Загальнодержавна щотижнева газета «Культура і життя»

№ 46 (4462)

18 листопада, 2011 рік www.uaculture.com

ЗАГАЛЬНОДЕРЖАВНА УКРАЇНСЬКА ГАЗЕТА МУЗИКА › с. 7

«ВЕСЕЛІ ЛОЖКАРІ» ПІДКОРИЛИ НІМЕЧЧИНУ

У Києві, Харкові та Одесі тривають Дні в’єтнамської культури в Україні с. 2

Фото Валерія АФАНАСЕНКА

У місті Гьорлітці пройшов Дев’ятий міжнародний музичний фестиваль «Музика Via Regia»

ГОПАК ПО-В’ЄТНАМСЬКИ

АКТУАЛЬНЕ ІНТЕРВ’Ю › с. 12–13

ЯСКРАВІ МИТТЄВОСТІ ЕФІРУ

Фото Романа РАТУШНОГО

16 листопада – День працівників радіо, телебачення та зв’язку

Київська телевежа Фото з архіву «КіЖ»

МУЗИКА КОРОЛІВСЬКИХ ДВОРІВ У Львові відбувся ІХ Міжнародний фестиваль давньої музики с. 11

Столична афіша

з 21 по 27 листопада

с. 14

Нагол о с

2

Культура № 46, 18 листопада 2011 р.

Українські святині в Раді Європи Михайло Михайло Кулиняк, Кулиняк, міністр культури міністр культури України України

ВІЧНА ЇМ ПАМ’ЯТЬ! Степи безводні. Безрибні ріки. Гаї порожні. Безлюдні села. Зросли у серці тривожні крики… Мій дім – руїна. Мій край – пустеля… Василь Труш-Коваль Спогади про Голодомор 1932–1933 років в Україні та понівечені долі мільйонів… Ця жахлива сторінка нашої історії – одна з найтрагічніших у житті українського народу. Наприкінці листопада Україна і світ схилять голову в скорботі та згадають безвинних жертв Великого Голоду, який, на жаль, став частиною культурного коду українців. Українська нація зі своїм величезним культурно-історичним спадком, славетними традиціями державотворення та досвідом національно-визвольної боротьби становила загрозу для радянської імперії. Для зміцнення своєї влади тоталітарний режим знищував усіх, хто міг хоч якось порушити монополію держави на право вирішувати долю своїх підданих. Не зламавши вільний дух українських хліборобів, Сталін та його поплічники вдалися до відкритої війни проти нашого народу. У 1932–33 роках до українського населення СРСР було застосовано політику знищення шляхом організації масового штучного голоду. На долю нашого народу випали великі страждання. Не лише демографічних втрат зазнала українська нація – було піддано нищівній атаці національний інтелект і духовність. Саме в роки Голодомору почали викорінювати все те самобутнє, що було фундаментом українського етносу. Лише з часом український народ зможе відродити й зберегти українську мову, культуру, звичаї і традиції, відновити пам’ять свого родоводу. Сьогодні тема Голодомору 1932–1933 років, що залишив скорботний слід в історії України ХХ століття, є однією з найгостріших і найболючіших не лише для нашої історії та культури, але й для української політики. На щастя, часи спекуляцій на цій трагедії світового масштабу відійшли в минуле. Зате вічною залишається наша пам’ять про мільйони померлих. Ми пам’ятаємо…

У Страсбурзі презентували Пересопницьке Євангеліє та відкрили виставку «Києво­Печерська лавра – святиня України» У Франції, в залі Палацу Ради Європи (Страсбург), на презентації культурних заходів України з нагоди закінчення головування нашої держави в Комітеті міністрів Ради Європи відбулося урочисте відкриття фотовиставки Національного Києво-Печерського історико-культурного заповідника «Києво-Печерська лавра – святиня України». На ній представлені світлини інтер’єрів пам’яток архітектури, пейзажів та панорам Києво-Печерської лаври, перлини духовної спадщини українського народу, святині християнського світу, 960-ліття якої ми відзначаємо цього року. Окремий розділ фотовиставки представляє голографічні копії з мистецьких творів фондової збірки Національного Києво-Печерського історикокультурного заповідника, яка нині налічує понад 70 тисяч одиниць збереження. У рамках презентації культ урних заходів України у Страсбурзі також було представлено примірник факсимільного перевидання визначної пам’ятки староукраїнської мови та мистецтва XVI століття, символу незалежності України, Книги Президентської

Під час презентації

присяги – Пересопницького Євангелія. На урочистостях були присутні Міністр закордонних справ України Костянтин Грищенко, Міністр культури України Михайло Кулиняк, Архієпископ Полтавський і Миргородський Филип (Осадченко), ігуменя Одеського Свято-АрхангелоМихайлівського жіночого монастиря, голова Синодального відділу УПЦ «Місія Церква і культура» Серафима (Шевчик), генеральний директор Національного Києво-Печерського історико-культурного заповідника Марина Громова. Церемонію відкриття виставки «Києво-Печерська лавра – святиня України» відвідав Генеральний секретар Ради Європи Турбйорн Ягланд. Для

почесних гостей співробітники Києво-Печерського заповідника провели екскурсію експозицією. «Виставка “Києво-Печерська лавра – святиня України” та презентація Пересопницького Євангелія – спільний проект Заповідника та Української Православної Церкви. Це водночас дипломатичний, культурний та духовний проект, що презентує Україну світовій громаді», – зазначила генеральний директор Національного Києво-Печерського історикокультурного заповідника Марина Громова. Відкриття фотовиставки відвідали понад 20 послів та міністрів закордонних справ різних держав.

Гопак по-в’єтнамськи

Прес-служба МК

У Києві, Харкові та Одесі тривають Дні в’єтнамської культури в Україні За рок и нез а ле ж ності України така масштабна культурно-мистецька акція проводиться вперше. «Дні» присвячені двадцятиріччю встановлення офіційних дипломатичних відносин між Соціалістичною Республікою В’єтнам та Україною і є відображенням якісно нового рівня розвитку двосторонніх відносин. З нагоди проведення Днів в’єтнамської культури в Україні міністр культури України Михайло Кулиняк надіслав привітання, в якому зокрема говориться: «Цією масштабною акцією ми відкриваємо нову сторінку культурно-мистецького діалогу між Україною та В’єтнамом. Навзаєм його колега Міністр культури, спорту та туризму СРВ Хонг Туан Ань у привітанні з нагоди відкриття «Днів» висловив щиру вдячність Міністерству культури України, організаціям і громадянам обох країн, які Міністр культури, спорту та туризму СРВ Хонг Туан Ань: «Ці заходи є мас­ штабною куль­ турною подією, які дозволять отримати унікальну мож­ ливість краще зрозуміти один одного».

Після київського виступу в’єтнамська делегація майстрів мистецтв виїхала до Харкова, щоб провести гала-концерт, фотовиставку та експозицію в’єтнамського декоративноужиткового мистецтва (Харківський національний академічний театр опери та балету ім. М. В. Лисенка).

19 листопада в Одесі відбудеться гала-концерт майстрів мистецтв В’єтнаму (Одеський національний академічний театр опери та балету). У 2012 році Міністерство культури, спорту та туризму СРВ і Міністерство культури України В’єтнамський лірник

брали активну участь у підготовці цього значущого заходу. Графік заходів українськов’єтнамського свята напружений. Так, у Київській міській галереї мистецтв «Лавра» організовано фотовиставку «Краса В’єтнаму». Гарне й цікаве відкриття святкового дійства відбулося в Національній музичній академії імені Петра Чайковського. В’єтнамські артисти не тільки демонстрували різнобарв’я своєї культури, а й виконували українські пісні, грали на лірі й танцювали справжній український гопак.

планують провести подібну акцію – Дні української культури в сонячному В’єтнамі. Яна ЛЕВИЦЬКА

Актуа льн о

Культура № 46, 18 листопада 2011 р.

3

Президент на сторожі культурної спадщини Громадська гуманітарна рада під головуванням Президента України Віктора Януковича цього разу зосередилася на питаннях історичної пам’яті. Йшлося про охорону національної культурної спадщини та вшанування видатних українців, ювілеї яких відзначатимуть у 2012 році. Глава держави наголосив на важливості ухвалення стратегії гуманітарного розвитку країни. На думку Президента, ефективне вирішення соціально-гуманітарних проблем сприяє громадянській консолідації, культурній єдності, а також матеріальному добробутові країни. Говорячи про охорону культурної спадщини, Президент підкреслив, що йдеться про надзвичайно актуальне питання, проблемні моменти якого потрібно вирішувати якнайшвидше: «Чекати якихось особливих, кращих часів, переконаний, буде помилкою з нашого боку… Ми зобов’язані як пріоритет для України, для сучасного і майбутніх поколінь, виділити питання національної і культурної спадщини – її відновлення та збереження». Перед тим як перейти до реформування законодавства у сфері збереження національної культурної спадщини, необхідно завершити її всеукраїнський аудит, наголосив глава держави, а також висловив упевненість, що Міністерство культури забезпечить виконання цього доручення у найближчі строки. Йдеться як про нерухомі пам’ятки, так і про рухомі об’єкти, адже нині у приватних колекціях зберігається велика кількість культурних цінностей. Серед них чимало археологічних знахідок – і цілком обґрунтовано можна припустити, що у більшості випадків вони потрапили туди внаслідок несанкціонованих розкопок. При цьому попит на такі артефакти зростає, а мережа їхнього незаконного видобутку розширюється шляхом руйнування нерухомих археологічних об’єктів. «Така практика неприпустима, оскільки тягне за собою втрату безцінних для історії держави й усього людства

об’єктів археологічної спадщини та негативно позначається на іміджі України», – підкреслив Віктор Янукович. На думку Президента, сьогодні необхідно знайти розумний баланс інтересів громадянського суспільства, країни та приватних колекціонерів для забезпечення збереження об’єктів археологічної спадщини. Один із шляхів вирішення проблеми – легалізація приватних археологічних колекцій та віднесення їх до державної частини Музейного фонду України. Президент також наголосив: обсяг охорони та збереження об’єктів культурної спадщини принципово має визначатися не лише інтересами господарської діяльності, а насамперед принципами міжнародних конвенцій, ратифікованих Україною. «Законодавством повинна бути чітко визначена пріоритетність вимог охорони культурної спадщини над містобудівною діяльністю. Треба передбачати необхідний обсяг правових, організаційних, фінансових, економічних, наукових та інших засобів для її охорони», – наголосив Віктор Янукович. Гарант також доручив найближчим часом подати до парламенту розроблений Міністерством культури законопроект «Про національну культурну спадщину». «Беремо законопроект за основу, але його треба ще доопрацювати. У часі ми обмежені – до середини грудня, щоб

цього року подали його до Верховної Ради», – сказав Президент. Міністр культури Михайло Кулиняк, представляючи законопроект, підкреслив, що у ньому вперше в українському законодавстві чітко прописано захист об’єктів всесвітньої спадщини ЮНЕСКО. Так само вперше береться під захист нематеріальна культурна спадщина – наші пісні, традиції та обряди. «Інші держави вже давно їх законодавчо захищають і навіть вносять до списку ЮНЕСКО, наприклад, наші сусіди-білоруси додали народний обряд «Колядні царі». Впевнений, що карпатське весілля чи наддніпрянські веснянки теж стануть об’єктами всесвітньої спадщини», – підкреслив Михайло Кулиняк. Міністр культури України нагадав, що в посланні Президента наступний рік проголошено Роком культури та відродження музеїв. Не менш важливим є те, що наступного року Україна прийматиме Євро-2012. «У нас є унікальний шанс показати мільйонам туристів та вболівальників свої культурні пам’ятки, і вкладені в них кошти покращать імідж України на багато років. Хоча справжньою користю від збереження культурної спадщини буде вдячність майбутніх поколінь громадян України!» – наголосив Михайло Кулиняк. Олексій ХОМЕНКО

Від захисту до відродження «Відтепер Україна законодавчо зможе захистити й зберегти свої архітектурні пам’ятки», – розповів кореспондентці «КіЖ» заступник директора Департаменту культурної спадщини і культурних цінностей Міністерства культури України Віктор Вечерський. Він наголосив на тому, що замість трьох законів, – «Про охорону культурної спадщини», «Про охорону археологічної спадщини» та «Про вивезення, ввезення та повернення культурних цінностей», представлено закон із законоположеннями, які стосуються охорони нерухомої культурної спадщини, культурних цінностей і, що важливо, – вперше з’являється охорона такого поняття як нематеріальна культурна спадщина. Нову стратегію захисту культурного надбання України обговорили під час брифінгу, який відбувся 15 листопада. Учасниками цього заходу стали: перший заступник міністра культури Юрій Богуцький, заступник міністра Тимофій Кохан, директор Департаменту культурної спадщини Міністерства культури Андрій Вінграновський. За словами пана Вінграновського, метою прийняття проекту Закону «Про національну культурну спадщину» є систематизація законодавства України в сфері національної культурної спадщини, визначення основ державної політики та форм міжнародного співробітництва у цій сфері. В проекті Закону України «Про національну культурну спадщину» виокремлено цілий розділ, де більш детально прописані всі процедури і правовий регламент, який повинен керувати «життям» не тільки тих пам’яток, які вже

внесені в список ЮНЕСКО, але й тих, які «номіновані» на входження у цей список. Реалізація концепції охорони культурної спадщини дозволить зберегти баланс інтересів держави, фізичних та юридичних осіб у питаннях спрощення процесу набуття ними прав на провадження певних видів діяльності. З-поміж положень законопроекту Міністерство культури одними з головних вважає відновлення археологічної експертизи при відведенні землі під будівництво та посилення відповідальності за порушення законодавства щодо охорони культурної спадщини. Проект Закону «Про національну культурну спадщину» імплементує положення міжнародних договорів у сфері охорони культурної спадщини, ратифікованих Україною: Конвенції про охорону всесвітньої культурної і природної спадщини, Конвенції про охорону архітектурної спадщини Європи, Європейської конвенції про охорону археологічної спадщини, Конвенції про охорону підводної культурної спадщини. Проект Закону України «Про національну культурну спадщину» розроблено Науково-дослідним інститутом пам’яткоохоронних досліджень Міністерства культури із залученням досвідчених фахівців Департаменту культурної спадщини і культурних цінностей та Інституту археології Національної академії наук. Документ доступний для громадського обговорення на офіційному Інтернет-сайті Міністерства культури (www.mincult.gov.ua). Оксана ГАЙДУК

ОДНИМ АБЗАЦОМ

ПРЕЗИДЕНТ ПРИВІТАВ ПРАЦІВНИКІВ РАДІО, ТЕЛЕБАЧЕННЯ ТА ЗВ’ЯЗКУ «Переконаний, що й надалі ваші професійні зусилля в реалізації запровадження громадського телебачення будуть спрямовані на утвердження демократії, прав і свобод кожного громадянина у нашій державі», – йдеться у вітанні глави держави в день професійного свята, встановленого з нагоди того, що 16 листопада 1924 року в Харкові вийшла в ефір перша в Україні радіопрограма. ПРЕМ’ЄР-МІНІСТР ВВАЖАЄ ПОКАЗНИКИ РОЗВИТКУ УКРАЇНИ ОПТИМІСТИЧНИМИ На засіданні Кабінету Міністрів 16 листопада Микола Азаров оприлюднив дані державної статистики щодо основних показників соціально-економічного розвитку за 10 місяців поточного року: зростання ВВП – 5,3% (причому в жовтні – 7,2%), промислового виробництва – біля 8,2%, сільського господарства – 16,2%. «Інфляція за три минулі місяці й за 10 днів листопада практично нульова. Водночас фонд заробітної плати зріс на 42 мільярди гривень, пенсійні виплати зросли на 18 мільярдів», – наголосив М. Азаров. УРЯД ЗАТВЕРДИВ ПЛАН ЗАХОДІВ З РОЗВИТКУ НАЦІОНАЛЬНОГО ХУДОЖНЬОГО МУЗЕЮ УКРАЇНИ НА ПЕРІОД ДО 2014 РОКУ План, зокрема, передбачає завершення комплексу робіт з ремонту будівлі Музею по вул. Грушевського, 6, вирішення питання щодо надання в установленому порядку земельної ділянки для спорудження додаткової будівлі Музею, розроблення і затвердження наукової експозиції та плану оснащення приміщень Музею сучасним технічним обладнанням для збереження музейної колекції та її експонування, створення та видання художніх альбомів і монографій про колекцію Музею.

