пройти безліч випробувань. Понад сорок років були сповнені надіями та гіркими розчаруваннями. На шляху до реалізації своєї мрії І. Стешенко не лише зверталась до представників влади, сподіваючись пришвидшити процес, а й докладала зусиль, щоб експозиція якнайповніше відтворювала стиль життя родини в останні роки життя драматурга. На жаль, Ірині Іванівні не судилося дожити до відкриття музею М. Старицького, адже померла у грудні 1987 року. Проте ще в травні того року вона закінчила роботу над спогадами «Зо мли минулого»1. Метою їх написання було прагнення зафіксувати інформацію про вигляд оселі Старицьких, а І. Стешенко була останньою, хто це пам’ятав. Спогади, як того і прагнула авторка, були використані під час підготовки експозиції меморіальної квартири драматурга. Нині документ зберігається у фондах Музею видатних діячів української культури. Це машинопис на 7 аркушах формату А-4, без зворотів, папір білого кольору, окремі аркуші із жовтуватим відтінком. У тексті немає закреслень, є лише одне виправлення: на 6-му аркуші слово «дива» виправлено на «диван» (дописано «н» шариковою ручкою). У кінці документа міститься підпис авторки, поруч проставлені дата і місце написання. Разом з оригіналом зберігається і копія спогадів, яка також має підпис авторки, але в ній не враховано правку першого варіанта. В цілому документи ідентичні. Спогади «Зо мли минулого» повністю присвячені особливостям життя родини Старицьких у квартирі за адресою: Маріїнсько-Благовіщенська, 93 (тепер Саксаганського, 93). Тут Михайло Петрович із сім’єю оселився 1901 року та прожив три останніх роки свого життя. Сюди ж, у помешкання навпроти батькового, майже одночасно переїхала і Людмила Старицька-Черняхівська з родиною.
Квартира Старицьких, порівняно з іншими оселями тогочасної інтелігенції, була невелика, складалась із п’яти кімнат. Обрала її родина драматурга не випадково. Однією з причин стала невисока вартість житла, зумовлена драматичними подіями, які сталися тут трохи раніше. На той час будинок належав спадкоємцям Хондожка. Ділянку під забудову 1890 року придбала дружина надвірного радника Надія Хондожко. 1892 року за проектом архітектора Горденіна зведено дерев’яний двоповерховий будинок. У 1899 в цих стінах сталася трагедія – Надію Хондожко вбив її чоловік, який після того і собі заподіяв смерть. Опіку над шістьма осиротілими дітьми взяла сестра надвірного радника, в якої і найняли другий поверх Старицькі. Другою, не менш важливою, причиною, через яку родина драматурга оселилася за адресою МаріїнськоБлаговіщенська, 93, виявилося сусідство їхніх найближчих родичів – видатного українського композитора Миколи Лисенка з родиною та їхніх близьких друзів і соратників – сім’ї Косачів. Оселя Старицьких була місцем, де збиралися представники української тогочасної еліти: письменники, громадські діячі, театрали, художники, музиканти. Тут бували Микола Лисенко, Ольга Косач (Олена Пчілка), Марко Кропивницький, Микола Садовський, Панас Саксаганський, Марія Заньковецька, Фотій Красицький, Володимир Антонович, Іван Нечуй-Левицький, Леся
Українка, Михайло Обачний, Володимир Cамійленко та ін. Щовечора у затишній вітальні звучала музика, часто на прохання гостей Михайло Петрович декламував вірші, оскільки мав до цього природний талант. Найближчих друзів він запрошував до кабінету, де зачитував їм щойно написані твори, радився стосовно біжучих справ. А коли гості розходилися, знову брався працювати, в т. ч. над перекладами, переробками. Разом з батьками оселилася і старша донька драматурга – Марія Михайлівна Старицька, яка продовжила батьківську справу на ниві українського театру, спочатку як акторка, а пізніше – як режисер та театральний педагог. Оселилася, щоб бути ближче до батька, здоров’я якого дедалі погіршувалося і який потребував постійної допомоги та підтримки. Останні тижні життя письменник майже не підводився з ліжка, тому з друзями та соратниками зустрічався нечасто, навіть не виходив до гостей. Востаннє Михайло Петрович бачився з друзями у власній їдальні на Великдень, а за кілька днів – 27 квітня він помер. У спогадах «Зо мли минулого» Ірина Іванівна передала свої дитячі враження від подій тих років. Тематично текст можна розділити на дві частини. У першій І. Стешенко, як очевидець, ґрунтовно описала особливості стилю життя Михайла Старицького та його найближчих родичів у 1901–1904 роках, приділила увагу його звичкам, манерам, розповіла про родинні традиції, гостей, які
Ірина Стешенко у власній квартирі на вул. Пушкінській, 1. 1970-ті рр.
