Сктм. Осип Є. Бойчук, ЛЧ Пластовий Конґрес 1948 (Короткий огляд і підсумки) // "Молоде Життя", ??? Думка скликати Пластовий Конґрес виникла у зв'язку із святкуванням 35-ліття Українського Пласту. Це святкування відзначено низкою імпрез більш зовнішнього характеру і відчувалася потреба завершити його спільною нарадою тієї Генерації, яка виросла у Пласті і сьогодні с його проводом. Первісною ідеєю було, щоб на Пластовому Конґресі порушити, передискутувати й вирішити низку принципових проблем пластового виховання, і встановити певні тези, які б стали напрямними й обов'язуючими у Пласті на майбутнє. У висліді нарад і дискусій вирішено відбути конґрес, порушити й передискутувати основні питання пластової проблематики і вислід нарад взяти за основу праць комісій, які опрацюють конгресові матеріяли й оформлять їх у певні тези. Так була устійнена програма Конгресу та основне його гасло. Після порозуміння із Станичною Пластовою Старшиною в Ашафенбурґу визначено теж місце й реченець Конґресу. Два тижні до реченця Конґресу підготовні праці були закінчені. Разом з тим Головна Пластова Старшина мусіла призадумуватися, чи не відкликати Конґресу, бо захворіло двох головних доповідачів, третій мусів виїхати до Гамбургу на зустріч з англійськими скавтами і вкінці недуга прикувала Голову Пластової Старшини на необмежений час до ліжка. Ала ж ГПС була свідома, що відкласти Конґрес — значило б взагалі зрезиґнувати — по всій правдоподібності — з його відбуття. Тому вжито всіх заходів, щоб — не зважаючи на всі перешкоди — уложену програму таки виконати. Це й удалося завдяки посвяті Верховного Пластуна і Голови ГПС, які не зважаючи на хворобу, взяли таки активну участь у працях Конґресу. У записках помічних секретарів Конґресу початок і перебіг Конґресу представлений так: Почався Конґрес дня 26.3.1948 року о грд. 9. Богослуженням у церквах обидвох наших віровизнань. О год. 11-ій в залі табору »Ляґарде« в Ашафенбурґу відбулася перша зустріч учасників Конґресу та привітання його учасників господарями. Учасників Конґресу зібраних на залі нарад, прибраній портретами пластових діячів, пластовими гаслами та килимами, привітав сктм. Вол. Масюк від Пластової Станиці в Ашафенбурґу. Зокрема вітав він Верховного Пластуна і Голову ГПС. Приявних представників ІРО вітав англійською мовою сктм. Юрій Старсольський. Йому відповідала німецькою мовою пані Вінке, заявляючи, що їй як чужинці приємно бачити такий поважний з'їзд передових українських людей, що зібралися радити над майбутнім своєї молоді. Першу зустріч учасників закінчено продемонструванням двох фільмів із Ювілейного Свята Весни 1947, продукції гш. Солука й Елиєва. Сам же Конґрес відкрито згідно з програмою о год. 15. Після вибору Президії і Секретаріяту, Конґрес відкрив коротким словом Верховний Пластун, доручаючи технічне ведення нарад Голові ГПС — Дрові Фіґолеві. З черги приявні відспівали Гимн Закарпатських Пластунів. Цього ж і наступних днів пішли доповіді, уривки з яких друкуємо в цьому числі »Молодого Життя«. Після кожної доповіді відбувалася дискусія, в якій брали участь ..визначені заздалегідь і зголошені на місці учасники Конґресу. Вечірня товариська зустріч в другому дні Конґресу складалася з двох частин. У першій — пластові поети й письменники відчитували свої твори. Другою частиною вечору був »Веселий Конґрес«, деякі матеріяли з якого друкуємо наприкінці цього числа. Приміщена у трьох кімнатах біля залі нарад Пластова Виставка дала у формі діяграмів, рисунків й експонатів, виконаних пластовою молоддю, перегляд розвитку пластової організації за роки 1945—1948. Під час відбування Конґресу появилося 6 чисел Конґресового Бюлетену, який подавав звідомлення про наради, доповіді і конґресові імпрези і теж друкував тези головних доповідей. У Секретаріяті Пластового Конґресу 1948 було зареєстрованих 281 учасників, в тому позамісцевих пластунів-сеніорів і старших пластунів — 223, й ашафенбурзьких — 41. Гостей позамісцевих прибуло 17 осіб. Майже кожного дня прислуховувалися нарадам Конґресу і громадяни українських таборів в Ашафенбурґу. . Закінчив наради Конґресу Голова ГПС Др А. Фіґоль. Він подав резюме нарад у формі короткого »Наказу перед вимаршем«. Ми уважали — казав сктм. Др. Фіґоль — що Конґрес потрібний саме сьогодні, щоб перед подіями, які грядуть, дати можливість зустрінутися ще раз усім та по пластовому обмінятися думками. Характер Конґресу визначили два аспекти — перше: Пласт, як організація молоді і друге: Пласт як організація новацтва та сеніорату. Проблеми порушені під час Конґресу не вирішені, ні не розв'язані. Будуть ще труднощі і їх треба буде перемагати. Гасла, що їх візьмемо з собою в дальшу мандрівку — це: »Не ти, не
я, а ми!« і »Софія і Юр — символи нашої мети!«. У дальшій нашій мандрівці ми завжди обличчям до Батьківщини! Всюди пам'ятаємо про нашу мету! І тому наказ: Зібрати головні напрямні, що поможуть нам у дальшому поході. Усвідомити нашу внутрішню й зовнішню ситуацію. Виелімінувати все те, що нас роз'єднує. Наш Конґрес — це задеклярування соборности територіяльної і соборности конфесійної. Прагнемо створити й виховати людину розумну як Мудрість — Софія і лицарську як Юр, людину, що держиться принципу »Не добре мені, там де Батьківщина, але всюди маю думати й діяти для Батьківщини, а як треба буде й віддати життя за нашу Богом бережену Україну!« Крім дальше цитованих привітань для Пластового Конґресу надіслали привіти ще такі Установи й Особи подаємо за порядком надходження): Проф. Зенон Зелений, Роман Ільницький, Управа Осередку Українського Національного Союзу в Ашафенбурґу, Центральний Комітет Спілки Української Молоді, Провід Союзу Українських Пластунів на французьку смугу Німеччини, українські пластуни — учасники загальнопластового зонального злету в Гамбурґу, пл. сен. Проф, Др. Василь Плющ, Наукове Товариство ім. Шевченка, Лелеґатура Об'єднання Українських Жінок в Ашафенбурґу, Представництво Українських Студентських Товариств в Австрії, Проф. Др Іван Мірчук — ректор УВУ, Іван Баран —- директор Української Гімназії в Ашафенбурґу, інж. А. Кішка — уповноважений ГПС на Бельгію, Пластова Станиця в Ґрацу, Пластова Станиця у Біллях, пл. сен. Михайло Добрянський, сктм. Проф. Іваненко, інж. Ростислав Ільницький, сктм. Дарія Навроцька, Микола Осідач, К. Паліїів — Гол. Командантка Пластунок, пл. сен. Др. Євген Пеленський, о. Др. Филимон Побігушка, сктм; Ніна П'ясецька, сктм. Петро П'ясецький, о. О. Селепина Г. Турула, сктм, Проф, Др, Євген Храпливий.
ДО ВЕЛИКОЇ МЕТИ (виховний ідеал Пластового руху) Др. Володимир Янів, ЛЧ / Матеріали пластового Конгресу 1948. Записки українського пластуна ч. 16. Пластове видавництво „Молоде Життя”, Авгсбург, 1948. 19 с. Образ батьківщини в небезпеці нераз ворушив непокоєм благородні серця патріотів. Стукіт кінських копит, згарища й примари озброєних чужинців нераз визволяли в народі стільки енергії, якої й надіятися не було можна у щастю й гаразді Зроджені з цієї енерґії чини довгі століття дивували не тільки нащадків і найближче довкілля, але й ціле людство. Батьківщина в небезпеці кликала до зусиль, які з перспективи часу манять нас чаром леґенди. Бо небезпека перероджувала спільноти. Вона вимагала від людини надлюдського, від смертним вічного й необмеженого, від миролюбців геройства, святости й посвяти. В той час небезпеки перемінялися хвилини тривоги, розпачу й немочі в хвилини тріюмфу, величі й слави: Тоді Провидіння серпанком блеску сповивало бліді з натуги обличчя. Це хвилини Термопіль; це часи облоги Картаґо, коли жінки обтинали свої плекані коси на шорстке мотуззя, корабельні кодоли чи тятиви луків; — це часи Калки, коли коромоли стихали в Україні й переставали різнитися князі. Наскільки ж більш зобов'язуючу силу від небезпеки, — від загрози тільки, мусить мати трагедія, — неволя народу. Наскільки ж більших зусиль від нас вона вимагає. Образ батьківщини визволеної й вільної, батьківщини могутньої, — порядкуючого чинника на грані двох світів — це є та велика мета, яка надає вартости життю одиниць, яка зове, кличе нас на незважне, через жертву, терпіння й біль до перемоги. Це є та велика мета, яка вела стрілецтво в бій, яка дає силу засланцям, за яку стріли й пекельні машини переривали життя наших помазанників, за яку борються повстанці в сутінках рідних борів, за яку тисячі йшло на добровільне вигнання. Радісний гомін воскресних дзвонів Софії і Юра це є те могутнє пророцтво, яке визначує шляхи цілій спільноті й кожній одиниці. Лицем до батьківщини І завжди для батьківщини. Визвольна політика, — шукання правильних шляхів до великої мети, — ось центральна проблема сьогоднішньої української дійсности. Але ж визвольна політика залежить від творців основної концепції і від реалізаторів. Тому питання нашої перемоги залежить від української людини, від її вартости, від її здібности викресати зі себе цінності, які вповні відповідали б трагіці хвилини. Так отже в дійсності центральною проблемою нашої сучасности є українська людина, з усіма її прикметами і з усіма хибами. Та українська людина, яка стільки разів викликала захоплення, але й не менш рідко різке засудження. Гіркі слова полином нераз спливали з уст наших найбільших . . . »Народе без пуття і чести і поваги« . . . А наше покоління знає, що без віри в українську людину нема творчої дії. Хулою здаються наведені слова. Проте будьмо тверезі. Ми безконечно віримо »у велич Твого Духа« і знаємо, що всі прикмети українського народу, питомі нам і, хто зна, чи не неповторні, треба відшукати й закріпити. Але одночасно відшукати треба й хиби, щоб їх виполоти, — знищити. Наше майбутнє залежатиме від розумної синтези традиції й поступу, при чому шукатимем і в нашому минулому й зовнішньому сучасному прикмет і чеснот, — добра, а виеліміновувати будемо зло: хиби й слабості. Так отже-ми свідомі, що бій за українську державу починається від бою за душу українську, за наш національний світогляд, за обличчя грядучих поколінь, бо нашого нам вже не змінити. Тому чи не найбільш уваги треба присвятити українському виховному ідеалові. Коли приглянутися тій суматосі строкатих понять, які в довкіллі зараз панують, коли зважити ту нетерпимість, з якою вони себе взаємно поборюють, коли пригадати наш відомий нахил починати завжди все на ново, »ab ovo« від себе, то питання твердих принципів, загальновизнаних і теоретично обоснованих ідеалів набирає значення своєрідного »to be or not to be». Ми вповні свідомі важливости розв'язки питання. Але не менш свідомі ми трудносте завдання. Національна психологія українця досі недосліджена. Сама проблема виховного ідеалу лежала в нас досі перелогом. Спиратися на чужих зразках важко і це так зогляду на різницю в психіці, як ще більше через доосновно різне положення українського народу. Вкінці рамки доповіді не дозволяють розгорнути цілого багатства проблематики. Проте, вважаючи нашу спробу одним з перших кроків, хочемо накреслити низку проблем до призадуми й передусім, до дискусії. Вже дуже поверховна аналіза останніх десятиріч нашої історії вказує на брак не тільки чітких визвольних концепцій, але навіть якогось позитивного світогляду, який мав би понадчасове значення. Гоголівський тип надвоє роздертої людини, подвійного патріота рідної землі й чужої держави — Австрії чи Росії — не сприяв витворенню завершеної структури. Оманливий блиск уявної чи дійсної могутности, захоплення чужою культурою чи навіть, іноді, охота спокійно, безтурботно жити доводили до резиґнації зі своїх національних цілей. Москофільство XIX сторіччя відроджується в XX. віці в новій постаті комунізму чи покутує навіть ще у власовській концепції розбудови Сходу Европи на ближче неокреслених федеративних засадах. Якже ж перемагає в основному народницька концепція, яка послідовно розвивається в свідомий своїх завдань І цілей самостійницький рух, то дійсність далека від Ідеалу. Приблизно що десять літ міняються начальні гасла, які мобілізують маси на прю. На зміну народовцям приходять соціялісти, щоб уступити місця радикалам. По них добувають гегемонію радянофіли і вкінці націоналісти. Ці останні переходять знову таку основну еволюцію, що важко було б утотожнити світогляд років тридцятих І сорокових. Цілий калейдоскоп. Ця постійна пливкість вказує, без сумніву, на складність положення бездержавного народу. В ній відбивається теж вплив доби, яка не знає догм І находиться в стані перманентної кризи. Але важливою причиною частих й основних змін є теж брак власного виховного ідеалу, який консеквентно випливав би з точно з'ясованої великої мети. Бо чи й справді можемо назвати якусь поважнішу спробу дати новим поколінням захопливий образ державника-патріота, який стояв би високо понад партіями, клясами, групами, кліками, понад злобою дня.
Що саме така аналіза є правильною, перековує вас приклад Англії чи навіть Америки з традиційними партіями й устгиненими поглядами на життя. Притім треба пам'ятати, що ачей доба криз мусіла теж якось позначитися на житті обидвох цих народів. Проте існує щось сильніше від криз: вічні ідеї вічної батьківщини. Або чи ж образ вікінга, так конгеніяльно відтворений нашим Кленом, не має для скандинавців сили світогляду?! Вони ж бо знають: ... »дарують норни тільки тим, У кого серце із металу, Суворі радощі вальгали І шпиль екстази в шалі боєвім ...« Вони завжди радють, як зависочать їм рідні фйорди: »Там скальди їм складатимуть пісні, Там чисті й серцем яснощирі Жінки, що схожі на валькірій, І мить коротка там дана весні. Там діти дружать з вітром молодим І змалку вчить їх рідна мати Човни із дерева тесати, Шукати небезпек, любити дим, А як прийдеться з усміхом ясним В лиці суворім умирати». Оте »як прийдеться, вміти з усміхом ясним в лиці суворім умирати» — є і в нас першою, основною й найважнішою проблемою виховного ідеалу. При тому підкреслюю і наголошую: »як прийдеться». Тобто ідеалом нашим не є смерть, але ми маємо бути на випадок потреби рішені на найбільшу жертву для батьківщини, в цім теж і на смерть. Бо велика мета — самостійність — до якої іти маємо шляхом ясно спрецизованої визвольної політики, ніколи не дасться осягнути без жертви, без болю й крови. . Ця проблема здається така очевидна, що над нею на перший ' погляд не варто зупинятися. Але річ в тому, що пливкість переконань, хаос суперечних поглядів, нез'ясованість позицій причинялись у нас до затемнення основних принципів. І вправді »dulce et decorum est pro patria mori« вчилося у нас у школі, але далеко не пристосовувалось у нас в житті. Цей факт був слідний у гостроактуальній у нас проблемі »батьків і дітей». Що ця проблема мусіла існувати, випливає ясно з попередньо зробленого ствердження, що приблизно що 10 років змінявся політичний світогляд провідних верств. Гірше, що розрив між поколіннями проявлявся в дуже гострій формі й зокрема в тридцятих роках на ЗУЗемлях доводив до трагічних наслідків. »Батьки« й »діти« без довір'я до себе нагадували ворожі табори. Молодь залишена сама собі не могла органічно розвиватися, бо не користала з досвіду попередніх поколінь. Витрачаючи час на практичну роботу, не могла вона правильно добувати освіту, а окупант завжди зумів подбати своєчасно, щоб досвідніших провідників ізолювати за решіткою чи колючим дротом. У висліді примітив думки починав приймати жахливі розміри й цей примітив до сьогодні тяжить над нами. Де ж джерело цього затяжного конфлікту: саме в інтерпретації начальної засади — готовости на жертву — при реалізації великої мети. Молодь була виховувана на ідеалі дії, чину, боротьби. До чину кликали її зразки недавнього минулого. Студентство, як боєвий аванґард суспільности, було своєрідним архитипом, який мав зобов'язуючу силу для всякої молодої людини, яка хотіла бути чесною. Боротьба за високі школи з вічами, страйками, сецесією, стрілами, барикадами, вкінці з прикладом Коцка — це була оповита чаром романтики святість, непорушне табу. Потім прийшло Січове Стрілецтво й епоха безпосередньої визвольної боротьби. Впливу цієї леґенди на психіку покоління не треба підкреслювати. І вкінці новий етап: УВО, таємна армія підпілля, яка вважалася й була довгий час понадпартійною і всенаціональною. Це були факти, які виховували. І молодь ніколи не чула засудження цих фактів з боку попередників. Навпаки: вони як учасники, як »magna pars» цих подій жили завжди спомином про свої »юні дні, дні весни». Але до фактів, які мали вартість виховного ідеалу, долучувалося високо-ідеалістичне виховання школи: Нагірна проповідь Христа про блаженних, переслідуваних за правду, була не тільки об'явленням для в'язнів. Вона захоплювала теж і молодь, яка бачила у воскресенні розп'ятого Христа ідеал, який давав силу тисячам мучеників гинути в колізеях і горіти живими смолоскипами на перехрестях многолюдних шляхів. І ці смолоскипи казали запитувати, де є сьогоднішні святі, що відречуться цього світу для перемоги правди. Але йдім дальше, до новіших часів, до більш безпосередніх прикладів. Скільки ж разів у школі змальовувано геройство Шевченка чи боротьбу Франка з невіжими назадниками серед власної суспільности. Навіть Куліш був ставлений, як зразок характерної людини за те, що бойкотував послідовно учителя, який раз виявився супроти нього несправедливим ... І нараз ті самі учителі, які проповідували ці великі правди, казали молоді молитися за чужу владу, покірно йти на академії чи панахиди за катів народу, ставити особисте над загальне, дочасне над вічне. Сьогодні важко уявити точно ту трагедію, яка відігралася в душах тогочасної молоді. Молодь, яка не знає компромісів, яка не знає облуди й фальшу, не знає подвійної моралі, була важко вражена. Зокрема — коли становище школи акцентував теж дім, родина, довкілля, преса, визнані авторитети, навіть Церква. Це проблема глибокого морального порядку й сьогодні не сміє кинути каменем ніхто на ту молодь, яка в змальованих обставинах втратила довір'я до старшого покоління, яке мало інші слова на свято й Інші на будні. Факти почали заперечувати ідеї. Ідеалістично наставлена молодь сепарувалася. Що не робила вона цього легкодушно, без внутрішнього бою, без
основного конфлікту між голосом совісти й голосом любови, — то хай мені буде вільно на доказ зацитувати уривок власного вірша з того часу, до речі писаного у в'язниці, в Страснім тижні (1932). Батьків замучив ворог нам, братів стриває вже могила, А ми, що з бою ще спаслись, караємося у тюрмі. Чому в розпуці ломиш руки і ридаєш, Нене Мила, Що я стискаю п'ястуки й спокійно не піду в ярмі?! Гляди: Геройські тисячі братів жорстока смерть скосила, А Ти для мене лиш одного маєш стільки болю й сльоз? Чому мені казала, Нене, про святих, — чому учила Терпіти й умирати, як терпів і як помер Христос?! Що при відсепаруванні робила молодь фатальні помилки, не можна не то що заперечувати, але й навіть сумніватися. Шлях боротьби є надто важкий, противник був надто рафінований, щоб не помилялися ті, які шляхів не знали, яких манила тільки Велика Мета. Це був часто підсвідомий зов крови, чи вірніше: совісти; це був часто шлях над безоднею, що грозила фізичною чи моральною смертю. І неодного ця безодня поглинула й неодин зі змагання виніс навіки поторощені крила. Але більш загрозливою від упадків була та боротьба зі здоровим у основі ідеалізмом молоді, до якої окупант нераз запрягав школу й суспільність. Не буду спинятися над витворюваною системою донощицтва; це питання надто ясне, щоб хтось міг його боронити. Гірше з добре маскованою пропагандою життєвого філістерства й гедонізму; Проти революційних настроїв гімназійної молоді пристосував тодішній режим тактику поширених забав, танців, розбудження статтевих інстинктів. І цей засіб не найшов доволі різкого спротиву з боку суспільности. Дехто навіть потурав поширюваному епікурейському світоглядові, мовляв він врятує молодь від смерти і терпінь. Річ природна, такої рецепти приняти під ніякою умовою не можна. І це не важливе, чи боротьба молоді була менше чи більше доцільна, чи і як її хтось капіталізував, чи можна було краще використати нагромаджену енергію. Фактом залишиться, що в очах молоді чинна боротьба була геройством, а погоня за задоволенням низьких інстинктів чи гонів вважалася негідною повноцінної людини. З перспективи літ наші симпатії сьогодні, без сумніву, по боці ідейного активу. Але ця проблема не має виключно теоретичного значення. Аналіза не є звичайним розцінюванням вартостей минулого. Річ в тому, що не можемо виправдувати чи розуміти молоді двадцятих чи тридцятих років тільки тому, що це були ми самі, що тридцяті роки були дні нашої юности, нашої весни. Бо коли так зробимо, повториться історія. А саме до подібної поведінки ми дуже схильні: ми згідні розуміти себе і наше минуле, як розуміли себе ввесь час студентські активісти доби сецесій чи барикад, як розуміли себе Січові Стрільці* Одночасно не хочемо признати права бути молодими, як ми ними були, сучасному молодому поколінню. Зовсім так, як нам колись не признавали старші. Між теорією і дійсністю є надто велика розбіжність. Тим часом геройство завжди залишиться геройством і манитиме всіх, кому не пустим звуком є Добро і Правда. А у впертому повертанні молодого покоління до ідеалізму є найкращий доказ, як глибоко жертвенність є вкорінена в нашій національній психіці. Було б окремим завданням прослідити цю нашу питоменність на зразках історії, але на це час не дозволяє, а наведені приклади останніх десятиліть є доволі, багатомовні. Вони одночасно ясно говорять, як дуже ідеалізм відповідає молодій людині. Річ природна, що якщо якась прикмета лежить в нашій вдачі, то вона мусіла в минулому теж часто повторятися, тобто витворила зобов'язуючу традицію. І сьогодні справді важко було б прослідити, чи наша національна вдача казала нам кермуватися ідеалізмом і в цей спосіб витворила традицію, чи навпаки, традиція вплинула на нашу психіку. Але не це важно. Важливо тільки ствердити, що ідеалізм і готовість на жертву є одним з основних методів діяння й що вони й надалі мусять бути основною рисою виховного ідеалу. Цього вимагає наша Велика Мета, цього вимагає консеквентно і наш пластовий закон: наказ вірности Богові й Батьківщині. Між іншим цей сплет національного й релігійного доходить до найкращої синтези саме в ідеалістичній настанові, коли приклад мучеництва за Правду й Віру стає спонукою до боротьби за національні права і стає джерелом у хвилинах терпінь. І проблема правильної інтерпретації ідеалізму є настільки важлива, що її треба визнати центральною проблемою виховного ідеалу. Центральною проблемою не тільки тому, що важко уявити собі реалізацію нашої мети без лицарськости й геройства, але й тому, що зв'язані з нею сумніви, а навіть суперечки. Де ж є джерела сумнівів. Їх найменше два: перше це проблема доцільности жертви, а друге партійности. Проблема доцільности є доволі давня й відіграла в боротьбі »батьків« і »дітей« 30-тих років визначну ролю.. При тім важливо відмітити, що »батьки«, які не вагались як зразок ставити власну жертвенність, жертвенність довоєнного студентства й стрілецтва, аж ніяк не призадумувалися, що багато дечого в цій їхній жертвенності (сецесія) було з перспективи часу недоцільне або й навіть абсурдальне. Коли ж добра воля й віра у слушність виправдувала попередників, то тим самим повинна виправдувати й молодші генерації. Завжди треба допустити можливість помилки. Це зв'язане з другою проблемою. Не завжди в часі змагань вдається вибирати справді найдоцільніші шляхи Й про доцільність ніколи не можуть говорити учасники чи сучасники подій. Скільки суперечки викликають, напр., до сьогодні Крути? І навіть можна признати згори рацію всім опонентам. Бо в кожній події є різні аспекти. І з одного боку подія може бути доцільною, з другого одночасно фатальною, трагічною, чи навіть шкідливою. А втім буває, що річ на погляд сучасних абсурдальна має колосальні наслідки в майбутнім і т. д. Тому геройства ніколи не міряється доцільністю. Ми сьогодні схильні вже менше різко осуджувати роки тридцяті і то не тільки тому, що ми самі були учасниками, але й тому, що деякі оспорювані в минулому факти найшли своє історичне виправдання. Подібно й сьогодні треба бути обережним в розцінюванні т. зв. доцільности і вміти бачити геройство навіть там, де, на наш погляд, мало користи.
