Журнал Музика by Національне газетно-журнальне видавництво

Індекс 74310

№3

Андрій ПИСАРЄВ Фото Дмитра КУЛИКОВА

ISSN 0131–2367

Музика. – 2011. – № 3. – С. 1–64.

2011

УКРАЇНА КОНКУРСНА

Фестиваль нової музики в Одесі Форум молодих – 2011 Прем’єра балету Євгена Станковича

ПЕРЕДПЛАТНИЙ ІНДЕ

КС 74501

а Ви читали

цей журнал

ПЕРЕДПЛАТНИЙ ІНДЕ

КС 60969

у т е з а г ю ц и л а а Ви чит

3 (380) ’2011

 Рік заснування – 1923 НАУКОВО-ПОПУЛЯРНИЙ ЖУРНАЛ Засновники: МІНІСТЕРСТВО КУЛЬТУРИ І ТУРИЗМУ УКРАЇНИ НАЦІОНАЛЬНА СПІЛКА КОМПОЗИТОРІВ УКРАЇНИ НАЦІОНАЛЬНА ВСЕУКРАЇНСЬКА МУЗИЧНА СПІЛКА Видавець: ГАЗЕТНО-ЖУРНАЛЬНЕ ВИДАВНИЦТВО МІНІСТЕРСТВА КУЛЬТУРИ І ТУРИЗМУ УКРАЇНИ Директор Олеся БІЛАШ



Головний редактор Ольга ГОЛИНСЬКА Видавнича рада Олеся БІЛАШ (голова), Олена ЧЕРЕДНИЧЕНКО, Олена ВОРОНЬКО, Лариса ЛЕБЕДІВНА, Ольга ДАРИБОГОВА, Лідія КАРПЕНКО, Михайло ШВЕД, Ольга ГОЛИНСЬКА, Орест КОГУТ, Алла ПІДЛУЖНА, Наталя ПОТУШНЯК, Марія ХРУЩАК

 адреса редакції: 03040, Київ, вул. Васильківська, 1 Тел. (044) 498-23-65 E mail: zhurnal_muzyka@ukr.net Реклама та розповсюдження: Тел. (044) 498-23-64 Реєстрація: Свідоцтво серії КВ № 954 від 25.08.1994 Засадниче: Редакція, окрім спеціально обумовлених випадків, подає авторський погляд Усі права застережено: © Музика, 2011 Передрук тільки з письмового дозволу видавця На обкладинці фото Сергія ПІРІЄВА Дизайн і верстка Наталії КОВАЛЬ



Друкарня ТОВ «Мега-Поліграф» 04073, Київ, вул. Марка Вовчка, 12/14 Наклад 550 прим. Ціна договірна

 Передплатний індекс 74310 www.uaculture.com

Шановні друзі! Час спливає швидко – і ми знову разом. Продовжуємо знайомити вас із різноманітними музичними подіями сьогодення, цікавими постатями, виконавцями, колективами. У цьому номері журналу наші найбажаніші гості – видатна українська композиторка, голова Київської організації Національної спілки композиторів Ганна Гаврилець, класик українського авангарду Леонід Грабовський, універсальний музикант – диригент, скрипаль і музикознавець Ігор Андрієвський. Цьогоріч Україна кілька разів ставала центром світового конкурсного руху. Зокрема, нарешті відбувся відкладений торік через фінансову скруту Міжнародний конкурс молодих піаністів пам’яті Володимира Горовиця, після п’ятирічної перерви у Донецьку відродився Міжнародний конкурс балету імені Сержа Лифаря. Редакції журналу «Музика», який вимушено мовчав два роки, добре знайомі болісні почуття від усвідомлення нереалізованих планів, невисловлених думок, несправджених надій. Тож ми особливо раді підтримати колег. Розпочинаємо огляд українських фестивалів. Цього разу в полі нашої уваги опинилися міжнародні форуми «Два дні і дві ночі нової музики» в Одесі та київська «Музика молодих-2011». Ім’я славетної української співачки Євгенії Мірошниченко – одне з найвідоміших у світі. Та важко собі уявити, що про неї досі не було видано жодної монографії. Ми надали слово авторці найпершої з них, яка тільки цього року побачила світ, – Тетяні Швачко, в минулому головній редакторці журналу «Музика», котру добре знають шанувальники нашого часопису.

Випускники Херсонського музичного училища та представники арфової школи виконавства в Україні зустрінуться з alma mater на сторінках однойменної рубрики. «Вогні рампи» ознайомлять вас із незаслужено забутою постаттю чудової української співачки Марії Бем, а також із прем’єрою нового балету одного з лідерів вітчизняної композиторської школи Євгена Станковича. Поціновувачів джазу, впевнена, зацікавить стаття його знавця й дослідниці Ольги Кізлової. Отже, на наших сторінках, сподіваємося, віднайдуть щось нове для себе професіонали й аматори, читачі поважного віку і юнь, прихильники академічних і популярних жанрів. Нас, шанувальників мистецтва чарівних звуків, має гуртувати улюблений журнал. І це – одне із найважливіших завдань, яке ставить перед собою редакція. Тож музика і ще раз «Музика»! Ольга ГОЛИНСЬКА

український формат

стор.

«…І дотик твій із терня рожі родить» Ганна Волчок

стор.

фести 6 «Я вам не скажу за

стор.

всю Одесу…»: нотатки «новачка» Ольга Голинська

стор.

…і тести

10 Україна – конкурсна

країна

Наталія Семененко

14 Свято метри

хореографічного мистецтва

Тетяна Швачко

22 Безмежна матриця

алгоритмів від Леоніда Грабовського

Ганна Луніна

28 Співачка й актриса від

стор.

Бога

Тетяна Швачко

стор.

молодіжний форум альма-матер 34 «Форум

молодих–2011»: музика у пошуку себе самої…

Ганна Луніна

стор.

40 Херсонське музичне училище

В’ячеслав Гребенюк

Олександра Гумен

42 З арфою крізь час майстер-клас 46 Диригент зі скрипкою

в руках

лія Бентя, Ю Роман Юсипей

вогні рампи 50 Забуте ім’я

Тетяна Олексієнко

54 Володар Борисфену: камертон 60 Музика для вузького

кола обмежених людей

Ольга Кізлова

стор.

міф чи реальність?

Ганна Луніна

стор.

український формат Ганна ВОЛЧОк / Music-review Ukraine

«…І дотик твІй Із терня рожІ родить»

Фото Роман РАТУШНОГО

Музика Ганни Гаврилець зачіпає найчутливіші куточки серця. Як у народній пісні, в ній – життєвий досвід поколінь, сутність дум і переживань. Ніжність маминої колисанки, трагізм і правдивість історичної пісні, щира ліричність романсу, жвавість, яскравість і добросердя гуморесок тією чи іншою мірою проступають у кожному творі композиторки – від масштабних хорових і симфонічних полотен до естрадних пісень. Гадаю, саме через цю природність та істинність образів і почуттів музику Ганни Гаврилець захоплено сприймають слухачі в Україні й за кордоном

МУЗика | 3‘2011

Фото Сергія ПІРІЄВА

одом із мальовничого села Видинева, що на Івано-Франківщині, талановита вихованка Львівської середньої спеціальної музичної школидесятирічки імені Соломії Крушельницької, Львівської консерваторії імені Миколи Лисенка (клас Володимира Флиса) й аспірантури Київської державної консерваторії (тепер Національна музична академія України) імені Петра Чайковського (клас Мирослава Скорика), нині вона – лауреатка фестивалю «Червона рута» (1989 р.), Міжнародного конкурсу композиторів імені Іванни і Мар’яна Коців (1995 р.), Національної премії імені Тараса Шевченка (1999 р.), Всеукраїнського конкурсу композиторів «Духовні псалми третього тисячоліття» (проводився в рамках хорового фестивалю «Золотоверхий Київ», 2001 р.), мистецької премії «Київ» імені Артемія Веделя (2005 р.), заслужений діяч мистецтв України (2005 р.). Ганна Гаврилець – провідний український композитор, передає свій досвід молодому поколінню митців у Національній музичній академії, очолює Київську організацію Національної спілки композиторів України і, поряд із тим, – не перестає творити. Цього року відбулися прем’єри її грандіозної ораторії «Барбівська коляда» та Симфонії-диптиха для камерного оркестру. У короткій бесіді композиторка поділилася деякими думками про минуле і сьогодення, планами на майбутнє. – Чи траплялися у Вашому житті якісь неочікувані творчі відкриття? – «Барбівська коляда»! Цей твір став для мене справжнім відкриттям. То була робота з автентичним матеріалом. Колядки, щедрівки – фактично весь новорічний обряд узятий з одного буковинського села Барбівців, з його особливим діалектом, унікальними музичними інтонаціями, – і перевтілений у звучанні академічного хору. – а як виник задум «Барбівської коляди»? Ви давно збиралися написати цей твір? – Це був задум навіть не мій, а Євгена Герасимовича Савчука (генеральний директор – художній керівник і головний диригент Національної заслуженої академічної капели України «Думка». – Ред.), який народився і виріс у Барбівцях (теперішній Брусниці). Він казав, що вже давно мріяв про такий твір, і минулої весни цю мрію мені «озвучив». Ми з ним нібито домовилися, але, як часто буває, – поговорили і розійшлися. Тож для мене «громом з ясного неба» став виступ генерального директора Національної філармонії України пана Дмитра Остапенка на прес-конференції з нагоди початку чергового концертного сезону, коли він, розповідаючи про те, що відбуватиметься у Колонному залі імені Миколи Лисенка впродовж року, серед очікуваних непересічних явищ назвав прем’єру «Барбівської коляди». Для мене це був шок, – адже я тоді ще не написала жодної ноти і навіть не бачила першоджерел. Тож я не мала часу «виношувати» твір. Перелякавшись, я активно занурилася в роботу, – слава Богу, справа пішла і я встигла. – Скажіть, а чи є такий задум, котрий Ви довго «виношували», а тепер відчуваєте, що настав час його втілити? – Ні, саме зараз відбувається процес «виношування» нового твору. Не хочу більше нічого казати, але ідея написати новий твір є. – Якщо оглянути весь Ваш творчий доробок, чи маєте опуси, за які Вам соромно?

3‘2011 | МУЗика

– Так щоб соромно, то ні. Я все-таки намагаюся відповідати за кожну ноту, яку написала. Інша справа, що з плином часу деякі попередні твори сприймаєш трошки скептично, розуміючи, що зараз би вже так не робила. Хоча бувають моменти, коли повертаєшся до старих творів, як до старих добрих знайомих, і думаєш: «Нічого собі! Так оце зовсім непогано!» – Як би Ви визначили творчий період, у якому нині перебуваєте? – Не можу сказати, що це період творчого розквіту чи щось подібне. Ні. Я знаю, що треба експериментувати, рухатися далі, писати нове й нове. Самозаспокоєння немає, навпаки – є відчуття, що я щось шукаю і поки не можу знайти. Утіха для душі й прагнення досконалості, які стимулюють наше життя, наділяючи його змістом, – у цьому незмінна суть творчості. Потяг до ідеалу, довершеності в музиці характерний для мистецької натури Ганни Гаврилець. Найсильніша сторона її творів – національна самобутність, котра, як відомо, якнайкраще сконцентрована в народній пісні. Тож доречними вбачаються слова Івана Франка, до яких, вочевидь, приєдналася б і сама композиторка, і шанувальники її творчості: «Благословенна ти поміж жонами, Одрадо душ і сонце благовісне, Почата в захваті, окроплена сльозами, О, раю мій, моя ти муко, Пісне! Царице, ти найнижчого з-між люду Підносиш до вершин свойого трону І до глибин терпіння, сліз і бруду Ведеш і тих, що двигають корону. Твій подих всі серця людські рівняє, Твій поцілуй всі душі благородить І сльози на алмаз переміняє. І дотик твій із терня рожі родить, І по серцях, мов чар солодкий, ходить І будить, молодить і оп’яняє».

фести Ольга ГОЛиНСЬка

«я вам не скажу за всю одесу…» Не відкрию Америки, якщо скажу, що слово «фестиваль» означає свято і передбачає, говорячи бюрократичною мовою, показ досягнень у певній галузі. Як стверджують енциклопедії, перші фестивалі виникли у Великій Британії ще на початку XVIII століття. Тож людство фестивалить ось уже четверту сотню років і не збирається припиняти, – навпаки, це явище розвивається і поширюється на все нові й нові сфери діяльності людини. У чому ж причина? Невже таким сильним є потяг до веселощів? Відповідь проста і криється у другій половині визначення – у тому самому «показі досягнень», без аналізу якого був би неможливий рух уперед 6

Фото Олега ВОЛОДИМИРСЬКОГО

Нотатки «новачка»

МУЗика | 3‘2011

еред, на жаль, не такої вже й значної кількості фестивалів академічної музики в Україні, особливо у сегменті міжнародних, яскраво вирізняється одеський форум «Два дні й дві ночі нової музики». Неординарним є вже сам формат акції – два 12–15-годинних музичних марафонських «забіги» (Перший день і ніч, Другий день і ніч) із невеликим перепочинком між ними, що в комплексі з історичними, архітектурними, музейними, природними та усілякими іншими принадами весняної Одеси складають єдине 48-годинне безперервне дійство. Враження, спресовані у часі, справляють ефект емоційного струсу навіть на такого доволі загартованого в плані музичного слухового досвіду представника музикознавчого цеху, як автор цих рядків. Пишу так тому, що цьогоріч потрапила на фестиваль уперше. Отже, з одного боку, спираюся на абсолютну свіжість сприйняття, а з іншого – відчуваю брак знань щодо подій попередніх років, аби мати можливість для порівняння. Утім можна ще й посперечатися – добре це чи погано… Від самого початку звернула увагу на чітку й точну роботу організаторів. За це треба подякувати насамперед незмінним президентові одеського форуму Бернгарду Вульфу (Німеччина), артистичному директорові, відомій українській компо-

зиторці Кармеллі Цепколенко і виконавчому директору Олександру Перепелиці. І коли на мої схвальні репліки Кармелла Цепколенко сказала: «Знаєш, усе вже йде по накатаній», – я заперечила їй. Адже за цією «накатаністю» – довгий і складний шлях становлення й удосконалення структури усіх складових фесту. Знаю, про що кажу, бо брала участь в організації близько двадцяти київських міжнародних фестивалів. На концертах панувала особлива, якась драйвова атмосфера. Публіка щоразу завмирала в очікуванні чогось нового, незвіданого. До речі, слухачів було не так уже й багато (хоча, як на це подивитися, – величезний зал Одеської філармонії на 1200 місць був зайнятий десь на третину, тобто партер київської був би заповнений). Причому дивно, що серед них не можна було знайти одеських композиторів, окрім тих, чиї твори виконувалися на фестивалі, й музикознавців. Чи не єдиною представницею останніх була Римма Марківна Розенберг – насправді вічно молода душею і дуже симпатична й фахова поціновувачка сучасного мистецтва. «Міжнародності» фестивалю могли би позаздрити найпрестижніші столичні «Київ Музик Фест», «Музичні прем’єри сезону», «Форум музики молодих». Двадцять шість країн в афіші – дивовижний, як для нашого

часу в цілому, так і для цього фестивалю зокрема, результат. Щоправда, частково він досягнутий за рахунок іноземних студентів, які навчаються в Одеській державній музичній ака-

Арт-директор фестивалю Кармелла Цепколенко

Фото Олега ВОЛОДИМИРСЬКОГО, надані оргкомітетом фестивалю

Сестри Бадамхорол (Монголія) Президент фестивалю Бернгард Вульф (Німеччина)

3‘2011 | МУЗика

демії імені Антоніни Нежданової. Але так чинять й інші українські (і не тільки) фестивалі з огляду на фінансову скруту. Кожні День–Ніч умовно поділялися на дві частини. Перша (День) проходила у величній філармонійній залі, а друга (Ніч) – на першому поверсі, у фойє, що нагадує теремові княжі палати, і відрізнялася вільнішим, розкутішим, «камернішим» антуражем. Відповідно і публіки на вечір додавалося, причому головним чином із числа цікавої молоді. У концертних програмах впадає в очі превалювання творів для перкусії. Великою мірою це спричинено постаттю Бернгарда Вульфа, який сам є чудовим музикантом-перкусіоністом, керівником ансамблю, викладачем і щоразу привозить на фестиваль своїх

Мадлен Бішоп (Швейцарія) – контрабас-флейта Томас К.Й. Маєр (Швейцарія) – контрабас-саксофон Стефан Вермейрш (Бельгія) – баскларнет

учнів і колег. За традицією вони яскравим драмінгом відкривають і закривають фестиваль. Із приблизно двадцяти концертних дійств вісім пройшли за участі різноманітної перкусії. Це мистецтво через свою екзотичність, виграшність дуже позитивно сприймається публікою і, як я зрозуміла, є своєрідною візитівкою фестивалю. Узагалі таку кількість ударних інструментів на сцені одночасно рідко побачиш, назви деяких із них мені так і не вдалося з’ясувати. Красивий за дизайном і гарно виданий фестивальний буклет, відверто кажучи, роздратував безграмотною, на грані знущання, українською мовою. Хочеться побажати його патронові пану Юрію Семенову полишити невиправдану агресію стосовно зауважень (інструмент альт – аж ніяк не альтівка, навчатися гри на тубу не можна, слова «принос» в українській мові не існує тощо) і звернутися, якщо він професіонал, котрим себе позиціонує, до словників та енциклопедій (англійську версію оцінити не можу, оскільки не володію мовою достатньою мірою, однак вільні переклади цього пана під час фестивалю часом просто спотворювали зміст, що розуміла навіть я). До беззаперечних позитивів фестивалю, вважаю, слід зарахувати добір висококласних виконавців. До них належать ансамблі перкусії Фрайбурзького музичного університету (Німеччина) та Одеської дер-

жавної музичної академії імені Антоніни Нежданової (обидва колективи стали для мене справжнім відкриттям), дует зі Швейцарії Мац Шайдегер (гітара) і Гарі Бергер (електроніка), українці Остап Шутко (скрипка) і Ольга Шутко (віолончель), піаніст Олександр Перепелиця-молодший, перкусіоністи Макс Ріфер (Німеччина) і Ніколас Рід (Велика Британія), скрипалі Анна Савицька (Україна– Польща–Швейцарія) і Якуб Дзялак (Польща–Швейцарія), дует «TonTemple» у складі Юлії Кульміної (гобой) і Надії Гомельської (фортепіано) та багато інших. Шкода тільки, що музика, яку вони виконували, була часто гіршою за їхній виконавський рівень. Та й узагалі власне музики було не так уже й багато. Тут безумовним лідером виявився …Олександр Красотов, концерт пам’яті якого вразив образним наповненням, концептуальною цілісністю, виразністю, високим рівнем професіоналізму творів. Його концерт для чотирьох перкусійників «Ритмотекстура», свого часу написаний спеціально для ансамблю Фрайбурзького музичного університету Бернгарда Вульфа, заслужено викликав бурхливі овації залу як своєрідна кульмінація програми фестивалю. На друге місце я би поставила вишукані, кожна по-своєму, композиції учениць Олександра Красотова – міні-монооперу «Хню» на вірші Даниїла Хармса Людмили Самодаєвої, «Лист до Онєгіна (ще одна спроба на вірші Рут Пейдель)» Юлії Гомельської у виконанні Франциски Вельті (сопрано) і Моріца Мюлленбаха (віолончель) зі Швейцарії, а також Соло-соліссімо № 2 для правої руки Кармелли Цепколенко, представлене піаністом Олександром Перепелицею-молодшим. Тут відчулася свого роду естафета поколінь, жива інтонаційна драматургія, допитлива думка, донесена до слухачів. З-поміж інших незабутніх моментів фестивалю назву твір Нацагійна Жанцаннорова (Монголія), до речі, випускника Київської консерваторії (клас Юрія Іщенка), «Країною Чингіза» для голосу (дует сестер Самдандамби і Самдандамки Бадамхорол) та ансамблю перкусії (коллектив Фрайбурзького музичного університету під керівництвом Бернгарда Вульфа), що неначе переніс присутніх у безкрайні простори азіатських степів. Дуже цікавою, дібраною з великим смаком, витон-