16–22 ЛИСТОПАДА В ДЕРЖАВІ ІЗРАЇЛЬ ПРОЙДУТЬ ДНІ КУЛЬТУРИ УКРАЇНИ На заходах, приурочених до 20-річчя встановлення дипломатичних відносин між Україною та Ізраїлем, українську владу представлятимуть Міністр культури України Михайло Кулиняк та заступник міністра Тимофій Кохан. А завдяки старанності, з якою українська сторона відбирала найкращих виконавців для представлення в Ізраїлі, його мешканці матимуть можливість побачити справжні перлини української культури та мистецтва, відчути дух сучасної України. Сьогоднішні Дні культури – данина добрій традиції ознайомлення двох народів з культурними досягненнями, адже презентація ізраїльської культури в Україні відбулася вже двічі, і Україна презентує себе в Ізраїлі вдруге. Крім того, цього разу акції в рамках Днів української культури зможуть побачити шанувальники мистецтва трьох ізраїльських міст – Бат-Яма, Ашдода та Хайфи.

Обра зотворч е ми ст ецтво

4

Культура

Сузані – оберіг життя

№ 46, 18 листопада 2011 р.

Із 9 листопада 2011 по 22 січня 2012 року в Національному музеї мистецтв імені Богдана та Варвари Ханенків працює виставка обрядового шитва Середньої Азії XIX–XX століть «Сузані – оберіг життя». Основу експозиції склали вишукані твори із зібрання музею та приватних колекцій видатного дослідника сюзані, заслуженого художника України, мистецтвознавця Мамута Чурлу, а також Наталії Пікуш, Неллі Ісупової та Акбара Хорасані. Експозицію доповнено предметами середньоазійського костюма (тюбетейки, чоловічий халат, жіноче весільне вбрання) та творами кераміки кінця ХІX – початку XX ст. ВІД УЗБЕКИСТАНУ ДО КРИМУ «Сузані» – цим вишуканим словом узбеки і таджики XIX–XX століть називали гаптовані шовком стінні завіси та покривала, якими оздоблювали оселі на час свят, насамперед, весіль. Не просто пишна святкова оздоба – а й потужний засіб охоронної магії, сузані своїми наскрізь символічними орнаментами мали захистити молодят від недобрих помислів та впливів і, водночас, привернути до нової родини щастя і добробут», – дізнається читач і, ми сподіваємося, відвідувач виставки, ознайомившись із сайтом Національного музею мистецтв імені Богдана та Варвари Ханенків. Докладніше про сузані фахівці розповіли вже в кольоровому буклеті, виданому музейниками за фінансової підтримки Фонду Розвитку Криму. Утім, чи відомо вам, що обрядове шиття з Бухари і Самарканда має безпосереднє відношення і до України? Адже саме на його основі, повернувшись до Криму після десятиліть депортації, нащадки кримських ДОВІДКА

«Сузані, сюзане, вишите декоративне панно з білої (рідше кольорової) бавовняної тканини або шовку, поширене в народів Таджикистану та Узбекистану як елемент прикрашання інтер’єру. Характерні узори сузані – розетки, квіткові мотиви, зображення птахів, древні магічні символи».

На фото: гендиректор Національного музею мистецтв імені Богдана та Варвари Ханенків Віра Виноградова, колекціонери Наталія Пікуш, Неллі Ісупова, Акбар Хорасані,Тимчасовий повірений Республіки Узбекистан в Україні Батир Юсупов, заслужений художник України, мистецтвознавець Мамут Чурлу

татар відтворили власний вид народного мистецтва. Сталося це насамперед завдяки ентузіазму і впливові Мамута Чурлу, який стояв біля витоків створення Кримськотатарської національної галереї та Асоціації кримськотатарських художників, багато років є куратором проекту «Кримський стиль». Саме пан Чурлу, який повернувся на батьківщину в 1989-му (народився 1946 року в м. Фергана, Узбекистан) став ще й автором підручника по орнаменту кримськотатарської вишивки і килимів. І, власне, одним з ініціаторів нинішньої виставки, що відкрилася на вул. Терещенківській у Києві. Під час урочистого відкриття «Сузані – оберіг життя» в Музеї Ханенків її співкуратор пан Чурлу тримався скромно. Більше радів тому, що унікальні сузані XIX століття, які нині «приїхали» до Києва, вдалося врятувати від… контрабандистів. Інакше, радували б вони очі публіки в Туреччині, і аж ніяк не в Києві, Криму чи ще десь в Україні.

Складовою частиною експозиції є вишиті тюбетейки

Сузані ой-палак. Ташкент. Перша половина XX ст. (1920-ті р.р.) Вишивка шовком на бавовняній основі, техніки босма та йурма

МАГІЧНЕ ШИТВО Яскраві, як сонце в небі Узбекистану, і радісні, немов людина на самій вершині щастя, сузані в Національному музеї мистецтв імені Богдана та Варвари Ханенків і насправді прекрасні! Детальніше розповісти про них пан Чорлу доручив своїй колезі по організації експозиції, кандидатові філологічних наук, кураторові колекції мистецтва ісламу, заступникові генерального директора з наукової роботи музею Ганні Рудик.

Вишиті панно різного побутового призначення свою назву дістали від слова «сузан» – голка. Колись їх створювали дівчата як посаг на весілля (як українки – знамениті рушники і скатерті). Окремі панно вишивалися жінками до народження дітей, на свято обрізання хлопчиків тощо. Домівку ними прикрашали лише на великі свята, а решту часу кольорові шедеври зберігалися разом з іншими найкоштовнішими речами. Були вони, до речі, і справді коштовними, адже

Культура № 46, 18 листопада 2011 р.

Обра зотворч е ми ст ецтво

5

натуральний шовк, фарби, нитки завжди коштували чимало. Багато різних швів знали вишивальниці, але найулюбленішим був «босма» – гладь у прикріп, її різновид «канда-хієл». Також добре володіли технікою тамбурної вишивки «юрма», використовуючи гачок, петельним швом «ілмаг» і суцільним напівхрестом «ірокі». Перші три шви часто поєднували в узорі. А от решту з великою кількістю таємних ритуалів і замовлянь малювали тільки професійні рисувальниці – «каламкаш» (від арабського «калам» – перо). Уміння це передавалося лише в спадок, а самі майстрині були чимось на зразок знахарок та навіть повитух. До речі: зрозуміло, що на сузані вони малювали магічні захисні символи, які мали принести удачу і стати захистом від злих духів. ТРОЯНДИ Й ВИНОГРАД Композиція сузані чітко ділилася на основне поле і широку облямівку. Узор розташовувався симетрично при незначній асиметрії деталей. Майстрині розробили різні композиції для сузані: центричні з виділенням чотирьох кутів, сітчасті, прямовисні і рапортні, у різних варіантах. У вишивках панували рослинні мотиви, що поєднувалися з астральними, орнітоморфними, зооморфними, наочними та епіграфічними. Дуже рідко зустрічалися мініатюрні зображення фігур. У центрі великих вишивок часто панувала велика розета, що втілювала злиття зображення сонця, місяця або зірки і квітки, що розпустилася. Всі нефітоморфні мотиви флоризували, підкреслюючи щільний зв’язок природи і життя. Між повторюваними великими розетами часто розміщували чотиричастинний хрестоподібний мотив «чор-чірог» – світильник з чотирма ріжками. На інших вишивках «чіроги» були схожі на квітки, опахала, пальмети, а їхнє смислове значення походило від стародавнього символу, що мав охороняти людину від «злих сил» з усіх чотирьох сторін світу. Малювальниці зазвичай вводили в узор зображення квітучих дерев, кущів і гілок, зображення баштанних рослин. Улюбленими квітами були: троянда, гвоздика, ірис, «савсан», півнячий гребінець, мальва, тюльпан «лола», лотос «нілуфар», квітка яблуні. Квіти змальовували широко ДО ВІДОМА

Характер могутнього неспокійного руху, монументальний малюнок та контрастний колорит були властивими для джизакських вишивок. Елементи орнаменту, вишиті товстими шовковими нитками швом ілмок, створюють на поверхні настінної вишивки яккандоз першої половини XX ст., представленої в експозиції виставки, декоративний рельєф. Розетка, роза – знак жінки, першою справою якої в традиційний період було народження дітей. Жіночий знак захищають активні форми: перці, ножі (закручуються навколо розеток та чергуються з ними на каймі), трикутні обереги- «тумори», розташовані вгорі по кутах поля. Всі деталі композиції є засобами магічного захисту та допомоги родині в її головному призначенні – продовженні роду.

Національний музей мистецтв імені Богдана та Варвари Ханенків володіє багатою колекцією сузані

ДО ВІДОМА

Однією з найкоштовніших у колекції Музею Ханенків є вишита шовковими нитками на кустарному шовку найвищої якості самаркандська сузані другої половини XIX ст. Основним елементом її композиції є кущ перцю «калафур» – водночас і символ «дерева життя», і потужний оберіг (гірке та солодке, вважали давні узбеки, відлякує злих духів). Орнамент, що оточує центральне поле та імітує напис (мав назву «мор» – змія, також оберіг), є більш характерним для вишивок Ура-Тюбе та Пенджикту так само, як поєднання кущів у символічний чотирирогий світильник «чор-чірог». Запозичення з інших стилів часто зустрічаються на вишивках Самарканда – одного з найважливіших центрів сузані. розкритими, мов би з «очима», що відкрито дивляться на нас, або в профіль, у розрізі, передаючи їх візерунковий силует і внутрішню будову. Кожна нескінченно варіювалася в деталях. Добре поєднувалися квіти різного розміру – великі і, супроводжуючі їх, дрібні. З плодів найчастіше зустрічалися гранат, мигдаль, вишня, виноград, черешня, урюк (абрикос), яблуко, груша, перець, голівка маку. Астральні мотиви також використовували дуже широко: сонце, місяць, зірки, вода, водоверть. Предмети часом виглядають майже невпізнаваними, бо надто стилізовані: монета «танга», глечики «офтоба», «кумган» з ручками і носиками у вигляді рук, що граційно згинаються в ритмі танцю, кухонний ніж «корді ош», підкова для взуття «нохал», прясельце «парра», човник «мокі», шумівка «капгір», самовар, скриня, опахало, часто схоже на пальмету (воно символізує вітер і свіже повітря), жіночі прикраси – амулети «тумор», «гажак», «понча», стрілчаста арка та інші. ПЕРЕЦЬ – ВІД НЕЧИСТОГО, ЗІРКИ – ДЛЯ ЗДОРОВ’Я Вишивка походить від магічного знаку, який малювали на тканині. Серед давніх сузані збереглися вишивки з написами «акт» – віршами з корану, ліричними віршами і «помилковими» – «ялгон хот». Висловлювання, добрі побажання і життєві сентенції по-своєму поглиблювали естетичну образність і зміст вишивок. Інколи серед кущів і дерев у сузані, особливо з Нурати, майстрині змальовували птахів: павича, фазана,

півня. Великою шаною користувалися зображення п’явки «зулук», лікувальні властивості якої цінувалися населенням. Причому «зулук» найчастіше розташовували на «палак», такими що обвивають «сонце». У смисловому сприйнятті мотивів, що зводилися до зображення птахів, тварин і рептилій, перепліталися пережитки давніх магічно-анімістичних уявлень і реальної народної медицини. Сузані першої половини і середини XIX ст, ліричні і радісні за звучанням, відтворювали казково-поетичний образ квітучої природи, саду, що зігрівається сонячним промінням, зоряного неба, струмочків води. В них утілювався образ «райського саду». Найяскравіше риси цього стилю виявлялися в роботах нуратинських, бухарських і самаркандських вишивальниць. У самаркандських сузані найулюбленішим був мотив великої, тонко розробленої багатопроменевої

розети і «чор чірог», символ «священного вогню». Образ квітучої природи характерний для Бухари. Особливість вишивок Джизаку – у використанні для фону білої, жовтої, а згодом і помаранчевої тканини, у певній стриманості узору. Улюблений мотив розети подавався в незамкненому колі листя. У Ташкенті великого поширення набули вишивки «палак» – «небо», і «гулкурпа» – «візерункова ковдра», що служила покривалом на ліжко. В центрі «палак» змальовували «сонце», часто в поєднанні з «зіркою» або розетою в оточенні дрібніших розет, розшитих шовком темно-малинового кольору і обвитих синьо-зеленим листям. Вони густо заповнюють білий фон і це створює дещо приглушений колорит. Ташкентські палаки – єдиний стиль сузані, де переважали не рослинні, а астральні мотиви. Підготувала Алла ЧЕРДИНЦЕВА Фото авторки У статті використані фрагменти з книги: Фахретдінова Д.А. ДЕКОРАТИВНО­ УЖИТКОВЕ МИСТЕЦТВО УЗБЕКИСТАНУ XVIII–XIX СТОЛІТЬ. ТАШКЕНТ, 2000. С. 47–59. А також з каталогу «Сузані – оберіг жит­ тя. Обрядове шитво Середньої Азії XIX– XX століть з приватних зібрань України та колекції музею» (упорядкування та тексти – Ганна Рудик та Мамут Чорлу). Київ. 2011.

