Журнал Музика

Журнал «Музика» – один із найповажніших в Україні (видається з 1923 року). Це єдиний науково-популярний журнал з питань музичної культури в державі. На його сторінках розкривається широка панорама сучасного музичного життя України в усьому розмаїтті: розповідається про творчість українських композиторів і виконавців, про фестивалі, конкурси, концерти, музичні вистави в різних регіонах країни й за кордоном, розглядаються проблеми молодіжного мистецтва тощо. Наші матеріали зацікавлять як професіоналів, так і любителів музики різних жанрів і стилів. Фахові статті, яскраві кольорові ілюстрації, оригінальний дизайн буде до вподоби читачам будь-якого віку.

ВЖЕ СЬОГОДНІ ЖУРНАЛ МОЖНА ПРИДБАТИ: – у мережі Книгарень «Є»; – у мережі кіосків «Преса» (м. Київ); – у кіоску в Національній музичній академії України імені Петра Чайковського (м. Київ, вул. Архітектора Городецького, 1-3/11); – у книгарні «Наукова думка» (м. Київ, вул. Грушевського, 4); – у книгарні Наукового товариства імені Тараса Шевченка (м. Львів, проспект Шевченка, 8); – у «Книгарні-ка’вярні» (м. Одеса, вул. Катерининська, 77). Придбати окремі примірники та передплатити видання в електрон­ ній версії можливо за адресою: http://presspoint.ua/. Така послуга доступна в будь-якій країні світу.

Читайте журнал «Музика» – і ваш світ поповниться новими яскравими й чистими тонами, життя «зазвучить» інакше!

№ 4 (387) ’2012



Рік заснування – 1923 НАУКОВО-ПОПУЛЯРНИЙ ЖУРНАЛ Засновники: Міністерство культури України Спілка композиторів України Всеукраїнська музична спілка Видавець: ДП «Національне газетно-журнальне видавництво» 03040, м. Київ, вул. Васильківська, 1 Тел.: +38(044) 498-23-65 Генеральний директор Олеся Білаш



Головний редактор Ольга ГОЛИНСЬКА Заступник головного редактора Юлія ПАЛЬЦЕВИЧ Видавнича рада

Олеся Білаш (голова), Віктор Пасак, Максим Бударін, Віктор Вечерський, Олена Воронько, Ольга Дарибогова, Оксана Іонова, Лариса Лебедівна, Іван Мечков, Лариса Нікіфоренко, Олена Чередниченко, Михайло Швед, Оксана Гайдук, Ігор Гирич, Людмила Гнатюк, Ольга Голинська, Алла Підлужна, Наталя Потушняк



Адреса редакції:

03040, м. Київ, вул. Васильківська, 1 Тел.: +38 (044) 498-23-65 E-mail: zhurnal_muzyka@ukr.net

Розповсюдження, передплата, реклама: Тел.: +38 (044) 498-23-64, +38 (050) 310-56-63

Реєстрація:

Свідоцтво про державну реєстрацію друкованого засобу масової інформації – КВ № 954 від 25.08.1994 Виходить що два місяці

Засадниче:

Редакція, окрім спеціально обумовлених випадків, подає авторський погляд

Усі права застережено:

© Музика, 2012 Передрук і відтворення текстових та ілюстративних матеріалів журналу тільки з письмового дозволу видавця

На обкладинці

Кассандра Вілсон (США)

фото

надане організаторами фестивалю «Альфа Джаз-2012»

Дизайн і верстка Наталії Коваль



Друкарня

ТОВ «Видавничо-поліграфічна компанія “Експрес-Поліграф”» 04080, м. Київ, вул. Фрунзе, 47б Тел.: +38(044) 417-25-93 Наклад 1000 прим. Ціна договірна

Передплатний індекс 74310 http://uaculture.com

Шановні друзі «Музики»! Якщо запитати пересічного перехожого про найвизначнішу подію в Україні цього літа, поза сумнівом, почуємо: «Євро-2012». «Та як це стосується музики?» – здивується дехто. У відповідь їм нагадаємо, що ряд непересічних музичних подій були напряму пов’язані з цим турніром. Розуміючи, що до України під час Євро завітають численні фани футболу, які захочуть розширити свої знан­ня про культуру нашої держави, Кабінет Міністрів включив до офіційної програми чемпіонату такі масштабні заходи, як Міжнародний конкурс молодих піаністів пам’яті Володимира Горовиця і Дев’ятий міжнародний етнофестиваль «Країна Мрій». До них певним чином долучилися ХХІІ Міжнародний фестиваль Київської організації Національної спілки композиторів України «Музичні прем’єри сезону» і Другий львівський «Альфа Джаз». Ці теми й стали центральними у номері журналу, який ви тримаєте в руках. Про перипетії «Країни Мрій» розмірковує Алла Чердинцева. На «Альфа Джазі» у Львові побував поет і журналіст тернополянин Сергій Лазо. Цьогорічні «Музичні прем’єри сезону» всебічно проаналізувала Анна Луніна, а за перебігом конкурсу піаністів простежила Наталія Семененко. Бесіди з ректором Національної музичної академії України імені Петра Чайковського Володимиром Рожком продовжуємо розмовою про українського класика Миколу Лисенка, якого цьогоріч весь музичний світ ушановує з нагоди 170-річчя від дня народження й 100-річчя з дня смерті. Метри національного мистецтва представлені Михайлом Скорульським (125 років від дня народження) і Валерієм Подвалою (80-річний ювілей). До розгляду в «Молодіжному форумі» запропоновано постать Олександра Пірієва – ініціатора й одного з організаторів циклу камерних імпрез «Music-review WEEKEND». Анна Луніна досліджує метаморфози авторського стилю видатного композитора сучасності Євгена Станковича на прикладі його нового твору «Opera rustica».

Наталія Семененко презентує ексклюзивну подію – показ у Києві вистави «Хованщина» Модеста Мусоргського у постановці Маріїнського театру. Дитяча музична школа у місті Щорсі відзначає 15-річчя присвоєння їй імені Натана Рахліна (матеріал директора Ольги Свистунової). Неординарні факти втілення у музиці Франкового слова кримськотатарською авторкою Мерзіє Халітовою (стаття музикознавця із Дрогобича Володимира Грабовського) та передачі рукописного архіву Левка Ревуцького на зберігання до Національної бібліотеки імені Володимира Вернадського (матеріал Олени Бугаєвої) представлені у рубриці «Нотний стан». «Музичні мости» цього разу уособлюють творчі зв’язки України та Польщі. Знаний у світі композитор і піаніст Зигмунт Краузе ділиться враженнями від перебігу мистецьких процесів у нашій державі. Про діяльність Центру української культури в Парижі розповідає музико­ знавець Маріанна Копиця-Карабиць. Отже, шанувальники музичного мистецтва знайдуть у журналі актуальні теми різноманітного спрямування. Надалі ми готуватимемо для вас нові цікавинки. Будьмо разом!

Головний редактор Ольга ГОЛИНСЬКА

український формат

стор.

4

4 Країна замріяна і …футбольна

Алла Чердинцева

Ольга Голинська

8 Бесіди з ректором. Володимир Рожок: «Лисенко був істинним патріотом України…»

фести 12 Під знаком Чумацького Шляху, або Фестиваль в епоху хаосмосу…

Анна Луніна

Сергій Лазо

стор.

12

18 Історії фестивалю «Альфа Джаз-2012»: нотатки непересічного глядача

…і тести 24 Дві фан-зони в єдиному часопросторі

Наталія Семененко

стор.

28 Класик української музики ХХ століття Роксана Скорульська

Наталія Удовченко

34 Створюймо музику! (До 80-річчя від дня народження Валерія Подвали)

молодіжний форум 38 «Music-riview weekend» – територія любові

Анна Архипова

18

стор.

34

24

метри

стор.

стор.

38

музичні ключі 42 «Opera Rustica»: діалектика міфу буття

Анна Луніна

альма-матер стор.

46 Пам’яті видатного диригента ХХ століття

46

Ольга Свистунова

нотний стан стор.

стор.

50

48 Франкове слово у новій музичній інтерпретації

Володимир Грабовський

Олена Бугаєва

50 Надійне сховище для рукописів Ревуцького

54

музичні мости стор.

56

54 Зигмунт Краузе: «Писав для фортепіано, а вийшов майже концерт для цимбалів»

стор.

60

Олеся Найдюк

українці за кордоном 56 Острівець України в Парижі Маріанна Копиця-Карабиць

вогні рампи 60 Дарунок маестро Гергієва

Наталія Семененко

украŸнський формат Алла ЧЕРДИНЦЕВА

Країна замріяна

Спорт і культура – не антагоністи, а, як душа і тіло, гармонійно існують тільки разом. Це довів Дев’ятий міжнародний етнофестиваль «Країна Мрій», який 22 та 23 червня за традицією відбувся на схилах Дніпра біля Києво-Печерської лаври. Цьогоріч найвідоміший вітчизняний музичний форум open-air був офіційно включений до програми чемпіонату з футболу Євро-2012. І, як зазначають організатори, став його «культурним епіцентром». Тож велика сцена на Співочому полі перетворилася ще й на футбольну з трансляцією матчів у прямому ефірі. А сам фестиваль уперше як партнер підтримала Київська міська державна адміністрація 6

Фото авторки статті

і… футбольна

Музика | 4’2012

Фото авторки статті

Новітні часи – нові мрії «Ніякої хімії, пластмаси та жодних нанотехнологій – лише жива музика, живі люди, жива історія, жива культура! В епоху інформаційного суспільства та розвитку високих технологій автентика й природність сприймаються як справжнє диво! Підтримка та розвиток живої культури – це наша мрія!» – виголошував прес-реліз свята. А постфактум його ініціатор, організатор і незмінний натхненник, лідер гурту «Воплі Відоплясова» Олег Скрипка підкреслив: «Наш фестиваль – це спів­ праця багатьох людей. Це надзвичайно дружнє коло, і щоразу ми бачимо, як воно розростається. Цього року до нас приєдналася Київська міська держадміністрація. Ми відчули зацікавленість з боку держави й отримали значну допомогу в організації заходів. Дуже важливо, що держава почала підтримувати культурницькі, мистецькі події!» Узагалі на Дев’ятому міжнародному етнофестивалі «Країна Мрій» багато що відбулося вперше. Наприклад, тут працювала кримська фольклорна сцена, на якій виступили переможці Кримського конкурсу дитячих талантів «Татли Сєс» («Солодкий голос»), весільний колектив «Карасу» та одна з найвідоміших виконавиць Криму – Ельвіра Сарихаліл. Співом татарської діви були просто зачаровані музиканти турецького гурту «BabaZula», і, як результат, – з’явився новий міжнародний творчий проект, який пані Ельвіра та її нові друзі з Туреччини пообіцяли привезти на «Країну Мрій» наступного року. Ексклюзивну етнічну програму в перший фестивальний день представив відомий гурт «Танок На Майдані Конго». Запам’яталися і сольні виступи учасників конкурсу «Голос країни» Іларії (за участю Романа Гриньківа й Олекси Кабанова) та Василя Жадана (спільно з циганським панк-панік-бендом «ТопОркестра»). Утім, як і буває зазвичай, ще більше вражень залишили події, не передбачені оргкомітетом. Матч відбудеться за будь-якої погоди! Перша несподіванка – та, що на «Країну Мрій» з’їхалося рекородно …мало глядачів! Чи це сталося через згадки українців про початок Великої Вітчизняної вій­ни або ж більшість народу попрямувала все ж таки до київської фан-зони Євро-2012 (до речі, безкоштовної, тоді як вхід на музфест коштував 50 грн на день, або 80 – якщо купувати квитки одразу на два дні свята; проте, задля справедливості зазначимо, що 2011-го це вартувало ще дорожче)… Однак, скоріш за все, глядачів за традицією налякала погода. Адже минулого року відвідувачів Співочого поля заскочила страшенна злива, а першого дня тоді вирував справжній ураган. Дивлячись на спохмурніле цьогорічне київське небо та ще й відчуваючи нечувану задуху, багато хто, напевне, вирішив поберегтися. Але – Бог милував: засяяло сонце! Уже ближче до початку роботи Вечірньої сцени, коли стало зрозуміло, що дощу не буде, на Співоче поле потяглася молодь. А вже 23 червня обвіювані свіжим вітерцем схили Дніпра зібрали майже звичну кількість «фестивальників». Хто радів чи не найбільше, – то це торгівці з Алеї ремісників. Бо через відсутність покупців напередо­дні більшість із них побоювалася, що доведеться їхати з Києва назад із повними валізами вишиванок, кераміки, ляльок-мотанок та інших етнічних рукотворних шедеврів, а також – зі спеціально виготовленими до Євро-2012 сувенірами. (Велика кількість футбольної символіки, як

