zolota pektoral 9 by zolotapektoral at.ua

Золота ПЕКТОРАЛЬ ЛІТЕРАТУРНО - МИСТЕЦЬКИЙ ТА ГРОМАДСЬКО - ПУБЛІЦИСТИЧНИЙ ЖУРНАЛ

Видання літературно-мистецького об`єднання “Пектораль”

№ 1-2 (18-19) 2012

ГОЛОВНИЙ РЕДАКТОР Володимир Погорецький РЕДАКЦІЙНА КОЛЕГІЯ: Михайло Слабошпицький (Київ) Тарас Федюк (Київ) Євген Баран – заступник головного редактора (Івано-Франківськ) Степан Сапеляк (Харків) Теодозія Зарівна (Київ) Ігор Павлюк (Львів) Василь Слапчук (Луцьк) Павло Гірник (Хмельницький) Степан Процюк (Івано-Франківськ) Богдан Бастюк (Тернопіль) Петро Сорока (Тернопіль) Борис Щавурський (Тернопіль) Маріанна Кіяновська (Львів) Ганна Костів-Гуска (Борщів) Йосип Свіжак – відповідальний секретар (ЧОРТКіВ) Наталя Пасічник (Тернопіль) Нестор Чир (Надвірна) Свідоцтво про державну реєстрацію друкованого засобу масової інформації ТР №456-56р від 13 жовтня 2008 року Адреса редакції: 48500, м.Чортків, Тернопільська область, вул. Вітовського, 26 тел.: (03552) 2-63-90; 8-097-28-85-035 e-mail: zolotapektoral@ukr.net pektoral2007@rambler.ru сайт:zolotapektoral.at.ua

ЗМІСТ АКТУАЛЬНЕ ІНТЕРВ’Ю Віктор Баранов. “Не ми визначаємо місце кожного з нас в літературній ієрархії...” ... ......................................................................................................... 5 Михайло Слабошпицький. “З віком усе бачиться скептичніше й іронічніше...” (розмовляв Володимир Погорецький)........................................ 9 ТЕМА Євген Баран. Українська поезія передапокаліптичної доби: “Очікуючи Годо...”............................................................................................ 11 ПРОЗА Михайло Слабошпицький. Що записано в книгу життя. (Михайло Коцюбинський та інші); (уривки) ...................................................... 14 Віктор Баранов. Квадрат гіпотенузи (уривок з повісті) ................................. 20 Олександр Гижа. Малиновий подзвін .............................................................. 28 Любко Дереш. Людина, яка ніколи не заздрила ................................................. 36 Марина Павленко. Помста.............................................................................. 40 Мар’яна Челецька. Солодке вино.................................................................. 48 В ГОСТЯХ У «ПЕКТОРАЛІ» Василь Махно: “Мистецтво - це боротьба з часом, собою, містом, вулицями, з ким завгодно...” (спілкувалася Наталя Лазука).............................. 61 Валерій Шевчук: “...Я - чистої води модерніст” (розмовляла Мар’яна Барабаш)............................................................................................. 63 ПОЕЗІЯ Леонід Талалай. “Осіннє марива тремтіння...” ............................................... 68 Павло Вольвач. “Небо квітневі викреслюють птиці...”................................... 71 Маріанна Кіяновська. “Я та, що танцює” ..................................................... 77 Анна Багряна. “Шовки магнолій” ..................................................................... 79 Марія Шунь. “Перехрестя: бульвар Шевченка і американська вулиця”......... 82 Альбіна Позднякова. “Хвилі дерев”................................................................ 86 Юрій Завадський. “Між кам’яних долонь”.......................................................90 ДЕБЮТ Гриць Семенчук. “307 годин”....................................................................... 93 Оксана Романів. “Мелодія вітру” .................................................................... 95 З ПЕРЕКЛАДІВ Ерін Моуре. “Похвала воді” (переклад з англійської Альбіни Позднякової) ... 97 АФГАНСЬКИЙ АПОКАЛІПСИС Василь Слапчук. “Специфіка військових почестей”...................................... 99 Ігор Моісеєнко. “Сектор обстрілу - “АІСТИ”. ................................................ 108 ДРАМАТУРГІЯ Валентин Корнієнко, Анатоль Перепадя. “Один сон на двох, або крах фірми МАНОХА і Ко”....................................................................... 113 ЕСЕЇСТИКА Василь Махно. “Котилася торба”. Чортків.....................................................131 Катерина Оніщук. Імітація любовного трикутника. Міст і міт......................139 ПОСТАТІ Євген Сверстюк. Один рік у долі Шевченка і долі України.............................142 КРИТИКА. РЕЦЕНЗІІЇ. ОГЛЯДИ Олександр Стусенко. “За крок до Останніх Дверей” .................................... 145 МИСТЕЦТВО Ріта Квач. “Палітра емоцій” Валентини Сімащук.... ...................................... .147 КРАЄЗНАВСТВО Олександр Степаненко. Погляд крізь 70 років забуття: окремі факти та рефлекції… ................................................................................ 149 ДУХОВНІ ОБЕРЕГИ о. Василь Погорецький. “Українська терниста дорога .................................. 153 Степан Вовкодав. Храм Івана Матієшина...................................................158

ЛЕОНІД ТАЛАЛАЙ *** У засніженім сквері, як я, ловить сніг у долоні хлоп'я, і сміється до мене щасливо, а на сміх окликається диво, мов з луною стояло на чатах, і душа, мов хлоп'я на санчатах. І веселий здіймаючи крик, переповнені радістю втіхи, котять сніг на узвишшя сізіфи, де і мій височив сніговик. Всі дороги й стежки замело, і замет підіймає крило, ловлять "котиків" вітами верби, і, як верби, ловлю я своє, доки сніг, доки дивом стає все, до чого торкається небо.

ВІКТОР БАРАНОВ

“НЕ МИ ВИЗНАЧАЄМО...” письменницька громада, то треба виправдовувати довір'я. Хвалити Бога, у нас підібрався дружний і надзвичайно креативний гурт однодумців. Нам вдалося перемогти на з'їздівських виборах і ми знаємо, задля чого прийшли до влади. Сьогодні вже зроблено перші кроки, вони свідчать, що літературне життя оживає, до нас пішла молодь, у Спілці з'являються письменники, яких тут не бачили роками й десятиліттями. Ми відчули невдаваний інтерес з боку газет, журналів, радіо й телебачення. Одне слово, почалося реальне розвінчення міфу про те, що НСПУ є пережитком радянських часів, що вона вичерпала себе в сучасних умовах.

АКТУАЛЬНЕ ІНТЕРВ’Ю

ВІКТОР БАРАНОВ: “Не ми визначаємо місце кожного з нас у літературній ієрархії...”

- В. П.: В одному із своїх недавніх інтерв'ю ви стверджували: "НСПУ перестала бути творчою організацією, з неї давно пішла література". Як повернути її у Спілку? - В. Б.: А вона вже вертається! Це як річка, здатна самочищуватися; не треба лиш їй у цьому заважати. Кілька прекрасно проведених творчих вечорів, кілька підтриманих секретаріатом ідей щодо організації літературного життя, відкритість і прозорість Спілки для всіх поколінь письменників, читачів, служителів інших муз, повернутий у стіни НСПУ дух товариськості, демократизму, творчої змагальності, підтримки всього талановитого - як бачите, це не якісь особливі секрети чи наші новітні винаходи. І нам повірили! Бо, очевидно, побачили, що ми прийшли не на переділ майна, а задля повернення Спілці її колишнього суспільного авторитету, задля задоволення фахових письменницьких інтересів і соціального захисту членів Спілки. А якраз цього тут досі й бракувало.

Баранов Віктор Федорович - письменник, поет, прозаїк, перекладач. Народився 14 жовтня 1950 р. (с. Кривуші Кременчуцького р-ну Полтавської обл.). Закінчив філологічний факультет Київського університету ім. Тараса Шевченка (1974). Працював на видавничій роботі. Обирався головою Київської організації Національної спілки письменників України (2006, 2009 рр.). Нині - Голова НСПУ, головний редактор журналу "Київ", президент Товариства "Україна - Румунія". Заслужений діяч мистецтв України. Лауреат мистецької премії "Київ" ім. Є.Плужника, премії ім. О.Гірника, міжнародних літературних премій "Тріумф" та "Сад божественних пісень" ім. Г.Сковороди, літературно-мистецької премії ім. М.Коцюбинського. Автор поетичних збірок "Народження полум'я" (1978), "У середу рано" (1981), "Жоржини в маминім саду" (1986), "Поворожи на вранішній зорі" (2001), "Хата синьоока" (2005), книжок повістей та оповідань "Переступаючи поріг" (1985), "Смуга біла, смуга чорна" (1988), сатиричного роману "Презент" (1989), романів "Притула" (2004), "Смерть по-білому" (2005), "Не вір, не бійся, не проси" (2008), "Заплава" (2011), численних літературно-критичних, мистецтвознавчих, публіцистичних статей, перекладів творів письменників Молдови та Румунії (М.Емінеску, Дж.Кошбук, Т.Аргезі, Л.Блага, Дж.Менюк, Н.Стенеску, А.Думбревяну, М.Сореску, Г.Вієру та ін.).

- В. П.: Якою вам бачиться співпраця, якщо така можлива, між оточенням Президента України та НСПУ? - В. Б.: Радше говорити не про оточення Президента, а про державну владу, з якою потрібно налагоджувати нормальний діалог. Так сталося, що у нас - інтелектуальний і творчий потенціал, зате у влади - фінанси й матеріальні ресурси. Це не мої слова, я почув їх під час засідання Конгресу української інтелігенції з уст представника Адміністрації Президента України. Наше завдання знайти прийнятний для обох сторін спосіб продуктивного поєднання двох означених начал. Влада й письменник мусять говорити однією мовою - мовою служіння інтересам народу, нації, країни. Нині чується багато нарікань на владу. Лунають навіть заклики не йти з нею на будь-який контакт, бо вона, мовляв, антинародна й антидержавна. І воднораз наводяться факти: на Прикарпатті місцева влада виділяє з обласного бюджету понад 800 тисяч гривень на потреби книговидання, на Волині - понад 600 тисяч, і так далі. Хіба розумно відмовлятися від такого співробітництва? Навпаки, потрібно переконувати державне чиновництво, що воно ще недосить дбає про духовні запити людей, що краще віднайти гроші

Володимир Погорецький: Пам'ятаю, Вікторе Федоровичу, три роки тому, на Львівському книжковому форумі, за столиком у котрійсь місцевій кнайпі (був тоді з нами і Володимир Панченко), я мав необережність сказати: "Наступним керівником письменницької спілки буде Віктор Баранов". Ви тоді відбулися мовчанням, але у ваших очах можна було прочитати, що до таких перемін у своєму житті ви готові. Не жалкуєте, що дали згоду очолити Спілку? Віктор Баранов: Слово честі, не пригадую того епізоду, якому тоді не надав значення. Але сталося те, що ви, пане Володимире, передбачили. Тепер пізно жалкувати, бо коли мене обрала

ВІКТОР БАРАНОВ

“НЕ МИ ВИЗНАЧАЄМО...”

на літературу, культуру, мистецтво, ніж "заощадити" на цьому сьогодні, дати вирости кільком бездуховним поколінням, а потім витрачати величезні кошти на тюрми, міліцію, прокуратуру, суди.

- В. П.: Як би ви могли схарактеризувати сучасний літературний процес в Україні? - В. Б.: Як стихійний ринок, де повно краму і добротного, й дешевого, де криклива реклама не завжди відповідальна за істинну якість товару, де час від часу з'являються наперсточники й "розводять" наївну частину публіки і де (увага!) важко знайти розпорядника всього цього величезного, різноликого господарства. Безперечно, сучасний літпроцес набагато цікавіший, ніж за часів соціалістичного реалізму. З іншого боку - до його творення береться нині всяк, хто вміє писати й скласти з кількох слів сяке-таке речення, а з кількох речень стулити сякийтакий сюжет. Різниця в класі між майстрами та сіромами-ремісниками ніколи ще не була такою разючо великою, як сьогодні. Це завдає літпроцесові прикрощів і загрозливої шкоди. Власне, не йдеться про те, щоб ним хтось керував чи його спрямовував. Ідеться про вироблення системи сприйняття його результатів тими, до кого він звернений. Сприйняття адекватне, аналітичне, послідовне й постійне. Прикро, але Спілка досі не переймалася цим комплексом питань і зрештою постала перед загрозою опинитися на узбіччі самого літпроцесу. Звісно, вона неспроможна охопити увагою всіх його учасників (часи такого її монопольного права, на щастя, минули), і все-таки активно себе в ньому позиціонувати - її прямий обов'язок.

- В. П.: Яких якісних змін варто чекати рядовим членам НСПУ від нового керівника? - В. Б.: А навіщо чекати? Треба зрозуміти одну просту істину: Спілка є такою, якими є її члени. Не більше й не менше. Останнім передз'їздівським часом багато говорилося про фактичну узурпацію влади тодішнім очільником НСПУ. Але ж ніхто не скасовував відомого фізичного закону про силу дії та протидії. Попереднє керівництво робило із Спілкою стільки й такою мірою, скільки це йому дозволяла вся письменницька громада й кожен спілчанин зокрема. Дозволяла своїм небажанням занурюватися в господарсько-фінансові питання, а часом і пасивною відстороненістю, байдужістю, надмірною довірливістю до керманичів, котрі з того користалися самозабутньо, безоглядно й безкарно. І якщо сьогодні спілчани бажають якісних змін, то мусять самі заявити, яких саме й задля чого. Так, наша команда виступила на з'їзді з чіткою і зрозумілою програмою дій, від реалізації яких залежить подальша доля Спілки. Але ж втілювати їх треба гуртом! Жоден секретаріат, жодна президія не потягне сама нашого спілчанського плуга. Розумію побратимів старшого покоління - їхню втому, меншу активність (пригадується єсенінське "я теперь скромнее стал в желаньях", або з Лесі: "Коли втомлюся я життям щоденним..."). Старші мають право на спокій. Отож робимо ставку на молодь. Вона вже відчула увагу до себе й відгукнулася. Сподіваємося знайти порозуміння з тими письменниками, які свого часу вийшли з НСПУ, створили свої літературні структури або залишилися "вольними художниками". Чимало літераторів ігнорували Спілку через суто особисте неприйняття порядків, запроваджених попереднім керівництвом; нині вони готові до співпраці, бажають отримати членський квиток. Звісно, є речі, які Спілка повинна взяти на свої плечі, а її керівники виступити своєрідними, як нині модно казати, менеджерами. За розподілом обов'язків у секретаріаті організацією творчих питань займаються Михайло Слабошпицький і Сергій Пантюк. Любов Голота напрацьовує програму соціального захисту письмеників. Дмитро Іванов та Григорій Гусейнов опікуються літературнохудожньою періодикою та книговиданням - це проблема надзвичайної ваги, адже йдеться про створення можливості для письменника бути надрукованим, виданим і прочитаним. Михайло Каменюк і Володимир Барна працюють з обласними організаціями. За Михайлом Шевченком - блок господарчих справ. Члени Президії Сергій Грабар і Володимир Даниленко взялися за просування української літератури в Європу, у світ. Є й інші перспективні напрямки діяльності НСПУ. Проте всьому своя черга.

- В. П.: Маєте якийсь свій рецепт, аби позбутися сірого баласту, що зараз є в НСПУ? Мова про графоманів, які мешкають і в Києві, і в Тернополі, і в Донецьку... Окремі словоносці, творчість яких, хоч як прикро визнавати, є сумнівної якості, навіть очолюють окремі обласні письменницькі організації. - В. Б.: Не треба боятися графоманів! Вони існують відтоді, відколи існує література. Мені подобається, як слово "графоман" тлумачив Лермонтов. За Михайлом Юрійовичем, це людина, котра не може спокійно дивитися на чистий аркуш паперу; їй неодмінно треба його помережити словами, заповнити текстом. Отож маємо не воювати з халтурниками (а вони справді трапляються й серед членів НСПУ), а доносити до суспільної свідомості інформацію про кращі, вершинні здобутки української літератури, створити культ доброї книжки, "розтиражувати" серед найширших читацьких кіл імена й твори, якими маємо підстави пишатися, виходити на міжнародні обшири, робити їх предметом постійної уваги й роботи сотень тисяч людських душ. А що стосується "словоносців", то тут я готовий з вами посперечатися. По-перше, на керівні посади в областях їх обирають самі письменники. Практика призначень за "рекомендацією" владних структур давно почила в Бозі. По-друге, обираються не, грубо кажучи, "письменник номер один обласного масштабу", а людина з хистом організатора, менеджера. Нарешті, по-третє: не ми визначаємо

ВІКТОР БАРАНОВ

“НЕ МИ ВИЗНАЧАЄМО...” прокидаєшся. Павло Загребельний вважав цей етап роботи над новим твором найсолодшим. А з-поміж виданих книжок маю особливий сентимент до "Притули": з цього невеличкого роману я власне й почався як прозаїк, що привернув увагу читачів, критики, громадськості. "Притулу" перекладено на вірменську й російську мови, відзначено кількома преміями.

місце кожного з нас у літературній ієрархії - визначає час. Банально, але іншого рецепту не дано. - В. П.: Як бути з тими письменниками, котрі за виступи проти методів керівництва Яворівського й наближених до нього опинилися поза межами Спілки? Всім добре відома подібна історія з Галиною Тарасюк, Олександром Михайлютою... Чи будуть вони поновлені серед членів НСПУ? - В. Б.: Коли із Спілки виключали Галину Тарасюк, ми з Михайлом Слабошпицьким, Любов'ю Голотою і Павлом Мовчаном категорично були проти. Їх приймали за талант, а позбавили членського квитка із смішним формулюванням: за аморальні дії. Знайшли таку зачіпку в Статуті, бо інших причин просто не існувало. Моя позиція відома: виключення з НСПУ за схемою, застосованою щодо Тарасюк, Михайлюти, інших письменників, є прикладом ідеологічних репресій. Це ганьба для Спілки! Хтось порахував, що в останнє десятиліття фактів такої розправи було більше, ніж за пріснопам'ятної сусловщини-брежнєвщини. Але найбільше мене обурює те, що ці виключення здійснювалися підняттям рук витвореної Яворівським "агреситвнослухняної більшості" в попередньому складі президії! Як же треба не поважати себе, дати себе зазомбувати чи й купитися обіцянками та подачками, щоб сліпо виконувати волю керівника! Та й, власне кажучи, не повинно бути в нашій Спілці одноосібного керівника, чинуші-начальника! Мусять бути посадові особи, найняті письменницькою громадою для виконання статутних завдань. З таким підходом до справ можна було змінити владу ще в травні 2009 року, коли над майном Спілки ще не зав'язався такий, як сьогодні, тугий вузол проблем. Але ж ні - тоді рада НСПУ теж показала свій агресивно-слухняний "характер"! Втрачено не просто два з половиною роки - втрачено шанс зберегти майно в повному обсязі. Хто за це відповість? Невже тільки тодішнє найвище керівництво? Галину Тарасюк поновив у Спілці VI з'їзд відкритим прямим голосуванням. Решту відлучених будемо поновлювати персонально. Є процедурні норми і їх треба дотримуватися.

- В. П.: Що для вас є творчість - сповідь душі, молитва, зброя? - В. Б.: Ні перше, ні друге, ні третє. Творчість для мене - сповнення призначення, з яким Господь пустив мене в цей світ. Маю гріх, бо через силусиленну обставин не зробив творчість єдиною і найголовнішою справою всього життя, адже не все залежить від мене й мого бажання. Твердо переконаний: крім мене ніхто не напише того, що мушу написати я. І ще одне переконання: для сповнення призначення кожному відведено свій час. Мене вразила історія Миколи Даниловича Руденка. Він почав роботу над підсумковою (як виявилося згодом) книгою свого життя, проте різко впав зір. І раптом зір вернувся! Без ліків, без операцій. А щойно у книзі дописалося останнє речення, як на другий день Микола Данилович перестав бачити остаточно. Отож будьмо свідомі свого земного призначення. - В. П.: Хто із сучасних письменників близький вам по духу? - В. Б.: Поняття "сучасний письменник" доволі умовне. Минулого року, з величезним часовим запізненням, я прочитав роман Меші Селімовича "Дервіш і смерть". Дивовижний твір! Мене, людину з XXI століття, він потряс таким сучасним поглядом на світ, людину в ньому й природу її духовного стрижня, осердя, якого я не знаходжу в багатьох романах сьогоднішніх авторів. "Дервіш і смерть" вийшов уперше 1966 року. Як я можу сказати, що це - твір з минулого століття, узагалі з минулого? Так само зі мною надзвичайно сучасні "Історія міста Глупова" Салтикова-Щедріна, Гашеків Швейк, блискучий психологічний роман Валерія Шевчука "На полі смиренному", незаслужено забутий суспільною неувагою, а ще "Стигма" Валерія Гужви, "Місто" Валер'яна Підмогильного, "Два тижні в чужому місті" Ірвіна Шоу, "Ніч лагідна" Фіцджеральда, "Сага про Форсайтів" Голсуорсі, "По кому подзвін" Гемінгвея, "Габріела" Жоржі Амаду... Яке щастя, що цей перелік можна продовжувати практично до нескінченності! Сучасність - не в темі, прив'язаній до епохи. Вона в тому стані моєї душі, на який налаштовує її той чи інший письменник, твір.

- В. П.: У вас багато написаних книжок. Зрозуміло, кожна по-своєму дорога. Але яка все-таки ближча до серця? - В. Б.: Написаний і виданий книжкою твір тобі вже не належить. Через нього треба переступити і йти далі, щоб він тебе не тримав. Ніколи й гадки не мав повертатися до написаного й щось у ньому доробляти, вдосконалювати, навіть якщо й бачу якісь прорахунки. Кличуть інші задуми, нові сюжети - аби тільки встигав реалізувати. А часу, на прикрість, вічно бракує. Є щось у літературній творчості від любовного захоплення. Об'єкт уваги вабить тебе й притягує, доки лишається загадковим, непізнаним. Таким для письменника є свіжий задум, з яким лягаєш спати і

- В. П.: Що заважає чи сприяє вашій творчій роботі? - В. Б.: Заважає цілий комплекс обставин. Якби назвати все, що перешкоджає творчості, то можна взагалі не сідати до столу. Я пишу не завдяки обставинам, а всупереч їм. Це своєрідне подолання

ВІКТОР БАРАНОВ

“НЕ МИ ВИЗНАЧАЄМО...”

неподоланного. Очевидно, сьогодні рідко хто з українських письменників має таку розкіш, як море часу і сприятливі побутові умови. Але гірше, коли все це є, а кляте натхнення не приходить. У мене творчий процес на стадії обдумування триває постійно. Не все переходить на папір. Може, й добре, що не все, а тільки найважливіше, вистраждане.

- В. Б.: Якщо заходити здалеку, то почну з бабусі (маминої матері) Марії Петрівни Горіславець. Вона з давнього козацького полтавського роду, часто наголошувала: "Ми ніколи не були кріпаками, ми з вільних козаків!" Прожила понад сто років. Її чоловік, а мій дід Василь Іванович, відслужив у царській армії 25 років, вони побралися й народили дванадцятеро дітей, шістьох забрали хвороби, з-поміж решти шістьох моя мама була найстаршою. Дід мого батька - Баранов Яків - родом із Смоленщини, був сплавником лісу по Дніпру й оселився під Кременчуком, у них з дружиною Олександрою теж була численна сім'я. Добре пам'ятаю своїх багатьох тіток і дядьків, вони часто приходили до нашої хати в гості, мама вічно щось пекла, варила, смажила, обдаровувала ще гарячими, щойно вийнятими з печі пиріжками і рідню, й працівниць пошти та медпункту через дорогу. У тата й мами нас було шестеро, я наймолодший, старші рано навчили мене читати, іще до школи я вже був записаний у сільську бібліотеку, школу закінчив із золотою медаллю, а за університет маю диплом з відзнакою. Дружина в мене Лідія Петрівна (як у Тичини), з нею ми виховали двох синів, нині бавимо онука Лук'янчика, і він теж у віці до чотирьох років уже читає. А коли хоче, щоб я його попідкидав, просить: "Мошулє Вітя, арунке ме-н чер" ("Дідусю, підкинь мене в небо"). Це я вчу його румунської мови.

- В. П.: Ви протягом багатьох літ редагуєте журнал "Київ". Що можете сказати про своє видання? Як виживає журнал сьогодні? Чи можуть розраховувати на фінансову підтримку з боку Спілки письменників бодай окремі журнали, хоча б та сама "Золота ПЕКТОРАЛЬ"? - В. Б.: Є журнали, співзасновником яких виступає НСПУ. Вона мусить опікуватися ними найперше. Щодо інших потрібно створити сприятливий клімат з боку державної та місцевої влади. Маємо усвідомлювати, що влада поки що надто далека від означеної проблеми. До всього, маємо читачів, але не маємо надійних передплатників, готових зробити свої інвестиції в наші журнальні проекти. Це - питання, якщо хочете, патріотизму. Колись українська інтелігенція вважала за свій патріотичний обов'язок підтримувати українську періодику передплатою. Нині такої традиції просто не існує. Чи багато тих, хто цікавиться літературними журналами, в середовищі науковців, лікарів, учителів і викладачів, військових, не кажучи вже про бізнесменів? Даються взнаки перекоси й "чорні дірки" в гуманітарній сфері. Гуманітарна політика в Україні практично відсутня. Отак і "Київ": він не в кращому й не гіршому становищі, ніж інші товсті журнали. Тримається на ентузіазмі головного редактора та його особистих зв'язках. А це - зона підвищеного ризику для видання. Однак іншого поки що не дано.

- В. П.: Ваші творчі задуми і плани на майбутнє? - В. Б.: Планове господарство - прерогатива соціалізму, а він відійшов. Життя саме сплановує, підказує, підкидає проблеми. Знаєте, чим щасливий письменник? У нього немає виходу на пенсію! Отож доки живу - писатиму. Спілкувався Володимир Погорецький

- В. П.: Вікторе Федоровичу, розкажіть про себе, родину...

Валентина Сімащук. Балаклава. Зимова набережна. Полотно, олія, 2008 р.

МИХАЙЛО СЛАБОШПИЦЬКИЙ

“З ВІКОМ УСЕ...” спілки, а особливо ж у стилі керівництва нею та в стосунках очільників її з обласними організаціями та рядовими членами, можемо сподіватися на якісь позитивні зміни. На те, що спілка почне виконувати свою місію, а місія ця передовсім - соціальний захист письменника, відстоювання його корпоративних інтересів у суспільстві та пропаганда його творів. Віктор Баранов та його "команда" запропонували програму, в якій виразно звучать ось ці акценти. Те, чого не було в "команді" Яворівського, при якому спілку було перетворено в клуб по обслуговуванню народного депутата Яворівського, якому просто не було часу перейматися якимись спілчанськими проблемами. Він подеколи з'являвся в спілці на засіданні президії, ради чи секретаріату, але це формальність. Замість постійно опікуватися всіма рутинними проблемами він передоручив усе це своїм заступникам, які теж не надто себе тим переобтяжували. В. П.: На Вашу думку в керівництво спілки сьогодні увійшли "свої" люди, за авторитет яких потім можна буде не червоніти? М. С.: Знаю, що серед живих людей абсолютних ідеалів немає. Я також не зважаю на те, що хто й на кого говорить. Можу лише в окремих випадках зважити на думку тільки поодиноких - близьких мені людей, - яким я довіряю. Але загалом покладаюся тільки на свою думку, бо вже неоднораз був введений в оману, коли слухав чиїсь оцінки. Час покаже, чи правильно зробив Віктор Баранов, запросивши до секретаріату того чи іншого письменника. А що таке "свої" люди, не знаю. Якщо брати до уваги те, що кожен із секретарів зарекомендував себе вмілим організатором із менеджерськими здібностями, то так, вони - "свої". За кожним із секретарів - успіх у якійсь справі. Скажімо, Гусейнов придумав часопис "Кур'єр Кривбасу" й умудряється видавати його в той час, коли давно збанкрутували десятки амбітних проектів. А справа Гусейнова - живе. Сергій Пантюк зарекомендував себе як організатор низки оригінальних літературних акцій. Володимир Шовкошитний - визнаний як ініціатор створення міжнародного союзу "Чорнобиль" і його вмілий керівник. За мною - Ліга українських меценатів, конкурс з української мови імені Петра Яцика і видавництво "Ярославів Вал". Знані та добрі організатори й Дмитро Іванов, Михайло Каменюк та Михайло Шевченко... В. П.: Як думаєте новий голова НСПУ, який ще завідує журнальним господарством на київських теренах, не дасть закритися часописам, які вже добре зарекомендували себе в Україні? Маю на увазі "Золоту ПЕКТОРАЛЬ", а запитання адресую Вам, як члену редколегії цього журналу. М. С.: Уже на першому секретаріаті Спілки йшлося про літературні журнали. Вирішено, що Григорій Гусейнов заопікується проектом підтримки літературних часописів. Звичайно ж, "Золота Пектораль" справді дорога нам. Це видання, в якому оприлюднюються справді якісні тексти. В. П.: Видавництво "Ярославів Вал" випустило у світ найбільше творів сучасних українських письменників серед усіх видавництв. Це громадянський обов'язок Михайла Слабошпицького?

Михайло Слабошпицький: "З віком усе бачиться скептичніше й іронічніше…"

Михайло Федотович Слабошпицький - лауреат Національної премії України імені Тараса Шевченка. Український прозаїк, критик, літературознавець, публіцист, громадський діяч, виконавчий директор Ліги українських меценатів, директор видавництва "Ярославів Вал". Співголова координаційної ради Міжнародного конкурсу знавців української мови імені Петра Яцика, секретар ради Національної Спілки письменників України. Автор понад трьох десятків книжок для дітей та юнацтва, прози, публіцистики й літературної критики. Лауреат Літературних премій імені Лесі Українки, Олександра Білецького, імені Олени Пчілки, імені Братів Лепких, лауреат літературної премії "Берег надії" ім. Василя Симоненка, лауреат літературної премії "Звук павутинки" ім. Віктора Близнеця, лауреат літературних премій ім. Михайла Коцюбинського та імені Івана Багряного. Найвідоміші його твори: роман-есе "Марія Башкирцева", роман-колаж "Никифор Дровняк із Криниці", роман-біографія "Поет із пекла (Тодось Осьмачка)", біографічна повість "Українець, який відмовився бути бідним, Петро Яцик", збірка біографічних нарисів "Не загублена українська людина". Особливої популярності набула його книжка художніх оповідей з національної історії "З голосу нашої Кліо". Володимир Погорецький: Михайле Федотовичу, обрання головою Національної Спілки письменників України Віктора Баранова, якого Ви активно підтримували, принесе рядовим членам спілки якісь привілеї? Михайло Слабошпицький: Я не вірю в те, що зміна голови Спілки "принесе рядовим членам спілки якісь привілеї". Так не було - і, ясна річ, не буде ніколи. Можливості керівника спілки хто зна в скільки разів менші, аніж можливості, скажімо, президента чи прем'єр-міністра, які могли б забезпечити письменникам якісь привілеї. Зміна голови - а разом із ним і "команди" - це сигнал до принципового "перезавантаження" спілки, зміни її алгоритму. Тільки це може порятувати спілку, яка переживає глибоку стагнацію і деградацію. Ніхто збоку не прийде нам на допомогу. Тільки ми самі, кардинально змінивши багато чого в сценарії функціонування

МИХАЙЛО СЛАБОШПИЦЬКИЙ

“З ВІКОМ УСЕ...” М. С.: Мені цікаві всі талановиті люди. Я намагаюся читати майже всіх. Звичайно, не встигаю перечитуватиме все талановите, але прагну нікого не пропустити. Ось тільки найяскравіші читацькі враження останнього року: "Чорний Ворон" Шкляра, "Час смертохристів" Щербака, "Спроба жити" Валерія Гужви, "Вічник" та "Лис у винограднику" Мирослава Дочинця, "Заплава" Віктора Баранова, "Небо несповідане" Надії Степули, поетичні книжки Володимира Базилевського, Теодозії Зарівної, Ірини Жиленко, Павла Вольвача, Івана Андрусяка, Софії Майданської... Це тільки перші імена, які відразу спали мені на пам'ять. Повірте, я можу називати ще десятки імен і творів, які справили на мене враження. Сьогодні ми маємо таку літературу, якої не мали ніколи. Я вже казав; якби ми мали таких політиків, як маємо письменників, то Україна диктувала б свою політику всьому світові. Але дивна закономірність: у нас народжуються видатні митці, але не народжуються видатні політики, а особливо ж - видатні державні діячі. Все якийсь комічний дріб'язок, гротескні карлики, що уявляють себе гуліверами. В. П.: Ви активно спілкуєтесь зі своїми читачами, письменниками, видавцями. Михайло Слабошпицький своєю подвижницькою працею, кипучою енергією, даруйте, непосидючістю, нагадує мені світ лої пам'ят і Вячеслава Чорновола. Не втомились, скажіть чесно, від такого способу життя? М. С.: Кожна людина обирає собі ритм життя. Звичайно, тут вирішальне значення має її темперамент, любов чи нелюбов до праці, а також її безкомпромісні вимоги до себе. Життя дається нам як дорогоцінний шанс робити те, що ти вважаєш найважливішим для себе. Один бачить це як можливість пити-гуляти, другий як красти й ближніх та дальніх дурити, третій тремтить над своєю колекцією мистецьких шедеврів чи тварин білого кольору (читав я й про таку пристрасть), четвертий ще щось. Сковорода називав "сродне діло", яким може бути щаслива людина. От і я мав щастя зі своїм "сродним ділом". А при ньому й життєва втома не відчувається. В. П.: Якими мистецькими стандартами ви керуєтеся у роботі? М. С.: Оскільки я багато читаю, то не гублю звички аналізувати себе, порівнювати літературні твори, живопис, кіно. Здається, мої критерії не тільки не падають, а навпаки - зростають. Бо з віком усе бачиться скептичніше й іронічніше. Тепер, бува, геть індиферентно ставишся до того, що могло замолоду захоплювати. Очевидно, таке переживає чи не кожна людина. Це - не критицизм і всевідгетьковування молодості, які бувають від незнання й безмежної віри у свою всеможність. Це вже від супротивного - від того, що ти тепер багато знаєш, багато бачив і значно більше розумієш. Отакий привілей - мовби плата за прожиті тобою роки зі "сродним ділом".

М. С.: "Ярославів Вал" я й задумував саме як видавництво, котре головним чином випускатиме твори сучасних письменників. Але - тільки справді добрі твори. Нас атакують із усіх боків: надрукуйте мою книжку, я добре заплачу. Але ми стоїмо на своєму: не треба нам ваших грошей. Купити право видання в "Ярославовому Валу" не можна. Наш бренд не продається. Ми відразу поставили на певному рівні планку вимог і не опускаємося нижче неї. Нині в нас на виході книжки Григора Тютюнника "Бути письменником", Михайла Бриниха "Хліб з хрящами", "Козацький роман" Лесі Гончар та Руслана Найди, "Приміщення для електронних розваг" Юрія Щербака, мій роман "Що записано в книгу життя (Михайло Коцюбинський та інші)" та ще два десятки авторів, яких ми запланували видати до наступного Форуму видавців у Львові. В. П.: Конкурс української мови ім. Яцика називається міжнародним через те, що в нього є спонсори з інших країн? Відчуваєте Ви, Михайле Федотовичу, підтримку/сприяння наших урядовців до проведення т акого важливого заходу? М. С.: Конкурс імені Яцика не випадково називається міжнародним - у ньому, крім школярів та студентів з України, беруть участь представники майже трьох десятків країн. Це дорогоцінний приклад української солідарності. Ми проводимо вже дванадцятий мовний марафон. За цей час по-різному складалися наші стосунки з владою. Нас то непогано підтримувало міністерство освіти, то намагалося зовсім "закопати" конкурс, як це було торік, коли Дмитро Табачник брутально торпедував патріотичний мовний турнір. А коли в нього не вийшло знищити цей марафон, він спробував маргіналізувати його. Тепер ми знайшли спільну мову з адміністрацією Президента, яка надала нам підтримку, осмикнувши Табачника. В. П.: Банальне питання: розкажіть, як ви стали письменником? М. С.: Скільки себе пам'ятаю, мені хотілося бути письменником. Писав і писав. І дописався до Спілки письменників. Але якщо говорити серйозно, то мені здається, що людину веде в літературу прекрасна ілюзія, що вона знає те, чого не знають інші. От саме з бажання виділитися тим і починається письменник. А все решта - подробиці. Інколи справді істотні, та все ж - лише подробиці. В. П.: Чи є у вас улюблена книга серед написаних Вами і чому? М. С.: Кожна книжка чимось важлива, дорога чи прикметна для автора. Кожна, по своєму, для нього етапна. "Марія Башкирцева" для мене дорога, бо нею я прийшов у прозу. Всі мої дитячі книжки (а їх півтора десятка), може, найдорожчі мені, бо вони пов'язані з моїми дітьми (я писав для них)."Поет із пекла" приніс мені Шевченківську премію. Я був би нещирим, якби казав, що індиферентно ставлюся до цього факту. Адже це професійне визнання. "Українець - який відмовився бути бідним" - цілий життєвий етап для автора, який освоїв Яцикову науку ділового стилю життя та менеджменту. В. П.: Творчість кого з сучасних письменників Вам подобається найбільше?

Розмовляв Володимир Погорецький

ЄВГЕН БАРАН

“УКРАЇНСЬКА ПОЕЗІЯ...” Транстрьомера, довкола якого спричинилася короткотривала полеміка на тему "вартий чи не вартий", яка лише підкреслила всю загумінковість нашого знання сучасної європейської поезії. І в контексті глобального, стратегічного питання, яке нещодавно прозвучало з вуст львівського поета і культуролога Віктора Неборака: "Чи потрібна сучасній Українській державі офіційна державна поезія"? Відповідь Неборака невтішна, але відображає реальний стан речей у "данському королівстві": "Чи потрібна сучасній Українській державі офіційна державна поезія? Чи може високе поетичне слово звучати на державних урочистостях, святкуваннях і відзначеннях? Чому б ні. Та підміна високого поетичного слова заримованими банальностями, як це часом відбувається, поки що відсуває "державницьку поезію" на маргінеси художньої літератури. Отож маємо визнати очевидне: поезія в олігархічнопостколоніальній Україні переважно полишена сама на себе, тобто з'являється не на замовлення, а як запис (який надається або не надається до публікації) самовираження авторів. Самовираження - це перетікання суб'єктності назовні, що здійснюється у разі поезування - в акті писання, переписування, редагування і не конче передбачає публікацію написаного. Поетичне самовираження може зупинитися на цій першій, хоч і обов'язковій, стадії, а може з'явитиcя і в публічних дискурсах, "вийти на люди" завдяки тій чи тій формі тиражування" (Віктор Неборак. Поезія, вільна і безпритульна //.http:// litakcent.com/2011/10/14/poezija-vilna-i-bezprytulna/) Слушною є ще одна теза Віктора Неброрака, про те, що "т е п е р і ш н я п у б л і к а х о ч е б а ч и т и і ч у т и у с п і ш н у о с о б у. Перебувати поряд із носієм успіху - наче й самому долучатися до успіху. Успішний поет - це відома людина, якою цікавляться засоби масової інформації. Його/її вірші кладуть на музику і розхапують на цитати. Його/її зовнішній вигляд повинен відповідати його/її зірковому статусу. Його/її матеріальні статки мають бути досить високими. Про його/її публічні виступи повідомляють усі наявні засоби інформування - від афіш до Інтернету…" (там само). Щодо інших міркувань цього автора, зокрема про "пристосуванство" поезії в радянську добу і на основі цього створення негативного читацького стереотипу, то вони більшою мірою дискусійні. А втягуватися у дискусію не має ні часу, ні бажання. Так. Маємо парадоксальну ситуацію. З одного боку, високий потенціял української поезії, якого не заперечиш і якого не спростуєш, з іншого, мінімалізація впливу поетичного слова на суспільство й у суспільстві. Для української ситуації така суперечність грозиться вилитись у втрату культурницької перспективи, а можливо й державницької. Бо ми всетаки, і тут має рацію Дмитро Павличко, виросли на СЛОВІ; ми народ-слово. Втративши його, втратимо останню здатність політичного, культурного, екзистенційного опору. Тепер по-суті. У поезії маємо домінування

ТЕМА

ЄВГЕН БАРАН Українська поезія передапокаліптичної доби: “Очікуючи Годо...” Виступ на VI з’їзді письменників України 17 жовтня 2011 року Володимир. - Почекаємо, що він нам скаже. Естрагон. - Хто? Володимир. - Годо. Естрагон. - Ну ось. Володимир. - Почекаємо, поки не визначиться наша доля. Самуель Бекет. Очікуючи Годо Говорити у 15-тихвилинному виступі про здобутки і втрати української поезії в міжсезонний період 20062011 років, який вже давно не є посттоталітарним, а таки відразливо олігархічним, і спробувати окреслити тенденції, пошуки, постаті, - справа не те, що невдячна, вона нереальна в самому задумі. Найголовніша причина - ми й досі живемо і творимо в герметичних мікросередовищах, які майже не контактують між собою, не дивлячись на можливості інтернетівських соціальних мереж та різноманітних літературних інтернетресурсів. Тим більше, що на українських теренах ми маємо таких фактично два: "ЛітАкцент" та "Буквоїд". Не беру до уваги аматорські літературні сайти, яких досить, аби склалася думка про розгорнуту сітку літературного діалогу. Так само із ЗМІ. З газет маємо їх фактично дві: "Літературна Україна" та "Українська літературна газета". За телевізію мовчу. Українські письменники там появляються на Мертвецький Великдень, та й то у ролі куховарів або ж заполітизованих Ванг і Нечаїв. Про літературні часописи скажу тільки, що мартиролог українських часописів за останню літп’ятирічку поповнили з різних причин "Вітчизна" і "Сучасність". Так що у нас з Вами, шановні колеги, ні "Вітчизни", ні "Сучасности". Справжнє тобі позаі межичасся. Абсурдна ситуація, помножена на очікування бекетівського ГОДО, вкладаючи в поняття останнього всю міру свого зболено-переляканого очікування: від матеріальних достатків до екзистенційного небуття і від державницьких перспектив до літературних нобеліянських марень … І все ж, про українську поезію треба говорити. Тим більше у контексті сьогорічного відзначення чергового літературного нобеліянта, шведа Тумаса

ЄВГЕН БАРАН

“УКРАЇНСЬКА ПОЕЗІЯ...”

різноманітних досвідів, різноманітних поетичних практик. Діапазон широченний: від національної шароварщини і неонародництва до модерних пошуків і експериментів. Домінуючими залишаються два естетико-світоглядні підходи: романтичний і реалістичний. Про варіації (вар’яції) не говорю: їх не бракувало і не бракує. Що маємо? Постаті. Успішні, малоуспішні й неспішні. Маємо поетів. І яких поетів?! Назвати всіх не зможу. Тільки у моїх двох книгах "Навздогін дев’яностих" (2006) і "Тиша запитань" (2011) названо імена 57-и сучасних українських поетів (прорецензованих книг на добрий десяток більше). Тому ви повинні мене зрозуміти і не ображатися. Зрештою, чогось я не встигаю прочитати в силу різних причин. Тому запропоную суб’єктивні рефлексії на тему української поезії олігархічної чи швидше передапокаліптичної доби. Розпочну із жіночого голосу в українській поезії. На вершині мені бачиться своєрідний триумвірат: геніально забалакана Ліна Костенко ("Ріка Геракліта", 2010; "Мадонна перехресть", 2011); геніально замовчана Емма Андієвська ("Хід конем", 2004; "Півкулі і конуси", 2006; "Погляд з кручі", 2006; "Рожеві казани", 2007; "Фульґурити", 2008; "Міражі", 2009; "Ідилії", 2009; "Мутанти", 2010; "Ламані коани", 2011); і не менш геніяльно знехтувана Ірина Жиленко ("Євангеліє від ластівки", 2006). А далі йдуть, шерега за шерегою: Світлана Йовенко ("Любов і смерть", 2010); Галина Турелик ("Здвиження", 2009); Надія Гуменюк ("Голос папороті", 2009); Анна Космач ("Це називається дорога", 2010); Неоніла Стефурак ("Душа", 2007); Марія Людкевич ("Квітка, якою тішиться Бог…", 2007);Теодозія Зарівна ("Провінційні розмисли", 2009; "З попелу і металу: Книга вибраних віршів", 2011); Людмила Тарнашинська ("Його величність час", 2010); Раїса Лиша ("Зірнула зірниця", 2010); Раїса Харитонова ("Чорна перлина", 2009; "Ще все можливо", 2011); Надія Степула ("Сім дощів", 2009); Світлана Короненко ("Нічний політ", 2009); Ольга Слоньовська ("Зимове яблуко", 2011); Лідія Повх ("Секрети словоскладання", 2009; "Навздогін Вергілію", 2011); Валентина Коваленко ("Перелесниця", 2006; "Тобі б моїм поговорить вогнем…", 2007); Вікторія Климентовська ("Каріатида", 2003; "На хвилях бузкових туманів", 2007); Галина Яструбецька ("Memorioglifika"/ "Різьблення на пам’яті", 2009; "Photodosia"/ "Світлодаяння", 2010; "Поліський пілігрим", 2011); Світлана Заготова ("Схоже на життя", 2011); Марія Шунь ("Бoрохно й порохнo", 2006; "Водокач", 2007"; Біяс", 2008); Галина Петросаняк ("Спокуса говорити", 2008); Оксана Зеленчук-Рибарук ("Вірші для Ангела", 2000; "Очікування [очей кування]", 2006); Мар’яна Савка ("Квіти цмину", 2006; "Бостон-джаз", 2008; "Тінь Риби", 2010); Маріанна Кіяновська ("Звичайна мова", 2005; "Дещо щоденне", 2008); Юлія Мусаковська ("На видих і на вдих", 2010; "Маски", 2011); Богдана Матіяш ("Непроявлені знімки", 2005; "Розмови з Богом", 2007); Олена Пашук (25-ий кадр", 2010); Тетяна Бондар "Переступивши дощ", 2010);

Ірина Шувалова ("Ран", 2011)… А ще не названі мною Галина Крук, Катерина Калитко, Олеся Мудрак, Тетяна Винник, Любов Якимчук, Наталя Ткачик, Наталя Пасічник… Тематичний блок поезії найрізноманітніший - від інтимної лірики до філософсько-медитативних споглядань; від пейзажного картинописання до екзистенційного споглядання/прощання і прощення. Формальний вияв поетичного також широкий: від традиційного римованого віршування через карбування класичної ходи (сонет насамперед) до експериментально-візуальних поезо-картин, марень, кассандрівсько-апокаліптичних візій. Тут кожен голос має свою індивідуальну інтонацію. Кожен вірш має свій індивідуальний ритм. За кожною поезією конкретно прочута ситуація, настрій, мелодія… Тому я зараз не робитиму аналіз тієї чи іншої книги, зосередившись лише на називанні. Чоловічі голоси української поезії такі ж різноманітні й колоритно індивідуальні. Вершинними набутками чоловічих голосів української поезії у названий період мені бачиться поезія Бориса Олійника ("Вибране", 2009); Володимира Базилевського ("Читання попелу", 2007); Леоніда Талалая ("Неурахований час", 2006), Дмитра Креміня ("Вибрані твори", 2007; "Замурована музика", 2011); Івана Драча ("Наближення", 2008); Павла Засенка ("Князівство трав", 2006); Миколи Холодного ("Повернення", 2009); Ярослава Павуляка ("Дороги додому", 2009); Володимира Затуливітра ("Четвертий із триптиха", 2009; "Чаша жертовна", 2009); Григорія Лютого (роман-пісня "Мама-Марія", 2008); Юрія Буряка ("Tabula rasa", 2010; "Оріль, 2011); Ігоря Римарука ("Сльоза Богородиці", 2007; "Бермудський трикутник", 2007); Тараса Федюка ("Обличчя пустелі", 2005; "Трансністрія", 2007); Василя Герасим’юка ("Папороть", 2009); Анатолія Кичинського ("Бджола на піску", 2003; "Пролітаючи над листопадом", 2004; "Танець вогню", 2005); Павла Гірника ("Посвітається", 2008); Петра Мідянки ("Ярмінок", 2008; "Луйтра в небо", 2010); Івана Малковича ("Все поруч", 2010); Василя Слапчука ("Дванадцять ню", 2005; "Новенький ровер старенького пенсне", 2007); Ігоря Павлюка ( "Україна в диму", 2009; "Стратосфера", 2010); Богдана Смоляка ("Словник мовчання", 2010); Івана Андрусяка ("Писати мисліте", 2008; "Неможливості мови", 2011); Олега Солов’я ("Живі і мертві", 2007), Олега Короташа ("Елегії острова Патмос", 2010)… Я не можу не назвати книги Олекси Різниченка ("Двострунне грало", 2004; "Сміх на гаку", 2005; "Озон-2", 2006); Миколи Ільницького ("Вересневі відлуння", 2011); Ярослава Ясінського ("Коливо", 2006); Нестора Чира ("Паморозь дивного світіння", 2008; "Акорди срібної печалі", 2009; "Білі сльози снігу", 2011); Анатолія Мойсієнка ("Вибране", 2006; "З чернігівських садів", 2008); Петра Поліщука ("Май.. "Софіївка"…Жасмин", 2006; "На сьомім небі", 2007; "…c'est l'amour/ …любов", 2008; "За райдугу", 2008; "У подиві", 2010; "…мимодення, мимолюб’я…", 2011); Василя Шкургана ("Кілько того світа", 2008;

ЄВГЕН БАРАН

“УКРАЇНСЬКА ПОЕЗІЯ...” Мордатенка, там можна знайти багато цікавого і цінного для розвитку української поезії; іронічну лірику Сергія Федаки… Так багато імен, скажете Ви, і так мало аналізу. Я не бачу зараз іншої можливості бодай фрагментарно назвати імена і книги, читацьку увагу на яких можна закцентувати. Але повернемося до найголовнішого: до майже суцільного нечитання української поезії. І справа не в тому, що вона українська. Справа у тому, що вона - поезія. Ірреальність, міраж. У час перед апокаліптичного масового психозу - полювання на "Золоту Антилопу", що є сумною констатацією втрати людиною віри в Бога; у час гладіаторської, варварської людини (за Міллером йдучи, можна твердити, що "Час Убивць" у нас триває), яка живе за принципом: "Хоч перед смертю, але нагуляюся", Поезія як і Віра живе в серцях романтиків, сповнених переконання, що сенс людського життя у щоденному, рутинному ствердженні Людини як Божого творіння в собі; в щоденному, кривавому вичавлюванні із себе звіра. Цьому покликанню і цій переконаності служить у своїх найкращих взірцях українська поезія передапокаліптичної доби. Бо немає безкінечної еволюції мистецьких форм, є безкінечна еволюція людської сутності як Божого творіння… У цьому найголовнішому покликанні/завданню українська поезія залишається вірним і відданим воїном, охоронцем. Поряд із Вірою Поезія залишається останньою твердинею людського в самій Людині.

"Ади жию", 2011); Ярослава Довгана ("Спостережник", 2004; "Посіяна до часу торба з сухарями", 2006; "Райський птах в осінньому саду", 2009); Василя Рябого ("Віно коконів", 2008); Мирослава Лазарука ("Пантір", 2007; "Цісарська дорога", 2011); Віктора Мельника ("Ескізи на воді", 2011); Олександра Гордона ("Перстень кохання", 2009; "Стінопис", 2011; "Осінній сум самотнього сонета", 2011); Тараса Григорчука ("Янголи не дичина", 2008); Володимира Погорецького ("Шураві", 2010)… А ще чесні, талановиті поетичні книги Юрія Завгороднього (“Попелище дикого степу", 2009); Миколи Шатилова ("Дана", 2009); Михайла Пасічника ("Бджолині пасовиська", 2010); Василя Густі ("Ріка під кригою", 2009); Василя Загороднюка ("Сиваш", 2011); Василя Кобця ("Вибрані твори", 2006); Василя Старуна ("Душа змії", 2009; "Марсограф", 2009); Ярослава Камінецького (“Берег чистоти", 2010; "А потім буде осінь…" (2011); Ярослава Ткачівського ("Сяєво сьомого неба", 2009; "Сльоза блаженства", 2010); Юрія Рогового ("Березневий сніг", 2010; "Медова повінь", 2011); Василя Олійника ("Понад шляхами сивими", 2009); Івана Стефурака ("Ключі великого Ключева", 2007); "Світло живих світильників", 2009); Петра Сороки ("Ладан осені", 2011); Миколи Гриценка ("Повернення дощу", 2010); Віталія Бориспольця ("Тлумачення тиші", 2009); Сергія Пантюка ("Смак Бога", 2009); Юрія Завадського ("юрійзавадський", 2008); Василя Карп’юка ("Брустури", 2011) . Хочу згадати поетичні "метелики" Кості

Валентина Сімащук. Високогір’я Карпат. Полотно, олія, 2005 р.

МИХАЙЛО СЛАБОШПИЦЬКИЙ

“ЩО ЗАПИСАНО...” якби про них мовчали - мовби їх просто немає на світі. Знаю таких навіть у Чернігові - живуть вони мовби актори на сцені. Видавці таки примусили мене щось про себе написати. Щось написав. Сухі біографічні подробиці. Правильніше сказати: відпискою відбувся, щоб створити враження буцімто вволив їхню волю. А коли вже - також під тиском видавців - заходився складати автобіографію, то знову відчув глибоку нехіть до того діла. Поділяю думку Лесі Українки про те, що читача треба цікавити головно як автор творів. А твоє життя з усіма його перипетіями - це тільки твоє життя. Власне, я не дуже й сам оглядався в нього - туди назад, у те, що пішло мовби за водою. Однак інколи починає на мене находити щось таке, яке робить мене геть до себе не подібним. Починаються раптом оглядання назад. Згадується щось таке - раніше мовби геть не важливе й не варте уваги, а це воно несподівано вияскравилося й набуло важливого значення. Не можу дорозумітися, чи це вік диктує непомітну переоцінку цінностей, чи обставини життя. В кожному разі можна сперечатися про спонуки й мотиви, але беззаперечно, що щось таке майже непомітно для мене самого відбувається. Якщо раніше я так послідовно віднікувався розписувати щось про себе, то Михайлові Мочульському майже охоче описав на його прохання душевну фізіономію моїх родичів. Коли відповідав на його запитання, наринули спогади про вже таке далеке. Що я міг сказати про батька? Мочульському не були потрібні всякі побутові подробиці та й не дуже щось вони мені пам'ятаються. Схарактеризував батька як сангвініка з вічними фантазіями. Безнадійного прожектера. Він був свято переконаний, що завтра не стане всіх тих матеріальних проблем, котрі супроводжували нашу родину. Як певнилося батькові, вже завтра його чекала висока, отже, й грошова посада, після чого все стане на місце, і ми заживемо, як належиться при нашому становищі. А таке становище батькові бачилося значно вищим, аніж ми мали. Та минав час, а наше становище щодалі погіршувалося. З батькових фанаберій підсміювалися, ними тихо дратувалися, а він і далі правив своєї. Титулярний радник Михайло Матвійович Коцюбинський, що служив волосним писарем, був людиною чесною і мав загострене почуття справедливості. Тож і тому ще був для багатьох особою незручною. А оскільки заважав волосним владцям хабарувати, то вони подбали про те, щоб він утратив свою посаду. І врешті він завершував службову кар'єру третім помічником волосного писаря. Ми ніде не могли нагріти собі місця - з Вінниці перебралися в Бар, далі в Кукавку, в Шаргород. Батько на старість упав у глибоку депресію, полишив сім'ю й доживав віку одинаком. Сім'я виживала як могла. Жив у брата в Тростянці Брацлавського повіту. Спивався й згасав од туберкульозу. Ще одна пропаща сила. Мені здається, він через свій характер і несприятливі обставини прожив не своє життя. І не прожив його до кінця. Мені здається, що я весь - од матері. В неї - глибока

ПРОЗА

МИХАЙЛО СЛАБОШПИЦЬКИЙ Що записано в книгу життя (Михайло Коцюбинський та інші) (уривки) Те, що про людей говорять, правдиво це чи ні, посідає таке ж саме місце в їхній долі, як і їхні вчинки. Віктор Гюго Життя навчило мене обережності й недовіри, цим двом ворогам безпосередньої радості. Михайло Коцюбинський Видавці часто просять мене написати про себе, а мене сама думка про те дуже бентежить. Мені не хотілося б виносити на публіку суто особисті моменти мого життя. Головне - це твої твори, а все решта для читача не має жоднісінького значення. Хай ти який чоловік добрий та гарний, а книжки твої нікчемні, то хіба це тебе порятує перед читачем? Йому важливо єдине: цікаві твої твори чи нецікаві. Хіба дехто хотів би довідатися про письменника "щось таке! щось таке!.." У кожного є в житті щось таке, чим він не хотів би зовсім показуватися на люди. Кожен, хто пише автобіографію, свідомо затушковує, а то й геть замовчує якісь моменти, а щось вияскравлює, трохи приоздоблює. Важко уявити, щоб хтось свідомо обмовляв себе, захмарював своє життя в очах читачів, щоб геть одстрашити їх од своєї особи. Кожному прагнеться виглядати перед іншими якщо не найкращим, то не найгіршим. Тому я не завжди на чисту віру брав писання авторів про себе, я знав: досить лише трохи поміняти освітлення предметів та обставин, як одразу ж переінакшується враження від них. Зрештою, моє життя належить тільки мені. Як не дано комусь його прожити, а лише я маю перейти цією дорогою, сам пережити все, що в ній мене спіткає, втішитися всіма радощами, які подарує доля, пролити свої, а не позичені, сльози від утрат і трагічних потрясінь, так і не хотілося б кожній нормальній людині зробити зі свого життя театр. То тільки психічно звихнені прагнуть вистрибнути на сцену всезагальної уваги й перетворюють свої дні на клоунаду для всіх. Їм радісно від того, що довкруж усі про них говорять, ба навіть висміюють їх, знущаються з них. Бо ж їм велося б вельми сумно,

МИХАЙЛО СЛАБОШПИЦЬКИЙ

“ЩО ЗАПИСАНО...” очі зажмурені, небезпека обійде її стороною. Я можу зараз докоряти собі за легковажність, можу навести / знову ж таки для себе/ десятки аргументів того, що тут, у Чернігові, все найглибше заховане стає явним, усе виходить на людські очі, й вони бачать його таким, яким хочуть бачити. Але це безплідне заняття ніякими резонами й самодокорами я нічого вже не зміню. Все є так, як воно є. Незалежно від нашого до нього ставлення. Тільки замолоду здається, що все на світі залежить од тебе, що тобі все посильно, що ти можеш усіх переконати, що спонукаєш усіх глянути на все твоїми очима й побачити його так, як воно бачиться тобі. І лише з літами робиш для себе це прикре відкриття: хоч би що ти казав і хоч би що ти робив - нікого ти ні в чому не переконаєш; кожен думає, як йому заманеться і як йому подобається. Одному любо чорне бачити білим, другому - навпаки. А ще третьому приподобалося взагалі нічого не бачити й не чути. А четвертий почувається в необхідності все тобі заперечувати, думати й жити тобі навпаки, бо він у такий спосіб почувається сам собі значним, саме так самостверджується і життя його буцім набуває якогось поважного змісту. Особливо цікаво спостерігати такий театр людський тоді, коли це не стосується тебе. Коли не тебе шматують, не про тебе пліткують, не тебе спалюють на вогнищі моралі. Коли ти розслаблено завмер у глядацькій залі, і зі сцени тебе, огорненого півтемрявою, навіть не видно. Тоді ти можеш дозволити собі таку розкіш - геть виокремити себе з цієї вистави життя, полишивши за собою лише ролі спостерігача комічної суєти людей на кону і суворого судії їхніх діянь. Ти можеш навіть упевнити себе на думці, що саме так воно й належиться бути, однак у якийсь момент сполохана світлом півтемрява втікає з залу, ти стаєш беззахисним перед зверненими на тебе поглядами, а люди зі сцени раптом показують на тебе пальцями, закликаючи всіх у залі звернути увагу на тебе, розказати про твої таємниці. І, коли вони починають про те говорити, кожен додає щось од себе, подеколи таку нісенітницю, що в неї, здається, ніхто в світі не може повірити. Але ж - вірять, бо хочеться повірити, хочеться втоптати в багнюку того, в кого ще вчора було геть бездоганне реноме. Людям чомусь хочеться бачити інших гіршими за себе. Ми з Шурочкою були надто безпечні - не хотіли думати про те, що все потаємне все одно стає явним. Хоч ми як стереглися, однак одного дня Віра заявилася до Шурочки додому, де зачитали її матері і Зіні Шуроччиного листа. Заадресованого мені. Шурочка потім розповіла, що мати й Зіна були приголомшені, бо досі вони нічого не знали. Шурочка навіть перед сестрою не розкривалася. Наші зустрічі в їхньому домі відбувалися тільки коли матері й сестри не було. Я й без Шуроччиної розповіді легко уявляю розгнівану Віру в тому домі. Якщо вже вона спалахнула, то заспокоїтися їй важко. Віра не тільки скаржилася їм на Шурочку, прохала на неї вплинути, а й погрожувала, що боротиметься за збереження сім'ї всіма засобами. В неї навіть вихопилася фраза

душевна організація, вона завжди готова на самопожертву, особливо - для мене, бо ж безмежно мене любить. В неї не тільки глибоке серце, а й добрий смак. Вона, як на людину її становища, начитана й культурно розвинена. Часто кажуть, що ми дуже схожі зовні. Додам, не тільки зовні. У нас подібні характери та вподобання. Я виростав цілковито під її впливом. Мати й книжка - це я. Жили ми небагато, але в нас було немало книжок. Мати їх постійно докуповувала. Вона ж і читала всім дітям то Некрасова, то Шевченка. Ота щовечірня ідилія світить мені з пам'яті. За вікном реве осінній вітер чи гуляє по всій землі біла сніговиця, а ми, Марія, Софія, Лідя, Хома, Леня, Оля і я, обсівши матір, мов курчата квочку, слухаємо, як вона читає про людей із далекого світу, про їхні пригоди і подвиги. Той світ такий великий, загадковий, у ньому повно таємниць і страхів. Але нам коло матері безтривожно і солодко, мовби в гарному сні. Я завдячую її усім. Із батьком ми чомусь не були близькими, хоча ж його не можна звинуватити в тому, що він погано ставився до дітей. Але склалося так, як склалося. Тільки тепер розумію, що то було щастя. І, якщо є на землі рай, то був він. Може статися так, що колись цю історію пережовуватимуть усі, кому не ліньки. Вже й нині в мене за спиною точаться плітки, я неоднораз ловив на собі запитливі погляди працівників цього осоружного бюро. Дивиться він чи вона на мене, мовби мене вперше побачено або ж начеб на крам у магазині, дивиться, сумніваючись: невже він може стільки коштувати?! Під впливом таких миттєвих потаємних поглядів я задумався про те, яким виглядаю в їхніх очах. Немолодий, змучений недугами чоловік, який безмежно втомився від усіх цих паперів у бюро, від хронічного безгрошів'я, від боротьби з цензурою, від німих Віриних докорів, які легко прочитуються у її поглядах, жестах і мовби геть нейтральних словах; несказане висить у повітрі, повсюдиться довкола мене, як важке отруйне повітря, і мені важчає віддих і до болю натужно гупає серце; по мені струменить піт, солоно заливає очі, і всі предмети довкола розпливаються в різнобарвні плями. Люди люблять порпатися в чужій білизні, знаходячи там навіть те, чого насправді й близько не було. Можна уявити, що вимудрують із самого факту існування Апаксіної і моєї причетності до неї запопадливі газетні писарчуки і всякі нишпорки, що взяли на себе обов'язки бути стражами моралі. Їм аби лиш було від чого відштовхнутися, а далі нафантазують такого, що й у страшному сні не присниться. В них легко біле стане чорним, чорне білим. У Чернігові важко сховатися - тут усі на видності. Я мав би розуміти, що рано чи пізно наша таємниця розкриється. Власне, такі передчуття, хоч і не усвідомлені мною, в мене таки були. Я відвертав од них погляд розуму, не хотів їм вірити. Так дитина ковтає подих і міцно зажмурює від страху очі, наївно сподіваючися, що страшидло, яке так наполохало її, зникне без сліду. В дитині живе віра в те, що, доки її