Сузані різних регіонів Узбекистану помітно відрізняються. У центрі – легендарне шитво з Намангану (з колекції Наталії Пікуш)

Му зика

6

Культура № 46, 18 листопада 2011 р.

Живий звук від Юрія Вінника

Цьогоріч легенді українського звукозапису виповнилося 80! У звукорежисера, композитора і диригента Юрія Вінника було надзвичайно цікаве й насичене життя. «Вважаю, що Юрій Павлович як режисер – видатна постать в Україні. Це людина, яка насправді має дар від Бога», – такі слова про майстра звукозапису сказав видатний композитор сучасності Євген СТАНКОВИЧ Самовіддана праця дала вагомі результати. Пропрацювавши чверть століття керівником відділення фірми «Мелодія» в Україні, Юрій Вінник записав понад 1500 грамплатівок, які зберігаються у фондах Національного радіо. Усі записи унікальні й становлять Золотий фонд українського музичного мистецтва. Він філігранно записував музику будь-якого жанру – від найскладніших оперних і симфонічних полотен до популярної і народної музики. Тисячам співаків, музикантів, колективів Юрій Павлович робив ім’я (адже в радянські часи, якщо ти мав платівку, випущену на «Мелодії», відразу ж отримував шанс на всесоюзну популярність). Для них він був вимогливим керівником, суворим учителем, першим порадником, а для багатьох назавжди залишився вірним і щирим другом. Не забули про нашого корифея звукозапису й у чужих, далеких, але цивілізованих світах. На знак визнання видатного внеску в прогрес ХХ сторіччя Американський біографічний інститут заніс ім’я Юрія Вінника до списку осіб, чию біографію включено в довідник «Життя славетних». Нині великий «маг» вітчизняного звукозапису мешкає у затишній квартирі в столичному районі Виноградарі, де ми й зустрілися.

– Всесоюзна фірма грамплатівок «Мелодія» утворилася 1964 року, і лише через п’ять років було відкрито Українське відділення. Як гадаєте нині, чому саме Вас призначили його першим керівником?

– Мабуть, було за що. Я мав славу відомого звукорежисера, працюючи на радіо, Укртелефільмі та кіностудії імені Олександра Довженка. Мені легко вдавалися записи камерної, класичної, симфонічної, оперної музики, а також естрадної, джазової, хорової. Окрім того, мав консерваторську освіту. І це відіграло чи не основну роль. Якраз тоді, 1969 року, повсюдно звучали українські пісні, на яких можна було заробляти чималі гроші, тому держава вирішила зробити це. «Мелодія» об’єднувала в собі, окрім

У молоді роки

студій грамзапису і заводів грамплатівок, ще й підприємства оптової торгівлі. Тільки вона мала державне монопольне право на виробництво і розповсюдження платівок на всій території СРСР.

– А хто вирішував, коли і кого записувати?

– Окрім мене, у штаті були редактори, з якими ми спільно це вирішували. Офіс наш знаходився на Хрещатику, 6 (на жаль, історична будівля нині не збереглася). Базовим майданчиком був Будинок культури радіозаводу в Дарниці, який мав прекрасний зал із чудовою акустикою. «Мелодія» оплачувала оренду і надавала апаратуру. Щоправда, усі записи робили вночі, щоб уникнути сторонніх шумів. Техніка для якісних записів тоді була слабенька, тому доводилося хитрувати. У мої обов’язки входили також виїзди для запису в міста України та інших республік. Мав я для цього пересувну міні-студію, яка дозволяла робити багатоканальний якісний запис будь-де. Брав валізку, сідав у поїзд, без жодної охорони або службового авта, і їхав, для прикладу, до Львова… Благо, талантів в Україні ніколи не бракувало.

– Із ким працювалося найлегше?

– Чи не з першого дубля записувався Назарій Яремчук (шкода, що з ним створив лише одну велику платівку «Незрівнянний світ краси»). Не все відразу вдавалося Соні Ротару, з нею доводилося попрацювати трошки більше. Ніколи не забуду акуратних і охайних партитур завжди шляхетного Володі Івасюка. Запис платівки «Софія Ротару співає пісні Володимира Івасюка» був для мене надзвичайно дорогим і пам’ятним. Володя був першим в Україні, і якби не сталося трагедії, міг би бути першим у світі. Приємно було працювати з «Кобзою», «Явором». Я ж записував українські пісні вірменського самородка генерала Олексія Екімяна – людини відкритої душі…

ПРИНАГІДНО

Вінник Юрій Павлович (нар.

5.08.1931 р., м. Єнакієве Донецької обл.) – український звукорежисер, музикант, диригент і композитор. Закінчив (1956 р.) Київську державну консерваторію (тепер Національна музична академія України) імені Петра Чайковського. Від 1957 року – у звукорежисурі. Від 1967-го – на Українській студії кінохроніки, упродовж 1969–1993 років – на фірмі грамзапису «Мелодія», керівник Українського відділення. Нині перебуває на заслуженому відпочинку.

– А чому така велика Україна мала лише відділення «Мелодії», тоді як навіть невеликі прибалтійські республіки мали у Ризі, Таллінні та Вільнюсі власні студії?

– Мені важко це пояснити, такою була політика «Мелодії». Структура фірми включала вісім студій грамзапису – у Москві, Ленінграді (тепер Санкт-Петербурґ), Тбілісі, Ташкенті, Алма-Аті, Ризі, Вільнюсі й Таллінні. Також було й вісім заводів – Московський, Ленінградський, Ризький, Апрєлєвський, Тбіліський, Бакинський, Ташкентський і Талліннський. До прикладу, ані Білорусь, ані Молдова не мали своїх підрозділів, тому інколи туди посилали мене. А Україна, як і Вірменія, мала філіал «Мелодії». Траплялися й парадокси. Я міг записати когось, Москва давала «добро», платівки були виготовлені, а місцева влада забороняла їх пускати в продаж. На певному етапі ти міг чимось не догодити партії чи якомусь вождеві й на твоє ім’я накладалося табу. Інколи назавжди. І таке було. Згадаймо хоча б долю пісень Володі Івасюка. А найбільше проблем було із записами духовної музики. Я їх возив до Москви, де високопрофесійна художня рада після прослуховування й обговорення

оголошувала свій вердикт. Якщо художня рада давала «добро», запис переносили на лаковий диск, із якого друкувався тираж.

– А хто встановлював тиражі?

– Ось це від мене ніяк вже не залежало. Від 1976 року на «Мелодії» існувала спеціальна тиражна комісія, яка складалася з фахівців Міністерства культури, сфери торгівлі, Спілки композиторів, провідних підприємств фірми. А до того тиражі встановлювали редактори, від яких залежало, чого і скільки вийде. Інколи платівка, яку вибрав і полюбив народ, мала невеличкий тираж і потрапляла не в усі магазини. Не я вирішував, кому записати маленьку платівку, а кому – гігант. Треба сказати, що до 1974 року «Мелодія» випускала ще й гнучкі платівки, попит на які постійно зменшувався. Можна було їх придбати з журналом «Кругозор», де намагалися подавати різноманітні новинки і завжди розміщували когось із артистів зарубіжної естради. Яке щастя, що колись були високопрофесійні музиканти в естрадних колективах! Тепер їх не знайдеш удень з вогнем. А якими були живі концерти! Боже, чому все стало мертвим? Ми говоримо про живий звук – а не чуємо його.

– Ви мали оклад на «Мелодії» чи отримували платню від «виробітку»?

– Отримував лише голий оклад. Про інші винагороди не йшлося. Замість чотирьох годин працював по 12–15. Від цього «зароблені» два інсульти… Я ж не міг відмовити нікому! У перервах між записами завжди хтось приходив із проханням записати «мінусовочку». Їх, певно, записав понад мільйон… Виконавці ж укладали угоду з «Мелодією» і отримували одноразовий гонорар. Коли виходила платівка, чи не кожен приїжджав до мене і зі словами вдячності залишав подяки-автографи на конвертах до платівок.

– Кажуть, що й досі більшість виконавців використовують Ваші записи як фонограми…

– Може бути. Я ж старався і спуску ні собі, ні тому, кого записував, не давав.

– Ви все записане віддавали у Москву чи щось залишали в Україні?

– Я ж працював від Москви, і тоді ніхто навіть не додумався, що можна було б робити копії і залишати їх у себе. Тепер же, щоб отримати щось від росіян, треба заплатити чималі гроші. На жаль, ніхто не виявив у радянські часи такої далекоглядності.

– Ви навіть не заслужений діяч мистецтв України?! Адже ті, хто з легкої Вашої руки йшов у світ, нині і народні, і лауреати найрізноманітніших премій!

– Я не заради звань жив і чесно виконував свою роботу. Є результат! А це – найголовніше. Мені нині не соромно за будь-яку секунду з тих записів, які зробив. Хіба це не щастя? Розмовляв Михайло МАСЛІЙ Фото автора

Му зика

Культура № 46, 18 листопада 2011 р.

7

Vivat, академія! У Національній музичній академії імені Петра Чайковського тривають різноманітні творчі заходи з підготовки до її 100-річного ювілею Нагадаємо, що у листопаді 1913 року відбулося офіційне відкриття Київської консерваторії. Безпосередню участь у створенні цього поважного музичного навчального закладу брали найвідоміші та найвидатніші композитори – Петро Чайковський, Сергій Танєєв, Сергій Рахманінов, директор Київського музичного училища, блискучий організатор Володимир Пухальський, меценат Михайло Терещенко. Славу консерваторії за роки її історії складали такі всесвітньо відомі імена, як Володимир Горовиць, Іван Козловський, Борис Лятошинський, Левко Ревуцький, Генріх Нейгауз, Григорій Верьовка, Євгенія Мірошниченко, Дмитро Гнатюк – перелік займе не одну сторінку! Ім’я ’я я Петра Чайковського було присвоєно консерваторії 1940 року, а статусу національної академії заклад набув у 1995-му. Сьогодні це – флагман української музичної освіти. Майбутні митці – вітчизняні та іноземні – навчаються тут на шести факультетах і 26-ти кафедрах. Як часто водиться, колишні випускники, пройшовши яскравий творчий шлях у мистецтві, повертаються до альма-матер уже педагогами, передаючи власний досвід і знання новим поколінням. Тож історія триває попри зміни епох, музичних та естетичних смаків… Підготовка до ювілею розпочалася ще у лютому з відкриття Міжнародної науково-практичної конференції, присвяченої творчості видатного українського диригента, абсолютного авторитета у галузі як симфонічного, так і оперного диригування, народного артиста СРСР Костянтина Сімеонова. Три дні у всіх залах академії тривали пізнавальні доповіді, цікаві майстер-класи з найрізноманітніших галузей музичного мистецтва. Після конференції стартували численні концерти у Великому та Малому залах на честь майбутнього ювілею. У них не тільки студенти, але й поважні музиканти висловлюють свою повагу до закладу, зі стін якого розпочався їхній шлях у великий

світ мистецтва. Запам’ятався концерт, організований кафедрою концертмейстерів, – так би мовити, останніх посередників між співаком і сценою. У ньому разом із викладачами виступали й підопічні, серед яких було багато солістів філармонії, опери, зокрема Андрій Маслаков, Андрій Гонюков. Звітний концерт студентського оркестру за участю концертмейстера оперної студії Юрія Руцинського продемонстрував високий творчий потенціал інструменталістів… Майже щодня в академії відбувається по кілька концертів, які здатні задовольнити найвибагливішого слухача, але про них, на жаль, відомо тільки вузькому колу причетних до консерваторії. Одна з таких цікавих імпрез – концерт солістки Національної опери України Алли Родіної. У Малому залі під акомпанемент досвідченого концертмейстера Галини Дуденкової звучала вокальна музика композиторів ХVII–ХІХ століть. Хоча Алла Родіна – випускниця Одеської державної музичної академії імені Антоніни Нежданової, вона починала навчання у Києві. На сцені Національної опери України її легке, прозоре ліричне сопрано звучить з 2005 року. В репертуарі цієї напрочуд привабливої зовні, вокально і артистично обдарованої співачки – партії найтрагічніших героїнь: Віолетта в «Травіаті» Джузеппе Верді захоплює поєднанням шляхетності й нестримної любові до життя, яке невблаганно згасає, не залишаючи надії; Мімі в «Богемі» викликає ніжність і співчуття; здатність перевтілюватися ставить Лючію ді Ламмермур Алли Родіної в один ряд із найвидатнішими інтерпретаціями цієї партії. А ще в її репертуарі – Марфа у «Царевій нареченій» Миколи Римського-Корсакова, Єлизавета у «Ярославі Мудрому» Георгія Майбороди, сопранові партії у Реквіємі Вольфганга Амадея Моцарта, у Восьмій симфонії Густава Малера. Концертну програму було складено так, аби продемонструвати усі можливості солістки, красу і темброве багатство голосу – від ніжної колоратури до майже драматичного звучання: арії і дуети з опер Гаетано Доніцетті, Вінченцо Белліні, Джоаккіно Россіні у першому відділенні, пісні і романси

Солістка Національної опери України Алла Родіна

Ференца Ліста, Лео Деліба, Габрієля Форе, Клода Дебюссі у другому. У концерті також співали солісти Національної опери України бас Андрій Гонюков, який із притаманним йому артистизмом і гумором виконав арію Бартоло з «Севільського цирульника» Джоаккіно Россіні, а разом з Аллою – дует Дулькамари і Адіни з «Любовного напою» Гаетано Доніцетті. Олена Кулдиркаєва заспівала Адальжізу в дуеті з Нормою (Алла Родіна) із однойменної опери Вінченцо Белліні. Відкриттям став виступ нової солістки Національної опери Марії Березовської. Її глибоке, соковите мецо-сопрано в усій красі прозвучало в арії Даліли з опери «Самсон і Даліла» Каміля Сен-Санса і напрочуд світло гармоніювало з сопрано Алли Родіної у дуеті Лакме і Малліки з «Лакме» Лео Деліба. Попереду ще півтора роки передювілейних турбот, тож іще багато присвят прозвучить на сценічних майданчиках академії. Приємно, що на більшість заходів вхід вільний. Треба лише відстежувати інформацію про наступні концерти. Лариса ТАРАСЕНКО Фото авторки

