Uc 7 sait

Page 1

№ 7 (1027) 2014 щомісячний всеукраїнський журнал МІНІС ТЕРС ТВО К УЛЬТ УРИ УКРАЇНИ НАЦІОНАЛЬНЕ ГАЗЕТНО-ЖУРНАЛЬНЕ ВИДАВНИЦТВО

Празький Джаз

Справжній вік Одеси

Українська Америка



Українська культура щомісячний всеукраїнський журнал

# 7 (1027), 2014 03040, м. Київ, вул. Васильківська, 1 +38 (044) 498-23-65 +38 (093) 712-29-57 ukr.cult@ukr.net www.facebook.com/UkrCulture Наклад: 5000

Журнал виходить з червня 1921 року Засновник: Міністерство культури України Видавець: ДП «Національне газетно-журнальне видавництво» 03040, м. Київ, вул. Васильківська, 1 тел. +38 (044) 498-23-65 pr.uaculture@gmail.com Видавнича рада: Сергій Васильєв, Олег Вергеліс, Яніна Гаврилова, Леся Ганжа, Валерій Гриценко, Віктор фон Ерцен, Олесь Журавчак, Наталка Іванченко, Наталія Коваль, Андрій Курков, Наталія Лигачова, Лариса Нікіфоренко, Роман Ратушний, Віталій Сатаренко, Анатолій Сєриков, Людмила Човнюк. Оновлення видавничої ради триває Генеральний директор: Роман Ратушний В. о. головного редактора: Лариса Гончаренко Над номером працювали: Лариса Гончаренко, Оксана Женжера, Антон Філатов, Руслан Онопрієнко, Тетяна Ковальчук Автори: Тетяна Бородіна, Михайло Бриних, Сіма Бюстов, Віктор Вечерський, Лариса Гончаренко, Олекса Губський, Веніамін Кінчук, Ярослав Кіт, Катря Кот, Олексій Кошовий, Руслан Онопрієнко, Йося Патіфонов, Марічка Стрічка, Ольга Тарасова, Антон Філатов, Василь Халак, Володимир Тимофієнко Дизайн, верстка: Оксана Женжера Розповсюдження, передплата, реклама: тел. +38 (044) 498-23-64, +38 (050) 310-56-63 nvu.kultura.sale@gmail.com Свідоцтво про державну реєстрацію друкованого засобу масової інформації: КВ № 1118 від 08.12.1994 року Друкарня: ТОВ «Мега-Полiграф» м. Київ, Шевченківській р-н, вул. Софійська, 10 а тел. +38 (044) 581-68-15 Підписано до друку: 24 липня 2014 року Редакція залишає за собою право на редагування отриманих матеріалів без узгодження з автором. Думки авторів публікацій можуть не відповідати позиції редакції. Передрук і відтворення текстових та ілюстративних матеріалів журналу тільки з письмового дозволу видавця.

ідкриття можна робити по-різному. Хтось тяжко долає перешкодний шлях, послідовно і методично накопичуючи докази для своїх майбутніх переконань. Хтось рухається підстрибом, даючи копняків усьому, що бовтається під ногами, і з кожним стусаном утверджуючись у власній позиції. А комусь випадає одномоментно і концентровано пережити несподіване — горе, потрясіння, щастя, радість, — аби зробити своє відкриття. 2014-го ми всі, у свій спосіб, переконуємося, утверджуємось і відкриваємо для себе суттєве. У кожного завжди є вибір. Ми відповідальні за свій вибір. Без страху всі нині маємо його зробити: вибір між старим і новим. Струсити порох всохлого моху «совка» і вибрати між викорчуваним пнем і квітучим деревом: між минулим і майбутнім. І ствердитися у переконанні: найбільшою цінністю є людське життя. І не сходити з позиції правди, гідності і чесності. Одеса свій вибір показала: зараз — це південний форпост української державності. Чим живе сучасна Одещина, «УК» показує в культурологічному проекті «Ми — Україна». Бо життя в Одесі вирує. А ще воно закинуло нас до Праги та Нью-Йорка, Києва і Трускавця, Львова та Луцька… Про все це — у номері, який у Вас в руках. І це також Ваш вибір. Дякуємо. Щиро, редакція журналу «Українська культура»

© «Українська культура»

Передплатний індекс у Каталозі видань України

95220

Обкладинка: Білгород-Дністовська фортеця

«УК» дякує за допомогу у підготовці проекту «Ми — Україна: Одещина» в. о. начальника управління культури і туризму, національностей та релігій Одеської ОДА Олені Олійник та начальнику відділу культурноосвітньої роботи і народної творчості Ользі Тарасовій


4-7

27-31

53-57

Володимир Тимофієнко Про вік Одеси без подвійних стандартів

Олекса Губський Вибране

Катря Кот Празький джаз

32-33

58-61

Веніамін Кінчук Дай п’ять!

Антон Філатов Як Одеський ювелір підкорив Лувр

Михайло Бриних Модерна нетутешність

10-11

34-39

Веніамін Кінчук Топ–5 фільмів Одеського кінофестивалю

Віктор Вечерський Місто-порт Одеса: номінація в ЮНЕСКО

8-9

12-14

Лариса Гончаренко Феномен Вірського

22-23 Сіма Бюстов Монументальний гумор Одеси

64-67 68-71

15-17 18-21

Руслан Онопрієнко Папа Римський та українська Голгофа

Олексій Кошовий Sculp часу

Руслан Онопрієнко Вінстон, Мальборо, Прилуки

Йося Патіфонов Звуки Муз.

62-63

Тетяна Бородіна Українська Америка

40 41-43 Ольга Тарасова Культурний полілог

44-47

72-73 Марічка Стрічка «Про» і «Контра»: новий очільник держкіно

74-77 Веніамін Кінчук Ж.Арт Бахчаняна і щеплення свободи Загданського

24-26

48-52

78-79

Руслан Онопрієнко НЛО у просторі Одеси

Катря Кот Портрети художників

Ярослав Кіт, Василь Халак 21 грам «Біг-Бенду»


Цього місяця Всеукраїнський культурологічний проект «Ми — Україна» переміщається ближче до моря, а саме — в Одеську область. У багатьох відношеннях Одещині належить першість: вона найбільша за площею — 33 тис. км2; в ній проживає найбільше національностей — близько 130 етносів, частина з них (болгари, молдовани, гагаузи, росіяни) живе компактними поселеннями; довжина державного кордону складає рекордні 1234 км, до того ж 268 км проходить Чорним морем; також область є чемпіоном України з вирощування винограду і виготовлення вина. І, звичайно ж, вона найбільш «морська» — тут зосереджено 75% усього морегосподарського комплексу України, у тому числі 7 портів. Одеський край завжди оточувала особлива аура, у південній благодаті якої, завдяки поєднанню моря і степів, створювалися шедеври світового мистецтва. З Одещиною пов’язані творчі біографії і просто долі гігантів української літератури — Лесі Українки, Івана Франка, Володимира Сосюри, класиків російської літератури — Олександра Пушкіна, Івана Буніна, Анни Ахматової, великого поляка Адама Міцкевича, румуна Міхая Емінеску, творців єврейської літератури Шолом-Алейхема, Ноті Лур’є, Володимира (Зеєва) Жаботинського. Саме в Одесі 1913 року відкрито першу в Україні консерваторію. Місто було і залишається важливим центром театрального мистецтва. І сьогодні принади Одещини, її непередаваний колорит служать джерелом натхнення для нових поколінь майстрів пера, сцени, пензля, об’єктива, кінокамери, клавіатури й інших інструментів творчості. Як казав одесит Михайло Жванецький: «Письменників в Одесі багато, тому що нічого не треба придумувати. Щоб написати розповідь, треба відкрити вікно і записувати». Відкриймо разом — нові сторінки культурного літопису сучасної Одещини. Ви де? Бо ми — до моря…

3


Володимир ТИМОФІЄНКО

Про вік Одеси без подвійних стандартів Якщо порівняти історію Одеси з історіями багатьох старовинних міст, то навіть «неозброєним оком» добре видно так званий подвійний стандарт. Озираючись на зроблене протягом понад 200 років щодо висвітлення розвитку архітектури Одеси, слід висловитися і щодо віку міста

Пархет П. П. Штурм фортеці Хаджибей. 1954, п. о. Картина експонується в Одеському історикокраєзнавчому музеї

Я

к відомо, основними ознаками міста, що відрізняють його від села, вважають не стільки наявність адміністративних органів, скільки появу ремесла й торгівлі, хоча б у зародковому вигляді обміну. А вік населеного пункту рахують залежно від безперервності його існування на певній території. Коли ж чітко дотримуватися висловлених положень, то далеко не всі міста мають тисячолітні історії. Адже і в Стародавні часи, і в добу Середньовіччя чимало з них нищилися так, що уцілілі колишні мешканці не поспішали повернутися на згарища, і таким чином в історії існування населеного пункту наступали досить тривалі часові перерви. Але дуже часто на ці обставини не зва-

4

жається належно, і сучасні жителі пишаються багатовіковою історією рідних міст. Відносно Одеси відомо, що на її місці ще стародавні греки, колонізуючи узбережжя Чорного моря, засновували факторії та поселення для торгівлі з аборигенами. Однак на відміну від Ольвії або Тіри, його мешканці не встигли або не змогли спорудити більш-менш надійні оборонні укріплення і тим самим забезпечити довгочасне існування своїх селищ. Значно цікавішою виявляється доля заснованого на початку XV ст. литовським князем Вітовтом міста чи селища Качибея, яке ще називали Коцюбеїв, Качукланів, Гаджібей, Аджибей, а частіше — Хаджибей. Воно продов-


жило своє існування впродовж наступних століть. Більше того, напередодні війни з Російською імперією значення Хаджибея зросло, оскільки 1764 р. турки збудували тут невелику фортецю Ені-Дунья. Цікаво, що ще до закінчення останньої у XVIII ст. війни з Туреччиною, у Росії, впевненій у приєднанні так званої Очаківської області — земель між Дністром і Південним Бугом, у 1790 р. було видано її докладний опис. Історія селища і навколишніх земель привертала увагу численних дослідників ще із середини XIX ст., сам же Хаджибей, зрозуміло, розглядався як попередник Одеси. Намагалися уявити якомога конкретніше місце розташування і зовнішній вигляд фортеці, яку називали замком. Висвітлення історії заселення краю, а саме Очаківської області або Ханської України, — доповнювали дослідники й на зламі XIX–XX ст. Однак у радянські роки ці питання майже не вивчалися з політичних міркувань. Ледве не єдиним винятком є праця проф. С. Борового. І лише в останні два десятиріччя розгорнулися масштабні дослідження, наслідком яких стали вельми ґрунтовні публікації. Також здійснювалися й археологічні розкопки на місці колишньої фортеці.

План укріпленого села Гаджибея під час узяття його російськими військами. 1793 р.

Карта Меркатора. 1613 р.

Виникає цілком зрозуміле питання. А що саме святкують щорічно на початку вересня в Одесі? Якщо урочисте закладання порту, то воно відбулося 1794 р. в Хаджибеї. Адже 27 травня того самого року російська імператриця Катерина II підписала указ не про заснування нового міста, а, власне, про відродження існуючого, адже й назву його не змінили. Перейменування Хаджибея в Одесу відбулося вже на початку наступного 1795 р., причому здійснили це досить келійно, без оголошення навіть елементарного розпорядження. Суть же указу 1794 р. полягала в тому, що Хаджибей мав бути не ремісничо-торговельним містечком, як раніше, а стати найголовнішим портом на Чорному морі, одним з економічних центрів краю. До речі, не завадило б нагадати — чому саме виникла така назва. Суть у тому, що в уряді Катерини II існував і втілювався в життя так званий грецький проект. Згідно з ним планувалося на уламках Оттоманської імперії відродити стародавню державу Дакію і середньовічну імперію Візантію. Столицею останньої замість Стамбула мав стати Константинополь, а імператором — другий онук цариці, який і отримав при народженні належне ім’я — Константин. До складу відновлюваної імперії повинно було входити й Північне Причорномор’я. Тому після переможних російсько-турецьких воєн 1768–1774 та 1787–1791 рр. у край активно переселяли греків, надаючи грецькі назви деяким новим містам та перейменовуючи відповідним чином вже існуючі селища. Згадаймо — Сімферополь, Севастополь, Євпаторію, Феодосію, Маріуполь, Овідіополь, Ольвіополь, Григоріополь, Тирасполь, Олексополь, Херсон, Нікополь тощо. Саме тому й Хаджибей перейменували в Одесу. А те, що в оточенні імператриці помилялися відносно місцеположення давньогрецької колонії Одесос, — не мало ніякого значення.

5


Проектний план міста Гаджибея 1794 р. інженера Ф. Деволана

Але здійснити задумане не вдалося. Англія, Франція й Австрія були проти панування Росії в Причорномор’ї та Східному Середземномор’ї. Виникла низка проблем (війни з Наполеоном I тощо), тож у 1812 р. було завойовано лише Бессарабію. Про «грецький проект» у подальшому довелося якомога швидше забути, і поступово сформувалася офіційна концепція про «споконвічність» слов’янських земель Північного Причорномор’я, які Росія повернула силою переможної зброї. Край отримав відповідну назву — Новоросія. Більше того, почало вважатися, що саме росіяни заселили безлюдну пустелю і заснували там міста. Внаслідок цього датою народження Сімферополя, наприклад, став 1784 р., хоча ще скіфи в III ст. до н. е. збудували тут Неаполь, а з початку XVI ст. безперервно існувала татарська Ак-Мечеть; цей топонім як назва окремого району Сімферополя зберігся навіть до наших днів. Можна навести й інші приклади. Така ж доля спіткала й Одесу, датою народження якої стали вважати 22 серпня 1794 р. В СРСР імперська концепція не зазнала суттєвих змін. Тільки з відомих причин усіляко принижувалася роль царів. Не отримували схвалення дослідження щодо поселень запорозьких козаків на місцях Маріуполя, Вознесенська, Первомайська тощо, а прийняті в Російській імперії дати їх заснування навіть не обговорювалися. Тому випущена 2004 р., напередодні урочистого святкування 200-річного

6

ВИПУЩЕНА 2004 р., НАПЕРЕДОДНІ УРОЧИСТОГО СВЯТКУВАННЯ 200-РІЧНОГО ЮВІЛЕЮ, ПРАЦЯ О. БОЛДИРЄВА «ОДЕСІ — 600» СТАЛА СВОЄРІДНИМ ВИБУХОМ

Фасад турецького замку Гаджибей. Кінець XVIII ст.


Пам’ятник Катерині ІІ на Катерининській площі

сконало, як ніхто інший. Сталося, що в фундаментальній монографії про Одесу, яка вийшла у світ посмертно, 2008 року, три найбільші розділи є синтезом, підсумком досліджень Володимира Тимофієнка в царині історії архітектури й містобудування його рідного міста. Тому згадане наукове видання авторський колектив присвятив світлій пам’яті видатного українського вченого і справжнього одесита Володимира Тимофієнка.

ювілею, праця О. Болдирєва «Одесі — 600» стала своєрідним вибухом. Об’єктивне неупереджене висвітлення історії призведе ще до кількох подібних вибухів. Зокрема, суттєвих переоцінок вимагають такі особи як Й. Дерибас і О. Суворов, та їхній внесок в історію міста. Повертаючись до питання про Хаджибей станом до 1794 р., треба зазначити, що ніяких матеріальних залишків від нього не залишилося. А поки що пам’ять про Хаджибей в Одесі зберегли однойменні назви лиману та курорту на його березі.

Післямова За відповіддю на сакраментальне питання «то скільки ж років Одесі?» варто було звернутися до Тимофієнка Володимира Івановича (1941–2007) — видатного українського історика архітектури, доктора мистецтвознавства, професора, лауреата Державних премій України в галузі архітектури, заслуженого працівника науки і техніки України, автора багатьох наукових досліджень, монографій, підручників і посібників з історії архітектури. Він був одеситом, дуже любив своє місто, вболівав за збереження його історичної неповторності, багато зробив для вивчення його пам’яток і містобудівного устрою, присвятивши Одесі обидві свої дисертації — кандидатську і, частково, докторську, а також десятки статей і книжок. Попрацювавши разом із ним над історико-архітектурними дослідженнями Одеси протягом 2005-2007 рр., ми переконалися, що це місто він не лише любить, а й знає — так до-

Володимир Тимофієнко

Текст щодо проблеми заснування міста подається за виданням: Історико-містобудівні дослідження Одеси / Тимофієнко В. І., Вечерський В. В., Сердюк О. М., Бобровський Т. А.; За ред. Вечерського В. В.; відп. за вип. Сердюк О. М. — К.: Фенікс, 2008. — 156 с.; 249 іл. — Бібліогр.: с. 132–153.

УК. 7


Веніамін КІНЧУК

Д а й п’ я т ь! У

минулі роки головні зірки приїжджали на ОМКФ транзитом через Московський кінофестиваль, який проходить місяцем раніше. Саме так в Одесі свого часу з’явилися Джон Малкович, Джеральдін Чаплін, Пітер Грінуей та інші метри сучасного кіно. Як пояснювала в одному з інтерв’ю президент ОМКФ Вікторія Тігіпко, зірки такого масштабу не мають уявлення про те, що таке Україна, тому вони бояться до нас приїжджати. Коли ж вони опиняються в Москві — у них більш-менш формується враження про східноєвропейський світ, і вони спокійніше приймають запрошення відвідати маловідому Одесу. Раніше Україну боялися відвідувати, бо не знали, що це за країна. А тепер — після останніх подій — бояться приїжджати до нас, тому що знають, хто ми. Саме так організатори фесту пояснювали відсутність цього року великих зарубіжних зірок.

8

У нашій культурі є закономірність, яка з прикрою системністю проходить крізь епохи. Як тільки на території сучасної України з’являлася дійсно видатна культурна традиція — вона припиняла своє існування протягом кількох років. Найбільший вітчизняний кінофорум — Одеський міжнародний кінофестиваль (ОМКФ) — ще кілька місяців тому був на межі зриву. Проте в результаті він не просто відбувся, а й певною мірою покращився у порівнянні з попередніми

Але у їх відсутності був хоч і один, проте вагомий «плюс» — гостям фестивалю доводилося більше уваги приділяти саме фільмам, а не червоній доріжці та вечіркам із селебретіс. Тим паче, що основний конкурс фесту цьогоріч був набагато привабливішим, ніж у минулому. Через те, що за головні нагороди ОМКФ у попередні роки боролися досить посередні стрічки, кінофорум навіть отримав негласне тавро «фест пересічного кіно». Але завдяки якості фільмів ОМКФ цього року — він практично «відмився» від цього звання. Кінотавр і Берлінале за традицією стали головними постачальниками найбільш цікавих фільмів на ОМКФ. На останньому щорічно показувалося в середньому по 80 стрічок. При цьому близько 15 з них стабільно приїжджають саме зі згаданих берлінського і сочинського кінофестивалів. Наприклад, однією з перших картин, показаних у рамках конкурсної програми,

став тріумфатор Берлінського кінофестивалю «Чорне вугілля, тонкий лід». Крім «Золотого ведмедя», ця китайська стрічка також була відзначена призом за кращу чоловічу роль. Ну, а на ОМКФ вона поповнила колекцію своїх нагород ще й премією за кращу режисуру. Саспенс* цієї картини не поступається своїм напруженням кращим французьким детективам. Цікаво закручений сюжет доповнюється фірмовою для східного кіно жорстокістю. Пошматовані трупи, бризки крові, зґвалтування — все це зустрічається у кожних двох із трьох далекосхідних фільмах, що доходять до України. На відміну ж від багатьох інших стрічок із тих країв, у «Чорному вугіллі, тонкому льоді» виглядає це абсолютно виправдано.

Г

оловний приз (статуетку «Золотий Дюк» і 12 тис. євро), за результатами глядацького голосування, отримала ізраїльська картина «Мотивації нуль» режи-


сера Тальї Леві. Стрічка розповідає про подруг Зоар і Даффі, які проходять службу в адміністрації артилерійської бази на півдні Ізраїлю. Обидві вони працюють в адміністративному офісі. Даффі робить все, щоб перевестися з цієї нудної військової бази, яка знаходиться десь далеко в пустелі. Вона мріє отримати місце в подібному військовому комплексі у

Тель-Авіві, де вирує життя. При цьому подруга Зоар намагається її всіляко утримати, щоб не залишитися там на самоті і не скиснути з нудьги. Ще у Зоар є не менш важлива мета — втратити цноту. Напевно, глядачам ОМКФ, які присудили цій чорній комедії головну нагороду фесту, здалася близькою описана тут повсякденність під час війни. Те, як героїні стрічки вирішують свої банальні життєві питання, у той час, як за сотню-дві кілометрів від них лунають вибухи та постріли. Адже саме в такому стані українці живуть останні кілька місяців. У кар’єрі режисера Тальї Лаві це дебютна повнометражна ігрова робота. До цього вона прославилася короткометражкою «Заміна», яка отримала приз глядацьких симпатій на Берлінале, а також першу нагороду Мюнхенського міжнародного фестивалю короткометражних фільмів.

цього йому не вдалося. А значить, усі ці глядачі оцінювали картину насамперед не за ідеологічними, а саме за художніми якостями. І це не може не радувати. Адже це зайвий раз підтверджує зрілість і адекватність глядача ОМКФ, який цивілізовано розставляє акценти в оцінці кіно.

К

ращим українським фільмом була визнана документальна робота Валентина Васяновича «Присмерк». Ні, нічого спільного з вампірською сагою «Сутінки» вона не має… Картина розповідає про 82-річну Марію та її сліпого сина Сашка. Вони доживають своє життя у забутому богом селі на краю цивілізації. Сашко боїться, що його мати помре і він лишиться

П

ротягом попередніх чотирьох років ОМКФ розвивався просто галопуючими темпами. У цьому році, у зв’язку з певним упередженим сприйняттям свідомою громадськістю постаті Сергія Тігіпка, від участі якого багато в чому залежить проведення фестивалю, ставлення до цієї кіноподії помітно змінилося. Гості стали стриманішими у своїх захопленнях від фестивалю, журналісти — більш різкими в репортажах, а учасники — небагатослівними. Але, напевно, головне — спонсори стали менш щедрими. Та, незважаючи на це, ОМКФ все ж таки зробив невеличкий крок уперед. У цілому позаконкурсна програма фесту, за традицією, була цікавішою, ніж фільми, між якими розігрувалися нагороди кінофоруму. Із цього року ОМКФ перестав підбирати недоїдки з багатих столів найавторитетніших кінофестивалів світу. Замість цього він пропонував все більше й більше власних фірмових страв. Одне з підтверджень тому — ОМКФ відкрив одразу кілька нових імен у східноєвропейському кіно.

Режисер Валентин Васянович із «Золотим Дюком»

С

трічка «Мотивації нуль» перемогла з середнім балом 4,65. Незначно від неї відстав український «Поводир» Олеся Саніна, який глядачі оцінили у 4,598 бала. На покази останнього приходила величезна кількість патріотів, симпатиків кобзарства, якому присвячений фільм, а також просто людей у вишиванках. Націо-

налізм, яким делікатно просочений «Поводир», безумовно, підняв середній бал фільму. Однак перемогти за рахунок

наодинці. Адже в такому разі через свою недуги він не зможе виконувати елементарні побутові справи. Марії ж, і без того змученій життям, не вистачало ще й смерті сина... Мало кому буде цікавий спосіб життя цих двох людей. Однак Васянович робить їхні проблеми універсальними, а істини, з якими вони стикаються, — загальнолюдськими. Тому вчинки героїв фільму здаються абсурдними лише на початку фільму. Наприкінці ж — абсурдним глядачеві буде здаватися вже його власне життя.

ГЛОСАРІЙ: * Саспе́нс (англ. suspénse — невизначеність, неспокій, тривога очікування, припинення; від лат. suspendere — підвішувати). Стосовно Альфреда Хічкока — жанр кінематографа. Особливий стан хвилювання, тривоги, напруження, який постійно наростає, робить глядача ніби живим учасником подій у стрічках. УК. 9


Веніамін КІНЧУК

ТОП-5 фільмів Одеського кінофестивалю 19 липня підбив підсумки п’ятий Міжнародний одеський кінофестиваль (ОМКФ). У його рамках було показано більше 80 стрічок із різних куточків світу. Лише африканські та австралійські картини не потрапили до цьогорічного відбору ОМКФ. Акцент було зроблено на східноєвропейському та, що особливо тішить, на вітчизняному кіно. Протягом дев’яти днів кінофоруму ми бігали між кінотеатрами Одеси та переглядали по 4-5 стрічок на день, аби відібрати серед них справжні шедеври, які дійсно варті уваги. Із більш ніж чотирьох десятків картин, які вдалося подивитися, ми відібрали п’ять, які, на нашу думку, варті уваги будь-якого сінефіла

Любити, пити і співати

Чорне вугілля, тонкий лід

П’ятий ОМКФ почасти відбувся, мов під патронатом Берлінале. Ціла низка найцікавіших фільмів кінофоруму приїхала до Одеси саме з Берлінського кінофесту. Там у лютому відбулася, серед іншого, і прем’єра стрічки «Любити, пити і співати» Алана Рене. Цей фільм відрізняється від театральної постановки, напевно, лише однією хромосомою. Обставлений фаль-

Однією з перших картин, показаних у рамках міжнародної конкурсної програми, став тріумфатор Берлінського кінофестивалю «Чорне вугілля, тонкий лід». Окрім «Золотого ведмедя», ця китайська стрічка була удостоєна призу за найкращу чоловічу роль. Стрічка розповідає про поліцейського, який отримує поранення під час розслідування жорстокого вбивства

шивими і водночас тим милими оку картонними декораціями, він дає глядачеві можливість поринути у прекрасний світ умовностей. На його тлі три подружні пари розігрують, по суті, опереткову історію. Події розгортаються у Йоркширі. Несподівана звістка про смертельну хворобу Джона Райлі переполохала його друзів. Йому залишилося жити всього кілька місяців. У зв’язку з цим друзі вирішують запросити його у свій аматорський спектакль. Під час підготовки між ними виникають несподівані симпатії, приречені обіцянки, легкий флірт і, як наслідок, ревнощі. Тонка грань між реальністю і театром у результаті стирається... Стежити за подіями на екрані — все одно, що розв’язувати довге математичне рівняння з одним невідомим. Цим невідомим якраз і є головний герой, який протягом усього фільму так і не з’являється на екрані. Настільки сміливі експерименти з декораціями й відсутністю протагоніста зняв Алан Рене у віці 92 років. Через три тижні після прем’єри цієї картини на Берлінале його не стало.

