Містечковий бомонд
Лінка відчувала, що починає теж закипати зсередини, як той сироп для варення. Раптом їй здалося, що час зупинився, і будинком опанувала тиша. Вона витерла руки об фартух і без будь-якої потреби попхалася сходами до мансарди. Не знімаючи заляпаного помідорами фартуха, поставила на батьків мольберт великий підрамник, відкрила коробку з фарбами, витиснула на палітру декілька кольорів. «Що це я роблю? Дивно…» – Їй здалося, що руки живуть якимось самостійним життям, бо широченний пензель, майже флейц, почав гуляти полотном, вкриваючи його мазками сірої і коричневої фарби. – Б-р-р! Жах! Що це буде?! – перелякалася Павлина. Але руки продовжували бігати у шаленому темпі: тюбик, палітра, полотно, ганчірка, знову палітра. За своїми діями Павлина спостерігала нібито збоку. Весь час її не полишало дивне відчуття чиєїсь присутності. Вона відчувала тепло поміж лопаток, неначе пружна кулька перекочувалася по плечах і шиї. Так відбувалося, коли з’являлася душа Макса. Та це був не він. Раптом тепла кулька зникла. Павлина із здивуванням поглянула на мольберт. Серед спекотного літнього дня народився прохолодний осінній ранок, ранок першого снігу, коли той падає на воду і вже не тане, а дерева вкриваються пухнастим інеєм. Її трусила пропасниця, незважаючи на спеку, замерзли руки, важко було дихати, ноги підкошувалися. Дуже хотілося пити, але вона не спромоглася зробити хоча б ковток. Так почуваєшся на фініші після спринтерської дистанції. Біжиш, біжиш і не можеш зупинитися. Лінка вискочила на подвір’я й потрапила в обійми Алекса. – Ти куди? – Не знаю. Кудись. Пусти. Потім, – і вибігла за ворота. Їй конче треба було залишитися наодинці з самою собою, бажано на природі. Алекс подивився услід дружині, але зупиняти не став. До самого смеркання Лінка просиділа на березі, милу23