P.S. ...на щабель вище. by Роман БОЙЧУК

Роман БОЙЧУК

P. S. …на щабель вище

м. Івано-Франківськ 2014

СТЕЖКАМИ СУМЛІННЯ Передзвони, перегуки, переливи, Переспіви, перемовини в мені: Тарабанять в шибки серця думи-зливи; В протиріччях б‘ються мої "так чи ні". І чи "бути чи не бути", як в Шекспіра Розривають мою душу на шматки. Від терпких сліз на обличчі терпне шкіра; Нитка Долі потрапляє у пастки. Але скільки б не скитався я стежками Власних сумнівів з провиною в душі, Скільки б раз не сперечався я з думками, Всі мої вони, а не чиїсь.., чужі!

БЕЗСОВІСНІСТЬ... ТА ХАМСТВО... Пальцями рук торкнусь клавіатури; На моніторі з’являться слова: «Безсовісність…» та «Хамство…», мов тортури Переживає моя голова І усе тіло корчиться від болю, Як промовляю в слух ці слова два. Навіщо ж провокую свою Долю? За ради чого вивчив ці слова? Себе питаю я і заклинаю На «Ctrl-A» натиснути й «Delete». Тебе, що це читає, закликаю: Не псуй словами цими свій портрет! Я не боюсь повторень слова «Слово», Я не боюся критики всіх слів! Фільтруй від слів поганих свою мову… «Хамом безсовісним» не стань, А тим, ким ти хотів.

ДЗЕРКАЛО Манить сила невидима, дивна. Простягає мені мою ж руку Постать схожа на мене, масивна. Розмовляє без жодного звуку, Ледь торкаючись кінчиком пальця. Моїм поглядом дивиться в вічі, Наче клон мій з середини скельця. Всі предмети помножені вдвічі… Мій близнюк, образ мій, не живий бо ж.., Він повторює всі мої рухи. Я його відображення також. Тут невидимі тільки злі духи. Задзеркалля затягує в сіті, Наче рибу рибак в морі ловить. Мова риби німа. В цілім світі Краще правди ніщо не говорить.

ДЕПРЕСІЯ Болить душа спресована камінням, Думки в півкулях вуликом гудять, Тяжіє сонце над сумним промінням, Тремтячі роси на повіках мерехтять. Здається, що життя прожито марно; «Не так» усе і вже не буде «так» І через те, що все на світі хмарно У небо не підніметься літак. Та вірить треба в те, що все не вічне: Під сонцем сльози висохнуть мов роси, Розвіє вітер все, що хаотичне, Літак розірве депресивні троси.

ДОКОРИ СУМЛІННЯ Вогнем як днем ясним Прозорим вітром як тим диким Димом без вогню що душу Ранить стрілою й кровоточить та Кричить тривожним голосом Нестримним та несамовито-різким Болем голова щемить розколота Моя розсіяна і втомлена Свідомість що безслідно розгубила Совість

ДОЛІ ГРА Немов косою по траві, Слізьми, мов росами, неначе Скрегоче пащею і плаче Вовчиця-Доля на зорі. Стеблом упала до землі Косою ранена тварина, Як та знедолена людина… О, Боже, діти ще ж малі! Коктейлем дивним, чарівним, Роса змішалася із кров’ю, Додавши сил її здоров’ю Під першим променем ясним. Остання згасла вже зоря І сонце з вітром, мов водою, Злизали з рани рештки болю. Пустилась Доля у моря… Надій-вітрила, весла-зла, У перемішку із косою, В бою, що тягнеться грозою, На все це схожа Долі гра…

ДОЛІ РАНА Ти втомився йти вперед, Назад дивитися втомився, Знемігся ти також стоять на місці, Як лебідь, щука й рак у мудрій казці Віз з місця зрушити. Умився Потом, впавши в очерет. Твоя ноша не легка: Зробити вибір дуже важко, Ти в собі розібратися не в силі, Хоч твої скроні вже давно, як сиві. Лягаєш в результаті в ліжко Ти поранений злегка. Ледь помітна з рани кров – Ознака боротьби за щастя. Життя візок зав‘яз в болоті сильно. Вже вгору видивляєшся ти пильно, Чекаючи свого причастя, Долі рану розпоров.

СМЕРТІ МИТЬ Знесилився увесь мій організм, Неначе ланцюгами скуте тіло На волю рветься. Мій упертий егоїзм З безсиллям б’ється. Вже світило В кінці тунелю бачиться ясне; Мов книжки сторінки перед очима Життя назад гортається. Сумне Лишається позаду, за плечима. Лише приємні спогади в цю мить Витають в голові вже так несміло І серце вже не чутно стукотить Й без ланцюгів вже нерухоме тіло.

УВ’ЯЗНЕННЯ …І розум, наче загнаний у рамки, А погляд вже обрізаний стіною; Тріпоче серце поржавілою струною; Думки, як шашки, перетворюються в дамки. Слова, немов заковані в кайдани, Всі рухи, наче загнані в тенета; «Ядро замерзло, - зупинилася планета!» Щоденна каша…Годі ждати з неба манни. Смугасті друзі… Сонце, мов розбите Рахованою кількістю квадратів. Мов струмом диким б’є холодний дотик гратів. Обличчя посиніле в кров жорстоко збите. Така от доля в’язня, це як кара За гріх тяжкий – злочинний, наче подвиг. Легкий хліб на багато тяжчий грошей кровних. Життя ж для того, щоб продовжувалось в хмарах…

ФАНТАСТИЧНА УЯВА Наче колисанка розхитана Уява: То чорне їй, то все на світі біле. Плаче, мов дівчинка мала на ймення Слава, Від щастя-яблука, яке постійно спіле, Людська Фантазія, яка буває різна: Крилата, фіолетова, прозора, Бурхливо-збочена, земна, холодна, грізна. Позаздрять їй і фауна і флора. Сестра Фантазії Уява – завжди поруч: Мінлива, різнобарвна, як природа. Дощем розмитий уночі золотий обруч – Така уявно-фантастична сестер врода.

*** Цвітуть як кактуси усі мої думки: Такі ж колючі та зелені. До слова «зиму» Вони, зловіщі гемофроди-черв’яки, Що множаться у голові, шукають риму. Чужі думки нав’язуються скрізь – Коментарі такі всі різні, щирі: «Раз на драбину ти ступив, то лізь…»; «Стріляй словами, взявши ціль, немов у тирі. Я ризикну, я вистрелю в свій час: Вб’ю його хвіст, що тягне мене вниз І вгору лізти стане легше враз; Черви ходи знайдуть для подолання римних криз.

ВІД ІМЕНІ ХВОРОГО НА СНІД Твоя рука надії, мов той круг, Підтримує мене на хвилях долі, Що сипле, наче в рану дрібку солі, В мої сліди майбутні. Ти мій друг! Кричить душа і мліє серця стук; Як в інії – буття-гілки в полоні; Від болю вже потріскалися скроні. В тобі лише, мій друже, щирий звук. Життя вже ледь жевріє від недуг. СНІД умертвляє всі живі надії, На вітер спопеливши усі мрії. В своїй руці тримаєш ти мій дух.

МОЛИТВА ДО ЯНГОЛА Мій янголе, мій вірний рятівник, Оберігай мій кожен крок невинний, Тримай в своїх руках Ти час мій плинний, Бо я слабкий без Тебе чарівник. Мов у броню візьми в долоні моє серце, Одним крилом від вітру-зла охорони, А іншим в бік мій гілку долі наклони, Щоб у житті моїм завжди світило сонце. Ти крилами своїми зігрій душу: Жива вода – Твоя сльоза хай зцілить рани. Допоможи мені не ждати з неба манни, Оберігай завжди мій спокій, мою тишу.

МОЛИТВА МАТЕРІ Ти руки простягаєш до небес, В молитві склавши їх долоня до долоні І сивина давно вже вдарила у скроні, Та ти все молиш в Господа чудес. Ти просиш в Нього щастя для дітей, Очі заплющивши: повіку до повіки Стиснувши міцно, із яких маленькі ріки Стікають по обличчю до грудей, Якими ти кормила їх колись, В думках з надією, що все тобі воздасться. Сьогодні ж молиш ти навколішках про щастя, Та не для себе, - все для них. Молись Із вірою у зміни у житті, Бо в твоїм шепоті в цю мить велика сила, І вір, про що б ти зараз в Бога не просила, Здійсниться! В материнськім почутті Приховано чимало чистих сил: Все вічні ласка й теплота, любов безмежна. Ти до дітей своїх постійно будеш ніжна; Вони завжди в обіймах твоїх крил.

СИЛА ПРИЧАСТЯ Вітром легким Летять усі мрії; Сонцем ясним Горять всі надії; Наче сльоза, Душа моя чиста: Жодна гроза Не змиє так чисто Силу гріха, Як сповідь, причастя. Горда пиха – Змінилась на щастя. В серці тепер Побільшало місця: Я волонтер Для всього помістя! Сила добра Тримає в полоні. Віри пора Зворушує скроні.

СТРАШНА ХВОРОБА Вранішня роса мені шепнула, Що сонце вже проснулося з низин. Пташина крихітна крильцем мені махнула І в даль полинула з краплинками сльозин. Своїм промінням сонце випило росу, Та сльозам пташки висохнуть не вдалось. Пір’їнку за пір’їнкою, – красу Пернатої, пташинкою втрачалось. Вона летіла й оглядалася назад, Тужливо дивлячись мені у вічі. Гіллям махаючи, прощався рідний сад І співчуваючи птахи кричали двічі. Я дбав про неї, годував її з руки, І бачив, як вона що день смутніша. «Кохана» моя, послухай як струмки На твою честь дзюрчать і ще струмкіше. Ти помираєш, пташечко моя; Своє гніздечко покидаєш ти на віки. Хвороба вперта, як сльоза твоя, Що раком крижаніє з криком «ліки!» «Немає ліків!», оченятонька кричать У відповідь вмираючим сльозам. Пір’їнки падають, та крила ще летять. З надією, що віднайдуть життя-бальзам.

ХРЕСНА ДОРОГА Вінком терновим виснажені скроні Немов колючим дротом у полоні Думки закуті у кайдани болю Кричать і прагнуть вирватись на волю Крізь кров пекучу та нестримні муки Несуть хрест долі вже тремтячі руки Рубців по тілу безліч від нагайки У небі злі стерв’ятники мов чайки Кружляють і голодними очима Слідкують за кривавими плечима Терпляче серце з вірою у Бога У кожного своя Хресна дорога Усе що може бути найстрашніше Було Ісусом пройдено раніше Заради нас і нашого спасіння Молитва сила віри і терпіння.

*** Знущання тиші розриває груди стуком. Тривожно, наче в пошуках нещастя Лунає голос внутрішній зі звуком Старого метронома. І воздасться Добро добром на небі… В підземеллі Тунелі випечені ріками лавини; Болить душа із німим криком аж до стелі, Гріха укус, немов скаженої тварини. Втомився глузд від божевільного нашестя Про все на світі марити у тиші. Блукає в пошуках у серці атом-щастя; Думки забились в нори мозку, наче миші. Тремтячий дотик когось схожого на диво, Немов пір’їнкою крила торкнувся слів, Які порушили цю мертву тишу. Криво Горить вогонь життя від змінності вітрів.

ДЕПРЕСІЯ-2 АБО САМОТНОСТІ СТРАХ Густим туманом сірий смуток, Зненацька охопивший душу, Від злих, підступних горе-звісток, Сирів, порушуючи тишу: Той, що ходив навшпиньках, спокій. Ходив до цього.., а сьогодні Вологий слід в очах... Самотній... Мій настрій барвами голодний Заплутався у павутинні Життєвих драм. Похмурі будні... Довкола спогади, мов тіні Тих предків, що давно забуті. Порушив спокій тиші страхом, Який кричав несамовито Над головою диким птахом, Що не хотілося і жити. І згасло у кінці тунелю Світло надії у майбутнє. Прикуте поглядом у стелю Моє становище самотнє. А потім наче озорило Сліпучим світлом просто в очі; З’явилися з нізвідки крила, Мій стан піднесли вище ночі – В обійми Бога за прощенням, Що допустив себе до цього. Свій страх, закидавши камінням, Я.., - не боюсь тепер нічого!

У СТАНІ БОЖЕВІЛЛЯ Защемила у серці печаль, З-під свідомості виринув страх, А душа заспівала про жаль І в очах не що інше, як жах. Ці емоції вкотре кругом По орбіті мойого єства; Тіло втомлене вже від судом Все шукає свого божества. І депресія взяла в полон, Світ від мене замкнувши на ключ. В двері стукає клоун – мій клон І я чую його дикий плач. Заскрипіла підлога в кутку, З місця зрушилась кожна стіна. П’ю отруту гірку та терпку, Від якої ржавіє струна. І немає мене вже нема; Все змішалось в моїй голові. Зараз літо, а в серці – зима. Знаю, – будуть ще дні світлові...

СТРІЛКИ ГОДИННИКА Стрілки годинника рахують наші дні; Секундна стрілка лічить наші миті. Людські обличчя слізьми щастя вмиті В хвилини радості, годинами сумні І в сірих фарбах всі малюнки на стіні Та спраглі співчуття в душі розбитій, Бо наші очі, - віддзеркалення душі. Та час неспинний, плинний, мов струмок З каміннями життя посеред хвиль, А хвилі – наші мрії линуть в даль, Свій слід згубивши в повені думок. І тільки деяким вдається, з них, на жаль, Натрапивши на розігріту сонцем сталь, На крилах вітру розпочати свій танок. Танцює мрія хмарою між мрій Щаслива в своє втілення в життя, Крізь неба стелю прагне свого каяття... Усе в цім світі в колі замкнених подій. З ясного неба громом гряне почуття, Мрії дощем впадуть в історію буття. На циферблаті не вмістити всіх надій.

ДУША-КАРТИНА Людська душа немов картина..,Іржавим цвяхом до стіни: У рамки загнана людина Із будь-якої сторони. А за душею павутина Колише пил минулих днів. Облізлі фарби на картині Як пережитки страшних снів. Художня рамка в позолоті Вся в тріщинах людських жалів. Висить душа просто на дроті, Хитаючись від протягів. Її розгойдує вітрами Людських діянь, злих язиків... У святій сповіді у храмі Відреставрують від гріхів.

ДУШЕНЬКА В склепінні крил, В сплетінні сил Витає душенька У пошуках мети. Блукає в снах, В чужих очах, В стражданнях - прагне Свою вічність віднайти. Хапає ритм; Кричить на взрид, Коли загубить Тої вічності сліди. Болить, щемить І тільки мить.., Стають доступними Їй райськії плоди.