на вугільній електростанції. Вимушений у зв’язку з цим піти у відставку, він влаштовується охоронцем на заводі. Однак за кілька років герой дізнається, що було вчинено ще одне подібне вбивство. Колишній поліцейський починає власне розслідування злочину, немов самурай, що викликав на бій власну долю. Фільм без прикрас показує свинцево вбоге животіння індустріального соціуму. Світ, у якому живуть герої стрічки, призначений насамперед не для людей, а для машин, вагонів, вугілля, екскаваторів і конвеєрів. Тому, напевно, людина і почувається в такому світі зайвою, загубленою, якоюсь мірою навіть похованою заживо. Не обійшлося в картині і без східних символів та алегорій, спритно вплетених у сюжет. Хоч на перший погляд він видається повністю позбавленим будь-якої поезії. Безбарвні феєрверки серед ясного неба або кінь, що несподівано зайшов до заводської лікарні... Всі ці символи/алегорії можна спробувати пояснити лише хоку. При цьому сюжет фільму можна описати, напевно, лише мовою Стівена Кінга.

10


Поводир «Поводир» Олеся Саніна — на сьогодні найдорожчий реалізований кінопроект в історії незалежної

України. Його бюджет — $2 мільйони. Цей фільм, безумовно, залишиться в історії українського кіно. Його необхідно показувати у школах, в арміях, по телебаченню, у підпільних російських кіноклубах, а також возити по всій Європі. Це стрічка, яка за дві години покаже, що таке патріотизм, краще, ніж багатослівні курси лекцій навіть найталановитіших викладачів. «Поводир» — це віртуальний носій культурного ДНК України. Цей фільм розповідає виразною мовою якісного популярного кінематографа (мовою, якою практично всі вітчиз-

Кіно про Алексєєва

загадковим, ніж майбутнє. Головну роль у картині зіграв Олександр Збруєв. Цього актора звично бачити в ролях героя-коханця і красенясерцеїда. Коли ж зустрічаєш його в образі старезного діда, який насилу піднімається сходами, переживаєш легкий шок. У фільмі настільки смачно показано гру на гітарі, що акорди саундтрека звучать у голові ще довго після перегляду. Тож навіть у фанатичного меломана, який і кроку не робить без навушників, після цієї стрічки відпаде бажання слухати музику, принаймні, до кінця дня.

Стрічка розповідає про барда, який прославився у 70-ті роки минулого століття. Сьогодні він — звичайний забутий старий, який продає консервацію на узбіччі сільської дороги. Але випадковість змушує одну московську журналістку звернути увагу на цього старого. Запросивши його в студію на прямий ефір, вона відкриє йому факти його власної біографії, про які він сам геть не здогадувався. І тоді він зрозуміє, що минуле може бути ще більш

Іда На думку, мабуть, найбільш авторитетного російського кінознавця Андрія Плахова, за останні роки східноєвропейському кіно просто нічого запропонувати настільки авторитетному кінофесту, як Каннський. Аргументує він це тим, що легендарні свого часу румунський, польський, чеський та інші кінематографи нині переживають спад. На ОМКФ–2014 було представлено величезну кількість нових фільмів саме з цього регіону. Та й сама конкурсна програма наполовину складалася з таких картин. Із кожним переглянутим в Одесі таким фільмом у правоті Плахова починаєш дедалі більше сумніватися. Наприклад, чорно-білий польський шедевр Павла Павліковського «Іда» торік якимось незрозумілим чином не засвітився на жодному з найавторитетніших кінофорумів світу. Каннам, Берліну та Венеції залишалося лише

няні стрічки розмовляють заїкаючись) про одну з найдраматичніших подій в українській культурі. Про розстріл кобзарів, які у 30-ті роки зібралися в Харкові на з’їзд. Головну роль у картині зіграв один із найпотужніших сучасних українських акторів — Станіслав Боклан, якого можна регулярно бачити на сцені столичного «Молодого театру». Майстерність Боклана в цій картині вражає. Прем’єра стрічки затьмарила навіть показ фільму-переможця Каннського кінофестивалю «Зимової сплячки» Нурі Більге Джейлана.

плакати крокодилячими сльозами, коли ця картина тріумфувала на кінофорумах, умовно кажучи, другого ешелону. Стрічка розповідає про сироту Анну, яка у своєму житті не бачила нічого, крім монастиря, де виховувалася з самого дитинства. Наразі їй уже 16-17 років і вона готується до постригу. Однак перед цим настоятелька пропонує Анні провідати її єдину родичку — тітку Ванду. Разом із нею Анна вирушає на пошуки могили своїх батьків, які зникли під час Другої Світової. Кілька днів цієї подорожі розкриють перед майбутньою черницею всю палітру мирського і світського життя. «Як ти можеш присягати Господу у вірності і говорити про свою жертву в ім’я його, якщо ти не розумієш, чим насправді пожертвувала і від чого саме відмовилася, пішовши до монастиря?» — провокує Анну її тітка. Стрічка вийшла на екрани у 2013 році, коли мода на чорно-біле

квадратно-екранне ретро-кіно різко почала вважатися моветоном. Розпочата «Артистом» (2011) хвиля таких картин різко накрила багатьох фільммейкерів по всьому світу. Тож у 2012 році та на початку 2013-го вийшло безліч стилізованих під ретро фільмів. Потім мода на ретро-кіно всім набридла, а ще трохи пізніше з’явилася «Іда», через що і була сприйнята неправильно. УК. 11


Руслан ОНОПРІЄНКО

В І Н С Т О Н М А Л Ь Б О Р О П Р И Л У К И 12

У кодексі японських самураїв один із коанів є цікавою настановою: «Якщо не знаєш, що робити — роби крок уперед». На тебе чекає «місце сили», у якому відкриваються нові можливості. Художник Ігор Гусєв у різні періоди своєї діяльності завжди дотримувався цього «правила». Можливо, саме тому його персона залишається актуальною для сучасної культури. А ще йому притаманні здоровий «пофігізм», почуття гумору, рефлексія і багато чого ще... Отже — монолог для «УК» і насолоди від Ігоря Гусєва

Ігор Гусєв

Часи були, безумовно, чудові — початок 90-х... У рік, коли я закінчив художнє училище, відбувся розпад СРСР. Країна занурилася в хаос. Природно, про мистецтво тоді мало хто думав, піпл намагався вижити. Із фарб можна було купити тільки розкішний бурячний заміс, «краплак» називається. Полотна для нас панки крали. Дякувати, комуністична агітація була на кожному розі. Малювали в бомбосховищі. Там був сквот, у якому репетирували альтернативні команди. Називався «Підвал у пальця». Ну, а якщо ближче до культурної складової, то Нова хвиля закінчилася. Я встиг потрапити на виставку «Штиль» куратора Сашка Соловйова. А далі живопис знову помер. На щастя, до початку 2000-х. «В архівах майбутнього». 2013. Полотно, олія

Мені здається, глядач 90-х був більш підготовлений. Як правило, читав Барта — Даріду. Дивився Джармуша — Грінуея. Сучасне мистецтво було клубом для обраних. Сьогодні епоха споживання поставила мистецтво в ряд усіляких розваг, і далеко не на перше місце. Та й будь-який хіпстер прочитає вам про нього цілу лекцію, хай і поверхневу.


«Ортодокси». 2011. Полотно, олія «Емі. Клуб 27». 2011. Полотно, олія

У мистецтві кожен має пройти свій шлях. Мені інколи цікаво спостерігати за художниками. Такі різні люди, що ж у них може бути спільного! Ан ні! Є! Одного разу ми відпочивали разом з Олегом Куликом на Кінбурнській косі. Він дуже яскраво розповідав, як почав практику людини-собаки. Як став радикальним й епатажним художником. Як в одній зі своїх акцій, де, за сценарієм, він кілька місяців був ізольований від суспільства, пересувався рачки і харчувався виключно з собачої миски. На якийсь момент під цим екзистенціальним пресом світовідчуття змінилося, і він почав ставитися до всього, що відбувається, більш філософськи.

До своєї поетичної творчості я ставлюся досить скептично. Є таке формулювання — вірші художника. Мені здається, воно ідеально підходить до того, що я роблю. У 90-х мені подобалося естетизувати життя спальних районів. Сьогодні — це хоку. Спосіб нетривіально описати те, що відбувається, крізь призму соцмережі. Перший час отримував багато закидів щодо злободенності. Доводилося пояснювати, що таке «тут і зараз» в епоху онлайн. Потім всі якось звикли. А щодо книги, це ж ілюстрації доведеться робити. Навіть не знаю... Якщо по секрету, то вже «культовий» «Вінстон Мальборо Прилуки» — це текст пісні. На початку Міленіуму я записав електронний альбом. Але оскільки він вийшов занадто неформатним — і за звуком, і за текстами, він так і залишився в андеграунді. А почитати іноді люблю. Найголовніше, аби компанія зібралася підходяща. Ну, і драйв. Куди ж без нього.

«Планета Борщ». 2011. Полотно, олія

Винстон, Мальборо, Прилуки, Честерфильд, Родопи, Кент, Магна, Дойна, Пэл-Мэл, Бруклин, Астра, Прима, Президент. Монте-Карло, Монтекристо, Кемел, Ялта, Галуаз, Лаки-Страйк, Труссарди, Шипка, Стюардесса, Портогас. Бриллиант, Парламент, Салем, Ватра, Ява, Кептен Блэк, Флуераш, Сенатор, Сальве, Беломорканал, Казбек. Мультифильтр, Астор, Морэ, Вог, Собрание, Экспресс, Бонд, Опал, Лигейрос, Роял, Филипп-Морис, ДжиПиЭс.

«Лицарі Революції № 6». 2014. Полотно, олія

13


*** Будто прирос к монитору Чайные листья остыли Сердце мое на Майдане *** Cкажи мне водитель трамвая С какой стороны баррикады Сегодня я стану героем?

Одеса. Спекотне літо 2007-го. Музеї мертві, інституції дискредитовані, галереї буржуазні. Останнім острівцем життя залишається барахолка. Саме тут, у серці Молдаванки, на Старокінному ринку і відроджується старий, добрий акціонізм. Суть акцій дуже проста. Художники скуповують на певну суму (нехай це буде 99 грн.) старі й не дуже речі, тобто — непотріб, і перетворюють їх на об’єкти та інсталяції, які на місці виставляють. У кожної наступної акції змінюється куратор, концепція і, якщо хочете, Маніфест.

*** Спящей красавицей призван На выходных не проснется Маленький добрый титушка *** Даже морозною ночью звездочки Евросоюза благоволите влюбленным! *** Снова в метро засыпаю Снится мне сон необычный Шапку украл император

«Під натиском». 2011. Полотно, олія

На наших художників звернули увагу після першого українського Сотбіc. Він розділив українське мистецтво на «до» і «після». На тих, хто туди потрапив, і тих, хто — ні. Чесно кажучи, для мене він став приємною новиною. А стратегії гранично прості. Нікому не відоме китайське мистецтво за кілька років стало світовим трендом. І знаєте чому? Тому, що в нього вкладала гроші Компартія Китаю. В Америці його підтримували китайські емігранти, у яких не атрофувалося почуття патріотизму. Ми тільки на початку шляху. Думаю, що рано чи пізно, роботи українських художників додадуть у вартості пару-трійку нулів.

Манифест (мовою оригіналу) – Захват рынка и его освоение. – Анализ блошиных рынков и барахолок для возможной передислокации. – Реанимация культурного тела Молдованки. – Спекулятивный стрит-арт. – Право на ручной труд. Неокустарность. – Решительный отказ от всякого рода посредников-галеристов и прочих. – Переосмысление акционизма как средства общественной и в особенности внутренней коммуникации. – Неманипулятивные техники воздействия. – Хаос и порядок. Свободный апгрейд кураторского состава.

Ніколи не був у «шкурі» західного художника. Але знаю, що для того, аби чогось досягти, найталановитіші з них можуть чекати своєї черги роками. Знаю, що там все вкрай структуровано і музеєфіковано. Багато приватних музеїв та фондів. Ну, і звичайно арт-менеджмент, якого у нас, чесно кажучи, немає. Там ціла індустрія. Та й суспільство більш розкріпачене. Люди живуть, насолоджуючись життям, і тому — ні тобі претензій до художника, ні соціального замовлення на «духовку» і «нетлінку». Ця роль давно відведена дизайну і державному TV.

Куратором довелося стати мимоволі. У середині 2000-х поступово виникла ностальгія за мистецьким життям. Так з’явилися «Арт-рейдери».

Акції тривали кілька років. Потім була галерея «Норма» і багато чого іншого. А щодо продовження кураторської діяльності, то думаю, найвірогідніше — життя змусить :)

Найактуальнішим зараз для мене є «горизонт» без «Граду» і «Бука». Горизонт з українським прапором. Решта додасться. «Збирач Всесвіту». 2014. Полотно, олія

УК. 14


Йося ПАТІФОНОВ, спеціально для «УК» з Одеси, фото автора

Звуки Муз. Одеса звучить красиво… Йдучи центром міста, обов’язково почуєш із відкритого вікна, як хтось розучує гами на фортепіано чи скрипці. У маршрутках зустрінеш не звичний для водіїв шансон, а швидше джаз, соло в якому — протяжний скрегіт стертих гальм. Лайка на зупинці фальцетом а-ля Led Zeppelin, жіночий стогін з другого поверху готелю поряд із Привозом, молдовська пісня у переході, брудний «Запорожець», з вікна якого стирчить вишуканий гриф контрабаса, дівчинка на роликах, котра наклеює на тин афішу симфонічного концерту, наспівуючи при цьому реперські частушки Серьоги… Це місто строкатого музичного абсурду, каламбурного ритму та звукової какофонії, що діє, немов ін’єкція адреналіну…

Т

ож не дивно, що саме тут кілька років тому з’явився Музей звуку. Унікальність його полягає не тільки в тому, що його експонатом є абсолютно нематеріальна річ. А, перш за все, в тому, що вся ця колекція з більш ніж шести сотень музичних програвачів, — по-одеськи вишуканий fuck off новим технологіям, що з кожним днем позбавляють звук його матеріальної оболонки. Оболонки, яка абсолютно заслужено вимагає не меншої уваги, аніж сам запис. Говорячи про музичну традицію Одеси, практично всі обмежуються іменами легендарних музикантів, що свого часу виступали чи творили в цьому місті. Однак мало хто згадує про те, що саме тут була одна з найкращих у Європі фабрик з виготовлення шарманок. А згодом почали діяти п’ять фабрик, які випускали платівки. Такого масштабу «індустрії меломанії» не було навіть у Москві чи Петербурзі. Згодом радянська влада монополізувала виробництво музичних носіїв під брендом «Мелодія». Наступного дня, після появи цього платівкового мастодонта, усі виробники платівок в інших містах СРСР

15


припинили своє існування. Наразі ж ані у Південній Пальмірі, ані в будь-якому іншому місті України виробництва платівок не існує. Накрутивши пружину в одному зі старовинних грамофонів музею, я почув пискляву пісню, записану ще в позаминулому столітті. Саме тоді історія нарешті вилікувалася від власної глухоти. Адже жодного звуку до ХІХ ст. вона не зберегла. Пластинка, що дряпає слух візитерам музею, була виготовлена у 1867 році, коли на території сучасної України тільки-но починали з’являтися перші патефони. Платівка ця металева, адже на той час ще не вміли наносити звукові доріжки. Натомість у ній видряпували дірочки, за які чіплялися еластичні металеві пластини, і, за принципом шарманки, лунала мелодія. На той час програвач для таких пластинок коштував, як чотири корови. Сьогодні музичний програвач уміщається у кожного в долоні разом із мобільним телефоном. Уперше ж запхати звук у кишеню людині вдалося вже у 20-х роках ХХ ст. Про це свідчить швейцарський кишеньковий патефон розміром із консервну банку. (Фото 1) Нещодавно дев’яносторічна племінниця Утьосова принесла в цей музей мікрофони, у які співав її легендарний дядько. Як і належить справжнім пенсіонерським артефактам — вони акуратно лежать на білій серветочці на найпочеснішому місці. (Фото 2) А поруч із ними знаходиться не менш унікальний мікрофон. Він стояв на Красній Площі на мавзолеї під час парадів. Усього таких було виготовлено не більше сотні. (Фото 3) Є серед експонатів музею і справжні зірки. Наприклад, радіола, яка з’являється у серіалі «Ліквідація». За сюжетом, її слухав маршал Жуков. Саме для військових ця модель приймачів і розроблялася. Від звичайних радіо, котрими користувалися пересічні громадяни СРСР, цей відрізнявся тим, що ловив короткі хвилі, на яких у соціалістичний простір припливали звісточки про життя на капіталістичному заході. (Фото 4) Тільки з такого приймача можна було почути про те, що на капіталістичному заході з’явилися перші радіоли з дистанційним пультом. Останні давали можливість регулювати гучність та перемикати канали. Товщина дроту, який з’єднував такий пульт із самою радіолою, більша за сьогоднішні кабелі інтернету, телебачення і телефону разом узяті. (Фото 5) Допоки Захід думав про комфорт рядового споживача — комуністи розви-

16

1

3

2

5

4


6

9

8

7

вали оборонку. Шизофренічна жага керівництва СРСР створити найбільш прогресивну армію призвела до того, що в 20-х роках у Союзі створили магнітофон, який записував звук на дроті. Нічого подібного в усьому світі на той час не було. Такі програвачі широко використовувалися у військовій справі. Серед іншого саме вони в ті роки крилися у загадкових «чорних ящиках», за якими зчитували інформацію про катастрофу літаків чи суден. (Фото 8-9) У 50-х з’явилися перші приймачі, які можна було носити з собою. Вони являли собою невеличкі валізки, адже ламп у його потрухах було більше, аніж у цілій одеській комуналці. (Фото 6) На початку 90-х років розмір лазерного диска був не менший за стандартну вінілову платівку. Коштував він на той час $68, а програвач до нього — більше $2,5 тис. Пам’ятаю, коли наш сусід дядя Гєна привіз такий магнітофон із Таїланду, то дві доби ночував у сусідів. Дружина не пускала його у квартиру через те, що він витратив на «ету свою музику» півзарплатні за кількамісячне плавання. (Фото 7) На фото нижче диск із записом альбому групи «Кіно» тримає один із засновників Музею звуку Василь Федорович. Разом із двома своїми товаришами він почав збирати колекцію програвачів та музичних носіїв ще 1978 року. Коли він вмикає музику на випадково знайденій радіочастоті, то обов’язково звучить мелодія, якій щонайменше 30 років, — його аура ніби оповита старовиною. Поцікавившись, який із програвачів у музеї він слухав удома — пан Василь відповів своїм хронічно зірваним голосом: «Ніякий. Я все життя працюю звукооператором, тож музики наслухався на роботі. Вдома взагалі нічого ніколи не слухаю». Та незважаючи на це, вдома у нього близько п’яти тисяч платівок. Часто він стикається з тим, що пісні та мелодії, які є у його колекції, неможливо відшукати в інтернеті. Тоді він оцифровує ту чи іншу платівку і завантажує її в кіберпростір. І поки свою справу тихо продовжують такі, як пан Василь, — історія людства не оглухне. Не втратить своє звучання і сама Одеса, яка, поки я писав цю статтю, увійшла в ніч і стихла. Де-не-де виють пси, чоловік, обійнявшись із гітарою, спить у клумбі, дівчина у вечірній сукні, пританцьовуючи, повертається з дискотеки, доноситься стогін кораблів, що стоять на рейді… Написано під Janis Joplin УК. 17


Лариса ГОНЧАРЕНКО

«Мета мистецтва, підкреслював Микола Гоголь, змусити несхожих між собою людей… заридати одними слізьми і засміятися одним спільним сміхом. Мова мистецтва, мова танцю — інтернаціональна і тому є кращим засобом спілкування між народами. Мовою танцю ми прагнемо розповісти про життя та працю українського народу в історичному минулому та сучасному», — так визначив суть свого життя і творчості Павло Вірський, організатор і, з 1955 до 1975 рр., керівник Державного заслуженого академічного ансамблю танцю УРСР (нині — це Національний заслужений академічний ансамбль танцю України ім. П.П. Вірського). 110 річницю з дня народження феноменального українського балетмейстера ми відзначатимемо вже на початку 2015 року. А в цьому, одеському числі журналу «Українська культура» ми представляємо портрет знаменитого одесита Павла Вірського через сприйняття тих, хто мав змогу чи шанс знати Генія танцю особисто

«Повзунець». Вихід

18

Виступ біля Королівського Альберт-холу (Лондон)


Павло Вірський, як його називали танцівники «Патрон», під час репетицій

Євген Досенко, заслужений діяч мистецтв України, головний диригент Державного фольклорно-етнографічного ансамблю «Калина»

Коли Вірський показував, він був неперевершений

У кожного своя зустріч з Павлом Вірським, і ця зустріч часом стає доленосною в усій історії життя… Ішов 1974-й рік. Молодий диригент зі Львова, що закінчив Львівську музичну академію (тоді — консерваторію) ім. М. Лисенка, чекає прийому у міністра культури України О.К. Романовського з метою отримати його підпис для направлення на два роки до «Большого театру» у Москву на стажування. … До кабінету міністразайшов високий симпатичний чоловік. Посміхаючись, потиснув мені руку і жартома сказав:«Що, хлопче, у сорочці народився?» (Як потім з’ясувалося, це був начальник відділу кадрів міністерства І. Гнатенко). Про проблему, яка постала перед Ансамблем танцю, знали всі в міністерстві: його залишив головний диригент, композитор і близький творчий побратим Вірського Ігор Іващенко. За розпорядженням міністра культури мене поселили у номер-«люкс» на 11-му поверсі готелю «Москва» (нині — «Україна»). Усі, хто мене супроводжував, примовляли: «Вы, молодой человек, в рубашке родились. В таком возрасте, без званий и регалий, и сразу на такой пост…» Ще більший подив у мене викликав наступний день, коли у приміщенні Ансамблю танцю України, у присутності усього творчого колективу Павло Павлович оголосив: «Прошу привітати нового головного диригента ансамблю — композитора, піаніста і балетного диригента Львівського театру опери і балету Євгена Івановича Досенка». Присутні аплодують. Я зрозумів, що зі мною бавляться, як з іграшкою, не зважаючи на мою незгоду. Після зборів вирішив відверто виявити свій протест Павлу Павловичу. Зайшов до нього в кабінет і досить грізно сказав: «Я ніколи не займався народними танцями, і вважаю, що це примітив — як хореографія, так і музика. Моє покликання — театр, у який я закоханий і якому вирішив присвятити все своє життя». Він відповів, посміхнувшись: «От і добре, ви ще більше ствердили мене в моєму рішенні. Сам я усе життя працював у класичному балеті. І зовсім не збирався бути балетмейстером народних танців. Я створюю театр народної хореографії. Це моя мрія, і ми будемо створювати цей театр разом» Таким є мій спогад про зустріч з Павлом Вірським. В Ансамблі танцю я працював з Вірським лише 8 місяців, а потім, ще майже 10 років, без нього. І за ці роки став Павло Павлович моєю вірою в мистецтві — став, і залишився назавжди.

19


Роман Кофман, український диригент, педагог, композитор, письменник, народний артист України, професор Національної музикальної академії України ім. Чайковського Феномен Вірського ще не розгадано, його значення для української (і не тільки) культури до кінця не визначено ... Павло Вірський був не тільки великим художником і великим артистом, а й великим містифікатором. Комуністичні бонзи, загіпнотизовані блиском блакитних і червоних шароварів, так і не зрозуміли, що у всеозброєнні своєї нестримної фантазії, усією сутністю своєї творчості Павло Вірський мовою танцю стверджував головне — свободу людського духу. ... В ансамбль Вірського я прийшов скрипалем, а «вийшов» диригентом; мої диригентські «університети» я пройшов саме там, в горнилі кровопролитних репетицій і концертів, в яких не було права на помилку. Тому в інтерв’ю вічно поспішаючим журналістам на питання «у кого Ви вчилися диригування», я відповідаю: у професора Канерштейна. Тим, хто задає це питання не за завданням редакції, а кому це дійсно цікаво, відповідаю: у професора М.М. Канерштейна, в усіх диригентів минулого і сьогодення, в усіх моїх учнів, але найбільше — у Павла Вірського. За цим обов’язково чую питання: «Як це? Що балетмейстер може дати диригенту?» Відповідь у мене готова. Є речі, загальні для всіх видів мистецтв: несприйняття приблизності, неприйнятність недосконалості. Цьому я намагався вчитися і вчуся досі у Павла Павловича Вірського.