МИХАЙЛО СЛАБОШПИЦЬКИЙ

“ЩО ЗАПИСАНО...” втіляться в життя, бо все обернеться так, що обіцяне ним через різні обставини не складеться. Що втрутиться якась незрозуміла сила й поруйнує те, що ти планував. Я вже не мав сил жити. Мені треба було кудись заховатися від життя. І тут знову озвався Євген Харлампович: "Моментально приїздіть до мене в Київ, то я Вас завезу в Кононівку, бо через Крути їхати Вам забарніше й гірше. Молока й яєць там єсть багато, гав'ядини нема, але Ви, певно, її й не їсте, то з харчами якось буде, хоч, може, і не так добре, як на курорті або дома..." Це був порятунок. Утекти від збридженої повсякденної ролі, від притишених перешептів у бюро, які викликали в моїй душі почуття липкої тривоги, від сумного сірого щодення. Опинитися десь там, посеред польових просторів, під високим чистим небом. Не чути навіть людських голосів, не бачити газет. Тільки так можна трохи відпружити душу й заспокоїти серце. Особливо спокушало те, що Чикаленко не збирався в Кононівці опікуватися мною; отже, там ніхто не нависатиме мені над душею. Я там буду сам. Самотній. Самотність може стати мені щонайпершими ліками. Те, чого не витримують і від чого втікають інші, для мене може бути фортецею душі. Я плив уночі пароплавом до Києва і мені зовсім не спалося. Тому цілий день був змучений і пересувався мов сомнамбула. Євген Харлампович щось розповідав про свої клопоти з "Радою", скаржився на пасивність громади, яка вельми неохоча пожертвувати на газету гріш, ніяк не виходить у людей любити українську справу до глибини кишені, охочіше люблять лише до глибини душі. Чикаленко постійно сушить собі голову, де взяти грошей, щоб покрити щорічний дефіцит "Ради". Це ж не якась дещиця - понад двадцять тисяч рублів! Зрозпачений і навіть сам збентежений своїми докірливими словами на адресу нашої анархічної нації /кожен чує тільки себе, дбає тільки про себе, а українська справа - то лиш високі ритуальні слова!/, сумно твердить: як уже зовсім не стане грошей на газету, то закриє її і геть зникне з українських обріїв. Візьме, наприклад, і поміняє одну літеру в прізвищі Чикаленко. Був Чикаленко, а став Чикалеско. І вже новоспеченому румунові не буде ніякого діла до українських клопотів. Дивлячися на Євгена Харламповича й п'яте через десяте слухаючи його, я подумав: справді ж, як важко бути українцем! Французи, британці, шведи, німці, іспанці, данці, голландці можуть дякувати долі, що вони народилися не українцями. Що вони не знають усіх наших бід. Навіть у страшному сні їм не присниться те, що не звучить їхня мова. Українець то як тяжка хвороба, що вимучує, людину й отруює все її життя. Вони навіть не можуть підозрювати, що писання книжок - це своєрідна форма філантропії. І що на ті книжки, як мовиться, вдень із вогнем треба шукати читачів, бо їх робить неприступними для читачів мова. Простолюддю нашому вона почасти незрозуміла, бо - "панська", а панству нашому

про те, що не зупиниться й перед убивством. Віра застерегла їх, що покладає на них відповідальність за Шурочку, з якою вона не буде зустрічатися й говорити, бо Шурочка різко їй відповіла у відповідь на її записку, в якій Віра вимагала від неї пояснень про анонімний лист. Віра написала ІІІурочці так: "Мною одержано анонімного листа про Вас відносно Михайла Михайловича. Звичайно, анонім - гидота, але кому охота бути об'єктом паскудних розмов як у бюро, так і в місті?''. Я застерігав Шурочку: якщо Віра тобі щось напише - нічого не відповідай. Однак вона відписала: "Не розумію змісту Вашого листа. Анонім був для Вас, і, мені здається, я про нього й не повинна була знати. Що ж до паскудних розмов, та про кого не говорять у нашому паскудному болоті?". Очевидно, у Віри спрацювала жіноча інтуїція, і Віра почала до всього приглядатися й усе аналізувати. У жіночій підсвідомості є ще якась особлива сигнальна система, якої немає в чоловіків. Якщо ми, чоловіки, знаємо, то жінки відчувають, розуміють серцем. Та й амбіції Вірині були вражені Шуроччиною відповіддю. Віра воліла б прочитати щось інше й по-іншому написане. Отоді нас уперше досягла хвиля людського бруду. Отоді я вперше подумав: нам ще довго щастило зберігати конфіденційність. Доки наші зустрічі не впали в лихе око. Доля нам подарувала майже ідилічний час. Буря могла розпочатися значно раніше. Маємо дякувати долі й за це. Після Віриного походу до Аплаксіних удома все свідчило, що тут заноситься на грозу. Хоча Віра й словом не обмовилася, в її погляді я читав багато. Вона не та жінка, яка може влаштовувати істеричні сцени, велемовні сварки, але вона ніколи й не відступить од свого. Отож у її очах я бачив, рішучість боротися до кінця. Зрештою, відкинувши всі сантименти, розумієм: Вірі є що обороняти. За нею не просто роки нашого життя. За нею четверо наших дітей. Справді любих дітей. Добре, що вони нічого не знають. Інша жінка на Віриному місці не відмовила б собі у можливості мати в них союзників, і втягнула б їх у цей конфлікт. І матері могла б на мене поскаржитися, й сестрі. Віра ж усе те носила в собі. Вона винятково благородна істота. І від того моє почуття провини стало ще гострішим. Я не знав, куди себе подіти. Мав сказати Шурочці заспокійливі слова, запевнити її, що власне нічого драматичного немає, що все в нас буде як ми хочемо, і мав дивитися Вірі в очі, гладити по голівках дітей і думати: ось поїду від вас далеко і назавжди - і ви ростимете без мене. Кілька разів подумки проказав ці слова, але не міг повірити в їхній зміст, не уявляв, що це насправді може статися. Тоді я зрозумів: ми, чоловіки, дуже легко обіцяємо жінкам важкі для здійснення речі. Я запевняв Шурочку, що ось зовсім скоро ми будемо тільки вдвох, а тому не матимемо жодної потреби ховатися зі своїм коханням. Кажучи те, я сповна не здавав собі звіту, що це справді можливо саме з нами й саме в нашій ситуації. Почуття йшло попереду тверезого розуму. А ось коли все заколотилося, я опинився в ролі того, хто, навіть сам собі не зізнаючися, сподівається, що його плани не

МИХАЙЛО СЛАБОШПИЦЬКИЙ

“ЩО ЗАПИСАНО...” ліниві тіні за портьєрами. Усі речі з кімнатах сторожко приглядалися до мене. Вони берегли в собі голоси інших людей, погляди, дотики їхніх рук. Усі вони з інших життів і можуть багато про них розповісти. Але я для них прибулець хто зна звідки, вони ще не звикли до мене. Стаю проти масивного темного люстра в похмурій оправі. З нього виринає блідолиций чорнобородий чоловік зі сполоханими очима. Взираючися в його лице, з подивом здогадуюся, що то - я. Вся ця подоба - моя оболонка. Кожен із нас уявляє себе трохи іншим, аніж він є. А тому, зустрівшися зі своєю парсуною, переживає легке розчарування. Мовби несподівана хмара змахнула вигинистим хвостом на чистому обрії. Нагадала про те, що вслід за радістю падає на людину смуток, що веселі барви світу можуть нараз потьмяніти, несучи передчування жорстоких драм життя. Відчиняю важкі двері в літній день і залишаю в домі темні кімнати з їхніми таємницями. Під вікнами монотонно вишелестують крислаті дерева. Безхмарне небо вищає і по ньому повзе у голубу височінь сріблясте сонце. А надовкруж ніжиться в його тепловінні весела зелень. Сонна вода криниці неохоче впускає в себе відро, знехотя вливається в нього. Повискує корба й покректує старий ланцюг. Розгойдана у відрі вода прокидається, її гарячий холод ударяє в обличчя відлунням далекої молодості; я раптово відчуваю, що в тілі, мов джерело в землі, пульсує, напинаючи жили, кров, і мені хочеться прислухатися до її пам'яті. Але навкруги безмежиться пронизаний сонцем і напоєний польовими пахощами день. Тому ніколи слухати себе, ніколи смутитися тим, що мені давно не пишеться, ноги просяться на стежину через лан. Манить марево далекого обрію. Гукаю псюг. Вони вже до мене звикли. І, якщо раніше, всі троє втуплювалися в мене поглядами, що не віщували нічого доброго, то тепер зирять дружелюбно і з цікавістю. Волохаті й великі, як білі ведмеді, кримські вівчарки, подібні одне до одного так, що зоддалеки й не впізнаєш, хто є хто, однак, мають свої яскраво виражені характери. Ба навіть і політичні симпатії. Скажімо, Трепов і на дух не переносить соціал-демократів. Кидався і на Порша, й на Садовського. Оверко ж стриманіший і посидючіший. У ньому живе спокійна цікавість до всього, й послідовна толерантність. Мовби з зачудуванням спостерігає світ. За те й охрестили таким голосним іменем: Трепов - і не менше. А їхня - значно менша за них - мати відгукується на ім'я Пава. Вона, як для собаки, справді трохи маніриться, навіть упадає в артистичну меланхолію - сказано Пава. Чикаленко, як я уже встиг помітити, любить брати з собою псів на прохід у поля. Статечний чолов'яга раптом по-хлоп'яцьки закладає чотири пальці в рот і вибухає оглушливим свистом. І хоч би й де собаки були, вони зриваються з місця й прудко біжать на свист. Разом проходять парк, де собаки раз-по-раз спиняються біля дерев, щоб "помітити" свої території. Потім вихоплюються під сонце й теплий вітер. Собаки то забігають далеко вперед і повертаються до

незрозуміла й неприємна, бо "мужича". От і Чикаленко б'ється зі своєю "Радою". Спершу орієнтувався на селян, а селяни не приймають газету, бо в ній пишеться не по-їхньому, "дуже пограмотному", то хай пани її і читають. А де ж тих панів українських бодай кілька тисяч набрати? Тільки доскочить хоч якихось статків, то відразу ж змосковлюється, що показати: мовляв, я не від плуга, я "кровєй почти благородных". Все по-московському та по-французькому глаголять. Тому вкраїнські видання постійно на ладан дишуть. Добре, що є Галичина з її газетами і журналами. Хоч мова там і покалічена полонізмами й германізмами, та все ж українська. І всі наддніпрянці та слобожанці мають де друкувати свої твори - у Галичині і для них вистачає видань. НечуйЛевицький та Грінченко багато пороху витратили на боротьбу з засиллям галицизмів та з тамтешнім правописом, який просочується й у "Раду", шпетять за це Чикаленка й усю редакцію, а їм важко знайти золоту середину, щоб догодити всім. Ми приїхали в Кононівку надвечір. Нас зустріли запахи літнього поля й старі високі дерева геть запущеного парку побіля маєтку. Над деревами зграї крикливого гайвороння. Чикаленко сказав, що сім'я його за кордоном. Але, здається, там лише син і донька навчаються в університетах, а дружина, якої я ніколи не бачив, постійно живе в іншому маєтку в Перешорах. Щось там, як мені натякали в редакції "Ради", у Євгена Харламповича з нею розладналося. Але я не дуже того дослухався. В кожній родині є свої проблеми, і сторонньому не можна туди лізти. Я б цим охочим попискувати про чужі родини й тамтешні конфлікти порадив би розібратися зі своїми ближніми й дати собі раду в стосунках із ними. Бо, як кажуть, чуже бачимо аж під лісом, а свого не бачимо під носом. Вже зранку я побачив: тут багато сонця і свіже тепле повітря. Аж легені воно лоскоче. Дихай - і дихати хочеться. І безлюдні поля надовкруж. Є де відпочити втомленому поглядові. Після сніданку Євген Харлампович показує мені господарство, аж занадто докладно розповідав, що й де. Таких господарів справді мало. По всій Росії читають його "Розмови про сільське господарство". Його за це навіть медалями нагороджено. Спеціалісти добре знають, що таке "чорний пар", який культивує Чикаленко. Все це дуже цікаво, але я був надто вимучений для довгих розмов. Я міг би слідом за Євгеном Харламповичем повторити його фразу: "День біжу, три лежу". Коли він водив мене по маєтку, я тільки й думав, коли вже ці оглядини господарства закінчаться, бо здавалося, що мені ось-ось розколеться від болю голова. Очевидно, Чикаленко зрозумів мій стан, бо відпустив мене по обіді подрімати. А наступного дня він від'їхав до Києва. Довгожданна самотність узяла мене в свої обійми. Я вже навіть повірив у те, що в Кононівці живе спокій і мріяв про зустріч із ним. Щоби допевнитися в тому, що я не помиляюся, повільно помандрував будинком. Зазирав у кожен його запилений закуток. Полохав

МИХАЙЛО СЛАБОШПИЦЬКИЙ

“ЩО ЗАПИСАНО...” отруюють одне одному життя через якусь ганебну дрібноту, поспішають натворити негідних справ, ще й тішаться тим, мовби вони звершують великі подвиги. Вчора я довго сидів у холодку під деревом край житнього поля. Шелесткий вітер перебирав вусате колосся, вишумовував листом і дихав в обличчя пахощами трав. У мені зворухнулося бажання записати ці прекрасні відчуття, я силкувався перелити їх у слова, але - диво! - слів мені забракло. Я спробував прикликати думки, але вони не приходили, не увиразнювалися, отже, слів не було, були тільки погідні, як ось цей літній день, настрої, перейняті ніжнотонними співами птахів. Щось промовляло стебло до стебла, безугавно жебоніло джерело в степовій криничці, мінилися барвами легкі осонцені хмари на піднебессі, з пошумом похитували головами молоді дерева - все світилося, говорило до світу, рухалося, жило. І тільки далекі вітряки на обрії нерушно, мов пам'ятники, стояли вартовими полів і неба. Й у все тоте втручається людина, несучи з собою руїну і хаос. Людина нарекла себе вінцем природи й дозволила собі все. Вражена неймовірними амбіціями, узурпувавши право вседозволеності, несе з собою брутальне занечищення всього життєвого простору, затруєння стосунків одне з одним. І ніщо не здатне її зупинити на цьому згубному шляху. На людину з жахом оглядаються представники флори й фауни, які живуть у передчутті свого вигублення, бо вже давно допевнилися, що нічого доброго сподіватися від людини їм не випадає. Як, зрештою, і людині від самої себе. Мене не раз навідували такі думки раніше, але особливо виразно вони постали мені тут, де я відчув себе дуже близьким до землі. Я, городянин, живу там, де земля зодягнена в камінь та залізо, де поінколи її присутність навіть і не вгадується, а тому міщухам не підозрюється, що їхнє існування в тому спотвореному світі - лише сурогат життя. Сонце для них - просто як великий ліхтар, який має повинність освітлювати їм для їхньої зручності надовколишність. Вони, бува, нарікають на нього: надто гаряче стаєш чи забігло за хмари тоді, коли маємо в тобі потребу... Вони не приязняться з ним, не беруть собі в думку, що сонце, щонайперше сонце - то життя. І що всі оті прилади, які вони вигадали для освітлення - сурогати сонця, способи бодай символічно подовжити присутність його посеред людей тоді, коли воно зайшло в непроглядні хмари, коли з далекого край неба виросла велетенська істота ночі, яка приносить із собою сум і тривогу, що їх не можуть розвіяти навіть феєричні переблиски зір у небі і підморгування місяця. Все одно їм невсилки перемогти тотальний морок, що покриває і пригнічує все живе. Не випадково морок асоціюється мені зі смертю. Коли я дедалі частіше думаю про неї, то мені уявляється, що мене проковтне морок, і я розчинюся в ньому, як сіль у воді, безслідно й навіки. Небуття - це звучить надто абстрактно. Зрозуміліше - безбережий морок і холодна ніщота. Отож я виходжу до сонця в полях й мені стає

Чикаленка, то залишаються десь позаду й кидаються йому навздогінці. А він ступає непоквапом нехапливий у рухах, кремезний, смагляволиций, з гарними козацькими вусами, у солом'яному брилі трохи набакир. І з кожного жесту в ньому пізнається статечний господар, який уміє всьому дати раду, знає всьому ціну. Той, хто обома ногами стоїть на землі, а тому й зовсім не віриться, що в його душі живе високий ідеалізм. У Києві ми почасти забували, що він - поміщик. Людина землі. Зовсім інших, аніж у нас відчуттів і думок. Поміщик - це той, хто з надією виглядає з неба дощові хмари. Хто знає, коли посіяти і коли скосити. Хто розімне в долонях колос, витрусить зернини, понюхає їх, спробує на зуб і скаже, який урожай вдався. Хоча доньки Ганна й Вікторія називають його степовою людиною /і для того є всі підстави, бо він, як ніхто, знає душу степу/, все ж Євген Харлампович любить і дерево. Всі посадки й сади в обох маєтках під його особистою опікою. Не довіряє їх нікому, сам клопочеться коло них, не розлучаючись із садовим ножем і пилкою. Розповідав, що після купівлі маєтку в Кононівці відразу ж насадив тут сад. Він уже піднявся й родить. Чоловік, який написав "П'яту розмову про сільське хазяйство: Сад", на практиці потвердив правильність своїх теорій. Небагато людей знають цього Чикаленка. Щоб його побачити, треба побувати з ним тут, серед полів, у його звичній стихії. І тоді допевнюєшся, що він живе двома життями, розіп'ятий поміж двома світами. Дивак, що, маючи стільки ґрунтів, живе скромно, бо роздає гроші на українські справи. У Києві Євген Харлампович - видавець "Ради". Дідич, що відбився від свого гурту. Біла ворона. Хронічно піднаглядний. Той, кому в Росії ніколи не буде спокою. Він це знає, але не відступається. Лише інколи, втомившися від переслідувань і розчарувавшися в наших людях, понарікає трохи, а далі знову править своєї: "А ти, Марку, грай!" Отак і тримається. Інший на його місці вже давно заламався б. Хотів узяти когось із псів у поля, та подумав, що собака відволікатиме. Собака, як актор на сцені. Відчуваючи глядача, викидає всякі коники. А коли не спостерігаєш за ним, підскакує до тебе, лащиться, лиже руки, підстрибує, щоб дістати язиком аж до обличчя. Одне слово, вимагає уваги. У полях забуваєш, що десь є Государственная Дума, Цензурний комітет, статистичне бюро, інтриги, інсинуації, плітки - усе це даленіє на самісінький краєчок пам'яті і стає геть нереальне, мов картини з давнього сну. Гидка химерія, макабра, виплоджена в хорій голові. Справжнє - це гаряче сонце, що зігріває своїм теплом землю, це - бездоннопрозорі небеса, це - розгінні поля, вкриті житами, пшеницями, вівсами, це вмальовані в далекий обрій дерева, це спів невидимого у височині жайворонка. Усе це заворожує душу, народжує тривожний захват і безмірний подив: звідки ж воно взялося? хто його сотворив? навіщо? Оглянувшися звідси на суєту повсякдення, раптом із великою прикрістю розумієш марноту багатьох речей, які вважалися тобі важливими. Люди

МИХАЙЛО СЛАБОШПИЦЬКИЙ

“ЩО ЗАПИСАНО...”

безмежно насолодно від його теплих доторків до мого обличчя, до моєї душі. Чую зелений подих розімлілого під сонцем колосу, перепелине повноголосся і висріблюється в густому повітрі ще недавно імлава далечінь. Я добре відчуваю, що тут пишеться якась нова і дуже важлива сторінка мого життя. Лігши горілиць у полі і блукаючи поглядом по піднебесній просторіні, намагаюся прочитати там сокровенний зміст, який мовби покрадь одкривається мені дещицями - я нині більше вгадую серцем аніж здатен збагнути розумом. Це як слухання прекрасної музики, коли твоя душа раптом здіймається над тобою, над довколишнім буденням і над усім світом. І ти летиш у напівсні, у напівмаренні понад просторами і часами. І весь життєвий набрід полишається в далекій пам'яті. Біле хмаровиння звільна погойдуючись пропливає в піднебессі і, ввібравши в себе сонячні промені, починає просвічуватися золотим одблиском. Хмари мовби теж присмагли від сонця, напилися його чудотворної сили. Звагом вигинаючись, мов ліниві ситі рибини в теплому мілковидді, споглядають вони земний простір, посмугований містами, селами, ланами, річками, дорогами і притрушений, наче мурашиними міріадами, людськими гуртами. Якими бачать нас хмари? День хилиться до обрію. Свіжий вітер заходить у поле. Час повертатися. Гукаю собак. Знехотя зводяться, запитливо зирять на мене. Помахують

хвостами. Рушаю назад. За мною підбігцем біла кудлата трійця. Ловлю себе на відчутті, що з делеких небес хтось невідомий уважно дивиться за мною. Увечері пишу листи. Це як щоденний ритуал. Маю заспокоїти Віру й Шурочку, які тривожаться моїм станом. Пишу майже одне й те ж саме, хіба що іншими словами. Помине понад вісім десятиліть і відомий літературознавець підведе цілу концепцію під ці листи і під мене грішного. Особливо дістанеться мені за педантичне перелічування страв. Хіба ж може справді духовний індивід отак захоплюватися їжею? вбиватиме мене наповал риторичним запитанням літературознавець. Він, очевидно, вегетаріанець або ж харчується лише повітрям та духом господнім. Йому в стократ легше в цьому недосконалому земному існуванні... Під глибоко приватні писання підвести таку архісерйозну теоретичну базу - цього в мої часи не вміли. Життя справді не стоїть на місці. Воно таки розвивається. Невідомо лише - на добре чи на зле. "А щодо теорій, то випродуковуються такі оригінальні й позірно універсальні, що, здається, ними легко можна переконати всіх, що чорне - це біле, й навпаки. Але запопадливі прозеліти беззастережно вірять в істиність своїх інтерпретацій, їх певнить у тому ентузіазм неофітів. Але, тільш як казав мудрий Соломон, і це мине. Залишиться тільки те, що було.

Валентина Сімащук. Успенський собор у Почаєві. Картон, олія, 2010 р.

ВІКТОР БАРАНОВ

КВАДРАТ ГІПОТЕНУЗИ - У якій справі? - У конфіденційній. - Почекайте, я зв'яжуся, - жінка підняла телефонну слухавку. Клацали під наманікюреними пальцями клавіші телефонного апарата, з-за штор на вікні в кімнату не долинав жоден звук, наче й не гуло тисячоголосо, не двигтіло за стінами будинку, що його називали найвищим у всьому Києві, бо звідси все й далеко видно. Нарешті жінці вдалося когось там видзвонити, вона поклала слухавку й коротко запросила: - Ходімте. Пройшли безлюдним коридором до сходів, піднялися на другий поверх, і жінка спинилася біля дверей одного з кабінетів: - Прошу сюди. За столом сидів молодий чоловік у цивільному, в чиїх очах угадувалося скоріше вчорашнє романтичне побачення, аніж службове завзяття, й це прикро кольнуло прибулого. Він прийшов у серйозній справі, а йому підсунули коли б не практиканта, викликаного з котрогось обласного управління для стажування. Та ще й пещеного красунчика - на пухких щоках і тлустому підборідді западають ямочки, наче в якої дорідної молодиці. Проте й цю мить невдоволення довелося мовчки проковтнути. Дрібниці не повинні заступати головного. - Слухаю вас! - нарешті зосередився господар кабінету з портретом Президента за спиною. - Мене звати Коломоєць Антон Степанович, назвавшись, відвідувач обдумував, що казати далі, й замовк. - Я вас слухаю - майже повторив свою фразу господар кабінету. - Що вас привело до нас? - Вибачте, а в якому ви званні? - цивільний костюм співрозмовника чогось муляв гостеві очі. - Старший лейтенант, а що? - розгубився молодий чоловік. - Дякую, я теж старший лейтенант запасу. ВУС нульнуль-один, політпрацівник. А як ви думаєте, що може привести сюди, яка вболіває за те, щоб у країні був порядок? - Ну, не знаю… Може бути багато причин… - Ось-ось! Причин багато, але ніхто їх не бажає помічати. Й по-справжньому з ними не бореться. Я вам більше скажу: їх неможливо подолати за нинішнього підходу. А чому? - Чому? - Бо відкинули й заперечили геть усе, що було до грудня дев'яносто першого. А там, у нашому минулому, як не викреслити з історії, було багато доброго, основоположного! - Що ви маєте на увазі? - старший лейтенант усе не міг збагнути, у яке логічно-смислове русло його піштовхують. - Невже не ясно? - Антон Степанович розправив плечі й дивився майже зверхньо; принаймні його недавня скутість перед господарем кабінету де й поділася. - Ваше відомство, даруйте за відвертість, практично втратило контроль за масами, їхніми настроями, мотивацією суспільної поведінки. Звідси - головна причина всього того, що спостерігаємо в

ВІКТОР БАРАНОВ Квадрат гіпотенузи (Уривок з повісті) Масивні двері випустили його надвір і зачинилися. Він боявся ними грюкнути, та навіть якби й хотів те зробити, йому не вдалося б через безшумний механізм, яким вони були оснащені. Тут усе безшумне, тихе, у сповитку таємничості. Ще б пак державна служба безпеки. Хвильку постоявши й допевнившись, що своїм виходом з установи не привернув нічиєї уваги, він завчено поводив сюди-туди очима й неквапно, проте напруженою ходою рушив хідником. Попереду сліпуче сяяв на сонці золотими банями СвятоМихайлівський монастир. Проти його піднесеної величі дрібною цяткою виднівся пам'ятник гетьманові на здибленому коні. Зоддалік долинало настійливе дзявкотіння баштового крана, під чиєю залізною рукою виростав корпус буцімто готелю на п'ять зірок. Він раніше проходив тут сотні разів і ніколи не помічав, аби його дратували звичні для цього, як писали недолугі путівники, старовинного й вічного міста речі: блискіт монастирських бань, позеленіла мідь пам'ятника, будівельні шуми. Тім'я під капелюхом зволожилося від поту. Треба де-небудь сісти й зібрати себе докупи. Око запримітило невеличку вільну лавицю у скверику із стилізованим під сонце з променями водограєм. Стояло бабине літо, прикметне в місті хіба погожими теплими днями та й годі. Оце якби в селі, а ще краще за селом на пастівнику, як колись у дитинстві й отроцтві… Невагомо пливе у повітрі срібне павутиння, чіпляється за присохлі будяки з вицвілими шапками-верхівками, лягає на давно не соковиту траву. Умліває від сонячної, вже не пекучої, як серед літа, ласки цілий світ, миготять у низькому польоті ластівки, назбируючи в крила останнього цьогорічного тепла, аби вистачило на довгий шлях у вирій, відчайдушно синіє небо, запрошуючи надивитись на нього, доки не зблякло… Чи було воно - чи привиділося з-за туманної товщі літ? Чоловік перевів подих, скинув капелюха й витер хустинкою його вологе нутро. Поклав поруч на лавиці; нехай стереже місце, щоб ніхто зайвий не сів. Зараз йому зайвий будь-хто, треба побути на самоті. Затиснути в кулак емоції - нехай працює аналітичний розум. А обдумати є що. Жінка у відділі для прийому громадян зустріла його здивованим поглядом. Очевидно, сюди рідко хто заходив "з вулиці". - Я хочу зробити заяву, - сказав він, абстрагуючись від виразу обличчя жінки, яка, звісно, тут нічого не вирішувала. - Будь ласка - вона вказала рукою на вільний столик біля дверей, поклала на нього аркуш і найпростішу кулькову самописку. - Ви не так зрозуміли, - він і не підійшов до столика. - Я хочу говорити з кимось із начальства.

ВІКТОР БАРАНОВ

КВАДРАТ ГІПОТЕНУЗИ

повсякденні. Політичний проміскуїт, демократія без гальм, тотальне пащекування, розгнуздана вседозволеність, неповага до інститутів влади. Та й до самої влади теж. Я можу продовжити… - Зачекайте! - подався вперед господар кабінету, спершись ліктями на стіл і мовби захищаючись від гостя сплетеними в пальцях руками. - І ви маєте конкретні пропозиції? Яка мета вашого візиту? - Є. Я прийшов поновити з вами контакти. Упевнений, не я один такий. Перегляньте архіви, підніміть справи ще з тих часів. Тоді існувала ціла система! - Система чого? - Освєдомітєльства, якщо ваша ласка! - Антон Степанович заволодівав ініціативою і якби мав крила, то вже неодмінно їх розправив би. - Розумію, - кивнув старший лейтенант у цивільному. - Ви були частиною тієї системи. "Нарешті до тебе дійшло!" - аж світився гордістю за себе гість. - Можете затребувати моє досьє. Думаю, це вам не завдасть великої мороки. - Напевно, ви мали псевдо. Яке? - "Піфагор". - Як-як?! - не повірив слухові господар. - Так, як ви почули. "Піфагор". - А… чому так незвично? Аж із давньоримських часів… - Давньогрецьких. Піфагор був елліном. А я викладач математики. Колишній. Точніше, доцент. Фізмат університету, кафедра… - Зрозуміло, - старший лейтенант здогадався не дати "Піфагорові" розговоритися. - Отже, ви маєте намір запропонувати нам свої послуги. - Я ж сказав: поновити контакти. - Гаразд, нехай так. А що, на вашу думку, є про що нам до… доповідати? - Я не певен, що до вас надходить уся інформація і в повному обсязі. Бо якби надходила, то не було б у країні такого бардака. Анархія, вседозволеність... - Гаразд-гаразд, я вже чув. А от скажіть мені… молодий чоловік зазирнув у аркуш, на якому час від часу робив нотатки… - Антоне Степановичу, таке. Як ви думаєте, чи є різниця у функціях теперішньої служби безпеки й колишнього кадебе? - Ну, звичайно, щось змінилося. То була одна політична система, тепер інші. Але ж суть, суть!.. Вона залишається. Робота в масах, збір інформації, контроль за ситуацією, превентивні заходи… Бо дожилися: усяк безкарно патякає про уряд, президента. Верховна Рада взагалі об'єкт номер один для глузування! А то ще моду взяли: раптом що - за прапори, мегафони, палатки - і на майдан! Це демократія? Це охлократія! - Антоне Семеновичу… - Степанович я. - Вибачте, Антоне Степановичу, дякую за візит, але в мене обмаль. "Піфагорові" переклинило мову. Якийсь час він незмигно дивився на старшого лейтенанта й нарешті коротко видихнув: - І все?!

- Ні. Дозвольте спитати: що таке проміскуїт? - Невпорядковані статеві зносини. - Дякую. Я доповім начальству. Ждіть, вам зателефонують. Номер той самий? Антон Степанович ствердно кивнув, і коли виходив з кабінету, ноги в нього були ватяні. Його ввічливо провели до виходу. * * * На сусідній лавиці сіла перепочити пещена пані, біля неї крутилася невгамовна дівчинка, внучка; час від часу вони перекидались репліками. Коломоєць підстеріг: мала зверталася до бабці по-українському, стара ж послідовно слугувалася російською. "Дожились! - подумки сплюнув Антон Степанович. - В одній сім'ї розмовляють різними мовами. Ось вам ваша незалежність!" Він зайшовся злістю, хоча й розумів, що причина її зовсім не в балачці онуки з бабусею. Ніяк не міг заспокоїтися після розмови у стінах "найвищого" в місті будинку. Не міг позбутися подиву від цілковитої байдужості до себе з боку шмаркатого служителя державної служби безпеки. Як це так?! Приходить чоловік і заявляє про готовність прислужитися компетентним органам. Абсолютно безкорисливо, заради ідеї благополуччя держави і влади. А воно - безвусе й, з усього видно, без царя в голові - на кожне ділове слово знизує плічми так, немовби він, Антон Степанович, відкриває йому Америку щодо специфічної роботи їхньої установи з масами. Добровільні помічники були й будуть! Без них будь-яка влада сліпа й глуха, а раз так, то й вік її короткий. "Всякая революція ничего не стоит, если не способна себя за щитить!" Забули заповіт вождя?.. Інший вождь, теж не з дурнів, небезпідставно проголошував: "Кадры решают всё!" А що коїться з кадрами у цих? Понабирали в органи зеленкуватої шпани - і хочуть порядку в країні. Де ж він візьметься, коли зневажливо відмахуватися від таких кадрів, як він, "Піфагор" за стажем більшим, аніж прожив на світі жовторотий лейтенантик! Що він там ляпнув на прощання?.. "Вам зателефонують". Бач, мови понавчивалися теперішньої: не подзвонять, а зателефонують. І ніякої позитивної реакції, ніякої радості від активної позиції рядового громадянина. А головне - жодного кроку назустріч, навіть натяку на бажання скористатися послугами досвідченого освєдомітєля. Чи вони взагалі зліквідували штат оних? Бевзі безпросвітні, неспроможні бачити далі свого носа!.. Він зняв капелюха й поклав на лавицю поруч із собою; той лежав, тримаючи місце, схожий зоддалік на невеличкого цуцика, який згорнувся клубочком, а проте надійно оберігає спокій господаря від котрогось випадкового перехожого, який надумав би сісти біля Антона Степановича. Годі й казати, що той у ці хвилини якнайменше волів би терпіти коло себе чиюсь присутність. Становище вимагало усамітнення, бо тільки так можна дати лад хаотичному викидові думок, розігрітих обуренням від новітніх порядків у "найвищих будинках", а отже, вважай, і в усій країні. Хіба він цього не помічає, не фіксує, не записує в окремий зшиток? І хіба його

ВІКТОР БАРАНОВ

КВАДРАТ ГІПОТЕНУЗИ й ти безвольний, безсилий чимось зарадити вповзанню тієї гадини під серце, де вона скрутиться в клубок і заляже на непевний час, тримаючи тебе у майже смертельній напрузі. Ідіот! Який же він ідіот!.. Піти й "засвітитися" у теперішніх лейтенантиків, які, замість дотримання строгої конфіденційності, з якоюсь холеричною радістю відмикають архівні сейфи перед першимліпшим, хто назве себе істориком чи дослідником недавнього минулого. Ще трохи - і від поняття "державна таємниця" залишаться ратиці та облуплений хвіст. І це називається - служба безпеки!.. Для них же, мабуть, колишні добровільні слуги тодішньої системи - усі до єдиного вороги сьогоднішньої незалежності. А він узяв і зопалу підставився. Ще, чого доброго, почнуть публікувати списки друзів колишніх органів; отоді, пане-товаришу Коломоєць, начувайся! Рідні діти з дому виженуть і онуки прокленуть. І нічим не доведеш їм своїх добрих намірів. Була держава, у якій ти народився й виріс. Було конкретне поняття: Батьківщина. Неодмінно й беззастережно - з великої літери. Під ним розумівся Союз Радянських Соціалістичних Республік. Країна Рад. От Москвы до самых до окраин. Іншої Батьківщини ніхто не уявляв навіть улітку дев'яносто першого. Чи, може, метушливі рухівці з їхніми ясновидящими вождями передбачали скорий крах Союзу? Чи головний ідеолог республіканського партійного цека свідомо готувавався до президентства у незалежній Україні, коли громив тих рухівців на мітингах і телевізійних дебатах? Отож бо! Всі молилися на Москву. Навіть коли відчутно повіяло вольностями й послабленням, а над майданними зборищами підняли голову синьо-жовті прапори до кого з надією апелювали націонал-патріоти? До "міченого" Михаїла. Як вони кинулись цілувати йому фалди кремлівської вдяганки під час його приїзду в Україну! Та дорогий же ж ви наш товаришу генсек!.. Та коріннячко ж вашого роду з нашої благословенної неньки!.. Та ви ж ген як натхненно читаєте з пам'яті Малишкового вірша "Україно моя, мені в світі нічого не треба - тільки б голос твій чути і вірність твою берегти"! Та ми ж до впаду помагатимемо вам у всіх ваших перестроєчних ділах - тільки вділіть нам трішки автономії, та приберіть перестарка і ретрограда Щербицького, та з мови нашої удавку зніміть… І тоді ми як уклякнемо біля ваших генсеківських стіп, то й не встанемо, ощасливлені і вдячні на віки-вічні… Що, хіба ні, хіба не його, Антона Степановича, правда? Бо якби справді сподівалися здобути незалежність, то показали б "міченому" найбільше українське гузно й самі взялися її здобувати. А от він, доцент Коломоєць, у "патріотах" не ходив. І на Батьківщину синім полум'ям не сичав. Вона дала йому освіту й добру працю, дітей, коли були малі, забезпечила майже дармовим дитячим садочком і дешевими іграшками, тещі вділила персональну пенсію, дружині знайшла місце в системі влади, нехай і в низовій ланці, - то на таку Батьківщину ще й помиї лити?!. Бог усе бачить! То він і служив їй вірою й правдою. А ці ось прийшли - і все добре забули. Заходилися

єство коли-небудь з тим овикнеться й змириться?.. У них уже й тоді, за "міченого" Михаїла, не було ні кадрів, ні найменшої тями, куди воно все повертає і чим скінчиться. Таку країну розвалити!.. Таж її цілий світ боявся! А вони?.. Замість позатикати роти розперезаним горлопанам не знайшли іншого клопоту, як передати американському посольству схему "жучків", установлених у приміщенні того посольства. Хіба не ідіотизм? Отоді американці й допевнились остаточно: країну можна брати голими руками. І взяли! Спустили на гальмах таку велетенську машинерію! Та вона б іще мчала і мчала, їй би лиш машиніста путящого та колеса вчасно змащувати. Ну, й періодично шунтувати мізки тим, хто на дорогу каміння накидає чи ями викопує. Але де ж того машиніста взяти? То убогий на ум демагог Михаїл, то безпалий уральський п'яничка… Пізно, пізно вийшов на арену беручкий дзюдоїст! Хватка в нього міцна, вміє гайку закрутити, щоб і не слабко, й різьбу не зірвати. Та тільки процес надто далеко зайшов… - Бабусю, що то за дядя на конику? - дівчинка біля сусідньої лавиці наставила пальчик убік пам'ятника гетьманові. - Это, внучечка, был такой украинский гетман. Чтото вроде царя. Хороший был гетман. Он дружил с русским царём и сделал воссоединение. - Воссоєдінєніє? А що це таке, бабусю? Це такий великий торт? - Да, внучечка. Типа того. - І його з'їли? - Кого, гетмана? - Ні, торт. - Съели, внучечка, съели. И даже не подавились. - Хто? - мала втягувалась у гру, не все у ній розуміючи, але ще менше розуміла стара, та й ліньки їй було шукати потрібних і найточніших пояснень на запитання внучки, й виходило як у зіпсованому телефоні. - Что "кто"? - перепитала стара, розімліло мружачись проти сонця. - Хто з'їв торт? - Ну, не знаю… Всем роздали по кусочку. - І ти, бабусю, теж куштувала? - Мне, внучечка, не досталось… Да ты играй, играй! Скоро домой пойдём, кушать пора. - Бабусю, хочу тортика! - завередувала мала. - Хорошо. Только сначала суп и котлеты. Антон Степанович і собі перевів погляд на пам'ятник. Дивовижна, непередбачувана фантазія дитини! Возз'єднання - торт. А що ж тоді роз'єднання? Розпад великої країни?.. Не тільки вимовити подумати гидко. Тьху!.. Він відчув, як тілом перебігла хвиля дрожу, аж холодно стало в тім'ї. Надів капелюха, а на його місце на лавиці поклав долоню. Зайнято! Холод, на подив, не минав. І від того в думках, та й в усьому єстві Антона Степановича, сталася раптова переміна. Він уже не відчував нападів обурення - на його місце заповзав страх. Чомусь пригадалося, що у книжках, яких перечитано за роки й роки цілі копи, почуття страху порівнювалося з вужем. Або удавом. Справді, ніби щось холодне і слизьке треться об душу

ВІКТОР БАРАНОВ

КВАДРАТ ГІПОТЕНУЗИ

шукати ворогів. Отак доберуться й до нього, Антона Степановича. Тим більше, що він сам нагадав про себе. Якби явився з "повинною" - може, й пробачили б. Він же виставив себе як багнет поверженої системи, розчохлений і очищений вір іржі, в найнепідходящіший час. Старший лейтенант сказав: "Ждіть, вам зателефонують". І ти вийшов од нього з переконанням, що вони спохопляться й, винувато почухавши за вухом, знов прикличуть під свої знамена досвідчену "кадру". Гай-гай.. Коли й зателефонують, то зовсім з іншої нагоди. Краще б вони й номер його (той самий, той самий!) витерли на відповідній сторінці досьє "Піфагора". А ще краще - утилізували те досьє за давністю літ. Але ні, не витруть і не спалять. І ти віднині будеш немов за гак ребром зачеплений в очікуванні їхнього дзвінка. Живи і бійся.

"Єдину дитину - та в якийсь інтернат?!. Тільки після моєї смерті!" Антон кинувся до матері, обоє виплакалися, й було вирішено: нікуди "єдина дитина" не поїде. Проте на все, навіть на одностайне рішення сімейної ради, є воля Божа. Син таки поїхав, тільки не в Київ, а на Донбас. Зиму перезимували трудно, як ніколи. Навіть за окупації злидні не доймали так кігтяво. Ждали весни, тепла, свіжого буйного зела, аби наїстися вволю хоч кропиви, щавлю, акацієвого цвіту. Аж тут помер Сталін. Антон помагав батькові у майстерні готувати колгоспний реманент до весняно-польових робіт. Узимку роботи для хлопця в колгоспі не знаходилося, то ходив у майстерню, щоб лиш удома не сидіти, не слухати материного бідкання. Звістку про смерть приніс голова сільради Митрофан Коцюрубу, одноногий удівець, чия жінка втонула, полощучи в ополонці на ставу білизну; посковзнулась на льоду й пішла під нього, не встигнувши й зойкнути. Коцюруба обізлився на цілий світ, бо, навіть бувши сільською владою, не міг знайти собі молодицю для сімейного прожиття. Ніхто не хотів іти за чоловіка, який на ніч скидав дерев'яну ногу. Отож коли він став у дверях майстерні, то нічого втішного від нього не ждали. А він прохарчав несамовито: - Сидите, грієтесь, контра недобита? А в Кремлі батько помер. Виходьте, іродові душі, буде траурний мітинг! На мітингу жінки й баби плакали про людське око, доки Митрофан заходився криком у полум'яній промові. Антон стояв біля матері, вона щохвилини смикала його за рукав і пошепки наказувала: "Плач…", а хлопець не знав, де ту сльозу й добувати. За нього в той день, виплакалася стріха їхньої хати, та й не одної їхньої. День стояв тихий і сонячний, голубе небо аж світилося безхмарною чистотою, вбирало очі вабливим бездонням, сніг важкими кучмами нависав над краями дахів, і коли син із матір'ю вернулися додому, у дворі розлягався такий веселий дзенькіт капання, аж мати розплакалася навсправжки. Надворі - весняна радість, а в хаті - голодна пустка. Увечері батько вернувся не сам; за компанію набився йому голова сільради. Коцюрубу виставив надпиту вже пляшку самогону, сподіваючись від господарів на закуску. Мати подала на стіл мисочку квашеної капусти, кілька дрібненьких варених картоплин, блюдце з олією на самім дні й дві гранчасті чарки. - А хліб? - наливаючи собі й батькові, Коцюруба свердлив матір сповненим підозри поглядом. - Якби був, то дала б, - коротко відказала мати, стоячи біля припічка з виглядом зайвої на цій нежданій учті, призвідцею якої був гість. Той невдоволено крекнув, не випив, а хлюпнув із чарки в роззяпленого рота, вхопив пучкою капусти й відправив услід за горілкою. Пожувавши, раптом показав пальцем на Антона: - Ну, а з цим що збираєтесь робити? Треба кудись пристроювати. У наше врем'я не пристроєних не должно буть. - Він мені в майстерні за помічника, - озвався

* * * Удома ждав лист із Бубнівки. В селі досі пам'ятали свого знаменитого земляка, пишалися ним. Почався новий навчальний рік - і бубнівські школярі й учителі запрошують на зустріч. Треба їхати, таким нагодами гріх гордувати. Та й добра нагода розвіяти міське одноманіття, вдихнути рідного подільського повітря, яким колись і напивався, і, здавалося, голод тамував. Сільську семирічку скінчив круглим відмінником. Комусь, може, і втіха, а йому - гризота. Що з п'ятірками, що з дійками - одна дорога: в колгосп, "волам хвости крутити". Навіщо ж було просиджувати вечорами над підручниками, випрошуючи в батька дозволу не гасити лампу, а часом і каганцем обходитися, коли гас кінчався? Батько, може, не дуже й дослухався б до синових прохань, якби не Іван Сергійович, директор школи, котрий за найменшої нагоди нахвалював Антона: всі науки даються йому легко, а математика - особливо. Кілька районних шкільних олімпіад виграв! Грамотами всі стіни в хаті обвішав. Йому б далі навчатися - так де там! Батько й мати з колгоспних трудоднів не вилазять, удома товчуться коло худоби й городу, а кинуться сяку-таку одежину справити собі й школяреві - зайвого карбованця відкласти не годні. Ото й уся наука. Іван Сергійович - сам викладав математику переживав найбільше. Такого здібного учня в нього ще не було. Гордість школи й усього села! Коли з району приїжджала комісія для перевірки учнівських знань, директор анітрохи не боявся: не страшна нам будь-яка комісія, бо є в нас Антон Коломієць. На всі програмні й понадпрограмні запитання відповість. І що ж, тепер, після семирічки, такому талантові пропадати?.. Іван Сергійович заходився писати куди лиш знав, рекомендуючи свого математичного генія. І таки прийшла відповідь! Із самого Києва, з міністерства освіти. Є у столиці школа-інтернат для обдарованих школярів з фізико-математичним ухилом. Готові розглянути запропоновану вами кандидатуру, просимо надати перелік обов'язкових документів… Мати коли почула, що сина можуть забрати аж у Київ, лягла уздовж порога біля дверей і сказала:

ВІКТОР БАРАНОВ

КВАДРАТ ГІПОТЕНУЗИ могилу, сільська громадськість. Але чи не зарано про те думати?..

батько, здогадавшись, що голова сільради натякає на синову праценевлаштованість. - Да, но офіційно він ніде не числиться! Що я маю в отчоті подати? Що у мене в селі тунеядець числиться? - То знайди йому роботу, - миролюбно, але з докором, сказала мати. - Ну, де ж її зараз узять, - потягся до пляшки гість. Ось нехай почнеться посівна… - До посівної дожити треба. А ми хліба не куштували од Різдва. Якби ще не картопля… - Всім трудно! Уся страна в напряженії. Таку войну пережили!.. Нешутєйне діло. Страна ще не скоро її вихаркає. А тут іще помер наш дорогий Йосип Віссаріонович. Невосполніма потєря!.. Але ви мені пораженьчеських настроєній не сійте! - Коцюрубу вмостив дерев'яну ногу на лаві і примруженим оком пройшовся по хаті. - Да здрастуєт товариш Сталін і його непобєдіма справа! Він випив, батько услід за ним. Антон ковтнув голодну слину. Він відчув зашпори в усьому тілі й зіщулено сидів, ждучи собі присуду з уст голови сільради, бо той, схоже, заради цього до них і прийшов. Мати бачила хлопцеве терзання й короткими позирками убік чоловіка заохочувала його вступитися за сина, проте Степан щодалі похнюпленіше слухав ораторії нахрапистого Коцюруби. Раптом у Антона прорізався голос: - То що ж ви мені, дядьку Митрофане, порадите? - Що, що!.. Оприділяйся, не малий уже за материну спідницю держаться, пора за розум братися. Колгосп усіх не прокормить, а світ широкий. - Це ж ти, Митрофане, про що?.. - стривожено спитала мати. - А про те, Голько, що твій брат рідний обоснувався на Домбасі, лопатою в шахті гроші гребе. Ото й вирядіть до нього синашу. Робочий клас його й нагодує, і поспитає у лучних традиціях передового пролєтаріата. - Антон же в нас безпаспортний. Такий самий, як і всі ми. - А то вже, Голько, моя печаль! Дам я йому нужну справку. Ще мене й благодарить будете! Ну що, Степане, діло я кажу? - Може, й так, - не знав як відповісти батько. - Тоді допиваймо - і гайда! - Коцюруба налив собі повну, батькові накрапав послідки. - І в мене голова не болітиме за отчот. Він пішов, і в хаті після нього зостався гнилий запах льоху. …Антон Степанович випірнув зі спогадів, мов із глибокої води, й сам собі не повірив. Стільки літ минуло - а картини далекого отроцтва пам'ять оживила до найменших де тальок, навіть запахом тим війнуло. Він обов'язково поїде на зустріч із школярами. Заразом провідає й батька та матір на сільському кладовищі, де, очевидно, заповість поховати й себе. Бо тут, у Києві, одвезуть його кудись на Північне, аж за Десну, вкинуть у піщану яму - і хто в таку Тьмутаракань навідається, хто згадає доцента Коломойця вже через рік-другий? Хіба дружина, доки житиме. А в рідній Бубнівці школа догляне його

* * * Що все воно йде кудись не туди, було видно одразу, щойно встановилася влада першого президента. Принаймні Антон Степанович багатьох доказів не потребував. Для нього та Анфіси Георгіївни вистачило пригоди з майновими сертифікатами. Рясно замиготіла реклама трастових компаній, що взялися допомогти громадянам незалежної країни гідно перейти через горнило приватизаційних процесів. Неподалік від будинку, де мешкало подружжя Коломойців, на пустирі виріс павільйон фірми "Приватна справа", куди потяглися довірливі міщуки вигідно, як їх запевняли, вкласти приватизаційні сертифікати. Не шукаючи щастя десь далеко, якщо воно проситься в руки під самісіньким боком, пішли у "Приватну справу" й Антон Степанович та Анфіса Георгіївна. Підписали документи, здали свою частку поділеного державного майна в надійні руки, після чого час від часу навідувалися й питали, коли можна розраховувати на дивіденди. Їх приймав сам президент довірчого товариства - округлий зовні й у словах, постійно усміхнений молодий підприємець, власник мебльової фабрики десь неподалік у передмісті. Демонстрував акціонерам зразки своєї продукції (посеред павільйону стояло кілька добротних диванів з дорогущим гобеленовим покриттям), вражав неофітів приватизації нечуваною новітньою термінологією: франчайзинг, інновація консалтинга, ваучеризація… А з дивідендами треба трішки почекати. Нехай лишень назбирається позитивно-критична маса акціонерів, запрацює на повну технологічну потужність фабрика - і потечуть гроші, немов із рогу достатку. Через кілька місяців павільйон "Приватної справи" зник, явивши аборигенам пустир у первозданному вигляді. Слідів її віднайти не вдалося. Ходила чутка, буцім президента фірми взяли "на цугундер", але нікому від того тепліше не стало. Анфіса Георгіївна з прямотою уродженки інтернаціонального Донбасу заявила: "Простофиля ты, Антоша, ещё тот! Хоть и доцент". І "доцент” не мав на те козирів. З-поміж сусідів у будинку Антон Степанович давно вирізнив для себе Павла Івановича; з ним вони майже щоранку вигулювали цуциків. Коломойці, отримавши квартиру від університету, а стару поділивши між сином і дочкою, завели білого гладкошерстого лабрадора, "дівчинку" Лілу з наголосом на "у". А в Павла Івановича був рябий далматинець. Зазнайомившись на майданчику для вигулювання домашніх тварин, чоловіки малопомалу розговорилися, у них знайшлися спершу спільні теми, а скоро й спільні погляди. Отож надалі часто зустрічалися вже й без чотириногих друзів. Колишній підполковник внутрішніх військ, Павло Іванович іще при доброму здоров'ї вийшов на пенсію і відверто нудився у домашніх стінах. Коли випала нагода взяти ділянку під дачу, ревно заходився на ній господарювати, але за роки служби

ВІКТОР БАРАНОВ

КВАДРАТ ГІПОТЕНУЗИ

командиром розледащів, відвик фізично трудитися, та й жодного ремесла не освоїв. Дачний ентузіазм швидко прочах, і відставний червонопогонник знаходив розраду в бесідах із математиком Коломойцем. Обидва довго не могли змиритися з крахом Союзу. Обидва однаково "лопухнулися" з приватизаційними сертифікатами. Коли у президентському кріслі м'якотілого ренегата Леоніда-першого змінив червоний директор Леонід-другий, Антон Семенович і Павло Іванович розпили на радощах цілу пляшку рідкісного на ті часи коньяку "Наполеон", принесеного Коломойцю кимось на хабар. Одначе невдовзі розчарував і Кучма. Почала підіймати голову опозиція, чимдалі махровіше розцвітав націонал-радикалізм, у герої нації записали Бандеру й Шухевича, незагойною виразкою обернулася справа зниклого українського журналіста з грузинським прізвищем, до неї додалися сумнівні самовбивства двох міністрів… Країна потребувала сильної руки, а якраз вони виявилися найбільшим дефіцитом у країні з катастрофічною відсутністю порядку. Антон Степанович утішався не просто добрим співрозмовником в особі Павла Івановича; його радість була устократ більша від того, що не один він так думає і так бачить. Далеко не всі похлинулись ейфорією від незалежності, що впала Україні з неба, як у стародавні часи скіфам - плуг та борона. Скіфи зуміли скористатися дарунком богів - ці ж телепні роками не збагнули, а що ж із тією раптовою незалежністю робити. Чи самозабутньо виспівувати "Ще не вмерла…", чи будувати власну державу, чи вигідно комусь продатися. До всього, підполковник у відставці , сам того не усвідомлюючи, відшкодовував доцентові тяжкі душевні втрати, що той зазнав їх у стосунках з дітьми. Дітей називала Анфіса Георгіївна, бо вона їх виношувала й народжувала: проти цієї логіки в Антона Семеновича аргументу не знайшлося. Костик і Таня з'явилися на світ із перервою у три роки. Навчались у школі, в інституті, дорослішали, і що далі дорослішали, то менше ставали збагненними для батька й матері. Скажімо, Горбачовська перестройка стояла Антонові Степановичу кісткою в горлі - зате син і дочка бігали на рухівські мітинги, потай від старших пошили вдома синьо-жовте полотнище, читали майже підпільну газету "Атмода", що її випускав литовський антирадянський "Саюдіс". Найдошкульніший удар спостиг батька, коли Таня опинилася серед учасників студентської революції на граніті. Коломоєць мав усі шанси попрощатися з посадою доцента, якби не надійний дах у кабінетах компетентних органів. Стежки двох поколінь однієї родини розходилися все далі й далі. Анфіса Георгіївна кліщем учепилася в чоловіка: "Я не могу жить дальше вместе с этими перерожденцами! Добивайся в профкоме квартиру! Тебе должны дать!" Чому "должны" саме її чоловікові й за які заслуги, пояснювати вона не бралася. Правдами й неправдами (знову пошепотіли де треба органи) їм дали двокімнатну квартиру на Вітряних Горах.

Далеченько від центру та місця роботи - зате подалі й від "перерожденцев". Найбільше, чого боявся Антон Степанович із настанням незалежності, - це щоб, Господи, помилуй, не відкрилися сховки колишнього кадете й не оприлюднили в пресі списки таємних співробітників. Отоді між ним та сином і дочкою назавжди урвалась би ниточка родинного зв'язку. На радість, вона почала зміцнюватися, коли Костик став татусем. Першою здала позиції Анфіса Георгіївна, пішла бавити онука чи бодай щось порадити молодій мамі. Навідувався почукикати малюка й "дід Степан". І все ж страх перед можливою люстрацією назавжди скував його душевні поривання, й колишньої теплоти між рідними кревняками годі було сподіватися. Коли вони встигли стати чужими одні одним сказати можна більш-менш приблизно, з посиланням на гучні події в країні. Але коли воно починалося? Де, на якому життєвому відрізку діти зробили перші кроки від батька-матері, а ті спіймали велику гаву чи й не вважали за потрібне, понадіявшись на власний авторитет, що досі збоїв не давав, придивитися до тих кроків уважніше, глибше?.. Ну, нехай він, доцент університету, вічно заклопотаний лекціями та підготовкою до них, студентськими курсовими й дипломними роботами, вченими радами, засіданнями кафедри, збиранням матеріалів для докторської дисертації, неминучими громадськими дорученнями… Але ж Анфіса Георгіївна, вроджена домогосподарка без турбот поза домом і сім'єю! Куди вона дивилася? Квочкою ж квоктала над дітьми, а котрогось дня виявилося, що її діти - наче висиджені куркою каченята: знялися, подались до води й попливли, навіть не озираючись убік берега. Де було її материнська інтуїція, де серце, що мало б чути й бачити більше, ніж вуха й очі?.. Після того, як Антон Степанович виповів усе те Анфісі Георгіївні, подружжя уперше посправжньому розсварилося. "Холодна війна" тривала недовго, бо куди їм одне від одного подітися, та разом із замиренням з'явилося між ними щось нове, досі не знане, за суттю своєю подібне до Бабая, якого ніхто ніколи не бачив, але яким лякають неслухняних дітей. Один незримий Бабай заліг водночас на дні двох душ. І як тільки це йому вдалося?.. * * * Мати дістала з льоху відро бараболі. Воно простояло в хаті незаймане до вечора, до батькового приходу. Він подивився на нього, перевів погляд на матір, і вона підтвердила його здогад: останнє… Отоді й згадалася Коцюрубина порада. Звісно, голова сільради казав дурне, бо на п'яну голову, про шалені гроші, що їх загрібає лопатою в Донбасі Гольчин брат. Якби справді загрібав, то прислав би сестрі бодай хустку на подарунок або хоч картину з китаянкою у квітчастому шовковому халаті. Антон бачив таку вдома у Івана Сергійовича: директорша їздила на ярмарок у Гайсин і привезла, почепила в хаті на найвиднішому місці. Антон розказав матері й вона ходила, вигадавши причину, аби й собі побачити.

