Майдан 2013-14рр Вітчизняна війна 2014-15рр
Дистанція Словом [пролог]
Поетично-драматургійний проект
1
Відступають і їхні танки, налякані, може, весною, Суто на південь, де сакура і метелики.
* Вже кілька тижнів жодного кульового поранення. Тільки довга пам’ять «швидких» і зірвані голоси: Так зимова гума поспішає сухим асфальтом До стареньких фей у блакитному, що забули раптом Де залишали чарівну паличку увостаннє. Ще не пізно. Ще тільки зачинятимуться собори. І жінка з вагітним лоном виведе білого пса. Проводжатиме поглядом тих, з трояндами і валізами, До вокзалу, І цих, темношкірих, з морозивом і на підборах. Так рукавички губляться, аби не почутися зайвими. Так усередині щось хлюпоче і тане. Щось відступає, як недобитий танк. Так виходять із засідок кілька вечірніх суконь, цієї зими незайманих, І засвічуються дві сотні очей в небесах Над жінками у вікнах, що вішають випрані штори, Ловлячи краєм зору жалобну веселку, І над тими, що прибирають вечірню платформу метро.
[Київ]
Оксана Куценко
Надвечір приходить і ставить взуття біля входу, сідає і дивиться, сумно питаючи поглядом: «Спиш собі?» І сам засинає, холодну до купи згрібаючи землю, а іноді воду холодну з землею і теплою кров’ю. І сниться, що не на війні, що надвечір приходить з роботи, і ставить взуття біля входу, сідає і дивиться, сумно питаючи поглядом: «Спиш собі?» І поруч лягає. І сам засинає...
УКРИ
[Запоріжжя – Київ]
Місько Фідченко
2
Послухай, людське дитинча, тварина, яка вигодувала тебе, Ніколи не постаріє. Ніколи не щезнуть з твоєї пам’яті днини, Коли ти вірив оскалові. Коли хижаки приймали тебе у себе, Як давні друзі. Послухай, людське дитинча, тих, хто живуть в Напрузі. Чекаючи на мисливців на зеленому лузі, серед квітів Й пташок. Снайпер, який вартує на тебе зранку голився й мріяв Про рай в Тулузі, там на нього чекає мама і бачить сни, де вони Йдуть до парку і снайпера звуть «Звірятко», і мама його цілує, і Тато його тренує, дружина його ревнує, а джунглі його шанують. І ти, людське дитинча, таке крихке та непевне, таке недбале та Кволе, що зроблять з твоїми нервами такі нерівні двобої? Моє Людське дитинча! Твої казки про отрути, твої байки про забитих, Твої легенди із крові, безневинно убитих. Моє людське дитинча! Ти маєш вирости гордим, наче лев або тигр, сильним наче горила, Спритним, наче лисиця. Ти навчишся літати, відчувати капкани, Пастки, нині забуті, як прадавні вулкани. Ти навчишся ходити. Як Людина та кішка, як шакал та гієна, ти навчишся любити і губити Знамена та міняти набої, і міняти арени. Зустрічати забутих та нести На раменах. Їх, поранених й хворих, не пробачених, тихих, всіх, Наповнених болем, від сплюндрованих митей. Всіх занедбаних Морем та загублених світом. Моє людське дитинча… Най почешуть за вухом та погладять по спині, будьмо пити та їсти У звичайній родині, у будівлі з каміння, у кімнаті з речами, із відзнаками Дому, із спокійними снами. Щоб не сталося з нами. Моє людське дитинча…
МОЇЙ БІЛЬЦІ ПРИСВЯЧУЮ
[Запоріжжя – Київ]
Олександра Новгородова
3
*** Коли здається що все несправжнє За що триматись? Коли боїшся заснути, Чи варто врешті прокинутись? Де ти літаєш, пташко моєї віри, Кого цілуєш в руку і лоб? Чим ти займаєшся, доки я тут рахую зморщечки на долонях? Повернися до мене, пташко, Виклюй зернятка страху з моїх очей.