«Про що верба плаче». За мотивами творчості Т.Г. Шевченка

20

Репетиції тривали до сьомого поту

Валерій Дебелий, танцівник, балетмейстерпостановник Ансамблю ім. П. Вірського, режисербалетмейстер Академічного народного хору ім. Г. Верьовки, заслужений діяч мистецтв України, доцент, артдиректор приватної академії танцю України (Канада) В його новаторстві не було розриву з минулим, а скоріше розвиток усталених традицій через призму Великого Майстра. Він об’єднав народний танець із класичним, котрий стає академічним з яскраво створеною естетикою танцю П. Вірського. І все це треба виносити, перестраждати та донести в балетному залі не тільки асоціаціями, взятими з живопису, скульптури, поезії, літератури, але й пластичним акторським показом, бо в образах та пластиці — портрет народу. Коли Вірський показував, він був неперевершений. У той час можна було вибачити всі його складні риси характеру, притаманні талановитій людині. Вірський підпорядкував танець законам театрального дійства, тонко стилізував фольклор, як творчу спадщину багатьох поколінь. Він вірив і йшов до поетичного танцю, і все своє життя під час довгих постановочних годин не погоджувався з тим, що не співпадало з його розумінням краси. Це було і залишилось у моїй пам’яті. Він був Магом танцю. Він був професіоналом, а це практичний досвід, помножений на академічні знання та їх блискуча реалізація. Але П. Вірський був Патріархом танцю, а це вже вища форма: талант, помножений на титанічний труд.


Мирослав Вантух, генеральний директор, художній керівник Національного заслуженого академічного ансамблю танцю України ім. П. Вірського, Герой України;народний артист України та Росії, голова Всеукраїнської спілки хореографів, професор, академік

Театр танцю в композиції «Запорожці». Солісти: А. Долгих, В. Засторжнов

Анатолій Авдієвський, художній керівник, головний диригент, генеральний директор Національного заслуженого академічного українського народного хору ім. Г.Г. Верьовки, композитор, голова Всеукраїнської музичної спілки, Герой України З Пал-Паличем ми спілкувались і товаришували дуже довго; спочатку нас об’єднало те, що ми були обоє з Одеси. Хоча я народився у сербському селі Федвір Знаменського району, але пізніше переїхав на Одещину. Вірський не мав багато друзів, але в мені він відчував щось близьке, певно тому, що ми були земляками. Ми полюбляли іноді випити трохи коньячку під час бесіди, але на людях він ніколи не з’являвся у нетверезому стані. До того ж він знався на хорах, розумів, що таке чистота інтонації. Але він сприймав це по-своєму, він вважав, що чистота співу створюється не лише гарним звучанням акорду, але цінував перш за все чистоту духовну! Це значить — бути чистим до свого друга, до своєї родини, до свого роду, до Батьківщини, до роботи, ну і зрештою — до Господа Бога. Він вважав, що віра повинна бути присутньою в людини, бо це є її невід’ємна складова. … У 66-му мене призначили керівником хору Верьовки. З тих пір Ансамбль Вірського та Хор Верьовки по черзі виїжджали за кордон, практично кожен місяць. Але були і міста, які залишили болючі спогади. Під час вже третього перебування в Іспанії, у місті Сан-Себастьян, за куліси до Вірського прийшов такий собі Скорцені, який вітав Вірського чудовими словами та гарячими обіймами і побажав з ним сфотографуватися. Фото з’явилися у пресі. Але пізніше виявилося, що то була провокація, бо він був німецьким шпигуном. Рідна держава поставилася до цього максимально критично і через це не надала Вірському чергового підвищення — звання лауреата Ленінської премії, а нагородила тільки орденом Дружби Народів. Вірський одразу якось притих, дуже переживав. Можливо, це і вплинуло на ранню смерть Павла Вірського.

У 1976 р. Ансамблю було присвоєно ім’я його видатного засновника і керівника Павла Вірського. З гастролями Ансамбль танцю побував у Кореї, Китаї, на Кубі, у Австрії, Англії, Канаді, США, Бельгії, Франції, Іспанії, Греції, Бразилії, Аргентині, Венесуелі, Перу, Португалії, Данії, Андоррі/Еквадорі, Німеччині, Швейцарії, де завжди з честю демонстрував досягнення національної культури. Сьогодні ансамбль ім. П. Вірського — у розквіті творчих сил, активно працює над удосконаленням свого професійного рівня, поновлює репертуар новими творами, веде активне творче життя, пропагуючи українське народне мистецтво як в Україні, так і за кордоном. 2004 р. ансамбль гастролював 3 місяці у США. У газеті «Нью-Йорк Таймс» Анна Кисельгоф писала: «...цей колектив належно займає перше місце серед подібних груп. Це вищий клас майстерності і привабливості. Я не можу знайти слів для опису їх майстерності. Людство ще не придумало таких слів захоплення і задоволення. Якщо сказати «Браво!», «Неперевершено!» — це не сказати нічого про цей колектив…» А «Вашингтон Пост» розмістила таку рецензію Лізи Трамер: «По правді цей ансамбль — найкращий у світі. Такого високого рівня виконання Вашингтон ще не бачив. Приходьте на наступний концерт цього легендарного і просто першокласного колективу, ви отримаєте заряд енергії і позитивного настрою. Недарма кажуть, що ансамбль ім. П. Вірського — це душа і серце українського танцю і самої України»… … Незабутній Павло Павлович учив нас служити високому мистецтву української хореографії, бути частиною свого народу, любити свою землю, свою культуру, рідний батьківський поріг. Ось це і є наш обов’язок перед Вірським, людьми і країною. За виданням: Павло Вірський: (життєвий і творчий шлях) / упоряд.: Ю.В. Вернигор, Є. Досенко. — Вінниця: Нова Книга, 2012. — 320 с.: іл. «УК» дякує Євгенії Колесник за надані матеріали

«Патрон» під час репетиції

УК. 21


Сіма БЮСТОВ

Монументальний гумор Одеси Щороку, починаючи від 1995-го, 1 квітня в Одесі з’являється новий гумористичний пам’ятник. Таким чином жителі міста виражають Південній Пальмірі свою любов. Власне, з урочистого відкриття цього монумента і починається Гуморина — свято, під час якого Одеса стає всесвітньою столицею анекдотів та гарного настрою. Пам’ятники з’являються переважно у «Літературному музеї», чий двір вже давно перетворився на «Сад скульптур». Та після відкриття чергового пам’ятника у квітні цього року місця там вже не залишилося. Однак тодішній в. о. мера Одеси Олег Бриндак з цього приводу не зажурився: «Якщо буде треба, містечко ще знайдеться для нових проектів. Усе — як у нас в Одесі. Тут посунуть, там підзахоронять…» Ми відібрали найкумедніші монументи Південної Пальміри, які змушують засумніватися в тому, що одеський колорит вивітрився з цього міста

Саша-музикант Присвята головному герою оповідання Олександра Купріна «Гамбрінус» — некоронованому королю одеських музикантів

Джинсовий Дюк «Джинси винайшов одесит Льова Штраус, який згодом вже став Леві Штаусом», — говорить легенда цього монумента

Зелений фургон Присвячено героям веселого оповідання Олександра Козачинського «Зелений фургон»: учорашньому гімназисту Володі Петрикєєву, молодшому міліціонеру Грищенку та метранпажу Шестакову. У цьому творі дуже точно описується Одеса 20-х років минулого сторіччя

22

Антилопа-Гну Пам’ятник присвячено героям роману «Золоте теля» Остапу Бендеру, Адаму Козлевичу, Шурі Балаганову та Паніковському

Іллі Ільфу та Євгену Петрову Монумент створено за мотивами легендарного пам’ятника Мініну і Пожарському у Москві. Так само, як ці герої російської історії застовпили самостійність своєї країни, Ільф і Петров — укоренили в радянській літературі свій безсмертний гумор


Пам’ятник апельсину Жителі Південної Пальміри називають його пам’ятником хабарю. Завдяки тому, що 1800 року керівництво Одеси відіслало імператору Павлу І валку з апельсинами. Саме вони зіграли вирішальну роль у виділенні необхідних 250 тис. рублів на добудову порту в Одесі, без якого місто не набуло б свого сьогоднішнього значення

Музейне братство Присвята працівникам музеїв. Троє напівмертвих пацюків в окулярах тримають піраміду як символ знань та традицій. Під нею сидить маленьке мишеня, що символізує нове покоління

Рибачка Соня і Моряк Костя Присвячено пісні «Шаланды полные кефали», яку написали композитор Микита Богословський та поет Володимир Агатов. Уперше ця пісна прозвучала у фільмі «Двоє бійців» (1943)

Присвята Рабіновичу Невеличкий монумент безсмертному герою одеських анекдотів Рабіновичу зображує його старим дзигармайстром. Він дивиться на зірки крізь монокль в оці, замислившись про вічне…

Мадам Стороженко Відомий також як пам’ятник тьоті Соні. Прототипом цього персонажу стала героїня оповідання Валентина Катаєва «Біліє парус одинокий»

Дванадцятий стілець Присвячено заповітному стільцю з легендарного роману «12 стільців» Ільфа та Петрова. Монумент розміщений на найменшій в Європі площі, що знаходиться у Міському саду. Неофіційно її називають площею Остапа Бендера

Ти одесит, Міша До 25-річчя одеської Гуморини з’явився пам’ятник найвідомішому одеситу Михайлові Жванецькому

Одеса-мама У кожної одеситки трохи вітру в голові, тож автори пам’ятника зав’язали у волосся «Одеси-мами» вітрила. У руках вона тримає засновників міста: Рішельє, Ланжерона, Деволана, Дерибаса та Воронцова

УК. 23


Руслан ОНОПРІЄНКО

НЛО

Олекса Губський

УК. Що змусило Вас переїхати з Харкова до

Одеси, і яким чином Ви стали одним із фундаторів такого явища, як НЛО? До Одеси був ще стольний Київ, де я проживав протягом п’яти років. Займався громадсько-політичною діяльністю, й Одеса стала продовженням цього шляху. До того ж, місто мені близьке та дороге — моя дружина з цих країв. Головне те, що в Одесі багато патріотів, багато яскравих творчих особистостей. Та й саме місто сповнене колориту та неповторного шарму.

24

у просторі Одеси

Якщо література існує, то вона існує всюди. Кожна сторона вирізняється оригінальною стилістикою й особливостями «окремішньої» екзистенції. Але ж усі кордони стерті, а будь-яка література, як відомо, є масивом індивідуальних текстів. І коли 2010 року Одеса збагатилася новим мистецьким об’єднанням, місцевий колорит додав свіжості процесу витинання слів. Завдання угруповання, за словами самих учасників, — зробити політ НЛО цікавим, таємничим, захоплюючим та неординарним. А от «що то було», і як воно «по небу пливло», журнал «Українська культура» дізнавався у знакової постаті цього явища Олекси Губського. І не тільки про це…

Ініціатором створення НЛО став відомий громадсько-політичний діяч Андрій Юсов. Корінний одесит, який не на словах, а на ділі доводить свою відданість українській справі. Тому ідея створення НЛО належить саме йому. Крім того, Андрій виступив і меценатом цього проекту, знаходячи ресурси для втілення наших творчих планів. Для мене ж стало несподіванкою те, що Південна Пальміра на той час не мала жодного україномовного літературного об’єднання. Постало завдання — виправити ситуацію.


Як показує досвід, ставка, зроблена на освіту та культуру (у цьому випадку на літературу), завжди є виграшною. Уже за місяць пошуків у нас було достатньо людей, щоб проводити повноцінні літературномузичні вечори, акції, перформанси. А за чотири місяці ми вже брали участь у літературних фестивалях, зокрема поїхали на Літературну сцену фестивалю «Країна Мрій», де гідно виступили.

ДОВІДКА Нова література Одеси (НЛО) — літературно-мистецьке угруповання, до якого входять молоді одеські поети, письменники, музиканти, а також всі ті, кому цікава сучасна українська література.

УК. Як виникла ідея читання поетичних текстів на балконі? «Остання барикада» провокує на нестандартні ходи? Не для того створювалося НЛО, щоб заганяти себе в тісні тенета академічних зал. Ми — меш-

УК. НЛО — це спроба подолати стереотипи

про Одесу, яка у масовій свідомості асоціюється з російськомовною літературою? Українська російськомовна література — по-своєму унікальна, і має в Одесі значне поширення та багато гучних імен. Але ми не збираємося з ними конкурувати. У нас своя парафія. Серед жителів більш ніж мільйонного міста є багато таких, які щось пишуть. Пишуть різними мовами: російською, українською або кількома. Завданням було знайти в Одесі насамперед україномовних цікавих авторів і запропонувати їм оригінальний майданчик для самовираження, спілкування, обміну досвідом. У творчої особистості з’являється стимул творити тоді, коли вона знайшла своє середовище, уважного слухача-читача, відчула смак визнання та слави. Ганна Костенко, Анатолій Хромов, Діана Попкова, Олександра Григор’єва-Горст, Юрій Власішен та інші — одесити, які вже здобули свої літературні перемоги, видали власні книжки, заявили про себе на всеукраїнському рівні. Мені завжди приємно перебувати в їхньому товаристві, радіти їхнім творчим успіхам.

УК. Наскільки «комфортно» існувати україн-

ському поету в іншомовному середовищі? Це питання не стосується професії чи соціального походження. Це більше стосується громадянської позиції окремо взятого індивіда. Я свій вибір зробив ще на початку 90-х, коли навчався в Харкові й відколи почав займатися громадсько-політичною діяльністю. Для мене питання мови тоді стояло дуже гостро та принципово. І в російськомовному середовищі часто виникали побутові та ідеологічні конфлікти. Зараз ситуація змінилася на краще. На наших очах формується українська політична нація. На одеському Євромайдані питання мови не стояло. Люди вільно спілкувалися зручною для себе мовою, зайвий раз демонструючи, що мовне питання роздмухується нашими ворогами, аби нас посварити та поділити. Біля пам’ятника Дюку де Рішельє стояла

одеська творча інтелігенція. Саме ці люди були найактивнішими під час проведення різних революційних акцій. Нам, як організаторам Одеського майдану, вдавалося без особливих зусиль перетворювати черговий мітинг на музично-поетичний вечір. Причому багато «новоявлених революціонерів» почали писати українською. Що ж стосується літературного процесу, причетні до НЛО творять українською та російською, дехто пробує білоруською та іншими мовами. Інколи, на творчих вечорах, ми виступаємо спільно з авторами із російськомовної тусовки, змагаємось у форматі слему. І тут на перше місце стає не мова, а якість твору, харизма автора й артистичність.

Кобзарювання

ЯК ПОКАЗУЄ ДОСВІД, СТАВКА, ЗРОБЛЕНА НА ОСВІТУ ТА КУЛЬТУРУ, ЗАВЖДИ Є ВИГРАШНОЮ

канці дахів та парків, водночас для нас є рідними підвали нічних клубів та легендарні одеські катакомби. Тому ідея почитати на балконі не є для нас чимось неординарним. Найголовніше, що ця акція була проведена на дуже високому рівні, про неї почула вся Україна. «Патріотичний балкон» одеситки Вікторії Сибір вже давно став однією з візитівок української Одеси, водночас символом боротьби та непокори. Переконаний, що такі акції всеукраїнського масштабу в Одесі стануть регулярними. І, звичайно, «Остання барикада» — на висоті! УК. Ви відомі не тільки як поет, Вас знають і як майстра кобзарського співу. Звідки така серйозна увага до традиції? Моє рідне місто Харків ще на початку ХХ ст. вважалося столицею кобзарства. Вчені-етнографи, які вивчали це унікальне явище, виявили, що саме в Харкові на той час кобзарювала

25


найбільша кількість незрячих співців-бандуристів. Потім історія має трагічну розв’язку: носії давніх співочих традицій українського народу були безжально винищені в 30-х рр. безбожною радянською репресивною машиною. Одним із осередків українського патріотичного руху в Харкові початку 90-х років була родина Черемських. Коли я після школи долучився до українського патріотичного руху, то познайомився з Костем Черемським, який грав на старосвітській традиційній бандурі, ретельно досліджував цю традицію й організовував у Харкові чисельні конференції та кобзарські фестивалі. Саме він став засновником Харківського кобзарського цеху на додачу до Київського, який вже існував давно. Під його керівництвом я почав виготовляти кобзу. Потім вже в Києві, під керівництвом майстра Сергія Перехожука, я завершив виготовлення інструмента. Згідно з давнім кобзарським звичаєм на свято Трійці освятив кобзу в храмі. Почав опановувати давній репертуар. А коли потрапив до Одеси, то познайомився з Максимом Трубніковим — поетом, музикантом, фронтменом одеського фолк–рокового гурту «Друже Музико», який став моїм побратимом та однодумцем. Він теж цим загорівся і невдовзі власноруч зробив собі кобзу. Ось так у сучасній Одесі ми започаткували (відродили) кобзарство. При нагоді кобзарюємо просто неба, виступаємо в навчальних закладах, у засобах масової інформації. Така просвітницька робота для Одеси конче необхідна. Люди дізна-

ються про своє минуле, осягають глибини нашої традиції. УК. Яка доля кобзарського цеху, заснування

якого Ви свого часу планували? Згідно з давнім кобзарським звичаєм, який існує і серед сучасного кобзарського товариства, — для того, щоб називатися кобзарем та мати змогу заснувати територіальний Цех, треба скласти іспит перед Цеховою старшиною — так звану «одклінщину». Для цього ще треба багато працювати над репертуаром, опановувати інструмент. Поки що наш одеський тандем ми назвали (суто формально) «Одеською кобзарською майстернею». Врешті, ці формальності — хто як називається — не є важливими. Наприклад, Київський кобзарський цех, попри те, що існує більш ніж 40 років, як громадське об’єднання досі не є офіційно зареєстрований. Але це не заважає товариству плідно працювати й виконувати свою священну місію: зберегти кобзарсько-лірницьку традицію в первозданному, автентичному вигляді й передати цей скарб нащадкам.

УК. Що чекає на поета Олексу Губського з огляду на сучасні тенденції в літературному процесі? На жаль, ніколи не переймався цим питанням. Для мене поезія і надалі залишається не більш ніж хобі, цікавою вправою зі словотворення в часи натхнення. Значно цікавішим є організовувати літературний процес, відкривати нові імена… І кобзарювати.

Майстер-клас від Олекси Губського

УК. 26


Поет Олекса Губський представляє на сторінках «УК» власну добірку римованих текстів

Олекса Губський Вибране Аеродром «Коротич» Між хмар, де пасуться метелики та цепеліни, І пальчики гоють, обпечені жаром комет, Там слизиста сохне, і юні серця цепеніють, Відірвані вперше від ґрунту на кілька «кеме». Стаєш невагомим, бо прірва пащеку відкрила, Яскріють зіниці, і хвора душа ожива. Нас виблює з черева дивний дракон ґвинтокрилий, Щоб зграйку пухнастих кульбабок ловила трава. Дурієш від дози потужної адреналіну… Та купол розкрито. Хай Бозя тебе береже! І виснеш на стропах, неначе павук в павутинні, І зириш на землю, немов на яйце Фаберже. Крізь лінзи сльозин обсервуєш ретельно це чудо. Снують поміж берців нужденні твої земляки, Що в справах щоденних не бачать сердеги й не чують: «Коротич — forever! На многії дні і роки!» Цей люд метушливий ще прагне пришестя Месії, Ця твердь пошрамована спрагло очікує злив. Ти любиш цю землю, як люблять кроти й гречкосії, Ти любиш це небо, як Карлсон, напевно, любив! На те воно й небо — як очі коханої — синє, На те й терпеливе, щоб втерпіти витрішки ці… Що ж, нене-землице, вітай свого блудного сина Ударом по ребрах і ляпасом трав по щоці!

27


Початок

Немов на полюванні пильний лис, Твій тато під «пологовим» на чатах. Майдан, Великий Луг та Чорний Ліс На тебе вже втомилися чекати. Вготовано для тебе сто доріг — Шляхи забур’янілі, захаращені… Було знамення — пишний, дивний сніг, Такий, яких на світі не бувало ще. Запорошив цей високосний рік, Обпік сльоту оранжевими цятками. Цей перший сніг — як сина перший крик, Як перша кров — всього лише початком є. Його хода — потужна й молода, Його стезя дороговказом стане, Щоб син знайшов по снігових слідах Братів по крові, зброї та повстанню. Він, однозначно, стане бунтарем. Наосліп, врукопаш, притьмом повз тата! Він, неодмінно, там, де бою рев. Прийде пора — повстане, щоб повстати. Настане мить, і вовчиком прудким На волю, в степ гайне за сіроманцями… Він — радість, сум, тривога для батьків, І одиниця бойова для Nації.

28


Жменя парамілітарних сонетів із циклу: «Кримський анабазис»

Бахчисарай Це Це Це Це

слайдів різнобарвний вінегрет, вічних сфінксів непорушний спокій, дві змії зчепилися жорстоко, смайлик, що вінчає мінарет.

Це ханський бездоганний реманент, Це слізки полонянок яснооких Спалахують в фонтанах та потоках, Це любощів невизбираний мед. Це сад закамуфльованих бажань. Гостинно пригощають тут, хоча В поході споживати не годиться,

Нанамі Кудроу

Та попри те, що не велить звичай, Нащадки буйночубих розбишак П’ють мирову з нащадками ординців. Серпень. Зорепад В прицілах провідних обсерваторій, На просторі від Сяну до Кубані, Ширяють зорельоти дзуськи п’яні, Валандаються юрби інфузорій, Ангелики шикуються бадьоро, Мов спалахи очей Урус-Шайтана, Серця заброд шрапнель небесна ранить. Це діток губить Всесвіт неозорий. І стійкових залишивши на чатах, Підстрелений загін лягає спати. Та варта просинається щоразу, Коли, згубивши галактичну трасу, Урвавши свій космічний маршкидок, Дурна зоря влучає в казанок.

29


Ангарський перевал — Чатир-Даг Коли нога ковзне за перевал, Небесна синь з’єднається з морською. Цілющою живицею напоїть Мандрівників потомлений кагал Стихії життєдайної хорал. Там в шурхоті примарного прибою Валторни, тулумбаси та гобої Лабають маршів переможний шквал. І ти легкий, дзвінкий як «мессершмідт», Котрий вдихнув цей драйв на повні крила, Обмацуєш прицілом краєвид. Бо звідси, мов з письмового стола, Здається, можна плюнути — й поцілиш В підсмажені на березі тіла. Алушта Дорогоцінним бурштином дівчат Оздобив килим пляжу бог Ярило. Й на кожен персик зніженого тіла Випліскує гарячий шоколад. Звабливою морзянкою цикад Пульсує Всесвіт. Й хтиво пестять хвилі Дівочі стегна й перса обважнілі І нам дано торкнутись цих принад! І ми накуштувались цих плодів, Та любощі втомили козаків, Бо знову ваблять гори звіддаля. Облиш ґвалтовність поз відвертих Й хрестоматійний контур корабля, Котрий вже тиждень нудиться на рейді.

Аю-Даг (Ведмідь-гора) Аж ось вона — благословенна мить, Коли важкі військові черевики, Бравурно буцнувши божву багатолику, Бруднять брутально байкову блакить. І пофіг їм, що кам’яний сусід Цю воду хлебче й час від часу рика, П’яниця, волоцюга превеликий, Ведмідь, то він і в Африці Ведмідь. Гамує вічну спрагу з бодуна, Не помічає зовсім, що рідня Краплистим смутком розписала небо. Ведмедиця Велика й Ведмежа, Суміжних зір роздмухуючи жар, З тайги небес зовуть його до себе.

30


Штиль Керманичу, протри свої баньки! Поглянь, як хлопці киснуть без роботи. Бо військо без війни — гниле на дотик, Паскудне, як з кефіром огірки. Це зграя мародерів-гопняків, Що здатна нажиратись до блювоти, Ґвалтовно мордувати пішоходів Й паплюжити культурні пам’ятки. Оно, дивися — установи владні — Кубло сепаратизму та гордині, Розпочнемо локальні дії нині! Вони зазнають глуму й плюндрування, А зганьблене ганчір’я триколорне Нам шкарбани онучами огорне. Муравським шляхом Муравським шляхом, суходолом скутим, Берцища, зголоднілі від ходи, Вертаються, щоб знову одягти Ядучих буднів одностайні пута? Твою звитягу годі осягнути. Крізь гамір станцій, мов крізь блокпости До тихих вод спромігся донести Трофеї, здобич праведно здобуту, Скарби сакральні, щирі та ясні: Чумацьку стежку солі на спині, В кишені жменю гальки та піску. Засмагу, ніби орден «За заслуги» Й війни худий, довготелесий «люгер», Що борсається хижо в речмішку…

Нанамі Кудроу

Сарана

Крізь дим проклять, струнким сталевим клином, Під зойк сурми, зі спритністю хорта, З пітьми на людство вирушить орда — Нашестя грізне, пошесть невмолима. Жорстока та жорстка її хода. Вжахнеться хижо вжалена Людина. І люта мука грішників поглине, І серце туга гризтиме крута. Лише обранці вдячністю та миром Зустрінуть цей вогнепекельний вирій. Для праведних та Богобоязливих, Чий дух сягнув висот, а тіло — дна, Їм ці комахи стануть як пожива. Й благословенна буде САРАНА! УК. 31


Антон ФІЛАТОВ

Як одеський ювелір підкорив

Лувр

Наприкінці ХІХ ст. твір одеського ювеліра став одним із головних артефактів Лувру. Щоб подивитися на нього, люди вишиковувалися у довжелезні черги, а знавці з’їжджалися з усього світу. 22 квітня цього року на будівлі по вул. Осіпова, 6 відкрили меморіальну табличку з написом «У цьому будинку у 1896 році гравер та ювелір Ізраїль Рухомовський (1860–1934) створив всесвітньо відому Золоту тіару скіфського царя Сайтоферна»

Ювелір Ізраїль Рухомовський

А

починалося все з одного одеського авантюриста Шепселя Гохмана, який промишляв торгівлею колоніальними товарами та антикваріатом. Разом зі своїм братом вони займалися чорною археологією під Очаковим — у місцині, що має назву Сто могил (Ольвія). Знаходити старожитності їм допомагали місцеві мешканці. Однак дуже скоро вони зрозуміли, що торгівля антикваріатом — справа набагато важча, ніж спекуляція тютюном або чаєм. До того ж, знаходити все нові й нові предмети старовини ставало з кожним днем важче. Тому дуже швидко брати Гохмани переорієнтувалися на підробки. Колекції місцевих любителів старовини почали наповнюватися фальшивими кинджалами та предметами побуту, які активно виготовляли місцеві майстри на замовлення Гохманів. Та будь-якому аферисту хочеться провернути справу, яка б одразу принесла більше, ніж він заробив за усе своє життя. Тож у Шепселя виникла ідея створити золоту тіару самого скіфського царя Сайтоферна. Легенду про її існування торговець вигадав сам, знайшовши в одному стародавньому літописі яке-не-яке підтвердження її можливого існування.