ЯК ВАЖКО НАМ НАВЧИТИСЯ ПРОЩАТИ..? Як важко нам навчитися прощати: Змикати очі на образливі слова, Стискати злість у гордості лещатах, Так як буває в горлі зщемлює сльоза; Наповнити добром по вінця серце І силу розуму черпати з його дна, Чим змінюючи образ свій в люстерці? Великодушність є тому всьому ціна! Чому так важко вміти вибачати? Хіба на серці і без того мало ран? Не слід шукати відповіді в чатах, Йти краще слід слідами власного добра!

ХУДОЖНИК ПИШЕ ПРО РЕАЛЬНІСТЬ Червоним контуром митець обводить серце, В тонах прозорих він малює душу, Наносить настрій в барвах зайчика з люстерця, А совість він завжди малює тушшю. Про тишу пише він відтінками яскравих.., Життя він зображає чорно-білим. Його полотна всі, у рамках дерев‘яних, Висять на стінах. Цвяхом заржавілим Прибита кожна з них. Написані бажанням Відкрити людству очі на незриме... Та є одна, де автор пише про кохання: Там людські тіні з крильми неземними. Нестерпно прикро, що малює він реальність Таку, як є, лише в своєму стилі. Та його пензлі у житті не знали радість. ...І в натюрмортах фрукти недостиглі.

СМЕРТЬ Всі ролі зіграні в виставі, Що називається життя. Немає місць на п‘єдесталі, Лишилось тільки каяття. І погляд вже на сонця захід Та не погасла ще свіча: Душа один ще має вихід З прощальним поглядом в очах. Остання гра її на сцені, Одна на двох зі Смертю гра. Останній подих, біль останній... І треба йти... І вже пора...

СОВІСТІ ПРИВИД АБО РОЗМОВА ІЗ СОВІСТЮ Посеред ночі між думок, У власнім просторі скитання, Веду аналіз помилок І сам собі роблю зізнання: Розмову з Совістю веду, Себе веду стежками істин. Щоб не накликати біду, Думкам своїм вчиняю розтин. І невловима пелена В нічному мареві імліє Той привид Совісті, мана І розум вже божеволІє. Скорбить у відчаї душа І струни серця б‘ють тривогу. Тільки одне їх утіша Мораль з такого діалогу.

ДОЛЕНОСНІСТЬ Безповоротна, неминуча доленосність Незримим фатумом торкнулася своїм. Мабуть відчула вона ту мою самотність: Моєю стала ти, а я на вік - твоїм. І понесла, і закрутила в круговерті Ріка життя дві наші долі, як одну. Від берегів сім‘ї, яких нема на карті, Пливе наш човен в невідому далину. А там чекають нас всі наші дні і ночі, Всі наші сутінки, світанки, вечори. ...Хоча і дивимось ми Долям нашим в очі, Все рівно щастя свого МИ є автори!

ПРИКЛАДАЮЧИ ЗУСИЛЬ Затінені тіні нічною імлою, Розчинена крапля печалі в вині. До болю порушена тиша стрілою Годинника того, що там на стіні. Рахую секунди, хвилини, години Я митями, днями, роками... Свій час Вимірюю в дюймах і ліплю із глини Крилатого поні на ймення «Пегас». Фарбую у синє я птаха пір’їни, Та сльози невдач розмивають ту синь. По новій щоразу я зводжу руїни Досягнень, приклавши для цього зусиль. Спрямовую погляд свій завжди в світанок, Що ріже розпачливу ніч на шматки. Замірявши долі своєї серпанок, Шукаю по світу я істин стежки.

МАМІ Не судіть надто різко мене Ви за мою відвертість... Ви ж бо матінка рідна, - не той, хто "киянкою" стука. Я Ваш син, - отже й друг Ваш, нехай хоч в характері й твердість, Що сформована статусом "мужа" і батька. Наука Про стосунки батьків із дітьми й навпаки: все не просто... Сила в серці любити зіжне всі образи пророслі: Спопелить. Піднесе вище неба оте розуміння, Що причиною є для свободи душі від каміння. Відпустіть і простіть, не ревнуйте даремно до внуків. Вони ж діти мої, як і я син Ваш, мамо, - на віки; До дружини (невістки), а отже й дочки; марних звуків, Що вчуваються в голосі сина, але й чоловіка. Відстань здатна зламати стосунки чужих, та не рідних! Гірку правду від рідних почути - це завжди похвально. Я і світ мій маленький - відкриті для всіх позитивних. Ви ж простіть за оцей егоїзм мій такий вже буквальний. Вас люблю і ціную те все, що привили роками. Обіцяю цей досвід і більше укласти у дітях. Розуміння знайдіть між рядками в словах моїх й діях. Вас цілую, люблю й обіймаю своїми руками.

НЕПОПРАВИМОГО НЕМА Свої сліди стираю кроками назад І виправляю їх допоки ще гарячі. Аналізуючи всі наслідки незрячі, Скидаю з себе я увесь той маскарад. Змінити щось на краще прагне кожен з нас Та тільки б вистачало сил нам і терпіння. Тут не потрібно особливого уміння: Найголовніше - це знайти для цього час. Слід пам‘ятать: "непоправимого нема"! Щоб помилятися життя надто коротке, Ще й без можливості вчиняти перемотки... Все виправляє наполегливість німа. А задоволення ж яке від перемог, (від усвідомлення), над кожною з поразок. З‘явилась усмішка натомість горе-масок Від всіх до себе зобов‘язань і вимог.

СТРАХИ Йду манівцями я, заплющуючи очі, Щоби не бачити круг себе тих потвор, Котрі з‘являються завжди посеред ночі, Собою повнячи увесь мій коридор. Моє оточення - усі і все довкола, А ті потвори - з підсвідомості страхи. Навколо себе захисні малюю кола, Страхи ж бо лізуть через кіл отих дахи. Із підсвідомості залазять в мої мізки, А там чатує вже на них здоровий глузд. ...І як в вогні страхи тріщать мов сухі тріски; Від них у пам‘яті залишився лиш хруст!

БУЛО Б ДОБРЕ СХОВАТИСЬ ВІД СВІТУ... Було б добре сховатись від Світу, Зачаїтися десь між віків, Загорнутись в жебрацькую свиту І снувати орбіти Світів У клубок "всіх галактик". А потім З нього виплести дещо нове: Щось не схоже на Космос, із плоті, Невмируще щось, вічне, живе! ___________ ...Це зробив Господь Бог ще до мене І ховатись безглуздо кудись, І безглуздя втікати від себе, Не для цього ж бо я народивсь. Досконалим наш Світ є і люди, І життя є прекрасним! Проте.., Ми не знаємо що, коли буде, Як і де зерно щастя росте..?

НЕПОРОЗУМІННЯ Зіронька впала із неба; Щокою скотилась сльоза: - Годі, - кажу, - Ні, не треба! Я проти! - А ти кажеш - "За". Скільки ж між нас суперечок І безкомпромісних жалів: Повен наш Долі шнурочок Непорозуміння вузлів. Впертості якір між наших Життів-почуттів-кораблів Словом любові піднявши,Зводимо нові щаблі!

ПАЛАЄ ПАМ’ЯТІ СВІЧА Полинь травою на душі гірчить печаль, Безжальним катом мучить моє серце жаль, Скорбить нутро... Палає пам‘яті свіча. Перед очима сльози болю в їх очах І крики чуються благальні з їхніх вуст... І той великий зі свічок на площі хрест Розповідає ту історію сумну... Їм не прокинутись уже зі свого сну: Без крихти хліба зупинився їхній час. Палає пам‘яті свіча. Вогонь - не згас.

ПРОКЛЯТТЯ МАТЕРІ Душа блукає неприкаяна між стін: Блукає привидом страшним. Мабуть так треба? За нею шлейфом павутиння, мов фатін Тяжких гріхів, не відпускаючих до неба. А на додачу на ногах кайданів дзвін: Гріхом з гріхів тяжіють - силою закляття. ...Нема страшнішого на Світі за проклін; Є найстрашнішим тільки мамине прокляття. Велика сила для дітей в її словах: Завжди цілюща є промовиста молитва, Дзвенить проклін же у кайданних ланцюгах, В яких душа, що без гріха - не вільна жертва.

21.12.2012 Двадцять шість тисяч років назад На Землі - лідниковий період. Гряде другий планетний парад; Плюс загроза - міфічна Нібіру. Стрілки компаса зміняться враз: Стане Північчю Південь, Схід - Захід. Криги хвилями хлинуть на нас.., Сонця морок розбудить всі страхи. Потрясіння Землі із небес. Землетруси, потопи, вулкани... Залишається ждати чудес Та не буде із неба вже манни. Пил планети Нібіру (пурпур), Пил вулканів - накриють простори. Рухне поля магнітного мур; Вийдуть з ладу електроприбори. ...Цей початок кінця вже давно Переслідує людство, мов фатум. Ми впадемо на Всесвіту дно?! "Любіть, вірте, надійтесь..." - постскриптум.

КРАЩЕ СИНИЦЯ В РУКАХ... Вустами шерхлими німу ворушу тишу, На вістря вій нанизую пітьму, Гарячим подихом в повітрі я колишу Холодну смутку лінію пряму. Я своїм усміхом зітру печаль і тугу І висмію все те, що так болить; Свою ж собою розчиняючи напругу, Синицею впіймаю щастя мить. Вхоплюся міцно я за хвіст тієї пташки Маленькою людиною. Політ! Втомився я за журавлем ходити пішки, Втрапляючи в застиглий, власний слід.

ЗРОБІМО СВІТ ЦЕЙ КРАЩИМ! Ми тут, щоби зробити кращим Світ: Мільярдочисленними посмішками... Світле Щоб, сіючи добро в свій кожний слід, Зерно ми істини знаходили. Розквітне Земля для нас, для кожного добром. Живими водами зі щастя-водоспаду З чола зумієм змити ми тавро Людських зневір. Гріхи, подібно снігопаду, Спокутані пророслим тим зерном В молитвах щирих, кануть в землю талим снігом, Щоб згодом проростати бур‘яном Та вже земним, а не сквернящим душі. Світлим Зробімо все ж для себе ми цей Світ Мільярдочисленними посмішками; кращим, Щоразу сіючи добро, а цвіт Хай всюдисущим буде, вічним і цілющим.

ПОДЯКУЙМО РОКУ СТАРОМУ, СТУПІМО З ЛЮБОВ’Ю В НОВИЙ... Подякуймо року старому, Ступімо з любов‘ю в новий: Все всім пробачаймо, живім по-новому, Бо кожен з нас досі живий! Назад озираймось тоді лиш, Коли треба йти уперед: Майбутній свій крок лиш минулим провіриш, Свій кращим зробивши портрет. А в дзеркалі сніг з-поза вікон, В заметах торішні сліди; А ще там минулого свого волокон, В Новому вже, бачу плоди.

В НІЧ СРІБНОСТРУННИХ ТРЕМТІНЬ Вилилось небо у землю Нитями срібло-дощу Дихає всесвіт срібло-зірками... В слід метеорам кричу Несамовито в захмари: Ниті б порвати оті.., Рветься ж натомість голос мій, кане В ніч срібнострунних тремтінь. Мчу я думками назустріч Метеоритних падінь, Їх упіймати прагну роками, В тьми зазираю глибінь. Дурень в безглузді своєму..! Музику чую небес... Те, що сягнути важко руками – Все ж за межею чудес.

ПЛОМЕНИСТІ ЖАР-ПТИЦІ Пломенисті жар-птиці покинули Сонце-планету, Крізь намиста сузірь мчать на крилах космічних вітрів, Обганяючи в просторі кожну зловіщу комету, Курс міняючи їхній подалі від курсу Землі. І на хвилях повітря, проникнувши у атмосферу, Крізь туманність, між айсбергів - вогневітрильні між хмар, Ставши Сонця промінням, повітряну гріючи сферу, П’ють жар-птиці росу (дар Землі), як блаженства нектар.

МАШИНА ЧАСУ Своя машина часу в кожнім з нас: Політ в минуле - це у спогади порин, А у майбутнє, оминувши часу плин, Ми мріючи, мандруємо щораз. Минуле - це історія тривка Без прав на зміни, закарбована в спіраль У тогочасності витках. Немов кришталь Майбутнє ж - та незвіданість крихка. Своя машина часу в кожнім з нас: Багатогранна і незрима до безмеж. І ти не знаєш де злетиш, а де впадеш; Не в силах ти змінить минулий час. Та хід історії змінити можна все ж, Міняючи майбутнє в своєчас.

РОБОТ Знеживлена душа, іржаве серце Покинутий всіма, забутий Робот!? На мертвих вже вустах застигли герци, Крізь сліз кришталь в очах ятриться холод. І холоду торкнувся промінь Сонця, Кришталь в очах перетворивши в воду. Упав той промінь просто в серця денце, Іржа осипалась.., воно забилось знову. Підживлена душа запроменіла, Ввібравши сили з сонячних артерій. Як виявилось, Робот має крила?! Він янгол із майбутнього феєрій?! ...Посл́анець, звідки Сонце вже не світить. Він тут аби змінити все майбутнє: Щоб там, як тут, так само пахли квіти І промені світили всемогутні.

МРІЇ ВОСКОВІ Тиша замріяна у напівмороці; подих колише свічу. Слізьми восковими мрії наповнені, - з ними в майбутнє лечу. Вперто блукаю між хмарами-мріями свого того майбуття. В вирі емоцій лечу в слід за вирієм всіх пережитків життя. Крапля за краплею, талою свічкою, наче на карті пунктир... Там де великі круги - є мішенями, пунктами щастя, мов тир. Мріяти можна, по різному мріючи, я ж за основу взяв віск: Днями він сяє під сонячним променем, ночами - місячний блиск. Тиша порушена вранішнім маревом, погляд світанком проник. Знову реалії. Мрії розтанули воском - в калюжі свічник.

ОЗИРАЙМОСЬ, ІНОДІ... Скільки тій людині в житті треба? ...Бути ситим, вдягненим, в теплі; Мріяти, свій погляд звівши в небо; Вміти оминати ті ж граблі... Але ж ні!.. Розчинять ту людину, Мов піщинку марганцю в воді: В кут глухий штовхають все у спину Експерементатори вожді. Слабкість наша - наша же терплячість. Та збагнути кожному з нас слід: Нам Господь дав зір, а значить - зрячість! Озираймось, іноді,... в свій слід.