4’2012 | Музика

на ятках, так і на, власне, глядачах, узагалі була виразною рисою саме цьогорічної «Країни Мрій».) « Троїсті» брати Капранови та «Шизгара» на бандурі Іще однією новиною фестивалю (гарною чи навпаки – думки відвідувачів не збігаються) стала нестача обо­в’яз­ кової в минулі роки солом’яної фігури Купала на сходах до головної, Вечірньої сцени. Її символічне спалення цього разу відбулося на знак відкриття, а не завершення етномузичного свята. Так само впадала в око тотальна відсутність не менш традиційних пісень-танків і ведичної кухні кришнаїтів. Без індійських раг і ритмічного звучання барабанів ніби чогось бракувало… Утім, «не рагами єдиними…» Як завжди, на фестивалі працювало з десяток сцен: Велика і Мала літературні, «Під стінами Лаври», «Зелена галявина», «Майстерня народних танців», «Кобзарська майстерня», Вечірня сцена, «Дитяча галявина». Пост-реліз свята лаконічно повідомляє: «…на провідних сценах найбільшого в Україні фестивалю співали й танцювали українці, молдавани, бразильці, грузини, буряти, турки, французи та кримські татари». На звичному місці – «Зеленій галявині»

7

украŸнський формат Ольга ГОЛИНСЬКА

БЕСІДИ З РЕКТОРОМ Цьогоріч весь музичний світ відзначає знаменні дати: 170-річчя від дня народження й 100-річчя з дня смерті славного сина українського народу, основоположника української класичної музики Миколи Лисенка. Звичайно, у розмові з Володимиром Рожком – ректором Національної музичної академії імені Петра Чайковського, професором, народним артистом України, доктором мистецтвознавства, до того ж лауреатом мистецької Премії імені Миколи Лисенка – ми не могли оминути цієї важливої теми

Фото Сергія Ніколаєва

Аріадна Лисенко і Володимир Рожок

10

Музика | 4’2012

Володимир Рожок: «Лисенко був істинним патріотом України…»

Фото Сергія Ніколаєва

Бесіда друга – Володимире Івановичу! Я знаю, що Національна музична академія дуже активно опікується всім, що пов’язано з Миколою Лисенком…

– Інакше і бути не може! Провідний мистецький вуз нашої держави повинен займатися Лисенком. Насамперед тому, що Микола Лисенко – це класик української музики і людина, яка зробила дуже багато для того, аби в Києві, взагалі в Україні існувала професійна музична освіта. В старій Росії у другій половині ХІХ – на початку ХХ століття тут були тільки класи Імператорського російського музичного товариства, які почали відкривати з середини 1860-х років послідовно в Києві, Харкові, Одесі, Полтаві, Миколаєві, Катеринославі (тепер Дніпропет­ ровськ. – О. Г.), Херсоні. Ми пам’ятаємо діяльність Іллі Слатіна в Харкові, Володимира Пухальського в Києві та інших подвижників, які все робили для того, щоб такі класи, музичні школи розвивалися. Тобто здійснювалися спроби організувати, модернізувати освіту, поставити її на професійний рівень, але Микола Лисенко одним із перших, як видатний діяч нашої музичної культури, зрозумів, що без фахового підходу до цієї справи в нас музикантів високого ґатунку не буде.

4’2012 | Музика

– Відомо, що Лисенкові довелося пройти до цього усвідомлення непростий шлях…

– Так, Микола Віталійович змалечку не знав, що таке професійна музична культура. Його мама, Ольга Єреміївна, вихованка петербурзького Смольного інституту шляхетних дівиць, розмовляла виключно французькою мовою і була дуже гарною піаністкою. Вона й займалася спершу з Миколою, навчаючи його, серед іншого, гри на інструменті. Потім він вступив до Харківської гімназії, а батьки винаймали для нього педагогів-музикантів, бо хлопець був надзвичайно обдарований. Це був такий дилетантський підхід. Пізніше родина Лисенків переїхала до Києва, де Микола закінчив природничий факультет Київського університету, та музика не відпускала його. Він брав активну участь у музичному житті міста. Уявіть собі: йому не було ще 25-ти років, а він уже в Київському університеті створив хор, який донині існує! Називається він «Дніпро», на початку ХХ століття ним керував Олександр Кошиць. Але Лисенко відчував потребу в музичній освіті. Він поїхав навчатися до Лейпцига. Пізніше у спогадах митець критикував систему підготовки кадрів у Лейпцизькій консерваторії, особливо щодо викладання теоре-

11

Фести Анна ЛУНІНА

Під знаком ЧУМАЦЬКОГО ШЛЯХУ,

або Фестиваль в епоху ХАОСМОСУ…

14

Фото Юрія Шкоди

Поговоримо про фестиваль. Який? «Музичні прем'єри сезону-2012». Однак у заголовку статті він не зазначений навмисно, оскільки прем’єри можна вважати прикметою будь-якого сучасного – вітчизняного і, думаю, не тільки – фестивального марафону. Автор пропонує читачеві разом кинути ретроспективний погляд на події цьогорічного форуму, проаналізувати музичні новації – чи були вони взагалі і які саме, а також дешифрувати зміст запропонованої «дивної» назви…

Музика | 4’2012

Фото Романа Ратушного

Арт-фест як хаосмос – матриця альтернативної множинності… Спершу про назву. Вона й насправді може видатися незрозумілою. Чому під знаком Чумацького Шляху? І що таке хаосмос? Щодо відповіді на перше запитання, то у слухачів, які стежили за фестивальними колізіями, одразу ж виникне паралель із фолксимфонією для солістів, хору й оркестру «Чумацькі пісні» Володимира Зубицького, яку рівно через тридцять років від моменту написання (1982 р.) презентували на відкритті форуму. Та ця думка є слушною тільки почасти, оскільки словосполучення Чумацький Шлях тут ужито не в конкретному, а символічному сенсі, про що і йтиметься далі. А от стосовно хаосмосу поговоримо просто зараз. Це визначення, яке підхопили й полюбили сучасні культурологи, належить славетному ірландському поетові й письменникові, яскравому представникові модернізму першої половини минулого століття Джеймсові Джойсу. Найбільше він відомий за романом «Улісс», однак термін,

що нас цікавить, застосував в іншому, експериментально «словотворчому» опусі – «Поминки за Фіннеганом». Хаосмос як філософське поняття являє собою синтез трьох складових – Хаосу, Космосу й Осмосу, по суті ж – це стан рівноправного злиття Хаосу й Космосу, а виходить, Безладдя й Порядку. Як культурологічна категорія хаосмос є синонімом постмодернізму. Але найголовніше, – цей термін напрочуд точно характеризує сучасну епоху. На думку ідеологів постмодернізму, зокрема, французів П’єра-Фелікса Гваттарі й Жиля Делеза, ми живемо в часи «між-буття», тобто між Космосом (гармонією) і Хаосом – у період граничної нестабільності в усьому, добу такого собі «гармонійного хаосу». Одним словом, хаосмос – це простір множинності різного, царина тотального плюралізму. От такою хаосмосною постає для нас сучасна музична культура. Такими ж є і наші арт-фести. Їхня «ахіллесова п’ята» – відсутність тематичної скріпи, єдиної ідеї-фабули, про що вже не раз писалося, у тому числі й на сторінках журналу «Музика». Нинішні «Прем’єри сезону» не становили виключення. Фестиваль, як і всі інші, віддзеркалив хаосмосні тенденції сучасного мистецького процесу, але зробив це по-своєму, додавши мозаїчному музичному просторові неповторних індивідуальних барв. Альфа й Омега «Прем’єр-2012» Після серйозного успіху минулорічних «Прем’єр» фестиваль-2012, здавалося б, дещо поступився завойованими позиціями. Але це не так! По-перше, фест – живий організм, тому кожний новий форум не може бути копією попереднього. А по-друге, головне для фестивальної програми – інтригувати слухачів цікавими творами, мати власне обличчя. Якими ж були позитиви форуму? Загалом склалося враження, що куратори, прагнучи «витягнути» нинішній фестиваль на високий рівень попереднього, кульмінацією якого була довгоочікувана прем’єра фолк-опери «Коли цвіте папороть» Євгена Станковича, і цьогоріч шукали якийсь давно не виконуваний твір. І розрахунок виявився правильним – фолк-симфонія «Чумацькі пісні» Володимира Зубицького стала родзинкою програми вечора-відкриття. Та фест мав також інші цікаві здобутки. Розпочалися «Прем’єри», як і торік, із преамбули, – стартува­ ли одночасно і в рамках відкриття Першої київської міжнарод-

