Музика №3 2014 скорочена версія by Національне газетно-журнальне видавництво

№3

А МУЗИ НЕ МОВЧАТЬ

2014

«екстремісти» за фортепіано опера у «гарячому» Донецьку фестиваль на порозі трагедії музика – пріоритет нації духовність єднає Україну

Журнал «Музика» – один із найповажніших в Україні (видається з 1923 року). Це єдиний науково-популярний журнал з питань музичної культури в державі. На його сторінках розкривається широка панорама сучасного музичного життя України в усьому розмаїтті: розповідається про творчість українських композиторів і виконавців, про фестивалі, конкурси, концерти, музичні вистави в різних регіонах країни й за кордоном, розглядаються проблеми молодіжного мистецтва тощо. Наші матеріали зацікавлять як професіоналів, так і любителів музики різних жанрів і стилів. Фахові статті, яскраві кольорові ілюстрації, оригінальний дизайн буде до вподоби читачам будь-якого віку.

ВЖЕ СЬОГОДНІ ЖУРНАЛ МОЖНА ПРИДБАТИ: – у мережі Книгарень «Є»; – у кіоску в Національній музичній академії України імені Петра Чайковського (м. Київ, вул. Архітектора Городецького, 1–3/11); – у книгарні «Наукова думка» (м. Київ, вул. Грушевського, 4); – у книгарні при Києво-Могилянській академії; (м. Київ, Контрактова площа, 4, 1-й корпус НаУКМА); – у книжковому магазині «Сяйво» (м. Київ, вул. Велика Васильківська (Червоноармійська), 6); – у книжковому магазині «Смолоскип» (м. Київ, вул. Межигірська, 21); – у книгарні Наукового товариства імені Тараса Шевченка (м. Львів, проспект Шевченка, 8); – у книгарні «Ноти» (м. Львів, проспект Шевченка, 16); – у «Книгарні-кав’ярні» (м. Одеса, вул. Катерининська, 77); – у нашому видавництві (м. Київ, вул. Васильківська, 1, тел. 498-23-64). Придбати окремі примірники та передплатити видання в електронній версії можливо за адресою: http://presspoint.ua/. Така послуга доступна в будь-якій країні світу.

ЧИТАЙТЕ ЖУРНАЛ «МУЗИКА» – І ВАШ СВІТ ПОПОВНИТЬСЯ НОВИМИ ЯСКРАВИМИ Й ЧИСТИМИ ТОНАМИ, ЖИТТЯ «ЗАЗВУЧИТЬ» ІНАКШЕ!

№ 3 (399) ’2014 Дорогі читачі!

 Рік заснування – 1923 Рі НАУКОВО-ПОПУЛЯРНИЙ ЖУРНАЛ Засновники: Міністерство культури України Спілка композиторів України Всеукраїнська музична спілка Видавець: ДП «Національне газетно-журнальне видавництво» 03040, м. Київ, вул. Васильківська, 1 Тел.: +38(044) 498-23-65 Генеральний директор Роман РАТУШНИЙ



Головний редактор Ольга ГОЛИНСЬКА Заступники головного редактора Юлія ПАЛЬЦЕВИЧ, Валентина КУЛИК Видавнича рада: Олег ВЕРГЕЛІС, Яніна ГАВРИЛОВА, Олесь ЖУРАВЧАК, Наталка ІВАНЧЕНКО, Наталія КОВАЛЬ, Андрій КУРКОВ, Наталія ЛИГАЧОВА, Лариса НІКІФОРЕНКО, Віктор ПАСАК, Роман РАТУШНИЙ, Віталій САТАРЕНКО, Анатолій СЄРИКОВ, Людмила ЧОВНЮК Оновлення видавничої ради триває



Адреса редакції: 03040, м. Київ, вул. Васильківська, 1 Тел.: +38 (044) 498-23-67 E-mail: zhurnal_muzyka@ukr.net

Розповсюдження, передплата, реклама: Тел.: +38 (044) 498-23-64, +38 (050) 310-56-63

Реєстрація: Свідоцтво про державну реєстрацію друкованого засобу масової інформації – КВ № 954 від 25.08.1994. Виходить що два місяці

Засадниче: Редакція, окрім спеціально обумовлених випадків, подає авторський погляд

Усі права застережено: © Музика, 2014 Передрук і відтворення текстових та ілюстративних матеріалів журналу тільки з письмового дозволу видавця

На обкладинці Бернгард Вульф, президент фестивалю «Два дні й дві ночі нової музики» в Одесі

фото Віктора СІВАКА

Дизайн і верстка Наталії КОВАЛЬ



Друкарня ТОВ «МЕГА-Поліграф», вул. Марка Вовчка, 12, м. Київ, 04073; тел. +38(044) 581-68-15; e-mail: office@mega-poligraf.kiev.ua Наклад 1000 прим. Ціна договірна

Передплатний індекс 74310 http://uaculture.com

Тепле літо, яке нарешті прийшло в Україну, на жаль не принесло з собою бажаного спокою в суспільстві. Країну все ще лихоманить: на Сході триває невиправдана, підступна агресія колись дружнього сусіда, і, що найстрашніше, гинуть люди. А ми, що б не відбувалося навкруги, так чи інакше бачимо все крізь призму цих подій. Намагаючись осягнути ті процеси, що розгортаються останнім часом в українській культурі, зокрема музичній, доходиш висновку: відомий вислів «Коли говорять гармати, музи мовчать», як не парадоксально, певною мірою застарів. Причому він «не працює» не тому, що є неправильним. Просто Майдан змінив свідомість українців, змусивши їх серйозно замислитися над викликами часу й шляхами їхнього подолання, у тому числі зрозуміти, що мистецтво – це теж зброя у боротьбі за свободу: не дозволяючи обставинам керувати собою, ти стаєш на шлях вільної людини. Про це – матеріали номера, який ви тримаєте у руках: фортепіано на Майдані представляє Анна Вовченко; Олена Дерев’янченко розповідає про прем’єру опери, присвячену Тарасові Шевченку, в Донецьку, – прямо у розпал соціальної напруги, коли в місті запалали шини й почали стріляти; про фестиваль «Два дні й дві ночі нової музики» в Одесі, щойно після закінчення якого там сталася трагедія з людськими жертвами, – стаття Тамари Невінчаної. Та й інші публікації, нехай і побіжно, не оминули цієї теми, наприклад, огляд прем'ер сезону Київського національного театру оперети Галини Степанченко (до слова, журнал уперше від моменту оновлення звернувся до цього жанру) або нарис про Шосту міжнародну Пасхальну асамблею Наталії Миронової. Патріотичними настроями просякнуті есе Володимира Грабовського про повернення «Пісні про Вітчизну» Василя Барвінського та інтерв'ю із ним Юлії Бенті. Роздумами щодо сучасного стану української культури, навіяними настроями у суспільстві, діляться Анна Луніна у рецензії на видання збірки камерних творів Євгена Станковича та молодий виконавець і талановитий менеджер Олександр Пірієв у своєму інтерв'ю. Із ними перегукуються Шавлег Шилакадзе – видатний грузинський композитор і диригент, котрий

окреслює стан культури у власній країні, а також Юлія Пальцевич у рецензії на видання «Музики до “Кобзаря” Тараса Шевченка». Продовжуємо друкувати матеріали з історії української музики. Роксана Скорульська висвітлює подробиці першої постановки «Різдвяної ночі» Миколи Лисенка у Києві. Володимир Тольба подає цікавий погляд на стосунки Левка Ревуцького (публікуємо обіцяні матеріали з нагоди 125-річчя від дня народження композитора) і його батька – видатного диригента Веніаміна Тольби. Власне історії української музики присвячено книгу до 100-річчя Національної музичної академії України імені Петра Чайковського, рецензовану Галиною Степанченко, а також деякою мірою нарис Григорія Ганзбурга щодо Харківської консерваторії. Віддаємо шану Марії Загайкевич, яка уособлює цілу епоху в українському музикознавстві. Так само наші ювіляції славетному Квартету баяністів імені Миколи Різоля й знаному в Україні та світі дитячому хору «Вогник». Ключ до розуміння й сприйняття музики Вікторії Польової – у її інтерв'ю Анні Луніній. Наталія Семененко у серії публікацій «Musical memory crossing» пропонує нам усім посидіти на лавочках, пов’язаних із музикою. Від себе зазначу, що це вельми корисно, – сісти й подумати: «А що далі?» Ольга ГОЛИНСЬКА, головний редактор

український формат 4

Перша українська опера на київській сцені (До історії постановки «Різдвяної ночі» Миколи Лисенка) Роксана СКОРУЛЬСЬКА

метри 8

стор.

Назавжди у нашій пам’яті Ірина СІКОРСЬКА

молодіжний форум 10 «Екстремісти» за фортепіано Анна ВОВЧЕНКО 12 Олександр Пірієв: «Музика – наш національний пріоритет» Ірина ЛАЗУРКЕВИЧ

невідоме про відомих

стор.

16 Осяйний талант Володимир ТОЛЬБА

майстер-клас 18 Почути Дрогобич Юлія БЕНТЯ

стор.

музичні мости 22 Шавлег Шилакадзе: про себе й «музичну» Грузію – колишню і сучасну Анна ЛУНІНА

читальня 28 Фундаментальне видання Галина СТЕПАНЧЕНКО

нотний стан 30 Нотна збірка й диск: два для одного… Юлія ПАЛЬЦЕВИЧ

стор. стор.

стор.

Повернення «Пісні про Вітчизну» Василя Барвінського Володимир ГРАБОВСЬКИЙ 32 Культурні коди збереження духовноінтелектуальної інформації… Анна ЛУНІНА

кліпи 38 Musical memory crossing-5 Наталія СЕМЕНЕНКО

стор.

вогні рампи

40 Молоді музиканти Донеччини Великому Кобзареві Олена ДЕРЕВ’ЯНЧЕНКО 42 Оновлене творче обличчя Галина СТЕПАНЧЕНКО

альма-матер 46 Консерваторія в університетському статусі Григорій ГАНЗБУРГ

фести

стор.

48 Музи не хочуть мовчати Тамара НЕВІНЧАНА 52 Духовність єднає Україну Наталя МИРОНОВА

музичні ключі 54 Вікторія Польова: «Музика – це мандрівка, той шлях, яким я йду…» Анна ЛУНІНА

камертон 60 «Вогник» на все життя Галина СТЕПАНЧЕНКО

стор.

62 Rizol-quartet – 75! Валентина КУЛИК

ÓÊÐÀŸÍÑÜÊÈÉ ÔÎÐÌÀÒ Роксана СКОРУЛЬСЬКА

Перша українська опера на київській сцені (До історії постановки «Різдвяної ночі» Миколи Лисенка)

Перше лібрето – автограф Олександра Ліндфорса

м’я Михайла Старицького до тієї опереткової редакції, як це кого не здивує, можливо, й не має стосунку. Принаймні 26 січня 1873 року до Петербурзького відділу драматичної цензури було представлено рукописне лібрето із заголовком «“Різдвяна ніч”. Святкова оказія в двох картинах. Спорудив по Гоголю до опери А[лександр] Ліндфорс. Музика М.В. Лисенка. Петербургъ, 1873 р. б.». Нижче на титульній сторінці – напис «К представлению дозволено (с неб[ольшими] искл[ючениями] во 2ой карт[ине]) 30-аго января 1873 г. Цензор драматических сочинений Никольский» (Від тої першої редакції нотний матеріал не зберігся, а згадане лібрето зберігається у фонді Української драматичної цензури Театральної бібліотеки у Санкт-Петербурзі. – Р. С.). На останній сторінці автографа – розмашистий підпис Олександра Ліндфорса… Як пояснити цей факт? Не виключено, що «іноземцеві» (Олександр Ліндфорс був шведом за походженням) легше вдалося отримати цензурний дозвіл на «малоросійську» виставу, – як бачимо, лібрето пройшло цензуру у неймовірно короткий термін! Іще одна невідома загалу деталь: у першій виставі Київського аматорського гуртка Лисенка – Старицького – Ліндфорсів, що відбулася на зламі 1872–1873 років у приміщенні дитячого садочка сестер Ліндфорс, Вакулу співав Микола Русов – тенор. Як кадровий офіцер, він не мав права виступати на сцені, і у спектаклях 1874 року тенорову партію головного героя співав рідний брат першого виконавця – ліричний баритон Олександр Русов, якого Микола Лисенко за чарівний тембр називав «Шура-ангел». Успіх «домашніх» показів «Різдвяної ночі» подвигнув авторів подати до цензури другу, розширену версію твору. Із цього приводу Микола Лисенко писав Григорію Залюбовському: «7 марта 1873 года, г. Киев… недавно получена от Главного управлення по делам печати его (М. Старицького) оперета “Різдвяна ніч”, написанная для сцены по Гоголю (“Ночь перед Рождеством”). Музыка к ней моя. Як дасть Бог Великодня дождемо, то й на кону великого театра Київ її побачить». Однак, Софія Русова (Ліндфорс), безпосередньо причетна до перебігу справ, згадувала: «…Старицький

