ЛАРИСА ГОНЧАРЕНКО
КУЛЬТУРА ПАМ’ЯТІ ДО 80 РІЧНИЦІ ГОЛОДОМОРУ 1932–1933 рр.
Хіба у когось викликає сумнів теза, що складовою будь-якої національної культури є також культура пам’яті? У контексті української історії та культури — ця тема пам’яті є болючою, трагічною, роз’ятреною: голодомори 1921-1923 рр., 1932-1933 рр. і 1946-1947 рр., насильницька колективізація, «Розстріляне Відродження», Друга світова війна, ОУН та УПА, Гельсінська спілка, дисидентський рух «шістдесятників», репресії, русифікація, тоталітаризм… Чи можна говорити про культуру пам’яті в колишньому СРСР з огляду на десятиліття посиленого усіма ймовірними ідеологічними механізмами промивання мізків, наслідки якого ми переживаємо нині і ще довго відчуватимемо? Адже, з одного боку: міста-герої, незліченні пам’ятники, вулиці, меморіали, музеї, бібліотеки, неспинний літературний шквал, кінематографічний, пісенний, заходи із вшанування, жовтенятія-піонерія-комсомолія з усім шкільним потужним виховним потенціалом, «партія — наш рулє-
2
вой» тощо — могутній ідеологічний комплекс. З іншого: однобоке, безальтернативно пропаговане, затребуване компартією висвітлення історичних подій. Чи може бути історична пам’ять вибірковою? Як в Україні подолати цю «вибірковість» пам’яті? Які перспективи розв’язання цієї цивілізаційної, за суттю, проблеми в Україні? Чого і в кого нам треба повчитися? Які інституції та дії в Україні реально можуть переломити совєцький стереотип вибірковості пам’яті? Ходом історії людства загалом та нашого народу зокрема наглядно і жорстко показано, до яких трагічних наслідків призводить маніпулювання масовою свідомістю. Хіба потрібно доводити, що застереженням від подібних історичних катаклізмів має бути озброєння знанням правди та усвідомленням, що забуттю це не підлягає.
«Відновлення пам’яті є процесом болючим і важким. Ми хочемо, щоб наші діти жили щасливими у своїй незалежній державі, і тому не хочемо травмувати їхню свідомість важкими спогадами про трагічне минуле нашого народу. Але ж приглушення народної пам’яті призводить до відчуття приреченості, відчуття власної меншовартості. Озирнімося назад і скажімо собі: ми вижили, нас не зігнули. Знайдімо в собі силу жити і пам’ятати, бо тільки пам’ять збереже нас як націю, як народ, як державу. Спільно започаткуймо процес духовно-моральної революції в наших душах. Скиньмо з себе ярмо бездержавності, національного та соціального поневолення імперіями, їх тоталітарними ідеологіями та політичними міфами. Якщо ми хочемо бути кращими, то ставаймо ними, пізнаваймо себе у своїй історії, не ховаючись від світу. Не дозволяймо іншим перекручувати, фальсифікувати, ховати від світу нашу правду, нашу історію». (Роман Круцик. Зі «Вступу» до книжки-довідника «Забуттю не підлягає», 2003.)
3