«Веселі ложкарі» зі Слобожанщини підкорили Німеччину Нещодавно у Німеччині, в місті Гьорлітці пройшов Дев’ятий міжнародний музичний фестиваль «Музика Via Regia». У ньому взяли участь молоді музиканти, які щороку з’їжджаються на цей форум, аби популяризувати високе мистецтво На фестивалі виступили артисти з України, Польщі, Чехії, Словаччини та Німеччини. Серед них – вихованці заслуженого працівника культури України, лауреата творчих премій імені Іллі Слатіна і Василя Ступницького Валентини Біленької – музиканти Зразкового дитячого оркестру народних інструментів та ансамблю «Веселі ложкарі» Комсомольського селищного палацу культури Харківської області. Запрошення стало несподіванкою. Колективи, починаючи з літніх канікул, мали доволі щільний графік – виступи в концертах у дитячому таборі «Артек» на Х Міжнародному фестивалі «Змінимо світ на краще» і конкурсі дитячого Євробачення, на базі відпочинку «Азовський маяк» у Мелітополі, на етнофестивалі «Печенізьке поле» та інших селищних і районних імпрезах. Три дні Валентина Біленька разом із підопічними жила в пансіонаті у Зейфхенерсдорфі. А потім були

На сцені – «Веселі ложкарі»

години репетицій у місті Гьорлітці в музичній школі «Via Regia» та на великій сцені міського театру з іншими учасниками фестивалю. У концертній програмі звучали класичні твори відомих композиторів, а у фіналі – фантазія «Via Regia», яку написав для учасників зведеного оркестру український композитор із Ужгорода Віктор Теличко. Оркестром диригувала Валентина Біленька, якій нещодавно було присвоєно звання «Почесний громадянин Зміївського району» за

особливий внесок у розвиток культури і аматорського мистецтва. А дорослі музиканти – вихованці оркестру Валерій Афанасенко (директор Комсомольського палацу культури, контрабас), Олена Сіроус (учитель Комсомольської музичної школи, акордеон) і Євген Грачов (ударні інструменти) разом зі студентами Національної музичної академії України та учнями музичних шкіл різних країн відкрили фестиваль, виконавши танго «La Cumparsita». Протягом трьох годин на сцені звучала

класична музика. Зразковий дитячий оркестр народних інструментів разом з ансамблем «Веселі ложкарі» під час виступу «зірвали» бурхливі овації глядачів, які стоячи аплодували дітям. По завершенні концерту усім музикантам вручили сертифікати учасників фестивалю. Під час перебування в Гьорлітці діти помилувалися місцевими краєвидами. Екскурсія старим містом, похід через міст до Польщі не залишили байдужим жодного. Крім того, «Веселі ложкарі» дали два концерти для російських, українських і німецьких дітей у культурному Центрі для дітей «Колібрі» та школі мистецтв у Дрездені, відвідали Дрезденську картинну галерею та історичні місця. Запам’ятається на все життя поїздка й Валентині Біленькій. Адже вона мала змогу відвідати братську могилу радянських солдат у місті Ніскі, де похований її батько Микола Печериченко, який загинув у 1945 році. Протягом усього життя вона шукала місце поховання батька і мріяла потрапити в Німеччину. І ось нарешті мрія збулася. Валерій АФАНАСЕНКО Фото автора

Мец ена ти

8

Культура № 46, 18 листопада 2011 р.

Дім, де сходами ідуть твої нащадки… Їду в Прилуки. За вікном, мов кінокадри, змінюються живописні полотна художниціосені. Мене привітно зустрічає затишне місто над Удаєм. Осінній день цвів синім небом… А містом – кущі, грядки, величезні клумби жовтогарячих чорнобривців. Вони, ніби свічечки-сонечка, пломеніють усюди: на узбіччях, попід парканами, на балконах…

– Та ви не дивуйтеся, – ловить мій погляд Тетяна Зоць, директор краєзнавчого музею імені В. І. Маслова, власне, на запрошення якої я й приїхала до міста. – Чорнобривці – це візитна картка Прилук. Від них і справді тепліше й затишніше в нашому місті. Вже кілька років, як на сесії міської Ради прийняли рішення висівати чорнобривці. Пані Тетяна розповідає про насичений графік заходів, які відбуваються восени. Насамперед – це щорічний Воздвиженський ярмарок із виставкоюпродажем виробів декоративно-прикладного мистецтва майстрів із різних регіонів України, книжкова виставка «Майстри пера – Прилукам». Урочистості святу додає піша хода центральною вулицею міста представників установ, організацій, підприємств, шкіл, вищих навчальних закладів. На центральній площі відбувається церемонія нагородження переможців міської акції «Прилуки – місто чорнобривців», на Співочому полі народ гуляє й розважається. Велич кожного краю – це, передовсім, люди, які живуть у ньому. І особливо ті, які прославили рідну землю на весь світ. Акція «Сім славетних прилучан», яку проводив Прилуцький краєзнавчий музей ім. В. І. Маслова за підтримки відділу культури і туризму міської ради, мала на меті привернути увагу громадян до найвидатніших особистостей, які своїми здобутками возвеличили Прилуки й зробили вагомий внесок у розвиток науки, освіти, культури, медицини. Переможці визначилися за результатами інтернет- і телефонного голосування та опитування. Цього року серед імен: Павло Павлович Білецький-Носенко – український письменник, педагог; Іван Якович Дубинський – Герой Радянського Союзу; Іоасаф Бєлгородський – визначний церковний діяч, просвітитель, письменник; Любов Забашта – українська поетеса, Дмитро Шкоропад – доктор технічних наук, професор; Олександр Щербина – український вчений, психолог, професор.

– Ще не так давно цією площею і в гарну погоду важко було пройти, – коментує пані Тетяна. – За короткий час Прилуки змінилися до невпізнанності, розквітли на очах. І все це завдяки Юрію Вікторовичу Коптєву, почесному жителю міста, добродійнику й меценату. Тепер ми пишаємося пам’ятниками Тарасу Шевченку, Миколі Яковченку та Святій Трійці, нашим краєзнавчим музеєм, парками Івана Дубинського та Олега Кошового, Центральною і Театральною площами. Ось і цього року прилучани отримали в подарунок ще одну – Соборну. А на новозведеній площі урочисто відкрито пам’ятник Іоасафу Бєлгородському – Прилуцькому Чудотворцю

Стрітенський собор

Меценат Юрій Коптєв з міським головою Прилук Юрієм Беркутом

Пам’ятник Святителю Іосафу Бєлгородському

(робота київського скульптора Олега Радзевича), сторіччя канонізації якого широко відзначається на початку осені на Прилуччині. Оновленою постала перед прилучанами і церква Різдва Пресвятої Богородиці. На дзвіниці біля Спасо-Преображенського собору вмонтований унікальний годинник діаметром у півтора метра. Щогодини, починаючи від восьмої ранку і до десятої вечора, його мелодійний передзвін сповіщатиме прилучанам точний час.

Нині повернули його в Прилуки. Привели до ладу Центральну, Театральну та Соборну площі. У ці дні ось побудували пам’ятник Іоасафу Бєлгородському. Сподіваюсь, тепер місто почне процвітати. Хочу, принаймні, увічнити тих людей, які тут жили й зробили так багато не тільки для України, а й світу. А ми маємо їх пам’ятати тут, у Прилуках. Коли буваю за кордоном і бачу щось хороше, неодмінно хочу втілити й застосувати в рідному місті. В перспективі одну з центральних вулиць бачу пішохідною. Є в мріях створення православного музею Прилуччини. Не байдужі мені й інші міста України. Цього року відкрили пам’ятник Гнату Юрі у скверику навпроти Національного театру імені Івана Франка. У листопаді відкриваємо пам’ятник Марку Бернесу в Ніжині. Це мій улюблений співак і актор. Коли ще була жива Людмила Гурченко, я з нею зустрічався. Вона також дуже любила Марка Бернеса, мріяла побувати на відкритті пам’ятника на його батьківщині. Говорила, що хоча б на кілька годин, а знайде можливість приїхати. На жаль, не сталося… Його пісні вічні. Нарешті він повернеться у своє місто, щоб усі знали, що народився він у Ніжині, а не в Одесі, як дехто вважає. Частенько мене запитують, мовляв, як вдається втілювати задумане? Та все дуже просто: не шкодуйте витрачати гроші на корисні справи. Приміром, аби наші депутати віддали одну зарплату для культурного розвитку свого рідного краю, думаю, від того б тільки виграли. Для мене, наприклад, бачити вдячні очі прилучан – найбільша нагорода. Вірю, що невдовзі Прилуки стануть містом-музеєм. …Осінній день догорав. Зігрівали своїм теплом свічечки чорнобривців. А в душі лунала музика: «Чорнобривців насіяла мати»…

Велич кожного краю – це, передовсім, люди, які живуть у ньому. І особливо ті, які прославили рідну землю на весь світ Аж ось і раніше згаданий герой. Пані Тетяна Зоць знайомить мене з Юрієм Вікторовичем Коптєвим. Юрій Коптєв – володар премії Ліги українських меценатів, приємний і щирий у розмові.

– Тут, у Прилуках, народився, зростав, вчився. Тут мене виховали таким, яким я є нині. Зараз працюю в Росії, заробляю там гроші, а витрачаю тут, в Україні, у своєму місті. Якось приїхав додому у 2006 році (тато ще був живий). Дивлюсь, тато плаче. Чотири години тому викликав швидку, а вона так і не приїхала. Відтоді й почалася моя благодійність. То був мій перший крок: закупив і подарував місту чотири машини швидкої допомоги. Пізніше прийшла думка окультурити й привести до порядку рідне місто. Спершу подарував пам’ятник Тарасу Шевченку, Тарасу-художнику. Такий пам’ятник – єдиний на Україні. Хочу, аби в моєму місті було не як усюди. Був здивований, що люди не просто не знають історії рідного краю, а й забувають своїх героїв. Приміром, здивувало те, що при опитуванні не всі знали, що Микола Яковченко наш земляк.

Пам’ятник Святій Трійці

Людмила ЧЕЧЕЛЬ Київ-Прилуки-Київ Фото авторки

Пам’ятник Тарасу Шевченку

Культура № 46, 18 листопада 2011 р.

Із 23 до 26 листопада в Українському домі під патронатом Адміністрації Президента України та Державного управління справами проводитиметься всеукраїнська виставка коштовного подарунка «Український сувенір» На ній експонуватимуться художні твори, сувенірні вироби та коштовні прикраси з усіх областей України, які відображають культуру, історію та етнічну самобутність нашої держави, фаховий рівень художників, скульпторів і народних майстрів.

За словами директора Національного центру ділового та культурного співробітництва «Український дім» Оксани Гриценко, метою виставки є популяризація українського традиційного мистецтва, надання можливостей митцям вийти на нові ринки, відкриття перспектив для особистого творчого розвитку та знаходження нових шанувальників свого таланту. «Нинішня виставка відрізнятиметься від попередніх масштабністю і більш високою якістю:

На р одна творчі сть

9

Коштовний подарунок від Українського дому представлятимуться роботи багатьох майстрів із усіх куточків нашої країни. Я сподіваюся, що ті, хто приїде до нас на Євро-2012, захочуть придбати на згадку про Україну сувенір із того багатого асортименту, який пропонуватиметься на цій експозиції», – підкреслює директор Українського дому Оксана Гриценко. Торішня виставка зібрала тисячі відвідувачів, серед яких були не лише українці, а й гості з Росії, Білорусі, Литви, Іспанії, Ірану та інших країн. Експонувалися найкращі вироби українських хенд-мейд майстрів. «Український сувенір–2010» став найбільшим заходом, присвяченим народній творчості. Розповісти про культуру, історію, самобутність України постаралися десятки художників, ювелірів, різьбярів по дереву, майстрів кераміки, вишивальниць, в’язальниць, гончарів і лялькарів. Були представлені не тільки традиційні твори народного мистецтва, а й предмети, що відтворюють реалії сучасної моди, а також, наприклад, товари Київського годинникового заводу та монетного двору НБУ. Одним із найяскравіших учасників торішньої виставки була Решетилівська майстерня художніх промислів, яка є правонаступницею фабрики імені Клари Цеткін, одного з найстаріших підприємств народних художніх промислів України, з яким пов’язані важливі досягнення українського декоративно-прикладного мистецтва. Тут виготовляються унікальні килими-гобелени ручної роботи, знамениті полтавсько-решетилівські рушники, національні жіночі й чоловічі сорочки з витонченою ручною вишивкою, плахти, скатертини, покривала, доріжки, серветки та інші речі, які роблять наш дім і побут привабливішим. Яскравими моментами виставки стали феєричні майстер-класи, ярмарок та конкурс на найкращий сувенір. Упродовж двох днів експозиції експертна комісія вибирала

найгарнішу сувенірну продукцію, яка цьогоріч вручалася іноземним делегаціям від імені Президента України. Чого ж очікувати відвідувачам виставки цього року? Безумовно, для всіх охочих заплановано проведення майстер-класів за участю народних майстрів, які продемонструють традиційну техніку народних ремесел. Також нікого не залишить байдужим показ колекцій моделей одягу. Крім того, очікується низка приємних сюрпризів.

У цілому хочеться зазначити, що проведення виставки коштовного подарунка на загальнодержавному рівні покликане продемонструвати готовність України приємно здивувати гостей напередодні Євро-2012 і порадувати відвідувачів Українського дому лояльною ціновою політикою, різноманітністю сувенірної продукції та приємною дружньою атмосферою на святі традиційної української культури. Віталій ЧУХЛІБ

Культура

Газета виходить щочетверга

Передплатна ціна на 2012 р.: півріччя – 82,77 грн, квартал – 42,21 грн, місяць – 14,27 грн. У передплатній ціні враховано вартість доставки до Вашої поштової скриньки і вартість оформлення абонемента. Передплатний індекс у Каталозі видань України

60969

Передплатні індекси інших наших видань: газета «Кримська світлиця» – 90269; журнали: «Українська культура» – 95220, «Український театр» – 74501, «Музика» – 74310, «Пам’ятки України» – 74401, «Театральноконцертний Київ» – 37112. Довідки за тел. (044) 498–23–64; е-mail: nvu.kultura.porhun@gmail.com Передплату можна оформити в будь-якому поштовому відділенні зв’язку України, через передплатні агентства, а також у редакції газети

10

Теа тр

Цікаві протилежності

Культура № 46, 18 листопада 2011 р.