Документи надано Музеєм Миколи Лисенка

Почати розмову про цю знакову подію в історії українського оперного театру, певно, треба з кількох невідомих майже нікому подробиць першої (дійcно – першої!) постановки «Різдвяної ночі» Миколи Лисенка

МУЗИКА | 3’2014

Фото надане Музеєм Миколи Лисенка

взявся переробити сей чудовий твір на оперу. В його талановитих руках усяка праця горіла, і за дуже короткий час лібрето було виготовлено, але не так скоро могла посуватися творча робота Лисенка, який був обтяжений приватними уроками і виданнями збірників народних пісень. Траплялося так, що у Миколи Віталійовича одбирали чоботи, щоб він залишався дома, працював коло нової опери. Ціле літо пішло на се, і восени розпочали знов розучувати “Різдвяну ніч”. В технічній комісії жваву участь приймав адвокат Леонтій Іванович Марковський, до режисерства на допомогу Старицькому запрохано було Павла Платоновича Чубинського. З двома режисерами, звісно, добра вистава була забезпечена, але скільки виникало тут конфліктів, гумористичних подій між обома режисерами і артистами: один вимагає, щоб Оксана в нестямі, побачивши Вакулу, стояла на скрині – і покорно весела завше Ольга Олександрівна легенько скакала на стіл, що мав бути замість скрині; другий режисер, навпаки, вважав це неможливими ефектами і ховав красуню в гущу хористів; один додавав Солосі занадто ґрівуазности, другий давав їй якусь поважну витриманість. Але усі ці конфлікти, суперечки не впливали на загальний захоплений настрій, а лише додавали жвавости. Скільки розпачу переживав теж Лисенко, коли солісти або хори не виконували усяку дрібницю з потрібною увагою. І тут Микола Віталійович зараз прикликав до себе Олександра Олександровича Русова як музикального свого помічника, як найкращого виконавця найбільш відповідальної ролі Вакули. Русов завше на усе згоджувався, що б не вимагав від нього Лисенко, і хоча Драгоманов намалював сатиричний малюнок, як Русов підстрибує, щоб спіймати високе до, – співав Русов свою партію з експресією і дуже гарно… Тоді Русову і Старицькому впало на думку перенести вистави з приватного помешкання до міського театру, щоб дати змогу усьому Києву послухати першу українську оперу з цілком українським змістом. Почалися розмови з регентом Альтані, з директором театру Берґером. Українських артистів в трупі не було, хіба що хори можна було б доповнити оперними хористами. Доводилося ставити “Різдвяну ніч” в величезному міському театрі тими ж артистичними силами, які гарні були для приватної зали, а чи вистачить в них сили і змоги,

3’2014 | МУЗИКА

Сестри Софія і Марія Ліндфорс

щоб задовольнити театр? Було боязко і жагуче бажалося винести такий гарний твір перед очі широкого українського громадянства; забувалося тільки одно: що в ті часи українське громадянство в Києві було невпливове і що виносили твір не на його присуд, а на сувору критику зросійщених інтелігентних киян. Але усі заходи були зроблені, щоб вистава української опери в саме страдний час оперного сезону була добре обставлена. Лисенко спішно мав оркеструвати оперу, деяких артистів позміняли, вишукавши кращі голоси. Солоху грала талановита любителька пані Липська і т. ін. Се була для усіх нас дуже велична хвилина, коли при повнісінькому театрі залунали поважні звуки увертюри до “Різдвяної ночі”, і ми усі зрозуміли, що та дитина, в яку ми були усі так закохані, – наша театральна справа – перескочила за кордон приватного життя і опинилася перед широкою публікою. Страшно було за своїх артистів. Але і радісно було слухати, якими оплесками вітає їх виступи оця сама чужа публіка». Врешті, на початку 1974 року у Києві з’явились незвичні афіші: «С дозволения начальства в пятницу, 25 января, в Городском театре, гг. любителями драматического искусства и музыки поставлена будет в первый раз “Різдвяна Ніч”, малорусская опера, в 4х действиях. Текст по Гоголю М.П. Старицкого, музыка Н.В. Лысенко. В декорациях, костюмах и вообще в обстановке будет соблюдена этнографическая точность. Сумма, которая останется за покрытием расхдов постановки, поступит в пользу голодающих самарцев». Учасниця тієї вистави Олена Пчілка згадує: «Відповідальність брано велику!.. Се вже не опрічна своя світлиця й “свої” слухачі, а оперний театр, куди прийде слухати “Різдвяну ніч” “увесь город” разом з ворожими критиками!.. Тим-то до виконання “Різдвяної ночі” доложено було якнайбільшого дбання й пильности! На репетиції ходили навіть не самі тільки прихильники музики й співів, а й поважні наші вчені, історики, етнографи, робили авторам уваги і щодо побиту, і щодо вислову в тексті опери. <…> Постанова “Різдвяної ночі” була таким видатним явищем у нашому літературно-мистецькому житті, що подивитись на ту оперету приїхало багато українців і з “провінції”, себто з інших кутків поза Києвом. Приїхали й ми, з Волині. <…> Можливо, що колись-там ставитимуть “Різдвяну ніч” Лисенкову хитрі-мудрі “оформники” й режисери, а виконуватимуть видатні оперні співці й співачки; та чи буде в усіх тих митців стільки етнографічного знання й розуміння українського життя, побуту, стільки бажання вірно подати його, без пересади, без чудернацтва, що доходить аж до циркових “трюків”? Чи буде у виконавців стільки розуміння власне тих українських постатей, що вони подаватимуть? Чи буде стільки чулости у виконанні? У центрі ж моїх спогадів про “Різдвяну ніч” красує Оксана. Се була Ольга Олександрівна Лисенкова. Здавалося, що власне таку полтавську дівчину-“чарівниченьку” уявляв собі Гоголь, малюючи постать Оксани в “Ночи перед Рождеством”: надзвичайна краса, чарівний погляд карих очей, зальотний усміх, знадливість усього поводіння химерної вродливиці! Власне такою вродливицею була Ольга Олександрівна, така принада була в кожному її рухові! Здавалося, що за таку Оксану сердешний Вакула дійсно міг “і чортові душу віддати”! <…>

ÌÅÒÐÈ Ірина СІКОРСЬКА

Назавжди у нашій пам’яті хайла Вербицького, Левка Колодуба, Станіслава Людкевича, Богдани Фільц, композиторську творчість Василя Барвінського, Михайла Вериківського, Кароля Ліпінського, Бориса Лятошинського, Мирослава Скорика, Михайла Скорульського, Ігоря Стравінського та інших. Її членський «стаж» (з 1959 р.) у Національній спілці композиторів України становив понад півстоліття! Вивчала проблеми міжнаціональних (польсько-українських, чесько-українських тощо) музичних контактів, а також взаємозв’язки слова й музики (Іван Франко, Іван Котляревський, Михайло Коцюбинський). Значну частину доробку Марії Петрівни становлять праці, присвячені балетній творчості, балетному мистецтву як синтетичному художньому явищу. Вона активно працювала в галузі музичної критики й публіцистики з актуальних питань розвитку української музики, написала близько 150 газетних оглядів і рецензій. Створила Марія Петрівна Загайкевич і власну наукову школу: під її керівництвом захистила докторську дисертацію Алла Терещенко, кандидатські дисертації – Ганна Дзюба, Вікторія Лапсюк, Оксана МельникГнатишин, Тетяна Росул, Олена Шаповалова, Оксана Фрайт, Марія Ярко; Єва Нідецька та Ольга Попович (обидві – з Польщі). Марія Петрівна була титульним рецензентом і редактором багатьох українських наукових видань і досліджень, а також багаторічним ученим секретарем, згодом – членом Спеціалізованої вченої ради із захисту дисертацій при ІМФЕ. Багато років очолювала музикознавчу комісію Київки життя і творчості»). У її музикознавчому ської організації НСКУ. Вона розробила й упродовж 1997–2007 «портфелі» – 12 монографій; вона – авторка понад 60-ти розділів і статей у колектив- років вела курси «Історія балетної творчосних працях та наукових збірниках, восьми ті» й «Українська танцювальна культура» на розділів до академічної багатотомної «Істо- Київському факультеті хореографії Міжнарії української музики» (була відповідаль- родного слов’янського університету. Марія Петрівна була прикладом Ученого ним редактором ІІІ тому) тощо. У сфері її наукових інтересів була здебіль- і Людини, уособленням життєлюбства, мушого українська музика, зокрема – історія дрості й філософського ставлення до житмузичної культури Західної України дру- тя. У ній дивовижним чином поєднувалигої половини ХІХ століття, Державного Гім- ся найкращі якості науковця: педантизм, ну України, музично-драматичного теат- зібраність, організованість, блискуча анару (у тому числі Марка Кропивницького). літика й здатність до масштабних узагальВона досліджувала творчі біографії Ми- нень, уміння в малому розгледіти велике й

онад шістдесят (!) років, з 1951-го, вона плідно й активно працювала на одному місці – в Інституті мистецтвознавства, фольклористики та етнології імені Максима Рильського, де пройшла шлях від аспірантки (її науковим керівником був відомий на той час музикознавець Валеріан Довженко) – до провідного наукового співробітника. Тут стала кандидатом (1954 р.), а згодом і доктором мистецтвознавства (1982 р.), професором (1995 р.), лауреатом Премії імені Миколи Лисенка (2000 р., за творчий доробок та книжку «Михайло Вербицький: Сторін-

Фото з архіву Марії Загайкевич

При згадці про Марію Петрівну Загайкевич (31.10.1926–1.04.2014) зморшки на чолі розгладжуються і посмішка торкається уст. «Світла людина», – так, не змовляючись, говорять усі, кому пощастило бути знайомим із цією непересічною особистістю. А серце відмовляється вірити, що її уже немає серед живих

МУЗИКА | 3’2014

Повністю матеріал можна прочитати у друкованій або передплаченій електронній версії журналу «Музика» № 3 за 2014 рік

Передплачуйте наш журнал! Передплатний індекс 74310

Передплату можна оформити з будь-якого місяця в будь-якому поштовому відділенні зв’язку України та через передплатні агентства. У країнах далекого зарубіжжя оформити передплату на всі наші видання можна через сайт www.presa.ua на сторінці «Передплата On-Line». Передплатити та придбати окремі примірники видань в електронній версії можна за адресою: http://presspoint.ua/. Така послуга доступна в будь-якій країні світу. Довідки за тел.: (044) 498-23-64; e-mail: nvu.kultura.porhun@gmail.com

ÌÎËÎÄ²ÆÍÈÉ ÔÎÐÓÌ Анна ВОВЧЕНКО

«Екстремісти» за фортепіано

еред усього цього розмаїття поважне місце зайняло більш ніж незвичне у польових умовах революційне піаніно. Інструмент з’явився зусиллями трьох львів’ян, які були вражені жорстокими та абсурдними подіями ночі на 30 листопада. Тиждень по тому батько й син, Маркіян і Олег Мацехи разом із другом Андрієм Меаковським встановили стареньке піаніно, вбране у синьо-жовтий «костюм», перед шеренгою «Беркута», котрий з усіх сил захищав порожню будівлю Адміністрації Президента. У найкоротший термін фортепіано – такий шляхетний, а в даному випадку ще й патріотичний інструмент – стало справжнім символом революції. Фото його, розфарбованого у яскраві кольори українського прапора, на тлі похмурих облич, котрі не вилазять із-за не менш похмурої стіни щитів, прикрасили новинні шпальти видань усіх цивілізованих країн світу, одразу розмножились у вигляді календарів, листівок, магнітів та іншої сувенірної продукції. Тепер кожен дізнався про нові вишукані звірства «терористів» на Майдані. Піаніно, хоча й зробило величезний крок із концертної зали назустріч слухачам у холодну сніжну погоду, але, все ж таки, залишилось собою і потребувало постійного догляду. Безкорисливі