Фото Олега ВОЛОДИМИРСЬКОГО

фести

МУЗика | 3‘2011

Фото Олега ВОЛОДИМИРСЬКОГО

ченою була програма шведського дуету «Ego» у складі Моніки Данієльсон (сопрано) і Пера Сєгрена (перкусія). Майстерність виконавця і композитора продемонстрував бас-кларнетист із Бельгії Стефан Вермейрш. Справжнім відкриттям для багатьох стали виступи «Контратріо» зі Швейцарії у складі Мадлен Бішоф, Томаса К.Й. Маєра і Лео Бахмана, а також Айстє БружайтєВайцекавск’єнє із Литви. Адже не щодня можна послухати звучання, відповідно, контрабас-флейти, контрабас-саксофона, туби і канклеса. Багато хто взагалі уперше чув і бачив ці унікальні інструменти (окрім туби, звичайно). Добре приймала публіка твори представників української композиторської школи. До уже названих імен, додам Володимира Рунчака, Аллу Загайкевич, Сергія Пілютикова, Золтана Алмаші, Любаву Сидоренко, Богдану Фроляк, Віктора Камінського та інших. Було багато експериментів, перформансів, у тому числі з елементами хепенінгу, широким використанням електроніки, демонструвалися візуальні й мультимедіапроекти. Ми чули на концертах шурхіт, булькання, клекотіння, плескання в долоні, стукіт, плювання, гудіння... Тут стрибали, бігали по сцені, гортали книжкові сторінки, лили й кип’ятили воду, навіть смажили яєчню. Часто це не мало нічого спільного з мистецтвом і вигадливі назви творів з однаковим успіхом могли бути замінені на будь-які інші. Але за всім цим ясно читався підтекст вільного пошуку, розкутого, сміливого оперування щонайширшим арсеналом різноманітних засобів виразності, не затис-

3‘2011 | МУЗика

нутих тісними рамками академізму. І в найкращих проявах цей процес давав оригінальний, новий, свіжий художній результат. Тож фестиваль став своєрідним майданчиком для спілкування, обміну творчими думками, апробації модернових прийомів, зустрічі мистецьких особистостей із різних країн у неформальній обстановці… Так переймається досвід, народжуються ідеї, утворюються зв’язки, замислюються проекти, торуються нові шляхи, – одним словом, відбувається живий творчий процес і присутні стають його свідками й учасниками. За сімнадцять років існування одеський форум «Два дні й дві ночі нової музики» виховав цілу плеяду молодих музикантів, чиє сприйняття експериментів неупереджене, думки прогресивні, незвичний інтонаційний стрій музики – абсолютно природний, органічний, вони відкриті для пошуків, живуть ними. Причому роблять це на міцному підґрунті професійної освіти, адже оминати застарілі правила може лише той, хто їх добре знає. Такими «дітьми фестивалю», на мій погляд, є юна піаністка і композиторка Кіра Майденберг, Крістіан Орозко з Еквадора, Олександр Перепелиця-молодший, домристка Ірина Лук’янчук, баяністка Валентина Солоненчук та інші. Це покоління і ті, хто йтимуть за ними, – без перебільшення, надія нашого мистецтва. У нерозривній триєдності «композитор – виконавець – слухач» є визначальними усі складові. Фестивальний досвід важливий для кожної. І зовсім небагато фестивалів у світі можуть похвалитися сво-

їми фанатично відданими композиторами, виконавцями й, тим паче, слухачами (а я таких зустріла серед публіки). Таким чином, «Два дні й дві ночі…» – і тут попереду всієї планети. А чи не саме в цьому полягає основна функція фестивалю як такого?

Макс Ріфер (Німеччина) і Ніколас Рід (Велика Британія) – перкусія Айстє БружайтєВайцекавск’єнє (Литва) – канклес Крістіан Орозко (Еквадор) – перкусія

…і тести Наталія СЕМЕНЕНкО

украЇна –

конкурсна

Фото Романа РАТУШНОГО

краЇна

МУЗика | 3‘2011

Запорука успішного розвитку сучасної української культури – відповідність її досягнень європейським і світовим стандартам. Шлях до євроінтеграції, який обрала наша держава, спонукає вітчизняних митців спрямовувати стратегії еволюції національної культури і мистецтва у напрямку європейської системи координат. Проте інколи ми навіть і не помічаємо, що процеси культурної євроінтеграції ініціюються й активізуються на теренах самої України без зайвих помпезних маніфестацій. Власне, йдеться про унікальний Міжнародний конкурс піаністів пам’яті Володимира Горовиця у категорії «Горовиць-Дебют» і молодшій групі, який цієї весни вже вдев’яте блискуче пройшов у столиці

ьогоріч бажання взяти участь у престижному турнірі виявили 83 юних виконавці з чотирнадцяти країн світу: Великої Британії, Канади, Китаю, Латвії, Молдови, Німеччини, Польщі, Росії, США, України, Франції, Швейцарії, Японії. Уперше «Горовиць-Дебют», як версія однотурного змагання, з’явився на світовій конкурсній арені ще 2000 року. На думку організаторів, саме ця модель якнайкраще узгоджується із перспективною ідеєю конкурсу: надає унікальну можливість розпізнати талант майбутнього віртуоза вже в ранньому віці. Адже, опікуючись юними музикантами змалку, спостерігаючи за ними й супроводжуючи їх у мистецькому зростанні, значно легше поетапно виводити молодих артистів на зіркову стежину світового фортепіанного виконавства. Як самодостатній творчий організм, що має авторитетний міжнародний статус і високий рейтинг, неповторний творчий імідж, міцні традиції й переконливі набутки, Конкурс піаністів пам’яті Володимира Горовиця привертає увагу передусім професіоналів – учнів і викладачів спеціалізованих музичних шкіл, педагогів училищ, студентів і професорів музичних вишів. Журі конкурсу – завжди високоповажне і представницьке. Цього разу до його складу входили: Валерій Козлов (голова) – заслужений артист України, професор Національної музичної академії України імені Петра Чайковського, Валіда Расулова-Сук – професор школи музики в Нью-Йорку (США), Грехем Скотт – завідувач фортепіанного відділу Королівського північного коледжу музики (Велика Британія), Барбара Щепанська – професор Вищої школи імені Роберта Шумана в Дюссельдорфі (Німеччина), Лев Шугом – народний артист Російської Федерації, ректор і професор Саратовської консерваторії імені Леоніда Собінова. Цьогорічний конкурс за багатьма параметрами став буквально «вибуховим». Передусім він відзначився приголомшливим успіхом юних українських виконавців, так би мовити, в «командному заліку»: у різних номінаціях вони отримали 17 (!) нагород – найбільше серед призерів. Можна прогнозувати: поміж цих «зірочок» за кілька 3‘2011 | МУЗика

років з’являться справжні дорослі «зірки», які впевнено обертатимуться на європейській або й навіть світовій орбітах. Ось імена юних переможців: Микита Бурзаніца, Ерік Ткаченко, Анна Наконечна, Микола Пушкарьов, Марія-Луїза Плєшакова, Катерина Хомякова, Олексій Канке та інші. Такий яскравий результат дав привід членам журі із захопленням говорити про вражаючу обдарованість і високопрофесійну підготовку українських піаністів. Зокрема, Валіда Расулова-Сук наголосила, що «Україна є особливою країною, – у ній надзвичайно багато талановитих дітей, і вони зростають, як гриби». Грехема Скотта приємно здивувала виняткова майстерність, зрілість інтерпретацій зовсім іще юних піаністів. Солідаризуючись із колегами, Барбара Щепанська зауважила, що для неї особисто було надзвичайно цікавим і корисним ознайомлення із наразі мало відомою на західноєвропейських теренах фортепіанною музикою українських композиторів. Певна символіка простежується в тому, що шестирічна Цзан Сіжань із Китаю – наймолодша учасниця турніру, якій вручили приз «Надія», – зіграла п’єсу «Український танок» Михайла Степаненка. Приз Міністерства культури України «За виконання твору українського композитора Мирослава Скорика – Концерту № 1» отримав донеччанин Микита Бурзаніца. Водночас справжню «експансію» китайсько-японської «збірної» у нинішньому змаганні продемонстрували блискучі перемоги представників саме цих піаністичних шкіл у молодшій групі. Цао Болай (Китай), золотий призер турніру, підкорив суддів і присутніх у залі витонченим, напрочуд шляхетним прочитанням фортепіанного Концерту Вольфганга Амадея Моцарта, феноменальною технічною досконалістю у виконанні супервіртуозної «Тарантели» Ференца Ліста й у цілому еталонною довершеністю гри. Тянь Юань Лю і Ван Іньо (Китай) – володарі 2-ї й 3-ї премій, відповідно, – полонили аудиторію неабияким професіоналізмом емоційного донесення образного змісту «дорослих», гранично складних творів Ференца Ліста (Рапсодія № 12), Клода Дебюссі («Феєрверк»), поліфонічних п’єс Родіона Щедріна. Мацуда

Іван Самородин (Україна)

Ван Іньо (Китай)

Марія-Луїза Плєшакова (Україна)

Канон, лауреат 3-ї премії (Японія), котра презентувала московську піаністичну школу, вразила слухачів вибуховим темпераментом, щирістю й віртуозністю, достойними самого маестро Володимира Горовиця. Під час конкурсу працювала і група незалежних експертів – студентське журі. Приз від нього отримав юний швейцарський піаніст Бюркі Сімон. У високій оцінці організації й проведення конкурсу журі було одностайним. Усі відзначали бездоганну робо-

ту, злагодженість різноманітних ланок складного механізму, яким є цей престижний турнір на чолі з незмінним генеральним директором Юрієм Зільберманом. Європейський стандарт цьогорічного заходу унаочнився й транслюванням двох останніх турів у режимі on line в Інтернеті. Не менш приємно було, що майже вперше за історію конкурсу організатори не скаржилися на фінансові труднощі. Нинішній конкурс засвідчив також нову важливу тенденцію: надзвичайно піднявся рівень професійної підготовки юних піаністів із периферійних осередків. Їхня конкурентоспроможність у порівнянні зі столичними та іноземними учасниками дозволяє говорити про зникнення синдрому провінційності. Щороку організатори змагання підтверджують свій великий креативний потенціал новими ініціативами. Це зміцнює навколо турніру потужне мистецьке енергетичне поле, яке виходить далеко за межі України. Так, іще 1998 року при конкурсі було започатковано «Школу виконавської майстерності», що згодом дістала назву міжнародної «Літньої музичної академії». Власне, й улюблена киянами давнішня традиція проведення концертів просто неба, на літньому майданчику Центрального парку культури та відпочинку, завдячує своїм відродженням саме Конкурсу пам’яті Володимира Горовиця. Широкий кроскультурний контекст цих заходів промовляє сам за себе: впродовж уже тринадцяти міжнародних фестивалів «Київські літні музичні вечори» відбулося близько 350-ти концертів за участю 786-ти солістів і 166-ти колективів з України та майже тридцяти зарубіжних країн: Австрії, Великої Британії, Греції, Ізраїлю, Італії, Китаю, Норвегії, США, Франції, Японії, Білорусі, Росії та інших. Саме численні ініціативи, народжені конкурсом, стали 2004 року найпереконливішим аргументом на користь затвердження його членства у Всесвітній федерації міжнародних музичних конкурсів (WFIMC). І вже рік по тому ця інституція підтримала чергову перспективну ідею – проведення фестивалю «Віртуози планети». До участі в ньому пропонувалося запрошувати лауреатів міжнародних конкурсів – членів WFIMC. Наші юні переможці все активніше долучаються до процесів загальносвітової культури, отримуючи унікальний шанс гастролювати у різних куточках планети. Своєрідний концертний «бартер» відбувається між лауреатами Конкурсу пам’яті Володимира Горовиця й переможцями багатьох відомих світових турнірів, зокрема у Данії, Нідерландах, Норвегії, Іспанії, Італії. За авторитетними твердженнями міжнародних експертів, концерти фестивалю «Віртуози планети» належать до кола найпрестижніших культурних акцій в Україні. 2000 року Конкурс пам’яті Володимира Горовиця виступив одним із співзасновників Асоціації українських академічних музичних конкурсів, до якої увійшли найвизначніші змагання країни. І тут не можна пройти повз той факт, що Україна є насправді конкурсною державою. Сьогодні в нашій країні функціонують піаністичні турніри, що носять імена найвидатніших музикантів минулих століть: Миколи Лисенка, Сергія Прокоф’єва, Святослава Ріхтера, Еміля Гілельса, Генріха Нейгауза, Василя Барвінського, Віктора Косенка, Фридерика Шопена. Так само очевидно, що Україна стає центром, який приваблює піаністів дуже високого професійного рівня. Адже сюди приїздять виконавці, багато з яких уже й до того не раз отримували лаври переможців світових змагань.

Фото Романа РАТУШНОГО

…і тести

МУЗика | 3‘2011

У нас прагнуть «засвітитися» не лише піаністи дорослої групи, котрі цілком сформувалися як зрілі музиканти й набули, так би мовити, міжнародного «зіркового» статусу. Для численних юних талантів саме Конкурс пам’яті Володимира Горовиця стає своєрідним трампліном на шляху до Олімпу світового фортепіанного виконавства. У рамках цього багатоетапного змагання поступово розкривається їхній виконавський потенціал і вимальовується реальна перспектива становлення майбутньої артистичної індивідуальності. Цікаво, що віковий ценз учасників конкурсу поступово знижується. Проте кількість юних претендентів на призи із часом не зменшується. І аншлагове закриття цьогорічного конкурсу переконує: у недалекому майбутньому можна сподіватися на нову хвилю популярності фортепіанного виконавства у професійних і аматорських колах нашої країни.

Цзан Сіжань (Китай)

Ерік Ткаченко (Україна) Болай Цао (Китай)

Фото Романа РАТУШНОГО

Микита Бурзаніца (Україна)

3‘2011 | МУЗика

…і тести Тетяна ШВаЧкО

Разом із весною до славного шахтарського міста Донецька прийшло прекрасне свято танцю – Сьомий міжнародний конкурс балету імені Сержа Лифаря. Це змагання молодих артистів балету та хореографів започатковане ще у 1994 році Міністерством культури України, Головним управлінням культури Київської міської державної адміністрації, Національною оперою України, Українською академією танцю за підтримки Посольства Франції в Україні та Французького культурного центру. Воно стало одним із найпрестижніших у Європі й відбувається під патронатом Всесвітньої ради танцю ЮНЕСКО

Фото Єлизавети ЛЯГУЩЕНКО

МУЗика | 3‘2011

свято

ХореоГраФІЧноГо

мистеЦтва

3‘2011 | МУЗика

…і тести

імнадцять років тому разом із конкурсом повернулося на батьківщину ім’я видатного танцівника і хореографа Сергія Лифаря, яке за часів тоталітарного режиму було викреслене з вітчизняної культури. Майбутній «геній балету ХХ століття», «бог танцю», як називали його сучасники, народився у Києві 2 квітня 1904 року в сім’ї дворян, що належала до славного козацького роду. Через усе життя він проніс у серці любов до рідного краю. Часто згадував, як співав у хорі Софійського собору, вчився у Київській консерваторії і балетній студії сестри легендарного Вацлава Ніжинського Броніслави. У 19 років Сергій емігрував до Парижа, став блискучим танцівником «Російського балету» Сергія Дягілєва, а у 25 очолив провідний театр Франції «Гранд Опера», що переживав тоді гостру кризу, і зробив його балетну трупу найкращою у світі.

Мадока яшима

Христина Андрєєва

Cерж Лифар був засновником Академії танцю при «Гранд Опера», ректором Інституту хореографії та Університету танцю Парижа, почесним президентом Всесвітньої ради танцю ЮНЕСКО і головою її французького національного комітету. Першим серед хореографів став дійсним членом французької Академії мистецтв. Жоден із видатних митців-французів не мав стільки урядових нагород, скільки українець Сергій Лифар, серед яких ордени Літератури і мистецтва, Командора, Вели-

ка золота медаль Парижа і найпрестижніший орден Почесного легіону. Незмінний голова журі конкурсу, видатний хореограф сучасності, президент Міжнародної спілки діячів хореографії та Всесвітньої федерації міжнародних балетних конкурсів і фестивалів, близький друг Сержа Лифаря Юрій Григорович зазначав: «Відродивши ім’я велетня балетного театру світу, реформатора європейського й, зокрема, французького балету, славетного українця Лифаря і створивши конкурс, який відкрив багато молодих талантів, Україна вписала свою яскраву сторінку в історію сучасного хореографічного мистецтва». Шість попередніх міжнародних конкурсів балету імені Сержа Лифаря відбувалися на сцені Національної опери України, і з кожним разом змагання набувало все більшої популярності серед молоді Європи і світу. Варто нагадати, що саме цей конкурс уперше в світовій практиці об’єднав дві номінації – «артисти» і «хореографи», віддзеркаливши дві взаємопов’язані сфери творчої

Фото Єлизавети ЛяГУЩЕНКО

Джулі Хомура

МУЗика | 3‘2011

Андрій Писарєв

діяльності самого Сержа Лифаря і продемонструвавши нерозривну єдність цих основоположних професій балетного театру. До того всі хореографічні змагання, включно із престижними конкурсами у Варні (проводиться з 1964 р.) та Москві (з 1969 р.), мали лише одну номінацію – «артист балету». І тільки у 2001-му Московський конкурс додав номінацію «хореографи».

Кожний конкурс імені Сержа Лифаря мав свої особливості й характерні риси. Перший (1994 р.) перетворився на своєрідний парад яскраво обдарованих балерин. Не випадково Гран-прі виборола тоді надзвичайно талановита солістка Національної опери України Ірина Дворовенко (сьогодні працює у США). А поруч із нею – київські танцівниці Тетяна

Фото Єлизавети ЛяГУЩЕНКО

Світлана Бідненко Айдос Закан

3‘2011 | МУЗика

Учасники вікової групи «пті Серж Лифар»

Голякова, Олена Горбач, Вікторія Сидоренко, солістки Большого театру Росії Олена Андрієнко, Наталія Маландіна, Маріанна Рижкіна. Другий (1996 р.) став справжнім феєрверком чоловічого класичного танцю, відкривши не лише петербурзького соліста Андрія Іванова (Гран-прі), а й юних киян – Івана Путрова, Дениса Матвієнка, Артема Дацишина. Золоті медалі одержали Анастасія Волочкова (Росія) і Юміко Такішима (Нідерланди). На третьому (1999 р.) змагання танцівників і балерин відбувалося «на рівних». Деякі з них уже вдруге, а то й втретє брали участь у лифарівському конкурсі. Гран-прі присудили солістці балету Національної опери України Наталії Калиниченко, золоті медалі – Надії Гончар і Євгенові Колеснику (Україна) та Юлії Дятко і Костянтину Кузнєцову (Білорусь). Хоча на четвертому конкурсі (2002 р.) ніхто не отримав Гран-прі, золоті медалі в молодшій групі журі дало Христині Шишпор, Єлизаветі Чепрасовій (обидві Україна), Сюзанні Мкртчан (Австрія), а в старшій – Яні Саленко (Україна). Конкурси відкрили й такі рідкісні для сучасної хореографії неординарні балетмейстерські таланти: на першому в номінації «хореографи» засяяло обдаровання Олексія Ратманського, на другому цікавим постановником виявив себе санкт-петербурзький балетмейстер Віталій Аркадьєв. Двічі брав участь у змаганнях нині відомий хореограф Раду Поклітару і на четвертому здобув золоту медаль. П’ятий конкурс імені Сержа Лифаря (2004 р.) засвідчив велику зацікавленість цим змаганням – надійшло 128 заявок із 12-ти країн світу (на першому було 55 конкурсантів із 7-ми країн). Та зростав конкурс не лише кількісно,

а й якісно – за професійним рівнем був значно вищим за всі попередні. Замість звичних одного-двох лідерів їх виявилося більше десяти. Та найкраще показали себе представники української школи класичного танцю і насамперед Донецької школи хореографічної майстерності Вадима Писарєва й відомих київських педагогів Валерія Парсєгова та Володимира Денисенка. Саме талановиті юнаки стали окрасою змагань. Гран-прі одержав соліст Національної опери України Ярослав Саленко, який повернувся до Києва після успішної роботи в балетних трупах Донецька, США, Франції. Золотими медалями нагороджені в молодшій групі Ольга Голиця та Денис Черевичко (Україна), в старшій – Олеся Макаренко та Жерлін Ндуді (Україна). На шостому лифарівському конкурсі (2006 р.) у номінації «артисти балету» золоті медалі в молодшій групі здобули: студентка першого курсу Київського хореографічного училища Катерина Ханюкова (сьогодні солістка Національної опери України) та киянин, нині студент Лондонської королівської академії балету Сергій Полунін; у старшій – балерина Національної опери України Наталія Мацак та її колега по театру Євген Лагунов. Серед хореографів золоті й срібні нагороди не були присуджені, що підтвердило думку голови журі Юрія Григоровича про загальну кризу балетмейстерського мистецтва в Європі. Цьогорічний, сьомий конкурс після п’ятилітньої перерви відбувся в Донецьку і був присвячений 120-річчю від дня народження видатного російського композитора Сергія Прокоф’єва, який народився і виріс на Донеччині. Сьогодні це шахтарське місто – великий культурний центр країни, котрий можна вва-

