Містечковий бомонд
– Я не думаю, що нас покарано. Можливо, це випробування? Господь не посилає більшого, ніж людина може витримати. Може, ми робили щось не так? – Знову ти зі своїм філософствуванням! – злісно огризнувся Сашко. – Чому тоді інші живуть по-людськи?! – А ти знаєш, як вони живуть? Ти впевнений, що вони щасливі зі своїми грішми? Що саме їхнє життя можна назвати людським? – обурилася Павлина. У цю мить до дверцят машини підійшла Віка. Її гарненьке личко світилося радістю від несподіваної зустрічі з батьками. Павлина завважила, що її дитина у старому ганчір`ї, без косметики просто красуня, справжня ранкова зірка, не в приклад отим розмальованим лялькам Барбі, в яких все штучне. Час минав, та ситуація не змінювалася на краще. Вояж до Італії по машини закінчився для Алекса у мінусі. Зі Словаччини він повернувся хворий. Автомобіль довелось залишити на стоянці, ще по той бік кордону, бо стугонув двигун. Отже, Сашко мав їхати за ним ще раз. Знову витрати на дорогу. Куплений за кордоном мікроавтобус був проданий «айзеру» і за кілька місяців повернувся до попереднього власника, тобто до Алекса, вщент «витраханий». Хитро зроблений азербайджанець ще й висунув купу претензій і «увімкнув лічильник», призвавши у третейські судді одне з місцевих бандитських угруповань. Врятувало те, що її ватажок виявився Сашковим другом дитинства. «Лічильник» вимкнули, але гроші за автобус все одно треба було повертати. А їх у сім`ї не було. З кожним днем ситуація гіршала, заходила у глухий кут. Алекс борсався щосили, але ніяк не міг виплисти. Лінка теж нічим не могла йому допомогти, хіба що словом підтримати. Та, як виявилося, на цьому неприємності не закінчувались. Увечері, як завжди після купання, Павлина підхопила меншу доньку під пахви, щоб витягти з ванни і, тихо зойкнувши, поставила на підлогу. 51