ВІКТОР БАРАНОВ

КВАДРАТ ГІПОТЕНУЗИ чуприну і спитала: - Это и есть тот самый Антошка? - Он самый, - ствердив дядько, хоч насправді не впізнав небожа, адже бачив його ще семирічним хлопцем, а приїхав випускник семирічки. - Ну и ладно, - не розлучалася з усмішкою тітка. Живы будем - не помрём! І все ж її оптимізму на всіх не вистачало. Антон приживався важко. То була затяжна хвороба звикання, точніше - неможливості звикнути ні до чого, бо воно геть не таке, як удома, незвичне, чуже. Не таке повітря, не ті краєвиди, не такі люди, на вулиці ніхто ні з ким не вітається, підеш по щось у магазин і не знаєш, яким словом озватися до незнайомої продавчині, увечері мучиш себе, про що заговорити з дядьком і тіткою Лізою. Навіть сонце тут сходить не з того боку, як у Бубнівці! Антону відгородили шафою куточок у кімнатці, де спорудили сяку-таку постіль і поставили дерев'яний табурет, - ото й увесь його власний, окремішній світ. Який же він тісний, безрозрадний!.. Пізнім вечором лежиш і не дихаєш, чуючи перешіптування родичів, погано стримувані тітчині Лізині смішки, рипіння ліжка. По що він сюди приїхав, що тут забув? Ні, він завтра ж утече додому. Проте наставав ранок, хлопця кликали снідати, він сьорбав ложкою горохв'яний суп, підставляючи під ложку шматок хліба, й розумів, що тікати немає куди, бо вдома вже давно з'їли останню бараболю. Як вони там живуть?.. У шахту Антона не взяли: малий ще й некваліфікований. Весну й літо перебув на підсобних роботах: у них у селі казали - "за старшого куди пошлють". А з вересня пішов у ремісниче училище. Там видавали формений одяг і двічі на день годували в їдальні. Перше заняття проводив заступник директора училища з виховної роботи, опецькуватий чоловік у військовій формі без погонів. Почав знайомитися з учнями; дійшла черга до Антона. - Как фамилия? - Коломієць. - Как?! - Коломієць, - голосніше мовив Антон. - Ты, парень, вот что. Брось мне свои бандеровские замашки! Здесь Донбасс, интернационал! Изволь говорить по-человечески. И писаться будешь почеловечески: Коломоец! Понял? У чому його провина, хлопець так і не збагнув. Увечері сказав про це своїм. - Знайшов чим журитися! - відреагував дядько Петро й чомусь одразу перейшов на "інтернаціональну". - Меня ведь тоже переписали. Был Щырыця - стал Щирицин. - Называй хоть гошком, только в печь не сажай! весело озвалася тітка Ліза. - Ты, Антошка, не бухти! Скажи спасибо, что в училище приняли, на довольствие поставили. Жизнь - она посложней того, чем кажется снаружи. Антон згоджувався з дядьком. І однак не міг уявити, як би оце мати до заміжжя писалася не Щириця, а Щіріцина. Або взяти теперішнє їхнє прізвище, Коломієць: чим погане, кому заважає й чому звучить не "по-человечески"? А з переробленого

Вернулася задумана, тільки й сказала: "Далеко нам до Китаю!.." Написали в Донбас листа і ждали відповіді. Усі троє добре пам'ятали, як мати не пустила Антона до Києва у школу-інтернат. А тепер, бач, сама просила брата, чи не візьме небожа, щоб десь там "пристроїти" коло якоїсь роботи. Що діялося в її розтерзаному серці?.. Нарешті Петро озвався. Відповідь була коротка: нехай Антошка їде, що-небудь придумаємо. Мати сприкрено вкололась об "Антошку" (уже перехрестили сина по-тамтешньому!), проте вдячність пересилила хвилинну образу. - Хіба Коцюруба вам погане радив? - казав голова сільради, походжаючи ненатопленим кабінетом, аби хоч трохи зігрітися. Боліла, млоїла культя ноги либонь, "на погоду", й він сподівався, що Голька принесла пляшку, отож матиме чим поправити настрій і здоров'я. За таку довідку, яку він дасть Антонові, Коломійці мусять пригощати його цілий рік! Коцюруба й Петрові, братові Гольчиному, оформляв потрібні документи, коли той років через два після війни вибирався з Бубнівки з комсомольською путівкою. Тоді саме партія і уряд постановили відбудувати донбаські шахи. А хто їх відбудує, як не комсомольське плем'я. Хіба ж тільки Петро подався з села? Мабуть же, вся Україна віддала Донбасові нерозтрачену силу й молоді руки добровольців. Петро попервах писав додому часто. Читаючи його листи, Ольга намагалася вгадати, що воно таке Донбас. Зроду-віку не бувавши ніде далі Гайсина, прив'язана до колгоспної ланки, городу й домашньої худоби, вона не годна була хоч приблизно намалювати собі світ, про який оповідав брат. Терикони, штреки, відвали, порода, копри, бараки, кліті, проходка, штольня, маркшейдер… Ольга губилася серед нечуваних слів, відчуваючи не подив, а інтуїтивний селянський страх перед ними. Якісь нелюдські слова - то як же там жити людині? І оце туди вони випхнуть з рідної хати Антона?!. Господь не простить! Однак останнє відро бараболі виявилось найсильнішим аргументом. Ольга виплакалася ще до синового від'їзду, позичивши на дорогу грошей у селі, скільки хто міг дати. Як проводжали, що казали й думали у хвилину прощання - краще не згадувати. Дядько Петро жив у шахтарському посьолку, в бараку для сімейних. Його дружина Ліза приїхала на Донбас із Тульської області, теж за комсомольською путівкою і з таємною надією знайти своє щастя, а воно виявилося вінницьким парубком, який полонив її кучерявим чубчиком та красивим голосом: у їхньому роду співали всі, й коли Антонова мати бувало заводила "Ой чиє то жито, чиї то покоси…" півсела збігалося послухати "артистку". Тітка Ліза вдалася веселункою й зустріла хлопця усмішкою на веснянкуватому кругленькому обличчі з кирпатим носиком. У Антона відлягло від серця, бо дорогою намислив собі невдоволену мармизу дядькової дружини й саме цього боявся найбільше - більше навіть, ніж донбаської босяторії, чутки про яку доходили й до Бубнівки. Тітка Ліза потріпала долонею його нестрижену

ВІКТОР БАРАНОВ

КВАДРАТ ГІПОТЕНУЗИ

вихователем уже хлопці глузують: "Где этот КАЛОмоец"? До всього, раптом якісь "бандерівські замашки" йому вчепили. Де в них під Гайсином того Бандеру бачили? Проте кому доведеш і хто тебе тут слухатиме… Сказано - Донбас, інтернаціонал! Була неділя, вихідний. Після обіду, за ким дядько й тітка заохотили апетит чверткою горілки, Антон розкрив "Цікаву математику", узяту в бібліотеці училища. До математики його тягло, як і раніше, в бубнівській школі; вона була чи не єдиною втіхою і порятунком від цілого світу, до якого хлопець ніколи, здавалося, не звикне. Проте цього разу порозкошувати не вдалося. - Что ты, Антошка, сидишь, словно наседка в гнезде? Чай, выходной нынче. Прошёлся бы, проветрился, - тітка Ліза не пропонувала, а мовби наказувала. Антон вийшов з барака. Повітря, як завжди, гірчило вугільною пилюгою, що її розносив з териконів нагуляний десь у степах вітер, а низькі хмари, насотавшись її, вражали неприродною чорнотою, від чого ставали погрозливими. Хлопець перенісся уявою в поля, що підступали до крайніх селищних бараків, - неорані, розлогі до безкраю. Він бував там улітку й відводив душу в різнотрав'ї та різноквітті й дивувався, що тітка Ліза жодного разу не здумала піти на ту нерукотворну красу. Якби оце не пізня осінь, а літо, він пішов би в ті поля, де небо високе й тиша, порушувана хіба мелодійним пересвистуванням когось із кимось. І може, знову трапилась би йому дівчина, котра плела віночок і пояснила йому, що то пересвистуються байбаки (щоправда, вона сказала по-тутешньому - сурки). Він спитав, як її звати, й дівчина сказала: "Анфіса". Тоді він більше ні про що не насмілився питати. Якби ж то зараз літо… На майданчику перед магазином "Продотовары" гуртувалася чоловіча компанія: курили, голосно розмовляли, жестикулювали. Через два слова на третє розлягався масний матюк. Підійшовши ближче,

Антон побачив, як молоді хлопці й уже добряче підтоптані дядьки передають з рук у руки початку пляшку, і той, до кого вона втрапляла, надпивав з неї нахильці, а гурт у цей час азартнно гудів хмільними голосами: "Выпьем же за Колю, Колю дорогого, мир ещё не видел пьяницу такого. Коля, Коля, пей до дна, мы нальём ещё вина!.. Выпьем же за Колю, Колю дорогого…" Антон з несподіванки мимоволі задивився на веселу компанію, став і тим привернув до себе увагу. - Что, малец, опохмелиться хошь? - спитав крайній. Хлопець відчайдушно замотав головою, та його вже вхопили попід руки й затягли всередину гурту, приставили до рота пляшку. Горілка обпекла рот, Антона занудило, він шарпнувся, однак тримали його надійно. Після кількох ковтків земля пішла обертом, до горла підступила нудота, спазматично заходив борлак. - Слабак! - хтось виніс йому присуд, і аж тоді він відчув, що руки вільні. Зігнувшись у три погибелі, він виблював і горілку, й тітчин Лізин обід. Та все одно нудоти тіпала ним, вивертаючи нутрощі. Боліло все тіло, у скроні гупала кров. Коли він почав приходити до тями, біля нього вже не зосталося жодного частувальника, зате над головою почувся тонкий голос: - Тебе плохо? Что с тобой? Антон розпрямився; над ним схилилася та сама дівчина, що влітку плела віночок у полі за селищем. Він пригадав її ім'я: Анфіса. Стало соромно й боляче, що вона бачить його таким. Краще б не помічала його, жалюгідного. Він одвернувся й подався геть від цього проклятого місця. Анфіса крикнула вслід: - Я знаю, чей ты! Твой дядя работает вместе с моим отцом! Коли Антона заберуть в армію, Анфіса ждатиме його й писатиме довгі сентиментальні листи. Згодом вони поберуться.

ВАЛЕНТИНА СіМАЩУК. ЛАВРА МОГО ДИТИНСТВА. КАРТОН, ОЛіЯ, 2010 Р.

ОЛЕКСАНДР ГИЖА

НОВЕЛИ вимоглися на грейдер за поворотом, мати озвалася. Сину, ти ж пиши... Відаєш, що життя моє і цілий світ мій-то ви з Михасем... Пиши, бо туга моя, як іржа залізо, точитиме душу день при дні... Двоє вас у мене, як очей у лобі.. Щоранку буду виглядати вісточки, як.. І захлинулася сльозою, але відразу похопилася, прикрила обличчя долонею,однак прив’ялі уста їй зрадливо тремтіли, і синові, наче снігом сипонуло за комір. Мабуть, через те озвався хриплявим голосом: - Не тужи, мамо... Бо мені, як ти плачеш.. . - Закусив губу. - Хоч топись.. - Я не буду, сину... Це воно саме... - Я писатиму, мамо. А кому ж іще, як не тобі? - А Ніна, сину? Він помовчав, певне, не сподівався почутого. - Не знаю, мамо... Якийсь у серці туман. Коли хтось обнімає на танцях, воно спалахує лютою ревністю. І вже не відпускаю Ніну цілий вечір. І чую, було, як у голосі в неї, ніби голубка воркує... І вже кілька років знаю, що піде за мною навіть в огонь... Та мине деньдругий, не бачу Ніни, і якась охолода в грудях виринає, хтозна-звідки... Мені гірко від того, чистісінька в неї душа і почуття такі ж, і люблю її, здається, з шостого класу. А ще з якогось дива час при часі згадую твоє напуття, мамо, пригадуєш? Ти казала, щоб я шанував свою дружину,як вона буде, бо жінка, мовляв, як найдорожча кришталева чаша, - розбити легко, навіть склеїти можна, а що з тої клеєної? Одна подоба, сину... Аще ти запевняла, що виженеш мене геть, якщо буду ображати твою названу доню, а сама леліятимеш її, як своє дитя... Жеребчики побігли жвавіше, певне, щоб догнати своїх чотириногих родичів попереду, і син знову пригорнув матір за вузенькі плечі. Вона озвалася. А чому, сину, доймає колись почуте від мене? Я вже й забула, що казала... Ти вагаєшся, що Ніна - то назавше? Як на мене, то всі ви, Христени, такі. Вам треба не просто любити, ви мусите воювати за своїх обранок. Часом аж до крови, як батько твій замолоду... Інакше ви не вмієте і не хочете вміти... Я знаю, що Ніна любить тебе. Певне, так, як ніхто любити не буде. Я те серцем чую, тільки-но стріну, голубку, в крамниці, а вона кине погляд на мене, то наче серцем взорить... Якби ж ти був став з нею на рушник! А так самота в наших стінах буде щодень голосити, як зимний вітер у шпарину... Ти можеш не вірити, Олесю, але Ніна - то твоя подружня доля. Шкода, що тобі не дано зазирнути в прийдешнє.... Може, як будеш далеко, втямиш, яку криничку дарує тобі небо. Питимеш з неї ціле життя, сину, і завше спраглий будеш. Я знаю. Я жінка, яка любила... Олесь ворухнувся, наче йому патиччя замуляло. Кашлянув, щоби продихнути, певне... - Не хотів казати, мамо... Я написав їй листа. Щоб не ждала. Матір здригнулася, їй ворухнулися губи, якийсь час вона борола в собі вагання, але по хвилі все-таки знайшлася на слово. - Сину мій, сину ... Ти ціле життя шкодуватимеш, що розтоптав дівчині надію... Відтак не буде в тебе, Олесю, втіхи уповні геть би й у дітях твоїх. Тяжко мені

ОЛЕКСАНДР ГИЖА

Проводи (новели) На заломі шляху, коли жеребці самі притишили алюр, бричкою наразі кинуло, і Олесь притримав маму рукою - притис її до себе, бо вгадав,що луснула вісь у ступиці колеса. Мати ойкнула, але не зі страху - мабуть, від того, що минулого року на цьому ж заломі зламався полозок у санях, на яких вона їхала із старшим сином - також проводжала його до армії. Серце матері зайшлося, але син, Олесь, посміхаючись, вже зупинив жеребців, рвучко натягнувши сирицеві віжки. На диво, коні охоче зупинилися й бадьоро пофоркували, круто вигинаючи свої лебедині шиї. Осінній вітер довільно порався в їхніх гривах і гнав кудись поперед себе пісню Олесевих приятелів - проводжали його до війська. - Доведеться, мамо, пересісти на іншу каравелу, начальство подбало, бач... Чуєш, як парубота "Галю" мучить на задній бричці? Виручать хлопці. Мати притулилася щокою до синового плеча. - Ой, синочку мій!..Торік під Михайлом полозок уламався, а нині під нами колесо... Це ж ви не повернетеся, синочку мій... - Материн сум уже топився в сльозах. Олесь міцно обняв матір й торкнувся губами її теплої скроні. - Мамо, не тужи так... Пригадаєш моє: це земля наша не відпускала тоді Михайла, а нині мене. У чужинські краї, авжеж, - знає-бо, що ми без неї, як дитя без матері.... - І знов обняв її за плечі.. Мати легенько випручалась з його рук і ворухнула зів’ялими устами. - Отако, сину, мене твій батько обнімав. На цьому заломі. І що, мамо, так само візок на черево приліг? Ні. Але ж він ... Загинув у сорок п’ятому, однак по війні. Мати промовчала, бо вже надбігли хлопці з другої брички, гарячі, червонолиці й запеклі. Олесю, ти з мамою - на нашу бідку, а ми твою умент зрихтуємо. Гайда! Як уже сиділи на барвистому рядні, котрим було застелене пахуче сіно, а вгодовані огирі підтюпцем

ОЛЕКСАНДР ГИЖА

НОВЕЛИ хилилася їй на груди, наче дрімота долала їй свідомість. Авжеж, сон уже кілька діб, як десь забарився, або заблукав у поблизьких яругах. Не могла вона спати о такій ропній хвилині, то вже подумки зважувала, чи встигне долучитися до тої думки-зигзиці, що прилинула невідь-звідки в серце і не дає йому спокою, як звереджена рана. Давні "ходики" на стіні невтомно відлічували хвилини, затишно так і звично, але цієї ночі вони не заколисували, не було в їхньому поцокуванн усталеного спокою, як завше, і Мати отямилася разом з тією утаємниченою думкою від нагального перегукування перших півнів. Вона здогадалася, що мусить розгорнути її, як полотно, яке сягало б збірного пункту в Козятині, де вперше розлучений з матір’ю, десь-то не спить її Олесь, її кровиночка і її надія. Бо в старшого серце жорстке, він залюблений у свою, але від матері, вроду, був завше гордий і не терпів жодних порад. А Олесь... вже знала, що вчинить. Не завтра, не колись, а зараз же, бо ось-ось затрублять другі півні, і десь о шостій ранку йде перший потяг на Львів. Туди нібито відпровадять новобранців на службу. Мати знайшла напомацки алюмінієву кварту (ще у війну сусіда, Семен Богачук, відлив з крила збитої німцями "Чайки") і так само руками намацала біля сінешніх дверей відро з водою. Напилася, з подивом чуючи, як видзвонюють зуби об вінця кварти... Відтак вступила в сінях у розбиті галоші (кінець жовтня, земля холодна, як мертва) і вийшла на ґанок. Село ще спало, його не пробудили вже й другі півні, і вітер зі сходу гнав десь-то хмаровиська, бо в небі ані просвітку, втопилися зорі у вологій пітьмяві, Мати судомливо повела плечима і провела долонею по охолоді чола. Зітхнула. "Піду, сину, мушу. Інак не прощу собі... Маю благословити, бо за ґвалтами коло тої рекрутчини забула хоча б перехрестити, щоби захистив Христос від лютости... Хіба таке серце, сину, з рушницею заручати?.." Пішла через яр, гребелькою, насипаною ще чоловіком, і теплою видалася тая земелька, наче Романове тепло озвалося до неї, бо скільки він поту свого залишив у суглинку греблі... Чула під нею легесеньке поголосся струмочка, жебонів про щось своє, вічне, до чого йому бігти й бігти, а чи добіжить? Пригадала, як на цій гребельці прощалася з Романом. Над світом ще тільки-но народжувався новий день, ще його не було, але вже зрожевіло небо на сході, але вона бачила осмуту в очах, а може відчувала її, а ще голос Романів, як шепотів їй свою тугу, перевиту спрагою, наче не було в них рвійної ночі, бо пив її Роман і напитися не міг... Вона вже йшла пагорбом, що геть чисто заріс колючим будяччям, воно жалило їй відкриті литки, як голодні оси, мати спочатку неголосно ойкала, пізніше вбулася, ніби ноги затерпли і не відчували болю. Невдовзі піт зволожив матері чоло - хустина давно вже лягла мертвим птахом на всохлі трави, вона того не завважила і тепер втералася долонею, бо час при часі повіки покусувала тепла сіль... Вона й сама супроти зрожевленого неба на сході була схожа на чорного птаха, що рвався злетіти, але марно -

від того, але ти сам обрав те, що вибрав. Ти не відкрився мені, а хто в цьому лихому світі, сину, є ближчий тобі, аніж матір?- І замовкла, губи їй ніби здеревіли, а в карих очах затужавів туск, такий відчайний, як тоді, того чорного дня, коли батька переносили в Братську могилу... - Мамо, - сказав Олесь, - не переймайся так, бо мені ж іще служити три роки... Чи вона діждалася б мене? Хлопці-дембелі вертають зі служби, як грім. Перейдуть мені стежку, не я перший і не останній... - Не знаєш, де згубиш, а де знайдеш, дитино моя. Сказала на те мати і вже мовчала до самого військккомату. Аж тут, як жеребчики зупинилися перед оркестром, що тужив "Прощанням слов’янки", мати поквапилася ще раз ступити навперейми біді двох. - Може, я скажу їй, що ти пожартував, сину? Ще не пізно розв’язати вузол, доки сльозою незатягло, як дощем, бо... Він перебив. - Я їй нічогісінько не обіцяв, мамо. У нас, окрім цілунків, нічого не було і не могло бути. Сама казала, яка вона, Нінка. Та й не вмію я паскудити в людську душу. О, кличуть, чуєш? Потім була бійка коло чайної, двоє рекрутів не поділили юнки в танку, і Олесь мусив розбороняти хлопаків, бо вже збиралося село на село, а мати дивилася на Сина і тішилася, хоч він казав забіякам найпростіше: "Хлопці, нехай Катря сама скаже, кого чекатиме. Гаразд, Катю? А дівча, білявеньке, як дозріла кульбаба, але з вогником у зеленавих очах, посміхнулося. "Нехай підважать по черзі оту-го каменюку, бачиш, Олесю? Хто зможе, того й ждатиму..." Олесь глянув на ту залізобетонну бриляку десь на півтонни, і поклав забіякам руки на плечі. "Миріться, хлопці. Катерина підкинула вам гарбуза. Одного на двох..." Автобус з новобранцями поїхав на збірний пункт у Козятині, а мати, як повернулася із Самгородка, довго сиділа в темній хатині біля застільного вікна. Журилася. На підвіконні супроти неба чорніла гасова лампа із склом - вона завжди ставила її на підвіконня, коли Олесь десь барився пізньої ночі. Іноді їй ввижалися Олесеве дихання за нещільно причиненими дверима його кімнати, вона хотіла підвестися, щоби накрити його ковдрою, бо прохолода в хаті осіння, і опускала плечі від гадки, що син далеко, хоча й близенько, якихось п'ятнадцять кілометрів, вона чула, як в серці час при часі озивається думка, ще нечітка, наче в густому тумані ворушилася, аби на світло випручатися. Мати здогадувалася, що вона, тая спонука, від тужавого туску, що вприщерть заполонив їй серце, і навіть волю притлумив, як оце пітьма очі. І в серці матері вже визрівав нескупий для неї рішинець, мусила вона зрушити ту крижану ваготу, що лежала їй на плечах, а сягала самої душі, і виморожувала її. Вона сиділа супроти застільного вікна, на підвіконні контурно проступала поінколи гасова лампа, що вперше о такій порі не світилася синові живим язичком полум’я... І від того невиразного видива материна голова

ОЛЕКСАНДР ГИЖА

НОВЕЛИ

зламалося йому крило. То гнав і гнав себе пустельним степом, мовби в порятунок, але добігти не міг - сутінки завадили знайти жаданий прихисток... Вона вже задихалася, благенька кофтина на вузеньких плечах просякла вологою,як її серце підбитою надією, бо підганяла ропна думка, що може спізнитися, сина забгають у телятник і запроторять світ за очі. Тоді їй, матері, буде непереливки, бо щодень тлітиме душа, а по ночах тіні будуть блукати садочком поперед хатою й ті невиразні маняки будуть її лякати, бо схожі завше на її дітей, яких так жорстоко відірвали од серця... Часом вона замалим не присідала від жаху, коли зпід ніг їй перелякано зривався заєць й очманіло кидався наосліп бур’янами чи високим стернищем, то мусила якусь хвилю видихати жароту в грудях, а потому знову бралася пагорбами й видолинками, гнала поперед себе тривогу материнську , а може й страх штовхала серцем чи з серця, бігла степом давно вже босоніж, старі галоші десь упокоїлися нарешті в бур’янах чи в багнищах яруг, ще в густій тумановій потерті - новий день барився десь за кучугурами хмарин понад головою. Мати не відала, чи втрапить під Кордишівку, звідки вже була торованка на Козятин, але мусила її сягнути, бо душа їй кричала до Бога, аби вивів її на свічення дороги, бо шлях навіть у пітьмі видніє - мабуть, люди лишили на ньому свої нелінні сліди...Вона долала пагорби й узгірки, заболочені видолинки й мочарі, тручала тремку надію поперед себе, але тривога бралася знову десь з неї самої, з її змученого нутра, може, й тому, що бігла вже вічність, і кінця-краю не було тій гонитві, наче в позачассі рухалася жінка. Одяг на ній був уже мокрісінький, спідниця цупко чіплялася колін, й лишень та волога охолода допомагала серцю не вибухнути від сквару в грудях. Мати й словечком не озивалаася про сина, він зараз був далеко, то шепотіла-лебедила єдине ймення, яке завше людина прикликає в нелюдських тіснотах, як у вогні:"Боже... Боже... Боже..." Мати не просила анічого. За тим єдиним словом не вишіптула жодного звуку. Та й чи потрібні якісь слова о такій вогневиці? Творець - серцевидець, Він чує людське серце і не байдужий до нього.. Обминувши чергові нетрища бур’янів і колючий жар високих стернищ, несучи в собі незнищенну любов і страх утратити її, мати нарешті вимоглася на Козятинський шлях. І лише ступивши на його м’яке від пороху ложе, відчула, як гостро горять їй ноги до колін, геть зранені штурпаками осоту, стернями та осокою в багнищах ярів, але не зважила на те, бо попереду ще сім кілометрів, а вже сіріло небо на сході, слабенько, як шиба, розмита раннім досвітком. І тішилася в собі перегуками голосистих кордишівських півнів, вони проводжали її далеко за село і там ще довго наздоганяли дивацькими голосами, щоб матері не доймала так тяжко самота, бо чомусь саме о цім часі заповзялася чіплятися свідомості, в’язка, як охолола смола, малюючи матері гіркі ждання досвітків у довгі-довгі, як нескінченна линва, ночі. О, самота у серці матері!..Скільки туги і туску в тобі, скільки солі в і полинової гіркоти... Хто виважить тебе на терезах милосердя? Чиє серце перехопить тебе чи перейме, щоби душа матері не зотліла на попіл або не вчинилася жорствою?

Вона підійшла до воріт збірного пункту рекрутів разом з досвітком. Удвох. Досвіток легенько чіплявся ґратчастих воріт, і було видно луску облізлої фарби довкола великої зірки із бронзовим серпом на червоному тлі - молота чиясь вража рука відкусила... Неподалік на плацу походжав солдатик з багнетом у піхвах і час при часі позіхав, позиркуючи на зіщулену постать матері за ворітьми. А тоді, уважно придивившись до її мокрого одягу, придибуляв чомусь шваргав підошвами кирзаків потрісканим асфальтом, -до воріт. - Ви до кого, тьотка? У вологих очах матері ожили іскрини. - До Олесика, до сина, голубчику.. Солдатик посміхнувся з почутого. Він старанно висякався в руку, й озвався, видаючи своє коріння, якого не сховала навіть солдатська роба. - Дак у нас єнтіх Алєсєй тьма. Фамілію давай! Єщьо - адкуда? Мати сказала. Солдатик-інтернаціоналіст зайшов до манюньої будки й кудись подзвонив... Вона чекала, певне, як життя не жадала, коли німець поранив її в стегно. (Він тоді тягнув корову на мотузі до тупорилого дизеля, а мати, ковтаючи сльози, шепотіла -"Минь, Минь", і корова шарпнула головою та похопилася навтьоки, а німець впустив мотуза й люто диркнув з автомата, утямивши материне квилення по-своєму: вона упала, почала відповзати, зайда скочив на рівні і вже хотів її добити, але о тій миті якраз надбіг Михась Слєба, материн похресник, що знав німецьку, й закричав:"Най! Най! Гальт! Ніхт шіссен! Ніхт шіссен! Муттер, Муттер, гер леутнант!)1. Певне, німецькому воякові сподобався "гер лейтенант" і він поплескав юнака по худенькому плечі. "Я, я, менш..."2. Олесь з’явився звідкись збоку, постав перед матір’ю несподівано, бо вона очікувала його з глибини двору, де сіріла довгаста казарма. Він побачив матір перший, кинувся до замкнених воріт.І вбирав, вбирав очима її змарніле обличячя, таке зів’яле для нього о цій миті, що йому від жалю затнувся подих. А коли побачив її закривавлені ноги, геть чисто в підсохлих патьоках крови, то, не тямлячи себе, упав на коліна і, крізь ридання в собі, прошепотів: - Мамо, нащо ти...Мамо!.. Він сліпо знайшов на прутах воріт материні пальці й припав до них устами. - За тамтою бійкою вчора, сину, я тебе не благословила, бо вас відразу забгали в автобус... - Мамо, - сказав син, - мамо моя... - І знайшов сліпими руками її плечі, просунувши їх поміж ґратки воріт. - Чому я не шанував тебе, матусю моя... Вона легенько, кутиками губів, усміхнулася. - Шанував, сину, підведися. І візьми благословення на вижиття, бо Господь почув мене... - Прізивнік Івасєнко, в строй!.. - Мамо, - сказав син і втерся рукавом куртки. А тоді побіг.. - У любов побіг. А матір дивилася синові услід і не було туску в її серці. Зцілилася Мати. ………………………………………………………………………………………… 1 Ні! Ні! Стій! Не стріляй! Не стріляй! Мати, мати, пане лейтенант (нім.) 2 Так,так, людино... (нім.)

ОЛЕКСАНДР ГИЖА

НОВЕЛИ нутрощах спочивала червона книжечка із силуетом того ж таки лисого зарізяки на обкладинці, то спало на думку взяти з собою в район сей багровий глум, тим паче, що тицьнув його колись у долоню якраз нинішній голова райвику. Давно се було, але впам’ятку:"Мариню, ночуй цю ніч в готелі... Удвох відзначимо ордена, там є номер інкогніта, ха-хі-хо..." Марина ніколи не лізла в кишеню за словом. Відказала:" Я би заночувала, бігме, та ніч вам стане рогом... Визівнете духа з дурні, а мені в тюрмі надію сучити з цвілі. І знову осміхнулася кутиками уст. "Мабуть, жінко, будеш ридати, вити, в землю убгаєшся, а ради у вчорашніх не випорпаєш. Хіба ти перша чужим димом грієшся?. Одне слово, гріх по дорозі біг та до нас - плиг... А проте, більше копи лиха не буде."Бадьорила себе, бо жодного разу не просила навіть сірника в сусідів. Визначувала дні на землі і статок власним глуздом і мозолями. А доля? Мачуха. Спочатку парубота не засилала сватів, бо, мовляв, знаємо, за що дівкам ордени на цьицьки чіпляють..." Одначе сталося, знайшовся один відчайдух, пристав у прийми. Жили, як люде, та часом припізнювалася з наради передовиків, а він, бідака, ревнивий був, як болячка, топив ті ревники в самогоні... Згорів."Знаємо, кому ордени чіпляють...". Дурня, авжеж, хоча бувало й таке за небіжчиці-імперії, і не вряди-годи... А на те, що день при дні роками рачкувала, не вилазила з глею - кому увіч? Виязичили Марині тавро, а ти лигай його без хліба, аж допоки й ногами вперед винесуть. Земелька свята, хлібом годує, то як зігріє її ледащо? Вона вимкнула світло, бо вже добре розвиднилось, і вийшла на ґанок. До ніг їй відразу підкотився гостровухий Нерик, як завше жвавий, він лизнув Марині руку. - Сторожуй господарку, Нерику, то гостинчика принесу, чув? Від зайчика... І наразі від сказаного їй зволожилися очі. Висушила їх ріжком хустки і, хоч не хотіла, проте глянула через вулицю, де сірів насипом ще не присипаний рівець для газопроводу. "Се ж тридцять метрів од мого порога, а вони мені про "п’ять тисяч гривень" за тоте ніщо... - прикусила губу, щоб задушити в собі ридання... - Де б же випорпати отакенне торбище грошей? Пенсія, казав сусіда, фата моргана... Марина пам’ятала тую "фату", вчилася в школі, авжеж, але, стільки тисяч... Подуріли люди.. Це ж мені рочків з десять ні їсти, ні пити, щоби назбирати за тоті труби... Єдна, певне, надія на район. Бо там учорашні на старих дуплах сидять, лишень кабінетами навперекидь помінялися...Давні знайомі, бач, може потрусять калиткою?.." Йшла мертвим полем навпростець, бо автобус до райцентру бігав двічі на тиждень, обшарпаний і замурзаний по самісінькі вікна, але завзятий, як сільська біда ниньки. Куди не йде, то скрізь реве... А мертве поле, неживе, бо вже листопад на спадні, а неоране он скільки літ, од великого розвалу, і по всьому оковиді, аж ген до обрію, бовваніють безживні нетрища осоту, поінде й безлисті кущі їжачаться проти неба голим пагінням - гибла колись

Малиновий подзвін Стояла перед тьмавим дзеркалом - висіло у простінку поміж заплаканими шибами вікон, і зав’язувала кінці хустини на затиллі, як замолоду. Відтак торкнулася пальцем дрібних зморщок у кутиках уст, вже трохи бляклих, - вітри прожитих літ висотали з них вишневу колись барву. Хіба що великі очі все ще нагадували звабливі нурти на воді, а нині, о цій хвилі, повнилися ще й туском за тим, що байдуже обминуло її оселю, і залишило в ній обридливу, мов оскома, самоту. Марина витерла ріжком хустини довгасте поле дзеркала, ніби стерти хотіла легеньке павутиння під очима, й повела ними на всуціль завішане почесними грамотами й вимпелами покуття і пожурила себе подумки за те, що згорнутий у рурку "перехідний прапор" давно посірів од пилюки.Осміхнулася кволо: "Літа мої, літа гіркі... Лишили по собі саменьке пір’я на простінку, а воно нині й копійчини не варте - гниль. Десь попід широким диваном, засланим дорогим килимом - преміальний-бо! - озвався наразі цвіркун осередь удовиної самоти, невсипущий музика витручував холодну тишу з оселі своїми трелями, і від того весняного сюрчання хатина ставала затишнішою, аж такою, що в ній оживав теплий дух, бо досі дрімав по закуттях. Марина втішено примружилась, їй проясніли очі, наче вона очутилася з туману, і прочинила дверцята широкої шафи, щоб витягти на світ Божий празникового жакета з тонкого сукна, геть чисто поцяткованого численними орденами й медалями, а понад тим запліснявілим іконостасом сліпала Золота зірка у патині багаторічного ув'язнення в деревяному сховку. Від жакета ледь-ледь дихнуло давніми парфумами, наче вітер приніс той пах із пам’ятку... Кара барва в очах літньої жінки погустішала, стужавіла: оцій-от вранішній порі, ще в ріденьких сутінках оселі, дивилася Марина на бронзове узороччя, котре здавна почіплялося її давнього-таки жакета, і тужно думала, що ті можновладці, котрі хижо користали з її праці, мусили кидати їй на груди ці барвисті зливки металу, аби приспати спротив людей кріпацькому рабству. "Уміли, псяюхи, тримати люд в покорі, де солодом, а де кулею в потилицю... Блюваки, черево без дна. Скільки не запихають у пельку - все мало... Нібито в нову барву вбралися, та яка з вовка вівця? Вхопили нині тризуба попід руки - і вперед, до свеї, осібної, кумунії, з пістолем за пазухою чи під подушкою на ніч, як ото перший президент признався... А нині треба мені до них, тельбатих, з докукою, інак, хоч з мосту та у воду, бо зима гряде... Аби здиміли, як віск на огні, як піна на воді, а роса на траві..." Постояла без думок, спустошена й охолола - в хаті зимно, аж вазони на підвіконнях посивіли. Подолком спідниці Марина старанно вимушлювала притьмавий іконостас орденів, зганяючи з нього патину забуття, а тоді глянула на бронзове погруддя вождя всіх трудящих на комоді. Знала, що в його

ОЛЕКСАНДР ГИЖА

НОВЕЛИ холодними крильми віддирав од Марини її пекучий біль і гасив його в далеких лісосмугах крайнеба. Йшла степом, як полем бранним, і раз при разі згадувала житні колосочки, стемнілі вже, виснажені негодою, майже без сорочечок на зернах, пониклі від осінніх дощів і людської скупости чи байдужжя. Як вони, сирітки гіркі, та вибилися з-поміж полону в цупких хащаках? Не задихнулися, не зачахли осередь спеки, виборсалися у виріст, п’ючи, мабуть, саму лише росу по ночах? Боже, Божечку, яка то сила Твоя в зернині! Сама помирає, а життя дає багатьом діткам у колосочку... Марина аж зупинилася від подиву в собі: іскриною пойняла думка, що літа звікувала при житі, а скільки зернят у колоскові, не відала. Навіть гадка не зринала порахувати те диво з єдної стеблини, увінчаної найдорожчим з коштовностей - колоском... Се, мабуть, від нього навчилися королі й королята чіпляти на лоба якісь пюрка з павича... А так, все робота й робота, день при дні - цілий вік. Біля лану, коло хліба, при землі. Як не сходило від посухи, вимолювала в Бога дощу. А як тижнями стьобали пшениці дощі, благала в неба доброго сонця. Вилягало жито од буревіїв - оскаржувала те сліпе зло і просила, щоби жита постали, як військо, бо як же, Ісусе, їм уродити, лежачи? Ну, то звідки той порахунок зерен мав запевнитися в серці при такому скварі?. І тепер плуганила степом, нога при нозі, давно вже притомилася, чоботи тяжіли від глеюватого чорнозему, і в плечах, з якогось дива, ворушився давкий біль, наче вона в’язку соломи з Линки Гребельки несла, аби випалити в печі та посадити хліби на гарячу черінь... Може, завернути домів? Кажуть, Бога не гніви, а можних не дрочи. Та ба! Торішньої зими геть чисто вимерзли бабусині фікуси і журавці у хаті. І ранками, як торкалася босими ногами долівки, проймала наскрізь холоднеча, наче криги бралася. А пенсія мізерна, фата моргана, казав молодий сусіда, а не гроші, вугілля дорогуще і соломи взяти ніде - розхапали колгоспні добра, хто умів хапати, а земелька мертва лежить. Убили, псяюхи.. То приносила з поля в’язку будяків - якраз ставало, аби кількоро барабольок у кожушках зварити... А як притягли до села газопровід, раділи люде, мов на Великдень. Дарма! П'ять тисяч гривень "з носа"... Нагрілися, бач, кріпаки, зачувши таку новину, через хату-дві провели ту втіху. Решта чужим димом гріється... Десь високо в небі джмелем прогудів невидитий літак. "З Києва, певне, подумала. - Хоч би там Юлю не задушили за той газ, іроди чужої мами..." І далі простувала степом, як морем, і вже мала сухі очі - не було сліз. Вигойдувалися поволеньки дебелі будяки й отава озивалася до неї холодним шелестом, чіплялася до ніг, і чомусь їй пахло грибами, білими, а може печерицями - вітер налягав з-за поблизької вже лісосмуги, де щоосені випиналися з чорнозему дощовики завбільшки з людську голову. Потому, як вони дозрівали, при найменшому доторкові вибухали хмарою чорно-коричневих спор. Нарешті, як виплуганила з видолинку на чолопочок пагорба, побачила на оковиді високу труба

родюча землиця, чорнозем, і то з волі вороженьків лютих.. О, Божечку, де ще є такий нарід? Який ще люд стільки терпів, тягнув на собі ярмо рабства через свою борозну?.. Йде літня жінка мертвим полем, збайдужілим і упослідженим, і витручує з себе гіркі плачі: колись на сьому широкопіллі стіною вищились хліба й - хліба, а нині орда запопала чорнозем, і лише нежива трава чіпляється мокрих чобіт, мов берізка вліті, та будяки штовхаються в груди, сухі, висхлі і колючі, як терня. Земелька любить тепло з руки, а коли в нас, шепочуть зів’ялі губи жінки, - коли в нас діряві душі, як старе відро, то виростає в степу всілякий непотріб і висотує з нього силоньку, як біда... Сліпне Марина від сліз і час при часі вклякає в тотих бур’янах, аби кінцями хустки стерти ропу на віях, а тоді оглядає скрушно виднокіл в осінній печалі, і дражлива охолода озивається в її єстві, немовби відлуння од степової голизни без тепла, без живої іскрини на оковиді, і в душі жінки раз при разі ворушиться самотина, цупка й терпка в цілковитому безгомінні осередь полону поля. Видати, думала Марина, сяя землиця впізнала її дух і не хоче, аби вона йшла туди, куди простувала зі своїм удовиним хрестом. Бо де в сьому світі знайде бодай дрібку співчуття? Через те й сама чула терпкі жалі степу, уярмленого байдужжям, як цілий нарід. Коли це наш сівач був приймаком на своїй землі? А чи на своїй, жінко?.. То простувала широкопіллям поміж бур’янів і мертвого пирію й над силу не випускала з себе зойку, певне, щоби не завдати ще й свого болю цьому ланові, матері-землі, сиротині, що стала наразі прихистком осіннім вітрам - вони час від часу набігали з-за далеких лісосмуг й тулилися до Марини - грілися. А вона чомусь подумала, що то бронзовий іконостас на жакеті вихолоджує їй груди, наче кригу несла за пазухою. Відчуття мерзке, як од мокрого павутиння на щоках. Якби обернутися до вітру спиною, то.. "О, Боже, Боже, такі чорноземи".. - Уголос. Аж раптом погляд її укляк на двох колосках жита брунатні стебла майже при самій землі, пригнічені осінніми дощами і людським негіддям. Жінка обіруч, долоньками, торкнулася колосків, важких ще, холодних, з майже оголеним зерням, навіть похукала на них устами, щоб зігріти сиріток, як зігріла б пташеня, що знеобачки випало з гніздечка. - Дітоньки мої гіркі! - Випустила стогін з грудей. Хто ж вас посіяв, а хто призабув, лишив напризволяще, без догляду, без нагляду та без тепла? Щоб їм, людожерам, рідні діти шматка не дали!.. І затулила уста рукавом. Злякалася. Слів злякалася. Бо ніколи не чула їх у собі - не носила. Мабуть, люта самотина занедбаного поля зненацька видушила з Марини ту клятьбу, чорну, мов щойно вивернута скиба. Якби хтось о цій порі та зачув, як Марина голосила, лякаючи безгоміння степу тим горемрозпукою, одна-однісінька серед його безмежжя, простоволоса й беззахисна в лихій самотині, то вгруз би по коліна в сю забиту дощами і людською малістю землю. Однак у мертвому степу жив лише вітер, то

ОЛЕКСАНДР ГИЖА

НОВЕЛИ недочитаною сто літ "Правдою"? І відразу угледіла на обштукатуреному обличчі секретарки явну розгубу - вона блиснула скляним камінчиком на голому пупочкові й розтулила опалові губи, що були зведені куцою гузкою. - Заходітє, але бістрєнько там шаманьте, бо оні дуже утоміліся... Марина обминула довгоногу страдицю дикунської моди і прочинила двері - допомогла собі коліном. Авжеж, той самісінький кабінет, навіть стіл той самий - голий, як за доби пізньої імперії, приставний "апендикс," та й дубові крісла з гербами республік покійного союзу невільних народів на підголовниках... Нє, оно свіжина - портрет рудявого президента-таргана. "Десь-то зарізяку-вождя з "Правдою" запакував Довгорук у підвальні нетрища. Відома річ: Іллічеві байдуже: він-бо живіший від живих навіть у ямищах..." І здригнулася від басовитого спічу вчорашнього секретаря райкому. - Старіємо, героїне, а шкода! Однак, що вдієш, час - віртуальна категорія, його помацати, аби зупинити, - зась. Да. - Учорашньо-сьогодняшній Довгорук постукав грубецьким, як радянська сосиска, пальцем в лискучу стільницю. Марина примружилась. - Та й ви вже, ачей, зхирлявіли, пане секретарю. Брижі твар побили, як орда... - Жінка дивилася у темні зіниці Довгорука, такі темнющі, як морок у підземеллі.. І наразі втямила, що дарма прийшла сюди, в цей смердючий бункер, як по вчорашній день, а він же давно здимів, розчинився в безвісти, як гірка небіжчиця імперія. Воно так, залишилися її підгнилі всередині стовпи, як оно Довгорук, але чи довго вони встоять?.. Тим часом колишній перший секретар, а нині голова райвиконкому, трохи знітившись від намальованого відвідувачкою портрета, кахикнув у кругленький кулачок і зчепив пальці рук на череві випиналося, кляте. - Яка, Героїне, оказія привела в райвик? - 3апитав, старанно заганяючи роздратування під краватку, бо в голосі дихала відверта зневага і нетерпляча нудьга. На товстій губі Довгорука білів шматочок паперу від сигарети. Марина зупинила на ньому погляд і оговталася. - Газ провели в Йосипівку, пане-товаришу. Скільки люде чекали тії ласки!... А тоті газарі, Бог їм суддя, беруть п’ять тисяч за десяток-другий сажнів. Скажений час!.. Де б же я взяла такенну торбегу грошей? Ударять морози, то вода в хаті замерзає.. . Жінка замовкла, бо Довгорук якраз пахнув через стіл хмарою тютюнового диму. Марина відігнала його вузькою, як у дитини, долонькою. І відчула гострий біль у затиллі. Обличчя вчорашньо-сьогоднішнього попливло-попливло, та надзусиллям волі жінка зупинила погляд на масному волі Довгорука. - Кажу, пане Довгорук, газ провели, а мені дульку, бо не маю тих тисяч гривень.. Може, якось... - І задихнутися, і вхопилася пальцями за вилоги жакета, від чого на Довгорука мертво глипнула купоросна озелень орденів та медалей на жінчиних грудях.

цукрозаводу - підпирала низенькі хмаровища понад райцентром. Злегшено передихнула і поправила руками тернову хустину на голові. Серце їй упокорилось, уже не ссала його якась вража личина, лиш душа жебоніла тривогою, наче вістила Марині нагальну грозу. Однак вона вже не сподівалася на скупу ласку колишнього секретаря райкому, бо той же голова сільради, що свого часу переносив Марину через кожну калюжку, сказав їй учора:"Ти, Марисю, людина заслужона, як пить дать, але життя, чуй, як річка, до неї два рази не ступиш, хоч розірвись...Нє?" Себто, міркує о цім спогаді Марина, слава твоя спливла за водою, як непотріб у повінь, бо скороминуча, що людський вік. І завважила несамохіть шерегу кав’ярень-забігайлівок під звабливими вивісками: "У дядька Чорномора","Під оселедцем","Гостина у цуцика Лця", "Хата магната"...Знизала плечима:"Це ж яким їдлом годують тего цуцика?..." А сподобалась будка на гумових колесах, яка засвідчувала назву "фірми": "Ой, Одарко, схаменися..." І Марині розпогодилося на душі. Мовляв, що вдієш, обіцяв хитрий лис Микита комунію у вісімдесятім, та ба, загнилий капіталізм уже за пазуху убгався, щоб вам пусто було, гицлі криворотії... Барву прапорів поміняли, закон запхали в нужник і теперка підпирають небо бритоголовими бевзями. Раби, казав молодий сусіда-тракторист. А коли раб сидить на рабові і рабом поганяє, то маємо те що маємо, повідав народові Леонід перший... Мабуть, не з доброго дива згадала Марина цю лукаву сентенцію, бо зайшла до колишнього райкому без найменшого сумніву в собі. Хіба що жилка на скроні тіпалася, як манюнє серце, і губи, чула, зашерхли. Либонь тому, що переступати зі свого світу в чужий складно, як з минулого в теперішнє, а от же занатурилося Марині, як голодному хліба.. І вже без вагань, хоч поволеньки, піднімалася сходами на другий поверх - до приймальні голови райвику, де її зустріли трохи примружені очка рудого таргана - з великого портрета на стіні поза секретаркою. Вона якраз стояла на довгих, від персів, ногах і старанно масажувала синюшну шийку. - Хазяїн у себе? - 3апитала Марина в секретарки і лишень тепер побачила її ругленьке, геть чисто зафарбоване обличчя, позначене їдкою зеленню понад вузькими очками. Секретарка нехіть відірвалася од згаданої операції і глипнула на Марину рогом. - А вы кто? Я доложу, а вы повєстє.. .это.. вашу куфайку на вєшак, окєй? Марина схитнула головою, а руки самі стягнули ріжки хустини до підборіддя. - Як тільки-но скину кухвайку, небого, то осліпнеш, а я би того не хотіла... Перекажи, що Марина Хлібнючка на слово проситься, мо не забув... -Пхе! - Сказала на те амазонка з-під Заплюївки і вдарила плічком у високі двері колишнього першого секретаря райкому. А Марину перейняла зрадлива, як на час, думка: "Навіть гнізда не поміняв Довгорук... Цікаво, а чи висить у нього на стіні Ілліч із

ОЛЕКСАНДР ГИЖА

НОВЕЛИ ліжку, чуючи себе мовби на холодній хвилі. Вона легенько загойдала Марину, мов дитя колисанкою, і лише погуки молодого сусіда Василя знадвору витручували жінку з полону моторошних видінь. - Агов, тітко Марино! Я до вас, а ви, як не чуєте... Тітко Марино-о-о!. Важко, через силу, вона опустила ноги на підлогу і, прислухаючись якихось голосів у собі, видибуляла на ґанок. Василь, сусіда, вусатий здоровань під чорним вусом, стояв у прочинених воротах і посміхався. - Жива ще, Васильку. Ще жива... - І зібрала зморшки в кутиках уст - посміхнулася кволо. - Кликав мене? - Ваш собацюра загнав мого ангорця на березу, ондо, бачите? Сидить, бідака, чи не з ночі. Плаче в криваву сльозу, голодний, яко сто свинтусів укупочці... Ну, то позичте на час довгу драбину - у вас є. Береза грубезна, як дістануся перших гілок, а тоді вже, той... Не пропаде ангорець. Марина побачила знайомий обрис тварини на березі і раптом згадала, наче зі сну: Довгорук тицькав їй в долоню партквитка і пошепки сичав на вухо: "Залишайся нині в районі. Треба, Марисю, Зірку обмити. Щоб не остання, кумекаєш?".. А вчора, видати, спало на гадку партжеребцеві, що знехтувала колись його парттілом, то закусив вудила..." І знову глянула на меткого парубка - якраз моцювався з драбиною біля старої берези.Як озирнувся, покликала жестом руки. Молодик підійшов, пахкаючи сигаретою на губах, а тоді розтоптав недопалок обцасом. - Чуєш, Васильку... Хочу просити, аби гілки отамого, на самім вершечку берези пообтинав. Зробиш, сину? У молодого сусіда збрижилося чоло. - Таку красуню, тітко, обкарнати під нуль? Он же скільки в садку всохлих яблунь - повмирали пенсіонери без чоловічих рук...То, може,я їх упораю,га? Марина зітерла долонькою сльозу на щоці. - Учини волю, сину, бо часу в мене жменька... Парубок похопився - забачив холодний, наче змертвілий, туск в очах літньої жінки. - Авжеж, авжеж, тітко Марино, завиграшки! Скільки того діла - зроблю. Ось лише по ножівку скочу, умент. Потому якийсь час вона чула, як зречено гупають березові гілки на мерзлу землю і від тих згуків стискалося їй серце і гострий біль розривав затилля. Мовчала. Жаліла стару, ще дідову, березу, біль перемістився вже під грудину, і чомусь не володала ногами... Гуп...гуп...гуп... Падали з висоти крила берези, і відлунювали теньком шибок у вікнах: "діньдінь, дінь-дінь. Мовчала. Думки ворушилися в серці, а про що, вже не відала. Не могла їх зв’язати в ланцюжок, щоби покликати Василя. І жебоніла тихотихо: "Божечку, дай сили сказати..." І коли молодий сусіда постав у порозі ґанку, вона звела на нього холодні очі й кволо, слово при слові, зронила самитми устами: - Хай Бог віддячить, Васильку, бо я вже не є... То

Довгорук стягнув брови до перенісся і струсив попіл з сигарети, проте не поцілив у попільничку на столі. Мабуть, з цієї пригоди на широкому, давно вгодованому поличчі можновладця заграли жовна. - Гірка правда, Марино Петрівно? - От бачите. А як її, непідкупну, обцукрити бодай зверху? Да. В дикий капіталізм запхалися, шановна. Нові часи, нові пісні і гімни. Через те, героїне, районним бюджетом миші снідають. Да. Порожня каса. Да. Тепер кожний будує свою хатинку, чули? Мариною хитнуло, наче килим під нею гойднувся.. Жінка кинула руку на серце. - Миші, кажете? Нівроку їм... А куди ж поділася наша провідна і рушійна, всеперемагаюча і всекривава, пане-товаришу секретар, га? - стояла перед учорашнім розпашіла й простоволоса, бо від різкого поруху тернова хустина сповзла із сивісінької голови і розцвіла яскравими ружами на плечах. Обличчя Марині вже стемніло, і вона над силу, ніби клоччя з рота, видушила з себе: - Миші снідають, га? Чи не завелика череда тих грошоїдів у вашій парафії, пане секретарю? Усесеньку нашу працю пожерла двонога почвара, тьху! - Плюнула під "апендикс" - далі, певне, сили не стало. У величезному кабінеті загусла тиша. Тужава і в’язка заразом, як чорна смола. Відігрівшись, певне, од тютюнового диму, задзищала зелена муха на давно немитих шибах великих вікон. Мабуть, волі шукала. Ще з совєцьких часів. Голова району мацнувся по кишенях, хоч пачка лежала на столі - яскрава, мов дитяча ігашка. - Не тьхукайте в криницю, Марино. Ви ж усе-таки Героїня, а не якесь там ледащо. Да... І не пахайтє так глибоко, ібо пупа урвйотє. Да? Нова формація, шановна, вимагає жертв, як будь-яка інша. Да. Марина випросталась крізь гострий біль тепер ще й у грудині, проте очі їй спалахнули, мов жарини від подиху вітру. - Формація? Жерви? А добра народу - хто в черево забгав? Не звередить вам, упирі? Ніздрями не вилізе наша кривавиця?- Марина наразі вихопила з кишені жакета партійного квитка і ляснула ним по лакованій стільниці, аж попільничка з місця зсунулась, а зелена муха на шибі присіла - заніміла-бо від ляку. - Скористайтеся в нужнику, Довгоруче! Тьху!Навздогін за тим партійним аусвайсом. І, як була простоволоса, вимоглася з кабінету, несучи на плечах нев’янучі жарини троянд. Дісталася домів далеко за північ. її, спустошену і виснажену украй, ще в полі зустрів домашній сторож Нерик, але чомусь не стрибав, як завше, а лизнув їй руку, і дибав далі, чимось пригнічений. Щось вістила йому душа?.. В хаті Марина впала на ліжко, як була, в одязі, а чи заснула на якусь дрібку часу? А ніч довгапредовга і безгомінна, як пітьма, і з тієї пітьмави очутилася наразі від тяжкої і холодної ваготи в грудях і відразу здогадалася, що то тяжіють свинцево її численні брязкальця-нагороди. І поволеньки, бо кожний порух колов їй серце, стягнула з себе жакета і впустила його на підлогу. Потому віддихувалася на

ОЛЕКСАНДР ГИЖА

НОВЕЛИ

зроби старій бабі ще єден ралець.. Бачив у хаті, на покуті, прапора в чохлі? Прив’яжи го дротом до вершечку берези, тилько передніше мій іконостас, що на жакеті, почіпляй на полотнище. - Марина помовчала - збиралася на силі, язик начебто корився їй, однак мовила з натугою, ніби не ставало повітря, й повіки вчинилися свинцевими, і вона бачила сусіда, мовби в сутіні. Молодик дивився на літню жінку з острахом та з жалем - бачив неживу блідість на її обличчі. "Прапора - на вершечок берези? З орденами? Нащо? Може, в старої глузд поїхав? І вже сам стояв блідий, як молоком умитий. - А люди,тітко Марино? Посміху буде на цілий район... - Марниця, сину... Вчини, - ворухнула губами. Парубок окинув швидким поглядом височенну березу. - Мені не болить. Просите - зроблю. Піду лишень по цвяхи.. Невдовзі Василь повернувся, довго сопів над полотнищем прапора - перечіпляв численні ордени й медалі з іконостасу на жакеті. А Марина тим часом

байдуже дослухалася охолоди в серці, воно ледь-ледь жило.Очей на березу вже не могла піднести, то лишень повіки їй здригалися, як чула знадвору неголосні удари молотка десь у високості, й тепла іскрина ворушився їй в зіницях. Передніше, як молодий сусіда причинив за собою двері, вона спробувала вийти на ґанок, та лишень зсунулась на холодну твердь лавиці під стіною... Життя лишало Марину по крапелині, сканувало з серця в безвість, і не хотіло того. А коли побачила над собою обвітрене обличчя молодого сусіда, прошепотіла самим духом: - Прости мені, Васильку... Хтіла переписати на тебе хат... І вмерла. А високо понад удовиною хатою линув малиновий подзвін зі старої берези у вечорові примерки. Мабуть, скварні дні Марини, як чорні птахи, вертали до неї з вирію, билися в її холодні вікна, а вона не чула. - Дінь-дінь-дінь... Дінь-дінь- дінь... Реквієм. 2006. Синє озеро.

Марина Павленко. Рідний поріг. Картон, акварель

ЛЮБКО ДЕРЕШ

“ЛЮДИНА...” було їх двоє братів, старший брат Роман і молодший Володько. Володько трохи був пришелепкуватий і весь такий неладний, що соромно дивитися було. При церкві обидвоє служками хлопці були, а коли діло пішло до семінарії, то Вольодьку не взяли, бо сказали, що він недоумкуватий. Володьку страшно то розгнівило, і що був він недоумкуватий, то виліз на яблуню і три дні сидів там, і вив, не хотів злазити. Тілько що яблука струшував надаремно. На четвертий день зняли його звідти палицями, та й повели в лікарню. В лікарні Володька тримали на пігулках і уколах, поки він не втік звідти на третій тиждень, і не прибіг босий, в лікарняній сорочці, аж зі Львова сюди. Тут він жив на церковному подвір’ї, як несповна розуму, водив корів пасти, поки не знайшла його собі одна дівка, Марина Подоляк з Озер. Каже, чуєте, "з таким хлопом не засумуєш". Взяла його до себе жити, з нею мама стара жила. Марина файна жінка, набожна, то їй і віддали Володьку, аби легше було. Слухайте, що мені сусідка їх розповідала, Ганя Нагірна. Ви Стефу Нагірну знаєте? В Пустомитах в Податковій працює. То її дочка. Так от, прийшов я раз до Гані Нагірної по молоко, вона мені каже: сядьте, Мироне, бо я вам таке зараз розповім, що ви впадете. Ну, я сів і вона стала розказувати:

ЛЮБКО ДЕРЕШ

Автор фото: (с) Ксенія Дереш

Людина, яка нікому не заздрила Присвячується моїй мамі. Ми зустріли його на зупинці, я і моя мама. Він - чоловік років п’ятидесяти в тапках на босу ногу і солом’яному брилеві - сидів під магазином "Радехівське курча" і продавав аличу з кошика. - По чому ваша алича? - спиталася мама. - По п’ять, прошу пані. Беріть, хороша алича. Насипати вам? Моя мама подивилася на захмарене небо, ніби радилася з таємною доктриною, і сказала мені: - Скоро буде дощ. Я візьму літр, на вечір, зварю компоту. Подув поривчастий вітер. Чоловік у брилі глянув у бік переїзду, звідки дув вітер і притримав свого бриля рукою. - Зараз як влєє, - сказав чоловік. - Але блиснуло! Бачили? Пролунав грім. - Ви, прошу пані, може до панотця ходили? - Так, до панотця ходила. Хочеш аличі? запропонувала мені мама. Я взяв аличу в долоню, став їсти і плювати кісточки на узбіччя, недопльовуючи до асфальту. Ні справа, ні зліва ніяких машин не їхало. - Так, ходила до панотця, - мама поставила сумку зі свяченою водою на землю і роззирнулася ще раз навсібіч. Але ніщо не віщувало маршрутки. Чоловік озвався. - Я теж до нього ходив. Ой, пані, як він мені допоміг! Дуже добрий чоловік. Їх двоє, двоє братів. Ви не знали? Один в одному кінці села, біля озера, а інший в другому, біля лісу. Панотець наш, Роман, висвятився на священика і ся вженив, та й живе тут. А другий хтів ся висвятити, а йому не дали. Ви не чули тої історії? - Ні, - сказала моя мама. - Розказати? - Та розкажіть, прошу.

Марина - Приходжу, - каже мені Ганя, - я до Подоляків на подвір’я, а там - Інокетній лежить, весь блідий аж синій. Губи почорніли, - каже, - щоки ся запали йому, біля нього на землі сидить Марина з балією, і він туди блює. Як побачив мене, став голосити: людоньки, каже, рятуйте, то відьма якась, а не жінка! Вона мене блекотою годує! І все в балію вертає. І все благим матом покриває. А Марина каже: - Ви, - каже, - Ганю, не дивіться, що він так лежить. Я йому трав наварила, то йому тепер всі його бзіки через рота назад лізуть. То нічого, - каже, проригається та й посвітліє. А Інокентій як закричить: - Трав вона мені наварила! Блекоти мені, блекоти! і вертає все, вертає, раз за разом. Ганя мені каже: - Мироне, я так ся злякала того! Якби чорта якого побачила. А Марина на нього вилізла і давай йому по спині ся доптати. А Інокентій знай тілько хрипить і ся задихає. Тоді Марина на нього відро води шусь, і знов давай ногами спину містити. Переверне на інший бік - і по грудях топчеться. А потім як стрибне, як скоче йому на груди, так щось і захрумтіло. Видихнув Інокентій і ся заспокоїв, тільки тихо голосив: "Ой, людоньки, що коїться". А дні через три, - каже мені Ганя, - бачить: гуляють під ручку. Марина веде Інокентія. А Інокентій поволеньку так ноги переставляє. Горб розпрямився, плечі розійшлися, обличчя проясніло. Ганя в них питається: а горб куди діли? - А в землю втоптала, - чуєте? каже - "в землю вдоптала". І сміється. Коси такі ладні має, личко таке все рум’яне. Похорошіла. І в Інокентія трохи ся розвидніло в очах.

Брат Інокентій - Мене, - сказав чоловік, - Мироном звати. Я дякУю тут при церкві, то все то чув з перших уст. Значить,

ЛЮБКО ДЕРЕШ

“ЛЮДИНА...” поступив до інституту, то побачив, що мої одногрупниці всі виснуть на хлопцях плечастих, мужніх. Я став ходити у спортзал, їсти дитяче харчування, і в мене стали рости м’язи. В мене з’явилися великі біцепси, тріцепси, я полюбив ходити на пляж по неділях, знайомився з цвітом комсомолу, став вести активне життя. Але коли в мене з’явилися біцепси, я побачив, що дівчата стали вішатися на тих, в кого був блат і квартира. Я почав працювати у дві зміни і після роботи ходив розвантажувати вагони, щоб заробити хоча б на порядну маринарку. І от, в мене з’явилася порядна маринарка, а до неї ще машина "Жигулі", і жінки стали на мене вже дивитися трохи інакше, але я знову зустрів свою стару любов з інституту, вона була сама, працювала на кафедрі біології у нас у Львові і не хотіла зі мною, футбольним тренером, нічого мати спільного. Тоді я давай поступати на другу вищу освіту, бо перша була по фізкультурі, я вчитель фізкультури по освіті, хочу вам сказати. - Ви - вчитель фізкультури? - здивувалася моя мама. - В минулому. Поступив я на кафедру, взяв тему для розробки. Якраз на стику наших дисциплін: фізкультури і біології. Тема звучала так: "Фізична культура і природній добір". Я був еволюціоністом і мене цікавив Дарвін. Моя пасія захоплювалася Гегелем і сміялася мені на кафедрі в обличчя. В неї був роман з одним нашим співробітником, дуже цікавим чоловіком, моїм колегою. Він перейшов до нас з кафедри філології і писав суміжну роботу на стику філології і біології. Я вам розкажу про нього. Ви не проти? - Прошу-прошу, - сказала моя мама. - Маршрутки і так щось не видно.

Панотець - І пішла по селу чутка, що Марина свого чоловіка вилікувала. Стали до неї люди приходити, щоби їм трохи де спину порихтували, а вона каже: то все до чоловіка, він в мене спини рихтує. Ви би чули, що то там за крики стояли на дворі! Гейби концтабір який. З вулиці як подивишся, Інокентій там прямо на дворі переверне, розтопче, за руки-ноги потягне і покладе під деревом відлежуватися. По троє-четверто там під деревом лежать і стогнуть тихенько, а потім всі до отця Романа йдуть на прощу, в інший кінець села. Там їх панотець висповідає, причастить, залишить наніч, якщо треба, молоком гарячим напоїть, а потім вони собі з Богом їдуть 113-ою маршруткою додому. Але буває, знаєте, і навпаки.

Проща - Буває так, що панотець нераз каже: ідіть перше до брата мого, юродивого Інокентія, а тоді вже до мене. Я, каже, вам би зарадив, та ви не почуєте. До нього ідіть. І йдуть людоньки через все село аж до старої Подолячки. А там на дворі Інокентій сидить. "Лягай, - каже, - тутво, на мішки", - а сам з’їсть белени і давай місити, що є моці. Старих молодими робить, чи ви таке чудо бачили десь? Хто як з хреста знятий до Інокентія приходить, той потім літає. А хто як сич надутий приходить, той потім як убитий до панотця Романа повзе. А кому треба, тому після сповіді Михась, синок панотця, лазню нагріє і так віниками відпарить, що в чім хочеш покаєшся. А буває і так, що прийде хтось до Інокентія, а той сидить, блекоти наївся, гірко-гірко йому, а очі ясні-ясні. На людину подивиться і так тільки, знаєте, скаже: "Клас-с-с!" І вже людині легше стає. Така ото в них, бачите, кооперація.

Семіотик Мій друг семіотик був безумно закоханий у нашу спільну пасію, ми називали її Мальвіною. Ні він, ні я ще не були одруженими, і обидвоє хотіли одружитися на ній. Мальвіна віддавала перевагу моєму другові, тому що він знав модних літератів зі спілки і водив її по кафе, а я водив дівчат на стадіон, показати, як грають мої хлопці. Так ось, наш друг семіотик досліджував мови. Він був прихильником теорії єдиної мови, і наша Мальвіна була від цього в захваті. Він міг годинами розповідати, яке слово з якої мови походить. Ніби цього було мало, він розповідав, що то слово в оригіналі значило, і чому воно тепер значить щось інше. Наприклад, він казав, що слово "богатир" походить від виразу "Бога тирити", а тирити означало "допомагати нести". Або що слово "секрет" походить від слов’янського "скрит", і "санскрит" це мова "скритого сану". Поступово він надміру заглибився в свою тему і дійшов до такого, що став погано говорити. Він повільно підбирав слова, ніби жував їх, а те, що говорив, годі було зрозуміти. Наш семіотик був, знаєте, як та сороканіжка, яка задумалася, як вона ходить, і розівчилася ходити. В один прекрасний день він наважився попросити у Мальвіни руку і серце. Він готувався цілу ніч.

Блекота - А що ж ви? - спиталася мама. - Стільки хорошого про брата Інокентія розповіли, що треба буде на наступний раз самій піти до нього. Тільки ж блекоти їсти не хочеться. - А я, - сказав чоловік з аличею, - потрапив до рук брата Інокентія ще у дев’яносто сьомому. Молодий ще був. Якраз жінка пішла від мене, і я став гуляти.

Гуляка - А пішла від мене жінка ось чому. Коли я вчився в інституті, вподобалася мені одна старшокурсниця. Вона займалася легкою атлетикою, метала списа, була комсомолкою і дуже такою, знаєте, активною особою. А я - що я? Завжди такий був, як зараз. В окулярах… - Але ж ви без окулярів, - зауважив я. - … низенький… - Але ви досить високий, - сказала моя мама. - Ану поміряйтесь. Та ви як мій син, а мій син знаєте який високий! - …і постійно в носі щось наколупував. Коли я

ЛЮБКО ДЕРЕШ

“ЛЮДИНА...”