Фото Єлизавети ЛяГУЩЕНКО

…і тести

МУЗика | 3‘2011

Серед членів журі на чолі з Юрієм Григоровичем – відомі майстри балету. Нашу країну представляли народні артисти України, а сьогодні педагоги-репетитори Донецького театру Інна Дорофєєва та Національної опери України Микола Прядченко, художній керівник і головний балетмейстер театру «Київ модерн-балет» Раду Поклітару. Із Росії приїхали генеральний директор Міжнародної федерації балетних конкурсів, професор Сергій Усанов, директор відкритого конкурсу артистів балету «Арабеск» у Пермі Борис Абатуров, провідний соліст санкт-петербурзького Маріїнського театру Денис Матвієнко, з Франції – учні Сержа Лифаря – професор Паризької консерваторії Олів’є Пате й випускниця Університету танцю Сержа Лифаря Жанотта Монік. У журі також були художній керівник школи класичного танцю в Осло Сірі Йогансон (Норвегія), професор Мюнхенського університету музики і виконавських мистецтв Алекс Урсуляк (Канада–Німеччина), балетмейстер театру «Опера на Рейні» у Дюссельдорфі Фалько Капусте (Німеччина), соліст, а сьогодні директор балету Угорської національної опери Габор Кевехазі (Угорщина), засновниця і керівник балетної школи в Кіото Мічіко Терада (Японія), артистич-

Роботи конкурсантівхореографів

Фото Єлизавети ЛяГУЩЕНКО

жати другою після Києва столицею балетного мистецтва нашої держави. Уже сімнадцять років на сцені Донецького національного академічного театру опери та балету імені Анатолія Солов’яненка проводиться Міжнародний фестиваль «Зірки світового балету». Тут поряд із українськими артистами виступають майстри і молоді виконавці зі США, Франції, Японії, Чехії, Угорщини, Німеччини, Куби, Італії, Росії, зокрема Микола Цискарідзе, Анастасія Волочкова, Ілзе Лієпа, Анастасія та Денис Матвієнки, Марія Семеняченко та інші. Одним із організаторів цієї акції, як і Міжнародного фестивалю дитячих балетних спектаклів «Гран па», є благодійний фонд Вадима Писарєва «Творчий Олімп». Член журі багатьох лифарівських конкурсів Вадим Писарєв, як ніхто інший, розумів, що зникнення єдиного в Україні міжнародного балетного змагання (один раз на два-три роки) не тільки згубно позначиться на іміджі нашої країни, а й на розвиткові українського виконавства. У 2011 році він прийняв естафету від свого вчителя і наставника Юрія Станішевського – засновника і художнього керівника всіх попередніх конкурсів імені Сержа Лифаря, відродивши цей авторитетний форум.

3‘2011 | МУЗика

Конкурсанти старшої групи

ний директор Сеульського театру балету Же-Кеун Пак (Південна Корея). Сьомий конкурс відрізнявся від попередніх не тільки найбільшою кількістю учасників – 160 із 16-ти країн (шостий – 88 конкурсантів), а й появою нової вікової групи «пті Серж Лифар» (для учнів 12–14-ти років хореографічних навчальних закладів), окрім молодшої (15–17 років) і старшої (18–28 років). У номінації «хореографи» виступили 23 постановники. Юрій Григорович у привітанні учасникам перегонів зазначив: «Ми знову зібралися на свято балетного мистецтва, яке цього разу проходить у столиці шахтарського краю Донецьку… Щасливий, що Україна відновила цей конкурс. Сьогодні ми з хвилюванням чекаємо зустрічі з Його величністю Танцем, а головне – з молодими обдарованнями, серед яких, я переконаний, буде чимало талановитих артистів і хореографів. Пишаюся тим, що стояв біля витоків цього прекрасного творчого змагання, осяяного іменем Сержа Лифаря, із яким мене єднала багаторічна дружба. Хочу ще раз наголосити, що українці можуть пишатися своїм славним сином, який з берегів Дніпра приніс до Парижа духовну красу і велич рідного народу».

Цікаве змагання, що тривало сім днів, було дуже напруженим. Журі враховувало не лише технічну віртуозність, а й артистизм, музикальність, відчуття хореографічних стилів, чистоту виконання рухів класичного танцю. Репетиції і виступи ставали чудовою школою майстерності, а сцена театру – стартовим майданчиком для злету молоді до нових мистецьких вершин. У безкомпромісній боротьбі нагороди здобули: Гранпрі – соліст Національної опери України Андрій Писарєв. У старшій групі золоті медалі отримали солістка Донецького театру опери та балету Світлана Бідненко та лауреат багатьох міжнародних конкурсів Айдос Закан (Казахстан); срібні – артистки Башкирського театру опери та балету Ірина Сапожникова (Росія), Татарського театру опери та балету Христина Андрєєва (Росія), солісти Національної опери України Олександр Стоянов і Красноярського театру опери та балету Дмитро Соболевський (Росія); бронзові – артисти Большого театру Росії Дар’я Бочкова, Алматинського театру опери та балету імені Абая Нурлан Конокбаєв (Казахстан); диплом – артист балету Донецького театру опери та балету Віктор Томашек. У молодшій групі золоту медаль одержала студентка третього курсу Київського хореографічного училища Ка-

Фото Єлизавети ЛяГУЩЕНКО

…і тести

МУЗика | 3‘2011

терина Чебикіна, срібну – студентка першого курсу цього ж училища Олеся Шайтанова, бронзову – випускниця Тбіліського хореографічного училища Нутса Чекурашвілі (Грузія), студентка Київського національного університету театру, кіно і телебачення Анастасія Реппа, учень Королівської школи балету в Антверпені Русен Семба (Бельгія), студент другого курсу Алматинського хореографічного училища Фарух Садиркулов (Казахстан), дипломи – студенти Київського хореографічного училища Роксолана Козак (Україна), Мадока Яшима (Японія), Олексій Тютюнник (Україна), студентка Львівського училища культури і мистецтв Ярина Котис (Україна). У групі «пті Серж Лифар» першу премію присуджено учениці Кишинівського хореографічного коледжу Софії Матюшенській (Молдова), другу – ученицям Харківської хореографічної школи Ганні Прокопенко та Київського хореографічного училища Жанні Губановій, третю – учениці Донецької школи хореографічної майстерності Валерії Губрій та учню Алматинського хореографічного училища Ібрагіму Макишеву (Казахстан). Дипломантами стали учні Дніпропетровської хореографічної школи Ксенія Русіна, Київського хореографічного училища Владислава Коваленко та Алматинського хореографічного училища Мейрамбек Назаргожаєв (Казахстан). У номінації «хореографи» змагалися 23 конкурсанта. Першу премію виборов артист театру «Київ модернбалет» Сергій Кон (Україна), другу поділили Анастасія Харченко та Дмитро Залеський (Білорусь), третю – Кирило Радєв (Росія) і лауреат міжнародних конкурсів Моріхіро Івата (Японія), дипломи одержали Христина Шишкарьова (Україна), Ніна Мадан (Росія), Катерина Маслій (Україна). Спеціальний приз журі імені Юрія Станішевського вручили студентові третього курсу Київської муніци-

пальної української академії танцю імені Сержа Лифаря Олександрові Скулкіну. Приз від Людмили Янукович – кришталеву троянду, символ Донецька – прийняла Джулі Хомура (Японія). Під час конкурсу у фойє театру демонструвалися цікава виставка книжок із бібліотеки самого Сержа Лифаря, що були передані його дружиною Ліллан АлефельдЛаурвіг мистецькій бібліотеці Києва, і фотографії, пов’язані з життям і творчістю митця. Шанувальники балету могли переглянути й експозицію з книжок, присвячених Сергію Прокоф’єву. То й зрозуміло, бо саме цими іменами був осяяний Сьомий конкурс балету. Обидва митці народилися в Україні й разом працювали над новими виставами в «Російському балеті» Сергія Дягілєва. Сцену Донецького театру прикрашали портрети Сержа Лифаря та Сергія Прокоф’єва. Між ними містилася емблема конкурсу – умовне зображення Ікара, улюбленого героя Лифаря. І все це – на фоні чудової глядачевої зали паризької «Гранд Опера». Окрім змагання у трьох турах, учасники конкурсу мали можливість переймати досвід у майстер-класах відомих європейських педагогів: Володимира Каракулєва, Алекса Урсуляка, Олів’є Пате… Сьомий конкурс засвідчив, що найкращими хореографічними школами сьогодні стали навчальні заклади України, Росії й Казахстану. Шкода, що не приїхали конкурсанти з Франції, Німеччини, Італії, можливо тому, що запізно отримали повідомлення щодо проведення змагання. Сподіваємося, що через два роки відбудеться наступний – Восьмий конкурс, який відкриє нові самобутні зірки балету ХХІ століття.

Фото Єлизавети ЛяГУЩЕНКО

Організатори, члени журі та переможці конкурсу

3‘2011 | МУЗика

метри Ганна ЛУНІНа

Безмежна матриця алгоритмів від

ЛеонІда

Своє 75-річчя видатний український композиторшістдесятник Леонід Грабовський святкував у рідному Києві. Побувавши на авторському концерті, що відбувся в залі Національної спілки композиторів України за участю «Київської камерати» на чолі з Валерієм Матюхіним, розумієш, що час насправді – відносне поняття. Твори, написані митцем іще в 1960–1980-ті роки, не втратили актуальності. Він не зраджує обраний шлях і, попри те, що вже давно мешкає в Америці, залишається лідером українського музичного авангарду

Фото з сімейного архіву

ГраБовськоГо

МУЗика | 3‘2011

Фото з сімейного архіву

– Пане Грабовський, як відомо, творча професія потребує самопожертви, бо за життя людина може й не домогтися слави, успіху, матеріальних статків. Як ставитеся до таких реалій? – Я зрозумів, що митцеві всюди не солодко. Пригадую, під час пленуму Спілки композиторів України 1975 року нас відвідала група американських туристів. Один чоловік розповів про неможливість пробитися в Америці творчій людині. Він гадав, що у нас ситуація краща. Я відповів так багатозначно, що, швидше, уникнув правди, бо в тодішніх драконівських умовах відверту думку сприйняли б як нечувану крамолу. – На момент від’їзду за кордон Ви були одним із провідних українських композиторів. Із чим пов’язувалося Ваше рішення? – Ім’я та авторитет, на жаль, не годують. В Україні єдиним джерелом грошових надходжень для мене була робота у кіно. Але потім і в цій галузі все ускладнилося. Так виникла думка про переїзд за кордон. Хоча були й інші причини творчого та особистого характеру. – Вам було цікаво працювати у кінематографі? – Ця робота мені справді подобалася. У кіноіндустрії того часу я займав певну нішу. Багато писав музики до картин кіностудії імені Олександра Довженка, озвучував науково-популярні, хронікальні фільми. Мені вельми щастило. Тоді директором кіностудії був чоловік Ліни Костенко Василь Цвіркунов – людина доволі незалежної вдачі. Він сам добирав композиторів для кінострічок, іноді всупереч бажанням партійних і наших спілчанських керівників. Мене він дуже підтримував. – Із переїздом до америки змінився Ваш мистецький світогляд?

3‘2011 | МУЗика

– В цілому ні. У 1970-ті роки я перебував у річищі авангарду. Тоді сформувалися категорії моєї поетики, композиторської естетики, стилю. Зараз існує стильовий напрям, котрий можна назвати новою складністю. Я схиляюся саме до цієї естетики. Вона несумісна, наприклад, із мінімалізмом. – Яка ж вона, Ваша творча психоестетика? – Я звертаюся до серця і душі, так би мовити, або малого й великого розуму, за визначенням деяких релігійних філософів. – Ви залишилися в руслі авангардного стилю? – В авангарді був деякий компонент епатажу. Від цієї естетики я відійшов. Тепер прагну гармонійно об’єднати все те, що мене цікавило раніше, з тим, що захоплює зараз. Я перекинув місток між тональною і атональною музичними системами, намагаючися наблизити їх. Чарльз Айвз займався тим самим, але непослідовно. – а якими критеріями Ви керуєтеся у творчості? – У ряді сучасних праць із езотерики автори дійшли висновку, що стародавні вчення містили істини, які наука відкриває тільки зараз. Зокрема, це стосується теорії полів обертання, через які передається інформація. Для очищення ноосфери від негативу, який потім обертається проти нас, митцеві слід уникати всього, що його породжує. Отже, творча людина повинна оцінювати свою діяльність з огляду на позитив і негатив. Це – дуже важливий критерій. І він не обмежує композиторів надто жорсткими рамками. Приміром, у музиці минулого консонанс асоціювався із позитивом, а дисонанс – із негативом. У Мессіана ж часом акорди дуже складні, але їхній блискучий характер свідчить: він свідомо створював тільки те, що породжувало позитив.

метри

Із мамою

– Ви досить давно працюєте з алгоритмами, тобто деякою мірою математично прораховуєте музику… – Алгоритмічний метод композиції – це свого роду каркас, але сам твір багатозначніший, тому що в ньому закладено найрізноманітнішу інформацію. Наведу парадоксальну аналогію із побутової сфери. Алгоритмічний метод – як одяг із секондхенду: скільки б його не прали, чистили, а фантом власника у ньому лишається. – Чому обрали таку назву? – Техніку я назвав алгоритмічною, коли зрозумів, що це поняття відповідає моєму методові. Перед тим я роз’яснював свою систему в довгому тексті на півсторінки. Власне назва виникла на підставі прочитаних теоретичних праць із семіотики. Там я натрапив на визначення естетики зрілого Ренесансу поняттям «вар’єта». Цей термін місткий, він характеризує те єдине, що проявляється у різних іпостасях. «Вар’єта» – нескінченний пошук нових конфігурацій. – Отже, заперечується будь-який інваріант? – Не в інваріанті справа, а в ланцюжку мінливих форм. Наприклад, у музичному творі немає репризи або вона сильно видозмінена. Техніка випадкових чисел, уживана мною в композиторській практиці, забезпечує відсутність повторень. – У своєму есе Ви писали, що для Вас головне у музиці – форма. але ж спочатку має з’явитися бажання щось написати, власне кажучи, ідея. Тож первинна – ідея, яка диктує форму?

– Безумовно. Мені щодо цього подобаються два вислови. Перший належить Арнольдові Шенбергу: «Форма – це сутність». Автор другого – Микола Мясковський: «Якщо є тема та ідея, твір готовий». Переконаний, що ці дві думки доповнюють одна одну. – Ви також стверджуєте, що композитори всіх часів музику «прораховували», тому метод написання творів, як, зокрема, Ваш, не суперечить досвіду митців минулих поколінь. а як же тоді натхнення? – Це у кожного по-своєму. Коли є ідея, я розумію, що її треба конкретизувати. Із цього моменту починаю пошук музичних елементів, які відповідають моєму баченню, настрою. – а, наприклад, Бетховен, Моцарт? – У Карлхайнца Штокхаузена є робота «Каденційна ритміка у Моцарта». Виявляється, у класика все прораховується: залежно від ритму в тому чи іншому місці буде відповідний ритмічний каданс на основі певної гармонії. Дуже цікава праця. Я її переклав і опублікував в «Українському музикознавстві», здається, за 1966 рік. – Творчість композитора в цілому і кожний твір можна сприймати як експеримент? – Почасти так. Краще, ніж Еліот Картер, не скажеш: «Я хочу написати щось таке, чого я ніколи ще не чув». Експеримент – це те, чого ще не було. Якщо нам знайома реакція водню з киснем, то її повторення вже не сприйматиметься як експеримент. – Багато хто з сучасних діячів пропонує своє визначення авангарду. Яка Ваша версія? авангард – техніка чи стиль? адже він існував завжди: Відродження – це авангард щодо Середньовіччя, класицизм – щодо Бароко...

Фото з сімейного архіву

У класі Бориса Лятошинського

МУЗика | 3‘2011

Фото з сімейного архіву

– Авангард справді існував завжди. Наведу яскравий приклад. У 1827 році Бетховен написав Дев’яту симфонію, підсумувавши попередній розвиток симфонізму. А вже за три роки з’явилася «Фантастична симфонія» Берліоза. То було як вибух бомби для сучасників. У деяких тактах «Ходи на страту» прослуховується Шостакович. Є якісь передбачення майбутнього Шостаковича і в «Данте-симфонії» Ліста. На мою думку, російська школа вийшла не з «Камаринської» Глинки, а саме з «Дантесимфонії» і «Фауст-симфонії» Ліста. У них я чую, приміром, звукові абриси поетики Римського-Корсакова… – Якого композитора можна назвати авангардистом? – Того, кому вдалося прорватися до нової якості, змісту, а отже, відкрити нові засоби. – У чому істотна відмінність авангарду від поставангарду? – Поставангард – це певний відхід. Я підозрюю, що для багатьох композиторів він свідомо чи несвідомо пов’язаний із втомою, навіть і лінощами, бо бути в авангарді – означає перебувати в безперервному пошуку. – авангард – соціокультурне явище? – Гадаю, що без соціокультурної складової зрозуміти сутність авангарду неможливо. Усіх авангардистів зближувало «родинне» прагнення бути не як усі. Ми могли, коли потрібно, пристосовуватися до стандартів життя, але при цьому, як кажуть, у кишені показувати дулю офіційним колам. – Чи можливий зараз авангард у чистому вигляді? – Не знаю, нині скрізь панує броунівський рух. А людину завжди ваблять нові береги. – Яка музика здатна пережити свій час? – Та, що втілює багато різних сенсів. У даному разі твір мистецтва можна порівняти з Біблією і тими кодами, які в ній закладені. До речі, один математик розпізнав такий код за допомогою комп’ютерного аналізу біблійного тексту. Виявилося, що у Вічній Книзі містяться імена і діяння всіх людей, які коли-небудь жили на Землі. Вони відкриваються, якщо Біблію читати через певний інтервал. Отже, маємо чергове свідчення того, що вся інформація була дана нам «Звідти». Володимир Губа, Ігор Блажков, Леонід Грабовський, – Ви вважаєте, що людина у мистецькій діяльності Валентин Сильвестров. 1961 р. може повторити творчий акт авторів Біблії? – Не повторити, а вкласти якомога більше значення в те, що створює. – Чим займалися перший час в америці? – Насамперед намагався усвідомити себе в новому середовищі. Вів передачі «Музичні поштівки» в українській редакції на Радіо «Свобода». Коли в 1994 році редакцію закрили, знайшов роботу органіста. Через два роки відкрився магазин музичних записів – найбільший тоді у США, в якому я й працював до минулого року. – Творчий процес в америці активізувався? – Там я відчув, що для роботи мені вже замало олівця і паперу. Прагнув прорватися у світ комп’ютерних технологій та освоїти ази комп’ютерної композиції. Навіть намагався вступити до Університету штату Іллінойс, що є найбільшим центром комп’ютерної музики, та не здав іспиту з усної англійської. Усі ці обставини не сприяли активній творчій діяльності, й процес написання музики довелося на деякий час відкласти. На досягнення моєї мети пішли роки. Перший комп’ютер у мене з’явився 2005-го. – адаптація в новій країні пройшла легко? Ви там Валентин Сильвестров, Юлій Малишев, Ніколас Слонимський (США), Леонід Грабовський, Володимир Губа. 1962 р. прижилися?

3‘2011 | МУЗика

Леонід Грабовський, Богдан Пилярський (Польша), Валентин Сильвестров. 1961 р.

Із Юрієм Тарнавським. Нью-Йорк. 1994 р.