ДУМКИ-СОБАКИ Захмарні віражі снігами виснуть Та падають ледь чутно, наче пух. Плануємо, а хтось ті плани креслить, Приковуючи думку на ланцюг. І одна одній кігтями, зубами Нашийники думки-собаки рвуть, Втомившись бути Совісті рабами, Чекати завжди підходящу мить. Звільнившись від ярма думки лайливі, Спрямовані впіймати власну суть. Здолать під силу їм місця вразливі, Що нас людей не красять, а псують.

ЛУК ПРАВДИ Завжди цілеспрямовано вперед Іти, не помиляючись не просто. Різке падіння, а бува і злет Назад є кроком нашим часто-густо. Самообманом іноді живем, На час якийсь знайшовши в цьому спокій: Між правдою й брехнею, мов між вен, Ми леза двосторонні і широкі. Навчитися б не опускати рук: До цілей йти завжди без спотикання..! Нам в цьому допоможе правди лук Зі стрілами-(самим собі)-зізнання. Банальна філософія та все ж, Без правди завжди мучать протиріччя. Кого-кого, себе - не проведеш! Цінуймо правди постріли в обличчя.

РОЗПЛЮЩІТЬСЯ, ОЧІ! Розплющіться, очі, - побачте реальність насправді, Залиште ілюзії в світі ілюзій, на мить, Погляньте у вічі, на долю секунди, Ви, правді, Котра, вже сама, б‘ється птахом в повіки, кричить. Так, згоден: реальність жорстока, а ми - її діти, Але ж ми так само реальності тої батьки. Творці ми і жертви... Не знаєм куди себе діти?! Серпанком ілюзій снуєм від життя навтьоки. Прошу вас, розплющіться, очі: для пошуку істин, Бо кожна із них для людини, немов постулат. Самі обираємо ріки, якими нам плисти; ...А руки, мов стрілки; старіє життя циферблат.

НАДІЇ ПИЛИНКА Здійнялась в повітря ледь зрима надії пилинка: Від подиху Долі - все далі і далі летить. Упала додолу сльоза, мов полину краплинка; Душі не лишилось, що інше, як тільки - щемить. Спромінена Сонцем пилинка зронила свій проблиск; Сльоза проросла диво-цвітом усміхнених мрій. Від щему в душі залишився лиш в пам`яті відтиск; Торкнулося світло надії до кінчиків вій.

ДО СВОГО ЯНГОЛА МОЛІМОСЬ І.., - ЗА НЬОГО Так щемно на душі, на серці лоскіт; Незвідане торкається чола. Ледь чутний шепіт, із кутка ледь зримий блискіт.., Це ти, мій янголе, маленький, як бджола. Мабуть щось має трапитись важливе... До мене прилітаєш неспроста. Життєву іскру ти мою так бережливо, Несеш в долонях з молитвами на вустах. Я з вірою..! За тебе в Бога молю: Щоб сил тобі давав любить.., мене; Міцніла воля щоб, послав щоб добру Долю. ... Взаємно зв‘язане - людське і неземне.

МОВ ВІСТРЯ СТРІЛКИ Бува чуже стає до болю рідним, А рідне до знемоги набрида; Оманливе не раз є вірогідним, А щира правда - найстрашніша лжа. Не раз шукаєш суті в протиріччях. Загублений у сутінках порад, Бредеш ти манівцями вздовж узбіччя, Мов вістря стрілки.., час твій - циферблат. ...Життя подібне клавішам роялю, Котрий стоїть у темному кутку В надій кімнаті з вітражами жалю В вікні, що дивиться на Долю, мов ріку.

В ДУШІ СВІТЛА ЗА БАГАТО НЕ БУВАЄ... В душі світла забагато не буває; Забагато не бува в душі добра. Хай же завжди з глибини душі лунає: У суцвітті з щирих звуків та мелодія, що кожен з нас обрав. Щоб впродовж життя душа не знала скверни, Бережім її, не тратьмо на гріхи. Пам‘ятаймо: тільки тіло йде крізь терни, А душа, хоч і незрима, все ж вразлива до спокус життя-ріки.

...ЩОБ СКОЛИХНУТИ СВІТ... Торкнуся впевнено рукою струн гітари, Її за талію я ніжно обійму. Акордами ударю просто в хмари. Ні, вище: в простір космосу здійму Свою акустику, щоб сколихнути всесвіт Вібрацією звуків між орбіт. Десь там отримає мелодія свій розквіт: В незримості між галактичних віт. Суцільний вакуум розіб`ється на друзки, Проллється світло вічності з вершин. І з кульмінації перейде до розв`язки Мелодія-життя. Мов той бурштин Впаде в нікуди зірка-Сонце; Срібло-Місяць Розчиниться сонатою в імлі. Ті ноти в космосі, подібно сотні ножиць, Зітнуть всіх осі, тільки не Землі. _______________ Засурмлять янголи гітарі в унісон; Проллється райське світло в атмосферу... Все вище сказане - це фантастичний сон), Ми просто перейдемо в нову еру.

НА ЗУСТРІЧ МРІЇ... Ледь чутним дотиком торкаюся до Мрії Із острахом сполохати. Вона ж, (А чи на довго) там, на вістрі вії, Розгойдує вже приспані надії, Складає їх у сонячний вітраж. До скельця скельце.., - все у барвах веселкових: Вродлива Мрія виклала пейзаж, Зі снів немов, яскраво-кольорових Видіння Мрія виткала: міраж. Ледь чутним шепотом звернувся я до Мрії Із острахом сполохати. Вона ж Пилинкою зіскочила із вії: Залишила мене серед стихії Емоцій, вражень.., а в душі - кураж.

НЕ ТРЕБА… Прошу, не зазирайте мені в душу! Навіщо вам ясний тьмянити зір? Вам мало мого погляду? А тишу Мою залиште в спокої. Між зір, Десь там шукайте світлості! А в мене... Хто я такий?! Такий же, як і ви: Із плоті й крові, із гріхів... Рамена Розправлю, засукаю рукави, Одягну маску та не на обличчя; Сховаю я від вас душі вінок. Хай сам лиш вигляд - знівечені клоччя; Не в змозі я спинить її дзвінок.

ЗГУЩЕНІ ФАРБИ Як добре було б вміти, коли треба На камінь перетворюватись: в час, Коли хтось фарби згущує круг тебе, Коли себе не бачиш в їх очах. Скотився би камінчиком у воду І слухав би розмови німих риб, Чи просто би лежав десь біля броду: З чагарників дивився б догори. А зрештою - така наша природа: Випробування різні у житті... Однаково...: на дні, чи біля броду За спиною все ж гуснуть фарби ті.

ГРАТИ СМЕРТЬ НА СЦЕНІ – ОЗНАЧАЄ НАБЛИЗИТИ СВОЮ Ну ось і все, - остання твоя роль: Добіг кінця життя твій календар. Воістину в тій грі ти був король; ...Зловіщим був меча того удар. Та смерть на сцені - віщувала смерть. Блискуча гра - із Долею злий жарт. Спинилася життєва круговерть. ...Немає більше шансів на рестарт. "...Король помер, - нехай живе король..." З життя пішов герой своїх часів. Якщо би не вмирав його герой, Актор можливо б нині іще жив.

ФІАСКО ТРІУМФАЛЬНЕ Життя - тріумф! Життя моє - фіаско На п‘єдесталі з номером один. Розгойдана життя мого колиска: То вверх, то вниз - із лоскотом судин. То все окей: в крові вирує щастя. То навпаки все, наче страшний сон. Однаково, пульсація в зап‘ястях, З подіями життя, б‘є в унісон. Що ж кращим є: тріумф, а чи фіаско? Життя - поняття звісно ж не просте. Програти й бути в виграші?! Будь ласка! Фіаско тріумфальне - саме те!

НЕСПОКІЙ (БАРДАК) Скуйовджений розум, розхристаний погляд; Мов вікна відчинені - навстіж думки. Змінив світобачення своє: світогляд Від мене місцями закривсь на замки. Цілунками Паніки вкрите все тіло, Із серця глибин камертонять страхи. Забилось в куточок душі і тремтіло Тривожне мовчання. Птахами гріхи: Із думкою навстіж, зі звуком у простір Світ-за-очі! Погляд вже не здожене. Та сповнені гнівом емоції гострі Характеру Міць у кулак свій візьме.

В ДВЕРІ СЕРЦЯ ПОСТУКАЛО ЩАСТЯ... В двері серця постукало Щастя. Той, що там оселився, тривожний Неспокій, Радо двері йому відчинив. Відголоском Сумлінню озвався там Докір... Всі провини в вині розчинив Я з надією в те, що воздасться Позитивом пульсація в венах Із приливами крові. А Щастя на дотик, Надто схоже на моря приплив. Через серця поріг воно, наче наркотик, Пронесло дозу радості, вплив Свій залишивши осадом - в генах.

ЛЮТЬ Шквал емоцій нахлинув зненацька; Захлинає надмірність думок: Мов тварина зірвалась хижацька З ланцюгів - моя Лють. Зла комок Прагне вирватись фразами лайки: Пазурями та іклами слів. Негатив розтерзати щоб тільки, Настрій мій тільки щоб розвеснів, Щоб просякнувся весь оптимізмом: Прояснів, переріс в позитив, Боротьбу щоб почав з егоїзмом І щоб гніву вчинив супротив.

САМОТА Десь там, в склепіннях зір, В безоднях висоти, Між енних тисяч дір Є лігво Самоти: Із безліччю думок З очима у сльозах. Там полину ковток І пустоти гроза. Там вічна мерзлота. У вихорах надій Молитви ввись зліта Із не самотніх мрій.

«ПОРЧА» В бездонні глиби мого смутку, В німе волання із очей Зронили "порчу"-незабудку, Що карбом в пам‘яті пече: Десь лялька-вуду коле душу, Мов списом тіло протина... Закляття це здолати мушу! І з місця зрушиться стіна Недуг, незгод та протиріччя. У супротив зловіщих слів, Знайшлися інші, що на клоччя Роздерли "порчу"... Мов зі снів Страшних прокинувся на ранок З новими силами в New day! ...А час загоїть пам‘ять-рану. Прости, Всевишній, тих людей.

ВІЛЬНИЙ ВІРШ ПРО НЕВІЛЬНОГО АНГЕЛА Поглянь, на долоні моїй танцюють два ангели. Та безкрилий один: ними він затулив мою душу. Напевно то мій?! Йому хочеться також розважитись… Дуже важко без крил танцювати, вести вона мусить. Якби тільки це лиш від мене одного залежало, Вихідний повноцінний я б ангелу дав неодмінно. Він крилаб одів і, покинувши душу розхристану, На день би хоча б відволік свою відданість пильну. Ми схожі з ним дуже – у справах своїх поневолені. Тільки зрідка витаємо в хмарах, розправивши крила, Як небо стемніє (далеко за північ) над зорями. Від своїх зобов‘язань у снах тільки бачиться воля.

ВІЧНІСТЬ За межами всіх меж - спокій; За тим спокоєм друге життя. Так триватиме, аж доки Своїх меж не досягне буття. Та на те ж бо й вона Вічність: Без обмежень снує поміж меж. Розгадати б ту безкінечність, Щоб рубіж той не бачити все ж. Життєдайність така... - цінна!.. Ниті Доль все ж за надто тонкі... Вічність мабуть також тлінна, Бо всі межі буття не стійкі.

ЧАС Дні календаря гортає час. Світ все той же, змінні тільки - люди, Творячи історію повсюди; Більшість з них шукає свій прованс. Плинний час безжально ниті Доль Змотує в клубки людського "вчора". Сутність його надто вже прозора... Все ж для нас важлива часу роль. Час - мірило нашого "тепер", Вірний лік для будь-якої рани. Ми ж - його зневажливі тирани! Лиш для неживих - ...спинився, вмер.

КВІТКА-ЩАСТЯ «РЕНЕСАНС» На згарищі надій, На попелищі мрій Свій паросток пустила квітка-щастя. Пилок торкнувся вій І аромат п‘янкий Проник у кров і вдарив у зап‘ястя Жагою до життя. І я, мов те дитя По новій вчусь по світу крокувати. І світосприйняття З новим серцебиттям Стараюсь обережніше вживати. Дарунок Долі - шанс: Крихкий, наче фаянс, Як проблиск в майбуття на тлі зневіри. А поки... резонанс У квітці "Ренесанс" Тієї крихти щастя з грамом віри.

А ЩО, ЯК...? А що, як на перетині віків, На перехресті вічностей, мов фатум Прозріння в кілька писаних рядків Кінця початком стане? Нову дату Проставить і почне зворотній біг Нестримний час в прискореному стані Життя ріки змінивши русло вбік: Супроти плину течії. Останнім Тоді буде мабуть наше життя У всесвіті без права перероджень. Врятує тільки щире каяття... Прозріння - є епохою відроджень.

МЕЖА «БЕЗНАДІЙ» Крізь засніжену біль скрижаніла печаль Сипле стужу в горнило душі. Не діждавшись весни там замерзли, на жаль, Доленосні мої спориші. У заметах-снігах лихотворних часів Опинивсь на межі "безнадій". І свідомість блука лабіринтами снів (Босонога) в марі сніговій. Звідусіль мерзлота! Крига серце щемить, А душа на морозі, мов пар. Не замерзнути б лиш..! Дорога кожна мить, Доки світить надії ліхтар.

ТІНЬ Ми насправді є тінями наших же тіней, Голограмами власного "Я". Наші тіні не відають ким у житті є Кожен з нас. В них єдине ім‘я. Однотонні вони, невагомі, без болю, Здатні форму міняти свою, Невловимі, позбавлені самоконтролю, Невразливі у жоднім бою. Моя ж тінь, як і я її тінь - надчутлива, Відчуває в повітрі полинь, Гіркоту розмива її поглядів злива, Почорнілу від власних гординь.

…ЩАСТЮ НАЗУСТРІЧ… Замружена молодість човником плине за часом Услід за майбутнім своїм по тривожній ріці. В човні музикант, у душі увесь сповнений джазом, В реаліях же - шестиструнка в убогій руці. А хвилі щоразу розгойдує змінності вітер, А струни гітари сміються, то ридма ревуть. Спасіння канати немов - верболозові віти Пориви вітрів тих полощуть, ламають і рвуть. Майбутнє скоріш-бо за все заховалося в старість: У першому класі Титаніка. Грає оркестр... Та якби не було, не варто винити реальність... Ми (щастю назустріч) чинімо вітрам злим протест.

