Містечковий бомонд
Патрулювання почалося з перегонів по пересічній місцевості якимись манівцями і закапелками. «Триста перший, триста перший, я база…» – почулося з рації, а далі повідомили адресу. Натужно заревіла сирена, замерехтіла блимавка. «Frontera» рвонула з місця в кар’єр і помчала через усе місто. І тут Галицька зраділа тому, що, сидячи між парубками, могла по-справжньому відчувати не тільки лікоть, а й міцне плече товариша. Інакше б вона, наче корок із пляшки, вилетіла б крізь лобове скло джипа. На місці з’ясувалося, що тривога марна. Знову виклик, і знову доводиться мчати на протилежний бік міста. Цього разу напад на людину в її власній квартирі. У дев’ятиповерхівці не працює ліфт. Група збігає сходами на восьмий. Плутаючись під ногами «пепеесників», Павлина намагалася першою дістатися до місця події. – Слухай, якого дідька поспішаєш поперед батька в пекло? – гримнув командир. – У тебе ж ні фото-, ні відеокамери, ні зброї нема. «Ти, Мань, на грубость нариваєшься!» – «пепеесник» схопив Павлину за капюшон спортивної курточки і відштовхнув від дверей квартири. Певна річ, нападника вони не застали. Він давно вже втік, бо подружка постраждалого, дурепа, сорок хвилин бігала по мікрорайону, шукаючи дільничного, замість того щоб одразу телефонувати 02. Того ж вечора полякали наркоманів, перевірили декілька постів. Їдучи вечеряти, зустріли добряче п’яненького дядька, який дефілював проїжджою частиною дороги. – Треба його на тротуар загнати. Бо через нього в когось із водіїв можуть бути неприємності, – сказав старший. – О’кей, зробимо, – відповів водій і тихенько підкотив до узбіччя. «Пепеесник» відчинив вікно і, щоб не налякати перехожого, тихенько гукнув: – Дядьку, ану ближче до паркану. Гиля, гуси! Молодець, дядьку, так і йдіть, рахуючи штахети.
137