– Я швидко адаптувався. Нью-Йорк доволі комфортабельне місто, але мені бракує спілкування з людьми, колегами. Усі мої знайомі роз’єднані й так зайняті з ранку до вечора, що зідзвонюємося і зустрічаємося вкрай рідко. – У Вас в америці досить замкнений спосіб життя? – Так, і почасти це добре. В останні півтора року я отримав можливість робити те, що весь час відкладалося. Інформаційне цунамі триває, хоча зі своїми зацікавленнями в музиці я більш-менш зорієнтувався. Слід надолужувати багато чого в галузі кіно, бо у нових кінотенденціях я розбираюся слабко і мені потрібна консультація фахівців. Так само й у сферах літератури, філософії. – Хто грає Вашу музику в америці? – Це насамперед ансамбль «Континуум». Його заслуги перед Україною беззаперечні. Колектив у 1987 році влаштовував авторський вечір Сильвестрова, пізніше – мій авторський концерт, а також Бібіка. Одним словом, ансамбль постійно виконує українську музику в Америці. – Ви ніколи не замислювалися над тим, щоб узяти собі продюсера, який би розкручував Вашу творчість? – Композитори академічного плану на Заході не мають продюсерів. Ті не цікавляться серйозною музикою.

Із виконавцями інакше. Але музикант мусить дотримуватися жорстких умов продюсера. Якось я натрапив на диск із записами чилійського піаніста Клаудіо Аррау. До нього докладалася інформація про те, чому митця довгий час не пускали на музичний олімп. Виявляється, він надто захоплювався музикою Дебюссі, Балакирєва, Віли-Лобоса... А від нього вимагали зосередитися на творах Баха, Бетховена, Шопена, Ліста, Брамса, Моцарта, Гайдна, Рахманінова, Скрябіна, Прокоф’єва. Тоді я зрозумів, що виконавці здебільшого не грають музику сучасних композиторів через вимоги менеджменту. Митець ніщо в цій соціоторговельній схемі. Для мене те стало відкриттям. – Музичні процеси, що відбуваються в америці й у нас, збігаються? – Вони синхронізуються, і це нормально. Багато що в Америці не потрапляє до засобів масової інформації. При університетах працюють талановиті композитори і музиканти, але їхня творчість не виходить за стіни вишів, – музика звучить виключно в університетських концертах, на кафедрах тощо. У Монреалі мені подарували чимало дисків франко-канадських композиторів. Прослухавши їх, я був вражений: який там високий рівень композиторської майстерності, а ми нічого про це не знаємо. – америка в музичному плані цікава країна? – Музика поділяється на Art-town і Down-town. Arttown – це складна, технологічна і серіальна школа, наприклад, Еліот Картер. Down-town – поставангардисти з усіма різновидами мінімалізму й постмінімалізму, а також інші течії. Культивування тенденції свободи і адогматизму призводить до еклектики, часом недоладності поєднання непоєднуваного, що відчутно в американській музиці, на противагу канадській із її високою культурою композиції, логіки мислення, дисципліни. – а фестивалі? – Є фестивалі, але Америка дуже велика країна. Вони проходять у різних місцях, і всі їх відвідати неможливо. До Оклахоми, де я читав лекції про українську музику в двох університетах, летів чотири години. Це окремий незнаний світ. – америку можна назвати конгломератом європейських тенденцій? Якщо так, то які вони? – Різностильові тенденції там не ворогують, а, навпаки, намагаються сполучатися. Америка зараз переживає те, що свого часу Росія у період «Могутньої купки». Панує принцип: ми самі з вусами. Раніше композитори чи виконавці запрошували педагогів із Європи або самі їхали туди навчатися. Нещодавно у світ вийшла книжка про історію американської музики після 1920-х років. Написав її молодий професор, композитор, а передмову – Філіп Глас. Так от він заявляє, що XXI століття – це епоха Америки, американська музика головуватиме, як колись німецька. Мовляв, годі озиратися на Європу, у нас є власне мистецтво, і це не тільки джаз, а цікаві ідеї, експерименти. – Ваше ставлення до представників протилежної естетики? – Багато залежить від того, якою мірою переконлива їхня музика. Зараз важко знайти більш полярні творчі принципи, ніж, наприклад, мої і Пярта. Але Пярт мене переконує. Іноді він спирається на загальноприбалтійську хорову традицію. Однак у найкращих його творах я чую ідеально вивірену, зважену мову. У нього особ-

Фото з сімейного архіву

метри

МУЗика | 3‘2011

Фото з сімейного архіву

Біля меморіальної дошки на будинку, де мешкав Альфред Шнітке, з професором Санкт-Петербурзької консерваторії Михайлом Бяликом. Травень, 2009 р.

лива творча система, що парадоксальним чином базується лише на старовинних засобах. Пярт їх ретельно відібрав, пов’язав, продумав граматику, все чітко вибудував… – Музика потребує коментарів? адже будь-який коментар суб’єктивний. – Коментар допомагає краще зрозуміти твір. Не кожен може все осягнути інтуїцією. Утім є генії, які відчувають музику душею. – Чому складну сучасну музику сприймає тільки маленька частина людей? – Виховувати себе треба, робити певні зусилля. Ніщо не падає просто з неба. Хтось влучно сказав: «Той, хто заперечує Шенберга, нічого не зрозуміє і у Бетховена». – Як Ви ставитеся до творчості П’яццолли і подібних йому композиторів, тобто до легкожанрової музики? – П’яццоллу можна слухати, і, між іншим, він не такий одноманітний, як здається спочатку. Десь на рівні модуляційної техніки і ритмічної схеми у нього відчутний вплив Стравінського, трапляються нестандартні переходи в іншу тональність, завдяки інтуїції він уникає абсолютних штампів. Зараз він модний, як існує мода на танго. – Чи не є така музика проявом попси в рамках академічної сфери?

3‘2011 | МУЗика

– Це, наче попса зі знаком позитиву. На мій розсуд – нехай буде. – Де грань, що відмежовує серйозну музику від попсової, і як серйозне може перетворитися на попсове? – Важко сказати. Попсовими стають твори, що легко запам’ятовуються, часто виконуються, тобто ті, котрі постійно на слуху. Саме вони і робляться жертвами широкої потреби. До речі, суперкласику – розкручені твори Баха, Моцарта, Чайковського – можна розглядати як попсу в межах академічного мистецтва. – Ви захоплюєтеся філософами? – Насамперед це Павло Флоренський і Юрій Лотман. Маловідома, але надзвичайно цікава праця «Небайдужа природа» Сергія Ейзенштейна, а також його «Естетичний трактат». – Яка Ваша особиста філософська позиція в житті й творчості? – Переконаний, що земним буттям наша діяльність не закінчується. У книзі Уранії є розділ про музикантів, які продовжують на небесах працю, розпочату на землі. Вони за власним бажанням обирають такий шлях. Тож, відповідно до цієї доктрини, гасло Леніна «вчитися, вчитися і ще раз вчитися» діє «Там» на всіх рівнях.

метри Тетяна ШВаЧкО

Україна завжди славилася співаками, а Національна опера – сузір’ям першокласних вокалістів. Тут понад чотири десятиліття яскраво сяяв унікальний талант визнаної примадонни театру, народної артистки України та СРСР, лауреата Національної премії імені Тараса Шевченка й Державної премії СРСР, Героя України Євгенії Мірошниченко. Цього літа Україна відзначила 80-річчя від дня народження легенди вітчизняної оперної сцени. А нещодавно побачила світ перша монографія про її життя і творчість 28

Фото з сімейного архіву

спІваЧка й актриса від Бога

МУЗика | 3‘2011

Фото з сімейного архіву

она була окрасою і символом української опери другої половини ХХ століття, з її мистецтвом пов’язана світова слава національної вокальної школи. Красивий самобутній голос – лірико-колоратурне сопрано Євгенії Мірошниченко ніколи не сплутаєш із жодним іншим. Віртуозне володіння вокальною технікою, могутнє форте, прозоре піанісімо, тонке філірування звука, яскравий акторський талант – усе це завжди було підпорядковано створенню незабутніх вокальносценічних образів. У репертуарі співачки – двадцять найскладніших оперних партій, зокрема Джільди («Ріголетто» Джузеппе Верді), Лючії («Лючія ді Ламмермур» Гаетано Доніцетті), Лакме в однойменній опері Лео Деліба, Розіни («Севільський цирульник» Джоаккіно Россіні), Манон в однойменній опері Жюля Массне, Марфи та Шемаханської цариці («Царева наречена» і «Золотий півник» Миколи Римського-Корсакова)… Видатний співак Іван Козловський якось сказав: «Наша Женя не тільки співачка від Бога, а ще й справжня актриса від Бога. Таке поєднання зустрічається дуже рідко. Воно було, мабуть, тільки у легендарної Марії Каллас». До речі, у 1960 році, коли оперні артисти з Радянського Союзу вперше поїхали на стажування до уславленого міланського театру «Ла Скала», Євгенія Мірошниченка підвищувала вокальну майстерність і готувала партію Лючії з педагогом цієї всесвітньо відомої примадонни, професором Ельвірою дель Ідальго. В останні роки життя Євгенія Семенівна часто зустрічалася з журналістами, згадувала цікаві епізоди з дитинства, тяжкі повоєнні роки, навчання в Харківському ремісничому училищі. Майбутня співачка народилася 12 червня 1931 року в селі Першому Радянському Харківської області у сільській родині Семена та Сусанни Мірошниченків. Сім’я із великими труднощами пережила воєнне лихоліття. Батько загинув на фронті й мати лишилася одна з трьома дітьми – Люсею, Женею і Зоєю. Після визволення Харкова у 1943 році старших Люсю і Женю зарахували до Спеціалізованого жіночого ремісничого училища радіосправи, де Женя навчалася на слюсаря-складальника (Люся невдовзі повернулася додому). Там дівчинка брала участь у художній самодіяльності – спочатку танцювала, потім співала в хорі, яким керував хормейстер і композитор Зіновій Заграничний, котрий першим розгледів талант юної вихованки. Після закінчення училища Євгенія працювала слюсарем-складальником першого розряду на Харківському електромеханічному заводі, але її часто запрошували на виступи до Києва. Лише в 1951 році вона вступила до Київської консерваторії у клас досвідченого педагога Марії Донець-Тессейр. Людина високої культури, енциклопедичних знань, професор вільно володіла французькою, італійською, німецькою, польською мовами й готувала високопрофесійні кадри співаків для оперних театрів і камерного виконавства. Марія Едуардівна стала другою матір’ю для Жені. Вона не лише вчила її співати, а й впливала на формування особистості, допомагала порадами, підтримувала морально і навіть матеріально. Професор підготувала Євгенію Мірошниченко до надскладного Міжнародного конкурсу вокалістів у Тулузі (Франція), де вона стала лауреатом і одержала Велику премію й кубок міста Парижа.

3‘2011 | МУЗика

Віолетта в опері Джузеппе Верді «Травіата». 1957 р.

Сестри Женя і Люся Мірошниченки. 1941 р.

Із синами Ігорем та Олегом. 1966 р.

Євгенія Мірошниченко та Анатолій Мокренко (праворуч) серед учнів ПТУ № 1 міста Києва. 1980 р.

Випускний іспит у консерваторії одночасно виявився дебютом Євгенії Мірошниченко на сцені уславленого Київського театру опери та балету, з яким вона назавжди пов’язала свою долю. Було це навесні 1957 року. Женя співала партію Віолетти в опері Джузеппе Верді «Травіата» й зачарувала присутніх у залі рідкісним за красою голосом, тонким відчуттям композиторського стилю, гнучкою вердіївською кантиленою, а головне – щирістю й правдивістю у передачі глибоких почуттів героїні. Історія світового оперного виконавства майже не знає випадків, коли улюблена вокальна партія прикрашає репертуар артистки чотири десятиліття. Похвалитися цим, окрім Євгенії Мірошниченко, певно, могла б лише легендарна італійська співачка Аделіна Патті, фантастичний вокальний стаж якої становив понад півстоліття.

Коли слухаєш спів Євгенії Семенівни, мимоволі згадуєш слова Петра Чайковського з його статті про виступ Аделіни Патті в московському Большому театрі: «У чарівливій красі голосу та в солов’їній чистоті її трелей, неповторній легкості колоратур є щось надлюдське. Так, саме надлюдське…» В інтерв’ю для журналу «Музика» (К.,1994. – № 2) Євгенія Мірошниченко розповідала: «Своє народження як співачки пов’язую насамперед із “Травіатою” – цим шедевром Джузеппе Верді. Саме в ній відбулося моє артистичне становлення. А трагічна й чарівна Віолетта – моя незрадлива й щира любов». Цією ж партією 25 травня 1994 року Євгенія Семенівна завершила творчий шлях у рідній Національній опері. Ніхто не оголошував, не писав в афіші, що то – останній виступ геніальної співачки, але це відчували її шанувальники. Зал був переповнений. Євгенія Мірошниченко виступила у найвідповідальнішій своїй виставі з нікому невідомим партнером, випускником Київської консерваторії Михайлом Дідиком, із яким сама підготувала партію Альфреда. З її боку це був дуже сміливий вчинок. Але вона не помилилася, побачивши у молодому співакові майбутню світову зірку. Тоді, щоправда, ніхто цього не хотів визнавати. Дебютанта навіть не запросили до групи стажерів Київської опери. Та незабаром його ім’я з’явилося на афішах нью-йоркської «Метрополітенопера», міланської «Ла Скала», паризької «Опера Бастіль» та інших славетних оперних театрів. Саме Євгенії Мірошниченко Михайло Дідик завдячує своєю щасливою творчою долею. Та, повертаючись до початку виконавської кар’єри Євгенії Мірошниченко, слід зазначити, що вона стала солісткою Київської опери у той час, коли та була справжньою академією українського вокального мистецтва. Там іще жили традиції Марії Литвиненко-Вольгемут, Оксани Петрусенко, Зої Гайдай… Поряд із молодою співачкою працювали Борис Гмиря, Михайло Гришко, Микола Ворвулєв, Юрій Гуляєв, Єлизавета Чавдар, Лариса Руденко… Євгенії Мірошниченко дуже пощастило, бо в київському театрі вона зустріла досвідчених режисерів, зокрема Михайла Стефановича, Володимира Скляренка, Дмитра Смолича, Ірину Молостову, видатних диригентів – Олександра Климова, Веніаміна Тольбу, Стефана Турчака, і саме у співпраці з ними удосконалювалася її виконавська майстерність. Одна за одною у репертуарі Євгенії Семенівни з’являються партії Венери («Енеїда» Миколи Лисенка), Мюзетти («Богема» Джакомо Пуччіні), Стасі («Перша весна» Германа Жуковського), Цариці ночі («Чарівна флейта» Вольфганга Амадея Моцарта), Розіни («Севільський цирульник» Джоаккіно Россіні), Джільди («Ріголетто» Джузеппе Верді), Лакме (однойменна опера Лео Деліба), Церліни («Фра-Дияволо» Данієля Обера), Лейли («Шукачі перлів» Жоржа Бізе). У сезоні 1962–1963 років здійснилася заповітна мрія Євгенії Мірошниченко – відбулася прем’єра опери «Лючія ді Ламмермур» Гаетанно Доніцетті, в якій вона створила довершений образ героїні не лише за допомогою суто вокальних барв, а і як талановита актриса. Під час стажування в Італії молода українська співачка була присутня на репетиціях у «Ла Скала», коли партію Лючії готувала сама Джоан Сазерленд. «Вважаю її спів вер-

Фото з сімейного архіву

метри

МУЗика | 3‘2011

шиною мистецтва, – розповідала пізніше Євгенія Семенівна. – Її талант просто вражає. Партія Лючії, уся музика опери так схвилювали мене, що я втратила спокій. Одразу ж написала листа до Києва. Мабуть, у мене було стільки бажання й віри в успіх, що керівництво театру включило оперу позачергово до репертуарного плану». Спектакль, поставлений видатним режисером Іриною Молостовою і диригентом Олегом Рябовим, уже майже п’ятдесят років живе на київській сцені. У чому секрет такого тривалого успіху? На мою думку, Ірина Молостова знайшла найкраще сценічне вирішення вистави, глибоко розкрила закладену композитором і лібретистом ідею вірного, всеперемагаючого кохання. До справжніх трагедійних висот піднімається Євгенія Мірошниченко у сцені божевілля Лючії. У технічно складній для виконання «арії із флейтою» співачка не просто демонструє віртуозне володіння голосом, гнучку кантилену, конкуруючи з інструментом, а і якнайповніше передає найтонші нюанси почуттів страдниці. Як і в «Травіаті» Джузеппе Верді, так і в «Лючії ді Ламмермур» Гаетано Доніцетті Євгенія Семенівна часто вдавалася до імпровізації, щоразу знаходячи нові образні відтінки в музичних фразах, випробовуючи нові мізансцени. Акторська інтуїція допомагала їй реагувати на індивідуальність партнера, збагачувати добре відомий образ свіжими барвами. «Душевне багатство і душевна щедрість. Ось що робить актора потрібним людям!.. – пише Анатолій Мокренко у статті “Одкровення” (Радянська жінка. – 1975. – № 10). – “Травіата” і “Лючія ді Ламмермур” – дві опери, в яких Євгенія Мірошниченко сягнула, на мій погляд, найвищих вершин майстерності й власного поетичного піднесення. І я мав щастя бути її партнером в обох виставах.

Найвищий із будь-коли відчутого мною зі сцени пафос трагедії – ось що таке Євгенія Мірошниченко в ролях Лючії та Віолетти. І справа не в епітетах, якими б хотіли зараз нагородити актрису, – це зовсім, як ми знаємо, не важко зробити… Справа в тому животворному впливові, який справляє на людей її високе мистецтво. Я наголошую у даному разі на понятті “актриса”, підкреслюючи пріоритет драматичного начала в артистичному комплексі нашої видатної співачки. І це не просто актриса найпотужнішого філософсько-емоційного потенціалу – актриса трагедійна. Про це свідчать не тільки об’єктивні творчі результати, а й цілком суб’єктивний особистий потяг співачки до названих двох оперних ролей». Дуже близький творчій індивідуальності співачки зворушливий образ російської дівчини Марфи в опері «Царева наречена» Миколи Римського-Корсакова. Саме в цій партії якнайповніше виявилися широта діапазону, гранична гнучкість і теплота її тембру, бездоганна артикуляція, коли навіть на піанісімо було чутно кожне слово. «Українським соловейком» називали у народі Євгенію Мірошниченко. На жаль, це визначення, яке дуже часто зустрічається в статтях про співаків, сьогодні девальвоване. Та саме примадонні української оперної сцени з її кришталево-прозорим голосом унікального діапазону на чотири октави (легко брала «до» четвертої) воно підходить якнайкраще. Нагадаємо, що голос такого діапазону мали лише дві вокалістки у світі – видатна італійська співачка ХVІІІ століття Лукреція Агуярі та сучасниця Євгенії Мірошниченко француженка Робен Мадо. Володіючи бездоганною технікою виконання, Євгенія Семенівна часто зверталася до творів, у яких могла продемонструвати свою високу віртуозну майстерність. Недаремно в її концертному репертуарі «Соловейко» Марка Кропивницького, «Солов’їний романс» Анатолія

Фото з сімейного архіву

Євгенія Мірошниченко після вистави «Ріголетто» Джузеппе Верді зі своїми шанувальниками. 1975 р.

3‘2011 | МУЗика

метри

Лючія ді Ламмермур в однойменній опері Гаетано Доніцетті. 1963 р.

Кос-Анатольського та «Соловей» Олександра Аляб’єва, «Венеціанський карнавал» Юліуса Бенедикта, «Казки Віденського лісу» Йоганна Штрауса – справжні вершини складності для колоратурного сопрано. Як інші видатні оперні співаки – Антоніна Нежданова, Федір Шаляпін, Надія Обухова, Зоя Гайдай, Марія Литвиненко-Вольгемут, Борис Гмиря, Євгенія Мірошниченко була чудовою виконавицею камерних творів. Окрім арій із популярних опер, вона співала в концертах уривки з маловідомих «Ернані» та «Сіцилійської вечірні» Джузеппе Верді, «Міньйона» Амбруаза Тома, «Лінди із Шамуні» Гаетано Доніцетті, романси Сергія Рахманінова, Петра Чайковського, Миколи РимськогоКорсакова, Цезаря Кюї, твори зарубіжних авторів – Йоганна Себастьяна Баха, Антоніна Дворжака, Каміля СенСанса, Жюля Массне, Станіслава Монюшка, Едварда Гріга, українських композиторів – Юлія Мейтуса, Платона Майбороди, Ігоря Шамо, Олександра Білаша, Юдіфі Рожавської… Досить велике місце в її репертуарі займали українські народні пісні. Євгенія Семенівна – одна з найкращих виконавиць найскладнішого для вокалістів Концерту для голосу з оркестром Рейнгольда Глієра. Євгенія Мірошниченко стала чудовим педагогом. Для викладацької роботи замало власного виконавського досвіду й технічної майстерності – потрібні особливі здібності та справжнє покликання. Ці риси були притаманні Євгенії Семенівні, яка створила власну вокальну школу, що органічно поєднала традиції українського й італійського виконавства. Тільки для рідного театру вона підготувала тринадцять солістів, котрі посіли провідні місця у колективі. Це, зокрема, Валентина Степова, Ольга Нагорна, Сусанна Чахоян, Катерина Стращенко, Тетяна Ганіна, Оксана Терещенко. А скільки лауреатів всеукраїнських і міжнародних конкурсів вокалістів успішно працюють у те-

Фото з сімейного архіву

Під час святкування ювілею з сім’єю. 2006 р.