32

Із проханням створити такий артефакт вони звернулися до ювеліра Ізраїля Рухомовського, якому дуже потрібні були гроші. Сором’язливому одеському єврею треба було чимось кормити шістьох дітей та гонорову дружину. Тим паче за одне це замовлення брати Гохмани обіцяли стільки, скільки він отримував за рік. Гохмани пояснили, що тіару вони замовляють на ювілей одному знаменитому харківському професору. Насправді ж вони хотіли продати її європейським колекціонерам як стародавній дар ольвійського громадянина Протогена скіфському цареві Сайтаферну. «Над створенням колосальної композиції я працював цілих сім місяців. І отримав за це 1800 рублів. Уперше у своєму житті я отримав одразу стільки грошей», — згодом напише Рухомовський у своїх мемуарах. Тіара являла собою куполоподібний шолом 17,5 см заввишки. Відчеканений він був із цільної золотої смуги. Композиція його орнаменту складалася з трьох частин. На нижній зображувався побут скіфів, на верхній – сюжети з гомерівської «Іліади», а між ними було вичеканено стіну ольвійської фортеці з написом «Царю великому і непереможному Сайтоферну. Рада та народ ольвіополітів».


Твір було виконано на совість. Щоб не виникало зайвих питань про вік цієї коштовності, ювелір створив унікальний сплав золота, який би ввів в оману навіть досвідчених археологів. Ну, а вже завершену тіару добряче потер, щоб на ній було видно відбитки кожного століття, через які вона пройшла. З готовою тіарою Гохман рушив до Відня, де зустрівся з місцевими колекціонерами. Його коронний номер — пропонувати потенційному покупцеві одразу цілий ряд античних творів, серед яких були як оригінальні старожитності, так і фальшивки. Власне, так було і з одеською тіарою. Засумнівавшись у тому, що вона дійсно є твором старовини, колекціонери запросили на експертизу найавторитетніших австрійських археологів та мистецтвознавців. Та останні не виявили жодних слідів підробки. Навпаки, вони були просто вражені красою та станом цього античного шедевру. Однак у Віденського музею бракувало грошей на те, щоби викупити цей артефакт. Брати Гохмани хотіли за тіару цілих 100 тис. рублів. Тож очаківський аферист не розлучився зі своєю дорогоцінністю. Але перед тим, як поїхати з Відня, він завітав до своїх приятелів Фогеля та Шиманського, що тримали антикварну лавку. Їм він і залишив тіару на реалізацію. Приблизно через рік після цієї зустрічі віденські антиквари поїхали до Парижа, аби запропонувати тіару Лувру. Тодішній директор найбільшого в світі музею, аби впевнитися в її оригінальності, зібрав комісію, що складалася з найфаховіших вчених Франції. Після детальної експертизи ті підтвердили, що тіара — справжня. Австрійські аферисти вимагали за неї від 200 до 400 тис. франків. Звісно, такої суми в музею не було, тож після довгих пошуків фінансування за честь Франції вступилися меценати. Натомість вони отримали гарантію парламенту на те, що ця сума буде їм повернута. Почесне місце в експозиції Лувру тіара зайняла 1 квітня 1896 року (яка симптоматична дата). До неї одразу вишикувалися черги відвідувачів та почали з’їжджатися історики з усієї Європи. «Одного дня я зайшов на фабрику «Жако». І директор каже мені з усмішкою: «Знаєте, куди потрапила ваша тіара? Можете прийняти від неї привіт!» Він показує мені паризьку газету «Фігаро» і зачитує велику статтю про те, що паризький музей мав за щастя придбати шедевр — тіару скіфського царя на ім’я Сайтоферн… За цю дешевинку Лувр заплатив двісті п’ятдесят тисяч франків, інші ж ка-

Тіара Сайтоферна

Меморіальна дошка Ізраїлю Рухомовському на одеському будинку по вул. Осіпова, 6

жуть — цілих півмільйона», — згодом напише у мемуарах Рухомовський. Уже за кілька місяців один з експертів помітив неточності у мотивах відчеканених рельєфів. Ще трохи згодом французька преса передрукувала заяву російського вченого А. Веселовського про те, що цей артефакт — безумовно, підробка. Однак ці заяви не змусили керівництво Лувру переглянути висновки експертної ради. Протягом семи років тіара лишалася на одному з найбільш почесних місць музею. Аж поки 1903 року паризький скульптор змусив спільноту уважніше придивитися до цього артефакту. Слідом за його газетною публікацією про те, що ця тіара — підробка, у пресі вийшли статті, в яких ювелір Ліфшиць та жителька Одеси Нагерборг-Малкіна доводили, що бачили, як ювелір Ізраїль Рухомовський власноруч працював над цим «стародавнім» шедевром. Не змусило довго себе чекати й публічне звернення до парижан самого автора роботи. Після довгих пошуків справжнього автора цього твору французька преса таки вийшла на нього у тому самому одеському будинку під номером 6, що на Осіпова, який віднедавна прикрашає меморіальна дошка. Підтвердивши свою причетність до цієї тіари, Рухомовський, однак, мав самостійно прибути у Париж і довести це. Грошей на дорогу в ювеліра не було, тож витрати взяло на себе французьке консульство. Експерти Лувру змусили ювеліра власноруч виготовити фрагмент цієї тіари та розкрити секрет її золотого сплаву. І лише тоді, коли вони зрозуміли, що перед ними стоїть справжній автор цього твору, — вони допустили його до тіари. Дізнавшись про цей скандал, один французький багатій Барнум запропонував адміністрації Лувру 250 тис. франків за цю корону в разі, якщо буде доведено, що вона — фальшива. Після цього лже-тіару було перенесено з Лувру в Музей декоративного мистецтва. А її автора французька секція декоративних мистецтв одноголосно нагородила медаллю третього ступеня. Після цього на Рухомовського посипалася злива замовлень та пропозицій. Одним із його багаторічних замовників став Едмон Ротшильд. Ну, а фірма Гохманів, незважаючи на цей скандал, продовжувала свою справу. Її клієнтами ставали приватні колекціонери з різних куточків світу, а також музеї Франції, Англії, Росії, Італії та Німеччини. УК. 33


Віктор ВЕЧЕРСЬКИЙ Фото автора

Місто-порт Одеса: номінація в ЮНЕСКО Та Одеса, яку ми знаємо й любимо, виникла та розвинулася протягом дуже короткого історичного періоду — одного лише ХІХ століття. Це стало можливим завдяки запровадженню режиму «порто-франко» (італ. porto franco — вільний порт. — Авт.) — унікальної, як для Російської імперії, території свободи, де не тільки заохочувалася свобода економічної діяльності, а й, ніби за інерцією, дозволялися й інші «вольності». Потім тоталітарне ХХ-е століття як слід потопталося по спадщині попередників, проте дух і архітектурний образ традиційної Одеси до кінця знищити не вдалося

Півкругла площа на Приморському бульварі з пам’ятником градоначальнику герцогу де Рішельє (Дюку, як кажуть одесити)

34


Я

к і Львів, Чернівці чи Кам’янець-Подільський, Одеса є типовим містом-пам’яткою культурної спадщини, де історичну і мистецьку цінність має геть усе — від загальної панорами до окремого вуличного ліхтаря. Тож і не дивно, що з кінця 1990-х років виникла ідея про внесення спершу Одеського оперного театру, а тоді й усього історичного центру міста до Списку всевітньої спадщини ЮНЕСКО. Підготовці номінаційного досьє для ЮНЕСКО передувало досить тривале та складне осмислення проблеми — і в Одесі, і в Києві. Було зрозуміло, що Оперний театр (і справді чи не найкращий в Європі, за винятком, можливо, паризької Ґранд-опера) — навряд чи може сам по собі потрапити до престижного світового списку, де вже є й не такі архітектурні дива. А от історичний центр приморського міста, досконало вирішений як єдиний архітектурний ансамбль минулої історичної доби — має шанси на успіх. Біда була з визначенням меж території об’єкта номінації: згідно з міжнародними правилами, об’єкт має бути автентичним (справжнім), тобто зберегти з ХІХ століття свої устрій, форму, архітектурну стилістику, упорядження, словом усе, що відрізняє справжню історичну забудову від сучасних підробок під неї. А в Одесі маємо майже математичну закономірність: чим ширшу охоплюємо територію, тим менший ступінь автентичності збереженої забудови. Зрештою ухвалене «Соломонове рішення» виглядає

так: у список ЮНЕСКО запропонували територію з Приморським бульваром, знаменитими сходами до порту, Оперним театром і прилеглими кварталами. Відтак номінацію «Історичний центр і порт Одеси, м. Одеса, XVIII-XIX століття» внесено до Попереднього списку ЮНЕСКО за поданням Міністерства культури і туризму України в 2009 році під № 5412. При цьому зазначено, що ця номінація відповідає п’яти стандартним критеріям: i, ii, iii, iv, v. Розшифруємо їх: (i) Об’єкт є шедевром людського творчого генія. (ii) Об’єкт свідчить про значний взаємовплив людських цінностей у даний період часу або в певному культурному просторі, в архітектурі або в технологіях, у монументальному мистецтві, в містобудуванні або створенні ландшафтів. (iii) Об’єкт є унікальним або принаймні винятковим для культурної традиції або цивілізації, яка існує досі або вже зникла. (iv) Об’єкт є видатним прикладом конструкції, архітектурного або технологічного ансамблю або ландшафту, що ілюструє значущий період людської історії. (v) Об’єкт є видатним прикладом людської традиційної споруди, з традиційним використанням землі або моря, будучи зразком культури (або культур) або людської взаємодії з навколишнім середовищем, особливо якщо вона стає вразливою через сильний вплив необоротних змін.

Вигляд із Гігантських (Потьомкінських) сходів на порт із Морським вокзалом і вкрай недоречним готелем «Одеса»

35


Але чомусь поза увагою залишився ще один критерій, який стосовно Одеси є особливо важливим: (vi) Об’єкт безпосередньо або матеріально пов’язаний з подіями або існуючими традиціями, з ідеями, віруваннями, з художніми або літературними творами і має виняткову світову важливість. У сучасній Одесі всі ці характеристики найочевидніші на території колишнього портофранко, в його приморській частині, яку обмежують вулиці Приморська, Преображенська, Буніна, Польська. Тут міститься понад 300 історичних будівель і пам’яток, включених у місцеві та національні списки (реєстри) нерухомої культурної спадщини. Але важливіше інше — тут добре збереглися пов’язані між собою архітектурні ансамблі, в тому числі: Приморський бульвар із півкруглою площею та пам’ятником герцогу де Рішельє, які утворюють композиційну вісь портової частини міста; на її флангах — Думська площа з будівлею Старої біржі та Воронцовський палац; Катерининські вулиця і площа та Гігантські (Потьомкінські) сходи, які з’єднують місто з портом і утворюють другу композиційну вісь портової частини міста; зрештою — Ланжеронівська вулиця з чудовою будівлею Одеського оперного театру. Насамкінець можемо тільки приєднатися до висновку, яким завершується текст надісланого до Парижа українського номінаційного досьє по Одесі: «Поєднання характеристик, які властиві історичному центру міста-порту Одеси, не мають аналогів ні в Україні, ні в Європі». Чи пощастить Одесі з міжнародним визнанням і чи перейде вона з «Попереднього списку» до основного Списку всесвітньої спадщини ЮНЕСКО? Це залежить від того, наскільки фаховими, послідовними й результативними будуть наші зусилля щодо збереження архітектурної неповторності цього унікального міста. На поданих тут світлинах — лише невеличка частинка тієї історичної Одеси, плекання якої є нашим національним обов’язком. План історичного центру Одеси, який номінується у Список всесвітньої спадщини ЮНЕСКО. Червоним позначено пам’ятки архітектури та містобудування національного значення Будівля Старої біржі (нині Одеська міська рада) на Думській площі

36

Панорама приморської частини Одеси. Німецька гравюра 1850-х рр.

Фрагмент плану Одеси 1809 р., на якому добре видно місце колишніх турецьких укріплень в районі сучасного Приморського бульвару та п’ятибастіонну земляну фортецю (цитадель) на місці сучасного парку ім. Т. Шевченка


Приморський бульвар

Будинок Лерхе у забудові Приморського бульвару

Бельведер палацу М. Воронцова

Археологічний музей по вулиці Ланжеронівській, 4. Перед ним — копія античної скульптурної групи «Лаокоон»

Палац М. Воронцова

Одеський міський театр. Головний фасад. Авторський кресленик проекту віденських архітекторів Фердинанда Фельнера і Германа Гельмера

Одеський національний театр опери і балету (колишній міський театр)

37


Фасад Нової біржі по вулиці Пушкінській, 17

Будинок Бржозовського (так званий Шахський палац) по вулиці Гоголя, 2 Наріжний еркер палацу Абази по вулиці Пушкінській, 9. Тут міститься Музей західного і східного мистецтва

38

Палац Толстого, нині — Будинок учених по вулиці Сабанєєв міст

Надмірний декор став характерним для престижних одеських будинків з 1880-х рр. Фрагмент фасаду готелю «Брістоль» на вулиці Пушкінській, 15

Пасаж усередині готелю «Пасаж» на вулиці Преображенській, 34


Аркада колишнього Карантину з баштою в сучасному парку ім. Т. Шевченка — одне з рідкісних нагадувань про первісні прозаїчні функції міста-порту

Спасо-Преображенський собор на Соборній площі, колись повністю зруйнований большевиками й відбудований за незалежної України у 2000-х роках

Пам’ятник Дюку (герцогу де Рішельє)

Сквер на Соборній площі з пам’ятником М. Воронцову й відтвореним Спасо-Преображенським собором Олександр Сергійович Пушкін на вулиці Пушкінській, 13 стоїть, як живий: маленький денді з гігантськими амбіціями (і талантом теж!). От тільки «тросточку» йому відламали одеські хулігани. Зупинився він тут неспроста, бо у цьому будинку Сікарда був «Отель дю норд», в якому поет жив і працював під час заслання у 1823–1824 рр.

УК. 39


Одеська національна палітра РОСІЯНИ 508537 осіб (20,7%)

УКРАЇНЦІ 1542341 особа (62,8%)

ТА ІНШІ

Одещина відома своїм національно-культурним розмаїттям, і що не менш важливо — своєю міжетнічною МОЛДАВАНИ й міжконфесійною 123751 толерантністю. особа Серед представників більш ніж (5,0%) 130 національностей, які проживають в області, найбільш чисельними етносами є: БОЛГАРИ 150683 особи (6,1%) ГАГАУЗИ 27617 осіб (1,1%)

БІЛОРУСИ 12767 осіб (0,5%)

ЄВРЕЇ 13410 осіб (0,5%)

Центри культури національних меншин Одеської області В ОДЕСІ:

Одеський обласний центр української культури

Одеський афганський культурний центр Одеський польський культурний центр

Всеукраїнський центр болгарської культури

Одеський обласний грузинський культурно-освітній центр «Іверія»

Осередок гагаузької культури

Осередок молдовської культури ОДЕСА

Одеський вірменський культурний центр ім. Л.Х. Калустяна

В РАЙОНАХ:

Обласний центр національних культур в Ренійському районі

Обласний центр національних культур в Ізмаїльському районі 40

Болградський обласний науково-методичний центр болгарської культури


Ольга ТАРАСОВА

КУЛЬТУРНИЙ ПОЛІЛОГ Одеська область — поліетнічний та багатокультурний край. Щоб культурне розмаїття стало джерелом та чинником не розколу, а об’єднання, збагачення суспільства, необхідний клімат терпимості та діалогу. Саме ці питання є пріоритетним для закладів культури області у співпраці з національнокультурними товариствами. Численні заходи, які проводяться ними, сприяють збереженню самобутності національних спільнот

Н

Корейський танок у виконанні ансамблю «Придунав’я»

«Веселію» творять люди різного віку та професій

а Одещині стали традиційними різноманітні національні свята та фестивалі. Серед них, так склалося історично, найбільш масові та часті болгарські заходи, а саме: Всеукраїнський болгарський собор, який відбувся за ініціативи Асоціації болгар України, святкові урочистості з нагоди річниць визволення Болгарії від османського поневолення, відзначення Дня проголошення незалежності Болгарії, Міжнародний фестиваль бессарабських болгар «Българи да си останем!», фольклорні свята «Різдво Христове», «Трифон Зарезан», «Баба Марта», «Лазаров день». Молдовський фестиваль «Мерцішор» можна вважати гідним провідником багатовікової фольклорної спадщини молдован на регіональному рівні. Також в Ренійському районі вже традиційно проводиться міжнародний фестиваль молдовської культури «Кинт ши жок ла хора молдовенилор» за участю творчих колективів області, Республіки Молдова. Спільно з гагаузьким національно-культурним товариством «Бірлік» в м. Рені Одеської області вже багато років проходить фестиваль гагаузької культури «Буджак ілдизи» («Зірка Буджака»), у рамках якого відбувається Міжнародний гагаузький фольклорноестрадний фестиваль за участю творчих колективів з України, Молдови, Болгарії та Греції. Постійними є свята російської культури «Русские узоры» в Ізмаїльському, Кілійському, Саратському районах та заходи національно-культурного об’єднання громадян «Білорусь» з нагоди Дня білоруської писемності. В Одесі проводяться Дні національних культур: грузинської — «Сакартвело», ромської — «Романі Збора». Під час Днів Польщі проходять концерти польської музики за участю національних ансамблів польської діаспори. А в рамках Днів в’єтнамської культури присутні отримали можливість оцінити пластичність в’єтнамських танцівниць, послухати народні пісні, подивитися автентичні пейзажі в рамках працюючої фотовиставки та скуштувати різноманітні страви національної кухні. 2013 року за ініціативи Товариства індійської культури та Ради представників національно-культурних товариств Одеської області проведено урочистий захід «Є контакт!» з нагоди відзначення Дня Незалежності Індії.

41


Найбільшим успіхом та зацікавленістю користуються традиційні на Одещині багатонаціональні фестивалі, такі як обласний поліетнічний фестиваль мистецтв «Дивокрай», Міжнародний фестиваль бессарабської культури «Бессарабія — наша оселя!», фестиваль колядок за участю представників польської, болгарської та чеської національних меншин Одеської області, Бессарабський ярмарок у Тарутинському районі за участю представників українських, російських, болгарських, молдовських, німецьких та гагаузьких спільнот; регіональний фестиваль-конкурс «Цветущий Буджак» у м. Болград, фестиваль національних обрядів в Ізмаїльському районі, свято національних культур Бессарабії в м. Білгород-Дністровський. Також ми пишається тим, що маємо 293 творчих колективи зі званнями «народний» і «зразковий», із них — 93 українських, 25 російських, 30 болгарських, 15 молдавських, 7 гагаузьких, 2 албанських та навіть один індійський. Представимо деякі з них детальніше.

Ансамбль народного танцю «Бессарабський сувенір»

Молдовський танок «Збір урожаю» виконує «Бессарабський сувенір»

села Бритівка Білгород-Дністровського району, утворений 1996 року. Художні керівники ансамблю — Іван Мікулін, заслужений працівник культури України та Тетяна Мікуліна. Творчість ансамблю — це хореографічне відображення багатонаціональної різноманітності нашого краю, адже у репертуарі «Бессарабського сувеніру», окрім українських, є російські й болгарські хореографічні композиції, молдавський, грецький, єврейський, ромський танці. Ансамбль є переможцем численних фестивалів не лише в Україні, але й в Росії, Білорусі, Молдові, Грузії, Болгарії, Німеччині, Польщі, Румунії. За останні три роки колектив став: лауреатом Міжнародного фольклорного фестивалю в Румунії; Міжнародного фестивалю «Славянский венец» у Болгарії (І місце); Міжнародного хореографічного фестивалю в м. Донецьк; здобув дипломи ІІІ та ІV Всеукраїнського фестивалю-конкурсу народної хореографії імені П. Вірського; диплом лауреата І ступеня фестивалю «Білі ночі» у м. Санкт-Петербург (Росія) та ін.

Колоритна та голосиста «Сударушка» у повному складі

Народний вокальний ансамбль «Сударушка»

Будинку культури с. Нова Некрасівка Ізмаїльського району за роки існування набув великої популярності завдяки постійній цілеспрямованій роботі над удосконаленням своєї виконавської майстерності. Художній керівник колективу — Валентина Архіпова. Особливе місце в житті липован завжди займала пісня, тому в репертуарі «Сударушки» зібрано велику кількість російських ліричних, побутових, обрядових пісень, частушок, які мають продовження нині на своїй рідній українській землі. Тісні дружні відносини ансамбль підтримує з діаспорою липован із Румунії, Болгарії, Росії. Народний вокальний ансамбль «Сударушка» бере активну участь у міжнародних, всеукраїнських, обласних та районних фестивалях, святах, конкурсах, творчих звітах і завжди з радістю сприймається публікою.

Народний вокальний ансамбль «Етнос»

Будинку культури с. Утконосівка Ізмаїльського району існує з 1998 року. Звання «народний» ансамблю присвоєно 2005 року. Під керівництвом керівника Чепоя Василя Георгійовича, заслуженого працівника культури України, колектив бере активну участь у творчому житті району, області. Високий рівень виконав-

42

«Етнос» готовий до виступу на обласному фольклорному святі


ської майстерності учасників дає змогу урізноманітнити репертуар цікавими творами, серед яких понад 150 молдовських, російських, українських народних ліричних, весільних та побутових пісень. Народний ансамбль «Етнос» є постійним та бажаним учасником обласних, всеукраїнських, міжнародних концертів, фестивалів, свят: «Звітує Одещина», «Зимові обряди», фестиваль «Культура національних меншин України» (м. Київ), «Дивокрай», «Таланти твої, Україно», фестиваль творчості молдовської діаспори, Міжнародний фестиваль фольклорних колективів (Республіка Молдова), фестиваль болгарської культури (м. Ізмаїл), Міжнародний фестиваль «Древлянські джерела» (м. Рівне), Міжнародний фестиваль народів Придунав’я (Румунія), Міжнародний фестиваль «Мерцішор» (м. Чернівці), Всеукраїнський фестиваль «Дністровська хвиля» (Білгород-Дністровський район) та багато інших.

Народний ансамбль танцю «Придунав’я» Натхненно виконує «Придунав’я» болгарський танок на фестивалі у Несебрі (Болгарія)

Молодіжна «Веселія»

обласного центру національних культур в Ізмаїльському районі створений у квітні 1999 року. Протягом 16 років художнім керівником є Фаїна Георгієва. У колективі 60 учасників віком від 6 до 20 років. 2001 року ансамблю танцю «Придунав’я» було присвоєне звання «народний». У діючому репертуарі — 21 хореографічна композиція: українські, болгарські, молдовські, циганські, російські танці, корейський, єврейський та ін. Народний ансамбль танцю «Придунав’я» — постійний учасник районних, обласних, всеукраїнських та міжнародних фестивалів і конкурсів. Серед його досягнень: лауреат міжнародного фестивалю «Голяма Богородиця» (м. Арбанас, Болгарія); бронзовий призер міжнародного фестивалю «Посмішки моря» (м. Балчик, Болгарія); срібний призер міжнародного фестивалю «Золота рибка» (Румунія); дипломант міжнародного фестивалю «Бі фолк» (Сербія); Гран-прі 16-го міжнародного фестивалю «Зірочка» (м. Одеса); дипломант ІІ ступеню Всеукраїнського фестивалю-конкурсу народної хореографії ім. Павла Вірського; Гран-прі міжнародного фестивалю-конкурсу «Золотий зорепад – 2010» (Словаччина); I місце на міжнародному фестивалі «Яскрава країна» (м. Трускавець); I місце на міжнародному фестивалі-конкурсі для дітей та молоді «Свято весни» (Чехія); дипломант міжнародного дитячого фестивалю «Всі ми діти твої, Україно» (м. Київ) тощо.

Народний ансамбль танцю «Веселія» ДОВІДКА Кращі художні колективи Одещини: етнографічний ансамбль болгарського танцю «Хоро», ансамблі танцю «Едельвейс», «Росна китка», «Кадинжа», «Плясковиця», «Тинереця», «Лале»; ансамблі пісні і танцю «Ізвор», «Мугурел», «Дулакчия», «Гердан»; вокальні ансамблі «Българка», «Китчица пъстра», «Бълградски сърца», «Родолюбие», «Русские посиделки», «Вишиванка», вокальний ансамбль албанської пісні «Колорит»; оркестр болгарської музики «Чийший», оркестр народної музики та пісні «Криничанка», фольклорний ансамбль «Зюмбюль», фольклорно-етнографічний ансамбль народної музики та пісні «Буджак», оркестр «Балалайка», оркестр народної музики «Мугурел», ансамбль народної пісні «Церенкуце», «Катлабухские голоса», хоровий колектив «Вербиченька», оркестр народної музики «Хоро Бургуджи» та ін.