ВІД СЕБЕ САМОГО – ЧУЖОГО... В пост зимовії дні, на порозі весни, небо снігом густим сипле знову. В сніговіях отих заблукав десь і зник в вічних пошуках чогось нового. Я, мабуть, сам собі той придумую сніг, щоби в ньому ховати утому Від Буденності днів та холодних Ночей і від себе самого – чужого. І здавалося б мить, наче фатум, ось-ось доторкнеться до слабкості волі, Змінить сутність мою, розманіжену, вкрай, допоможе знайти себе в Долі... Але губиться мить та між тисяч сніжин. Я ж бо шлях свій тримаю, поволі Ідучи навмання без надій в самолжі, від Життя всі забувши паролі. З дня у день вишиває Буденність Рушник на чекань і терпінь полотнищі Веселковими нитками Долі. Горить, зігріваючи Ночі імлисті В порожнечі самотній, той Вогник надій – слідопит цілей тих, що найвищі. Та.., ніколи не пізно вернути назад, щоб до зір аж крізь терни тернисті.

СКИТАЛЕЦЬ Мов ворон білий, вовк в овечій шкурі, Чужий серед своїх, на чужбі - свій. Скиталець світом, з ним же - в непокорі Із зору точкою своєю з-поміж вій. Згубився в часі, а чи прагнеш істин В їх пошуках? Нанизуєш на нить своєї долі злети. Радше лізти трав нижче і тихіш води, що снить. Та ні ж бо! Гордий! Сам собі керманич! Що нам синиця? Журавлиний ключ в руці тримати б... Манить висі далеч і з власним поглядом на все з-поміж колюч.

СЯЮЧИМИ ГРАНЯМИ ТАЛАНТУ... Кожен з нас, подібно діаманту: Прагне видозмінень у житті Сяючими гранями таланту, Сяяла щоб навіть власна ж тінь. Кожен з нас несе в собі коштовність: Власних самовиражень посил. Та тверезо мисляча свідомість Цілей досягне, приклавши сил. _______________________ І в якій не були б ми оправі, Кванти світла призмою душі Щедро сіймо в кожній добрій справі, Бо своїх талантів МИ рушій!

БЕЗПЕРЕШКОДНО… Впіймати хвилю у житті за течією, Попутно з вітром Долі мчати в майбуття, Двобій завершити з собою - нічиєю, Завжди іти у ритм свого серцебиття... Безперешкодно всі долати перешкоди, Страхи полишивши усі між перемог; Бува, нікому щоб, не завдавати шкоди Собою бути й залишатися дай, Бог. На перехресті між теперішнім і вчора Свою тривимірність знайти серед вагань; Спинити фальш у грі поганого актора: Над власним ЕГО взяти першість без змагань.

ЩОБ ЗБАГНУТИ… Замість вен, капілярів, судин Строфи. В них пульсує ритмічно не кров, Рими. Сіті з образів, фраз-павутин Стропи, Все гойдають уяву, немов Прими, Що чарують так легко і так Ніжно. В голові визріває в катрен Думка, Полишивши увесь той бардак (Смішно)... Між рядками подібно сирен Лунко, Хоч незримо та все ж зазвичай Влучно, Проявляє себе кожна з тих Сутей, Ненаписаних... Ти прочитай Гучно, Щоб для себе збагнути й для них.., Всоте!..

…ЗБИРАТИ ЧАС РОЗКИДАНЕ КАМІННЯ. Зболілі очі від прозорих кровотеч... Здоровий глузд звернувся до терпіння; Втомилась совість від щоразу нових втеч Від своєчасних докорів сумління. Закляк в знемозі відчай між повік, З глибин душі благаючий розради І без жалю марнує дні зухвалий вік... Серцебиття жде від життя поради З ударом кожним все ще сповнене надій Та з вірою на краще, на спасіння... Куди ж подівся той натхненний лицедій? ...Збирати час розкидане каміння.

НЕМАТЕРІАЛЬНІСТЬ... Сила віри, глиба думки, Трепет в серці, почуття... - Вагоміші за будь-яку реальність Ту предметну, повсякденну, Що засмічує життя... Виразніша все ж - нематеріальність. Сила волі, велич слова, Прагнень мрії навздогін, У віршах філософія незрима... Неосяжне, надчутливе, Як луна ударів в дзвін... Мораль міцніша сталі, незгорима. Зерна істин, справедливість, Щирість, людяність, добро.., У кожнім пророста на правди полі... ...Є важливим не згубити Суті, справжньої, ядро! Для того, щоб іти на зустріч Долі.

ПРОТИРІЧЧЯ ДУМОК ГЛАСУ СЕРЦЯ Шовкогривими кіньми мої мчать думки полем віри незораних мрій, Перешкоди долаючи всі на шляху крізь пориви неправди вітрів. На поверхні землі об каміння зневір розбивають підкови надій, Самоствердження щоб віднайти в цім житті ...Кожній слід бути, мов дикий звір?! Протиріччя думок гласу серця, що мов вправний вершник в руці з батогом... Прислухатися все ж до наїзника слід - бо ж керманич він і поводир І при цьому також пам‘ятати: щоб лиш не порушити ритму свого!.. ...В унісон думки з серцем; з галопу у рись - відображення в плесі води.

...ЗА МЕЖАМИ...ВЖЕ НА МЕЖІ... Втомивсь уже від паралельності Неначе У іншім вимірі ледь жеврію Сную Я десь за межами реальності А значить Вже на межі життя над прірвою Стою І звична тіла гравітація Дістала Так бракне просто турболентності Щоб аж У невагомості дистанція Зростала Від паралелей в незалежності Кураж Дві просто лінії мов колії Між ними Пунктиром правильним з вагонами Життя Душа ж бо птахом поруч в полі і Земними Здаються мрії між перонами буття.

ЧОРНО-БІЛА ГРА ЖИТТЯ Життя, неначе клавіші роялю, Де чорні з них - це горе і печаль, А білі - сяйво чистого Ґраалю, Торкаюче натягнуту спіраль, Немовби тятиву, струну любові, Чутливим торком пальців наших рук. Там піснь душі зі щастям в кожнім слові. А дотик чорних клавіш - смутку звук. Все ж музику життя аби почути, Слід пити еліксир з буття октав: Із білих - лік від чорної отрути, Від перенасолоди - ...з чорних трав.

ОСИНИЙ ГНІВ ІЗ ПРИСМАКОМ ПОЛИНУ Завуальована думками гола правда Вже не такою голою здається... Сьогодні думай про своє учора й завтра, Частіше прислухаючись до серця. Ретельніше вдивляйся у дзеркала Душі людської - там побачиш сутність... В надуманому правда заблукала, Утративши усю свою могутність... Все ж випливе! Не нині, завтра скине Усі вуалі й кане в задзеркалля. Хай навіть вжалить, наче гнів осиний Із присмаком полину до безжалля.

МОЖЕ, А НУ ЙОГО… Холодом вітряним Хмари обірвано, Шквалами вимито шлях. Струмені літрами Вени розірвано Стужею грані ножа. Вихід віднайдено: Втечею в течію До забуття назавжди. Кадрами пройдене... Хвилею відчаю Завтра не зможе прийти. Може, а ну його.., Раптом щось зміниться, Завтра всміхнешся ти знов? В серці у кожного Жевріє, світиться Віра, надія й любов.

БУДИНКИ – ТО КНИГИ... Будинки - то книги, міста - то є бібліотеки, Ми всі - персонажі життєписів різних висот. Життя сторінки - орігамі кораблики; ріки Несуть їх, вбиваючи хвилями часу марнот... І кожна полиця, як вулиця: книга до книги. І світло у вікнах то гасне, то знову горить. Чим ближче до стелі, тим далі книжки від підлоги І вже хмарочосам ледь видно підлогу згори. Так легко знайти себе і загубитись між ліній: Рядів, паралелей дотичних землі стелажів; Читати себе - у руках цілий світ на коліні, В читальному залі - спортзалі думок мережі.

КРИЧАТЬ ДУМКИ… Кричать думки щораз гучніше. Я вуха затуляю, а вони Стають від цього ще лункіші, Заповнюють собою навіть сни. Мені від них нема спасіння: Пронизують до болю в голові Розлогістю свого коріння, Мов путами, мережею зневір. Рояться невблаганні думи, Знетямлююсь від їх осиних жал. Лягли віршо-рядки на струни І вщух на час якийсь думок тих шал.

ПРАВДА БУЛА ЧИ НІ..? Серце моє мовчить, В душу закрався страх... Вірить мене навчи Правдою у словах. Викарбуй суть тонку, Істину в ній знайди... Тінню тремтить в кутку Совість моя завжди. Сам, наче тінь її: В ночах себе згубив. Правда була чи ні, Та, котру так любив? І чи прийде той день: Світлий такий, коли Істини з наших жмень Визріють у плоди?..

РОЗМОВА ІЗ ТИШЕЮ… Розмова із тишею Битва із тінню, Волання думок навсебіч. Скоритися мушу я Силі прозріння, Що вище усіх протиріч. Настирною мишею Докір сумління Безсонну царапає ніч. Сховалось під замшею Ночі терпіння І роси торкнулися віч. Мов стиглою вишнею (Ранок-спасіння) Рум‘янцем торкнувсь твоїх пліч. З тобою хтось, лиш не я Підданий тлінню В коханні двох поглядів стріч.

ТІК-ТАК На зап‘ясті годинник "тік-так" В унісон із буттям моїм в такт. Крок за кроком життя і стрибок... Ось і все, зупинивсь хід думок. Обірвалася нить, мов струна; Чом, гітаро, така ти сумна? Незабаром весна прийде знов Сеї смути розтане покров. Інших рук ти відчуєш тепло... Пам‘ять житиме завше за склом В стрілках часу, що мчить, мов літак: На зап‘ясті годинник "тік-так"

КАРУСЕЛЬ В верх і вниз, по колу, Наче стрілки часу, Карусель... Клон я, а чи клоун; Маска чи гримаса?.. Паралель... Завтра буде завтра, Нині стане вчора, А тепер Втрата, а чи страта; Біле стало чорним... Ефемер*?!.. Закрутилась вічність (Шлях змії кругами) У спіраль. Всесвіту циклічність Крутить Бог руками... Я - деталь... *Ефемери — однорічні рослини...

КОШИК ТОЙ ЛОЗОВИЙ… За Великоднім кошиком лозовим Зібратися чомусь так важко всім. Свої на кожній писанці узори, Розсипана між них біліє сіль. Гірчать слова в думках пекучим хроном, Повіки сльозоточить прикрий жаль. Так як вино назад не влити в грона, Терпінням переповнений ґрааль До дна не спити, на вустах судоми; Самообман лишається на дні... Ковбаска, шинка, масло, сир, як вдома, Чому ж родзинки в пасочці сумні? Бо надто різні писанок узори І крашанок різняться кольори... З верби одної кошик той лозовий, Самі ж галузки - різної пори.

ПІВТІНІ Питавсь у темної півтіні: - "О, невагомосте, за що Уклав господар твій зі злом, На перехресті довгих ліній, Угоду скріплену тавром Штрих-кодом на своєму тілі?!" Мені у відповідь крилом Змахнула чорним й полетіла... Звертавсь до світлої півтіні, Що була янголом немов: - "Скажи, чи правда, що любов Частинка віри і надії, Як складова в людині, кров; Подібна заповітній мрії; Того штрих-коду білий фон?" Злетіла лебедем у вирій... Такі дві різних ті півтіні... Господар їх і ворог й друг... Життя із чорно-білих смуг, Немов штрих-код, на віях іній... У лінію розкритий круг, Кінець якого тлінний нині Від сили зла і від недуг. І доказ цьому - темні тіні.

БЕЗ СЛІВ… Не всі іще написані слова, Іще не всі життя розкриті теми. Не раз бува не знаєм хто ми й де ми, Коли й куди іти, куди ідемо?.. Снуємо з ночі в день, зі світла в темінь... Жива вода й отрута - сон-трава. Несказо-недосказані слова Навіщо поневолені у серці?! Свідомості забув закрити дверці І крик душі застиг у мегагерці У погляді. Відбилось у люстерці Те кожне слово - по щоці сльоза... Життя без слів, немов у шахи гра: Німі фігури кліток чорно-білих... Пече вогнем у серці наболіле, На аркушах трикрапками... В пробілах, Поміж рядків і строф, немов на крилах Слова зринають криком з-під пера.

…ПОЛЕТИТЬ ДУША… Тіло перетнуло рубікон, А Душа собі мандрує манівцями. Все життя, поставлене на кон, Мов написана картина - олівцями... Вічності квиток в один кінець, Та зв‘язок не буде втраченим ніколи: Вічна пам‘ять люблячих сердець; По собі свіча лишає слід восковий... Кілька днів й мандрівка (навмання Поміж тут живих) знайде свою дорогу: Зодягнувшись в ангельське вбрання, Полетить Душа в обійми Батька Бога.

ОПТИМІЗОВАНИЙ БУНТАР Почався день із запашної кави, Немовби випив ніч свою до дна. Свій день почав з мажорної октави. Екватор літа, а в душі весна. Чомусь завжди в моїй душі весна? Прекрасний день, як більшість, без мінору: В усьому всюди бачу позитив. Кидається зерно моєму взору З мішка полови їй же в супротив. Крізь власне сито ціджу негатив. В по вінця повній діжці дьогтю бачу, Єдину ложку меду, мов янтар. Повіки мокрі? Я від щастя плачу! Оптимізую будь-який удар. Хоч іноді я той іще бунтар!

ПОФІГІСТ Стає із віком все брутальнішим, зухвалим, Втрачає смак любові, ніжності, тепла: Втомився прагнути він бути досконалим, Скотився чистою росою зі стебла І докотився до байдужості відтінків; На фіолет прозорість чисту проміняв. ...Став ПОФІГІСТОМ він, ховаючись від вчинків: Усю й за все відповідальність з себе зняв. Та не втекти йому від себе і від Світу. Від незначних проблем ця маска на лиці. Все ж доведеться вийти з свого мікросвіту Зі смолоскипом перемоги у руці!

ЛИЦЕМІР Затисну вкотре в кулаці всю свою лють І вкотре посмішку одягну на обличчя; Облишу осторонь всілякі протиріччя.., Бо переважним є - довести власну суть?! Зі сторони на себе гляну: ЛИЦЕМІР! Огидно! Все ж чи раз доводиться брехати. Не раз так хочеться на всіх й на все начхати; Десь загубитись в лабіринтах власних нір. Втекти від Долі, йти стежками навпростець Мабуть все ж краще, ніж плисти за течією: Програти радше, ніж ділитись нічиєю Мости підняти всі до стін своїх фортець.