МУЗика | 3‘2011

атрах Польщі – Валентина Пасічник і Світлана Калиниченко, Німеччини – Олена Бєлкіна, Японії – Оксана Верба, Франції – Олена Савченко та Руслана Кулиняк, США – Михайло Дідик і Світлана Мерліченко… Майже тридцять років життя віддала Євгенія Семенівна педагогічній діяльності в Національній музичній академії України імені Петра Чайковського. Вона терпляче, з любов’ю виховувала учнів, прищеплювала їм високі моральні ідеали і не просто навчала професії співака, – вона запалювала іскри натхнення у душах молодих виконавців, прищеплювала їм прагнення ніколи не зупинятися, а завжди йти вперед до мистецьких вершин. Із щирим хвилюванням говорила Євгенія Мірошниченко про майбутню долю молодих талантів. Вона мріяла створити в Києві Малий оперний театр, де могли б працювати прекрасні українські співаки, а не виїздити за кордон у пошуках роботи. «Я проїхала півсвіту, – розповідала вона, – побувала майже в усіх столицях найбільших європейський країн… І чудово усвідомлюю: у них, окрім великого Національного оперного театру, завжди є й Мала опера. Вони особливо цінують цей камерний жанр. Ще в червні 2004 року постановою Київради була створена (на папері) Мала опера… Я вважаю, що наша столиця мусить мати камерний оперний театр! Він потрібен усім, хто любить класичне мистецтво, а тому стукаю у всі двері кабінетів чиновників, але марно…» На жаль, жодні заслуги перед Україною і навіть авторитет геніальної української співачки не вплинули на можновладців, які не підтримали її ідею. Так вона і пішла з життя, не втіливши свою заповітну мрію. 27 квітня 2009 року Євгенія Мірошниченко відійшла у кращий світ. Завершилася епоха славетної актриси, самобутнє мистецтво якої назавжди увійшло в історію європейської і світової оперної культури.

Цариця ночі в опері «Чарівна флейта» Вольфганга Амадея Моцарта. 1966 р.

Фото з сімейного архіву

З учнями. Стоять (зліва направо): Олена Штефан, Світлана Мерліченко, Оксана ярова, Наталія Королько (концертмейстер), Наталія Шелепницька, Ольга Нагорна, Євгенія Мірошниченко, Руслана Кулиняк, Тетяна Ганіна, Сусанна Чахоян. Сидять (зліва направо): Лариса Таран, Тамара Ходакова, Оксана Терещенко, Катерина Абдуліна. 2001 р.

3‘2011 | МУЗика

молодіжний форум Ганна ЛУНІНа

: » 1 1 0 2 Х и д о Л о «Форум м

У К У Ш О П У А К И МУЗ СЕБЕ САМОЇ...

шук, лив нинішній форум? По які ж тенденції віддзерка ьбіл Тим . ики муз ої сучасн лаж перимент – не новина для екс по, мистецтво як брико ий тик ерш міо а п -се е н лог иш ро с л ьту хао ійський кул о «бродильний» звуковий Усесвітньо відомий італ ерто Еко в одній із ше, щ ться мирним. Але насправді cеред звукових, мовУмб ик енн сьм пи чий ску медієвіст і бли На гляд здає уються полярні рельєфи. ю епоху з Середньовіччям. ильових новацій вимальов , ст них а, статей порівнював нинішн ірн зб ва, аро ура така ж багатош мо їх розпізнати. його думку, сучасна культ фестивальний ури вибудувані Спробує льт і ку идв Об на. тич онавців судити важко, бо лек вик м адо скл За е– одним словом, ек і, н рм не раз брали участь у великого, коли в малій фо едставив героїв, які вже пр лет бук м на взаємовпливі малого і са т, а сві камерата», ансамбль я культурний макро румах: старожили «Київська фо их так й акамов у дзеркалі, відбиваєтьс норіз ічі езл Національний заслужени ипом мозаїки з б нової музики «Рикошет», акавін структурується за принц оду субкультур. ий авн рж Де и, аїн Укр оркестр о р манітних дрібних форм, свог ула для цьогорічного міжна- демічний симфонічний нічний оркестр України, камерорм демічний естрадно-симфо Що ж, цілком відповідна ф ної академії України імені их», котрий раз на два роки лод мо ка узи «М му кестр Національної музич ору ор о ф ний 007 (у 2 родног мки ий три ван під ізо за ган не так давно ор лка композиторів спі о і на ког аль всь іон йко Нац Ча тра ить Пе вод кий про ть бі одесь аїни. А ще для нього підходи ін році) ансамбль «Nostri Temporis». Із гостей були хореоМіністерства культури Укр к в нсамбль» і ж». «Діяти з вивертами» – та nza Sforzando», «Ласонь-а «Se ль амб анс ти льярдний термін «брикола ля Шимаари вд ї. Наприклад, потрібно зичної академії імені Каро перекладається з французько ись від протилежного борту графічний ансамбль Му – безліч імен сольних виконаввш новського (Польща). А ще по кулі, щоб вона, відштовхну «комплект» пила в лузу. тра по ку і рям нап стандартний виконавський му тно ком ціл , же От . ців стола, пішла у зворо тоо с термін до музики? Щ за форматом фестиваль. иА яке ж відношення має цей ендував під «камерний» ом рек за ебе ін с нюють якість звучання муз рі в фе Однак за виконавцями оці » ють сується мистецтва, то в цій с них виступів структуралісада окл пр и « рут ард розвитку. Марш анг и її ав ямк сів апр ча е н е з е н о, щ ал авн ки, лій е д уж ано исок персона іття. Поєднання непоєднув ро всіх не скажеш, бо сп . П ри ито поз ком отів початку минулого стол ізн про тенденції. , конструювання цілого з р ий, тому вестимо розмову лик ве ить дос го, нашарування контрастів им а. Ч ищ тилежного – ось суть яв го, а часом і полярно про ка, тате старе ої музики? Ну, а яка музи асн Нове – це добре забу не характеристика суч й гучно заявив головний «персонаж», яки ось – к шу По и кий і фестиваль. чат і й особливо симфоне найкраще можна вив е в музиці молодих. Камерн себ о пр За Форумом молодих чи На а. цтв сте панораму пошуку в усьоого музичного ми концерти презентували ні ніч и стан нинішнього українськ ї, Романа жд зав , – мо ідо дь, а вона, як в би опуси Олени Ільницько Олехоч оло сь а м . О лен їтті тав зма едс ро пр му му ньо ня а або існа, радикальна. Заспокоєн инського, Андрія Зименк н Качалова, Віталія Виш найактивніша, безкомпром ка, Анни же ню ко нто яху я А шл го ері Вал рчо та, тво ку пус почат ї, Богдана Криво ово Сєр ни ьприходить з роками, а на власний нал кає игі шу ор іна. Кожен омога голосніше й (Ізраїль), Максима Шалиг ал Сєг прагне заявити про себе як позиції, мо ть ком чіс урі вор укт о т стр ий плюс, тому щ их барвах, хто в ков зву в хто ль: сти мірою, ніше. І в цьому – величезн хай поетичного слова. Різною ідображає тенденції часу, не хто в об’єднанні музики і лодих, немов індикатор, в линній моді. іноді й на догоду швидкоп

МУЗика | 3‘2011

ОЇ Фото Ірини КОНЧАКОВСЬК

ско- Прес-конференція ому стилі «Lulla.by» («Коли ськ нов азу убі -гл ько овс сак ою і кор анціна ясь- у кл «Культ Ра» лигіна – цілісного за форм оркестру білоруса Канст Ша ого ї ерн алі сак кам Па ля ом ») д і ятк вою и вин за агатодля флейт и молодих страждали на б вними «Етноморфозами» драматургією твору, опус їчну кова, ретроспекти алися жаноза юв і м вор ом ідт час е в , а л, д мки ачу ду ість кестру Тетяни Б ор ого унн стр ослівність і туманну витіюват авт -та для сні модально нцювальні І це цілком природно пасторалі, квазі-ренесан ві ро ку» ро еклектичність матеріалу. ясри по По ї. « тим аці ки іль тон узиці. Але чи т і фольклорні ін у м нен ях час шл ть осу ую й ор ули е т рм і щ фо що , як і, рів ? Ду оркестру Золтана Алмаш ість більшості композицій для скрипки та камерного ’єрах сезону-2011», ще раз нюється драматургічна пухк учали на «Прем маю, що ні. власти- вперше прозв ло, ави пр і художнього смаку їхньо як и, рм фо , відчили бездоганність стилю зас о і іан Еклектизм мови, стилю ветеп ор жи х, ф и й с м ови ча дух а саме в такий а. «Голод» для аматорських um» для автентичвий «перехідним» епохам, ри намагаються го автор ито поз ком чі: урака й «Equilibri в о ься аєт мо. Та що явно кид піз- струнних Олексія Шм і ним сич ександра Шимка покла з і ост асн ву суч ів і камерного оркестру Ол відеоряду, в обох лос го них об’єднати авангардну мо тво вах наз ням. Більше того, в ність програми за рахунок ньоромантичним надбан земні сло- силили ефект іно рі муд ро аматорське кіно. хит ють ову випадках змонтованого під я рів усе менше застос тьс чаю трі короткометражзус Ще . і заголовки Шмурака сприймався, як ія екс Ол ус Оп ва, та й узагалі програмн а», озраховуаж s sonate», «Відблиски вітр на такий ефект, мабуть, і р ео му«Confession», «Nidamanngrie личкою», але такі розплив- ний кіноролик. Саме від ня ван ерез акценту ою па автор. Інша справа, що ч вав аподача «Пасія за святою барабанн ир й наб ула лу ю б Си йно ть. ступово зникаю я на фон. Претензі лас ри тво ере а п зик ечасті за жанром опуси по пр стецтві, хоч і підіації, фантазії, концерти, кзистенційної» теми в ми ї «е ово е н е н вж м ють класичні квартети, вар лко сторіччя Франца Кафки е – повернення назад? Ці романом «провидця» XX ї ано каз нлюдії, балади, кантати. Що ц оде ьог и с ність прагнень спричиажання синтезуват к»: недосяжність ілюзій, мар мо «За вможливо, так виявляється б уїти ієї теми мало інт кож та із класикою, але овного голоду. Втілення ц дух тя чут від ють ню ня з минулим, сучасність за чина в ультрасурами прагнення спростити й гламурний відтінок. Дів тікає» по стіні; ани хов ри неп не, ще не усвідомлене авто ної лад краху ілюзій «с ї музики, очистити її від ск часному «прикиді» у момент овини; хлопець, який зригальний стиль українсько в. окі рак х р ай нні кр ста вода, що ллється через бе«шкаралупи» авангарду о замків; замок із піску на ми ида з в нки ває зі стін карти оли мв -си дри ка це усе Ю , – ко хвиля д мас резі моря, котрий змиває буФольклорНиЙ міФ Пі ів у серйозність того, що від ис оте Пр ібр у». сл ек лод «го иХ го сН ча амо о с а тог вин етНосу аро цік е п я о, ц авс лив ти. Мож ій форум ознаменув я на екрані, важко повіри тьс ває ком як і попередній, нинішн ціл еть а, Йд Хоч ». тів. сть тан сні иле том «Етносуча ушних акторів-д вор нез ньо ніш й зов чни евим фольклорним проек кам двозна ю концертом «Київської рові потрібен був такий ся про відкриття фестивал ою, у імовірно, композито ітн енд о т іжн із н ін) тюх Ма рати» (диригент – Валерій

3‘2011 | МУЗика

молодіжний форум

Грає «Камерата» Богдана Півненко

е біль моді гламурний треш і вс іронічний підтекст. Нині в би«лю в ою гр ння стильною ше набирає обертів захопле отельщину». лександра Шимка, то до нь Стосовно ж «Equilibrium» О ус оп сам й ікавий відеоряд. Та го був продуманий дуже ц ініа ом етн ть Шіс і. м на фестивал став чи не найяскравіши льк фо ми оса гол и им и і народн етюр із народними пісням осф виразно відтворювали атм лорного гурту «Кросна» ваний . А візуальний ряд, вибуду ру прадавньої автентики муав юв овн доп анізму, добре у, на балансі автентики і урб аж ейз о п ьог ірн веч о» тливог зику. Тут були кадри «мерех йні нці режимі time lapse, прові знятого в прискореному неху, вер а з го архіву», показан ь святкові сцени із «сімейно ьоту, автомобільна магістрал пол го мов із висоти пташино лявиг но ект еф во бли … Та осо епохи 1970–1990-х років стий танець, магнетична пла очи жін ий тєв чут то w дав розку slo мки зйо рахунок рапідної ка якого посилювалася за оло ні г тич тен , ав текст пісень motion. Міфо-фольклорний со ча ням кан ми ере із п кіноряд си, вінтажно-урбаністічний ності slow motion – усе в сукуп на se lap ime з t мів ових режи сам ий так ення. Хоча цей опус справляло незабутнє враж зи му Цю ео. від без обходитися достатній, що цілком може на допомогою видовища, – во » за ати тув «ря ку не потрібно лю ві а ро ча, а професіоналові зо сама за собою веде слуха . зії можуть навіть заважати ченфольклорний міф? Сполу ий асн суч То який же він, стам зни иче вел із я іде ом – ня фольклору з академізм ессхр століття митці прагнули жем. Упродовж усього XX ітті тол XI с . У X рхаїку з модерном бтити народне з сучасним, а оді у п енс й с яки денція. Але ф, спостерігається та сама тен мі ний лор льк фо ти сни і осуча них комбінаціях? У бажанн ри спе оек м для широких мас, п зробити його доступніши по ідь пов від всі запитання – ментувати на автентиці? На

ести Фото надані оргкомітетом ф

валю

Фольклорний гурт «Кросна»

МУЗика | 3‘2011

до деї можна угледіти й потяг зитивна. У такій інтеграці ого як и й ват тру онс дем амір про кларатизаціі фольклору, н бігний их віянь – неначе ефект екзотику в рамках сучасн борд. ЮЮть зорі, то це «якЩо На Небі заПал комусь ПотрібНо» на иментом і сильний акцент Синтез у тандемі з експер ий» льн зуа «Ві ку. ро форумі цього евідео-арті домінували на айк яціях проекту Алли Заг чинник відчувався в інстал ого польського хореографічн » вич «EM-візія», у «боді-арті ько овс ман Ши ії імені Кароля ансамблю Музичної академ ику муз тну рте ква «оживлював» го, який пластикою тіла усі ої ( вака, Юстини Ковальськ Адріана Робака, Олексія Но уста (Україна) у виконанні воп – Польща) та Богдана Кри відмблю». Останній, до речі, нса ь-а польського ж «Ласон рні аме в к ри тво від ним балансом мінно, високоякісно, з гар нооряд був присутній і у згада опуси молодих авторів. Віде аудіовізуальному концерті , і в му проекті «Етносучасність» . ris» po , з ансамблю «Nostri Tem е загальна тенденція часу Ставка на видовищність – ц сми ого ічн дем ака » ією совізац зйого демократизацією, «ма ро ам с с о – не нам судити, ча зтецтва. Добре це чи поган бе , їх даю Га ікаві причини… ставить усе на місця. Але ц ної ард анг ав ної дне асилля ускла ліч, та одна з них – довге з кої ро та інтересу до музики ши т естетики і, як наслідок, утра ? О рів вто може бути гірше для а слухацької аудиторії. А що учати ри, кожен по-своєму, дол ито і намагаються композ у. арт могою відеопубліку до музики за допо ичнозастій у розвитку муз на: ичи пр а Іще одн я вианн Баж рного, балетного. драматичних жанрів – опе нуспо іал енц пот драматичний користати невитрачений . цтв сте ми езу инт и с нові форм кає творчу молодь шукати

Георгій Потопальський Олег Серединський і Валерій Матюхін

естивалю Фото надані оргкомітетом ф

«Ласонь-ансамбль» (Польща)

3‘2011 | МУЗика

молодіжний форум ії», новане у програмі «EM-віз Утім далеко не все, запропо них ор рат або ою творчістю. У л можна було назвати музичн екеф их онн ктр еле ння звука та майстер-класах дослідже ьному потрібні, але на фестивал і й лив аж о, в тів, безумовн цеько вуз ознайомитися не з концерті слухачам цікаво , а цій ера ген их в галузі звуков ховими напрацюваннями но ос на ми ени вор иціями, ст саме з мистецькими композ кових елементів або з їхнізву их ван еро ген нові комп’ютер и. ням лен ми вкрап оді Пластика завж ди в м тав польсько-український у с рум фо ою інк ор ст яскравою проект «Рух і ритм». ля Музичної академії імені Каро Хореографічний ансамбль віьо ітн есв вс пта аде вав себе як Шимановського позиціону тмі ри ою з як но згід за, кро к-Даль домої методології Еміля Жа ктури, ична мова виникає зі стру аст пл ама й с та іла ів т ка рух ого ичн муз го шо аряду того чи ін енергетично-емоційного з ню ож худ ує єдн по що Ансамбль ичне мистецтво, тет син не діб По ру. тво ад пон ету, вже «Senza sforzando» томімою й елементами бал пан з у тик нас гім . рту оваНа Продукція? твердилося в статусі боді-а творчість або геНер ті білою нае нікого півстоліття тому у ови уж оп цим , ули ї, б чна аці зви гр ава три спр ов танцівниці, нем Три Інсталяції в «EM-візії» – ео вишуаж ван ск іно ямо раф пр ув, ний проект б ою й пластикою нин тка ю ро озо пр пів не здивуєш. Однак цьогоріч чо йну, ніжщо концерт розтягнувся на і каних рухів рук і тіл візуалізували мрійливо спокі в уяві мо, невдалим. Мало того, и ли тер ика тіла викл тійно «зависали» комп’ю Адріана Робака. Сплетені ику муз ну насли тири години, так ще й пос важ ро си – із опу ції і ші асоціа зв’язок. Та й сам ів-глядачів найрізноманітні хач слу лузга евтрачався міжкомп’ютерний ро и г лі, им рн зем ато до ор ся ця і клонять видше, суто лаб ще ми, що тягнуться до сон . А ко було назвати такими, ш ма» вів гра нер пто их Кри ськ – « юд ки х л нят ени еками. Ви ю сіткою огол чно афі гр ною оже а к ій нерованими звуковими тр ор рдн таф алася, як ме на у стандартній аванга рафічна композиція сприйм ічного біосу. еог хор оЛюбави Сидоренко, написа ктр еле ний і зі смаком зробле о життя в континуумі косм системі без електроніки, ll» («Плач біля роткочасног супроводжував і квартетну музику Юсти Wa lon aby a B s at ng so The «Білий» балет акустичний колаж « тлі ся за раія Ретинського, в якому на й ефект цього разу досягав стіни Вавилонської») Олекс Барбера звучав проникли- ни Ковальської. Цікави нок із поліетиленовою плівкою. ля амазо знаменитого Аdagio Самюе инци- хунок гри чотирьох ах танцівниць постійно змінювала наспів і на цей дует за пр рук й их ьни итн тал ієн спр в -ор а івк дно Пл схі вий сина під віос диктора, різгол ся али лад нак она майоріла, немов пару у» о в лив и. Т тур кон и і рм фо пом «кадрового нап ули виконуі, танцювальні ритмоформ , то слугувала дзеркалом, то номанітні шуми і звуки вулиц евний ненав’язливий еле- тром, то імітувала хвилі а. О ивого скл сновна а, як п прозорої стіни або мерехтл оль а р вал иття, тощо. До речі, електронік ер» С лах гна ідеї «Гра в Життя», або «Ж ористана й у «Си фабула концентрувалася в ке хит мент, доволі вдало була вик али юв обл уос формери мяк Гра». Одним словом, пер , зе гія Пілютикова. им т, реальним й ірреальн балансування між Там і Ту . льним і примарним рним і потойбічним, матеріа Золтан Алмаші пластичний номер під ква ий ман Блискуче був проду ний вич ». З ком жа під а з е була «гр итет Богдана Кривопуста. Ц атр і як звичайний стильовий предмет одягу трактувався івник сховище грошей, – танц і я бут, і як модний аксесуар, поли рта иве о в овн ми красном о ці зі збентеженими гримаса у, т ор оль о к вог ино мал жак був рожні кишені. Оскільки під ми ьки тен на асоціація, – із бага в свідомості спливла ще од и» епохи 1990-х. им нуворишами, «новими руськ

ести Фото надані оргкомітетом ф

валю

еш? Новаторство або тр ris» т ансамблю «Nostri Tempo оек пр ий льн зуа ові уді А от а але азд з з ере аження. І не так ч озалишив неоднозначне вр иці поз ив ект кол йність, адже гідь задекларовану новаці онує тенденцій у музиці, що оп вих но ком сни нує себе прові сутвід ез та рутинному, як чер усьому консервативному роста – и анс енінги, перформ о ність власне музики. Хеп ост пр ти кан узи ді м ури, і моло , жили у світі сучасної культ ава спр а Інш ію. диц тра столітню підхопили уже понад пів ві ати вув позитори хотіли зди що слухачів-глядачів ком міксти атографічні твори. Але і ем деостилізаціями під кін й хід вни по на ряд новина. Кіно з кіномистецтвом – теж не поих ичн муз і их льн тра д, у теа застосовується, наприкла становках.