«Курбалесії-2011» Дев’ятий міжнародний харківський фестиваль недержавних театрів «Курбалесія» залишив по собі досить неоднорідні враження. Бувало, що після однієї вистави глядач, приголомшений «грандіозністю» режисерського задуму ще перших п’ятнадцять хвилин, у фіналі виходив з зали геть розчарований, тоді як після іншої викликав акторів оплесками разів із десять У цілому фестиваль значно зріс порівняно з попереднім роком. Слід подякувати організаторам за зручність програми, яка дозволяла глядачу дивитися повністю всі вистави. Ще одна важлива річ – більш уважне ставлення до формування репертуару. Як завжди, програма поділялася на конкурсну, лабораторну та демонстраційну. Останню представив, наприклад, львівський «Театр у кошику», що привіз моноспектакль «Ричард після Ричарда» (за Шекспіром «Ричард ІІІ») і театралізований майстер-клас «Сон» (за Шевченком). Роботи режисера Ірини Волицької вражають своєю емоційною насиченістю та прозорістю задуму. «Ричард після Ричарда» зроблений неймовірно тонко: символічна сценографія, блискуче витриманий темпоритм, інтерпретація тексту, музичне оформлення, – все органічно прилаштовано одне до одного. Режисер ставить на головну, та власне й єдину, роль жінку – Лідію Данильчук. Дія розпочинається чи то у свідомості Ричарда, чи то у потойбічному світі, де герой знову і знову переживає події свого життя, а закінчується тими ж самими словами та вчинками, якими починалася, підкреслюючи нескінченність цього безумного монологу. Ця робота була однією з найяскравіших подій фестивалю. Приємною несподіванкою стала вистава Московського театру імені Йозефа Бойса «Павлик мій бог» (режисер Євген Григорьєв). Вона руйнує всі очікування глядача, розповідаючи свіжу, актуальну, іронічну та естетично подану історію, що пов’язує сучасну дівчинку, яка хоче помститися батькові,

Сцена з вистави «Павлик – мій Бог»

котрий кинув її сім’ю, з Павликом Морозовим. Останній, постаючи у вигляді статуї, розповідає їй про своє справжнє життя та залицяється до героїні. Сценографія та костюми несподівані, але цілком адекватні, прекрасно створюють грайливу атмосферу вистави. Актори з’являються з глядацької зали й протягом дії вступають у безпосередній контакт із глядачами, то пропо-

«Імперія ангелів» харківського театру «Может быть» (режисер Сергій Аксьонов) та вистава одеського «Театра на Чайной» – «Люди, звіри та… банани» (режисер Олег Шевчук). Ці сценічні роботи, не претендуючи на глибоку філософію, дозволили глядачеві насолодитися красою акторів та сценографії; посміятися й поспівчувати героям. При цьому вони м’яко натякають на

Вистави режисера Ірини Волицької вражають своєю емоційною насиченістю та прозорістю задуму: символічна сценографія, блискуче витриманий темпоритм, інтерпретація тексту, музичне оформлення, – все органічно прилаштовано одне до одного нуючи допомогти поставити труну, то влаштовуючи аукціон. Успіх спектаклю забезпечує також яскрава гра Леоніда Тележинського та Маргарити Кутової. Вражає й швидкість гримера, який за кілька хвилин встигає зі звичайно вдягненого хлопця зробити кам’яну статую. Окрім «Павлика» в конкурсній програмі явно виділялися ще дві вистави:

Сцена з вистави «Люди, звірі й… банани»

важливі думки, над якими зазвичай не вистачає часу поміркувати. В обох виставах актори продемонстрували гарний творчий ансамбль. Вистава «Новой сцены» «Венеціанська ніч», поставлена славнозвісним російським режисером Олексієм Янковським, призвела до досить бурхливої дискусії. Частина глядачів наприкінці другої години (яка триває три) почала відверто нервувати від монотонності тексту та повної відсутності будь-якого темпоритму, а от інша частина навпаки із захопленням говорила про повернення традицій та справжню красу на сцені. Сама ідея зробити виставу у стилі класицизму, звісно, непогана. Але, мабуть, щоб вона спрацювала, потрібна майстерність. Концепція режисера залишається під великим сумнівом тоді, коли актори не доносять змісту тексту. Безперечно, всі ці важливі речі треба погоджувати. А от учбовий театр ХНУМу ім. І. Котляревського, що входив до лабораторної програми, показав дуже сильну роботу. У «Білому пароплаві. Після казки» знову зустрічаємося із неймовірно талановитим тандемом режисера Оксани Дмитрієвої та художниці Наталі Денисової, які так яскраво та успішно вже кілька років співпрацюють у Харківському театрі ляльок імені

В. Афанасьєва. Безумовно, неможливо не відзначити й талановитий курс студентів кафедри театру анімації, які представляють чергову виставу під керівництвом О. Дмитрієвої. Як і завжди, ми бачимо несподіваний погляд на речі, ефектні режисерські, акторські та художні рішення. Друга вистава – «Каліка з острова Інішман», також поставлена зі студентами кафедри театру анімації режисером С. Пасічником, – яскрава акторськими роботами, які переконливо передають характери своїх образів та головну ідею спектаклю. Тут також відчувається чіткий режисерський задум. До речі, обидві вистави відзначені різними нагородами журі. Надзвичайно цікавими були вистави театру «Свободное пространство» з міста Орел (Росія), що відкривали фестиваль. Вони привезли «Наталчину мрію» (режисер Олександр Михайлов) та «Моцарт і Сальєрі» (режисер Геннадій Тростянецький). П’єса О. Пушкіна вирішена незвичайно: герої перетворюються на персонажів комедії дель арте, на сцені з’являються не тільки Моцарт та Сальєрі, але й П’єро з Арлекіном та навіть Геній зі Злодійством. Своєю вишуканою естетикою цей театр визначив подальший експериментальний розвиток фестивалю. Цьогоріч «Курбалесія» знову спробувала форму подвійного журі: в одному брали участь студенти-театрознавці, які змагалися у конкурсі усної рецензії, а в другому зібрались професійні критики та мистецтвознавці: Яна Портола, Лідія Данильчук, Ірина Волицька, Інга Лобанова та Вікторія Поліненко. Під час закриття Сергій Бичко (директор Будинку актора та організатор фестивалю) оголосив номінації. Нагороди отримали учбові колективи – «Театр імені Йозефа Бойса», «Может быть», «Театр на Чайной» та сімферопольський театр «Мы». Всього за вісім днів глядачі подивилися п’ятнадцять різноманітних вистав. Анастасія ТЕРНОВА

Культура № 46, 18 листопада 2011 р.

Фестива лі

11

Музика королівських дворів У Львові відбувся ІХ Міжнародний фестиваль давньої музики У той час, коли Львів жив відкриттям величезного стадіону найновішого покоління, коли місто світилося потужними прожекторами, новими неоновими лампами і в небо злітали салюти під час грандіозного і гучного шоу відкриття, в Будинку органної і камерної музики звучали тихі мелодії королівських дворів Європи ХVІІ–ХVІІІ століть. Так завершувався вже традиційний для Львова фестиваль давньої музики, на який приїхали виконавці з багатьох країн світу. Для львів’ян концерти давньої музики відбувалися ще в кількох залах: костелі святого Лазаря, Музеї скульптури Пінзеля, в кав’ярнігалереї «Штука». Звучали лютня, орган, барокова скрипка, клавесин, сопілка, фагот, фортепіано… Цьогорічний фестиваль пройшов під назвою «Слідами Львівської лютневої табулятури». Чим особливий цей музичний захід? Як виникла ідея його проведення? Про це та інше в розмові з мистецьким керівником фестивалю, доцентом кафедри історії музики Львівської музичної академії, кандидатом мистецтвознавства, керівником ансамблю «A cappella Leopolis» Романом Стельмащуком.

– Як виникла ідея проведення фестивалю давньої музики?

– У світі вона цілком не нова, але для нас є новою. У Європі, наприклад, проводиться багато таких фестивалів, і я їздив на них як хорист, як співак ансамблю років десять. Це були традиційні для Європи фестивалі давньої музики: середньовіччя, Ренесансу, бароко, класики – таких десять-п’ятнадцять століть європейської музичної традиції, які складають основу подібних фестивалів у світі. Познайомившись із ними, я вирішив організувати щось подібне у Львові, адже в нас не бракує приміщень, де б ці концерти могли відбуватися, і є достатньо кваліфіковані музиканти, є традиції. Однак, на відміну від Заходу, у нас в Україні нема тих інституцій, які випускають вишколених музикантів вузької спеціалізації. На Заході, якщо це барокова скрипка, то вона вивчається п’ять років. Там є такі вузькі спеціалізації, як середньовічний спів. Григоріанські хорали вивчають п’ять років. Найавторитетніша школа є у Базелі, подібні заклади у Бельгії, Нідерландах. Пізніше така хвиля історично поінформованого виконавства прийшла у Польщу.

– А звідти – в Україну… На яких музичних інструментах був зроблений акцент?

– На фестивалі звучали точні копії давніх інструментів, крім скрипок. Вони всі оригінальні, бо це довговічний інструмент. Кожній епосі властиві якісь свої інструменти: для середньовіччя це лютні, різноманітні флейти, ударні інструменти, у нас була поширена ліра. В епоху Ренесансу чи бароко – це предок скрипки (барокова скрипка виглядає майже так, як сучасна), з клавішних – клавесин, орган,

Було кілька концертів, на яких лютня звучала на першому плані

це та ж лютня, яка протягом багатьох століть була улюбленим інструментом музикантів. Ну, і вокальна музика, духові інструменти. На закритті ми чули аж чотири барокові труби. Таке рідко буває у Львові, хоча три роки тому на одному з концертів ми чули аж чотири клавесини, причому усі були точними копіями давніх інструментів. У центрі уваги цьогорічного фестивалю була лютня, тому що це лютневий репертуар. До нас приїхали

просунулась ще далі – аж до кінця ХІХ століття. Звучав Франц Ксавер Моцарт, син геніального Вольфганга Моцарта, композитор, який двадцять сім років прожив у Галичині, і решта композиторів із Габсбурзького періоду. Ця музика записана на диску, який презентувався на цьогорічному фестивалі і мав великий успіх. Цей фестиваль був присвячений збірці «Лютнева табулятура ХVІ століття», яка зберігається в науковій бібліотеці Львівського НУ

Ніхто за нас не буде вивчати наше музичне минуле лютністи зі США, Польщі, з Ужгорода. Було кілька концертів, на яких лютня звучала на першому плані, хоча на інших концертах звучали різні інструментальні склади.

– Чим особливий Львівський фестиваль давньої музики?

– Десь на п’ятому фестивалі виникла ідея, щоби кожного разу фестиваль мав свою тему. Цього не мають більшість європейських фестивалів. Вони відбуваються просто як фестивалі давньої музики. Коли з’явилася тема, фестиваль відразу отримав своє обличчя. Ці теми були пов’язані з нашою музичною історією: до 750-річчя Львова ми представляли музику давнього Львова, потім була музика давньої Речі Посполитої. Це вже вужчий період, і ми запрошували на фестиваль білорусів, литовців – представників тих народів, які входили до Речі Посполитої. Наступний фестиваль був побудований більше на українській музичній історії: звучала музика часів Гетьманщини, періоду держави Хмельницького, музика дворів Розумовських. Тут була охоплена музика різних століть. Наступний фестиваль був присвячений музиці габсбурзького Львова. Вона

ім. І. Франка, тож цього разу все концентрувалося навколо другої половини ХVІ століття. І якщо переглянути програму, то побачимо, що більша частина концертів, якщо не повністю, то частково, складалася саме з цієї музики. У збірці записано всього сімдесят творів, переважно для музикування у побуті, і це одна з небагатьох збірок, яка жила самостійним життям тут, в Україні, і була доступна музикантам, які ще в 70–80-ті роки минулого століття пробували відтворювати давнє виконавство. Вона була джерелом музичної інформації, оскільки вихід за кордон був дуже ускладнений. До нас ні ноти, ні музиканти не потрапляли, хіба що до Москви. І до «Табулятури» теж без спеціального дозволу не можна було добратися, але якимось чином музиканти і дослідники добирались. Ця збірка більш відома як «Краківська лютнева табулятура», бо створювалась переважно у Кракові, але майже сто років зберігається у Львові. Вона віддзеркалює музику нашого регіону – Галичини, і тому природно, що вона у цих стінах зазвучала. Нам, мешканцям цього регіону, повинно бути цікаво, тому що ніхто за нас не буде вивчати

наше музичне минуле. У цьому, я вважаю, основна цінність цього фестивалю і попередніх також.

– Окрім концертів, у Львові водночас відбувалися різні навколофестивальні заходи. Які саме?

– У кав’ярні «Штука» була виставка картин за мотивами музичних творів, які звучали на фестивалі. Малювали їх діти з особливими потребами – вихованці реабілітаційного центру «Джерело». Деякі картини просто вражали. Відбувся перегляд фільму про давню музику в Україні, знятого минулого і позаминулого років Олегом Тимофеєвим, який був однією з центральних фігур на фестивалі. У серпні ця стрічка «Мрії про минуле» отримала премію Вашингтонського кінофестивалю. Також була організована виставка стародруків і рукописів, серед яких можна було побачити «Львівську лютневу табулятуру».

– Чи є вже якась ідея на десятий, ювілейний фестиваль, який мав би відбутися наступного року?

– Ще нема. Поки що тривають клопоти щодо цього фестивалю. Десь затримуються кошти, а потрібно оплачувати всі рахунки, хоча на брак грошей не нарікаю. Спонсори є, і цього року їх не стало менше, за що ми дуже вдячні. Можу лише сказати, що десятий, ювілейний фестиваль давньої музики пройде у жовтні 2012 року, бо він завжди відбувається восени. Влітку такі фестивалі можна проводити хіба що для туристів, але вони мають їх у себе. Фестиваль давньої музики поки що єдиний в Україні, і він потрібен насамперед нам.

– Дуже дякую за цікаву розмову. Надія ПАСТЕРНАК Фото авторки

12

Актуа льн е інт ерв’ю

Культура № 46, 18 листопада 2011 р.

Яскраві миттєвості ефіру

16 листопада – День працівників радіо, телебачення та зв’язку ПРИНАГІДНО

Щойно Україна урочисто відзначила ювілей наших колег – телевізійників.

60-річчя Українського телебачення – це знакова подія. І на адресу іменинників надійшло сотні привітань – із усіх куточків держави та з-за кордону. На святковому вечорі в Міжнародному центрі культури та мистецтв прозвучало вітання Президента України Віктора Януковича. До телевізійників різних поколінь звернувся зі сцени прем’єр-міністр України Микола Азаров. Очільник уряду серед тих, хто зробив особливо вагомий внесок у розбудову вітчизняного телебачення, назвав і журналіста Віктора ПАСАКА Наш кореспондент зустрівся з ветераном телерадіожурналістики в переддень професійного свята.

– Вікторе Володимировичу, що для Вас особисто цей день – 16 листопада?

– Як це банально не звучить, але телебачення і радіо для мене – це все життя. Так склалось, що ще в далекому 1960-му, до університету, працюючи в ржищівській районній газеті на Київщині, отримав від райкому партії доручення тричі на тиждень вести районну радіогазету. Тож треба було раненько, десь одразу після шостої ранку, бути в радіовузлі і виходити наживо з 15-хвилинною передачею. От тоді я відчув смак до прямого ефіру, отримав перший досвід, який так знадобився потім, коли після закінчення факультету журналістики Київського державного університету ім. Т. Г. Шевченка прийшов на Хрещатик, 26 і сорок із лишком років поетапно освоював різні поверхи й різні службові кабінети – від кореспондента радіостанції «Колос» до віце-президента Укртелерадіокомпанії, генерального директора Українського радіо. Останній кабінет – генерального директора Київської державної регіональної телерадіокомпанії, від першого дня її заснування 14 грудня 1995-го, – впродовж чотирнадцяти років…

– Цьому святу, якщо не помиляюсь, 17 років. Якими вони були для Вас, ці 17 миттєвостей ефіру?