4’2012 | Музика

15

Фести Сергій ЛАЗО

ІСТОРІЇ ФЕСТИВАЛЮ «АЛЬФА ДЖАЗ-2012» Нотатки непересічного глядача У

друге Львів став європейською столицею джазу. Коли «Альфа Джаз Фест» стартував минулоріч, поціновувачі жанру були шоковані кількістю всесвітньо відомих музикантів на кожен квадратний метр сценічної площі. Судіть самі, куратор фестивалю Олексій Коган анонсував виступи: квартету Джона Скофілда (США), дуету трубача Вінтона Марсаліса й саксофоніста Ігоря Бутмана, групи «Spyro Gyra» (США), проекту Білла Еванса «Soulgrass» (США), зіркового квартету «Jeff Lorber Fusion» (США) і легенди джазу – музиканта першої величини Рона Картера (США) у складі «Golden Striker Trio» (разом із Петом Мартіно і Малгрю Міллером). До них слід додати блюзмена Вестая Джексона (США), Андрія Кондакова (Росія), групу «Apple Tea» (Білорусь), а також найцікавіші талановиті українські колективи з Києва, Харкова та Львова. І всі приїхали! Отже, на програму фестивалю цього року очікували неабияк, і результати перевершили сподівання. Першого червня вулиці Львова заполонила музика. На Ринковій площі виросла сцена, де з обидвох боків вибудувалися декорації: старі похилені будинки із гостинно розчиненими вікнами, балконом та антикварним ліхтарем… Проте для мене фестиваль починався дуже складно. Певні обставини не дозволили прибути в перший день, що спричинило відчутні втрати: я не потрапив на прес-конференцію із супермузикантами, не бачив відкриття фесту за участю найкращих українських акапельних гуртів «Піккардійська терція» і «Mansound», не чув «Nikolay Moiseenko Project» (Росія), вечірній виступ тріо Скотта Хендерсона. На головній сцені у парку імені Богдана Хмельницького концертували квінтет альт-саксофоніста Кенні Гарретта й екзотичний камерунський бас-гітарист і вокаліст Рішар Бона. Прикро, що цей щедрий музичний потік прокотився повз мене, але тішили спогади про концерт Скотта Хендерсона в ТельАвіві, на якому мені пощастило бути, познайомитися і навіть потиснути руку геніального гітариста. Укрзалізниця, всупереч (чи завдяки?) новаціям у русі потягів і розрекламованих «хюндаїв», робила все можливе, аби я залишився в Києві й не потрапив і на другий день «Альфа Джазу». Тож довелося летіти, і, Богу дякувати, ранком другого червня я вже був у Львові серед

20

Фото Сергія Смерчинського

Музика | 4’2012

У той час як злітає над світом красень-червень і Львів віддзеркалюється у блакитних літніх очах, коли кам’яні леви прагнуть заховатися у теплих сутінках, а бруківкою та старими дахами подорожують мрії, місто відчуває чарівні музичні коливання, що надихають на імпровізацію. Це нагадує прекрасну катастрофу, щось на кшталт закоханості, – відчуваєш себе щасливим, не розуміючи чому… Як раптом зупиняєшся серед міста, завмерши від несподіваної тиші, чи просто занурюєшся у космічний спокій середньовічних кав’ярень, то неначе прозріваєш: Львів – джазове місто. Складається враження що джаз тут звучав споконвіку… армії прихильників команди Аркадія Шилклопера. Дощі минули, погода вирівнялася, Ринкова площа випромінювала атмосферу абсолютної розкутості й музичного комфорту. Про Шилклопера чув багато: валторніст (!), чудовий імпровізатор, експериментатор (грає на триметровому альпійському рогу), поєднує різноманітні форми і жанри… Але коли процес народжується прямо на очах, а валторна звучить, наче суто джазовий інструмент, як, до речі, й альпійський ріг, поруч потужна команда, що грає джаз, співає справжній блюз, – це вже не інформація про музиканта, а його світ, де справді хочеться дов­ ше затриматись… Групу відомого польського гітариста і композитора Марека Напьорковського та український «Dislocados», майстрів автентичної сальси, послухати не вдалося – визначні музичні події цього дня переміщувалися на головну сцену фесту. До слова, нинішній «Альфа Джаз» дещо відрізнявся від попереднього. Концерти проходили на двох майданчиках: у центрі міста – на площі Ринок і перед палацом Потоцьких та на основній сцені в парку культури. Міські сцени були повністю відкриті, перегляд безкоштовний (!). Але якщо минулоріч концертна програма дозволяла послухати майже всіх виконавців, то цього разу імпрези «наїжджали» одна на одну, і публіка мала визначатися, кому надати перевагу. Я віддав преференції Кассандрі Вілсон… Головна сцена теж дещо трансформувалася, стала знач­но більшою, не розділялася, як раніше, на три сектори. Лишилися й привілеї для публіки, що не мала можливості купити квиток і потрапити під прозоре шатро партеру, − за огорожею світилися екрани і колонки доносили потужний саунд зі сцени. Розташовуйся, дивись, слухай… Спочатку з’явилися музиканти, і ще до того, як до них приєдналася Кассандра, стало зрозуміло: на нас очікує дивна подорож!.. Часом здавалося, вони не грають, а ворожать, чаклують на гітарах, контрабасі, барабанах, роялі. А про те, що робив на гармоніці Грегуар Маре, розказати взагалі неможливо. Тільки слухати! Притому наживо! Удруге в житті мене шокувало геніальне володіння цим начебто й не таким уже значним інструментом (уперше це відбулося на концерті Маркуса 4’2012 | Музика

21

…і тести

Фото Романа Ратушного

Наталія СЕМЕНЕНКО

26

Музика | 4’2012

Червень в Україні пройшов під знаком футбольного чемпіонату Євро-2012. Та це аж ніяк не применшило резонансу іншої події – проведення у Києві ІХ Міжнародного конкурсу піаністів пам’яті Володимира Горовиця. Футбольні пристрасті вирували і на стадіонах, і навколо величезних моніторів просто посеред Хрещатика й посилювалися надміру галасливими динаміками та міграцією численних фанів. Утім одночасно з цим гучним спортивним святом вияскравилася ще одна «фан-зона» – на Європейській площі – всередині й навколо Національної філармонії України, де нуртували не менш палкі емоції. Адже саме тут намагалися «взяти» свою висоту юні музиканти – учасники конкурсу середньої та старшої груп

ДВІ ФАН-ЗОНИ

В ЄДИНОМУ ЧАСОПРОСТОРІ З

азвичай це змагання відбувається у квітні, та цьогоріч плани організаторів заходу (серед них – Міністерство культури України, Головне управління культури Київської міської держадміністрації, Київський інститут музики імені Рейнгольда Глієра, Державне підприємство «Український інформаційно-сервісний центр культури і туризму», Благодійний фонд Міжнародного конкурсу молодих піаністів пам’яті Володимира Горовиця, Національна філармонія України) скоригувало Євро-2012: конкурс увійшов до офіційної програми чемпіонату. Оскільки, як наголосив генеральний директор конкурсу Юрій Зільберман, кожний шостий з-поміж футбольних фанів – шанувальник музичної класики. І вже по завершенні турніру переможно констатував: «Колонний зал імені Миколи Лисенка навіть на ранкових прослуховуваннях був заповнений майже вщерть, не кажучи вже про аншлагові вечірні виступи і штурмування сходів до концертного залу охочими потрапити на це свято високої музики». Отже, протягом шістнадцяти днів юні піаністи з одинадцяти країн – Азербайджану, Білорусі, Грузії, Італії, Китаю, Латвії, України та Японії – змагалися за почесне звання лауреата конкурсу, що нині вважається одним із 4’2012 | Музика

найпрестижніших на пострадянському просторі (поряд із Міжнародним конкурсом імені Петра Чайковського у Москві та Міжнародним конкурсом піаністів у Тбілісі). Високий рейтинг київського турніру вкотре підтвердив зірковий склад суддівської команди, сформованої із найдосвідченіших піаністів світового рівня: Тетяна Рощина (Україна), Петер Пауль Кайнрат (Італія), Елеанор Вон (Китай), Томаш Хербут (Польща), Вадим Руденко, Лев Шугом (обидва з Росії), Маріан Рибіцкі (Франція), Яков Касман (США–Росія). Головою журі був ректор Київського інституту музики імені Рейнгольда Глієра, народний артист України, професор Олександр Злотник. Приємно, що і цього разу інтернет-трансляція утворила неймовірну за масштабом «фан-зону» із шанувальників фортепіанного мистецтва по всьому світу. До того ж, уперше юним артистам було надано унікальну можливість обирати для виступів роялі славетних брендів – «Bechstein», «Yamaha» або «Steinway». Серед футболістів побутує переконання – вигравати набагато легше на власному полі. Тож і сподівання побачити в числі призерів конкурсу пам’яті Володимира Горовиця українську молодь видавалися не такими вже й безпідставними. Адже минулоріч перемогу в середній

27

метри Роксана СКОРУЛЬСЬКА

Класик

української музики ХХ століття

Портрет роботи Ігоря Мезенцева

30

Фото з сімейного архіву

Михайло Скорульський (19.09.1887, Київ – 21.02.1950, Москва, похований у Києві на Байковому цвинтарі) – український композитор-класик, піаніст, диригент, педагог, музичногромадський діяч. Кандидат мистецтвознавства (1939 р.), заслужений діяч мистецтв України (1947 р.), професор (1949 р.). Цьогоріч виповнюється 125 років від дня народження митця

Музика | 4’2012

Фото з сімейного архіву

М

узика оточувала його ще до народження. Мама Ніна Олексіївна, попри вагітність, годинами грала на фортепіано. Часом до неї приєднувався й батько, наспівуючи романси чи українські пісні. Поляк за походженням, він жартома називав себе «козак Адам». Мистецтво звуків і надалі панувало в житті хлопчика. У невеликому дерев’яному флігелі у дворі дохідного будинку № 5 на Великій Васильківській вулиці в Києві (тепер на місці цієї та прилеглих споруд розташовано розважальний центр «Arena Entertainment») на початку 1890-х років часто збиралися відомі музиканти. Бували тут директор і професор по класу фортепіано музичного училища Володимир Пухальський, його друг видатний скрипаль Отакар Шевчик, Григорій Мороз-Ходоровський… Час від часу заходив до своєї колишньої учениці Микола Лисенко. Зайняті музикуванням та обговоренням мистецьких новин, гості не завжди звертали увагу на маленького сина господарів. Батько композитора Адам Скорульський (1865, Житомир – бл. 1942, Польща) належав до польської шлях­ти герба «Kościesza z odmianą», що був затверджений у російському дворянстві 1835 року. Закінчив факультет природничих наук Київського університету. В студентські часи співав у Лисенковому хорі, на одному з виступів якого познайомився із майбутньою дружиною. Мати Ніна (Неоніла) Сенаторська (1865, Київ – 1932, Житомир) походила з давнього волинського священицького роду, деякі члени якого своїми трудами одержали дворянство. Грі на фортепіано вона навчалася у Миколи Лисенка в Київському інституті шляхетних дівиць, а пізніше – у класі Володимира Пухальського в Київському музичному училищі ІРМТ. Пізніше Ніна Сенаторська концертувала як піаністка й гастролювала зі співаками як акомпаніатор. Гастрольні подорожі дружини спри­чинилися до розлучення батьків. Та навіть у цьому для п’яти­річ­ ного Михайлика виявився позитив: йому довелося протягом двох років жити з бабунею Олександрою Се­на­тор­ською. Випускниця і класна дама Київського інституту шляхетних дівиць, вона мешкала у приміщенні інституту. Тож малюк мав

4’2012 | Музика

нагоду дуже рано навчитися читати і писати, просиджуючи тихенько на уроках, які «баба Саша» вела для найменших інституток. Та найчастіше Михайлик нишком прокрадався до класу з великим – як у мами – роялем. Він тихенько вмощувався у кутку і, мов зачарований, слухав гру Миколи Лисенка. Ті уроки музики назавжди запам’яталися Михайлові Скорульському. Однак перебування підростаючого хлопчика в закладі для дівчат ставало дедалі неприпустимішим. І батько, котрий тоді жив у Ризі, змушений був забрати сина до себе. У Ризі, власне, розпочалися справжні заняття музикою. Більше того, саме на той період припали перші композиторські спроби Михайла Скорульського, причому масштабні. В архіві митця збереглися написані дитячою рукою начерки одразу двох опер: «“Сон Услади” – операсказка в трех действиях с танцами.