Будинку культури селища Суворове Ізмаїльського району було засновано ще 1971 року. Художній керівник — Марія Ракова. У 2012 році колектив здобув звання «народний». В ансамблі налічується 122 учасники — вихованці дитячого садка, школярі, люди різних професій та віку. Ансамбль тяжіє до багатонаціонального та різножанрового репертуару: є болгарські, російські, молдовські, українські танці, а також бальні, в підготовці яких велика увага приділяється музичному супроводу та костюмній базі. Усі костюми розробляються та шиються для кожного номера програми ексклюзивно. Творчість ансамблю відома й далеко за межами України. За роки своєї праці колектив був переможцем, лауреатом, фіналістом численних фестивалів та оглядів-конкурсів: Міжнародного фестивалю болгарської культури «С България в сърцето» (м. Каварна, м. Несебр, Болгарія); Х міжнародного фестивалю болгарської культури «Българи да си останем» та великої кількості інших. І це лише короткий огляд тих самодіяльних національних творчих надбань, якими багата Одеська область. Та найголовніше — усі ці люди з величезним натхненням та любов’ю ставляться до своєї творчості, утверджуючи єдність нашої України. УК. 43


«Билини Древнього Києва ІХ–ХІ століть» 15–17 серпня у «Парку Київська Русь» відбудеться наймасштабніший захід реконструкції Древньої Русі часів раннього Середньовіччя — VІІ Міжнародний фестиваль «Билини Древнього Києва ІХ-ХІ століть». Подія збере кілька сотень учасників — реконструкторів, ремісників, артистів — та тисячі глядачів з усієї Європи. У програмі — масові денні та нічні битви, богатирські турніри і каскадерські трюки, вогняне шоу та святковий феєрверк. Відвідувачі зможуть взяти участь у майстер-класах із народних ремесел, подивитися театралізовані постановки. Відбудеться також презентація унікальної колекції коней кращих світових історичних порід, зібраних у Княжій конюшні Древнього Києва. Відвідувачі дізнаються низку цікавих фактів про породистих коней і зможуть зробити оригінальну фотосесію з ними. У вечірній програмі: масова нічна битва, вогняні шоу, святковий феєрверк та етно-дискотека. Деталі можна дізнатися на сайті: http://www.parkkyivrus.com

Бандерштат – 2014 1–3 серпня у Луцьку пройде щорічний музичний фестиваль українського опору «Бандерштат– 2014», що незмінно проводиться на Волині, починаючи з 2007 року. Цього року «Бандерштат» ставить перед собою мету — зібрати на фестивалі не лише яскравих представників музичної сцени України, а й представників різних напрямків розбудови нашої державності: успішних громадських діячів, молодих політиків, митців, економістів, державних службовців, журналістів, бізнесменів, письменників, релігійних діячів та спортсменів із різних регіонів України та з-поза меж держави. Серед хедлайнерів заходу заявлено українські гурти «Скрябін», «Кому вниз», «Роллікс», «Моторолла», «Фіолет», «Веремій». Також свій новий проект «Був’є» представляє лідер гурту «Тартак» Сашко Положинський. Очікуються виступи нового проекту «Астарти» і «Камо грядеши» — фолк-групи «The Doox». Цьогорічний фестиваль присвячений загиблим героям Небесної сотні, подвиг яких змінив обличчя України. Усі кошти, що надійдуть в оргкомітет, підуть або на підтримку постраждалих майданівців, або ж на підтримку українських добровольців, які захищають Батьківщину на Сході.

44


«Зелена хвиля» в Одесі Із 7 до 10 серпня 2014 року відбудеться XVIII Міжнародна книжкова виставка-ярмарок «Зелена хвиля». На всіх відвідувачів чекатиме радість живого спілкування з письменниками, презентації книг, майстер-класи та театральні вистави просто неба. На Дерибасівській збереться більше 10 000 письменників, видавців і, звичайно ж, читачів. Для гостей свята Міжнародна книжкова виставкаярмарок «Зелена хвиля» підготувала декілька експозицій, що приурочені до ювілеїв видатних особистостей Одещини. До офіційного плану заходів цього року

входять: презентації нових книг, X Книжковий конкурс «Мистецтво книги», XI Книжковий конкурс «Одеса на книжкових сторінках», автограф-сесії, театр на «Зеленій хвилі», показ документальних фільмів, благодійна акція «Книги для дитячого будинку». У широкому асортиментні на виставці будуть представлені: література (художня, дитяча, навчальна, наукова, довідкова, технічна, музична, нотна та ін.), періодичні видання, поліграфічні послуги та матеріали, видавництва, книготорговельні компанії, навчальні заклади, бібліотеки, музеї та канцтовари.

«Ту Стань! – 2014» Тустань вдев’яте запрошує на Фестиваль української середньовічної культури «Ту Стань! – 2014». Традиційно він пройде у перші вихідні серпня (з 1-го до 3-го) в с. Урич Сколівського р-ну Львівської обл. Окрім реконструкції боїв, в Тустані лунатиме середньовічна музика, відтворюватимуться традиції, ремесла і старовинні розваги. Захід пройде паралельно на 4-х майданчиках: фестивальна галявина (реконструкційна сцена, виступи запрошених музичних груп); дитинець (майстерня пісні, майстер-класи гри на давніх музичних інструментах, виступи театрів); русалчин поміст (автентичні музичні групи); кінотериторія (фільми про історію Тустані, спеціальна програма від фестивалю «КіноЛев»). Гостей фестивалю «Ту Стань! – 2014» очікують традиційні середньовічні забави: змагання реконструкторів; історичний табір; бугурти; денний і нічний штурми фортеці; середньовічна трапеза; майстерня середньовічного бою; вправи на стрільбищі (метання ножів, списів, сокир, стрільба з арбалета і лука); катання

на конях. Для тих, хто прагне естетики, відбудуться майстер-класи з танців, гри на музичних інструментах (трембіта, дримба, ріг) і з ремесел (гончарство, ткацтво, виготовлення ляльок-мотанок, кування, середньовічний орнамент).

45


Музика в старому Львові 15–31 серпня 2014 року відбудеться міжнародний фестиваль «Музика в старому Львові». Ідея спільного щорічного проведення цього заходу в Україні та Польщі — «Музика у старому Львові» та «Музика у старому Кракові» — належить засновнику відомого українського камерного оркестру «Віртуози Львова» народному артисту України Сергію Бурку та засновнику польської капели «Краковієнсіс» і польського фестивалю «Музика в старому Кракові» Станіславу Галонському, тісна співпраця між якими триває вже більше 20 років. Особливість цьогорічного заходу: концерти відомих виконавців та колективів із різних країн проходитимуть у храмах, пам’ятних та історичних місцях Львова і Кракова у послідовній синхронності і в такий період року, що найбільш сприятливий для туристичної активності. Це створить своєрідний духовний місток і паралель між містами, що мають спільну історію, пам’ятки яких внесено до Всесвітньої спадщини ЮНЕСКО. Окрім справжніх професіоналів, для участі у фестивалі запрошені молоді музиканти, які отримують чудову нагоду заявити про себе, свою творчість та розпочати успішну музичну кар’єру. Отож, завітавши на фестиваль, будь то в Кракові чи у Львові, ви неодмінно отримаєте море позитивних вражень та приємних емоцій.

«Океан Ельзи» у Львові На численні прохання шанувальників гурт «Океан Ельзи» проведе ще один концерт у Львові. Виступатимуть «Океани» на День незалежності України, 24 серпня. Концерт відбудеться, як і минулого разу, на «Арена Львів» та очікує на велику кількість фанів. Ще не вляглися емоції від ювілейних виступів, а пристрасті щодо бажання купити квитки на серпневий «Океан Ельзи» у Львові не вщухають по всій Україні. Фанати масово їх скуповують в нетерплячому очікуванні наступної «океанівської» феєрії. Поспішайте й Ви купити квитки, щоб мати гарантію участі в урочистому дійстві «Океану Ельзи» 24 серпня. Гурт подарує львів’янам та гостям міста особливе відчуття єдності як «на Небі», так і «вище Неба». Таке пережити прагнуть тисячі шанувальників соборності України та симпатики насправді патріотичного українського рок-гурту. До того ж, 1 серпня на сайті телеканалу «1+1» стартує голосування, за допомогою якого надається унікальна можливість самостійно сформувати трек-лист львівського концерту.

46


Кольорові ночі в Києві «КіноЛев» — щорічний фестиваль незалежного ігрового, анімаційного та документального кіно, заснований 2006 року. Він став для міста вже невід’ємною складовою святкування Дня незалежності. Головною метою заходу виступає формування середовища вільного самовираження у кіно і вільної дискусії на широку гуманістичну тематику довкола кіномистецтва. «КіноЛев» — це одна з найбільших та найцікавіших кіноподій Західної України; це унікальний опен-ейр кінофестиваль, де дивитися кіно можна безпосередньо під зорями у вільній, творчій та неформальній атмосфері. Цьогоріч захід проходитиме 21–24 серпня у Музеї ідей, який і виступає його організатором. Це некомерційний фестиваль, що прагне сприяти розвитку візуальних мистецтв, комунікації між художниками, режисерами і глядачами.

Із 15 до 17 серпня, наприкінці літа, компанія Просто Разом проведе другий нічний фестиваль — найчарівніший проект для тих, хто давно вже виріс, але все ще вірить у чудеса — у природному амфітеатрі Співочого поля в Києві відбудеться арт-фестиваль «Кольорові ночі – 2014». Присвячений він сучасному українському мистецтву, самобутньому і фантазійному. Театр, графіка, скульптура, мультимедіа: все, що могло примаритися творцям у серпневому сні. У планах організаторів: створити міфічний Сад скульптур; установити артоб’єкти, що прийшли зі снів і казок, і представити мультимедійні проекти, які допоможуть оживити і подивитися під іншим кутом на вже знайомі картини; театр тіней; танцювальні проекти; чарівне кіно під зоряним, літнім небом і багато іншого. Організатори обіцяють, що змусять відвідувачів не тільки повірити в чудеса і казки, а й написати свої.

Літні музичні промені. Фестиваль оркестрової музики 21 серпня в Національній філармонії України ім. М. Лисенка в рамках фестивалю оркестрової музики «Літні музичні промені» відбудеться концерт Академічного симфонічного оркестру, диригент Міхеїл Менабде (Грузія). Солісти – талановиті молоді виконавці України, лауреати та переможці престижних міжнародних конкурсів: Юлія Рубанова (скрипка), Артем Полуденний (віолончель), Антоній Баришевський (фортепіано). У концерті пролунають «Румунські танці» Б. Бартока, Симфонія No. 2 І. Брамса, а також «Потрійний концерт Des-dur» Максима Шалигіна — сучасного молодого українського композитора, який нині мешкає в Нідерландах, володаря премії міжнародного конкурсу «Gaudeamus competition 2012» (Нідерланди), фіналіста проекту Ларса фон Тріера «Gesamt» (Данія). УК. 47


Катря КОТ

Портрети художників «Ми просто йшли.../Following the inner Light» — проект Петра Бевзи і Миколи Журавля, присвячений 200-річчю від дня народження Тараса Шевченка, що експонувався навесні в Українському інституті Америки (Нью-Йорк, США) та Національному музеї Тараса Шевченка у Києві (у липні 2014 року). В експозиції представлено живописні серії Петра Бевзи «Канівська проща», добірки графічних творів Миколи Журавля «Шевченко — сучасник» та їхній спільний арт-об’єкт «Ті, що несуть світло». Ділимося враженнями з відкриття виставки та від спілкування з одним із тих, хто несе світло, — художником Петром Бевзою. Уся пряма мова — його

Петро Бевза. Майстерня

48


«Моя бабуся також ходила на прощу — з-під Києва у Лавру. Дід був серйозних комуністичних поглядів — і вона тихцем від нього ходила — бо ж за дітей треба помолитися, свічку поставити. І ось Канів. Чернеча гора. Я спочатку навіть боявся підніматися — гадав, буде все штучне, надумане… Але пішов, пішов в обхід. І навіть усе мені сподобалося. Аж ось йде ця канівська бабуся. Помалу, у великих важких черевиках, з палицею і торбинкою — йде спокійно, вся в собі. Я хотів, було, сфотографувати, але якось незручно стало — хоча вона мене навіть не бачила і, певно, не помітила б. Так вона мене вразила, що я зрозумів — ось він, цей образ шляху, прийняття», — розповідає Петро Бевза. Ти висловлюєш мене краще, ніж я сам вислювлюю себе. Ти для мене більше, ніж та пісня, що створена мною. (Волт Вітмен. «Пісня великої дороги»)

Жовтий також нагадує глину. А глина — це чудовий матеріал для творення. Зрештою, глина ще й біблійний матеріал. Так от ця бабуся, у важких черевиках, її ноги чомусь у глині, і вся вона залита світлом. Вона йде під гору, опираючись на палицю. Погляд її зосереджений у ній самій. Але сама від себе вона десь далеко — значно далі, ніж усередині. І от вона проходить. Художник не наважується її сфотографувати. Він взагалі не надто горів бажанням підійматися на цю гору. Йому не здавалося, що це буде проща. Він боявся, що це буде фейк, попса, совок — що завгодно, але не ця бабуся — повна свідомої віри, твердої, рішучої волі, спокійного прийняття і вже поза емоціями. І художник пригадує свою бабусю. Яка теж тікала від чоловіка, віруючого комуніста, на прощу до Києва, до Лаври — помолитися за всіх. А чоловіку не треба зайве хвилюватися, не треба знати. Вона й за нього помолиться. І знову — «гра». Її можна назвати й мудрістю. Утім, де є елемент секрету, невідомого, таємниці, — завжди нашаровується гра. Далі — Юрій Змієборець, тобто Георгій Побідоносець, на коні, чи ж робота «Чудо Св. Георгія» з проекту Петра Бевзи «Гра». Тихо, повільно виїжджає він із якогось казкового лісу з великими листками не то пальми, не то папороті — рухливого, напівпрозорого, як пасма, як коси, — і в такий самий ліс він от-от заховається. І не видно, і не піймати — залишається лише чудо, як слід.

Петро Бевза. «Канівська проща 1»

Боже, я відходжу.. Мене вже не тримає на собі ця дорога.. Я вже не такий п’яний.. Місяцю, не тікай.. Вийду з-за сосни — ховаєшся. Зайду — світиш.. Зачинаю бігти — стоїш за мною.. Стану — нема.. Лише темні сосни.. Сховаюсь за сосну —знов те саме.. Я є — тебе нема.. Нема.. Нема.. Є.. Нема!.. Я не вмію так яскраво проминати!.. Зачекай.. мені так хочеться Постояти під тобою.. Може, ти не бачиш мене.. (Олег Лишега. «Лебідь»)

Петро Бевза. «Тиша»

49


Із кімнати в кімнату перетікає це світло. Його слідами залишаються лише довгі темні тіні — списами дотягуються вони до стін, простромлюють їх, але не можуть пройти наскрізь — простір зачинений. На стінах жовто і сіро-червоно. Так, наче сонце і метал об’єдналися — не на боротьбу, а на спільність. Від темної урбаністичної бурі — до світлої всеприймаючої прощі. «Завжди існувала певна традиція зображення святих. І от Георгій традиційно з’являється зі списом, на коні. Він велично наступає на змія і простромлює його. Та на одній картині усе виглядало інакше. Георгій був ніби сам здивований своїми діями. Він поцілив списом прямо в око дракону. А царівна дивилася на нього спокійно, з нерозумінням вказувала на криваву жертву маленькою білою долонькою, мовляв: навіщо? І від шиї дракона тягся тоненький повідок, який царівна тримала в руці. Ось ця царівна італійця Паолло Уччелло, очевидно, не підтримувала ідею «вбити дракона», тим більше — приборканого. Кого ж тоді прийшов визволяти Георгій? Від чого і від кого він рятував церкву й віру — уособлених у царівні? І тоді я зрозумів, що дракон — це все невідоме, це саме те, чого ми боїмося над усе. А можливо, воно й не несе небезпеки? Можливо, воно не страшне? І трапляється мені ще одна картина, цього разу німецького художника, на якій Георгій зображений зовсім маленьким, а списа й поготів майже не помітно. І він скаче на своєму коні в якомусь вільному просторі, і вже не виглядає героєм. А виглядає частиною величезного світу… Боротися з невіглаством, не боятися невідомого, переходити у новий світ. Мені здається, що ми вийшли на цей шлях. Підйом і енергія Майдану були неймовірні. Це було справжнє, непідробне. І кожному тут наготований шлях, і в кожного є вибір».

Заворожи мені, волхве, Друже сивоусий, Ти вже серце запечатав, А я ще боюся. Боюся ще погорілу Пустку руйновати, Боюся ще, мій голубе, Серце поховати. (Тарас Шевченко. «Заворожи мені, волхве…»)

Петро Бевза. «Фонтан»

50

Микола Журавель. Із серії «Шевченко — сучасник»


Перехід від металу Журавля до сонця Бевзи, від міста до природи видається мені дуже потужним. Це ніби пролетарій-революціонер перетворюється в тибетського монаха — і повниться цей перехід спокоєм. Не існує втрати, самозречення, аскези — лише воля, свідомий вибір, мир. Недарма головним об’єктом виставки стала арка. «Звісно, арка — це перехід, прохід. Я шукав ідею, яка стане об’єднуючою для проекту. Думав про шлях, прохід… Хотілося, щоби слова Шевченка були присутніми, і ми написали їх на стелі арки — як зоряне небо — ці Шевченкові слова. І коли одна жінка вибігла з виставки в сльозах — це було найвищим проявом розуміння, вдячності».

Може, вернеться надія З тією водою, З цілющою й живущою Дрібною сльозою. Може, вернеться з-за світа В пустку зимовати, Хоч всередині обілить Горілую хату. (Тарас Шевченко. «Заворожи мені, волхве…»)

Петро Бевза, Микола Журавель. «Ті, що несуть світло» Експозиція в Національному музеї Тараса Шевченка у Києві

Петро Бевза говорить, що виставка у Нью-Йорку сподобалася відвідувачам і викликала чималий ажіотаж. Можливо, українці ходили на неї, як на ту саму прощу. Адже любов їхня — з іншого, дуже іншого світу — сама стала інакшою. Увімкненість, українськість — інакша. Біль, досвід, історія у них — інакші. Ми заговорили про культурну еміграцію. Що це? Де її межі? Петро знову звернувся до Шевченка. На його думку, поет дарма не відвідав Італію, дарма не отримав європейської ін’єкції. Так, у Петербурзі він зумів дещо побачити, особливо цікавився німцями, але жива зустріч — це абсолютно інше. Більше того, це сприяє відкриттю власної ідентифікації. Візьмімо Веласкеса — що трапилося з ним після Італії? Він став ще більш переконаним іспанцем: білий комірець, чорний капелюх… «Я пригадую свою зустріч з Ван Гогом. Коли бачиш ці абсолютно дивовижні роботи — все стає зрозуміло, і ясно — бо це воно, справжнє».

«Як золото з вогню, як дитина з купелі, я виходжу з темного чистилища, щоби почати новий благородний шлях життя». (Тарас Шевченко. «Щоденник»)

«Якось син посадив іриси. І, як це часто буває, доглядати за ними почав я. Спочатку поливав пагони — і годі. Та з часом почав приглядатися — як зароджується пуп’янок, як він росте, повнішає, набирається, розвивається… і став це замальовувати. Виходило щось на зразок «щоденника» з життя ірису. І дивовижні речі почали розкриватися. Мить, коли квітка змінюється, — нібито у тебе на очах, та все ж непомітно. І прекрасна вона до останньої хвилини, навіть коли помирає, в’янучи, — наче проживає ще одне життя».

Минуле, майбутнє, велич, любов — якщо існують вони без тебе, то й ти існуєш без них. Поживне тільки зерно. Де ж той, хто буде оббивати полову для тебе й для мене? Хто впорається з підступністю життя — для тебе, для мене, хто скине для нас оболонку речей? (Волт Вітмен. «Пісня великої дороги»)

51


«Не ризикую я із такими словами, як «месія». Гадаю, мені більше імпонує слово «вчитель». Живе собі людство, а світ час від часу посилає йому вчителів — які приходять, щоби пояснювати, які бачать нібито наперед. Це дається їм звідкись згори — вони ж транслюють. Шевченка я відношу до таких учителів. А героїв має формувати держава і відстоювати їх, а не роздаровувати всьому світові». «Гадаю, Шевченко був, перш за все, таки поетом. Розумієте, в усьому необхідно вправлятися. Якщо ти не працюєш день, тиждень — форма втрачається. І надолужити її непросто. Є у нього дійсно цікаві роботи, а є, м’яко кажучи, дивні, де елементарні речі порушені лише тому, що людина не розвивала базових навичок. А він не працював місяцями, а то й довше. Поезія ж інакше — гадаю, воно весь час крутилося у нього в голові, і перерв зі словом не було». «Тарас Григорович був людиною, яка, за Євгеном Сверстюком, «перша в українській культурі піднеслася до свободи творчості як цілковитої внутрішньої духовної свободи» і осягнула та сформулювала ключове питання про можливість поєднання «гірнього» і «дольнього» у правді повсякденності. Феномен Шевченка відображає національну природу українців, їхнє світосприйняття, їхнє минуле і надію на майбутнє. Для мене він не просто герой, а стратег, наділений візією майбутнього. Стратегія — це прерогатива сильних. У питомо людському сенсі силою є потуга, що йде зсередини, від ядра людської природи. Шевченко-митець сприймав цю силу як світло. Звідси назва проекту англійською: Following the inner light — Слідуючи за внутрішнім світлом. Українську частину назви ми взяли із вірша Тараса Шевченка «Доля»: Ми не лукавили з тобою, Ми просто йшли; у нас нема Зерна неправди за собою».

Я проходжу під зоряним небом арки, залишаю плакатне й повне болю місто Миколи Журавля, залишаю Майдан — і піднімаюся на гору. На горі світло, ясно, широка крута річка великою масою тече далеко знизу. Місячна дорога вільна. Я почекаю. (Олег Лишега. «Лебідь»)

Микола Журавель. Із серії «Шевченко — сучасник»

Петро Бевза, Микола Журавель. «Ті, що несуть світло» Експозиція в Українському інституті Америки (НьюЙорк, США)

УК. 52


Катря КОТ Фото автора

ПРАЗЬКИЙ ДЖАЗ Bohemia Jazz Fest — дев’ять років у пахучому липні, дев’ять міст у теплій Чехії, світові зірки джазу й молоді чеські таланти. У житті слід подбати про важливе: має бути достатньо свободи, джазу й любові

Джазові руки й храм. Деніло Перез. Старомєстська площа

О

пинитися на території празького джазу можливо, лише пройшовши історичне й туристичне кодло. Воно має кілька прошарків, бінарних пар: особисте — публічне, власно історичне — сучасне. Сама ж Старомєстська площа схожа на млинець, оточений архітектурно скам’янілим часом — точно як на сковорідці. На площі — сцена. Незграбна в порівнянні з оточенням, хитка конструкція, що час від

часу проявляє себе десь так, як чорний ящик в інтерпретації Даниїла Лідера. Спалах — і в коробці світлішає, і скам’янілий час навколо знову живе, і примирює натовп туристів, продавців, екскурсоводів зі спокійною і впевненою красою навколо, і навіть час набирає нових характеристик. На сцені з’являються «Children of the Light Trio» («Діти світла») — міцний потік музики трьох виконавців найвищого гатунку — Деніло

53


Перез (Danilo Perez), Джон Патітуччі (John Patitucci), Браян Блейд (Brian Blade). Тріо грало відверто й по-справжньому. Чесному Джону не потрібні зайві ноти, фрази чи емоції, він ритмічно вібрує зі своєю гітарою і пригортається до вірного контрабаса. Браян Блейд — ударник із чарівними паличками, не грає на барабанах, а грається з ними, звуки злітають чисті, легкі, і посмішки у них із інструментом абсолютно взаємні. Барабанні тарілки виблискують під ритмічними паличками Браяна, як місячні повні. Серйозний і безкомпромісний Деніло Перез ніяк не міг налагодити діалог із роялем. Він перепросив за неналаштований інструмент і почав грати так, наче рояля не існувало зовсім. Торкався клавіш легко, ніби уникав контакту, або ж притискав їх кісточками кулаків — і в інструмента не залишалося вибору, як тільки віддати правильний звук. Від легкості й швидкості глибина музики не нітилася, навпаки — виростала ніби з самої суті фортепіано, з його ідеї, з його місця у світі звуків, а не з форми. Панамський майстер клавіш і володар дивовижно чутливих рук перебігав з традиційного джазу в класичну Європу, з латиноамериканського фольку в бібоп, як досвідчений музичний космополіт — легко й непомітно. Ось Перез торкається клавіш і оголошує наступну композицію: присвяту Чарлі Хейдену, який залишив нас усього кілька днів тому. В горлі стискається, згадую львівський Альфа Джаз Фест 2013, Чарлі Хейден тоді говорив про расизм, порозуміння, рівність усіх людей, любов як єдину цінність і джаз як музику за рівність і свободу. Запам’яталася надзвичайно прониклива імпровізація Джона Патітуччі — віддана, вишукана, чесна — можливо, схожа на Чарлі. А справа від сцени ловив останнє сонце пам’ятник Яну Гусу. На скульптурній композиції виписані слова про вищість будь-якого життя над будь-якою владою, первинність свобод людини. Довгий плащ відомого реформатора, як і більшість старих див Праги, вкритий шлейфом бірюзової цвілі, що змінює відтінок за найменшого коливання світла. Тому здається, що Гус виріс чи то з піску, чи то зі снігу, чи то з попелу, а в променях вечора — точно з морської глибини, асимільований і оброслий бірюзовими коралами. Хто він? Пророк? Фенікс? Бог? Скульптура імпровізувала кольорами, як Патітуччі моїм серцем. Сказати, що я вдячна Празі за цей вечір — більше, ніж скупо. Гуманістичного пафосу після концерту додала думка про Деніло Переза, який організовує «збагачуючі музичні програми для дітей, що живуть в умовах екстремальної бідності в Панамі». За цю діяльність піаніст-філантроп став Митцем Миру від ЮНЕСКО. Вечір був теплий і вільний. Чомусь я не могла позбутися думок про Україну. На завершення «Children of the Light Trio» виконали американський стандарт «Everything Happens to Me» («Усяке трапляється зі мною»). Чудова версія хорошого твору стала лейтмотивом мого маленького життя у Празі та ввела