05:45 AM Мої будні усі починаються в п‘ять сорок п‘ять Позивними будильника, що на моїм телефоні; В центрі стелі на кухні вмикається світло в плафоні В час, коли у квартирі всі решта світильники сплять. Приготовлені з вечора речі вдягають мене І заварює камфорка першу, нового дня, каву... Ось і сон мій уже остаточно в тій каві розтанув... Знаю точно, незчуюсь, як день непомітно мине. Я крізь ранок іду, а назустріч мені ліхтарі У задумі стоять світлоликі залізні світила. І останню зорю ніч у сонце-бокалі втопила... Починаються будні мої у досвітній порі. )

100

ЖИТТЯ СПИВАТИ, НАЧЕ ФРЕШ… І. Не вірю я твоїм словам, Посперечатись навіть ладен, Не дамся я спокусі зради І жодній з меж себе не дам! П Р И С П І В: Втішайтеся простим речам І дихайте на повні груди, Не вірте в жодні рамки, люди, А вірте серцю і очам. ІІ. Для мене не існує меж. Безмежний світ, а значить вічний. Таким для мене стало звичним Життя спивати, наче фреш. П Р И С П І В: Втішайтеся простим речам І дихайте на повні груди, Не вірте в жодні рамки, люди, А вірте серцю і очам. ІІІ. Сумнівна мить – тавро зневір. Нема межі ніде й нівчому. Відкинь, прошу, всіляку втому, У власні сили ти повір.

101

ВЖЕ ДУЖЕ СКОРО НОВИЙ ДЕНЬ І. Проходжуся вздовж вулиці Зігнутих ліхтарів, Похмуре небо журиться, Не видно ні зорі. За вікнами квартирними Світильники-вогні Вмикаються-спалахують, Всміхаються мені. За ледве із-за обрію Світанок прозира І нічка в його погляді Замріяно згора. І я, мов зачарований, Замріяний також: Торкаю взором обрію, Собі крокую вздовж... ПРИСПІВ: Іду повільно вздовж алей, Я їхня третя паралель; Кущі й дерева мені в слід Кидають тіні своїх віт. Вже дуже скоро новий день, Мені назустріч він іде. Люблю життя і білий світ, Кричу в обличчя їм - "Привіт!" ІІ. Проходжуся вздовж вулиці Зігнутих ліхтарів, Вони на мене дивляться, Вклоняються мені. В їх лицях впізнаю свої Дві тисячі гримас Вчорашнього, пройдешнього, Та скоро вже той час...

102

ПРИСПІВ: Іду повільно вздовж алей, Я їхня третя паралель; Кущі й дерева мені в слід Кидають тіні своїх віт. Вже дуже скоро новий день, Мені назустріч він іде. Люблю життя і білий світ, Кричу в обличчя їм - "Привіт!" ІІІ. Цієї смуги чорної Я перетну межу. Майбутньому, прийдешньому Всміхнуся і скажу: "Чаруй мене, мій білий світе, Барвами життя, Від нині я твоя палітра З фарбами буття". ПРИСПІВ: Іду повільно вздовж алей, Я їхня третя паралель; Кущі й дерева мені в слід Кидають тіні своїх віт. Вже дуже скоро новий день, Мені назустріч він іде. Люблю життя і білий світ, Кричу в обличчя їм - "Привіт!"

103

ЛИСТ САМОМУ СОБІ Собі самому ти писав цей лист ще вчора, Щоби дізнатися про свій минулий день. Тебе звуть Роман і ти зовсім не потвора, Хоч і далеко не з обкладинки модель. Та поголитися прийдеться перш, ніж підеш На хліб насущний зароблять в поті чола. П‘ятдесят другим ти автобусом доїдеш; Деталі й ключ від кабінету - край стола. Тебе вітаю, бо сьогодні - день зарплати. Тут у додатку твоє нинішнє меню Та необхідні всі щомісячні витрати. На кріслі одяг - не виходь у стилі "НЮ"! Всі твої логіни й паролі - у блокноті. Блокнот - у сумці: в коридорі, де й взуття. Весь список справ знайдеш у себе на роботі. ...Таке твоє вже є "за графіком" життя. А це ось, бачиш, не забудь прийняти ліки. Вчора забув, тому й читаєш зараз це. Перш, ніш на сон твої заплющаться повіки Собі залиш тут про цей день нове слівце.

104

(«Я – КАТЕР!»)... Я всього лиш, мов той паперовий маленький кораблик: Недописано-списаний аркуш, що склався й поплив... Долі вітер у тил проти течії (я, наче равлик), Пнусь, долаючи хвилі, назустріч з одною зі злив, Що, змочивши, розправить на плесі складний мій характер І, розмивши рядочки, мов душу очистить мою Від гучно написаних слів у поривах ("Я - КАТЕР!"). ...Життєплинній ріці всю віддам паперовість свою.

105

СВІТЛОФОР... Я, наче світлофор: В трьох вимірах, в трьох стартах... Дорога - коридор, На ній я руху варта. Веди своє авто Ти крізь тунелі Долі... Моя ж бо Доля - той Сигнал на світлофорі. Червоний я - один: Спинятися повинен... Спинити б часу плин, Хоча б на половину?! Як Сонце жовтий я: Нові щоранку старти... З рестартами щодня Свої рахую кванти. Сигнал мій третій - вседозволеність у вени... Проте в житті я все ж Такий іще... - зелений...

106

СЛАВА ІНТЕРНЕТУ Святине, – Інтернету мережа, Ти поєднала мене з дОлею моєю; Неначе вивелася із ножа іржа, Так моє серце оголилося сльозою. Щастя-сльоза скотилась по щоці, На спині стали крила виростати – Це крила-щастя! Які ж Ви молодці За Інтернет, який людей вміє єднати. Не знаю навіть чи зустрілися би ми У іншім місці, за обставин інших; Хто зна куди б стелились килими Руками незбагненних долей наших. Вовік-віків я величатиму Тебе, Могутній та незримий Інтернете. Якби не Ти, то не знайшов би я себе Й своєї дОлі, бо життя – тенета.

107

ЛИЦАР ЩАСТЯ Мій позитив - мої і щит, і маска, А оптимізм, немов зухвалець-спис. Усе зі сталі, тож прошу, будь ласка, Своїх не проливайте горе-сліз. Крізь шкіру ендорфіни-обладунки.., Гніздиться в серці синьоперий птах, Душа з волокон вся - у щастя струнках. ...Тримаю сам усе в своїх руках. Стрічаю, наче побратима, успіх! Сміюсь в обличчя і проходжу повз Усіх поразок. Зброя моя - усміх. ...Літать рожденний також той, хто повз.

108

ВЖЕ ТЕПЕР ЛИШ СОБІ НЕ НАЛЕЖУ… Вже тепер лиш собі не належу, Клонуватись на всіх Бракне сил. Мов той равлик у бік Шлях свій лижу... В спину лають свої, Наче пси. Під прямим я кутом Від усього В третій вимір сную Навпростець За повітря ковтком, Хай чужого... Перед ціллю стою, Мов стрілець. І щораз випробовую Долю, Натягаючи нить-Тятиву... І буває завдам не раз болю... Мене також болить!.. Я - живу!

109

«Я – НЕ РОБОТ І НАВІТЬ НЕ КЛОН…» Ні, народ, це ніякий не «фейк», А реалії з офісних стін: Починається день з «кофі-брейк», Чашок-ложок звучить передзвін. Далі мишка біжить до руки; Електронних читання листів… Гігабайтами стали думки, Портативним робочий мій стіл. У єдинім вікні цілий світ, Без початку свого і без меж – Монітор-Інтернет-безліміт З роздоріжжями в безліч мереж. Відскановані тисячі слів – В кілька кліків знаходять людей; Файлів стос – в сегрегатор-архів, За реєстрами там їх знайдем… Тільки зрідка, забувшись бува, Мимоволі погляну за скло: Там весна… І зринають слова: «Я – не робот і навіть не клон…»

110

...НА ЩАБЕЛЬ ВИЩЕ. Я б‘юся об заклад з самим Життям І виклик Долі кидаю в обличчя, Із Совістю парі.., а всі чуття, Як і думки про них, я рву на клоччя За правди й віри повні каяття. Я спраглий справедливості бунтар! Сную, себе шукаючи в чеснотах. На шальки - "за" і "проти", на вівтар Серцебиття інстинкти, як по нотах. ...Мотаю знову плівку на повтор. Я звиклий повертатися назад, Хоч звісно ж на чужому вчитись краще. Авансом цілі, мрії напрокат. ...На рівні наче, та на щабель вище. Сподвижник сам собі і злісний кат.

111

112

СПАСІННЯ... Гульвіса холостяцького життя Не мав і гадки, що потрапить у тенета: В полон візьмуть кохання почуття, Назрівші з жалю до життя чужого, пута. Він мчав авто із швидкістю життя: Гуляння свого в ритмі-вихорі емоцій. Його спинило внутрішнє чуття, Вагітна жінка слізьми вмита у сторонці ... Хоч і гультяй та справжній джентельмен: Подав хустинку їй. Підвозячи додому, Посіяв спокій у душі. В момент, Коли прощалися, - взяв номер телефону. І став їй другом з тих тривожних пір. Причина сліз її був батько їх дитини, Що зрікся, відкупившись за папір: За пару сотень на аборт - на смерть ЛЮДИНИ! Незчувся холостяк, як із жалю, А потім з дружби, - у любов пускав коріння. " - Пробачте, друзі, я тепер ЛЮБЛЮ!!! Родився син у мене - він моє спасіння..."

113

МАЛИНОВА ЗРАДА (притча) Малина смачна! Не можу наїстися нею: Куштую солодку малину з одного куща. Та там через брід, За хащами й тернами - знаю І бачу з далека ще кращу на фоні плюща. А гарна ж яка Зваблива спокуса пурпуру. Покинувши ту, через хащі тернисті бреду. І руки в крові.., Весь в бруді карапкаюсь вгору; Вже майже в знемозі сягаю солодку мету. Зриваю одну, Милуюсь захоплено, ніжно, Порівнюю з тою: за ту ця гарніша в стократ. Смачніша мабуть..? Куштую із трепетом. Звісно ж На смак, як і та, що не варта таких моїх зрад.

114

КУПИТИ ТАТКОВУ ЛЮБОВ... Увечері прийшов з роботи тато. Не встиг як слід переступити ще й поріг, В чеканнях син маленький кинувся до ніг З питанням про його у день зарплату. "- Чого тобі?! Відстань! Я злий, голодний З роботи, втомлений і тільки-но прийшов! Ну сотню гривень в день! Тобі із того що?!" Упав додолу погляд татком жадний Й промовили вуста маленькі "- Тату, Позич, будь ласка, мені гривень двадцять п‘ять?" ...А оченятонька надією горять. "- Які ще гроші?! Марш в свою кімнату!" Похнюплений пішов маленький спати. Загризла совість батька, стало йому жаль: Почав шукати в просьбі сина він мораль. І з гаманцем подався до кімнати. "- Ти спиш, синочку? Ось, візьми. І.., вибач." "- Не сплю," - несміло взявши гроші, відповів. Доклав купюри з-під подушки й погляд звів До татка, ледве стримуючи розпач. "- Ти ж маєш гроші!" - батько вскипів знову. "- Тут разом сотня, тату. Знаєш, я б хотів... Не цілий день, хоча б годинку почуттів Твоїх купити, татку, твоє слово."

115

«...ХОЧУ ТЕЛЕВІЗОРОМ Я СТАТИ...» Учителька втомилася зі школи... З роботи чоловік також прийшов. Побачивши в дружини сльози болю, Сахнувся: - Мила, трапилося що?! Долів з очей котились сльози в жінки: - Сьогодні в класі заданий був твір На тему "Ким я стану..." - на сторінку... Я плачу... На ось... - й простягла папір. З серйозністю в обличчі став читати: "Сьогодні, Боже, прошу в Тебе те, Що хочу ТЕЛЕВІЗОРОМ я стати, Бо вдома телевізор - це святе. Так само хочу мати своє місце, Приковане увагою батьків. Почутим і побаченим, корисним, Як телевізор, - із усіх боків..." У чоловіка руки затремтіли: - Це просто жах! Ну що ж це за батьки?! Вуста тремтячі жінки відповіли: - Це, милий, сина нашого рядки...

116

ЄДИНИЙ СИН... Єдиний син - це вся її утіха, Розрада у житті, її любов. Виховує сама без чоловіка: Покинув їх, в чужу сім‘ю пішов. Ростить свого синочка бідна мати, На ринку заробляє кровний гріш. Готова всю себе йому віддати Аби від інших він зростав не гірш. І хлопчик виростав усім на славу Здоровим, повноцінним, а вона Незрячою була на око праве І саме в цім була її вина... Соромився син матері своєї, Мовляв - "Сміються з мене друзі всі! Ти, мамо, з одноокістю своєю, до мене не приходь у школу, ні!" Скорилась бідолашна просьбі сина: - "Гаразд, не буду, синку, не хвилюйсь..." А у самої серце, мов жарина, У ту хвилину запекло. "Ні, я не злюсь..." Подумала. - "Кровиночко єдина, Усе зроблю на краще щоб жилось, Віддам останню з себе я свитину Не глузував би тільки з тебе хтось..." Навчитись не зумів він цінувати Турботи найріднішої в житті: Син матір став ще більше зневажати І, зрікшись - залишив на самоті.

117

Тужило серце матері за сином. Донесли люди - наче одруживсь... Дізнавшись, що і в нього є дитина, Подумала: "...Побачу ще колись?" І зважилась... Розвідавши адресу, На поспіх у що було зодяглась, Надії вплівши в сиво-русу косу Із острахом до сина подалась. Зустрів з порога зрілий син і тато Все тим же зневажаючим слівцем: - "Знайомити з сім‘єю я не стану! Дитину ще злякаєш оком цим! Вертайсь туди звідкіль сюди прибула! Адресу хто дав, як мене знайшла?!" - "Та я ж... Та я..." - Побачила й зітхнула, Що син живий-здоровий і пішла. Ішли роки, минали дні і ночі. Син був проїздом в рідному селі. Сусідку стрів: - "...На вік зімкнулись очі... Три роки мати вже лежить в землі. А тут, ось, на, візьми, вона просила: Коли бува навідаєшся ти..." Листа вручила матері до сина. Він прочитав й закляк, не міг іти. "...Коли ти був маленьким, любий сину, Ти сильно травмував свою голівку: Потрапив під колеса ти машини... ...Я віддала тобі свою рогівку..."