1894 г.» та «“Слобода Неволя” – опера в пяти действиях с прологом, по драме А. Аверкиева» – під враженням від побаченої 1896 року в Петербурзі «Хованщини» Модеста Мусоргського. Цікаво, що з ризьким педагогом Язепом Вітолом Михайлові доведеться зустрітися пізніше у Петербурзькій консерваторії. Удруге вийшовши заміж і переїхавши до Житомира, мати нарешті змог­ ла 1897 року взяти сина до нової сім’ї. Михайло знову потрапив в атмосферу, просякнуту музикою. Вітчим Микола Биков (1869–1942) був у Житомирі помітною постаттю: не лише знаним лікарем, але й одним з ініціаторів створення 1905 року Житомирського відділення Імператорського російського музичного товариства. Ніна Олексіївна стала однією з найактивніших учасниць музичного життя міста, зокрема виступала як концертмейстер видатних артистів, які гастролювали в Житомирі. Під її керівництвом Михайло продовжив займатися музикою. Цьому сприяла й атмосфера Першої гімназії, у якій хлопець навчався у 1898–1905 роках. Звичними були тут музичні та літературно-музичні вечори за участю гімназистів і педагогів, котрі залюбки співали в хорі, грали в оркестрі, захоплювалися домашнім музикуванням, у тому числі й удома в Михайла, де їх радо приймала Ніна Олексіївна. Тому не дивно, що музична стихія вабила юнака дедалі

Ніна Сенаторська та Адам Скорульський.

1885 р.

Олександра Сенаторська, бабуся Михайла Скорульського. Акварель. Кінець 1870‑х рр.

Протоієрей Андрій Сенаторський. Двоюрідний прадід Михайла Скорульського.

1880 р.

31

метри Наталія УДОВЧЕНКО

СТВОРЮЙМО МУЗИКУ!

До 80-річчя від дня народження Валерія Подвали

Портрет Валерія Подвали роботи його батька – художника Давида Подвали. 1978 р. Обкладинки видань. 1988 і 1990 рр.

Коли наприкінці 1980-х вийшли в світ збірки з композиції для маленьких музикантів «Створюймо музику!» Валерія Подвали, вони мали ефект бомби, що розірвалася. Адже написання музики не було в активі дитячої педагогіки радянських часів. Тоді ж Подвала запропонував організувати конкурс юних композиторів, на що чиновники від культури реагували негативно: які з дітей можуть бути композитори?

36

Музика | 4’2012

Фото з сімейного архіву

Я

к важко долати споконвічну інерцію у будьякому реформаторському питанні! Не один рік знадобився Валерію Подвалі, щоби свої творчі ідеї та педагогічні принципи довести до офіційного визнання. Сьогодні ніхто не дивується, що азам композиції дітей навчають змалку – уроки творчості увійшли до програм дитячих музичних шкіл. А конкурс юних композиторів, уперше проведений в 1993 році, зараз щорічно проходить у Києві, відкриваючи нові таланти. Цей конкурс має ім’я засновника – Валерія Подвали. Він пішов із життя у 2003-му. Але його ініціативи та справи, які він розпочав іще в минулому столітті, проросли у важливі реформи вітчизняної музичної педагогіки.

25 квітня 2012 року в Київському інституті музики імені Рейнгольда Глієра відбувся концерт-вечір пам’яті Валерія Подвали, присвячений 80-річчю з дня народження композитора та видатного педагога. Лунала його музика і спогадами про нього ділилися учні й колегивикладачі, з якими він працював протягом майже сорока років. Валерій Подвала народився 25 квітня 1932 року в Ростові-на-Дону у родині художників. Дитинство майбутнього композитора припало на суворі воєнні роки. Війна, яка для маленьких хлопчиків асоціювалася тільки з грою, раптом реально увірвалася у їхнє життя й примусила дітей швидко подорослішати. Донька композитора Олена Подвала розповідає, що під час окупації Ростова її батько разом із ровесниками допомагав дорослим видовбувати з бруківки каміння, яке потім ішло на будівництво барикад. І це у дев’ять років! Музичні здібності майбутнього композитора виявилися в ранньому дитинстві. Олена Подвала розповідає: «У три роки він уперше відвідав оперний театр. Батьки взяли із собою сина на виставу “Євгеній Онєгін”. І відтоді він просто “захворів” музикою. Годинами грався із солдатиками, зображуючи героїв опери та сцени з цієї вистави – бал, дуель тощо». Тож родина професіональних художників упевнилася, що їхньому синові – пряма дорога до музики. Валерію подарували маленьку скрипочку-вісімку, і він цілими днями опановував інструмент, прислухаючись до його вражаючих звуків. А бабуся хвилювалась за онука: «Дитина весь час сидить удома, зовсім не дихає свіжим повітрям!» І ховала скрипку до шафи, щоб він пішов погуляти на вулицю. Хлопчик плакав, ходив навколо бабусі й просив: «Віддай мені скрипку! Не хочу гуляти, хочу скри-и-и-почку!» Музичну школу Валерій Подвала закінчив уже після війни, у 1947 році. Вступив до Ростовського музичного училища, де займався на двох відділах – оркестровому, як скрипаль, і композиторському. По закінченні музичного училища юнак пішов служити до лав радянської армії. Там доля звела його з Анатолієм Тополем. Ця зустріч, як згадував Валерій Подвала, вплинула на подальше його життя: «До нас приїхав Ансамбль пісні і танцю Північно-Кавказького округу. Його керівник, Анатолій Тополь, одразу забрав мене до свого колективу. Я оркестрував твори та інколи замінював Тополя за диригентським пультом. Тоді ж навчився грати на баяні, домрі, кларнеті, тубі та ударних інструментах. Саме в цьому колективі я пройшов іще одну, дуже гарну музичну школу». Після армії Валерій Подвала блискуче склав іспити до Київської державної консерваторії (тепер – Національна музична академія України) імені Петра Чайковсько-

4’2012 | Музика

Першу скрипку Валерій отримав у подарунок в п’ять років

го. Навчався на двох факультетах – композиторському (клас професора Андрія Штогаренка) та диригентському (клас професора Михайла Канерштейна). А його викладачем із гармонії та поліфонії був професор Левко Ревуцький. У 1960 році Валерій Подвала закінчив консерваторію. Із того часу протягом майже сорока років працював викладачем у Музичному училищі (нині – Київський інститут музики) імені Рейнгольда Глієра. Він читав лекції з усього комплексу теоретичних дисциплін – сольфеджіо, теорії, гармонії, поліфонії, оркестрування й композиції. Саме у стінах музичного училища розкрився блискучий дар Подвали-педагога. У його щоденній кропіткій роботі найважливішим було спонукати учня думати. Валерій Подвала розробив власні методики викладання теорії та композиції. І, як композитор, написав багато творів для дітей. Не одне покоління юних музикантів виконує його хорові мініатюри й п’єси для різних інструментів. Вони давно увійшли до репертуару дитячих музичних шкіл. Серед них – справжні перлинки фортепіанної музики: «Капризуля», «Добрий джин», «Маленька балеринка», «Сонячний зайчик» та інші. У творчому доробку Валерія Подвали є також літературні твори для дітей – казки, загадки, вірші та поеми. Але головним своїм надбанням композитор вважав серію збірок «Створюймо музику!»

Батько Давид Юлійович Подвала, сестра Арієль, Валерій і його мати Валерія Петрівна

37

Молодіжний форум Анна АРХИПОВА

«Music-review WEEKEND» –

територія любові

Фото Михайла Вишневського

Віолончелісту Олександру Пірієву нещодавно виповнилося тридцять. У 2009 році він ініціював, створив і став керівником унікального для України недержавного мистецького проекту: Національного порталу академічної музики «Music-review Ukraine». Водночас розпочав у співпраці з Фондом сприяння розвитку мистецтв цикл концертів камерної музики «Music-review WEEKEND», який очолив як арт-директор. За три роки існування портал «Music-review Ukraine» став відомим інформаційним ресурсом, який висвітлює виключно академічну музику

У студії «Шустер live»

40

Музика | 4’2012

Щ

одо концертів камерної музики «Musicreview WEEKEND», яких за три сезони відбулося вже понад п’ятдесят, то вони демонструють таку палітру видатних імен композиторів і виконавців, що можна констатувати: на сьогодні проект зібрав найяскравіші творчі потужності музичної України. Протягом трьох сезонів на сцені столичної Галереї «АртХол» виступали: Герої України композитори Мирослав Скорик і Євген Станкович, народні артисти України скрипаль Анатолій Баженов, віолончеліст Іван Кучер, композитори Валентин Сильвестров, Леся Дичко, більше сорока лауреатів міжнародних конкурсів, серед яких піаністи Олег Полянський, заслужені артисти України Юрій Кот, Геннадій Дем'янчук, скрипалі Кирило Шарапов, Богдана Півненко, флейтистка Богдана Стельмашенко, кларнетисти Юрій Набитович і Олег Мороз, єдиний серед українців володар найпрестижнішої музичної премії «Греммі» вібрафоніст Андрій Пушкарьов, багато зарубіжних музикантів. Портрет із віолончеллю Чи випадково саме камерна музика стала полем діяльності Олександра Пірієва? Чим особливий цей жанр? Він завжди був лабораторією, де народжувалися нові засоби музичної виразності та стильові риси. Чому? Малі форми – це площина для композиторських ек­ спериментів, де кожна знахідка важлива і може виявитися ключовою подією твору. Слухачеві, який потрапив на концерт камерної музики, потрібно бути готовим до виру яскравих емоцій та оригінальних ідей. Щодо виконавців, то мала кількість їх на сцені дозволяє їм самим відчути всі тонкощі музичного спілкування, ансамблевої гри. Бо емоційний і психологічний елементи стосунків між музикантами під час виконання завжди наявні. Енергетика кожного артиста в таких ансамблях – неповторна, вона діє передусім і впливає на свідомість присутніх. Це й цікавить найбільше слухача, який сприймає оту неповторну ауру через звуки музики. Невидимий дух творчого авантюризму витає над головами публіки і наповнює барвами кожну мить звучання. Ювілейний, п’ятдесятий концерт «Music-review WEEKEND» мав першокласний успіх. Та все ж було щось таке, що дарувало дивні емоції: замість «бронзи» звершень з нагоди круглої дати залишилося враження магії творчого експерименту. Саме так, у камерному стилі я й дозволю собі змішати тембральну палітру всіх голосів, почутих на концерті.