добровольці настроювали його по кілька разів на день, усували всілякі несправності та намагалися максимально захистити його від холоду. А виконавці ставилися до інструмента з повагою і ніжністю. Протягом трьох місяців революційне піаніно подорожувало по усьому Майдану, врешті-решт знайшовши постійний притулок біля входу до Київської міської державної адміністрації. У нього з’явилися «помічники» – білий рояль у залі КМДА, фортепіано в Українському домі та рояль у Будинку профспілок. Лише до останнього було складно підібратися, а «спілкування» з рештою було вільним і невимушеним. У залі з білим роялем навіть проводили «повнометражні» концерти з афішами, ведучими та налаштованим звуком. Інструменти свободи з’явилися й у багатьох інших містах України – Ужгороді, Львові, Луцьку, Кіровограді, Житомирі, Одесі, Харкові, Донецьку... Це переконливо спростовує відомі твердження про те, що революція зачепила лише Майдан – невеликий «п’ятачок» столиці – та жодним чином не відобразила загальний настрій українців. *** Першим за інструмент сів 22-річний автор ідеї Маркіян Мацех – музикант-самоук зі Львова, шанувальник рок-музики. Він виконав один із перших творів свого репертуару – вальс Фридерика Шопена. В одному з інтерв’ю Маркіян розповів, що його фото за революційним піаніно побачив у «Фейсбуці» диригент Віденського оркестру. А син Джона Леннона Шон довго шкодував, що тоді прозвучала не батькова пісня «Imagine» – гімн свободі, який закликає мріяти про такий світ, де люди не вбиватимуть одне одного та не вмиратимуть за чиїсь інтереси. Тим не менше, саме музика Шопена стала одним із символів революції і встановила певну образноемоційну планку. Спершу на синьо-жовтому фортепіано грали лише професіонали. Однією з найактивніших учасниць культурного експерименту виявилася студентка Національної музичної академії України іме-

Фото надане автором статті

Нову українську революцію супроводжувало багато різної музики. Звучали давно «прописані» на усіх святкових сценах Майдану пісні популярних виконавців. Виступали яскраво національні колективи з чубами, народними інструментами, патріотичними текстами та червоними від холоду носами. Давали концерти найкращі українські музиканти. Біля виходу із метро не припиняв грати гітарист – судячи з репертуару, фанат групи «Кіно». Долинав голос знаменитої у центрі міста волинки, що збагатила свій репертуар Гімном України. У складні для революціонерів моменти збирались ансамблі саморобних ударних інструментів

МУЗИКА | 3’2014

Передплачуйте наш журнал! Передплатний індекс 74310

ÌÎËÎÄ²ÆÍÈÉ ÔÎÐÓÌ Ірина ЛАЗУРКЕВИЧ

Керівник Національного порталу академічної музики «Music-review Ukraine», організатор концертів і фестивалів, віолончеліст Олександр Пірієв розповідає про своє бачення України як благодатної сцени для серйозної музики, пострадянську реабілітацію національного музичного мистецтва та гімн-символ сучасної України

Фото Юрія ТОЦЬКОГО

Олександр Пірієв: «Музика – наш національний пріоритет»

МУЗИКА | 3’2014

– В одному з інтерв’ю ви сказали, що коли розпався СРСР, то світ академічної музики почав звужуватися. Загальновизнано, що перші роки життя пострадянських суспільств стали часом виходу із затінку багатьох культурних і суспільних явищ, давно звичних для Європи, але «пригнічуваних» на радянських теренах. Натомість серйозна музика, як ви вважаєте, переживала зворотні процеси… – Так, за два десятиліття державної незалежності ми, на жаль, чимало втратили у сфері високої культури, щодо якої змінилися пріоритети у політиці держави. У музичному мистецтві перевага зараз надається масовим і популярним жанрам. Водночас у світі спостерігаємо іншу тенденцію: керівники іноземних країн розуміють цінність академічної галузі культури. Свідченням цього є хоча б те, як вирішується за кордоном питання інформаційної підтримки, коли квота стосовно масових та академічних жанрів для останніх у кількісному співвідношенні часто навіть перевищує 50%. Ми так само повинні усвідомити необхідність донесення класики до слухача. Бо він таки є. Нині спостерігається певний розрив між світом серйозного музичного мистецтва і суспільством. Але в нас налічується не так уже й мало шанувальників академічної музики. Проте, якби це був лише один відсоток, а це близько півмільйона людей, то і вони заслуговують на повагу та задоволення своїх естетичних потреб. В Україні має по-справжньому активно працювати не тільки канал «Культура», а й інші засоби масової інформації, які мусять регулярно наповнюватися актуальними новинами, анонсувати й висвітлювати події, – так, як це робиться для «розкручування» представників шоу-бізнесу. Якщо взяти подібну модель просування мистецького продукту і перенести її в площину класичної музики, то результат не забариться! Погляньмо на приклад європейських країн. Там культура – національний пріоритет. – Як би ви охарактеризували нинішній рівень співпраці академічних музичних інституцій із державою? – На жаль, в Україні він поки доволі низький. Після розпаду СРСР у багатьох музикантів, особливо старшого покоління, залишився синдром тотальної державної допомоги. Але у більшості сучасних українських владних чиновників відсутнє розуміння культури як унікального явища, котре формувалося віками, – національного надбання, яке слід неодмінно підтримувати. Зрештою, і прямої конкуренції музичних академічних установ у нас також немає. Великий бізнес не поспішає розкривати свої фінансові ресурси, адже в Україні, на відміну від розвинених країн світу, 3’2014 | МУЗИКА

досі не ухвалено закон про меценатство, що, зокрема, гарантував би заможним шанувальникам мистецтва додаткові преференції та позитивний імідж у суспільстві. Тобто бізнесменів у нас розглядають не як потенційних меценатів, а як товариство людей, котрі просто мають гроші. А сама держава в особі Міністерства культури, тим паче у нинішніх кризових умовах, не може собі дозволити, наприклад, запросити на гастролі світову зірку. – А може нам слід навчитися вміло «продавати» академічну музику за зразком популярно-масової? На жаль, навчальними планами наших музичних вишів це не передбачено… – Хоча в радянський період й існувало гасло «Культуру в маси!», класична музика завжди була і залишається елітарним явищем. Але коли кажуть, що академічне мистецтво потребує особливих знань, аби його розуміти, – не погоджуюся. Спростування цієї тези я бачив, концертуючи у маленьких містах України.

ÍÅÂ²ÄÎÌÅ ÏÐÎ Â²ÄÎÌÈÕ Володимир ТОЛЬБА

Осяйний талант Т

Батько познайомився з Левком Миколайовичем, напевно, після війни, працюючи в консерваторії. Лев Миколайович відвідував його вистави в оперній студії Київської консерваторії та оперному театрі. Як свідчать документи – щоденник, лист, – композитор слухав під орудою батька в оперній студії «Віндзорських кумоньок» Отто Ніколаї, у театрі «Честь» Германа Жуковського і «Молоду гвардію» Юлія Мейтуса (див.: Ревуцький Л. Повне зібрання творів. – Т. ХІ: Літературна спадщина. – К., 1988. – С. 118, 119, 125), в оперному класі – «Іспанську годину» Моріса Равеля (див.: Там само. – С. 216). А на спектакль «Іван Сусанін» Михайла Глинки Ревуцький написав рецензію, яку чомусь у ХІ томі Повного зібрання творів не було вміщено. Користуючись нагодою, хочу виправити недоладний коментар у цьому виданні (на с. 286). У записці до батька Лев Миколайович повідомляє, що через забудькуватість підсунув йому партії «Тараса Бульби», а в першу чергу мусив дати ноти «Оди пісні», що й робить додатково. Коментатор пояснює, що

Фото надане автором статті

Студентський оркестр Київської консерваторії після репетиції Фортепіанного концерту Ревуцького. Сидять (зліва направо): Вільгельм Яблонський (другий), Левко Ревуцький, Веніамін Тольба, Олександр Александров. Березень 1964 р.

ак мій батько, диригент Веніамін Тольба, назвав свої спогади про Левка Миколайовича Ревуцького (див.: Советская музыка. – 1964. – № 2. – С. 26–27; Тольба В. Статьи. Воспоминания. – К., 1986. – С. 6–10; Лев Николаевич Ревуцкий. Статьи. Воспоминания. – К., 1989. – С. 240–243), із яким плідно співпрацював упродовж останніх 20-ти років життя славетного композитора. Я бачив, а радше слухав тільки наслідки цієї співпраці у концертах (мабуть, не всіх). Свідком підготовчої роботи мені ніколи не доводилось бути, навіть тоді, коли два музиканти – композитор і виконавець – зустрічалися в нас удома (на Пушкінській вулиці, 21). Лишень одного разу, пізно увечері несподівано пролунав дзвінок у двері й, відчинивши, я побачив Левка Миколайовича, який приніс ноти. Усі мої умовляння увійти виявилися марними – віддавши мені ноти, Левко Миколайович швидко пішов, навіть побіг, а наздогнати і провести його я не міг, бо був неодягнений. Це була моя єдина зустріч із композитором.

МУЗИКА | 3’2014

Передплачуйте наш журнал! Передплатний індекс 74310

ÌÀÉÑÒÅÐ-ÊËÀÑ Юлія БЕНТЯ

Почути Дрогобич Усі ми звикли до того, що центром музичного життя України був і лишається Київ. Серйозно конкурують зі столицею Львів та Одеса, проте навіть цей факт не здатен докорінно змінити ситуацію у культурі нашої держави. За таких обставин особливо помітними є потужні особистості, які не погоджуються на запропоновані «згори» правила гри. У мистецькому середовищі Дрогобича такою людиною є Володимир Грабовський

узикознавець, культуролог, краєзнавець, редактор, перекладач, менеджер, педагог – усі професійні іпостасі Володимира Семеновича важко навіть перелічити. А за цим – півстоліття викладання у Дрогобицькому державному музичному училищі, що нині носить ім’я Василя Барвінського (до речі, це лише одне з понад півсотні імен українських музикантів, повернутих із забуття Володимиром Грабовським). Головування Дрогобицькою організацією Національної спілки композиторів України – музичним осередком краю, створеним саме з ініціативи музикознавця. Підготовка для вітчизняних і зарубіжних наукових збірників, часописів, газет понад 300 різножанрових публікацій – і, знову ж таки, заради увічнення пам’яті про непересічних особистостей та події, які не можна забувати. Упорядкування музикознавчих книжок (серія видань, присвячених Василю Барвінському), навчальних посібників, нотних збірників (із творами Богдани Фільц, Миколи Колесси та інших). Фіксація безцінного біографічного фактажу у модерних енциклопедичних виданнях – Енциклопедії сучасної України та Українській музичній енциклопедії. Крім того, саме Володимир Грабовський вимріяв та виплекав дрогобицький фестиваль української музики «Струни душі нашої», який дарує місту музичні події найвищого ґатунку, дає можливість реалізувати власний творчий потенціал зрілим і молодим артистам Дрогобиччини та гостям краю. У 2004 році на пошану видатного краянина дрогобицьке видавництво «Коло» випустило книгу Миколи Зимомрі та Олени Юрош «Джерела одухотвореності: До 60-річчя від дня народження Володимира Грабовського», до публікації якої долучилися також науковокультурологічне товариство «Бойківщина» та Інститут народознавства НАН України. А наприкінці минулого року Володимиру Семеновичу виповнилося 70, і саме з цієї нагоди відбулася наша зустріч.

– Володимире Семеновичу, так чи інакше, ювілейну розмову хочеться розпочати з батьків – і, власне, з 1943 року, коли ви народилися. – Під час окупації мій батько, харківський педагог, пізніше – інженер-хімік, опинився у 43 роки без роботи. До війни він був завучем у технікумі, педагогом у школі – викладав усе, що тільки можна було. Навчався в гімназії у Білопіллі. Згодом, у 18-річному віці, за патріотичним поривом пішов у петлюрівське військо. Був поранений, висланий, мав шанс залишитися за кордоном, але вдома на нього чекала багатодітна родина (шестеро дівчат і троє хлопців), у якій він був одним із старших дітей. 1944 року його заарештували органи НКВС. Початковий вирок – розстріл замінили на 25 років таборів, де він і помер у 1946-му. Реабілітували його аж на початку 1990-х. Мама все життя сподівалася, що тато живий. Спочатку він присилав листи, а потім вони перестали надходити... Через багато десятиліть друзі допомогли мені знайти батькову «справу», у якій він значиться як посібник німців, американський і японський шпигун. – За тодішніх політичних обставин подібні звинувачення не несли нічого доброго для родини заарештованого. Як склалося життя вашої родини після цих подій? – Моя мама, Олександра, все життя працювала бухгалтером. Я був її єдиним сином. Косів, куди ми переїхали ще під час окупації, – це маленьке, дуже симпатичне гуцульське містечко. Ми винаймали будиночок біля Міської гори, де була одна кімната і одна кухонька. Щоб якось допомогти мамі, до нас переїхала бабуся. Місцеві гуцули, надзвичайно привітні люди, також допомагали, чим могли. Згодом закрили лісгосп, де мама працювала, і ми переїхали до Калуша, де у 1969 році мама померла. Їй було лише 54 з половиною роки... – Ваше становлення як музиканта було традиційним? МУЗИКА | 3’2014