Але проблема доцільности в основному лежить деінде. Це питання визвольної програми, а не виховного ідеалу. І як не було чи нема в нас загально визнаної програми, то не сміємо дивуватися, що молодь іде за тією конценцією, яка існує і діє. І це не її вина, а вина тих одиниць, що відповідальні за політичну лінію народу. І при розгляді виховного ідеалу цієї проблеми докладніше з'ясувати не прийдеться. Друга проблема, зв'язана з оспорюванням центральної проблеми виховного ідеалу, це, як згадано, проблема партійности. Річ в тому, що політику держави звичайно здійснює уряд, а визвольну політику партія і тому визвольна політика підлягає спорам і дискусії з боку політичних противників Але з цієї рації не можна робите закиду молоді, що вона хоче чесно і щиро служити батьківщині, а ще менше затемнювати головну проблему виховного ідеалу. Приналежність молоді до партії є в данім випадку явищем похідним. Основним в неї бажанням включитись у визвольну боротьбу. А молодь включується до того гурта чи партії, яка дає найповнішу розв'язку нашої боротьби. Проблема лежить отже знов же деінде: як зберегти молодь від передчасного впливу партії, чи пак, як зорганізувати наше національне життя, щоб реалізатором визвольної концепції була ціла нація, а не одна партія? Теоретично беручи, можна боліти чи не погоджуватися, що ідеалізм молоді капіталізує одна група, але не можна послаблювати самого ідеалізму. Шлях до оздоровлення не в оплюгавлюванні самих безспірних ідеалів, а в призадумі, як найкраще ці ідеали здійснювати. Але це не завдання доповіді про виховний ідеал. Тут можна тільки замітити, що доки тих шляхів не маємо, можемо зі стовідсотковою певністю твердити, що молодь йде за тими, хто ці шляхи вказує. І з цим фактом треба рахуватися. По ствердженні, що жертвенности молоді не можна послаблювати зогляду на дійсну чи здогадну недостатню доцільність жертви чи через капіталізування цієї жертвенности одною партією, треба підкреслити, що навпаки сьогодні конечність благородного ідеалізму є більша навіть ніж будьколи. З одного боку напружена ситуація, яка може кожної хвилини вимагати чинної дії кожної боєспосібної одиниці, з другого боку обставини, що послаблюють ідеалізм, кажуть нам акцентувати цю проблему. Адже ж війна причинилася до змучення людства й до передчасного постаріння молоді. Вирвані з окруження, менше почуваємося до відповідальности перед спільнотою. Брак основних вигод впродовж довгих років родить потребу відпруження й навіть тугу за гедонізмом. Важкі життєві умовини ведуть часто на бездоріжжя, які висувають на перший плян власне я. З другого боку »унрівський« чи »ірівський« даровий, хай іноді навіть недостатній, хліб теж не залишився без впливу на стан моралі загалу. Тому лицар на білому коні, який зборов дракона лжі і тьми, тому патрон козацтва й пласту, св. Юрій — символ синтези Божого й кесаревого, символ сили й справедливости, риску й гарту, посвяти й перемоги, — мусить надалі залишитися нам ідеалом. Він вестиме нас до Великої Мети. Вестиме до того покинутого нами Собору, який на його честь названий, в якому сумують сьогодні олтарі без ладану й амвони без Божого слова. І до Юрія молитимуться наші молоді друзі, як молилися ми: »Сили залізної дай молодим нашим тілам, радости й ритму змаганню і вправі твердій, золота кучерям ще і лицям нашим бронзи, щоб і сильні ми були та й одважні, як Ти!« (Б. Кравців). В цім виховнім ідеалі, персоніфікованім особою св. Юрія, вміщається, очевидно, проблема сильного характеру, якої через її недискусійність і завузькі рамки доновіді не порушуємо. Як ідеал св. Юрія уявляє нам собою безперервну тяглість традиції, яка коріниться у сивій давнині, так друга, не менш, по вашому, важлива проблема виховного ідеалу, є своєрідне »novum«. Цією великою чеснотою, якої не знало, чи не визнавало ще в своїй юності наше покоління, а яка, безспірно, належить до ідеалу пластуна, є толеранція. Вона має два аспекти: внутрішній і зовнішній. При защеплюванні толеранції з погляду потреб внутрішньо-національних виходимо зі ствердження однієї нашої національної хиби й із аналізи ситуації сучасного дня. Український індивідуалізм який нераз вироджувався в анархію, надто нам усім відомий, щоб розводитися над усіма княжими коромолами, чорними радами, пашківськими республіками чи махнівщиною. Річ в тому, що ми вміємо вбачати лихо в минулому, але не бачимо його в собі. Тому то ніколи не обсихають від княжих часів наші руки з братньої крови. Тому то повз себе вчорашні друзі сьогодні ворогами ходять. Тому то до сьогодні в нас неуступчивість, яка не визнає думки другого. »Як не візьме моя, то хай не візьме нічия!» — це є фатальна засада, яка веде нас паки й паки до руїни й нищить нам те, що збудували ми своєю жертвенністю й ідеалізмом. Колись була в нас боротьба за йорчики, сьогодні переживаємо ганьбу боротьби за національні прапори. І відчуваємо добре вже всю смішність сварки за правопис, але не відчуваємо ще нікчемности здирання прапорів з маштів на очах чужинців. І триватиме це так довго, як довго займатись будемо критиканством минулого, а не сягнемо в глиб себе: кожного із нас; як довго не станемо суддями самих себе, що возьмуть під мікроскоп аналізи кожний крок, кожний почин, кожну критику; як довго не наберемо переконання, що й ми самі можемо помилятися й що навпаки й другі можуть мати рацію. Доки не перестанемо говорити »се моє і се моє же«, як говорили наші предки за часів автора »Слова о полку«. Від ствердження нашої національної хиби переходимо до стану наших днів: Давня коромола князів це сьогоднішня распря партій. Тоді, коли від нашої єдности залежить наша доля, забуваємо про сутнє; про мале мовимо велике і це мале робимо осередком заінтересувань в час, як нерозв'язаними лежать найважливіші проблеми. Винниченківська фраза, мовляв, »не буде соціялістичної України, хай не буде ніякої», повторюється у всій трагічній нікчемності й сьогодні в найрізнородніших світоглядово-партійних відмінах. І тому, підкреслюючи важливість патріотичного виховання, мусимо одночасно наголошувати конечність понадпартійного виховання. А втім це не тільки тому, що хочемо виховати тип громадянина, свідомого своїх цілей і завдань і одночасно вирозумілого для поглядів інших, але теж тому, що партійне виховання молоді є з кожного погляду шкідливе.
Накидування поглядів у безкритичному віці є однозначне з вихованням неповновартісної людини, яка не шукає правди, яка не добуває правди, а засвоює собі пусті формули. Це, безперечно, діється зі шкодою для умового розвою. Це в ділянці інтелектуальній. Але є ще друга царина: ділянка характеру. Легко набуті переконання легко міняти. А що нам з людей, які своїх поглядів не вміють ані гаразд уаргументувати, ані відстояти. Вкінці можемо мати ще категорію людей, які розчаровуються, але розуміння й почуття чести не дозволяє їм до цього одверто признатися: вони сторозтерзані, у вічнім бою зі собою, який забирає їм сили й час і вкінці знеохочує до суспільної дії. Обстоюючи засаду понадпартійного виховання й домагаючися для Пласту права на нього, мусимо дбати за велику чесноту і зберегти абсолютну об'єктивність при вихованні юнацтва і не заявлятися не тільки »за», але і »проти« діючих груп, хіба» що їхні потягнення йдуть в розріз з розумінням національної моралі чи засадою чесної гри. Хочемо підкреслити, що виховування громадянина на понад-партійних засадах і засадах толеранції не сміє бути рівнозначним із безпринципністю. Не брак поглядів, а самостійне добування поглядів є нашим ідеалом. Не резиґнація зі свого, але вирозуміння для другого. Навіть не квола уступчивість, але теж не накидування другому поглядів чи волі. У висліді не насилля, але чесна боротьба поглядів і за погляди. Дискусія і свобода думки, а не терор. Пластова чесна гра. Джентлментсво. Бо тільки тоді вповні розуміємо власну гідність, як шануємо чужу гідність. Не тільки другому не накидуємо своєї волі, але не даємо теж собі накинути. І творячи атмосферу признавання аргументу чи рації, добуваємо для себе право на визнання нашої думки. Так отже виплекання здорової толеранції — це основа внутрішнього миру, взаємної пошани й довір'я, — першої передумови розумної й здорової визвольної політики, без якої не здійснити нам нашої Великої Мети. Не я і не ти є суттєве, але ми; не моя рація, чи твоя правда, але наша істина, як сума найбільш в житті виправданих поглядів. Не моя групa, чи твоя партія, але спільнота, але наша нація, але Україна, джерело наших надхнень, предмет наших мрій і нашої любови, — ціль, до якої йдемо, не знаючи особистого щастя без щастя мертвих, живих і ненароджених. Не я і не ти, але ми, але спаяний спільною Ідеєю гурт, як вислід толеренції й джерело найблагороднішого альтруїзму. Так зрозуміла толеранція веде нас у гущу проблематики. Адже ж толеранцію постулює не тільки охота перемогти в собі нашу національну хибу й не тільки вимога дня й сучасний стан народу, але й добре зрозуміла релігійність. Любов ближнього без зрозуміння ближнього не існує. І самопевний, зарозумілий фарисей, гордий на своє знання, що за ніщо мав Інших, напевно є гірший від митника, який свідомий своїх слабостей. І навіть грішника осуджувати можна тільки тим, що самі без гріха. Адже ж всі добре пам'ятаємо опис св. Євангелії, як юрба хотіла камінням побити, по давньому звичаю, блудницю. В її обороні станув Христос, що дозволив камінь кинути тільки тому, що без гріха. І один за другим відходили обвинувачі. А Спаситель з божественним спокоєм креслив щось на піску. Як очі угору підняв, не побачив більш нікого. Тоді сказав до блудниці: »В мирі йди і більш не гріши!» Наскільки ж більше вирозуміння ніж для слабостей людських треба мати для людських поглядів. Але як християнізм вимагає толеранції, так знову толеранція причиняється до правдивого розуміння релігійносте. Бо толеранція це цілий світогляд, повний космічної могутности, який через розуміння кожної людини йде до розуміння кожної живої тварини, квіток і дерев, німих гір і бурхливих океанів. З неповторної » гармонії позірного хаосу елементів дізнаємося про вічний лад і в Богові вчимося бачити »не гнів, а соняшні кларнети», не суддю, а батька. І ця ласкавість його уділяється кожній одиниці. Тоді релігія перестає бути абстрактною, сухою, вузько-конфесійною. Тоді молитва переміняється з обов'язку в захоплення, в екстазу, в розмову. Таке розуміння релігії зокрема важливе в нас — двоконфесійнім народі. Толеранція елімінує не тільки партійну боротьбу, але теж релігійну ворожнечу. З цього погляду Юр і Софія, як символи наших найбільших національних святощів, як могутні дороговкази, спрямовані на схід, набирають в зв'язку з толеранцією нового значення. Юр і Софія стають символом змагання до соборности, до єдности національної й релігійної Толеранція, як джерело нашої духової соборности і як основа творчої співпраці двох віроісповідань і низки партій, мас в сьогоднішню добу загострених соціяльних конфліктів ще одно важливе значення, — а саме при злагіднюванні клясових різниць чи противоріч. В цілому вихований в Пласті громадянин, на з'ясованих засадах виховного ідеалу, — має засипувати рови, які час, обставини й наші слабості викопали в нутрі народу. Він має злагіднювати непорозуміння, лучити, об'єднувати. Він має дбати за чистоту національної ідеї, яка має стояти понад особистим, груповим, клясовим, партійним, конфесійним чи територіяльним. Вихований в Пласті громадянин має бути здібний до синтезування всіх творчих сил в нутрі народу для добра й слави батьківщини. Але толеранція тільки-тоді зможе творчо виявитись в нашім національнім житті, як буде вона спиратися на твердих й однозначних законах християнської моралі й етики. Повний внутрішній мир не скоріш у нас запанує й не скоріш застосують усі групи супроти себе засади толеранції, заки не будуть мати до себе довір'я. Де ціль освячує засоби, де підступ або нечесна гра не викликають відрази, де можна ламати договори, чи дане другому слово, де аґент чи денунціянт не є виключуваний з рядів спільноти, не може бути співпраці, а тільки брудна конкуренція. Як довго теж не будуть наново з'ясовані норми абсолютної соціяльної справедливости згідно з духом перших християнських громад чи великих енциклік найсвітліших церковних достойників, так довго не вдасться теж усунути площі тертя між клясами, так довго не буде можна вповні успішно всіх сил ужити проти большевицької загрози. Тільки при тім підкреслюванні, що шлях до абсолютного довір'я не є ані легкий ані короткий, хочемо зазначити, що хтось мусить почати йти послідовно до нього. Розумування, що нас зачнуть обов'язувати норми моралі щойно тоді, як їх визнають усі, має всі прикмети блудного кола. І саме ми, вбачаючи у внутрішньо-національнім мирі ідеал, хочемо його реалізацію наблизити, ступаючи впевнено на шлях твердого зберігання засад моралі. Щоб не зламуватися у відчинені двері й заощадити собі труду при укладанні менш чи більш неповних реєстрів недозволених злочинів чи заборон, коротко з'ясовуємо ту проблему, як обов'язок повинуватись законам моралі, які нам передали вповні викристалізуваними століття. Ми обов'язок послуху етичним нормам аргументували наказом національної доцільности, згідно із структурою доповіді, яка насвітлює виховний ідеал під кутом прямування до великої мети. Очевидно наказ моральної дії випливає
передусім не з практичної доцільности, а з божих законів, не з дочасних наших потреб, а з ідей вічного ладу. Але з цього погляду ніхто моралі ніколи не оспорював; тому й арґументів за визнанням моральних законів з релігійного погляду не потрібно. Вони мають тут аксіоматичний характер. Толеранція, така дуже важлива для оздоровлення внутрішнього життя, має теж важливе значення в зовнішньому аспекті Подібно, як взагалі толеранція, так теж і толеранція супроти чужинецького світу являється не продовженням наших давніших поглядів, а радше навпаки їх запереченням. Світогляд міжвоєнного покоління молоді базувався на невдачі визвольних змагань і на сумнім досвіді 1917—20 pp. Роки ці виказали недвозначно забріханість тодішніх гасел про справедливість і братерство. І коли Україна во ім'я соціялістичних гасел розброювалася, соціалістична Росія використовувала це до поновного поневолення своєї житниці. Подібно забріханим виявилось гасло поляків: »wolni z wolnymi, rowni z rownymi«. 1918 рік став запереченням етнографічного принципу і перекресленням наших надій на самостійність. В українців наступила реакція. Тезу про гармонійну співпрацю зі співзвучними чуженаціональними рухами заступила антитеза про національну виключність і ксенофобію. Очевидно антитеза скривала теж небезпеки, як і теза. Сьогоднішній день вимагає синтези. Синтези з природи речі шукає теж і Пласт, побудований на універсальній ідеї. Але ця ідея не заперечує, а навпаки підкреслює національний момент. Вірність батьківщині це основа пластового виховання. А втім само повстання скавтінґу, якого ідея родилась під час колоніальної війни англійців, є багатомовне. Батьківщина була для піонерів скавтінґу понад усе. І гасло «Україна понад усе« не втратило сьогодні свого значення. Все ж, змагаючи до своєї мети, не заперечуємо нікому права на власне життя. Це засада моралі. Як вимагаємо від себе прав на свободу, то не можемо ні в теорії ні в практиці цієї засади заперечувати. І сьогодні дивним здається нам, що не співчували ми священній війні Абесінії. Визвольна боротьба, чи боротьба в обороні загроженої свободи мусить родити симпатії, подив і признання. Як було б інакше, то нащо мали б ми відкликуватись до світової опінії в часі затяжних наших змагань. Але визнання прав на самостійність — це не тільки засада моралі. Сьогодні знаємо, що простий логічний розрахунок і власний інтерес каже нам числитись з правом народів. На перехресті шляхів, втиснуті між дві потуги — Московію і Німеччину, — зможемо втриматися тільки при допомозі союзу рівних і вільних сусідів. На союз і допомогу можемо рахувати тільки тоді, як наші сусіди віритимуть нашим гаслам. Якби теоретично на мить поставити питання, що вправді супроти поневолених сьогодні народів маємо найчистіші інтенції, але лишаємо собі вільну руку супроти Москви, —мовляв мусимо її найбільше послабити, то така програма не витримує ніякої критики. Чужа територія для молодої держави це передусім послаблення самого таки ласого аґресора. Так отже гасло: »Україна понад усе« не має аж ніяк імперіялістичного вістря. Навпаки » Україна понад усе« — це гасло, яке каже нам бачити Україну найбільш поступовою державою, творцем нових ідей, гарантом правопорядку й ладу. Тільки така концепція наближує нас до мети, бо вона з'єднує нам симпатії, мобілізує прихильників, родить концепції й ідеї. А ідеї є найсильнішою зброєю поневолених. Адже насилля не змогти нам сьогодні голою силою, бо її не маємо. Адже ж геройство проти танків і літаків за слаба зброя, але й танки і літаки на далеку мету уступити мусять перед ідеями, які добудуть собі визнання в світі. Але тут доходимо до капітального місця і до основної трудности. Ми хочемо нового людства. Століття неволі, ненависть до старого ладу, жах пережитої війни без сумніву родять симпатії до всіх тих універсальних Ідей, які уможливлюють доступ України до кола вільних народів. Проте не вільно нам замикати очей на небезпеки. Адже ж в пам'яті в нас роки визвольної епопеї 1917—20 pp. Вірячи в прихід нової людини і підготовляючи прихід нової людини, ні на мить не сміємо забути про загрози. Можна це вияснити на клясичнім прикладі Польщі. Сьогодні союз з Польщею є в нас модним гаслом. Це зрозуміле. Ми схильні забути все минуле в ім'я майбутнього. Але наше толерантне ставлення кінчиться в тім моменті, як контрагент ломить засаду і виступає чинно проти універсалізму концепцій, як пристосовувані ним засоби суперечать голошеним ним засадам, як святкує в нього перемогу забріханість і підступ. Можливість повторення 1918 р. не сміє нас застати непідготованими і тому в грядучому поколінню треба вирощувати поруч із почуттям братерства до чесних, почуття мужньої рішучости, а то й безпощадности до віроломних. Бо спротив наїзникові — це наказ. І злочином супроти власного народу є бути нерішучим кунктатором чи кволим мрійником в рішучий час. Плекаючи в собі толеранцію для чужинців і ідею співпраці народів, не сміємо вбити впевненої рішености на криваву розправу тоді, як загрожена є наша територія, яку від віків замешкували діди наші і на яку право наше може кожночасно потвердити свобідно висказана воля мешканців. Для ясности тільки ще хочемо уточнити, що плебісцит тільки на випадок потреби повинен підкреслити наше моральне право на ті землі, які будуть у нашім посіданні, бо згори розчислювати на плебісцит було б однозначним з нараженням земель на небезпеку втрати. Роки 1917—20 навчили нас, на жаль, розуміти, що «status quo« іноді перекреслює моральне право. Тому мусимо завжди мати психічне наставлення робити власний «status quo« на всіх землях, але теж тільки на тих землях, до яких маємо моральне право. Ці завваги зовсім не зайві в обличчі впертости польського становища супроти проблеми Львова, яке впрочім можливість нашого зговорення з ними робить часто ілюзоричною. Так отже пропагуючи гасло володіння духа над володінням насилля, не неґуємо зовсім конечности сили, спертої на праві. Це зокрема важливо підкреслити в сучасний мент, коли молодше покоління не пам'ятає досвіду 1917—20 р. і готове занадто вірити словам і гаслам, коли модними стають кличі понаднаціональних об'єднань і нових утопій, коли дається відчути реакція проти брутального розуміння сили в гітлерівській Німеччині, коли вкінці перебування за кордоном доводить звичайно до гіпертрофії толеранції. Проблема толеранції супроти чужинців скриває ще одну небезпеку. Коли сліпий шовінізм веде іноді до недоцінювання чужинців, то толеранція грозить їх перецінюванням. Пошана для культурних здобутків, іноді подив чи захоплення можуть зродити почуття меншевартости. Тому толеранції не можна вщіплювати без одночасного плекання національної гордости. Ми тому хочемо бути толерантні, бо ми можемо бути толерантні Наше минуле, наша культура, а