Фото Сергія Пірієва

Епіграф: Сергій Бедусенкo, композитор, піаніст: «Я есмь, покуда миром правит музыка...» Експозиція: Олена Ткаченко, музикант: «Проект вийшов непересічним. Що два тижні концерт класичної музики – це безпрецедентний випадок. І при цьому в нас майже зав­ жди аншлаг! Люди приходять і кажуть: “Тут особлива атмосфера, аура, всі посміхаються, слухачі та музиканти одне одного відчувають, усі люблять музику”». Сергій Бедусенко: «У “Music-review” багато шанувальників. Я в їхньому числі від самих витоків. Оскільки сповідую синтез мистецтв (музика–поезія–графіка), то багато виступаю як композитор з авторськими концертами. “АртХол” – це камерний зал, який ніколи не буває по-

4’2012 | Музика

Із Євгеном Станковичем

рожнім. І енергетично місце вибрано дуже правильно. Тут прекрасна духовна атмосфера – серце Подолу, багато церков, що також дається взнаки... Піднесення – ось те, що всі відчувають на концертах». Безумовно, ювілейна 50-та імпреза «Music-review WEEKEND» стала справжньою цариною віолончелі. Цього вечора теплий голос інструмента лунав практично в кожному творі. Олександр Пірієв, як справжній її лицар, зі сцени майже не сходив і зробив усе, аби глядацька зала закохалася в інструмент раз і назавжди. Але одразу здивував вибір творів, вказаних у буклеті святкової програми, – більшість із них були витримані у трагічних жанрах – «Реквієм», «Сарабанда», «Пасакалія» тощо. Попри слов’янську традицію розпочинати ювілейні імпрези «за здравіє», вечір відкрив «Реквієм» Давида Поппера для трьох віолончелей. Це був маловідомий слухачам твір, який бездоганно виконали Яро­слав Мигаль, гість зі Львова, Олександр Пірієв та Артем Полуденний у супроводі Северини Жук-Жукової (фортепіано). Три першокласних віолончелі, три інструменти, наче три богатирі, заговорили водночас пристрастно, глибоко й щиро. В одну мить вилучили глядацьку залу з атмосфери буденності, – і ніби живою силою наповнили серця по самі вінця теплом духовної краси… Наступні твори – Соната № 3 для фортепіано і віолончелі Людвіга ван Бетховена та геніальний «Вокаліз» Сергія Рахманінова укотре подарували слухачам найкращі переживання та світлі емоції. Ярослав Мигаль, віолончеліст, керівник оркестру «Леополіс»: «“Реквієм” Давида Поппера – це композиція, що дуже рідко виконується, але ми підтримали ініціативу Олександра Пірієва зіграти саме її, бо твір цікавий, романтичний, сумний, у ньому – різні грані трагічного». Олександр Пірієв: «Чому я розпочав програму з “Реквієму”?.. Пам’ятаєте, як усесвітньо відомий віолончеліст

41

Музичні ключі Анна ЛУНІНА

«OPERA RUSTICA»: діалектика міфу буття

Картина Марії Приймаченко

Ті, хто добре знає творчість нашого славетного сучасника Бориса Олійника, без особливої напруги впізнають його вірші. Однак і знавців, і менш обізнаних зі світом поезії зачарує краса цих слів. До чого ж вони тут? Слушне запитання, оскільки в музичному журналі доречніше обговорювати музичну тематику. Так, насправді йтиметься про, без усякого перебільшення, музично-художній феномен. А поетичний уривок узято саме з нього, вірніше з неї – «Опери рустіка» («Opera rustica») нашого видатного майстра Євгена Станковича. Твір має і другу назву – «Сільські сцени»

Євген Станкович

44

Фото Романа Ратушного

«За рікою тільки вишні, тільки вишні, тільки вишні, Та дорога за тумани утіка. І ніхто мене не чує, і ніхто мені не пише, І ніхто мене не жде і не гука…»

Музика | 4’2012

В

ід часу появи в 2008 році опера лунала на столичних (і не тільки) арт-сценах чимало разів. І основним, хоча й не єдиним її виконавцем був Національний ансамбль солістів України «Київська камерата» (головний диригент – Валерій Матюхін), яка, до речі, представила опус слухачеві вперше. Але не про виконання опери розмова. Насамперед цікаво зрозуміти це незвичайне музичне явище, створенням якого композитор не на жарт спантеличив шанувальників свого таланту. Інтрига виникла якось сама по собі. Ніхто не очікував від автора нової опери, – він не афішував цей мистецький задум. Усіх здивували як назва – «Сільські сцени», так і тематика й стиль. Євгена Станковича знають здебільшого за складними монументальними, розгорнутими опусами. А тут раптом – камерна, компактна, приблизно на сорок хвилин опера для баритона, сопрано і камерного оркестру! Однак у тому й полягає справжня майстерність видатної особистості: бути несподіваним, але не епатажним, інтригувати новизною й неординарністю думки, але не псевдомодністю. І в той самий момент, коли ніхто не очікує, написати й презентувати твір, складений у нетрадиційній манері. Когось новий опус здивував, хтось, можливо, не сприйняв автора в такому амплуа, а когось опера відразу ж підкорила. От і спробуймо розібратися в загадках і таємницях «Сільських сцен». Нова опера: метаморфоза авторської думки? Цікаво, що поява «Опери рустіка» Євгена Станковича і її перші концертні виконання чомусь пройшли в досить спокійному «температурному режимі» слухацької реакції. Можливо, й справді фактор несподіванки заскочив меломанів зненацька. Чи слухачів, які звикли до монументальності стилю автора, налякала камерність, інтимність характеру музики. Або ж багаторічні розмови про невдачі, що супроводжували постановку першої опери «Коли цвіте папороть», і очікування її прем’єри «перекрили», «затерли» монітор сприйняття нового опусу в цьому жанрі. А може бути, і це найімовірніше, спрацював звичайний соціально-біологічний інстинкт: відсутність ажіотажу й гучної реклами завадила музичній громадськості належним чином вслухатися у твір. Але у випадку зі Станковичем така «обережність» марна, оскільки в нього не буває прохідних композицій. Ніде правди діти: опус у маестро вийшов першокласним і неординарним. Він украй доступний за інтонаційною палітрою, буквально на грані банальності мови, і це, мабуть, найбільше збентежило після звичної складності гармонії, фактурної багатошаровості тощо. Прозора, кришталева романсова фактура звучання оркестру сприймається, скоріше, як супровід до співу. Та й партії солістів назвати оперними можна з величезною натяжкою, оскільки вокал тут зовсім інший: це, радше, пісня, солоспів, аріозо, але в жодному разі не складна оперна арія з блискучими фіоритурами та показом віртуозних можливостей голосу. Немає і розгорнутих оперних сцендіалогів, – адже й персонажі, як такі, в опері відсутні. Щодо драматургії, то і тут усе неоднозначно. В опері відсутні типові для цього жанру драматичний розвиток, дія, сюжет, грубо кажучи, лібрето: є один інструментальний номер, позначений автором як увертюра, і 4’2012 | Музика

шість статичних вокальних. До речі, їхні назви красномовніші за будь-що: «За рікою тільки вишні», «Говорилибалакали», «Мати наша – сивая горлиця», «О, це осіннє журавлине “кру!”», «Мамо, вечір догоря», «Затули мене крилом». Тож чи опера це взагалі? Прямо скажемо, на перший погляд назвати твір оперою досить важко. За жанром він більше нагадує камерну кантату, але за суттю й канта­тою не є. Тоді чому композитор назвав його саме так? Гадаю, щоб відповісти на ці запитання, потрібно подивитися на «Сільські сцени», відмовившись від традиційної класичної схеми жанру. Це допоможе дешифрувати їхній «загадковий» код. Одразу зазначу: розгадка неординарності твору має кілька ключів: стиль, фабула, концепція. Стиль: прагнення до «нової простоти»?.. Симптоматично, що деякі колеги композитора сприйняли «Оперу рустіка» як ранній опус маестро, щиро дивуючись потім, що насправді це нещодавній твір. Простота мистецької манери Євгена Станковича вразила. Що стимулювало автора до цього – обрана тематика? Безумовно, адже цілком зрозуміло, що «сільські сцени» не можуть бути озвучені надінтелектуально складно. До слова, «Опера рустіка» – не єдиний приклад спрощення мови автора. Це демонструють його опуси останніх років – і балет «Володар Борисфену», і Десята камерна симфонія, і Концерт-рапсодія для труби й камерного оркестру написані саме в доступнішій, ніж була раніше, стилістиці. Як відомо, усе геніальне є простим, але доволі нелегко створювати «геніальну простоту», бо межа, котра від­діляє істинно просте від тривіального, дуже тонка. Здається, що написати красиву мелодію – не потребує зусиль. Але насправді упоратися з цим завданням можуть лише одиниці – тільки майстри з великим мелодійним даром. Євген Станкович належить до таких. Усі теми-мелодії шести вокальних номерів опери чудові. Вони невигадливі й дуже гарні. Їхня краса увиразнюється в гармонійному єднанні з не менш прекрасними, стилізованими в народному дусі поетичними рядками Бориса Олійника. Створюється враження, що поезія «підказала» композиторові внутрішню музику, – таким органічним є союз мелостроф. Ця єдність поезії й музики відтворила картину первозданно патріархальної, позбавленої відбитка цивілізації, сільської Природи та стихії народного життя. Звідси й назва твору – «Сільські сцени» або «Рустіка»: рустіка від русичей – прародичів слов’ян, а виходить – і української нації. Патріархальністю, первісністю перейняті не лише фольклоризовані вірші, а й кожен мотив, фраза, мелодія, інструментальний і вокальний зворот. Євген Станкович уловив і передав саму вібрацію ментально глибинної інтонації українського мелосу й зробив це через синтетичність аріозо-романсово-пісенної лірики та «простоту» стилю. У даному разі доречна паралель із картинами народних майстрів, де все другорядне наноситься контурно, графічно, «примітивним», спрощеним штрихом, а голов­ не – навпаки, виставляється на перший план. Саме так маестро презентує мелодію в опері – як основну виразницю змісту й образу, подаючи її в антуражі інтимного звучання двох голосів, в обрамленні простої, нічим не обтяженої фактурно-гармонічної тканини, з повною відсутністю дії, тобто в ореолі статики.