54

мене в її кам’яний еклектичний стиль. А на завершення піаніст з’їв хрумке зелене яблуко. Буквально. І площа одразу стала домашньою. Директор Bohemia Jazz Fest Руді Лінка виріс у музичній сім’ї. Почав грати на скрипці 5-річним. Коли ж йому виповнилося 14, закохався в «Beatles» і змінив скрипку на гітару. Близько року опісля познайомився з джазовими музикантами. «Вони були значно старші, ніж я. Але ці хлопці знали, як веселитися. Вони жартували весь час! І, здається, їхні жарти подобалися мені навіть більше, ніж музика. Музика прийшла згодом. Мабуть, ще рік потому. А коли ти дійсно починаєш любити джаз, шляху назад немає. Я раптово зіскочив з «Led Zeppelin» та інших. Тепер, слухаючи їх, не міг позбутися думки: «Так, це непогано, але не так добре, як Майлз Дейвіс». З цього все й почалося», — згадує Руді Лінка. 19-річним Руді залишає Чехію у пошуках саме тих людей, котрі дійсно могли б навчити його джазу. У Швеції він зустрічає свою дружину, яка стала менеджером Руді й сьогодні займається організацією фестивалю нарівні з чоловіком. «Я лише газети читаю, все робить

Гурт «Ploctones», Нідерланди

Доктор Лонні Сміт, орган Hammond B3 Dr. Lonnie Smith Trio, США


Анна», — жартує музикант. Ще за п’ять років Лінка отримує стипендію в коледжі музики у Берклі, згодом — стипендію в Новій школі музики в Нью-Йорку. Це місто стає його домом от уже на 28 років. Історія фестивалю почалася неочікувано, як і все в житті гітариста. Одинадцять років тому вони з дружиною купили стару трьохсотрічну ферму в Чехії. Відтоді кожного літа сім’я приїздить туди і займається господарством. «Через два роки ми глянули одне на одного і вперше усвідомили, як розбестили нас Штати, особливо щодо музики. Розумієте, у США ти заходиш у супермаркет — і там звучить гарна музика: Рей Чарльз, Вітні Х’юстон, Френк Сінатра, Green Day. І це настільки відрізняється від ситуації тут, у Чехії, — що робити з вухами, коли ти чуєш чеське радіо? Особливо це стосується маленьких містечок і таких місць, як ця дивовижна площа, що має дійсно неймовірну історію і є справді надзвичайно красивою (йдеться про Старомєстську площу, на якій відбуваються концерти фестивалю — Авт.). Я подумав: для того, аби ставало краще, потрібно щось робити. Так 2006 року стартував фестиваль». Фестиваль починається на Старомєстській площі Праги і після трьох днів перебування у серці столиці подорожує містами Чехії. «Дивовижна річ, — продовжує Руді, — що в найменшому містечку, де ми бували, з населенням усього десять тисяч мешканців, на концерт приходить близько двох тисяч слухачів. Я знаю, що це люди не лише з міста, а й з околиць, також багато приїжджих з Німеччини. Мені це страшенно подобається. Думаю, навіть у маленьких містечках люди розуміють, що таке якість. В якості криється велика сила, яка не потребує пояснень. Не потрібно бути фаном, істориком, експертом із джазу, аби зрозуміти гру, тому що справжня музика йде від серця до серця. І я думаю, що так в усьому: їжі, вині, автомобілях. Якщо вони справжні, то обов’язково знаходять

Мартін Бруннер, рояль Martin Brunner Trio, Чехія

Ультрамариновий собор Святого Віта

свою авдиторію. Цьому мене також навчила Америка. У США, коли продукт не знаходить своєї авдиторії, він просто не існує. Там немає державної підтримки, яка буде сприяти розвитку, наприклад, державного телебачення, навіть коли воно нікому не цікаве. Усе має знайти свою авдиторію. І, може, це звучить дещо грубо, але факт залишається фактом: Луї Армстронґ, Дюк Еллінґтон, Чарлі Паркер — усі ці люди прийшли з США, не зі Швеції, яка підтримує, підтримує і підтримує культуру весь час. Те саме з освітою. На щастя, джазова освіта стає дедалі кращою в Європі: 16 джазових університетів у Німеччині, у Чехії — 2 серйозні джазові школи. Це значно краще, ніж, скажімо, 35 років тому. Втім, джаз — це музика народна, за суттю це фольк. Народній музиці навчати дуже складно, майже неможливо. Джаз — це, перш за все, грати те, що відчуваєш, з людьми, які відчувають на твоєму й вищому рівні. Знову ж таки приклад США — там це всюди навколо тебе, весь час. У нашому суспільстві, мабуть, це дуже непросто. Я наведу приклад ще й Куби, яку безмежно люблю. Ідеш вулицею, а там грає чолов’яга на маракасах і робить це неймовірно. Поруч із ним малий хлопчина, який вистукує простенький ритм. І я розумію, що через п’ять років цей хлопчина опанує все і гратиме чи не

55


краще. Ось воно — навчання: коли ти весь час граєш із кимось. У нашому суспільстві це майже неможливо: справи, обов’язки, робота — все розписано по хвилинах. Це заважає навчати й вчитися фольклорній музиці». Себе ж Руді Лінка вважає щасливчиком. Отримавши базовий інструментарій в Берклі, молодий гітарист потрапляє в Нью-Йорк — у місто, де кожен вчитель — легенда у своєму жанрі. «І от я уже навчаюся в Джима Холла, Джона Скофілда, Джона Аберкромбі. А головне, що жоден із них не навчав мене, як в Берклі. Це було натхнення, а не навчання. Їхні запитання, слова йдуть зі мною через все життя. Якось Джим сказав: «Знаєш, це могло би звучати більш мелодійно. Подумай про це». І я думаю: що означає «мелодійний», як зробити музику такою? Минає десять років, і я розумію: ось те, що мав на увазі Джим. Але ще десять років я усвідомлюю, що тоді не знав, а от тепер, здається, знаю… І так все життя. Звісно, навички необхідні. Як і архітектору потрібно знати, що таке цегла і цемент. «Зроби танець», — говорить мені Скофілд. Сказано блискуче, але як зіграти? Ритмічно й зрозуміло для всіх? Тут важлива ще одна річ: не має значення, наскільки складно тобі грати. Слухач має танцювати від того, що ти робиш, відчуваючи твою легкість. Як цьому навчити? Думаю, навчати творчості найскладніше. Я б навіть не вживав слово «навчати», я б сказав «надихати», допомагати людям робити те, що вони дійсно хочуть робити. Під час навчання у Джима ми проводили разом по п’ять, шість годин. Ми слухали музику і їли морозиво. І морозиво, здається, навчило мене грати на гітарі більше, ніж будь-які інші уроки. Джим любив неочікувано зупинитися — будь-де — і вигукнути: «О Боже! Ти чув це?» Так і відбувалося моє навчання». Задушлива й липкувата Прага вбирала мене дозовано. Між нами стояли фільтри туристів і шлейфи знайомих, обов’язків. Дрібними порціями ми просочувалися одна в одну, місцями гладко проковзуючи між шпаринами вікон, бру56

ківки, мостів. Місцями — із шорохом — там, де Тинський храм, тіснява вулиць. Томас Манн писав, що в’їжджати у Венецію з суходолу — все одно, що заходити у палац із чорного ходу. Я увійшла в Прагу зі Влтави. Слизької, густої річки, вкритої мазутом, чорнодзьобими лебедями, білим пір’ям і різнокаліберними човнами. Саме ж місто продовжувало мовчати. Мені здалося, що музика цих стін, чорних і бірюзових шпилів та бань найкраще звучить у тиші, в прохолоді, вологому тумані. Я також не звучала. Прага наче натякала, що й на цьому інструменті ще ніколи не грали по-справжньому. Bohemia Jazz Fest залишав Прагу 17 липня і їхав далі — Домажліце, Табор, Пльзень, Ліберець, Злін, Брно, Пісек, Прахатіце. Мій літак відчалював вранці. Та хіба можна було летіти, коли за декілька годин на сцену підніметься Крістіан МакБрайд (Christian McBride) і його тріо у складі Крістіана Сендса (Christian Sands) та Улісса Оуенса (Ulysses Owens). МакБрайду всього 41,

Деніло Перез, рояль Children of the Light Trio, США

Крістіан МакБрайд, контрабас Christian McBride Trio, США

Крістіан Сендс, рояль Christian McBride Trio, США

Тинський храм. Старомєстська площа


але він — жива енциклопедія джазу, яка грала лише з легендами. «Вундеркінд джазу» — так іще його називають. Cool jazz! Тріо розігріло кров, і вона затанцювала. Площа була заповнена і дихала, як єдиний організм. Мені завжди лестило, що першокласні музиканти хвалять українську джазову публіку, і я вірила, що ми дійсно особливі. Празька публіка — точніше мікс китайців, американців, росіян, чехів та інших туристичних меншин — був блискучим, як і музиканти. Дзеркало: що посилаєш, те й отримуєш. Усе почалося з Еллінґтонового «Каравана», потім був Жобім, Фред Хаббарт, Оскар Пітерсон. Цікаві, емоційні аранжування, ритм і гумор, стиль і витримка добротного американського джазу, аж раптом — композиція Крістіана МакБрайда «I Guess I’ll Have to Forget» («Гадаю, мені доведеться забути») з альбома 2000 року «SciFi», яка також з’являється в першому спільному альбомі тріо «Out Here» (2013). І це неперевершений потік асоціацій та емоцій, авангарду й яскравих порцій латиноамериканських ритмів. Музика, схожа на океан — з широкими, потужними хвилями і шипінням піни на піску. Мені теж не хочеться, але доведеться забувати… Скажу декілька слів про дійсно талановитого Крістіана Сендса, 25-річного піаніста, який, вочевидь, до своїх сорока стане не меншою енциклопедією. Якось хороший джазовий піаніст сказав мені: на жаль, таланту і молодості зазвичай бракує смаку. Це не про Крістіана. У цього піаніста вишукана техніка, зріла концентрація, уважне вухо і чуйне, молоде серце разом із іде-

Сцена Bohemia Jazz Fest. Прага

альною пропорцією витримки й азарту. Барабанщик — третій джазовий том у тріо. Улісс Оуенс, знайомий українським слухачам за тим самим Альфа Джаз Фестом 2013 у складі Чарлі Хейдена і Quartet West. Сильний і впевнений музикант, який наче стабілізує гарячого МакБрайда і вповні розкриває себе в імпровізаціях. Зрештою — подвійний вихід на біс і, з особистого, неперехідне звучання клавішів, відлуння басів, перебіжки ритмів... Після концерту Крістіан запитав, чи чула я про літак. Я кивнула, про себе дивуючись: коли музикант із щоденними перельотами й концертами встигає відслідковувати падіння військових літаків на нашому Сході? Лишень пізно вночі прочитала новини й зрозуміла — ішлося про Малайзійський Боїнг 777 і катастрофу 17 липня. Улюблений фортель: життя і смерть в одному часі, просторі, пліч-о-пліч. Спати було душно — не в повітрі, а так, всередині, навколо. У повітрі висли ноти. Щось схоже є у Вітмена: і влітку, і взимку на гілках дерев виснуть в очікуванні плоди; вони падають на мене, щойно я проходжу під ними — і наповнюють новими силами, думками. На мене падали живі, незавчені ноти. Вмикаю «The Ballad of the Fallen» Чарлі Хейдена — баладу про тих, хто впали, полягли — народну пісню Сальвадора, а потім «Silence» — тишу. Такий шлях. На ньому не буває зайвого — прекрасна, непередбачувана дорога для сміливців. УК. 57


Михайло БРИНИХ

Знайомство з літературою української діаспори триває й досі; деякі автори виявилися навіть для буремних 90-х настільки «неїстівними» (суперечливими, неоднозначно потрактованими у середовищі самих діаспорян), що тільки в новому столітті наша культурна спільнота зачинає довкола них кволі ритуальні танці. Це повною мірою стосується, наприклад, одного з помітних МУРівців, письменника і перекладача Ігоря Костецького, чиї твори сумлінно публікує чи не єдиний живий нині український літературний часопис «Кур’єр Кривбасу». Неоднозначною (а sназагал — просто малознаною) лишається постать та творча спадщина мовознавця й літературного критика, ключової фігури діаспорного гуманітарного простору, Юрія Шереха-Шевельова. Непрочитана (й навіть належно не видана) спадщина одного з найглибших авторів української еміграції всіх часів — Василя Барки. Чи дочекаються ці землі «відкриття», чи так і залишаться картографічними легендами?

рій Тарнавський у передмові до віртуальної антології НьюЙоркської групи цитує малознаного емігрантського поета Леоніда Лимана:

Однакова романтика портів Нью-Йорку, Севастополю, Бізерти... Повсюди та ж неумолимість слів: «Коли від’їхати — це трохи вмерти».

Мабуть, це найпопулярніша візія відторгнення емігранта, якому на все життя залишається нехитрий вибір між різновидами страждань, спричинених розлукою. Насправді ж це типова рукотворна пастка, в яку більшість вигнанців потрапляють добровільно, й де зароджується відповідний мученицький солодкоспів. У літературі його чути якнайкраще. Попри відстань, ідеологічні шуми та упередження до блудних синів, які навіть не збираються повертатись. В Україні з емігрантською (діаспорною) літературою становище особливе. Класична патерналістська схема у нашому випадку геть не працює: ніяких звичних взаємин між метрополією та

58

Юрій Соловій. «Нью-Йоркська група». Віра Вовк, Богдан Рубчак, Ґеня Васильківська, Патрісія Килина, Юрій Тарнавський, Емма Андрієвська, Юрій Соловій, Богдан Бойчук

колоніями. Вигнання, залежність і культурна бездомність — давні приятелі українського всесвіту. Можна навіть обґрунтувати теорію, що українська література в своїх вершинних проявах завжди була емігрантською — ще з часів Феофана Прокоповича, коли вкраїнські письменники здебільшого писали польською або латиною. Зрештою, а як ще могла функціонувати література бездержавної нації? Відтак можна вважати закономірністю, що і Шевченко, і Гоголь більшу частину свого життя були типовими діаспорянами.

станнє повернення Початок 90-х років. Журнал «Сучасність», культове літературно-суспільне видання, засноване 1961-го року в Мюнхені, перебирається в Україну. В мистецьких колах набуває чималої популярності щоквартальник «СвітоВид». Обидва проекти мають діаспорне походження і знайомлять «материкового читача» з літературними феноменами, про які в радянській Україні знали небагато. Насамперед йдеться про так звану Нью-Йоркську групу, яка значною


мірою визначала модерну естетику тодішньої «Сучасності», а до «Світо-Виду» мала безпосередній стосунок у якості одного зі співзасновників. Саме ці видання почали «підтягувати» здебільшого київських та львівських авторів-вісімдесятників, які вже встигли заявити про себе й в «офіційній» літперіодиці, й у цілком нових літературних форматах: якраз у цей час засновувалися фестивалі, літгурти, регіональні «феномени» та навіть альтернативні до НСПУ письменницькі організації на кшталт «Нової літератури» та АУП. Саме в цих виданнях відбувалися прем’єрні публікації майбутніх «неокласиків», тих авторів, які сьогодні визначають обличчя сучасної вкраїнської літератури. Але модерний канон, оприявлений ще на зламі 50-60-х років поетами-діаспорянами, в Україні набув більшого розголосу, значення та впливу на подальші літпокоління, ніж його заокеанські творці, з якими він чомусь асоціювався в останню чергу. Парадокс, але модерний вектор молодої «материкової» літератури аж ніяк не збігався з основними напрямами творчих пошуків письменників-емігрантів, які поколіннєво все ж таки наІлюстрація Юрія Соловія до збірки збірки «Нью-Йоркська група»

Видання Нью-Йоркської групи поетів різних років. Ю. Тарнавський, В. Вовк, Б. Бойчук, Ґ. Васильківська, Б. Рубчак

ПАРАДОКС, АЛЕ МОДЕРНИЙ ВЕКТОР МОЛОДОЇ «МАТЕРИКОВОЇ» ЛІТЕРАТУРИ АЖ НІЯК НЕ ЗБІГАВСЯ З ОСНОВНИМИ НАПРЯМАМИ ТВОРЧИХ ПОШУКІВ ПИСЬМЕННИКІВ-ЕМІГРАНТІВ, ЯКІ ПОКОЛІННЄВО ВСЕ Ж ТАКИ НАЛЕЖАЛИ ДО ТАКОГО НЕЛЮБОГО ЇМ ПІДРАДЯНСЬКОГО ШІСТДЕСЯТНИЦТВА

лежали до такого нелюбого їм підрадянського шістдесятництва. Представників діаспорної літератури в Україні ніхто не чекав. Їхніми журналами — новими й по-справжньому вільними форумами — охоче скористалися, але вже через десятиліття стало зрозуміло, що дякувати ніхто не збирається. «Сучасність» одомашнилася, пустила коріння й поступово здобувала в діаспорі щораз гіршу репутацію після скандальних публікацій Андруховича та Ульяненка. «Світо-Вид», у кожному числі якого домінувала словесна мікстурабовтанка з далеких «колоній», так і не зумів протягом 90-х років прилаштувати творчість українських нью-йоркців у нечуваній і незбагненній метрополії (бодай у вигляді імплантанта), тож видання припинило своє існування ще на порозі нового століття. Замість того, щоб здобутися на чуття єдиної родини, діаспорці знову залишилися у резервації. Вітчизняна критика вперто недобачала масштабу й мистецької цінності їхньої експериментальної словесності. По суті, для ортодоксального українського читача діаспорна література завершилася поколінням ідеологічних вигнанців (Багряний, Самчук, Барка), письменників-правдорубів, істинних

59


розкол, внаслідок якого виокремилася група поетів (Валерій Ілля, Валентина Отрощенко, Іван Семененко тощо), які засадничо не сприймали космополітичних ідей та заперечення традиції. Валерій Ілля у першій половині 90-х навіть видав кілька чисел «відродженого» журналу «Основа», в якому варилася оригінальна концепція хуторянського модернізму; це була відчайдушна й посвоєму переконлива спроба підкреслити «нетутешність», а відтак приреченість модерної діаспорної літератури. Для всієї емігрантської літератури Нью-Йоркська група — це своєрідна точка роси. А також момент істини, останній поворот до пункту неповернення. Вони стали першою літературною генерацією, яка здолала шлях Обкладинка збірки «Нью-Йоркська група», укладеної Марією Ревакович та Василем Ґабором, із серії видань про українські літературні угруповання

Патриція Килина Емма Андієвська

Богдан Рубчак Ігор Костецький

Юрій Тарнавський Юрій Шереха-Шевельов

патріотів, які повстали проти системи й вбачали своє покликання у тому, щоб розповісти на весь світ про згущений морок радянської України. Настав час — і їхні твори вернулися, наче в суху землю. Відтак ще більшим було розчарування поколінням модерністів, які вже не вважали своїм першочерговим завданням побиття комуністичної гідри. Сьогодні неможливо дослідити, чи існували які-небудь лінійні зв’язки між двома українськими модернізмами — емігрантським і місцевим, постшістдесятницьким. Хронологічну першість

60

Богдан Бойчук

нью-йоркців важко заперечити — книжки Юрія Тарнавського, Богдана Бойчука, Емми Андієвської, Богдана Рубчака з’явилися ще наприкінці 50-х років. Інша річ, що для «материкових» шістдесятників цього явища або не існувало, або ж воно викликало надмірний скепсис. Важливо, що йдеться не так про ідеологічно зумовлену ігнорацію, як про цілком щире, суто естетичне несприйняття. Навіть у так званій Київській школі — єдиній неформальній літературній течії, що сповідувала ті ж таки мистецькі принципи, що й нью-йоркські поети-модерністи, — стався ідейний

відчуження від літературного патерну до кінця. Їхні попередники — діаспорні письменники МУРу та об’єднання «Слово» — й близько не ставили перед собою настільки радикальних завдань. Ба навіть про новаторство таких авторів, як Василь Барка чи Улас Самчук, можна говорити винятково в тематичній площині. На рівні ж стилю та естетики вони залишалися, як і найкращі з їхніх підрадянських сучасників, «нацреалістами» (Юрій Тарнавський «припечатав» цим терміном і все шістдесятництво).


ому їм не вдалося Щоб бути по-справжньому вільним, модерним письменником, мало бути антикомуністом та критикувати всуціль брехливі засади соцреалізму. І для цього зовсім не обов’язково бути українцем. «Вони виїхали з України 8-10 літніми дітьми. Гімназію й університет вони мали вже чужі й на чужині. Але важливим є те, що вони їх дійсно мали і мають, на відміну від своїх менш щасливих і на десяток літ старших попередників — «народжених у війні». Вони володіють чужими мовами, як своєю, а своєю, як чужими. Світова література є для них своя». Так писав помітний емігрантський критик Юрій Лавріненко у статті «Повстання проти змори» (Українська Літературна Газета, вересень, 1956). Йшлося в ній про поетичний дебют нової літературної генерації, яка вже за кілька років стала називати себе Нью-Йоркською групою. Серед її переваг найперша — це все ж таки свідомий вибір мистецької позиції, яку ідеолог групи Юрій Тарнавський назвав «акваріумом в океані». Добровільно відгороджені від американського літературного процесу склом української мови, вони прекрасно розуміли, що втрачають. З решти концептуальних засад і особливостей Нью-Йоркської групи варто виокремити: • заперечення силабо-тонічної поетичної традиції; • модерна поетика, невластива тогочасним «материковим» авторам (здебільшого вільний вірш, акцентована метафора, симпатія до екзистенціалізму та сюрреалізму);

• дивні взаємини з українським літературним процесом. Якщо попередні покоління письменників-емігрантів однозначно вважали себе його частиною, то НЙГ рішуче відмежовувалась од нього й водночас обурювалася, коли це почуття виявилося взаємним. Те ж таки і щодо американської літератури: жодних точок перетину ані з «втраченим поколінням», ані з поколінням бітників, хоча «скло мови» аж ніяк не було фатальною перепоною: провідні митці НЙГ писали та публікувалися не лише українською; • хронічний брак уваги: малі тиражі, незацікавленість діаспори суто експериментальною творчістю й відтак — фактична відсутність резонансу; • маніакальна творча ревнивість (особливо на ґрунті повної поразки у заочному змаганні з шістдесятника-

Почасти поети НЙГ самі для себе створили всі умови для невизнання. Це і конфліктність зі «своїми», і недовіра (чи невміння?) здобутися на щось серед «чужих». На прикладі Патриції Килини, єдиної поетки Нью-Йоркської групи, яка не була українкою за походженням, Тарнавський показує, що досконале знання мови — необов’язкова умова для того, щоб творити сильну поезію. На жаль, це була не просто ілюзія, а найкоротший шлях до безплідних земель і статусу картографічної помилки. Шлях до планетарної безвісти — єдиного світового контексту, до якого може потрапити література, що остаточно втрачає зв’язок з батьківщиною. Безрадісна доля діаспорної літератури другої половини ХХ століття, чиї ексцентричні представники (попри поважний вік) і досі не можуть змиритися з поразкою, завершує великий розділ в

ВИГНАННЯ, ЗАЛЕЖНІСТЬ І КУЛЬТУРНА БЕЗДОМНІСТЬ — ДАВНІ ПРИЯТЕЛІ УКРАЇНСЬКОГО ВСЕСВІТУ… А ЯК ЩЕ МОГЛА ФУНКЦІОНУВАТИ ЛІТЕРАТУРА БЕЗДЕРЖАВНОЇ НАЦІЇ? Видання Нью-Йоркської групи поетів різних років

• знання мов і культур, а відтак — відкритість до найрізноманітніших впливів; • відсутність організаційного формалізму, вертикалі, ієрархії. Водночас очевидними недоліками групи були й залишаються:

ми — й поразки надзвичайно болючої, бо очевидної для еміграції). Звідси родом і відчайдушні спроби застерегти за собою хоч якусь першість, «битва» за Київську школу, приписування собі чужих заслуг («це ж ми змусили вас полюбити модернізм!») тощо.

історії національної літератури. З іншого боку, не треба бути песимістом, щоб констатувати відверто «діаспорний» статус української літератури (й культури загалом) у сучасній Україні. А відтак, все ж таки, вважати цей розділ недописаним. УК. 61


Руслан ОНОПРІЄНКО

Папа Римський та українська Голгофа Канон, зазвичай, не викликає особливого трепету. Канон обмежує розуміння процесу або явища і призводить до інтелектуальних комплексів. У випадку з Іваном Павлом ІІ канонізація — справа благородна. Річниця цієї події викликала хвилю спогадів і рефлексій. «Український слід» діяльності Папи, у першу чергу, пов’язаний із його приїздом до місця масового знищення десятків тисяч невинних людей у період сталінських репресій. Мова йде про «Биківнянські могили», заради яких навіть було змінено офіційний протокол візиту. Ми поспілкувалися з людиною, яка 2001 року спромоглася зорганізувати цей візит до української Голгофи, — з Романом Круциком, головою Київського товариства «Меморіал» ім. Василя Стуса

УК. Як виник задум запросити Його Святість

до Биківнянського лісу? Тоді у пресі пройшла інформація, що Папа Іван Павло ІІ збирається з візитом в Україну. І виникла ідея: давайте ми спробуємо зробити так, аби Папа відвідав Биківню. Це ж таке скорботне місце. І член нашого Меморіалу Артур Луковський — він проживав у Чикаго — почав збирати підписи в діаспорі з проханням до Папи. Усе, що зібрав, відіслав до Ватикану. А ми трьома цінними листами доправили «свої» підписи. Я ще заручився підтримкою єпископа Софрона Мудрого, оскільки колись був головою комітету із захисту греко-католицької церкви у себе в області. Переговорив із ним, і за тиждень до приїзду Папи він посилає телеграму, щоб змінити протокол і включити в програму відвідування Биківні.