передусім наш духовий потенціял дають нам силу протиставитись чужим впливам, які були б загрозливі для нашої духовости і для нашого самопочуття, якщо були, б ми народом без традиції й без широких перспектив. Ця проблема важлива в нас в зв'язку з поширенням т. зв. малоросіянства, від якого треба звільнити молоде покоління. Попередні століття не знали цієї примари духової гегемонії Москви. Навпаки українець навіть по втраті самостійности почувався чимось культурно безконечно вищим від москаля. Це його самопочуття мало об'єктивне виправдання. І культура України робила далеко глибше враження на сторонніх подорожніх, ніж культура Москви. Це багатомовний факт, який каже , сягнути нам до джерел і який стає спонукою до викресання творчого ентузіязму. Цей ентузіязм повинен дозволити вирівняти хвилеві занедбання. Але основною є віра у власні сили. Не шлях заперечень чужих досягнень, не ненависть, не замкнення в собі і відокремлення ведуть до цілі. Пізнаючи чуже і вміючи признати кожному належне, черпаємо з досягнень чужих охоту до співзмагу з ними, який спирається на нашій національній гордості і вірі в наше призначення Складність останньо змальованої проблематики вимагає повноцінної людини. Це не сміє бути функціональна людина, яка діє по згори уложеній рецепті, яка сліпо тримається одної схеми, яка на все має одну формулу. Нашим ідеалом є жива людина, яка доцільно і розумно реагує на кожну подію, на кожну нову ситуацію. Саме на низці нюансів при інтерпретації толеранції прекрасно виходить, як людина мусить вміти узгіднювати загальну засаду з різнородними випадками,' які іноді, можуть заскакувати, а від яких нерідко залежатиме ціле наше майбутнє. Ми проти оглухлих ґотурів нез'ясованого й обманливого всесвітянства й проти імперіялістичних акул і трубадурів ненависти, але ми одночасно вповні свідомі границь толеранції. До кожночасного правильного уточнення цих границь потрібний інтелект. І як зусилля, що вестиме нас до Мети, вимагає гарту волі, так відшукування шляхів вимагає розуму. Юр і Софія, які нам в доповіді були символом нашої мети, дороговказом до батьківщини, — які були символом соборности земель і наказом релігійної й національної толеранції, стають втретє символом: синтези розуму і волі, розваги й лицарськости, царства духа і царства сили. Божа Премудрість Софія й лицар Правди св. Юрій визначують шляхи нашого призначення: шляхи не крайностей, не тез і антитез, а шляхи дозрілих синтез. Виходячи при накресленні нашого виховного ідеалу від синтези традиції й поступу, вимагаючи в побудові нашого внутрішнього життя гармонійної синтези найрізнородніших поглядів, поєднуючи в зовнішньо-політичному аспекті принцип сили та засаду пошани для чужого з засадою власної гордости й гідности, сполучуючи національне з релігійним, чи національне з універсальним, вимагаємо теж гармонійности в нашому внутрішньому житті: в співвідношенні інтенсивности наших психічних функцій: вимагаємо рівноваги між розумом, волею й почуванням. Ідея дозрілости, рівноваги й синтези мусить нам присвічувати теж при розв'язуванні актуальних чи модерних проблем, котрі мають відношення до світогляду людини, а тим самим мусять бути узгляднені при накреслюванні виховного ідеалу. Ідеал толеранції й великих свобід людини в'яжеться звичайно з поняттям демократії. Сьогодні є загально поширена мода підкреслювати демократичність своїх поглядів. Ця мода скриває велику небезпеку: Акцентування власного демократизму може бути вислідом не так переконань, а коньюнктурности. Очевидно, з усякою коньюнктурністю треба боротися. Вона ж бо випливає з розраховування на особисті користі за ціну пристосовування своїх поглядів до обставин, до режиму. Всяка коньюнктурність є ознакою слабости характеру й коньюнктурист не може збуджувати довір'я. Тому надмірне підкреслювання свого демократизму мусить родити поважне застереження, зокрема в людей чи гуртів, які були відомі зі свого протидемократичного наставлення. Зробить хтось закид, мовляв, наступила еволюція поглядів. Без сумніву, можна погодитися із таким виясненням, але тоді треба, не окриваючи своїх попередніх поглядів, накреслити еволюцію поглядів. Проте при еволюції поглядів, зокрема під впливом обставин, треба пам'ятати, що загальне означування поглядів не дає правильної розв'язки. Бо поняття є многозначні. І так напр. демократією можна одночасно захоплюватися й одночасно її гостро критикувати. Бо не можна сказати, що критика тієї інтерпретації демократії, яку ми бачили в 1917—20 pp. на Україні, не мала рації. Навпаки: в цій критиці було багато правди й багато здорових думок. Без сумніву, як зважити, що толеранція є однією з основних засад демократії, а свобода думки і слова є одним з начальних, Гарантованих демократією, прав, то ми вже на підставі сказаного досі в доповіді могли б декларувати себе демократами. Якщо віримо, що свобода думки є однією з передумов прилюдної відваги, отже правдивої гідности і мужности людини, то мусимо визнати чи не найшляхетнішим обов'язком людини боротися за цей тип громадянина, отже теж за демократію. Проте є й неґативи в демократії, які зокрема болюче виявляються при українській вдачі, при степовості нашого індивідуалізму. Тому тут треба сягати »ad fontes», до джерел української духовости й наших устроєвих звичаїв. Простудіювання цієї проблеми раз на завжди збереже нас від коньюнктурности і від міняння поглядів на доцільність сякого чи такого державного устрою що десятиліття. Не маючи претенсій в цім короткім шкіці перерішувати справу, хочу висказати тільки погляд, що мабуть і тут як ідеал найбільш відповідатиме нам синтеза свободи й авторитету, яку, до речі, знаємо з нашої історії. Гетьманат — це є здорова комбінація демократії й вождизму, яка не тільки відповідає нашій традиції, але теж не може стрінутися зі закидом назадництва. Накреслений шлях низки синтез вказує на нашу тугу за гармонією, на змагання до ідеалу врівноважености, вирівняности, симетрії й пропорції. Щось з подиху клясичної антики скривається в цім ідеалі. Знаю, — медом сонця, ой Ладо, В твоїм древнім тілі — весна. О, моя степова Елладо, Ти й тепер антично ясна! — говорить Маланюк про ту нашу спорідненість з гелленським світом, яка йому здається прокльоном і благословенням одночасно. Кальокаґатія находиться в центрі цього світогляду; незрівнянна апотеоза Краси й Добра. Це є те, що ми назвали вгорі синтезою царства сили й царства духа. Це є одночасно культ тіла і культ душі. Це є афірмація й любов життя, але є
теж рішеність на смерть, як цього треба. Це є охота жити для краси і готовість вмирати для добра. Це є потреба служити батьківщині кожним віддихом, кожним успіхом і усміхом і це є імператив: грізний час наступу ворожої навали вміти зложити життя в дані, гідно й велично! Річ природна, що в різні часи кальокаґатія мала різні інтерпретації й різні люди різні моменти підкреслювали. Ми мусимо бути свідомі, що гармонія мусить мати теж свої границі Але в основному саме цей світогляд не тільки близький українській духовості, але теж і плодючий в наслідки, якщо лише гармонії не схочемо утотожнювати зі спокоєм. Без сумніву, динамізм нераз порушує закони совершенної гармонії, але не йде про строге й сухе перестерігання гармонії на кожнім кроці, тільки йде про гармонію, як ідеал, до якого змагаємо. Цей світогляд кальокаґатії, близький для «степової Еллади«, зокрема близький для пластуна, якому не чужа любов бронзового тіла. А постійна аполлонська душевна погода пробивається з нашого наказу: вміти усміхатися в найтяжчих життєвих хвилинах. Цей Ідеал вічного оптимізму веде послідовно до панування над собою, до зрівноважування важких життєвих обставин силою духа. Звідти бажання гарту, звідти почуття щастя в зустрічі з перепонами, труднощами, хуртовиною в прямім і переноснім значенні. Тому не лякаємося боротьби, а навпаки шукаємо її іноді, як своєрідної вправи. Бо ж боротьба дає нам гарт, а перемога — іноді перемога над собою, радість, усміх. Цього гарту шукаємо скрізь — у спорті, в мандрівці, у грі, — шукаємо й виплекуємо в малім, щоб потім зуміти пристосувати в великім. Бо наше шукання пригод це не авантюрництво, а тільки вправа. Вправа, яка іноді дозволяє нам, якщо вжити окреслення німецької приповідки »aus der Not Tugend machen«. І тому не лякаємося того, що другим видається трагедією, а стараємося примусове положення використати як найкраще для нашої остаточної мети. Так засадничо виглядає наш ідеал, Ідеал нового покоління. Він має понадчасове і понадпростірне значення, але він може вам стати в пригоді й сьогодні, тобто у нашім виході з батьківщини, який не має прикладу в історії. Бо і тепер не вільно нам ні кволо рук заложити, ні розпачати. Ні! Наше сьогоднішнє положення — це теж своєрідна вправа. Колись зряджали ми в уяві кораблі в невідоме, тужили за далекими морями й мандрівками по світі. І нехай сьогоднішня наша мандрівка поневільна! Проте не сміємо її вважати тільки трагедією. Наша примусова мандрівка може і мусить бути післанництвом молодого покоління, яке опинилося за кордоном батьківщини. Не місце тут характеризувати завдання еміґрації. А в тім вони здебільша відомі. Ми тільки хочемо в доповіді вказати на ту психічну настанову, яку маємо в собі виплекати. Ми не емігранти, а ми емісарі нашої батьківщини. Своїх послів матиме Україна закордоном і по виборенні суверенности. Ми ж сповняємо їх функцію у важкий час неволі, щоб навчити чужину цінити той край, який на пограниччі Европи боронить від століть вічного ладу, базованого на християнській культурі. Тому не можемо гаяти часу, не можемо жити безперервно надією повороту, не можемо толерувати тимчасовости й доривочности. Навпаки: Наше життя плянуємо так, наче б ми мали постійно остатися емісарами Великої Справи, але плянуємо так, щоб підготовити нашою пляновою працею якнайскоріший поворот до Києва й Львова для нашого загалу. Не вважаючи нашої великої мандрівки трагедією, а тільки етапом до великої мети, — не можемо вважати її теж щастям ні нагодою до уживання пригод. На чужині ми тільки мандрівники до мети, чи емісарі, а ніколи не вкорінені громадяни й не слуги чужих інтересів. Навіть як було б нам особисто добре матеріяльно жити, ніколи не можемо вбити туги за батьківщиною. Не: »ubi bene ibi patria», але »ubique pro patria« є нашим гаслом, є нашим імперативом, є законом, є вкінці заповітом кожного, що паде на шляху. Не творення собі можливих умовин життя, щоб найти спокій і вдовілля, але творення модерно вивінуваних варстатів праці для здійснювання засади »скрізь для батьківщини» може заспокоїти совість вигнанців і дати їм моральне виправдання. Тільки рвучка туга, почуття відповідальности й національна гордість може дати нам певність, що не розплинемося в чужих морях, не знидіємо, не знікчемніємо, не зденаціоналізуємося. Хай може денаціоналізація не страшна для сеніорату, чи старшого пластунства, то вже більш загрози має вона для юнацтва, ще більше для новацтва. І тому не сміємо її тратити з очей, бо ж майбутнє завжди невідоме і не знаємо, коли доведеться здійснити нам нашу ціль. Хай іде з нами в чужину наша пісня, наша вишивка, наша мова, наш звичай. Хай чужинці пізнають культуру нашої хати, де чистоти наших думок І намірів берегтиме ікона серед рушників, якій поклонятись будемо ввечорі і ранком, перед якою сповідатись будемо з наших вчинків, чи даром — без діл для Справи, не йдуть нам наші дні. Перед якою клякатимуть діти з молитвою за ту священну боротьбу, яка ведеться скрізь, де б'ється українське серце. Перед якою проситимуть розуму і сили, щоб не посоромити перед чужинцями чести свого народу, щоб вміти ступати скрізь з високо піднесеним чолом, як ступати випадає членові нації в поході. А коли іноді серед праці чи на сумерку днини, серед чужих людей чи на самотині, чи може серед своєї родини, але на відлюдді, зможе нас туга, то не вбиваймо її, вона ж бо нам євшан-зіллям: То ж не забути нам! ... То вже дарма . . . Завжди снувати будем тії думи, Невтишні ті, що плинуть нам пливма Від рідних нив . . . То ж не привабить нас могутній хор Чужих вікторій в цю добу велику! Ні Арк Тріомф, ні Бранденбурґер Тор, Ні луки Цезарів не зможуть клику Тривкішого за морок, смерть і мор, Що палить нас сьогодні і довіку, Що із боєвищ і Базару й Круг Горить нам честнем змагу й волі тут. Під зорями чужими — то ж одним Тривожим Бога — молимось Ясному: Щоб вволив нам ще дужим, молодим
Зустріти зриву мить недовідому. Щоб послі вже — хоч млу, хоч тільки дим Уздріти дав над двором рідним Дому — І — в мить останню — віч померклий світ Покрив нам вільним шумом рідних віт ... І безпересталь так. Щодня, щоранку — У копальняних штольнях, як кроти Вгризаючися в землю, чи при станку, Як чола піт ізрошує густий, Одне нас тільки морить, непокоїть: — Коб руки дужі зберегти для зброї. (Б. Кравців)
Інж. Євген Кульчицький-Гут, скавтмайстер НАШЕ ДОВКІЛЛЯ ПІД ЧАС МАНДРІВКИ (Відношення Пласту до зовнішнього світу: дому школи, церкви, громадського життя, політики, чужих і міжнародних організацій) Записки Українського Пластуна ч. 17. Матеріали Пластового Конгресу. Пластове видавництво “Молоде Життя”, Авґсбурґ, 1948. 16 c (gередрук статті: Співпраця з родиною, церквою, школою, громадлою/Посібник звязкового. Торонто-Нью-Йорк, 1970. С. 177-193 – скорочений варіант першого видання, зокрема цілком знято розділи про відносини з політичними структурами та іншими скаутськими організаціями світу)/
Вступ Пласт не е і не може бути відірваний, ізольований від довкілля. Воно має величезне виховне значення і вплив на молодь. Життя, — практичне, реальне життя, — є найкращим виховником, найкращою школою. Пласт займає тільки малу частину часу юнака, решту забирає в нього довкілля, яке його виховує інформує. Ці впливи довкілля, на жаль, не завжди бувають позитивні; в наших теперішніх ненормальних умовинах вони переважно неґативні. Тому завданням Пласту: 1. запопадливо використовувати всі додатні виховні впливи довкілля та, 2 старатися, щоб впливи довкілля тратили свій негативний характер — і ставали позитивними. Тут для Пласту відкривається дуже широке поле діяння, бо ні сьогоднішня сім'я, ні школа, ні громадське і поличне життя — не сповняють як слід своїх великих виховних завдань. Особливо пекучими стають ці завдання на чужині, головно при великому розпорошенні. Життя на еміґрації несе із собою «великі небезпеки: 1. Охолодження національних почувань, затрату зрозуміння національних пекучих потреб, повільну затрату відчуття споріднення з рештою нації і її долею. Цій небезпеці підпадають і національно свідомі, інтелігентні одиниці — нерез досить швидко — коли втратять зв'язок з рідним краєм, коли з безпосереднього фронту боротьби перейдуть у більш нормальні і спокійні умовини життя. 2. Під тиском боротьби за існування наступає самочинно зворот до матеріялізму: гріш, заробіток, матеріяльні блага — стають ціллю життя. Затрачується зрозуміння до потреби безкорисної суспільно-громадської праці, затрачується національна жертвенність і відчуття обов'язку помагати своїм землякам. Ця небезпека загрожує особливо нашій теперішній еміґрації — при перспективах повної деклясації і великого розпорошення, 3. У висліді заникає національно-суспільницький гін, занепадає громадське й культурне життя. І врешті настає 4. повна денаціоналізація. Цілий процес денаціоналізації триває звичайно довгі роки, але були випадки, особливо у менше свідомого елементу, повного винародовлення у кількох коротких роках. Найбільш виставлена на всі ці небезпеки молодь, яка не має де набратись національної свідомости, не пам'ятає рідного краю, виховується у чужій школі і чужому середовищі. Якщо Пласт хоче виконати свій великий обов'язок перед Батьківщиною, то — ідучи на дальшу еміґрацію — мусить поставити на перше місце у програму своєї праці: боротьбу з денаціоналізацією. Це вдасться нам виконати тільки тоді, коли створимо всюди там, де буде жити наша молодь, — своє власне українське середовище, “суроґат України” — як це дехто називає. Таким сурогатом України е тепер для нас табори з їх культурним, громадським життям. Окремі установи дбають про піддержання цього життя. Інакше буде при нашому дальшому розпорошенні. Дуже часто не буде кому творити таких установ для створення і вдержання українського середовища. Обов'язком Пласту мусить оути в такому випадку — активно включитися в розбудову й вдержування при житті суспільно-громадського сектора. Пластові провідники мусять якнайшвидше познайомитися з цими своїми майбутніми обов'язками. В Пласті маємо тепер два сектори праці: виховні одиниці з виховним провідником (гурток, курінь, зв'язковий) й адміністраційні одиниці з адміністраційним провідником (станиця, станичний). Перший підходить до молоді як виховник і Пласт трактує як виховну організацію. Він звичайно веде свою працю з віково обмеженою групою молоді. Другий трактує Пласт як рух. Він мусить мати пеюеглялг виходної праці для цілої молоді 7-24 років і для старших: УСП і УПС. Він займається організаційними проблемами й адміністрацією Пласту. Його завданням саме зв'язок з довкіллям, чи, як ми кажемо, “пластова політика”. Це два різні типи людей. Перший наближається до педагога і геройського взору для молоді, другий є скоріше суспільно-громадський діяч і дипломат. При розпорошенні обидві функції будуть в одних руках. Тому пластовий провідник, крім своєї виховної праці, мусітиме вміти проаналізувати впливи середовища, розбудувати і вести різні ділянки громадського життя, зацікавитися приватним життям своїх пластунів, їх домашніми умовинами, осягами в школі, відношенням до церкви, до політичних суспільних течій, тощо. Не менше валеними є контакт і співпраця з чужими скавтськими організаціями в країні, де будемо жити. Згідно з резолюціями XI. Скавтової Конференції це нам уможливить і улепнить працю. Було б дуже побажаним, щоб наші пластові провідники одержали перед своїм виїздом відповідний вишкіл у згаданому напрямі.
Дім, батьки і життя в сім'ї З усіх чинників, що впливають на молодь, найбільше виховне значення мають: дім, батьки і життя в сім'ї. Родинне життя защіплює в дитини найглибші почування: віру в Бога, любов батьків і своєї рідні та ближніх, любов батьківщини, почуття чести й особистої гідности. Через плекання родинної традиції виробляється суспільницький гін. Це
життя дає також дитині перші основи правопорядку, організованости, дає засновки майбутнього характеру і світогляду. Виховання в домі батьків тяжко чимнебудь заступити; його пізніше тільки доповняють впливи школи, церкврі, Пласту і громадянства. Від ствердження цього мусить виходити також пластовий провідник. Він знає, що ніхто так не бажає дитині щастя й успіху в житті, як саме батьки. І в тому вони: батьки і пластовий провідник сходяться разом. І разом вони мусять прямувати да спільної мети. Пластовий провідник має використати всі доступні йому засоби, щоб збільшити добрий виховний вплив батьків і дому. Він старається на коленому кроці піднести авторитет батьків і значення сім'ї і дому. Пластові зайняття повинні бути; обмежені до найконечніших. Провідник ясно ставить справу, що є пластовою роботою, а що ні. Інколи добре повідомити батьків наперед, на які сходини, мандрівки, тощо, їх дитина повинна прийти, зокрема тоді, коли, діти використовували б Пласт, як покришку для своїх приватних, не-пластових, забав й екскурсій. З батьками треба бути часто в контакті, щоб можна було контролювати поведінку пластуна дома і його відношення до решти сім'ї. Треба пильно вислухувати побажань і скарг батьків і, в міру можливости, йти їм назустріч. Треба переконати батьків, що ми не хочемо їм відбирати дітей, тільки хочемо допомогти їм у виховній праці для досягнення високої мети: виховання доброго громадянина, щасливого у свому успішному житті. Але батьки не завжди мають педагогічний хист, не завжди мають зрозуміння для виховних потреб і проблем, не завжди усвідомляють собі ясно мету, що до неї треба прямувати і, вкінці, не завжди мають терпеливість і час займатися вихованням дітей. Наше теперішнє таборове життя дає нам безліч крикливих прикладів повного нерозуміння виховних справ зі сторони навіть інтеліґентних батьків. Нашим обов'язком старатися, щоб батьки зацікавилися і ближче познайомшшся з основними завданнями пластової виховної пращ, її методами і засобами. Успішність нашої праці в тому, щоб переконати батьків, що в їх власному Інтересі і в інтересі їх улюблених дітей, вони повинні помагати нам з усіх сил. Добрим прикладом може нам бути американський скавтінґ. Там батьки творять комітети, які дають почин до створення скавтових частин, вишукують провідників для них, дбають про домівку і ввесь виряд і на кожному кроці стараються піддержати виховне зусилля скавтінґу. Щоб притягнути і зацікавити батьків, ми повинні час-до-часу влаштовувати дискусійні вечорі з батьками. Курінь може деколи влаштувати чайний вечір, чи щось подібне, для своїх батьків (день матері, спільне національне свято, річнипя засттпння, віясвяткування іменувань чи відзначень, тощо). Добра розв'язка цієї справи — це створення кружка “ПластПрияту” або кружка батьків даного куреня. Не вимагати від батьків надто багато праці чи помочі, вистачає, коли викличемо в них живе зацікавлення працею Пласту і щипу прихильність. Це значно облегшить нашу працю та буде мати велике виховне значення. Такий кружок батьків може Дуже багато зробити для “свого” куреня: допомогти придбати домівку, уможливити влаштувати власний табір чи більшу мандрівку, уможливити участь в загальних таборах, з'їздах, Джемборі, подбати про шатра й інший виряд, боронити інтересів Пласту перед місцевого адміністраційною владою, тощо. Але найважніше — це свідоме зусилля цілим своїм особистим впливом допомогти у виховній праці згідно з ідеалами Пласту.
Церква Церква е не менш важним виховним чинником для нашої молодь Тому релігійності в Плсті належить особливе місце. Це ясно відзеркалюється у Пластовій Присязі, а в деяких скавтових. організаціях і в Пластовому Законі. Пластова Присяга кладе ясну і виразну вимогу до пластуна: бути вірним Богові. Тут виразно підкреслюється внутрішнє переконання, а не тільки зовнішню форму. Пласт має зробити з пластуна правдивого християнина, має дати йому християнську віру і християнський світогляд для щоденного практичного вжитку, а не лише зовнішні вияви для недільного богослуження. Бі-Пі твердить на основі свого досвіду, що релігійности годі навчити; нею можна когось тільки “заразити”. Тому саме Завданням Пласту не є релігійний вишкіл формального порядку, але виховання у релігійному дусі. Ця проблема є тепер у нас дуже складна і делікатна. Ми маємо в Пласті багато молоді з Осередніх Земель, що перейшла примусове безбожницьке виховання. Ця молодь має дещо інакше ставлення до тих справ, як молодь із Західних Земель. Сильно даються відчувати тут негативні впливи воєнної і повоєнної доби. До молоді треба підходити дуже тактовно й розумно: силою, криком і наказами тут годі щонебудь зробити. Підхід мусить бути дуже спокійний і глибокий, можа б сказати: філософський. Найбільший вплив тут може мати сама молодь, вихована в іншому дусі. Не забуваймо, що тут перед Україною великі завдання: відчинення цілого Сходу Европи для християнської культури. Однак ці завдання будуть вимагати від нас дуже багато праці, часу, а може й змінених умовин життя. Особливу увагу треба звернути тут на життя в природі. Так природознавство виростає на один з важливіших виховних чинників. Однак не вільно робити з нього шкільної науки! Коли природа і життя на її лоні мають розбудити у хлопця глибші почування, ми не можемо підходити до них чисто розумове, матеріялістично. Життя на лоні природи, обсервація її досконалих творів, доцільність законів, що володіють в природі і в цілому житті, безконечність зоряних світів, гармонія в укладі цілої природи від найменших електронів й атомів аж по найбільші небесні тіла, нсрозгадна сила життя, що керує так само найменшими вірусами й бактеріями, як і найбільшими животинами та їх скупченнями. :— те все, якщо його поставити юнакові перед очі з відповідний спосіб, мусить викликати в нього почуття, що існує якась вища сила, якийсь вищий закон, зище єство, що кермує усім, піклується всім і веде до якоїсь мети. Тиха гутірка в вузькому крузі найближчих приятелів, хвилина мовчаливої задуми при ватрі — десь далеко від людських осель — може мати більше значення, чим глибокоумні теоретичні поучування або галасливі многолюдні виступи великих пластових з'єднань, ще й може при участі сторонніх гостей! Один захід сонця в горах, якщо його сприймемо з розкритою душею, може нам дати під виховним оглядом більше, чим цілі книги вивчені напам'ять! Але пластовий провідник мусить вміти приготовити психічно своїх хлопців до сприймання цієї величі й краси. Він мусить сам мати чутливу душу на ту красу, сам мусить цікавитися питаннями філософії життя й природи. Мусить також бути хоч трохи очитаний, щоб міг розказати хлопцям про всі ті чуда й розкрити для них юні очі й душі.