118

БАРБІ Малесенька принцеса в мами й тата Все мріє про принцесине життя. Сім‘я ж бо живе скромно, не багато. Але до татка більші почуття: З роботи забирає із садочка, До тьоті однієї поверта... " - Халатик в неї, мамо, у сердечка, А хата, мамо, хата - ОТАКА! Поглянь-но, як вона мене заплела? Ти так не вмієш! Ще цю ляльку, ось, Не було БАРБІ, цю мені купила... Я бачила, а може так здалось, Як тьотя Валя татка цілувала..." " - Ну годі! Спи! Вже треба спати!" Хтось, Хтось мав сказати, доця - розказала... Порозмовлять з тим татком довелось. Розмова закінчилася скандалом: Валіза, речі, як завжди бува. Ридала жінка й дівчинка ридала. Ужалили ще дужч доньки слова: " - Навіщо ти прогнала мого татка?! Тебе не люблю! Ти погана, зла!" Розлучення... Сім‘ї порвалась нитка. Зростала донька й злість у ній росла. На вихідні вона у тьоті Валі: Свою кімнатку має, свій куток. А справжня мама з розпачу у барі: Слабкий характер! Чарка! Біль! Ковток... Одного дня сказала донька мамі: " - Від тебе йду, я буду жити там: Сьогодні з татком йду до мами Валі. Я маю все там, навіть свій фонтан!" Розлуку жінка ледве пережила: Щеміло серце, рвалася душа. І градуси вливалися у жили Слабкий характер завжди спокушав.

119

...А нині свято - в доньки іменини! "Хоч подзвоню, як прийду - проженуть". ...З вітанням про народження дитини Дзвінок від матері... А трубки не беруть. Лиш іноді та й те все у зневазі Дитина маму ранила слівцем. Давно засохли квіти ті у вазі, В День матері даровані мигцем. Літа злітали, мати все старіла. Життям студентським донька зажила. Своє кохання справжнє там зустріла. Забулася і трубку узяла. " - Ріднесенька, дитинко, як ти, де ти?!.." " - Не мама ти! Не донька тобі я! Алкоголічка, миєш туалети!.. Забуть цей номер і моє ім‘я!" Почуте її хлопця шокувало. Історію правдиву зажадав. ...І наче щось у серці обірвалось; Розкрив їй очі і пораду дав: " - Постав тепер себе на її місце? Це ж рідна мати, звісно ж їй болить! Покинув батько - місяць і ти, сонце... З собою на одинці важко жить." Розплакалась й до матінки, мов вихор, З пробаченнями кинутись до ніг Помчалась в дім дитинства, а там - лихо... Переступила материн поріг. ...Ще встигла теплу руку потримати. До другої руки, а там... " - Спасибі!..." Вуста холодні стала цілувати. В руці лежала лялька - лялька БАРБІ.

120

АБО Ж… Лишається дивитися крізь сльози Або ж...____________________ У звичному в житті сюжеті прози, Як бомж: Десь осторонь в безглуздості свідомій. Воно ж Не винне та позбавлене гармоній Усе ж. У шибках у чеканнях щосуботи: "- Ну де ж?.. Сьогодні ж вихідний, нема роботи!.." Прийдеш... І батьківське потрібне щире слово Знайдеш, Зі щік сльозу розлуки полинову Змахнеш. Присядеш. Очі в очі - такі самі!.. Авжеж. І вкотре знов кораблик оріґамі... Але ж, Зізнайся, що чекав цієї миті Також? І річка понесе слова розмиті. "- Пожеж Тепер він не боятиметься, синку..." Збагнеш І ще одна субота, як сторінка. Підеш...____________________ ...Героєм у сімейній життя драмі Ти теж, Так само, можеш стати... Оріґамі... Або ж...

121

«…ВІН – ЗЛЯКАВСЬ…» Так сталося, Що стала не потрібна Йому ні ти, ані твоя любов. Дізналася... Сказала: "- Я - вагітна...", А він же відкупитись був готов. Задумалась... Та побоялась Бога! Спливали у терпіннях місяці. Ледь стрималась... А він забув дорогу, Вже іншої стискав долонь в руці. Пронизливо Тиснуло в серці. Билось Під ним маленьке серденько - стук-стук. Принизливо На тебе всі дивились. ...Діждалась перших материнських мук. Малесенькі Ті рученята й ніжки І очка, наче ґудзички... Всміхнувсь! "- Ріднесенький, Не бійся, самотужки Ми впораємось... Татко? Він - злякавсь..." Пояснення Йому й собі давала. Одного дня ваш татко об‘явивсь З осмисленням: "- Прости..." Та ти прогнала: "- Йди геть сказала й більше не вертайсь!"

122

А він усе ж Навідувавсь. Дарунки І іграшки приносив. Батько все ж... "- Ти купиш все, Не купиш лиш стосунків Тих, що були колись, не повернеш." І ось уже Синочку третій рочок Зозуля накувала навесні. Вже їсть драже І скоро йде в садочок. Прийшов... Ти замість, щоб сказати "НІ!" Дозволила Із ним піти гуляти І поглядом провела крізь вікно. Розгублена... Звідкіль могла ти знати... Сів за кермо він, випивши вино. Його тоді Ти бачила востаннє Живим: додому мчали... ДТП! У тій біді Три смерті, три прощання. Син - мертвий, батько ж десь живе й тепер.

123

ЗЛИДЕННЕ БАГАТСТВО (ПОЧАТОК). З метою в сина виховати гордість За свій заможній статус у житті, Подався батько з ним туди, де бідність, Куди дістатись можна на човні. Пливуть вони і мовчки споглядають. І бідності відкрився горизонт: Електроструму люди ті не знають, І не тримали у руках банкнот. Немає там басейнів із джакузі. Єдиний став. Поміж дерев й кущів Умовні стіни - їх домівки в лузі Без вікон, без дверей, замків, ключів. Собачі зграї, кішок не злічити Довкола зубожілих тих людей. Працюють важко на землі, щоб жити!.. Ромашки й маки замість орхідей... Вздовж берега бідняцького пропливши, Спитав у сина батько: "- Як тобі?..." І відповів син, голову схиливши, І вразив батька відповіддю: "- Ні! Вони не бідні, навпаки - багаті! Ти тільки глянь-но скільки в них собак?! У нас лише один та й той у хаті! А скільки кішок жвавих?! В нас - ледак. Що з того, що басейн на півподвір‘я? У цих людей ріка он - без кінця! Їм світить безліч зір із надвечір‘я, В нас ліхтарі й краса не видна ця. Довкола двору муром огорожа, А тут у них - суцільний горизонт. І їжа в них своя, на їжу схожа! Тут чистий простір, в нас - євроремонт.

124

Їх будить промінь сонця, нас - будильник; За зоопарк ми платимо свій гріш, А тут природи дикий заповідник; Наш захист - стіни, в них же - світ без меж. Про цих людей дізнався я багато: Вони багаті іншим, хоч і в злиднях. Я дякую тобі, мій любий тату, За те, що показав, які ми бідні".

125

ЗЛИДЕННЕ БАГАТСТВО (ПРОДОВЖЕННЯ). Як завше пунктуальна... Дзвінок в двері. "- Учителька моя прийшла! Ура! Ходімте, розповім я Вам про берег, Свободи чистий берег... Дітвора Там теж мабуть, як я, піде до школи? Ви теж їх там учитимете, так? Ну правда ж правда?... Я ще так ніколи Не сперечався з татком! Він ніяк Не може зрозуміти, що їм також Навчатися потрібно, як мені! Він каже - "вони бідні" та хіба це ж Завадить їм освіту дати? "- Ні..." Відповідала вчителька, зітхавши, "- Їх вчить саме життя. Та вірю я, Що зміниться усе у них на краще: Їх спосіб жити... Доброта твоя Це більше, ніж заслуга за старання Мої у цьому домі. Прийде час Там буде школа і процес навчання. Потрібно в них повірить й дати шанс. Давай-но раз у нас така розмова, На дану тему буде тобі твір: "Змінити бідність є у мене змога. У власні сили вірю й ти повір". На диханні одному став писати. Учителька пішла та й він побіг Із другом-псом своїм м‘яча ганяти. Ступив з роботи батько на поріг. Війнуло вітром із кімнати сина І синів твір упав йому до ніг. Читати став: "...Мені би татка силу, Я тим би бідним людям допоміг:

126

Дав кожному б роботу, а їх дітям Там школу збудував би, вчились щоб... От виросту й збудую міні-сity, Зроблю той берег райським я кутком..." Розчулений, натхненний твором тато, Ідею цю собі взяв за зразок... Для бідних став будинок будувати, А поряд школу там і дитсадок. Маленьке місто стало виростати!.. Гордився сином татко-депутат. ...Там вчителька пішла вчителювати. ...Син виріс й нині - ЧЕСНИЙ адвокат.

127

УБИВЧА СПОВІДЬ "...Пізніше ще декілька бездітних італійських сімей звернулися до неї з подібною пропозицією. У результаті жінка народила в Італії трьох дітей, яких забрали бездітні сім‘ї, а вона повернулася додому..." "СПОВІДЬ, ЯКА ВБИВАЄ..." - Євген БАРАН зі збірки есеїстики "У полоні стереотипів" Скільки сімей і стільки їх історій... Історія ж цієї, як тавро Для тих людей: для кожної "потвори", На совісті кого пролита кров... ___________________________________ Так сталось - травмувався на роботі Сім‘ї тієї батько й чоловік: Отримав інвалідність на заводі І став непрацездатним вже на вік. Потрапила сім‘я в лещата долі... Щоб вижити й зростити двох дітей, Заплівши в косу власну силу волі, Подалась жінка до чужих людей: В Італію на довгих п‘ять-шість років. А повернувшись, все й розповіла: " - Пробач мені, коханий, мої кроки.., Я жінка й мати тут, а там була... Ти зрозумій, в нас було безгрошів‘я, А в тій сім‘ї здавалося б є все... "Не в грошах щастя", як гласить прислів‘я: Дітей вони хотіли над усе! Я.., словом.., народила їм дитину... Мене просили з розпачем в очах Про це так само інших дві родини... Там троє діток в батьківських руках."

128

Поставивсь чоловік із розумінням: " - Що було там, хай зостається там. Таке напевно Господа веління..." З полегшенням подалась жінка в Храм. Посповідавшись, наче камінь з серця, Тягар з її душі, немов упав. Та вже на другий день, мов бруд з відерця В селі про щиру сповідь кожен знав. І стали язики злі обмовляти За спиною, а дехто і в лице: "Он курва йде...", "Багатодітна мати...", "Волів би бути чоловік вдівцем..." Довели бідолашну: сила волі Розплелась з посивілої коси. Повісилась, не витримала болю. Злі люди і кусючі, наче пси! В ту ніч не спав ніхто. Горіла Церква. Згорів у ній також її палій. Убивча сповідь: мама й тато - мертві. Зостались діти-сироти малі.

129

«…І БРЯЗКАЛЬЦЯ МОВЧАТЬ» Це не туман, Душі моєї свита. Твоя зима У неї зодяглась. Тебе тримав... Своє дитя сповите... Та сніг упав; Забрала і пішла... Зі мною ніч Сліди зірок стирає, В безоднях віч Минуле, наче сни І тиша пліч Моїх тавром торкає, Душа, мов свіч, А світ, немов тісний. Та серця ритм Іще ворушить тишу, У світі рим Думки пером кричать... ____________________ Свій лабіринт Він випише й полишить. Вона ж не з ним І брязкальця мовчать.

130

БЕЗЦІННИЙ ДАР Одного разу батько накричав На крихітну свою трирічну доню. Причина гніву й люті у очах Папір із позолотою в рулоні: "- Та як ти сміла різати його І задля чого.., щоб якусь коробку Обклеїти?! Без дозволу мого!.. Рулон паперу знищила без толку!" Скривило губки скривджене дитя: В собі душило слізки поряд з татом; В подушку ридма лилось почуття І доносилось хникання з кімнати. Забрала нічка смутку всіх примар І день новий пролив свій промінь сонця. Понесла доня таткові свій дар Коробку в позолоченій обгортці. Розчулений татусь відчув вину Та враз увесь новим налився гнівом: "- Вона ж порожня!.." Й кинув об стіну Дарунок доці, взявши в руку пиво. І знов полин гіркий торкнувсь повік... Дарунок підняла свій і сказала: "- Мій таточку, ріднесенький, повір, Покласти що в коробку я не знала... Та все ж у ній не порожньо... Дивись, Для тебе вклала не один цілунок... Коли бува зажуришся, колись, Відкрий, будь ласка, цей мій подарунок." Обличчя батька вкрилося слізьми, Навколішках він став просить прощення. З тих пір безцінний дар цей завжди з ним, Як оберіг: любов дочки - спасіння.

131

БОЛИТЬ... Молода держава - жінка. Двадцять два! Особистості роздвоєнням страждає. Східно-Західна артерія Дніпра Лівий з правим береги за ледь єднає. Щемний біль від бензопил хребтом Карпат... Рак легень від браку кисню, в чорноземах Народить допомагає хімікат, В серці шрам ятрить історія-екзема. А душа туманом сивим у піснях, В гаслах-вигуках все сповнених надії: Зі словами із синцями на вустах, В молитвах за наше рідне й нероздільне. 2013 р.

132

БОРИСЬ!.. Прогнувся міст і тріснув, і ослаб. Червоно-біло-синій шлях – ярмо, батіг і плуг… Веселка переправою зросла У неба синь, крізь німб немов, зірок зімкнутих в круг. В суцвітті барв і у склепінні зір – Там словом «воля» тризуб наш засяє в небесах. Борись, народе мій, борись і вір У гімну праведні слова, у синьо-жовтий стяг.

133

ПРОБЛЕМА № 1 Стіною пилу постає важке питання, Мов каменем, тяжіє на душі, За що такі природі-матінці страждання? Ножами в землю падають дощі. Сміття кругом є складником всього довкілля: Воно нестримно множиться, мов клон. Мікробів армії, засівших у підпілля, Беруть нас непомітно у полон. Давно порушена вже вся екосистема: Рукою людства стиснута в кулак Подачі кисню трубка. Дихати проблема. В природі радіація, мов рак. Не повернути тої фауни, ні флори: Червона книга в декількох томах; У водах викиди, лисіють стрімко гори – Така картина носить в собі жах. Треба спинитися: змінити пензель, фарби, Почати все з нового полотна… Навчитися оберігати вічні скарби, Повчаючи не пити їх до дна.

134

ГОРИ КАРПАТИ... Гори Карпати... Навстіж легені, Блиск і дзюрчання джерел. Яструб крислатий Кола у небі Водить пером своїх крил. Гори Карпати Вічно зелені В хвої смерек і ялиць... "Ехо" трембіти... Повняться жмені Сонцем налитих суниць. Гори Карпати... Стисло у грудях: Зрубів пні гріють "гадюк". Звикла мовчати Людяність в людях Сходить усе їм із рук. Гори Карпати Мур і безсилля, Рай України й тавро. Горя і втрати вариться зілля, Щоб отруїти добро. Гори Карпати, Чом не зі сходу Ви поросли? А проте, Звідти чекати Якої погоди? Ліс там уже не росте...