Обдумував, якими словами сказати це буде найкраще, а на ранок довів себе до такого виснаження, що не міг сказати взагалі ні слова. Так і залишився ходити німим, не захистив ні кандидатської, ні докторської, поїхав у село вирощувати кукурудзу.

кажуть, спився наніц після того. Стали ми жити удвох. Я їй кажу: "Ну, люба моя, тепер буду цілителем". Роздрукували ми афішки, розклеїли по місту, винайняли приміщення і стали чекати, хто прийде. Приходять в неділю пенсіонери всілякі. Я давай їм про систему свою розказувати. Кажу, треба викопати яму з коров’ячим гноєм, наїстись блекоти і лягти в гній з головою, і все як рукою зніме. В місті сильно популярним я не був, бо ніде яму викопати, а по селах їздили з дружиною, пропагували метод гнойової ями для жінок і блекоту для чоловіків. Урину пити рекомендували, голодувати вчили, зцілювали від парші і від лобкової воші. Через пару місяців прийшли до мене з міліції, стали випитувати, що за один, тут я їм і признався, що я за один. Коли дізналися, що я на гнойових ямах нічого не заробив, відпустили. Мальвіна вже на той час Мальвіною бути перестала, була просто Таською. Побачила, що зі мною каші не звариш, взяла і пішла від мене. Став я їздити по селах, де жінка яка самотня, то я їй допомагав біля хати, а потім залишався на день-два. Так і жив. Спиватися почав потроху, квартиру у Львові продав. Так мені, знаєте, стало тєжко на душі, що захотілося в тій гнойовій ямі самому втопитися. Приходжу я до брата Інокентія, стукаю у фіртку, а мені ніхто не відкриває. Я стукаю, стукаю, тут, нарешті, виходить брат Інокентій, в грудину як дасть кулаком, аж я осів. Плюнув мені в обличчя і закрив браму назад. Я і плакав, і кривлявся, і думав вже собі в дупло залізти, як брат Інокентій, поки не вирішив на дереві ся повішати. Щоб, думаю, всім було видно, як я ся розкаюю. - Людоньки, - моя мама сплеснула руками. - Як же ж ви живі ся залишили? Що то за чудо, що ми зараз з вами так говоримо? - Чудо, прошу пані, натуральне чудо. На світанні, як ся стало жевріти, став я лізти на стару вишню, та й нога попала в тріщину. І так мене затисло, що ні вперед, ні назад. День вже приходить, а я, як дурень, стою з ногою в дереві. Маринина мама на двір виходить і каже: людоньки, хто то в нас сидить? Та то цілитель, мамо, - Марина їй каже. - Зараз чоловікові постукаю, може, він йому витягне ногу. А ні, то доведеться тепер так жити". А мама її подивилася на мене, похитала головою і сказала: "Нічого, доню, Христос терпів і нас учив". А в мене вже сльози на очах стоять, люди на роботу їдуть, 113-та маршрутка вся битком набита, всі на мене пальцем показують, а брат Інокентій все з дупла не виходить. - Може, йому їсти щось дати? - Маринина мама каже. А та їй: - Та я б дала, але ж так високо заліз, що годі добратися. Нарешті, виповз під вечір брат Інокентій, подивився і каже: - Не буде діла з цілителем. Міцно вишня так тримає, що не розщепиш. Видко, треба буде на дереві відспівувати. І заліз назад у дупло. А я вже ридаю, душу з себе видираю, лиш би ногу відпустило. Вже би ногу пилкою відпиляв, як Інокентій вийде та й скаже:

Далі А я, тим часом, захистив кандидатську і відчув, як починаю не встигати. Мені було вже сорок, від ночей над паперами під горнятко з кавою я відчув, що серце стало вже не те. Я став пити корвалол, а моя пасія розвелася і вдруге одружилася на художникові. Я зрозумів, що не встигну вже стати художником, але ще встигаю стати критиком. Я став писати розгромні статті про сучасних митців, але Мальвіна пхикнула і не хотіла зі мною бачитися. Тоді я вирішив написати велику наукову роботу, яка би пояснювала, що всі художники - козли, а всі жінки - курви. Я збирався вмістити в ній весь свій життєвий досвід важкоатлета, вантажника, викладача фізкультури, водія, тренера футбольної команди, теоретика біології, критика мистецтв в один заряд і скинути цей заряд на острів їхньої любові. Але не встиг, бо мене повезли на операцію. У мене забилася печінка, не пролазив камінець. Я зрозумів, що займаюся чимось не тим, втік з операційного відділення і пішов сюди, може, думаю, хоч перед смертю ся висповідаю. Пішов до панотця Романа, і став його молити: "Отче, - кажу, що хочете буду робити, тільки не кажіть під ніж лягати, бо я не переживу того". І знаєте, що він мені сказав? Він мені сказав піти до свого брата, до юродивого Інокентія. Та я й пішов. Приходжу на їх двір, бачу, дівка порається біля хати. Я їй кажу, що від отця Романа я, до брата Інокентія прийшов, а вона давай гукати: "Де ж мій чоловік? Чи живий ще, чи вже геть задубів?" Тут з дерева щось закрехтіло. Я дивлюся - з дупла вилазить щось таке руде все, бородате, в сорочці до колін. "Лягай, - каже це бурмило, - будемо тобі масаж робити". Я ліг, а він давай мене місити туди-сюди, а жінка його тільки відро води мені на голову виллє, як нове вже набирає. Розмісив мене, потім взяв на руки і поніс за хату, де в нього коров’ячий гній лежав, і поклав мене прямо в гній, присипав і сказав лежати. - Отакої, - сказала мама. - Ви вже передумали до брата Інокентія йти, прошу пані? Я вас розумію. Я вже теж був нерадий, що собі такого надумав. Відлежався трохи в гноєві, чую ніби легше стає потихеньку. А як зовсім стало добре, то я вже до панотця навіть не заходив, а лиш нарвав собі блекоти в мішок, сів на 113-ту маршрутку і поїхав до Львова. Ну, думаю, все, тепер Мальвіна буде моя. Приїхав, дзвоню їй, кажу: "Приходь, є розмова". А сам наївся блекоти і думаю: "Зараз вона прийде, я їй голову на місце поставлю". Добре, що вона прийшла, а то би дуба врізав тільки так. Так мене забрало, що годі було повернутися. Півночі просиділа наді мною та Мальвіна, а наранок я, як відповз від унітаза, то їй кажу: "Чого тобі вертатися до твого художника? Живи зі мною". Вона й залишилася. Художник той,

ЛЮБКО ДЕРЕШ

“ЛЮДИНА...”

- Сраки тобі голої, а не пилки. Чи ти се дерево саджав, щоб його пиляти? І назад в дупло пхається. І так мені то все нелюбо стало, що померти мушу я на тій вишні, що став я кликати: - Брате Інокентію, отче Романе, порятуйте мене, Христа ради! Тут вилазить Інокентій і каже: - Сильно тримає вишня, але можна щось попробувати. І знов поліз пробувати. А я сиджу. А нога в дереві. А я вже ледве-ледве. Другий ранок я вже геть як мрець був на тій вишні. Вже пташки до мене прилітали, дивилися, чи скоро я доспію, вже я сам не йняв віри, що мене звідтіль зніме хтось, коли Інокентій вилазить з дупла і каже: - Ну, майже відпустило. Ще трохи цілителя хай потримає, і можна знімати. І над вечір виліз до мене Інокентій на гілку, сів поруч і питає: - Ну що, будеш злізав чи ще постоїш? - Та вже би зліз, якщо є на то така ласка, - вже так тихенько йому кажу. - А людей за гроші сцяки пити вчити будеш? - Ой, та вже нічого научати не буду. - Ну, тоді підеш дяком до мого брата служити. І такого мені дав підзатильника, що я з тої вишні прямо в скирту гною шусь - а там вже як дома. Відлежався в гноївці, витягли мене Інокентій з Мариною та й понесли до потічка помити. Відмили там, в чисту сорочку одягли, і питають: - А що, до отця Романа підеш, чи у нас залишишся? - В отця Романа, - каже Марина, - Одарка борщу наварить, пампушків наготує, сметанки в тарілку покладе, петрушкою посипле…

- А в нас тоже лад, - Інокентій каже. - Дамо тобі драного кожуха, поселимо на горищі, будеш нам комина чистити, а я тобі за це дам таку ласку поганки зі мною по четвергах їсти. Ой, поганочки, ой дрібнесенькі! - В отця Романа, - каже Марина, - хата світла. Вікна до стелі. Все чисто виметено. А як Михась лазню заладить, то аж хочеться жити. - А в нас теж добре, - Інокентій каже, - Наїмося блекоти з тобою і поліземо на вишню чортів ганяти. А як хто прийде, ти його за руки вхопиш, я його за ноги візьму, і як потягнемо, так з нього всі біси й посипляться. - В отця Романа до сповіді підеш, в чистому ходитимеш, - каже Марина. - А в нас вогень розпалимо і кізяк курити будемо, а потім назад, на горище, з молитвою, в драному кожусі, на морозі стоячи, спати. Вибирай, куди підеш. - Та я що, - кажу їм, - я людина маленька, кізяк на морозі курити не потрафлю. Піду я до отця Романа дякувАти, а вам низько кланятись. І пішов до отця Романа. А там в нього і вулики, і корови, і нову дзвінницю ставлять - роботи вистачає. То я вже при храмі в комірчині поселився, та й живу. Сад доглядаю, оце часом аличі вийду продати, чи яблук. Отаке. - Людоньки, чи це чувано, - сказала моя мама. - що це, чи не 113-та? - Вона, вона, пиняйте її, - сказав нам чоловік. - Дякуємо за аличу, - кинув я на прощання. - Тримайтеся купи, - озвався чоловік і 113-та рушила разом з нами на Львів. На пил при дорозі падали перші крупні краплі дощу. 2011

Марина Павленко. Удома. Картон, акварель

МАРИНА ПАВЛЕНКО

ПОМСТА І з відразою вказувала на купку зіжмаканих папірців на столі. "Сміття!!!" - паленіла дівчина. Де вже хазяйці знати, що ті незграбні карлючки насправді - палкі освідчення. Неграмотна Поліна бодай так намагалася наслідувати могутню суперницю. "Я кохаю вас, Іване Пилиповичу! - кричала її наївна душа. - Ну, хоч гляньте на мене!". А що літер не знала, то й виводила на папері всякі таємничі знаки. З твердою, мов у дитинстві, вірою: чари написаного неодмінно подіють! Згодом пані сама взялася навчати Поліну грамоти. Проте, сяк-так здолавши ази, дівчина відмовилась навідріз од подальшої науки. Не лягало на серце - і край! Господині, гімназійній викладачці, кортить побавитись у вчительку ще й удома. А їй, хатній робітниці, за цю додаткову - навчальну - працю не платять!.. Та й пересвідчилась: Івана Пилиповича абеткою не привернеш. - Чи пригадуєте, Поліно, яким святом для Неї було придбання "Української музи"? - Іван Пилипович трепетно взяв із верхньої полиці добрячу книжкову брилу. Чого б мала пригадувати? Може, її, просту наймичку, допускали на сімейні свята? Може, ділили з нею болі та радощі? А книжку знала добре! Хазяйка особливо пильно стежила, щоб Поліна вчасно просушувала й провітрювала її. - Як Вона чекала виходу "Музи"! Це було так непросто: на видання люди (ми теж!) здавали і гроші, і всяке ганчір'я, - хто що міг. А вийшла - ми відзначали це при свічках, з музикою, і до світанку - читали! Ось тут, заждіть... Ага, Олесеве: "Сміються, плачуть солов'ї... Цілуй її... Знов молодість не буде!.." Іван Пилипович уткнувся головою просто у вірш і німо захлипав. Нічого не кажучи, несподівано для себе Поліна підходить до нещасного і, не відпускаючи начиння, вперше в житті мовчки кладе руку на його зіщулене плече. Осміхається, раптово спіймавши себе на чудному пориванні обмести мітелочкою господареві залисини і прибрати ганчіркою під його зів'ялим носом. Еге ж, молодості й справді більше не буде!.. - Ви - добрий ангел, Полінко! - вигукнув якось, милуючись, як вона вправно дає раду книжкам. - Тільки ви здатні по-справжньому зрозуміти моє страждання та гідно берегти пам'ять про Неї! промовив і соромливо поцілував чи то книжку, чи то руку служниці, яка поправляла тій книжці сторінки. Минув ледве рік - і Поліна вийшла заміж. За Івана Пилиповича.

МАРИНА ПАВЛЕНКО

Помста І Після смерті Ганни Василівни Іван Пилипович подовгу просиджував у вітальні, попід саму стелю заповненій книжковими шафами. - Оце все, що зосталось від моєї любої дружини! тулив до мокрих запалих щік мовчазні томики в добротних палітурках. - Осиротіли ми з вами, Поліно! Лише й маємо скарбу, що ця бібліотека, Її невтомними стараннями зібрана! - погладжував тремтливими долонями холодні стоси похмурих книг. Поліні незвично, що хазяїн звертається до неї: усі вказівки раніше отримувала тільки від Ганни Василівни, а Іван Пилипович ніякого діла до хатньої робітниці ніколи не мав. Тож вона мовчить, лиш мітелочка в її руках бігає чомусь проворніше та ганчірка пилюку визбирує на полицях ретельніше. Відтепер щовечора, коли Іван Пилипович, повернувшись із цукроварні, сутулився в глибокому кріслі під книжковими шафами, Поліна теж з'являлася там і безшумно й майстерно порядкувала. - Цей філософський трактат лежав у Неї під подушкою, коли схопило серце! - розпачливо куйовдив поріділу кучму вдівець. - Якою ж розумною Вона в нас була, Поліно: скільки літератури іноземними мовами!.. Бувало, читала й відразу перекладала! Оцю, оцю і ось цю... - Іван Пилипович підводився з крісла й по черзі припадав до палітурок. Поліна зітхає, шанобливо ставлячи перетерті стоси на полицю. Що казати?.. Пані справді була красива й розумна. А вона, Поліна, - дурна й негарна. Чим тут зарадила б?.. Років п'ятнадцять тому, щойно прийшла сюди на службу, зразу по вуха й закохалась у - тоді стрункого та буйночубого - Івана Пилиповича. Але той, окрім своєї Ганни - кучерявої жовтокосої богині з вічною книгою в білих доглянутих пальцях, - не бачив нікого й нічого. Пригадує суворе і ледь насмішкувате з уст Ганни Василівни: - Що це за сміття ви постійно розкидаєте в Івановому кабінеті, га, Поліно? Приберіть негайно, прошу вас!

ІІ А коли це сталося вперше? Ах, так! Поліні тоді, хоч умри, нічим було розтопити (нова служниця приходила тільки раз на тиждень: Поліна й сама не ледащо). Жодного папірця на кухні! Прокинеться чоловік - де сніданок? Обачливо, скрадливою ходою - серце з грудей мало не вискочить - пробралася до вітальні.

МАРИНА ПАВЛЕНКО

ПОМСТА

На розпал пішли всього кілька не підряд вирваних (щоб не так у вічі впадало) сторінок. З однієї - надто вже старої (ще позаминуле століття!) - книжки. До того ж, писаної чужими літерами: Іван Пилипович все одно такої не втне! Збитку чоловік не помітив. Апетитно вминаючи сніданок, пожартував: - То мусили бути незвичайні дрова, щоб така печеня вдалася! Признавайся, Полюню, чого підсипаєш у вогонь, чим чаруєш?.. І засміявся вдоволено: - Ти - моя Берегиня! Вдруге було простіше. Передавала небожем (тепер до них часто навідувались її родичі) сестрі гостинця: зо два десятки яєць. Але ж як цей зірвиголова довезе такий делікатний крам? Чим перемотати? Ось і знадобилася решта книжки: все одно вже негодяща! Еге ж, скільки служила Поліна книжкам - тепер нехай вони їй послужать! Отак потихеньку в піч перебралися іншомовні видання. Непомітно виволікаючи з шафи чергову жертву, а тоді неквапом шматуючи її безпорадне тіло, Поліна відчувала неймовірну, не звідану досі насолоду. Насолоду влади. І помсти. Згодом Івана Пилиповича вдалося переконати, що від книжок у вітальні тяжкий дух. Він чоловік уже в літах, здоров'я не те... А тут нову канапку придбали. Та й сервіз ніде розставити... Хіба не ліпше книги перенести в комірчину?.. - Гаразд, Полюсю, чини, як знаєш! Ти в мене розумниця! - обвів шафи прощальним зором. - Залиш, Полюнечко, хіба ось цей ряд: часом хочеться перечитати, минуле позгадувати! - вказав на верхню полицю - з "Кобзарем" та "Українською музою". У комірчині все не вмістилось. Довелося поспішно (Іван Пилипович от-от повернеться з цукроварні) дещицю здати макулатурникові, який саме проходив мимо з візочком. У вітальні запанували простір і світло. Запанувала вона, Поліна. Дух Ганни Василівни тулився в єдиному куточку - над каміном. "Приберіть негайно, Поліно, це сміття!" перекривляла колишню господиню, пристрасно лупцюючи мітелкою "запилюченого" "Кобзаря" й гидливо квацяючи мокрою ганчіркою в обкладинку "Музі". - Тітусю, у вас такі розкішні книги! - небіж ходив за Поліною, мов прив'язаний. - Чи не можна взяти якусь? Поліна чудово тямить, що племінник-студент і навідується так часто не до неї, а до книжок. Аякже, знайшов бібліотеку! Днями й ночами пропадає в комірчині. Бач, на що родичку проміняв? Невдячний! Забувся, як вона бавила його колись у вихідні? Ні, Ганно Василівно, зась вам ще й до небожа! - Ну, то продайте, тітонько! Що схочете, правте! Ти дай чи продай, а Її дух услід помандрує? Та ні за які гроші! Комірчина опинилася під замком. Хлопцеві ж було заявлено, що Іван Пилипович відписав бібліотеку школі. Племінник більше не приходив.

Ну ж і яблук зародило! Де їх розмістити? Комірчину треба звільняти. Частину книжок під мішки підкладе. А ті куди? Книги почали відверто з'являтися на кухні: дрова розпалити, ляпки від олії витерти, оселедця на чомусь почистити... - Що в нас, Поленяточко, сьогодні на обід? зачовгував Іван Пилипович. - О, як божественно пахне! - захоплено зазирав до каструлі через жінчине плече. Поліна легенько плескає чоловіка згорнутою брошурою по кругленькому черевцю. Й осміхається, завваживши, що її Іван Пилипович став таки добряче вгодованим кабанцем. Вечорами Іван Пилипович полюбляв посидіти у вітальні біля каміна. Занурювався у своє глибоке крісло, брав "Українську музу", яка єдина ще зоставалась у кутку над каміном, і - дрімав. "А спить усе-таки з Нею!" - супилася Поліна - чи то на книжку, чи то на примару колишньої дружини. Але сьогодні, нарешті, вона зважиться й на це. Обережно виймає томика з сонних пухкеньких рук. Де там ті знамениті "Солов'ї"?.. Попльовуючи на пальці, зловтішно гортає сторінки. Ти ба, скільки їх! І малюнків, і віршів! Як дрібно та щедро списано! У дві колонки!.. Давно вогонь не їв так багато літер, тому смакує неспішно, пережовує. Аркуш за аркушем. Обкладинку здужав тільки понадкушувати, і Поліна бере залізячку до рук, підворушує - помагає. Наситившись, камін гасне, і в ньому поволі холоне купка сірого попелу. Поліна старанно обтикує пледом тіло, що хропе в кріслі поруч. Тоді випростується, гордо піднімає голову і переможним поглядом обводить увесь хатній світ. Хай невеличкий, хай темнуватий, але, - нарешті, - вже до останку - свій!

Хатка в блискавицях Ніжна, романтична, спрагла до прекрасного Андрієва натура в цьому брудному й гомінкому місті не поміщалась категорично. Вона щулилась від гуркоту машин, задихалась у смердючих ліфтах, губилась у бурхливих каналізаційних людських потоках. Він завжди знав, що його місце - не тут. Не в цій трикімнатній квартирі, де проживав разом із батьками, не в бухгалтерії, куди ними ж був заштовхнутий, не..., не..., не... Гроші Андрій підзбирував потрохи, але віддавна. Так само віддавна об'їжджав слухняним мотоциклом, подарованим батьками на повноліття, довколишні села, вибираючи найгарніше. Те село мало не лише незвичайну назву Блискавиці (аж струмом пронизує!), але й розкішні зелені крутосхили, в'юнку річечку з біленькими по ній качечками і залишки чоловічого монастиря під лісом. Ну, залишки - це занадто: всього лиш купка каміння у високій траві та ще невинно-пречисте око монастирської кринички. Але важив уже сам факт, саме усвідомлення присутності якоїсь таємниці важило.

МАРИНА ПАВЛЕНКО

ПОМСТА

Андрій закохався в це село відразу. Воно снилося йому ночами, а на вихідні він приїздив сюди й подовгу блукав, плекаючи в собі передчуття великих і щасливих перемін. Зоставалося тільки напитати житло. Натрапивши на маленьку охайну хатку на краю Блискавиць, що затишно притулилась на схилі однієї з мальовничих круч, Андрій заповзявся купити її будьщо. До нього доходили чутки, що за ту хату між спадкоємцями велася чи то суперечка, чи то й війна, проте він гроші заплатив, а вже як ними поділяться не його клопіт. Щоправда, сума трохи перевищувала заощадження, але й цю перепону легко усунув продав мотоцикла. Переваги були значно більші. Ну, по-перше, в городі, який рясно родив трипільськими та білогрудівськими черепками і за яким починалося родовище цінної керамічної глини - каоліну. А, подруге, саме тут, під лісом, бовваніла купка монастирського каміння та висвічував сріблом тріпотливий німб монастирської кринички. Вагатись не випадало! В Андрієвому житті настав перелом. Щоп'ятниці ще звечора деренчливим татовим велосипедиком він тікав на вихідні до своїх рідних Блискавиць. Його нова господа швидко заповнилась гончарським начинням, рамками з натягнутими полотнами та олійними фарбами, тобто усім тим, про що наслухався й начитався, ще коли бігав школярчам до художнього гуртка. Малюванням і ліпленням Андрій марив завжди, але батьки вважали, що ці заняття лише засмічують квартиру та відбирають час у математики. Зате нині він здобув, нарешті, повну свободу і робитиме все, що тільки схоче! Мов зачарований, нипав лісами, плавнями, робив замальовки. Мов божевільний, заготовляв глину для невідомих, та вже таких омріяних скульптур. Мов наврочений, ходив і всюди шукав очима оту, єдину, яка б неодмінно була дитям Блискавиць - села, де так щасливо знайшов себе. Сільські дівчата завмирали, коли бачили високого чорнявого красеня. Про людське око вони, звісно, кепкували з його відірваності від земного життя, хоч потай чи не кожна мліла від самої думки про неймовірний шалений рай із цим дивакуватим, як вони його прозвали, Лісовим Принцом у відлюдькуватій загадковій хатині. В Андрієву ж романтичну душу поки що не запала жодна із сільських Афродіт. Усі вони - мовби й гарні, але якісь надміру буденні, надміру звичайні та зрозумілі. Його кохана буде схожа на Мавку з довгим пахучим волоссям і бездонними очима. Не зустріне її - що ж, проживе самотньо, як оті ченці, що з їхньої кринички охоче причащався. На місцевих краль, отже, не задивлявся, а вони в свою чергу не зважувались першими зачіпати Лісового Принца. У селі провів довгождану відпустку. Ліпив, малював, не знаючи, звідкіля воно й бралося. Глина в його руках звивалася лозою, химерилася небаченими складками, вибухала пристрасним

вогнем і слухняно застигала фантастичними композиціями - як велів творець. На полотнах під Андрієвим пензлем проступали ніби вивернуті в часі й просторі місцеві пейзажі. Осьде - схід сонця над Блискавицями: усі квіти й дерева вклякали перед ним, своїм божеством. Ось усміхнена криничка, з якої беруть воду зосереджені ченці. Вони - в зелених мерехтливих строях, як і належало ченцям Зеленого ордену, що до нього радісно вписався б і сам. А ще майже на всіх полотнах та в усіх скульптурах - напівпрозора, напівокреслена красуня з довгим волоссям і повними таїни очима. В кожній роботі красуня була інакшою, але Андрій знав: це - вона, суджена та кохана. Його творіння пробивали низькі стелі й відкривали нескінченність перед знудженою прекрасною душею. Не жив - палахкотів. Молився кожному новому дневі, що знов і знов приносив радість натхнення. Інколи заставав у себе під вікнами ледь примітний прим'ятий слід у траві чи зламану голівку мальви (сам квіток понасівав!). Може, дівчата приходили підглянути за своїм Принцом? А може, лісові мавки затівали довкола хати невидимий танок?.. На жаль, мав повертатися на роботу до бухгалтерії. Картини й скульптури залишив у селі: міська квартира, набита меблями та речами, все одно б їх не сприйняла. Впакував усе в ганчір'я та солому, попрощався і нехотя рушив до міста. Ледве дочекавшись п'ятниці, під вечір уже в'їжджав у Блискавиці. Саме повертав на стежку до рідного кутка, як дорогу заступила бабуся-сусідка. В її підсліпуватих очах бриніли сльози. - Бідний ти, бідний! - приказувала, втираючись кінчиком хустки. - Їдь, поглянь, що з твоєю хатою зробили!.. Знетямлений, Андрій щосили натиснув на педалі, аж вони вискнули, а через якусь хвилину перед ним постала моторошна картина - попелище, з якого іще сочився легенький дим. - Учора ввечері зайнялося, - притюпала слідом і бабця. - Поки люди кинулись, поки викликали пожежників... Казали ж тобі: "Не купуй!" А то хто хати не поділив, а хто без штанів зостався... Андрій тупо дивився, як дотлівають рештки його хати і його праці. Ба ні, то його мрія дотлівала, то Мавка його догоряла, то розвівалася з димом його ніжна, романтична і спрагла до краси душа... У міліції заявили, що таких справ не розглядають. Може, він хату сам підпалив, щоб страховку одержати. Бо для чого б купував стару халупу в селі, маючи квартиру в місті? "Ні-ні, не вдасться, молодий чоловіче, руки нагріти. І не сподівайтесь!.." Андрієві мов заціпило. Яка страховка? За що? За спалену душу?.. Відтоді життя в нього стало схожим на приміську електричку з її одноманітно заїждженим: ранок - день - вечір - ніч, ранок - день - вечір - ніч... І який мало сенс, хто сидів поруч та що проминало за вікнами?!. Стурбовані батьки, рятуючи сина, терміново підшукали йому дівчину з дуже порядної родини,

МАРИНА ПАВЛЕНКО

ПОМСТА себе, мов губка, своєю нерозміняною молодою душею. Гори! Ліси! Міста! Усе незвичне, мовби перемальоване з картинок, розбитих на клітинки: так у селі дівчата часом змальовували одна в одної для вишивок узори. Супроти бурхливих, нестримних вибухів зелені батьківщини ці - наче під лінієчку! Ба, тут навіть місяць - як циркулем накреслений! Щедро і рясно про все напише Маруся мамі. Але напише й про те, що все одно їхнє село - найкраще! Німці, які просили молока і яєць, наступного ранку навідались до Оляни знову, привівши з собою ще чотирьох. Солдати поселились у більшій кімнаті. Перед цим звеліли розібрати й винести звідти громіздкого ткацького вертата. В Оляни зимою всі четверо хлопців (бо де дівчат набереш?) пряли: аж веретена хурчали! Ткали теж гуртом. А тепер як бути? Через перекладача німці попросили нагріти чаю новий клопіт! У чому той чай варити? В горщику? Марусю настановили пралею в хлопчачій гімназії при монастирі за Мюнхеном. Дивуватися не переставала. Тут не лише пейзажі під лінієчку, але й суцільна механізація! Ну, в них удома ткацький верстат є, а в цій країні навіть на кухні, як на фабриці! Машиною хліб нарізають! Скибочки одна в одну, аж їсти шкода!.. А вже того посуду!.. І чайники, і скороварки, і... Та хіба його можна запам'ятати, що і для чого?.. Найбільше дівчину вразило консервування на зиму. Фрукти - в банках закриті! Удома так тяжко мордувались мама зі сливками й грушками: все піч топили, все засували та вигортали... А тут - наче в казці! От тільки як, наприклад, підійти з машинкою до борщу? Та він же втече з каструлі! До борщу - з душею треба. І хіба лише до борщу? Он у пиріжків свій характер у кожного: той - кругленький та веселий, той - худий та серйозний, той - сміється, той набурмосився... А вареники? Якщо без душі їх заліпиш - неодмінно посиніють або розваряться! І смак не той... А світло яке в будинках яскраве! До роботи вставали о четвертій ранку, на кнопку натиснеш - аж за очі рве! Не те, що вдома: тьмяно та лагідно блимає каганчик, по кутках тіні громадяться, якусь таємницю ховають... Міркуваннями своїми ділилася з німкенею Лізою, чим немало веселила її. Ліза, гімназійна вчителька музики (грала на цитрі), була проста й дотепна. Її чоловіка взяли на фронт, і, хоч самій велося не з медом, вона чомусь прихильно ставилась до чужинок. Найбільше заприятелювала з Марусею вічно здивованою, відкритою цілому світові, життєрадісною. А може, того заприятелювала, що та німецькою володіла найкраще?.. Оляна метушилась по хаті й не знала, за що хапатися, щоб чимось, бува, не прогнівити непроханих гостей. Літній німець в окулярах попросив господиню зняти хустку: так вона, мовляв, не "ґут". - О, я, так - ґут! - схвально заусміхався, коли розгублена жінка відкрила свою розкішну косу, викладену короною. Чи не вперше наче аж зраділа,

справили весілля. Одруження, мабуть, справді порятувало, бо щоранку, пов'язуючи краватку, бачив у дзеркалі чорнявого красеня (отже, таки був живий!), котрому дуже личила біла сорочка, старанно випрасувана терплячою дружиною. До пензля більше не торкався. Перестав цікавитись природою і мальовничими хатками. Завчено, але добросовісно виконував свою роботу й подеколи навіть чув про себе: "Якби він тільки схотів, то вже ого-го ким би став..." Якби схотів... Та що таке хотіти, він, здається, забув назавжди. Батьки розміняли свою трикімнатну квартиру на дві - одно- і двокімнатну. Більшу залишили молодятам: нехай мають окреме гніздечко. Час від часу в тому гніздечку помічав дружину й сина. У ті хвилини відчував особливий приплив відповідальності за їхні долі й чесно клав на стіл зароблену платню. А підросте син - так само відповідально візьметься й за його виховання. Обов'язково запише до математичного класу й найсуворіше пильнуватиме, щоб ніякими іншими дурницями голови собі не забивав.

Українські кури для meine liebe frau Оляна вже засинала, коли раптом почула їдючий запах диму. В паніці ледве намацала сірники, засвітила каганця й тривожно глянула на піл. Слава Богові, усі четверо дітей мирно посопували, живі й здорові. Зате сіни потопали в молочно-сизих сутінках. Двері до кімнати навпроти були міцно зачинені, але з кожної щілини валував дим. Більше півроку минуло відтоді, як в Оляниній хаті поселилися німецькі солдати. Це стало мовби продовженням тієї низки нещасть, які впали на її родину. Бо вже кривавила свіжою незагоєною раною звістка з фронту про загибель її чоловіка. Бо тупо боліла відсутність найстаршої і єдиної доньки Марусі: як, сердега, не ховалася, - все одно виловили й забрали до Німеччини. А тут на тобі - двоє німців на порозі: - Млеко! Яйка! Лишенько! Була би Маруся вдома - відразу б розпізнала, що вони ото балакають (з німецької мала самі "п'ятірки"), то й відповіла б, як треба. Оляна ж стоїть коло печі, синочків прикрила собою і, знай, труситься. - Млеко! Яйка! Насилу трохи розшолопала, про що вони, і - р-раз! - заштовхала полив'яне решето з яйцями під скриню подалі. Яйця в селі - на вагу золота. По сто двадцять від курки здай на рік своїй владі, яка от-от повернеться й почне вимагати. Що зоставалося - боронь, Боже, з'їсти: міняла на взувачку та вдяганку дітворі. Тепер оці нахлібники: ще й з ними ділися! Постояли солдати, мовчки розвернулись і пішли геть. Принаймні Оляні здалося, що пішли. Усе дивувало Марусю в чужій країні, на все широко розплющувала свої великі допитливі очі та вбирала в

МАРИНА ПАВЛЕНКО

ПОМСТА

що поруч немає дочки. А втім, квартиранти не кривдили нікого. Харчувалися десь на стороні: щодня в певний час брали свій посуд і ходили по страву. Німець в окулярах (він був, либонь, старший не тільки віком) якогось разу в обід постукав до меншої кімнати. Не без тривоги Оляна відчинила. Німець підійшов до столу і влив у порожній полумисок свою солдатську тарілку супу. - Кіндер! - показав на голодних дітей. Відтоді солдати щоразу одну порцію віддавали Оляниним хлопцям. Решту п'ять ділили на шістьох. Леле! Сушарня для прання! Коли писатиме додому, так і розповість: велика, як автобус без вікон і зі щільно зачиненими дверима. У ній сушать білизну в негоду. Це ж треба, мудрувала нишком дівчина, як у густому простирадловому лісі! Зараз ось увімкнуть високу температуру, і ви, простирадлові листочки, із похнюплених шмат швиденько перетворитесь на хрустку постіль!.. - Медхен, во іст Маруша? Маруша? Так на свій лад німці перекручували Марусине ім'я. Справді, де вона? Робітниці, що сортували нову партію брудної білизни, переглянулись на Лізине запитання. - А ми часом не замкнули її в сушарні? - не своїм голосом закричала котрась. Дівчата наввипередки побігли до "безвіконного автобуса". Узимку старший німець попрохав скликати до хати молодь. А що її в селі майже не було, то лише кілька дівчат і молодиць приходило. Вони розкутувались і співали колядок та щедрівок. Добросовісно виводили "Щедрика-ведрика", а потай ковтали сльозу. Потім від розчуленого німця отримували небачені цукерки чи шоколад. Ех, була б оце вдома щебетуха Маруся - заробила б найбільшу цукерку!.. Немає Марусі. Листи від неї - урвались. Давно вже недобрі сни бачаться матері, не знає, що й думати, якого ще нещастя ждати на свою голову. А з пожильцями лише двічі непорозуміння мала. Вперше, коли один із солдатів ногою випадково налапав ямку в устеленій соломою долівці. Не інакше, як міни закопано! Зчинили такий ґвалт, хоч із хати тікай! Переборюючи страх, ледве німців погамувала, пояснивши, що то ніжкою верстата ямку вибило. А вдруге її найменшенький проштрафився. Раз пригостили його квартиранти варенням, і воно йому так сподобалося, що видивився в них банку й таки поцупив. Ложку до рота - не солодке: тавот! Ох, і била тоді сина!.. Не за тавот: "У кого б то не було - не смій красти!" Незабаром німці від'їхали. Натомість привели двох інших. Мовляв, це будуть порядні (ручаємось!) квартиранти. А це, бачите, ота добра хазяйка, в якої чай навіть у горщику смачний! Пожильці зажадали для себе меншої кімнати, й Оляна з дітьми перебралась до великої. Вони справді поводились тихо і чемно. Аж один раптом десь пропав, і жінці зробилося непереливки. Цей звався Рудольфом. Був справді рудий-

рудісінький - наче диня. Нема-нема та й нападали на нього припливи жалості. Повитягує з кишень фотокартки з "майне лібе фрау" і так уже плаче над ними та на щось посвоєму нарікає!.. А то заскакує до хазяйчиної кімнати: - Єст пахтізан? Які партизани, лихо ти моє! Через годину-другу (бувало, що й серед ночі!) знову: - Єст пахтізан?.. Котрогось разу не витримала, кивнула гірко на малих: "Ось мої партизани!" Треба ж було до такого додуматись! Накликала на свою голову: вдерся з автоматом і до грудей підставляє по черзі кожному: - Пахтізан - пух! пух! Ха-ха-ха! Матка пахтізан - пух! пух! Ха-ха-ха-ха!.. Що в такі хвилини пережила - ворогові не побажаєш! Але ж і його, молодого та рудого, шкода: хіба від цієї війни не звихнешся?.. Тож, побачивши дим, збагнула: щось не те! Вже раз витягала свого квартиранта з зашморгу - невже вчадіти надумав? Тут не до страху, не до чемності: ввірвалась усередину - Господи! Просто на долівці Рудольф розвів багаття. Трохи диму виходить у просунуту крізь вікно трубу. Решта - витає попід стелею. А над димовою завісою висять... обскубані й випатрані кури. - Що ви робите? - Оляна до німця. - Так можна й хату спалити! - О найн, найн! - безпечно замахав руками Рудольф і плутано пояснив. Мовляв, хтось там із їхніх їде завтра до Німеччини, до його рідного міста: чом не передати своїй фрау гостинця - з десяток прекрасних копчених курочок? У неї з цим сутужно, а тут он стільки дармових бігає!.. Оляна, яка вже давно забула смак м'яса, мовчки вийшла. "Чи не вдавиться твоя фрау відразу цілим десятком?" - бурмотіла собі під ніс, відчиняючи вікна й сінешні двері. Лягла. Але до ранку більше не заснула. Уже з півроку Ліза доглядала скалічену Марусю. Ще від тієї страшної миті, коли, відімкнувши камеру для сушіння білизни, дівчата знайшли свою мимоволі зраджену подругу між простирадлами. Її тіло було м'яке й неживе: справді-бо розварене. Та серце кволо ще билося. Загорнули Марусю в перину і, з Лізиною допомогою, відправили до Мюнхена у шпиталь. Ліза клопоталася лікуванням, з усіх сил прагнула воскресити в Марусиних очах колишнє здивування та готовність знову радіти життю. Коли дівчині полегшало, відразу дала зрозуміти: мамі - ні слова! Ліпше мовчати зовсім, ніж про таке хвалитися. Мовчати, а там - побачимо. Лікар запевнив, що невдовзі можна буде заново вчити її ходити. Позавчора вона продиктувала додому листа. Вчора попросила... чогось смачненького! Ліза

МАРИНА ПАВЛЕНКО

ПОМСТА найменша дівчинка з великими здивованими оченятами тісніше пригорнула розкішну (вдома Іван, здається, таких і не бачив!) ляльку. Ганс овдовів задовго до війни. Передчасно посивілі скроні і три білявих, одна за одну менша, доньки - такий мав гіркий і щемкий спадок од шлюбу. Йдучи на фронт, мусив дітей залишити на сестру. Тепер його вся родина тулилася в лівій нагрудній кишені, на кількох квадратиках фотографій з узорчастими крайчиками. Холодними напівтемними, а від того наче дикуватими і ще глибшими в своїй безнадії вечорами робилося біля серця нестерпно жарко й тісно. Тремтячими руками діставав тоді дорогі світлини й розкладав на столі перед сердечною українською господинею. - Майне кіндер! Фанні, Луїза і... і Кет!!! - ховав у шорстку долоню сльозу, як тільки доходило до здивованих оченят найменшенької. Господиня й собі тулила до повіків хустинку. І хоча за вікном тріщала така недоречна й така чужинецька зима, хоча з-за печі боязко визирало таке незнайоме й таке до незвички темнокосе дівча, - в ці недовгі хвилини почувався тепло й затишно. Взяв за обов'язок приносити Ліні (так оте дівча звали) гостинці: брусочки хліба, цукерки. Якось приніс навіть ковдру. - Кіндер, кіндер!!! - покрадьки шепотів господині, поспіхом викладаючи на піч свої припаси. Тож коли господиня (як і Гансова покійна дружина - теж Марія), ридаючи, попросила його порятувати сестру, що її сільський поліцай запідозрив у зв'язках із партизанами, Ганс пообіцяв. І на розстріл арештовану повів сам. Відпровадив жінку до глибочезного яру, дав сердешній вузлика з харчами й кивнув: тікай! Вистріливши в провалля, довго проводжав зором даленіючу постать. У нього-бо теж є сестра. Як там вона з його дітками? Того вечора вдячний погляд Марії, здавалося, зблиснув особливо гарно. Тільки тепер завважив її чорняву, таку ще молоду вроду. Якось один із квартирантів пожартував до хазяйки: - Чи фрау буде шнапс? А це що? Може, таке, як джем, шоколад чи кава, які часом пробувала в Ліни? Чорні очі зайнялись настороженою цікавинкою: - Буду! Настала їхня черга дивуватись. Опікшись вогненним напоєм, "фрау" розгубилася ненадовго. - Ще! - задерикувато поставила перед німцем келишка. А тоді - заспівала. Ніколи в житті Ганс не чув такої краси голосу і такого смутку в ньому. Обірвала пісню на півслові й сховалася на своїй половині. Німці сиділи мовчки і по-дитячому схлипували. Відтоді не раз питав: а чи не вийшла б фрау за нього? От скінчиться війна - і забере її з Ліною до свого будиночка над озером, до своїх Фанні, Луїзи і... і Кет. - Скінчиться війна - побачимо! - ухильно всміхалася.

принесла фруктів. Маруся подякувала, винувато всміхнулась і проказала: - Знаєш, що б я з'їла? Тільки не смійся: я хотіла б... курячого... м'ясця!.. Ліза й не думала сміятись. Але одне - роздобути хліба, і зовсім інше - курку... Та сьогодні у Лізи - свято! Навіть не знає, чим тішитись більше: вітанням від її гарячого Рудольфа чи передачею від нього - курми, охайно спакованими у мішечок? Рушаючи до Мюнхена, половину курей віддала українським хлопцям, котрі плели під табором кошики. Чотири тушки віднесла до пральні - ошелешеним дівчатам. І, нарешті, взяла одну до шпиталю. Найжирнішу.

Зачакловане озеро Іван побився об заклад, що перепливе неодмінно. Туди й назад перепливе це чудернацьке озеро, в яке щороку о цій порі місцеві бауери пускають навіщось химерні гірлянди з квітів. Ах, до протилежного берега далеко? Двадцять чотири метри завглибшки? Хе, в своєму подільському селі долав ще й не такі перепони! Чи то ж даремне його батько, дід і чотири дядьки поклали голови в тій війні? Чи для того його, школяра-переростка, навчали виводити крейдою на дошці, а бузиновим чорнилом - у проміжках між рядками старих газетяних "зошитів": "Наш народ - переможець!", щоб тепер, через якихось одинадцять років після тієї славетної Перемоги, опинившись на військовій службі в Німеччині, боятися жалюгідного озерця?.. Під схвальні вигуки солдатів-однополчан хвацько розітнув грудьми прохолодну чисту гладінь. Тіло повне сили й бадьорості, день весь у сліпучих срібних блисках. Ось він - справжній герой! Ось він - простий, але безстрашний радянський солдат. Ще трохи - і середина. Пишайтесь і шануйтесь, німчики з довколишніх "гаузів"! Але що це? Невідь-звідки почулися глухі вибухи. Насторожено перевів подих, неквапливо роззирнувся. Чи не мариться? Зусібіч до середини плеса прямували човни. Пливли повільно, мовби вві сні, пливли безмовно й невмолимо. Навіть весла не хлюпали. Наче в німому кіно. І в усіх човнах - незнайомі. Схоже - місцеві. Чоловіки, жінки, діти. Дітей особливо багато. Сяк-так спромігся вітально помахати рукою, хоч і лякала-таки ця мовчазна процесія. Ніхто, проте, й оком не повів у його бік. "Мариться!" - упірнув, аби освіжити напечену сонцем голову. Виринув, протер очі: видиво не зникло. Один із човнів, у якому сидів сивий, але ще не старий чоловік з трьома білявими дівчатками, підплив небезпечно близько: - Обережно! Тут люди! - закричав хлопець, та себе не почув. На човні навіть не ворухнулися на його німе волання. Чоловік тільки ще більше насупив брови, а

МАРИНА ПАВЛЕНКО

ПОМСТА

І вкотре бігла очима за старим листоношею, мовби допитувалась навздогінці: - Мені - нема?.. Ніби не вона отримала ще на початку війни саме їй призначену, так-так, саме їй - не комусь іншому похоронну... Ганса невдовзі перекинули далі, вглиб фронту. Потім він позбувся ноги і доліковувався вже удома. Марія з її вродою, лукавим поглядом і тужною піснею приходила тепер тільки в його сни. А наяву Ганс уперто чекав кінця війни і невпинно розмірковував над тернистими шляхами до Маріїного серця. Проте довгожданий "кріґсфертіґ" приніс із собою нову біду. З усіх усюд Німеччиною котилися найнеймовірніші чутки про звірства російських солдатів на переможеній землі. Що ж, Ганс не дивувався - пам'ятав ще ті часи, коли переможцями були німці... А страшні чутки наростали, ширились і кривавим туманом обступали околиці. З сусіднього містечка зненацька приїхала сестра. До них "русіш" уже прийшли. Те, що вони зробили з її дітьми, з нею... Було вже запізно, коли побачили, як вона, знетямлена від горя, летіла до озера. Та дедалі сильніший гуркіт і шалені заграви вдалині лишень підтверджували правильність її вчинку. Дівчаток неважко було зібрати. Торочив щось і про небезпеку, і про мандрівку на човні: кохані доньки однаково послухались би його в усьому. Був приречено-спокійний. Хіба як помітив у руках найменшенької її найдорожчу (ще мамину!) ляльку, на мить з рівноваги вийшов. Але тільки на мить. Упевнено пришкутильгав до пристані. Не вагаючись, відштовхнув човна. Без тіні сумніву розсадив дітей. Розмірено завеслував до середини озера. Гріб обережно, щоб не зіштовхнутись, бува, з іншими човнами: не змовляючись, такого ж порятунку шукало багато родин. Двадцять чотири метри завглибшки. Це саме те, що треба. Слів не було. Їх замінили вибухи й постріли, що наближалися неймовірно швидко. Але тепер уже нічого боятись. Його дівчатка в довічній безпеці. Помалу веслуючи, востаннє милується ними. І вперше тішиться, що тієї Марії та Ліни поруч немає. ...Човен прямує просто на Івана. Ще трохи - і весло вдарить по ньому... Тільки що це? І весло, і днище безболісно пройшли крізь нього, немовби прошили його наскрізь. Може, вони були з іншої реальності? Іван хотів ущипнути себе під коліном ("Сон?"), як човен із посивілим чоловіком і трьома дівчатками раптово перекинувся і вмить поховав їх під собою. З іншими човнами сталося те саме... Плесо небавом зяяло порожнечою. Тільки спливали й безшумно щезали повітряні бульки. Та ще якийсь час на поверхні води лежала, розгублено блимаючи на сонце, розкішна (їй-богу, ніколи таких не бачив!) лялька. А вдалині, над сільцем, ніби гриміло і блискало...

Не пам'ятав, як добився до берега. Довго намагався второпати, що робить тут, у цих очеретах, серед цих комарів, і чому - напівголий. Вжахнувся, коли згадав: іще ж треба назад, до своїх! Озеро було невинно-чисте, залите, як і раніше, сонцем та свіжістю. Повертався в обхід, пішки. Боляче кололо в босі ноги, звиклі вже до солдатських чобіт. Ще гостріше різали здивовані людські позирки. Навряд чи був схожим на героя. Чи на переможця. Чи на радянського солдата. А в обхід таки далеченько. Однополчани, звичайно, стрінуть реготом. Що ж, заклад від справді програв. Ну, і хай! Бо лізти в цю закляту воду ще раз...

Два букети Ти зараз сідаєш в автобус, З червоним бантом автобус, А я... Микола Воробйов Віталик остаточно ще не вирішив, котра. Що в першої - волосся, як смола (такого чорного по всьому селі, навіть у циганки Маріуци, немає), і загадкові темні окуляри над маками вуст. Що в другої - коси, ніби пісок на дні Калошинового ставка, очі - небо перед грозою, а вуста - пелюстина рожевої мальви. Ні, такого з ним досі не приключалося. Щоб не їсти, не спати, а всіма помислами кружляти навколо двох богинь, що їх зі студентською групою доля послала в його село щось там записувати. Послала, врешті, зорю його майбутнього щастя, в яку так давно й беззастережно вірив. Не спиться Віталикові. Та доки можна? Стільки днів не зважиться до дівчат заговорити! Він пробував! ...То, наче той гордий вершник, пролітав мимо надраяним до блиску велосипедом. Опускав руки, їздить-бо майстерно, за кермо не тримаючись, і... - Ах, ти ще й падаєш?! - докоряв сердито своєму "вороному", що так ганебно скинув хлопця на асфальт. - Ось я тобі!.. Хвацько підхоплював машину, спритно вискакував на сидіння і... - То ти - злітати? Я покажу тобі злітати! - лаяв підступного ланцюга, що спав із коліщати. - Я зараз ужалю! - гнівно звертався до трави, що нею хотів зітерти мастило з пальців, а вона, безсовісна, виявилась кропивою. - От хай лиш приїдемо додому! - погрожував усім "кривдникам" одразу. Балачками прагнув заглушити глузливий смішок, що долинав од гурту дівчат. ...А то одягав білу - ще мамин подарунок татові (батько майже не зносив її, бо швидко маму й покинув) - сорочку і напрасовані, аж лискучі, штани. Брав у знайомого хлопчака мініатюрного плеєра (за кожну годину позички по півдня відпасав малому корову) і діловито проходив увечері повз дівчат. Плеєр давно був зіпсований, тож Віталик активно

МАРИНА ПАВЛЕНКО

ПОМСТА Втокмачивши очі-смородини у давно не білену стелю і вслухаючись у п'яне хропіння свого чергового любаса, Маріуца думала. Од Віталика мусять народжуватися дуже красиві діти. Хто-хто, а вона вивчила не з телевізора, які від кого нащадки! Вродить і йому премиле маля. Одне. Більше не треба. Його м'яке серце вона й цим навіки прив'яже до себе. Доста настраждалася з усякими лобуряками ("У-у! Не хропи!" - штовхнула ночувальника ліктем) і має, нарешті, право на звичайне жіноче щастя. Право на батька своїм дітям і господаря своїй розвалюсі. Згодом - право на порядну - сусідську хату. Як би це все провернути? Йому сімнадцять, на весну - до війська. Ну, невеличкий перепочинок у сімейному щасті не зашкодить. Маріуца буде обережною, кого попало, приймати не стане: як-не-як, а такого чоловіка доведеться трохи й шанувати! Дитина росте. Батько - мужніє у війську. Відкладати, отже, не варт. "Будеш, любчику, моїм!" - кисло бризнула смородиновим соком по одутлому лицю того, хто вже під ранок має звільнити її ложе, яке таки стане шлюбним! "Розляглось, наче вдома!" - буркнула. Смородини забродили в солодких п'янких мріях. Як бути? Завтра вони від'їжджають у своє далеке, у своє недосяжне місто, а він так нічим і не привабив до себе! Жодної! Коли нічим не зарадити, завтра після обіду за ними припчихає огидний жовтий "пазик", а Віталикове серце найдрібнішими осколками розлетиться по світі, й ніхто ніколи його вже не збере докупи. Як привернути хоч на мить володарок прекрасного смолянисто-чорного або піщано-блідого волосся? Ті загадково-темні або передгрозово-сині очі? Ті палкі вуста-маки або прохолодно-спокійні пелюстки мальви?!. Мальви... Маки... Придумав! Придумав, чим розтопить дівочі душі! Двома букетами! Перед самим від'їздом Віталик піднесе обом по розкішному букетові і скаже... Ні, ліпше нічого не казатиме, просто простягне їм квіти й поглядом проводжатиме автобуса, аж поки той не зникне за рогом. А потім довго-довго чекатиме. Бо ясно ж: серця казкових принцес не зможуть лишитися байдужими до краси його кохання, і рано чи пізно котрась із них таки повернеться до нього, щоб уже більше не покидати. Але... де взяти квіти? Купити? За що? Польові - це надто по-селюківському. А в їхньому городчикові давно все поперецвітало... Маріуца! О, в неї саме всипало кущ прегарними дрібними трояндами! За два букети він два дні полотиме її занедбаний город. Полотиме цілу вічність, до останньої бур'яниночки, аби тільки два букети! Аби... м.Умань

прикидався, що підкручує йому звук: "А щоб ти здох, як ти не ту пісню мені підсовуєш!" Але за спиною вкотре - хихотіння. "Це не вони сміялись! Вони - інакші, не такі!" гарячково шепотів уже в хаті, на увазі маючи одночасно і вуста-маки, і вуста-мальви. І знову - не спав.... "Славний хлопчисько цей Віталик!" - метикувала собі Маріуца, поціляючи смородинами очей у сусідське подвір'я. За кілька літ, відколи придбала собі цю хату, мала вдосталь часу, щоб роздивитись. Сусідка вже стара, довго не протягне. Але син!.. Лихого слова не почуєш від нього. Не п'є, не курить. До роботи - як дурний, через неї, кажуть, і в школі до пуття не вчився (воно, щоправда, нащо та школа? Хіба - щоб менше селом валандатись!), то й після школи нікуди не пішов. Зате і в хаті, і коло хати видно чоловічу руку. І - добрий: до кожної худобинки, де там - до бадилинки! - щось жебонить. А до її хлопчиків - як до рідних! "Ох, непоганий!" - неохоче забирає Маріуца свої смородини з сусідської садиби, кидає ними по своєму занедбаному обійсті. І вони починають достигати затаєними гадками. Раптом він придумав! Придумав, чим привернути неприступні дівочі серця! Жодна людина перед тим не встоїть. Якщо вже він, загартований, у таку спеку нізащо не відмовився б від сріблястої пляшки прохолодного напою, то що казати про ніжних, плеканих городянок? Мама пенсію тримають на паливо. За жнива - теж невідомо, коли заплатять. Нічого! Поздає зібрані в Маріуци попідтинню пляшки і купить красуням шикарного гостинця! - Дівчата, можна пригостити вас лимонадом? Віталикові аж памороки забила власна сміливість. Він здогадується, чому вони сміються. Бо, коли хвилюється, часом не вимовляє "р", і зараз у нього вийшло "плигостити". Але то пусте, ось нехай... Королівським жестом хлопець дістає з-за пазухи вже трохи нагріту (не одне коло намотав, поки зважився підійти) пляшку. Не лимонад, щоправда: дещо з тари продавщиця забракувала, і грошей вистачило тільки на мінеральну воду. Та слова "мінеральна" він би вже точно не здолав! - Оу! Тут продають білий лимонад? - повернулись до нього запаморочливі скельця темних окулярів. - У нас такого не вживають! - кресонуло синіми блискавицями в іронічному погляді білявки. - Пийте, чого там! Не соромтесь! Здається, Віталик знову не вимовив "р". Відчув, що втрачає глузд, полишив пляшку і... втік. Він таки зміг! Таки ступив перший крок! Але ж вони... Зате він одважився! Хоча, якби... Як мудро вчинив, залишивши їм пляшку! Втім, краще було б... Господи, він і сьогодні не засне!.. "А що вже гарненький! Навіть у тій допотопній сорочці!" - не спалося й Маріуці.

МАР’ЯНА ЧЕЛЕЦЬКА

СОЛОНЕ ВИНО Вчора була приємна вечірка з продовженням. Сьогодні - неприємний для людського вуха концерт. Місто салютувало. Випивало. Мокло. І хололо під зіпсутим у холодильнику, набридливим чомусь і комусь морозивом. Місто на гарнір. Почав накрапати навскісний дощ, злегка приземлюючись на асфальт. Й Анет почала почувати себе босою. Від цього відчуття у неї почався нежить. Навскісний асфальт став косим. Учора була вечірка: ВХІД ТІЛЬКИ ДЛЯ БОЖЕВІЛЬНИХ. У неї пом'ялася сукня, зіпсувалась зачіска і з обличчя не сходили чомусь сльози. Анет не любила плакати безпричинно. Але її сміх на святі, де всі сміються, був зайвий. Вона повинна була змінити декорації. І їй спало на думку роздягнутися. Така думка, звісно, заходить у гості тільки до божевільних, як і думка ходити по мокрому і слизькому асфальті босоніж. Але їй конче треба було щось змінити - наприклад, маршрут у бік зачиненої аптеки. Анет купила там трохи сорому й облишила уявляти себе голою на вечірці. Вона пішла з неї геть. Пересварившись із подругою та Андрієм, витягнувши з-під подушки не ім'я святого. Вона страх яка забобонна! Вона вірить у те, що будь-яка найнікчемніша річ може змінити - кардинально життя людини. І тому різкий поворот у її житті завжди буде поспіхом, навіть якщо вона продумає кожен крок цієї зміни. На святі не було більше нікого. Механічний годинник зупинився опівночі, і вона була змушена стати щасливою. Долучити себе до когорти всяких змучених і замучених щастям істот. Їй цього аж ніяк не хотілося. Але опівночі вона вже не зможе ніде дізнатися точної години. Тим паче на вулиці. На вулиці було майже безлюдно. І сама думка про те, що вона загубила мешти, її ніскільки не бентежила. Анет звикла вже до того, що вона вічно щось любить губити. Вчора, наприклад, вона загубила власний слід, який залишила просохнути зранку на снігу. Як не питала ввечері, ніхто не бачив, куди він подівся. І вона змирилася з тим, що він зник безслідно. Тоді розум їй підказав інше: тут без Андріївських чарів не обійшлося. Андрій кудись зник відразу після того, як подали солодке. Подруга теж. Анет знала: не можна довіряти передчуттям, але Тарас, який сидів поруч, безпосередньо натякнув їй: мовляв, це все вже давно записали колись і без нас. Потім закінчилася касета. Тарас знав, як змінити декорації. Він вчився богослів'я у Католицькому Університеті. Його звали Роберт і він теж шукав дороги додому. Різниця тільки у віці. Він був водієм пежо. Та не туди птахи летять, коли повертаються навесні у рідні краї. Вони блукають. Кажуть, емігранти також блукають, коли повертаються. Напевно, Бог допустився фатальної помилки під час сотворення світу, коли змусив людину рухатися тільки по вектору "туди сюди", але ніяк не вбік, вгору чи вниз. На Сванову сторону вже ніхто не ходить. Тарас би її не зрозумів. Тому тільки Марсель Пруст і був для неї єдинопровіреним у світі, в якому замкнувся сам. У тому світі вона писала. Здебільшого, курсові та реферати. Інколи - вірші. Частіше - прозу. Анет не

МАР’ЯНА ЧЕЛЕЦЬКА

Солоне вино (відеозапис ) (у ролях) Із сонника: вагітність (для дівчини) - обман... На вулиці було майже безлюдно, й Анет подумала, що вона хоче чогось кращого, ніж просто добиратись додому. Була, мабуть, друга година ночі. Та сліди гучного концерту залишали ще після себе вуличне освітлення. Люди вже встигли зникнути у проваллях нічних пежо, коли Анет ніяк не могла вирішити, яке з них її. Вона подумала, що варто би було залишитись тут, варто би було погасити всі ліхтарі і варто всетаки це зробити, бо їй так кортіло чогось більшого. Аніж просто добиратись додому. Їй було незрозуміло тільки одне: звідки в неї виникло стільки безумних ілюзій. Сезон мореплавства вже завершувався, і в потойбіччі чорної Лети ставало все менше і менше спроможних заплатити Харону за перевезення їхніх душ. Та кораблі продовжували курсувати зграями і виловити з них одного було не так уже й легко. Анет завжди мріяла пережити хоч раз у житті морську хворобу. Але в сухопутному Львові з його підземними Летами і Стіксами це пережити було так само неможливо, як і пережити епідемію чуми у воєнний час. І тоді підземна Полтва уподібнювалася до забороненого кохання у часи холери, симптоми якої так нагадують симптоми кохання. Це, до речі, не я сформулювала, а Маркес. Але я сюди приписала Львів із Летою-Полтвою через простір, в якому читаєш його романи. Взагалі говорити про хронотоп твору не можна без хронотопу процесу читання. Читачі як повноцінні індивідууми художнього світу теж мають якісь права на його успадкування. І залежно від того, оригінал чи переклад у їхніх руках, вони по-різному сприймають майстерність письменника. Бо алюзії постмодерних текстів поза оригіналом - не оригінальні. Анет звикла до того, що їй часто доводилося мислити філологічними категоріями. Це пов'язано з можливістю ще раз і ще раз, від випадку до випадку усвідомлювати тему своєї курсової роботи. Але вночі - так пізно - вже трамваї не їздять, і їй потрібно було також усвідомлювати, що невдовзі все-таки доведеться розшукати той номер пежо, про існування якого вона й не догадувалася. Вона починала звикати мислити категоріями вулиці.

МАР’ЯНА ЧЕЛЕЦЬКА

СОЛОНЕ ВИНО

хотіла стати письменницею. Але після нічного зазіхання на її честь - передумала: вона стане нею. Інакше вона стане пташкою, яка не повертається з теплих країв. Колібрі. Роберт був наївним створінням, яке духом не відало про те, що вона - невільниця: власного Супер-еґо. Їй кортіло знати більше, ніж написано в романі Лоуренса. Але вже було пізно: Роберт запропонував їй меншість. Це вона могла й уявити. Хвороба виявилася тільки механічною жовтухою. І вона ще могла пережити кризу. Найнебезпечнішим їй видавалося бути спотвореною в ілюмінаційному освітленні рекламних вивісок. Безбарвний аерозоль виходив із себе. Голова крутилася немилосердно, аж доки не вичитала на флаконі: не вдихати! Анет була ще хвора на уявний страх - страх власного голого тіла. Вчора вона вперше роздягнулася перед дзеркалом: кір. Так я і подумала - заразилась від мухи. Не треба було з нею бавитись у келисі з шампанським. Але муха була тут ні до чого. Її вкусив комар. Опівночі. За босу п'яту. Коли поверталася додому через площу Ринок. Треба було догадатися, що тут буде він, що захоче її так вперто, ніби вона завжди все може. Анет не могла зрадити терпінню, коли його рука пішла вниз по її спині: голо-наголо. Та він не хотів їй давати відповіді про те. чому він її може завести тільки на Сихів. У переддень Св. Валентина Володя їй дав таку відповідь. але у ній було надто багато помилок, щоб оцінити її на "відмінно". Володя працював на сезонних роботах у котельні і писав геніальну музику майбутнього. Але теж брів, як і Андрій, по болоті в черевиках. Анет же завжди роззувалася! Та будинок, куди вони піднялися, був паперовим. Роберт затиснув між ногами сірник і запалив цигарку. На сходах зчинився гамір. Анет закричала. він зробив їй, тобто цигарці боляче, затиснувши, як сказано, ногами. Все було би може добре, якби не ревнощі - велика чорна сороканіжка, ноги якої між собою займалися коханням. він ревнував її до наївності світу. Але в положенні таргана було важко підвестися з ліжка. Вона подумала про час і про те, що боса. Він зірвав годинник зі стіни і накрив ним її ноги. Потім зробив щось таке, після чого на неї нахлинула морська хвороба. І вона пригадала Лоуренса. Розмовляти можна і тілами. Але її "ід" скорчився від несподіванки: свідомість почала говорити без мікрофона - вона препарувала душу. Коли подруга виходила заміж (за Андрія, звісно), Анет уже знала: він чекає її. На весіллі трохи більше пощастило. він хотів бігати. Вона знову роздягнулась до голого тіла і навпомацки почала читати. Вчора ввечері вимикали планово світло - електроенергію тобто. Анет тоді лежала горілиць і уявляла різні форми чужого носа. Так він більше схожий на кнопку на телефоні. Вона зателефонувала. Але не відповіла. Вечірка завершилась продовжуючись. Анет плакала. Незважаючи на свою невинність, вона бачила чудернацький сон: він ґвалтував її у ліфті. Але вона більше його не бачила. Полтва витікала із мінерального джерела, наповнюючи собою місто. Анет уже їхала трамваєм.