Фото з архіву Володимира Грабовського

– У Калуші я вчився в музичній школі по класу баяна. Пробував вступити до хіміко-технологічного технікуму, бо так хотіла мама. Але почав учитися в ІваноФранківському музичному училищі. Закінчив його з відзнакою як баяніст. Та вже на старших курсах бачив себе теоретиком, хоча власне теоретичного відділення тоді там не було. «Підштовхнула» мене до цього в училищі чудовий педагог – Фріда Скорина (вона згодом працювала в Донецькому музично-педагогічному інституті). – Яким чином відбулася ваша «перекваліфікація»? – Вже у роки навчання в училищі я багато працював, бо не було засобів до існування. На четвертому курсі мене запросили в Івано-Франківськ до філармонії акомпаніатором у концертні бригади. Робив аранжування, у тому числі для Михайла Гринишина, нині професора, народного артиста України, а на той час – художнього керівника і диригента Гуцульського ансамблю. Одного разу стався кумедний випадок: після чергового концерту ансамблю хтось написав захоплену рецензію, де мене назвали Леонідом Грабовським. І хоча тоді з Леонідом ми ще не були знайомі, мені це запам’яталося. Від 1966 року працював у музичній школі в Калуші. У 1968-му одружився, 1969 року народилася донька, а через шість днів померла мама. У тому ж році мене запросили викладати до Дрогобицького музичного училища, де працюю й досі. Після училища, ще в 1965 році вступив на історикотеоретичний факультет до Львівської консерваторії, де у мене були прекрасні вчителі – Стефанія Павлишин, Анатолій Кос-Анатольський, Станіслав Людкевич, Олександр Теплицький, Гелена Созанська. Дипломну роботу завершував у Олександри Цалай-Якименко. – Якою була тема диплома? – Грузинське народне багатоголосся. Кавказ я дуже люблю, особливо християнський – Грузію, Вірменію. Мав достатньо матеріалу, два унікальних збірника з музикою різних субетносів Грузії. Навіть Всеволоду Задерацькому робота сподобалася. Я аналізував лише музичну складову грузинських наспівів, вербальні тексти яких не знав. Пізніше спілкувався з Раулем Чилачавою, пропонував йому видати цю роботу з метою відтворити в Україні цей маловідомий у нас пласт грузинської музики. Він погодився, тож це питання лишається відкритим. – Продовжити дослідження в музикознавчій аспірантурі не планували? – Тоді навіть не було про це мови. У мене така натура, що постійно хочеться різного. Як було з дипломом? Спочатку мене цікавила творчість Валерія Гавриліна, потім – тема війни у музиці, потім іще щось. Одне виявлялося дуже «слизьким», за інше взагалі не можна було братися. Про дослідження теми війни у творах Шостаковича, Лятошинського та інших ми навіть говорили з тодішнім ректором консерваторії Іваном Ляшенком, і він схвалив цю тему. До того ж, не забувайте, що у Львові я вчився на заочному факультеті. Щоправда, при найменшій можливості їздив із Дрогобича, щоб слухати лекції, а не тільки відбувати сесії. – У юнацькі роки ви жили у багатьох містах, але зрештою зупинилися саме у Дрогобичі. Чим спокусило вас це місто? – Думаю, причини суто побутово-матеріальні. Усі місця, де я жив раніше і де лишилися друзі, з якими підтримую творчі контакти, знаходяться дуже близько від Дрогобича. Та й у мистецькому плані це досить потуж-

3’2014 | МУЗИКА

Володимир Грабовський. Ужгород, 2007 р.

не місто. Маємо університет, театр, духовну семінарію, низку цікавих особистостей у різних царинах гуманітаристики. Музичне училище на непоганому рахунку, у Дрогобицькому педагогічному університеті імені Івана Франка є музично-педагогічний факультет. Окрім того, я постійно буваю у Києві, практично на всіх фестивалях. Я тут завжди був «своїм». – Володимире Семеновичу, фактично ви зініціювали створення Дрогобицької організації НСКУ… – Стефанія Павлишин і Леся Дичко переконали мене вступити до Спілки композиторів – я став першим членом СКУ у Дрогобичі. Згодом розгорнув роботу із залучення композиторів і музикознавців. До спілки вступив директор Дрогобицького музичного училища Микола Ластовецький, професійний композитор. Також – Людвіґ Тур’яб. Його «Бомж-квартет» у Києві та Львові успішно виконував стокгольмський квартет саксофоністів. Композитор Роман Сов’як, який писав популярну хорову професійну музику, на жаль, помер. Загалом у нашій організації нині десять членів. Переважають музикознавці, серед них плідно працюють Людомир Філоненко, Олександра Німилович та інші. Етномузикологи – Ярослав Бодак і Петро Зборовський, які досконало вивчили лемківський і бойківський фольклор Карпат, теж вносять свою лепту. – Погодьтеся, що дуже важливо, коли поряд є люди, на допомогу і розуміння яких можна розраховувати, поряд із якими комфортно працювати. – Комфортно, мабуть, не зовсім точне слово, не все так ідилічно, трапляється різне... Проте, якщо є хоча б кіль-

ÌÓÇÈ×Í² ÌÎÑÒÈ Анна ЛУНІНА

Шавлег Шилакадзе: про себе й «музичну» Грузію – колишню і сучасну… Наша національна культурна ізольованість, на превеликий жаль, – теза, що характеризує стан міжнародних зв’язків української музики у світовому контексті. Немає «залізної завіси», як це було за комуністичних часів, немає почварних «прорадянських» офіційно-ідеологічних постанов і циркулярів, кожен може, щоправда, маючи добре фінансове підґрунтя, подорожувати світом і спілкуватися з колегами завдяки розгалуженій мережі інтернету. Але, попри розвинуті технологічні засоби контакту зі світом, українська культура, як і в цілому українська нація, залишаються, за великим рахунком, на марґінесах світового культурного життя. Це дуже важко вимовляти, усвідомлювати та сприймати як факт нашого існування, але з реаліями не посперечаєшся: наші зв’язки зі світовою культурою обмежені – це спорадичні візити іноземних гостей і звучання їхньої музики на вітчизняних фестивалях, окремі виїзди наших виконавців і презентація української музики за кордоном (а більшість вітчизняних акцій, що мають лейбл «міжнародних», – за деякими винятками поодинокі й саме в даному аспекті формалізовані, бо мають локальний характер). Основні чинники такого становища, гадаю, усім відомі… Тому кожен привід поспілкуватися з музикантами інших країн – це можливість не тільки розширити, збагатити уявлення про їхнє мистецьке буття, а й зрозуміти самих себе – порівняти ситуацію, вписати нашу культуру в контекст іншої. Продовжуючи серію бесід із відомими митцями колишніх союзних республік, запропонованих у попередніх випусках журналу, – з яскравими представниками Азербайджану (Франгіз Алі-заде), Татарстану (Рашид Калімуллін), Литви (Стасіс Урбонас), Казахстану (Балнур Кидирбек), Таджикистану (Фіруз Бахор), цього разу автор пропонує познайомитися з новою неординарною постаттю – відомим сучасним грузинським композитором і диригентом, лауреатом Національної премії Грузії, професором Тбіліської консерваторії Шавлегом Шилакадзе. До нашої країни він має безпосередній стосунок через досить давні дружньо-колегіальні взаємини з нашими культурними діячами – композиторами та виконавцями… 22

МУЗИКА | 3’2014

3’2014 | МУЗИКА

Фото з архіву Шавлега Шилакадзе

×ÈÒÀËÜÍß Галина СТЕПАНЧЕНКО

Фундаментальне видання Нещодавно побачило світ ґрунтовне видання, присвячене визначній даті в історії української музичної культури – 100-річчю Київської консерваторії – тепер Національної музичної академії України імені Петра Чайковського. Видавництво «Музична Україна» (директор – Богдан Кривопуст) разом із авторським колективом провело подвижницьку роботу і в досить стислі терміни опублікувало до ювілею закладу, який широко відзначався у листопаді минулого року, таку потрібну довгоочікувану книгу

втор-упорядник, керівник проекту, доктор мистецтвознавства, член-кореспондент Національної академії мистецтв України, професор Володимир Рожок так визначає місце НМАУ у розвитку музичної культури України: «Найавторитетніший мистецький навчальний заклад держави упродовж століття, рік за роком виявляючи свою життєздатність, успішно витримав випробування на міцність і вірність класичним традиціям музичного мистецтва». Сьогодні, у ХХІ столітті НМАУ стала справжнім центром європейської культури, науки і мистецької освіти. Тому поява монографії, у якій із сучасних наукових позицій висвітлено і проаналізовано 100-річний шлях академії, є надзвичайно актуальною. Десять років тому, до 90-річчя НМАУ видавництво «Музична Україна» випустило в світ книжку «Академія музичної еліти України». Ця праця стала першим кроком у вивченні складної та багатоетапної історії Київської консерваторії. Нинішня науково-популярна монографія не дублює видання десятирічної давнини. По суті це інша книга, над якою працював оновлений авторський колектив. Вона містить нові розділи, іменний покажчик, має багатий фотоілюстративний матеріал, який порівняно із попереднім виданням суттєво доповнено. Головне, що визначає принципову новизну дослідження, – історичний підхід до концепції видання. Автори першого розділу «Київська консерваторія. Етапи історії», який являє собою, власне, самостійну фундаментальну розвідку (його обсяг перевищує половину книжки!), так висловилися щодо ключових критеріїв своєї роботи: «Відтворення правдивої картини історичного шляху провідного вищого музичного навчально-

го закладу України, його організації, щаблів еволюції, формування у його стінах методичних принципів вітчизняної музичної педагогіки потребує комплексного підходу, в якому вирішальну, цементуючу роль відіграє джерелознавчий аспект». Автори цього розділу Олександра Малозьомова, Маріанна Копиця і Тетяна Гусарчук опрацювали сотні документів із державних і приватних архівів. Завдяки їхній копіткій і подвижницькій праці зі сторінок книги постає правдива історія НМАУ у розмаїтті фактів і постатей. Дослідження охоплює величезний період від кінця ХІХ століття («Шлях до відкриття») до 1990-х років і представлене підрозділами «Становлення (1913 – початок 1920-х рр.)», «Пошуки. Реформи. Реорганізація (1920– 1934 рр.)», «Стабілізація. Розвиток. Досягнення (1934– 1941 рр.)», «Війна та відбудова (1941 – кінець 1940-х рр.)», «Роки випробувань (1948 – перша половина 1950-х рр.)», «Час перетворень (друга половина 1950-х – 1970-ті рр.)», «Шлях до сучасності (1980–1990 рр.)». Друга велика частина книжки «Національна музична академія України імені П.І. Чайковського на межі століть» є продовженням першої. Її автори – завідувачі кафедр, структурних підрозділів, професори та викладачі навчального закладу. У талановито написаному есеї Марини Черкашиної-Губаренко «Ректор академії – погляд у майбутнє» поєднуються наукові роздуми вченого з виваженою оцінкою педагога щодо організаційного та музикантського внеску Володимира Рожка у сучасне життя НМАУ як лідера музичної освіти в Україні. Богдан Сюта у розділі «На порозі третього тисячоліття» акцентує увагу читача на усіх тих значних акціях, вагомих щоденних справах, грандіозних фестивалях, міжнародМУЗИКА | 3’2014

Передплачуйте наш журнал! Передплатний індекс 74310

ÍÎÒÍÈÉ ÑÒÀÍ Юлія ПАЛЬЦЕВИЧ

Нотна збірка й диск: два для одного…

До Шевченкового ювілею вийшла у світ збірка солоспівів Миколи Лисенка із «Музики до “Кобзаря”» та компакт-диск

ояву збірки обумовлено не лише ювілейною датою, а й, без перебільшення, нагальною потребою нинішнього дня. Вперше (і востаннє!) Повне зібрання творів Лисенка у 20-ти томах, де можна знайти якнайповніший перелік різножанрових композицій із «Музики до “Кобзаря” Тараса Шевченка», видавалося упродовж 1950-х років. В інтернеті представлено усього два випуски «Музики до “Кобзаря”» – загалом, перелік творів Лисенка, доступних у всесвітній мережі для використання, дуже малий, не порівняти із творами російської чи західноєвропейської класики (і тут про це нема кому подбати!). Тож нарешті, завдяки ініціативі видавництва «Пульсари», підтриманій колективом Музею Миколи Лисенка (Музей видатних діячів української культури) та Президентським фондом Леоніда Кучми «Україна», музикознавці, викладачі музичних шкіл, училищ, консерваторій, виконавці – як імениті майстри, так і співакипочатківці – можуть узяти до рук прекрасно оформлене видання. Через запланований обмежений його обсяг із 56-ти солоспівів «Музики до “Кобзаря” Тараса Шевченка» було відібрано 18 найпопулярніших, найзатребуваніших: «Реве та стогне Дніпр широкий», «Ой одна я, одна», «Садок вишневий коло хати», «Ой чого ти почорніло, зеленеє поле», «Нащо мені чорні брови», «Доля», «У гаю, гаю вітру немає», «Мені однаково», «Минають дні», «Чи ми ще зійдемося знову», «Чого мені тяжко», «Учітеся, брати мої» та інші. «Тексти солоспівів, – коментує завідувачка Музею Миколи Лисенка Роксана Скорульська, – звірялися не за Шевченком, а за автографами та авторськими виданнями Лисенка у Василя Бесселя, Леона Ідзиковського, Болеслава Корейво, бо є кілька різночитань: композитор використовував списочні тексти Шевченка, вдавався до невеличких змін у віршах – відповідно до потреб музичного синтаксису й вокальної фонетики. А от ноти друкувалися за 20-томним Повним зібранням творів Лисенка, що значно скоротило витрати. Солоспіви ми подали з авторськими присвята-