56
Пам’ятки України / iсторiя та к ульт ура
ОБРАЗКИ З МИНУЛОГО Ірина СТЕШЕНКО
бували в останній господі драматурга. У документі авторкою подано унікальну інформацію, не зафіксовану в інших джерелах, але саме ці дані є надзвичайно цінними для дослідження особливостей родинного побуту на початку 1900-х. У першій частині спогадів Ірина Іванівна припустилася однієї суттєвої фактологічної помилки, яку спростовують попередній її спогад «Де жили...»2 та інші архівні матеріали. Вона зазначила, що по смерті Михайла Петровича родина ще 4-5 років проживала у цій квартирі, але це твердження не відповідає дійсності, оскільки до 1907 року за цією адресою помешкання орендувала лише родина Черняхівських. Інші виїхали. Дружина Михайла Петровича Софія Віталіївна оселилася з родиною Стешенків, Марія Михайлівна Старицька переїхала до музично-драматичної школи М. Лисенка. Друга частина спогадів містить детальний опис інтер’єрів кімнат у господі драматурга, який починається «Передпокоєм» і поодинці охоплює усі розташовані в квартирі приміщення. У підрозділах, що відповідно мають назви «Вітальня», «Кабінет» та ін., Ірина Іванівна намагалася детально описати їхній вигляд, подавала інформацію про колір шпалер та портьєр, розмір, форму і місцерозташування меблів тощо. Все це склало необхідне підґрунтя для формування науковцями Музею видатних діячів української культури експозиції меморіальних кімнат та підготовки екскурсій. Але цінність документів не обмежується їхнім значенням для музейної роботи. Спогади Ірини Стешенко «Зо мли минулого» – унікальне історичне джерело, необхідний фрагмент у вивченні родинної історії Старицьких, дослідженні атмосфери, що панувала в господі драматурга, та специфіки облаштування життя київської інтелігенції початку ХХ століття загалом. До уваги читачів пропонуємо першу публікацію повного тексту спогадів.
№ 10 (208) / жовтень 2014
«ЗО МЛИ МИНУЛОГО»
Т
ак починав свої спогади Михайло Петрович Старицький3. Такими ж словами і я хочу розпочати свої спогади про дідуню. Дідуня мій, Михайло Петрович Старицький, помер весною 1904 року, мені було тоді неповних шість років. Це час, коли в дитячій пам’яті залишаються лише окремі якісь моменти. Отож і в моїй пам’яті залишились тільки окремі епізоди. Про все, що я пишу, я пам’ятаю, наче це було тільки вчора. Перша згадка про дідуню це те, що він був дуже високий на зріст. Коли я приходила до них в гості і мене в дверях свого кабінету зустрічав дідуня, то мені здавалося, що він займає собою весь простір. Часто мене дідуня брав на руки і тоді мені здавалось, що я літаю десь високо в повітрі. Дідуня був хворим на бронхіальну астму і він завжди мерз, тому я пам’ятаю його найбільше в теплій коричневій кофточці. Я була улюбленицею дідуні бабуні4 і дідуні і тому мені дозволялось все. Найцікавішою для мене на той час була гра в море. Справа в тому, що бабуня дуже любила збирати мушлі та морські камінці і розповідати гостям їх вигадані і не вигадані історії. Все це вона тримала на шафах-етажерках, що стояли у вітальні. Коли ж з’являлась я, то всі ці камінці переносились на підлогу, і я стрибала по них, уявляючи собі, що це море, про яке так цікаво розповідала бабуня. Любила я також сидіти з дідунею в його кабінеті і слухати, як він розповідає байки, казки. Але в останні роки дідуня все більше лежав в кабінеті на дивані. Диван був величезний, зроблений на замовлення спеціально на зріст дідуні, так само як і письмовий стіл. У той час наша сім’я Стешенків жила на тій же Маріїно-Благовіщенській5 вулиці, навскоси від дідуні. І тому я була у них частим гостем. Особливо
виразно запам’ятався день смерті дідуні. Вранці ми з мамою, Оксаною Михайлівною 6, зайшли до дідуні. В квартирі відчувалось якесь особливе напруження: вночі дідуні було погано і вся родина зібралася біля нього. Мама залишила мене в їдальні, а сама пішла до дідуні. Тиняючись по кімнатах, я чула, як тяжко дихав дідуня, і раптом я почула страшенний дідунін крик і все затихло – ні крику, ні дихання. Дідуня – помер! З кабінету донісся плач рідних, а старша дочка Михайла Петровича Марія Михайлівна7, вискочивши з кабінету в свою кімнату, впала на коліна перед образами. Це все, що запам’яталось мені про смерть дідуні. На похороні я не була, нас, дітей, не брали. Але в моїй пам’яті залишилось фото, вставлене у стереоскоп, який був у бабуні: могила дідуні – дерев’яна біла огорожа і височенний дерев’яний білий хрест і біля могили сидить прекрасна молода жінка вся в білому. Це була Зіна Різберг, наречена лейтенанта Шмідта, яка дуже