Втомившись, хотіла задрімати. Але на парах можна і захропіти. Ризикнула. Ця пара була сонною, як сам сон, а їй не можна було довше мовчати. Пари закінчились рано. Як завжди, о сьомій вечора. До другої ночі залишалося ще чимало часу, і Анет вирішила пройтись по мокрому асфальті в босому вигляді. Кажуть, корисно. асфальт ще достатньо не обсох під промінням західного сонця - і ти почуваєш себе русалкою на морському дні. Але хвороби ніякої не відчуваєш. Симптоми приховані. Тіло свербить… Анет знала: спати в такому положенні незручно. Але він її так поклав. Дихати було важко. І вона перестала. У річці - Леті чи що - знайшла велику жабу - і вона її задушила. Від бажання мати те, чого їй ще не треба мати. Але вона страх яка невіруюча: вона не вірить у позашлюбне життя! Та річ у тім, що вона, позашлюбна, і дотримується думки геть чисто пацифістської: кохання не існує, кохання - це абсурд. Абсурдом є не кохання, однак, а саме життя. Людина, що переживе правду на землі, - божевільна. Люди використовують брехню для полегшення власного життя. Анет не хоче його полегшувати. Вона стороння. ЇЇ нудить від речей, на які дивиться. Анет злякалась. Треба піти до лікаря. Хвороба стала причиною, наслідок - волею. Вона ж незаміжня! Анет злякалась ще більше, коли ущипнула себе. Я не сплю. Але мене нудить і хочеться кислого. Але я не знаю чоловіка. Роберт був тільки її снодійною фантазією, без якої вона не може нормально виспатись. Володя - трохи реальним інкогніто. Андрій - трохи схожим на ґвалтівника. Але ніхто, окрім води з милом, її ще не торкався. І якщо вона захоче завтра втопитись, то обов'язково скупається у солоному вині. Вино мало колір глини. І його вперше вона випила на вечірці. Морські камінці чомусь мали смак винограду, а море - калош. Від цього вина можна було знудитись, і вона випила його. Ввечері стояла денна спека: трамваї навіть не ходили під парасольками. І їй довелось добиратися додому знову пішки. Вино шуміло в голові, як заклопотаний вітер. Анет подивилась угору. Сонце набрякло до розмірів вагітного живота. На ньому не було плям. І вона подумала - приснилось. Але вино було спочатку солодке, а потім вона плакала. Сльози, кажуть, скульптор виліпив із морської солі, яка закам'яніла у погляді маскарона і чомусь нагадувала недоварену страву. Анет була одягнена у нічну сорочку. На дев'ятому місяці. Їй згадалось: був біль і червоне вино, яке вона пила в ліжку. Вона думала, що спить. Насправді розливала, куняючи, вино. Сльози гіркли до терпкого мигдалю. Звернулась до Катерини. У дев'ятнадцятому столітті мислили традиціями. За традицією відбирали і дівчат. ЇЇ погляд на речі - надто традиційний. "Новий" роман з нього не виникне. А вона ж хотіла стати письменницею. ні, все-таки доведеться постригтися. Сказала б, у черниці. Але ж я невіруюча, самі знаєте. Ні, я просто хочу піти в перукарню. І хай що говорять. Не Катерина я. Хочу підстригтися під каре. Мені було дуже гарно. На дев'ятому році життя. Я

МАР’ЯНА ЧЕЛЕЦЬКА

СОЛОНЕ ВИНО

Мельхіорова осінь

тоді ще не знала, що люди можуть вмирати. І, здавалось, ті, кого любиш, житимуть вічно. Але хронотоп світу побудований так, що людині нічого втрачати. Її життя застраховане від фатальної помилки часу: вона не знає, що живе лише з чистої випадковості створення світу. Гея розродилась. Прийшла фатальна ніч. Анет чекала крику. Але в драмі ідей - одні монологи. Тому чекала монологічного крику. Почула плач. Знову? Солоне вино їй сподобалось. Світ - каліка, який народився від божевільної. Вона пила, курила, спала. От ще й тепер спить. І бачить сон… На ранок живота уже не було. Але Анет не знала котра година. Перевірити не було в кого. Тоді почала шукати жертву з годинником. І Анет знайшла слід власний слід на снігу, який вважала зниклим безвісти. Він став силуетом. Але що з того - сніг уже давно розтанув, хоч і зима ще не закінчилась… Слід був фатальною помилкою невинності світу. Учора вона отримала лист. Її запросила тітка до себе в гості у Крим. Там вона ще не була. Авжеж. Адже вона вперше побачить море! Але вона вже не хотіла подорожувати. Ні на кораблі, ні босоніж по морю, як апостол Петро. Мрія, яка стане реальністю, - більше вже не мрія. І вона заснула вперше без ілюзій. Вона збагнула: у неї визрів страх - страх перед незбагненним. І тоді їй хотілось вірити - першомуліпшому. Першим з ліпших виявився Бог. Анет не вірила у позашлюбне життя, але й до самого шлюбу ставилась із підозрою. Тому зрозуміла, коли тітка додала до листа термінове фото: "Мій похресник. Святослав". Батьки їй про нього прошуміли всіма вухами. Наскрізь. Найближчим часом готувались, здається, поза її очима, їх заручини. Й Анет насторожилась: ніколи не вийду заміж, бо тоді доведеться прожити все пережите вдруге. а вона цього не витримає. Біль і солоне вино… P. S. Анет вимкнула касету з випускного шкільного балу і вставила диск з весілля. Їй здалося, що хтось дуже майстерно познущався над її життям: дуже повільно-повільно записував геть усі її сновидіння спочатку на магнітофонну касету і відеоплівку, а згодом на диктофон і CD- та DVD-диски лише для того, щоб було що показати у майбутньому дітям, які будуть задавати безліч безглуздих запитань, тому що техніка, яка б відтворювала усі ці відеозаписи її життя, давно застаріла, а для надсучасних медіаплеєрів її касети та диски вже більше не придатні. P. P. S. Автор сеї оповідки рівно через десять років, десять місяців, десять тижнів та десять днів раптом дійшов до одного парадоксального висновку: потік свідомості, як і відеозапис, для надсучасних медіатекстів вже зовсім не придатний. Тому цю новелу, на відміну від вічнопридатного Пруста, більше не можливо читати… на одному подисі. А ви, прошу, робіть свої висновки, панове! 20 грудня 1999 р., с. Оброшин

"...А тіло жінки-змії піді мною звивалося й шаленіло, а її вуста випивали мої, висмоктуючи з рота і язика..." (Валерій Шевчук, повість "Жінка-змія") Осінь за вікном була схожа на тьмяний мельхіор, який потребує негайного очищення. Листя зігнило вже просто на гілках дерев, а небо уподібнювалося до недопеченого яблука, якого забули витягнути з духовки. Прогнила пліва неба, що подекуди провалювалося у плюш мокрого, спітнілого фотелю, свербіла й облазила, як мертва, зашкарубла шкірка на рані. І лише в окремих місцях пролискувалось рожеве золото, схоже на вицвілий гаманець, якого старанно бережуть від злочинців. Осінь за вікном була подібна до безсоромної жінки, одягненої у мельхіор і шовк. Але ця жінка сиділа по цей бік вікна, ніби перед екраном телевізора. Вона була зміїного зросту і мала яблучно-блакитний шал в очах. Її називали Діаною, і якби вона не підписувала власні твори псевдонімами, сказали б, що її прізвище Амурська. Та ви все одно не повірите. Тому буде краще, коли вона сама розповість про себе. Кожну жінку прийнято називати Євою. Мене теж так називали і так писали у шкільних журналах. Може, тому, що я мала неабияку славу фліртувальниці. Але цього ніхто не знав. Оскільки перед серйозними людьми я поставала як фехтувальниця, якою мене зробило бездоганне володіння шпагою. Ви питаєте, звідки шпага? Її я купила в антикварній крамничці за безцінь, бо виросла вже з того віку, коли при боці можна ще носити звичайну розбишацьку палицю. Я добре стріляла з лука. Однак лука я не придбала в антикварній крамничці і тому, коли виросла, перестала захоплюватись цим робінгудством. А якось у мене викликала обридження і шпага. І я почала шукати собі легших і набагато гостріших захоплень. Мене часто прозивали Відьмою, Чарівницею або Зміючкою, і не тому, що саме так я підписувала свої перші оповідання в місцевій періодиці, а швидше через те, що полюбляла залишати після себе багато битого скла. Взагалі я була дуже необережною, що призвело до таких висновків, як заборона користуватися скляним посудом. Тоді споживала страви тільки з мельхіору. Доки він не потьмянів. Врешті-решт, перестала дивитися вікно-телевізор, скинула із себе увесь шовк та мельхіор, ніби зміїну луску, твердо вирішивши - почистити. Якраз тоді я читала Шевчука, а тому зекономила багато часу на пошуки безлюддя. Вогонь, темрява і тиша - ось що мені потрібно. Але я, напевно, погано зрозуміла його героя, тому й переборщила з вогнем, темрявою і тишею. Невже жінка не може бути сама собою, а, власне, - Спокусою? Хто винен, що Боккаччо розподілив диявола і пекло на користь чоловіка і жінки в нерівномірних пропорціях? Я залишила після себе дуже багато нещасних, щоб змогти відповісти на ці питання. Але, на мою думку, не одні жінки винні в

відеозапис - жанровий різновид для новели, виклад якої витримано в дусі потоку свідомості

МАР’ЯНА ЧЕЛЕЦЬКА

СОЛОНЕ ВИНО усього, що шелестить чи шамкає у сухому гіллі. А шамкало листя - зігниле, мокре. Чвакало у калюжах. Мимрило попід деревами. Свистіло ще не опале, бронзово-мельхіорове, зачовгане праскою із накипом. Однак треба було долати свої комплекси. Адже людина тому й неповноцінна, що комплексує від власної природи. Це не її вина. Це спадкове: від Адама і Єви. Я, проте, спробувала роздягнутися. Але не тут, де нікого нема (адже я пам'ятаю про мету свого очищення), а там, де, можливо, очищатиметься якийсь відлюдний спокусник (чи спокусливий відлюдник?), що потім звинуватить мене у своїй нестійкості. Але хай. Я все одно знаю: я його навмисне не провокувала - просто випробовую інстинкт. А якщо ти досить сильний (адже ти представник сильної статі!) і маєш досить чоловічої гордості - ти не опустишся так низько, щоб тобою оволоділа я - наземна жінка, котра хоче відпочити від власної, несправедливої їй прищепленої природою - спокуси. Знаю: озеро восени холодне. Але відчайдушних рибалок вистачить на всіх можливих відчайдух. А це що там блимає? Вогонь? Ага, перший відчайдуха. Але не рибалка. Невже? Так. Спробуємо і собі. Я почала збирати хмиз. Ні, купатися тепер не полізу: ще корчі схоплять. Спробую погрітися. Чорт! Комарня розвелась. Ні, не буду. Хай уже завтра. Але він дивиться сюди. Який же він тоді спасенник-аскет!? Не буду. Я застебнула блузку. Дивись на нього - зір має стовідсотковий! (Мені б такий у нього випозичити). Ні! Не дочекаєшся. Тихо. Темно. Вогонь. Все, як і в Шевчука. Але стривай-но. І він також... Хай. Не жити ж нам за книжкою. Вогонь. Я присіла навпочіпки і поклала голову на коліна. Мріяти ще вмію. Справді, якщо медитувати, тоді й мельхіор світлішає. Починаю розігрівати до болю очі над вогнем. Тільки осінь і зорі де-не-де пробиваються крізь вицвіле простирадло. Вогонь починає розтоплювати нічну оболонку. Вливається через природу в моє тіло, і я відчуваю, як зароджується у мені поезія. Зміїна шкірка скоцюрблюється над вогнем, шипить, коптиться і швидко перетворюється на попіл. Я переглядаю на місячнім екрані кадри осені, зауважуючи, як вони монтажно упрівають. Мельхіор, срібло, алюміній, олово і золото. Листя починає жовто іскритися. небо вкривається солоною жовто-бароковою (бо сіль йодована) кригою. І я, зрештою, починаю розуміти світ: спокуса - це не єдине, за що чубляться чоловічі та жіночі половини, як колись сперечались іонійці за першооснову буття. Буття, небуття, безбуття, прибуття, відбуття, надбуття, розбуття... І кожна з цих половинок ані мізинця не варта проти того, що створює нам саморозуміння. Бо тільки в самому собі і можна роздобути хоч клаптик істини - мокрий, вицвіло-кленовий листок. Я вже не тут. І мене звуть не Діана; і не Єва. І я теж сумніваюся, чи справді моє прізвище - Амурська. Добре, що я завжди ношу із собою чималий блокнот і чималу ручку на капіляри. Щоб було красиво. Тема якоїсь при- чи перед-новели вже визріла, як спечене яблуко, яке забули вийняти з духовки. Починаю писати. Самовладна героїня закохується. Дуже урбаністично закохується. У трамваї. А він, він ...

похітливості чоловіків. Останні також здатні на гріх. І може, вони є гіршими спокусниками за нас!? Ви думали про це?.. Але саме ця сильна половина людства звинувачує нас, жінок, у своїй невдоволеності світом - тоді, коли ми, може, просто захищаємо власну честь і зміїну гордість. Це вони придумали всі ознаки Спокуси, назвавши її причиною (чи Причинною?) - Жінку, тобто Єву. Але все має свою межу. Якщо відповідати за гріх Єви, то ж, зрештою, не за гріх первородності? І якщо брати на себе керівництво пеклом (бо чоловіки нічого не тямлять у керуванні такими серйозними закладами!), то ж не перевиховувати нам диявола? Щоб нікого не образити, я хочу, власне, ствердити, що Спокуса як така не залежить ні від чоловіка, ні від жінки. Бо тоді, коли жінка вирішить самоочиститись від накипу світу, то й поза окропом знайдеться хтось, то спокуситься на те, що вділила нам природа. Бо чоловіки завжди фізіологічно слабші за жінок, оскільки останні у будьякий момент можуть назвати речі своїми іменами навіть після першого сеансу гіпнозу. Чоловіки - це стоїки з епікурейськими інстинктами: від одного погляду жінки втрачають контроль над власною свободою. А оскільки вони - волелюбні істоти з якостями світлолюбних рослин, то цю псевдо неволю приписують жіночій спокусі, яка нібито має якийсь прямий зв'язок із яблуком Єви та Адамовою нестійкістю, якою Бог хотів компенсувати фізичну слабкість жінки. Адже Бог понад усе любить справедливість і рівність, навіть у почуттях чисто гріховних. І тому, коли я побачила осінь з мельхіорово нечистим сумлінням, то зрозуміла: спокуса не є механічним явищем - вона має усі підстави підпадати під закони фізики, зокрема й під силу тяжіння. Підкоряючись шевчуківським координатам простору і часу, мені потрібно було знайти серед цієї осінньої цвілі - справжнє золото. Що було нелегко. Та, проте, мені конче потрібно було довести існування чоловічої спокуси за умови, що ти ані найменшим жестом не виявиш інтерес до цієї особи протилежної статі. Дамо їм можливість самим розставляти пастки і самим же в них і потрапляти, а те, що пастка неминуча - це факт; фізіологічний закон. У цьому нема проблем. Проблема в іншому: там, де стає темно і тихо, і де горить лише вогонь, - там страшно. І я вирішила все робити навпаки. Був ще день, який переростав у світле палахкотіння мельхіору на заході. Дерева прогнили досередини так, ніби їх нашпигано сірою тирсою. Небо було схоже на яблучне повидло, яке підгоріло, чи на вицвіле простирадло, якого перепрали і перевикрутили, а тепер розвісили вшир, наче розкрили нерозкаяну душу. Цей палахкий західний вогонь свято пахнув алюмінієм і проржавіло відсвіжував, ніби щойно випрана і висушена під денним палючим сонцем жіноча білизна. І тоді я остаточно розгубилась. Без прикрас і спокус, без макіяжу та зачіски - так ніби осінь, що не почистила свій мельхіор. І так - між люди? Так, між люди. І так доки не стихне людський поговір. І так - між безлюддя. Починало темніти, і я не на жарт лякалась - лякалась

МАР’ЯНА ЧЕЛЕЦЬКА

СОЛОНЕ ВИНО

одружується.... Тоді він бере її як свою полонянку, каже не хвилюватися... я все зроблю сам... Та що це таке! Самовпевнені чоловіки! Наївна героїня! І чому, чому я завжди пишу про те, що абсолютно протилежне моїй особистості, моєму темпераментові і характеру? Комплекс чи компенсація?.. Ось така, самовладна, і здатна на ім'я Спокуси. Це така "інтригує" Шевчукову прозу. Бо їй, аби провалитись швидше в якусь "вогненну купіль", аби розчинитись у снігу... Мені це ні до чого. Я вільна малювати словом і спокушати думкою, але тілом я... І тут я затремтіла. Позаду мене хтось запалив цигарку: - Не корч із себе ідіотку! Хочеш роздягатися роздягайсь. Ти мене вивела із стоїчної зосередженості. Все. Швидко!.. Так, так... Це я пишу. Героїня, як завжди, меланхолійно зітхає, а він змушує її роздягтись. Лагідно: "Я все зроблю сам..." Але стривай-но: чия це цигарка? Тоді обертаюсь і бачу чиєсь мельхіорово-бронзове обличчя. - Чого ти хочеш від мене? Чому порушуєш мій спокій? Іди геть, примаро! - це я тільки встигла подумати, як він озвучив її, мою думку. Що-о-о??? Проганяє мене? Та яке він має право! Бог за справедливість інстинктів! Ага, тобі кортить, нещасний, бо ти ж слабший за мене? Нічого: випробую і я твою чоловічу силу. - Справжня зміюка! Думаєш спокушати і не залишити слідів? Ні!!! На цей раз будеш моєю! Чуєш?! Ні, я не чую. Вогонь. темрява. Тиша. Героїня покірно лягає. Вона не знає його імені. Я також. Але ж я випробовую його інстинкти, тому мені зовсім не обов'язково знати його на ім'я!? Що це він робить? Благає навколішки чи шепче якійсь заклинання? Зачекай. Я ще не доспівала своєї! Тоді обертаюсь і йду, як чинила завжди, коли хотіла когось залишити наодинці з нещастям. Але тепер все інакше: я ж очищуюсь, а він мені заважає. Так далі не можна. - Облиш, - кажу йому, - я сьогодні не в гуморі. Але він уже ні злий ні мертвий. Як п'яний. Будь ласка? Ку-у-ди..? Тоді виштовхую з грудей повітря. Ну, все. Кінець. Тепер не напишу ні рядка. Куди-ии..? Та я... я... дуже зла, коли перебивають моє натхнення. З цієї причини не люблю, коли серед ночі із сусідньої кімнати кричать: вимкни світло! лягай уже спати! А тепер ще гірше. Ніч. Вогонь. Починає накрапати дощ. І його зроговіле мельхіорове обличчя страшенно тхне осінню. І небо розсвербілось - до синців і виразок. Бридко, фу! Учепився, як кліщ. Зі злості за чоловічу безсилість і за те, що всі мої філософські теревені про перемогу інстинктів чоловіка над його буйно-чоловічим розумом розбиті на черепки, вириваю і розпихаю ніч, ніби людей у переповненому трамваї. Листя посвистує під ногами. Рука дико гола, рукав - обрізано-обірваний, наче рвана рана. І він залишився ні з чим - з клаптиком шовку та мельхіору, які я поцупила в осені, бо свої зняла ще вдома задля не-спокуси. Я розізлилась на весь світ. Кожному, аби добре! Гаразд. Якщо вам нудно, то, здається, добре. А мені? Ні, сьогодні або мені добре, або вам ненудно. Чорт!

Ці інстинкти - а я гадала, що їх можна перевиховати. Але чоловік комплексує, балансуючи у просторі і часі. Йому конче потрібно укусу змії. Тоді - уколи, пігулки, депресія... І якось вляжеться. А так попростому, по-жіночому... Ми ж дуже лояльні до світу, навіть тоді, коли світ - тиран. Гаразд. Хай буде поїхньому. На зло всім! Але вперше і - до останку. Хай. Я бігла битою осінньою дорогою, де розбивалось на скляні дрібки листя, ніби випадало з оправ окулярів. І мені від дрібного бігу починало рябіти в очах. Чим швидше і пильніше розчавлюю листя, тим темніше стає. Хоч уже за горизонтом сіріє. Темно. Тихо. Вогонь. Аби й стовп - то й все одно нічого не видно, навіть власної ґулі не чути (а вона ж має дзенькати, мов телефонний дзвінок, і бриніти, ніби розбиті струни на гітарі). Але першим був, однак, не стовп. Це "щось" гугняво бамкнуло: - П-о-м-а-л-е-н-ь-к-ооооооооооо! Але я сприйняла це за відмову. - Прошу візьми мене, зроби щось. Невже ти вмієш керувати своїми інстинктами? Не вірю. Ти ж також особа сильно-чоловічої статі, - це я, правда, відчула інтуїтивно, тому, випаливши все це, як з гармати, упала на нього, ніби стовп на муху. Але стовп був із мельхіору. Дзенькав чайними ложечками об стигломолочну порцеляну, в якій стоїчно-преспокійно парував брунатно-кров'яний чай... У нього були якійсь дивні мізантропічні звички: він ганявся за жінкою, щоб убити в траві змію. Бо сам працював змієловом. - Я переловив усіх змій на планеті, хоч давно мріяв і кував тенета на їхню царицю, яку, кажуть, можна вбити лише в тілі жінки. - Це неправда, - якщо чесно, я не на жарт злякалась, - це Ви Шевчука начитались. Жінка і змія - абсолютно не тотожні поняття чи явища. Якщо треба когось вбити, то... Але я не буду далі говорити. Пустіть. Я... - Що? Я повій так швидко не відпускаю. Але Ви засвітились фосфором. Ви та, хто мені потрібен. Ви не дали мені змоги перевірити свою стоїчну філософію на практиці. Ви зруйнували мій спокій. Я Вас мушу вбити. - Ні, ні! Не переказуйте мені Шевчукову "Жінкузмію"... - Шевчукову? Це ж я йому і розповів. Пригадуєте, і Ви там були - в джинсовому костюмі!? - Ні! Я ж не в джинсовому і в мене не голубі очі! І ніхто нікого там не вбив! - Не вбив? Ви мені спокій отруїли, а кажете - ніхто... Він ще щось говорив, але я вже не могла нічого чути. Мельхіорове лезо ножа блиснуло у вітрині осені тьмяним вранішнім сонцем... Кипів чайник, булькав, пінуючи густу вуаль; на морі ячали хвилі, шугаючи біломолочним милом, як отара баранів, перед якою постала поганська скульптура вовка; і хмари в небі розшаровувались шматками несвіжого сиру і були схожі на піщано-цигарковий дим, який тлів у попелі згаслого нічного вогнища. А може, тиші? темряви?.. Вітер дув, сміючись, у похоронну трубу. І я бачила з хмари, як земля затягується синім полотном рівнобіжного мороку. Сніг густів, чай скисав. Як на дріжджах, танула мельхіорова осінь... Мені було

МАР’ЯНА ЧЕЛЕЦЬКА

СОЛОНЕ ВИНО

недобре: рана кровоточила і свербіла, хоч небо затягувалось чайною кіркою. Я боялася, що втрачу багато крові, і тому почала пити якийсь напій, висмоктаний із чоловічого рота, язика, зубів. Він був притхлий. Яйцювата шкаралупа заважала в роті. Але я мусіла конче вмерти - від цієї отруйної слини. Бо я жінка, а жінка не може довго жити без отруйного жала. А оскільки жала вже в мені не було, то мертва слина чужорідного тіла мусіла вбити те, що залишилося від гадюки - тобто шкіру, яку я спалила. Я знала: мені вже не стати Людиною. Без цієї шкіри я - ніщо. Вітер слинив палітурки мого блокнота і витирав руки об блузку без рукава. Слина таким чином швидко висякла, навіть не вбивши мене. Тоді я обмацала місце. Тиша. Темрява. Вогонь. Чи пак, щось гарячо-тепле. Дзвін ударив об вітер: - Дивно, але я ніколи не думав, що, вбивши змію, зможу одружитися з жінкою. ...Чоловіки, видно, дуже ревниві істоти, коли навіть не можуть терпіти жіночої роздвоєності на "я" і Спокусу... Дивно... Я подивилась: восково-блакитно. Він ще не знав, що вбив тільки те, від чого я сама давно відмовилась, хоч і не втримала відмови між своїми пальцями. А особу, яка підписується псевдонімами, що більш реальні, ніж моє справжнє прізвище? А особу, яка очистила осінній мельхіор чистим золотом? А...? Таких осіб у мені ще багато, про яких йому навіть не варто знати, адже вбити їх йому все одно не пощастить, бо навіть не вистачить життя, щоб цих моїх зміючок упіймати. Здається, він заспокоївся. На відміну від мене. Він по-вогненному сліпо доторкнувся до очищеного мельхіору; по-вогненному глухо поклав свою руку на те місце, де, навіть не підозрюючи цього, почало вже клубочитися приспане гіпнотичним вогненним полум'ям дико-спокусливе гаддя. Я була зворушена: спокуса справді живе незалежно від нас. Як і темрява чи тиша. У безлюдді.

У барі посперечалися двоє молодиків. І був серед них свідок, що богом Меркурієм називають. Один із них на терезах сидів. Цікаво, коли тіні називають себе Музикою… Авто рухалося зі швидкістю світла. Питали у бога, чи не можна було б швидше. Але він замовкав, коли ішлося про правду. І трапилося тоді так, як в О'Генрі. Їхали за милю звідси. Простір звужувався до крапки. Ставав навшпиньки, прислухався. - Ні, я все-таки краще граю… тобто як. На "Йоніці". Розумієш, "Йоніка" інструмент не для чутливих. Чуйних, тобто. Чи як там, Бог з ним… - А може. все-таки не будемо передчасними. Я би перевірив перш ніж… Ніж. Звук трагічної арфи. Чув? Ні, це в просторі акордеон зламався. Ніч? Темно ніби духи виходять. Мож', не треба було їхати? А що - злякався!? Ніж. Звук, що псує навіть какофонію. - Дисонанс. - Какофонію, кажу ж. Треба вміти слухати. Звуки, як і жінки: скільки не слухай - хочеться. Знаєш, ти ще малий, але я тобі розповім. Я не для Марійки прийшов у цей світ. Народився, як і всі. А вона твердила щось про дітей, які не вміють слухати. Але, знаєш, ось одружишся - перевіриш… Бо мені, напевно, вже не судилось… Перевірити, тобто. (Одружитися удруге в наш час завжди можна встигнути). Значить, ось. Жінки - це як інструмент без музики: доки лежать, доти і гарні. Доти кортить зіграти. Бо, знаєш, і ми тепер їдемо за тією "Йонікою"… премося аж у Городок… у той бар, що на краю світу, який біс знає, як називається чи мо' не називається ніяк… а воно може і не варте тієї затії. А вона, мо', не така вже й музикальна, щоб за неї сперечатися… Ми ж про неї лишень зі слів пана Дороша чули, а він, власник, хтозна на якій барахолці її роздобув і з якою метою, питається?.. може, вона як музейний експонат [сміється]… А що, може вона без нутрощів… так собі коробка… прикраса, щоб клієнтів приваблювати… [сміється ще голосніше, присвистуючи, але раптом стає надзвичайно серйозним, зосередженим]… Бо, знаєш, зараз може все, що завгодно, статися - і ми не побачимо більше ніколи її. А для чого? Щоб грати. Хто краще. Гірше чи краще? - яка різниця. Це як на дуелі колись вбивали тільки тому, щоб доказати, хто краще. А вона виходить з ладу саме в той момент, коли ти відчуваєш себе переможцем. Мій ідеал - це арфа. Тримав її колинебудь? [співрозмовник заперечно хитає головою]. Ні!? І я також не тримав. Але, знаєш, цей автобус, що їде навпроти - він же також для когось ідеал. І, може, хтось і такого ніколи не мав, а хотів, може, ним мріє керувати. Так і з жінками. Ти думаєш ми з Марійкою через мій характер розійшлися. Ні? Вона народила мені сина. Невже я тільки для того прийшов у цей світ, щоб мені родили синів. Бо, знаєш, яка є найвища насолода у сексі. Ні, не оргазм. Це певність, а точніше - непевність жінки. Знати, що вона не остання, але водночас і страх розбирає… а що, коли більше не пізнаю жодної… Ні, цей автобус точно той шофер

Небесна Арфа (містерія, написана на реальних фактах у день похорону дійових осіб) "…у дитинстві я навчився розрізняти музичні інструменти. Я зрозумів, що кларнет - це екзальтований панич періоду визрівання, схильний до патетики і зривів голосу. Альт - зовні поверховий дженджик років тридцяти, насправді глибокий і пристрасний. Скрипка - старіюча панна, вся нервова палкість якої ґрунтується на жахному передчутті довічного дівування. Натомість віолончель - погідна і гармонійна пані своєї долі, еротична королева смичків і смиків. Мужчиною я став завдяки арфі - досвідченій перезрілій куртизанці з деякими надто романтичними поглядами на життя і секс." (Ю. Андрухович. "Перверзія") У селі трапилася трагічна подія. Майже як у Стефаника.

МАР’ЯНА ЧЕЛЕЦЬКА

СОЛОНЕ ВИНО - Та… такий… - запнувся, було, Дімка. - То фірма така, - авторитетно виручив свого учня Йосип Андрійович. - Ви його шукаєте, здається? Ходімо, покажу. Може, ваш? - і ніби собі під ніс невпевнено додав, чи, може, сумнівався у висловленому факті: - Тут уже друге тисячоліття на вербі висить… - Ні, ми авто шукаємо… - знову авторитетно повідомив учитель. - А ти часом не брав? - вставив свої п'ять копійок невихований і розбещений учень, звиклий перебивати старших. - Авто? А що це таке? - наївно поцікавився білокрилий. - Слухай… - тепер уже вставив цілих десять копійок, видавивши всю свою безцеремонність, яка тільки могла випасти в осад після затяжного похмілля. - Ти що, з неба впав? - мабуть, згадав фольклор або міфологію, чи раптом засумував за своїми шкільними роками. - З неба? А як з нього падати? Ходіть сюди подивіться!.. Ми підійшли до того місця, на яке вказувала правиця, чи, вірніше, праве крило, і де за нашими зоровими враженнями мав починатися або й закінчуватися горизонт. - Овва! Скільки людей!.. А що вони там роблять…? - На вас чекають, хлопці. Ви ж сьогодні вдома не ночували… - А…похмілля… страшна річ… та чи вперше… промимрив учитель музики. - "Похмілля"? А це що таке?... - Ні, слухай, ти, напевно, прикидаєшся. Чи справді такий..? І вимкни свою мигалку, чуєш..? - Sory… Не знав… Як багато у вас там дивних слів!!! І тут Дімка ніби прокинувся (чи вийшов з похмілля, ніби з болота, у яке й не входив): - Це ж мама цілу ніч не спала, мене виглядаючи… А може, подумала, щось сталося… Треба б її чим швидше заспокоїти, що я тут, живий і здоровий! Вона ж у мене така чутлива… і серце має хворе… і так мене любить… я в неї єдиний син… одинак, так би мовити… Дімульчик… як мене називає… називала… (Боже! Коли це було? Як я скучив за її голосом! Сім років її не бачив…). Вона не переживе, якщо зі мною щось трапиться насправді! Я ж ніколи нічого не вживаю… це вперше… а так ніколи, нічого міцного! Пішли, швидше… Адже зі мною нічого не трапилося, правда ж!? Я ж здоровий і живий!!! - Ну, здоровий, це так, не заперечую. А от живий… - і виказисто підняв вказівний палець (чи ж пальці бувають на крилах?). - Тому що істинно живими є лише Ангели! - хлопці переглянулися втретє: про що це він, мовляв. - Гаразд. Бачите щось там? заперечливо похитали головами. - Ні. Ну, й добре. Я ж нічого не кажу, хоч ви, напевно, точно з неба попадали. А якщо ні, то попадаєте ще, - велично пригрозив і ніби вогнем кресонув, як із запальнички, - якщо не будете мене слухатись!.. Ходіть, покажу вам вашу йоніку…. Двері нагадували асфальт. Асфальт був у клітинку. Вона? Переглянулись. Вкотре.

ніколи в руках не тримав, як ми арфу… - Йо', гальмуй!.. Йо'!... - Так, Йоніка… Вона мій ідеал… - Йоша, мені ще треба завтра віддати Бодзьові сотку! Гальмуй!.. - Чорт! Голова розколюється… А хай їй біс, з тією Йонікою… - Я хочу додому. Спати. Мене мама десь виглядає, не спить, мабуть… Вона не переживе, як зі мною щось станеться… Щодня мені це повторює. Ще, кажу їй, накаркаєте… Йош, чуєш, а що дощ уже перестав? - А він і не починався, хлопці! Я чув, ви музиканти обоє? Хлопці переглянулись. Суттєва різниця у віці збивала їх з пантелику. Тому, коли почули звертання, мимоволі усміхнулись й оглянули один одного. Хоч зналися доволі давно, та ніби тут ось побачилися вперше. Вони - вчитель та учень - у цьому вбранні виглядали доволі кумедно. Та казенна горілка, запита подвійною дозою пива, не давала їм вчасно прийти до тями. Взагалі-то вони ніби й не надуживають алкоголем. Це сьогодні ввечері вперше якийсь біс вселився - і почали вони кожен доводити свою правоту. Зачепило за живе, так би мовити. Йосип, відколи став Йошею, хоч донедавна був тільки Йосип Андрійович, раптом не зміг витерпіти того, що цей малий шмаркач, його колишній учень, Дімка, якому ще й молоко на губах не обсохло, тобто не було ще й двадцяти (а повноліття в двадцять один, якщо вірити європейцям, настає), ні сіло ні впало заявив, що він, мовляв, краще грає на "Йоніці" - електроінструменті, якого в цьому селі ще, як пороху, не нюхали. Це наймодерновіший з електронних музичних винаходів ХХІ століття. Найсучасніший зі всіх сучасних синтезаторів. Хлопці переглянулися вдруге. Чи він божевільний, чи тільки хворий: навіщо крила почепив? - Ні, так собі… А ти що, з тюрми втік. Забери свою свічку. Не страсний же зараз тиждень. І не похорон, правда ж, Йо'? - перепитав ніби сам у себе, сам собі не вірячи чи й не чуючи власного запитання. - Люба, я обіцяв їй учора прийти… - відповів не відповів, а може, й не чув, що до нього звернулися і так собі сам до себе згадав ніби. А згадав не менше і не більше, ніж треба було. А згадав, звісно, не дружину справжню, з якою розлучився сім років тому (ось і син уже в перший клас цьогоріч піде…). Згадав іншу, другу, з якою цьогоріч мав намір удруге одружитися. Бо з колишньою все серйозно. І невідворотно. - А що там Люба - Йоніка! Я все-таки краще на ній зіграю! - не вгавав молодший. - Її треба вміти тримати, малий!!! - Ні, Йо', ні. Отут ти й переборщив, старий. Я Йоніку як живу тримаю. Не віриш? Їдемо в "Блюз Паскаль"! - Чекай, голова не на місці. А де авто? - Напевно, вкрав той Божевільний з крилами. Пішли пошукаємо його. - Чекай. Тут якась мені незнайома місцевість. Я не знаю … куди йти? - А хіба ми не в Городку? - Ні, хлопці, - звідкись з'явився наш недавній білокрилий знайомий. - А я чув ви на йоніці граєте? Що це "таке" за інструмент?

МАР’ЯНА ЧЕЛЕЦЬКА

СОЛОНЕ ВИНО

Ні? А що? Ви не вмієте грати? Тоді… Знаєте, сперечатись найлегше, а ви спробуйте. Спробуйте порозумітися ось на цьому інструменті! Що це таке? Я такої Йоніки ще ніколи не бачив! ..Тихо, це не Йоніка. Це… здається… - Арфа! Зіграєте!? Ось яка вона, Арфа! А я думав такої на землі не існує. Хай моя Марійка сховається… Йосип несподівано сам для себе згадав тіло своєї першої дружини. А ось Люба - як у Лету канула: не міг пригадати нічого з її тіла, ані запаху її волосся, ні аромату її губ - солодкого, персикового, але й трохи штучного і помадного. - Ну ось. Я вас тут залишаю. А ви, спробуйте хоч звук з неї видобути. Вийде - будемо далі говорити. А якщо ні! - він не жартував, перекинувся насправді кульовою блискавкою і громовим голосом десь знад обрію прошипів. - Якщо ні, то, знаєте, як у казках!!! Напевно, читали!!! Підійшов - послухав. Мовчить. Ні, я цієї не торкнусь. Підійшов - торкнувся. Мамо, я хочу додому! - Чого ти скиглиш? Грай! Ти ж сам хотів… Ну ось тобі й карти в руки. Ти ж у нас - професіонал! (Сам навчив на свою голову). А я так, тільки, як мама скаже… [Він раптом згадав, що він син професійної оперної співачки]. - І Марійка, - знову так рельєфно відтворив у своїй пам'яті першу дружину: кожен горбик і кожну ямку її тіла, ніби обриси далекого плоскогір'я відчув своєю спиною - відчув, що скучив за ними, цими краєвидами. - Ні, це ні до чого. І там, і тут… - Де? Куди це нам ще їхати? - Приїхали вже. Грай. - Ні, не можу. Мами немає вдома. Що вона скаже, коли повернеться з Італії? Що вона скаже, коли не застане мене там? - Е, що там. От що скаже мені Фі, коли дізнається, що я сюди втік! Я ж йому цілу купу грошей програв у карти! І Марту. Вона мені цього не пробачить! Син її не пробачить! - Але що робити нам з… цією Арфою? Я не вмію з такою поводитись! Чуєш? - Чую. Йо' все чує. І ось думаю що: щасливий Дю… Щасливий, що з нами тоді не поїхав… Тепер він там зможе, коли захоче, на йоніці зіграти… - Там? Що я чую? - знову звідкись з'явився наш крилатий знайомий. - Я бачу, хлопці, що ви вже помалу почали виліковуватись від земної гарячки. Так? Справи йдуть на краще? - Тільки грати на Арфі ще не вміємо!!! - в один голос відповіли вчитель Йосип Андрійович Яворський та його учень Дмитро Туптало, уродженці села Семенівка, що їхали на срібномолочному Lanusі із бару "Меркурій" у бар "Блюз Паскаль", що в містечку Городок. - Нічого, навчитесь. Для цього вам, як ви, здається, самі казали, і карти в руки. До речі, ваш покірний слуга, Стефан. 28 квітня 2002 р. с. Оброшин 13 лютого 2000 р. с. Оброшин

Новорічна казка для неодружених роздуми на тему аскетизму і самопожертви у стилі тренування пам'яті і жанру в основі яких лежать притча і забобони

Казка не байка. Тому й не потребує жодної моралі. Хоча як для кого. Казка може бути різною - залежно від пори року: літньою або зимовою. Хоча в обох випадках вона нічого спільного не має з персоніфікованими потворами Добра і Зла. Тут і початок, і кінець - цілком випадковий: ну, був просто листопад надворі, ну, - випав перший сніг. І все? Ні. Було ще щось. Щось, чого бракує справжній казці, вигадці, байці чи як вам більше до вподоби. Було те, чого ніяк не окреслиш певними рамками ілюзій втрачених чи так, самих у собі. Щось, що існує без усякого бажання на це. Без згоди чи потреби. А проте. Проте новорічна казка трохи іншого плану. У ній нема нічого випадкового. Початок як завжди - легко прорахувати. Після дванадцятого удару годинника з'являється якась добра (чи так собі) фея і так собі, між іншим, робить із твого осіннього гарбуза чарівний лімузин у квітах. Потім уява носить тобою куди і як завгодно: в ЗАГС, церкву, комору. Відразу й одночасно. Як це, як правило, й передбачено в казках. У нашій казці також усе відбувається одночасно в кількох місцях і з різними особами різного віку, статі, віросповідання. Їх об'єднує тільки одна річ: усі вони або ще не одружені, або уявляють собі, що вже неодружені. Це, як правило, чоловіки. Хоча в кожному правилі - принаймні граматичному - наявні винятки. Отже, наша казка про винятки, які - коли їх буває надто багато - стають окремими правилами. І ще: це казка, нагадаємо, новорічна. Тому не радимо читати її коли і як виходить. Краще дочекатись на неї відповідного часу, закону і рішення Верховного Суду. І ще про вік. Зверніть увагу - це казка, а тому перечитайте ще раз і ще раз про себе її заголовок. Перечитали? А тепер завчіть його напам'ять. Завчили? Ну, і що - він вам нічого не нагадує? Осьось. Ви правильні приймаєте рішення, коли замість того, щоб читати, пересвідчуєтесь у наявності штампу у вашому громадянському паспорті. Це набагато важливіше. Бо це - тільки і все-таки казка. Хоч і новорічна. Для початку трохи завчених фраз. Тренування пам'яті і жанру, як-не-як. Ой, ледве не забула... У цій казці немає кінця. У ній діє лише один персонаж неголовний і аж ніяк не герой. Зрештою, ця казка не має також і початку. Але - пам'ятаймо - вона має час, а це вже вам не забавки. Це дуже суттєво: досить тільки запам'ятати, що все тут ВІДБУВАЄТЬСЯ. Цей факт важливий ще й тому, що інколи його цілком логічно вистачає для того, аби дочитати вигадку про правдиву історію до кінця. Отже, більше нічого не забула, все правило разом із винятками розтлумачено за законом. Залишається тільки його визубрити і застосувати на практиці. Отже, сідайте, дітки, кому як зручно, а ми розпочинаємо казку не казку, байку

МАР’ЯНА ЧЕЛЕЦЬКА

СОЛОНЕ ВИНО приносили до кімнати ялинку, прикрашали і засвічували на ній вогні. Так було двадцять чотири роки поспіль. Ех, - зітхнула дівчина, - сьогодні ж у неї ювілей, а вона завжди хотіла відсвяткувати свій двадцятип'ятирічний ювілей якось особливо... - Усе було б бездоганно в цьому світі, якби в мене не закінчився папір, - вона і сама не зчулася, як ні з того, ні з сього виклала геть усі інтимні подробиці свого життя і творчості цьому монаху-незнайомцю. Про всі свої проблеми з особами чоловічої статі і статевим дозріванням, бо якщо він - Месія, то, значить, сьогодні Новий рік і її заповітні бажання нарешті мають шанс здійснитися. Може. - Нічого дивного, просто ти сама, очевидно, цього хотіла. Тому так і трапилося. Може, за інших обставин ми б і не зустрілися... - Я знаю. Знаю, так, бо, на відміну від "Декамерона", "Ілюзії" Річарда Баха я все-таки прочитала за десять днів. Тобто позичила на десять днів... вісім з них вони лежали в мене в шухляді, а за два прочитала одним духом! - Це не те. Я маю на увазі, що може бути і сильнішиа доза духу. Сподіваюся, ти вірила в Бога, коли жила серед людей... тобто вірила, як і всі люди: ходила на Службу Божу, сповідалася, причащалася? - А що, можна по-іншому вірити в Бога? Гаразд, Ви мене переконали: я справді Його не хотіла більше мати. Він мене чимось не влаштовував. Все мене не влаштовувало. І взагалі: я лінувалася писати. Просто: ідеї, а мені - ліньки. Не хочеться! - Треба хоч раз у житті дещо зробити по-людськи! - це він про себе, а їй - набік: "Нічого нема в цьому поганого. Ти просто забула, як говорити "так". Тебе всі чимось не влаштовували, тому й позникали, як ти цього підсвідомо сама й хотіла. Сама подумай: то ростом нижчий, то лисуватий, то одружений, то розлучений, то не тієї професії... Ти не довіряєш, отже, вибору Бога, а потім ще й нарікаєш, мовляв, потім благаєш, каєшся: на все Твоя воля! - Як на небі, так і на землі. Амінь. Знаю. Я можу сказати у будь-який момент "так", можу, правда?.. Можу, хоч зараз ... пообіцяти, що прийму Його вибір відразу ж, якщо тільки той, кого Він мені пошле буде мені до душі! - Е, ні! Не так. Все-таки ти не скажеш Йому своє "так", коли будеш говорити "якщо". Розумієш, ти повинна прийняти Його вибір без "якщо", взяти його таким, яким би він не був. Бо це Його, а не твоя, дитино, воля. Його, а не твій, сонечко, вибір. Розумієш? - Справді? Що Ви зробили зі мною? Ви - Месія!? - Е, до чого тут всі оці звичаї та обряди. Справа тут не в цьому. Мені просто всього-на-всього тридцять три. - Вибач, у мене просто чорнило закінчилося... - Сьогодні Новий рік і ми можемо здійснити один одному заповітні бажання, як у добрих казках. Яке твоє? - Моє? Ти вже знаєш його... Тобто, я маю на увазі папір і чорнило. А яке в тебе тут, у пустелі, заповітне бажання? - Таке саме, як і в тебе. Я хочу шампанського!!!

не байку, сон не сон, та й не сказати, щоб бувальщину, а що воно, звиняйте, розбирайтеся самі... Жив-був собі один самотній монах. (Зауважмо, не чернець. Бо "чернець", якщо пригадуєте сніг, що був випав у Флоренції, - слово темне і сумне, а "монах" товсте і значно веселіше). Отже, у келії жив. У пустелі. (Якщо ви пригадали "Декамерона", даруйте, не зауважила). Колись він був діючим священиком, але розчарувався - кинув жінку, дітей, коханку, собаку, кицьку, курку, власний бізнес ... і вирішив виїхати на заробітки в Америку. З волі часу заробітки затягнулися, і він, не знаючи, як витратити зароблені долари, подався у тур-агенство, де йому запропонували розважальну поїздку навколо світу за вісімдесят днів плюс бонус-сюрприз - ще одна ніч (на екваторі). Внаслідок цієї подорожі, а, власне кажучи, внаслідок ночі з сюрпризом, він й опинився у пустелі. А ви гадали, напевно, що з волі покликання? Внаслідок віри? Ні, наслідок був пізніше ... після перечитаного "Декамерона". Тоді у його житті і трапилося одне непорозуміння: він не мав жодного календарика і жодного уявлення про те, коли в пустелях починається новий рік. Монах був забобонним: жодного Нового року не провів без келиха шампанського. Він вірив, окрім Бога, ще й у те, що як зустрінеш Новий рік, так його і проживеш. А оскільки він дуже боявся, окрім диявола і павуків, ще й самотності, то просто панічно починав довіряти будь-яким домислам, знакам на воді і ворожінню на кавовій гущі. Одного ранку кава йому настільки сподобалася, що він вирішив: саме сьогодні чомусь і повинен зустріти Новий рік. У регламенті було два питання: як позбутися своєї самотності і де взяти ще кави. Для початку він вирішив прогулятися. Але традиційний спосіб знайомства на вулиці у пустелі аж ніяк не годився. Тоді він цілком поклався на щастя, нечисту силу і своє здоров'я. Він не знав про мешкання у пустелі своєї сусідки. За духом і за келією. Дівчина, свого часу спокушена дияволом, розчарувалася як тільки могла, у тому числі й в особах чоловічої статі та своїй невинності, вирішила, як це годиться у таких ситуаціях, піти назавжди в монастир. Але натомість опинилася у пустелі. Спочатку вона тут жила тиждень з одним крутим хлопцем, з яким утекла від батьків і який утік від боргів, а потім - з Богом, до якого періодично втікала від свого хлопця і своїх дико божевільних тілесних фантазій. Ця дівчина писала казки для дітей, польового цвіркуна та для сопілки і ніколи не читала "Декамерона". Тобто не так, що взагалі не читала просто не встигла прочитати за десять днів, які залишились до іспиту. Цього дня вона подумала, що в неї закінчилося чорнило і що вона жахливо яка самотня. Про традиційний спосіб знайомства з чоловіками в пустелі не було жодної гадки, тому вона вирішила, що зустріла якогось Месію. У зв'язку з цим у неї виникло таке відчуття, що сьогодні її День народження, а, отже, це означає, що сьогодні - Новий рік. Вона з дитинства любила це свято. Це ж треба так, щоб на її честь щороку

МАР’ЯНА ЧЕЛЕЦЬКА

СОЛОНЕ ВИНО усяке там - Париж та інші недешеві дарунки для волхвів напередодні Різдва. Отже, вони з горем і радістю навпіл добралися до найближчого аеродрому (не питання "як?", бо в пустелі всі такі питання автоматично анулюються) і взяли курс на Європу. Вони несподівано опинилися у дуже цікавому місті. (Після пустелі, зауважте, всі міста, як правило і з винятками, - цікаві). Але коли нарешті купили багатообіцяне шампанське, стало зрозуміло: це був не Париж і надворі, крім того, далеко не Новий рік. У цьому місці і в цьому часі панувало спекотне літо і вся молодь - парубоцтво і дівоцтво зі здоровим глуздом - святкувало Івана Купала на Дніпрі. А вони, обидвоє, стояли посеред літа і рідного міста в калюжі, геть промочивши свої мандрівні сандалі, стояли такими жахливо самотніми і переляками разом із шампанським, що перегрілося на сонці, так далеко від не менш рідних ілюзій, оазисів і міражів: не може ж різниця у часі між двома континентами бути такою разючою, щоб початок зими збігся із серединою літа? ...Що ж, подумали обоє одночасно, - мрії все-таки здійснюються!

Тоді він пригадав зі свого колишнього життя одну соромливу дівчину, яка йому якось сповідалася про те, що страждає від надмірної цноти. Здається, місія закінчувалася. Диявола загнано в пекло. Пора пити шампанське. Їм так мало було потрібно до повного щастя. Для цього не треба було вигадувати жодних фей. Просто варто було десь роздобути хоч клаптик, хоч грудочку, хоч півпаперу і краплинку роси - свіже чорнило, свіжу каву, і тоді вже можна було б повертатись додому. До того ж, вона вірила, що в неї сьогодні День народження і що він - Месія. Якби вони зустрілися в іншому часі і просторі, будь-де на вулиці, то їхні мрії були б, звісно, цілком інакшими, рельнішими. Можна було б піддатися миттєвій спокусі і в барі з якою-небудь символічною назвою, наприклад "Лев", з'їсти верблюда. Потім спокусливо підсісти в його авто, прийняти в дарунок вперше в житті букет шикарної величини і з ним помандрувати в ресторан за місто. Потім - до неї додому на цілу ніч. На каву. За кавою. Бо треба ж, щоб зреалізувався заповіт Ніцше і верблюд став дитиною. Немовлям, яке народиться на Різдво під акомпонування святого Стефана. Він би її весь цей час безбожно дурив, а вона б безбожно вірила в те, що він дійсно працює директором винзаводу, не має про що говорити зі своєю жінкою і що співає, як хобі, у церковному хорі. А натомість він чудово порозумівся зі своєю дружиною на Шацьких озерах, знайшов собі про запас іншу коханку і кожній четвертій би розповідав, який він нещасливий і як у нього болить серце за сина, а кожну третю би запрошував до себе додому знайомити з сестрою і батьками, щоб кожна друга, несподівано прокинувшись зранку в його ліжку, випадково прочитала вітальну листівку з Новим роком, з якої не кожній, але принаймні одній стало би відразу ясно, як білий день: ну, те, що він насправді священик і що дурити, виявляється, зовсім не є гріхом, принаймні для людей вищого духовного покликання. Адже серед цих людей, як правило, не прийнято дурити інших як тільки можна, тобто не можна говорити неправди, вводити в оману і при цьому зовсім не почуватися винним. Але це як правило. Ми ж застановлялися на тому, що будемо подавати читачеві не готові правила, а винятки до них, тому і з цієї історії хвороби можна вивести такий самий діагноз, як і з історії хронічної жовтянки і констатувати смерть. А це вже означає не що інше, як дещо потойбічне: це означає, що в регламенті наспровді було не два, а три питання. Окрім подолання депресії, що виникла внаслідок хронічної самотності чи несприятливих пустельних умов для організму європейця, та гадання на кавовій гущі через несприйняття чужоземних традицій і звичаїв бачення своєї долі, цього монаха турбувало ще й інше питання: де роздобути шампанське? А це вже, вибачте, відверте шахрайство. Бо якщо в умовах природного часу і простору таке бажання, як правило, є справою фінансів, то в пустелі, як виняток - мінімум справою техніки. І максимум хлібом насушним. Як і папір. Крім того, він і так багато чого наобіцяв дівчині:

* * * А тепер про мораль, якої у цієї казки не повинно було б бути. Один молодий банкір розповів цю байку якось при весільному столі (якось над ранок, коли більшість гостей уже й роз'їхалися), розповів, отже, п'яному до чортиків товариству, що не могло відрізнити вже воду від вина. І чи то від того, що і сам був не дуже-то тверезий, чи то тому, що казка була трохи задовгою, як на тост (бо перемішав її манну кашу трохи з гречкою власного життя), раптом віртуозно побажав винуватцям події: "Щоб і ваші мрії так легко і швидко здійснювалися, як і в героїв цієї казки, і ще, отже, бажаю вам прожити разом таке ж довге і щасливе подружнє життя у пустелі. Любов переможе світ і красу! Кохаймося!" Прип'янкувате товариство, як і молодята, не дуже й розібрали сенс проголошеного тосту, продовжуючи шалено-жваво доїдати і допивати все, що ще залишалося на столах, і, до речі, і я там була, разом з усіма їла та пила, власними вухами все чула, і навіть по бороді щось капало, бо була я, як і всі, до чортиків п'яненькою, так що вже, даруйте, коли щось не до ладу в цій новорічній казці, яку я писала зовсім не за весільним столом (відповідно до обставин, я вже п'ять років, як не була на жодному весіллі) і не за новорічним. Бо до Нового року залишалося ще чимало часу, принаймні для того, щоб висповідатися і запричащатися. А відбувалося усе це дійство в ніч на Андрія, коли більшість неодруженої дівочої половини людства зі здоровим глуздом гадає (чи вигадує) собі судженого, шукаючи його під подушкою. От і все, до чого стосуються неодружені з цієї казки. А взагалі-то, вони тут ні до чого: ради Бога, читайте всі, кому не ліньки, хто тільки не розучився ще, звиняйте, читати! 13 грудня 2004 р., зак. о 4. 23. с. Оброшино [випр. і доповн. 24 січня 2005 р. о 1.47.]

МАР’ЯНА ЧЕЛЕЦЬКА

СОЛОНЕ ВИНО

З парасолею і в чорних окулярах

за нею тільки у парні дні) ішла до театру. Я витратив купу грошей, щоб передивитися усі вистави, які вона відвідувала. Вона завжди сиділа у першому ряду партеру, а я брав квиток на перший балкон. На всіх тих виставах я страшенно мордувався, оскільки жодної з них не розумів до кінця (треба сказати, що я на той час, маючи за своєю спиною дві вищі освіти економічну та юридичну, безпритульно тинявся у пошуках роботи, але не через те, що був поганим спеціалістом, а що відчував себе не до кінця реалізованим в обраних професіях). З переглянутого в театрі запам'ятав лише одне: всі ці вистави, назв яких не пригадую, завжди закінчувалися смертю головної героїні, невиліковно хворої, тому у виставах неодмінно з'являвся лікар. Від нього мені щоразу несло ліками, проте мужньо висиджував всі три дії, долаючи спокусу втекти після першого ж антракту. До речі, всі ті вистави тривали однакову кількість часу - три години, і в них незмінно у головних ролях було лише три актори - ті, що брали участь у любовному трикутнику в різних варіаціях. Та не це головне. Важливо те, що після кожної вистави нитка моїх спостережень за дамою з парасолею і в чорних окулярах несподівано обривалась. Я її випускав з поля зору відразу після аплодисментів. Зникала щоразу за лаштунками, а я бісився зі злості, що туди стороннім вхід заборонено. Наступного дня було число непарне - і я багато думав про день вчорашній і про лікарів, які дурять пацієнтів. Наступного парного числа знову стояв перед її під'їздом якраз о десятій. Вона жодного разу не збилася з графіку і не проспала. Як і я також. І що мене вразило цього дня - це повна протилежність у погоді. Бо якщо попереднього парного палило сонце - цього дня лив як з відра дощ. А вона незмінно була у джинсах і легких літніх кросівках, і незмінно з чоловічою парасолею та в сонцезахисних окулярах. (…Ой, мало не забув про деталь - на безіменному пальці правої руки в неї була обручка, і не така, як у всіх, а рельєфна, - я достеменно міг відтворити у своїй пам'яті кожен рельєф...). У такому вигляді незмінно сиділа за столиком у кав'ярні і ні разу, здається, не звернула уваги на мою нахабну присутність в її інтимному просторі. Адже я не маскувався, коли стежив за нею. І в кав'ярні завжди сидів навпроти. І замовляв собі лише чорний чай з бергамотом. Без десерту. Так, здається, і минув перший літній місяць, тобто всі його п'ятнадцять парних днів. З початком нового в моїй спострежувальній практиці сталася пригода. Усе почалося з того, що першого парного числа нового місяця я не з'явився вчасно на спостережувальний пункт біля її під'їзду. Бо проспав. Її графік та її пунктуальність від цього, звичайно, не постраждали. Постраждав тільки я. Тому що не прийшовши о десятій, збився з орієнтиру. І тоді сталася катастрофа: по телевізору показали повінь на Закарпатті. Через це я не прийшов вчасно до кав'ярні, а коли прийшов - її там уже не було. Довелося чекати до вечора. Але чи мене підвела інтуїція, чи в театрі змінили репертуар, який її більше не цікавив, - але факт залишається фактом: я купив

Не знаю, чи вона була корінною мешканкою великого міста, чи переїхала з передмістя або якогось глухого села, але відколи я її вперше побачив, не зміг більше пустити її з поля зору. Не знаю, що мене так у ній вразило. Та й не закохався я, мабуть, бо себе добре знаю. Бо коли закохуюсь, я завжди підходжу першим і запрошую дівчину на каву. Її я не запрошував, навіть не підходив. Але те, що мене вразило, довело до того, що я почав за нею стежити, мимоволі, а чи свідомо. Але незчувшись, дійшов до самого її дому. А вперше побачив, коли виходила з маршрутки. І була вона одягнена у світло-сині джинси і легкі кросівки. І тримала в руках чоловічу парасолю - чорну, як ворон. А очей її не побачив, бо на них були сонцезахисні окуляри. І ось це найбільше у ній і вразило. Надворі був червень - літо починало наливатись першими черешнями. Першими спеками і першими грозами. Це, як відомо, місяць змінного настрою у погоді. Але ж не до такої міри, - подумав тоді я. Тоді і справді падав дощ. Навіщо ж їй сонцезахисні окуляри? Про всяк випадок? І чому парасоля - чоловіча? З цими думками я й дійшов до її під'їзду. Роззирнувся і намертво запам'ятав місцевість: вулицю, номер будинку і чомусь ще й номер авта, яке у той момент стояло перед парадним. Напрочуд ці номери були парними. Тоді я намотав собі на вус, що і сьогоднішнє календарне число, як і порядковий номер місяця, - парне. Відтоді в парні числа взяв за звичку чекати її зранку перед виходом з дому на роботу. Буквально за місяць вивчив її звички, уподобання та нахили, якими не мав жодного наміру скористатися. Знав достеменно, що вона виходила з дому рівно о десятій. Потім сідала на тій самій зупинці і на завжди ту саму маршрутку (до речі, також тільки з парним номером), їхала в одному напрямі. Я запам'ятав вулицю, на якій вона працювала. Вивчив назву її фірми і графік її роботи. Міг би скласти на неї досьє, та не знав її імені. Приблизно за десять перша у неї дзвонив мобільний: я це запам'ятав, оскільки на цей дзвінок був налаштований дивний рінгтон - не музикальний, з мобільника лунав акторський голос, який я ледь впізнавав через приглушеність, а ще відстань, на якій я, як правило, завжди перебував від неї. Вона завжди обіцяла в слухавку перетелефонувати близько п'ятої, а потім, залишивши мобільний в офісі, завжди рівно о першій ішла обідати в крихітну кав'ярню у центрі міста, замовляючи завжди одне меню: солянку і млинці з грибами, зелений чай з м'ятою і сирник на десерт. Я вивчив її музичні уподобання та книжки, які купувала або читала в транспорті. Я пам'ятав достеменно назви цих книжок, і що мене вразило - в них так чи інакше було присутнє слово "смерть". Здається, навіть став розбиратися в її професійних здібностях, хоча міг здогадуватися, ким вона працювала. Та що там здогадуватися - достеменно і безпомилково про це довідався: працювала бухгалтером! Її точність у плануванні свого режиму мене надзвичайно вражала. А проте, не переставав дивуватися її смакам. Рівно о шостій виходила з роботи і - парного числа місяця (а я, нагадаю, стежив

МАР’ЯНА ЧЕЛЕЦЬКА

СОЛОНЕ ВИНО

квитка, а вона до театру не прийшла. Причому купив у партері. Вперше. Не знаходив собі місця і в антракті втік із театру, хоча ця вистава мені починала подобатися, принаймні в ній дещо докумекав, складалося навіть на те, що з'явився нарешті "хеппі енд". Однак нічого не міг вдіяти, тому пішов блукати нічними вулицями міста. Отямився, коли стояв перед кам'яницею, в якій сам мешкав, на вулиці Пекарській. І тут мене раптом наче прошило струмом. На одній із бічних вулиць, у брудному завулку, поруч із шпиталем, побачив її - не в товаристві дам, і панів, і музик , не в джинсах і не в кросівках, без парасолі і без окулярів (на ній була вечірня сукенка й елегантні модельні босоніжки на шпильках), але в товаристві знаменитого актора, якого чудово знав не лише в обличчя, а й не раз ходив із ним на каву і просив у нього сигару. Одним словом, я остовпів. Побачив її, ніби у власному ліжку. З розкутою загадковою усмішкою Джоконди, що мовби обплутувала розморене зміями тіло Лаокоона. Але вразило мене не те. Різниця у віці. Йому було за сімдесят, їй - як мені здавалося, не було ще й тридцяти… Але доки так стовпів - трапилось дещо не передбачуване: вона упізнала мене. І не просто впізнала, а мовби зловила на гарячому, як якогось злочинця. Усі мої гріхи тоді проплили перед нею, як під час святої сповіді. Мовби з докором хитнула мені (чи це мені тільки здалося), але цього вистачило, щоб переступив порога своєї домівки із сорокаградусною лихоманкою. Я провалявся весь спекотний липень у ліжку. Так я поплатився за те, що підглянув за лаштунки в театрі. Однак історія ще не закінчилась. Тобто закінчилась цілком несподівано й авантюрно. Принаймні, для мене. А ви судіть самі як знаєте. У серпні нарешті трохи оклигав і на свою біду приплентався з якогось дива у ту кав'ярню, в якій вона мала звичку обідати. Прийшов увечері, мабуть, інстинктивно, однак інстинкт мене підвів. Вона вже сиділа там. Увечері, без окулярів, без парасолі, не в джинсах (а в чому - не запам'ятав, перепрошую). Сама-самісінька. І їла не солянку з млинцями. І пила не зелений чай з м'ятою - просто звичайну львівську каву. Побачивши мене, рвучко відставила недопиту філіжанку й енергійно підскочила до столика, за який я щойно збирався сісти разом з незмінним бергамотом. - Що ти собі дозволяєш! - почала здалеку. - Якого біса, скажи мені на милість, стежиш за мною!? І звідки мене знаєш? Що ти за один? І що тобі докучає, коли ходиш, як примара? Може, закохався? Я, якщо зауважив, - заміжня! І в мене ревнивий чоловік! - На щастя, не закохався… Зацікавила одна річ… але тепер, бачу, це… неактуально… - Яка така річ? - Чорні окуляри і парасоля… Чоловіча… І вона вперше (чи й взагалі вперше в житті!) посміхнулась. Примружилась - і заговорила самими лише очима, ніби мені душу вивернула навиворіт.

