Галина Невінчана
– Добре. До побачення, – сухо попрощалась. – Що він хотів? – не відриваючись від екрана, спитав чоловік, швидше для годиться, ніж із зацікавленості. – Допомоги. Але у мене вдома немає номерів телефонів потрібних людей, – збрехала перше ліпше, що спало на думку. – Я вважаю, ти йому не відмовиш. Ти ж у мене добра дівчинка. Благодійниця! – Облиш глузувати, – Павлина розсміялася, аби не виказати хвилювання. – Піду вечерю готувати, – сказала і втекла на кухню заспокоїтися. Наступного дня вона знову почула голос молодого священика. Він розповідав про підготовку до заходу, але поміж слів читалося значно більше. Не було жодного дня, щоби він не зателефонував якщо не в офіс, то додому. Алекс почав упізнавати його по голосу. – Біжи до телефону, знову твій піп «у дзвони б’є». Ой, люба, запав на тебе батюшка, побий мене грім, запав! – підморгував чоловік. – Як тобі не соромно, – відмахувалася Ліна, – він же одружений, та й сан зобов’язує до відповідної поведінки, і потім – він занадто молодий. І взагалі, у нас спільний проект. – Повір, перед тобою ніхто не встоїть. – Якщо я твоя дружина, то це не означає, що маю подобатися всім. – Чого ти так нервуєш, сонечко? Це добре, що моя дружина не тільки мені, дурню, подобається. Здається, так твій тато колись говорив? Я ж знаю, що ти кохаєш лише мене. – Так, лише тебе. Лінка і справді кохала свого Сашка, і навіть більше, ніж у перші роки подружнього життя, бо їхні стосунки пройшли серйозні випробування. Та, напевне, вона була надто вразливою, романтичною натурою, і час від часу їй, як повітря, конче була потрібна легка закоханість. 170