На тому фундаменті треба щойно розбудовувати величну будівлю віри в Бога. Треба показати юнакові, що наші пластові закони й наша мораль — це в основі ті самі закони й мораль, що їх дав колись Україні ще св. Андрій Первозванний на святих Київських горах. Це ті самі засади у відношенні людей поміж собою, що їх вже майже дві тисячі років тому встановив Ісус Христос. Треба виказати юнакові, що наша сьогоднішня культура — це християнська культура, наш модерний світогляд — це християнський світогляд. Треба зробити пластунові приступною історію всесвітньої культури і виказати на основі історичних фактів вплив християнства на неї. В школах, на великий наш жаль, ця ділянка ще й сьогодні дуже занедбана. Пласт, однак, не попадає у крайність! Він не має на меті виховати нетолерантних фанатиків! Треба пластунові защіпити Думку, що він повинен шанувати й любити свого ближнього навіть й іншого віровизнання, бо й він є членом цієї самої національної спільноти. Даючи основи під правдиву віру в Бога, Пласт залишає самим пластунам виконування їх релігійних обов'язків під проводом їх власних священиків. Пласт, як організація не може фаворизувати якогось одного віровизнання. Маємо два головні віровизнання і мусимо шанувати обидва! Пластун мае виконувати свої релігійні обов'язки у приватному свому житті і Пласт його до того заохочує. На мандрівках, зустрічах і таборах мають спільні молитви нагадувати юнакам їх головний обов'язок. У нас зацікавлення церкви Пластом було завжди дуже велике. Пригадаймо постійне зацікавлення і поміч нашого найбільшого Добродія — бл. п. Митрополита гр. Шептицького! Треба сподіватися, що й тепер поміж; Пластом і нашими Церквами буде наладнана тісна співпраця для одної великої мети — виховання чесних і побожних громадян
Школа Проф. Д-р Л. Вілецький так характеризус стан української родини, молоді і школи («Українська Школа на еміграції, ч. 2-3. 1947). “А найбільше потерпіла українська родина. В більшості батько був заарештований, або висланий в тундри й тайґу на північ, у Сибір або вбитий, мати пішла на тяжку працю, а діти були і тепер є залишені на самих себе й розбрились за куском хліба по людях. Про якесь виховання їх не було й мови: розбрат, провокації, шпіонажа і доноси, — то була зброя розкладу й морально-духового занепаду. Все це привело дітей у масі до того, що вони стали жебрати, а пізніше красти, обманювати й велика кількість із них докотилась до злочинів, до правопорушиицтва й до того, що батько й мати перестали вірити своїм дітям, і навпаки. Родини пішли врозтіч і стали знаряддям таємної стежі НКВД: син повстав на батька, донька на матір; підозра, недовір'я, замкнення в собі — все це вилилось у той страшний унутрїщній побут родинного життя; ховалась усяка думка, щезали заміри... Всі морально духові нитки, що спаюють родину в одну духову цілість, раптом обірвались... І та родина, що є основою й зародком українського суспільного життя, та колишня патріярхальна, високоморальна родина українського народу в масі своїй за вийнятком невеликої кількости перестала існувати. І на згарищі такого розкладу серед молодого й наймолодшого українського покоління повстала духова безпритульність, самітність кожної людини, зловіща мовчанка запанувала в суспільнім житті народу, учительства й навіть ліпших дітей, що ще не згубили національної гідности. І от оці викривлені душі нашого наймолодшого покоління складають контингент нашої школи. А коли додамо оту партійну гризню, отой партійний розклад, боротьбу, що тут на чужині позначилась зловіщою примарою нашої емігрантщини і яка починає опановувати нашу школу в старшім віці, — все це промовляє до нас зловіщим мементо, щз знижує рівень науки, робить нашу школу невидним знаряддям політики, духової спекуляції, грою темних сил, розкладу й ареною боротьби за впливи, за панування над наймолодшим нашим поколіннями”. Наша теперішня школа ще й з іншого погляду має великі недостачі. В нормальних умовинах школа не обмежується на саме навчання, але ставить собі за ціль також виховання: вироблення правильних моральних життєвих засад, плекання доброї і сильної волі, глибоких і шляхетних почувань, розвиток інтелігенції, фізичне вироблення. Для того має школа багато виховних засобів. Аналізуючи теперішний стан нашої школи, проф. д-р. П. Ісаїв (»Сучасні наші потреби у виховній ділянці«, там-же) приходить до сумного висновку, що виховні засоби нашої теперішньої школи взагалі не діють, або діють тільки в дуже малій мірі. Видавалось би самозрозумілим, що наші виховники повинні б тому звернути більшу увагу на виховні засоби, що їх вживає Український Пласт, та старатися використати їх для заповнення тієї прогалини у виховній ділянці, що так виразно позначилася у нашій теперішній школі. А тим часом багато виховників, які не мали можливосте ближче познайомитися з Українським Пластом, його завданнями і виховними засобами, піддержує думку, що школа і Пласт — стоять на протилежних до себе полюсах (»у школі — наука, у Пласті — забава«), що Пласт забирає забагато часу у школярів і так спричинюється до занедбування шкільних обов'язків, що Пласт послаблює авторитет шкільних виховників і вириває школярів з-під їхнього впливу, тощо. Скажімо собі щиро, що в пластовій праці бувають часто також різні недомагання і що закиди виховників бувають нераз оправдані. Немає сумнівів, що найважнішим обов'язком нашої молоді в школі мусить бути наука і здобування знання. Особливо тепер, коли наша молодь залишилась під оглядом інтелектуального розвитку й загальної освіти дуже позаду. Багато тут завинили зовнішні умовини: війна з усіма її супровідними явищами, але багато винні ц наші внутрішні обставини: неупорядковане політичне й руспільно-громадське життя. Наша молодь мусить тепер доганяти те, що втратила, мусить за кожну ціну старатися осягнути нормальний рівень у порівнянні до міжнародньої конкуренції. Наші пластові провідники нераз роблять велику помилку: у своїй великій любові до Пласту стоять вони на становищі, що Пласт важніший, ніж школа, що важніший характер, ніж саме знання. Але це правда тільки одностороння. Без школи й знання — ми, як нація, не можемо існувати, не можемо боротися з чужою конкуренцією на всіх ділянках національного життя, не можемо навіть мріяти про осягнення нашої великої мети, про сповнення нашого найсвятішого завдання! Мусимо вирішувати ці справи розумно! Не смісмо дозволили, щоб пластуни були гіршими учнями, ніж не-пластуни! До учнівпластунів мусимо ставити далеко суворіші вимоги. Тим ми осягнемо подвійну мету: вищий інтелектуальний рівень і вищу загальну освіту наших пластунів і піднесення престіжу Пласту. Ми звичайно ставимо теоретичне твердження, що мета й завдання ніколи й Пласту до значної міри покриваються. Шо Пласт і школа, хоч може і вживають різних методів для навчання, виховання і вишколу, і зміст їх праці нераз значно від сеое
різниться, все ж таки йдуть до спільної мети: Виховання доброго громадянина. Забуваємо при тому навести конкретні приклади. А Пласт помагає школі у її праці зовсім конкретно: 1. Пласт розвиває у юнацтва духові здібності та властивості, що улегшують науку та сприймання шкільного матеріялу взагалі, як пам'ять, швидку орієнтацію, спостережливість, притомність ума, бистрість змислів, логічне думання і самостійність в думанні, вміння робити правильні висновки й заключення, тощо. 2. Пласт розвиває властивості, що примушують виконувати точно шкільні обов'язки, помагають побороти неодну перешкоду: здорову амбіцію, почуття обов'язку, почуття чести й власної гідности, охоту до праці, потребу завжди чогось навчитися, чи щось нового довідатися, завзяття, витривалість, погіцність, веселість і добрий настрій — оптимізм, вірність, пошанування професорів і виховників, дисципліну, тощо. 3. Пласт вчить, як треба працювати та дає відповідні вмілості: систематичність праці, плянування, етику праці, точність і прецізність, послідовність, ступневість, знання організації і ведення праці, вміння співпрацювати з іншими, тощо. 4. Пласт дбає про здоров'я юнацтва; для цього вчить його плекати своє тіло, придержуватися гігієни, вдержувати себе в добрій кондиції; вчить першої помочі, знання будови тіла, тощо. Це все улегшує виконування шкільних обов'язків. 5. Пласт дбає, щоб молодь завжди перебувала в доброму товаристві, щоб розумно й корисно переводила вільний час, щоб не тратила часу на дурниці, шкідливі забави, витівки, щоб завжди, і тоді коли має дозвілля, робила щось корисного, щоб старалася на кожному кроці чогось навчитися, поширити свою загальну освіту. 6. Пласт, виховуючи в патріотичному дусі, спонукує юнацтво вивчити всі національні проблеми, особливо заохочує вивчити історію рідного краю, землезнання, українську природу, господарські проблеми, мистецтво, літературу, мову, тощо. Це зроджує особливе зацікавлення тими предметами і влегшує школі працю в тих ділянках. 7. Пласт старається розбудити любов й зацікавлення до природи й природичих наук. І хоч він підходить до цих проблем трохи з іншої точки зору, то все ж таки те зацікавлення, розбуджене в молоді, спонукує її до глибшого й основнішого вивчення предметів природничої групи. З огляду на велике значення і вагу цієї групи, особливо у перспективах майбутнього, це означає велику допомогу школі. 8. Пласт старається виробити особливе зацікавлення технічними й господарськими проблемами, не тільки як засіб для забезпечення своєї особистої екзистенції, але й із ціло-національних і державницьких міркувань. Цими своїми зусиллями Пласт старається заповнити небезпечну прогалину в нашій виховній політиці. 9. У Пласті знаходить застосування мистецьке виховання, спів, рисування, наука стилю й композиції, краснорічнаість, бистре реагування, тощо (у формі: пісень, писання звітів, протоколів, гутірок, доповідей, дописування до пластового часопису, виступів та імпрез, виставок, ручних робіт, змагань, ігор і п.). Так могли б ми виказати ще й на інших предметах шкільного навчання, що Пласт звертає особливу увагу на них у своїй самовиховній програмі, допомагаючи так школі в її праці та виконуючи значну частину її з'авдання. Досвід і спостереження вчать нас, що ці міркування є зовсім правильні, бо вироблений і вишколений пластун при далеко меншій витраті часу дає кращі осяги в шкільній науці, ніж не-пластун. Одначе наші недомагання у внутрішньовиховній ділянці є тепер ще часто причиноню, що наші пластуни-учиі нераз не виказують у вистачаючій мірі такого пластового вироблення, яке улегшило б їм науку в школі та запевнило кращі осяги. Тому пластові провідники повинні обов'язково тепер звернути увагу на таку пластову вишкїльну працю (гри, вправи, змагання і інший вишкіл), яка якнайскорше виробить у пластунів потрібні з школі здібності. Крім того треба пластунам-учниям заохоти до праці в школі. Провідник повинен переконати їх, що якнайкраще виконування шкільних обов'язків це перша а може зараз і єдина вимога, яку ставить до них наша батьківщина. Пластуна треба переконати, що занедбування поза-пластових фахових обов'язків суперечить пластовим приписам, присязі і законові. Коли учень-плаетун з об'єктивних причин не виказує задовільних поступів у науці, пластовий провідник дбає про допомогу для нього від його ж таки товарищів-пластунїв. Треба влаштовувати спільні лекції, допомогу здібніших учнів тощо. А коли все те не помагає, треба дати пластунові примусову відпустку з усіх його пластових обов'язків, щоб ввесь свій час він міг присвятити поправі своїх успіхів у школі. З виховного боку така відпустка має підігнати його до праці, промовити до його амбіції і переконати його, що Пласт неправду поважно трактує шкільну науку. Тому ніколи не можна трактувати примусової відпустки тільки як певної формальности; її треба переводити з усією послідовністю, а то й з суворістю. А коли це все не помагає, то або юнак не має ніякої амбіції, ніякої чести, або він с інтелектуально недорозвинений; такого юнака непотрібно в Пласті. Бо Пласт не є масівкою. Він старається притягнути до себе найідеїішших і найздібніших. До них мусимо ставити дуже високі вимоги. Краще менше число, але добрих пластунів, ніж багато поганих! Тому пластунам-учняш нічого не відпускаємо без дійсно важної причини! Поблажливість тільки тоді на місці, коли є подиктована виховними мотивами, коли ми певно переконані, що пластун поправиться і викаже виразний успіх. Нагоду до поправи треба завжди дати. Співпраця зі школою не мас бути тільки односторонньою. Ми маємо право вимагати й від школи помочі й зрозуміння. Що ж може дати школа Пластові? Вона може звернути нашу увагу на здібних юнаків, заохотити їх до праці в Пласті, відповідним трактуванням учнів-пластунів розбудити їх амбіцію, викликати пошану до Пласту і його ідей, давати з професорського збору опікунів а то й зв'язкових, екзамінаторів, інструкторів до різних вмілостей, допомогти здобути домівку, доповнити шкільну бібліотеку пластовими виданнями, співпрацювати з пластовими виховникамя. Особливо дуже побажані були б спільні сходини шкільних і пластових виховників для обговорення педагогічних проблем та узгіднення виховної праці. На нашій дальшій скитальщині і при великому розпорошенні особливо потрібною і корисною буде тісна співпраця школи й Пласту.
Суспільно-громадське життя Проблема найкращої служби батьківщині є в нас постійно актуальною. Панують в нас діяметраяьно протилежні погляди на цю справу. Тому дехто нападає та Пласт, буцім-то він занадто інтернаціональний і замало патріотичний, інші називають його саме навпаки шовіністичним, а навіть фашистівським. Як же ми самі дивимося на наші суспільно-громадські
обов'язки? Ні основник Скавтінгу, ні основники нашого Пласту не вважали свосї праці за самоціль. Вони, ясно усвідомлювали собі й виразно це завжди підкреслювали, що завданням Пласту (Скавтінґу) с виховати юнацтво на добрих громадян своєї держави, добрих синів і дочок свого народу, що найвища мета Пласту — громадські чесноти й шляхетний характер. Вся праця в Пласті відбувається з цією думкою, щоб пластунів приготовити й вишколити до майбутньої громадської праці, для добра свого народу, своєї вітчизни. Тому що громадська праця дуже різіїородна й обіймає безліч різних особливих ділянок національного життя, мусить і праця Пласту бути дуже різнородна. всестороння. Кожна чинність, що е спрямована на заспокоєння потреб ширшого круга громадян, має свою питому вагу в національному житті й повинна знайти відповідне узгляднений у виховній і вишкїльній праці Пласту. Так зроджується в Пласті вже в самих його початках ідея практичного підготовлення молоді до суспільно-громадської праці. В рямцях Пласту годі дати повний і подрібний фаховий вишкіл у всіх ділянках суспільного життя. Прийшлось обмежитися до засвоєння найосновніших засад, до вивчення методів і способів праці, байдуже в якій це не було б ділянці. Найголовнішим було загальне наставлещія молоді: вироблення суспільницького змислу і почуття обов'язку служити батьківщині. Девізою Пласту став клич: “Не ти, не я – а МИ” (Дрот). Як у кожній іншій проблемі, так і тут Пласт має зовсім практичний підхід. Ціла виховна система Пласту наставлена на вироблення патріотичного світогдяду. Пласт дає правильне зрозуміння найбільш пекучих потреб нації, виробляє почуття обов'язку супроти батьківщини, розбуджує суспільницький змисл, защіплюе етику праці, привчас до чесної гри. Далі дає молоді техніку громадської праці, тобто вчить плянувати працю, організувати і вести її, вчить підготовляти доповіді, вести діловодства, промовляти, проводити сходинами, дає зацікавлення і загальне знання господарських справ, культурної політики тощо. Вкінці Пласт дає молоді можливість і нагоду за своїти собі певні галузі практичного знання, що мають значення для суспільного життя: першу поміч, пожарництво, рятівництва при різних нещастях і катастрофах, суспільну гігієну, краєзнавство і різні ділянки українознавства, особливо з практичного господарництва тощо. Пласт старається знайти у юнака його особливі замилування і здібності, розвиває їх і скеровує у відповідному напрямі, у напрямі найкращої служби батьківщини. Так ставить Пласт перед юнака, у спосіб зрозумілий для нього, проблеми національного будівництва у всій ширині і спонукує його підготовлятися і брати участь у ньому. Пластова гурткова система — це мініятура ширшого суспільного життя. Гурток чи курінь — це немов мініятурна мала республіка з її урядом-проводом, вибраним в демократичний спосіб, з фінансовою, господарською і культурною політикою, зі взором адміністрації і т. п. В гуртку молодь вчиться основних принципів суспільного життя, вчиться практично виконувати певні функції з різних ділянок життя спільноти, вчиться організувати його і керувати ним. Поступаючи вперед у пластовому вишколі, молодь знайомиться з вищими з'єднаннями пластової організації, кошами, областями й врешті з головною командою; бере участь у працях різних з'їздів, зустрічей, комісій; організує курси, табори й виступи для більшого числа членів. Наостанці, згідно з вимогами пластових проб, починає активну працю у різних громадських установах, трактуючи спочатку те як виховний засіб, а пізніше як свій національний обов'язок. Так находить молодь в Пласті правдиве державницьке виховання і вишкіл. І наша історія дає нам безліч доказів великої користи цієї пластової виховної праці. Багато наших установ, організацій і підприємств може почванитись своїми працівниками-пластунами! Якщо йде про службу суспільності, то основою, що від неї треба виходити, є щоденний »добрий вчинок«. Але його треба відповідно до віку й вироблення пластунів поглибити й поширити. Так перетворюється добрий вчинок у поміч в наглих випадках, пожарництво, рятівництво при природних чи інших катастрофах (війна!), в громадний організований добрий вчинок у користь якоїсь акції допомоги бідній дітворі, хворим чи безпомічним громадянам, поміч й опіку гуртка над товаришем, що потребує моральної або матеріяльної помочі, відвідування самотніх громадян у шпиталі, коляда на добродійні цілі, тощо. Ініціятиву, плянування і переведення таких добрих вчинків залишаємо самій молоді; щойно тоді вона відчуває, що це її особиста справа, щойно тоді такі вчинки мають виховне значення. Наші громадські чинники дуже часто вимагають, щоб пластуни брали участь у різних національних святах, виступах чи інших публічних імпрезах. Часто роблять вони те з пропагандивних міркувань, щоб показати, що молодь йде з ними. Деколи роблять це тому, бо самі не в силі виконати наміченого завдання і потребують чужої допомоги. А дехто підходить до цього зі щиро патріотичних почувань і хоче, щоб їх заманіфестувало ціле українське громадянство. Ще інші керуються виховними міркуваннями, хочуть, щоб молодь змалку привчалась до громадської праці. Ми стоїмо на становищі, що участь молоді в усіх імпрезах має бути подиктована в першу чергу виховними оглядами. Молодь має виховуватись і приготовлятися — а де маніфестувати чи демонструвати. Національні свята для молоді конечно потрібні, але їх найкраще відбувати у малих власних гуртах, де кожний член бере активину участь у приготуванні і переведенні свят (святочних сходин), бо тільки чинне переживання має виховне значення. Цілу увагу пластунів треба звернути на предмет святкування, щоб вона не роздрібнювалася на різні побічні, часто негативні з виховного боку супровідні з'явища, як: неточність громадянства, галасливість, публіки, невідповідна обстановка тощо. Більш вироблених пластунів все ж таки допускаємо до участи у національних імпрезах. Вибираємо такі імпрези, що мають загально-національний характер, з участю всього українського громадянства, а не тільки певних політичних, віровизнаневих чи громадських шарів; такі імпрези, що їх підготування і, відбуття мають виразні виховні моменти: пляновість, річевість, точність, достойність. Пластуни беруть участь в таких імпрезах, як рівнорядні члени громадянства. Коли участь беруть тільки делегації і представники громадських чинників, повинні взяти участь тільки представники Пласту й повинні одержати рівні з ними права: відповідне місце, однакові обов'язки й однакове відношення. В.ніякому випадку Пласт не повинен виступати в ролі чорноробочого робітника. Якщо треба допомогти в прибиранні залі, продажі квитків, впроваджуванні на залю тощо, то це можуть зробити приватно, не в одностроях!, поодинокі пластові частини (евент. як пластовий заробіток), або офіційно в одностроях, коли Пласт є в числі співорганізаторів і візьме на себе частину праці, як напр. втримування порядку, почесна сторожа, чи інша »націоиальна служба«. В кожному випадку участь у публічних виступах треба обмежити до такої міри, щоб не змінити некорисно відношення поміж внутрішньою виховною діяльністю і
зовнішними виступами. Американський Скавтінґ, один з найсильніших у світі, так визначує у свойому статуті справу публічних виступів: »Провідники можуть, коли це можливе, співпрацювати з громадянством і брати участь у публічних зібраннях безпартійного чи неполітичного характеру так, щоб дати пластунам йагоду виконати свою службу в згоді з їх пластовим вишколом, а не щоб брати участь в параді, або виставляти себе тільки на показ у своїх одностроях«. При дальшому розпорошенні на еміґрації Український Пласт буде мати особливі завдання в цій ділянці. З огляду на конечність боротьби з денаціоналізацією, Пласт буде змушений більш активно включитися в суспільно-громадську працю. Однак і в цих виняткових умовинах не повинен Пласт перейти на організацію виключно просвітянського характеру, тільки, навпаки, мусить ще пильнішу увагу звернути на посилення своєї виховної чинности.
Українське політичне життя Ще більш дразливою справою є для Пласту відношення доукраїнського політичного життя. У нас звичайно громадську працю розуміють вузько і за громадських діячів уважають тільки партійно-політичних діячів. Від Пласту вимагається підготовлення саме до такої »громадської« праці. Деякі наші безоглядні і некритичні політичні чинники вперто стоять на становищі, що молодь мусить вже змалку заправлятися у практичному виконуванні партіно-політичної роботи. Вони руководяться потребою за всяку ціну, хоч би за ціну здеморалізування і здеправування молоді, здобути собі партійний доріст. Вони не хочуть бачити, яку шкоду національному організмові приносить їхня »політична виховна праця«. Вони не бачать, що цим приносять і собі шкоду: розчарована і знеохочена жорстоким політичним життям молодь покине їхні ряди, як дійде до трохи зрілішого віку (25-30 років) і почне більш критично й розумно дивитися на всі проблеми національного життя. Історичний досвід, наш і чужий, вчить переконливо, що молодь, яка від наймолодших років виростає в атмосфері підпілля, нелеґальщини, терористичних актів і конечного при тому перекреслення всіх етичних і моральних засад, — така молодь не може змінитися психічно у старшому віці й взятись за конструктивну, державно-творчу працю, навіть хоч би вже в своїй власній державі. Така здеправована молодь залишиться назавжди руйнуючим і деструктивним елементом. Змагання політичних чинників творити добудівку власного доросту допроваджує до перехрещення інтересів з Пластом. Засадничо е три можливі розв'язки ціеї проблеми: 1. Задержання дотеперішнього стану боротьби за молодь зі всіма неґативними супровідними явищами. — Подвійна присяга і подвійна залежність молоді від різних провідників перекреслює усяку виховну роботу й деморалізує молодь. Відкидаємо таку розв'язку як крайнє шкідливу. 2. Співпраця Пласту і політичних організацій, розмежування узгіднення виховних засобів, матеріялу тощо. Ця розв'язка можлива тільки при певних передумовах: тільки одна політична організація, повна обостороння льояльність, чесна гра, щирість. В теперішніх умовинах отже не має ніяких виглядів на успіх. 3. Ми твердо і рішуче боронимо єдиного слушного з національної точки зору ставлення справи: Молодь до 18 року життя не сміє брати участи в партійно-політичному і тов ніякій формі! З повним признанням треба тут відмітити, що всі державно-творчі політичні чинники вповні погодилися на таку розв'язку справи. Однак є ще деякі чинники, що або не годяться на таку розв'язку, або діють нещиро, змагаючи підступно до опанування Пласту для себе. Наше становище може довести до взаємного поборювання і боротьби за молодь. Однак і за таку ціну мусимо боронити нашого становища, єдино правильного з національної точки погляду. Ця вимога не визначає, однак, що молодь треба відмежувати від національного життя. Навпаки, пластова молодь мусить бути вихована у національно-патріотичному дусі, мусить цікавитися і познайомитися з усіма проявами національного життя і в більш зрілому віці (старші пластуни) мусить завершити своє виховання також й ідеологічнополітичним вишколом. Бо старші, зрілі вже громадяни-пластуни, які перейшли в юнацьких роках свого життя повний пластовий вишкіл, не тільки можуть, але й повинні брати участь у громадському і політичному житті своєї нації. Це ж їх головний обов'язок і одна з важніших форм-служби батьківщині. Однак і тут треба подати певні напрямні, що їх пластуни-сеніори мають придержуватися. Перша — це вимога брати участь у праці тільки таких громадських установ і політичних угрупувань, що без найменших сумнівів не приносять шкоди українській справі, не перекреслюють відвічних справедливих змагань української нації, не підриваюсь української національної субстанції. Друга — це вимога брати участь у праці тільки таких громадських установ і політичних угрупувань, що придержуються загально прийнятих засад громадської і загально-людської етики, християнської моралі, що не перекреслюють основних засад чести й лицарськости, що одним словом, засадничо не порушують Пластового Закону і Присяги. І третє — пластун-сеніор мусить завжди в своїй громадській чи політичній діяльності діяти згідно з пластовим світоглядом, повинен вносити у громадське й політичне українське життя засади чесного змагу, етики, правопорядку й толеранції.. Молодь має потребу »вижитися« чуттєво, потребу глибоких переживань і зворушень. І Пласт мусить задовольнити ці потреби молоді. Пласт мусить замінити своїми гуртками і “пластовою тайною” — атракційну силу підпілля; мусить дати молоді ту романтичну таємничість, за якою вона шукає; своїми мандрівками, вправами і змаганнями мусить дати твердість героїчного життя. Ціла система пластової діяльности є саме пристосована до тих потреб молоді, тільки треба це зрозуміти і використати. Не робити з Пласту другої школи, чи дому поправи. Дати молоді самоуправу, щоб вона віднайшла сама себе, а не тягнути її постійно немов на мотузку за собою. Не забуваймо, що Пласт має бути організацією молоді! Тоді багато проблем знайде свою розв'язку зовсім самочинно.
Чужі скавтові організації, міжнародний Скавтінґ Не менш важливою, але зовсім окремою проблемою є наші зв'язки з чужими скавтовими організаціями, з міжнароднім Скавтінґом. Український Пласт не мав досі ніколи повної можливости виступати на міжнародній арені. Все ж таки виконано на тому полі дуже багато. Згадаймо хоч такі наші виступи, як на Джемборі Слов'янському в Празі, Юґослов'янському в Загребі, Світовому в Биркенгед, в Ґеделе, в Парижі, наші братерські зв'язки з Чеськими Юнаками і т. п. Тепер перед нами
відчиняються двері на всю ширину. Від нашої рухливости залежатиме, як ми використаємо ці можливості. Значення зв'язків з чужиною в нас звичайно не доцінюють. Для нас, пластунів, вони мають особливе значення: 1. Чинно пережите світове, братерство дає почуття рівноправности і громадянських прав у світі. Плекає шляхетні лицарські риси характеру у молоді. 2. Пізнання чужих народів, чужого досвіду, знання мов, набуття товариської оглади – виробляють тип “світової людини”. Такий вишкіл може нам дати тільки зустріч з чужинцями. 3. Незвичайно важлива є техніка зв'язків з чужинцями: вміння нав'язувати й вдержувати зв'язки, здобувати собі приятелів у широкому світі. Це школа наших майбутніх дипломатів і закордонних представників. 4. Про вагу репрезентації, пропаґанди й оборони доброго імени української нації у світі — не приходиться багато говорити. Способи і засоби зв'язків з чужинцями бувають дуже. різнородні: І. Особисті зв'язки поодиноких пластунів або й цілих гуртків, особливо часте й точне листування. Потрібне знання мови нашого приятеля, або якоїсь світової. Дуже допоміжним є знання есперенто, філятелія, збирання листівок, тощо. 2. Офіційний зв'язок Пластової Старшини з чужинними, організаціями. Для того потрібний окремий реферат зв'язків під проводом референта міжнародніх звіязків. При дальшому розпорошенні дуже важними будуть наші зв'язки зі скавтовими організаціями тієї країни, де ми опинимося. Основою для того будуть резолюції XI Світової Скавтової Конференції, однак вже тепер треба б виробити і подати до відома напрямні для тієї діяльности. 3. Не менше значення мас наша участь у міжнародніх з'їздах, Джемборі, таборах, нарадах тощо. Дуже улюблені у .чужинців є громадні відвідуваня скавтів. Особливу увагу звернути на дописування до чужої скавтової преси. Всі ці завдання вимагатимуть від нас великих зусиль і ще більших коштів. Державні скавтові організації одержують на ті цілі багаті дотації з державної каси, у нас мусить допомогти ціле наше громадянство, бо ця діяльність далеко переходить межі заінтересувань самого Пласту та стає справою цілої української нації. Для подолання цих завдань треба б розбудувати цілий апарат, використати наших пластунів в чужині та ті зв'язки, що їх вже маємо. Користі з цього винагородять нам всі наші труди а свідомість, що ми виконуємо одну з важніших ділянок служби батьківщині, додасть нам сили і витривалости в цій праці. На закінчення підкреслюю: Нашим гаслом не є »Там батьківщина, де добре«, — тільки »Всюди для батьківщини«! Наша мета: Вдержати живим і міцним Українский Пластовий Рух перенести і закріпити його у власній Українській Державі!