[Київ]
Наталія Боровик
Це тому ти, курво, досі живий Бо мертвих вже в біса вдосталь Це тому ти досі кінчаєш в ній А не з кулею у госпіталі
Це тому у серпні тут скрізь зірки На погонах, між небом і полем Це тому тут сльози такі гіркі Бо щодня нашприцьовані болем
У будинку чомусь мовчить телефон: Мо втекли собі десь, субота? Чи ковтають у тіні каструль корвалол, Задивляючись знов на фото.
З-під уламків будинку муркоче кіт, Або я щось наплутав, ковдри? На долонях під сонцем брудніє піт, Чи можливо засмага, бовдур?
Це на рамах відбиток твоїх долонь, Чи то фарба скидає шкіру. Я повзу на схід сонця, до твоїх скронь, Щоб зірвати ошийник звіру.
Це твої переходи, твоє метро, Все прорито твоїми руками. І у жилах тугих то твоє Дніпро, Пуповиною між лугами.
Я сповзаю крилом на розчавлений грунт, І змією повзу наосліп. Чую запах твій, чую, ти досі тут, Став серйознішим і дорослим.
ЦЕ ТОМУ
[Київ]
Юрій Строкань
4
ЖОРЖИНИ Огнь, огонь, огень Огень, огонь, огнь Перебувати при смерті Перебивати ялиною шпитальний дух Окрім Солоних вітрів Вересневих димів Воронявих лисиць Гін Тупотливі лови На хвойній постілі При слабім вогні При черемхах жодних Чорної біржі Лискучих авт Коньяку і шкіри Тут різнонаправленість Тексту і підТексту Бо прокидатись не раніше другої Смажити м’ясо на відкритім вогні Споживати горівку Свіжувати лисиць Бо В тебе чудова шкіра Над нею змикаються надвечір’я Чарівні присмерки За нами - Закаспій Ми - їдемо автостопом Жуємо даблмінт Лежимо на ялинОвім одрі Я лежу на ялинОвім одрі Жоржини Теперішнє місто інше Тут шикуєш по четверо Не своїх Нефігуральних дітей Лягати під панцирники Дихати газ Огнь огонь огень Огень огонь огнь Переходиш убрід річку Шкло Поблизу державного кордону Де тебе натурально в’яжуть В’яжуть і б’ють Між тим згадуєш як рівно Мов олівці Лежали небіжчики Під стіною вечірньої школи Жоржини між нами І пахне димом Постійним торжеством І ти поперед колони З перебинтованою рукою Іти на вірну погибель На вовки і болота Жінки і діти Вогні терезів і овенів Запах ялини Жахіття міст
[Київ]
Антон Полунін
5
*** На східному фронті без змін. Хіба що, похолодало. Багато машин і мужчин, толку мало. Ворог на все плює, ми в землі сидимо, як озими, стурбоване ОБСЄ катається на лімузинах. Черствіє наш хліб, не їдуть до нас волонтерки, якийсь зарослий таліб зирить на мене з люстерка. На заході мокрий сніг, а тут сухі морози... хочеться до своїх, хочеться з віршів у прозу. А в небі застиг свинець і відступи запечатав. Тут тобі і кінець, тут тобі і початок.
[Верхньодніпровськ – Київ]
Роман Семисал
Але, знаєш, тут кожен сяє: «Переможемо. Обіцяєм». І з здобутком, безмежно цінним, Я приїду додому цілим.
Тут калічать і зносять повністю, Відзначаючи День Соборності, Викрадають, збивають з ніг, Поливають водою в сніг. Тут повітря – із газу вата. Тут уже почали вбивати
Тут, забувши про маму з татом, Називаються гордим птахом, Полонених ганяють голими, А для захисту цілять в голови.
*** Я в такому, бачиш, відрядженні, Звідки люди приходять незрячими. Де ведуться якісь перемовини, Найміцніші коктейлі замовлені.
