Галина Невінчана
– Так, спробую. Може, й допоможе, якщо не спаралізує… – відповіла Павлина все в тому ж гуморі. … Галицька присіла на паркову лавку. – Що за маячня? Здається, йшла по тому боці вулиці і не мала жодної потреби переходити на цей, – вона витерла чоло, що раптово вкрилося холодним потом. – Господи, я навіть не пам`ятаю, як переходила дорогу! Так можна й під колеса потрапити… – розмовляла сама з собою. Довелося ще трохи посидіти, поки дійшла до тями. Час збігав швидше, ніж її думки. Вона підвелася і на неслухняних ногах, наче п`яна, поплентала на роботу. Звичні до роботи пальці вправно бігали по клавіатурі друкарської машинки. Один за одним лягали на стіл віддруковані аркуші якоїсь наукової праці. Та Лінка була далеко звідси, принаймні думками. Раптом, ніби від поштовху, вона повернулася до дійсності. «Стоп, подруго! – зупинила себе. – А що це ти тут пишеш?» Взяла один з аркушів і з острахом почала звіряти віддрукований текст із текстом оригіналу. Переглянула аркуші, все було гаразд. «Навіть помилок менше ніж зазвичай. Дивно. А голова болить. Якось по-іншому, але все ж таки болить. Отже, пігулок я більше не питиму! Так і наркоманом можна стати. Принаймні «глюки» я вже почала ловити». – Таких висновків дійшла Галицька після бесіди із собою самою. – Павлино, я бачу ти не дуже добре почуваєшся останнім часом? – спитала співробітниця. – Так, щось із головою, – коротко відповіла Павлина. – Хочеш, з класним лікарем познайомлю? – Дякую. Пігулок я вже наїлася досхочу. – А він тобі їх і не пропонуватиме. У нього інші методи лікування. – Лікує хвору голову гільйотиною? – Ні, руками і голками… 12