Містечковий бомонд
– Гадаю, найближчим часом ні. Моя мама твоїй у матері годиться, а наша менша дочка ще не закінчила школу. Можливо, пізніше. А пізніше в Аргентині почалася економічна криза. Друзі переорієнтувалися на Іспанію. Павлина ж почувалася так зле, що ледве ноги тягала по рідній землі. З таким здоров’ям на чужині не вижити. – Сонечко, а чи не здається тобі, що ти знову не тим займаєшся? Може, варто щось міняти у своєму житті? – спитав «поручик Ржевський», який і зараз працював разом із Галицькою у благодійному фонді. – Думаю, що так. Треба звідси тікати. Щось тут не те діється. Он і шефа всього обкидало. У мене таке враження, наче хтось приєднав до мене не трубочки, а шланги, і помпує енергію. Хочу, як Робінзон, на острів в океані. – Щодо Хом’яка – то зі своїми болячками він сам розбереться. А спина твоя болить від вантажу чужих проблем, – компетентно вирік приятель. – Може, розбіжитеся? Тобі, принаймні, повинно полегшати. – Я над цим подумаю. Прийняти нелегке рішення допоміг, як завжди, випадок. – Павочко, завтра ми їдемо до Києва на обласну конференцію. Заїдемо по тебе о сьомій ранку, – повідомив Денис наприкінці робочого дня. – Ми що, збираємося через Глибічку на Тайвань? – здивовано спитала Галицька, побачивши, що автомобіль повертає не у північному, а у східному напрямку, а потім взагалі з’їжджає з автостради і пірнає у лабіринт нового спального мікрорайону. – Маю до поїздки вирішити одне питання, – відповів Денис. «Мікрячок» зупинився біля малосімейки. – Всі за мною, – командувало начальство. За хвилину тріо у складі шефа, Ромочки і Павлини стояло біля дверей якоїсь квартири. Їм відчинив вертлявий молодий чоловічок. Привітавшись, він ковзнув очима по 207