Записки Українського Пластуна ч. 19 Матеріали Пластового Конгресу
Сктм. д-р Ю. Старосольський, ЛЧ ІДЕЙНИЙ ВИРЯД ПЛАСТУНА
Пластове видавництво “Молоде Життя”, Авґсбурґ, 1948. С. 1-9. Пластова проблематика творить таку ціпку, одностайну будову, що її дуже важко розглядати частинами. Кожне майже питання зв'язане з другими, обумовлене другими і саме обумовлює другі. Тому-то наші реферати так часто заторкуються взаємно. Тільки підхід, вихідне становище для насвітлення питання може бути різне. В мене вихідне становище внутрішньо пластове. Досі розглядали ми проблему нашої мети й ідеї, з погляду їх суспільного значення. Це преважне становище, бо ж пласт — суспільна установа, а не ціль сама в собі. Ми мусіли, отже, запитатись себе, чи наша ідея доцільна з погляду нашої національної спільноти, чи виправдала себе в історії, і чи виправдає себе на майбутнє. Цю відповідь ми одержали. Я хочу відповісти на питання, чи і чому пластова ідея має вартість для самого пластуна, яку моральну силу дає вона йому; як виряд, необхідний у мандрівці. Можливо, що мої відповіді викличуть враження якоїсь пластової філософії щоденного житття. Це, правда, не ціль моя, але я схильний вірити в те, що пластова система творить подекуди таку філософію практичного життя. “Nil sine magno labore vita dedit mortalibus”.Життя не дає смертним нічого, без великого труду. Ще старі пізнали цю їстину І тисячеліття потвердили її, і сучасність потверджує сучасникам, одиницям, спільнотам і спільнотам спільнот. З яким великим трудом народжується новий, кращий світ на наших очах і на наших призначеннях! Скільки трудів лежить кожному з нас по дорозі на мандрівці до Великої Мети! Скільки жертв, упадків, зламань! А проте, — хай буде благословенний цей труд, віковічний наш ворог у мандрівці! То на боротьбі з ним зростала людськість і її культура і виростали з дітей мужі. То він, цей труд, робить мету великою, цінною, а людину гідною, — або негідною, залежно від якости її боротьби з ним. Від якости, підкреслюю, бо не завжди об'єктивний успіх кваліфікує людину. Це правда: скавтова система хоче вчити молодих людей бути успішними в житті, бути переможцями в боротьбі з життєвими трудами. Але вона вимагає якости тієї боротьби. Вона за ідеал борця прийняла лицаря білого — святого Юрія, і вона поклонилася святій Премудрості — Софії. Пластуни беруть життєві труди не тільки, як об'єктивні, небажані факти. Для них це необхідні товариші на шляху мандрівки, які, як усе Сотворителем дане, — мають своє місце й призначення в житті. Тому пластуни ставляться позитивно до них і радо приймають визов на боротьбу. Ми побачимо цілий ряд таких життєвих труднощів: вони будуть фізичного, технічного чи матеріядьного характеру. І проти них виведуть пластуни у поле фізичну тугість, знання, господарність, організованість. Та не єдині ца перешкоди на шляху. Як часто не фізичне, а копальне умучення впаде на мандрівника! За ним знеохота, що каже бліднути осяйним цілям і маліти Великій меті. Як часто вся надія на усшх зникає й каже або завернути з дороги, або — без надії таки сподіватись. Манять привабливі спокуси фальшивим блеском особистого щастя й задовілля; каже страх утікати з поля бою, або безсилля каже склонитись до землі. А може тоді доля Батьківщини на вазі й рятунок ще тільки в силі, що каже “м'язням, серцю й нервам служити ген поза межі сил”. Або нація на краю розпачу після невдачі і треба або пропасти, або синам її стиснутії зуби й п'ястуки та глянути знову в небо. Або — просто стане перед людиною велике питання на закруті життя. І треба відповіді розумної, гідної й успішної, або доведеться залишатися і піти стежкою вниз у життєву темряву. Без числа стоять перед нами кризові моменти життя, конфлікти з боротьби чорного й білого янгола в серці. Проти цих трудів — перешкод дає пласт юнакові могутню зброю: силу духа й лад у серці. Старий китайський борець за батьківщину, генерал Го, що. під кінець тієї війни прийняв піддачу двох мільйонів японців, певне надхнений старою китайською мудрістю, писав недавно: »Після двадцяти літ моєї боротьби з матеріалізмом, я прийшов до сильного переконання, що, щоб привести світ до ладу, треба привести до ладу свою власну націю; щоб привести до ладу свою націю — треба привести до ладу родину; щоб завести лад у родині — треба впорядкувати своє особисте життя: щоб впорядкувати своє особисте життя — необхідно завести лад у власному серці”. Мені здається, що власне по лінії тієї китайської мудрости йде ідея пластової методи. Правда, вона саме будує лад у серці юнака. І той лад є його духовим, чи радше моральним вирядом. Я хочу вказати на основні елементи, на яких він спирається: це пластова присяга, пластовий закон, це ідея добра й краси, характер, й особливе відчування світу й життя.
Кожний із цих елементів має свій глибокий зміст. Але, насправді, моє завдання — говорити не про зміст їх, а про їхню силу, як засобів. Не про ціль — а про методу. Бо метода така основна й суттєва для пласту, що без неї пласт не був би пластом. Та я повністю свідомий того, як важко, а інколи безвиглядно, відділити в пластовій системі чітко ціль від засобів; інколи я й свідомо не пробуватиму цього. Життя — це мандрівка Коли йдемо по лінії уяви, що пластунське життя — це мандрівка, то ця уява мусить необхідно привести нам перед очі три основні елементи мандрівки: мету, шлях і мандрівника. Тільки всі вони разом дають справжню — як ми це розуміємо — мандрівку. Немає її без мети, означеної й свідомої, бо хід — марш безцільний або з ціллю сам для себе — не мандрівка. Немає її без шляху, що його треба перейти крок за кроком: бо безпосерднє змагання до мети, це може боротьба за неї, та ніколи не мандрівка. Вкінці, очевидна річ — немає її без людини, тієї, що йде шляхом і змагає до мети. І коли ми, пластуни прийняли уяву мандрівки, то це не випадок, або поетичний засіб. Це тільки гарний символ для пластунського розуміння життя, в якому теж необхідні елементи: мета і шлях і людина, що живучи, йде по шляху до життєвої мети. Таке розуміння життя — істотне для пластової системи. Але найбільш характерне для неї, це те тісне, органічне пов'язання мети, шляху й людини в одну гармонійну цілість. “Софія і Юр” — для нас не тільки символи нашої мети: Вони й символи нашого шляху й нашої людини. Чи не єдина це організація молоді в світі, що спирає свою силу на цій гармонії! Мені здасться, що ця сила в засаді т. зв. цілостевої теорії, що каже: »цілість є більше як сума її частин”. Так ось Ми — це більше, як тільки я і ти. Як акордовий тризвук становить нову індивідуальність, більшу як сума окремих звуків, так і тризвук мети — шляху — й мандрівника — дає разом цілість, більшу своїм значенням, як тільки сума її складових частин: дає саме життя! Мета й шлях, по собі, об'єктивні поняття. Але вони, за пластовою системою, так тісно зв'язані з людиною — суб'єктом, що втрачають у значній мірі свою об'єктивність і стають залежними від їх носія. Іншими словами: такою буде мета і таким буде обраний шлях, яким є мандрівник. “Скажи мені, яку масш життєву ціль і яким шляхом ідеш до неї — а скажу тобі — який ти!” Правда, щоб бути докладним, пластунові поставлено вже згори його Велику Мету і вказано шпях. Але, не забуваймо, що він сам, повністю добровільно, прийняв цю мету і цей шлях за свої. Велика Мета майорить у віддалі, на кінці мандрівки. І ось від того, як сприйме цей відблиск мандрівник, залежить якість і успіх його мандрівки. В тому основна методична ідея пласту: гармонія життєвої мети з внутрішньою поставою людини; синтсза зовнішньої та внутрішньої сили. Ми побачимо, як пластова присяга, закон, гасла — водночас ціль і засіб. В них напрям маршу і заразом сам марш, сама мандрівка. Тому, — це зовсім консеквентне, що пласт — ставляючи Велику Мету мандрівки — мусить звернути таку особливу увагу на мандрівника — людину. Пласт хоче виховати людину, що здібна прийняти за свою цю Велику Мету й тільки Велику Мету, що здібна вибрати найкращий шлях до неї й бути успішною на мандрівці. Тому в нас співають, що »в Пласті росте новий люд«. На людину покладаємо бо надію! Це вона носій ідей і будівничий кращого завтра: вона й коваль свого власного щастя. Отож, людина, юнак, молодий громадянин — в осередку нашого зацікавлення. Та це ніколи не індивідуалізм чи культ людини, окремої для себе одиниці з самоціллю. Але це культ особовости і якости людини, як основи якости спільноти, нації, світу. Людина — для нас це перший крок, що від нього починається тисяча миль. Пластова присяга Перший елемент морального виряду, що його даємо юнакові в дорогу — це пластова присяга. В ній ціла сутня основа пластової ідеї. У ній замкнена наша Велика Мета чіткими словами. Не йде тут про аналізування змісту тієї присяги. Для нас питання стоїть: чим є присяга в пластовій системі, головним чином як методичний засіб. Чим є вона для юнака, що бере її за життєве зобов'язання і чим для виховника? Я сказав би: присяга, це визнання, що життя має ідею й ціль, признання змісту тієї ідеї, і добровільне зобов'язання жити в житті за тією ідеєю і йти до признаної мети. Тут життєвий ідеалізм, що вести має юнака на мандрівці. Той ідеалізм, що коли справді став частиною юнакового світовідчування, не дозволить йому жити силою безвладности первісних інстинктів, еґоїзму або тільки животіння, а скаже завжди шукати вищих цілей у житті; скаже змагатись, здобувати; хотіти великого, шляхетного, гідного людини, як вищого створіння між земними створіннями. Це признання, що життєва мандрівка це похід, а не прогулянка. Якби навіть не думати на хвилину про зміст ідеї, то сам факт її існування додає життю цінности й гідности. Але це рівночасно признання окресленої ідеї: служби Богові й Батьківщині й другим. Отся ідея служби Богові, Батьківщині й другим, це не наша сліпа віра: за нею наше переконання, що вона об'єктивно добра й правильна; що в ній розв'язка цього кращого світу щастя, »миру й доброї волі між
людьми« — про який мріяв Бі-Пі. Отже, із становища суспільности, в тому безперечна цінність пластової ідеї й організації. Але для пластуна наша ідея — не тільки ідея, що стоїть в голубій далі на кінці мандрівки. Вона — ця ідея, для нього й засіб мандрівки. Вона є ного силою в житті, вона живе з ним і в ньому, від перших днів його юности й пластування. Вона в у ньому, а він у ній. Пластун не присягає, що його мета, яку хоче здобути — це царство небесне, як ціль для себе. Він зобов'язується бути вірним Богові в своєму житті. Це хай буде ціллю його; але в тому й метода, засіб; це релігійність у щоденній мандрівці, та, що різьбить людину і як морально-етична сила, веде через перешкоди. Пластун не присягає, що здобуде волю Україні, як остаточну свою ціль; він присягає, що буде в житті патріотом, вірним Батьківщині. В тому для нас, очевидно, — зобов'язання боротись, а в потребі й рискувати життям для України; але й більше ще: цілим життям своїм служити Батьківщині, щоденно, сьогодні й тоді, коли вже воля буде фактом. Служба Батьківщині — це ціль пластуна, але патріотизм — його засіб, що веде по шляху, дає моральної сили й виховує з новака чи юнака, доброго громадянина. Отже патріотизм наша сила: він не тільки мета чи віра, — він прикмета юнака, отже нерозривна частина пластової людини. Так теж: обов'язок помагати другим. Правда — нести цю поміч, це ціль. Але рівночасно — у виді альтруїзму й суспільного змислу, це прикмета юнака, його моральна сила, що ставить його в особливе відношення до спільноти: корисне з погляду тієї спільноти, а сильне з його власного. Я думаю, що в тому можна бачити синтезу пластової присяги з методичного погляду, тобто, як засобу. І в тому власне її велика моральна сила, — перший елемент духового виряду. Цю силу побільшує ще повна добровільність присяги юнаком, що вже розуміє п суть і сам рішається вступити на шлях. Пластовий закон Чим же в пластовій системі є закон? Не було б треба законів, якби люди жили не в спільнотах; зате в спільнотах — вони необхідні. Це — про закони органічних чи політичних людських спільнот, скажімо — держав. Там вони недобровільні, як правило, наказові норми поведінки зі суворими санкціями за їх ламання. Це норми видані владою — хоч би законодатною в найбільш демократичній державі — норми, що в'яжуть усіх мешканців держави, байдуже, чи хотять вони їх визнати, чи ні. Ці норми необхідні для вдержання ладу. Але йде тільки про зовнішній лад, тобто про зовнішно поведінку людей; звичайно тільки заборонюється небажану поведінку. Це норми державні, наказові, зовнішнього та неґативного характеру. І ось пластовий закон, мабуть тільки назвою спільний з державним. Коли юнак іде в пласт, із власної вільної волі, може тільки під тиском соціяльним окруження, що визнає участь у пласті за щось добре, — то він знає закон, який бере на себе. Він може не прийняти його: тоді не буде пластуном. Але раз прийнявши — він мусить іти за вказівками закону. За вказівками, чи радше за правилами, бо це правильне слово для нашого закону. Правила поведінки так звав закон ще Бі-Пі (rules not regulations). Та ці правила основно різні своїм характером від державних норм. Їх слід зачислити до типу моральних законів, як ось закони етики. Це тому, бо за ними не стоїть суворе лице судді з усіми засобами примусу. І тому, що вони вимагають позитивної поведінки в окреслений спосіб, а не тільки забороняють певну поведінку. Пластун має помагати чинно слабшому; державшій закон вимагає від громадянина тільки не порушувати прав цього другого (не вбивай, не кради!) Та найважніше, пластовий закон дивиться в душу пластуна, в його хотіння, добру волю, — коли державний тільки реґулює зовнішню поведінку людини. Пластовий закон хоче, щоб пластун не тільки якось назовні поводився: він хоче, щоб пластун був справді таким а таким. Пластун має бути приятельським, а не тільки, раз чи другий, помогти слабшому. І тільки з цього, яким пластун є, як думає й відчуває — має випливати його зовнішня поведінка. В тому безумовно моральна сила, що її дає пластунові пластовий закон, як вказівка чи правило поведінки. З одної сторони — пластун може завжди порадитись у пластового закону, як чинити, — з другої, він має в ньому вимагаючого провідника. Не згубиться він з ним на життєвій мандрівці і не впаде в час душевної кризи! Та при тому, поведінка, закреслена законом, корисна для спільноти й самого пластуна: вона помагає і йому бути успішним у житті. Наш закон різьбить людину згідно з нашою уявою корисного й успішного громадянина. В тому його моральна сила мандрівницького виряду. Пластовий ідеал »Стояти твердо в боротьбі зі злом, Стояти з ясно-радісним чолом « (Довгаль) Так бачить поет призначення пласту. І бачить він істину; в ній неначе синтеза цілого сенсу існування пласту. Похід до кращого світу, то похід до добра, отже боротьба зі злом. Бо це для нас зло, що Батьківщина в неволі, і зло, що стільки неправди на землі, і зло, що незгода між нами і т. д. і т. д. І ось пластун, вступаючи в пласт, включився активно в цю боротьбу зі злом. Це значить, він повірив у велику ідею Добра і заявив себе по його стороні. Це для серця його підйом, для моралі — поглиблення. Це свідомість корисности життя, отже й своєї власної вартости. В тому й обов'язок помагати другим, і готовість принести жертву, й ідея
щоденного доброго діла. В, тому, передусім, велика етична заява по ясній сторінці життя, хотіння, щоб запанувало Добро, віра в Добро й боротьба за Добро на світі. І поруч — Краса, дальший пластунський ідеал. Ми маємо його і в клині — СКОБ — і в тексті пластової присяги — пісні. Пластун визнає вартість естетичного почуття краси в житті, в кожному його прояві. Це дає чару життю, і нового змісту. Вона — краса — в основі життєрадісности, оптимізму. “Як промінь сонця не може бути темний, так і пластун не може бути нахмурений” — писав хтось. »Калокаґатія« — клясичний ідеал — знайшов у пласті живий відзвук, а передусім — живий відзвук у серцях пластунів. Вони зростають в окруженні, яке розвиває це почуття, робить із них свого роду »патріотів добра й краси«. Добро й краса, це, знову ж, не тільки ідеал і ціль; це частина »цілого пластуна«, це його життєва прикмета, що в крові й кості живе. Вона й у виряді пластунському займає особливо почесне місце. Вона й сила, що основує естетику життя й життєвої мандрівки Пластовий характер Ми будуємо тип нової людини; ми маємо її уяву в пластовій ідеї й законі; ми хочемо бачити в людині певні прикмети, корисні й естетичні й такі, що дають успіх. Але, як кожна будова, так і будова людини мусить стояти необхідно на доброму фундаменті. Ще Бі-Пі вказав цей фундамент; він і в цілому світі є основою скавтінґу. Це характер. Може вартоб відповісти на трудне питання, що це характер. Ви можете знайти в літературі різні його окреслення. Та мені здається, що з погляду пластової системи треба окреслити характер, як висліди у вдачі й життєвих засад, що проявляються поведінкою людини. Між виховними цілями пласту, характер найбільш основна, прімарна. Тільки людина з характером може, на думку пласту, встоятись на трудному шляху, може »стояти твердо в боротьбі зі злом«, нести ідею в серці й незламно прямувати до Великої мети. Тому це найосновніша моральна сила пластуна, найсиль ніший засіб успіху. »Характер з певним завданням« хотів впоїти Бі-Пі юнакові. Він проаналізував основні елементи, що на його думку складаються на характер і поділив їх на громадські й моральні. Мені не йти в аналізу, я мусів би повторити Бі-Пі; і не в тому справа. А в тому, щоб підкреслити істотну вартість і силу нього виховного ідеалу пластової системи. І саме, коли ми перед дальшою мандрівкою і то мандрівкою в невідоме, може на вічну скитальщину, коли нам ставлять перед очі усі ці надзвичайні небезпеки, що ждатимуть мандрівника: заламання, денаціоналізація, може забуття великих ідей — то нам треба більше як коли, підкреслити найсильнішу зброю проти них — характер. Пластовий світогляд Не нове питання пластового світогляду; питання, чи взагалі такий е. Безперечно — різні »світоглядові« поняття притаманні пластові: ідеалізм, оптимізм, альтруїзм, віра в добро й красу. Але синтеза цих окремих елементів ледве чи дасть новий, закінчений світогляд, оригінальний пластовий світогляд. Взагалі, в пласті, оці поняття, це радше прикмети людини ніж тільки її погляд. Поки в когось тільки погляд, може й тверде переконання, що оптимізм — правильне відношення до життя, той — ще не пластун. Хто ж справді оптиміст сам у свому житті, — той і пластун. І т. д. І взагалі — в пласті істотніше справжнє відношення до життєвих питань, ніж розумом викалькульований »погляд«. І тому, здається мені, що треба радше говорити, що сума й синтеза тих дійсних відношень до життя, внутрішня й зовнішня поведінка за головними обов'язками й законом, дають у висліді особливий »стиль життя«. Він сповнений життєрадісністю, оптимізмом і вірою в добро й красу. Він каже жити за правилами, як у грі, — і як у грі впізнає засаду »чесної гри«, потребу планування й боротьби. Він чинний, рухливий, корисний, повний змислу спільноти й альтруїзму. В ньому любов природи і приклад з неї і приязнь з нею. Він сповняє життя ідеалізмом і цінністю Великої Мети. Він власне робить життя мандрівкою і єднає Велику Мету із самим життям. Наша Мета Таке пов'язання й з'єднання мети — ідеї з засобами життєвої мандрівки і самим мандрівником, — ставить нас перед питання: що це взагалі ця Велика Мета для пластуна? Мені здається, що відповідь виходить із попередніх міркувань. Мені здається теж, що в цій відповіді саме пласт ориґінальний і сильний. Може тут ми відійдемо в дечому від нашого взору — мандрівки. Бо на мандрівці, — цій справжній — звичайно мета поставлена ясно, конкретно: напр. здобути означений верх гори. Подорозі — ще другі верхи, як етапи, ближчі цілі. Але коли осягнево верх, призначений за мету, — завдання мандрівки сповнено і мандрівникові вільно сходити вниз. Не так у життєвій мандрівці пластуна. Там теж окремі етапи — верхи, що їх слід осягнути. Але — за життя — немає того останнього верха, від якого починається поворот. Для пластуна немає сходу вниз.
Туземну мету мандрівки осягне пластун, кінчаючи свою земну мандрівку взагалі. Я не компетентний говорити, що далі; я можу тільки вірити, що й це не поворот. Отже, я думало, Велика Мета пластунської мандрівки, — це само життя: Велике Життя, Поки не причалить життєвий човен до берега, до того часу немає »остаточної мети«; хоч ми знаємо, що практично цього окреслення вживаємо: це напр., як мріємо про волю. Ось воля Батьківщини: її часто звуть »остаточною« великою метою. Бо сліпить вона очі, як сонце ясне блеском своєї величі і все заступає, що далі. А проте — для пластунів вона тільки перша, чи одна з перших цілей. І не пічнеться поворот після неї, поки життя пластунського вистане. Бо тільки ціле життя для Батьківщини — це наша Велика.Мета.
Записки Українського Пластуна ч. 19 Матеріали Пластового Конгресу
Інж., пл. сен. Атанас Мілянич, ЛЧ ФІЗИЧНИЙ І ГОСПОДАРСЬКИЙ ВИРЯД Пластове видавництво “Молоде Життя”, Авґсбурґ, 1948. С. 11-18.
Моїм завданням е — подати рямки для спільно передискутованих питань, що торкаються Пласту по лінії фізичної тугости і по лінії господарській; цій останній так супроти кожного окремого пластуна, як і пластового руху закордоном, як цілости. Мета нашої мандрівки визначена. Маємо досвід з Пройденого Шляху. Знаємо наше довкілля на сьогодні й уявляємо робі, яке прийдеться нам стрічати підчас дальшої мандрівки, завтра. Ми; устійнили вже порядок, що його мали б придержуватись у мандрівці. В більшості йти маємо одинцем, індивідуально, — поборюючи труднощі та даючи собі раду самі, без помочі з — зовні. Нам, чого доброго, прийдеться вказувати правильний шлях заблуканим та непевним себе. Компас для устійнювання правильного напряму — Безарда — нам вже дали і ми його сховали в наплечник (»Ubique pro patria«). Йде про дальшу практичну підготовку до мандрівки. Передусім ставляємо питання, яка наша фізична форма. Чи витримаємо фізичні труди і невигоди мандрівки? А може нам пластунам не пускатися ще самим в дорогу і вичекати аж дійдемо належної форми. Над цим хотіли б ми в наступному зупинитися. А дальше хотіли б ми сьогодні переглянути наші засоби на дорогу, наш господарський виряд. Що з нього кожний індивідуально має взяти в наплечник для поточного вжитку і як »залізну рацію«?. А що маємо взяти зі собою, як обоз, як виряд для цілого нашого руху? Завдання ясне: — ставаймо до роботи. Провірка фізичної кондиції пластунів і взагалі нашої молоді, дає на загал задовільні висліди. Доказом цього є хочби опінії еміґраційних, чи радше імміграційних станиць різних країн, що тільки і звертають увагу на те, чи емігранти в добрій фізичній формі, чи добрі з них будуть робітники, очевидно фізичні. Ми пластуни фізичної роботи не боїмося, хоч на загал при ній залишитися не хочемо. Наше завдання ширше, наші амбіції більші. — Це так мимоходом. Але вертаючись до теми. Наш фізичний стан назагал задовільний. Ми можемо спокійно витримати труди дальшої мандрівки одинцем, без помочі чи опіки з-зовні. Це ствердження однак не сміє присипляти нашої уваги й ми мусимо нашим мандрівникам ясно вказати на недоліки, які тут і там подибуються, — та ще раз і ще раз пригадати і звернути увагу на підставові елементи фізичної справности, що їх пласт у своєму вихованні застосовує та яких, тим більше зараз, у трудах життєвої мандрівки ми всі придержуватися мусимо, — згадати хочби про гігієну чи абстиненцію. Переходжу до обговорення господарських справ. — Не хотів би я починати від з'ясування за Зомбартом, що: “Господарство або добування річевих дібр — це всі ті заходи людського роду, що потрібні йому для вдержання себе”. Не хотів би я зовсім заторкати теоретичних міркувань. Не буду отже розглядати окремих елементів, основних і спеціяльних, що складаються на поняття господарства. Але за те хотів би я, без теоретизування, для нашої пам'яти і для нашого повсякденного переконання наголосити цю невідкличну правду, що наше життя складається здебільшого з господарських процесів. Ми їх звикли звати буднями. Будні тотожні в нашій мові з поняттям чогось звичного, чогось може навіть наприкреного і майже осоружного, але в парі з тим конечного. При цьому ми нерадо освідомлюємо собі, що буднів в нас шість, а неділя одна, та що й у ту неділю без буденних речей, як напр. без їдження, не дуже то радо обходимося. А все таки — ми українці спеціяльно — говорити любимо тільки про святкові дні (та й »панахидити«, як Вишня каже). А будні нас не цікавлять, вони нам просто осоружні, мовляв, вони нас і так мають, ці будні, і без нашого зацікавлення ними, — вони нас не минуть. — В тому ж то й біда, що вони нас мають і з нами роблять, що хотять, а не навпаки — ми вивчивши їхні закони і ходи, робили б так, щоб і в будні багато святкових годин можна було нам прожити. Вивчаймо будні, щоб вони нам проходили легше. І до обговорення цих буднів хочу зразу ж перейти, до цих чисто практичних господарських справ, що на цілий зріст стають сьогодні перед кожним пластуном зокрема, а перед цілим Союзом УП загально. Спершу з'ясуємо, яке наше положення тут в Німеччині й Австрії, де відновляється наш пластовий рух. — положення нас українців у цілому. Ми є тут, в таборах чи поза ними, — тимчасово — майже без можливостей осідати й загосподарьовуватися. Інше питання, чи ми хочемо тут залишатися, напр. з политичних мотивів, і т. д. . Але навіть, якби ми хотіли тут лишатися, то не могли би. Це вже бачить добре не тільки ІРО, але й інші держави, що ми до них хочемо їхати, зокрема американські. Вертатися тепер звичайно також: не можемо.