дружила з дідунею і часто бувала у них в домі. Родина Старицьких була дуже гостинна і хлібосольна. Тут завжди були раді гостям. Їх радо приймали і пригощали. В той час, який я пам’ятаю, родина жила скрутно. Все, що було в дідуні, пішло на утримання українського театру, багато жертвувалось на революційні справи, багато роздавалось бідним. Бабуню я, наприклад, пам’ятаю вже без шлюбної обручки – навіть найзаповітніша річ пішла за борги. Але, не дивлячись на це, всі свята в родині відмічались за ритуалом. Особливо запам’ятався мені смачний український борщ і кишка, начинена кашею. Але найулюбленішим для нас було свято весни – 22 березня, коли пеклися «жайворонки». Пеклись вони з дріжжевого тіста, очі робились з ізюму. А найголовніше було те, що в них
57
2014 № 10 (208)
КОНКУРС
Науково-популярний ілюстрований журнал
ВИДАВЕЦЬ ДП «Національне газетно-журнальне видавництво» Україна 03040, Київ, вул. Васильківська, 1. Тел./факс: +38(044) 498 23 65 Генеральний директор Роман РАТУШНИЙ
АДРЕСА РЕДАКЦІЇ Україна 03040, Київ, вул. Васильківська, 1. Тел./факс: +38(044) 498 23 67 E-mail: pamjatky.ukr@gmail.com Свідоцтво про державну реєстрацію друкованого засобу масової інформації – КВ № 683 від 01.06.1994
ДРУКАРНЯ
З 15 вересня до 15 жовтня в Україні триває щорічний міжнародний фотоконкурс «Вікі любить пам’ятки-2014», покликаний зібрати світлини всіх пам’яток історико-культурної спадщини у світі для ілюстрації статей в електронній онлайн-енциклопедії «Вікіпедія». Конкурсний список складається з понад 60 тисяч пам’яток історико-культурної спадщини України з усіх областей, зокрема й Автономної Республіки Крим. Взяти участь у конкурсі можуть всі охочі. Для цього слід зареєструватися на Вікісховищі (commons.wikimedia.org), вказавши адресу електронної пошти. Після цього – до 15 жовтня завантажити власні, раніше неопубліковані фотознімки пам’яток, а також обов’язково вказати їхній унікальний ID, скориставшись для цього конкурсним списком. Десять робіт, які відбере національне журі до 5 листопада, будуть номіновані на другий тур конкурсу, що визначить міжнародних переможців. Інформаційні партнери фотоконкурсу «ВІКІ ЛЮБИТЬ ПАМ’ЯТКИ-2014»: журнал «Пам’ятки України» та газета «Культура і життя»
ТОВ «МЕГА-Поліграф», вул. Марка Вовчка, 12, м. Київ, 04073; тел. +38(044) 581 68 15; e-mail: office@mega-poligraf.kiev.ua
Додаткова інформація та детальні інструкції на сайті http://wikilovesmonuments.org.ua/
Наклад 1000 прим.
Розповсюдження, передплата, реклама Тел. +38(044) 498 23 64, 498 23 65
ПАМ’ЯТКИ УКРАЇНИ: історія та культура Передплатний індекс – 74401 ВИХОДИТЬ ЩОМІСЯЦЯ ВАРТІСТЬ ПЕРЕДПЛАТИ НА 2015 РІК
1 місяць 23,35 грн
3 місяці 46,80 грн
6 місяців 69,15 грн
Передплатити та придбати окремі примірники журналу в електронній версії можна за адресою: http://presspoint.ua/. Така послуга доступна в будь-якій країні світу. Ознайомитись з журналом можна в усіх наукових бібліотеках обласних центрів України та бібліотеках райцентрів Київської області. Довідки за тел.: (044) 498-23-64; e-mail: nvu.kultura@gmail.com
ПРО АВТОРІВ Марія Балімова – завідувачка науково-дослідного відділу Музею видатних діячів української культури Лесі Українки, Миколи Лисенка, Панаса Саксаганського та Михайла Старицького (далі – Музей видатних діячів української культури) Наталія Грабар – завідувачка науково-дослідного відділу Музею видатних діячів української культури Ольга Гураль – заступник директора з наукової роботи Музею видатних діячів української культури Ярослава Йовенко – науковий співробітник науково-дослідного відділу Музею видатних діячів української культури Регіна Калашнікова – науковий співробітник науково-дослідного відділу Музею видатних діячів української культури Наталія Терехова – директор Музею видатних діячів української культури
На першій сторінці обкладинки: Кімната Марії Старицької. Фрагмент інтер’єру.
uaculture.com Передплатний індекс 74401
2014
Миколаївська церква XVII ст. (пам'ятка архітектури національного значення, охоронний № 154/1) та Андріївська каплиця ХІХ ст. Святогірської лаври. Вигляд з верхівки крейдяної скелі. Святогірськ, Слов’янської міської ради Донецької області. Переможець конкурсу «Вікі любить пам’ятки-2013». Фото Дмитра Балховітіна Дзвіниця Софійського собору в м. Києві. Фото Павла Манька Троїцький монастир у Чернігові. Вигляд з дзвіниці. Переможець конкурсу «Вікі любить пам’ятки-2012». Фото Валерія Сорокіна Ліцензія всіх світлин CC BY-SA 3.0
ISSN 0131-2685
Пам’ятки України: історія та культура. – 2014. – №10 – С. 1–64.
Індекс 74401