Гостювала у нього тільки у парні дні. Якось під час візиту забула у нього сонцезахисні окуляри. Через день вони були вже непотрібні, бо падав дощ. Але я їх мусіла забрати. Тоді з необачності, що більше не буде дощу, залишила свою парасолю на роботі, і він позичив свою. Окуляри не мала де діти, і начепила собі на носа. Після цього ми тринадцять разів чинили одне і ж, не змовляючись. Отже, і сонячного дня завжди виходила з парасолею, щоб повернути її ввечері, одягаючи й сонцезахисні окуляри. І щовечора забувала в нього окуляри. Через день у дощову пору, коли йшла до нього, забувала на роботі парасолю, і тоді знову позичала її, щоб дійти додому, забравши і забуті свої окуляри. Тому ти мене бачив при парасолі та в окулярах зранку сонячного дня (щоб повернути позичене) і щовечора дощового (з позиченим). Звечора сонячного дня я була без окулярів (бо окуляри лежали преспокійно в нього на столику), а зранку дощового дня була зі своєю парасолею (щоб по обіді забути її на роботі) і також без окулярів (я ж іще не встигла їх забрати!). Та ти цієї відміни так і не зауважив. Вони були моїми фетишами. Так ми чинили цілком свідомо (хіба окрім першого разу), і все для того, щоб щодня знаходити привід зустрітися. Правда, ти скажеш, можна було і без приводу. Можна, але знаєш не за такої різниці у віці, коли простіше говорити про буденне, аніж перемовитися віч-навіч. Ось для чого було придумано таку гру. Магію з окулярами і парасолею. Взагалі, грою було все наше кохання. Не грою, а своєрідною виставою. Виставою на три акти з інтермедією. (Тому, якщо зауважив, я і полюбляю найбільше дивитися в театрі триактівки). Однак наша вистава, в якій ми виконували головні ролі, проходила ніби за якимось завченим сценарієм: спочатку на кухні під назвою "Сезон суниць", у другій дії переходила у вітальню, де називалася "Серпневі гастролі" (ми були водночас й акторами, і глядачами), а в третій дії декораціями стала спальня (називалася "Золота пора"). Між другою і третьою дією виконувалася інтермедія - у ванній кімнаті під назвою "Сцени за стіною у душі". У всіх цих сценах, окрім звичних декорацій приватного помешкання, були присутні незмінні театральні реквізити: молоде вино, свіжий сир, чорниці, кава з вершками, CD-диски з акторськими записами, шоколад, мило. Тільки третя дія виконувалася в абсолютно модерному стилі міміки: без декорацій (на сцені стояло лише одне ліжко). Інтермедійна сценка у душі проходила в цілковитому стилі імпресій, тобто актори відтворювали враження за допомогою гри тіл та води. Після цієї дивної телепатичної оповіді вона зробила багатозначну паузу, мовби хотіла втекти зі сцени або згадала щось приємне, якийсь сон, тому що мимохіть промовила впівголоса: - Ах, мені снилося море, з якого я хотіла втекти, оскільки мене там не влаштовував сервіс. А потім мене розбудив телефонний дзвінок і в сон проникла реальність, коли пролунало: "Як почуєш вночі край свойого вікна…". Вони і стали для мене словами освідчення в коханні.

МАР’ЯНА ЧЕЛЕЦЬКА

СОЛОНЕ ВИНО

Вона ніби пробудилася зі сну, зробила дивну гримасу і продовжила перервану оповідь, просвердлюючи мене очима наскрізь. …Зрештою, тепер ця гра втратила сенс. Оскільки звершилось. І фетиші втратили свої магічні властивості. Та про це тобі ще рано знати. Ще не закінчився сезон на суниці. Подивилась на годинник і, встаючи з-за столу, поспіхом прошептала: - Через дев'ять місяців дев'ять тижнів і дев'ять днів зранку о дев'ятій годині дев'ять хвилин на цьому ж місці, за цим же столиком чекаю на тебе…І тоді дізнаєшся все, що хочеш. На цьому все. Казці кінець. Є питання? - Є. Як тебе звуть, Красуне? - Моє ім'я згадуєш щодня, юначе. Коли дивишся на воду. Чи коли запалюєш вогонь. Моє ім'я впізнаєш, коли сходить і заходить сонце. Це я тобі дарую дощі, сніги і сонячне проміння. Я та, що є. І ти мене не збагнеш, доки по-справжньому не закохаєшся. Це може статися вперше чи востаннє. Це може статися у вісімнадцять або у вісімдесят. Але у будь-якому віці і в будь-якому часі ти завжди повинен пам'ятати: я не створюю, а позичаю рай. І не забудь: два дні тобі цвісти, Кактусе! І не дивуйся: той, хто був тоді зі мною, - щасливець, якому я позичила рай, а щоб той рай хоч трохи затримати у нашому земному існуванні потрібно так мало магії: лише пам'ятати одне про одного і знаходити привід повернутися. Ось у цьому мій секрет кохання, що його, зазнавши сорому, розгадав Аристотель-мудрець. Після цих слів Аглая повернулась і пішла вниз за невидимою течією невидимої річки - може, Полтви, а може, й Лети. Я залишився сидіти на березі у позі Будди, дивлячись у воду, як у дзеркало, аж тепер згадавши в свої сімдесят ту містичну незнайомку, ту

жінку-царицю, яка тоді мені, юному акторові, шаленому мисливцю за вітром (до речі, саме тодішні походи до театру з метою стеження згодом вплинули на мої серйозні зацікавлення театром, що, зрештою, дало мені змогу остаточно визначитися з професійним вибором свого місця у цьому світі), напророкувала це кохання, якому ані мудрість, ані старші літа не завада. І я се звідав достеменно, як мед і горілку у своїм житті, і по бороді текло, і в рот щось попало. Бо це не казка і не сон - дурна реальність, панове! P. S. А чому з таким запізненням, скажете? Бо не дотримав правил казки - і в заповіданий час не прийшов на заповідане місце. Ось тому і зустрів свою Аглаю не в зеленім садку, а на цвинтарі, та не під час похорону, на моє щастя. Тому це кохання мені й принесло щастя позиченого раю. Тоді я лише використав шанс - запросив її до себе, і на виставу, і в серце. І вона погодилася. І все це трапилось тому, що вона просто не встигла вчасно подумати про це, а коли додумалась - було вже пізно. Її тіло згоріло зсередини.

1 Дослівна цитата з однієї із поезій Івана Франка його поетичного циклу "Спомини" (збірка "Із днів журби"). 2 Натяк на слова пісні "Ти втретє цього літа зацвітеш…" (автор - Кость Москалець), яку виконує гурт "Плач Єремії". В одному з інтернет-інтерв'ю К. Москалець якось зізнався, що присвятив цей вірш своєму кактусові, тобто його цвітові.

16.06.2010 р. м. Львів ост. крапка - 17.06, о 04.10

Марина Павленко. Зима. Картон, акварель

ВАСИЛЬ МАХНО

“МИСТЕЦТВО - ЦЕ БОРОТЬБА...” - Також ви прочитали зворушливого вірша про бабусю… - У цій книжці є кілька присвят людям, які були дорогими для мене. Я уже вступив у такий вік, що починаю частіше втрачати близьких людей. Це природній процес, але дуже болючий. Єдине, що залишається, написати присвяту. Це якась метафізика понять, які стосуються кожної людини. І кожна людина роздумує над цими речами. - Ви цікавитеся метафізикою? - Так, до певної міри. Інколи всі речі, які тут є, набувають метафізичного значення. Навіть найдрібніші, побутові, про які ми можемо собі думати, що це щось ніщо. Вони насправді мають свої символи, свої знаки і свою метафізику. - Може, життя нам завжди подає знаки, але не завжди ми їх уміємо прочитувати… - Є якісь інтуїтивні нюанси. Інтуїція і збіг обставин очевидно. Кожна людина має інтуїцію, вона відчуває якісь речі, стосунки. Якщо ти належиш до тих, хто щось творить, малює, пише, ліпить, то ця глибина відчуття простору завдяки якісь невідомій трансформації переходить у творчість. Це вже тоді результат - слово, малюнок чи щось інше. Люди творчі мають більший зв'язок умовно кажучи з космосом. - У вас були вірші-передчуття, які б мали зворотній зв'язок і вплив на вас? - Я дуже обережно ставлюся до таких речей. Вважаю, що слово має дар передбачення і містичну силу. Я свідомий цього і ніколи не переходжу цю межу. - У 2000 році ви поїхали з Тернополя. Кажете, що місто змінилося… Як? - Для мене Тернопіль став позитивнішим. Багато чого з'явилося європейського. Цього у дев'яностих не було. Візуально місто покрасивішало, але стан культури ще не змінився. У Тернополі домінує неонародницький стиль. На жаль. Він є дуже добрим в певен час і при певних обставинах. Проте сьогодні модерне суспільство і люди молодшого віку потребують чогось іншого. Це інше треба відчути, його не можна стимулювати, але його треба підтримати. Мені здається, що в Тернополі з цим сутужно. Але от уже "Коза" є, "студія-87". Це і є альтернативні форми. Вони не пов'язані з якимись сталими речами чи владою, вони існують автономно, роблять, що хочуть і таким якраз має бути вихід в мистецтво. Усі спілки, мені здається, вже себе вичерпали, мають ретроградне значення. Нема відчуття креативного поля, нема того, щоб митці диктували публіці певні речі. Неонародництво заколисує і робить ці речі невідповідними часові. Вони повинні бути, я не суперечу, але вони мають свою нішу і своє місце. І це не лише тернопільський синдром, він загальноукраїнський. Причина - вихід суспільства з пострадянщини. Хоча при тому всьому чимало речей молодих у літературі мені подобаються. - Де у світі знаходите оцю потребу душевну для себе? - Останнім часом мені подобається Латинська Америка. Там цікава суміш, своєрідний сюрреалізм. Він має дивацькі ідеї, особливу психологію, стиль життя. Цей мікс творить багатогранність іншого

В ГОСТЯХ У “ПЕКТОРАЛІ”

Василь Махно: "Мистецтво це боротьба з часом, собою, містом, вулицями, з ким завгодно…" Поет Василь Махно на кілька днів відвідав Тернопіль. Він один з небагатьох репрезентує українську літературу у світі. Його вірші, есе і п'єси перекладені сімнадцятьма мовами. Готує видати книжку есе англійською. "Нащо не вічне. Хіба що прощання", - каже літератор в арт-кафе "Коза", де зустрівся і знову попрощався із прихильниками своєї творчості. Прочитав твори із поетичної книжки "Зимові листи" та збірки есе "Котилася торба". Вкотре довів, що геніальний. Читає вірші і вивертає присутнім душу. Ріже по живому. Особливо віршем "Бенза". З покійним Ярославом Бензою ми сім років були колегами на обласному радіо. Саме тому з цієї присвяти вирішила розпочати інтерв'ю уже наступного дня. - Пане Василю, хоча б комусь із тернополян ви присвятили подібного вірша? - Ні, ще такого не було. Ярослав Бенза був для мене приятелем серця. Ми з ним познайомилися десь у 1988 році. Хоч він був набагато старшим від мене, одразу поставив мене у свій рівень, надзвичайно добре відносився. Були різні моменти, ми могли частіше спілкуватися, могли рідше. Я подорожував, рік жив у Кракові, але ми завжди відчували одне одного. І пригадую, як у 2009 році ми сиділи в кафе при каві і коньяку. Ярослав Бенза розказував, що двадцятого лютого йому виповниться шістдесят і він піде на пенсію, має плани впорядкувати своє життя. Коли я дізнався, що за кілька днів до свого шістдесятиріччя він помер, це була надзвичайно вразлива смерть для мене. Я зрозумів, єдине, що можу залишити про нього якусь згадку - написати вірш. У цьому вірші є багато переживань часових і просторових, є сприйняття його, як людини, як поета. Бо сприймаю його радше, як поета. Він був абсолютно беззахисним, надзвичайно дитячим, дуже довірливим і водночас міг ображатися на якісь речі, які не вартували уваги, щось там таке бурмотіти собі під ніс. У мене тільки світла пам'ять про нього.

ВАСИЛЬ МАХНО

“МИСТЕЦТВО - ЦЕ БОРОТЬБА...” картини висять недовго, бо падають. Я люблю усамітнення в побуті. Мені затишно в моєму кабінеті, який облаштував під свій смак. Там повно картин і фотографій близьких. Люблю там сидіти за комп'ютером, писати і відчувати щось неймовірне. Люблю книжки, інтернет і спілкування з будь-якими людьми. Люблю піджаки. Маю їх десь зо тридцять. Але іноді мене побут взагалі обтяжує. Я, певне, не створений для побуту і це завжди мені ускладнювало життя. Пригадую, коли мені було шістнадцятьсімнадцять років, моя мама сказала: не знаю, що з тебе вийде. - Що любите читати? - Нема улюблених авторів. Дуже люблю читати енциклопедії. Удома маю тридцять томів світової енциклопедії англійською мовою. Часто її читаю, а також добре написані біографії видатних людей. Люблю читати есеїстку. Історичних романів чи детективів не читаю. Якщо кудись їду, намагаюся прочитати про цю країну, щоб дізнатись більше про культуру. У лютому буду в Нікарагуа на міжнародному фестивалі поезії. Намагаюся приїхати вже більш-менш підготовленим до цієї країни, щоб мати якийсь контакт з публікою, сказати кілька слів по-іспанськи. Подорожі мені дають і нову тематику творчості. Люблю також читати про людей, яким доводилося адаптовуватися в чужій країні. Ці переживання мені особливо близькі. - Але можна і тут народитися, вирости, працювати і відчувати себе чужинцем… Абсолютно з вами згоден. Усе залежить від твого бажання, енергетики. У будь-яких ситуаціях важко сказати чому так, чому ні, але я завжди ціную бажання людини. Люблю слухати різних людей, спілкуватися з ними. Такий собі постійний подорожній. - Де ще плануєте побувати? - Подобається мені Сербія. Ця країна, як душа. Румунія також, у Швеції ще не був. Мені ближча Європа. Може, поїду до Африки на якийсь фестиваль. Але ще подумаю. Я люблю подорожувати, але у комфортних умовах. Наплічник і намети не для мене. Має бути добрий готель і відповідна кухня. - З ким спілкуєтеся найчастіше? Хто ваші друзі? - Спілкуюся найбільше з Богданом Рубчаком. Він теж проживає в Америці. Пишемо по двадцять листів один одному щодень, обговорюємо з гумором та іронією різні плітки, літературні новинки в Україні й Америці. Маю багато адресатів по всьому світу. Ловлю себе на тому, що вже став віртуальним більшість друзів у мене чи на скайпі, чи на електронній пошті. Але є кілька людей у Нью-Йорку, з якими часто зустрічаюся, серед них і американські письменники. Ева Гофман, колишня редакторка "Нью-Йорк Таймс", частково пов'язана з Тернопільщиною, її діди і батьки звідси. Ми завжди з нею зустрічаємося у Нью-Йорку в якомусь ресторані, говоримо про щось. - Писати щось масштабніше, наприклад, роман, не думали? - Поки що ні. Але не зарікаюся ні від чого. Бо хто його зна… Спілкувалася Наталя Лазука

виміру життя. Мені також подобається Європа зі своїм розграфленим мистецьким требом. Там вже все визначено і зрозуміло, виділяють кошти, є фонди, які підтримують мистецтво. Але найбільшим відчуттям є Нью-Йорк. Тому що у Нью-Йорку є все і Нью-Йорк є всім. Коли ти це починаєш розуміти і хочеш це сприймати, стається те, що ти опиняєшся у потрібному місці в потрібен час. - Отже, ви опинилися в потрібному місці в потрібен час? - Думаю, що так. Це місто комфортне для мене. Хоч я поет української мови у чужорідному середовищі. Мені кажуть, що не може бути поезії без середовища і таке інше. Але часи змінилися. Сьогодні це середовище вже є глобальним, навіть інтернаціональним, яке має різні прояви. Саме багатогранність дає можливість вписатися у той контекст. Мене якось запитали, чи я космополіт. То я відповів, що можна жити у Тернополі і бути космополітом. Це не залежить від місця проживання, а від тебе, від того, що ти хочеш сказати і зробити. У всьому є свої плюси і мінуси. Нема лише чорного або лише білого. - А для вас в чому полягають плюси і мінуси життя тут і закордоном? Чого не вистачає тут і там? - У Тернополі все-таки є оте відчуття дому. Це мій грунт, опора. А там є відчуття тимчасовості і простору. Це як тимчасовий політ. Дійсність Америки я прийняв, але, звичайно, якісь бар'єри існують. В цьому і полягають для мене плюси та мінуси. Тобто я не оцінюю матеріальні, побутові речі. Я радше міркую над тим, як митець може почуватися в тих, і в тих умовах. Розумію, що мистецтво - це боротьба з часом, собою, містом, вулицями, з ким завгодно… Якщо нема цієї боротьби, цього удару, тих душевних розломів, то цих віршів просто не буде. Це перебування є Альфою і Омегою, електричним полем. Саме така природа мистецтва, ти живий. Бо коли все нормально, ти задоволений собою, то це аж ніяк не стимуляція до творчості. - Багато митців вважають, що за талант треба платити. Як вважаєте, вам доводиться платити за свій талант? - Я вже думав над цим. Ми взагалі платимо за все. Це тільки так здається, що щось нам приходить легко. А творча людина, можливо, платить подвійно або потрійно. Інколи вона не може вписатися в суспільство, у якому живе. Інколи виглядає дивакуватою щодо певних поглядів, інколи свідомо провокує суспільство чи оточуючих. Вона платить єдиною платою за те, щоб народити цей текст. Не думаю, що сьогодні в суспільстві є це розуміння. У мене це відчуття є. Якась карма, яка над тобою висить і спонукає щось робити - це і є та плата, яку платиш все життя. - Тобто текст - це найцінніше. - Абсолютно так. Думаю, що є різні обставини того всього, але є щось сильніше і ти вже нічого не можеш вдіяти. Усе що робиш - ти платиш. - А який Василь Махно у побуті? - Як сказати? Я у побуті досить вередливий (сміється). Моя дружина вже з цим змирилася. Мені ще донедавна важко було забити цвях у стіну. Але я це осилив. Усі картини гарненько висять удома і я від цього отримую шалене задоволення. Інколи ці

ВАЛЕРІЙ ШЕВЧУК

“...Я ЧИСТОЇ ВОДИ МОДЕРНІСТ” індивідуум, а не людські спільноти чи суспільні явища. М. Б.: В одному з Ваших інтерв'ю для "Літературної України" (від 15 липня 2010 року) Ви відповідаєте, що назви до своїх творів придумуєте, здебільшого, перед їхнім написанням, зрідка під час або після, причому рідко їх змінюєте. У зв'язку з цим я Вас попрошу пригадати, як саме придумувалися назви до текстів, що увійшли до збірки "Сон сподіваної віри"? Чи виникали у Вас під час цього процесу якісь цікаві чи й курйозні випадки? Чи якійсь заголовки до цих ґотично-притчевих текстів мають попередні варіянти, що залишились, так би мовити, "за бортом"? Нарешті, звідки така назва: "Сон сподіваної віри"? Поняття віри для Вас - це природне середовище для гартування людської душі шляхом постійної молитви, чи вища енергія, яка творить людину на образ і подобу Бога? Тобто чи виправдовуєте Ваших героївсамітників з погляну їхньої чистої (власне, сподіваної) віри, заперечуючи апостола у тому, що віра без діл мертва? В. Ш.: Не всі заголовки вищезгаданої книги творилися через цікаві чи курйозні випадки, є серед них такі, які слугують ніби камертоном до настроєвої гами твору, наприклад "Хмари", "Сутінки", "Під синичий подзвін". Є ж серед них і такі, що є концептом для оповідання: "Вони завжди були разом", "Я дуже хочу подивитися", "Поглинач запахів", "Жінка-змія", "Хтось із дитинства" чи "Павло-диякон" - я й виводив їх від змісту або творив зміст відповідно до заголовку. Часом вони й мінялися. Наприклад, "Хованець" у першому варіянті звався "Диявол приходить вночі". Написав я цього твора в солдатах, у Заполяр'ї, але згодом зробив ще два варіянти, при цьому назва мінялася; в останньому варіянті здобув ім'я образу української мітології Хованця. Оповідання ж "Сивий" спершу звалося "Чорний", тобто герой уподібнений до ворона чи крука, який поїдає падаль (для міщанського ока старі книги теж не раз бачаться як падаль). Але назву вирішив змінити з двох причин: із сентименту до книголюбства (тут ідеться саме про це) і в пам'ять про старого житомирського букініста, цілком білоголового старчика, який звався Орест Іванович і незмінно сидів у книгарні "передплатні видання", пильним оком вивчаючи публіку, щоб тайкома запропонувати комусь придбати в нього щось приватно. Вважав його світлою особистістю в Житомирі, тим-то "Чорного" змінив на "Сивого". Заголовок "Зелений тесля" (про О. Федьковича) я взяв з його віршів - має характер концепту. Цікава історія постання "Поглинача запахів". Якось їхав у Києві в трамваї № 8, сівши біля жінки з величезним букетом бузку, що запаморочливо пахнув. Але з часом я помітив, що перестав той запах сприймати. Можливо, то була звичайна атрофія нюху, не знаю, але в моїй голові поплелися нитки - так і постав той твір і той заголовок. Пам'ятаю професор В. Яременко, прочитавши це оповідання, здивовано запитав: "Як можна таке придумати?" - "А я нічого не придумував, - сказав, - саме до мене прийшло". І це була правда. Оповідання "Смуга нещасть" прийшло до мене у винятково невдалий день, коли все ніби ставало мені впоперек - звідси і назва, і задум. "Сон сподіваної віри" постав, як літературна ремінісценція: я перекладав тоді "діяріуш" Д. Туптала до книги "Малі українські діяріуші" (на жаль, світу

ВАЛЕРІЙ ШЕВЧУК:

"…Я - ЧИСТОЇ ВОДИ МОДЕРНІСТ"

(за авторськими лаштунками книжки: В.Шевчук. Сон сподіваної віри: Ґотично-притчева проза. - Львів: ЛА "Піраміда", 2007) Мар'яна Барабаш: Валерію Олександровичу, знаючи природу Ваших творів і наскільки тісно Ваші герої пов'язані зі світом реальним, біографічним, я Вас хочу попросити привідкрити секрети Вашої творчості, щоб дати знати читачеві те, що думає про свої тексти сам автор. Пропоную зосередитися на Вашій вибраній ґотично-притчевій прозі, що вийшла друком у 2007 році під спільною назвою "Сон сподіваної віри". До того ж, це назва однойменного оповідання, написаного 1998 року. Зрозуміло, що тут відчутно барокові впливи, оскільки барокова культура надає особливого значення сновидінням та іншим химерним явищам підсвідомого, потойбіччя. Будь ласка, розкажіть, а що означає сон, сновидіння для Вас особисто? Як Ви ставитесь до власних сновидінь? Чи тлумачите їх якось? Чи вірите Ви сонникам? І нарешті, чи Ви вплітаєте власні сни в тканину своїх творів, а якщо так, то чи трансформуєте якось їх? Валерій Шевчук: Сон, як відомо, - це маревні видива людини під час відпочинку, що певним чином уподібнюється до творчого процесу, відтак часом стає складником того процесу, тобто митець часто їх, ці видива, використовує, переносячи в художні твори чи безпосередньо, чи використовуючи їхню поетику, чи модифікуючи, чи ті сни вигадуючи. Ця традиція дуже давня, згадаймо "Слово о полку Ігоревім", "Сон" Г. Сковороди, "Сон" Т. Шевченка прикладів цього і в українській, і в світовій літературі є безліч, через що витворилася ціла сновидна література - не знаю, чи хтось спеціяльно досліджував цю тему. Я тут від інших не відрізняюся і не раз записував сни (свої і близьких собі), вводячи їх у художній текст з усіма різновидами - цього в мене, може, й забагато, як часом вказували мені критики, але я не дуже їх слухаюсь, бо "сонна поетика" мені притаманна. Не думаю, що сни - це "химерні явища підсвідомого, чи потойбіччя", за Вашим визначенням, хоч якась правда в цьому є. Скоріше сон - це відбиття, ніби в системі кривих дзеркал, реального світу в більшості випадків, хоча, з іншого боку, сни творять "нову дійсність", в якій ми перебуваємо не реально, а візійно, через що ставлюсь до власних снів з інтересом, активно вибираючи з них те, що може мати естетичний інтерес. Але до сонників ставлюсь негативно. Річ у тому, що сонники намагаються узагальнити явища, які фактично узагальненню не підлягають, а є глибоко індивідуальним творенням і так само, як кожна людина в світі безподібна, і творяться на індивідуальних началах. Відповідно, розгадувати їх треба не через вигадані приписи, а в тісній сув'язі із реальним життям індивідууму. Так і ставлюся до власних сновидінь і, виходячи з нього, тлумачу. Поетика ж снів мене вельми цікавить, недаремно її використовували в усі літературні епохи і з немалим успіхом. Модернізм же, в якому працюю все своє життя, має інтерес до снів посилений, і це зрозуміло, бо модернізм пізнає (і це головне його завдання)

ВАЛЕРІЙ ШЕВЧУК

“...Я ЧИСТОЇ ВОДИ МОДЕРНІСТ” але обірвала друкувати "Літературна Україна" (№ 5, від 2 лютого 1995 року). На одній із книжкових виставок у Львові хтось другого тома вкрав, а першого видавництво подарувало мені (він у мене й зберігається). Значно пізніше Ю. Винничук видав два свої томи цієї прози, і я був почудований, що там використано добірку з 2-го, вкраденого, тому. При нагоді я запитав Ю. Винничука: чи не він ту книгу поцупив? Не признався. Отож раджу Вам звернутися до нього і попросити прочитати названу мою статтю - це й буде відповідь на Ваше запитання, при тому ґрунтовна, а не коротка інтерв'юерська. В обох статтях подано чіткі визначення ґотичної поетики. А коли сказати коротко - це зв'язок реального життя із потойбічним. М. Б.: У книзі "На березі часу. Мій Житомир" Ви зізнаєтеся про свій страх перед розбитими дзеркалами, пов'язаний із конкретним випадком, що трапився з однією із квартиранток за часів Вашого дитинства. Поясніть, будь ласка, чи має якийсь стосунок ця подія до оповідання, якому Ви дали назву "Дзеркало" і присвятили Є. Концевичу і яке відкриває збірку "Сон сподіваної віри", зокрема, як цей підсвідомий страх вплинув на витворення образу дзеркала в цьому оповіданні? В. Ш.: Аніякісінького зв'язку мій дитячий страх із образом дзеркала в однойменному оповіданні не має. Загалом дзеркало в ґотичній поетиці це і є оті "двері навстіж", через які здійснюються контакти істот обох світів, реального й потойбічного; можна було б сказати, це статичний образ, майже шаблон у тій прозі. Ним скористався і я ще в юності. У вищезгаданій статті я зокрема пишу, що творці ґотичної прози є двох ґатунків: з порушеною психікою, для яких та поетика - реальність, і ті, які користуються нею, як літературним прийомом. Належу до останніх. М. Б.: У цій же книзі спогадів "Дім на горі" Ви називаєте "антигоголівським твором", але зазначаєте, що спочатку захопились Гоголевими "Вечорами на хуторі поблизу диканьки". Поясніть, будь ласка, звідки тоді виникла антипатія, що спонукала Вас переосмислити свої перші враження від творів М. Гоголя? В. Ш.: Я захопився "Вечорами" дитиною, була в нас удома й така книга, правда, з вирваним початком. Але коли я сам став письменником і зацікавився українською демонологією, а заодно вивчаючи твори наших класиків, що писали на ці теми (Г. КвіткаОснов'яненко, О. Байський, Марко Вовчок, П. Куліш, О. Стороженко, І. Франко, Н. Кобринська та ін.), прийшов до висновку, що ґотичною поетикою користуються з двох причин: задля епатажної екзотики і для поглиблення психологізму. М. Гоголь і був творцем епатажної екзотики, я ж, ідучи за І. Франком, почав її використовувати (в модерністичному варіянті) для творення мислительної прози. Ось чому сказав, що моя проза цього штибу - це антигоголь. Зрештою, епатажна література мене не лише не захоплює, а відвертає (наприклад, не терплю О. Довженка), Гоголевого учня. М. Б.: І ще стосовно книги спогадів. Ви зізнаєтеся, що перші твори були написані на скрині, що слугувала замість стола. Які речі зараз Вас найбільше

поки що не побачила), а ще опис життя того-таки автора - відповідно й витворилася та історія зустрічі двох приятелів Д. Туптала та С. Яворського. А віра їхня була сподівана, бо мали домовлення, що коли хтось помре перший, прийде в сон другого і розповість, як там, у потойбіччі. Обоє при цьому твердо вірили, що так може статися. Чи ж сталося, хтозна, але твір з'явився. Так само модифіковано взята з "Діяріушу" Д. Туптала й історія "Павла-диякона", тут цей Павло не так жива людина, як концепт. Так само й "Двері настіж" - з'єднання через відчинені двері двох світів - потойбічного й реального. М. Б.: Який із заголовків до Ваших творів загалом Ви для себе вважаєте найсимпатичнішим (тобто під час "народження" якого заголовка Ви відчули особливу радість і самі собі здивувалися, як це воно так геніяльно вийшло)? І, з іншого боку, чи є у Вас заголовки, які вважаєте невдалими чи прикрими, котрі лише внаслідок якогось непорозуміння потрапили до друку? В. Ш.: Я не жінка, і заголовки в мене не можуть бути симпатичні чи несимпатичні; вони в мене складник творчого процесу, підпорядкований загальним законам творення. Але заголовок може бути точний і глухий, невиразний і б'ючкий, епатажний і природній. Загалом, я про це не дбаю, мені важливо, щоб заголовок служив як концепт твору - в цьому і є моє дбання про них. Ви мене, очевидно, сплутали з В. Дроздом - це він любив читати власні твори, бив себе по лобі і вигукував: "Геніяльно!" А гумор був у тому, що геніяльним те писання не було. З його прикладу я навчився не корчити з себе ідіота і ніколи не вживаю до себе цього розхожого слова "геніяльний". Для мене є твір чи нема, а все інше шкаралуща. Прикрими заголовки для мене ставали тоді, коли їх міняли з цензурних міркувань чи через власну сваволю редактора. Особливо це любив робити такий собі О. Мусієнко. Тоді я кипів, але нічого вдіяти не міг. М. Б.: Звідки у Вас виникло зацікавлення ґотикою? Які конкретні художні твори викликали у Вас таке зацікавлення і спонукали написати низку оповідань з готичними образами чи мотивами? Зрештою, що таке ґотика у Вашому розумінні? В. Ш.: Така моя природа, що я цікавився всіма жанрами та літературними епохами - обридження в мене викликав тільки т. зв. соцреалізм, його поетика та його адепти. Не міг отож оминути й готичної поетики. Звісно, не все в мене знаходило духовний відгук, але готична проза й поезія мене цікавила. Так колись, ще в перших класах мене вразив вірш Ґете "Лісовий цар", що друкувався тоді в "Читанці" Миронова. Захоплювався й українською ґотикою, і світовою, а в 90-х роках ми з І. Качуровським упорядкували двотомовик "Задзеркалля. Українська готична новела" (тут зібрано твори письменників XX ст.). Але видання світу не побачило (у вид. "ФОЛІО", Харків); існував лише один виготовлений примірник для показу, чи, як казали колись галичани, "для оказу". Перший том відкривався статтею І. Качуровського "Про готичну прозу як явище", де йшлося про розвиток цього жанру в європейській літературі; другий - моєю, значно більшою: "З темних джерел життя: Українська готична новела XX ст.", яку почала,

ВАЛЕРІЙ ШЕВЧУК

“...Я ЧИСТОЇ ВОДИ МОДЕРНІСТ” для тієї оповіді годився тільки такий стиль. І даремно думаєте, що я його не використовував раніше: так написано ще 1972 року повість "Пух" (розпочинає "Роман юрби"); близький до цього стиль використано з повісті "Маленьке вечірнє інтермеццо" (вийшла в однойменній книзі), де головний герой кіт; немало від цього стилю є в романі "Срібне молоко". Отож я не ховаю "свій іронічний талант", але цей напрям у мене марґінесний, а головний: не "прикриваючись маскою бароково-серйозного письменника", я таким письменником був, є та й буду, бо ще з юності прийняв собі засаду В. Підмогильного: "Я вибираю серйозність у літературі". М. Б.: Роксана Харчук у своєму посібнику з "Сучасної української прози: Постмодерний період" (К.: ВЦ "Академія", 2008) відводить Вашим творам місце між неопозитивізмом та модернізмом з недотягуванням до постмодернізму, адже, на думку дослідниці, (цитую): "Гра для нього /В.Ш./ завжди є осмисленою" (с. 67), тобто Ваші твори належать, так би мовити, до стилістично межових явищ, які в соціялістичному контексті прочитувались як модерні, а в постмодерному - як неопозитивістські (це так вважає Р. Харчук). Прокоментуйте, будь ласка, цю думку для всіх поколінь літературознавців, щоб вони зрозуміли нарешті, до якого напряму чи стилю, на Вашу особисту думку, потрібно зараховувати Ваші твори? В. Ш.: Дивно мені, як люди пишуть про те, чого не розуміють. Я ніколи позитивістом не був; признаюсь, що навіть О. Конта не читав, бо це вузька для мене сфера. Позитивізм постав як реакція на бароко, а Ви самі назвали мене "бароково-серйозним". Відтак нічого спільного не маю з постмодернізмом (хіба що є насмішка над цим у повісті "Бал-маскарад з собаками") і то тому, що цей напрямок намагається вийти з меж, в яких культивується мистецтво, відтак, виходячи з тих меж, мистецтво заперечує, бо перестає бути ним. Ті, що приписують мене до постмодернізму, який прагне зруйнувати попередній досвід мистецтва, мені відворотні і нецікаві, бо моя естетика - з'єднати культурний досвід усіх епох, а так чинить і чинив, звісно, при відповідному осучасненні, саме модернізм. Розрізняю три фази модернізму: ранній (від 1900 до 1921 р.), розвинений (20-30 роки ХХ ст.) і пізній (шістдесятники та постшістдесятники) - віщу про українську літературу; в світі ці межі були дещо інші. Належу до останніх. Відтак моя творчість не належить до межових явищ, а є плоттю від плоті модернізмом, власне, пізнім. В соцреалістичному контексті дехто з пізніх модерністів працював (І. Драч, В. Дрозд, Є. Гуцало та ін.), але не я (і не Ліна Костенко, ні М. Воробйов, чи І. Калинець, чи, зрештою, Г. Тютюнник, що працював у неореалізмі тощо). Я був завжди протиставний своєю поетикою соцреалізму, через що мене довго не хотіли визнавати і двічі викидали з літературного процесу. При цьому треба не забувати і про модерністичні течії літератури української діяспори, які до соцреалістичного контексту не мали жодної дотичності. Через це можу ще раз ствердити: "Я - чистої води модерніст". М. Б.: У Ваших творах багато кольору. Які функції, на Вашу думку, виконує колір, звук у Ваших писаннях? З якою метою використовуєте синтез

надихають під час створення Ваших романів, зокрема останнього "Роману юрби"? В. Ш.: Не сказав би, що та скриня, на якій я писав твори в Житомирі, так уже й надихала і просто, не було стола, тим-то і використовувалася. Принаймні своїх творів у ту скриню я не складав - там були всілякі лахи. До речей я взагалі винятково байдужа людина. Але дещо мене надихає: тютюн та люлька, яка козакові в дорозі завжди знадобиться, хоч мої предки в козацькому стані не перебували - козаком я став духовно: вивчаю козацьке бароко і захоплююся ним, про нього-таки немало пишу і художніх, і наукових творів. М. Б.: Оповідання "Я дуже хочу подивитись...", на мою думку, абсолютно модерне як за формою, так і за змістом у дусі авангардних течій 20-х років XX ст. - мені дещо нагадало "Я (Романтику)" М. Хвильового. Цікаво б знати авторські інтенції з цього приводу: може, в автора виникали подібні асоціяції чи це лише мої суб'єктивні враження? В. Ш.: Це оповідання написане 1962 року, на той час до творів Хвильового доступитися я не міг прочитаю його згодом. А приводом до написання, як вістить епіграф, стало оповідання Густава Мухіна "Білий корал", що я його прочитав у книзі "Эквадорские рассказы", видані в тому часі. Але Ваш здогад не зовсім порожній: я в той час активно вивчав літературу 20-х років. До речі, один із її бардів Борис Антоненко-Давидович захоплювався цією моєю новелою (читав у машинописі, що ходив самвидавом, бо надрукувати твір було немислимо). М. Б.: Повість "Двері навстіж" Ви називаєте іронічно-готичною. У ній, на мою думку, Ви зраджуєте своєму виробленому бароковосерйозному стилю і постаєте перед читачемсучасником у досить-таки несподіваному світлі, як письменник (хоча насправді для тих, хто знає Вас особисто, цей стиль виглядає природнім виявам Вашого внутрішнього "я"). Зізнайтесь чесно, чи Ви свідомо вирішили поексперементувати зі стилем, пишучи винятково для розваги, тобто для відпочинку від серйозних наукових досліджень, чи все вийшло спонтанно? У будь-якому випадку мені цікаво знати, чому у Вашій творчості так мало подібних речей, чому Ви ховаєте свій іронічний талант, прикриваючись маскою бароково-серйозного письменника? В. Ш.: Згадана повість постала з жарту в середовищі творців Житомирської школи прози. Коли нам (крім мене, Євгену Концевичу та Володимиру Даниленку) дали премію ім. І. Огієнка, частина представників тієї школи зібралась у Є. Концевича там ту премію нам і вручили. А перед тим мій брат Анатолій провів довгу телефонну розмову із Валентином Грабовським - той тяжко скаржився, оповівши про своє сімейне життя. І от брат запропонував, розповівши цю історію, щоб кожен із присутніх написав про те твір і в такий спосіб скласти збірника (чи вийде він книгою, тоді не стояло). Отож сталося так, що написав лише я, є десь ремінісценції цієї теми у В. Врублевського. Ні ініціятор того задуму, мій брат, ні Є. Концевич, ні інші і пальцем не рухнули, щоб це учинити. Згодом надрукував цю повість у "Кур'єрі Кривбасу". Отож "чесно признаюсь", що свідомо я не вирішував "поексперементувати", але

ВАЛЕРІЙ ШЕВЧУК

“...Я ЧИСТОЇ ВОДИ МОДЕРНІСТ” творенні? Чистота душі, відторгнення від кон'юнктури (тобто заробітчанства), служіння політичним доктринам, продажності та криводушшя. В давнину вважалося, що митець, який є справжнім, а не імітатором, має поселений у собі Божий дух. Через це володарі садили митця побіч себе з правого боку - про це, до речі, оповідає одна з билин про Добриню. На цю ж тему ведеться диспут між царем і поетом в поемі Фірдовсі "Шах-Наме" - поет тут доказує свою вищість над володарем. А коли він духовно вищий, то служити не буде. Як я слухаюся музи? Це таємниця, що належить до сокровенних. Зрештою, на те вона і таємниця, щоб не розкривати її, бо розкрита таємниця вмирає - це ще один моральний закон. М. Б.: Як Ви ставитесь до сучасних методів творення художніх текстів у віртуальному просторі Інтернету? В. Ш.: До сучасних віртуальних методів творення ніяк не ставлюся, бо комп'ютером не володію. Назагал, машина - мертва, отож і творити може мерчуків. На моє переконання без живого Духу творення вище імітаторства не підійметься. М. Б.: Ви називаєте одним із своїх літературних учителів І. Франка. А які його художні твори Вам особливо припали до душі? Залишили вагомий слід у Вашій творчості? В. Ш.: Щоб дістати повну відповідь на це запитання, раджу прочитати мою статтю на 21 сторінку "Валерій Шевчук у школі Івана Франка", яку я передав Роману Горакові до Львівського літературно-меморіального музею Івана Франка. До речі, цю статтю до 155-річчя Івана Франка надрукували майже одночасно два видання: часопис "Дзвін" (№ 8 за 2011 р.) та "Науковий вісник Музею Івана Франка" (Вип. 10 за 2011 р.). А якщо коротко, то мені з художніх творів Франка надзвичайно подобаються його короткі фольклорнофантастичні оповідання, наприклад "Без праці" (хоч назва цього твору й "глуха"); а також повісті "Для домашнього огнища" та "Перехресні стежки". А особливий інтерес викликала його пізня повість (написана вже на початку ХХ ст.) "Великий шум", де оригінально використано надзвичайно багату модерністську техніку. М. Б.: Іншим літературним учителем ви називаєте Тараса Шевченка. А, як відомо, Т. Шевченко, назвавши славу "п'яною, задрипаною шинкаркою" раз і назавжди вказав для всіх поколінь митців, на якому ґрунті і за яких умов росте паросток цієї дивної рослини - слави. Отже, моє питання до Вас: а як Ви особисто ставитеся до слави, популярності, визнання, а саме - чи розрізняєте ці поняття, чи, на Вашу думку, між ними можна поставити знак рівняння? У якому віці, на Вашу думку, славу варто задобрювати чи підкорювати. Чи вважаєте, що популярність і визнання письменника залежить тільки від кількості виданих тиражів його творів? Чи, може, від якихось інших чинників? Дайте пораду молодим, як уникнути профанації і попсовості, популяризуючи свої твори, з одного боку, і як підкорити вершини справжньої слави в умовах сучасного мегатехнократизованого світу? В. Ш.: Т. Шевченко - глибокий поет (див. моє "Слово іпостасне". К., 2001, де я намагаюся це довести). Багато речей у нього закодовано в символи.

мистецтв під час творення художніх образів? Який художній образ, що Ви створили, можете вважати ідеально сконструйованим? Завдяки чому це досягнуто? В. Ш.: Проблему кольору, як швидкозмінної і вічно оновленої краси, поставили імпресіоністи, а вони належать до раннього модернізму. Імпресіонізм у прозі дуже мені близький, це не тільки кольористичний ефект, а й витворення пластичнонастроєвого ефекту (класичним зразком тут є "Інтермеццо" М. Коцюбинського). Майстром імпресіоністичної прози був М. Івченко та й інші вживали цей метод: є це зокрема в ранніх творах Є. Гуцала). Отже, колір є компонентом пластики письма, інакше кажучи творення живого простору, в якому діють герої твору, а пластика - один з головних компонентів твору. Це стосується і звуків. Коли твори пишуться в модерністичній поетиці, то це зумовлює ужиття синтезу мистецтв - одна з головних ознак цього напряму. Нічого ідеального у світі не буває, через це ідеальних образів я не створюю - дай Боже, створити відчутне як живе, більшого мені не треба. Це теж суперечить думці про мій буцім-то постмодернізм, насправді постмодерністичні образи, здебільшого, штучні, мертві, маріонеткові. М. Б.: І цілком приватне прохання. Назвіть, будь ласка, Ваш улюблений колір та музичний інструмент. В. Ш.: Барви мені подобаються відповідно до пори року: влітку - зелений, восени - жовтий, взимку білий, весною - синій. Всі кольори чудові, особливо в своїй поєднаності та змінності. Не люблю, правда, червоного та чорного, бо це барви крові та смерті. Я ж, як і Б. І. Антонич, "закоханий в життя поганин". Музичні інструменти також подобаються різні, залежить од того, який твір вони виконують: чудова твориться музика - то й чудові й інструменти, які її творять; погана музика - погані інструменти. Але суб'єктивно терпіти не можу гармошки (баяна) та гітари. Перше - символ простацтва, друге обивательства. М. Б.: "Музи потрібно слухатися" - відповіли Ви на одну з записок із зали на Заньківчанському вечорі у Львові 27 травня 2010 року, прокоментувавши таким чином питання про оцінку творчості І. Драча. А як Ви особисто слухаєтеся своєї музи? Розкрийте секрет, як Ви її задобрювали перед написанням своїх найкращих масштабних полотен, зокрема трилогії "Три листки за вікном", роману-балади "Дім на горі" і ось недавно свіжоспеченого "Роману юрби", тобто творів, які Ви писали практично протягом усього свого життя? В. Ш.: Що таке муза? Дух, що живить митця в процесі творчості. Без такого надихнення мистецтво можливе ремісницьке (чи імітаторське), але не автентичне, справжнє. Талант є лише закладення, що визначає здатність до творчого чину, але її треба виплекати й виростити. Ось чому кажу, що митець духовно залежний від музи, яка його надихає, а це значить, має улягати певним неписаним моральним та естетичним законам, порушити які є зрадою музі. Музу собі в служку не перетворюй, будь служкою їй сам, адже вона богиня, а ще й мстива - порушиш її волю, забере талант. Що таке моральні закони при художньому

ВАЛЕРІЙ ШЕВЧУК

“...Я ЧИСТОЇ ВОДИ МОДЕРНІСТ”

Про яку славу вістить він у поданому місці? Звісно, не таку, якої, незалежно від своїх старань, досягає наповнений святим духом поет (такої він бажав, тому й сказав: "А слава - заповідь моя"), а торгашеську, продажну, вигризену, тобто штучно утворену, чи здобуту через технології організації власного іміджу - це слава Малюка Цахеса (за Е.-А. Гофманом) і інакше про неї, як Ви зацитували, не скажеш. Справжня слава і визнання (не популярність, бо це інший еквівалент) має прийти до людини сама, як результат її творчих подвигів. Популярність же - це інтерес до митця з боку широкої публіки, естетичний рівень якої назагал низький. Жодних порад молодим не збираюся давати - самі здорові і мають слати перед собою власні дороги. Люблю казати, що література - єдине мистецтво, якому навчити неможливо, його навчитись можна лишень самотужки. М. Б.: Як відомо, історія повторюється. Ваш коментар: чи погоджуєтесь з цим твердженням, з одного боку, як історик, з іншого, як письменник? В. Ш.: Складне запитання. Річ у тім, що людина проздовж свого історичного часу ні психологічно, ні розумово не змінюється, хоч і здобуває нові й нові результати своєї праці і думки. Як мислили давні греки чи римляни, чи інші - це залишається назавжди актуальним. Відповідно, людські негаразди, недомисля та кривомисля, навіть групота, лишаються при ній також незмінні (згадайте "Похвалу Глупоті" Е. Роттердамського), тим-то певні ситуації в історичному процесі творяться не тотожно, а подібно, відтак і кажуть, що історія нічому не вчить (як і мистецтво, до речі), а лише освідомлює людей. Зріст такого освідомлення часом звуть прогресом, хоча рух цей не буває постійно зростаючим і несхитним - він мінливий. У своєму поході в часі людство підіймається чи занепадає, недаремно життя образно називають морем. М. Б.: Які твори сучасних письменників наймолодшого покоління Ви вважаєте гідними існування в історії літератури і бачите їхнє майбутнє? Зокрема я Вас попрошу висловити свою думку про такі "культові" твори найсучаснішої літератури, як тексти Ю. Андруховича, "Музей покинутих секретів" О. Забужко? В. Ш.: Про найновіше письменство волію не говорити нічого. Коли його лаятиму, мене назвуть ретроградом і моїх присудів не сприймуть. Коли ж його похвалятиму, то скажуть, що хочу до них примазатись. Кожне покоління має свій шлях, а судитиме його час і Бог, а не мистецькі попередники. М. Б.: Ваші прогнози та перспективи щодо розвитку української літератури XXI сторіччя? В. Ш.: Питання належить до найбанальніших, і мені набридло на нього відповідати. І то через те, що годі говорити про таке, чого нема. М. Б.: Дякую. Це саме та відповідь, яку я хотіла почути, щоб озвучити її для сучасних читачів, бо істинно кажете: "годі говорити про таке, чого нема". І перепрошую за банальність… Валерію Олександровичу, я ще хочу Вам поставити одне провокативно-пікантне питання… Зізнайтесь чесно: чи існує все-таки прототип "Жінки-змії"?

Звідки і як у Вашій фантазії виник цей художній образ (містифікація про друга, який нібито розповів Вам цю історію, ми, читачі, вже чули, тому, як трохи теж літератори, не дуже й віримо)? Чи є в цій повісті, на Вашу думку, ґотичний підтекст (щодо притчі та алегоричного підтексту тут цілком зрозуміло і без кометарів)? В. Ш.: Жодної ґотики в "Жінці-змії" нема - це притча, а притча відрізняється від звичайної оповіді тим, що вона алегорична. Алегоричні ж образи, як відомо, прототипів не мають - це своєрідне "ходяче" мисленне узагальнення. Можу лишень розказати, як постало це оповідання. Живу зараз між дніпровських лугів, в теплу пору десь о 6-ій рано виходжу купатися, тоді можна зустріти хіба рибалок. А от якось помітив, що в глибині лугу блукає жіноча постать у джинсовому костюмі. Це почало повторюватися. І тут сталося трохи дивне: під ноги мені вискочила змія чи вуж - не встиг роздивитися. Коли ж після того зирнув на луг, то блукаючої жіночої постаті не було. Це й зв'язало початки до тієї історії. Є там і інша репліка: пляжники і самітники з наметами. Цього й стало досить, щоб моя фантазія розгулялася. М. Б.: А тепер зізнайтесь абсолютно щиро, не зважаючи на те, що Ваш інтерв'юер жіночої статі. Яких жінок Ви схильні зараховувати до типу "жінкизмії"? І чи змінилися Ваші погляди на таких жінок від часу написання повісті? В. Ш.: У народі часто кажуть про певний тип жінки: "Це зміюка!". Такий реальний тип (без антропоморфічного перетворення) я створив у повісті "Компанія з пивниці біля Чуднівського мосту". Елементарно розшифрувати можна так: "змією" називають уїдливих і агресивних жінок. Мої погляди на них не змінилися. М. Б.: Так, у тій повісті, побудованій на реальних подіях, справді "без антропоморфічного перетворення" описано "змію-Дикунуху" та інших подібних жінок, чиїх прокльонів Ви від тих часів і самі почали побоюватися…Але вони, на щастя, нічого не мають спільного з героїнею повісті "Жінка-змія", принаймні, в мене особисто виникли трохи інші асоціації, ну, скажімо, хоча б з такою жінкою, яку І. Франко назвав у своєму вірші "Тричі мені являлася любов…" "женщиною чи звіром", коли "…впивається її красою зір. То разом страх бере, душа холоне І сила розпливається в простір…". Але це суто моя суб'єктивна інтерпретація. В. Ш.: Звісно, "Жінка-змія" - це ж алегоричний образ… М. Б.: Дякую за відвертість і щирість у цій розмові. Ваші думки, безсумнівно, будуть корисними для сучасних читачів. Розмовляла з письменником Мар'яна Барабаш

ЛЕОНІД ТАЛАЛАЙ

“ОСІННЄ МАРЕВА ТРЕМТІННЯ...” *** З багряного крутосхилу летить за листком листок, а хвиля переболіле виплескує на пісок.

ПОЕЗІЯ

ЛЕОНІД ТАЛАЛАЙ

Тужно курли осіннє б'ється у синє скло, і тінню крила у плині спливає твоє весло. І стелеться, каламутить річку вечірній дим. А перелітний смуток надовго стає твоїм. І небо глибшає наче, і відчиняється вись, якої ти ще не бачив, в яку ти ще не дививсь.

“Осіннє марива тремтіння...”

*** Я просинаюся на сіні. В наметі ранок. Пахнуть дині. А по намету ходять тіні і лопотять, що я на волі, якій радію, як дитя, бо знаю: час на риболовлі не зарахується в життя.

*** У засніженім сквері, як я, ловить сніг у долоні хлоп'я, і сміється до мене щасливо, а на сміх окликається диво, мов з луною стояло на чатах, і душа, мов хлоп'я на санчатах. І веселий здіймаючи крик, переповнені радістю втіхи, котять сніг на узвишшя сізіфи, де і мій височив сніговик.

На гострий шерех очерету я виповзаю із намету. Під пильним поглядом роси шукаю, щоб його підкинуть в багаття, що з останніх сил тримається за павутину.

Всі дороги й стежки замело, і замет підіймає крило, ловлять "котиків" вітами верби, і, як верби, ловлю я своє, доки сніг, доки дивом стає все, до чого торкається небо.

Спливає листя. Тихо так... Лише виляскує судак, розбризкуючи навкруги косяк сріблистої мільги.

*** Уже квилить душа до неба, і нічогісінько не треба, бо ти і сам собі чужий. Та помолився хтось за тебе і ти здивовано живий.

Зника за поворотом літо. І доки тихо. І туман. Ріка під кручею дріма, поклавши голову на лікоть. А з глибини над глибиною Сурмить, клекоче, непокоє і не дає заснути їй своєю чорною трубою Під самим вухом чорторий.

З тією ж тугою-журбою у світі кривди і брехні, з пейзажем моря на стіні, в яку ти бився головою і не пробив... І слава Богу, адже пробивши, в ще одну в таку ж утупився б стіну вже без пейзажу голубого.

*** В таганку закипає вода, готую для юшки приправу, а посмішка діда лукаво з-під вусів мене спогляда.

І ти шепочеш: - Боже мій, яка Твоя безмежна милість! Та я тому лише живий, що Ти повірив, Боже, тій, яка за мене помолилась.

А після вечері на сіно приляжу і, ніби повільно не плинучи - плину в човні. Багаття обабіч іскриться

ЛЕОНІД ТАЛАЛАЙ

“ОСІННЄ МАРЕВА ТРЕМТІННЯ...” Підсох очерету шерех і знову жирує жерех: ударить - і до Трипілля махає крилом луна, і поспішає хвиля нянькою до човна.

і слизько виблискує листя, і слухає ніч цвіркунів... І довго щасливо не спиться під боком у діда мені. Півмісяць щербато сміється, стрімку верховодку сріблить, і річка не плине, здається, і час по сьогодні стоїть.

Парує важкий пісок. Завмер Вінграновський збоку, обережно на поплавок поклавши косинку ока. І слухає, як недалечко, за спиною в нього ходить хтось, ходить і ніби водить коника за вуздечку.

*** Осіннє марева тремтіння і Вінграновський, як видіння, над бур'янами виника і перед себе на руках, несе врочисто жовті дині, весь в реп'яхах, в росі, в гудінні сліпучих ос, які над ним рояться німбом золотим. Владика степу! Навпростець простує зібраним баштаном і, наближаючись, росте плечима, усмішкою, станом і розсіває навкруги очей петрові батоги...

*** Вже Ілля. А літо розімліло. Хвиля намагається безсило улягтися на піску рудім. І стоять по вим'я у воді три корови, що прийшли з діброви. Перелітна птиця над косою покружля і сяде на пісок, і, крило піднявши, під пахвою вітерцем просушує пушок.

А вже на плині жовті тіні, і наші поплавки спокійні, і підглядає з казанка більмасте око судака, як розсідаємось на сіні над килимком, як за столом, де скиба кавуна - ребром і так гостинно пахнуть дині, що гріх не випити вина під вічну пісню цвіркуна за світ оцей, що як на плині, спливає маревом осіннім, за риболовлю і за дині, потрійну юшку золоту, і за співучу марноту, що зимуватиме у сіні.

З думкою - кого б сьогодні звабить голову свою схиливши набік, дівчина руками обома воду із волосся віджима, мов ворожить над своєю тінню, і за пильний погляд юнака обпіка примруженою синню, до почервоніння обпіка. Дістає люстерко і в руках так його тримає, щоб у ньому краще роздивитись юнака і причепуритися при цьому. І не відчуває, що незрима із косою в неї за плечима підгляда в люстерко і зітхає: - А колись, як виганяв їх з раю сам Господь, і я ж була такою, як оце дівчисько, молодою...

Листок вербовий над наметом тремтить, відчувши переліт, але таким спокійним світ стоїть за спиною поета, хоч рання осінь крадькома уже підкралась і до нього, Владики степу, у якого, не тільки скіпетра нема, а навіть - пальця вказівного.

*** Пташині співи у садку безлистім таким тебе пронизують сирітством, неначе серед теплої золи розсілись просто неба погорільці і, притопивши горе у горілці, про щось веселе пісню затягли.

*** Удосвіта дощ ущух. Хтось ходить після дощу під кронами недалечко. Хтось ходить і ніби водить коника за вуздечку.

І мимоволі прагнеш самоти, хоч пишеш, усамітнившись, листи і розумієш: всі твої писання не варті незрадливого мовчання.

Ми юшку п'ємо із кружки і пахне потрійна юшка так, що вуж перед нами облизався двома язиками.

І грієш пізнє яблуко в долоні, і переводиш погляд на вікно, де виноград на світлім підвіконні переграє у бутлі на вино.

ЛЕОНІД ТАЛАЛАЙ

“ОСІННЄ МАРЕВА ТРЕМТІННЯ...” де ще розростися не встигла трава.

*** В дубовій кроні стука дятел, і розкотились жолудята, лиш кілька їхніх шапочок звиса з розгублених гілок.

Зливаються тіні, і тиша німа, над річкою синій туман, туман...

Така ж, як дуб отой, стара ворона каркає, злітаючи і страх підводить вуха заячі і, ніби заєць, завмира.

*** У небо - птиця, листя - до землі, і зникло все в сіріючій імлі. І тихо-тихо підійшов сніжок, а за сніжком іще тихішим кроком нова епоха - у старий садок, і розчинила готику гілок у пишноті розкішного бароко.

А хвиля небо розгойдала, і, влаштувавши переблиск, засперечалися дзеркала за кожну тінь, за кожен лист, що кружеля над плином синім... Як перед Богом ліс осінній прозорий весь, легенькі тіні, поміж яких лише єдина, лише моя важка сьогодні, немов на терези Господні упала чорна, як провина.

І світло стало. Заіскрився іній. І синє небо, і синіють тіні, немов розквітли яблуні і сливи, горить зоря настояним вином, і чорний день здається неможливим. І стукає синичка у вікно, і радість на душі, бо ми удвох.

А часу обмаль, щоб розкаятись допоки обрії відчинені. І золотим горить окрайцем під берегом зоря вечірня.

Для неї це найважча із епох, і холодно, і голодно у кроні, під снігом годувальниця-земля, та подзьобає печива з долоні і вже співа... Й не треба журавля.

*** Мерехтить у темнім плині неба зоряний посів. З того боку на косі, може, люди, може, тіні. Світ завмер у безгомінні, і стоїть, як над могилою, тиша постаттю похилою.

Хто зна, які на нас чекають зміни, які під ноги ляжуть нам сніги. Та ми перезимуєм неодмінно, бо все вертає на свої крути. Обживемося, звикнемо потроху до всього, що сьогодні нам дано. А там, дивись, відчинимо вікно в садок старий, але в нову епоху, де ті ж надії і старі жалі... І пролетять над нами журавлі.

Ні облич, ні голосів, ні відлуння - тільки тіні, тільки зоряний посів відбивається у плині. *** Уже і Покрова, і скоро - зима. Над річкою знову туман, туман...

*** Поет не там, де бенкетують, не за столом, не при столі йому стілець запропонують лише підвівши до петлі,

Стоїть і не тане, хоч сонце зійшло. І чути з туману, як хлюпа весло.

і скажуть - Стань-но на весь зріст! і не дозволять гонорове, сказати вже останнє слово, яке виношував сто літ.

А голос підтятий душі із човна безсила підняти над плесом луна.

Така вже доля у поетів, Живуть у лепеті і трепеті, немов з повісткою на суд, як вічно крайні, вічно треті, ще й на душі, як на трепеті, у кожного по сто Іуд.

Дощами розмито стоянок сліди. Оголені віти чорніють з води.

Бубнять забуті, з-під завалу в надії, може, в юнака заллється соромом щока, в яку держава цілувала.

І падає листя, могили вкрива,

ПАВЛО ВОЛЬВАЧ

“НЕБО...” Ще в пам'яті - лиснючий коридор. На жовтім - чорні стовбури акацій. Під ними - ми, сини одної з націй, Що все ще "не сложилась до сіх пор"

ПАВЛО ВОЛЬВАЧ

Та матері на лавці у дворі. Євреї... Пияки... Злочинці карні... Пахучий полу бокс у перекарні Та по дахах - цегляні димарі. Ото - початок. Ми звідтіль. Ото Все завдяки сирим і тьмяним мурам. Хоч світ був невигадливим і мурим, Як старомодне драпове пальто.

"Небо квітневі викреслюють птиці..."

Ми живемо. І дні у смерть течуть. Баркаси глухо б'ються в Лісабоні. Бортами в сірих досвітках. Солоні Сичать вітри, та нам сюди не чуть.

*** Долі судилося бути саме такою. Саме звідси дивлюсь я на не мною придуманий світ. Я люблю цю ріку. І люблю горби за рікою. І маслини в посадках, де фінкою б'ють у живіт.

Ми назавжди застрягли тут, хоч плач. Та все одно - показують "vicktory" Обом нам наші пагоди прозорі Опори електричних передач. 1996

Я люблю, коли дим струмує над передмістями, І таке, наче юність проступає тоді із імли. Друзі - ті, що не мав, ті вже стали міністрами, По могилах і тюрмах - оті, що були.

*** Колись вона в мені давно Жила, як в ніші. Була зима. Було вино. Писались вірші.

І якщо подивитися вбік від головного проспекту, Там, у мареві, що схоже теж на ріку, Де нудьга поверхів затікає в приватний сектор, Хтось іде по шорсткому вулиці язику,

Так різно нам велось обом І йдеться далі. І що ж воно було - любов Чи знаки долі?

Років двадцять тому іде у вечір і в спомин, Наче давнє татуювання - зображення розпливлось. До циганів за анашею? До когось за самогоном? Він іде, той до болю невпізнаний хтось,

І хто ж гадав, що знову - сніг, Що скрипне ліжко. І спину знову вигне гріх, Неначе кішка… 1996

І зникає поволі у димній балці, Все років загортає дим. І десь та, від якої тремтіли пальці Зубом блискає золотим...

*** Прийшов і станув морок зусібіч. І ти стоїш у мене під повіками. Зчорніле місто дивиться на ніч Густими помаранчевими вікнами.

Саме у цьому місті чомусь судилося бути, В цьому часі і сонці, посеред цих людей. Тут ковтати повітря і повні груди отрути, Тії, що не знали зроду ні еллін, ні іудей.

