Галина Невінчана
робіток, що вони отримували, аж ніяк не був еквівалентною нагородою за їхню самовіддану працю. – Треба вчитися самим заробляти! – полюбляв уколоти членів редакцій журналу і газети Пупсик, на що Галицька іноді бурчала: – Зараз! Візьму пачку газет поперед себе і піду на базарі продавати. Сам зроби, сам читай. Ще чого! Хоча, якщо чесно, то хіба не стояли вони з дівчатами на дверях Палацу культури, місцевого театру, спортивного комплексу чи концертного залу? Хіба не розкладали з метою реклами старі номери на стільцях перед конференціями? На все треба час, а керівництву хотілося «золотих яєць» негайно. Павло Петрович, замість того щоб допомагати або хоча б не заважати, дратував усіх супер-геніальними завданнями, типу: «Підіть туди – не знаю куди, зробіть те – сам не знаю що. Але при цьому пам’ятайте: мені все одно не сподобається те, що ви зробите…» Галицькій все частіше хотілося відшмагати його різками, щоби подорослішав. Від філософських роздумів її відірвав дзвінок з прохідної. – Галицька, по тебе знову «менти» приїхали. Виходь з речами, – почула голос вахтерки. Зрадівши можливості втекти з офісу і покататися містом, Павлина схопила диктофон, сумочку і помчала сходами до виходу. – Куди це ви так поспішаєте? – здивовано спитав Пупсик, якого вона ледь не збила з ніг. – Ловити злочинців, – кинула на ходу і вискочила надвір. І справді, біля порога стояла заїжджена до немочі, але веселенько розцяцькована даішною символікою «п’ятірка». За кермом – переможець конкурсу «Кращий за професією». – Привіт, герою! – Привіт, красуне! 140