МУЗика | 3‘2011

ретро зНову в моді діаивним застосуванням ме Пошук, експерименти з акт у еш -тр мас і звучань для еліти арту, полюси генерованих сикла нео » ної ард також «аванг для просунутої молоді, а фозму, – такою була концепція нти вте о а ног ики і фольклор лял иді уковому конгломераті в я руму цьогоріч. І в цьому зв інц і к тку оча інаційні точки п ся ще два полюси, дві кульм brium» Олександра Шим«Equili афестивалю – фольк-опус гіна. Це не просто два яскр али а Ш им акс с ка і Пасакалія М на ють знака. Обидва відсила вих твори, це два смислових ру а д ки, хаї -ар ольклорної міфо до минулого. Один – до ф оти шарів із ретроспекцією в ч них тур гий – до інших куль ури століття. в минуле актуальний? Без і Отже виходить, що погляд рум фо у ку точ що фінальну мовно так. Тому не дивно, ксима Шалигіна. Цікава за я Ма поставила саме Пасакалі стиа яскраво завершила фе вон м, ння іше музичним вир ець тан акалія – це урочистий її вальний проект. І хоча пас у адк вип у ом матизму, в дан опроцесія з відтінком дра к ходи самої Музики у непр зна як ти яда доречніше розгл ків. стому і мінливому світі зву

Mu Фото Тетяни ПЛАТОНОВОЇ /

sic-review Ukraine

утона вразити аудиторію поб Тому незрозуміло: як мож тикар з она еф мобільного тел вими зйомками камерою ріуст інд о й авт их оги, зустрічн и нами заасфальтованої дор іям ор маг тас фан и им льн аноїда ального пейзажу або пар освол атушками з рожевим з ляльковими дівчатками-т або конвульсивним поїдан ю, адо сям і «кислотною» пом цій »? У ням ям «н ами ів із ремарк ням огірків та інших овоч до що на експериментуванні аудіо суєті робиться акцент німе ьше того, – стилізації під синтезу кіно і музики, й біл о. іде е в ліття чи аматорськ кіно початку минулого сто аволіття не мислилося без цік сто XX о Але ж німе кін зрізне і блискучої гри тапера. Ро го музичного супроводу укові «зв ілі езбарвні, незрозум ні, нерозбірливі звуки або б знаі по мц гра ро фестивальній п доріжки» (композитори у ниш Чер ра анд екс Ол ндтреки) , чили свої творіння як сау вед Ш ндрія Мерхеля, Катажини » кова, Олексія Шмурака, А oris mp ri Te спериментах «Nost Максима Коломійця у кіноек . ою зик тважко було назвати му мент? Із точки зору відкри ри спе ек не, Так у чому, влас а овн узичної мови або стилю – п й тя чогось нового в галузі м сни уча м с звуками й бурмотіння неясність. «Шлунковими» им ре ознайомився з подібн доб бо слухач переситився, нуми ну ети тр нню ста ктом за о мі ультраавангардним проду , то де ж тут новації? Такі са яду ор кін одо . Щ елого століття и т вш кну можна побачити, увім відеоролики і відеокліпи о. кін ого до архіву нім левізор або ж звернувшися Каnana» («Алая – віджняна») vig – aya «Аl От, приміром, а. Під ауд ерх уст н О ва йса ате м М тажини Швед із відеорядо вклу о показують осінню пожо овг ці д блі пу уки і зв азн невир льріа уст інд ці – ву траву, а в кін і. траву, коня на природі, зно лин вда ю уро фіг кою і з людсь ний пейзаж: висотні будівл уритися у нірвану, досягти зан Тим самим нас закликають о саме цю ідею закладено в », б ння тле сві ро «п ого ськ буддій віть ві твору. Чесно кажучи, на наз і – мін санскритському тер , на ого нь без , а ює ясн о що роз’ програмний коментар мал зорієнтуватися. певно, взагалі важко було б самбі творчі експерименти ан ьш Тож чекаймо на подал мисту ме ати ізн дасться розп лю. Можливо, пізніше нам в йна нзі ете пр я їхн и пок ів. Але тецьких устремлінь автор іжлод мо ана. Це – гламурний творча позиція не виправд ією арт-кафе. ний треш, тусовка з імітац

3‘2011 | МУЗика

альма-матер В’ячеслав ГРЕБЕНЮк

Виступ симфонічного оркестру

Херсонське

яків Дюмін

ерсонське музичне училище вже відзначило сторіччя. Відкритий у 1908 році на базі музичних класів, перший у місті спеціальний навчальний заклад готував професійних музикантів. І сьогодні його випускники працюють у мистецьких установах Херсонщини. Наш край здавна славиться своєю історією і талантами: у 1830 році в Херсоні відкрився перший театр, де у 1846 році виступав Михайло Щепкін, а в 1871-му дебютував як режисер засновник українського театру Марко Кропивницький. Із концертами приїздили композитори Антон Рубінштейн і Модест Мусоргський, гастролювала італійська трупа, у складі якої виступали корифеї українського театру Іван Карпенко-Карий, Микола Садовський, Марія Заньковецька, співали Микола Фігнер та Леонід Собінов. У 1905 році до Херсона приїхав Яків Дюмін – яскравий музикант, родом із Миколаєва, чудовий співак (бас), випускник Петербурзької консерваторії, учень уславлених педагогів Б. Катоні та С. Габеля, колишній соліст Маріїнського театру. Його метою було створення у місті відділення Імператорського російського музичного товариства. Відкриття музичних класів − фортепіано, скрипки, віолончелі, духових інструментів і сольного співу − викликало справжній ажіотаж у херсонців: до школи вступило понад 150 учнів. Директором було обрано Якова Дюміна. Йому вдалося зібрати прекрасних педагогів – випускників вітчизняних і зарубіжних консерваторій, зокрема, фортепіано викладали К. Мюллер (Лейпцизька консерваторія), М. Мюллер (Віденська консерваторія), Є. Яшиш (Московська кон-

серваторія), скрипку – А. Пеллегріні (Празька консерваторія), віолончель – С. Федорович (Брюссельська консерваторія), духові інструменти – І. Харламов (Санкт-Петербурзька консерваторія). Деякий час педагогом працював і видатний чеський музикант Йосиф Карбулька – колишній викладач Одеського музичного училища, у якого навчався Петро Столярський. Клас сольного співу вів Яків Дюмін. Заняття проводились за програмою та навчальними планами Санкт-Петербурзької консерваторії у будинку Білика на вулиці Суворова. Навчання було платним, але обдаровані діти з бідних сімей вчилися безкоштовно. Їх матеріально підтримували меценати, серед яких особливо відзначилася сім’я італійських підприємців Спозіто. До речі, як згадували сучасники, директор часто-густо знаходив гроші для стипендій… у власній кишені. Зусиллями Якова Дюміна були створені хор і симфонічний оркестр, відкриті трирічні зимові та літні регентські курси. Серед їхніх випускників – відомий український хормейстер і фольклорист Михайло Гайдай, батько народної артистки СРСР Зої Гайдай, класик вірменської музики Антон Маїлян, хорові диригенти Б. Левитський та А. Воликівський, видатний естонський хормейстер, народний артист СРСР Карл Лейнус. Кінець 1930-х років – трагічна сторінка в історії навчального закладу. 25 серпня 1937 року Якова Дюміна заарештували за доносом студента І. Зелінського, який з невідомих причин засвідчив контрреволюційну діяльність свого педагога. Постанова «трійки» від 26 листопада 1937 року резюмує: розстріляти. Вирок було виконано 20 січня 1938 року, але, за твердженням сина

Фото надані автором статті

музичне училище

МУЗика | 3‘2011

Херсонське музичне училище

ну дитячу музичну школу, при якій з 2002 року діє оперний театр. Щорічно у музичному училищі проводиться Всеукраїнський конкурс солістів-вокалістів імені Оксани Петрусенко, який, безперечно, став стимулом для відкриття відділу академічного співу. Чимало вихованців училища принесли йому добру славу. Серед найталановитіших випускників різних років – народний артист Росії, професор, проректор Московської консерваторії імені Петра Чайковського Олександр Бондурянський, професор, ректор Московського музичнопедагогічного інституту імені Михайла Іполитова-Іванова Валерій Ворона, заслужений артист України, професор Королівської академії музики Данії, концертуючий скрипаль Олександр Запольський, професор Донецької музичної академії імені Сергія Прокоф’єва Сергій Горовий, професор Санкт-Петербурзької консерваторії імені Миколи Римського-Корсакова, художній керівник оркестру народних інструментів імені Василя Андреєва Володимир Попов і багато інших.

Оркестр народних інструментів «Венцерада»

Фото надані автором статті

Якова Дюміна, батька забрали у Першу міськлікарню (тепер обласна лікарня на проспекті Ушакова), де його не стало через 10 днів. Дружині повідомили, що ув’язнений помер у тюрмі від серцевого нападу. Місце поховання Якова Дюміна невідоме. Брата Кирила Стеценка Петра, який очолював хоровий клас, заарештували 21 серпня 1937 року. Привід – європейські гастролі з капелою Олександра Кошиця, створеною за ініціативи Симона Петлюри; звинувачення – націонал-фашистська діяльність. Під час допиту Петро Стеценко викинувся з третього поверху будинку НКВС. Помер від крововиливу в мозок. Серед репресованих у 1937 році були й інші педагоги. З початком війни училище фактично припинило існування. Студенти випуску 1941 року не встигли навіть отримати дипломи. Робота закладу поновилася лише у жовтні 1944-го, після звільнення Херсона від німецьких загарбників. Навчальний процес відроджувався важко: не вистачало приміщень та інструментів, не було нот. У першому післявоєнному випуску 1949 року училище закінчило тільки двоє музикантів. Сьогодні високопрофесійні студентські колективи училища відомі за межами міста та області – це симфонічний оркестр під орудою Д. Сірого, камерний оркестр під керуванням Ю. Євнопулоса, академічний хор (диригент – О. Климова), джаз-бенд під орудою В. Шаповаленка, оркестри духових і народних інструментів (керівники – М. Лисенко та К. Петров), оркестр українських народних інструментів «Венцерада» під орудою В. Кисіля, ансамбль бандуристок (керівник – Н. Мазур). Нині директором училища працює талановита й енергійна Олена Липа. У 1998 році на базі закладу відкрито Облас-

3‘2011 | МУЗика

альма-матер Олександра ГУМЕН

з арФою крІзь Час

(пам’яті Вікторії Полтарєвої)

Вікторія Полтарєва (1919–1991) – видатна арфістка ХХ століття, засновниця арфової школи і перший теоретик арфового виконавства в Україні

ародилася у містечку Ромнах, що на Полтавщині, у дворянській сім’ї. Її батьки виховували трьох доньок, приділяючи їм багато уваги. Навіть у скрутних умовах громадянської війни дівчатка мали змогу навчатися музиці, іноземним мовам тощо. Аби уникнути переслідувань, родина переїхала до Петрограда (пізніше Ленінград, тепер СанктПетербурґ), де Вікторія продовжила успішно займатися музикою, багато грала на фортепіано та акордеоні й урешті-решт поступила на фортепіанний факультет Ленінградської консерваторії. На одній із вистав Маріїнського театру дівчина побачила і почула арфу. Інструмент її зачарував і від 1937 року вона почала брати уроки гри на ньому у відомого професора Миколи Амосова. Арешт і розстріл батька (1937 р.) – досвідченого юриста й українського громадського діяча періоду Центральної ради – спричинилися до від’їзду з Ленінграда. І від 1938 року Вікторія Полтарєва навчалася вже у Московській консерваторії у класі професора Ксенії Ерделі. У той час до сфери захоплень юначки додалися джаз, кінний і парашутний спорт. Її запросили працювати акордеоністкою до Московського цирку. В червні 1941 року, під час літніх канікул, вона поїхала до Єревана, виступала у джазовому оркестрі Рашида Бєйбутова (була єдиною дівчиною у колективі). Війна змусила Вікторію залишитися у Вірменії. Вона працювала у єреванському оркестрі, їздила з виступами по армійських шпиталях, бувала й на фронті з музичними ансамблями. Навіть гастролювала в інших

країнах, що в ті часи було надзвичайною рідкістю. Так, одного разу, перебуваючи в Ірані, артистка тяжко захворіла на тропічну лихоманку, лікувалася в американському шпиталі кілька місяців, – оркестр повернувся додому без неї. Цей драматичний епізод життя Полтарєвої потребує окремої розповіді, можливо, навіть вартий написання роману. Після численних перипетій, у 1944 році Вікторія знову опинилася в Москві, де блискуче закінчила консерваторію. «По розверстці молодих кадрів» (саме так було сформульовано у відповідному папері) її направили на периферію – до Львова. Вікторія Полтарєва була тоді єдиною арфісткою у Галичині. Вона готувалася до Всесоюзного конкурсу арфістів, працювала у Львівській консерваторії, товаришувала з молодими композиторами Миколою Колессою, Анатолієм Кос-Анатольським, Станіславом Людкевичем та іншими. Але її активне творче життя перервав арешт наприкінці 1945 року. Приводом для нього стали листи до закордонних друзів, які, зрозуміло, осідали у відповідних органах. Вона провела за ґратами дев’ять місяців. Потім якимось дивом її виправдали й поновили на роботі. У 1969 році Полтарєва стала першою серед арфістів кандидатом мистецтвознавства: захистила дисертацію на тему «Проблеми розвитку гри на арфі в Радянському Союзі». 1978-го отримала звання професора. Упродовж багатьох років педагогічної діяльності мисткиня виховала цілу плеяду талановитих виконавців і педагогів, які плідно працюють в Україні та за корМУЗика | 3‘2011

3‘2011 | МУЗика

Фото з сімейного архіву

альма-матер

Фото з сімейного архіву

Журі Першого республіканського конкурсу арфістів (1976 р.). Четверта ліворуч Вікторія Полтарєва

доном. Сьогодні її справу продовжують учні й послідовники. Серед них – кандидат мистецтвознавства, доцент Львівської національної музичної академії імені Миколи Лисенка Ольга Олійник, доцент Національної музичної академії України імені Петра Чайковського Наталія Кметь, солістка Саратовського симфонічного оркестру і доцент Саратовської державної консерваторії імені Леоніда Собінова (Росія) Наталія Мальчевська. У Київсько-

му державному музичному училищі імені Рейнгольда Глієра тривалий час працювала Оксана Кузнєцова – тепер викладачка класу арфи у Португалії. Самобутня школа Вікторії Полтарєвої, яка поєднала в собі найкращі риси європейської та радянської шкіл, була адаптована до специфіки національних українських традицій і зрештою стала стилістично обґрунтованою національною арфовою школою. Сьогодні її добре знають у США, Ізраїлі, Японії, Німеччині, Англії, інших державах. В основі залишилися засади московської арфової школи, вперше розроблені Олександром Слєпушкіним. Його методика звуковидобування – той відправний пункт, від якого Полтарєва розпочинала власні дослідження. Вона підтримувала щільні стосунки зі своєю вчителькою Ксенією Ерделі, а також із Вірою Дуловою та іншими арфістами Росії. Вікторія Полтарєва була членом журі всесоюзних конкурсів, організатором і членом журі Першого республіканського конкурсу арфістів (1976 р.), членом правління Всесоюзного творчого об’єднання арфістів. Організувала Перший республіканський семінарпрактикум (1974 р.) із питань сучасної методики викладання гри на арфі, ініціювала численні наукові конференції та форуми, присвячені арфовому мистецтву. Участь у міжнародних конкурсах і фестивалях її учнів сприяла піднесенню їхнього професійного рівня. Наукову діяльність Вікторія Полтарєва спрямовувала на дослідження історії арфи, становлення її як концертного інструмента, на проблеми арфового виконавства. Вікторія Полтарєва – автор численних наукових і популярних статей, двох монографій: «К.О. Ерделі» (1959 р.) й «Арфа» (1980 р.). Вважаючи обов’язком розвивати і пропагувати національну музичну культуру, вона прагнула зацікавити композиторів своїм інструментом, не раз зверталася до них із проханням писати для арфи. Часто сама разом із композитором працювала над партіями арфи для оркестру або підказувала чи навіть частково переробляла, зрозуміло, за згоди автора, той чи інший опус. Їй присвятили твори Адам Солтис, Анатолій Кос-Анатольський, Роман Сімович та інші митці. Вікторія Полтарєва, на той час викладач, а згодом професор Львівської консерваторії, зініціювала створення першого українського Концерту для арфи з оркестром Анатолія Кос-Анатольського. Композитор закінчив його влітку 1954 року. У процесі завершення твору активну участь брала Ксенія Ерделі, яка спеціально для цього

МУЗика | 3‘2011

Фото з сімейного архіву

приїздила в Україну. Анатолій Кос-Анатольський, Ксенія Ерделі та Вікторія Полтарєва понад місяць доопрацьовували концерт на дачі у курортному містечку Косові Івано-Франківської області. Саме там Ксенія Ерделі написала до концерту блискучу арфову каденцію. Перше виконання твору відбулося у Львові 30 листопада 1954 року. Оркестром диригував видатний український композитор, тоді ректор Львівської консерваторії, професор Микола Колесса. Професор Вікторія Полтарєва – автор низки перекладень для арфи творів різних жанрів. Вагоме місце у цьому доробку належить музиці українських композиторів: Миколи Лисенка, Станіслава Людкевича, Володимира Сокальського, Василя Барвінського, Віктора Косенка, Миколи Колесси та інших. Вона видала кілька збірок авторських творів для арфи: «П’єси українських композиторів» (К., 1958, 1972, 1979), «П’єси радянських композиторів союзних та автономних республік» (К., 1976). Їй вдалося створити цілий репертуар із творів українських авторів для арфи. Плідна співпраця з композиторами й виконавцями допомогла зарекомендувати арфу не лише як оркестровий та ансамблевий, але і як сольний, концертний інструмент із великими виразовими можливостями. У 1986 році Вікторія Полтарєва переїхала до Києва, де продовжувала активну наукову та концертну діяльність. В останній день її життя у Київському будинку актора відбувся підготований нею творчий вечір київських виконавців на арфі. Її внесок у розвиток арфового мистецтва справді неоціненний. По всій Україні згадують про неї із повагою і шаною як про талановитого митця та чудову людину. «Так сильно любити арфу і жити музикою могла тільки Вікторія Полтарєва, яка присвятила все життя цьому величному інструментові», – підкреслює заслужена артистка України Наталія Ізмайлова. Арфісти всієї країни вшанували пам’ять Вікторії Полтарєвої концертом, який відбувся 16 березня 2010 року в Київському будинку актора. У ньому взяли участь музиканти зі Львова, Харкова, Києва, Великої Британії і Франції, студенти вузів, учні дитячих музичних шкіл. Прозвучало багато української музики, наприклад, обробка української народної пісні «Сонце низенько», «Прелюдія» Адама Солтиса, «Романс» Михайла Жербіна, «Ноктюрн» Жанни Колодуб і «Контрапункти» Геннадія Ляшенка. Великий резонанс у музичних колах мали організація Асоціації арфістів України імені Вікторії Полтарєвої і Перша науково-практична конференція з актуальних питань розвитку арфового мистецтва. Із цікавими доповідями, зокрема, виступили доцент Львівської національної музичної академії імені Миколи Лисенка Ольга Олійник (із історії арфи), доцент Національної музичної академії України імені Петра Чайковського Наталія Кметь (актуальні проблеми фахової підготовки арфіставиконавця) та багато інших. Аліна Бжежинська, професор Едінбурзької музичної академії, представила на конференції майстер-клас із учнями київських шкіл, а також виступила в концерті з флейтисткою Маргарет Престон. Вони презентували слухачам перекладення шотландської народної музики для арфи і флейти. Відомий у всьому світі французький арфіст, віртуоз і композитор Жакез Франсуа виконав у фіналі концер-

3‘2011 | МУЗика

ту кілька джазових мініатюр, відкривши своїм виступом нове бачення арфи й можливі шляхи її розвитку в Україні. Музикант був радий вітати українських арфістів у великій світовій арфовій сім’ї та висловив сподівання щодо подальшої плідної співпраці й нових звершень українських педагогів і виконавців на мистецькій ниві.