62

Блаженний Папа Іван Павло ІІ на Биківнянських могилах

Cтрічка з кошика квітів, покладених Папою Іваном Павлом ІІ до братської могили у Биківні

УК. Чи були спроби все організу-

вати через офіційні установи? Я спробував залучити офіційну владу, і чиновники не мали куди подітися, адже Папа дав згоду. Однак за 4 години до події Броварська траса була перекрита. Тодішня влада робила все, щоб якомога менше людей було на тих заходах. Але я дізнався про цю ситуацію, і ми напередодні ввечері обдзвонили всіх членів Товариства, взяли наш прапор і ще до перекриття траси були на станції метро «Лісова». Коли приїхали у Биківню, я показав своє депутатське посвідчення, і ми пройшли до центральної могили, чекаючи на Папу. Саме у цей час там було близько 30 журналістів з усього світу. А потім приїхав Папа Римський, і єпис-

Роман Круцик


близько 50-ти осіб) закричали: «Дякуємо за відвідування Биківні!» А він у відповідь помахав нам рукою. Досить сильний жест. Після його візиту про історію Биківні писала вся світова преса. Тема Биківні була піднята на світовий рівень інформації.

копи, які були з ним, мали поставити кошик із квітами до хреста. Але, певно, сама Биківня і сосни з табличками на нього справили таке сильне враження, що він вийшов з авто, підійшов до хреста і сам прочитав молитву. УК. Тобто, фактично, крім Папи, духовенства

і представників «Меморіалу» — жодних офіційних осіб? Ну, там у кущах була охорона, кадебісти. Однак, оскільки ця подія вважалася офіційним візитом (Ватикан — окрім іншого, ще й держава), були якісь представники міністерств, але аж ніяк не перші особи. Через рік Ющенко прийшов, Омельченко, увесь Кабмін, а потім вже і Кучма почав їздити.

УК. Папа прочитав молитву, а спілкування

якесь відбулося? Якось не вийшло, але було привернуто увагу до більш важливих речей. Він бачив нашу невеличку групку. А ми передали подяку листом.

Артур Луковський

Члени Київського «Меморіалу» зустрічають Папу Римського Івана Павла ІІ в Биківні 24 червня 2001 року

УК. Однак після того влада все одно не надала Биківні державного статусу? Ні, хоча після того я ініціював відповідну постанову. І тільки за часів Ющенка Биківню оголосили Державним заповідником, а потім і Національним. Але це було значно пізніше. Зрозуміло, що візит Папи у Биківню зробив велику справу для популяризації цього місця. І коли сьогодні в газетах друкують матеріали з приводу річниці канонізації і про те, як він перебував в Україні, мені просто боляче, що цей факт ніде не згадують. А це важлива історична подія. Одна справа, коли Папа там десь дорогою проїхав і зайшов до якоїсь церкви. А тут — відвідування, як-то кажуть, української Голгофи.

УК. Коли надсилали першого листа до Вати-

кану, сподівалися на відповідь чи думали, що він загубиться десь у канцелярії? Лист ми посилали з повідомленням, і незабаром дізналися, що він таки дійшов до адресата. Крім того, ми були підбадьорені домовленостями з особами, що мали вплив на цей процес. Той же Софрон Мудрий довгі роки працював у канцелярії Папи. І коли він, зателефонувавши у Ватикан, переговорив з Іваном Павлом ІІ, то пізніше мені сказав: «Романе, Папа дав згоду і збирається попередити телеграмою про зміну протоколу». УК. Особисті контакти зіграли

найголовнішу роль? Саме так. Тому, власне, нам і вда лося все організувати. Взагалі я вважаю великою заслугою «Меморіалу» появу у Биківні Папи Римського. І коли він приїхав і прочитав молитву, ми всі хором (а нас було

Повідомлення, надіслане Ватиканом, про отримання підписів, зібраних київським «Меморіалом»

УК. Після цієї події скільки було телефонних дзвінків до Меморіалу? Дуже багато, а телеграм ще більше. Мене якось запитали американські журналісти: «Щоб Ви хотіли, аби ми написали про Биківню?» Я відповів, що хочу бачити статтю з таким приблизно заголовком: «Папа Римський показав Президентові Кучмі, де знаходиться Биківня». І от вони надсилають мені газету. Як виявилося, такі важливі теми викликають більшу цікавість у поважних гостей з-за кордону, ніж у своїх державців. УК. Іноземні гості самі до вас

їдуть чи Ви їх запрошуєте? У третю неділю травня ми по лінії «Меморіалу» запрошуємо до Биківні представників посольств, і цього року вони були — різні посольства і відгуки всюди. Але, по суті, Папа Іван Павло ІІ відкрив ворота. УК. 63


Олексій КОШОВИЙ

З 18 червня до 6 липня у столичному Будинку художників проходило Всеукраїнське трієнале скульптури — 2014. Воно продовжило масштабний проект Національної спілки художників України, у рамках якого протягом більш ніж 20 років проводяться трієнале провідних видів образотворчості: станкової графіки, живопису та скульптури

езважаючи на свою унікальність та якість представлених скульптур, експозиція лишилася у тіні. Не у тіні інших мистецьких подій, адже співставні за масштабом акції та виставки в той час не проходили. А у тіні самої свідомості звичайного обивателя, який легко оминув її увагою. Це не Скульптурний і не Антикварний салони, що останніми роками збирали черги перед Мистецьким арсеналом. Це не виставки копій творів Леонардо да Вінчі чи ксеропопійованого живопису Нікаса Сафронова, рекламою про які був обвішаний увесь громадський транспорт. І не сумнівні за своїм творчим меседжем виставки та акції Pinchuk Art Centre… У масовій свідомості саме ці події, перш за все, асоціюються з мистецьким життям. Проте назвати останні відображенням нашої реальності, у переважній своїй більшості, — блюзнірство. Натомість саме про це хочеться сказати, опинившись на Трієнале скульптури у Будинку художників. За традицією, журі обрало серед усіх представлених робіт, а їх було більше сотні, трійку найкращих. Перше місце було присуджено творам київського скульптора Костянтина Синицького. Він працює у складній техніці зварки маленьких металевих фрагментів, з яких у результаті складаються людські фігури. Роботи Синицького сформовано у триптих. Дещо цинічним гумором пройнята назва центральної роботи триптиху — «У здоровому тілі здоровий дух». Це жінкатачка — така собі репліка щодо місця сучасної представниці слабкої статі. Століття тому жіночі образи переплітали з обра-

64

Валерій Пирогов. «Життя прожити — не поле перейти»

Костянтин Синицький. «Головоногі» та «У здоровому тілі здоровий дух»


зами птахів, янголів та міфічних творінь, підкреслюючи материнську відданість та дівочу тендітність. Сьогодні ж представницю слабкою статі все частіше побачиш з возиком із супермаркету. Її вищеназвані архаїчні якості відійшли в минуле, лишивши місце тупій функціональності жінки-годувальниці. Мотиви цього й прочитуються у скульптурі. Разом із цим твором триптих Синицького доповнюють дві металеві чоловічі фігури, що тримають у руках голови. Другу премію здобув харківський митець Валерій Пирогов, що презентував свою широко відому у вузьких колах скульптурну композицію «Життя прожити — не поле перейти». Скульптура вже не одноразово виставлялася у Києві, зокрема — на минулорічному скульптурному салоні. Серед творів сучасного агресивно-дизайнерського мистецтва, якими був переповнений згаданий салон, твір Пирогова помітно виділявся своєю виваженою простотою. Серед робіт, представлених на цьому Трієнале, «Життя прожити…» виглядало найгармонійніше. Дещо театралізована композиція скульптури, на перший погляд, підкуповує ліричним настроєм самотності. За зовнішньо примітивним стилем цієї роботи відчувається майстерний відбір деталей. Тому ця робота, лишаючись зрозумілою пересічним глядачам, — цікава досвідченим поціновувачам мистецтва. «Бронзу» вибороли роботи киянина Олександра Михайлицького «Сподівання» і «Вагання». Вони створені наче з прицілом на монументальні проекти. Пластична узагальненість та відкритий символізм цих скульптур чудово виглядали б у форматі пам’ятника. Вражає ювелірність роботи митця, який вирізав усі елементи цієї скульптури з дерева, котре згодом затонував. Загалом на Трієнале було вкрай мало проектів, які створені, як і «Вагання», ніби як ескіз до майбутнього монумента. Звичайно, напрошується просте пояснення цього — відсутність фінансування монументальної скульптури. Звести пам’ятник сьогодні можуть дозволити собі лічені компанії чи держустанови. При цьому, однак, затребуваність пам’ятників лише зростає. Адже з часом все гостріше поставатиме питання про те, чим заповнювати постаменти, на яких ще донедавна стояли вожді, аж поки не почався масштабний «ленінопад». У цілій низці робіт відчувалося те, що їхні автори змушені підлаштовуватися під смаки та тренди європейського арт-ринку. Це змушує художника кілька разів варіювати одного разу знайдений мотив, а також надавати йому щоразу все більш ефектної форми.

Святослав Саратовський. «Українська фантазія»

Олександр Михайлицький. «Вагання»

Микита Зігура. «Світанок»

65


На виставці вразив діапазон представлених скульптур. Салонна пластика тут стояла поруч із авангардними роботами, а дизайнерські твори змішувалися з традиційними і соцреалістичними. Ще більш широкою була настроєва палітра виставки. Від одвічних цінностей батьківської любові та християнства — до миттєвих емоційних сплесків суперечки та образи. Та яким довгим не був би список тем, які мали відображення на виставці, серед них не знайшлося місця штучним ідеалам. У багатьох роботах відчувається прагнення митців до філософських узагальнень. Однак не завжди такі спрямування підкріплюються культурою пластичного мислення, тому багато митців тяжіли до різних проявів салонності або загравалися суто дизайнерськими прийомами. Окремі митці взагалі відважилися на створення власної міфології або концептуально-знакової системи. У цілому ж виставка лишилася у пам’яті досить розкутою та позбавленою будьяких упереджень. Окрім творів професійних скульпторів, на експозиції також була й пластика живописців, майстрів декоративно-ужиткового мистецтва. Широтою відзначилося й вікове представництво — від корифеїв до студентів художніх вишів. Це зумовило розмаїття творчих спрямувань. І не тільки формально-пластичних та суто технічних прийомів, але й психологічних установок та ментальних рівнів.

Увесь комплекс проблем цієї Трієнале можна згрупувати у двох координатах. Символіко-міфологічні роботи — вертикальна вісь пластики на виставці. До цієї групи належать роботи, у яких прослідковується духовно насичена форма висловлювання. Із ними перетинається концептуальна — горизонтальна вісь робіт, у яких відображаються емоції та рефлексії митців із приводу конкретних життєвих колізій та ситуацій. «Скульптура — це мова мовчання і нерухомості», — казав вітчизняний скульптор М. Степанов. Саме цих двох речей не вистачає сьогоденню, що надзвичайно переповнене рухом, змінами, а також гуч-

66

Володимир Філатов. «Генезис»


ними і строкатими подіями, які тримають людину у перманентному інформаційному тонусі. А може просто не час для скульптури, як для мистецтва, яке базується на сталості та незмінності. Прийшов час змін, коли навіть ті опори, що здавалися найбільш надійними, — повалилися. Чи може справа не в самій скульптурі, яка зараз стала немовби зайвою, а в самому сьогоднішньому дні, який не може її прийняти. І якщо й варто якось міняти цю ситуацію, то починати треба із сьогодення, а не зі скульптури. На цій же ж виставці відчуття мовчання і нерухомості доповнювалося надзвичайно невисокою відвідуваністю. У будь-який час, окрім дня відкриття, візитер експозиції міг відчути себе на самоті, що давало можливість краще зосередитися. І це, напевне, єдиний плюс того, що ця виставка лишилася у тіні. У першій половині 90-х років, коли тільки починали проводити подібні трієнале, мистецтвознавці констатували народження нових на той час скульптурних центрів у Дніпропетровську, Львові, Одесі, Харкові, Тернополі та Миколаєві. Адже до того всі найкращі скульптурні сили забирав Київ. Минуло більше 20 років, і після цього Трієнале можна констатувати, що твори, привезені у столицю з інших міст, вже суттєво відрізняються за своїм стилем та мисленням. За кількістю робіт на виставці Київ залишався безумовним лідером. Проте якщо окреслити умовне коло кращих творів, то в ньому столиця займала місце, рівнозначне з іншими містами. Словом, прийшов час для окреслення нової цілі для української скульптури — вхід у європейський контекст. Адже свій мікросвіт пластики у нас уже сформувався. Тож, сподіватимемося, наступні трієнале скульптури будуть уже міжнародними. На такому ж трієнале у 1999 році було представлено 244 твори. Цього року — трохи більше сотні. З одного боку, це свідчить про те, що рівень експозиції виріс, і лишилося менше авторів, які можуть до нього дотягти. З іншого — варто зазначити і те, що скульпторів в Україні стало менше. Словом, на будь який оптимістичний аргумент, що випливає з цієї статистики, знайдеться кілька песимістичних. Переходячи із зали в залу, намагаєшся сформулювати для себе: ця виставка — підсумок того, як ми жили раніше, чи передчуття змін, на межі яких країна нині опинилася? Відповідь довелося почути у замилуваному шепоті одного випадкового відвідувача, який, замедитувавши перед скульптурою, поділився зі своїм супутником: «Це поза часом».

Валерій Пирогов. «Зустріч»

В’ячеслав Гутиря (лауреат Трієнале). «Тайна вечеря»

УК. 67


Тетяна БОРОДІНА, спеціально для «УК» з Нью-Йорка (США)

Українська Америка Про діяльність української громади США розповідає Наталія Івашина, дружина Постійного представника України при ООН

Український інститут Америки (Нью-Йорк, США)

УК. Наталіє, Ви відомі у Нью-Йорку як лю-

дина, яка акумулює навколо себе красу, позитив і добро. Крім того, що Ви сама чудова й дуже оригінальна мисткиня, Ви підтримуєте українських майстрів, починаючи від художників і закінчуючи дизайнерами одягу. Допомагаючи їм, Ви відкриваєте Новому Світу багатство і красу однієї з найстаріших слов’янських культур планети. Упродовж останніх 6-7 місяців, коли в Україні відбуваються революційні зміни, й наші думки, здавалося б, повинні бути далекі від прекрасного, Вам вдалося довести, що краса і мистецтво все ще здатні врятувати світ. Розкажіть, будь ласка, про те, що в останні місяці відбувалося в Америці. Що Ви і українська діаспора робили на підтримку незалежності і свободи України? Цього року заходи в житті української діаспори Америки переважно фокусувалися на подіях в Україні — Майдан, потім Крим, потім Схід і Пів-

68

день України, а також довкола вшанування пам’яті Тараса Шевченка в ювілейний 200-й рік із дня його народження, хоч і кобзареві урочистості також були пов’язані з драматичною ситуацією в

Оселя «Союзівка», поблизу містечка Кергонксон (штат Нью-Йорк, США)


державі. Символічно, що в один день — 27 березня — у штаб-квартирі ООН відбулися два заходи — прийняття Генеральною Асамблеєю ООН резолюції «Територіальна цілісність України», якою засуджувалися незаконний референдум у Криму і його анексія Росією, та меморіальна Шевченківська конференція, де у виступах всіх промовців лунали слова солідарності з Україною. Захоплення Криму, агресія на Сході України підняли всю північноамериканську діаспору на захист рідної землі. До численних маніфестацій української громади по всій країні приєдналися тисячі й тисячі громадян США. Автомайдан з України перекинувся на американський континент. Молоді українці з групи «Разом» майже щодня пікетували дипломатичні представництва Росії,

штаб-квартиру ООН. Це вони розгорнули на весь Бруклінський міст український прапор. Українська громада США першою розпочала збір коштів на підтримку української армії, організовуючи благодійні вечори, базари. Петиції українців до Білого Дому та Конгресу США зробили свою справу — довкола Америки згуртувалося все демократичне людство на підтримку України. Приклад США щодо застосування санкцій проти Росії наслідували Канада, Євросоюз, Австралія, Японія, Монако, Ліхтенштейн та багато інших країн. Україна отримала потужну моральну підтримку США та інших своїх союзників в ООН, що призвело до фактичної ізоляції Росії в цій організації в питанні агресії проти України. Майже кожен захід в ООН, яке б питання не розглядалося, певною мірою стосувався і подій в Україні. Показовою в цьому контексті була червнева конференція

Члени української громади США на мітингу проти російської військової навали

з проблем культурної дипломатії, коли після виступу мого чоловіка Юрія Сергеєва, посла України при ООН, про роль діаспори у збереженні культурних традицій, дискусія перейшла в політичну площину й торкалася проблем військової агресії Росії, яка перекреслила всі завоювання ООН за останні десятиліття в збереженні миру. Так, наше з чоловіком життя змінилося — з ким би ми не зустрічалися, тема України є домінуючою. Навіть швейцари в нашому будинку щодня цікавляться — «Як там у вас на Сході України?». Ми постійно відчуваємо небайдужість простих американців до подій в Україні. УК. Наскільки вплинули події в Україні на заходи, що вже стали традиційними і які відбувалися протягом останніх років у Нью-Йорку з вашої ініціативи? Уже шість років у календарі Жіночого клубу ООН квітень резервується для Української місії при ООН. Так, наприклад, уже п’ять років Український музей Нью-Йорка (якому, до речі, майже 40 років) відкриває свої двері для жінок-дипломаток ООН із метою ознайомлення їх із найкращими зразками української культури — це роботи відомих українських художників, унікальна виставка весільного одягу з усіх куточків України, виставки декоративно-прикладного мистецтва. Але найцікавішою частиною квітневих програм завжди були семінари довкола української писанки, її історії, містичного орнаменту, впливу на сучасну світову моду. Майстер-клас розпису писанки відомої майстрині Софійки Зелик постійно викликав

ДОВІДКА Наталія Івашина (Сергєєва) народилася в Києві. Після закінчення Київського державного університету імені Тараса Шевченка Наталія викладала в Київському політехнічному університеті, Інституті сільського господарства (Kaтібугу, Республіка Малі), Київському державному університеті. Має вчений ступень кандидата філологічних наук, працювала старшим науковим співробітником Інституту українознавства. Із 1997 року супроводжує свого чоловіка Юрія Сергеєва в його дипломатичній роботі за кордоном. Свої враження від перебування в різних країнах вона передає в картинах. Живопис став одним із її захоплень. Роботи пані Наталі неодноразово виставлялися в Національному Арт-Клубі Нью-Йорка, Українському Інституті Америки, ООН, художніх галереях Майямі та Бока-Ротон під час міжнародного фестивалю Арт-Базель. За свою діяльність на підтримку культурних та освітянських зв’язків, благодійність Наталія нагороджена орденами Святої Анни та Святої Варвари, орденом 1025-ліття Хрещення України-Руси, Почесним Дипломом мера Манхеттена. Нині Наталія живе та працює в Нью-Йорку, супроводжуючи свого чоловіка, який є Послом України при ООН.

69


надзвичайний інтерес і захоплення. Я рада, що такий майстер-клас відбувся й цього року, але вже в Українському Інституті Америки, і був присвячений миру на нашій землі, бо писанка є його переконливим символом. Рік тому, 25 квітня, нью-йоркські газети вийшли з заголовками «Ода українській жінці під стягом ООН», «День України в ООН»,сповіщаючи, що в Українському Інституті Америки відбулося засідання Жіночого клубу ООН за участі керівниць українських жіночих організацій США довкола театралізованого дійства — демонстрації одного з найдавніших народних мистецтв України — рукодільних строїв майстринь кінця ХІХ – початку ХХ століть із їхнім дизайном, кроєм, вишивкою, прикрасами.

заходів говорять про багатогранність цих українських установ у США. Фотовиставка «Репатріанти», присвячена 70-річчю депортації кримських татар і останнім подіям на Кримському півострові, що призвели до третього в історії татар примусового полишення своєї землі. Події в Україні стали домінуючою темою персональної виставки «Вся Україна» фотохудожника Володимира Клузька. Серед експонатів є численні плакати, які митець створив для протестних мітингів у Нью-Йорку. Перша персональна виставка художника Макса Вітика «Подорож». Українське кіно 20-х років. Благодійний концерт для Громадського радіо. Фестиваль нового мистецтва, музики, поезії та перформансу «Світло і тінь». Концерт камерного оркестру Університету штату Огайо. Концерт українського хору «Дніпро» з Едмонтона (Канада). Літературні читання, присвячені творчості Лесі Українки . Арт-проект «Слідами внутрішнього світла», присвячений 200-річчю Тараса Шевченка. Фотовиставка «За демократію і гідність», присвячена Євромайдану. Фотовиставка «Обличчя України, 1950-1980-х років». УК. Чи почали в американському суспільстві

Генеральний Секретар ООН пан Бан-Кі-Мун відвідує виставку картин Наталії в Нью-Йорку

Такий театралізований показ старовинного українського жіночого вбрання став можливим завдяки Івану Бернацькому — народному артистові України, директору Українського драматичного театру Нью-Йорка. Я довго вагалася, чи варто в такий складний для України час щось робити в рамках Жіночого клубу ООН цього квітня. І врешті вирішила: варто, щоб показати, що Україна живе, працює і продовжує вражати світ своєю культурою і красою. Саме тому я підтримала покази української моди за участі відомих сучасних українських дизайнерів Наталії Холодило та Оксани Караванської в Національному Арт-Клубі Нью-Йорка та Українському Інституті Америки під гаслом «Краса врятує світ». Ці два заходи викликали великий інтерес у присутніх, серед яких було багато людей, відомих не тільки у США, а й в усьому світі. Високі відгуки у пресі свідчать, що українську моду визнає американське суспільство. Надзвичайно активними були цього року Український інститут Америки і Український художній музей Нью-Йорку. Самі тільки назви

70

розуміти, що Україна — це не Росія, як культурно, так і ментально? Чи зрозуміли, наскільки це духовніша й «західна» країна без шару «азійщини», якщо можна про це так сказати? Однозначно так. У першу чергу це стосується традицій, які ретельно зберігаються та примножуються. Наведу лише кілька прикладів. Не так багато існує в Америці етнічних громад, які б мали свою Академію наук, свої асоціації інженерів, учених, лікарів. Не так багато інших етносів, які б мали щорічний дитячий фестиваль мистецтв, свої музичні фестивалі «Союзівка», «Верховина», «Калинові острови», травневий фестиваль мистецтв у Нью-Йорку, наукові видання, газети, свої музеї, театри. Українці

Разом із дружиною Генерального секретаря ООН в Українському інституті Америки


помітні в американському житті. Вони завжди там, де людська гідність потребує захисту. Тому саме українці США простягнули руку братерства кримсько-татарській громаді Америки і вже понад три роки вони проводять спільні культурні заходи, спільні маніфестації проти російської окупації Криму, спільні демарші в ООН, як це було неодноразово здійснено цього року. Велику роль у зміцненні духу й духовності українців у США відіграє церква. Українські православні та католицькі церкви є в усіх штатах Америки. Саме при них діють суботні та недільні школи українознавства. Мова є наріжним каменем української духовності, і те, що українцям США вдалося включити українську мови до переліку іноземних мов, рекомендованих під час вступу до вишів у США, є визнанням ролі українців у культурному та освітянському житті Америки. Останні події в Україні, пов’язані з агресією Росії, дійсно дають американцям і нашим колегам в ООН однозначно зрозуміти, що Україна і

Разом із чоловіком Юрієм Сергеєвим на відкритті виставки картин Наталії в Національному арт-клубі США

людей в Україні до співпраці з Радою, журналом і радіо. Особливим був цьогорічний фестиваль «Союзівка». Усі зібрані кошти, в тому числі від гала-концертів відомих українських виконавців, які вже стали «своїми» в Америці, — Руслани та Олега Скрипки, — будуть використані на підтримку України. Саме ці виконавці були послами України під час Помаранчевої революції. Вони ними стали й під час Революції гідності. Як завжди, прикрасою фестивалю сбув виступ славетного танцювального колективу Прими-Богачевської. Фестиваль знову підтвердив, що поки лунає українська пісня, поки існує український гопак, козацькому роду нема переводу! Руслана на «Союзівці – 2014»

Росія — різні за своїм менталітетом, культурою, поведінкою. Особливо виразно зрозумілим це стало 28 лютого 2014 року під час першого засідання Ради Безпеки ООН, коли делегація православної України звернулася до делегації начебто православної Росії з закликом, який потім повторювала кілька разів, схаменутися і не гнівити Бога в переддень і впродовж Великого посту, плануючи і здійснюючи агресію проти України. Про надзвичайний інтерес до України, її вагомість свідчить і заснування Американської Ради з питань української культури, мистецтва і науки та започаткування журналу “In Love”, який уже з серпня цього року буде висвітлювати найвидатніші події в галузі культури та науки в Україні та Північній Америці. На україномовному радіо у США «Домівка» створено спеціальну програму, присвячену культурним та науковим питанням у США та Україні. Запрошуємо всіх зацікавлених і небайдужих

Уже протягом 51 року молоді члени української скаутської організації «Пласт» щорічно з’їжджаються до «Союзівки» в штаті Нью-Йорк змагатися в унікальному інтелектуальному конкурсі під назвою «Орликіяда». (Кергонксон, США, 2013)

УК. 71


Стрічка МАРІЧКА

«ПРО» і «КОНТРА»: Нещодавно в Державного агентства з питань кіно (Держкіно) з’явився новий голова. Діяльність попередньої очільниці цього ключового органу вітчизняної кіноіндустрії Катерини Копилової зібрала контрастно різні відгуки. Хоч за три роки її перебування на цій посаді в Україні й було знято ледь не більше фільмів, аніж за усі попередні роки Незалежності, багато хто з кінематографістів нарікали на те, що могло з’явитися ще більше стрічок, якби не «відкати». Хоч вона й започаткувала систему пітчингів (найбільш адекватну систему розподілу коштів між кінопроектами), та завжди знаходилися такі, що підмічали в ній підтасування результатів. Перелік подібних «за» і «проти» можна продовжувати довго. Новому ж очільнику Держкіно Філіпу Іллєнку тепер треба виправити недоліки у розбудові кіноіндустрії своєї попередниці та при цьому не втратити все те хороше, чого вона досягла. Однак думки кінопрофесіоналів щодо того, чи зможе він це зробити, розділилися. Ми поговорили з двома досвідченими вітчизняними кінематографістами, які різної думки про нового голову Держкіно, а також про майбутнє нашого кінематографа