[Луцьк – Київ]
Тетяна Власова
6
* не знаю мови сійської їнської мови не знаю недоладно відмовчуюся і не пригадується нічого не стелится на виворіт ось цієї пам’яті на язик не навертається стисло не втискується не в’яжеться розмовонька з ними хороводік не водиться у вас там на заході ніхто не бере нас за ручку не розмовляє ніхто не прострілює літерки в роті місиво не шамкає ось-ось розговоримося виговоримося дніпро зашиємо бачите наша рана впадає тепер у вашу рану виття водоспадне слів не знаходимо сійською їнською крутиться на кінчику язика крапелька отрути
[Луганськ – Тель-Авів]
Олександр Авербух
7
Лора: Это не просто украинское лядство, это лядство в кубе! За, что нам это все такое, за что? Баба Фима: Я знаю за что, деточки! Ярик: Ну говорите, бабушка скажите, только представьтесь. Баба Фима: Я еще молодая представляться! Над Украиной весит великое проклятие сильных Богов. Не смейтесь, послушайте. Вот сейчас, я вспомнила одну старую монашку, которую слышала еще в детстве, а ей сказали еще с давних времен. Ярик: Сильна страна сказаниями. Баба Фима: А вы послушайте и скажите - где неправда? Несколько тысяч лет на нашей земле наши предки верили, верили Богам: Перуну, Ярилу, Даш Богу, вы слышали. Это были наши славянские Боги, но потом нам поменяли веру, сказали: вы верите неправильно, теперь вы христиане. Вот, как сейчас бы пришел кто и сказал: всех в мусульманство. Владимир захотел бы - и могли бы мы быть и мусульмане. Это решал один человек, не спрашивая никого! Вот, где украинское лядство! Он, именно он, начал рушить языческие храмы, сжигать Богов и людей несогласных казнить. Сбросил в Днепр Бога Ярилу и конкретно из Киева многотысячный люд начали проклинать эту землю, и проклятие такое это сильное!.. Христиане спалили все, что было до 911 года, не осталось ни одной почти грамоты, а тут была до них тысячелетняя культура, книги, все спалили, уничтожили. Вы посмотрите, с того времени - все время нашествия и ярмо на Украине, только чуть - и проклятие, и небытие, как будто не может вылезти народ на гору, постоянно скатывается вниз и как немощный взбирается, весь в грязи. Нужно просить прощения за предков наших. Ярик: Ладно, бабуля мы поняли. Я лично готов просить прощение у всех и у вся, лишь бы прекратилось это украинское лядство и воскресла великая Украина.
фрагмент п’єси «Українське …людство»
[Київ]
Максим Черниш
8
Катерина: Я подумала, треба взувати без підборів. Все-таки швидше бігти. Хоча я так бігаю… смішно. Коли боїшся, завжди виходить кумедно. У мене й було тільки дві пари: з підборами і без підборів, осінні й зимові, в той день було мінус десять, тож краще зимові, природно. Бігти не довелося, правда. Тільки відступати. Навколо шиї у мене був шарф намотаний, такий вовняний, і та вовна, здається, весь газ всмоктала – довелось шарф зняти, щоб хоч, ну, відсапатися. Смішно. Я десь за місяць – місяці за два після того прийшла в червоний хрест місцевий, типу на навчання першій допомозі, і нам годину читали історичну лекцію. Про заснування червоного хреста. Потім дістали манекен… і коли хтось спитав – а що від газу краще, вони почали пояснювати про оцей газ, який у газових плитах. Все-таки, не знаю. Я була там весною, я бачила барикади… ще якось страшенно холодно було, ходила і тремтіла. І я не знаю, як – ну. Є ж певний досвід, який типу на користь; щось там розумієш про себе, про інших. Знаєш, куди далі йти. Я не знаю, куди йти звідти. Звідси – знаю. Звідти – ні. Не знаю. Не знаю.