Мусимо отже скорше чи пізніше емігрувати дальше, щоб: нарешті найти собі пристановище, щоб десь постійно замешкати, щоб скійчити з життям з дня на день, зі станом, що ми в 70% на даремщині ІРО, щоб нарешті почати правильне життя з плянуванням, ща-дженням, забезпечуванням себе і родини на старість, перед господарськими кризами, перед хворобами і т. д. Словом нашим найближчим господарським завданням, щоб сказати народнім висловом, є: осісти й почати обростати мохом, як камінь обростає, що його ні вітер, ні вода не рушить легко з місця та не понесе у безвістя, як перекотиполе. Як же це завдання погодити з нашою ідеєю, з нашою Метою, з нашими Софією і Юром, з нашою Батьківщиною. Та ж кажемо про поворот, про тісний зв'язок з Рідним Краєм, про нашут Мекку, до якої, коли вже не судитиметься повернути нам, то наші діти обов'язково вернутися мають. — А тут ми говоримо про »обростання мохом на чужині«. Яке протиріччя. Протиріччя — але тільки позірне. Протиріччя тому, що ми привикли себе називати емігрантами, — бідними, без роду, без долі, вигнані з краю ворогом. І ми тільки просимося в добрих сусідів, мов погорілці, дати нам якийсь куток на час, доки ми не повернемося на свою загороду. Але ми не погорілці. Хата наша стоїть, мало цього, в хаті залишились близькі, які дальше не даються переможному ворогові, які дальше продовжують боротьбу і то навіть збройну. Ми знову ж вийшли в масі закордон з тим свідомим чи підсвідомим завданням — найти правду. Ми мали відвагу відірватися від пня, пуститися на зовсім невідоме, сподіваючись радше неприємних речей, як приємних, на нашій циганській мандрівці, — але з глибокою вірою, що десь таки свобідна думка існує, десь таки вимріяну правду відкриємо і, спираючися на неї, почнемо наступ на ворога з іншого боку. Нас вислала наша Українська Духова Держава — материк у світ зі завданням підбити для неї, придбати їй колонії прихильности, зрозуміння, співчуття, а то й активної допомоги, зі завданням дальше впливати по змозі на хід подій в цих колоніях зрозуміння в цьому нрапрямі, щоб обставити зовнішній світ нашої держави такими прихильними й корисними умовинами, щоб збройний змаг тих, що залишилися в краю, міг привести бажані висліди. І поводімся тому, як колоніяльні висланники поводитися повинні, — гордо, самопевно, гідно, рухливо. Зуміймо бути піонерами, але дбаймо, щоб ми бодай в себе самі командували, щоб ми не були матеріяльно залежні від тубильців, але навпаки — ми мали б з них користати в заміну за нашу зарадність, підприємчивість, за наші зв'язки з іншими українцями, розкиненими по світі. За нами досвід, за нами перевага. Ми перейшли дуже скрутні часи. Ми вміємо вдоволятися скромним, малим. А при цьому ми вміємо щадити, відкладати, накопичувати засоби просто з нічого. Ми далеко від державного чужого жолоба були, але зате морально й економічно кріпшали своєю зарадністю й запопадливістю. Не погній ми для чужинців, але сильний, творчий, самостійний, хоч прихильний і тактовний елемент, що сам »вростає в землю й обростає мохом«, де стане, але і чужинцям через це тягарем не стає, тільки навпаки вносить в їх субстанцію творчі елементи. Не бідні ми проте емігранти, а свідомі своїх переваг українці закордоном. З такого поставлення справи випливають два організаційні ствердження: 1. Ми, яйк українці закордоном, не перестанемо існувати навіть тоді, коли б вся наша т. зв. нова еміґрація вернулася на Батьківщину до вільної держави. Бо щойно Українська Держава мусітиме завжди мати своїх висланників закордонами. 2. Українцями закордоном є всі ми, що свіжо прийшли, як і ті, що є горожанами окремих держав чи навіть ті, які вже з українських батьків вродилися поза Метрополією. Іншими словами — ми уважаючи себе українцями закордоном — підтягнули спільний знаменник під поза границями материка сущих українців всіх часів і всякого місця народження. З цими двома ствердженнями вирушаємо в світ. І перед нами чергуються господарські завдання: а) заробити на себе, щоб не бути нікому тягарем, а дальше, щоб могти належно втримати свою родину та добре виховати чисельних нащадків; б) закорінившись, стати базою, підвалиною, основною клітиною для ширшої праці в громаді, для цієї самої праці, що притаманна є висланникам-емісарам до колоній, а саме: в) дбати про інтереси метрополії, нашої духової і для того тримати з нею постійний зв'язок. А щоб це могти належно виконувати, мусимо триматися разом, мусимо г) організувати себе й то по всім лініям 1. допомоговій 2. культурно-науковій 3. господарській (себто три ділянки громадсько-хари-тативні) 4. політичній. Ця остання конечна для тих, що безпосередньо вестимуть дипломатичні чи інші заходи в користь визволення метрополії. Організувати себе маємо спершу в границях держав, що в них ми перебуваємо, а згодом або й рівночасно в границях світових. Чим скоріше це зробимо, тим успішніше зможемо використати різниці »тиснень« в поодиноких краях і зв'язані з тим »рухи повітря« — вітер, щоб його спрямувати на наші вітрила чи то по лінії пропаганди, господарства чи іншій.
Те, що тут зв'яжемо, це залишиться на постійно, з цього будемо користати і ми усі за кордоном і наші діти й ті, що вийдуть після нас за кордони метрополії, вислані вже може справжньою Суверенною Українською Державою. Діючи в змислі таких міркувань — ми творитимемо ці нові форми організації не тільки для нас тут, що свіжо виїхали »в колонії«, але й одночасно для тих, що давно покинули метрополію, а покидаючи де мали змоги вивезти зі собою такі ясні і чіткі директиви духової української держави, як це вивезли ми. В багатьох випадках ці останні втратили вже духовий зв'язок з метрополією. Помогти їм знайти його знову, відгребати з попелу українську іскорку, що ще в них залишилася і роздути її вогонь — оце вдячне і необхідне завдання вже тільки для нас, для нових колоністів — окреме завдання. Про поворот в метрополію не говоримо нічого, бо це питання для наших плянів не має жадного значення. Вернеться хтось на Батьківщину, то це його особиста справа. Поверне нас половина чи більше, то теж наших плянів не змінить, що найвище якусь клітину прийдеться нам зліквідувати, чи її діяльність обмежити. А за це той, що вернеться, мусить підчинятись плянам, завданням, і взагалі дійсності, яка тоді буде в метрополії. Одно тільки мусимо собі тут вже сьогодні сказати, що, з закордону не приїде майже ніхто з нас в ролі диспонента чи керівника з готовими наказами і розробленими плянами. Тільки прийти мусить, як малий покірний рядовик, що вивчати має відносини та й коритися перед ними і перед законами, що в часи його побуту закордоном існували в метрополії. І може котрийсь з поворотців виб'ється ще в метрополії на чільне місце, але з правила мабуть щойно його діти вповні акліматизуються в нових умовах. Це не зашкодить нам так мимоходом, для ясности, з'ясувати. Отак наше теперішнє положення оцінює Пласт. Із такого становища стартуємо. Передусім для того ми вже не СУПЕ — не Союз Українських Пластунів Емігрантів, а Союз Українських Пластунів Закордоном, що його метрополією є Український Пластовий Улад на наших землях, а якого репрезентантом вважаємо нашого Верховного Пластуна, Сірого Лева. Дальше ми як: Ukrainian Scouts Assotiation, добули членство в Міжнародньому Скавтовому Бюро, покищо як надзвичайні члени, для всіх пластунів не громадян тих держав, що їх державні скавтові об'єднання є членами Міжнароднього Бюро. — Ми маємо змогу мати свої автономні з'єднання з нашою присягою й українським діловеденням. Добути такі права для всіх пластунів, себто і для громадян даних держ'ав — це наше дальше, незвичайної ваги завдання. Що вслід за прийняттям пластунів до світової родини скавтів піде і прийняття пластунок, про це ми є доброї гадки. Чи права, з яких нам один палець простягло І.Б. в Лондоні, будуть нами використані, — це залежить від нас самих, передусім кожного зокрема, а дальше і від нас всіх разом та від нашого проводу. Для належного використання оцих двох потягнень, перше, що ми є українськими пластунами закордоном і 2. що ми є членами ІБ, — Головна Пластова Старшина підготовила цілий плян і намітила подрібну, частинно складну апаратуру. Чи ця апаратура буде грати, а тим самим чи підготований плян вдасться, це в перщій мірі залежне від справности кожного коліщатка в цих апаратах. А тими коліщатками — кожний із нас пластунів, новак, юнак чи сеніор. Чого від нас вимагають? — Засвоїти плян праці, плян дії так, щоб кожний з нас знав що робити, байдуже чи він найдеться сам в джунґлях, чи групою в преріях, чи він завтра виїжджає з Німеччини, або вже виїхав, чи щойно за рік чи два виїде. А плян такий: 1. Стати і бути справжнім пластуном, щоб гідно могти всюди зарепрезентувати через себе — нас всіх у тій країні, де нам прийдеться жити. Що до цього нам бракує і як його доповнити, про це говорили чи будуть говорити інші доклади. 2. Декваліфікуватися, себто до свого вивченого фаху долучити ще якийсь другий зовсім простий фах, найкраще рільництво, городництво чи якесь ремесло, хто до чого має наставлення. Юнаків чи новаків відразу на два фахи наставляти і привчати їх не цуратися жадної роботи. Справу практичних вмілостей, як дуже важну, прошу зокрема в дискусії взяти до уваги, 3. Вивчати крім німецької ще одну світову мову — англійську, еспанську чи французьку. 4. Набути і засвоїти собі, найкраще практично елементарні відомості з бюрового діловодства, бухгалтерії, організації підприємств, права і застосування його в практиці, знати про громадські і державні устрої та залежність громадянина від них. 5. Вміти писати на машині і вміти їздити автом, і... літаком. Цього всього треба нам до загину, щоб осісти, порости мохом, як цей камінь і могти сповняти службу для метрополії. Це все мусимо з'ясувати собі самі ми, старші пластуни і сеніори. Такий плян праці над собою, індивідуально, мусимо засвоїти юнакам та навіть новакам і переконати їх батьків, що на це не можуть жаліти витрат. І вкінці для тих, що самі про себе рішають, рада. Зараз такий стан, що ми можемо майже вільно вибирати в якій країні хочемо осідати. Тому
6. Рішаймося на одну країну і підготовляймо себе духово, технічно й організаційно до життя в ній. Вивчаймо мову, відносини, ціни, умови життя і т. д. і робім всі заходи, щоб саме в цю країну виїхати. Не їдемо нараз до всіх країн. Ми намітили плян для кожного індивідуально. Але ми знаємо, що хоч кожний пластун це індивідуальність (принайменше повинна бути), то все таки кожний з нас, як один тільки чи одна, не має значення. Ні ти, ні я нічого ми не значимо так довго, доки ми не можемо сказати, що ми е саме ми, каже наш Дрот. Отож перед нами, як складниками саме цього »ми« — виростають дальші завдання: 1. Де ми не найдемося, чи де б ми не були — тримати постійний — витривалий зв'язок з пластовим центром, слухати його, сповняти супроти нього свої пластові обов'язки, але й бомбардувати його своїми думками, плянами, проектами, а принайменше чіткими відомостями про справжнє, буденне життя свого довкілля, буденне, не святкове. 2. Шукати, а найшовши підтримувати зв'язки з іншими пластунами в даній країні, але зв'язки творчі, життєві, що даватимуть певні висліди назверх у господарській, культурній, чи допомоговій ділянках. 3. Збирати молодь, дітей та починати з ними пластування. Коли ми самі не можемо, так зорганізуємо і притягнемо інших до праці. Бо щойно пластова клітина, хоч би й найменша, дає нам щось реального, з чим і пластовий центр і довкілля буде рахуватися. 4. А там почерез звичайні буденні труднощі, через неприємності і непорозуміння дійде до повного куреня може ще не легалізованого, але згодом і легалізація прийде, а дальше чого доброго прийдеться вибирати краєву пластову старшину. 5. Звичайно з пластунами — негромадянами »діпістами«, може за ухвалою Лондону такого великого клопоту й не буде, але між них може замішатися і напевнз замішається бодай жовтодзюб з українців, громадянин даної держави. І з тим буде халепа. Але нехай тоді ІБ розв'язує цю справу. На це е й випадки, щоб їх розв'язувати. Це »ми« по пластовій лінії. Але ми були б не »ми«, не пластуни, коли б ми й громадську лінію забули. Ми ж як пластуни маємо робити добре діло, маємо помагати другим, передусім пластунам, а там українцям, а дальше бодай не шкодити чужинцям, якщо не помагати. Пластунам помагаймо бути і залишитись пластунами, а дальше знаючи, що пластун є все ж таки пластун, радо зв'язуємося з ним для спільного життєвого змагу, байдуже дружні це будуть зв'язки, чи ділові, господарські, наукові чи інші. Інформуймо себе щиро і відверто, підтримуймо, підтягаймо до все вищого. У ставленні до українського громадянства переймімо ми пластуни один, на око малий, дрібний і легкий обов'язок, але як же важний у своїх наслідках. Я відважився б ствердити, що цей малий обов'язок, це ключ до існування українців закордоном взагалі, це наше »бути або не бути«. А цей ключ: це зв'язок українців закордоном зі своїми установами — закордоном а через них і зв'язок з метрополією. Про вагу його непотрібно і не хочу тут говорили. Але зупинюся коротко над тим, як я уявляю собі працю чи поміч пластуна в цьому. Наші пластуни ставлять собі обов'язком відвідувати що якийсь час всіх українців, в околиці, знати їх адреси і домашню ситуацію, тішитися, коли що про одного українця довідалися, негайно його відвідати, позичити газети, чи намовити купити пластову карточку, чи просто сказати добридень та й заговорити до нього рідною мовою. — Яке це обопільне виховне значення матиме і як це належно оформити в пяастових програмах, то слово нехай буде за пластовими виховниками. Як цю малу, а як же велику роботу пластунів використає пластова старшина, про це кільки слів дальше. Як її мають використати українські установи, то це залежатиме від них. В кожному разі пластуни різними тактовними способами дбатимуть, щоб вони самі, їх батьки і йсі українці в околиці так чи інакше цей зв'язок підтримували і, щоб скоро довести до такого стану, що евентуальний брак цього зв'язку кожний болюче відчувати буде. Цей стан це ідеал. Коли ми, його осягнемо, то жадна сила не може нас позбавити духового зв'язку з метрополією, не зможе нас відчужити від українства. Супроти чужинців, серед яких живемо, український пластун це прекрасний громадянин, льояльний, спокійний, працьовитий, скромний і услужний, хоч гордий і такий, що знає собі ціну. Отак ми доволі основно обговорили практичні вимоги господарської натури до кожного окремого пластуна і їх найменших з'зднань під сучасну пору. Це є отой господарський виряд, що його кожний пластун має мати сьогодні, зі собою для поточного вжитку найближчих днів і як залізну рацію (практичні вмілості). Залишалося б ще призадуматися, який виряд візьмемо в дорогу для цілого пластового руху, виряд, що його везтиме обоз. Про подрібні пляни і “Напрямні Пластового Руху в обличчі днів, що грядуть" є окрема доповідь. Тут тільки згадаємо, що засадничим завданням є охопити пластовим рухом все ширш круги українського доросту закордоном, зберегти його вірним для метрополії та зорганізувати одноцілий моноліт. Маючи перед очима ці завдання, ми хотіли б докладніше зупинитсь на засобах, потрібних для цього завданіїя. Засобів треба і буде треба і то поважних. Звідки їх взяти і хто їх дасть? Не будемо розглядати, як ця справа мається у інших народів. Ми знаємо тільки, що ми здані на власні сили і власні засоби добуті передусім ощадністю, рухливістю і зарадністю. Розглянемо по черзі можливості, їх ділимо на: 1. Пластуни складають (вкладки й окремі збірки чи датки), 2. Пластуни заробляють (пластовий заробіток з'єднань), 3. Пластуни ведуть зарібкові організації на користь Пласту (Кооп. Пласт, філятелія, видавництво тощо),
4. Приятелі Пласту його підтримують (допомога Пласт-Прияту), 5. Українські установи дотують, чи українські громадяни складають, 6. Чужі установи (скавтові чи інші) допомагають. При всіх цих можливостях одна засада: Пластун дає сам для себе, що може — і це в порядку. Від інших бере постільки, поскільки на це своєю працею і своїми заходами заслужить. Пластун даром нічого не хоче і не бере, хоч би тому, що даровизна деморалізує. Не станемо обговорювати подібно вичислених вище можливостей, їх значення та зв'язаних з тим бюджетових плянів Пласту, хоч це звичайно не маловажна справа. До цього покликано окрему установу Господарську Пластову Кватиру, яка ці речі постійно опрацьовує і розв'язує. Ми згадаємо тільки загально, що Пласт пов'язує свої фінансові справи з виховною сторінкою молоді, їх вишколом та непомітним переходом від легкої цікавої гри до справжньої буденної господарської справи, до справжнього життя. Пластуни не сміють ніяк забувати, що всі буденні заходи про засоби складані чи то пластунами, чи їх приятелями, або прихильниками, не можуть мати тільки прикмет матеріальної натури. Вони мають свідчити одночасно про відданість, чи щонайменше про прихильність складаючих — до Пластового Руху, до його ідеї і до роботи, яку він проводить. Одним з важливіших засобів добування прихильности українського загалу на чужині — думає Пласт поставити згадане вище завдання пластунів — зв'язувати розкинених українців між собою. Добування прихильности — це послідовна, вперта, муравлина праця, яку ми непомітно проводимо всією нашою програмою роботи, цілою нашою поведінкою. Зовнішнім виявом цієї прихильности є оці складені засоби, що про них говоримо. І засоби ці у такій постановці є чесно заробленими грішми, а не даремщиною. Придбані засоби, що рівночасно не мають виховного значення, не можуть входити в бюджет пластунів, чи їх організацій. Вони не вміщаються у пластовий наплечник, їх не везе й обоз. Вони нам зіпсували б решту засобів й довели б, чого доброго, до захворіння нашого пластового руху. А його чистістю, незалежністю, молодечою самопевністю та вірою в добро справи дорожимо ми більше, як чим небудь іншим. А щодо потрібних для праці засобів — то твердо віримо, що як що будуть добрий плян й охочі руки, — то матеріяльні засоби найдуться завжди.