УК. Чого ви чекаєте від нового очільника Держкіно? Думаю, він дуже тверезо мисляча людина. Це саме те, що необхідно Україні. Я з ним зустрічався та обговорював перспективи розбудови вітчизняної кіноіндустрії. Філіп розуміє, що відправною точкою у цьому процесі має бути якість режисури, гри акторів, сценаріїв та всіх інших складових кіно. Він робить ставку саме на фільми, які будуть конкурентоспроможними на міжнародному ринку кіно і телебачення. УК. Які кроки нове керівництво Держкіно має зробити в першу чергу, щоб ситуація в нашій кіноіндустрії покращилася? Я б дуже хотів, аби була знищена російська гегемонія в українському медіапросторі. Коли у 1995 році я приїхав зі США до Києва, мене шокувало, що Україна повністю здала всі свої позиції у кіно-, теле- і радіо-просторі. Нині це можна сказати практично про всі вияви вітчизняної культури. Нам треба повернути індустрію культури у стан, в якому вона була до моменту розпаду СРСР. У нас працювала ціла низка кіностудій, котрі випускали серіали, що могли конкурувати на всьому радянському просторі. Сьогодні ж ніхто не виробляє нічого оригінального чи співставного. Сучасна українська теле- і кінопродукція — це страви третього сорту якоїсь задрипаної їдальні, які ніхто не за-

72

вони перестали грати за правилами російських продюсерів. Вони мають почати дивитися вглиб України — відкривати молодих вітчизняних режисерів і акторів. Тільки у такий спосіб ми зможемо покращити стан нашого кінематографа. Краще вже дивитися індійські й турецькі серіали, аніж російські. Адже останні не просто розважальні, але й ідеологічні. У кожному їхньому фільмі чи серіалі яскраво виражається російський менталітет, який для українця є кроком назад. Володимир ХОРУНЖИЙ Не ми маємо підлаштовуваПрацює у кіно 44 роки. Із 1991 займається тися під російські фільми, а вони продюсерською діяльністю. Серед його останніх самі мають брати наше кіно у свій українських проектів — «Синевир», альманах «Закохані» та «Orange Love» прокат. Наприклад, у квітні цього року моя стрічка «Синевир» вийшла у російський прокат на 280 хоче скуштувати. В Україні не виробляекранах. І це в період фактичної війни між ється нічого конкурентоспроможного Росією та Україною. Цьому не завадило те, навіть на рівні Росії. що у стрічці говорять на суржику і події Наразі вітчизняна кіноіндустрія — це розгортаються в Карпатах, адже це якіспросто сервіс російської кіноіндустрії. ний продукт. Сюди до нас привозять російські сценарії І для того, щоб якісного кіно в Україні й акторів, яких ми знімаємо. Це відбуваз’являлося більше, необхідно робити лося за часів правління усіх наших презиставку на практиків, які мають безпоседентів, незважаючи на те, наскільки редній досвід роботи в кіноіндустрії. патріотичними вони були. Це не ті, що закликають бойкотувати Сьогодні вітчизняна кіноіндустрія російське кіно в українському прокаті, складається з потужних гравців: студії а реально щось роблять для розбудови Film.ua, телеканалів, які самостійно зніманашого кіно. ють фільми, тощо. І вкрай важливо, щоб


новий очільник Держкіно УК. Чого ви чекаєте від нового очільника Держкіно? У попереднього голови Держкіно Катерини Копилової не було стратегії. Хіба би назвати стратегією бажання освоїти бюджет. Призначення Філіпа Іллєнко — це крок назад, убік від громадянського суспільства, а не до нього. Це помилка, негативні наслідки від якої значно більші, ніж, власне, справи у самій кінематографії. На звільненому Донбасі не можна буде дати ладу, якщо ультраправі будуть у нас на таких важливих для молоді позиціях. Призначення Іллєнка на цю посаду — це фактично деструктивний і навіть небезпечний крок. Хоча, на перший погляд, він таким не здається. Коментувати якісь професійні аспекти в діяльності цієї людини не візьмуся. Я в кіно з 1985 року, але про те, що існує такий кінематографіст, дізнався тільки зараз. Навіть працюючи в експертній комісії Держкіно, жодного разу його не зустрічав, хоча він числився головою Громадської Ради. Головна його професія — націонал-аферист. УК. Які кроки нове керівництво Держкіно має зробити в першу чергу, щоб ситуація в нашій кіноіндустрії покращилася? Виробництво: створити сучасне кінопідприємство повного циклу на базі студії ім. Довженка. Оскільки грошей на це немає, то розробити закон, який дозволив би продати всі кіностудії та інше, що має стосунок до кіновиробництва, крім цієї однієї, а на отримані гроші купити обладнання. Це треба зробити, бо бізнес у цю сферу не піде, а створивши держпідприємство світового рівня, ми можемо істотно знизити ціни на послуги. У результаті фільм буде коштувати в 1,5-2 рази дешевше. В умовах України це вкрай важливо. Прокат: розробити закон, на основі якого можуть бути продані з аукціону кінотеатри у всіх маленьких містах і райцентрах, але під зобов'язання облаштувати в цих будівлях сучасні кінотеатри. Завдяки цифровій революції кінотеатри та клуби в навіть дуже маленьких район-

хто пройшов крізь вогонь» підстав на те не мав: його каса дорівнювала сумі до $ 200 тис. У загальному списку фільмів за підсумками року він зайняв 96-е місце. Очевидно, що це дещо відрізняється, наприклад, від дійсно масового успіху польських фільмів у себе на батьківщині. Завдяки прокату фільмів «Вогнем і мечем» (7,1 млн. квитків) і «Пан Тадеуш» (5,5 млн. квитків) в 1999 р. там різко зріс інтерес до національного кіно. А в 2001 році він просто злетів, так що частка польських Антон ПУГАЧ фільмів тоді склала 40,2%. НайПрацює в кінематографі близько 30 років. більш успішними тоді стали Із 2011 року є головою наглядової ради компанії фільми «Камо грядеши» (4,3 млн. «Мультиплекс Холдинг» квитків), «В пустелі та пущі» (2,2 млн. квитків) і «Переддень них центрах можуть бути предметом весни» (1,7 млн. квитків). інтересу місцевого бізнесу. Схожа проАналогічні прориви були і в Росії з «Сиграма успішно реалізована в Бразилії. бірським цирульником» (1,5 млн. квитків у Дистриб’юція та показ: створити 1998 р.), «Нічним дозором» (4,3 млн. квитзаконні умови для можливостей показу ків у 2004 р.) та «Іронією долі-2» (8,8 млн. фільмів будь-якою мовою, тобто особливі квитків у 2007 р.), чиї підсумки принциумови для державної мови — це гальма пово впливали на загальну картину кінопі ринкового, і соціального розвитку, особрокату, а заодно й задавали тон ливо в маленьких містах. тенденціям наступних років. Фінансування кіно: режисери, які отУ цьому сенсі 56 тис. квитків на «Той, римали головні нагороди на провідних хто пройшов крізь вогонь» у 2012 р. або форумах світу (Лозниця, Слабошпицький, навіть більше 140 тис. квитків на «Тіні Врода, Буковський, Коваль, Стрембіцьнезабутих предків» в 2013 р. в країні з кий, Сейтаблаєв), повинні мати пріоритет населенням понад 40 млн. чол. — це не у питаннях фінансування та бюджету. більше, ніж просто результат прокату. Фінансування освіти: забезпечити Багато українських фільмів просто не можливість стажування або навіть напотрапляють до прокату або прокат тривчання за кордоном 10-20 осіб на рік дерває тільки тиждень, не збираючи і тисячі жавним коштом; покращити матеріальну глядачів. Це, власне, відбувається всюди базу кінофакультету (знову-таки, за рахуз більшістю національних фільмів, за винок коштів від продажу старих активів). нятком кількох десятків країн. Успіх — це сам прокат національних УК. Скільки має бути кінотеатрів в Укфільмів в Україні, а не результати цього раїні, щоб невисокобюджетний вітчизпрокату. Нам доведеться задовольнятися няний фільм, знятий за $ 200-300 цим ще дуже довго, бо в нас дуже матисяч, міг окупитися виключно за рахуленький ринок. $ 118 млн. сьогодні. Макнок вітчизняного прокату? симум $ 160-180 млн. — у майбутньому, Справа не в кількості кінотеатрів, хоча тобто в якійсь точці насичення. І навіть у в них теж, а в обсязі ринку. Роздутий до цій точці повернути суму в $ 300 тис. непристойності нібито успіх фільму «Той, буде величезним і рідкісним успіхом. УК. 73


Веніамін КІНЧУК

Ж.Арт Бахчаняна і щеплення свободи Загданського Коли йдеться про сучасну українську документалістику, на думку спадають, перш за все, три імені: Сергій Буковський, Олександр Балагура та Валентин Васянович. При цьому мало Вагрич Бахчанян хто згадує про режисера Андрія Загданського, який хоч і живе у США, проте народився, здобув освіту і зняв перші стрічки саме в Києві. На початку цього року він приїхав у своє рідне місто, аби продовжити роботу над новою картиною «Вагрич та чорний квадрат», уривки з якої було презентовано на Одеському кінофестивалі. У творчості Андрія Загданського можна умовно визначити два чітких полюси: свобода особистості та несвобода суспільства. Між ними циркулюють усі шість його режисерських робіт. У своїй дебютній картині «Тлумачення сновидінь» (1990) Загданський провів своєрідний сеанс психоаналізу з вітчизняною історією. А в «Помаранчевій зимі» (2007) показав панораму карнавалу, який панував на Майдані у 2004 році. Ці дві стрічки ніби відкривають перед глядачем лаштунки масової свідомості, в якій несвобода суспільства тяжіє над особистістю. Інші його фільми дають глядачу можливість відчути звеселяючий газ особистої свободи. Картини «Вася» (2002) та «Костя і Миша» (2006) стирають грані між зухвалістю та інстинктом самозбереження. У цю саму систему моральних координат обіцяє поцілити і меседж його стрічки «Вагрич та чорний квадрат»

Тут і далі роботи Вагрича Бахчаняна

74


Андрій Загданський

УК. Із чого почалася робота над стрічкою про художника Вагрича Бахчаняна? Одного дня він сам запросив мене і сказав: «Знаєш, у мене є речі, я розлучуся з ними, вони підуть колекціонерам, може ти їх знімеш…» Це було 2003 року, і тоді я зробив дуже багато матеріалу, адже Вагричу хотілося відкритися і показати увесь свій світ. УК. У кожній своїй стрічці Ви сміливо експе-

риментуєте з формою. Картину про Вагрича також знято нестандартним способом? Улюблений жанр самого Вагрича — колаж. Тож я й вирішив зробити фільм-колаж. У ньому буде анімація, картинки художника, трохи театральних інсценувань, сам Вагрич і люди, що його згадують. Це не буде біографічна стрічка у традиційному розумінні цього слова. Проте уявлення про світ і роботи цього художника глядач отримає. Розумієте, світ Вагрича — це свого роду анестезія свободою. Щеплення свободи, щеплення таланту. Це імунітет від банального та нецікавого. Вагрич був самим мистецтвом і нічого, окрім самого мистецтва, його не цікавило.

УК. Де проходять зйомки фільму?

У Вірменії, де відбулася його перша персональна виставка. У Харкові, де ми відвідали школу, в якій він навчався, і дім, де він жив і зблизився з Єрмиловим, який в результаті став його кумиром.

УК. Ваша стрічка «Вася» (2002) була присвячена художнику Василеві Ситнікову. Після цього, 2006-го, був фільм «Костя і Миша» про поета-авангардиста Костянтина Кузьминського. У 2010-му — картина «Мій батько Євген», присвячена вашому батьку. Ну, а зараз Ви працюєте над картиною про Вагрича Бахчаняна, яка називатиметься «Вагрич і чорний квадрат». Скажіть, за яким принципом Ви обираєте особистостей, щоб «написати» такі кінопортрети? Якщо в цьому є якась логіка, то вона мені не відома. Кожен фільм з’являється сам по собі через якісь свої обставини. Є речі, які просто на тебе звалюються. І ти починаєш про це думати, а потім розумієш, що вже хочеш це зробити. Виникає бажання поділитися своїми переживаннями та думками з кимось іще. Я не вишиковую всі ці стрічки в якусь одну логіку. Чому я взагалі хочу зняти цей фільм? Чому він вартий сил, часу, пристрасті й грошей? Тому що це, певною мірою, особисте визволення. Визволення, яке є нагородою за зроблене. І коли хтось дивиться результат вашої праці, то також відчуває якесь визволення. Я не можу сказати напевне — від чого саме це визволення. Однак вважаю, що саме світ Вагрича може дати глядачеві можливість відчути цю свободу. Інтенсивне відчуття особистої свободи характерне для усіх тих, про кого я робив документальні фільмипортрети.

75


УК. 2007 року Ви зняли стрічку «Помаранчева

зима», в якій вибудовується паралель між подіями в Києві 2004-го та оперою «Борис Годунов». Якщо мова йшла б про Євромайдан 2013-2014 років — з чим Ви провели би паралель? У «Помаранчевій зимі» фігурують дві опери. У тій ситуації мене цікавила паралельна реальність. Якісь речі вона проясняла, якісь — ні. Коли я знімав цей фільм, то події 2014 року мені врешті-решт вбачалися, як перемога карнавалу над злою зимою і поганими силами. Сьогоднішні події нічого спіль-

терв’ю з родичами та друзями загиблих. Коли я переглядав цю стрічку — зненавидів те, що він зробив. Адже це і є вуаєризм — глядач тут бачить те, що він у принципі не мав би бачити. Це і є своєрідна порнографія смерті. Це дуже схоже на експлуатацію. УК. Хто посадив зернину, з якої проросла

Ваша любов до кіно? Ви знаєте, я навіть не мав вибору, оскільки батько був кінематографістом. Я дуже любив приходити на студію, і, напевне, цей вірус проникнув у мене ще в дитинстві. Хоча мій батько зробив все можливе, аби я не вступав до театрального інституту. Він дуже хотів, щоб у мене була якась справжня професія. Тож після школи під пресингом я вступив до Київського політехнічного інституту. Однак дуже швидко зрозумів, що не можу там навчатися. Тоді я зайвий раз переконався, що маю займатися кінематографом. Тож через рік вступив до театрального вишу.

ного з тим не мають. Зараз у нас трагедія, і будь-які паралелі в такому випадку просто недоречні. УК. Чи є у вашій творчості якісь табу?

У своїй видатній книзі «Кіно, як бунт» Амос Фогель писав, що в кіно є два табу: реальний секс і реальна смерть. Кіно постійно наближається до імітації як одного, так і другого, однак воно не має переходити межу дозволеного. Наприклад, у стрічці Майкла Уінтерботтома «9 пісень» показується реальний секс — було дуже нудно дивитися цю стрічку. Учора я бачив, як по телевізору показували кадри, на яких помирають люди. Я неодноразово використовував у своїх фільмах кадри з мертвими людьми. Однак тут дуже важливо відчувати такт і не перетворити це у вуаєризм. У 2006 році Ерік Стіл зняв фільм «Міст». Картина знімалася у Сан-Франциско, де є сумнозвісний міст, з якого доволі часто стрибають самогубці. Далеко від мосту режисер поставив операторів, камери яких були обладнані оптикою. Вони спостерігали за мостом і знімали самогубства. І зняли вони доволі багато людей. Крім цих зйомок, у картині ще є невеличкі ін76

УК. А чому Ви

зайнялися саме документальним кіно? Напевне, якщо б я займався ігровим кіно — Ви б мене спитали, «а чому Ви займаєтесь ігровим». Загалом, не бозна-яка різниця між ігровим та документальним кіно. Документальне кіно дає мені можливість говорити і проектувати те, що я відчуваю. Коли в мене виникає задум, він зазвичай виражається у формі документального кіно. Те, що я роблю — знаходиться десь на межі документального і постановочного. Як казав Годар, коли ви знімаєте ігрову стрічку — вона стає документальною, і навпаки, коли ви фільмуєте документальну картину — вона стає ігровою. Існує кінематограф із різним ступенем контролю. В ігровому він вищий, а в документальному — ниж-


чий. У цьому плані абсолютно чудова картина «П’ять перешкод» Ларса фон Трієра. Це такий собі маніфест контрольованого і неконтрольованого кіно. Я знайшов для себе якісь свої правила контрольованого і неконтрольованого кіно. УК. «Перестройка», розпад СРСР, переїзд у

США… У Вашому житті було багато подій, які аж ніяк не сприяють творчій діяльності. Що Ви робили під час затяжних творчих пауз? Я рішуче не погоджуюся, що бувають моменти, які не сприяють творчості. Певні твори мистецтва виникають не завдяки, а всупереч. Є різний ступінь труднощів, проте таких речей, що перешкоджають, — просто не існує. Люди писали книги в найжахливіших умовах, про які нам і думати не доводиться. Найдовшою перервою у творчості була та, коли я займався у США чимось, що дуже віддалено мало стосунок до кіно. Це був досить болісний період. Тоді я опинився у Нью-Йорку і був вимушений починати життя заново. Однак це мені дало можливість сформувати новий погляд на світ. Адже Нью-Йорк — дуже стимулююче місто. Тільки у 2000 році я почав знімати фільм «Вася» і закінчив його лише у 2002-му. Після цього я був абсолютно щасливий, адже

і місто» (2008) Теренса Девіса, «Річки і приливи» (2001) Томаса Реідельшеймера, «Піна» (2011) Віма Вендерса, «Воєнний кореспондент» (2001) Кристіана Фрея. Ці стрічки в усіх сенсах примітні. УК. Після названої вами «Піни», знайшлося

багато таких, хто говорив, що документальне кіно поступово буде освоювати 3D-простір. Скоріш за все, ця тенденція не особливо реалізується, адже 3D — дорога технологія. А для кінематографіста зібрати гроші на фільм — ціла історія. Тож лише в обраних режисерів є такі можливості, як у Віма Вендерса, котрий робив фільм про

Піну Бауш — національне надбання Німеччини. Тож найближчим часом 3D не стане нормою в документальному кіно. І загалом — у стереозображенні більше трюків і атракціонів, аніж мистецтва. Унікальність «Піни» в тому, що Вім Вендерс зміг подолати матерію цієї технології й органічно вписати її в тканину своєї стрічки. Наприклад, Вернеру Херцогу в картині «Печера забутих снів» (2010) це не вдалося. Через 3D фільм розпався, адже печери у стереозображенні були абсолютно вражаючі, а все інше виглядало дуже і дуже сумнівно. енергія, яка акумулювалася в мені, вирвалася назовні. УК. Про які фільми, що Ви переглянули за останній рік, могли би сказати: «Ця стрічка лишиться в історії»? Мені дуже сподобалася стрічка «Левіафан» (2012) американських режисерів Люсьєна Кастена-Тейлора і Верини Паравел. «Сенна» (2010) англійця Азіфа Кападіа — це чудова картина. Ще «Людина на дроті» (2007) Джеймса Марша, «Час

УК. А які останні тенденції в документаль-

ному кінематографі? Технічно постійно відкриваються все нові й нові можливості. Люди роблять абсолютно персональні фільми, не маючи при цьому ніякої кінематографічної підготовки. Є чудові фільми, в яких поєднуються ігрові та неігрові прийоми. Я люблю документальне кіно, тому що в ньому дуже високі можливості для експерименту, а також можливості поєднання різних речей та естетик. УК. 77


Ярослав КІТ, Василь ХАЛАК

21 грам «Біг-Бенду» Уже минуло понад тридцять літ із того часу, як дарує радість слухачам у Трускавці оркестр «Біг- Бенд». І незмінно керує цим колективом Володимир Білоган, який зібрав в одну, так би мовити, зв’язку кращих музикантів із Дрогобича, Самбора, Стрия, Стебника та Трускавця

Під час виступу на сцені Палацу культури ім. Т. Г. Шевченка

Ц

е, фактично, фанати своєї справи. Для них музика — це життя! Хоча життя — не завжди музика. Крім репетицій, виступів, кожен учасник «Біг-Бенду» заробляє на хліб щоденний, як може й уміє. Наприклад, Богдан Заяць, Віктор Чернишов та Олег Столяр працюють викладачами в Дрогобицькому музичному училищі, Михайло Тиновський, Михайло Сипа трудяться на музично-педагогічному факультеті Дрогобицького педуніверситету ім. І. Франка. Дають собі раду Михайло Сойка, Василь Халак, Володимир Возний, Роман Бучкович, Оксана Кіселичник та молоді музиканти Ігор Коблик, Роман Красівський, Михайло Войтович і Микола Михаць. А всіх їх — двадцять один. Володимир Білоган

78


З біографії

У

програмі «Біг-Бенду» є музичні твори всесвітньо відомих композиторів, українські, російські, англійські, французькі пісні, які виконують чудові солісти: Жульєта Берегуляк, Наталія Стаськів,Уляна Бондарчук, Борис Прохорчук, Михайло Сипа. А душею колективу є, звісно, натхненник й організатор, один із кращих трубачів України — Володимир Білоган. Займатися творчістю в ринкових умовах — це дуже непросто. Цей факт може підтвердити кожен, хто має відношення до мистецтва. А вижити в складній ситуації, далі творити й дарувати людям радість «Біг-Бендові» допомогло у свій час акціонерне товариство «Трускавецькурорт», генеральним директором якого був Богдан Іванович Аксентійчук, великий шанувальник музики. А завдячувати потрібно, фактично, людині, яка зі знанням справи розказала тоді керівництву товариства про складну ситуацію навколо оркестру і попросила взяти колектив під опіку підприємства. Цією людиною був професор, доктор медичних наук Степан Васильович Івасівка. Пан Івасівка багатьох учасників «Біг-Бенду» знає особисто, знає й ціну творчого хліба, адже у свій час сам чудово володів саксофоном, музикував у відомих естрадних оркестрах. З його легкої руки й зав’язалася така дружба. Неодноразово колектив «Біг-Бенд» дарував своє мистецтво відпочивальникам та працівникам готельно-курортного комплексу «Карпати», генеральним директором якого є Лев Ярославович Грицак. Сьогодні Трускавецький «Біг-Бенд» є незмінним учасником усіх велелюдних свят, що відзначаються в місті. І далі радуватиме колектив піснями, музичними творами різних композиторів і працівників установ, і трускавчан, і численних гостей. Адже до концертів «Біг-Бенд» завжди готовий. Кілька років тому авторам цих рядків довелося побувати в Донецьку і випадково поспілкуватися з людиною, яка нещодавно повернулася із Трускавця, де проходила курс лікування. На запитання, «що найбільше сподобалося на цьому курорті», не задумуючись, відповіла: «Вечори відпочинку в курортному парку, коли грав духовий оркестр, а також концерти в ПК ім. Т.Г. Шевченка». Кажуть, що душа важить 21 грам. Двадцять один музикант «Біг-Бенду» Білогана — як одна душа, в якій живе музика.

Народився Володимир Білоган у с. Летня, що на Дрогобиччині. 1962 року закінчив Дрогобицьке музичне училище і був направлений на роботу в Прилуцьку дитячу музичну школу на посаду викладача класу труби, а також керівника естрадного оркестру при міському Будинку культури. З 1962 до 1965 рр. проходив службу у військовому оркестрі. Повернувшись з армії, знову очолив естрадний оркестр міського Будинку культури. Колектив неодноразово брав участь у фестивалях та конкурсах, зокрема 1966 року здобув диплом 3 ступеня на Всесоюзному конкурсі в м. Каунасі, після чого оркестр отримав звання «народний». Володимир Білоган Із 1972 р. працював трубачем естрадного оркестру кінотеатру «Україна» м. Одеси, а з 1974-го — трубачем естрадного оркестру Одеської обласної філармонії. У 1979 році В. Білоган був запрошений на посаду солістатрубача в ансамбль «Лелеки» Херсонської обласної філармонії. З 1982 р. працював артистом оркестру Дрогобицького музично- драматичного театру, а з 1983-го й донині — викладач труби у Трускавецькій дитячій школі мистецтв. У 1984 році пан Володимир організував самодіяльний духовий оркестр. На основі цього колективу був створений джаз-оркестр, який успішно виступав не тільки у Трускавці, але й у Польщі ( м. Ясло), Києві та інших містах України. У 1995 р. оркестру присвоєно звання «народний». Тоді він мав назву «Веселий настрій». Володимир Білоган підтримує тісні зв’язки з провідними музикантами України та зарубіжжя. Товариш по ремеслу Анатолій Шимейко, заслужений діяч мистецтв, пише багато аранжувань для колективу. З ініціативи Володимира Євстафієвича неодноразово до Трускавця приїжджав колектив «Біг- Бенд» м. Прилуки, керівником якого є колега по музичній творчості Валерій Проценко. У 2010 р. при дитячій школі мистецтв м. Трускавця був створений естрадний колектив з учнів та випускників. У 2011 р. дитячий оркестр брав участь у фестивалі «Джаз над морем», який проходив у м. Скадовськ , де посів 3 місце. Керівником дитячого колективу є Михайло Сойка — музикант-саксофоніст «Біг-Бенду» Володимира Білогана. Маестро Білоган був співорганізатором Всеукраїнського фестивалю духовних оркестрів у Трускавці. Програма колективу різноманітна і користується великим успіхом у відпочиваючих та жителів міста-курорту. УК. 79



Ігор Гусєв. Лицарі Революції №1. 2014. Полотно, олія

Ігор Гусєв. Лицарі Революції №2. 2014. Полотно, олія

Ігор Гусєв. Лицарі Революції №3. 2014. Полотно, олія

Ігор Гусєв. Лицарі Революції №4. 2014. Полотно, олія



Issuu converts static files into: digital portfolios, online yearbooks, online catalogs, digital photo albums and more. Sign up and create your flipbook.