– Передусім, неординарна історія народження нашого українського професійного свята. Про неї, до речі,

пише потужний дослідник «електронної музи», мій старший колега, ветеран-телевізійник Іван Гаврилович Мащенко у своїй книзі «Радіо і телебачення: від джерел до космічних висот», хоч деякі деталі подає неточно. Так от, навесні 1994 року до Укртелерадіокомпанії з Харкова надійшов лист від радіоінженера (а не місцевого краєзнавця, як пише І. Мащенко) В. Артеменка, в якому він резонно запитував у керівництва компанії: чи варто нам і надалі святкувати наше професійне свято 7 травня, започатковане від винаходу Олександра Попова, коли є всі підстави мати наш день в Україні? І підкріплював цю тезу конкретними фактами: 16 листопада 1924 року з Харкова вийшла в ефір перша радіопередача. А зараз, писав дослідник, на календарі – 1994-й, якраз ювілейний. Тож, товариші керівники, вам і карти в руки. Домагайтесь. Президент Укртелерадіокомпанії М. Ф. Охмакевич (дай йому Бог здоров’я!) направив цього листа мені, як своєму заступникові та керівникові Українського радіо. Мовляв, уточніть, з’ясуйте, підготуйте пропозиції. І я доручив І. Г. Мащенку, який тоді після «ГКЧП» був відправлений із Хрещатика, 26, як він сам любив говорити, «в екзил» – до

Інтерв’ю Українському телебаченню в прямому ефірі дає перший секретар ЦК КПУ В. А. Івашко. 1989 р.

Інституту підвищення кваліфікації працівників телебачення і радіомовлення, зв’язатись із Держархівом, іншими державними інституціями, аби задокументувати цю дату. Оскільки архівісти не змогли оперативно віднайти необхідні підтвердження, вирішили піти іншим шляхом – за аналогією, затвердженою рішеннями ЦК Компартії України (а там ніколи не помилялись, даючи «добро» на святкування 50-річчя, а потім і 60-річчя Українського радіо саме 16 листопада). Але «нагору», як пише І. Мащенко, ніякі документи так і не пішли. В травні 1994-го було не до цього. Йшли останні місяці передвиборної президентської кампанії. В липні на виборах переміг Леонід Кучма. І відразу ж змінив керівництво Укртелерадіокомпанії. Крісло Миколи Охмакевича зайняв київський газетяр Олександр Савенко. Настала осінь. До згаданої вище дати залишалось усього нічого. І я ознайомив нового керівника компанії з ситуацією стосовно визначення дня нашого професійного свята. Пригадую жовтневий вечір, коли секретарка вже пішла з роботи, я сів за її друкарську машинку і відстукав під диктовку Олександра Савенка листа до Президента України. Незважаючи на певний спротив наших колегзв’язківців, які забажали мати свій окремий день свята, Леонід Кучма 11 листопада 1994 року підписав Указ за номером 667/94 «Про день працівників радіо, телебачення і зв’язку» – 16 листопада. Ось так, дякуючи радіоінженеру з Харкова В. Артеменку, Україна всімнадцяте відзначає цю дату.

– Справді, неординарна історія. Але давайте повернемося до ефірних буднів. На Хрещатику, 26 Ви починали з радіостанції «Колос»…

– Так. Добре, що вона ще збереглась в ефірі Українського радіо, хоч і в скороченому форматі. Біля витоків «Колоса» стояв його перший керівник і мій наставник Микола Охмакевич, в подальшому голова Держтелерадіо.

ПАСАК Віктор Володимирович – журналіст, закінчив у 1966 р. з відзнакою Київський державний університет ім. Т. Г. Шевченка.

1966–1995 – кореспондент, завідувач відділу Українського радіо, головний редактор, директор ТО «Громада» Українського телебачення, віце-президент Укртелерадіокомпанії, генеральний директор Українського радіо, віце-президент Національної радіокомпанії України.

12 грудня 1995 р. – 14 грудня 2009 р. – генеральний директор Київської державної регіональної телерадіокомпанії. Голова Ради генеральних директорів ОДТРК.

(2001–2010 рр.). Президент Асоціації дружби «Україна-Куба», член президій Української Ради Миру й Українського Фонду Миру, перший заступник голови правління Київської організації Національної спілки журналістів України, член ЦК профспілки працівників культури, член редколегії журналу «Пам’ять століть», член Національних спілок журналістів і кінематографістів України. Депутат Київської обласної ради ІV скликання. Заслужений журналіст України. Лауреат Республіканської журналістської премії ім. Я. Галана. І команда аграрників-журналістів була справжня. Ветеран війни, редактор дивізійної фронтової газети Володимир Кеванашвілі, фахову думку якого поважали і міністри, і обласні партійні секретарі, Володимир Барсук, у майбутньому помічник В. В. Щербицького, Докія Болюта, незмінний редактор суботнього радіожурналу «Колос», із якого і виросла радіостанція. На жаль, ця високопрофесійна трійця вже пішла за межу. Ще успішно трудяться на журналістській і письменницькій ниві «колоски» – Альберт Погоня, Орест Сливінський… Наше професійне свято не забувають.

– А якісь форс-мажорні ситуації на радіо пам’ятаєте?

– Найдраматичніша – це пожежа на Хрещатику, 26 у ніч із 8 на 9 березня 1996 року. Як кажуть французи, шукай жінку. Хтось із нічної зміни після «рюмки чаю» забув вимкнути електрочайник. Тоді в Україні на кілька годин замовкло радіо. Згоріла найбільша телестудія з апаратною, яка досі, на жаль, не відновлена. Що не згоріло, те залили пожежники водою. Збитків на 12 млн доларів США. Ще один спомин, не такий драматичний, і все ж… Наш «колосковий» шеф Микола Охмакевич, повернувшись із відрядження до Миколаївської області, підготував до ефіру критичний матеріал щодо готовності області до весняних польових робіт. А через кілька днів його викликають до ЦК і вимагають дати пояснення. Яке? Виявляється, радіостанція «Свобода» в Мюнхені (тоді її партійні боси інакше як «ворожа» не називали) записала київську програму з ефіру і

Культура № 46, 18 листопада 2011 р. повторила на своїх хвилях без жодної купюри, додавши від себе лише одну (але яку!) фразу: «Ось до чого призводить колгоспний лад в Україні». Довелось шефу довгенько виправдовуватись…

– Це радіо. А Ви ж і телевізійник…

– Так, 1977-го М. Ф. Охмакевич, тоді вже керівник Комітету, запропонував мені посаду головного редактора головної редакції пропаганди Республіканського телебачення. Отут вже справді гаряче крісло було. Порядки в ЦК були жорсткі, якщо не сказати різкіше. Пригадую, зміст «Актуальної камери» (головної інформаційної програми УТ) мої колеги щодня доставляли в ЦК для візування. Не дай Бог, щось десь переплутати, допустити помилку. Особливо відповідальними були прямі трансляції демонстрацій трудящих із нагоди державних свят – 1 Травня і 7 листопада, з обов’язковим традиційним включенням Хрещатика, передусім, головної трибуни з керівниками республіки, для Москви, як сюжет до програми ЦТ «Время». Ось тут уже не дай Боже схибити. Мені довелось вперше брати на Хрещатику інтерв’ю під час такої трансляції у першого секретаря ЦК В. А. Івашка. Зберігаю фото, зроблене тоді колегою фотокором з Укрінформу Леонідом Добровольським. Була важкою «чорнобильська» тема. Представник Головліту (простіше – цензор) викидав будь-яку інформацію про рівень радіації в Києві і навколишніх містах і селах. Команда «зверху» – ніякої паніки, транслюйте першотравневу демонстрацію, показуйте людей, відпочиваючих на київських пляжах, рибалок на воді. Сюжети про забруднене сіно для худоби, про дохлу рибу і таке інше відразу відправлялись в корзину. І в цей сумнопам’ятний 86-й наша редакція пропаганди провела перший міжнародний телеміст «Київ – Братислава». І ще один штрих до міжнародної теми. У 1988-му вперше в історії Українського телебачення знімальна група, яку мені випало очолити, побувала в США. Ми (це телеоператор вищої категорії Юрій Бордаков, звукорежисер Віктор Співаков і ваш покірний

Актуа льн е інт ерв’ю

У телевізійній апаратній на Хрещатику, 26

слуга) разом із представниками всіх республік Радянського Союзу брали участь у міжнародному марші миру по восьми штатах Америки. Місцеві газети на перших сторінках в один голос заволали: «Русский десант». Документальний фільм «Америкою пішки», створений за нашим сценарієм на студії «Укртелефільм» режисером Віктором Кісіним, кілька разів демонструвався на УТ. Цікаві, хоч і не прості були часи…

– А що найбільше запам’яталось за Ваші сорок із лишком років роботи на Хрещатику, 26?

– Ну дещо я вже згадав. І все ж… У 1979 році нашій «телепропаганді» доручили готувати для Центрального телебачення, з нагоди 325-річчя возз’єднання України з Росією, відеофільм «Навіки разом». Строки були дуже обмежені, довелось із головним режисером Олексієм Одинцем й відеоінженерами працювати і вночі, аби вкластись у відведений термін, взяти інтерв’ю у найавторитетніших особистостей (Бориса Патона, Миколи Бажана, Павла Поповича, Олега Антонова, інших знакових фігур). Непростий був монтаж на давно застарілій техніці. Та ще неабиякий контроль з боку ЦК на рівні секретаря з ідеології. «Оцю церкву викиньте, оцей синхрон скоротіть, ось над цим текстом попрацюйте». У Москві на ЦТ

Б. Є. Патон – до відеофільму «Навіки разом». 1978 р.

фільм сприйняли на «ура». Газета «Правда» дала попередню анотацію.

1991-й рік. Передвиборна президентська кампанія. В головній редакції пропаганди створена програма «Студія «1 грудня», яка телевізійно відкрила для суспільства постать кандидата Леоніда Кравчука, який і став першим Президентом України. Роль телебачення Леонід Макарович відзначив на першій прес-конференції для журналістів, яку він провів уже як новообраний Президент. А я мав нагоду бути в складі першої офіційної делегації, що на чолі з Л. Кравчуком у січні 1992 року відвідала Ізраїль. Із 1992-го за домовленістю з Посольством Республіки Куба в Україні стали регулярними поїздки нашої телевізійної групи на Острів Свободи. Репортажі та фільми про безкоштовне лікування та оздоровлення чорнобильських дітей на Кубі за підтримки Фіделя Кастро постійно демонструвались на каналі УТ-1. До речі, минулого літа довелось мені близько познайомитись із сином Фіделя – Фіделіто, одним із керівників Куби в освітній галузі, який прибув до України на запрошення президента Академії наук Бориса Патона. Цікава людина, добре володіє російською, вчився в Московському університеті, а перед цим стажувався в Харкові.

– Дозволю нескромне запитання: а як поціновувалась робота телерадіожурналістів у ті часи?

– Якщо мова йде про «державників» (а тоді інших не існувало), то з фінансового боку, сьогодні також, як кажуть, «нижче плінтуса». Тому і слугують довгі роки державні телерадіокомпанії базою підготовки кадрів для комерційних каналів, де беруть уже готових і журналістів, і операторів. Про це не раз мені доводилось говорити і з трибуни Верховної Ради – на парламентських слуханнях, і на зустрічах із Президентами України. А віз і нині там. Шкода молодих, які починають журналістську біографію в державних ТРК із зарплати в 1400 грн. («грязними»). Хто без житла в Києві, тому зовсім сутужно…

– Давайте про приємне. Щойно відзначався ювілей Українського телебачення. Було про що згадати, зустрівшись у Міжнародному центрі культури та мистецтв із колегами?

– Безперечно. Зібрався практично весь наш «генералітет» із регіонів – керівники обласних державних телерадіокомпаній – Микола Ляпаненко з Полтави, Любов Коваленко з Вінниці, Валерій Долина з Харкова, Андрій Велесик із Рівного, Лариса Якубенко

13 з Сум, Анатолій Тютюнник із Чернігова, Михайло Шматов із Криму, Євген Шишков із Закарпаття, Олександр Скріпніченко з Севастополя, Любов Годнюк із Чернівців і наші київські колеги – Віктор Петренко, Жанна Мазицька, Василь Юричко, Олександр Савенко. Згадували спільно прожиті роки і тих, кого вже немає серед нас або кого вже «пішли»… Приємно було чути відеовітання Президента Віктора Януковича і теплі слова ювілярам уже зі сцени прем’єр-міністра України Миколи Азарова. До речі, серед заслужених ветеранів-телевізійників прем’єр згадав і моїх добрих колег Олексія Одинця, Віру Бояренко, Наталію Рабчук, Владислава Степаненка, Юрія Федорова, Людмилу Чернякову, Георгія Беньковського, Лідію Ільченко, Валерія Лимана. Скільки разом пройдено доріг! Хоча не можу не сказати і про гірчинку від свята. 5 листопада 2011 року – це 60-річчя Українського телебачення, яке починалось з Хрещатика, 26, із Київської студії телебачення. Тобто це свято всієї системи. Саме в такому форматі воно прозвучало і в вітаннях керівників держави й уряду, і в отриманих телевізійниками з різних регіонів державних і урядових нагородах. А вже далі зі сцени з вуст і ведучих, і учасників концерту, окремі номери якого, до речі, викликали закономірний подив (як такий несмак можна транслювати у прямому ефірі на Україну, а через супутник і далеко за її межі?) адресуються вітання виключно Першому національному. Хіба це ювілей УТ-1? Несправедливо… До речі, про ювілеї. Мало хто знає, що телеканал «Інтер», який щойно відсвяткував своє 15-річчя, вперше вийшов в ефір з Хрещатика, 26, із апаратної Київської державної регіональної телерадіокомпанії. Справа в тому, що згідно з отриманою каналом ліцензією компанія зобов’язана розпочати телемовлення впродовж року. Коли ж ні, ліцензія, видана Національною радою з питань телебачення і радіомовлення, анулюється. Мабуть, цей термін у «Інтера» завершувався, готового до ефіру контенту підготували достатньо, а з технічного боку – студію, апаратну не встигали обладнати. От тоді й з’явився в моєму кабінеті після дзвінка одного високого посадовця з проханням допомогти керівник «Інтера» Олександр Зінченко (хай йому земля пухом-пером, хороший був чоловік!) Підписали за рекомендацією голови Держтелерадіо Зіновія Кулика угоду про надання технічних послуг, а вже за кілька днів, а саме – в неділю 20 жовтня 1996 року, телеглядачі України вперше побачили програми «Інтера», який сьогодні позиціонує себе як головний канал країни. На жаль, без його першого керівника… І все ж хочу спогади завершити на оптимістичній ноті. 16 листопада – це наше спільне зі зв’язківцями свято. А для мене – ще й сімейне, тому що донька і син – телевізійники, а внук Діма, якому пішов дев’ятий рік, вже в три рочки почав зніматися у рекламних відеороликах, хоч я від цього не в захопленні. Тож хотів би всіх нас привітати з цією 17-ю миттєвістю телерадіоефіру. Хай він дарує нам тільки позитив!