ми, котрі майже ніколи не публікувались у радянський час. Усі присвяти прокоментовано в передмові». Видання здійснене на високому поліграфічному рівні. З огляду на мізерний наклад (усього 500 примірників) ноти, якщо одразу не потраплять в інтернет, поширюватимуться, як і дотепер, у ксерокопіях. Колись вірші Шевченка та музика Лисенка теж передавалися у списках, – гірка паралель, що, тим не менше, віддзеркалює реалії вітчизняної музичної культури. Не менш цікавим і цінним є компакт-диск, випущений зусиллями і коштом наукових співробітників Музею Миколи Лисенка (хоча упорядники збірки вважають його лише, так би мовити, контрапунктом, що з’явився рівнобіжно основній роботі). Тут зібрані записи від початку минулого до початку теперішнього століття. Більшу частину аудіоілюстрацій було взято із фондової колекції Музею Миколи Лисенка, яку почав збирати ще син композитора, Остап Миколайович. На щастя, майже всю колекцію вдалося реставрувати й оцифрувати, зберігши від руйнівного впливу часу. Тож маємо можливість насолоджуватися голосами Олени Петляш, якій акомпанує сам Микола Лисенко (запис із платівки «Екстрафон», випущеної 1911 року), Платона Цесевича, Віри Гужової, Одарки Бандрівської, Андрія Іванова, Михайла Гришка, Єлизавети Чавдар, Сергія Козака, Бориса Гмирі, Івана Козловського – артистів, чия виконавська майстерність і нині є зразком для співаків: перфектна дикція, продумане фразування, осмислене й пережите кожне слово, якась особлива епічність, не властива нинішньому лихоманковому часові. За словами Роксани Скорульської, вибиралися найякісніші записи, найцікавіші інтерпретації. Але не лише це було головним критерієм: на диску представлені ще й найвідданіші, найпослідовніші пропагандисти музики Лисенка. Сучасні виконання було взято із різних дисків, виданих в Україні й за кордоном. Гідну паралель патріархам українського вокального

мистецтва становлять інтерпретації Валерія Буймістера, а також сучасних зарубіжних співаків – Ізабель Байракдар’ян, Моніки Візер, Елісон МакГарді (усі – з Канади), Бенджаміна Баттерфілда (Велика Британія). Дуже цікаво слухати, з якими розумінням і теплотою інтонують українське слово та музику не українці. Хочеться сподіватися, що незабаром ми побачимо не лише перевидання цієї збірки та аудіодиска, а й опубліковані інші твори із «Музики до “Кобзаря”» – солоспіви і хори (на щастя, усі три кантати позаторік надрукувала «Музична Україна» (див.: Музика. – 2013. – № 1. – С. 54–57. – Ред.), та й більше – повне зібрання творів Лисенка. Адже такі видання є надзвичайно потрібними – засадничими для української музичної культури.

МУЗИКА | 3’2014

Володимир ГРАБОВСЬКИЙ

Повернення «Пісні про Вітчизну» Василя Барвінського Кожна сучасна держава, плекаючи національну ідентичність, має свої символи – прапор, герб… Важливе місце серед них займає духовна пісня нації – гімн

історії України пісні-славені завжди відігравали велику роль, концентровано відтворюючи у звукових образах усі сторінки її буття. «Боже великий, єдиний», «Заповіт», «Реве та стогне Дніпр широкий», «Вічний революціонер», «Не пора», «Зродились ми великої години» – це лише дещиця пісень-символів нашої держави, що міцно тримаються в народній пам’яті. А що вже казати про національний гімн «Ще не вмерла України ні слава, ні воля…» Протягом 150-ти років свого існування він супроводжував усі драматичні і трагічні події нашої, у своїй більшості бездержавної історії. Його значущість проявилась в останні місяці, під час революційних подій Майдану, анексії Криму, агресії Росії, підтверджуючи тезу – гімн був і є духовною опорою українців. …У 1945 році, після закінчення Другої світової війни видатний український композитор Василь Барвінський задумав написати величний музичний твір патріотичного змісту. Так у доробку митця з’явилась композиція «Пісня про Вітчизну» (авторське визначення жанру – «мала кантата для мішаного хору і симфонічного оркестру») на слова Максима Рильського. 1947-го її опублікували у Харкові. До рук автора цих рядків той перший друкований примірник «Пісні…» потрапив від київської дослідниці творчості українських композиторів Валентини Кузик: Василь Барвінський подарував його своєму видат3’2014 | МУЗИКА

ному сучасникові й другу Левкові Ревуцькому. Не знав тоді львівський композитор, що вже за кілька місяців – у 1948 році його заарештують за фальшивим звинуваченням і разом із дружиною на десять років запроторять до мордовських таборів. Водночас заборонять згадувати його ім’я, виконувати твори, а ноти безжально спалять прямо на подвір’ї Львівської консерваторії, ректором якої він був. Забігаючи наперед, зазначу, що зусиллями ентузіастів зі Львова, Дрогобича, Тернополя, а також зі США спадщину Василя Барвінського майже повністю відновлено. Її ретельно вивчають, а музичні твори звучать у виконанні і молодих, і досвідчених музикантів, задовольняючи смаки численних слухачів. Що ж до «Пісні про Вітчизну» – вона, правдоподібно, ніколи не виконувалась. А жаль, бо її музичні якості неперевершені: гарна українська мелодика, вишукана гармонія, струнка тричастинна будова з детально продуманою драматургією ставлять опус у ряд талановитих композицій, що оспівують Батьківщину у високих патріотичних тонах. Відтворення «Пісні…» Василя Барвінського за сучасних історичних умов виявило певну проблему з поетичним текстом. Адже Максим Рильський, з огляду на обставини тогочасного тоталітаризму, не міг уникнути «обов’язкових» для тих років образів радянської доби аж до прославлення вусатого «вождя усіх народів». Попри те,

у вірші виразно простежується любов до Вітчизни, українців, упевненість у перемозі над чужоземними ворогами. «Рідна мати, щедра мати, славна Україно! / Від Дінця і по Карпати нині ти єдина»; «…хай ідуть шляхом єдиним Чернівці й Полтава» – хто міг би нині заперечити правдивість цих рядків?! Усунувши неактуальні нині словосполучення, наприклад, про «німецьку тьму й неволю», відомий сучасний український поет Віктор Грабовський здійснив коректну редакцію вірша, зберігши його зміст і структуру. Не порушуючи умовної тричастинності, він завершив текст словами «Українська слава». У такому оновленому варіанті «Пісню про Вітчизну» Василя Барвінського – Максима Рильського було опубліковано у дрогобицькому видавництві «Посвіт» (фінансову підтримку надав народний депутат України Роман Ілик). Згодом відбулася презентація видання і прем’єра твору: під орудою Богдана Бондзяка «Пісню про Вітчизну» досконало виконав хор Дрогобицького державного музичного училища імені Василя Барвінського. Створена у 40-х роках минулого століття композиція, схвально та зворушливо сприйнята присутніми, підтвердила свою актуальність. Віриться, що ця музика звучатиме в різних куточках України та за її межами і надихатиме слухачів на творення нашої нової дійсності.

ÍÎÒÍÈÉ ÑÒÀÍ Анна ЛУНІНА

Культурні коди збереження духовноінтелектуальної інформації… Переді мною лежить зовсім недавно (наприкінці 2013 року) випущений у світ видавництвом «Музична Україна» нотний збірник камерно-інструментальних творів Євгена Станковича. Гарної якості нотна графіка й поліграфія, вишукана обкладинка – прозорі абстрактно-розмиті обриси жіночого силуету в розливі сіро-жовто-зелених тонів, – це картина Андрія Чебикіна… Презентувати збірку на сторінках журналу, думаю, мені сам Бог велів. По-перше, тому що представляла його на офіційній презентації 12 квітня цього року в рамках великого книжкового ярмарку в «Мистецькому Арсеналі», по-друге, тому що писала вступну статтю не лише до цього, а й до інших видань творів Станковича, випущених «Музичною Україною»: 2002 року вийшли у світ «Дев’ять камерних симфоній Євгена Станковича» у трьох зошитах, а 2008-го – «Камерні оркестрові твори» включно з «Opera rustica» на вірші Бориса Олійника для двох голосів і оркестру, також у трьох зошитах. Зрештою, мені це приємно робити, оскільки люблю музику Станковича, до неї постійно тягнуся, повертаюся, – вона дає мені справжнє задоволення поринати в процес міркування про музику як таку…. Можна було б просто констатувати факт: збірник вийшов, і на цьому поставити крапку. Але не хочеться бути настільки однозначною, коли йдеться про улюбленого автора. Крім того, поява видання наводить на думку про наш поточний культурний контекст. Словом, приводів багато. Тож поміркуймо у двох розгорнутих, лише на перший погляд різних за темами, а насправді взаємозалежних есе…

МУЗИКА | 3’2014

Фото Віктора КРАВЦЕВИЧА

Анна Луніна під час презентації

3’2014 | МУЗИКА А

ПРО КУЛЬТУРУ БЕЗ ПРИКРАС… Словосполучення «збірник вийшов» і поверховопобіжні характеристики фіксують факт, але не більше того. Хоча практично весь час у нашій періодиці саме так – поза контекстом – висвітлюються культурні, зокрема музичні події: чи то фестивалі, чи концерти, презентації й різні інші імпрези. Але чому мистецтвознавці й культурологи не вписують явища у загальнокультурний контекст? Через острах глянути правді у вічі й виявити «скелети у шафі», про які у нас згадують неохоче, а якщо й обговорюють, то суто кулуарно? Вочевидь, це якісь табуйовані теми. Однак саме з огляду на поточну культурну ситуацію ми можемо оцінити значення тієї чи іншої події, у нашому випадку – вихід збірника камерноінструментальних творів Станковича. Тому, перш ніж почати розмову про нього, тезово окреслимо сьогоднішній стан української культури. Багато вчених-культурологів по-різному характеризували поняття «культура», що з латини перекладається буквально як «оброблення, виховання, освіта». Пропоную зупинитися на ємному й сучасному варіанті, сформульованому російським філософом В’ячеславом Стьопіним. Отже, згідно з думкою ученого, культура – це «система історично розвинутих надбіологічних програм людської діяльності, поведінки й спілкування, що обумовлюють зміни соціального життя в усіх його основних проявах. Програми діяльності, …що становлять корпус культури, представлені розмаїттям форм: знань, навичок, норм та ідеалів, …ідей і гіпотез, вірувань, соціальних цілей і ціннісних орієнтацій. У своїй сукупності й динаміці вони утворюють соціальний досвід, що історично накопичується. Культура зберігає, транслює (передає від покоління до покоління) і генерує програми діяльності, поведінки й спілкування людей. У житті суспільства вони відіграють приблизно ту ж роль, що й спадкоємна інформація (ДНК, РНК) у клітині або складному організмі…» Що варто виділити словесним маркером у наведеній цитаті? Культура – це, по-перше, важливий інформаційний аспект життєдіяльності суспільства, який має властивість накопичуватися у вигляді соціальноінформаційного досвіду протягом багатьох століть як комплексна «генетична формула». Виходить, що це резервуар для зберігання й передачі життєво важливих для нас знань. По-друге, основна функція культури – не тільки інформувати, а головне – виховувати, розбудовувати мислення, почуття, емоції індивідуумів і людства в цілому. По-третє, саме культура здійснює зв’язок часів: минулого, сьогодення й майбутнього. Отож учений вважає, що, опираючись на теоретичний базис культури, вже сьогодні можна спроектувати інновації в галузі високих технологій майбутніх епох, закласти основи нових соціальних ідеологій і суспільних устроїв. Ну, хіба ці висновки не підтверджують ідею про те, що думка матеріальна? Те, що ми закладемо сьогодні, спрацює в майбутньому. А генерує культурні інновації саме творча інтелігенція. Тож, як бачимо, усе замикається на культурі, глибинно важливій складовій нашого життя. І тут виникають запитання: якою ж нині є сучасна українська культура, а у звуженому форматі – музична? у якій ситуації опинилася наша музична інтелігенція? що ми вже сьогодні можемо сказати про модель музичної культури майбутнього? Скажу коротко: відповіді виявляться досить невтішними. Хоча одне

