Містечковий бомонд
Розділ 1. Стиль – це я! Галицька почала «приколюватися» у редакції. Разом з Левицькою і Зарічною сушила голову над тим, як із нічого зліпити щось. Перелопачувала «тонни словєсной руди єдіного слова раді», тобто з усього, що нанесли писаки, вибирала те, що хоч якось трималося купи і могло стати цікавим якомога ширшому колу читачів. Потім підбирала, чим проілюструвати тексти. Словом, допомагала збирати «кошик» номера. Минуло зо два тижні. – Павлино, пан директор хоче познайомитися з художником, – процокотіла Зарічна. – Спробуй йому сподобатися. Добре? – ставлячи брови хаткою, зробила благальне личко Ірина. – Авжеж! Хіба я можу не сподобатися, особливо чоловікам? – розсміялася Павлина. На ранок, секунда в секунду, вона увійшла до приймальні. Ходою залізної леді, паралізуючи поглядом секретарку, перетнула приймальню і намалювалася у дверях директорського кабінету. Не чекаючи запрошення, плюхнулася в крісло, закинувши ногу на ногу. Ніхто, крім неї, не знав, чого їй коштувала така манера триматися. Сіренька мишка ще жила у куточку її душі. І ця сіра істотка іноді і, що найголовніше, дуже невчасно, намагалася вилізти назовні. Галицька майже навчилася керувати нею. Втім, сьогодні робити це було особливо легко, бо їй, сам того не підозрюючи, допомагав господар кабінету, маленький, кругленький чоловічок, з пухкеньким ротиком і рожевими щічками. Отже, її візаві, схожий на примхливу дитинку, сидів, розгублено вирячивши на молоду жінку оченята-бусинки. – Я Павлина Галицька. Ви хотіли мене бачити, щоб поговорити про стиль? – недбалим жестом показала на себе і, проводячи рукою зверху вниз, продовжила: – Це і є стиль. – А сама подумала: «Господи, аби не розреготатися. Пупсик так кумедно надуває щічки, що здається зараз лопне. Бач, як розхвилювався…» 111