Яро Гладкий, скавтмастер Пластовий індивідуалізм в аспектах — суспільно-політичному українського народу, пластового устрою та фундаментів пластової виховної методи В тих самих кліматичних і ляндшафтних умовах, на берегах тих самих річок і на просторах тих самих плато, на масній чорноземлі, шляхом між золотавими ланами пшениці — простують воли. Сивий дим здіймається вгору з хат, обмазаних глиною й розписаних смугами кольорових барв. Як і за часів трипілля, так і досі — жінка підмазує глиною долівку, розписує фарбами хату й піч. І при вході в хату висить зображення вічного дерева, в теперішній деформації: квітка в вазоні, мотив вишиванок, що сходить в своєму прототипі до трипілля, коли його позначали малюнками на прясельцях. ...Туркестан і Ніневія — це периферія. Центр — Україна. На Обі в Заураллі ми знаходимо скитські поховання, але скитські городища ми знаходимо не на Обі, а в Придніпров’ї... Ми знаємо, — Україна в першій половині останнього тисячеліття п. Христом була імперією. Вона підкорила собі простори до Обі: вона опанувала Ніневію й тримала її в своїх руках. Своїм збіжжям вона годувала Середземномор’я. (Віктор Петров: Походження Українського Народу). Завданням моєї доповіді є проаналізувати в аспектах — суспільно-політичному Українського народу, пластового устрою і фундаментів пластової виховної методи такі вживані в Пласті поняття, як індивідуалізм — елітарність — масовість; демократія — виборність — провідництво; централізація — децентралізація. На тлі тих понять вияснити фундаменти пластової виховної методи та торкнутися формальних постанов пластової організації, зв’язаних із цими поняттями або з пластовою виховною методою. Вдумливий та критичний слухач, зазнайомившися із темою моєї доповіді, мусить поставити собі питання, як це так є, що в середовищі, де виховується молодь, яким є Пласт, маємо до діла з поняттями, що виходять далеко поза рамки педагогіки і належать радше до сфери виключно соціології та політики, або до групи принципів організації праці та техніки побудови організацій. А дальше, який є зв’язок поміж цими групами питань, що ми вважаємо потрібним порушити їх в одній і цій самій доповіді. Тут хочемо звернути увагу, що наша доповідь є вміщена в цілості програми Конґресу, а тому деякі питання, передовсім з ділянки пластової ідеології та пластового світогляду, що їх треба було б тут роз’яснювати, приймаємо за з’ясовані іншими доповідями, а з другої сторони, з уваги на потребу ясніше представити основні питання нашої доповіді, будемо змушені повторити деколи те, що є чи повинно бути основне для тем інших доповідей. Зокрема, моя тема є зовсім новою для ширшого загалу слухачів та у цій формі ще не була опрацьовувана, а тому є великі труднощі в доборі джерел, упорядкуванні матеріялу та поданні в короткій доповіді того, що повинно б бути предметом наукової праці. В нашій доповіді порушені дуже різнородні питання, часто в дуже ляконічній формі, щоб слухач не розгубився і не згубив суті властивої теми, підкреслюємо ще раз, що основним в нашій доповіді буде питання пластового індивідуалізму, а інші поняття — це його похідні, або, коли йде про фундаменти пластової виховної методи, його тло. Щоб як слід підійти до найважнішого із наших питань — пластового індивідуалізму, та висвітлити його суть в суспільно-політичному аспекті Українського народу і в цілості пластової проблематики, треба до цього нам вибрати відповідний методичний підхід при розгляді цього питання. Здається нам, що одиноко можливою та доцільною методою буде зробити глибоку аналізу того, чим на ділі Скавтінґ і Пласт є та яку ролю відограє Скавтінґ для англійського народу, чи то Брітанського коммонвелту, а Пласт для української національної спільноти. Нам треба звернутися до причинків до генези Скавтінґу і Пласту, причин їх постання, їх виховного матеріялу і методи, їх ролі і місця в суспільному середовищі в найширшому розумінні цього слова, — треба нам дати те, що можна б назвати причинками до теорії Скавтінґу і Пласту. При так прийнятій методі розгляду основних питань нашої доповіді та з’ясуванні більшости
тих питань будемо послуговуватися прикладами, що мають крайні змісти, себто найменший і найбільший, або неґативний і позитивний. Натомість, з огляду на обмежений час доповіді не будемо брати до уваги того, що між такі крайності вміщається. Передусім візьмім до уваги знані нам найбільш характеристичні дефініції Скавтінґу і Пласту. Наведім дефініції основника Скавтінґу Бейдена Пауелла й основника Пласту Тисовського. Перша дефініція така: „Скавтінґ — це гра для хлопців під проводом хлопців, що в ній старший брат створює молодшому братові здорове середовище і заохочує його до здорових занять, що допоможуть розвинути в ньому громадянські чесноти”. Знана дефініція Тисовського має такий текст: „Пласт — це організація молоді для всестороннього патріотичного самовиховання”. У першій дефініції висувається на чільне місце, побіч її ідейного змісту, один із елементів скавтової виховної методи — гру, що являється чи не найбільш притягаючим чинником з уваги на заінтересування та психологію молоді (юнака). У другій дефініції побіч громадянського призначення Пласту висувається на перше місце організація, як форма побудови Пласту для зреалізування його виховних цілей, побіч іншого елементу, пластової виховної методи — самовиховання. Крім тих двох дефініцій Скавтінґу і Пласту маємо цілу низку інших дефініцій, що наближаються чи то до однієї, чи то до другої, але залишаються завжди між бігунами двох, вище згаданих. Обидві дефініції, з формального і змістового погляду дещо різні, мають основні елементи подібні, а у своїх тенденціях навіть тотожні. Поняття „гра” й „організація” мають в собі елементи ладу, пляновости, розподілу занять, ми б сказали — праці, розподілу ролей виконавців, окреслення певних залежностей — гієрархії, а передусім усталені форми та етичні норми взаємовідношення поміж учасниками. „Гра” й „організація” видвигають на перше місце індивідуальне, а потім укладають його в якийсь спосіб в рамках цілости та тій цілості підпорядковують. Ці елементи, „гра” й „організація” першої і другої дефініції, тотожні в тенденціях, є доказом, що обидві дефініції стосуються однієї і цієї самої речі і ставлять перед собою одну й цю саму мету: індивідуальне і збірне. Не диво отже, що ми послуговуємося цими дефініціями з однаковим успіхом, бо перша через елемент гри є для юнака надто зрозумілою і приємливою, а друга — через атрибути „всесторонній” і „патріотичний” надає Пластові певних прикмет всеобіймаючости, — тут конкретно в аспекті виховному, — та окреслює його ролю в рамках національної спільноти. Все ж таки ці обидві дефініції та їхні більш чи менш поширені похідні не роз’яснюють нам досить докладно цього нашого найважнішого питання пластового індивідуалізму, так зокрема того, чим Скавтінґ і Пласт є, чому вони такі популярні, а передусім, чому Скавтінґ так легко і швидко перещепився на терен різних національних спільнот, що часто не мають з собою нічого спільного, або, що навіть виглядає на певну суперечність, на терен націй, що їхні інтереси стоять з собою у різкій суперечності або яких суспільне і політичне положення є бігуново протилежним. Наприклад, Скавтінґ в Англії і Пласт в Україні. В першому випадку маємо до діла з нацією повної державної суверенности з імперіяльними атрибутами, а в другому випадку нація політично поневолена, що її етнографічні землі були до останнього часу розділені по різних займанщинах, а сьогодні хоч „з’єднані”, то в рамках чужої й ворожої імперії. Залишім отже дефініції Пласту як щось, що вже готове і завершене, а тому таке, що не може нам з’ясувати цілої низки питань „чому”, та перейдім до інших можливостей розгляду. Тут замітимо, що розгляд т.зв. пластового виховного матеріялу, пластової виховної методи, а навіть ідейної сторінки Пласту повної і всеобіймаючої відповіді на наші питання нам не дасть. Це ж зрозуміле, — бо ж пластовий виховний матеріял, пластова виховна метода й ідейна сторінка Пласту є в цьому випадку наслідками певних причин, а не самими причинами. Натомість — ми розгляньмо цю справу з іншої сторони, а саме вийдім із генези Скавтінґу, а радше із мотивів, що ними кермувався основник Скавтінґу, створюючи ідейну, виховну та методичну сторінку Скавтінґу. Загально вважають дату облоги міста Мефекінґ як дату започаткування англійського
Скавтінґу. Але це не відповідає дійсності. Хоч Бейден Пауелл вживав під час цієї облоги з великим успіхом для різних допоміжних цілей у війську хлопців та називав їх скавтами, то все ж це не були ті самі скавти за своїми ідейними заложеннями, виховною програмою та скавтовою виховною методою, що постали по 1908 році. Треба все ж таки думати, що під час облоги Мефекінґу мусіли зродитися або поглибитися у Бейдена Пауелла деякі критичні рефлексії на тему майбутности англійців як народу, його політичної та цивілізаційної місії та з приводу того, як цей нарід до реалізування цієї місії себе підготовляє та як він її реалізує. І щойно з цієї рефлексії, що пізніше мусіла ще більше поглибитися, зродилася у Бейдена Пауелла думка, то далеко пізніше, організувати Скавтінґ. Доказати цю думку — дуже важко, передовсім тому, що в скавтовій літературі, яка писана для хлопців, чи то для виховників, такої тонкої аналізи постання Скавтінгу не знаходимо. У всій доступній нам скавтовій літературі англійською мовою ми находимо Скавтінґ так під оглядом генетичним, як і виховної скавтової програми, скавтової методи та ідейних заложень, як щось вже викінчене, завершене, а передовсім щось наскрізь позитивне. З уваги на те, що ця література була призначена здебільша для молоді, у ній немає вже нічого рефлексійного, інтроспективного, — а тільки подані готові зразки до наслідування без ставлення питання „чому” і без відповідей на нього. Все ж таки в найдавніших джерельних скавтових матеріялах, хоч у дуже скромній формі, але зате з незвичайно різким і виразним змістом, це питання „чому” поставлено і дано на нього відповідь. До помочі приходить нам у цій справі тенденція брітанського та французького Скавтінґів до повороту до найбільш первісних заложень Скавтінґу, так, як вони були з’ясовані через Бі-Пі в самому початку. Але не тільки в Англії та Франції помічаються ті тенденції, вони є теж замітні у скавтів швайцарських та скандинавських народів. У зв’язку із цими тенденціями скавтова преса поміщує в останніх часах матеріяли на цю тему, що були дуже давно видані, але в міжчасі їх призабуто. І саме у тих джерельних матеріялах, у дуже короткому, але зате маркантному змісті це питання глибинного мотиву є поставлене і є дана на нього відповідь. На цьому місці хочемо покликатися на один дуже важний пассус, що ним послуговується БіПі на самім початку свого першого памфлету, яким в 1907 році започатковує зорганізовану працю для англійського Скавтінґу. Той пассус такий: „..."Ті самі причини, що викликали упадок Римської Імперії, діють сьогодні у Великій Брітанії”. Цю думку висловив колись один із наших загальнозвісних демократичних політиків, а її правдивість засвідчать ті, що студіюють та порівнюють загальні умовини в обидвох країнах. Головною причиною упадку Риму був занепад правдивих громадянських чеснот у його громадян, брак у них активного патріотизму, спричинений переростом нахилу до вигод і лінивства і — надмірного перецінювання льокальних партійних політиків. Я особисто не думаю так песимістично, як інші люде, що вважають ситуацію за безнадійну. Навпаки — я думаю, що ми є тільки на роздоріжжю, на якому на кожного із нас, що має в собі ще крихту патріотизму, спадає обов’язок поважно помогти, навіть у найменшій мірі, щоб завернути доростаючу генерацію на правильний шлях до правдивої громадськости...” Це є одиноке місце, що його находимо в доступній для нас англійській скавтовій літературі, де Бі-Пі висловлює критичні рефлексії про суспільну та політичну ситуацію англійського народу та користується фразою, яка в переносному — ставить під сумнів дальше існування Брітанського коммонвелту. Коли ми сьогодні читаємо це місце і прирівнюємо його з дійсністю, то мусимо з найбільшим подивом оцінити вмілість помічати і робити висновки у Бі-Пі. І саме ці сумніви та негайна потреба шукати правильних шляхів, що радикально запобігли б загрозі розпаду Брітанського громадянства, були основними мотивами у створенні скавтової виховної системи, що її виразниками стали пізніше — скавтовий рух і скавтова організація. У цій першій фазі розвою Скавтінґу в Англії є один дуже важний момент для дальшого вияснення нашої проблематики. А саме — Бі-Пі не творить відразу скавтової організації, тільки пропонує певні ідейні заложення, певну виховну програму і методичний підхід та поручає
стосувати їх на терені вже існуючих в Англії організацій молоді: в Хлоп’ячих бригадах, у Вістових, Крікетних і Футбольних клюбах, Корпусі кадетів, при церквах тощо. Зокрема поручає їх учителям, священикам і тим всім, що мали що-небудь спільного з вихованням молоді. Щойно пізніше, майже цілий рік опісля постає скавтова організація — як окрема організація молоді. Себто в початках Скавтінґ постав як ідейний рух молоді, а потім — для порядкування виховних справ цього руху постала скавтова організація. Тут виринає питання, як це сталося, що в тому часі, коли Бі-Пі мав вже готову систему скавтового виховання вповні опрацьовану, так під ідейним оглядом, як скавтового матеріялу та скавтової виховної методи, він не творить своєї організації, а тільки поручає свою систему скавтового виховання вже існуючим організаціям молоді та тим всім, що у вихованні молоді в будьякий спосіб були заінтересовані, або тим, що він їх справами молоді хотів заінтересувати. Вияснення цього треба шукати в двох дуже важних обставинах. Перше — Бі-Пі був противником будь-яких штучних організаційних форм. Він постійно вистерігався їх, боронився перед ними, натомість був приклонником росту від долини. Свою систему скавтового виховання, що не мала вже майже ніяких недомагань і залишилася без найменших майже змін по сьогоднішній день на терені Англії, він називав суґестіями. Бі-Пі очікував, що молодь сама, захопившися спершу тими суґестіями та створивши скавтовий рух своєю працею і заінтересуваннями, дасть в пізнішому спонуку — до творення скавтової організації, як виразника і репрезентанта цього руху. Про цей природний ріст знизу Бі-Пі висловив незвичайно виразно свої думки на 9 Міжн. Скавтовій Конференції в Газі. Ось його слова: „...Я хочу вам на цьому місці пригадати, що я завжди від самого початку нашого Руху говорив, що все в нашій історії має характер природного росту — не тільки постають нові проблеми, але збільшується ріст і розвій Руху. Наприклад, як ви собі пригадуєте, я не накинув хлопцям Скавтінґу. Мені запропоновано тільки написати книжку про Скавтінґ, а хлопці з поза тих організацій перейняли Скавтінґ на своє добро. Це саме і був природній ріст...” З другої сторони, Бі-Пі хотів тим підкреслити, що важливість його помислу не у формі, а в ідеї, і що його система пластового виховання не призначена тільки для якогось одного круга молоді, об’єднаного в одній організації, але для всієї Брітанської спільноти. З цього бачимо, що Бі-Пі хотів, щоб його скавтова система прищепилася серед молоді непомітно, без примусу, добровільно і тільки серед тих, що були у ній заінтересовані та хотіли працювати згідно із його системою. Цей непомітний вплив скавтової системи виховання молоді, вплив, що всеціло охоплював юнака, що вироблював його світогляд і характер, що згори опреділював спосіб його поведінки супроти себе самого, рідні, школи, церкви, друзів, а дальше супроти цілого скомплікованого суспільно-громадського життя, можна б хіба прирівняти до впливу на людину цього непомітного, але дуже сильного чинника в житті спільнот, що ми його назвали б громадського опінією спільноти, — що її часто називають „дух часу”. Кожна національна спільнота має сповнити певну історичну місію — певне післанництво, обумовлене її історичною традицією, культурою та геополітичним положенням. Кожна національна спільнота мусить до виповнення цієї місії приготовитися чи мати до цього відповідні дані. Історію творять люди, і все залежить від цього, наскільки члени даної нації відповідають своєю духовістю її історичному післанництву. Людина як суспільна істота живе в спільноті, піддається її впливам та, навпаки, в якійсь мірі впливає на неї. Важко є ствердити, під чиїм впливом виховується „людина пересічна”. В загальному прийнято, що людина формується під впливом різних чинників: родини, церкви, школи, війська, державної адміністрації, політичних течій, кіна, театру, вулиці тощо. Але й інші чинники, як традиція, культура, спадковість мають дуже великий вплив на формування пересічної людини. Всі погляди і впливи, які нуртують в згаданих суспільних інституціях і поза ними, дають певну вислідну, що ми її називаємо громадською опінією спільноти. І саме пересічна людина діє під впливом тієї громадської опінії. Коли ця громадська опінія діє згідно з історичним післанництвом даної національної спільноти, тоді — все правильно. Коли ж ні, тоді мусить прийти до розпаду громадянства. Величезний вплив громадської опінії на людину підкреслює теж і Бі-Пі. Ось його погляд на
цю справу: „Як я вже давніше сказав, перший крок до успіху — це знати хлопця, а друге — це знати його дім. Тільки тоді, коли ви знаєте, в якому окруженні перебуває хлопець, коли він є поза скавтовими заняттями, ви можете подати, як на нього треба впливати, щоб його виховати". Або: „Характер є найчастіше вислідом середовища”. Знаючи про засадничий вплив середовища на пересічну людину, Бі-Пі пильно стежив за тим, що було громадською опінією англійського громадянства і чи вона йшла згідно з історичним післанництвом. Наведений нами пассус з памфлету Бі-Пі є доказом цього, що він бачив, як на терені брітанської спільноти зарисовується розрив між громадською опінією англійського народу і його історичним післанництвом. Розрив, що його дальший ріст треба було негайно і радикально стримати. Це можна було зробити тільки так, щоб неґативній громадській опінії протиставити навіть штучно сформовану позитивну опінію, згідну з історичною місією англійського народу, та з допомогою тієї опінії як виховного засобу виховати нове покоління. Цією позитивною громадською опінією, що її видвигнув Бі-Пі серед молоді, а яка саме мала стати противагою до чинників розкладу — була саме його скавтова система виховання. Цю позитивну громадську опінію англійського народу можна б за Бі-Пі схарактеризувати одним словом „BRANCIA”. До цієї позитивної опінії і цього дивного слова Бі-Пі доходить так: „Чи ви коли-небудь подумали про те, що ми завдячуємо тим морським вовкам, нашим прадідам, які виходили на незнані моря на дряхлих корабликах, щоб шукати для вас нових земель на поселення. З нашими братами і сестрами в тих великих просторах ми об’єднані в одну сім’ю, в один мир, з багатьма відземками від родинного дерева, що його можемо окреслити назвою „BRANCIA” — це є Брітанія, Австралія, Нова Зеландія, Канада, Індія, Африка. Наша імперія — це в’язанка палиць, її можна легко переламати, коли брати одну по одній, але, коли вони зв’язані всі в одну в’язку вузлом патріотизму, то вона є не до зламання”. Але Брітанська імперія була вже в цьому часі фактом, вона існувала як щось конкретне та вповні закінчене. Себто були колись особистості, що мали всі громадянські чесноти і цей патріотизм, потрібні для створення імперії. Тепер ішло тільки про те, щоб цю імперію зберегти, себто, щоб ці чесноти англійської спільноти не вигасли. Цей факт характеризує англійську скавтову ідею як консервативну, як щось, що має зберігати і піддержувати те, що ще притаманне та існуюче. До пересічного англійця поставлено домагання, щоб він себе виявляв брітанцем завжди і всюди. Важко було в імперіяльному масштабі передбачити ті всі можливості і ситуації, що в цих пересічний англієць міг себе найти. Треба було, отже, у виховній системі взяти до уваги такі елементи, що давали б успіх, без уваги на те, яка ситуація. У своїй системі скавтового виховання Бі-Пі взяв до уваги чотири універсальні елементи виховання: світогляд і характер, тілесну справність і здоров’я, зарадність і зручність та службу для других. Завдання, що станули перед Брітанською імперією, поставили вимогу вирощувати особистість шляхом індивідуального виховання з уваги на потребу виховувати світогляд і характер і підпорядкувати особисте історичним потребам нації. Так доходимо до розуміння скавтового індивідуалізму в аспекті суспільно-політичному. Коли переглянути заложення скавтового світогляду і характеру, то побачимо, що скавтовий індивідуалізм, побудований на Трьох Головних Обов’язках пластуна і Пластовому Законі, має характер наскрізь етичний та позитивний. Його основною ціллю являється: свобідна воля прагнути великого і досконалого з допомогою постійної праці над собою, постійного збагачування та поглиблювання чеснот характеру, знання та охоти і готовости помагати іншим. Цей індивідуалізм, побудований в дальшому на вимозі проявляти ініціятиву в змістовому оформлюванні, переводженні та завершуванні прийнятих на себе до виконання чинностей. А через те скавтовий індивідуалізм має характер наскрізь конструктивний та позитивний щодо своїх етичних мотивів і суспільницький щодо свого пристосування. Окремою його прикметою є почуття відповідальности в історичному аспекті не тільки за свої особисті вчинки, але теж і за націю як цілість.
Найкращим представником так зрозумілого скавтового індивідуалізму являється сам Бі-Пі. Ось декілька слів його характеристики в цілому аспекті: „...У нього безкомпромісова ворожнеча до сухих схем і неінтеліґентного муштрування, він поставив собі за ціль розвинути ініціятиву й особисту відповідальність не тільки серед молодших старшин, але у кожного вояка в полку, і завжди клав велику вагу на вміння і застосування спостерігання та інтеліґенції під час війни. Його оригінальність у майже екзотичній атракції до незвичайностей у війні; він радше створює прецеденси, аніж користується чужими...”. Такі теж є і його особисті погляди: „Основа кожної чинности — чи то для себе, чи для нації (в службі громадянства) — виховання особистости — грає завжди першу ролю. Нація, щоб мати успіх, мусить бути здисциплінована, а дисципліну в масі можна защепити виключно через виховання дисципліни індивідуальної". Такого стану дисципліни „не можна осягнути примусовими засобами, але заохотою та вихованням хлопців у самодисципліні, самопосвяті та посвяті власних приємностей в користь загалу. Це можна осягнути тільки через приклад, накладаючи на юнака відповідальність та вимагаючи від нього правдомовности у великому ступені”. Клясичну ілюстрацію важливости індивідуального виховання подає Дрот у „Житті в Пласті” із хлопцем, що, приглядаючися собі в дзеркалі, віднаходить своє „я” та вчиться на собі самім спостерігати закріплені хиби, з якими він вродився або до яких звик, а тепер через індивідуальне виховання в Пласті має їх визбутися. У технічному пластуванні є одна дуже важлива ділянка, що стосується виховання особистости в аспекті протиставити себе зовнішньому світові, а опісля включитися в нього в найбільш догідному моменті і в спосіб, для витвореної ситуації найбільш доцільний. Ця ділянка — це слідження, що на нього складаються наступні елементи: спостерігання, запам’ятування, відтворювання спостереженого, ассціювання подібних елементів поміченого і відтворювання цілости, роблення висновків, вкінці протиділання. Як бачимо — в цьому процесі слідження, як у виховному засобі для вироблення особистости, почуття і душевні чинності мають повну експресію та мусять бути вповні чинні. Почуття, пам’ять, думання, інтеліґенція, почування і воля є в гармонійному напруженні і користуванні. Значить, від кожного скавта вимагається не тільки вмілости спостерігати довкілля (тобто не бути тільки пасивним глядачем), але займати теж становище до проявів довколишнього життя згідно з ідейними засновками Скавтінгу, а передусім бути завжди готовим помагати другим. *** З черги призадумаймося над суттю та ролею пластового індивідуалізму в аспекті суспільно-політичної дійсности Українського Народу. Передусім переаналізуймо те характеристичне явище, що Скавтінґ як виховна система прийнявся так легко на українському ґрунті, без уваги на те, що суспільно-політична ситуація українського народу була і є діяметрально інша, як та, що є притаманна брітанській спільноті. Це дуже важно знати, в чому все ж таки певна подібність. Вже на початку було згадано, що англійський нарід має повну державну суверенність з імперіяльними атрибутами, а український нарід політично поневолений і його етнографічні землі, розшматовані ще донедавна на різні займанщини, сьогодні об’єднані одним ворожим українству імперіялізмом. Те, що в англійців було тільки загрозою розбиття Брітанської імперії, це в українській дійсності було давно доконаним фактом, що триває довгі сторіччя, переривані тільки короткими моментами піднесення в часах добуття власної держави. Тільки дуже давні часи княжої доби 10 і 13 сторіччя та їх суспільний і політичний лад можна б було до деякої міри порівняти із суспільною та політичною дійсністю англійського народу. Пізніший упадок політичної самостійности українського народу привів за собою упадок здорових проявів в цілому суспільному житті: в політиці, церкві, війську, науці, праві, родині, культурі тощо. Розчленування української національної території на різні займанщини довело до психічного відчуження українців між собою. Відчуття матеріяльної переваги противника викликало почуття незарадности, безпомічности і, в дальшому, почуття меншевартости. Під впливом тиску духовости
займанців почала змінятися психіка українця в неґативному напрямі. Зокрема, російська духовість найбільш неґативно вплинула на зміну психіки українця. Це довело до проявів безвольности, упадку віри і навіть подекуди й до нігілізму — себто вбило віру в можливість власними силами змінити біг історичних подій у власну користь. Наслідком цього був теж упадок виховної думки та виховного ідеалу і потреби виховної праці взагалі. А все ж таки український нарід не міг себе звільнити від цієї історичної місії і від цього історичного післанництва, що стояли перед ним з уваги на його історичну традицію та геополітичне положення. І в цьому саме був найбільший конфлікт народу в розумінні психологічному. Будова держави і її вдержання в таких умовинах вимагала людей повних сили і віри, з почуттям своєї самовартости, з довір’ям до державних інституцій та упорядкованого життя. Бо ж треба признати, що довговічна неволя мусіла викликати в психіці українця глибоку нехіть до державних інституцій та державного порядку. Нехіть, що була до польської, російської чи румунської влади, державної адміністрації, війська, культурних надбань тощо в одного, покоління, мусіла згідно із психологічними правами перемінитися у пізніших поколінь на нехіть і недовір’я до державности, влади, правопорядку, війська тощо взагалі, й українських зокрема. Цей психологічний процес у психіці поодинокого українця, або пересічного українця, відтворював правдивий дух часу, або громадську опінію, що була неґативно і вороже наставлена до історичної місії українського народу. Заки приступити до боротьби за власну державу і її правопорядок, треба було передусім в пересічного українця перебороти те все неґативне, що цьому завданню стояло на перешкоді. Це можна було зробити тільки належним перевихованням пересічного українця, або вихованням особистости. В цьому саме й подібність між англійським й українським народом, там — „BRANCIA”, тут — розподіл української національної території між Москву, Польщу, Румунію, Мадярщину і Чехословаччину. Кордони, що ділили українця з Галичини і Росії, не були меншою перешкодою для виміни думок, чим віддаль з Англії по південної Африки, чи Австралії до Англії; вплив середовища середніх Індій на англійця, що перебував там довгі десятки років — це той самий нищильний вплив середовища, що його дізнавав українець в психічному середовищі москалів. Там була Імперія, далекі краї та безмежні простори з усіми їхніми відосередніми силами, що їх треба була вдержати при метрополії, а тут, у нашій дійсності, були розшматовані частини однієї і тої самої етнографічної території, що їх треба було визволити від ворогів і знову об’єднати в одну цілість. Але і там і тут треба було людей великої сили, щоб здійснити своє післанництво. Важко було передбачити всі ті можливості, що їх життя в неволі ставить перед людиною, та подати їй вказівки, як вона має поводитися в кожній ситуації, щоб себе постійно наближати до бажаної мети. Для цього треба було створити певні універсальні права, що були б обов’язуючі завжди і всюди. І тут саме приходить з поміччю та розв’язка, що її подав Бі-Пі у скавтовій виховній системі та скавтовому русі і скавтовій організації. Досягнення успіху в таких обставинах можливе тільки через поодиноку людину, а до цього конечне індивідуальне виховання в універсальному масштабі, себто таке, щоб брало б до уваги її світогляд і характер, тілесну справність і здоров’я, зарадність і зручність та службу для спільноти. Такою системою саме в українській дійсності став Пласт. Його завданням було відбудувати знову всі позитивні прикмети українця-державника, та привернути в ньому повагу й авторитет до тих всіх цінностей, що складаються на державність народу. Знищенням почуття меншевартости треба було загамувати психічний процес денаціоналізації та упадку моральної сили. Але з уваги на те, що всі важніші для будови власної держави психічні вартості були вже зіпхнуті в пересічного українця в глибинні шари його свідомости, треба було їх викликати знову на поверхню, а через те характер української пластової ідеї є в порівнянні до англійської скавтової ідеї революційним. Але пластова виховна система, себто пластовий виховний матеріял, пластова ідея і пластова виховна метода, відповідали потребам перевиховання української нації не тільки тим, що брали до уваги принцип індивідуалізму, але й через те, що вони психологічно відповідали психіці українця в історичному аспекті та мали своє віддзеркалення в традиції українського виховання. Коли ми пригадаємо замітки в справі виховання молоді, подані Володимиром Мономахом, і порівняємо їх з принципами пластового виховання, то матимемо дуже малі різниці, що випливають не так із суті одного і другого виховання, як радше із різниці цивілізаційних та історичних епох, тодішньої та сучасної. При тому найбільш характеристичне те, що виховні принципи Володимира Мономаха мають характер наскрізь індивідуальний. Коли ми говоримо про перещеплення скавтової системи