ÊË²ÏÈ «Місця, де жила велика людина, Священні; через сотні років звучать Її слова, її діяння – онукам». Йоганн Вольфґанґ Гете

якщо увічнювати пам’ять про видатну особистість, – то тут починає працювати уява. Фантазія ж людини насправді невичерпна. Так, пам’ять мешканців невеличкого естонського містечка Хаапсалу (до 1917 р. – Гапсаль, що у перекладі означає «осиковий гай») про перебування тут Петра Ілліча Чайковського втілилася у символічний пам’ятний знак – «Співочу лаву Чайковського». Шлейф передісторії його появи тягнеться вже понад століття… Якось улітку 1867 року до причалу цього курортного приморського містечка, що знаходиться на крайньому узбережжі Балтики і яке часто називають Північною Венецією (оскільки воно розташоване на півострові, оточеному з трьох боків затокою), рейсом із Петербурга причалив невеликий пасажирський пароплав. На берег зійшли брати Чайковські: близнюки Модест і Анатолій та старший Петро. Усіх трьох радісно й галасливо зустріла родина далеких родичів Давидових. Петру Іллічу тоді виповнилося 27 років. Щойно на запрошення Миколи Рубінштейна він обійняв посаду професора теорії музики Московської консерваторії. Як згадує у своїх консерваторських мемуарах Ростислав Геніка, Чайковський мав такий вигляд: «Це був молодий чоловік із миловидними, майже красивими рисами обличчя, глибоким виразним поглядом темних очей, пишним, недбало зачесаним волоссям і дивною русою борідкою…» Романтичну натуру молодого композитора вразила чарівна природа місцини. Одного разу з вуст літньої естонки він почув переказ про місцевий привид Білої

Дами, що час від часу, коли місяць уповні, з’являється рівно опівночі у склепінчастому вікні круглої каплиці напівзруйнованого єпископського замку. Драматична любовна колізія легенди з трагічною розв’язкою (жінку живцем замурували у стіні каплиці) збурила вразливу уяву композитора і невдовзі з-під його пера вийшов фортепіанний цикл «Спогади про Гапсаль». Програмну основу початкової п’єси «Руїни замку», власне, і склала стародавня легенда. Стрімке «Скерцо» і чарівна своєю мелодичною наспівністю «Пісня без слів» утворили цілісний за поетикою цикл, і незабаром ноти були опубліковані у видавництві вихідця з Естонії Петра Юргенсона – друга й великого шанувальника таланту композитора. Відомо, що в Гапсалі Чайковський працював над партитурою своєї першої опе-

Утім назва «Співоча лава», скоріше, підійде до низки подібних споруд у столиці Польщі, пов’язаних з ім’ям Фридерика Шопена. Це – справжні мультимедійні пристрої. З нагоди святкування 200-літнього ювілею видатного польського композитора і піаніста-віртуоза у Варшаві по лінії спеціально розробленого туристичного маршруту «Слідами Фридерика Шопена» було розташовано 15 музичних лав. На сидінні кожної з них є кнопка, натискаючи яку можна упродовж 30 секунд слухати фрагменти творів Шопена. Кожну лаву обладнано індивідуальним фотокодом, що дозволяє «скачати» музику Шопена, та аудіопутівником. На поверхні вигравірувано карту маршруту, за яким можна відвідати всі шопенівські місця Варшави.

ри «Воєвода»… Востаннє Петро Ілліч відвідав Естонію наприкінці життя. Він кілька днів гостював у Ревелі (нині – Таллінн) у брата Анатолія – віце-губернатора Естляндської губернії – і пізніше захоплено згадував цей час «як приємне сновидіння». Невдовзі композитор розпочав роботу над своєю найкращою, за його словами, Шостою симфонією. У другій частині одну з тем навіяно мелодією естонської народної пісні «Kallis Mari» («Мила Марі»). Власне, фрагмент цієї фольклорної мелодії й викарбовано на спинці «Співочої лави Чайковського» разом із бронзовим барельєфом композитора. Саму лаву, виготовлену із сааремааського доломіту, було споруджено народним коштом наприкінці 1930-х років. Автор пам’ятника – місцевий скульптор і художник Роман Хаавамягі.

Фото надані автором статті

MUSICAL MEMORY CROSSING-5

Наталія СЕМЕНЕНКО

МУЗИКА | 3’2014

Передплачуйте наш журнал! Передплатний індекс 74310

ÂÎÃÍ² ÐÀÌÏÈ Олена ДЕРЕВ’ЯНЧЕНКО

До 200-річчя Великого Кобзаря 9 квітня на сцені Донецького національного академічного театру опери та балету імені Анатолія Солов’яненка відбулася світова прем’єра опери «Шлях Тараса» композитора Олександра Рудянського – члена Донецької організації Національної спілки композиторів України. Ідея виконання опери силами творчих колективів, студентів, викладачів і випускників Донецької державної музичної академії імені Сергія Прокоф’єва належить її ректору Олексію Скрипнику, який і очолив цей проект. Постановку здійснено під орудою режисера і диригента, народного артиста України, професора Тараса Микитки за підтримки Донецької обласної держадміністрації, Донецької обласної ради, Донецької міської ради, Управління культури і туризму облдержадміністрації, обласного відділення Національної всеукраїнської музичної спілки, Донецької організації Національної спілки композиторів України, Донецького національного театру опери та балету імені Анатолія Солов’яненка

Фото надане автором статті

Молоді музиканти Донеччини Великому Кобзареві

МУЗИКА | 3’2014

Передплачуйте наш журнал! Передплатний індекс 74310

ÂÎÃÍ² ÐÀÌÏÈ Галина СТЕПАНЧЕНКО

Оновлене творче обличчя Із першого погляду на афіші Київського національного академічного театру оперети сезону 2013/2014 років помітна та різножанрова спрямованість, багатовекторність репертуару, яку вже кілька років не тільки декларує, а й успішно здійснює театр на чолі з художнім керівником, заслуженим діячем мистецтв України Богданом Струтинським

разом реалізують кожен новий творчий задум, розробляють драматургічну концепцію нової постановки, втілюють її засобами музики, співу, гри оркестру, звучання хору, хореографії, сценографії. У цьому театрі все перебуває в русі: готуються нові вистави і паралельно – концертні проекти. Головний режисер вважає, що такі програми сприяють розвиткові музичних талантів виконавців: збагачують їхній репертуар, розширюють межі вокально-технічної віртуозності. Оркестрове звучання розцвічується тембровими барвами, поліпшується гра оркестрових груп, солістів оркестру. Так, у концерті

«Від Верді до Монтеверді» на авансцені виступали різні диригенти театру: Святослав Литвиненко, Оксана Мадараш, Назар Якобенчук, Ігор Ярошенко, Сергій Голубничий, Сергій Дідок. Звучали арії з відомих опер, а також оркестрові номери. Концертні вечори в опереті – це своєрідні майстер-класи від провідних солістів театру. Робота іде напружено, в програмах завжди багато прем’єр. Цікавинкою таких проектів є виконання творів, які ще не звучали в Києві. Так, наприклад, у згаданій імпрезі було представлено сюїту з опери «Орфей» Клаудіо Монтеверді. Але поряд лунали і класичні «хіти»: арія Джільди і

«Україна в піснях і романсах»

Фото Анатолія ФЕДОРЦІВА

ого кредо – музичний театр широкого профілю від музичної комедії, оперети до опери й балету. А для цього потрібен мистецький колектив високопрофесійних акторів, котрим підвладні всі складні виконавські вимоги, які зараз висуває справжній сучасний музичний театр європейського рівня. Подивімось на цьогорічну афішу театру. Прем’єри мюзиклів «Цілуй мене, Кет!», «Мадемуазель Нітуш», «Труффальдіно із Бергамо», балетуфеєрії «Кармен», концертних проектів «Штраус в опереті», «Від Верді до Монтеверді», «Шевченко live. 200 років живого спілкування», «Тобі, коханій…», «Кальман. Король оперети», «Україна в піснях і романсах» та ще й ІІ Міжнародний музичнотеатральний фестиваль «O-Fest-2014». Театр явно набирає творчі оберти до 80-літнього ювілею. У діяльності оперети відчувається якісний творчий прорив. Вистави минулих сезонів «За двома зайцями», «Циганський барон» стали помітними явищами у театральному житті України. Творча активність заслуженого діяча мистецтв України Богдана Струтинського – людини талановитої, харизматичної, яка уособлює сучасного режисера та менеджера, допомогла театрові відкрити ніби друге дихання. Оперета за його керівництва поступово засяяла новими барвами. Вона стала насправді видовищним музичним театром із широким спектром репертуару. Сьогодні з Богданом Струтинським працює творча команда однодумців – майстрів високого класу: головний диригент Дмитро Морозов, головний балетмейстер Вадим Прокопенко, головний хормейстер Ігор Ярошенко. Віддані своїй справі, вони

МУЗИКА | 3’2014

Пісенька Герцога з опери «Ріголетто», Каватина Леонори з опери «Травіата» Джузеппе Верді та інші. Глядачі-слухачі відзначили розмаїття творчих особистостей вокалістів, які мають оперні голоси. Кожен із них постарався максимально розкрити свої вокально-технічні можливості. Нові грані майстерності продемонстрували Сергій Авдєєв, Олена Арбузова, Володимир Одринський, Ганна Довбня, Любов Сагат, Олександр Чувпило. Зміна диригентів упродовж вечора дозволила репрезентувати вправність симфонічного оркестру театру, вміння музикантів розпізнати і відтворити особливості музичних інтерпретацій кожного з маестро. Любителів оперети й мюзиклу полонив концерт в іншому жанрі – «Музика сердець», який відбувся у День закоханих 14 лютого. Співаки, артисти балету, хору та оркестру – всі розкошували у романтичній музиці, присвяченій коханню. Режисеромпостановником цього музичного шоу, яке розпочиналось із несподіванок і сюрпризів для глядачів у фойє уже перед концертом і продовжувалось у залі (розіграш святкової лотереї), був головний церемоніймейстер вистави – Богдан Струтинський. Ця людина-свято, людина-оркестр спричинює творче шаленство не тільки під час репетицій, спектаклів, а й магією свого таланту, енергетикою, сплесками позитивних емоцій підкорює слухачів, закохує їх у свій театр так, як закоханий у нього сам. Мені здалося, що в усіх виставах, концертах сезону він був завжди присутній на сцені, в залі. Така вже вдача митця. Він продукує ідеї, запалює ними однодумців, втілює у виставах і весь час дивує глядача.

Фото Анатолія ФЕДОРЦІВА

«Цілуй мене, Кет!». Сцена з вистави

3’2014 | МУЗИКА

Команда однодумців (зліва направо): Вадим Прокопенко, Богдан Струтинський, Дмитро Морозов, Ігор Ярошенко

Романтичне звучання усіх номерів концерту показало, які багатющі можливості приховує в собі артист оперети. Він може співати в різних виконавських манерах: і мюзикл, і оперу, і оперету, і джаз, і популярні естрадні шлягери. Шляхетний камерний вокал ми почули в програмі «Україна в піснях і романсах». Найбільше багатство національної культури України – це її пісні. У них віддзеркалюється наша духовна культура, найглибші почуття, найпотаємніші порухи людської душі. Такий концерт у театрі оперети – це ще один крок до розкриття виконавського потенціалу театру, розширення його сучасного репертуару.