майстер-клас Юлія БЕНТЯ, Роман ЮСиПЕЙ

дириГент зІ скрипкою в рукаХ Диригент, скрипаль і мистецтвознавець, заслужений діяч мистецтв України ігор андрієвський має насправді універсальний талант

удіть самі: навчався по класу скрипки у легендарній середній спеціальній музичній школі імені Петра Столярського та Одеській державній консерваторії імені Антоніни Нежданової, потім закінчив виконавську аспірантуру Київської державної консерваторії (тепер Національна музична академія України) імені Петра Чайковського у класі професора Олексія Горохова, став лауреатом конкурсу імені Миколи Лисенка (друга премія, 1988 р.), а згодом захистив кандидатську дисертацію. А ще опанував професію оперно-симфонічного диригента під керівництвом професора Алліна Власенка і нині очолює студентський камерний оркестр Національної музичної академії України, камерний оркестр «Archi», працює диригентом в Ансамблі класичної музики імені Бориса Лятошинського, а також постійно виступає як соліст-скрипаль і перша скрипка різноманітних камерних ансамблів, веде чималий клас із фаху в музичній академії. Ми попросили пана Андрієвського зустрітися з нами, аби підбити деякі підсумки його багаторічної діяльності. – коло Ваших професійних інтересів дуже широке. Чи існує певна ієрархія? – Ієрархії практично немає. Адже все, що доводиться робити, пов’язане з музикою. Основне – прагну займатися тим, чим хочеться, а не тим, що потрібно. Хоча й від останнього теж нікуди не подітися… Сьогодні я працюю з трьома колективами. Камерний оркестр «Archi» – найкращий із них. Він не має власної бази та офіційного статусу. Його статус – високий виконавський рівень. У середині 1990-х, коли розгорталася програма «Тасіs»

– європейська система підтримки недержавних структур, нас запросили на її презентацію в Україні. Дивувалися, як оркестрові вдається існувати без державних дотацій, і зізналися, що воліли б наш досвід передати багатьом колективам Європи. – І все ж за рахунок чого функціонує «Archi»? – Оркестр живе за системою замовлень. Свого часу з музикою Баха, Моцарта й сучасних авторів нас часто запрошувала Спілка композиторів німецької землі Північної Рейн-Вестфалії. Гастролювали у Росії та інших країнах, переважно з авторськими програмами, брали участь у фестивалі Ігоря Стравінського у Луцьку. Виступаємо практично на всіх українських композиторських фестивалях. На перших Форумах музики молодих «озвучували» ледь не вісімдесят відсотків творів. Зараз навантаження менше – з’явилися інші молоді та перспективні колективи. Утім і сама участь у фестивалях нині, на жаль, стає все менш цікавою через погіршення фінансових умов. – Чим викликані ці зміни? – У певний момент у зв’язку із новими економічними реаліями Національна спілка композиторів України та Центр музичної інформації втратили права на певні фінансові операції. Бувало, музикантам цілий рік не виплачували гонорари. До того ж чимало проблем спричинені відсутністю в Україні інституту менеджменту в галузі академічної музики. На мій погляд, формат наших фестивалів давно себе вичерпав. Сучасні форуми потребують концептуальних програм, яскравих тематичних концертів. До речі, на фестивалі «Музичні прем’єри сезону» Київської організації Національної спілки композиторів України, який патронує Ігор Щербаков – теМУЗика | 3‘2011

3‘2011 | МУЗика

Фото з сімейного архіву

З Олексієм Гороховим

пер голова НСКУ, помітний рух у цьому напрямку. Також мені дуже імпонує «Арт-вітальня» у Київській організації, де відбуваються зустрічі не тільки музикантів, а й художників, літераторів, архітекторів, акторів. – До речі, здається, у позаторішніх «Прем’єрах» був представлений доволі масштабний проект «Музика українських композиторів у кіно»… – Це було цікаво! Пригадую, 2004 року під моїм керівництвом у рамках «Прем’єр сезону» вперше в Україні побачила театральну сцену – з акторами та декораціями – «Історія солдата» Ігоря Стравінського. Цей спектакль ми поставили разом із талановитим режисером Євгеном Курманом. У Києві його показали лише один раз, потім – у Луцьку на фестивалі Стравінського. Краківський музикознавець Ежи Станкевич, який був присутній на прем’єрі, cказав, що бачив «Історію солдата» в Америці, Франції та Прибалтиці, але саме наша вистава, на його думку, виявилася найкращою. – З ансамблем класичної музики імені Бориса Лятошинського Ви також розробляєте цікаву й незвичну для музичного життя києва жанрову лінію: прем’єри ораторій, кантат… – Не можу з Вами погодитися. Мені вдалося лише трохи скорегувати репертуарну політику колективу в симфонічному напрямку. Але з перших кроків саме ораторіальний жанр був основою його концертних програм. Віктор Іконник, фундатор і перший диригент ансамблю, виконав дуже багато творів, які раніше ніколи не звучали в нашій країні, – «Пори року» Гайдна, Месу сі-мінор Баха та інші. Зазначу, що наявність в одному колективі хору та оркестру – велика рідкість. Лише за останні п’ять-сім років з’явилися нечисленні за складом барокові ансамблі, де є інструменталісти й вокалісти. А в нас – десь із сорок хористів і стільки ж оркестрантів. До речі, Віктор Іконник створив хор за зразком колективу Роберта Шоу – видатного американського диригента, який свого часу гастролював у СРСР із тією ж Месою Баха. Можливо, тепер це видається дивним, але тоді доцільність існування камерного хору бралася під сумнів. І нині є супротивники цього типу виконавства, втім, як і камерного оркестру.

– Тому що камерний колектив завжди можна дібрати з великого? – Не зовсім так. Є певні складнощі, зокрема коливання голосу у вокалістів (коли їх мало, воно стає помітнішим), проблема звукового балансу, наповнення фактури. Розстановку хору квартетами, що робить звучання невеликого колективу більш повним, також було запозичено у Роберта Шоу. Ця та інші традиції, закладені Віктором Іконником, живі й сьогодні. Важливо навіть те, що хористи співають по клавірах, а не окремих партіях, і таким чином бачать усю фактуру твору. – У такому колективі диригент зазвичай тяжіє до однієї із його складових. Ви, здається, все ж ближче до оркестру… – Чесно кажучи, в Ансамблі імені Бориса Лятошинського я не планував працювати. Віктор Іконник мене фактично присилував. «Я Вас до цього жанру привчу, і Ви його полюбите», – казав він. Із Валентиною Захарченко-Іконник у нас існує домовленість: у питаннях кадрової і художньої політики за хор відповідає вона, а за оркестр – я. Певна річ, ми часто радимося. Узагалі робота з хором за специфікою дуже близька до роботи зі струнними – це стосується штрихів, атаки звука, інтонації, звукового балансу, фразування, динаміки. Щоправда, мені багато чому довелося вчитися: наприклад, звукотворенню вокаліста. До речі, у підручнику фундатора одеської школи диригування Костянтина Пігрова написано, що хормейстер досягне великих успіхів, якщо опанує мистецтвом показу хору на скрипці. Адже на цьому інструменті можна відтворити точну інтонацію і характер звучання, не додаючи індивідуальних особливостей голосу диригента. Віктор Іконник тому й радів, що до ансамблю прийшов диригент-скрипаль (перед тим я вже встиг закінчити факультет оперно-симфонічного диригування). – Однією із визначних подій у музичному житті столиці минулих років було прем’єрне виконання «Великої меси» антона Брукнера. Чому Ви обрали саме цей твір? – «Велика меса» Брукнера цікава з багатьох причин. Твір написаний у вельми непростий період життя композитора. Нагадаю, Брукнер був дуже скромною людиною і не вважав за потрібне виправдовуватися, коли його цькували у пресі войовничо налаштовані музичні критики, а лише мовчки страждав. Через такі переживання він потрапив до психіатричної клініки і дивом вижив. Тоді й написав цю месу на знак подяки за своє одужання – психічне і духовне. Я чую в ній не властиве Брукнеру переінтонування італійських традицій. Але воно таке глибоке, що музика меси за суттю – абсолютно німецька. Цей твір хоч і майже сумірний за масштабами із Реквіємом Верді, однак, на мій погляд, є набагато ближчим до витоків жанру. – Як часто оновлюється репертуар ансамблю? – Дуже серйозна проблема – нотний набір. Моя дружина Ніна Сиваченко, чудова скрипалька, яка постійно грає сольні концерти, виховує трьох дітей і викладає у консерваторії, з альтруїстичної любові до музики виконує колосальну роботу: роками набирає величезні партитури. Якщо цю працю оплачувати, як вона того варта, Ансамбль імені Бориса Лятошинського давно би збанкрутував. Велика ораторія у середньому коштує 30–35 тисяч гривень, набір однієї сторінки оркестрової партії – 10 гривень.

Фото з сімейного архіву

майстер-клас

МУЗика | 3‘2011

Фото з сімейного архіву

Ніна – генератор більшості ідей концертних програм. Завдяки їй уперше в Києві прозвучали «Велика меса» і Реквієм Антона Брукнера, кантата «Після прочитання псалма» Сергія Танєєва, ораторія Роберта Шумана «Рай і Пері», шедеври Георга Фрідріха Генделя «Ізраїль у Єгипті», «L’Allegro, Il Pensieroso ed Il Moderato» і багато інших творів. До того ж порівняно недавно ми здійснили прем’єри трьох визначних композицій українських авторів – кантати-містерії «Колискові очерету» Ірини Алексійчук, Реквієму Олександра Козаренка, духовного концерту-реквієму «Сон» Ігоря Щербакова, а також уперше виконали «Страсті Господа Бога нашого Ісуса Христа» Олександра Козаренка в рамках цьогорічного міжнародного фестивалю «Київ Музик Фест». – Вам досить часто доводиться грати старовинну музику. Як почувається ансамбль імені Бориса Лятошинського у контексті відродження автентичного виконавства? – Безперечно, існує безліч проблем, пов’язаних, насамперед, із загальним рівнем фінансування культури. Власне хвиля автентичного виконавства – сьогодні вже не просто мода, а бізнес. Свого часу Швейцарія, країни Бенілюксу, відчуваючи, що у галузі культури відстають від таких розвинених держав, як Франція, Італія, Англія і Польща, вчинили досить мудро. Маючи достатній капітал, вони створили центри навчання бароковій манері виконання. Знайшли майстрів, які вміють відтворювати старовинні інструменти, і педагогів, котрі можуть навчати гри на них. Зараз найбільші осередки барокового виконавства – Женева і Базель. Швейцарія стрімко випередила Італію і Францію. Тепер процес не зупинити, адже з’явилися дипломовані фахівці зі своїми колекти-

3‘2011 | МУЗика

вами, і музика, яку вони виконують, уже увійшла до слухового «багажу» публіки. – В Україні теж варто так зробити, чи у нас є власний шлях? – Звичайно, потрібно переймати хороший досвід! Ми граємо так, як це було у Європі років п’ятнадцять тому. Мені б хотілося темброво збагатити Ансамбль імені Бориса Лятошинського. Наприклад, у партитурах того ж Баха задіяні високі труби – кларіно, – інструменти, схожі за звучанням на велику флейту. А ми до цього часу граємо на трубах-піколо. Кларіно реконструювали за старовинними зображеннями, і у світі нині налічується цілий ряд фахівців, які на ньому добре грають. А в Києві кларіно є лише один – у трубача Андрія Ільківа, який прагне самостійно опанувати гру на інструменті. До складу оркестрів потрібно вводити лютні, клавесини, купувати скрипки із короткими шийками, смичками, зовсім іншими струнами. Є ще й старовинні гобої, кларнети, фаготи, дерев’яні флейти. Але ми не в змозі придбати поздовжні дерев’яні флейти, а не те що поперечні… І навіть якщо хтось нам усі ці інструменти подарує, – на них іще слід навчитися грати! З огляду на це я намагаюся хоча б наблизити фразування і темброво-фонічні нюанси до барокових на наших сучасних інструментах. Буває, доводиться долати спротив музикантів – сильний у духовиків, трохи менший у струнників. Досі прошу колег встановити вдома супутникові антени і дивитися телеканал «Mezzo», щоб автентичне звучання було на слуху. Тішить одне: в наш непростий час, коли більшість людей відчуває духовну спрагу, висока музика, яку ми виконуємо, наповнює душі слухачів чистотою й гармонією.

вогні рампи Тетяна ОЛЕкСІЄНкО

заБуте Ім’я Ім’я видатної української співачки, народної артистки УРСР марії Петрівни бем (1908–1978) сьогодні мало відоме шанувальникам оперного мистецтва, хоча вона 25 років співала на сценах Одеського та Київського оперних театрів провідні лірико-колоратурні партії

МУЗика | 3‘2011

3‘2011 | МУЗика

вогні рампи

ародилася Марія в селі Зульці (тепер Веселе) на Миколаївщині, дитячі та юнацькі роки пройшли в Одесі, де вона вчилася в консерваторії по класу відомого на той час професора Ю. Рейдер (її учениця О. Благовидова – одна із засновниць одеської вокальної школи) і ще до закінчення навчання дебютувала в партії Людмили («Руслан і Людмила» М. Глинки) в Одеському театрі опери та балету. Тут вона працювала з такими майстрами оперної сцени, як диригенти А. Пазовський, М. Покровський, із ре жисерами М. Боголюбовим, В. Лоським, її партнерами були П. Цесевич, К. Лаптєв, І. Тоцький та інші. У 1941 році після фестивалю українського оперного мистецтва, який відбувся в Києві, Марію Бем запросили до столичної опери. Саме тут на повну силу розкрився талант і майстерність співачки, в репертуарі якої було понад двадцять провідних партій: Оксана («Запорожець за Дунаєм» С. Гулака-Артемовського), Панночка («Утоплена» М. Лисенка), Марфа й Царівна Лебідь («Царева наречена» та «Казка про царя Салтана» М. Римського-Корсакова), Антоніда («Іван Сусанін» М. Глинки), Джільда та Віолетта («Ріголетто» і «Травіата» Дж. Верді), Розіна («Севільський цирульник» Дж. Россіні), Лакме (в однойменній опері Л. Деліба), Маргарита («Фауст» Ш. Гуно), Мюзетта («Богема» Дж. Пуччіні), Мікаела («Кармен» Ж. Бізе), Церліна («Фра Дияволо» Д. Обера)... Маючи прекрасний голос (міцна середина, великий діапазон), артистичне обдаровання, володіючи високою технікою вокальної майстерності, вона створювала яскраві, незабутні образи своїх героїнь. Видатна співачка Марія Петрівна Бем заслуговує на вшанування, – на жаль, її 100-річчя, яке минуло 2008-го, не відзначила музично-театральна гро мад ськість України. Друкуємо маловідомі фотографії Марії Бем з її особистого аль бому.

МУЗика | 3‘2011

3‘2011 | МУЗика

вогні рампи Ганна ЛУНІНа

воЛодар БорисФену:

міф чи реальНість?

МУЗика | 3‘2011

Очікувана подія відбулася... Мабуть, такий вислів доречний щодо прем’єри нового балету Євгена Станковича у Національній опері України. По-перше, композитор, який уже не раз пробував свої сили в балетному жанрі, досить довго мовчав. Адже після останнього, п’ятого балету «Вікінги» (1999 р.) пройшло дванадцять років. А по-друге, про «свіжий» твір усесвітньо відомого майстра давно ходили чутки

Фото Романа РАТУШНОГО

3‘2011 | МУЗика

я робота для митця за багатьма параметрами являла собою «новий формат». Він співпрацював із новими лібретистами – Анатолієм Толстоуховим, Володимиром Зубановим, Василем Туркевичем і балетмейстером Віктором Яременком. Із диригентом Олексієм Бакланом Євгенові Станковичу вже доводилося зустрічатися під час постановки балету «Вікінги». Художнє оформлення було покладено на молодих художників Олексія й Володимира Чебикіних і Олександра Цугорка – дебютантів у театральній сценографії. З погляду сюжету балет у певному сенсі традиційний, – композитор продовжив історичну тематику, якій були раніше присвячені «Ольга», «Прометей», «Вікінги». Цього разу Євген Станкович звернувся до прадавніх часів – далекого V століття, коли кочові народи-варвари, зокрема гуни, намагалися захопити цивілізовану й багату Римську імперію, аби панувати на території нинішньої Європи. У тих війнах, а також у знаменитій битві на Каталаунських полях (тодішня Галія), у котрій коаліційним військам Західного Риму все ж вдалося зупинити загарбників, брали участь, як стверджують сучасні історики, і наші предки слов’яни. Зі слів самого автора, цим твором він завершив балетну трилогію, що представляє своєрідну ретроспекцію української історії у такій послідовності: «Володар Борисфену» – «Вікінги» – «Ольга». У цілому постановку «Володаря Борисфену» можна назвати вдалою. Хоча, прямо скажемо, балет не має яскравої і рельєфної фабули, – він, скоріше, безсюжетний, і

вибудувати струнке ціле композиторові, напевно, було складно. Стисло зміст виглядає так: молодий слов’янський княжич Кий, уклавши договір із гунами в особі їхнього ватажка Ірнека, сина Аттіли, воює з римлянами, але, вчасно отямившись і не бажаючи більше брати участі в кривавій борні, повертається на Батьківщину – у рідні землі на берегах Дніпра-Борисфену. За час його відсутності там почали хазяйнувати ворожі племена. Прогнавши їх, Кий стає повноправним правителем і засновником слов’янського князівства, тобто володарем Борисфену. Однак, незважаючи на непоказний сюжет, Євген Станкович написав цілісний, стилістично рівний і компактний твір на дві дії (у кожній дві картини) тривалістю по 40 хвилин. Завдяки цьому балет досить легко сприймається. Нестачу сюжетних колізій композитор компенсував уведенням масових сцен: ритуального акту поклоніння богові Перуну, бенкету слов’ян із гунами й карнавального свята у Римі. Якоюсь мірою дотримуючись традицій музичнотеатрального мистецтва XIX століття, автор через урочисто-думні інтонації охарактеризував образ гусляра-рапсода, від імені якого нібито ведеться оповідь. Принципово різними музичними засобами змальовано також гунів і слов’ян – народності, дуже різні за своєю ментальністю. У тематизмі слов’ян композитор підкреслив пантеїзм пісенного мелосу, а гунів виписав грубими звуко-ритмічними фарбами. Загалом музика балету, як і належить, складається з контрастних жанрових епізодів – ліричних, драматичних, помпезних, фантастичних тощо. Та найголовніше, що Євген Станкович, як майстер-симфоніст, не перена-

