Містечковий бомонд
випарувалася, як видіння. За мить директор чув її веселий сміх в іншому кінці зали, де обговорювали газету-казку. Хтось торкнувся Павлининого плеча. Озирнувшись, вона побачила директора. – Ви, часом, не поспішили з прийняттям рішення? – Ні. Гадаю, навпаки, трохи спізнилася. – Отже, це не жарт… Вам є куди піти? – Мені завжди є куди йти. Я вільний художник. – Тоді мені нічого не залишається, як задовольнити ваше прохання. – Дякую. І запрошую вас на грандіозне шоу – мистецький марафон, присвячений Новому, 2000 року. Ось там і справді буде велика експозиція з моїх робіт. Відкриття марафону стало дійсно визначною подією в місті. Його відвідали навіть високі гості зі столиці, за якими притяглося й кілька знімальних груп зі столичних каналів. Галицька знов опинилася в центрі уваги преси. Але зараз їй це було нецікаво. Вона згадала розповідь одного з художників-профіків про юного митця. Той так часто таскав картини по виставках, що рами стали геть непридатними, але жодної картини з виставок він так і не продав. Роботи Галицької теж продавалися не з виставок, а про те, що має талант, вона вже чула.
Розділ 18. Спокуса У Святвечір зібралася вся родина. На столі горіли свічки, виблискувала різнокольоровими ліхтариками ялинка. То хтось телефонував із вітаннями, то у двері гупали колядники. Йшли колядники – знову дзвонив телефон. Іноді це відбувалося синхронно. Тоді чоловіки бігли до дверей, а жіноча половина родини – до слухавки. Цього разу була Лінчина черга бігти до телефону. 179