Богдан Струтинський прагне до універсального музичного театру європейського рівня. Його пошуки ідуть і в сфері різноманітних концертних проектів, і в площині вистав. Прем’єра вистави сезону 2013/2014 років, яка була пізніше номінована на «Київську пектораль», вважається творчою подією як для самого театру, так і для театрального життя України в цілому. Відомий бродвейський мюзикл Коула Портера «Цілуй мене, Кет!» отримав неординарне творче прочитання на київській сцені. Режисерські експерименти Богдана Струтинського, музична концепція диригента-постановника Дмитра Морозова, хормейстера-постановника Ігоря Ярошенка та балетмейстера-постановника Вадима Прокопенка – все це органічно поєдналось у виставу з класичною драматургією, блискавичним темпоритмом розвитку подій, яскравою галереєю музичних образів. Режисер вдало розігрує «театр у театрі», де шекспірівські герої, їхня доля переплітаються з життям артистичного світу 1940-х років. Слід відзначити прекрасні акторські роботи двох складів головного тріо Сергія Авдеєва, Євгена Прудника (Фред Грехем – Петруччо), Ірини Беспалової-Примак, Тамари Ходакової (Ліллі Ванессі – Катаріна Мінола) та Олени Арбузової, Галини Грегорчак (Луїс Лейн – Б’янка Мінола). У їхніх персонажів вдало сполучаються вокал, акторське прочитання і пластика ролі. У балетмейстера Вадима Прокопенка постановка всіх сцен, у яких задіяні солісти, кордебалет, танцюючий хор, – це завжди яскраве видовище, в котрому сучасна лексика танцю має ще й драматургічне навантаження. Хореопластиці

ÀËÜÌÀ-ÌÀÒÅÐ Григорій ГАНЗБУРГ

Консерваторія в університетському статусі Цьогоріч виповнюється 10 років відтоді, як Харківська консерваторія отримала статус університету. Майбутні історики, які побачать події нашого сьогодення з відстані часу, імовірно, оцінять їх як ознаки розквіту, а можливо назвуть найкращими моментами в історії навчального закладу саме тому, що в цей період відбувся перехід до університетського статусу

Ілля Слатін

Фото з колекції Юрія Щербініна

арківський національний університет мистецтв імені Івана Котляревського упевнено прямує до 100-річчя – восени йому виповниться 97! Треба розрізняти три поняття: університетський принцип, університетський рівень та університетський статус. Кожне з них означає певний етап у поступовому (і безкінечному) поліпшенні організації системи вищої освіти. Таке вдосконалення не є справою одного окремого навчального закладу, міста й навіть країни, а відображає загальносвітову тенденцію еволюції культури, яку можна назвати університезацією мистецької освіти. Кожен поворот і новий крок на цьому шляху потребує інтелектуального прориву, дару передбачення, сміливості першопроходців. Первісна ідея належала Феліксу Мендельсону-Бартольді, який під час створення Лейпцизької консерваторії у 1843 році запровадив викладання музики за університетським принципом. Це означало, що студент новоствореного закладу замість того, аби навчатися в одного майстра усього – співу, гри на струнних, духових, клавішних інструментах, теорії музики й композиції тощо, – як то було за часів Баха у тому ж Лейпцигу, опановував кожен предмет у класі фахівця саме з цієї дисципліни. Застосування засад університетської освіти, з їхньою спеціалізацією навчальних курсів, у процесі індивідуальних занять дало різкий стрибок якості. Старий принцип виховання музикантів за системою «майстер – підмайстер» (характерний для підготовки ремісників) не витримав конкуренції з новим, університетським. Лейпцизьким новаціям передував досвід італійських консерваторій, де першими почали втілювати тенденцію професіоналізації музикантів, а також Паризької консерваторії, заснованої Франсуа Жозефом Госсеком, Етьєном Мегюлем і Луїджі Керубіні (котра, однак, довгий час була недоступною для студентів-іноземців і через те її здобутки в організації музичної освіти залишалися у

МУЗИКА | 3’2014

Передплачуйте наш журнал! Передплатний індекс 74310

ÔÅÑÒÈ Тамара НЕВІНЧАНА

Музи не хочуть мовчати

Однак недаремно сказано: «Делай, что должно!..», тому що не діяти в цій ситуації – означає «поступатися принципами», які (принаймні в культурному просторі України) вже давно, від часів Незалежності, визначаються неодмінним культурним рухом у Європу, усвідомленням себе складовою загальносвітового мистецького процесу. Двадцять років в авангарді цього руху – найкреативніший на теренах України міжнародний фестиваль сучасного мистецтва «Два дні й дві ночі нової музики», котрий, попри екстремальні умови, традиційно відбувся в Одесі наприкінці квітня

Фото Віктора СІВАКА

Організовувати фестиваль в умовах неприхованої агресії та постійних провокацій з боку сусідньої держави, у тривожній атмосфері жорсткого протистояння в суспільстві – справа відверто ризикована. А, враховуючи системну економічну кризу в країні, – і поготів, схожа на балансування на межі можливого.

Учасники Ансамблю «AVENTURE» (Німеччина) Вольфґанґ Рюдіґер – фагот і Вальтер Іфрім – бас-кларнет

МУЗИКА | 3’2014

Ансамбль перкусії Фрайбурзького музичного університету (Німеччина)

Фото надане оргкомітетом фестивалю

ожна собі уявити, які грандіозні проекти і нечувані ексклюзиви готувалися на ювілейний фестиваль. Багато з них, на жаль, були брутально перекреслені божевіллям нинішньої політичної ситуації. Напередодні фестивалю в інтерв’ю газеті «День» його артистичний директор Кармелла Цепколенко сказала: «Зараз фішка одна – об’єднання усіх музикантів проти агресії... Червона нитка, яка проходитиме крізь весь фестиваль, – згуртування усіх людей мистецтва. Адже мистецтво править світом, якщо люди правильно розуміють, що таке мистецтво і що таке культура. Розпочате 20 років тому, – та ж сама ідея. Об’єднання з Європою, Америкою, оскільки світ культурних людей єдиний. Вони одержимі однією ідеєю – збереженням життя на Землі. Про це ще Микола Бердяєв говорив. Мистецтво – це єдине, що виправдовує існування людства на Землі». Певний ідеалізм цього твердження повністю поглинається твердою вірою у свою правоту. А свою громадянську позицію організатори фестивалю без зайвих слів наочно продемонстрували у день відкриття: в центрі мальовничої композиції з ударних інструментів на філармонійній сцені було встановлено щит – зображення синьо-жовтого прапора України (в Одесі полюбляють ці кольори, і ми постійно бачили їх у різних куточках міста). Цей символ став у нинішньому році невід’ємною концептуальною складовою традиційного брендового виступу Ансамблю перкусії Фрайбурзького музичного університету (в його складі були німецькі, корейські, японські музиканти) і монгольської співачки Самдандамба Бадамхорол. Її унікальний голос і автентична манера співу наче піднялися з глибин вічності й прозвучали як гімн непереможності життя (твір Бернгарда Вульфа «Карильйон»). За двадцять років на «Двох днях і двох ночах» публіка побачила й почула представників усіх континентів – від Латинської Америки до Австралії, уже не кажучи про європейських музикантів, котрі почуваються в гостинній Одесі, як удома. Попри всі складнощі й на 20-му фестивалі все ж були репрезентовані 25 країн (композитори і виконавці), а його традиційна драматургія із гранд-сценами, трансфер- і антракт-фантазіями, дуель-дуетами, фойє-сценами і концертами-портретами в основному зберегла свої екс-

3’2014 | МУЗИКА

клюзивні обриси, отримавши нове, креативне наповнення. І, як завжди, викликав захоплення бездоганний професіоналізм найвищого ґатунку, особливо виконавський. І ще один, програмний у найширшому сенсі момент. Фестиваль «Два дні й дві ночі» зробив надзвичайно багато для розвитку української музики, композиторської творчості. Адже світ почав виокремлювати нашу музику з аморфної маси музики російської, почав її ідентифікувати як самостійне і самобутнє мистецьке явище з яскраво вираженими національними ознаками й усіма атрибутами сучасного музичного мислення. З кожним роком фестиваль нарощував українську складову у своїй концепції, а нині ця динаміка сягнула найвищої (і кількісно, і якісно) відмітки: прозвучала музика мало не 30-ти наших композиторів з охопленням широкого стильового спектру – від класики ХХ–ХХІ століть (Борис Лятошинський, Лев Ревуцький, Філарет Колесса, Мирослав Скорик, Євген Станкович, Леся Дичко) через фундаментальний творчий базис, представлений музикою митців середнього покоління (Ганна Гаврилець, Кармелла Цепколенко, Юлія Гомельська, Ірина Алексійчук, Олександр Щетинський, Володимир Рунчак, Алла Загайкевич, Олександр Козаренко, Михайло Шух та інші), до якісно різноманітних пошуків та експериментів композиторської молоді (Богдан Кривопуст, Золтан Алмаші, Михайло Швед, Любава Сидоренко, Богдан Сегін, Віталій Кияниця, Асматі Чібалашвілі, Артем Нижник, Олексій Сурових). Кожне з цих трьох річищ фестивального нон-стопу мало свої кульмінаційні сплески. Якщо говорити про сучасну українську класику (і ми наполягаємо на цій дефініції), то, безумовно, першорядним за значенням є концерт-портрет Євгена Станковича (із презентацією нового нотного видання «Камерно-інструментальні твори Євгена Станковича»). І хоча це лише окремий сегмент у космосі багатоманітної творчості композитора, він є красномовним свідченням його сутнісно-стильової еволюції, дає вагоме уявлення про глибинність мислення і масштаб особистості митця. Між Сонатою № 2 для віолончелі та фортепіано (1968 р.) та «Епілогами» для фортепіанного тріо (2007 р.) – ціле творче життя: від буремно-ефектних, темпераментних авангардних екзерсисів до елегійно-ліричного і, разом із тим,

ÔÅÑÒÈ Наталія МИРОНОВА

Духовність єднає Україну

к наголосив засновник фестивалю, ректор Національної музичної академії України імені Петра Чайковського, доктор мистецтвознавства, народний артист України, професор Володимир Рожок, «фестиваль зумів поєднати піднесену православну духовність і високопрофесійне виконання неперевершених сакральних творів, які звеличують таїну Світлого Воскресіння… Пасхальна асамблея віддзеркалює глибину духовних пошуків сучасного суспільства через яскраві форми сакрального мистецтва, що відображують найпотаємніші риси людини та її прагнення до морального очищення, любові до ближнього, уміння підтримати стражденних…»

Цьогорічна асамблея стала особливою, адже проходила у найтрагічніший за всю історію незалежності України час. Уперше за шість років назву «Господи, Господи, силою Твоєю!..» було змінено на «Духовність єднає Україну». У такий спосіб організатори вирішили відгукнутися на складну ситуацію в країні й водночас спробувати відійти від жорстокої буденності та об’єднати людей навколо високого мистецтва. Участь у фестивалі взяли провідні виконавські колективи столиці: Національна заслужена академічна хорова капела України «Думка», камерні хори «Кредо», «Хрещатик», «Київ», «Софія», ансамбль солістів «Благовість», ансамбль «Vox Animae», Митрополичий хор Спасо-Преображенського собору, хор студентів НМАУ імені Петра Чайковського, дитячий хор Києво-Печерської лаври, Ансамбль класичної музики імені Бориса Лятошинського та брас-квінтет «Мажор», оркестр і солісти Національної опери України, симфонічний оркестр НМАУ. Хорова музика звучала переважно у храмах Києва: Трапезній церкві Києво-Печерської лаври, Спасо-Преображенському та Михайлівському Золотоверхому соборах, костелі Св. Олександра, кірсі Св. Катерини. Асамблея відкрилася 21 квітня в Успенському соборі Києво-Печерської лаври великим хоровим концертом «Великодні Антифони» за участю камерних хорів «Київ» (диригент – Микола Гобдич), «Софія» (диригент – Олександр Шамрицький) та ансамблю солістів «Благовість» (диригент – Сергій Адаменко). Однією зі знакових подій фестивалю став концерт кримськотатарської музики «Єди-

на країна, єдиний народ», який відбувся 22 квітня у Великому залі НМАУ імені Петра Чайковського. Авторами ідеї виступили голова Національної спілки композиторів України Ігор Щербаков і ректор НМАУ Володимир Рожок. Публіка мала змогу почути твори кримськотатарських композиторів у виконанні народного артиста України Фемія Мустафаєва, лауреатів міжнародних конкурсів Шевкета Аблялімова, Назліфе Мурадасілової, Юлії Меркудінової, Ісмаїла Куртумерова, Мерзіє Халітової, Ніни Сиваченко, Віктора Слупського, Дмитра Таванця, лауреатів Конкурсу імені Алемдара Караманова Катерини Куликової та Романа Лопатинського. Слухачів полонила краса музики Концерту для фортепіано з оркестром № 3 «Ave, Maria» видатного майстра ХХ століття, лауреата Національної премії України імені Тараса Шевченка, композитора Алемдара Караманова у виконанні Національного ансамблю солістів «Київська камерата» під орудою Валерія Матюхіна (соліст – Дмитро Таванець). Під час концерту Ігор Щербаков вручив одну з найпрестижніших в Україні музичних відзнак – щорічну Премію імені Бориса Лятошинського чудовій кримськотатарській композиторці й піаністці Мєрзіє Халітовій, творчість якої була яскраво представлена у концерті. Крім того, у фойє Великого залу відбулася виставка живопису кримськотатарської художниці Ельміри Шамседінової. Тож організована акція красномовно свідчить про те, що, попри будь-які політичні зміни, а ми всі віримо, що вони є тимчасовими, музика не має кордонів, а український і

Фото Сергія НІКОЛАЄВА

Шостий рік поспіль міжнародна Пасхальна aсамблея, яка проходить у дні святкування Христового Воскресіння, стає справжньою мистецькою подією, що об’єднує увесь християнський світ не лише України, а й зарубіжжя