– Дякую за інтерв’ю! Зі святом! Алла БУРЛАКА Фото з архіву Віктора ПАСАКА

14

Ст оли чна а фіша

Культура № 46, 18 листопада 2011 р.

з 21 по 27 листопада 2011 року НАЦІОНАЛЬНА ОПЕРА УКРАЇНИ

25 – (19.00) «Авторський вечір н.а. України О. Костін 26 – (19.00) Абонемент № 7 – «Мистецтво фортепіанної гри» 27 – (19.00) Концерт камерної музики Диригент – К. Буман (Німеччина) НАЦІОНАЛЬНИЙ БУДИНОК ОРГАННОЇ ТА КАМЕРНОЇ МУЗИКИ

25 – (19.00) М. Фрейн «Зрители на спектакль не допускаются!»

26 – (19.00) Е. Ростан «Сирано де Бержерак» 27 – (19.00) Х. Бергер «Врем чистую правду» Мала зала 26 – (15.00) Л. Піранделло «Немного вина …или 70 оборотов» 27 – (15.00) Ф. Достоєвський «Голубчики мои!..»

Мала сцена 23 – (19.00) М. Гоголь «Шинель» 24 – (19.00) Ш. Ділені «Смак меду» 27 – (13.00) С. Козлов «Зеленими пагорбами океану» КИЇВСЬКИЙ МУНІЦИПАЛЬНИЙ АКАДЕМІЧНИЙ ТЕАТР ЛЯЛЬОК

КИЇВСЬКИЙ АКАДЕМІЧНИЙ МОЛОДИЙ ТЕАТР (м. Київ-34, вул. Лисенка, 5 ф. 279-38-19, т. 234-04-24)

22 – (19.00) О. Меньшиков Джазові вистави «Оркестру Мрії» 23 – (19.00) О. Меньшиков Джазові вистави «Оркестру Мрії» 24 – (19.00) П. Чайковський «Спляча красуня» балет на 3 дії 25 – (19.00) Дж. Верді Бал-маскарад опера на 3 дії 26 – (19.00) П. Чайковський «Лускунчик» балет на 2 дії 27 – (19.00) Дж. Верді Ріголетто опера на 3 дії НАЦІОНАЛЬНИЙ АКАДЕМІЧНИЙ ТЕАТР РОСІЙСЬКОЇ ДРАМИ ІМ. ЛЕСІ УКРАЇНКИ

(м. Київ, вул. Червоноармійська 77, т. 528-31-86)

21 – (19.30) Камерний ансамбль «Київ» 22 – (19.30) В. Чікіров (ліричний баритон) з.а. Бурятії Л. Реутова (фортепіано) н.а. України І. Калиновська (орган) 23 – (19.30) Музика Бетховена 24 – (19.30) Л. Назаренко (сопрано) М. Сидоренко (орган, фортепіано) 25 – (19.30) Німецька органна музика: від ренесансу до романтики В. Балаховська (орган) 26 – (19.30) Герой України, н.а. України, О. Басистюк (сопрано) Г. Бубнова (орган) НАЦІОНАЛЬНИЙ ЦИРК УКРАЇНИ

НАЦІОНАЛЬНИЙ АКАДЕМІЧНИЙ ДРАМАТИЧНИЙ ТЕАТР ІМ. І. ФРАНКА (Київ, пл. І. Франка, 3 т./ф. 279-59-51, т. 279-59-91

22 – (19.00) Т. Шевченко «Назар Стодоля» 23 – (19.00) П.-О. К. Бомарше «Весілля Фігаро» 26 – (12.00) Я. Стельмах, Г. Гладков, В. Ливанов «Бременські музиканти» 26 – (19.00) Р. Болт «Віват, королево!»

27 – (19.00) Е.-Е. Шмітт «Маленькі подружні злочини» НАЦІОНАЛЬНА ФІЛАРМОНІЯ УКРАЇНИ

(м. Київ, вул. Прорізна, 17 тел. 234-62-51)

Велика сцена 22 – (19.00) Допрем’єрний показ А. Курейчик «Людина і вічність» 24 – (19.00) ПРЕМ’ЄРА (Велика сцена) А.Курейчик «Людина і вічність» 25 – (19.00) І. Коваль «Маринований аристократ» 26 – (19.00) М. Воронов «Торчалов» 27 – (12.00) Л. Розумовська «Русалонька» 27 – (19.00) Дж. Патрік «Моя дорога Памела…» Камерна сцена 22 – (19.00) А.Б. Вальєхо «У палаючій пітьмі» 23 – (19.00) О. Островський «Право на любов…»

27 – (19.00) М. Шизгал «Любофф!» КИЇВСЬКИЙ МУНІЦИПАЛЬНИЙ АКАДЕМІЧНИЙ ТЕАТР ОПЕРИ ТА БАЛЕТУ ДЛЯ ДІТЕЙ ТА ЮНАЦТВА

(м. Київ, вул. Б. Хмельницького, 5 тел. 235-42-66)

21 – (19.00) А. Менчелл «Бабье лето» 22 – (19.00) Б. Нушич «Госпожа министерша» ПРЕМ’ЄРА 23 – (19.00) «Сто пятая страница про любовь» 24 – (19.00) Р. Куни «Слишком женатый таксист» ПРЕМ’ЄРА 25 – (18.30) «Чуть мерцает призрачная сцена… (Юбилей. Юбилей? Юбилей!)»

26 – (19.00) А. Касона «Деревья умирают стоя» ПРЕМ’ЄРА 27 – (12.00) Р. Куни «№13 («Безумная ночь, или Женитьба Пигдена») ПРЕМ’ЄРА 27 – (19.00) Л. Малюгин «Насмешливое мое счастье» Новая сцена 22 – (20.00) А. Николаи «Прощальное танго» 24 – (20.00) Н. Лабют «Жирная свинья» 26 – (18.00) Н. Птушкина «Пизанская башня» 27 – (18.00) Н. Лабют «Жирная свинья» Сцена «Под крышей» 26 – (20.00) Л. Хюбнер «Дело чести» 27 – (20.00) А. Вертинский «Бал Господень…»

(м. Київ, вул. Миропільська,1, 513-15-00)

25 – (19.00) «Просто супер!»

26 – (13.00, 17.00) «Просто супер!»

27 – (13.00, 17.00) «Просто супер!»

(м. Київ, вул. Велика Васильківська, 53/3, т. 287-62-57)

23 – (19.00) О. Рябов «Містер Ікс» оперета на 2 дії 24 – (19.00) І. Кальман «Сорочинський ярмарок» оперета на 2 дії 27 – (19.00) Ж. Оффенбах «Звана вечеря з Італійцями» оперета на 1 дію

КИЇВСЬКИЙ ДЕРЖАВНИЙ АКАДЕМІЧНИЙ ТЕАТР ЛЯЛЬОК (м. Київ, вул. Грушевського, 1-а, тел. 278-05-66)

25 – (19.00) Л. Українка «Лісова пісня» 26 – (11.00) М. Петренко «Про курочку рябу та сонечко золоте» 26 – (13.00) Ю. Сікало «Кіт у чоботях» 26 – (15.00) Б. Заходер за Г.-Х. Андерсеном «Дюймовочка» 26 – (17.00) О. Толстой «Золотий ключик» 27 – (11.00) М. Назаренко за Н. Абрамцевою «Казка для добрих сердець» ПРЕМ’ЄРА 27 – (13.00) В. Лівшиць, І. Кичанова «Таємничий гіпопотам» 27 – (15.00) Є. Гімельфарб «Вовк і козенята» 27 – (17.00) Є. Шварц «Попелюшка» КИЇВСЬКИЙ АКАДЕМІЧНИЙ ТЕАТР «КОЛЕСО»

(м. Київ, пр. Перемоги, 2) т. 486-60-08)

КИЇВСЬКИЙ НАЦІОНАЛЬНИЙ АКАДЕМІЧНИЙ ТЕАТР ОПЕРЕТИ

26 – (11.00, 13.00) А. Мілн М. Поливанова «Веселые медвежата» 27 – (11.00, 13.00) Г. Усач, І. та Я. Златопольські «Бегемотик Бантик»

(м. Київ, Андріївський узвіз, 8 т. 425-04-22)

(м. Київ, вул. Межигірська, 2 т. 425-42-80)

23 – (19.00) Дж. Верді «Травіата» опера на 3 дії 24 – (13.00) Г. Свиридов «Заметіль» музичні ілюстрації до повісті О. Пушкіна 24 – (19.00) «Kиїв модерн-балет» кватет-а-тет балет на одну дію «Київ модерн-балет» CON TUTTI INSTRUMENTI 25 – (13.00) І. Якушенко «Зайчик-Листоноша» музична казка на 2 дії 26 – (12.00) Концерт за участю учнів та студентів Київського державного хореографічного училища 26 – (19.00) К. Орф «Карміна бурана» 27 – (12.00, 15.00) П. Чайковський «Спляча красуня» балет-феєрія на 2 дії

22 – (19.00) Коктейль «Фа-Соль» пісенний розгуляй 26 – (19.00) Я. Стельмах «Емма» 27 – (15.00) М. Янчук «У Києві, на Подолі… або є «Гдє ві сохнєтє бєльйо?»

27 – (19.00) Я. Стельмах «Емма» Камінна зала 23 – (19.00) А. Шніцлер «Фатальний флірт або Забавки» 25 – (19.00) А. Шніцлер «Фатальний флірт або Забавки» КИЇВСЬКИЙ АКАДЕМІЧНИЙ ДРАМАТИЧНИЙ ТЕАТР НА ПОДОЛІ

КИЇВСЬКИЙ АКАДЕМІЧНИЙ ТЕАТР ЮНОГО ГЛЯДАЧА НА ЛИПКАХ

КИЇВСЬКИЙ АКАДЕМІЧНИЙ ТЕАТР ДРАМИ І КОМЕДІЇ НА ЛІВОМУ БЕРЕЗІ ДНІПРА

(м. Київ, Контрактова пл., 4 т. 425-54-89)

25 – (19.00) А. Вампілов «Минулого літа в Чулімську» ПРЕМ’ЄРА 26 – (19.00) А. Вампілов «Минулого літа в Чулімську» ПРЕМ’ЄРА 27 – (19.00) М. Гоголь «Гравці» (м. Київ, вул. Липська, 15/17 т. 253-62-19)

(м. Київ, Володимирський узвіз 2, т. 278-16-97)

(м. Київ, пр. Броварський, 25 т. 517-41-04)

22 – (19.00) Гастролі литовського струнного квартету 23 – (19.00) Концерт вокальної і духової музики голов. диригент О. Рощак 24 – (19.00) Музичні діалоги: Україна – Австрія з.а.України Г. Сафонов (скрипка)

22 – (19.00) ПРЕМ’ЄРА А. Міллер «Гости грядут в полночь» 23 – (19.00) К. Рубіна «Вася должен позвонить» 24 – (19.00) М. Старицький «Нехай одразу двох не любить…»

23 – (18.00) Е. Портер «Поліанна» 24 – (13.00) Е. Портер «Поліанна» 25 – (12.00) Г.-Х. Андерсен «Принц і принцеса» 25 – (19.00) В. Шекспір «Ромео і Джульєтта» 26 – (12.00) Г.-Х. Андерсен «Снігова королева» 26 – (19.00) В. Шекспір «Ромео і Джульєтта» 27 – (12.00) Я. та І. Златопольські «Ярмарковий гармидер» ПРЕМ’ЄРА 27 – (19.00) П.О. Бомарше «Шалений день»

КИЇВСЬКА АКАДЕМІЧНА МАЙСТЕРНЯ ТЕАТРАЛЬНОГО МИСТЕЦТВА «СУЗІР’Я» (м. Київ, вул. Ярославів Вал, 14 т. 272-41-88)

25 – (19.00) О. Олесь «Все про кохання» 26 – (19.00) Кобо Абе «Жінка у пісках» 27 – (19.00) П. Шеффер «Леттіс і Лавідж» Мікросцена 23 – (19.30) Ф. Саган «Заноза» 24 – (19.30) Є. Чуприна «Цвєтаєва+Пастернак» 26 – (19.30) В. Сігарєв «Депо північне»

Культура № 46, 18 листопада 2011 р.