Під синє небо сніг так біло ліг, Набившись густо світу в плоть залізну. А світ отой і вичахлий наш гріх Хтось розглядає крізь небесну лінзу.

Любити ці горизонти абрикосово-акацієві, Траву в щілинах між плитами, обвітрені поїзди, Три акорди околиць, і власне долі всієї. Тільки навіщо все це, якщо це - не назавжди? 1997

У світі цім нам холодно обом. Чужі слова, шляхи і підприємства. Та, кажуть, щось міняється, бо он Зіходить зірка. Кажуть - віфлеємська. 1997 *** По обрій це місто, де жив і не жив, Де взяв і знічев'я зробився поетом.

*** Я іноді пригадую той час І жовтий світ дитинства. Адже жовтим Був дім той, із якого вже пішов ти. Дім жовтим був. І чорним - керогаз.

ПАВЛО ВОЛЬВАЧ

“НЕБО...”

І ти тут була мені, що не кажи, Хоч ти мені кажеш: "Нє надо об етом..."

Лежить-мовчить, дароване за щось Дахами всіяне невзискане безмір'я. 1999

Не треба й не треба. А так і було. І так і лишилось - за груддю, за лівою. Проходжу. В базарі вирує село, Трамваї пропахлі олією...

*** 37-річний хлопець в напівтемній високій кімнаті вікна якої виходять у київський дворик з трьома каштанами і дикою грушею Це - я з кімнати чи кухні дивлюся на єгипетську амбасаду на довгі вікна в дореволюційних стінах що відлунюють тріском наївних набоїв доби УНР (до всього до будь-чого що тут зросло пасує префікс "не") П-е-е-а-а-а-вєл! - кричить хазяйка Коли дзвонить найкраща жінка у світі чиї очі в які падав не дають мені впасти в пекло І ніхто мене тут не бачить крім неї й Бога книжка Еліота? - ну що там Еліот так - якийсь Штонів знайомий...

Крок і щастя вібрує солодкими спазмами. Бо мрія, бо ти. Бо "шанхай" і димок І все уже є - хоч нічого й не сказано. 1998 *** Час іде. Тужавіє потрошку чар цих невигадливих споруд. Місто все в меморіальних дошках віршів, що примарились отут, де здавен прокляття й силу Сходу всотував у кров і все беріг, душу, ніби череду у шкоду потайки пускаючи у гріх. І шматки себе в жіночі вічі клав і крав жагу та кольори. Потьмяніле те десятиріччя покотилось пляшкою з гори -

*** тінь твого дихання лине сюди тінь твого кроку в каре візьми залети упади теж кароока

повз нові шляхи й законодавства, але й на межі тисячоліть, має платтям дівчина грудаста, має... Бо куди ж її подіть.

час що потоншав плече замастив тиньками відня та сповиває міста і мости мрія надсвітня

І, п'янка, тремтить у кожнім нерві, і, не розбираючи шляхів, плине щем у повітовім небі, над чаклунством верхніх поверхів... 1998

з'явишся! свінеш! над тлумом отикінних і піших там на воротах на золотих найзолотіших...

*** Так синьо, так задимлено, так мідно... І хай воно лишається незмінно Вогниста шибка. Місто. Трепет. Смерк. Хоч видно все, хіба що Бога опріч І в просторі - вляглися щільно поруч Світла і тіні, як життя і смерть.

*** Вже трохи є і гіркоти і втоми Оце б додому - та немає дому З розвалин днів що стали потойбіччям Сіріють очі з батьковим обличчям

Базар пустіє. Баба йде остання. Темніють стиха птахи і питання...

І сам ти є немов тебе нема Лиш мріями підсвічена пітьма Що синьо обіцяє - попри щастя Багрову дрож чогось чому початься

Якої ж крові, віри і доби Оця земля, що має віддих долі? Ці плоттю жінки натхнені горби, Отої жінки, тої, що якби... Отої...

І розгортає зкам’янілі хащі Де жить найкраще - жити напропаще

Окраденість - до коренів волось. Та птах безсмертя розправляє пір'я. Півмертвість. Бездиханність. Але ж - ось:

І, ставши вбік від інших - всяких - других Вчувати кулі на надбрівних дугах

ПАВЛО ВОЛЬВАЧ

“НЕБО...”

*** Зажовтіло сонце і країни ласі Десь мені принишкли за тремким горбом Наче зранку випити раптом грамів скількись Лагідна під пахвами течія життя

Понад план чавуни, п'ятирічки, парад Десь пливуть в позапросторі. Може - над... Де, крім них, розчинились верстати й шприці, Пружні перса, чарки, мікрофони в руці. По асфальту розплескані очі краси, Нецензурні чиїсь голоси...

Легше уявляється хтивою й нагою Навмання побачена деяка з жінок Випукле "сьогодні" твердне під ногою І моє "колишнє" - поряд - у мені

...Ну, а, може - зостались? Сховались за ріг? Невідомо. Незвідано. Тільки пан-Біг Пам'ятаючи все, пам'ятаючи всіх, Визначає ходу твоїх злодійських ніг...

Вижовклий посріблений день лежить хитається Йти мені так весело десь мене та ждуть Там Поет вінгранний з Миколаєм в головах І розмова кольору неба й тютюну

*** Немає змін і вінграну заміни здаля лиш обпіка веніамінич (аптечне валер'янове слівце)... біжать бордюри парапети стіни із натовпу стрибне чиєсь лице і знову тло ламкі осінні плини це я - все це...

Тільки трішки жаль мені що немає наче б Поряд тих з ким схожий був з ким недбало йшов Всіх би їх повизбирать для таємних значень Хтось же їх вколов мені попід саму кров *** - Кажеш, тільки звільнився? - Хата била катлавая... абщаковая то єсть... - Ну-ну...

та ще не видне ні здаля ні зблизька тисячооке змовне запорізьке котре вже не забути і не збуть на лавку в парку і в десяту "марку" сіда за мною простяга цигарку питається: а тут тобі ким буть? (а мимо миготять біжать ідуть...)

що його? сісти й собі? спитись ганяти машини з Голяндії двома трамваями доїжджати до прохідної пританцьовувать під молитовні співи в Будинку культури глухонімих?

торкає брами осіннєвий колір я - кепсько вбраний - піднімаю комір тече подолу вуличне вино... терпке й тягуче аж зліпляє вії іду собі надумую надії під долю що придумана давно

гай-гай здимів час котловий общаковий простір епохи

*** Василеві ГЕРАСИМ'ЮКУ Хвости павині розпуска узвіз, Зернисте світло сіється навскіс, На брук, на пруг, на світ поза світами.

ні імперій уже нічого так порожнеча непродихність начальства така ж сама а тоска навіть більша і труби димлять попри смерті чиїхсь матерів

Там, де зміліли шрами ножові, Де майже всі зробились неживі, З тих, що заповідалися братами.

от і все тільки тіні тремтять в золотому поросі пам"яті рідне тремтить голубими змахами тіней на білих блузках на білих комірах неповторних моїх коханих у травні травні

І самота такої глибини, І тиша з тиш - вчуваються тони Підземних кровотеч і горніх русел. Посходились в одно, над злото бань, Всі басамани спроб і осягань, І заплелись в лілово-чорний вузол.

*** Дбав про тебе Господь повітових небес, Вириваючи плоть з доль чужих і словес, Де повітря покраяне висками фрез, Там, де готика труб, де стоїть ДніпроГЕС.

Із грізних піль, з таємних сновидінь Урочих наснувалося промінь (летючі тіні - маєстати наші). Прочувані тепер, і не тепер, Світають з льодянистих стратосфер Зотлілі сторінки і патронташі.

А за тім'ям лишалися хаос і чад. Долі й болі лишились хрестами стирчать.

ПАВЛО ВОЛЬВАЧ

“НЕБО...”

Отак: синьо табунний часоплин Ярами з глин дощами із краплин Пройшов і став. Тепер твоя година.

Мов річка по камінню Тече й не витіка

Діткаючись полічених волось Шепоче хтось (о ні, то не здалось), Що кров твоя таки не самотинна.

За трепетом за світлом Дома із сірих плит Де дівчинка зі світу В який хотілось плить?.. … Якісь нові плакати Вожді нові якісь Фургон що з Аліканте Лимонів понавіз

*** Недопущеність на свято. А навіщо тобі свята? Печію свою плекати - то плекай Будь легким же - будьмо брате! - щоб недбало забувати слів віршованих пасати - хай!

Тече усе минає І крона золота Немов пташина зграя На місці відліта

Площі. людські правди-кривди. і твої веселі кроки А безодня волоока ніби тлом В це зневірене бароко шлях зі степового боку Шлях за вітром гуляй-поле за вуглом

А збоку сунуть хмари І сивіють шляхи І сяє сяє пара Долонь - і з них цвяхи

І сонця і сотник гонта й синя тінь від хмарочоса заплітаються із льосом - Боже мій... і не знаєте - агов там! - що ж ви дивитеся скоса?! що мого на серці й думці і кишені потайній...

*** Як все змінилось тут. Які чужі Протоки тіл. Чиясь дурна відсидка, І на взуття нова сезонна скидка, Дрібна, неначе цяточка баржі.

*** це не оковита - світ мені як вірш. та й зі мною світу чи не веселіш? з вами - люде - ладно. і ласкавий теж холодок по складках вашенських одеж

Минущості, котрих немає в "ґуґлі", Як і мене давно немає тут. А губи все такі, такі ж припухлі: Рєґінка поступаєт в інстітут…"

в димному промінні лавра даль кабмін і одноплемінні бур'яни мені

Ще пара-трійка з них злетить історій. Питань. Мовчань… О, я ці губи знав! За стінами підсобок і преторій, І прокуратор міг би заздрить сам…

ну так шо ж ви - ближні? - я ж до вас так ласкаво... ви куди - на вишгород? звідки ви - із жашкова? чи із гуляй-поля? я люблю це слово ви така ж голота як і я братове

У неї й зараз божевільний морок В очах баских, що не зійшли на крок. Ну трохи старша. Ну тепер під сорок. Та кептен-муж, та тесть-професорок.

амінокислоти - таємнича річ а ходім голото а ходімо хто там заснуємо січ...

Такі невинні і невпинні зміни… Я повертаю - звісно, знов косяк! На 40 лєт - звичайно ж, України, Радянської, звичайно ж, ну а як?

*** при вітрі лісостепу при місяці зеленім всі змаги - проти себе. та сон про горні висі розкладено у ранцях тютюн при "кобзареві" об'явлення і шанці - провіщено у книзі

Яка розтала, як усе розтане Як губи, що лишаються десь там На 40 літ… Потім - до Дніпрельстану. Він мабуть буде довго, Дніпрельстан.

ти крізь застиглий відчай зростай спокійно чото нехай світи не внемлять. зростай же. бо так треба вигулюйся за січнем. без н е ї в світі - що там? лише плескаті землі у людях та в деревах

*** Ніби сон. Ніби сам Світ незримими хвилить прапорами. Навскоси небесам Вздовж по осені сковзають ворони. Тонкостанні дими Над дорогами і над обійстями. Розчепіреними Тут багато чого наобіцяно. Яка тиша довкруг!.. Ціпеніють кур'єрські і літерні.

на замковій хтось ходить. і шепоти печерські в пітьмі нема нагоди - піди їх ропізнай ти та при вогні - мов з лети - з'являються по черзі із гайдамацьких плетив - натхненні лейтенанти *** Осінній грай. Осіння Блискуча му-зи-ка

ПАВЛО ВОЛЬВАЧ

“НЕБО...”

Яка сила до рук, І в повітрі ходи промислительні…

На все тепер права - на себе й на Дністер, Що вороний вночі, а вдень зелений.

Замигтять верстові, Заліпляючи вроки відкосами. Неземні вартові На ходу пригостять папіросами. Все єдине, і всі Попід хмар нетривкою ліпниною. Між живих голосів Мов відлунюють крики: "Розпни його!"

На білий світ, і слід вгорі від літака, На анемони цвіт, ну та, що nemorosa… На звук: шляхами десь, під хрускоти льодка, Ступа досвітня слава наша боса. І все - єдиним тхом (не відхитнись лишень)... Було отак, було… Отак було сьогодні ж… На щось - від смерті й від життя істотніш Мовчав. Дивився. Руки до кишень.

Межи днів кураю, із добою Стою на перетині. Наливаю і п'ю. Із собою. З отим, що всередині. Що я можу сказать, Пообметений круками-буквами? Ну, бува прошептать: "Я такий же, як ви. Ох, і с-суки ви…" Ні, не так… І не час. Плине вечір, нарізаний скибами. Світять фари із трас Ніби марна хода смолоскипова.

З ВИДОМ НА БОНУ Кафе. Тераса. Звук шансона. Плюс фортеці рештки на горі. Дивлюсь, як білим квітом між соснові гори лягає май, на столики, на брук, та ще видінням, тінню - Римарук… Ну що ж, коли то він, то поговорим. Удвох, чи ширшим колом. Позаяк один поляк і (ще один) коньяк яви й мани завихрюють сполуки. Співають півні навзамін сурми, над вуличні вибоїни й храми, де Божа Мати зрить Христові муки.

*** Небо квітневі викреслюють птиці, Стиха на лиця ляга непроглядь Двом, що при сутінках в кухні сидять, У позатаєній Київ-столиці,

Та все ширяють - сміх сказати вслух летючі строфи про свободу й дух, що взяв у спадок пращурів клейноди. Вита над хлібоїдами піїт, і заповіт, і луни мудрих гіт, скасовуючи небуття зі споду.

Й ніби чаклують... А дійсність всесильна Не визнає ані слів, ні зусиль. Їй ні до чого тюрма пересильна, Смерть, і рядок, і якийсь там Василь.

Дві тисячі якийсь черговий рік, зневірам і словам згубивши лік, повзе, мов пірамідою мураха. Їдальня. Пошта. Квіти. Курс валют. Змарнілий прапор над державним дахом. А ще недільний мимовільний люд, у світлотінях слова "сатьяграха"…

Байдуже їй… Але стиха говорять. Дихає дійсність за вікнами поряд. Бог він на боці яких батальйонів? Спокій мільйонів… Тиша мільйонів…

*сатьяграха (санскр.) - захист правди за допомогою правди, термін Махатми Ганді

*** Ще влада, ще гроші… Та вірші вже, вірші... Вже ночі коротші, вже тіні чіткіші.

*** Знаєш-но що, омано? Щось там з-за океану Ось затремтіло. Чорно та біло. Тіло. Або Фортеп'яно.

Дощів косяки золоченого крою, Спадають на кручі, мов янгольська зброя… А Словом пропалена брама - поки Не видна в повітрі, та суща таки. Вітчизна - то Бог і (хоч ми і не горді) Судомний клубок у небесній аорті.

Діють іnferno, певне, Ті, що в тобі - на мене… Але не в тому річ.

Із Аду до Саду, де тайна свячена Не вам зупиняти! - іде Наречена. А хто там, а хто там заходить до заль? Корде, що Шарлота, Амір, що Ігаль…

Все воно несказанне. Завжди. І це - так само. Спи. Засинай-но, панно… В вашому світі ніч.

*** Цей місяць уповні спочатку був, як серп. І ніч була мені - малинова зола в ній…

ПАВЛО ВОЛЬВАЧ

“НЕБО...”

*** Хрещатик ваш і трохи мій і всяких київських повій а ми сидим із Солов'єм горілку п'єм

веде, як і вела: "…і розум мудрих гине…". Я знаю - ти яка. *** Десь тріє ідуть собі царі, Часів темносиня стіна. Та тіпнеться грудка в Базарі І зірка зійде танцівна.

де хліб і сіль і тіні веж і чар і хміль тонких одеж а він поет він пролетар я ніби теж

Над гамір, над хаос і тишу, І ти, що вже інший єси, Відчуєш - це небо сильніше За букви і за голоси.

там як початок як пролог музика з вежі профспілок і Сходу світиться при нас тонкий пилок

І вітром простують наосліп, У грізнім хитанні голів, Колони і валки тифозні, Попереду змовчаних слів.

та міць хистка всевладних тих котрим що стяг пусте що стих вони плюють десь там на нас ми тут - на них

Що будуть з тобою навіки, Змикаючи коло - ти в нім… Що перекидаються в ріки Тополями довгих вогнів…

і добре мрії хвильовій тремтіть на бруках-мостовій де я прощаюсь з Солов'єм (о Солов'ю не соловій) жиєм… ***

"…бідні діти землі…" Тодось Осьмачка Діти землі, що стала старою, Ходять туманами за горою. З пустих небес поводять плечами, Дзвенять кістками, як дукачами. Діти землі не розбіглись, бідні, З площ, а стали собі нерідні. І я між ними… Кліпаю віями На те, як мудрі граються зміями. І чорних птахів кружляють пари… Рови в ґрунтах і рови, де хмари… Пантрують всі до Господа брами Майстрове смерті із підмайстрами. Лише як дотик… лише як подих… Літнім дощем по залізних капотах. І плин молитви в хмарі і в дереві, Й глухі єгипти в кожному череві… *** Усе твоє, як є… І синява нарозпаш над Києвом - отак, як вирвавшись з-під нив. Знакує небо нам, високе, ніби розпач, яка ти справді є… І ми які під ним. А ще оті, оті… Хто снігом став, туманом… У степовій сльоті їх душі бродять десь - хто з віршем, хто з наганом, в острожному взутті. Без них тут сіють-жнуть. Байдужіють. Голосять. Така двонога глуш і впевненість могил. Отак. Але ковил торкає вітер косий, від херувимських крил. Десь посміхнуться. Десь… А хтось - назветься сином. Неплотяна рука

Валентина Сімащук. Мадонна з немовлям. Картон, олія, 2000 р.

МАРІАННА КІЯНОВСЬКА

ТА, ЩО ТАНЦЮЄ pro domo et ego in exo

МАРІАННА КІЯНОВСЬКА

:голосом логосом ігом істини іспасти

(з присвятою Мілошеві) 1. якби місто звідки все починалося було тільки містом місцем а не місцем на карті

Та, що танцює ** * говорю мовчу чи учу:

не сотнею фотографій з обличчями й без якби вітер і сніг якби маслини й цитрини якби кава й вино якби все що всередині кожної з книг не залишало плям наприклад на шкірі або на бруківці наприклад як тінь якби минуле було тільки минулим або не тільки минулим не тільки поет міг би бути тільки поетом або не тільки поетом не тільки 2. сходить і заходить сходить і заходить сходить і заходить і так весь час смерть як сонце у віршах і поза ними а розуму птах

спустошувальниці голів ...уст... ...ниці голі в тому що є

не в гнізді і не в клітці

тому що ніколи не буде небу де впасти

а десь посередині дуже посередині дуже

не в вусі не в оці і не в руці

їм на голови наго на вигони голо на гомони homo

ходить і ходить не може літати встає і сідає і так весь час

МАРІАННА КІЯНОВСЬКА

ТА, ЩО ТАНЦЮЄ риба гори

** * Н. П. форми життя смерті літератури змінюються як сніг і дощ

я й це умію бути горою з ніздрів до надр

пори року на шкірі трави на корі і на камені

я й це а вгорі райце це рай можеш мені повірити

силабо-тоніка -- це та що танцює в повітрі у полум'ї на воді

гарай не говерла а з горла і з живота райця укорінення

стоуста дівчина прикинулась деревом

знову і знову підшкірне ab ovo

і знов шелестить ** * я й це спроба міри місцевості все із чого топонім усупереч

…………………….. і ніби це я перекотиполе пустелю спинивши в пустелі лишаюся без нічого всередині себе

я й це русло принаймні лежачи коли зжовкле зливається із живим

** * Лежу, як крапля ртуті у піску, Приручена незайманістю смерті, Бо лиш вона, як дівчина в танку, Рятує від жаскої круговерті,

я й це риба до речі приручена привчена бути поміж берегами до речі як річ

Де в порожнечі чорній суєті Мовчать холодні дзвоники. Невтекла, Я навіть двічі знайдена в житті, Приведена до голосу і з пекла.

руслом і попасом ** * На просіці, відразу біля хати, Суничний дух густий, неначе мед. Спинившись, буду довго пильнувати Важкого руху джмеликів-планет. Навколо квітів, що сонцями гріють, Світи маленькі - кожен зокрема. Стою з порожнім кошиком. Радію, Що крові ягід на руках нема. ** * Ці меблі старі, як вітрильники, - тихі, розсохлі. Печаль проминання вкриває гладкі поверхні, У дзеркалі тьмянім - тоненькі, як зморшки, щогли Й вітрила фіранок - поблажливі, зшерхлі, зверхні. І жінка стара розкладає у ветхі шухлядки Свої по-осінньому теплі хустини і шалі, І нитки, як снасті, лежать усі за порядком, А хмари пливуть у безвість все далі й далі. І як їй спинити її божевільних, вірних, Затиснутих щільно в квадратах рам і альбому, Шалених і мужніх, наївно-живих, манірних, Які, попрощавшись, не вернуться вже додому?..

Валентина Сімащук. Яхта на набережній. Полотно, олія, 2008 р.

АННА БАГРЯНА

ШОВКИ МАГНОЛІЙ СУМНІВ Те подвір'я давно заросло бур'яном-пирієм, йде до осені час, упокорений в тужному леті, і до тебе: "Бувай, може, якось на іншій планеті стрівшись, вип'ємо чаю - за інше прозріння твоє".

АННА БАГРЯНА

Розтає, розтікається весен прожитих тепло, пломеніє крайнебо в полоні нового зеніту, рветься нитка - і ти не чекаєш наступного літа, сумніваючись вже: чи життя таки справді було?.. ПОВСТАНСЬКЕ Ми схибили. Початок був зі слова, але ж і словом, кажуть, можна вбити… Стрибає правда в сіті правдолова, конає воля в людолова сітях.

Шовки магнолій ПОДОРОЖНЄ Між галуззям і домом півколо зіниці сія Боже око задивлене в ніч, що, немов фотокартка зі старого альбому - неспалена пам'ять моя ухопившись за вітер, збирається знову тікати.

Вже правлять месу мовою чужою, аж чужина ріднішою здається. Ми вибрали. Порожнє поле бою. Хоча й могли палке повстанське серце.

Неприручений сон, нестриножений кінь під вікном, якось це по-злодійськи - валізу на ніч лаштувати. Та не знати, на жаль, чи до завтра дожити дано тим, котрі вже давно розпалили в дорозі багаття

ВІДМІРЯНЕ Погасло світло в світі. І лишень одна стара, схилившись над свічками, до ранку просить в Бога інший день легкий, мов сніг, важкий, мов сивий камінь.

і чекають на мене, гадають: прийду - не прийду, і, запаривши чай, гомонять про минуще і вічне. Вирушаю у ніч - заки ще не прокинувся Дух Мого Дому, а з ним - невимовний, безвихідний відчай.

Ні, не Сівілла, Господи, впізнай вона ж слізьми кропила твої рани! Коли Ти йшов, кричала в спину: "Найдорожчий мій!" А Ти... а Ти не глянув.

ЧУМАЦЬКЕ Видивлятися - до сліпоти - за шпарину - у сутінь може, образ жаданий постане з нічного жалю? Я ще тут, я не йду, я не кваплюсь приймати отруту з рук чужих, з рук твоїх, з рук, що їх так безбожно люблю.

Тепер дивись, як тане її ґніт, як гасне світ, як віра йде до краю. Стара сидить. І хочеться мені сказати їй: "Ідіть, Він Вас чекає..." ГЛИБОКО ОСІННЄ П'ю повітря, пропахле чужою безвихіддю, без надії на сонце радію дощам, а журбу підкидаю, мов яблуко, понад понурими стріхами, щоб жбурнути між хвиль у прозорість морську голубу.

Чи окликнеш - коли, півжиття на рамена поклавши, до крайнеба брестиму (так сіль перевозять святі), чи повернеш, як завше, чи, може, забудеш назавше, вмить піддавшись спокусі - безмежній своїй самоті?..

Нам так скоро вертатися осінь чекає терпляче, парасольки-вітрила напнула, на пристані жде, де-не-де загоряються вікна лишається, значить, ще надія: а, може, хоч хтось бодай хтось не піде...

ВЕЛИКОДНЄ Не вина, ані хліба. Вчорашня молитва - німа. Закотилося сонце у діжку - на тісто священне. Розганяю хмарини, ніяк розговіння нема, великодні птахи, ніби час, пролітають повз мене у весняні дощі, у розквітлу чиюсь світлотінь, де магнолій шовки дозрівають вітанням з Едему. Йдемо вгору - удвох. Ніби нікуди більше іти. Ніби там, на горі, воскресіння нарешті знайдемо.

НАПЕРЕДОДНІ Ми - не найманці навіть, ми просто іще ненавчені,

АННА БАГРЯНА

ШОВКИ МАГНОЛІЙ

не навчились нічому, схотіли на віниках ввись... Бо ж імперія зла спромоглася на вигадку, наче ми не самі, а чиїсь, а з чужинцем навіки злилИсь. Нам цю пІтьму руками ніколи розтяти несила, далі йти і спіткатись - одвічне прокляття і гріх, але ж вірили в нас ті, що плоть, а не душі, палили

до такої межі, коли тісно стає для усіх, коли хочеться вийти за їхні невидимі межі. Параноя - на відстані. Тільки не можу без них, розуміючи ясно, що більше собі не належу. ДЕ РОЗМОВИ БРУДНІ… Де розмови - брудні, там, де просвіток - в схрещенні рук, у благанні, прощанні або ж - у звичайному герці, там не знаєш і сам, де твій Брутто і хто тобі друг, там експансія духу тотожна експансії серця.

там, де схід і де захід - в багаттях уже "несвоїх". То куди ж ми задивлені нині, куди ж ми… куди ж ми, земляче? Скільки крові іще буде пити земля, скільки пут розриватимуть ті, котрим нині і прикро, і лячно за країну, в яку знов ненавчені, Господи, йдуть?.. ОПІСЛЯ Із придворними псами миліше, ніж з нами, авжеж? заховали у сутінках сутність свою вовкулачу... Вже нічого не значить ні дім, ані дим від пожеж, занапащений день у безчассі - нічого не значить.

Зазирнути бодай за щілину вчорашнього зла, упізнати б у ньому обличчя до болю знайомі, але колесо часу ховається за перелаз, ніби жінка невірна за стіни невічного дому.

Упаду на розтерзану - земле, чому не кричиш?! і проситиму сил - аби місяць вхопити руками хай холодний, мов камінь, постане, вогню гарячіш, і у світлі його хай покаються Юда і Каїн.

Браму правди зачинено. Годі стовбичити тут, сподіваючись стати героєм без винагороди. Де панують брудні, там щомиті змивається бруд не на шкоду лише на догоду.

Навіть так: коли треба, зубами - з корінням полин вириватиму! Хліб, наче пам'ять про голод, посію. Мій месіє, зумій, підведи із затерплих колін тих, котрі - твої пси, вічні пси твої... Чуєш, месіє?! ВЖЕ ТЕНЕТА... Вже тенета важкі опустились на схід і на захід, вже постала над нами потворна чужа нагота, але правда ще є - вона прагне себе прив'язати до зневірених душ, розімкнувши їм очі й вуста.

ДІАГНОЗ Пересиплемося - пісок між пальців - піском у прірву, переллємося за можливі та неможливі кордони. І ніхто вже не визволить нашу наївну віру із полону підземного, де панує хижа, тупа бездонність. І кричатимуть мудрагелі з величезних білбордів: "Місця на довкола-земній орбіті - у нас невисокі ціни!" Та до дідька галас, коли хворі - корені, коли жоден orbit не врятує попсовану карієсом країну. І жодна клініка не зупинить метастазів розгул небачений, але й жодна душа не наважиться просто крикнути. Що слова, коли навіть літери набувають подвійних значень? Що любов, коли побачення - тільки у віртуалі, та ще й - під різними ніками? "Оце дожилися", - скажете. Але що тут дивного? Де є краще? Якщо знаєте, скиньте мені на e-mail, бажано - з ілюстраціями. Я могла б і промовчати, але, справді, соромно перед пращурами за їхню (чи нашу?) зурочену наріканнями націю.

Озирніться назад - ваші прадіди сіяли жито і життя віддавали за "бути", а не "забуття". Як же можна тепер в їхню кров уливати отруту, коли з кров'ю здобуто отой, що підносите, стяг? Й не відтяти вам рук, бо ж ганебно - незрячих карати. Тільки віри - на крихту, а правда пішла по світах... Нас багато було, нас, напевно, і досі багато у тенетах важких, де панує чужа нагота. КОМУ-НІКАТИВ Камінців забагато - у спину, у п'яти, в слова, ніби проклята Панна воскресла й змінила подобу. Добре знаю, як є, та не знаю, чи вірити варто тим, котрі пропагують отруєну заздрістю добрість. Я не впевнена вповні, що втрапила в пастку підозр, просто надто багато з'явилося друзів - нізвідки. Шлях до себе минула, до інших - долаю і досі. Достеменно, життя - це процес накопичення свідків -

АННА БАГРЯНА

ШОВКИ МАГНОЛІЙ

І, на жаль, не зарадять тут ні стара шептуха із Фастова, ні місцеві попи, ні заморський йог з пропагандою "духо-плоті". Маємо два варіанти: поставати панами або ж пропасти, як свого часу пропали кіммерійці, скіфи, сармати, готи... Але годі плачів, наридалися вже - до хронічного тонзиліту, до гаймориту і геморою, до гідрофобії та депресії… Зрештою, є ще один варіант: податися на орбіту і у вічному русі пильнувати звідти - невідомо, чиї - інтереси.

заки життя своє вишиватимеш. БУТТЄВЕ Рахувати не втрати, не випиті грами вина, а сльозини від споминів, сповнені світла обличчя найдорожчих тобі, найрідніших тобі - це одна і єдина на світі причина для того, щоб вічно залишатися тим, ким ти є, ким створив тебе Бог, й не ставати рабом - ні епох, ні брехливих історій. Адже щастя - у тім, щоб останню хвилину на двох розділити, як дім, як хлібину, як радість і горе. ВІДДАЛЬ Збільшую відстань від себе до… дому, стаючи непомітною для друзів і ворогів.

ПРАГНЕННЯ ВИСОТИ Вже роздерта до крови кора на високих дубах, вже галуззя летить у розпалену варварську ватру. Чи не байдуже мертвим, що коїться в інших життях? Чи не байдуже пішим, куди відлітають крилаті?

Дедалі легше любити друзів і ворогів. Радіти їхнім привітанням. Їхнім прокльонам. Просто радіти.

І клянуть, і лютують, і скачуть довкола вогню, ніби магія ця - передвісниця реінкарнацій.

Нарешті я не шкодую часу на любов на великих дистанціях час також втрачає свої властивості, стаючи непомітним.

Може, краще було б - припинити навіки війну? Може, щастя - у вмінні піднятися?.. ВИШИВАННЯ На п'яльця, від прабаби-язичниці успадковані, чисте полотно свого майбутнього часу натягую. Кольорове муліне, ніби священні знаки, між пальців пропускаючи, ретельно перебираю: жовте - сонце (завжди вгорі має бути), блакитне - небо (його ще й у воді побачити можна), синє - море, чорне - ніч і земля виорана, червоне - троянди або півонії, зелене - листя на деревах і все те зілля, що людей від голодної смерті рятує, біле - конвалії або сніг (залежно від пори року), сіре - туман, а, може, і камінь при дорозі ("підеш сюди - себе знайдеш, підеш туди - усе втратиш")…

Дедалі легше - бути. Дедалі важче віддалятися. ПЕРЕТИНАЮ... Перетинаю лінії чужих долонь, залишаючи хрестики з іменами: бринітимуть на срібних ланцюжках похрещених немовлят чи вростатимуть у домівки мертвих?.. КАЗКА ПРО ОЗЕРО Було собі озеро безсільне - безслізне, і був собі час безмежний - безсмертний, і я була між озером і часом стояла, допоки хвиля з-за обрію не викотилася поглинула мене з головою.

Кожне життя - це окремий набір кольорів, вишивка на шматку полотна, строката або строга все залежить від нашого вибору. Але головне, казала моя бабця (онука тієї, котра п'яльця по собі залишила), головне - аби нитка крізь вушко голки пройшла і не вислизнула,

МАРІЯ ШУНЬ

“ПЕРЕХРЕСТЯ...” увірвався чужий болід і на тебе за кимось плаче

МАРІЯ ШУНЬ

бо душа на душу бо орда на орді помішані діти на кровнім суді бо ми каменю на каменю не залишили на їхній колись воді ми краплі води не скапнули на їхній розжарений камінь лише відтоді ми черепками мов ґенами з капсули стали в музейній рамі

Перехрестя: бульвар Шевченка і американська вулиця

і вже та любов як вода і глина нікому з нас не належи'

в зоряне есперанто пробиваються первні інших мов

де є моє а де чуже в галереях знає одна лиш верхматна рея світанок що стереже

їм не треба дрес-коду для наших тіл що рухаються у натовпі розмашисто до своїх граматик-лексусів янкі-снів

Та весна та весна вона готова була увійти в його дім і поклонитися всім божкам попід мисниками та ліжником

Шевченко приміряє льон на себе та й засмутиться льон линяє

а він провів її повз ложе своє до виходу - не в літо ти називайся ранньою

наша українська теж блідніє у червонолицому світі

а потім у нього був літо-в зеніті-приступ уже безбожно пізній спечений

дерева заколисують шумні авеню квітковими евтаназіями на англійську чашами ліхтарів осколками мандаринно-іспанської

стрілки сповзли поза іншу пам'ять де він її обнімав на світанку таку ще теплу зелено-ранню

заповітами на новий день не забутися не розбитися на бульварі Його Імені

Черепки епох втомлені мозком чужим насаджені на кібер-кості зі своїх тяжких ерудованих кіловат-рим безсезонних дримб вони закликають у гості рею-кібелу її світанковий верхмат

Гаїнка і Домовик І скільки криниць надпив і людям кутків наджив... натягне їй книг зі старих русел там де зорі лічилкував бусел

закони пропорцій гончарні тілес та зерен смажений спліт кусачий на їхньому тлі у твою ранкову часо-кав'ярню

де вічне тепло нема криг нема з л и х а вона поклониться в пояс йому

МАРІЯ ШУНЬ

“ПЕРЕХРЕСТЯ...” і він згірдливо піде пан або пропав обдирати з зірок обдирати з чужих поезо-лахмани відторгати пустельний пісок

такому що знається на "до дна" за його коренасті руки котрому все на часі особливо букви всі і звуки до останньої коми і перуна

він протуркоче я люблю море він протуркоче я люблю ліс і простоходячих жінок у хвилях синьо-зелених

знову він притягнув їй щосьос-сь

а у вашому світі там тобі хтось позлітку підкине під подушку із жовтих тернів а сон вкраде

Із Columbia edu.com манна небесна звисає борульками мов біблійний казус пустель з Льодовитого океану пахне смаженим

і кубик льоду єлейно вкладе до віскі а пісок в очі

манну довго розкочегарювали змерзлі нащадки з кубиками льоду до вечорів із віскі-біблією

Кропива сонце "в ударі" день у жмурках вся у кліточку квіточка й Волосожари балагурка я

де виводили піскам енциклопедію жовтим науковим кольором чи зжовкло-вигорілим

там де дитинство "крутило сонечко" на турніку веснянкували навперегоночку носом в кропиву весни в соку

з кількома шпильками для волосся фіґурка як влита мойсейна скрижальна матері Пустелі монополярний простір

та кропива кудись пішла собі поза гай це як жіночий дембель підбігає малесенький підбігай вся секретна секреція зелені - перемогти! і жалить всіх - прорвана квітка дамби

на долонях віршо-індустрії визріває старий мозоль римувати єрусалимно та римно -

і простуєш ти до отого клову* в прохолодну бороду відпочити намиваються із водою діти явка на власне життя обов'язкова

вітчизняна гомеопатія все ще тернинами вимірюється любовно-постільним режимом із кубиками льоду до ран від лібідо пустелями на душу гранчаком-німбом у руку пісками перепляженими сподіваннями на сорок мойсейних сор?ко та давай старино не наговорювати на молодий вік ще можливо він і не з віскі птаха випишем на кредит не льодовитого

* клов (арх.) - волога,

Бітки а школи грають у бітку й класики з учнями що грають у доросле життя доросле життя прорізує стрічку ножицями у вечірній клас

МАРІЯ ШУНЬ

“ПЕРЕХРЕСТЯ...”

повний місяць собі розпальцьовує очі й уста за всім стежити за семестрами класомірними

Сюжети а назавтра шукай новий логотип видивляйся себе крізь дзеркальця нових автівок і все зроблене куркалаба набирає обертів відриваючи ласі шматки у точності

шахи-класики підстрибують на противогазах вуличних бруків нам би в заочне життя подалі від денних шлагбаумів

а потім вибирає аварійне вікно для приземлення та перероблення

я відкриваю очний шлагбаум опс-с! потоки світла ллються на землю пся

де вічно таке картате і тривіальне життя все потребує вічних сюжетів все портретує

небесні бітки задвиготіли у звичному ритморежимі землі класики-поети освітлені зорями ТВ-зірками обклеєні неонами бікіні кедами для біток

...от наприклад із пальмою шкіри наші тиснені сонцем мов папіруси клинопишуться між собою а на них скрижалі заповідей на це літо - як зимою вижити у відкладеннях вітаміну D нехитрого що кохається із земноводними в побуті двоповерховому через дзеркальця нових автівок -

від них рятують лиш супер-стійкі до неону історії псі-факторні парасольки шервудські наче шлагбауми бо західний вітер ризикує розбитись об космічне сміття через їхні зливи їхні вуалі тропіки мух

їхнім власником 3-D-митником ...і клинописи наших шкір відтиснених запрокинуто крізь дзеркальця ген за пальму що найвища є там де Берег СлоноКості йде...

і я ризикую розбитись об звичну бітку та класики не той вже вік не та вага шлагбаум ніч якщо знову не ризикну виставитись на сонце на ранок я вся як є без парасоль і зірко-класиків без кедів опс-с

а назавтра інший слід прийде в гості досвіду що без D іде авітаміноз на авта вже

Жорна відмірювалася пам'ять пейзажами

МАРІЯ ШУНЬ

“ПЕРЕХРЕСТЯ...”

заварювалися слова досхідсонцями крутилися жорна натільні і століття зношувалися майками -

хтось захворів на канонічну любов а кано-любов затряслась чорногузкою втисла подвійну фотку в гламурний альбом а канон став тобою-друзкою і рече мов на клей не убий не вкради не лжесвідч по чуже не висни жовтим військом такими друзями вимощені мости з урнами від цитат про дійсне

на тільняшці тій монтувався світ новий із пейзажами досхідсонцями жорнотілою майкою-викрійкою

а тіло-сонце дерлось по стінці йому боліли друзяні руки і довгий холод в його печінці на канонічні цитати-звуки

світлами розпашілими понад пам'яттю зубчиками смужками рядками синіми непідрубленими ліжками

Виток і на тебе вбирають пагОни а весна випускає пАгони в колі хакових крітських биків-рогачів на яких старовіцькі жіночі фігурки фрескові заклинали пів-місяці дискові не спинитися в полігони

Троянди війна між білою і червоною троян... мовчання під біло шал під черв... виграло тр...

к о л і

ї х н ь о м

й т и

д а л і

слів

прийдуть нові доліцефальні і брахоцефальні виміряють собі черепи створять нову шнуркову культуру маріонеткам із тими ж трояндами у руках заради когось ради трійці тертя усе витримає... трійні маріонетки водили шнурководів довколо колючок троянд виграло червоне на біло біль чорний корона жовтій троянді

Осінь Валентина Сімащук. Дзвіниця взимку. Картон, олія, 2005 р.

відібрали найкращу цитату на пам'ять де червоним курсивом виділено любов а поблідла любов впала тобі на рам'я бо живеться давно їй або-або

АЛЬБІНА ПОЗДНЯКОВА

ХВИЛІ ДЕРЕВ Нас колись делікатно спитають: а ви би Залишились із ним і під музику кантрі Серце, мов діамант хоч на кілька каратів, Віддали б не як рану, а радо, як брату?

АЛЬБІНА ПОЗДНЯКОВА

Not war Всі ці твої not war-и, твої make love-и, всі ці надміру пацифістичні квіти тільки бажання кохатися на халяву, взявши на душу сяку-таку кварту спирту. Пломінь палким язиком вже блука дровами. Вірте, що завтра усе це ще буде з вами. Ці чаювання, втручання в невласні справи, всі ці волинки, сопілки, усі трембіти. Пляшку і жінку, що стиха присіла справа, Прагнеш наліво - за горло й перехилити. В'ється багаття своїм язиком кривавим. Бігти не варто, куди би тебе не звали.

Хвилі дерев Хвилі Заколисують різьблення. Хіть через нехіть: він на пагорбі хвилі і чуба з чола усуваєш губами із піняви. В нетрях загойдаєш колиску - і гупне скала,

Папороть спіє на березі псевдоставу, Гнеться кострище до ніжок нагих кобіти. Коло намету плящину порожню ставиш: Знову не зміг цим відваром not war-у вбитись. Знову вогонь все чорнить, а тоді змиває Бітник стріляє в любов, як останній варвар.

що колись тебе вріже так тонко і легко, гільйтинкою, шпагою. Битого скла розлітаються друзки. Утоплений дехто інші зблиснуть також, не попавши у лад.

Зела. Відтятий терпець

Прихилившись заразом до хвилі і смерті, віддадуть різьбярам право вгнути і стерти із землі, що водою себе застила.

Отвори, твори, потвори строкатих лілей. Син конюшини канючить недоспані ночі. В рурки судин проникає розбурханий лев, зле, що він тче те свої павутинчасте "отче".

Горб розлився з верблюда-гори, що була надто схожа на мить. Поруч знада і нехіть, поруч ти їдеш верхи на пружному нефі,

Палі конвалій, опалі листочки алей. Жив між ожин - оживання сформовані зодчим. Проти води видихається змокле "але", клейковина на порізі займається мовчки.

поруч вихід, як бризки, і вхід, як смола.

Ранки

Шепче шипшина: "cпочинок прийде з-поза лез", сиві колючки в калюжі, пелюсткові клоччя спурхують: кожна - малим мотилем. Вмре, обітнеться, Тебе дочекатись не схоче.

Нам залишилось декілька шибениць, шиб. Нам залишились вийти, розбитись, відтятись. Кожен ранок стріляє, але таки хибить, Кожен живчик, як куля знаменного тата Застрягає у ґумі. В цераті - цитата. Кожен ранок навиліт, навиворіт - страта.

Порожнява В пуделко все склала, а все невідомо де, Піґулки, цидулки, нитки - біло-сивий дим. Здавалось, немало, здавалося, саме те: Сторінка в клітинку - ця, звісно, мене зажде, От тільки би знати, в котрий мені бік іти.

І не можна розбити у друзки цю шибку, Хіба тільки стояти, вдивлятись, чекати, Доки встрелить сльоза ачи посмішки дибки Постають на помості злиденного ката. Хай би вмів хоч карати... Дивись, вже десята. Кожен ранок - новий, як не вий, час зникати.

Виделкою звалиш із ніг: нам бракує тем. Шматочки, рядочки - до ротика, клапті рим. Було, зготувала, тепер усе їм, проте Рецепта лице, як розтерзаний Прометей, Зухвало мене посилає в Твої листи.

Хоч несила й піти, одягнути цю шубу На оголене тіло, й поснулі солдати Постуляли напухлі од пестощів губи. Нам уже треба вбратись, нам нічого брати За розчахнуті брами. Тут часом тхне браком Тої браги, що ранок встиг в себе ввібрати.

Усе, що я мала, тримаю за білий трем: Мережки, сережки, білизняні мотузки. Здавалось, трималась, вросла у пряме тире, Сплелася, здалась, не виходила з-за дверей. Вони ж не похвалять, лише запитають: "з ким?"

Нам колись тут дадуть почерствілого хліба Чашку кави за ніч, котру несено в кантор.

АЛЬБІНА ПОЗДНЯКОВА

ХВИЛІ ДЕРЕВ Боже, за що ж ти слова відтяв Від їхніх сенсів, мов від коріння, Й листя сухе розкидаєш рінню, Трощиш пагіння, немов сміття?

Усе, що ховала, розмащено ніби крем, Сире - не бере його море, ані піски. Стікало в бокали, казало, що хутко вмре, Спікало, спіткало лицем найлютіший рейд Не впхало на палі ні серденька, ні руки.

Стали в намулі й молю: посяймо! Муляє трішки нашийний важіль: Пам'ять неміцно його прив'яже, Лишить обрубок твого лиця.

В пуделко все склала, немає нічого крім: Халати, цитати, залатані рушники. Чого ж їх нема? Хто мене переміг у грі? Пітьма крадькома наче мій убирає стрій Сама... і притьма порожніють мої гачки.

Вільні Знаєш же, в нас не від цього бувають діти, Знаєш відмінність, читаючи: мати й матриця. Гроші на вітер кидаєш, слова - на вітер, Час витікає в трубу. І тобі це мариться:

** * Збав мене, боже, від вправ на вживання "завжди", Втримай мене у моїй нестійкій оболонці. Слухай, не знаю, на скільки тривалий полон цей, Але ще трішки, благаю, ще трішки зажди. Знаєш, ця шкіра могла би щось інше вмістить, Сумка - полоній, душа - аполонів на сонці. Сльози у оці квасніють у власному соці, Сльози ламають муровані схови й мости. Зваб мене, чуєш, за ці скавуління помстись. Зваж, розміркуй, порахуй все, що є всерединці, Знаєш же: принці сюди не нестимуть гостинці Здали пляшки, залишаючи власні пости.

Ніби розділені (надвоє поділити Кожну сльозу і посмішку) ці любові. На тобі - хочеш мене? Половина літру Ллється з моєї у твою чарчину, бо Треба текти, треба йти кудить, десь подітись. Знаєш - мине і не лишиться, най 'му трясця. Знаєш мене - наче сміх заливає бітум, З місця не рушиш і не затопчеш рясту. Ніби й прості, ніби й були одноклітинні, Ми на амеби скидалися й наче бомби. Ти ж розумієш, що тісно в одній квартирі, В місті одному, у світі... ну, що поробиш.

Осінь не має периметра Я закохано стверджую: осінь не має периметра. Тут усе незавершене, листя махає перами. Я кидаю писати, кохатися, пити й курити, Тільки будь, аби раду дала хоч у щось зануритись, Аби раду дала собі стати не після, а перед.

Знаєш: незле по губах Ти читаєш біди. В нас не від цього з Тобою одні хвороби. Нам до кінця так ніколи й не дотремтітись,

Я ламкою рукою Тебе обіймаю, мов гілкою, Що не має кінця, ні початку, ні листя, ні зламу. Я рахую на зрубі сліди від щорічних кіл, Що, як гвинтик спіралі, щоніч виростають з кіп Твого віку і мого, і всього, що є між нами.

Так нам ніколи і не скоротити дробу, Не скоротати віку, не збути віддаль. Знаєш же, ми не від цього буваєм вільні. Пальці Пальці непрохано лізуть в постскриптуми, Схудли і спала каблучка. Порушують Межі минулого. Вільхи поскрипують. Скрипки скажені, стежини вужчі,

Підраховую верби, випитую з-під кори Їхні покази страху і здатності бути серед. Я лічу ці листки, ці листи, як Твої дари. Де літують світи, про які Ти не говорив? Де на зиму вони свої вижовклі кола селять?

Аніж бувало раніше. Скептики Сумно схиляють вже сиві голови. Пальці в дверцята колишніх гепають, Пальці худі помирають з голоду.

Полаковані жолуді знайдуть нові могилки. Зимні соки коріння у пагони вже послало Соломинкою всмоктую те, що смакує гірко. Час збігає від мене, неначе малюк із гірки, Із пори, коли листя спадає із сосон снами.

Палиці б'ють - чути тільки скрики їх Обома кінцями, хоч це й незручно. Ради долонь наших мирне скликання Було колись, а тепер не ручкались.

Зруб Боже мій милий, за цятками обіцянь Решту обітнуто, й важко, зневажено Гілка звисає. То був собі саджанець Гуп! - і немає вже деревця.

Не зупинялись, не внесли лепту В спільне минуле. Бувало солодко Пальці лизати, бо пальці вектором Вкажуть завжди, де зарите золото.

Ми зупинились тут. Знаєш? Знаєш?.. Ні... - під повіками обважнілими. Ні, не від цього так шаленіли ми, Наші шаління здаються зайвими.

Палиці б'ють: залишили, лишать, Знов залишають в мені діру цю.

АЛЬБІНА ПОЗДНЯКОВА

ХВИЛІ ДЕРЕВ

Спала каблучка. Їй снилась тиша, В котрій ти брала дитя за руцю.

Схимників і мандрівців в цьому вирі вод? Вечір на кілях човнів залишає накип, Брид і мертвота морська запливає в рот. Той має щастя здійматись на хвилях, навпіл

Два слова Витягає два слова з кишені - таке добро, Що не дати, не взяти, не вмовити всередину. І коли витягає, лишається пити бром, І вкладати себе у постіль до середи,

Не поділивши мікстур, що пропише знахар, Не зачекавши на того, хто йде на дно, Себто на берег, тепер вже пропахлий страхом. Той має щастя - не топить його вино.

І не їсти перчене, масне, скоромне. Припинити варити й мести садибу. У судинах слова застрягають тромбом, І від слів тих волосся вже стало дибом.

Більше не Більше не-вільник, не спільник, не співМешканець - тільки порожній спальник Звуком порожнім над ранок спалить. Видовжиш те, чого було пів,

І по спині мурахами навтьоки Мої кидались відповіді. Сиди! Гальмівні шляхи, гамівні сорочки Порятують тебе від невчасних див.

Виструнчиш серце, легеню, ген. Меншають виспівані деталі, Важчають руки на ранах талій. Зміст "я кохаю" вкладаєш в "геть".

Витягає з мішені - ціле відро Виливається й тягнеться до ріки Він у цілі-мені наробив дірок. Отже, слова два. Отже, він таки.

Більше не ділиш ні тіло, ні тісто, Б'єшся об шибку і сніжно танеш. Ляпас до нього не долітає Тільки слова, але вже без вмісту.

Ночі, маленька Ночі, маленька, дорівнюються до днів. Скільки б разів Ти йому не казала "ні", Він проникатиме в повечорові зливи.

...біль ще, але він здається меншим. Він доспіває усе нагальне. Він знає краще, коли - на гальма, Він скаже першим, він перевершить!

Ночі, маленька, - то просто застиглий квіт, Він опадає над ранок або в обід, Або й до смерку лишає тебе щасливу.

Бійня Вбийте його, бо в мені вже нема набоїв. Постріли постяться - в черги із кулеметами В містові-бійні. Містечко ж моє наметове Сите по горло, кривавим багном напоєне.

Ночі, маленька, - це без квикта ...входити в церкву, де говірка Панна священику грішні потоки лиє, Й слухати нишком, навшпиньках, такт Тихих звірянь її. Щось не так, Щось наче клеєм тобі обтікає вії.

Пий, вже не каже, питво забере з собою, М'ясо гарматне розділить поміж дівками. Вбийте його, я б убила його руками Сито торкань ці удари не пропускає.

Ночі, маленька, - це вихід в тісний прохід, Де громовиця кусає громовідвід Й очі відводить від нього, хоча відвести не вміє.

Вбийте кажу, але в горло скидають бомбу. Постріли постяться - голодно за блокадами. Кулі на колії в тиші словами падають, М'ясо обіймів уколами зворохоблене.

Ночі - то дії, що робиш у дні навспак. Це діжка ліжка. Ти просто не їла всмак, Бачиш згори тільки тіні своїх поривів.

Хай він умре, хай його таки буде схоплено. Пальці відтяті долоні його пригадують. Дівчинка плакала й місто місила гадами, Мабуть, не вірила поза прицілом в оптику.

Ночі, як хочеш, - то вирва, діра така, Де акробаткою будеш Ти до дзвінка Твого будильника й глянути в сна не вспієш.

Доки смерть не розлучить

Одне не тоне Як нам усіх кошенят утопити одне у одному? Як наростаючи сенсами понад знаками, Бачити тил того дня, крізь який заходить Він у домівку, у заводь, в її Ітаку?

О, благаю, хутчіше, прошу Тебе встигни, Доки смерть не розлучить. Хай вигоять стигми, Доки знижки в церквах на фігурки з хрестами І монах не постригся. З розпродажу краму

Як кошенят потопити, побити шляхом? Час повертатисть додому лише одному Інший не тоне, в повітрі висить, як птаха, Й плине, мов риба. Куди заведе хронометр

Залишились сварки й поцілунки при всіх, ми Заходились розмови ховати у піхви. Я мовчу лиш тому, що Ти справді цікавий, Як крамарка, лише дзеленчу я цяцьками,

АЛЬБІНА ПОЗДНЯКОВА

ХВИЛІ ДЕРЕВ

Як худа акробатка з приборканим тигром. Хто кого розпродав або хто кого виграв? Хто кого утопив в каламуті лукавій? Доки смерть не розлучить, хто пив свою каву,

Недопите вино моїх губ, що на смак - вода. Пий мене (поруч є дно) чи комусь віддай, Та ж суши в мені воду, не бережи Мої губи солоні. Їх краще би хтось зашив. Я - Твій бражник, я - та, що впивалась там. Ти б невипите випитому віддав?

Хто втікав, засинав напочатку і в титрах, Коли руки у ковдрі шукали, чи Ти там, Чи таки нерозлучні? Сповільнені кадри Рекламують, розпродують хлопчиків, падре.

Пл?чу ковток лиши, аби ще пожив. Я - бідолашна, без нього, як без поживи. Не допроси мене тишею до вітань. Господи, плач мене поночі й на свята,

Робітник Як же так? Заробляєш собі на смерть, І ні сіль, ні хліб вже не плюнуть в очі. Зимні сльози з лиць вже, напевно, стерті По робітні бочками їх прокочуєш.

Плач на Великдень і напередодні жнив. Боже, будь вище, попросту будь злий до злив. Не допусти, щоб селились слова в ротах, Хвилями гадки про поміч позагортай.

Жовтий місяць блякне. Отой момент, Коли слово вгвинчуєш в дошку ночі, Пахне жахом ...і викруткою, і скотчем. Тоді двір зі страху, немов човен,

Мої смерті Мої смерті на прив'язі. Линви ще можна відрізати, Відрізнити лукаве від доброго, витягти, витекти На асфальт. Нас записують в групи ризику. Нас лікують від них одинокі нещасні випадки.

Коливається. Дім разом з ним і цех. Заробляєш на сльози собі в лице, Наче слина, що бризкає хоч-не-хоч.

Мої смерті летять, ніби коні. Візник повіз мене, І різниці втікали, стирались. Забуті витівки На долівці лишались слідами, слідами різними: Від коней до п'яниць, що шукали навпомац виходу.

Твої смутки заважать зо кілька тон. Їде тачка й вантажить тобі твій сон: Трасу смерті подужуєш остаточно.

Той бік повік Так, я мовчу, так, я їду до Рівного. Хлопчик пішов, йому було все рівно вже. Не доведи тільки боже до слів мене!

Мої смерті затерті, немов маринарки на ліктиках, Їх життя - до дірок, догризає припони, виродок. Епілептик тепер затанцює під "Апокаліптику", У обгортці агонії втратить можливість вибору.

Байдуже, чуєш же, хлопчику байдуже! Ця оболонка - всього тільки райдужна. Ти перебила сервізи і байдики, Ви у шерензі розбились на байтики, Збились із ліку, із ніг - і не втрутишся. Ну, ти із ним ще хотіла би... ну, ти ще... Перекладаєш цілунки у нутрощі. Це ж не розпродаж і навіть не бартер це. Губи на усміх зав'язуєш бантиком, Все викидаєш: обгорточки, фантики. Хто вас вигадував, кляті романтики? Розпач стікає по стінках венозною. Знаєш, я можу тепер тільки прозою, Поки із мене не зробиться озеро. Там, за повіками, натовпом - радощі? Нам за мембранами хочеться раю ще, Нам за очима стоять не вмираючі: Їм караваї - не серденька краються. Значить, слова всі були помилковими. Впали у крапку чи впали у кому ми? ...впали у око, яке і прохромимо.

Валентина Сімащук. Мавка. Полотно, олія, 2010 р.

Хвилі (вода) Господи, дай доридатися до межі. Я - Твій боржник. Я не знаю, чого лишив

ЮРІЙ ЗАВАДСЬКИЙ

МІЖ КАМ’ЯНИХ ДОЛОНЬ Хто сьогодні, сам увійшовши до себе, Усе ж таки самотній? Ось ми, ні.

ЮРІЙ ЗАВАДСЬКИЙ

* Олi Клiпковiй - А чужинець - ти! Свобода, виявляється, iснує. Врештi, дощ; а поля довкола - чорнi. Свобода, якою марить моя Вiтчизна Пiд багатотонним залiзобетоном. Людина сама знаходить собi покарання, Попри свої мрiї.

Між кам’яних долонь

Дощi не можуть розбудити насiння в землi, Дощi - лиш на волоссi.

* Уяви людину без одягу та економіки, Людину поганого запаху, грубих манер, Яка їсть руками та відповідає образами на образи. Не все правильно, й нікому не варто вдавати посередність У природному світі, знищеному. Одначе, врешті, отже, прецінь, Не дивлячись, відтак та інші слова.

Нащо так говорити, на чорта ся поетичнiсть? Ховає обличчя, довге волосся, Нi вона, нi вiн. Як зрозумiти свою iнакшiсть, Коли ти сам - проти себе? *

* Людина, що вміє їсти і спати Досконалий громадянин, Машина для праці, Дистальний прикус. Такі люди помирають самостійно, зосереджено, Діставши кулю в шию чи потилицю, Зносячи біль, наче нетактовну похвальбу. Народна культура - культура революцій і воєн, уяви?.

Наталi Лобас Всi спiвучасники, I той, хто посмiхається потай. Глибина людини? Лезо, куля навилiт. Iснують речi, котрих я не називав, Навiщо? Я розкладаюсь. А з мене народжується Камiння.

* Народжувати, всупереч своїм недолiкам; Задовiльняти умовi часу; Бути пристроєм.

Приходить хтось i зi спини вiтається. Вiдчуваю свою мiзернiсть, Коли вiн хоче стримати посмiшку. Боячись самого себе.

Бачу рiзних людей, утилiтарного призначення, На пластикових милицях. I земля - чорна в'язка субстанцiя.

* Люди розможуються Завдяки їхнiй природженiй авантюрностi.

* Ось ми, що ненавидимо один одного, Люб'язно дивлячись на долоні та губи.

Можна лише чекати випадку. Як яблуко, що тримає в собi воду й насiння. Туман, порожнеча. Свiт недотворений, без назв.

Отвір чужого роту ніколи мовчки не відбувається, Лише твій - застигає, здивований.

- Ось який стан натхнення, невже Надiйшов час на самого себе? Наскiльки я можу збайдужiти? Кому догоджати?

Мій друже, і ти... І твій телефон не мовчить, тішиться собою, Й одвертий, як кй йт ткй.

ЮРІЙ ЗАВАДСЬКИЙ

МІЖ КАМ’ЯНИХ ДОЛОНЬ І склянку води, скільки Я витратив на твою неоднозначність І свій голод. Втамувати злість, сидячи в ув'язненні Між кам'яних долонь, П'ючи зі скла, одинокий. Прості слова видаються мірилом Чекання, допоки хтось Виростить собі право Втрутитись у нашу розмову.

В поезiї немає моралi й правил. Ненавиджу, не навиджу, не на виджу. * Людський череп, Такий самий, як усi iншi. Йому не пасує називатися героєм, спасителем, пророком, Бо його смерть запрограмована, Безумовна.

* Відпочинок відбувся позавчора, несподіваний, виснажливий. Скоротив собі дорогу, cкерувавши в провулки, Не забудь, чортова дорого, Кому завинив смертю, а кому - грішми. Мовчав, краючи хліба, і ти Від голосу, канібалізм Стан ідеалу. Зміни, стани, зміни, стани.

Детермiнiзм, коли почуваєшся чоловiком I знаєш на що витратити свої сили. Кожного дня переживаю в собi чергову загибель, Заперечую собi рахуватися зi смертями чужинцiв, Коли стiльки моїх богiв недовiрено. Один iз сих днiв… Вiдiрваний ґудзик.

* Розповідають, розкіш, заблукавши. Ось він, сон про неправду й підступ, Людина, що казала: - Вибач, дякую… Завтра прокинеться ідолом. Не розповідай нікому пустоголосі, хрипливі Істини, брехні, дивацтва, На чию користь сам ти, Від себе самого звільнившись? Епоха недержав, нелюдей, нервова.

* Галi Гудимi В сьому вiршi, як i в менi Жодної моралi. Прямокутний автобус Розбиває густу темряву. Перед ним - нiч, I нiч - позаду нього. Я десь загубив свого олiвця, Нема чим записати вiрша.

* Жовтий: номінативний обов'язок, Мовлення, поштові марки. Жовтий: наче вода, Провокація, поштові марки.

* Втомився від руху, спонтанності, Увійшов, розчервонілий, в тонкій одежині, Увесь у бризках світла, Несила відмитись від радості.

Купи горілки: про себе Не розповідай, спільність стала Недосяжною ціллю, ідеї Не можуть співжити.

Відповідав на питання, так, Ні, поряд - відкривала долоню Дівчина, синіла, мов брук, На дві третини з води.

Щойно передбачив появу жебрачки З течкою лікарняних засвідчень і виписок. У пожертві відмовив. Твій вік - несподіванка, Самоконтроль.

Принеси відпочинок, казала, В зім'ятій обгортці, Залізо всуціль розірване вітром, Ось воно, На двох Одне.

* Увімкни ліхтар, не засни, Невизначений, субтельний. П'ятнадцять сорок вісім. Наступна година - понаднормове життя, Продовження зрад і спорожнення. Ти бачиш процес, що рухає нами, чи…

* За двадцять хвилин Світ змінює шкіру, Надаючи мені право Вдавати спокійного. Зазнач, скільки я завинив тобі За цю інформацію,

Одного разу знекровившись, Став донором і прикрістю, Виріс на собі, споживши себе,

ЮРІЙ ЗАВАДСЬКИЙ

МІЖ КАМ’ЯНИХ ДОЛОНЬ

Чужий і чужомовний, Пішохід, із музикою в кишені.

Хоча "до" чи "після" Звук, без імен, неґречність.

* Здавалося, місце для себе людина Творить, дорівнює, діє. І написане - обґрунтоване потом і смертю; Але ні. Не назавжди - собі. От скажи: - Я, тобі, ти, хтось…

* Рідко тепер Вибачають. Будівництво зворотнє, Прокляття, напевне. Зостався собі неозброєний, Що навіть своє чужіє, І люди стають Різноспрямованими.

Пиво, що ним став би вільним, Розлили на стіл, спалах, Яким би став рухомим, Лише мить, поети, якими Мав би розчинятися, ще не виплачені.

Виживання Непомітне.

* Кожен день - початок; відклади цивілізації Дорівнюють голоду й дискомфорту. Автомобіль, наче розбита голова, Сіріє між "покинути" й "збагнути". "Наче" - теж загрозливе, Розповідаєш коли про все.

* Початок - середина. Дівчина, понад силу, з валізою, У розповіді Розпачлива, розбалансована. Молодець, якщо вважаєш, Ніби потрібна.