фрагмент п’єси «Привези мені зі Львова чого в Запоріжжі немає»
[Запоріжжя]
Анастасія Косодій
9
Марина: Льоша, ти що, вбивця? Льоша вимикає Телевізор. Льоша: Нє понял. Марина: Ти вбиваєш людей? Льоша: З чого це ти взяла? Марина: Всі ваші переговори записали і виклали в інтернет. Разом з фотографіями вбитих. Льоша: Ми прийшли пізніше, ніхто з нас не стріляв. Марина не вірить. Льоша: Марина, ми виконували виключно захисну функцію. Марина мотає головою. Льоша: Ну чому ти віриш не мені, а якимось козлам, які повикладати всю цю хєрню на ютубі. Це ж провокація! Марина: Добре. А якби тобі наказали стріляти? Льоша (ні на секунду не замислюючись): Стріляв би. Марина: Тоді точно можна вважати, що це зробив ти. Ти вбивця, Льоша: Льоша: Я снайпер. Марина: Тобто, ти вбиваєш людей. Льоша: Це моя робота. Марина: «Робота»? Льоша: Окей, чого ти хочеш? Що ти хочеш, щоб я зробив? Ти хочеш, щоб я пішов працювати в музей? Марина: Ні. Льоша: Ну чому ж ні? Марина, чому ні? Ти ж такий авторитетний музейний працівник, днюешь там і ночуєш: давай, візьми мене на роботу в музей. Марина: Тільки тебе там зараз не вистачало! Льоша: Не бійся, я туди піду без гвинтівки. Марина: Ну і що ти там збираєшся робити? Офіцер СБУ. Льоша: Ну що там, говори одразу «вбивця». Вбивці, між іншим, теж люди: буду робити що належить за штатним розкладом. Марина: Це тобі не з залізок стріляти. У нас твори мистецтва. Льоша: М-да? Марина: Іконостас з Березни Чернігівській області: українське бароко 18-го століття. «Святий Георгій в житії», 11-е століття. Колекція козаків Мамаїв! Кандинський, Пальмов, Малевич, Екстер! «Юність» Тетяни Яблонської! «Бенкет» Максимовича! «Повернення» Костецького! Кричевський!! Бойчук!!! Все це не має ціни: це безцінне! Льоша: Мариночка, послухай. Мій дід був генералом. Він колекціонував картини і возив мене по музеях. Я побував в кожному художньому музеї кожного обласного центру. Я знаю кожну картину Голосія в ліцо, і Яблонська мені розповідала про Кричевського! Скажи, цього достатньо, щоб працювати у вас завгоспом?! Марина: Спробуй. А я поки що поживу у мами.
фрагмент п’єси «Жінки та снайпер»
[Київ]
Тетяна Кіценко
10
Хлопець У Білій Сорочці: Поясніть нам все. Сніговий Король: А хіба вже самим не зрозуміло? Хлопець У Жовтій Сорочці і Хлопець У Білій Сорочці мовчки дивляться на нього. Сніговий Король: Мене попросили повернути хлопчика… Хлопець УБС: Якого? Сніговий Король: Андрій Іванович повісточку отримав, до хлопчика прийшла повістка. До армії його забрали, відрахували з інституту. Андрій Іванович не повертається додому. Хлопець УБС: Якого, на хрін, хлопчика?! Сніговий Король: Одного з вас. Але ж в казках не буває все так просто? Ось і в цій казці є умови. Кажу їм: «Поверну. Але не одного, а разом з тим, хто його у вас забрав. Але ані ви його не впізнаєте, ані він вас. Тож маєте відгадати хто з двох ваш. І щоб без підказок. Тому розіграємо виставу. Обирайте собі ролі… Головне протриматися до опівночі, а потім я підоспію…» Й от підоспів вже – лише трохи спізнився. Хлопець УБС: Хто всі ці люди? Сніговий Король: Мамуся, бабуся і… Як це буде – «нареченуся»? Втраченого хлопчика. Ви ж визначились вже де ваше добро? Розкриваємо карти. Хлопець УЖС: А ми що…? Сніговий Король: Минула вже столітня битва, І почалася ще одна оновлена війна. Андрій Іванович не повертається додому. Хлопець УЖС: Я не вірю. Сніговий Король: Невже той серпневий день справді можна забути? Спеку, через яку замість поту здається кров полізе крізь шкіру. Кулі, яких більше в повітрі ніж мух. Запах паленого м’яса. Вуха, які забувають, що вони є у людини. Коли сама людина, лише жмут болю. Хлопець УЖС: Що ти можеш знати про біль? Сніговий Король: Біль – це квіти на яких виростають плоди. А той серпень був напрочуд врожайним.
фрагмент п’єси «Багато інших слів»
Олесь Барліг [Запоріжжя]
дизайн: Наталя Лобач фото: Євген Ком mail: maydan_slovo@ukr.net
Партнери: * Департамент культури, туризму, національностей та релігій Запорізької обласної державної адміністрації * Асамблея діячів культури Запоріжжя * Літературний клуб «99» * Галерея сучасного мистецтва «Lenin» * «Новий театр» * Корпорація «Кераміст»