Огол ош ення

МІНІСТЕРСТВО КУЛЬТУРИ УКРАЇНИ ЦЕНТРАЛЬНИЙ АПАРАТ

освітньо-кваліфікаційним рівнем магістра, спеціаліста; стаж роботи за фахом на державній службі на посаді головного спеціаліста чи в інших сферах управління не менше 3 років;

оголошує конкурс на заміщення вакантних посад державних службовців: • начальник відділу сприяння міжнародній, соціальній та гуманітарній діяльності релігійних організацій Департаменту у справах релігій та національностей – 1 вакансія. Кваліфікаційні вимоги: вища освіта відповідного професійного спрямування за освітньокваліфікаційним рівнем магістра, спеціаліста; стаж роботи за фахом на державній службі на посаді головного спеціаліста чи в інших сферах управління не менше 3 років; • головний спеціаліст відділу сприяння міжнародній, соціальній та гуманітарній діяльності релігійних організацій Департаменту у справах релігій та національностей – 1 вакансія. Кваліфікаційні вимоги: вища освіта відповідного професійного спрямування за освітньокваліфікаційним рівнем магістра, спеціаліста; стаж роботи за фахом на державній службі на посаді провідного спеціаліста не менше 1 року або стаж роботи за фахом в інших сферах управління не менше 3 років; • головний спеціаліст відділу експертноаналітичної роботи та зв’язків з релігійними організаціями Департаменту у справах релігій та національностей – 1 вакансія. Кваліфікаційні вимоги: вища освіта відповідного професійного спрямування за освітньокваліфікаційним рівнем магістра, спеціаліста; стаж роботи за фахом на державній службі на посаді провідного спеціаліста не менше 1 року або стаж роботи за фахом в інших сферах управління не менше 3 років; • головний спеціаліст відділу реєстрації статутів та статистичного обліку релігійних організацій Департаменту у справах релігій та національностей – 1 вакансія. Кваліфікаційні вимоги: вища освіта відповідного професійного спрямування за освітньокваліфікаційним рівнем магістра, спеціаліста; стаж роботи за фахом на державній службі на посаді провідного спеціаліста не менше 1 року або стаж роботи за фахом в інших сферах управління не менше 3 років; • головний спеціаліст відділу національних меншин України та української діаспори Департаменту у справах релігій та національностей – 3 вакансії. Кваліфікаційні вимоги: вища освіта відповідного професійного спрямування за освітньокваліфікаційним рівнем магістра, спеціаліста; стаж роботи за фахом на державній службі на посаді провідного спеціаліста не менше 1 року або стаж роботи за фахом в інших сферах управління не менше 3 років; • головний спеціаліст відділу збереження та використання пам’яток та територій, пов’язаних з охороною нерухомої культурної спадщини, управління охорони нерухомої культурної спадщини Департаменту культурної спадщини та культурних цінностей – 2 вакансії. Кваліфікаційні вимоги: вища освіта відповідного професійного спрямування за освітньокваліфікаційним рівнем магістра, спеціаліста; стаж роботи за фахом на державній службі на посаді провідного спеціаліста не менше 1 року або стаж роботи за фахом в інших сферах управління не менше 3 років; • головний спеціаліст сектору набуття правового режиму об’єктів та територій, пов’язаних з охороною нерухомої культурної спадщини, управління охорони нерухомої культурної спадщини Департаменту

15

культурної спадщини та культурних цінностей – 2 вакансії. Кваліфікаційні вимоги: вища освіта відповідного професійного спрямування за освітньокваліфікаційним рівнем магістра, спеціаліста; стаж роботи за фахом на державній службі на посаді провідного спеціаліста не менше 1 року або стаж роботи за фахом в інших сферах управління не менше 3 років; • головний спеціаліст сектору об’єктів всесвітньої культурної спадщини управління охорони нерухомої культурної спадщини Департаменту культурної спадщини та культурних цінностей – 1 вакансія. Кваліфікаційні вимоги: вища освіта відповідного професійного спрямування за освітньокваліфікаційним рівнем магістра, спеціаліста; стаж роботи за фахом на державній службі на посаді провідного спеціаліста не менше 1 року або стаж роботи за фахом в інших сферах управління не менше 3 років; • заступник директора Департаменту культурної спадщини та культурних цінностей – начальник управління музейної справи та нормативно-методичного забезпечення переміщення культурних цінностей – 1 вакансія. Кваліфікаційні вимоги: повна вища освіта відповідного професійного спрямування; стаж роботи за фахом на державній службі на керівних посадах не менше 3 років або стаж роботи в інших сферах управління; • головний спеціаліст відділу нормативнометодичного забезпечення реставрації та утримання пам’яток управління музейної справи та нормативно-методичного забезпечення переміщення культурних цінностей Департаменту культурної спадщини та культурних цінностей – 3 вакансії. Кваліфікаційні вимоги: вища освіта відповідного професійного спрямування за освітньокваліфікаційним рівнем магістра, спеціаліста; стаж роботи за фахом на державній службі на посаді провідного спеціаліста не менше 1 року або стаж роботи за фахом в інших сферах управління не менше 3 років; • головний спеціаліст відділу контролю управління регіональних представників з питань охорони культурної спадщини та переміщення культурних цінностей Департаменту культурної спадщини та культурних цінностей (на час декретної відпустки) – 1 вакансія. Кваліфікаційні вимоги: вища освіта відповідного професійного спрямування за освітньокваліфікаційним рівнем магістра, спеціаліста; стаж роботи за фахом на державній службі на посаді провідного спеціаліста не менше 1 року або стаж роботи за фахом в інших сферах управління не менше 3 років; • заступник начальника відділу територіального представництва управління регіональних представників з питань охорони культурної спадщини та переміщення культурних цінностей Департаменту культурної спадщини та культурних цінностей – 1 вакансія. Кваліфікаційні вимоги: вища освіта відповідного професійного спрямування за

відділ територіального представництва управління регіональних представників з питань охорони культурної спадщини та переміщення культурних цінностей Департаменту культурної спадщини та культурних цінностей – 20 вакансій: – головний спеціаліст (по Львівській обл.) – місце роботи – м. Львів; – головний спеціаліст (по Івано­Франківсь­ кій обл.) – місце роботи – м. Івано-Франківськ; – головний спеціаліст (по Закарпатській обл.) – місце роботи – м. Ужгород; – головний спеціаліст (по АР Крим) – місце роботи – м. Сімферополь; – головний спеціаліст (по м. Севастополь) – місце роботи – м. Севастополь; – головний спеціаліст (по Київській обл.) – місце роботи – м. Київ; – головний спеціаліст (по Чернівецькій обл.) – місце роботи – м. Чернівці; – головний спеціаліст (по Рівненській і Волин­ ській обл.) – місце роботи – м. Рівне; – головний спеціаліст (по Житомирській і Ві­ нницькій обл.) – місце роботи – м. Житомир; – головний спеціаліст (по Хмельницькій обл.) – місце роботи – м. Хмельницький; – головний спеціаліст (по Одеській обл.) – місце роботи – м. Одеса; – головний спеціаліст (по Миколаївській і Хер­ сонській обл.) – місце роботи – м. Миколаїв; – головний спеціаліст (по Черкаській і Кірово­ градській обл.) – місце роботи – м. Черкаси; – головний спеціаліст (по Харківській обл.) – місце роботи – м. Харків; – головний спеціаліст (по Донецькій обл.) – місце роботи – м. Донецьк; – головний спеціаліст (по Луганській обл.) – місце роботи – м. Луганськ; – головний спеціаліст (по Дніпропетровській і Запорізькій обл.) – місце роботи – м. Дніпропетровськ; – головний спеціаліст (по Полтавській і Сум­ ській обл.) – місце роботи – м. Полтава; – головний спеціаліст (по Чернігівській обл.) – місце роботи – м. Чернігів; – головний спеціаліст (по Тернопільській обл.) – місце роботи – м. Тернопіль. Кваліфікаційні вимоги: вища освіта відповідного професійного спрямування за освітньокваліфікаційним рівнем магістра, спеціаліста; стаж роботи за фахом на державній службі на посаді провідного спеціаліста не менше 1 року або стаж роботи за фахом в інших сферах управління не менше 3 років. У конкурсі можуть брати участь громадяни України, які мають вищу освіту, стаж роботи за фахом. До заяви додаються наступні документи: – особова картка (форма П-2 ДС); – автобіографія; – дві фотокартки розміром 4х6 см; – копія паспорта; – копія диплома про освіту; – копії документів про підвищення кваліфікації, присвоєння наукового ступеня або вченого звання (у разі наявності); – копія військового квитка; – копія ідентифікаційного коду; – копія трудової книжки; – декларація про доходи за 2010 рік. Документи для участі в конкурсі приймаються протягом місяця з дня опублікування оголошення в газеті «Культура і життя»: 01601, м. Київ, вул. І. Франка, 19, кім. 109 Додаткова інформація за тел.: 234-39-93 Конкурсна комісія

На дозві ллі

16

Фотомандри з Олександром Усом Його численні світлини – це широко відкрите вікно у світ, за яким дивовижні краєвиди далеких країн, їх жителі, зайняті своїми повсякденними справами, художні творіння тамтешніх народних майстрів. Миколаївець Олександр Ус закарбував усе це на фото, аби й ми, споглядаючи їх, могли на якусь мить відчути себе подорожніми. «Із далеких мандрів» – так назвав він свою персональну виставку, яка відкрилася цими днями в Одеському обласному центрі української культури. Це вже дванадцятий творчий звіт фотомайстра перед співвітчизниками про свої подорожі Оглядаючи разом з автором робіт експозицію, ведемо неквапну розмову про його мандри. Олександр Олександрович бідкається, що зміг тут представити лише невелику дещицю зі свого творчого доробку. Вибирати світлини для виставки було досить складно, адже їх накопичилося вже кілька тисяч, і кожна йому дорога, як незабутній спогад. Цікавлюся, де пан Олександр вже встиг побувати, які далекі краї справили найбільше враження. «Оце перед приїздом до Одеси я підрахував, що об’їздив із фотокамерою сорок дві країни. На моє переконання, кожна з них неповторна, їх навіть недоречно порівнювати між собою. Те, що нам, європейцям, здається екзотикою, для місцевих жителів в Африці чи Середній Азії звичне від діда-прадіда. Вони бережуть свої святині, шанують народні традиції, прагнуть вберегти власну культуру від всюдисущої нині глобалізації. У скандинавських країнах усе вражає підкресленою суворістю природи, доглянутістю міст, шляхетною стриманістю місцевих жителів. Прадавнє й сучасне там не злилися, а співіснують. А наші туристи, що прагнуть особливо яскравих вражень,

Фортеця Ллорет-де-Мар (Іспанія)

На міжнародних виставках, зокрема у Туреччині та Абхазії, мої українські світлини викликали чимале зацікавлення відвідувачів. Настав час пропагувати своє у світі

вчащають до Італії чи Франції. І я розумію тих, хто хоче зануритися в бурхливе середовище Парижа, Венеції та подібних міст, які можна порівняти з красунями на карнавалі», – розповідає мандрівний фотограф.

– А ось я бачу чудовий знімок храму Святого Миколая у засніженій Яремчі. Тож, мандруючи світом, ви не оминаєте увагою і рідну землю, а відтак маєте можливість порівнювати Україну з іншими державами.

– Ще Тарас Шевченко був зачарований нашою мальовничою Україною і такою закарбував її на своїх картинах і офортах. На мою думку, без гідного пошанування свого не можна оцінити й чуже. Маємо ж такі багатющі скарби, такі унікальні історичні, природні, архітектурні перлини, якими можемо пи- Крим і Карпати я обходив уздовж і впошатися перед усім світом. Засвідчую це перек, і ще буду там не раз. Та й чимало як мандрівник із багаторічним стажем. привабливого для себе знаю і в інших регіонах. Із моїх українських світлин можна також сформувати досить масштабну виставку. Якби знайшовся спонсор, її можна було б показати й нашим співвітчизникам у США, Австралії та Канаді, де українська діаспора найчисленніша. На своїх міжнародних виставках, зокрема у Туреччині та Абхазії, мої українські світлини викликали чимале зацікавлення відвідувачів. Настав час пропагувати своє у світі.

– Олександре Олександровичу, відкриваючи виставку, Ви сказали, що її продовження кожен може побачити на сайті spokusa.com.ua. Таку ж назву має і ваш міжнародний проект, про який я вже чув багато доброго. Чим наповнюється Вечірня Прага (Чехія) він сьогодні?

– Арт-проект «Спокуса» об’єднує художників, що живуть біля Чорного На 2012 рік газету «Культура і життя» можна передплатити та Середземного морів, за свої 17 літ в будь-якому поштовому відділенні зв’язку України він уже отримав міжнародне визнанПередплатний індекс – 60969 ня. Фактично це мистецький клуб, де

Газета «Культура і життя» Засновники: Міністерство культури і туризму України, Український комітет профспілки працівників культури, редакція газети Видавець: Газетно-журнальне видавництво Міністерства культури Директор Олеся БІЛАШ Головний редактор Людмила ГНАТЮК

Склад Видавничої ради Олеся Білаш – директор видавництва, Олена Чередниченко – завсектором взаємодії зі ЗМІ та зв’язків із громадськістю МК, Олена Воронько – начальник відділу театрального мистецтва МК, Лариса Лебедівна – завсектором мовної політики МК, Михайло Швед – начальник відділу музичного та циркового мистецтва МК, Ольга Дарибогова – начальник управління міжнародних зв’язків МК, Ольга Голинська – головний редактор журналу «Музика», Наталя Потушняк – головний редактор журналу «Театральноконцертний Київ», Алла Підлужна – головний редактор журналу «Український театр», Марія Хрущак – головний редактор журналу «Українська культура», Орест Когут – головний редактор видавництва.

Виходить із 7 жовтня 1923 року. Свідоцтво про державну реєстрацію: КВ № 1026 від 26.10.1994 р. Передплатний індекс 60969 Адреса редакції: 03040, м. Київ, вул. Васильківська, 1 Телефон, факс: (044) 498–2365 е-mail: nvu.kultura@gmail.com http://www.uaculture.com Друк: ТОВ «Мега-Поліграф», 04073 м. Київ, вул. Марка Вовчка, 12/14 Редакція залишає за собою право на редагування отриманих матеріалів без узгодження з автором.

Культура № 46, 18 листопада 2011 р. українські майстри мають можливість обмінюватися досвідом зі своїми зарубіжними колегами, демонструвати свої нові роботи. Але віртуальним спілкуванням намагаємося не обмежуватися. Улаштовуємо колективні й персональні виставки, як ось ця, проводимо семінари, симпозіуми, пленери. Нещодавно в Миколаєві продемонстрували свої твори вісімнадцять художників, які брали участь у пленері, влаштованому нами в Яремчі. Жили ми зо два тижні в господі, яку нам гостинно надав місцевий священик отець Казимир, він усіляко опікувався гостями. Працювали там майстри пензля з великим захопленням. А тепер, коли художники завершили свої картини, ми вирішили їх продемонструвати в кількох містах України.

– Ви, як я зрозумів, теж художник за покликанням, навіть удостоєні звання почесного члена Спілки художників України. А що для Вас означає фотографія?

– Передовсім, це мій спосіб спілкування з глядачем, спроба через світлини поділитися своїми почуттями, настроями та емоціями, які в мене викликало все побачене й зафіксоване фотокамерою. Кажуть, що мої роботи випромінюють позитивну енергетику,

Зима в Карпатах (Яремче)

може, саме тому чимало з них поповнили приватні художні колекції, прикрасили приміщення туристичних центрів.

– Тут я вже встиг познайомитися з Вашим сином Сергієм. Він Ваш послідовник і теж нерозлучний з фотокамерою, як і Ви?

– Сергійко одразу після народження потягнувся до фотоапарата, без нього він і тепер ні кроку не ступить. А ще він так само непосидючий, як і батько. Окремі його знімки, зроблені в Криму, в Карпатах чи в Скандинавії, вже не гірші, ніж мої роботи на нинішній виставці. Перший млинець, можна сказати, не був глевким, а яким буде продовження, поживемо-побачимо.

– Спасибі Вам, пане Олександре, за надану можливість здійснити з допомогою Ваших світлин подорож світом і за естетичну насолоду. А Ваші мандри триватимуть і надалі?

– Безперечно, я не з лежачих каменів, під які й вода не тече. Станіслав ЗМІЄВСЬКИЙ Думки авторів публікацій можуть не збігатися з позицією редакції. Матеріали, опубліковані в газеті «Культура і життя», є інтелектуальною власністю редакції і не можуть бути відтворені у будь­якій формі без письмового дозволу видавця. При використанні публікацій посилання обов’язкове. Наклад 2000 © «Культура і життя» Ціна договірна