45

Альма-матер Ольга СВИСТУНОВА

28 червня 2012 року виповнилося 15 років відтоді, як Постановою Кабінету Міністрів України «Про присвоєння імен закладам культури» № 608 Щорській дитячій музичній школі було присвоєно ім’я Натана Рахліна

Натан Рахлін

48

С

лаветний митець – неперевершений музикант, народний артист СРСР, лауреат Державної премії, професор, художній керівник і головний диригент Державного симфонічного оркестру України й оркестру Татарської АРСР – народився 10 січня 1906 року й провів дитячі та юнацькі роки у нашому маленькому мальовничому містечку Щорсі (тоді Сновську Чернігівської губернії). І, безперечно, на формування його таланту, індивідуальності вплинуло насамперед те середовище, у якому він народився і виріс. Звернувшись до Щорського історичного музею, авторка цих рядків знайшла такий опис: «На початку ХХ сторіччя Сновськ являв собою робітниче селище, що складалося з невеликих одноповерхових будиночків, розташованих по колу, в центрі якого знаходилася базарна площа». І далі: «Сновськ розташований біля чудо-

вого соснового лісу, прийнятної для здорового купання річки Снов. Наше містечко відрізняється здоровим кліматом, завдяки чому кількість дачників, що розміщуються тут для літнього відпочинку, зростає з року в рік». Чернігівський край із його мальовничою природою та народною музикою заклав у юнака талант, що в подальшому спрямував його творчу діяльність. Родина Натана Рахліна була дуже музикальною. Дідусь працював ковалем. Його діти – п’ять синів і п’ять дочок – мали великі здібності, співали, грали на різних інструментах. Серед них виділявся Григорій – батько майбутнього диригента. У двадцять років він поїхав учитися до Варшавського філармонійного училища військових капельмейстерів. Потім, повернувшись до Сновська, організував самодіяльний оркестр. Батько мав величезний вплив на професійне формування сина. Натан Григорович вважав, що «тато був обдарованою людиною із залізною волею». Помер він рано, у віці 57 років, коли Натан вже став відомим музикантом, лауреатом Всесоюзного конкурсу диригентів (1938 р.). Сім’я у Рахліних була велика. Батько – військовий капельмейстер – служив в армії, переїжджав з одного місця до іншого. Діти виховувалися в діда, людини небідної. Той онуків дуже любив. А про Натана сусіди розповідали, що він почав співати з колиски – раніше, ніж розмовляти. Коли йому було років зо два-три, він став вимагати, щоб йому купили скрипку. Дід узяв фанеру, випиляв з неї невеличку форму, схожу на скрипку, натягнув мотузку і віддав онукові. Із маленьким Натаном сталася істерика. Дідові довелося запрягти коня, поїхати до Мени, де був у ті часи великий базар, і купити справжню скрипку. З тим інструментом Натан не розлучався, грати навчився самостійно. У чотири роки вже брав участь в оркестрі, а з шести – музикував на весіллях. Перший запис у трудовій книжці Натана Григоровича датовано 1913-м. Йому було лише 7 років, коли він став працювати тапером у кінотеатрі. Хлопець влаштовував господаря тим, що міг супроводжувати фільми грою на кількох музичних інструментах: флейті, скрипці, альті, бубоні. Чернігівщина завжди залишалася в серці Натана Рахліна як батьківщина. Він не забував її і часто приїздив, щоб відвідати рідних. Будинок Рахліних у Щорсі не зберігся. Неподалік стоїть хата дядька Авраама Залмановича (народився 1892 р.) і його дружини Софії Григорівни (1896 р. народження). Ці дані були знайдені у домовій книзі, яка зараз знаходиться у мешканців споруди по вулиці Горького, 18.

Фото з сімейного архіву

Пам’яті видатного диригента ХХ століття

Музика | 4’2012

Фото з архіву музичної школи імені Натана Рахліна

Розшукуючи цікаві факти з життя видатного диригента, учні нашої музичної школи познайомились із колишнім професором хімії Московського державного університету, випускником щорської школи № 3 Аркадієм Гузієм (1936 р. народження). Він поділився спогадами: «У 1958 році я, студент хіміко-біологічного факультету, був на концерті симфонічного оркестру під керівниц­твом Натана Рахліна у Москві. Ми слухали музику, затамувавши подих. Потім разом із товаришами написали записку диригентові: “Натане Григоровичу, Вас вітають земляки зі Щорса”. Ми сподівалися, що маестро подасть хоч якийсь знак рукою чи словами привітає нас зі сцени. На жаль, цього не відбулося, але ми все одно були дуже раді зустрічі з нашим видатним земляком». Викладач музичної школи, завідувач відділу духових та ударних інструментів Леонід Рибальченко також пригадав: «У 1973 році мене призвали на строкову військову службу до Київського округу, зарахували до духового оркестру тромбоністом. Диригентом був підполковник Еміль Маркус. Коли він побачив, що я родом із Щорського району, то запитав: “Щорс? Так ви земляк Натана Рахліна?” Чесно кажучи, я на той час навіть не знав цього прізвища. І тільки завдяки Емілю Йосифовичу довідався, що талановитий диригент – мій земляк, із яким Маркус дружив».

1986-го, в рік вісімдесятилітнього ювілею Натана Рахліна, до нашого міста приїздив Державний симфонічний оркестр Татарської АРСР. Цей оркестр, який великий маестро створив у 1966 році, по праву вважається одним із найкращих у Європі. Колектив Щорської дитячої музичної школи дуже пишається видатним земляком. У школі проводяться заходи зі вшанування його пам’яті – вони мають велике значення для виховання в учнів національної гідності, високих моральних якостей. У 2006-му виповнилося 100 років від дня народження Натана Рахліна. На малій батьківщині диригента у місті Щорсі, в дитячій музичній школі його імені весь 2005– 2006 навчальний рік був присвячений пам’яті великого митця. Пройшли концерти вихованців школи і викладачів для учнів міських навчальних закладів, виховні, літературно-музичні години (спільно з дитячою бібліо­ текою), обласний конкурс виконавців на духових інструментах імені Натана Рахліна. У школі було оновлено кімнату-музей. Визначною подією року став візит до Щорса доньки Натана Рахліна Леонори та онука Ігоря Лисенка. Гості відвідали в школі музичний вечір «Натан Рахлін – наш видатний земляк». Наприкінці імпрези зі спогадами про батька та враженнями від почутого в Щорсі виступила Леонора Натанівна Рахліна: «Надзвичайний концерт, надзвичайні у вас діти! І те, що у Щорсі, здавалося б, у такій глибинці, куди й доїхати не завжди просто, живе таке велике музичне відчуття, тонке розуміння добра, теплоти, краси людської душі, – символічно. Це саме те, що зав­жди в собі зберігав Натан Рахлін. За життя Натан Григорович так і не встиг продиктувати свою біографію. Він жив у музиці, в іншому, віртуальному світі, й усе, що відбувалося на поверхні Землі, для нього не існувало… Це була людина дивовижна, одержима. Він керувався тією формулою, яку сформулював іще великий Кант: “Єдине, що має цінність на цій землі, – це зіркове небо над головою i моральний закон усередині нас”»…

4’2012 | Музика

Минуло майже шість років, як немає з нами Леонори Натанівни, але зв’язки колективу школи з нащадками Натана Рахліна не перериваються. До Щорсу приїжджають його онук Ігор Лисенко, скульптор за фахом, член Національної спілки художників України, а також учень, художній керівник і головний диригент київського камерного оркестру «Українська спадщина» Олег Андрєєв, інші митці й шанувальники творчості маестро. У 2011-му, в рік 105-ї річниці від дня народження Натана Рахліна відбулося урочисте відкриття меморіальної дошки з барельєфом диригента, яку виготовив і встановив на фасаді Щорської дитячої музичної школи імені Натана Рахліна Ігор Лисенко. Колектив Щорської ДМШ щоразу переконується в тому, що ім’я Натана Рахліна додає школі честі, наснажує викладачів, учнів і значною мірою зобов’язує їх бути гідними пам’яті видатного земляка.

Донька Натана Рахліна Леонора з учнями школи

Відкриття меморіальної дошки Натана Рахліна у Щорсі. Автор – Ігор Лисенко (в центрі), поруч – Олег Андрєєв

49

нотний стан Володимир ГРАБОВСЬКИЙ

Мерзіє Халітова

50

Історія кримськотатарського народу є трагічною. Особливо жорстокою і нещадною до нього була епоха сталінізму з її вічною боротьбою з ворогами-ворогів, породжених уявою большевицької людиноненависницької системи. Втрата землі, на якій віками жили і творили свою оригінальну культуру кримські татари, може бути порівняна з долею лемків – субетнічної гілки українського народу. Як відомо, лемки синхронно, в той самий час, що й кримські татари, – середина ХХ сторіччя! – відчули залізну руку комуністичного режиму і теж були видворені зі своєї землі та розпорошені на теренах УРСР і соціалістичної («пеерелівської» – «Польська республіка людова») Польщі. Мотивація цих дій одна: позбавити народ чи його частину не лише власної території, а й традицій, пам’яті, культури

Фото з архіву Мерзіє Халітової

Франкове слово у новій музичній інтерпретації

Музика | 4’2012

Фото з архіву Мерзіє Халітової

Т

акий вступ потрібний для того, щоб пояснити деякі моменти з царини музичної культури. Розпад «імперії зла» – СРСР, відновлення незалежності України сприяли поверненню значної частини кримських татар на свої землі, й нині Крим є невід’ємною частиною України. У Криму відбуваються непрості процеси: відновити ритм культури й соціального буття кримськотатарської громади виявилося справою більш тривалого часу, ніж це видавалося на початку 1990-х років... На півострові плідно працює Кримська організація Національної спілки композиторів України, у складі якої українці, кримські татари, росіяни. Велику роль відіграв у ній, як і в усій українській та європейській культурі, видатний композитор Алемдар Караманов. Беручи участь у творчих акціях НСКУ – фестивалях, з’їздах, авторських концертах, – я мав нагоду помітити цікаву особистість – композиторку Мерзіє Халітову, деякі музичні твори якої («Симфонія-поема», Концерт для оркестру «Намисто міст Криму» та інші) вдалося почути «наживо». Як і більшість митців, що не відреклися від рідних традицій, свого національного коріння, Мерзіє Халітова у своїх композиціях, природно, залучає близькі їй інтонаційно-ритмічні звороти музики кримських татар, майстерно їх мережить, спираючись на засади європейської культури і, таким чином, творить нове тло національного мистецтва. Знайомство й нетривалі зустрічі з композиторкою, переважно в Києві, супроводжувалися полемікою і пошуком певних об’єднуючих чинників на платформі культури, мистецтва, музики, слова... Такою постаттю став Іван Франко. Кілька років тому я запропонував пані Мерзіє звернути погляд на його літературну спадщину, насамперед – поетичну. У доробку Мерзіє Халітової є чимало творів для голосу. Тоді у відповідь на мою пропозицію я почув, що, мовляв, у Криму майже немає його книжок, що це досить віддалено від її творчих намірів тощо. Згодом я, враховуючи свою географічну «наближеність» до Франкового краю (Нагуєвичі, Дрогобич) і дещо орієн­ туючись у його літературному доробку, в якому, до речі, є чимало вселюдських і східних мотивів, вирішив порекомендувати мисткині познайомитись із деякими віршами Івана Франка. Так і було зроблено: перегля-

4’2012 | Музика

нувши його поетичні збірки і не зосереджуючись спеціально на східних темах і образах, – відібрав кільканадцять ліричних поезій зі збірок «З вершин і низин», «Зів’яле листя» та інших. Пройшов певний час. Одного разу, на черговому засіданні правління НСКУ, голова Кримської організації НСКУ пані Катерина Троценко передала мені невеликий пакет з оригіналами вокальних творів на слова Івана Франка. Це – триптих для голосу і фортепіано, до якого увійшли «Лице небесне прояснилось», «Як почуєш вночі» і «Чорте, демоне розлуки». Перший вірш – це одна з «Веснянок» зі збірки «З вершин і низин» (1880 р.), написаної під час другого ув’язнення в Коломиї; другий і третій вірші узяті зі збірки «Зів’яле листя» (1895–1896 рр.). Композиторку зацікавили, очевидно, глибокі мотиви інтимних переживань поета, висловлених у вишуканій формі споріднених образів. Об’єднавши ці поезії у міні-цикл, Мерзіє Халітова шукала музичних засобів, які мелодикою вокальної партії і багатством гармонічно-ритмічних прийомів відповідали б поетичному змістові. Напевно, це було цікавою справою, бо композиторці, народженій в Узбекистані й вихованій на інших мовно-національних засадах, потрібно було зрозуміти всі тонкощі словесностилістичної скарбниці поета. Загалом це їй блискуче вдалось: кожен із солоспівів відзначається образною напругою, логікою динамічного розвитку та ясністю мелодико-інтонаційної будови. Водночас, залишаючись «у полі» українського слова, авторка не надто обмежувала себе певними етнографічними рамками. У музиці виразно простежуються відлуння як європейської вокаль­ної лірики, так і окремі мотиви, які умовно можна асоціювати зі східними. Не надто вдаючись у тонкощі аналізу цього триптиха, зазначу, що Мерзіє Халітова спромоглася цілковито увійти в лірично-інтимну стихію поезії Івана Франка – цього, за словами Симона Петлюри, «поета національної честі». Більше того, варто сподіватися на мистецьку інтерпретацію солоспівів сучасними майстрами вокалу. Затримка – за виходом цих творів друком (уже планується), а також... за бажанням і розумінням небуденності цього факту.