на український ґрунт, то це значить радше відродження українського виховання молоді, що програмово, ідейно та методично їй найбільше відповідає, а яке заникло в нашому житті тільки через упадок нашої держави. Дальшим моментом, що виявляє велику подібність у виховній ділянці між українським й англійськими відносинами, є той факт, що, подібно як в Англії існували різні організації молоді, але все ж таки прийшло до створення нового руху і нової організації молоді, в яких відбилися найбільш інтензивно історичні тенденції Брітанської Імперії, так само, не зважаючи на те, що в українському світі існували в різних періодах в часі упадку власної держави різні організації молоді або були спроби засновувати різні об’єднання молоді, то тільки на терені Пласту українська національна ідея одержала своє найбільш різке і характеристичне виявлення. Згадати б тільки організації „січових молодиків”, „козакофільські гуртки молоді” чи гуртки молоді із доби Франка. Все ж є деяка різниця в тому, в яких формах виявила себе скавтова система в Англії, а в яких виявила себе пластова система в українській дійсності. Наперед постала зорганізована форма Пласту, а щойно потім пластовий рух молоді. Це однак не має засадничого значення, а тільки тактичне. Залежало воно передусім радше від темпераментів основників, а не від засновків системи. Не маючи можливости подрібно аналізувати фундаментальну вимогу індивідуального виховання молоді в Пласті, спертого на ідеалістичному принципі, вернемося тільки до дефініції Пласту, а радше до одного поняття тієї дефініції, що є для Пласту засадниче, а саме до „самовиховання”. Самовиховання — це поняття, що бере до уваги індивідуальне. Шляхом інтроспекції, шляхом вишукання своїх власних недостач, шляхом праці над собою самим, маючи перед собою конкретний взір чесноти до наслідування (патрон куреня), але в рямках окресленої спільноти (принцип організації в дефініції) відбувається індивідуальна праця в Пласті. Міркування над відношенням між Пластом і „громадською опінією” української дійсности, чи то „духом часу”, були б такі самі, як такі ж міркування над Скавтінґом — і тому, з уваги на вузькі рамки нашої доповіді, цієї теми торкатися не будемо. На тлі міркувань про генезу й суть пластового індивідуалізму, його ролі в ширшому суспільно-політичному житті народу в аспекті Пласту як суспільного руху можемо з черги перейти до дальших питань, що стосуються теми нашого докладу, розглядаючи їх під кутом пластового індивідуалізму. Елітарність в аспекті етичних вартостей пластового індивідуалізму є питомою прикметою Скавтінґу і Пласту. Натомість елітарність не є основним елементом ні Скавтінґу, ні Пласту. Підкреслювання елітарности Скавтінґу і Пласту є тільки тактичним засобом для реалізації тих цілей, що їх поставив перед собою Скавтінґ і Пласт. Саме ж поняття елітарности в Пласті не має ні соціяльного, ні політичного змісту. Є річчю вповні висвітленою, що Пласт не робить різниці поміж своїми членами в площинах: віроісповідній, соціяльній та освітній. З другої ж сторони з’ясовано, що вступлення до Пласту не спирається ні на моральнім, ні на фізичнім примусі, але зовсім добровільне. З уваги на те елітарність Пласту лежить виключно в елітарності його виховних засновків. Таке поняття елітарности можна було б заступити з успіхом поняттям духового аристократизму. Неясність в інтерпретації елітарности Пласту виходить з помилкового інтерпретування прийнятих Пластом деяких лицарських устроєвих елементів, що має своє пристосування виключно у пластовій романтиці. Себто Пласт прийняв за свої лицарські ідеї служби Богові і Батьківщині, але не прийняв за свої тих лицарських устроєвих форм і приписів чи традицій, що виокремлювали лицарство в суспільний стан. З уваги на те є слушним таке ствердження: „Пласт є призначений безумовно для всієї української молоді, і він хоче — але з часом — з’єднати для себе всю молодь. Підкреслення елітарности Пласту — це тільки тактичний засіб в боротьбі за ідейність і національну міць громадянства. Тому елітарности в Пласті треба вимагати, треба робити труднощі у випробах кандидатів на членів Пласту, але не робити нікому перешкод, хто хоче ці труднощі перебороти і поводитися як пластун. Але пластунів організуємо тільки тоді, коли до керування ними є відповідні провідники”. Все ж таки треба погодитися з тим, що правильно набуте і засвоєне пластове виховання дає почуття певної вищости над обставинами для всіх тих, що це виховання осягнули, в противенстві до
тих, що цього виховання не мають. Це, очевидно, є самозрозуміле і не противиться етичним заложенням Пласту. В аспекті пластового індивідуалізму елітаризм стосується етичного самопочуття поодиноких пластунів, і щойно через них Пласт як цілість, хоча не є елітарний своєю побудовою, ні своєю виховною програмою, а тільки стає елітарним з огляду на вартість своїх членів. Поняття масовости Пласту можемо розглядати у двох площинах, а саме: чи Пласт є організацією масовою, і яка є роля пластуна в масі. Поняття „маса” розуміємо на цьому місці в його психологічному аспекті, а не політичному. Пласт і маса в розумінні політичному (група), себто громадянство, або політичний твір, є предметом іншої доповіді. Поняття масова організація є дуже умовне, так само умовним є поняття маси. Яка кількість, яке число творить масову організацію? Теоретичної відповіді на це питання дати не можемо. Натомість, практично, ми можемо це здефініювати з пластового аспекту так: Масова організація є така, що в ній чи то з уваги на її програму, або з уваги на її устрій, чи то неможливість впорядкувати внутрішні відносини затрачується індивідуальне, а на його місце приходить масове. В такому розумінні Пласт масовою організацією не є, бо його ціллю є саме особисте. Себто, програма Пласту вимагає того, щоб його устроєві принципи і панівний в ньому лад не нівечив індивідуального, але навпаки — сприяв його повному виявленню та ставив індивідуальне на перше місце у виховній праці, як суб’єкт. Це, очевидно, не перешкоджує, щоб пластова організація мала „дуже багато” членів, або щоб членство в Пласті було „масове”. Поки індивідуальність в Пласті не затрачується і має можливість свого повного розвою і виявлення, так довго Пласт не є масовою організацією. Навпаки, навіть при малій кількості членів, Пласт або одна із його клітин, гурток або курінь, можуть стати організаціями масовими у повищому розумінні, коли індивідуальне затратиться в масі. Окреме питання, яка роля пластуна в масі — збірноті людей, що в ній затрачується індивідуальне, а на перше місце виявляється психологічно масове. Перша вимога до пластуна в такій ситуації — це не затратити власної індивідуальности, а в дальшому бути масі помічним, по змозі провідним елементом. В пластовому виховному матеріялі це взято до уваги в ділянці вироблювання т. зв. приявности ума, та в інших заняттях, що їх завданням є приготовити пластуна до помочі другим. Окреме питання — це відношення Пласту як виховної організації до маси в її суспільному чи політичному значенні, коли то маса стає групою. В цьому випадку відношення Пласту до групи є наскрізь позитивне, згадати хоч би плекання національних почувань та свідомости приналежности й обов’язків супроти національної спільноти. Але Пласт не резиґнує із тих виховних вартостей для вироблення особовости окремих пластунів, що їх дають масові зустрічі пластунів для плекання або вияву певних спільнотних відчувань. З уваги на те — пластун входить в групу, як речник й оборонець пластової опінії про громадянське життя (участь у громадянській праці пластуна). Найбільш характеристичним прикладом на взаємини між Пластом і масою в ділянці пластової виховної романтики — це прирівнювання пластунів до тих військових звідунів, що, попереджаючи військо, мають вказувати йому дорогу та вишукувати укритих противників. Себто вони належать до групи та спільно із нею відчувають, але її у дії випереджують. Провідництво, виборність і демократія — це поняття, що постійно викликували велике заінтересування, а зокрема викликують його в останніх часах. Коли ми ці питання порушуємо сьогодні в нашій доповіді, то не тому, щоб ми піддавалися деяким суґестіям із-зовні, але тому, що ці питання належать до пластової системи виховання органічно від часів її створення. Треба тут згадати, що питання на терені Пласту не мають політичного значення, хоч запозичені із політичного словника, а тільки виховне і подекуди технічне, а частинно і соціологічне. Найперше декілька завваг щодо поняття демократії. Це поняття запозичене із політичного словника і перенесене на терен Пласту для виховних цілей. Щоб зрозуміти докладно його виховну ролю на терені Пласту в аспекті пластового індивідуалізму, треба нам обміркувати перед тим його
політичне значення. Передовсім розгляньмо політичні дефініції демократії. „Демократія — це форма державного устрою”, „Демократія — це участь всіх у правлінні”, або дещо довша дефініція: „Демократія — це форма правління, що в ньому найбільшу силу має сам нарід. Цю силу нарід виявляє безпосередньо або посередньо системою вибраної влади, що її час до часу обновлює”. Усі ці дефініції, хоч із різними змістами, мають деякі засадничі спільні прикмети, що для нас з виховного аспекту є дуже важливі. А саме: „демократія” стосується в політичному значенні тільки системи правління державою, і тому на всі інші суспільні організми дається перещепити тільки в „переносному значенні”, а по-друге, вона стосується тільки способу, в який вибирають верховну державну владу, а не того, в який спосіб ця влада виконує свої функції. В ширшому розумінні цього слова є, отже, демократія свого роду самоуправлінням, і тому вона вимагає ініціятиви й активности. А тому, що демократія охоплює в якийсь спосіб всіх, то тому всі мусять виявляти цю ініціятиву й активність. Коли ж ми приймемо до уваги самовиховний елемент пластової виховної системи, то побачимо, що „демократичний устрій” найкраще відповідає Пластові, бо ж „всі” мусять виявляти в якійсь мірі і в якійсь ділянці ініціятиву та активність, себто кожна особистість не тільки може, але навіть мусить себе виявляти. В здеґенерованих суспільних групах приймається до уваги тільки „право вибирати” як засадничий елемент демократії, відкидаючи активну та ініціятивну участь всіх у виконуванні демократії. Це, очевидно, є хибне і в Пласті не може мати місця. В Пласті, подібно як в державнім устрої, поняття демократії стосується тільки того, в який спосіб постає верховна влада, а не того, в який спосіб вона або її органи виконують свої функції. Тому пластовий провід може виконувати свої функції — „демократично”, але не ліберально, або — „недемократично”, але ліберально. Все ж „пластовий демократизм” із виховних причин не обмежується тільки до верховної пластової влади, але переноситься теж і на владу територіяльну та проводи пластових частин. В загальному „пластовий демократизм” з’ясований у наступних точках: а) добровільність приступлення і виступлення з Пласту; б) свобода слова, що базується на праві й обов’язкові висловлювати свій погляд на пластові справи у позитивній критиці в рамках Пласту; в) толерантність поглядів других пластунів, коли вони не суперечать ідейним основам Пласту; г) виборність проводів явним голосуванням і звичайною більшістю голосів на всіх ступнях пластової виховної гієрархії, льояльність у виконуванні прийнятих рішень і постанов; ґ) непохитність авторитету проводів на всіх ступнях пластової гієрархії і належна ініціятивна дисципліна підчинених. Як бачимо, у цих точках є збережені всі потрібні вимоги для плекання особистости з окремим узглядненням проявляти ініціятиву та активність. Додатковим питанням є справа т. зв. меншости в Пласті. З уваги на те, що всі рішення приймаються більшістю голосів, виходило б, що меншість у тих рішеннях не має свого віддзеркалення. Так в дійсності не є, бо однією із прийнятих у Пласті вимог, що попереджують кожне рішення, є потреба дискусії і, саме у цій дискусії є заступлена теж і меншість. Отож у дискусії меншість має можливість принайменше познайомитися в подробицях із становищем більшости і, навпаки, під час дискусії меншість, подаючи свої погляди на справу, має можливість приєднати когось з-поміж більшости до своїх поглядів, і в цей спосіб вирівнюється різниця в поглядах та осягається спільний дух у виконуванні вирішеного. Звідсіля теж і випливає вимога льояльности у виконуванні прийнятих рішень і толерантности до поглядів других. Виборність у явному голосуванні може викликати враження, головно в середовищі виключно виховному, що все ж таки особистості менше активні і заінтересовані в пластових справах можуть підпадати під вплив особистостей сильніших і голосувати не із власного переконання, але ідучи за прикладом других, і так затрачуватимуть свою індивідуальність. Така загроза в дійсності існує, але її можна в аспекті виховному оминути постійним підкреслюванням і вимаганням від всіх ініціятиви й активности та виховуванням особистої відваги й почуття відповідальности. Система виборного провідництва в Пласті має своє обґрунтовання і виправдання в
постуляті пластового індивідуалізму. У виборному провідництві є заступлені погляди не тільки вибраного, але й того, що вибирає. Таке поняття провідництва в Пласті має характер наскрізь індивідуалістичний у цьому розумінні, що пластовий провідник — це перший поміж рівними, що добровільно підіймається своїх повинностей під впливом опінії і рішення всіх. З повищої аналізи бачимо, що демократичність, виборність і провідництво як поняття технічно-виховного порядку є органічно пов’язані із системою пластового виховання і повністю сприяють вихованню індивідуальностей, і тому постуляти активности, ініціятиви і відповідальности мають характер наскрізь конструктивний. Щоб визначити в Пласті ролю таких понять як централізація і децентралізація, треба нам повернутися ще раз до формального окреслення, чим Пласт в дійсності є. Наші попередні міркування довели нас до цього погляду, що Пласт в аспекті суспільнополітичному є ідейним рухом, а в аспекті виховному є виховною організацією. Постулят ідейного руху вимагає від пластунів активної участи в громадянському житті, щоб переносити туди пластові ідеї та згідно з тими ідеями скріпляти чи виправляти громадську опінію. Участь у громадському житті в цьому аспекті вимагає однозначної інтерпретації засадничих проявів громадянського життя. Таку однозначність можна осягнути тільки тоді, коли буде захована одність в ідейному нутрі Пласту. Потреба тієї одности в розумінні ідейному веде за собою потребу централізації пластової ідеї. Це значить, що Пласт ідейно не може поділяти себе на різні ідейні відлами, бо тоді не може бути однозначности в інтерпретації суспільних явищ і роля Пласту як пластової публічної опінії не буде мати ніякого сенсу. Інакше представляється ця справа в організаційному аспекті. Треба пам’ятати завжди, що устрій в Пласті має служити в першій мірі вихованню особистости, себто особистості мусять в цьому устрої мати якнайбільше віддзеркалення. Ця вимога веде за собою потребу деякої децентралізації в устрої Пласту. Але ця децентралізація буде стосуватися тільки децентралізації територіяльної побудови пластової організації та поставання їхніх проводів. Натомість кожний провідний осередок мусить мати всі свої функції здецентралізовані, бо інакше дійшло б до хаосу та до цілковитої дезорганізації і безладдя, що привело б великі недоладності у площині виховній. Мусить бути збережена співмірність, що вдержувала б рівновагу між централізацією та децентралізацією, або поміж потребами виховувати особистості і пластовою „бюрократією”, що все ж таки хотіла б мати влегшену працю в аспекті її проглядности, усправнення та приспішення полагоди своїх справ, що, очевидно, централізація в кращій мірі розв’язує, ніж децентралізація. Зокрема, дуже важливу ролю в організаційній побудові відограє вдержування взаємного зв’язку і звітність та зв’язана із ними кожночасна цифрова та змістова (діяльностева) відчитність пластової організації. Це, очевидно, потреби, що їх можна заспокоїти в площині централізації пластового устрою, але щоб вона не перемінилася у тяжку бюрократію, треба вироблення свідомо думаючих організаціних робітників. Фундаменти пластової виховної методи розглянемо у наступних чотирьох площинах: в ідейній площині пластової методи, у площині техніки праці пластової методи, в організаційній (устроєвій) площині пластової методи і в площині, що містить в собі згадані вище три елементи. Приступаючи до ближчого обговорення фундаментів пластової методи, мусимо мати завжди на увазі, що пластові виховні заняття, які для старших є тільки символічним представленням певної дійсности, для юнака творять правдивий світ. В ідейній сторінці пластової виховної методи, маючи постійно на увазі елемент пластового індивідуалізму, беремо до уваги два засадничі чинники: а) накладаємо на юнака певні відповідальні обов’язки, що сприяють виробленню його особистости, і вимагаємо від нього правдомовности у великім ступені; б) ставимо до нього вимогу зробити кожного дня хоч одно пластове добре діло. Між ці два бігуни поставлені всі інші методичні засоби, вживані в Пласті. Тільки шляхом наложення відповідальности, опертої на почутті чести і на правдомовности, можна перевести з успіхом виховання позитивної особистости. В дальшому, щоб це виховання особистости не довело до її гіпертрофічних виявів як еґоїзм, диктатура тощо, треба його підпорядкувати в етичному
аспекті служби для других. Звідсіля цей моральний постулят пластового доброго діла. В площині техніки пластової методи беремо до уваги два головні чинники: а) елемент гри; б) елемент праці. Ці два чинники, що подекуди подібні до себе змістом, мають все ж таки різні моральні змісти і через те доповнюють себе та вдержують у рівновазі. Як головним завданням гри буде у спосіб для молоді найбільш відповідний виробляти з неї прикмети особистости, то через введення до пластової методи елементу праці виробляється в молоді серйозний підхід до життя та влучується її з допомогою того елементу до спільноти як цілости. В площині устроєвій пластової методи маємо до діла з такими трьома елементами: а) пластовий гурток, б) пластовий курінь, в) пластовий однострій і пластова форма. Роля кожного із тих трьох чинників є інша. Пластовий гурток — це середовище, що в ньому виховання особистости поставлене на перше місце і має мати свій найбільш маркантний вияв. Пластовий курінь — це середовище для плекання спільнотних відчувань і де особисте привчається підкорятися вищим потребам спільноти. Пластовий однострій із своїми відзнаками і заховування пластової форми лежить у площинах особистого і спільнотного. Відзнаки пластового знання і пластової служби окреслюють вартість особистого, й однаковістю уніформи зв’язують те особисте із цілістю. Вкінці четвертим елементом пластової методи, що вміщає в собі згадані вище три елементи, являється: а) пластова романтика, б) пластова спільнота і пов’язаність з нею особистого. В найзагальнішому виховна метода мусить бути пов’язана з виховними цілями і виховним матеріялом і пристосована до них. В цілях пластового виховання вміщаються світогляд і характер, які визначаються передовсім рухом і діянням з постійними познаками. Себто мають в собі елементи волі (праця) і переживань (романтика). В дальшому світогляд і характер виявляються у відношенні до нас самих, чи то до інших — і так беруть до уваги спільноту. Отже, виховна метода мусить мати в собі теж подібні познаки, якщо має принести успіх. У Пласті прийнято методу, що її в цілому окреслюємо назвою самовиховання, — себто методу, де ми є одночасно підметами і предметами виховання. Для наших цілей найважніше у самовихованні це те, що а) воно спирається на праці і переживаннях у зв’язку із працею, себто вміщає в собі елемент волі та емоційний елемент; б) воно відбувається в гурті, — ми виховуємо себе й інших, інші виховують себе і нас, себто доходимо до поняття сцільноти (спільність цілей і спільність заінтересувань). Коли ж ми поставимо ці дві питоменності пластового самовиховання поруч питоменностей світогляду і характеру взагалі (порядок мислей і діяння у відношенні до себе й інших), — то побачимо, що самовиховна метода є по своїй суті в згоді із засновками світогляду і характеру взагалі (елемент волі, емоційний елемент та елемент спільноти). Себто можемо сказати, що самовиховна метода відповідає наміченій цілі. Друге питання, чи ця метода відповідає пластовому виховному матеріялові. При зведенні пластового виховного матеріялу ми б побачили, що так. Бо він дібраний на основі наступних чотирьох принципів: праці, гри, романтики і спільноти. Тут мусимо завважити, що пластовий виховний матеріял — це не тільки те, що ми вивчаємо, але це теж і пластові заняття, що вміщають в собі переживання і пластовий устрій. Пласт виховує теж і при допомозі форми занять і форми уладу. Вкінці третє питання, чи ця метода відповідає молоді. Наша відповідь позитивна, бо ж молодь по своїй суті є діяльна, що більше, самодіяльна. Себто вона не тільки хоче діяти, але хоче сама діяти у власному крузі, сама хоче наладнувати свою виховну працю, сама хоче бути підметом виховної діяльности над собою. Індивідуалізм в скавтовому розумінні — це повна активна самосвідомість та вмілість кожночасно окреслити своє становище до довкільних речей і в міру потреби включити себе на
властивому місці в їхній біг, надаючи їм напрям, що відповідає найбільшій доцільності зі становища пластового світогляду. Збираючи наші думки над скавтовим і пластовим індивідуалізмом, стверджуємо на цьому місці таке: а) глибинними мотивами постання Скавтінґу і Пласту являються потреби заховати національне перед знищенням; б) національне в Скавтінґу і в Пласті зберігається з допомогою виховання особистости в етичному і суспільному аспекті на базі Трьох Обов’язків пластуна і Пластового Закону; в) індивідуалізм в скавтовому розумінні — це певна самосвідомість та вмілість окреслити кожночасно своє становище до довкільних речей і — коли треба — включити себе в їхній біг, надаючи їм напрям, що відповідав би найбільшій доцільності, якщо йде про принципи пластового світогляду; г) скавтовий і пластовий індивідуалізм вміщають в собі методично такі три вимоги: виховувати індивідуальне, виховувати особистості, підпорядковувати індивідуальне національній спільноті в етичному аспекті. Записки українського пластуна ч. 18 — Пластове Видавництво „Молоде життя”, 1948
Пл.сен. Микола Грушкевич Клівленд, Огайо, З.Д.А. За Ідею чи форму Розв’зання Українського Пластового Уладу на західних українських землях польською владою у 1930 р. .відчула болюче доростаюча українська молодь. Не стало чинника, який кермував би позитивним моральним їх вихованням. Тодішній український націоналізм, спертий на нехристиянський залеженнях опанував був значну частину активу нашої молоді й грозила небезпека, що виросте нове покоління, що йому чуже буде об’єктивне поняття добра й краси, правди й справедливості, непокірне Божим законам. Ще в сам час розпочато оборонні акції. Рік 1933-ий став переглядом сил, генеральною пробою перед боротьбою за чисту душу молоді. Дня 7. травня І933 р. підчас свята УМХ /Українська Молодь Христові/ у Львові задемонструвало 100.000 українського юнацтва свою вірність Божому Синові й тим самим заявило свою готовість станути в обороні Його царства й законів. Серед цих десяток тисяч молоді були очевидно й пластуни, що для них „вірність Богові” не була тільки пустим звуком. Вслід за тим величавим здвигом повстала нова виховна організація молоді К.А.У.М, /Католицька Акція Української Молоді/. Залеґалізувати яку небудь світську українську виховну організацію молоді було в той час неможливо. Зорганізувати українську молодь допомогла нам Католицька Акція, що саме тоді з великим розмахом ширилася в цілому світі. Спочатку існувала КАУМ напів легально як підбудова загальної У.Д.А. /Української Католицької Акції/, незалежно від світських властей, спираючись тільки на конкордаті з Римом. Щойно згодом після довгих заходів вдалося зареєструвати організацію в польських цивільних властей як самостійне товариство „Орли” К.А.У.М. /Католицька Асоціяція Української Молоді/. Було це досягнення неабияке, тим більше що й статутові можливості були незвичайно широкі, як ніякого досі товариства молоді / ось хоч би були статутом передбачені оселі й табори/, треба їх було тільки належно використати. Товариству змогло розвинути свою діяльність тільки у львівській архиєпархії, та промінювало воно своїми ідеями далеко поза границі її території. Діяло воно переважно на селах, бо до молоді державних середніх шкіл по містах не мало доступу. Вступ до товариства мав кожний хрищений український юнак чи юначка, як це в статуті виразно було зазначено.. Очевидно терен діяння товариства вирішив, що більшість згуртованої молоді була католицька, та воно ніяк не перешкоджало ставати в його ряди православним братам і сестрам з Волині чи Полісся, як воно на ділі й було. Неодин з них належав до „Орлів” і брав участь у його таборах. З притиском треба ствердити, що підхід до діла усіх організаторів КАУМ був наскрізь соборницький. Основоположник Товариства, великий Митрополит Андрей, неперевершений добродій Українського Пласту, якому була однаково дорога православна як і католицька українська молодь, теж не дозволяє в це сумніватися .Слово „католицька” мало в „Орлах” своє первісне всеобіймаюче, а не сепаратистичне значення. Ідеологія нового христіянськог о націоналізму, за яку боролися в бурхливий час „Орли” була спільна для всіх вірних синів і доньок Бога й України. Очевидно молода організація потребувала досвідчених організаторів, провідників і виховників, так угорі як і на долах. Тут і було велике поле до попису для пластунів, що мали при тому леґальну нагоду вщіплювати пластові ідеали правди, добра й краси тій молоді, яка не мала вже щастя належати до Пласту. Цей
великий тягар нести в тих бурхливих часах молодь згуртовану в „Орлах” прийшлося одначе тільки горстці бувших пластунів, загал провідників це були спершу недосвідчені люди доброї, волі.. Пластуни згуртовані тоді біля „Вогнів” ставилися до КАУМ щонайменше пасивно. Були поміж ними й такі, що хоч уважали себе пластунами, їм справа віри була зовсім байдужа; ті й не скривали свого ворожого наставлення до цеі свіжої організації, що явне розвинула Христові прапори. Нажаль провід тодішнього нелегального Пласту у Львові, що мимо кількакратних заходів зо сторони Головної Ради КАУМ, ніяк не хотів не то активно включитися в розбудову цієї організації, ані посилити її провідницьким елементом, але навіть співпрацювати з нею. У міру розросту КАУМ все більше бувших пластунів приступало до праці на місцях, чи то в ролі провідників чи духовних опікунів. Вишколювалися й нові провідники в таборах „Орлів”, які одинокі встоялися навіть тоді, як замовкли сурми на старому Соколі в Ґорґанах. Коли б обставини не були дозволили на віднову Пласту в Україні, не треба б було турбуватися за душу української молоді доки „Орли” мали б можність діяти. Не довго одначе довелось їм проіснувати, прийшов час коли й Орлам підрізали крила й не можуть вони більше вести вгору молоді на рідних землях. На скитальщині ж не заіснувала наразі потреба відбудовувати КАУМ, бо тут знову відродилася багата досвідом українська пластова організація перейнята тими ж християнсько - націоналістичними засадами. Пластуни, бувші Орли, повернулись назад до свого пластового гнізда, спокійні що якслід вив’язалися, своє службою в КАУМ, зо свого першого, найважнішого пластового обов’язку. Дав би Бог, щоб не повторились часи тридцятих років, щоб український Пласт не потребував уже більше критися в катакомбах, але міг свобідно гуртувати й виховувати еліту української молоді. Якщо б вони таки колинебудь і де-небудь знову настали, не сміє загал пластунів повторяти давньої помилки й стояти пасивно збоку, коли йде боротьба за ідеї, але має обов’язок активно включитися в працю по тім боці де мають прапори з виписаними святими гаслами „Христос і Україна” Правда - Пласт „любій Отчизні наш труд”, одначе в цьому труді він не має монополю. Пласт це форма, але зміст хоч би і в іншій формі, має першенство. Пласт не може ніколи статися самоціллю, а повинен бути тільки одним, але не одиноким засобом для звеличання Творця через працю для Батьківщини. Хто заперечує хоч би один з цих ідеалів не заслуговує на назву пластуна. Де ці два ідеали з собою в гармонії, там і місце правдивого пластуна. Форма зміняється, велика ідея живе вічно. Вузли дружби. – Клівленд-Дітройт, 1966. – Ч. 9. – С. 11-13.