МУЗИКА | 3’2014

Передплачуйте наш журнал! Передплатний індекс 74310

ÌÓÇÈ×Í² ÊËÞ×² Анна ЛУНІНА

Вікторія Польова: «Музика – це мандрівка, той шлях, яким я йду…» Інтерв’ю за інтерв’ю – так і вибудувалася ціла серія бесід з українськими композиторами й музичними діячами. Кожен із них має свої критерії мислення у мистецтві звуків. Автор-інтерв’юер в усіх представлених на сторінках журналу діалогах обрала позицію не ставити якісь радикальні запитання, не висвітлювати окремі грані, а всебічно ознайомити читачів із митцем, окреслити його портрет й увести в світ творчої особистості, показати її, так би мовити, крупним планом. Що можна попередньо сказати про музику Вікторії Польової, аби налаштувати на сприйняття творів цієї відомої української композиторки, лауреата численних престижних премій і конкурсів? Переважно плинна, розтягнута у часі медитативна споглядальність, інколи з елементом трепетної пульсації, часом із нотою психологічної тремтливості… Є у ній ще й своєрідна теплота. От у цьому, на мій погляд, – домінанта емоційної аури музики авторки, хоча, зрозуміло, у ній присутні й інші нюанси. Ця музика може не сподобатися одразу, бо потребує певного душевного настрою – умиротвореного, заспокоєного. А інакше є ризик потрапити у тенета психологічного дискомфорту від розбіжності власної енергетики та музичної… Тож розмова піде про особистісну оригінальну мистецьку ідею Вікторії Польової, а також її розуміння музики як феномена, етапи творчості й непросте відчуття себе в професії…

МУЗИКА | 3’2014

3’2014 | МУЗИКА

Фото з архіву Вікторії Польової

ÊÀÌÅÐÒÎÍ Галина СТЕПАНЧЕНКО

«Вогник» на все життя

олектив було засновано у 1970 році в Дитячо-юнацькому центрі Дарницького району Києва. З 1982-го він у повному складі перейшов до Київського палацу дітей та юнацтва, де працює і зараз. Мені пощастило побувати на багатьох концертах цих маленьких майстрів хорового співу, що відбувалися у найпрестижніших концертних залах столиці – Національній філармонії, Національному будинку органної та камерної музики, у різних храмах міста. Усі виступи хору завжди проходять із аншлагом. У чому ж секрет такої багаторічної популярності цього дитячого колективу? Не помилюся, якщо відповім – у майстерності професіонала найвищого класу, справжньої берегині й знавця найкращих традицій українського хорового співу, засновника, художнього керівника та головного диригента колективу Світлани Степаненко. Усе життя Світлани Григорівни пов’язане з «Вогником». Відомий український композитор Богдана Фільц, яка багато років співпрацює з цим колективом, так говорить про його роботу: «Спів у хорі потребує багато сил і великої працездатності. Але любов до музики, яку послідовно, з перших днів навчання прищеплює своїм вихованцям пані Світлана та її колеги, творить диво. Вони самовіддано працюють у напрямі залучення дітей до прекрасного світу музики, її краси і багатства, що окрилює людей, робить їх добрішими, збагачує їхні можливості значно глибше і ширше відчути різні градації почуттів, розмаїте сприйняття навколишнього світу, природи, поезії». Світлана Степаненко – справжній творець. Вона ростить із маленької дитини, яка приходить у молодшу групу, співака, котрий потім, у концертному складі хору, володіючи багатьма вокально-технічними навичками, виявляє себе справжнім артистом. А ще – формує увесь репертуар «Вогника», що обов’язково містить класичні композиції української і зарубіжної музики, а також твори сучасних вітчизняних авторів. Окрема частина репертуару хору – духовна музика. Саме за її виконання ко-

Фото з архіву Світлани Степаненко

Уже понад 40 років народний дівочий хор «Вогник» вражає своїм виконавським мистецтвом слухачів в Україні й далеко за її межами

МУЗИКА | 3’2014

Передплачуйте наш журнал! Передплатний індекс 74310

ÊÀÌÅÐÒÎÍ Валентина КУЛИК

RIZOL-QUARTET – 75! Цей музичний колектив – національний ексклюзив. І не лише тому, що представляє неординарний як для академічної традиції інструментарій, демонструючи високий професіоналізм і виконавську майстерність. Його унікальність також у творчому шляху в 75(!) років артистичного життя у форматі камерного складу. Мова – про Квартет баяністів імені Миколи Різоля. Про минуле, сьогодення і перспективи колективу, а разом із тим і баянного мистецтва розповідає людина, яка опинилася на перехресті історії Квартету, – учень фундатора ансамблю і нинішній його керманич, музикант-віртуоз, народний артист України Сергій Грінченко

– Сергію Степановичу, погодьтеся, 75 років творчого життя, особливо коли йдеться про малий виконавський колектив, – явище виняткове. У чому секрет довголіття квартету? – У Різолі. Як ініціатор створення квартету Микола Іванович дав надзвичайно потужний імпульс до існування ансамблю, його артистичної діяльності. – У чому він проявився? – Напевне в його харизматичності, в умінні повести за собою, згуртувати навколо себе музикантів. Уявіть лише, що у своєму першому складі, за винятком однієї особи (після смерті Івана Журомського до колективу прийшов Анатолій Тихончук), квартет виступав піввіку! Звичайно, багато важили і родинні зв’язки – те, що ансамбль був дуетом двох подружжів – Марії Білецької та Івана Журомського і Раїси Білецької та Миколи Різоля. Але якби не індивідуальність Миколи Івановича, хто знає як би склалося? Його небайдуже ставлення до власного дітища, такі особисті риси, як відповідальність, колосальна працелюбність і висока внутрішня організованість стали запорукою довголіття колективу. І, звісно, розуміння об’єктивних труднощів в ар-

тистичній кар’єрі квартету й віднайдення адекватних шляхів для їхнього подолання. – Що ви маєте на увазі? – Репертуар. Це була найбільша проблема на момент появи квартету, адже для такого виконавського складу не було ніякої нотної літератури – ніхто з композиторів не писав. За справу взявся сам Різоль. Він аранжував для ансамблю сотні творів – від народної музики до класичних композицій Баха, Бетховена, Глинки, Чайковського. До речі, Різоль був одним із перших музикантів, який почав уводити до баянного репертуару твори професійної класичної музики. У цьому, зокрема, криється іще одна причина довголіття квартету. Адже саме завдяки такому репертуару колектив вийшов за межі локально-етнічного «музичного продукту», піднявся на академічний загальносвітовий рівень. – Ваша поява у складі квартету 1992 року та ще й у статусі його керівника... – Це і закономірний плин життя, і прояв довіри до мене мого Вчителя, і продовжен- Дарчий напис, зроблений рукою Миколи Різоля ня історії квартету. Приблизно з 1990 року колектив у тому першому складі припинив виступати. Відмовилася жіноча частина. Це треба зрозуміти, адже працювати з мі-

Фото Романа РАТУШНОГО

Сергій Грінченко

МУЗИКА | 3’2014

Передплачуйте наш журнал! Передплатний індекс 74310

ÊÀÌÅÐÒÎÍ

Микола Різоль

Перше фото квартету (зліва направо): Марія Білецька, Іван Журомський, Микола Різоль, Раїса Білецька. 1939 р. Квартет 1980-х років (зліва направо): Марія Білецька (перший баян), Анатолій Тихончук (баян-баритон), Раїса Білецька (баян-альт і педальний бас) і Микола Різоль (другий баян)

Фото надані Сергієм Грінченком

довелося прочитати коментар Ігоря Саєнка стосовно диска із записами ансамблю, у якому він зазначив, що майже все, що є про колектив у мережі – на англійській мові, оскільки в Україні інтерес до квартету незначний. Очевидно, що ставлення до баянного мистецтва у порівнянні з минулими роками змінилося. Чому? І що робити далі? – Квартет Миколи Різоля з’явився у винятково потрібний час. Його популярність, окрім, безперечно, виконавської майстерності музикантів, зумовлювалася прогалинами в інформаційному полі. Адже не існувало ані телебачення, ані інтернету. Високий академічний рівень музикування квартету популяризував баян, який і до того був одним із улюблених народних музичних інструментів. Доказом цього може бути хоча б моя біографія. Мій батько, який грав на гармошці, помітивши у мене музичні здібності, віддав мене навчатися гри не на фортепіано чи скрипці, а саме на баяні. Починаючи з 1990-х років відбувся злам в інформаційному полі. Одночасно зруйнувалася радянська система гастролей, перестав функціонувати Держконцерт. Змінився соціальний статус публіки – більшість українців втратили зв’язок із селом, його культурою, традиціями, а це вплинуло і на музичні смаки. До того ж, із засобів масової інформації нас почали «годувати» відповідним «музичним продуктом». Баян перестав бути популярним, якщо хочете, модним інструментом. Це помітно навіть на рівні початкової музичної освіти. Ось у Києві, де є сорок музичних шкіл, я можу на пальцях однієї руки перерахувати заклади, в яких функціонує клас баяна чи акордеона. Мушу визнати: ми втратили підростаюче покоління. – За кордоном виступи квартету викликають ажіотаж... – Так, там баянне мистецтво цінується. У них такого немає, це для них екзотика. – Все так песимістично?.. – Час такий. Хоча є і промінці надії. Коли виступаємо перед шкільною аудиторією, бачу запал в очах дітей. Це гріє душу. А ще цього року квартет у нинішньому його складі відзначає п’ятнадцять років концертної діяльності – теж, хоч і невеликий, але ювілей. Наприкінці сезону чи перед початком наступного плануємо підбити підсумок останніх п’ятнадцяти років історії колективу. Головне – здоров’я. Тож будемо триматися.

МУЗИКА | 3’2014

Квартет баяністів Миколи Різоля утворився 1939 року, коли після Першого всесоюзного огляду виконавців на народних інструментах (Москва) два дуети баяністів – Миколи Різоля і його товариша по музичному училищу Івана Журомського та сестер Марії й Раїси Білецьких – об’єднались в один виконавський колектив. Партію першого баяна стала виконувати Марія Білецька, Микола Різоль – другий баян, баян-альт і педальний бас – Раїса Білецька, баян-баритон – Іван Журомський. У цьому виконавському складі квартет проіснував понад 50 років (у 1978 році після смерті Івана Журомського в ансамбль прийшов вихованець Миколи Різоля Анатолій Тихончук) і став відомим на теренах усього колишнього Радянського Союзу. За піввіку артистичної діяльності колектив дав понад три тисячі концертів, мав численні записи на радіо і телебаченні. Майстерність виконавців незмінно викликала захоплення публіки і діставала найвищі оцінки музичної критики та колег-музикантів. З 1992 року квартет продовжив діяльність у виконавському складі учнів професора, народного артиста України Миколи Івановича Різоля – Анатолія Тихончука (баян-баритон), В’ячеслава Самофалова (другий баян), Володимира Одінцова (баянконтрабас) та Сергія Грінченка (перший баян), який очолив колектив. Нині у квартеті грають Олег Шиян (другий баян), Ігор Саєнко (баян-баритон), Роман Молоченко (баян-контрабас). Усі вони – «творчі онуки» Миколи Різоля, учні його учня, музиканта-віртуоза, народного артиста України і незмінного ось уже більше двадцяти років керівника ансамблю Сергія Грінченка. Колектив – лауреат І премії Міжнародного конкурсу «Citta di Castelfidardo» (Італія, 1999 р.) й дипломант конкурсу «Astor Piazzolla» (Італія). Гастрольна мапа квартету охоплює міста України, Білорусі, Італії, Німеччини, Польщі, Росії, Швейцарії. Музиканти ансамблю грають на унікальних музичних інструментах – баяні-гобої та баяні-кларнеті, – які відрізняються своїм тембровим забарвленням, що дозволяє виконувати різноманітний репертуар, включаючи твори, написані для симфонічного оркестру. У 2004 році з нагоди 85-річчя Миколи Різоля квартету було присвоєно ім’я його фундатора.

Триває передплата на 2014 рік

ДОСЬЄ Вартість передплати на 5 місяців

ПЕРЕДПЛАТНИЙ ІНДЕКС

74401

ПЕРЕДПЛАТНИЙ ІНДЕКС

95220

94,30 грн

ПЕРЕДПЛАТНИЙ ІНДЕКС

74501

114,30 грн

46,75 грн

ПЕРЕДПЛАТНИЙ ІНДЕКС

37112

74310

48,95 грн

46,75 грн

ПЕРЕДПЛАТНИЙ ІНДЕКС

60969

72,55 грн

90269

47,55 грн

ISSN 0131–2367

Музика. – 2014. – № 3. – С. 1–64.

Індекс 74310