ситив звучання зайвими шарами. Адже те, що добре в симфонії, може виявитися недоречним у балеті. Оркестрова фактура доволі легко прослуховується, місцями стаючи прозорою. Подеколи пробивається плакатна декларативність, наприклад, у заключній сцені всенародної радості з приводу благополучного повернення Кия на Батьківщину і його перемоги над варварами-загарбниками. Часом учуваються декоративно-ілюстративні елементи, але вони тут цілком природні. Звісно, успіх спектаклю залежить, окрім власне музики, від багатьох інших складових: якості гри оркестру, сценографії, освітлення, костюмів, атрибутики мізансцен, але головне – хореографічної драматургії. Напевно, прадавній історичний сюжет, що, скоріше, скидається на легенду, вигадку, зорієнтував постановників на сценічне вирішення балету в казково-феєричному ракурсі. І такий підхід виявився правильним. Адже творча група мала виконати основне завдання – заінтригувати слухача, захопити його, створити видовище. Від початку й до кінця спектаклю на сцені панує казкова атмосфера, у тому числі й завдяки талановитій і високопрофесійній роботі художників-сценографів. Кілька рядів завіс-декорацій над сценою, що змінюють одна одну, позначаючи місце подій, зумовлюють ефект багатовимірності простору, його оптичної глибини. Домінують блакитно-синьо-лілові або жовтяві кольори. Виписані на полотнах у золотавих тонах багатоликі антропоморфні й зооморфні божества-істукани супроводжують першу половину спектаклю – ритуальні сцени життя слов’ян. Абстрактна картина, що символізує битву, з’являється у батальних епізодах. Криваво-червоне

Фото Романа РАТУШНОГО

вогні рампи

МУЗика | 3‘2011

3‘2011 | МУЗика

Фото Романа РАТУШНОГО

вогні рампи

МУЗика | 3‘2011

Фото Романа РАТУШНОГО

сонце на чорному тлі є знаком лиха і свавілля, що чинилися на слов’янських землях за відсутності Кия. А золоті куполи Києва на білому тлі прикрашають апофеозний фінал балету – торжество добра над злом. Коли у повній темряві на сцені прожектор висвітлює постать гусляра у традиційних плетених постолах і широкій підперезаній сорочці, відразу пригадуються казковий зачин – «У тридев’ятому царстві…» або ж сивочолий Боян у «Руслані і Людмилі» Пушкіна– Глинки. Костюми героїв вельми ефектні, але головне – вони підкреслюють казковість дійства: гарні спадаючі бежеві туніки у римських весталок, ніжно-маслинова – у римлянки Октавії, вже не кажучи про інших учасників масової сцени карнавалу в цивілізованому, «просунутому» Римі. Красиво і навіть феєричніше виглядає одяг слов’ян, хоча для народності, що в V столітті перебувала ще на стадії племінної формації, він явно нетиповий. Войовничі й дикі варвари-гуни всім своїм зовнішнім виглядом – застрашливим гримом і чорними костюмами – становлять різкий контраст чесним і добрим лицарям-слов’янам. Ірнек, як проводир війська гунів, – особливо грізний, вираз його обличчя, скоріше, нагадує застиглу гримасу. Екіпіровання слов’янських жерців так само вражає казковою неправдоподібністю. Пасма білосивого скуйовдженого волосся обрамовують їхні голови, маски закривають обличчя. Вони скидаються на якихось чудовиськ. Відповідно до примарно-феєричного антуражу запропонована й хореографічна режисура. Хоча балетмейстер і прагнув осучаснити танцювальні рухи, зокрема у номерах за участю варварівгунів, але в цілому хореографія не виходить за межі традиції балетних па ХІХ століття – звичні жести, картинне здіймання рук, стереотипні пози й повороти... Нині, на початку третього тисячо-

3‘2011 | МУЗика

ліття, після украй модернових експериментів хореографів минулого сторіччя, усе це сприймається, як анахронізм, і хоча й вписується у казковий контекст, але не узгоджується із музичним матеріалом. У багатьох випадках музичний і візуально-сценічний ряди взагалі не збігаються. Подеколи дійство перетворюється на танцювальний дивертисмент. Хоча слід віддати належне солістам і кордебалету, які професійно виконують свої партії. У трактуванні режисерів-постановників «Володар Борисфену» постає як міфологічне казкове дійство без претензій на архаїку, дух старовини й історично побутову вірогідність. Трапляються й цікаві, неформальні режисерські рішення. Наприклад, у мелодраматичній третій картині балету перед режисерами стояло досить складне завдання сценічно передати почуття героїв – спогади Кия про кохану Зореславу й любов Октавії до загиблого від меча гунів Феліціо. Що ж бачить глядач? Прожектори поперемінно освітлюють пари закоханих, які щоразу обмінюються партнерами. Не обійшлося й без режисерських промахів. Явно бракує масовості, видовищності й маскарадного антуражу в картині римського свята. Вайлувато і безпорадно рухаються весталки на тлі задника сцени. Жерці-волхви у слов’янських ритуалах – аж надто статуарні, утім, можливо, саме такими цих персонажів і задумали постановники. У фіналі балету – сцені всенародного торжества – серед різномастого слов’янського люду безглуздо виглядають жінки у прозорих ніжно-бежевих вишуканих римських туніках. Також не зовсім зрозуміло, чому гусляр Боян виходить лише на початку й у кінці першої дії, однак не з’являється в другій, особливо у фіналі вистави, – адже розповідь про всі події ведеться начебто від його імені. Незвичним, як для балетного спектаклю, є жанровий мікст у фіналі. Тут поєднується семантика жесту й співу, танцю й хору. Це величний гімн, що за мелодикою нагадує стародавні модальні праслов’янські наспіви. Тож у кінці утверджується основна ідея казкового твору – тріумф добра і справедливості. Таким постав на прем’єрі балетний міф-сказання «Володар Борисфену». Невдовзі після показу вдалося зустрітися і поговорити з композитором. – Євгене Федоровичу, чи задоволені Ви постановкою? – Якщо не вдаватися в деталі, то в цілому задоволений. Спектакль – це постійний творчий процес, і від вистави до вистави щоразу відбуваються зміни. – Чи не складно було втілювати такий маловиразний сюжет? – Не можу сказати, що вкрай складно, бо тематика твору мене не відвертала. У балеті взагалі сюжет – поняття досить умовне. – а до запропонованого Ви ставитеся як до історичної правди, вигадки або чергової гіпотези істориків? – Історичної правди щодо заснування Київської Русі вчені й досі не з’ясували. Усе, що вони пропонують, – це гіпотеза, чергова версія. «Володар Борисфену» – балет про події, які з історичної точки зору могли б відбуватися. – Не плануються його постановки в інших містах України або показ за кордоном? – Усе можливо, поживемо – побачимо. Прогнозувати завжди складно. – Чи працюватимете й надалі в цьому жанрі? – Якщо будуть замовлення, то чому б і ні. – а як з іншими сценічними жанрами? – Я вже давно пишу оперу «Страшна помста» за Гоголем. Сподіваюся, що найближчим часом я її все ж таки завершу. – Над чим працюєте зараз? – Над Концертом для маримби та оркестру.

камертон Ольга кІЗЛОВа

музика

ДЛЯ ВУЗЬКОГО КОЛА оБмежениХ Людей

Кеме Мар

ілен (Каме

рун)

Так напівіронічно колись сказав про джаз Володимир Симоненко – видатний український дослідник і популяризатор джазу. Свідомо чи ні, але маестро дав точне означення статусу джазу в Україні на кілька десятиріч уперед

Фото Олександра ЗУБКА, Павла БАГМУТА

аїна)

оган (Укр

Олексій К

Володимир Соляник (Україна)

Куміко Андо (японія)

МУЗика | 3‘2011

із «віНіловоЇ» реальНості – в життя Настав час – і завершилася «епоха» вінілових платівок. «Вінілові» персонажі, зокрема джазові музиканти зі світовим ім’ям, почали з’являтися в нашому реальному житті, ніби й справді вирвавшись із грамофонного світу. Упродовж останнього десятиріччя здебільшого в столиці й подекуди в інших містах України виступали багаторазові лауреати Grammy вокалісти Ел Джарро, Боббі МакФеррін, групи «Take 6» і «Manhattan Transfer», саксофоністи Ерні Воттс, Ерік Марієнтал, Джевон Джексон, Арчі Шепп, інструментальні гурти «Metro», «Sex Mob», «Oregon», клавішники Джо Завінул зі своєю групою «Syndicate», Чік Коріа, Дон Фрідман, Джої ДіФранческо, Гонзало Рубалькаба, Хербі Хенкок, гітаристи Джон Маклафлін із гуртом «Shakti», Ел ДіМеола, Лєнні Кравіц, Гері Мур, Майк Стерн, трубачі Мейнард Фергюсон, Ренді Брекер, Вінтон Марсалес, басисти Віктор Бейлі, Мар-

Фото Максима ВЄРНОГО, Павла БАГМУТА, надані оргкомітетом фестивалю «JazzКоктебель»

Арчі Шепп (США)

МакФ Боббі

)

(США

еррін

Кортні Пай

н (Велика Бр

кус Міллер, Дейв Холланд, Авішаї Коен, Стенлі Кларк, барабанщики Біллі Кобем, Дейв Векл, Стів Гедд, Ел Фостер, французькі кларнетисти Мішель Порталь, Луї Склавіс та акордеоніст Рішар Гальяно, британський саксофоніст Джон Серман і бас-кларнетист Кортні Пайн, раніше – група «Transglobal Underground», а також знані бігбенди – Національний джазовий оркестр Франції та австрійський «Vienna Art Orchestra» і багато інших музикантів, чиї записи старше покоління уперше слухало на тих самих імпортних платівках, куплених із-під поли за шалені гроші. Впала невидима стіна, що відмежовувала наш концертний світ від західного. Уявлення зарубіжних музикантів і промоутерів про криміногенність і цілковиту неплатоспроможність нашого суспільства залишилось у минулому (квитки на Джорджа Майкла, Джорджа Бенсона або «The Al McKay All Stars» сягали чотиризначних сум іще кілька років тому, а цього літа на Стінга вартість квитків зросла до космічної величини у вісім тисяч гривень). Нині покійний Джо Завінул в інтерв’ю 2003 року, а рік по тому і Джордж Бенсон визнали наше життя не

3‘2011 | МУЗика

итанія)

ренко (Литва)

Леонід Шинка

таким уже й небезпечним, порівняно хоча б із чиказьким. А скромне «точкове» спонсорство деяких меценатів (оскільки «чистий», некомерційний джаз майже така ж неприбуткова сфера, як і філармонійна музика) дозволило запрошувати виконавців світового рівня. Окрім американців, у нас особливо часто дають концерти польські та російські музиканти. З останніми ми дружили ще «за совка». Піаніст Ігор Бриль із синами, саксофоністи Олексій Козлов, Ігор Бутман, Георгій Гаранян (на жаль, несподівано помер на початку 2010-го), клавішники В’ячеслав Горський, Даниїл Крамер, Сергій Манукян, Андрій Кондаков, Володимир Нестеренко, Міша Альперін (зараз мешкає у Норвегії), диригент Анатолій Кролл, гітарист Олексій Кузнєцов, валторніст Аркадій Шилклопер, – ці імена добре відомі в Україні. Польські музиканти, які завжди в авангарді, теж знані й бажані в нас. Їхні виступи традиційно організовує Польський інститут у Києві. Щоправда, зараз таких проектів значно поменшало, зокрема через те, що колишнього директора Інституту пана Петра Козакевича, шаленого фаната джазу, змінив на посаді любитель кіно,

камертон

Лешек Можджер (Польща)

«Jazz In KIev» та іНші У Києві сьогодні функціонують кілька джазових продюсерських агенцій. Лідером серед них справедливо вважається «Jazz In Kiev» на чолі з відомим радіожурналістом, джазовим фахівцем Олексієм Коганом. Агенція проводить осінні фестивалі з однойменною назвою і реалізує низку окремих цікавих проектів. Саме в рамках «Jazz In Kiev-2010» виступав легендарний Хербі Хенкок, 12-разовий володар премії Grammy. Зал букваль-

святе місце Пустим Не буває Українська джазова професійна виконавська школа ще молода. Звісно, вона не виникла на пустому місці.

Фото Юрія РУДНЄВА, Миколи ЗАВГОРОДНЬОГО

Енвер Ізмайлов (Україна)

пан Єжи Онух, який на сьогодні вже теж закінчив свою каденцію в Україні. Утім польські музиканти проторували надійний шлях до західноукраїнських міст, успішно співпрацюючи, наприклад, із львівською «Дзиґою».

но ревів від захоплення, особливо, коли харизматичний музикант однаково натхненно імпровізував як на теми Клода Дебюссі, так і власного шлягеру «Сhameleon». Між іншим, ціни на всі заходи «Jazz In Kiev» цілком доступні: вартість найдорожчого квитка не перевищує тисячі гривень (а порівняйте з апетитами інших агенцій, що привозять поп-, джаз-, рок- і класичних «ідолів»!). Великі джазові фестивалі є також в Одесі («ДжазКарнавал»), Донецьку (знаменитий «До#Дж»), Львові («Jazz Bеz», а від цього року й «Alfa Jazz Fest»), Харкові («Za Jazz»), Криму (поп-джазовий форум у Коктебелі). Є і менші за масштабами – київська «Єдність», фестивалі у Чернівцях, Вінниці, Кременчуку, Черкасах, молодий чисто джазовий також коктебельський фестиваль «Live in Blue Bay». Під час таких заходів, як правило, відбувається й чимало супутніх подій: майстер-класи, покази фільмів з історії джазу, виступи свінг-дансерів і степістів, невеличкі музичні пізнавальні заходи для дітей, фотоконкурси та виставки картин на джазові теми, демонстрації музичних інструментів західних виробників, концерти просто неба, зустрічі журналістів з артистами, популяризаторами джазу й організаторами проектів. На жаль, не завжди фестивалі цілковито відповідають заявленим цілям. Наприклад, керівники популярного «Jazz Koktebel» у гонитві за кількістю слухачів інколи віддають перевагу поп-джазовим виконавцям, а то й відвертій попсі. Хто відповість, яким боком стосується джазу Ель Кравчук або гурт «АукцЫон» чи Борис Гребенщиков? Не дивно, що блогери, обговорюючи фестиваль постфактум, часом виявляють повне незнання про те, що таке джаз і як він звучить.

МУЗика | 3‘2011

композитор Євген Дергунов, один із найкращих українських гітаристів, педагог, автор популярних методичних посібників Володимир Молотков і його співавтор Володимир Манілов. Чудові педагоги є серед керівників дитячих і молодіжних джазових колективів: Олександр Шаповал (Київський інститут музики імені Рейнгольда Глієра), Віктор та Ірина Басюки («Little Band Academy», Київська дитяча академія мистецтв), Микола Гудима (біг-бенд «Вето», Центр творчості дітей та юнацтва Оболонського району міста Києва), Володимир Пашинський («Юніор біг-бенд», Школа джазового та естрадного мистецтв у Києві), Микола Голощапов (Одеське училище мистецтв і культури імені Костянтина Данькевича), Олег Грузін (біг-бенд

Віктор Басюк, Олексій Коган (Україна)

Гурт «Метро» (США)

Фото Юрія ШКОДИ, Олександра ЗУБКА

Джаз в Україні часів СРСР досить довго мав статус напівпідпільної субкультури. Він мусив бути «ідеологічно витриманим» і побутував переважно в ресторанах, де музиканти, часто самоуки, виконували «перезняті», тобто скопійовані із західних платівок композиції. Нині джаз серйозно вивчають на спеціалізованих факультетах у більшості американських, європейських і деяких російських музичних вишах (як от, у Російській академії музики імені Гнесіних, Ростовській державній консерваторії імені Сергія Рахманінова , СанктПетербурзькому університеті культури і мистецтв тощо). В Україні джазові кадри так само готують спеціальні естрадно-джазові факультети й кафедри, зокрема Донецька музична академія імені Сергія Прокоф’єва, Харківський національний університет мистецтв імені Івана Котляревського, Київський національний університет культури і мистецтв, Київський інститут музики імені Рейнгольда Глієра. До слова, останній був «піонером» у цьому плані: факультет джазу в ньому відкрили ще 1980 року, великою мірою завдяки зусиллям згаданого Володимира Симоненка. Про особливості виховання нашої джазової молоді свідчить концертна практика її наставників. Приміром, завідувач глієрівської джазової кафедри професор В’ячеслав Полянський виконує здебільшого традиційний джаз, стилів, пізніших за свінг, він не демонструє. Сучаснішими виглядають виступи більш молодих викладачів-глієрівців – піаністів Наталки Лебедєвої, Олексія Саранчина та Володимира Соляника, гітариста Вадима Народицького. Чимало хороших фахівців, які працювали в Інституті Глієра, покинули педагогічну діяльність із різних причин. Мало хто з музикантів, котрі активно концертують, займається викладанням. Упродовж останнього десятиріччя один за одним пішли з життя блискучий піаніст і

3‘2011 | МУЗика

камертон го бас-гітариста Ігоря Закуса «Jazz-Коло», в рамках якого виступали найкращі столичні джазові інструменталісти й вокалісти, а також молоді та амбітні музиканти з інших українських міст. Серед них – тенор-саксофоністи Дмитро («Бобін») Александров і Богдан Гуменюк, трубач Денніс Аду, гітарист Володимир Шабалтас, барабанщики Олександр Лебеденко, Олег Марков та Олексій Фантаєв, співачка Юлія Рома. Утім загалом нашим джазовим музикантам поки що ліпше вдається виконувати популярні, випробувані часом стандарти, які, до того ж, легко знаходять шлях до сердець слухачів. Складніша ситуація з авторською музикою, хоча вона усе ж з’являється у концертних програмах. Хербі Хенкок (США)

криворізької дитячої музичної школи № 10), Роман Василенко (дитячий джазовий ансамбль «Акцент», місто Южний Одеської області), Семен Ривкін (дитячий диксиленд Херсонського палацу дитячої творчості). Усе більше контактів із джазовими виконавцями та освітянами надає американська амбасада. До нас приїздять досвідчені заморські вчителі, що дають нашій молоді, та й маститим музикантам змістовні уроки гри на різних інструментах і вокалу, проводять системні майстер-класи. Останнім часом це були поради молодого піаніста – екс-одесита Вадима Неселовського, котрий нині викладає у школі Берклі, та американського квартету з Чикаго під орудою клавішника Райана Коена. Цього року вперше відкрилася щорічна Літня школа джазу у Львові. Всесвітньо відомий контрабасист Майкл Бові, відомий джазовий барабанщик Френк Паркер (обидва – США) і польські музиканти Януш Шром (вокаліст і композитор) та Богдан Головня (піаніст і композитор) викладали основи майстерності п’ятдесятьом джазовим

музикантам зі Львова, Києва, Одеси, Рівного, Луганська й Мукачевого.

Сьогодні у нас є вітчизняні виконавці світового рівня. Це, зокрема, чоловічий вокальний секстет «ManSound» і представник етноджазу, блискучий гітарист Енвер Ізмайлов. Велику роль у джазовому житті Києва свого часу відігравав концертний цикл фахово-

замість висНовків Отже, центром джазового руху в Україні поки що залишається столиця, зірки зі світовим ім’ям лише зрідка виступають на периферії. Проте чи не найкраще налаштовано українсько-польский діалог у Львові. Судячи з репертуару більшості українських виконавців, вітчизняний джаз перебуває на стадії самовизначення, шукає своє обличчя, власний шлях. Процес цей – непростий і нешвидкий. Одна з характерних тенденцій в цьому плані – спроба створити образно-інтонаційний джазовий «словник» на основі фольклорного матеріалу (наприклад, джазові обробки народних пісень у репертуарі «ManSound», музика композитора й виконавця Олександра Саратського, композитора і піаніста Івана Тараненка, бандуриста Романа Гриньківа). Аудіоринку джазу в Україні не існує, натомість широкого розповсюдження набувають нефірмові дешеві записи, тоді як якісну музику й відео можна знайти лише через мережу Інтернет. Немає у нас і системної популяризації джазу, оскільки радіо, телебачення напхані низькопробною попсою. Мимоволі спадає на думку, що звуження інтелектуального простору, зокрема й музичного, – наслідок чиєїсь продуманої політики, запровадженої, можливо, для того, аби підсилити «стадний ефект»… Але доки існує вузьке коло людей, обмежених у найкращому сенсі цього слова, – нічого поганого з нами не трапиться.

Фото www.sharovar.net, mansound.com.ua

Гурт «ManSound» (Україна)

МУЗика | 3‘2011

ПЕРЕДПЛАТНИЙ ІНДЕ

КС 74501

а Ви читали

цей журнал

ПЕРЕДПЛАТНИЙ ІНДЕ

КС 60969

у т е з а г ю ц и л а а Ви чит

Індекс 74310

№3

Андрій ПИСАРЄВ Фото Дмитра КУЛИКОВА

ISSN 0131–2367

Музика. – 2011. – № 3. – С. 1–64.

2011

УКРАЇНА КОНКУРСНА

Фестиваль нової музики в Одесі Форум молодих – 2011 Прем’єра балету Євгена Станковича