Галина Невінчана
стви, читаючи із Священного Писання. Липневе сонце вигравало на золотій парчі його ризи, і здавалося, що вся постать палає, неначе гігантська свічка. Павлина бачила, як він повертається, тримаючи в руці кадило, але не бачить її, бо стоїть проти сонця. З кадила випливає хмаринка білого духмяного диму. Мах праворуч, мах перед себе, мах ліворуч. Коли він знову повертається обличчям до громади, то бачить перед собою Павлину, вона стала попереду всіх. Загорнута у легкий рожевий шифон, жінка здавалася схожою на хмаринку. Їхні погляди зустрілися, але жоден м’яз не здригнувся на його обличчі, тільки очі спалахнули. А може, то сонце відбилося в них? Павлина відчула, що її поява не лишилася непоміченою прихожанами, а особливо прихожанками. Та то їхній клопіт. Хто їм лікар? Можна ходити у хустці, у спідниці до п’ят і глухо застібнутому ліфі, але при всьому залишатися жінкою, а не ходячим опудалом без статі і віку. Служба закінчилася. Люди стали у дві шеренги під благословення. – Всі розходяться, ви залишаєтеся, – обронив, проходячи повз неї, отець Даниїл. – Обід на честь панів благодійників. – Слухаюсь, панотче, – Павлина смиренно опустила очі, в яких ховалися бісики, і пішла в холодок, ближче до вагончика, який мав виконувати роль церкви. Під час обіду було не до приватних бесід. Батюшка співав хвалу благодійникам, обіцяв їм мало не перепустку в рай, поїв кагором і горілкою. А Лінка спостерігала за тим, що, в якій кількості і з якою швидкістю батьки-благодійники поглинають, і думала: «А чи не зжерли вони за цей обід усе, що було назбиране у карнавку?» Нарешті, наситившись, панство відпало від столу і почало роз’їжджатися по домівках на своїх крутих тачках. Стала збиратися й Павлина. – Зачекайте, пані Павлино. Нам в один бік… Поверталися берегом. Вже вечоріло, тому смужка пляжу була майже безлюдною. 172