51

нотний стан Олена БУГАЄВА

Надійне сховище для рукописів Ревуцького 30 березня виповнилося 35 років від дня смерті Левка Ревуцького (1889–1977) – Людини, Митця й Громадянина, одного з найвидатніших композиторів і педагогів ХХ сторіччя. Світлій пам’яті генія української землі було присвячено урочисту церемонію передачі рукописного нотного архіву композитора на збереження до фондів Інституту рукопису Національної бібліотеки України ім. В. І. Вернадського

Валентина Кузик підписує акт передачі архіву Левка Ревуцького

52

Фото Олега ПЕТРЕНКА

П

остать Левка Ревуцького стала знаковою в історії національної музичної культури. Самобутня інтонаційна палітра митця у художньому поєднанні з народнопоетичним звукописом і романтично альтерованими гармоніями, композиційна цілісність творів і водночас напруженість драматургічного розвит­ку визначили неповторний авторський стиль композитора, на якому в ХХ столітті сформувалося не одне покоління українських музикантів. Левкові Миколайовичу судилося прожити 88 років, пройти крізь буремні події ХХ сторіччя, зазнавши як особистих, так і творчих втрат, але, попри всі негаразди, отримати щиру повагу в колі професіоналів і справжнє народне визнання. Під час Другої світової війни трагічні звістки переслідували митця: тяжке поранення сина Євгена, загибель брата Дмитра і його дружини, до того ж під час німецької окупації в Києві згоріли рукописи партитур, серед яких – Перша симфонія, Перший і Другий фортепіанні концерти, хорова поема «Щороку» та інші. Пізніше на їхню реконструкцію композитор змушений був витратити багато сил і часу… Проте драматичні колізії життя не зламали його, він не втратив ані творчого горіння, ані гуманістичних ідеалів, не припинив високої місії служіння людям. І це не випадково, адже знаменним є сам факт появи на історичній сцені двох відданих Україні братів – Дмитра і Левка Ревуцьких. Нащадки гетьмана Богдана Хмельницького від шлюбу з Марією Богданівною Стороженко, Ревуцькі мали родинні зв’язки також із представниками знаних родин Канєвських і Лисенків.

Музика | 4’2012

Фото Олега ПЕТРЕНКА

Левко Миколайович вважав Миколу Лисенка своїм Учителем. Дякуючи долі, саме Ревуцькому довелося редагувати твори Лисенка, зокрема оновити оригінальний музичний текст опери «Тарас Бульба», дописати ряд сцен і номерів, справжнім шедевром серед яких стала новостворена увертюра, що сьогодні, за висловом музикознавця Валентини Кузик, є своєрідним «музичним титулом» України. Композитор почав реалізовувати свій талант у складні, драматичні для України, але водночас зоряні 1920-ті роки, що заслужили право називатися Українським відродженням. Тоді насамперед випробовувалися навіть не професійні здібності кожного, а принциповість, щирість і відданість власному народові. У ті далекі 1920-ті Левко Ревуцький створив перші музичні шедеври – «Галицькі пісні» (збірка солоспівів з інструментальним супроводом) і Симфонію № 2 (Е-dur). 1927 року (разом з «Увертюрою на чотири українські теми» Бориса Лятошинського) її було відзначено першою премією на Всеукраїнському музичному конкурсі, оголошеному Музичним товариством імені Миколи Леонтовича до 10-ї річниці Жовтневої революції. Сьогодні, з огляду на історичне минуле, здається можливим перекинути місток від тогочасних культурних традицій у ХХІ сторіччя – епоху відновлення незалежної України, відродження її історичної пам’яті й мистецької спадщини… На щастя, рукописний архів нот Левка Ревуцького зберігся до наших днів. Завдяки цьому вдалося віднайти раніше невідомі твори композитора, підняти на новий рівень суспільне розуміння його мистецького Генія. В архіві є і численні редакції добре знаних опусів митця, старанно виписаних його рукою. По смерті Левка Миколайовича спадкоємцем нетлінних автографів став син композитора, відомий в Україні лікар Євген Ревуцький. Провидіння подарувало йому можливість спілкування з авторитетним музикознавцем Валентиною Кузик. Відчуваючи велику особисту повагу до неї як до науковця і людини, він передав їй на збереження не тільки сам архів, але й право визначати його подальшу долю. Насправді ж, рішення щодо передачі архіву Левка Ревуцького до Інституту рукопису Національної бібліотеки України імені Володимира Вернадського вийшло не з простих. Йому передували події 2003 року, коли Євген Львович із власної доброї ласки передав до Центрального державного архіву-музею літератури і мистецтва України майже повністю робочий кабінет батька – всі фотографії, що там знаходилися, рояль «Бехштейн», який композитор старанно вибирав сам, портрет Левка Миколайовича роботи Івана Їжакевича, бюст митця авторства Леоніда Шервуда та інші раритетні речі. Протягом двох років Євген Львович сподівався на відкриття меморіальної кімнати – так і пішов з життя, не дочекавшись цього, а безцінні експонати й донині залишаються «безпритульними» в стінах тієї поважної установи. Тож наприкінці минулого року на сімейній раді правнук композитора Тарас Ревуцький і пані Валентина Кузик вирішували складне питання про те, кому довірити мистецький скарб – твори українського класика? Відповідь була однозначною – на користь бібліотеки… Церемонія передачі архіву Левка Ревуцького відбувалась в атмосфері по-справжньому святковій. Усі виступи, що лунали в той день, 17 лютого, – слова й музика – йшли від щирого серця. До Музичної вітальні Націо-

4’2012 | Музика

нальної бібліотеки імені Володимира Вернадського запросили шанованих представників культурної і наукової громадськості України: провідних музикантів, ученихісториків, педагогів, музейних працівників, виконавців, журналістів, серед яких були й родичі, колишні учні композитора, сподвижники, хранителі архівів – ті, хто своєю діяльністю прислужилися пам’яті великого Майстра. Насамперед назвемо правнука композитора, лікаря Тараса Ревуцького, композитора і музикознавця, кандидата мистецтвознавства, лауреата премій імені Миколи Лисенка і Віктора Косенка, заслуженого діяча мистецтв України Богдану Фільц, диригента Національної опери України, народного артиста Івана Гамкала, професора кафедри історії української музики Національної музичної академії імені Петра Чайковського, доктора мистецтвознавства Маріанну Копицю, рідну сестру кінорежисера Володимира Денисенка, доктора медичних наук Галину Денисенко, музикознавця, директора Меморіального музею Миколи Лисенка, лауреата Премії імені Миколи Лисенка Роксану Скорульську, головного редактора журналу «Музика», музикознавця Ольгу Голинську, композитора, лауреата премій імені Левка Ревуцького й Бориса Лятошинського Вікторію Польову, директора Музею-садиби Ревуцьких у селі Іржавці Чернігівської області Людмилу Осадчу і полковника війська Запорозь­ кого, учасника багатьох культурно-мистецьких заходів на Чернігівщині Миколу Черепа, викладача кафедри історії української музики Київського інституту музики імені Рейнгольда Глієра Ольгу Непосєдову, спонсорів культурно-громадських проектів, присвячених ушануванню пам’яті композитора в Україні – члена Спілки офіцерів України Петра Панченка та представника Фонду Бутейка Ігоря Брульова, автора відеорепортажів про музичних діячів України Миколу Кузика.

Правнук Левка Ревуцького Тарас під час церемонії передачі архіву

53

музичні мости Олеся НАЙДЮК

Зигмунт Краузе – польський композитор і піаніст покоління 1970-х. Якщо в Україні це умовне десятиліття увійшло в музичну історію як «підпільне», «застійне», – період намацування-відтворення митцями національного минулого, то в тогочасній Польщі уже «все було»: свої класики й ті, хто хотіли писати по-новому. Зигмунт Краузе – представник генерації творців, які, акумулюючи (а часом свідомо відкидаючи) досвід попередників, йшли далі з відчуттям певності власної культурної історії, необмежених естетичних можливостей і внутрішньої свободи. Із цих відмінностей між нами і ними ми й почали розмову з паном Краузе щойно по закінченні державних іспитів композиторів Національної музичної академії України імені Петра Чайковського, головою екзаменаційної комісії котрих він був цьогоріч, і напередодні київського виконання Першого фортепіанного концерту Зигмунта Краузе за участю автора на відкритті ХХІІ Міжнародного фестивалю «Музичні прем’єри сезону»

56

Фото Сергія Пірієва

Зигмунт Краузе: «Писав для фортепіано, а вийшов майже концерт для цимбалів»

Музика | 4’2012

Фото надане автором статті

– Пане Зигмунте, які враження залишили твори молодих київських авторів? Чи є відчуття національної традиції?

– Було цікаво послухати тих кільканадцять творів, які вельми пов’язані з традицією, утім, насамперед російською: маю на увазі Шостаковича, Прокоф’єва. І саме такі твори дуже добре технічно написані. Були також опуси, в яких композитори намагалися відійти від традиції, пробували писати так, як на Заході. Але саме тут криється певна проблема: відчувалося, що ці автори мають замалий досвід щодо знання і слухання західної музики. Тому та музика, де є традиція, звучала добре, а та, де композитори хотіли вийти за її межі, свідчила, що існують складнощі у втіленні тих ідей. Узагалі школа, про яку ви запитували, – це передовсім школа традиційна, яка йде від старих майстрів, і це дуже виразна естетика. Але, виходячи з того, що я зараз почув, немає подальшого кроку вперед. Тобто він є, але дещо не до кінця реалізований. Це, звичайно, проблема відсутності контактів із західною культурою.