135

«МИ ХОЧЕМ ЖИТИ!»... Дерева плачуть гірко слізьми золотими Та є такі, що й плакать їм не сила – В Шевченка парку познущалась влада з ними. Надії покидають їх і сили. Немов могилу їм розрили там дорогу: Гряде комунікацій всіх заміна. Корінням зраненим і вскритим б’ють тривогу Там липи, наче впали на коліна. Пилою висне над їх головами страта. Не користь з них й краса, а перешкода У прокладанні навпростець шлях депутатам. Що їм ті липи?! Буде хоч колода?! А ті зневірені кричать знімілим криком, Гілля схиливши, молять в перехожих Про захист свій. В розмові з кожним чоловіком.., Шукають в них до себе небайдужих. «Ми хочем жити!», «Порятуйте!», «Нас вбивають!», «Допоможіть!», «Не дайте нас згубити!», «Ми кисень ваш!», «Ми ваші тіні, що зникають!»... Та схаменіться ж!!! Дайте шанс їм!.. Жити.

136

ЛИСТ Т. Г. ШЕВЧЕНКА УКРАЇНІ "Сьогодні мені б виповнилось двісті... Душа моя в словах-сльозах... Прости... Цього листа пишу в твоєму віці: Тобі у серпні буде двадцять три. Потрапив лист, я знаю, в рідні руки: Вже зараз відчуваю їх тепло, Твого серцебиття я чую стуки, Дивлюсь крізь призми літер, мов крізь скло... Пишу цей лист бо відчуваю зараз Твою потребу у моїх словах... В очах пра-пра-бабусі бачу образ Ви дуже схожі, тільки ти - жива! В своєму часі, люба Україно, В гордині непохитній крізь віки, Минулого ти воскресиш руїни І зорі уплітатимеш в вінки... 09.03.1837 р. Т. Г. Шевченко" 2014 р.

137

ЛЮБИВ, ЛЮБЛЮ, ЛЮБИТИМУ Я ВІРШАМИ… Журавкою, голубкою, лебідкою В моєму серці завше тріпотіла, У мені зимувала і весніла, Була мені і волею і кліткою. З душі моєї кобзи лилась піснею І думами пером торкала аркуш; Було нам поруч холодно і жарко; Радів з тобою і вмивався слізьми я. Любив, люблю, любитиму я віршами: Цілунками-обіймами-словами... Весна твоєї вроди йде садами І в білім цвіті розквітає вишнями.

138

КАШТАНОВИЙ ЦВІТ НА МАЙДАНІ Наче свічі - каштановий цвіт на Майдані для воїнів Сотні... Гілля - руки немов, ну а листя, мов пальці зімкнуті в молитві. То не вітру між віт шепотіння, а їх відголосся сьогодні. Вічна пам‘ять і слава тим воїнам світла, полеглим у битві. Небо грозами плаче - то плачуть батьки у скорботі за дітьми. То не роси, а осад печалі в чеканні прийдешнього світла. Віра в серці іскриться, міць духу горить, нас виводячи з пітьми. То не цвітом, а пір‘ям крил Ангелів Сотні каштани розквітли.

139

КОЛИ МІЖ НАМИ… Коли між нами день Буденністю.., В рутину Роботи поринаю з головою, То й час летить скоріш, немов стрілою, Єднає знову вечір із тобою, Малюючи свої На Заході Картини. Коли між нами ніч І ми - її Сновиди, Мандруючі просторами над світом: Тримаючись за руки ми, мов діти, Збираємо у травах неба квіти, Свою в безодні мрій шукаєм "Атлантиду". Коли між нас війна, Коли між наМи зради... Стоїть на місці час в протистоянні; Картин полотна в крові на світанні І кожна ніч безсонна, мов остання... А як же квіти мрій?.. Скажи, За чого ради?!..

140

ПІВНІЧНО-СХІДНИЙ ВІТЕР В обличчя дме північно-східний вітер: Холодний запах пороху і крові… Невже в тім краї більш не буде квітів? Невже в тім краї більш не буде мови?! А може це випробування долі? Чи що не є з усіх найбільша кара? Тризубець – наш одвічний символ волі, А Трійця – символ віри і розрада… Спустися, Боже, голубом над світом, Чи скинь хоча б однісіньку пір‘їну. Несе південно-західний хай вітер Її у всі куточки України.

141

ІВАНО-ФРАНКІВСЬК НАЙТЕПЛІШИЙ УЗИМКУ… Івано-Франківськ найтепліший узимку, У світлі грайливих, барвистих гірлянд… Уздовж стометрівки пройдемося, синку, На розі там купимо мамі троянд. Весна у Франківську усміхнено-ніжна, Так ніби сестричка сміється ввісні… У білому цвіті краса дивовижна – Пелюстя бруківку вкриває, мов сніг. А влітку, ти знаєш, у місті спекотно Крізь бризи фонтанів сховаємось в тінь. Морозиво купимо сніжно-холодне, Присядемо в парку на лавці он тій?.. А ти пам‘ятаєш, як листя збирали, І плели із нього пухнасті вінки? Прийде скоро осінь сюди золотава… Мов листя злітають дитинства роки. Івано-Франківськ найтепліший узимку…

142

ВІРШ, МОВ ПІЛІГРИМ…

143

ВІРШ, МОВ ПІЛІГРИМ... Виплекані ритмом рими, Виплакані без провини Зверху вниз віршовані рядки Щемні аж до сліз сюжетом. Ще не раз на біс поетом Зазвучать. За придбані квитки Піснею зі сцен під ноти Й знов на біс тим, хто навпроти Справжнім поціновувачам рим. Суть щоб донести одвічну Мови слів могуть величну... Всюди сущий вірш, мов пілігрим.

144

ПИСЬМЕННИК-ПОЕТ Письмовий стіл… Папір… Перо… Стілець… Письменник про село Поему пише: «…Сердиться Петро, Стривожено погладжуючи скло Пальцем порізаним. Серце пекло Струмом пронизливим. Скочив патрон Пострілом стомлений. Потом стекло… Страхом поранені скроні. Петро Приголомшений падає скровлений. Сліпне під потом погляд скалічений. Порушує спокій стук серця порваний. Склеять підкову, смертю пригнічений, Прагне Петро помираючим стогоном. Сам своїм поповзом плине під помстою Повною, сильною. Сам собі паном, Схопивши пістоля стріляє сріблястою…» Поетом приречений стати письменник: Стояти спиною, стріляючи перами… Просто поранений сріблом суперник – Символ поразки слова скласти парами.

145

КРИСТАЛ шедевром розкроїлася тканина скелет рядків посіяних проріс на білім полотні біла людина врожай збирає свій прийшла година кристалу що блистів роками ріс скільки ж полотен розірваних було листків роздертих розсипаних зернин через кристал той підпиралося чоло не раз питання задавалося чого він то тьмянів то ставав низкою перлин самокристалізація мов час години із секунд слова з насіння коли зіскочили всі музи із плеча навіть тоді кристал засяє твій хоча він розбивався часом дотиком каміння.

146

СЛОВОСПОЛУЧЕННЯ У голові словосполучень ціла безліч: Вони блукають коридорами пітьми, Йдуть, спотикаючись, торкаються пліч-опліч До болю ранять одне одного крильми У намаганнях ухопитися за руки, Разом здійнятися, злетіти, мов орли До Сонця ближче, щоб аж чутно райські звуки, Щоб стражі-ангели злетіли із гори… Хай розсміються навіть з їхнього польоту Небес майстерні крилоносці-летуни, Нехай дощем проллється з них чимало поту, Гіперболічно з мух їх робляться слони, Та все ж це в сотні разів краще за темноти: За їх невидимість і їхню сліпоту. І хай якими б не були їхні польоти, Словосполучення складаються в мету.

147

ГРА У РИМИ (настрій) Давай, з тобою ми, пограємо у рими, Поезіє, бездонна і безкрайня. У Музи ми попросимо натхнення І втрьох напишемо щось гарне про кохання. Давно набридли вже оті щоденні драми, Зміліло серце в довгому чеканні. Давай, всміхнемось сонцю на світанні І хай весь день нас переповнюють бажання. Торкнуться наших босих ніг хай диво-травиРосяними цілунками ізрання І задамо собі незвичнеє питання: Про що шепоче мережеве павутиння. Хай сонце-зайчики забігають дворами, Пташиним співом линуть привітання – В обіймах все ласкавого проміння... ...Упав тягар з душі й розбився об каміння.

148

ДАВАЙ-НО БУДЕМО З ТОБОЮ МИ "ТИ"? Давай-но будемо з тобою ми на "ТИ"? У свої друзі ти додай мене "ВКОНТАКТІ"; Додай в "ФЕЙСБУЦІ", в "ОДНОКЛАСНИКАХ" знайди І неодмінно ти знайди мене у "СКАЙПІ". Багато творчості моєї в Мережі: Легко знайдеш мене на сайтах літ-порталів В "ПРОБІ ПЕРА", в "ЧОРНИЛЬНІЙ ХВИЛІ" є вірші, Ще є в "РУКОПИСІ", на "ГАЦІ", в "САМВИДАВІ". "ХАТА-ЧИТАЛЬНЯ" є також чудовий сайт; Рожеве чудо "КЛУБ ПОЕЗІЇ" теж класний І гарантовано всіма є копірайт*. Там кожен може розмістити твір свій власний. То як, домовились, зустрінемось десь там? Лиш однойменним нік твій "МУЗА" хай там буде! У соц-мережах ми зійдемось сам на сам, Щоб на літ-сайтах в парі нас читали люди.

149

НЕ ПРОСТО ЛЮДИ... Судить не вправі ми, нехай нас судять люди: А чи поети ми, чи повнії нездари. Та ми не просто люди, ті, хто бачать всюди Все в образах, мов крізь поета окуляри. Не всім дано розгледіть в погляді отруту, Мріяти птахами, в яких згорає пір‘я, Побачить душу ланцюгами сну прикуту Чи те, як скачуть сонце-зайчики подвір‘ям, Як Місяць ніжно бере зіроньку на руки, До дна як Сонце випиває роси в травах; Незриме бачити, в беззвучнім чути звуки, Все описавши у римованих оправах. Ми просто люди, ті, хто граємось словами: У рими пошуках, міняєм їх місцями Та не кидаємось, - кохаєм до нестями; Вселяєм образ в них з підтекстом між рядками.

150

ТИ ПРИРЕЧЕНА МУЗОЮ СТАТЬ Не кричи у мій бік більш ніколи, Бо твій крик мене сильно пече. Озернися на світ, що довкола; Я підставлю підтримкм плече. Ти ж підтримай мене в моїй справі: В часи радості й бід поруч будь, Будь суфлером у моїй виставі, Пізнай в інших ти цінностях суть. Ми з тобою на вік одне ціле, Богом даний цей світ нам на двох. Я кажу, що це чорне, ти – біле! Протиріччя – насіння тривог. Ех, якби ж я умів клонуватись? Бракне часу на всіх і на все. Я втомився ще більше старатись Й кожен раз говорити про це. Не кричи у мій бік і не став цим Ти на слові моєму печать. Заримую твої мегагерци, Ти приречена Музою стать.

151

ВІРШ ПРО ВІРШ Якби ж уміла вона вилить свої сльози.., Та не буквально, а формально на папір: У формі вірша, описавши всі ті грози, Що серце дико розривають, наче звір. Перечитавши б десять раз своє творіння, На одинадцятий всміхнулася б печаль; Слізьми-рядками би посипалось насіння Страждання й болю, між рядками снив би жаль. І не у ній уже, а жили б на папері Слізливі туги - на поталу читача. Відчини навстіж всім у серце своє двері, Немає кращого за вірш до них ключа. І, знаєш, байдуже: чи загнаний у рими, А чи довільно ліг рядками він у твір Зболілий сум твій. Поділися ним із тими, Хто пережив це теж, поклавши на папір.

152

АКРОВІРШ. МУЗИ ПОЕЗІЇ. Калліопою звуть першу із сестер, А також прекрасногласою ще кличуть. Любо славить її кожен режисер, Літератори в ній музу співів бачать. І в руках у неї дощечки і стилос; Основним у покровительстві є епос. Покровителька ліричної краси, А ще також відкриватильниця флейти – Елегантна є Евтерпа. В ті часи, Відображені в історії моменти, Тільки в ній вбачали музу музиканти. Евтерпістами є – лірики-таланти. Рукописаний сувій ліричних творів Припада Евтерпі аж до самих ніг. А ще третя є сестра: муза любові Ерато - муза кохання для усіх. Розпорядниця інтимності бажань, А в руках її кіфара, наче грань: Тіло в пристрасті палає, мов вогонь. О, прекрасна Ерато бере в полон.

153

БІЛИЙ ВІРШ Білий вірш, мов білий танець. Він Поезії коханець. У осіннім вальсі в парі Він із Нею, мов у хмарі. Білий вірш Їй вплівся в коси, Наче стрічка різнобарвна. Як під сонцем тануть роси, Йому Рима непідвладна. Вірш, мов біла постіль ложа. Рими там відпочивають. Проза поряд, мов сторожа..: Того й білим називають.

154

ОБ’ЄДНАНІ СЛОВОМ Енергій обмін, сплеск емоцій, римотечі Вся атмосфера вщент просякнута вірша́ми. Зібрав всіх нас під одним дахом творчий вечір, Де ми поетами були і глядачами. Вуаль Поезії лягала нам на плечі І ми окрилені читали власні твори. Не було жодної у залі порожнечі, Любов до Слова нас єднала в рим-узори.

155

ІСТОРІЯ ХВОРОБИ Мої вірші, наче історія хвороби Мною прожитого життя з минулих літ: В одних ятриться особистий мій Чорнобиль, Рубці від ран лишили в інших болі слід. Петлею з зашморгом на шиї кілька творів, А кілька є з тавром, на тілі, каяття. І не спроможні вийти з сірих коридорів Вірші депресій у кімнату "Забуття". За віршем вірш - гортаю в пам‘яті недуги, Поодиноко натрапляючи на ті, Котрих у щастя-коло зводяться всі дуги: Хвороби інші: із "Love story" почуттів.

156

...МІЖ ВІРШУВАНЬ Світанок сон мій геть розвіяв у вікно, Серпанок виткав променистий, мов рядно. Коханок місячних (зірчасте полотно) Вкрав Ранок в Ночі, заслонивши неба дно На видноколі диском Сонця. Визрів День. Моєї Долі нитка, поміж Доль людей, Мов у неволі - у клубочку одкровень. ...Там дотик болю, браком кисню, між легень. Вже на долонях звечорілих сподівань Небесний Сонях зігрівав останню грань. В нічних зітханнях серед крику міркувань, Знайшов мовчання я своє між віршувань.

157

УСІМ ПОЕТАМ... Задумаймось, навіщо пишем вірші, Чому пірнаєм в океани рим? Поезія у нас на місці першім, Змиваєм чим з обличь рутини грим. В оправах словотворень кожен образ; Між строф знаходим спокій свій щодень, Читаючи і творячи раз-по-раз Несемо силу слова до людей. Для нас усіх поезії світ, наче Безмежний купол-щит від буднів, мов Життя усе, надія, віра й значить: До слова українського - любов!

158

НОТАТНИК МРІЙ Записую мрії свої у нотатник ілюзій. А може - в щоденник моїх заповітних бажань? І линуть луною вони у весняному блюзі Відлунням в моїй голові все нових сподівань. Із вітром в вікно до кімнати ввірвалось натхнення: Блукає Весна сторінками нотатника мрій. Подекуди записи скреслені - втілень знамення. Всі ж решта і досі, між строфами, повні надій. Можливо Весна їх, гортаючи, зараз читає? З приходом тепла завітає здоров‘я у дім... На всі запитання у відповідь віттям хитає. Ну що ж, зачекаймо, терпіння в собі віднайдім.

159

БРАТОВІ СТЕПАНУ, ЩО НАВЧАЄТЬСЯ У М. ЛЬВОВІ Тобі личать гітара і кава.., тобі личить... - Львів, А ще та не буденна і стильна заграва світів, Котрих ти сам придумав, їм давши життя у піснях! Ти не знав, ти не мріяв (мабуть) і не бачив це в снах! Лева сильного дух поманив і узяла в полон Та незрима енергія в стінах що,...поміж колон. В текстах творів твоїх безліч істин узятих з життя, З-поміж струн йде луна, у якій всі твої почуття.

160

РОМАН ЖИТТЯ В епіграфі описано весну: Життя роман свій розпочав зі слова "Ранок..." Крізь призму пам‘яті пролив, немов серпанок, На чистий лист, історію свою. У розділах всі осені й літа Насичені як сонцем, так грозою, Вітрами змін і буревіями... Росою Карбовані в три крапках - ціль, мета... Допише хто початий епілог...?! Спинив свій час холодною рукою, Подавшись хмарою у вись за супокоєм. ...Обірваний з зимою діалог.

161

ЗАГУБЛЕНА РИМА Розчесана віями Спокою Тиша В тандемі у танці із ним... Гітарнії струни Нірвана колише У звуках з Акордом одним... Самотність в кайданах дзвенить ланцюгами... У білі засніжених зим, Ледь зримо, поволі, крокує снігами Самотняя Рима без рим. Із вірша у вірш вона ходить кругами... Ну де ж ти її Пілігрим?! - У білому вірші сховавсь між словами, Де спокій і тиша - мій грим.

162

РОЗЛУКА Виводиш пальцем серце на вікні.., Фрагменти своїх спогадів про нього: Про ваші разом ночі, ранки, дні... ...Самотнього світанку, мовчазного. На підвіконні кава остива В двох кружках, (так щоранку ти робила)... Тремтіла твого смутку тятива; Гірку від сліз свою ти каву пила. ________________ В його руці на кінчику пера Вона ж, як муза, була завжди з ним. Не раз ота розлучниця-пора Лягала на папір рядком сумним.

163

Присвячується колезі по перу і просто чудовій людині – Лесі Геник з нагоди Дня Народження! В оправі срібній місяць-діамант, У золотій янтарний сонця обруч; Весна десь у смарагдах ходить поруч... Коштовнішим за них є - твій талант! Сапфірами, рубінами горить, Палахкотить зеленим малахітом; На поетичних сайтах самоцвітом Поезія мереживом зорить. Нанизуєш, мов перли, ти слова І ювелірно твориш кожен образ... Нехай твоєї творчості жнива Вражають, зачаровують раз-по-раз. 30.03.2013 р.

164

ПОЕТОВІ В ПОЕЗІЇ І ПРОЗІ (ОЛЕКСАНДРУ БУКАТЮКУ) Білолика Зима, Стоголоса Весна, Спека й Злива духмяного Літа, Золотава коса Осінь-діви в сльозах.., Це Поезії вічна еліта! З-під твойого пера Кожна року пора Неземної краси юна панна. (Шлях поета обрав...)! В хвилях світла й добра Течія твоїх рим - бездоганна. Вірші повні життя, В ритмі серцебиття Стала цьому любов в допомозі: Щирих слів почуття; Білих снів відчуття... Ти - поет у поезії й прозі! 09.04.2013 р.

165

САМОКРИТИЧНІСТЬ ДУМОК Рука моя ще не піднялась вище Всіх тих висот, що досягли вже Ви, Майстри пера! Далеко вітер свище, Мій рими вітер, як душею не криви. Прошу Вас, Ви суровими не будьте: Учіть мене, як правильно писать Рядки, що містять суть, та не забудьте, Що моя рима – це думки мої кричать. Летять і линуть у незвідане майбутнє Мої думки розсипані, мов сіль, Що так пече на рані. Не забутнє Думок минуле цих, минулий біль. Самокритичними рядки мої ці стали… Думки самокритичністю кричать: «Не досягти мені, мабуть, поета слави, Бо кострубатістю рядки мої стирчать.

166

ПОЕТІВ, ПИСЬМЕННИКІВ ГРУПА ЗІЙШЛА НА ГОВЕРЛУ... Поетів, письменників група зійшла на Говерлу У світлий, святковий для всіх Незалежності День. Зібравши юрбу під знаменом вкраїнського гербу, Читали там твори й співали вкраїнських пісень. Найвища вершина Карпат заховалася в хмару. То ж Слово вкраїнське лунало, немов би з небес, І кожного постать огорнута шлейфом туману, Виразною стала - торкнулося Сонце словес. Холодними краплями паморозь сива, як мати По лицях і скронях: то сльози Вкраїни душі. Ми силою слова зуміли усіх обійняти! ...І там, на вершині Говерли - ростуть спориші.

167

КУЛЬБАБОВА ВІХОЛА ТІЄЇ ЖІНКИ, ЩО НАВПРОТИ У ВІКНІ Як павутиння бабиного літа, Літає віхола кульбабова в повітрі Прекрасних слів, що виплекані з літер: Пейзажна лірика - відтінків всіх палітра. Там кожен образ, наче з шовко-ниток, Мов насінини-парашутики всі вірші Лишають в серці кожному відбиток, В себе закохують щоразу, ніби вперше. *Вікно тієї жінки, що навпроти У світ поезії відчинене віддавна. Лети ж бо, **віхоло кульбабова, як ноти: Твоя мелодія душі легка і славна! *Назва першої поетичної збірочки Наталі ДАНИЛЮК "ТА ЖІНКА, ЩО НАВПРОТИ У ВІКНІ" **Назва другої поетичної збірочки Наталі ДАНИЛЮК "КУЛЬБАБОВА ВІХОЛА".

168

Я – ЧАСТИНА ПОЕЗІЇ СВІТУ?! Я світу частина, поезії світу, Як ритм? А може, як вірш чи в сонеті суцвіття Всіх рим? Чи просто епіграв з кількох поетичних Рядків? Або ж епілог із трикрапкою вічних Витків? Я твір поетичний чи в ньому мій автоПортрет? А, точно, згадав: я тих слів усіх автор – Поет!

169

«У СТРИБКУ_ВИЩЕ ЗВУКУ_АЖ ДО НЕБА»... Слова заримувати "у стрибку" і, Мабуть як, опинитись у стрип-клубі: Піддатись чарам танців диво-муз, Прекраснішим за пластику медуз. Слова заримувати "вище звуку" І з Мрією, тримаючись за руку Годинами, десь ген.., вбивать нудьгу. Вона ж бо перед нами у боргу. Слова заримувати "аж до неба"... Та на землі комусь ми також треба! Себе абстрагувати вміти слід! Клонуй себе, фантазій клоун, плід!..

170

ПОЕЗІЯ – СНІЖНА ЗИМА Як хто запитає мене про поезії світ, То я відповім, що поезія – сніжна зима, Бо вірші с- сніжинки мов, діти, душі її цвіт, Що з Неба на грішную землю, мов янголи з хмар. Такі ж неповторні, щоразу нові мчать до нас, Щоб землю укрити і душу зігріти її Сплетіння добірних, цілющих написаних фраз. Сліди їх збираєм, коли залишаєм свої. І грає на сонці поезії гладь-оксамит, І чиста, мов аркуш, готовий до нових творінь. І зоряна ніч поетичний там пише постскрипт: «Поезія – сніжна зима світанкових прозрінь».

171

СУЗІР‘Я ПЕГАСА Перо за пером облетіли пегасові крила. Зібрали їх музи й вручили поетам своїм. Для кожного з них чиста книга поезій відкрилась Судилось торкнутись матерії вищої їм. Писалися вірші у книзі, творились натхненно І кожен поет, мов окрилений чувсь на коні: Пиха полонила їх раптом усіх поіменно; Вже музи не в силах були підвестися з колін. Поети вмирають, на зміну приходять їм інші. Пихатих нездар опиняються пера в огні. Достойних же пера живуть, переписують вірші; Їх душі на небі в сузір‘ї пегаса яснім.

172

Поетичний відгук на збірку поезій Володимира Сірого "НА ОДИНЦІ ЗІ СЛОВОМ" Тет-а-тет, На одинці зі словом*, Цей поет Веде тиху розмову, Наче сповідь, з пером у руці. Він плекає лози пагінці... Їх дует У цій збірці, панове! З перших строф Перехоплює подих: В них любов До життя, до природи, Там де річки живої габа** Загадково мовчить, а слова Всі, немов Задивились на воду. Творчі дні*** Завжди в пошуках рими; Йде у світ Слів свої пілігримом. У натхненні себе віднайшов: В його ліриці чиста любов, Наче сніг, Наче квітка калини. Сам на сам, На одинці зі словом*, Написав Він про дивні розмови**** З тихим ставом й зеленим листом... Серце автора завжди десь там, Де весна Почувається вдома. Серця стук Відчувається в віршах, Мов струмок

173

Ллється лірика ніжна. Відкорковане з серця вино***** Вуст читацьких торкнутись дано Мов ковток Дару даного з Вище. * Назва збірки "НА ОДИНЦІ ЗІ СЛОВОМ". Поет - Володимир Сірий. ** "...Ще небеса високі Дрімали на деревах, І ніжки банив спокій У росах кришталевих, Габа живої річки Мовчала загадково, Ішло світання пішки Туди, де спало слово..." "На березі любові" *** "...О, творчі дні, повік благословенні! Ласкаве сонце, небо голубе... Я кожну мить знаходжу у натхненні Хоча б маленьку часточку тебе." "Творчі дні" **** "Вчуйте, трави шепіт сонця, що цілує роси ранні І возносить світу долю у небесну глибочінь, І у тиші вечоровій всім повідайте коханим, Як то добре, коли серце не затьмарить зради тінь..." "Дивні розмови" ***** "Відкорковане серце тобою, Ледь надпите любові вино, Ще учора іскрилось воно, А сьогодні мутніє журою..." "Відкорковане серце"

174

…НА АРКУШІ… За шерхлістю на аркуші, мов сніг, Що відчуває так руки моєї дотик, Там для пера, немов магніт і як наркотик – Чекання римо-строф, рядків-доріг. Думки там – снігопадами в мороз.., Першозелом весняних бруньок, первоцвітом.., Хмільними зливами та сонцепадом літа І в осінь падолистом віршів, проз. Узяте в рамки розмірів і форм Там все життя моє: минуле, зараз, потім... Колись, можливо, перетвориться на попіл... Та поки це – мажор мій і мінор.

175

У ВІРШАХ ТВОЇХ ВІДЧУВАЄТЬСЯ ПРОЗА… У віршах твоїх відчувається проза. В них лірики грами, поезії дози Настільки малі та безримно-безформні, Не вільні, не білі, хоча і не чорні, Це просто на строфи розписана проза. Навіщо, питається, лити ці сльози?.. Щось є у цих творах, що вірші для тебе, Для мене ж це вулик, позбавлений меду. Роман ще один напиши, а чи повість? Новел твоїх тінь потрапляє в свідомість... Не мучся малим, не твоє це, не треба! Пиши тільки прозу - це дар твій із Неба.

176

«РОМАН» Мене ти зчитуєш, досліджуєш, скануєш: Черпаєш з мене для роману матеріал. Та я не твій герой! Почуй мене?! Не чуєш. Пером закохано так образ мій малюєш... Роман приречений на успіх і провал. Ні, я не проти буть написаним тобою. Як автор автора ціную, та проте, Я талим снігом був, а ти була зимою... У травні Березень (я) квітчаний весною, Моє зерно в тобі зелом не проросте. Пір‘їну щастя зронить з неба птаха синя, Її закладкою у книжці не роби. Літератури ти рабиня і богиня, Та не моїх рядків лірична героїня. Розтиражуй мене для нової доби.

177

«…І НЕ ПИШУТЬСЯ ВІРШІ…» Не написані вірші шукають розгублених образів, Та думки, наче ртуть – не зібрати слова у строфу. Звідусіль віє холодом й рима у мокрому одязі… Небо плаче безжально і з тіла змиває парфум. Фрази мокрі, холодні, голодні, вітрами розхристані, Кожне слово в них, мов швидкотлінний отой ефимер. Ну а автор, як човен, позбавлений прихистку-пристані. Де ж подівся у ньому той світлий «поет-парфумер»? І не пишуться вірші і рвуться на клаптики аркуші… Муза осторонь десь всіх отих хаотичних думок. І чомусь зупинився центральний годинник на Ратуші; Лиш на мить під дощем зупинивсь ритм натхненний і змок.

178

Зміст СТЕЖКАМИ СУМЛІННЯ Стежками сумління……………………………………………………………3 . . . . . . . . . СПАСІННЯ Спасіння……………………………………………………………………....113 . . . . . . . . . ВІРШ, МОВ ПІЛІГРИМ… Вірш, мов пілігрим………………………………………………………….144 . . . . . . . . .

179

Літературно-художнє видання

Бойчук Роман Іванович

P.S. …на щабель вище Лірика (українською мовою)

180

181