– В Україні період 1960–1970-х пов’язується з принциповим оновленням естетичних орієнтирів, ламанням канонів і стереотипів, засвоєнням нової інформації й усвідомлюється як історико-культурний феномен. Коли і яким чином відбувалися аналогічні процеси у Польщі та як це вплинуло на зміну поколінь?

– У Польщі, якщо йдеться про естетичний перелом, то це був рік десь 1956-й. Цей процес збігся із надзвичайно важливими політичними змінами – тоді прийшов кінець сталінським часам і в нас почав «згортатися» соціалізм. У Польщі з того часу стали проводити фестиваль «Варшавська осінь», який презентував найновіші досягнення композиторів з усього світу. Польські митці дуже швидко змінили естетичне обличчя. Але то часом виглядало доволі дратівливо, бо були автори, що ось зараз компонували музику неокласичну, а в наступному році вже виступали як додекафоністи. Дехто писав глибоко й правдиво, але більшість пішла за кон’юнктурою. Цей період був знаковим не лише в музиці, а й у кіно, літературі, візуальному мистецтві. Власне те саме відбувалося в західноєвропейських країнах.

– Чи асоціюється цей етап із певною генерацією митців, як у нас?

– Я би сказав, і з переломом поколінь. Адже, з одного боку, були старші композитори, такі як Лютославський, Бацевич, Шабельський, котрі змінили свою мову, а з іншого – прийшла молодь, яка не мусила змінюватися, а одразу «скочила» в нову естетику. Серед них – Гурецький, Шеффер, Пендерецький, Кілляр, Добровольський та інші.

– У якому контексті державної культурної політики зараз існує польська сучасна академічна музика?

– Так як у будь-якій капіталістичній країні. Високе мистецтво знаходиться на маргінесах, фінансується погано. Але є такий феномен: люди борються за те, аби втримати високий рівень культури в країні. І, дякуючи їм, постали дуже цікаві явища: концерти, виставки, фільми, видання. Однак повинен визнати, що для промоції, іміджу держави цього замало, і це – тривала боротьба з режимом, який зараз актуальний для Польщі. На щастя, представники різних видів мистецтва в минулому році об’єдналися. Ми організували Конгрес культури в Кракові, на який зібралася пара тисяч діячів, і змусили приїхати до нас міністра культури Польщі. Він обіцяв, що до 2014 року державний бюджет на культуру становитиме 1%, що значно ліпше у порівнянні з попередніми показниками. Утім побачимо, чи він дотримає слова.

– Який у вас склався образ Києва як культурного осередку?

– Так видається, що тут є дуже багато традиційних способів мислення, зокрема й традиційної організації. Я роблю висновки тільки на основі того, що бачив у консерваторії і філармонії, й порівнюю з тим, що було в нас. Я не оцінюю – добре це чи погано. Просто так є. Дуже сильна традиція, – так само як я говорив про композиції. Усе потребує оновлення і перебудови.

4’2012 | Музика

– Розкажіть трохи про ваш Перший фортепіанний концерт, написаний у 1976 році. Ви тут застосовуєте репетиційну техніку в мелодичній лінії, і це створює ефект цимбалів. Чи може є в тому якийсь інший сенс?

– Є сотні фортепіанних концертів, може тисячі. І то все – пасажі, акорди і, можливо, мелодія. Я, коли замислив писати цей концерт, бажав (а я сам є піаністом) відірватися від тієї схеми. Проте єдине, що вдалося придумати, це – репетиція звука, бо фортепіано – інструмент у певному сенсі ударний. Мені хотілося через повторення звука створити ефект тривання, тяглості, плинності звучання. Це було головною засадою написання саме такої сольної партії. Одначе, коли я закінчив твір і він був виконаний, то лише тоді зрозумів, що це майже концерт для цимбалів. Але я не мав ніяких інтенцій, пов’язаних з народною музикою і цимбалами. Так вийшло. Часто буває, що коли щось робиш з великим переконанням, то не зважаєш на жодні інші аспекти. А вже потім, коли відкриваєш очі, бачиш, що зробив. Я просто прагнув відійти від традиції класичних концертів, оце й усе.

– Тому в оркестрі звучать електрогітари?

– Історія така. Я написав цей концерт на замовлення фестивалю сучасної музики в Донаушингені у Німеччині. Він призначався для фортепіано соло, групи рок-музикантів і симфонічного оркестру. Втім виконати його тоді не вдалося – рок-група не змогла цього зіграти. І я відмовився. Тоді мені сказали, щоб я склав партитуру так, як хочу. Я зробив по-своєму, – з перших ескізів твору залишилися електрогітари, три саксофони і два акордеони. Прем’єра відбулася того ж року в Донаушингені, я грав сольну партію. Відтоді я виступав із цим концертом понад вісімдесят разів у різних країнах – від Ісландії до Сінгапуру. Це один із найбільш виконуваних моїх творів. Маю сказати, що партія фортепіано доволі імпровізаційна, вона звучить ніби осторонь партії оркестру. І я щоразу граю трохи інакше, ніж записано. Така ідея цього твору.

ДОСЬЄ Зигмунт Краузе народився в 1938 році у Варшаві. Закінчив Музичну академію імені Фридерика Шопена у Варшаві, вчився у Наді Буланже в Парижі. У 1967-му заснував ансамбль «Warsztat Muzyczny» («Музична майстерня»), який виконував музику сучасних композиторів. У 1982–1989 роках працював із французьким IRCAM. У 1987–1990 роках був головою Міжнародного товариства сучасної музики. Від 2006-го – професор Музичної академії імені Фридерика Шопена.

57

Українці за кордоном Маріанна КОПИЦЯ-КАРАБИЦЬ

Фото надані авторкою статті

Острівець України в Парижі

58

Музика | 4’2012

Ч

итачеві, мабуть, цікаво буде дізнатися, що культурно-інформаційних центрів при посольствах України в світі налічується тільки два (!)

– у Москві та Парижі. Московський культурний осере­ док українців на Арбаті, розташований у чудовому місці, з просторою концертною залою, бібліотекою, працює давно і плідно. Про роботу Паризького центру, що був офіційно відкритий 2004 року, ми в Україні знали мало та не дуже приємні речі. Тодішній склад дипломатичної групи був малоактивним і не переймався тим, аби хоча б підтримати те, що існувало без них. Один факт. Вигравши престижний конкурс на заміщення посади диригента оркестру «Radio-France», молодий український музикант Кирило Карабиць поспішив поділитись своєю радістю із земляками, запропонувавши їм ряд цікавих проектів розвитку французько-українських культурних взаємин. Але відповіді не отримав. Більше того: ніхто з посольства не прийшов на жоден концерт славетного французького оркестру, за диригентським пультом якого стояв громадянин України. На щастя, кілька років тому ситуація змінилась. Культурно-інформаційний центр почав працювати за цілою низкою програм, найвпливовіша з яких «Українські сезони в Парижі» здійснюється під патронатом Надзвичайного і Повноважного Посла України у Французькій Республіці Олександра Купчишина. Запроваджено серію багатоаспектних акцій, котрі передбачають проведення виставок, зустрічей, концертів. На постійній основі працюють «Літературний клуб», «Кіноклуб», де спілкуються письменники, поети, кінознавці, критики

Маріанна КопицяКарабиць (у центрі) з учасниками та гостями концерту

Фото надане авторкою статті

У перенасиченому інформаційному просторі не завжди звернеш увагу на події мистецького життя, що відбуваються за межами нашої держави і пов’язані з таким жаданим входженням національного культурного продукту в світовий контекст. Українські митці, колективи, театральні трупи, мистецтвознавці достатньо часто презентують свою творчість на світових аренах. А чи існують, принаймні в Європі, постійно діючі центри пропаганди нашого мистецтва?

4’2012 | Музика

59

Вогні рампи Наталія СЕМЕНЕНКО

ДАРУНОК

МАЕСТРО ГЕРГІЄВА

62

Музика | 4’2012

Фото надане організаторами гастролей

Київські меломани вочевидь поквапилися визнати центральною подією цьогорічного театрального сезону квітневу резонансну прем’єру «Дона Карлоса» Джузеппе Верді (режисер-постановник Анатолій Солов’яненко) в Національній опері. Бо фортуна, прихильна до українських шанувальників високого мистецтва, піднесла не менш коштовний презент. Знаковим явищем у культурній панорамі столиці став потужний (270 осіб!) «десант» Маріїнського театру, очолюваний художнім керівником і головним диригентом Валерієм Гергієвим

4’2012 | Музика

63

Вогні рампи підробною реалістичністю й стихійною силою впливу. Апокаліптична картина загибелі героїв в очисному вогні сприймалася як символічна сцена очищення від безглуздого фанатизму, жорстокості, спокутування всіх грішних діянь і разом із тим – демонстрація невичерпної сили народного духу. Такі вистави, як «Хованщина» у виконанні Маріїнського театру, залишають по собі враження епохальної події, що виходить за межі суто мистецького явища, вони збурюють вихор думок, асоціацій та паралелей. І справді, як сказав академік Дмитро Лихачов, «Мусоргський – найвизначніший і далеко не розкритий ще мислитель, зокрема історичної думки».

Фото надане організаторами гастролей

Навдивовижу пластичною і толерантною (особливо у фрагментах із солістами), беззаперечно досконалою упродовж всього спектаклю була гра оркестру. Насамперед вражало прозоре, чисте, збалансоване звучання мідних. Щоправда, періодично оркестр і солісти на якусь мить утрачали синхронність звуковидобування, та магічна паличка диригента моментально давала їм відповідну ансамблеву вказівку. Відчувався незаперечний авторитет постаті диригента для всього виконавського колективу. Надзвичайне захоплення викликала ефектна заключна сцена самоспалення розкольників: картина палаючого скиту, який просто на очах присутніх розлітався в повітрі, наче справжніми жаринами, заворожувала не-

66

Музика | 4’2012

Передплата на 2012 рік триває передплатний індекс

передплатний індекс

95220

74401

53,85 грн.

(3 міс.)

66,87 грн.

(3 міс.)

передплатний індекс

передплатний індекс

передплатний індекс

74501

37112

74310

23,53 грн. (№ 6)

35,40 грн.

(3 міс.)

23,53 грн. (№ 6)

передплатний індекс

передплатний індекс

60969

90269

42,21 грн.

(3 міс.)

27,21 грн.

(3 міс.)

Передплату можна оформити в будь-якому поштовому відділенні зв’язку України, та через передплатні агентства. У країнах далекого зарубіжжя оформити передплату на всі наші видання можна через сайт www.presa.ua, на сторінці «Передплата On-Line». Передплатити та придбати окремі примірники видань в електронній версії можливо за адресою: http://presspoint.ua/. Така послуга доступна в будь-якій країні світу. Довідки за тел.: (044) 498-23-64; e-mail: nvu.kultura.porhun@gmail.com

«Країна мрій-2012» Фото Назара Сірадчука ISSN 0131–2367

Музика. – 2012. – № 4. – С. 1–64.

Індекс 74310