Про тебе я знаю кілька фактів = Про тебе я знаю небагато.

У гаманці Незрозумілий початок відносин, Від спільної кухні, до слова.

Боявся, що розмова з кимось Проекція, перспектива. Відмовчувався. Обертається поспіх милицями Й самотою.

- Мені скло забилося в руку, Мені літери - не кирилиця, Мені окуляри не ті, Мені не так, - сказати б.

Ставши людиною випадково, Не став носієм зобов'язань.

Валентина Сімащук. Самарянка. Полотно, олія, 2006 р.

ГРИЦЬ СЕМЕНЧУК

307 ГОДИН тоді я їхав із Воландом він читав Буковскі і казав що тендер на мою душу продовжується що болота вийшли із берегів і небо більше вже не зміниться лиш недопалки освітять дорогу бо в мене лишився квиток ковток і більше нічого

ДЕБЮТ

ГРИЦЬ СЕМЕНЧУК

1 - алюзія на вірш Юрія Андруховича "Calling Dem"

із берегів ніч видається білим китом мокрий привид Червоної книги пахла оливками і вином поглядом нищила стіни і кригу нас підхопило кудись понесло стежка вузька і мости нетривкі як же за ніч усе поросло на берегах ріки

307 годин Тріп і от ми нарешті повернулися, уявляєш багато бачили об мене опиралися рейки, коли я їхав - значив дуже багато повернувся і став ніким дорога урвалася як погана книжка яку читав у дитинстві в дорозі знайомився з різними людьми: провідниця вгощала чаєм дівчина з верхньої полиці танцювала на сцені а хлопець навпроти мене їхав з армії хотів пригостити мене алкоголем

і ти виходиш на пару з рікою виходиш із берегів крокує весна із повінню двоє і травень здається перегорів в тобі розмовляє поезія і місто в якому підземна ріка виходить із себе воскресла палка… ** * м. Канів. Тарас Шевченко. 2005 рік

на перонах юрмилися люди і здавалось що я келих який несила допити а виливати вже соромно в ту секунду я б спокійно сприйняв апокаліпсис арешт війну аварію

Мені немає чого випити щоб пом'янути тебе Тому я буду бродити по цій кручі допоки не впаду Та з словом твоїм навіть цвіль обертається медом І я уповільнюю твою ходу До тебе щодня прилітають птахи До мене щодня приходить похмілля Хоч в нас мабуть ідентичні гріхи Цвітіння і певне осіннє поцвілля Та зрештою всі по зимі ми відтанемо Бо сонце повстане посеред нас От так і броджу по весняному Каневі А поруч зі мною бродить Тарас

тенета сну затягнули очі і я прокинувся там де немає перону і лиш ліхтарі над півмісяцем я прибув і небо розкрилося розетки вагонні вже пахли бритвами і мені посміхався врочистий перон чи не під тими соснами я востаннє знімав стипендію?1 чи не я молодий і босий казав якійсь дівчині "чи ти вийдеш за мене?" і вона погодилась вийшовши в двері більше не повернулася

** * важко вбачати те що всі люди різні навіть під важкими седативами і в цей час журналісти паскуди наче риби з'являються з об'єктивами виринають із темних водиць підсвідомого долітають словами й уривками звуку а тим часом я так несвідомо просто щиро стисну твою руку ти цього не відчуєш ти певно заснула 307 годин безкінечних новин наче десять хвилин промайнули

волога осінь. місто плакало. злипнувшись із вулицею місцевими бомжами вокзальними привидами

ГРИЦЬ СЕМЕНЧУК бог приходить точніш' його син стане вічним уривком у нашій історії перейде в ілюстрації всіх інших книг мені важко боротись я завжди повторюю що я зроблю цей світ по хребту і до ніг як колись він зробив мене в довжину ти вже спала і певне цього не відчула що вони розуміючи власну вину пригадали моє баптистське минуле…

307 ГОДИН але ти все ж ішла попередньо вдягнувши пальто ніжно сірого кольору тутешніх замків. серед парку - жінка. читала Кокто. перед цим присівши на дивні уламки. цей місцевий пил і місцеві люди я як завжди назву твоє ім'я… але раптом дощ забринить усюди. пахне Лондоном? звідкіля? і чотиривірші Франкові, застигають на тлі зими наче сповідь збиває сповідь наче ми а може й не ми…

західноукраїнський пейзаж ми дивились на світ крізь призму ми не слухали неба і свисту нам так мало тутешніх діалектизмів тож мабуть що тікаймо із цього міста

Валентина Сімащук. Світочі. Картон, олія, 2010 р.

Валентина Сімащук. Вікно. Картон, олія, 2005 р.

Валентина Сімащук. Карпати. Усть-Чорна. Картон, олія, 2009 р.

ОКСАНА РОМАНІВ

МЕЛОДІЯ ВІТРУ Ти стоїш посередині сірої зали І не знаєш куди повертатись назад…

ОКСАНА РОМАНІВ

Може знайдуться сили розбити те коло. І замерзлими пальцями - тихо і кволо Ти зіграєш своє незавершене соло, Повертаючи вічність у той листопад. Бо ніхто з-поміж нас ще не визначив грані, Коли вітер у спину й слова твої рвані, Як ерзаци акордів в старому роялі, Що крізь пам'ять пройдуть голосніші в стократ. *** Чорний місяць і ти вже не бачиш і власної тіні. Говори про любов, про розлуку свою. Говори. Бо життя перейде. І залишуться мури камінні. Вічний погляд у даль, вічний потяг кудись догори.

Мелодія вітру ** * Вже далеко за північ. Вже далеко до завтра. Нерозбірливий час, що цю ніч не збудив. У високих Карпатах попеліюча ватра Ти туди не ходив.

Говори про печаль. Навіть пошепки, навіть нікому… Про найтоншу струну і відлуння далеке крізь ніч. Коли холод надворі і холод у тобі самому. Коли ти воз’єднання: доріг, берегів, протиріч.

Споконвічний закон - хто хоч раз переступить, Той назад повернутись не зможе ніяк. Залишився один між престолів і трупів Скам'янілий вояк.

Говори про життя. Коли навіть із викликом смерті. Коли степ й чисте небо, і небо з зірками, і степ… Бо свобода в тобі незнищенна і в цій круговерті Ти один між думок. Чорний місяць. І світу вертеп.

Хто приречений жити - той майбутнє не зрушить, Той з землі не вірве мерзлий бій передсердь. І у спину нам дихає, в сутінках душить Вічна істина - смерть. Ти один з-поміж тих, хтов освячену воду Диких коней жене і полює на мить Скільки треба століть для прозріння народу, Що у генах болить?

** * Тінь моя ходить по підвіконнях, по заметених снігом дахах. Тінь моя знає більше, ніж я про себе. Наше життя холодне, як скальпель в тонких руках. Як обезкровлені вени.

Вже далеко за край перехилено келих. І святі не зійдуть, щоб дивитись на нас У високих Карпатах хтось мереживо стелить На порізаний час

Сниться над ранок попіл і ще якась маячня. Довго шукаю ключі, а двері вростають в стіни. На телеекранах пам’яті то Грузія, то Чечня. І ми, що змовчали, забули, прогавили чи стерпіли.

** * Смутку у вікнах холодно Дощ перемив асфальт В кризі душевного голоду Плаче тремтливий альт

Цієї зими не стане, як кожної з сотень зим. Малюю твій погляд і шлю замість слів в конверті. Єдине, що прошу в неба - лишитись навіки з ним. А значить неправильно, значить супроти смерті. І ти зрозумієш все, про що я пишУ. Останні послання відчаю, цього земного бою. Де тіні ростуть високо і гладять нас по плечу. Де легше вирватись вгору, аніж лишитись собою.

Скільки ще снам наречено Сонць у палкий зеніт? Хочеш рятуйся втечею, Але не змінеш світ. Коні летять над прірвою Мариться край здаля Хочеш рятуйся вірою Або зірвись, як я…

Тому, коли прийде час, очі свої протри. Не край на прощання душу, любов - на збіднілі фрази. І щоб там не сталось в світі, нам головне пройти. Так, щоб навіки разом.

** * Ці міста і будинки, ці великі держави, Безконечно осінні холодні вокзали.

*** Третій постріл у груди і вже по закінченню мрій Епітафія осені. В пам'ять вкарбований голос.

ОКСАНА РОМАНІВ

МЕЛОДІЯ ВІТРУ

Безконечним пунктиром гудків і освітлених полос Як зникаюча музика в цій порожнечі німій.

*** Все має ціну. Мов на вістрі ножа Танцюй поки юрбище прагне баталій! Бо кров роз"їдає метал, як іржа Сягнувши, що ніжна жіноча душа міцніша від сталі

Де у кожному кроці, у кожному з тисяч життів Я шукаю тебе між вокзалів, доріг і повторень. У чужих іменах… В божевільності самопоборень Ми навіки разом, саме так як ти цього хотів...

Ще крок. Перейдеш, оступившись на мить і сонце зомліє над твоїм обличям Єдине, що усмішка тонко болить Ти ж бачила все це між сотні провидь а світ залишається звичним

*** І так багато снігу налетіло в моє вікно, затиснуте між рам як видихати в холод власне тіло і безтілесно входити на злам Вперед, вперед! із поштовхами в груди Зціпити зуби, дихати і йти. Душа бліда, як наслідок простуди Як наслідок німої самоти

** * відлік проходить, як дим крізь груди все, що колись піддавалось нам я забуваю, що значить люди заздрю бродячим котам

Куди? в котрому з кіл чужого світу на край тепла обпертися на мить зима дійде до білого зеніту і нас, замерзлих, в пам'яті приспить

Хай будуть білими сни і стелі так, щоб не різатись об краї зараз період зразку Помпеї і ми тут не лікарі

*** я тебе перепишу у нову пісню я себе перестрою у інший стрій в цьому просторі вічно бракує кисню й між словами бракує дій

Ти станеш осторонь. станеш правим! Я буду йти на вогонь і кров Боже, як втомлюють переправи! більше, аніж любов...

хочеш, будеш у мене тиха? хочеш, сильна, ріжуча, надривна!..

Все в передчассі - надтонко, знаково дні, наче скельця із вітражів я присягнусь, що мені однаково Ти б мене зрозумів...

він приходив, дивився і довго дихав, притулившись скронями до вікна заступи мене небо туманом білим заступи мене поле у весь мій ріст коли душі приходять єдиним цілим то мішень на спині, а ніхто не вцілив і не стало ні меж, ні міст *** Коли час протікає крізь нас рікою Навіть з велетнів духу - одні хребти. Закриваєш обличчя худою рукою. Проти вітру іти У пустелі, куди не підуть за нами, Мало важить різниця утрат і цін. Тут тюрма. Ми закуті навік снігами Без грат і стін. І у сні нам присниться осіннє небо. До Едему лише гільйотинний ніж. Дивуватися Богові, що живемо, Й ковзнути між Паралелі будинків, думок і суджень. Без кінця, бо по колу. І в тишині Ці мелодії чутні вітрам до пробуджень що померли в мені

Валентина Сімащук. Вірля. Картон, олія, 2002 р.

ЕРІН МОУРЕ

ПОХВАЛА ВОДІ Дивлячись на капусту, пильнуйте голови! Що думає бліде листя, зрізане для обіду. Є щось від обітниці від глибин слабішання від безкінечних вдивлянь у життя розлоги загорнуте, складене і покликане вкрити ці бурні води, убивчі води ворожбу на воді капуста ділить із нами, людьми.

З ПЕРЕКЛАДІВ

Ерін Моуре Ерін Моуре (Erіn Moure) одна з найвідоміших сучасних канадських поетес. Опублікувала 15 книг поезії і перекладала поезію Nicole Brossard (з Robert Majzels), Louise Duprе, ` галісійської поетки Chus Pato і чілійця Andrеs Ajens на англійську, а також Fernando ` Pessoa з португальської. Її переклади двічі отримували премію the Griffin Prize, а також вона була фіналісткою премії Governor General's Award. У своїй країні Ерін Моуре удостоїлась низки відомих літературних премій: Governor General's Award, the AM Klein Prize, the Pat Lowther Award і номінувалася на премію the Griffin Prize за власну поезію. Її останні книги O Resplandor (2010) і - разом з Oana Avasilichioaei - Expeditions of a Chimеra (2009). Остання робота Ерін Моуре The Unmemntioable з'явиться у 2012. Одна з найвідоміших англомовних поеток, Ерін Моуре мешкає в Монреалі.

Похвала Мінералу Цибулі (I) У цибулі, є щось від вогню. Цей вогонь знаний як туман. Цибуля - шлях туману, що в землю ляже. У чорнозем. Крізь зеленощі цибулиння. Глянь, як паростки пнуться вгору. Глянь, як, відтятий, цей пагін повітря в собі ховає. Повітря - щедрота туману. Отож, і щедрота землі. Ці думки рівнозначні.

Похвала Воді Похвала Основному Мінералу Борщу В буряку є щось від землі. Щось від вологості Щось від покірності щось мінеральне. Й вода. Буряк - резервуар з водою. Контейнер з водою Земною кров'ю кров'ю культивованих блакитнокровних в юрмі кармінних.

Це дві думки, на котрих стоїть земля. В ці загрозливі дні, що несуть війну, цибуля страхує туман при триманні землі.

Похвала Цибулі (II) Цибуля - це також спосіб ґрунту наділити землю полум'ям.

Буряк я їла коли товстіла як оберталася на суглинок ішла землею, але містила

Пісня ллється крізь цибулиння з землі в багаття. Як відомо, вогонь - туман. Співається шурхання по землі ногами.

воду. Щоб просочитися буряками. Барва моєї барви. Боязке кокетство мого coeur.1

Та тільки (гадаю) як ноги вдягають в прості ґумовці. Ніколи не ноги у чоботах із солдатів.

Похвала Мінералу Капусті

Як ноги в чоботах із солдатів, то тихне листя. Впадає в землю, де й зникне пісня навіки. Туман робиться пострілами щоб згаснути. Сотня щік цибулинок втискається в чашу ґрунту.

У капусті є щось від приземлення, щось від неба За крилами капусти, що склалися і згорнулись, щоб приземлити, є більше крил, що подумки на небі. У капусті є щось несвідоме.

Похвала Силі Картоплі

Тому капуста теж вбирає воду, дощову воду, воду із висот. Капуста рідиною повна. Її покрови буйні вам не відмовлять.

У картоплі маємо суміш (шалену) вогню і води у нутрі землі. Суміш найконцентрованіша на планеті.

ЕРІН МОУРЕ

ПОХВАЛА ВОДІ

На порохових заводах так не змішають вогонь і воду.

Soidade2 Все життя мені важко дихалось. Стає страшно й самотньо мені й землі.

Ось тому-то, революційна сила картоплі навіть більша, ніж у пороху. Справді, аби збільшити силу пороху, їм потрібні

Котра я це говорить від свого імені? Мені встати? Я ж хочу лягти.

магнолії. Коли хтось говорить про порох і магнолії то йому йдеться про силу картоплі. Вогонь і вода. Твердий алкоголь. Безжальний. Море без шторму. Стрільба без рани.

Часом уся втіха - ковтнути води з повітрям пройти крізь якусь мембрану. Силкуюсь від цього не засмутитись. Кажу тільки (котра я це говорить від свого імені?) доки морква ще може рудіти,

Гімн Часникові (без Води) Вода без води міститься в часникові. У кожнісіньому зубці по одній сльозі У чеканні ока.

Збираюся рудіти теж. Не збираюся жити журно. Та звільняюсь, cеibome Das tristuras da Vida ` mesma ,-3 лицем торкаюся землі,

Свого ока.

і дихаю духом ґрунту.

Згублене бо було саме відведене

З книжки Little Theatres, 2005

Переклад Альбіни Позднякової

як впала сльоза. Досить лише однієї сльози щоб засльозити землю.

У перекладі з галісійської "душа" або "серце". У перекладі з галісійської "самотніть". 3 У перекладі з галісійської "звільни мене від смутку життя".

Як бачиш що вона тече. Як бачиш що щось тече. Якщо можеш нарешті відчути

це, це.

Марина Павленко. Осіння троянда. Картон, акварель

ВАСИЛЬ СЛАПЧУК

“СПЕЦИФІКА ВІЙСЬКОВИХ...” третьої озирнувся. - Обов'язково. При нагоді якось. Уже був поверхом вище, коли котрась гукнула (не певен, що розрізняє їхні голоси): - Виходь увечері, ми тут часто сидимо. Михайло так само ствердно кивнув, проте голосу у відповідь не подав. Устромив ключ до замкової щілини, але двері піддалися, щойно він натиснув на ручку. - Де був? - Зустріла його Ольга, братова дружина. - За цигарками ходив, - відповів, переступаючи через мішок з картоплею; підлога при вході була заставлена різнокаліберними торбами. - А Петро де? Я думав, ви увечері приїдете. Увійшов до кухні. - У гараж машину погнав. - Ольга окинула Михайла оцінюючим оком, наче намагалася відгадати, чи дотримувався він напутніх інструкцій у час її відсутності. - Навіть якби ми на цілий рік на Марс полетіли, дівок сюди не приводь. Зрозумів? Я тобі вже казала... - Я пам'ятаю, - відказав апатичним голосом. Узяв зі столу яблуко, механічно потерши об рукав сорочки, надкусив. Хрумаючи яблуком, розсіяно дивився у вікно, не зважаючи на словесний потік братової. Потім, повернувшись, спинив на ній все ще відчужений погляд. Його брат Петро здоровенний хлопака, а жінку собі взяв дрібну і кусючу. - Не розумію, чому Петро тебе не б'є? - мовив замислено. Ольга не здивувалася цьому запитанню. І не образилася. Лише помітно збадьорилася. Відповіла задерикувато: - Руки повідсихають! Ольга не зла, просто вона сконструйована як жінка "наступального характеру". Якби її енергію та у мирних цілях - ціни б їй не було. Михайло викинув недогризка у відро зі сміттям. Братова затоварювала холодильник сільськими гостинцями. - Мішок з картоплею на лоджію винеси, розпорядилася. - І огірки теж. І капусту, і яблука... - Зараз, тільки в спортивне перевдягнуся. Виконавши вказівки, Михайло підтер у коридорі та кухні підлогу. - Щось ще? - запитав. - Мати просила передати, щоб ти приїхав, - мовила Ольга і знову глипнула на Михайла, щоб перевірити його реакцію; продовжила скорботним тоном: - Вона про тебе без сліз говорити не може. Ображається вона на тебе... Михайло спохмурнів. - Приїду, - буркнув. Повернувшись із армії, Михайло лише три дні побув удома з матір'ю, а потім утік до міста і сидить тут у братовій квартирі безвилазно. - Може, в тебе з нервами що, то ти кажи. Націлилася на нього гострим носиком, наче якась хижа пташка, що зібралася дзьобнути. - Знайдемо доктора - вилікують. Я знаю, з "афганцями" таке буває. У нас в селі є один, так само весною прийшов...

АФГАНСЬКИЙ АПОКАЛІПСИС

ВАСИЛЬ СЛАПЧУК Специфіка військових почестей Засвойте і жахніться: моя істинна батьківщина - це постіль, в якій спить моя жінка... Її дивовижне тіло - єдиний прапор під котрим я готовий іти в бій, а єдиний гімн, що здатний розчулити мене до сліз, голос моєї коханої, її сміх, її плач, її зітхання, і до того ж (заткніть вуха та ніс) її гикавка, відрижка, гази і чмихання. Маріо Варґас Льйоса Михайло не зупиняючись біля ліфта, де зібрався чималий гурт, пішов угору сходами. Здається, між четвертим і п'ятим поверхом йому трапилися дівчата, з вигляду школярки старших класів. Одна сиділа, забравшись із ногами на підвіконня, друга стояла поряд. Сковзнув по них поглядом. - Сигареткою не вгостиш? - кинула котрась йому в спину. Він зупинився, озирнувся. "А не зарано?" - намірився жартома взяти на кпини, але роздумав - дівчата виглядали цілком зрілими, кофтини аж тріщали на грудях. - У мене без фільтра - "Прима", - мовив, ніби вибачаючись. - Звик в армії до міцних. - Нічо, ми тут теж до всякого звикли, - озвалась дівчина з підвіконня (схоже, це вона його окликнула). - Достатньо однієї на двох, - сказала та, що стояла. "Симпатичні", - оцінив дівчат Михайло. Він спустився (три східці) на майданчик, поліз рукою до кишені. Витряс із коробки цигарку, подав так, щоб зручно було дістати кожній із них. Був певен: візьме та, що на підвіконні, однак руку протягнула інша. Дістав запальничку. - Нє, ми потім. - Покрутила головою дівчина й передала цигарку подрузі. А та поцікавилася: - Ти з армії давно прийшов? - Майже два місяці, як демобілізувався. Дівчина м'яко, не розминаючи, крутила в пальцях цигарку. Повернувшись, звісила обтягнуті джинсами ноги. Коротка стрижка відкривала красивий і якийсь беззахисний вигин шиї. У другої волосся було зібране у хвіст, але не на потилиці, як роблять це зазвичай, а на маківці. Вирішив постояти з ними, покурити. Знову видобув цигарки. - А де служив? Далеко? - В Афганістані. - Ого! Та ти що! - дівчата, не стримуючись, виразили своє захоплення. - І як там? Розкажеш нам? Ствердно кивнув. Так і не підчепивши цигарки, сховав коробку до кишені. Ступив на сходинку. Із

ВАСИЛЬ СЛАПЧУК

“СПЕЦИФІКА ВІЙСЬКОВИХ...”

То він взяв собі за звичку по ночах музику крутити. Якби ж то тихо сам для себе, то хай би собі слухав, а то ж врубить колонки на все село... За дня спить, а вночі сидить на веранді п'є самогон і слухає музику так, щоб всі чули. Почали йому люди щось казати нуль на масу. Попробували силоміць - мордобій... Заявили в міліцію - забрали його до району, потримали кілька днів та й відпустили, а він далі за своє... - І що тепер? - зацікавився Михайло. - Що-що... Терплять люди. - От йому і знайди доктора, а мені доктора не треба. - А що тобі треба? - Вперла в нього чорні зіниці. - Спокій. Ольга пирхнула, наче він викрив себе хто зна якою несусвітною забаганкою. - Ну, голубе, на це не розраховуй. Михайло зітхнув. Щодо спокою - він уже збагнув. Братова змінила тон на грайливо-іронічний. Таке враження, ніби вона намірилася розібрати його на запчастини і приміряє інструмент. - Оксана теж, кажуть, очі за тобою видивилася. Не діждавшись реакції, повідомила: - Тобі лист прийшов. Пантрувала за ним пильним зором. Михайло прочитав зворотну адресу. Підпис Корнелюк Ганна Олексіївна. Не зміг пригадати такої серед своїх знайомих. - Це вона? - Хто - вона? - здивовано подивився на Ольгу. - Тільки не треба з мене дурну робити. Усе село гуде, що Оксана тебе чекала чесно два роки, а ти її лісом побоку пустив - знайшов собі іншу... - Нікого я не знайшов. - З важкою нехіттю відповів Михайло. - А Оксані я ще рік тому написав, щоб заміж виходила... - За кого ж вона буде виходити, якщо вона на тебе розраховувала. Може, їй більше нікого й не треба... А ти що, розлюбив її? - Можна й так сказати. - Михайло відвів погляд. - Недобре це. - Ольга осудливо похитала головою. А лист тоді від кого, якщо не від коханої? Михайло здвигнув плечем. Розірвав конверт. Пробіг очами по чорнильних рядках. - Це мати... одного хлопця, ми з ним разом у госпіталі лежали... У нього якісь проблеми з пільгами... Нема документів, які вказували б, що він отримав поранення в Афганістані... Вона просить, аби я посвідчив за нього... - Ти лежав у госпіталі?! Що ти мелеш?! - Ольга підвищила голос. - Ти мене все одно не проведеш... Михайло мовчки віддав їй листа. Братова вхопила його і, жмакаючи від нетерпіння, заходилася читати. Процес читання викликав у неї масу суперечливих почуттів, що поперемінно відображалися на її обличчі, спалахуючи і тьмяніючи, подібно до лампочки, що безперестанку блимає. Відірвавшись від аркуша, подивилася на Михайла дещо ошелешено, як на когось чужого, з подивом, що містив у собі відтінок остраху. - Вона пише, що ти з її сином... Як це там... заглянула в лист, - підірвалися на одній міні...

- Так і є. - Боже, страх який! А чого ж ти не написав нам?! Тепер нічого не розказуєш... - А воно вам треба? Михайло потягнувся за яблуком. - Ну а як же ж! Ми ж - твоя рідня!.. - Ольга нервово відібрала яблуко. - Ти можеш хоч колись побути серйозним?! Як це трапилося? Він подивився на яблуко в її руці, здвигнув міцним раменом. - Машина підірвалася... Я був за кермом, а він - у кузові, разом із усіма... Йому відірвало ноги й перебило хребет... Михайло замовк. Ще раз зітнув плечем. Взявши зі столу інше яблуко, вийшов. - А тебе теж зачепило? - Метнулася за ним Ольга. Тебе куди поранило? Служив Михайло на пекарні (начальник, капітан Флоров називав її хлібзаводом), водієм водовозки. Ситне і тепле місце. Та й робота не пильна - не те, що по горах під кулями стрибати. Хоча на пекарні заправляли узбеки, і в тутешній ієрархії Михайло, можливо, займав останнє місце, проте виживати тут було значно легше, ніж у полку у ротах, із їх вавилонським стовпотворінням націй, де всі ворогували проти всіх, часом і йому перепадали крихти від усієї цієї лафи. Головним предметом обміну та продажу були дріжджі, зрозуміло, що пирогів солдати не пекли, а от брагу настоювали. Все, що пов'язане з кайфом, дорого коштує. У якийсь момент Михайло навіть відчув себе важливою персоною, ще б пак - увесь полк (та його частина, якій не вдалося налагодити контакт з узбеками) у земляки та друзі набивається. Погорів він подурному, узбеки загнали комусь цілий ящик дріжджів, капітан Флоров виявив пропажу, а Михайло у той час попався зі ста грамами, ну й, як водиться, списали на нього не тільки цей ящики, але й усю нестачу, що нагромадилася на цю пору. Розстрілювати не стали, хоча Флоров грозився віддати до дисбату, проте з миром перевели до автороти. Тут він потинявся зо два тижні, допомагаючи механікам в автопарку із дрібними ремонтами та виконуючи різні доручення на кшталт "куди пошлють". За кермом тієї вантажівки опинився цілком випадково. Тільки тому, що кудись запропастився водій "газона", якого відправляли на аеродром за поповненням, а він, Михайло, потрапив на очі прапорщику (прізвище вилетіло з голови). Це мав бути перший його виїзд за територію полку, треба було приготовитися до нього як слід. - Дозвольте, я зганяю до зброярні за автоматом, звернувся до прапорщика. - Та на хрена він тобі здався, - недбало відповів той; ще й на кпини взяв: - От, бля, позвикали!.. Ніхто вже посрати без автомата не сяде... Михайло тільки розчаровано зітхнув. "Отак і просеремо цю війну з такими довбаними командирами", - подумав, залазячи до кабіни. І все-таки, хоч і беззбройний, він почувався, як на справжньому бойовому завданні: попереду йшов БТР супроводу, у кузові сиділи кілька бійців із

100

ВАСИЛЬ СЛАПЧУК

“СПЕЦИФІКА ВІЙСЬКОВИХ...”

автоматами... Михайло міцно тримав кермо, переживаючи п'янке душевне піднесення перед уявним лицем можливої небезпеки. Не втримався, запитав у прапорщика, котрий сидів поряд у кабіні: - Можуть обстріляти? - Тут?! Та хто сюди сунеться?! - Михайлові видалося, що прапорщик подивився на нього зі зневагою. - Хіба свої, як добре обкуряться... Загребись - засмійся! Понабирають, бля, всяких недороблених, а ти тут мондохайся з ними... Михайло більше не заговорював. Дорога була короткою, на око кілометрів п'ять-сім, - спідометр в машині не працював. І чекати довго не довелося. Перекурили, молодняк повантажився, та й поїхали назад. - Голу бабу бачив? - запитав прапорщик. Михайло глипнув на нього здивовано. - Бачив. - Так от, загребись - не пенькни! За кермом на голих бабів не відволікаєшся, навіть якби вони тобі під колеса кидалися. Дивишся на дорогу, а дорога виведе... Тільки до обочини не тулися, кермуй по центру. Зрозумів? - Так точно. Прапорщик щось мугикав собі під ніс. Його ніби підмінили, з похмурого і невдоволеного зробився бадьорим та привітним, таке враження, що встиг у вертолітників спирту чикнути. - Дріжджів зможеш дістати? - перейшов від абстрактних до ділових питань. - Зможу, - твердо відповів Михайло і подумав, що й в автороті служба поволі починає налагоджуватися. - Загребись. Прапорщик ще не стулив рота, як кермо висмикнулося в Михайла з рук і почало підніматися йому до обличчя. Майнула думка, що не так уже й все добре, як щойно завірив прапорщик, Михайло захотів повернути голову до командира, щоб отримати вказівки, як діяти у цій нештатній ситуації, але наступної миті вилетів із кабіни. Ще встиг злякатися, що зараз вдариться об лобове скло і покалічиться, проте скло випало раніше, ніж він устиг до нього діткнутися, воно ніби повисло за якийсь сантиметр у нього перед лицем, спочатку цілецілісіньке, а потім враз взялося тріщинами й розпалося, порснувши осколками, Михайло заплющив очі і, вже до ладу не знає, чи виставив перед собою руки, щоб захиститися. чи тільки подумав, що треба виставити. Чув, як гупнуло об землю його власне тіло. Удар був важкий, але якийсь безболісний для Михайла, він взагалі не відчував тіла, навіть тоді, коли схопився на ноги. Найперше обмацав обличчя й подивився на долоні, чи нема крові, потім пробігся руками по тілу. - Живий, блядь, живий... Розсміявся. Ніби пополоскав сміхом горло. І тут таки ним похлинувся, побачивши крізь завісу диму і куряви, що до нього хтось біжить. Їх було двоє. Згадав, що він без зброї. Поки розпізнав своїх, устиг злякатися. - Ти живий? Цілий? - Живий, блядь, живий... - відповів Михайло і продовжував повторювати ці слова, як у лихоманці.

Здивувався, що так далеко знаходиться від машини, чи то пак від тієї купи брухту, що хвилину тому була машиною. Невже його сюди закинуло? Михайло роззирнувся. У небі над головою висів чорний по центру і сірий ближче до країв клубок диму, він повільно, мов піратський дирижабль, здіймався догори. А на землі усе кругом димілося. Димівся скелет "газона", димілася вирва від вибуху, димілися розкидані тіла бійців... - Що це було? - запитав Михайло. - Міна? - Фугас довбонув, - відповів солдат у розхристаному хебе, з під якого гордо світилася десантська тільняшка. - Іти можеш? - Я навіть не вдарився... Тільки в голові дзвенить... Михайло не знав цих хлопців. Здається, що вперше й бачив. - Підтягуйтеся до БТРа, - кинув той і побіг на чийсь пронизливий крик. Той, що зостався, дрібний, майже на голову нижчий від Михайла, із білими вицвілими віями, подав цигарку. - На, покури. Михайло потягнувся до неї рукою і якимсь дивом промахнувся, схопивши пальцями повітря. Солдат мовчки припалив і встромив цигарку Михайлові між губи. Було видно, що й він збирається бігти туди, де хтось, може, потребує його допомоги. Михайло намірився бігти слідом. - У тебе кров, - мовив солдат і чи то здивовано, чи то розгублено кліпнув білястими поросячими віями. Михайло опустив голову. Усі штани були мокрі й чорні від крові. - Та ти поранений! - вигукнув хлопець і, відвернувшись, крикнув до когось: - Він поранений! - От блядь!.. - вирвалось у Михайла. Цигарка випала з рота. Відчув млість, а відтак і саме тіло. Ноги підкосилися. Побачив, що солдат робить крок і тягнеться до нього руками. Михайло також зробив спробу вхопитися за бійця, щоб не впасти. "Головне, що живий, блядь, живий..." - ця думка вигулькнула із кромішньої темряви, у яку важким каменем поринав Михайло, наче повітряні бульбашки з води. - То куди тебе поранило? - не відлипала Ольга. Зайшла за ним до кімнати. Кинула швидким чіпким оком, чи достатньо рвійно дотримується Михайло раз і на завжди заведеного нею порядку. Принюхалася - чи часом попри її заборону він тут не курить. - В ахіллесову п'яту, - відповів Михайло. Ольга продовжувала роззиратися по кімнаті, шукаючи слідів таємних відвідин цієї дитячої кімнати особами легкої поведінки. Була переконана, що як тільки вона за поріг, - Михайло водить сюди дівок цілими табунами. - Куди це? - Зупинила на ньому очі. - Я не зрозуміла... Тебе в ногу поранило? - Можна й так сказати. Михайло ліг на ліжко. - Не заперечуєш, я трохи подрімаю? - Подрімай, подрімай. Скоро для тебе ці панські розкоші закінчаться. За тиждень дітей із села заберу. Будеш спати у вітальні на дивані...

101

ВАСИЛЬ СЛАПЧУК

“СПЕЦИФІКА ВІЙСЬКОВИХ...”

- Я до гуртожитку переберуся. - До якого гуртожитку?! - Здивувалася Ольга. - Ти на роботу влаштувався?! - До інституту поступив. - До якого інституту?! - Ольга йому не повірила. - З твоїми то оцінками... - До педагогічного, - уточнив Михайло. - Буду вчителем військової підготовки. - А я думала, ти до Петра на будівництво підеш, там добрі гроші платять... На чергу до кооперативу станеш... А на стипендію не розженешся. Якщо ти заради гуртожитку, то ти й у нас можеш жити скільки треба, чого тобі з чужими людьми товктися, а ми ж родина... Грюкнули вхідні двері. - О, Петро прийшов. - Ольга крутнулася на місці й поспішила на зустріч. - Чуєш?! Чуєш?! Що Мішка вчудив... Петро мовчки вислухав новини. Він перевзувся, зняв піджака й сорочку, зоставшись у самій майці (його улюблена домашня форма одягу), помив у ванній руки, а Ольга безугавно тарабанила. Петро кинувши їй на руки рушника, коротко мовив: - Вечеряти давай. - Де я тобі візьму вечеряти? - Огризнулася жінка. Я що, не там само була, де й ти? - Останні її слова донеслися уже з кухні. Петро не пішов на своє улюблене місце - диван перед телевізором, - а зайшов до Михайла. Важко оперся на спинку стільця, аж той зарипів у суглобах. Стояв непорушно, лише здоровенна волохата рука легенько перебирала пальцями. - Теє... там мати ображається... Михайло поспішив виручити його: - Я знаю, Оля казала... Я поїду, обов'язково поїду, от завтра зранку й поїду... Але, виявилося, що це ще не все. Петро продовжував морщити чоло. - Там до матері Трачиха приходила, ну, мати дівчини твоєї, Оксана, чи як її там, вона грозиться отруїтися, якщо ти її не візьмеш заміж... - Петре, хоч ти не розпочинай... Михайло схопився на ноги, став перед вікном спиною до брата. - Мати просила, - прогудів позаду Петро. "Добре хоч власним авторитетом не тисне", подумав Михайло, він звик слухатися брата, який аж на дванадцять років був старшим за нього. Михайло вернувся, сів на ліжко. Мовив тихо, але з притиском: - Не можу я взяти Оксану заміж. Не можу! Ні її, ні якусь іншу дівчину... - А в чому справа? - Здається, Петра починала сердити Михайлова мова. - Щось я не зрозумів... - А що тут розуміти?! Що тут розуміти?! - враз вибухнув Михайло. Він зірвався на ноги, одним рухом спустив з себе спортивні штани разом із трусами. - Дивись, бля, дивись! Ти бачиш це?! Бачиш?! Вигляд у Петра був такий, ніби його чимось важким вдарили по голові. Михайло підтягнув штани.

- Що я з тою Оксаною буду робити?! Що?! Опустився на край ліжка. Петро також безвольно гупнувся на стілець, який кувікнув під ним од болю. Якийсь час сидів, потупившись. - Треба випити, - мовив урешті, не підводячи очей. Михайлові пригадалися слова медсестри Люди, вона робила йому перев'язки у кабульському шпиталі. Ця Люда була вже дорослою дівчинкою, із поміж жіночої частини персоналу вона вирізнялася тим, що, навіть зостаючись об'єктом хтивих чоловічих жадань, вхитрялася зоставатися для всіх, включно з капітаном Юрою, "своїм хлопцем". - Дивні все-таки ви, мужики, люди, - казала вона. Для вас ваше чоловіче хазяйство головніше навіть від голови. Візьми черепника - половину мозків вибило, а він радий-радесенький норовить тобі під спідницю залізти... Або ампутанти: той без руки, той без ноги, а той і без обох, і, думаєш, вони гризуться тим, як будуть жити далі, де там - найбільший їхній клопіт, у який спосіб роздобути вісім чеків, бо саме за таку суму телефоністка Рая дає всім підряд... А, не дай Бог, кому пеніса зачепило - все: кінець світу, трагедія, життя немиле... - А що, і раніше були такі випадки? - поцікавився Михайло. Перші дні він перебував у глибокій депресії, лежав, відвернувшись до стіни, відмовляючись від їжі, ні на що не реагуючи, ні до кого не озиваючись, навіть очей не бажав розплющувати. Мало того, що він тепер не зможе бабу впорати, то він ще, як та баба, мусить присідати, щоб висцятися. Проте врешті оця Люда поволі його розворушила. І зараз думка, що не він один зазнав такого катастрофічного приниження, приносила, хоча й невелике, але полегшення. - За моєї пам'яті, а я тут уже, вважай, два роки маринуюся - ти третій, - відповіла Люда. - Хоча насправді таких більше. Чимало зустрічається поранень, у результаті яких наступає часткова або повна імпотенція. А от випадки кастрації, звичайно, не такі часті. - І що вони? - допитувався Михайло. Люда, схилившись над ним, зосереджено обробляла рану. - Я ж тобі кажу, кожен думає, що без члена життя нема. Обидва вдавалися до суїциду. Лейтенант вени собі порізав, а хлопчина, такий світленький, як кульбабка був, пробував повіситися... Впевнена, що й тебе такі дурні думки відвідували... Медсестра відірвалася від роботи, подивилася Михайлові в лице. Її обличчя ховала марлева пов'язка, він бачив лише її серйозні сірі очі. Наразі це були єдині очі, у які він дивився без внутрішнього зусилля, перед якими не комплексував. - Постарайся оминути цю небезпечну фазу, продовжила Люда. - Тебе все одно врятують, тільки зганьбишся, бо це малодушність, а в самому твоєму пораненні нема нічого ганебного... Михайло помовчав, осмислюючи почуте. - А хіба для вас, жінок, наше чоловіче хазяйство нічого не значить? - повернувся до того, з чого вона розпочала. - Не це головне, - запевнила Люда. - Коли любиш,

102

ВАСИЛЬ СЛАПЧУК

“СПЕЦИФІКА ВІЙСЬКОВИХ...”

то все решта не має значення... Михайло дозволив собі їй не повірити. Усім відомо, що Юра, капітан-десантник, залазить на неї при першій-ліпшій нагоді. Хоча, цілком можливо, що Люда кохає свого капітана не тільки за це. Взагалі-то вона особлива. Якось цей Юра застав Михайла у перев'язочній. Побачивши його рану, не втримався від коментарів: - Та тут трохи ще розколупати, тебе трахати можна буде. Завжди врівноважена й привітна Люда враз мінилася в лиці. Рвучко повернулася до свого коханця. - Вали звідси! З несподіванки той знітився. Винувато пом'явшись, мовчки вийшов. Люда квапливо, щоб приховати свій гнів, почепила пов'язку. - Не звертай уваги, це він так виражає радість, що це не з ним трапилося... Його самого зі шматків зібрали, кільканадцять метрів швів... Він з великої халепи вибрався і духом не надломився, а тут, мабуть, злякався побачивши таке... Після цього Михайло перестав ображатися на умисні і мимовільні кпини та жарти, якими розважав себе шпитальний контингент. Він уже не потребував співчуття чергової медсестри Томи, котра також підтримувала його, але по-своєму: - Чого ти їх слухаєш?! Чого ти їх терпиш?! Скоромовкою говорила Тома. - Ти он який здоровенний, надавав би їм, надавав би, щоб другий раз писка не розпускали... - І що, у мене після цього пісюн виросте? - спокійно запитав Михайло. А капітан виявився правильним мужиком, вибачився, і не западло йому було. - Я десь читав, - говорив він, нервово смикаючи щокою, лінія його носа різко окреслювалася, - що чоловік доти залишається мужчиною, поки у нього ворушиться хоча б один палець. Був слов'янином, але проглядалося в ньому щось кавказьке, неприборкане. Шугав хижим оком. - Поки я воював, від мене дружина пішла, заміж за іншого вийшла... Думав, капець, життя по швах розлазиться... А тут ще у цю м'ясорубку потрапив, так мене перекроїло, у рот йому ноги, що кінці з кінцями не сходилися. До туалету не міг вийти, в утку пісав... Кому я такий потрібний? І тут Люсю зустрів... Життя тільки починається, солдате!.. Лишив у Михайла на тумбочці коробку цигарок. Люда завершила перев'язку. Михайло встав із тапчана, обережно підтягнув штани. Перед тим, як вийти з кабінету, запитав: - А ти б покохала Юру, якби його покалічило так, як мене? Тільки чесно. Ніби її відповідь могла щось змінити. Люда всміхнулася під пов'язкою. Її усмішка просвічувалася крізь марлю. - Ти думаєш, тільки це між нами, що він великий йобар? - Так і сказала, хоча раніше Михайло ніколи не чув, щоб вона лаялася. - У нього член, мов у горобчика... Але достатньо йому до мене тільки торкнутися, як у мене вже ноги підкошуються, всередині щось обривається, земля іде обертом...

Михайло їй повірив. Петро дістав з холодильника пляшку самогонки. Михайло всміхнувся, йому здалося, що самогон у холодильнику - прикольно. Може, він ще й з бульбашками, як шампанське. Брат подивився на нього трохи здивовано. Мовчки розлив. Так само мовчки випили. Петро тут таки налив по другій. - А це ще що за новини?! - Вступила до кухні Ольга. - Не встигла на хвилину відлучитися, як тут уже горілка рікою. Що святкуємо? - Роби свою справу, - суворо кинув їй Петро. Зазирнувши до каструлі, Ольга зумисне гучно брязнула покришкою. - Моя справа - пильнувати, щоб ви з людей на свиней не поперетворювалися, - з викликом заявила. Петро перекинув у рот чарку, у його ручищі вона виглядала наперстком. Зачекавши, поки Михайло перехилить свою, грізно звівся (Ольга принишкла біля плити), згрібши в одну руку чарки, в другу пляшку, вийшов. Михайло подивився на Ольгу, знизав плечима, розвів руками і, прихопивши пару яблук, ступив слідом. - Пийте-пийте, може, до білої гарячки доп'єтеся, благословила їх навздогін Ольга. Прилаштувалися на лоджії. Петро розлив залишки, порожню пляшку акуратно поставив у куточку. Полюбувалися на відблиск призахідного сонця у шибках сусіднього будинку. - Ще принесу. - Крякнувши, випростався Петро. Розпили другу пляшку. Згризли по яблуку. - Певно, досить, - сказав Михайло, відчувши, що Петро збирається за третьою. Закурили. - І що тепер буде? - нарешті озвався Петро. - Не знаю. - Михайло блаженно мружився, прислухаючись, як хміль заповнює голову. - Думав, до Москви податися... - Чого? - Там дівчата прогресивніші. - Михайло розсміявся. - Є такі, що їм і прутня не треба, аби язик у хлопця добре працював... Петро відвернувся. Щодо язика Михайло не вигадував. У кабульському шпиталі він пробув недовго, трохи більше тижня, але саме там отримав головні настанови для подальшого життя-буття у статусі "навіки пораненого". Медсестри втішали його навперебій, кожна на свій лад. Навіть зазнайкувата і безсоромна москвичка Алла доклала руку до його реабілітації, просвітивши темного селюка, стосовно таємниць сексу, розповівши історію про свою знайому, яка покинула чоловіка з дубовим фалосом і вже десять років щасливо живе з імпотентом. - Він вдовольняє її язиком. Вона по три оргазми на раз отримує. - Язиком усі мастаки, - буркнув Михайло, маючи на увазі солдатські байки, хто як і скільки тьолок трахнув. - Я маю на увазі не в переносному смислі, а в буквальному, - розтлумачила йому Алла. Михайло з недовірою віднісся до її слів. Свистить подруга. А та продовжувала сексуальний лікнеп:

103

ВАСИЛЬ СЛАПЧУК

“СПЕЦИФІКА ВІЙСЬКОВИХ...” на пакуночок із немовлям. - Не знаю, я тоді вирубився. Після того, як побачив свою рану. Кров дзюрила, заливаючи стегна, наче з водопровідного крана. Він вжахнувся, не побачивши того, що мав побачити, і побачивши те, що побачив. Звів налякані очі до солдата, шукаючи допомоги, але замість лиця уже побачив розмиту брудну пляму - зір розфокусувався. І одразу ж вимкнулося сонце. - А потім ніхрена не тямив. Мабуть, накололи чимось. Михайло присів був на сусідське ліжко, звідси він бачив Миколине обличчя. Господар ліжка, накрившись із головою простирадлом, спав. Михайло отетерів, коли до палати зайшли хлопці в госпітальних піжамах із ношами й, зігнавши його, заходилися незграбно перекладати тіло, а це вже було лише мертве тіло, а не людина (Михайло ніяк не міг у це повірити), із ліжка на носилки. Михайла вразив спокій, із яким мешканці палати сприйняли смерть побратима. - Тепер, може, хоч виспимося, - сказав хлопець з ліжка біля дверей і, мабуть, для Михайла пояснив: Дві доби, день і ніч, бля, кричав та стогнав безперестанку. Михайло заціпеніло стояв, дивлячись на зім'яте й заляпане кров'ю та сечею простирадло. Із ступору його вивів Артур, котрий був пожартував стосовно неакуратної їзди. - У дитинстві я два роки жив з татом у Шанхаї. Якось тато повів мене до цирку. Там був номер - китаянка давала своїй піхві курити, стромляла їй між губ цигарку, і та пакала так, що дим хмарою здіймався. Артур замовк. - І що? - не витримав хтось. - А чим я гірший від цієї піхви? Він був повністю паралізований, самостійно міг лише трішки поворушити головою. Активно в нього працював хіба що язик. Михайло вже оцінив його гостроту. Вражала моральна незворушність цього хлопця. У Михайла тремтіла рука, коли він підносив до Артурових уст цигарку. - Тьху ти! - лайнувся котрийсь. - Я думав, ти справді у Шанхаї жив. - Нехай мене їжак трахне, якщо брешу, - поклявся Артур. "Ну і хрен з ним - з тим пісюном", - подумав Михайло. - Шкода, повоювати не встиг, - мовив Микола. Образливо якось... Ні честі, ні слави. - Довботрах ти коцаний! - облаяв його Артур. Повоювати йому захотілося... Вам, бля, хоч кожного дня руки ноги відривай, а розуму так і не наберетеся! От і затикають вами усі діри... - А тобою - ні? - із усіх боків затюкали на Артура. - То я хоч у курсі справи. - Я, здається, знову мокрий, - кволим голосом повідомив Микола. Залюритися по вуха для Миколи було звичним ділом, а що вже тонкосльозим був, наче дівчина. А от щоб Петро плакав - не можливо уявити. Недарма Ольга перелякалася.

- Такий вид сексу називається кунілінгус. - До чого тільки збоченці не додумаються. - Це не збочення, а нормальна практика. Затям, чим вищий у людей рівень інтелекту й освіченості, тим частіше вони вдаються до нетрадиційних способів кохання. Усі нормальні прогресивні пари займаються цим, а декотрі жінки, як моя знайома, навіть віддають перевагу перед звичайним статевим актом. З освітою в Михайла полягали так само хреново, як і з наявністю боєздатного члена. Аллині балачки викликали у нього лише втому. Алла підійшла упритул, задерши до нього лице, виклично штовхнула чималими грудьми в живіт. - Хочеш попробувати? Михайло не захотів. - Це не для нашої провінції. Петро старанно розтовкши недопалка у бляшанці, припалив другу цигарку. Будинок навпроти вже не горів червоними відсвітами - сонце зайшло. - Класна самогонка, - озвався Михайло. - Дала по казанку, наче веслом. Піду полежу трохи. Довго не належався. Ще й ноги випростати не встиг, як пригналася Ольга й накинулася на нього з криком: - Що ти йому зробив?! Що ти йому зробив?! Михайло схопив її за плечі. - Що трапилося? Толком скажи. Вона завмерла. Дивилася на нього наляканими очима. Її губи тремтіли. - Петро плаче. Коли Микола Корнелюк розплакався, усвідомивши, що нові ноги у нього не відростуть, заввідділенням Старча тільки й кинув недбало: - Нехай поплаче, менше сцяти буде. З Миколою Михайло познайомився, здається, у перший же день свого перебування у ташкентському окружному шпиталі. Випадково зговорився з кимсь із хлопців, і той повідомив йому, що в нейрохірургії лежить пацан, який, схоже на те, був пасажиром Михайлової вантажівки. Михайло наче про близького родича довідався, одразу ж подався провідати товариша по нещастю. Виявилося, що вони з Миколою ще й земляки. - Що ж ти, блядь, так неакуратно їздиш? - запитав його Миколин сусід. Михайло промовчав. Сказано це було жартома, але неприємний осад у нього на душі зостався. Справді, він сидів за кермом і, виходить, що Микола так постраждав тому, що він, Михайло, наїхав на міну. - Невже ніхто більше окрім нас двох не вцілів? озвався Микола. По правді сказати, Михайло про це не думав. Зоставшись наодинці із своїм горем, він цілковито віддався йому. Утрата власного пеніса повністю поглинула усі його думи й почуття. Потрібен був якийсь час, щоб оговтатися. Лише тут, біля Миколи, Михайло відчув (не зрозумів, а саме відчув), що масштаби його горя не сумірні з бідами, що випали на долю ось цих хлопців. Михайла вразив вигляд Миколи: виснажене жовте лице виражало щось потойбічне, що не мало спільного із життям. Невеличке тільце, огорнуте простирадлом, скидалося

104

ВАСИЛЬ СЛАПЧУК

“СПЕЦИФІКА ВІЙСЬКОВИХ...” одно Богу душу віддав... Ні, не хочу. Ти знаєш скільки квиток коштує?! Напозичається, щоб потім до кінця життя борги повертати... А так вони мене живого чи мертвого безплатно доправлять... Ну, ти сам подумай! А що я їй скажу?! Вибач, мамо, мені ноги відірвало?.. Це ж, бля, не пальця врізати... Я не знаю, як вона все це переживе... Михайло лише зітхнув на всі свої широкі груди. Він пішов до Старчи і сказав: - Я сам буду доглядати за Корнелюком. Той витріщився на нього, намірившись роздовбати у хвіст і гриву, але осадив себе, щось пометикував, потелефонував до урології, переговорив, і питання закрили. Майже три місяці Михайло ходив коло Миколи. Днював і ночував біля нього. Готуючи Миколу на виписку, Старча сказав: - Якщо віриш у Бога, помолися за цього мудака, кивнув у бік Михайла, - він тебе з того світу витягнув. Старча був у своєму репертуарі. Навіть похвалити не міг, щоб мордою у лайно не ткнути. А Колюха - це окреме питання. Той із Богом був на короткій нозі. Для нього потеревенити з ангелом було звичною справою. Михайло так і не зрозумів, чи то він по життю був пришелепуватим, чи це після поранення його повело. Врешті звик до Колюхиних дивацтв, але спочатку навіть трохи моторошно було. - Сьогодні вночі я свого ангела бачив, - як про щось буденне повідомив Колюха. Оскільки Михайло не мав подібного езотеричного досвіду, він напружився, проте розмову підтримав: - І що? - Вигляд у нього не дуже геройський. Мені здалося, що в нього навіть голова забинтована. Мабуть, Цезарева робота. - Хто такий Цезар? - поцікавився Михайло. - Не знаю. Він схожий на душмана. Я якось бачив, як він стріляв у Янека з гвинтівки. - У якого Янека? Хто такий Янек? - Мій ангел. Цезар його так називає. - Тепер все зрозуміло. Колюха не зауважив у його голосі іронії або ж проігнорував її. - І що він тобі сказав - твій ангел? - Що все під контролем. Думаю, це він мені тебе послав... Тоді Михайло розсміявся, а тепер думає, що, може, так усе й було. Захотілося курити. На лоджію не захотів іти, міг зіткнутися з Петром. Ніяково було б глянути йому в очі. Хоча й мав відчуття, ніби всередині нього розхитується маятник, рівновагу утримував без проблем. Непоміченим вийти не вдалося. Зашпортався біля замка. - Ти куди? - визирнула у коридор Ольга. - Піду провітрюся, - відповів, квапливо зачиняючи за собою двері. Вона ще щось гукнула йому навздогін, але Михайло не дослухався. Натиснув кнопку виклику ліфта. Вечірні сутінки густішали, на небі висіялися зорі. Постояв біля під'їзду із закинутою головою. Але не так, як пес із задертою мордою, щоб повити. Ніби

- Ну чого ти стоїш?! - шарпала його братова. - Зроби щось! - А що я зроблю?! - Чого він плаче? Що ти йому сказав?! - знову напосілася Ольга. - Це він через тебе... "Весь кайф поламала", - з прикрістю подумав Михайло. Відчуття блаженства пропало. Хміль все ще туманив мозок, але вже не розливався гарячим плином по тілу, породжуючи стан легкої ейфорії, навпаки, тіло зробилося важким, а рухи скованими. Із яскравої повітряної кульки він перетворився на чорне чавунне ядро. Лежав на ліжку, наче здоровенна каменюка посеред дороги - нікому не потрібна, всім заважає. Камінь спотикання. Усе через нього... "Усе через мене, - не визнав, а ніби вирок за обвинувачем повторив, а потім відреагував: - А я клав на все, клав я..." Але скільки б він не клав на все та всіх, мусив визнати, що однаково його зверху не буде. І він це з похмурою приреченістю визнавав. Шукав аргументи, аби опротестувати такий стан речей, однак, куди не потикався, знаходив лише відчай. Хоч самому бери й плач. "Блядь! Блядь! Блядь!.." пульсувала у скронях бунтівна думка. Однак давав слабинку. Може, це будуть сльози полегшення. Ось вони, стоять у горлі, спирають дихання... Михайло більше не опирався, знайшов навіть виправдання: "Якщо я зараз заплачу, то це не я, це горілка". Він цілий рік доглядав важкопоранених, такі страшні поранення бачив, що хай Бог милує. Набачився живого м'яса та крові, аж звик до них, а от сльози солдатські бачив рідко. Лише кілька разів, і то - це не були жалібні плачі, а буйна чоловіча істерика. "А хер вам у сраку!" - Михайло рішуче звівся з ліжка. Нехай горілка плаче Петровими сльозами, чиїми завгодно, а він не буде плакати. Витер мокре обличчя. Бракує тільки заслинитися, як Колюха. Микола плакав тихо, самими очима. Навіть не схлипував, щоб не видати себе. Взагалі-то він намагався виглядати бравим воякою. Полюбляв новачкам оповідати про свої звитяжні подвиги. Трохи вигадував, трохи переказував чужі історії. Наплів геройств на три з половиною ордени. Михайла не соромився. І брехав при ньому, і плакав. Все-так він був дивним хлопцем цей Колюха. Якось, Михайло ще лежав в урології, його викликав заввідділенням нейрохірургії. Лікаря цікавило, чи не знає він домашньої адреси Миколиної матері. Микола навідріз відмовився її повідомляти. - Ти ж земляк, дізнайся, переконай його, інакше він тут кінці віддасть, - сердито бубнів низькорослий і широкий Старча. - У нього пролежні відкрилися... Михайло спробував, але Колюху як заклинило. - Не хочу, щоб матір викликали. Цезар сказав, якщо вона приїде, то забере мене звідси в цинку... - Який ще Цезар? - До Кості танкіста мати приїхала, і він на другий день помер, - із маніакальною шизофренічною впертістю гнув своє. - І Валеру мати в гробу забрала... А біля Аліма тут взагалі вся родина сиділа, а він все

105

ВАСИЛЬ СЛАПЧУК

“СПЕЦИФІКА ВІЙСЬКОВИХ...” живий інтерес. - А ти хотів би поховати його з усіма військовими почестями, як такого, що загинув смертю хоробрих? А може, він і не загинув, а тільки безвісти пропав, бродить там, як гоголівський ніс, до афганок чіпляється... - А вам би хотілося, щоб його розстріляли за дезертирство? Михайла зачепила та, як йому здалося, легковажність, із якою жінка поставилася до його проблеми. Чи вона не повірила йому, подумала, що приколюється... - Не кожен може сказати, що його хуй, - (при цьому її слові Михайло здригнувся), - зостався в Афганістані, - мовила рівним голосом. Михайло вражено мовчав. Якби шкільна вчителька вилаялася так перед усім класом, він би менше здивувався. Цій жінці не пасувала така мова. - І що ти тепер? - запитала вона. - Комісувати збираються, додому поїду. Жінка докурила. Ступила два кроки до сміттєвої урни, щоб викинути недопалка. Потім зробила крок до дверей. Зупинилася, повернулася до нього. - Я - Каріна Георгіївна, - відрекомендувалася, офтальмолог із Москви... Серце у Михайла забилося чомусь частіше. Пригадалася москвичка Алла, її теревені про кунілінгус... - Вас прислали сюди? - запитав якимсь тремким зміненим голосом. - Сама напросилася. Хочу матеріал для кандидатської зібрати. - Вона взялася за дверну ручку. - Ходімо, покажу тобі своє робоче місце. Чаєм тебе напою. Ступила на поріг, будучи певна, що він поспішає слідом. Михайло не ворухнувся. З-за порогу вона озирнулася. - Хочеш чаю? Він дивився на неї прямим незмигним поглядом. - Я хочу поцілувати вас... там. Глянула на нього здивовано, наче щойно побачила. Думав, зараз розгнівається, поставить його на місце, але вона розсміялася. - А ти не квапишся? Михайло не квапився. Він впросив Старчу перевести його з урології до нейрохірургії, погодившись виконувати роботу, яку тільки загадають. - Тебе ж комісують. Який тобі резон тут за недобитками гівно виносити? Якби тебе назад до Афганістану відправляли - інша справа, це ще можна зрозуміти. Тобі що, додому не хочеться? Старча завжди розмовляв підкреслено грубо. Мабуть, це проявлялася захисна реакція, бо мужик він був непоганий. Просто на нього багато всього навішали. Не знати, як з медикаментами, цього Михайло не знав, а койко-місць завжди бракувало, бракувало санітарок, бракувало чистих простирадл... І попри все це Старча мусив повертати цих недобитків до життя. - Хочу дослужити. - Так тобі ж ще, вважай, цілий рік лямку тягнути. - Ну так і що? - Ну ти, блядь, і мудак! - з повагою сказав Старча.

спіткнувся, зачепившись поглядом за небо. Вразився думкою, що все це не просто так, а відповідає певному порядку. І навіть сам він зі своїм соромним каліцтвом - лише частина вселенського задуму. А отже, у його кастрації присутній якийсь прихований від нього смисл. Усе закономірно, а відтак і справедливо. Нічого в цьому світі не відбувається випадково. Наприклад, зустріч із Каріною... Із Каріною, з Каріною Георгіївною, він познайомився ще за Миколи. Він відвіз Колюху на якусь процедуру до окуліста. Дожидаючись його на вулиці, присів біля входу, опершись спиною на облуплену стіну. Замруживши очі, наче кіт, вигрівався на ташкентському сонці. Рипнули двері, поряд хтось зупинився. Михайло зоставив це без уваги, розклепив повіки лише, вловивши запах парфумів. Пахла йому жінка у білому халаті, з вигляду - лікарка. Але не забембана, як тутешні, а як ті, що з комісією приїжджають. Навіть халат на ній був не як у всіх, а шовковий, з відблиском та переливом. У виразі її вродливого обличчя проглядало щось гордовите і зверхнє. Здавалося, вона чимось незадоволена. Це була жінка з іншого світу. Тому й дивився на неї Михайло не як на жінку, а як на рідкісне явище природи. Відчувши на собі його погляд, без цікавості, не виділяючи із довколишнього ландшафту, зупинила на ньому безпристрасні очі. Навряд чи її бентежили чоловічі погляди. Викресавши із запальнички вогню, припалила цигарку й жадібно затягнулася, при цьому трохи відхилила голову назад, демонструючи звабливий вигин шиї та підборіддя. Михайло безвідривно стежив за її рухами. Вона знову звернула до нього свій холодний погляд. Протягнула коробку з цигарками (наче милостиню подала). - Будеш? - Її голос, контрастуючи із жорстким поглядом, звучав напрочуд м'яко. Це був "Космос". Навіть до армії Михайло, може, тільки раз курив такі. Дорогі, зараза. До села їх і не завозили. "Орбіта" й та ледве-ледве розходилася. Спокусливо було пригоститися, але Михайло покрутив головою: - У мене є. Він не відвів погляду. Може, тому вона затіяла світську бесіду. Ще одна її милостиня. - Із-за річки? - Еге ж. Підірвався. Осколком пісюна відчикрижило. Так акуратненько, наче скальпелем. Професор у Кабулі надивуватися не міг, думав, мене духи оскопили. Від Люди Михайло чув, що імпотенти страждають комплексом меншовартості, але замість того, щоб приховувати свій ґандж, вони розводяться про нього усім і кожному. Відтак про специфіку свого поранення не розпатякував. А тут його щось повело. Надто гарною виглядала ця жінка, надто пещеною, надто недоступною. Може, йому захотілося її шокувати, може, викликати співчуття, а може, дати знати, що ніякими милостинями його вже не принизити більше, ніж він принижений своїм статусом скопця. - Сиджу тут, а пісюна мого там уже, напевно, коти з'їли... Вперше на її обличчі промайнуло щось, схоже на

106

ВАСИЛЬ СЛАПЧУК

“СПЕЦИФІКА ВІЙСЬКОВИХ...”

Питання було вирішене. Тіло Каріна мала по-дівочому туге й гладеньке. - Є жінки, яким достатньо фалоса, а без чоловіка вони можуть прекрасно обходитися, - говорила Каріна Георгіївна, потягуючи цигарку. - А в мене все навпаки, мені потрібен був мужчина, але без члена... У мене рідкісна фобія - непереборний патологічний страх перед чоловічим членом... Розумієш, ніби на мене ножем замахуються... Усі мої спроби налагодити сексуальне життя закінчувалися у кращому випадку істерикою, а в гіршому, психічним зривом, депресією і довгим лікуванням. Лесбійство для мене також неприйнятне... Ти - мій щасливий випадок... - Може, мене вам також ангел послав? - Ангел?! Може, й ангел. Я готова повірити у яку завгодно містику. - Тоді це не випадок, а закономірність. - Чого ж ти тоді так припізнився? Ти знаєш, скільки мені років? Сьогодні, коли вони говорили по телефону (Михайло телефонував із переговорного), вона знову згадала про свій вік. - У жовтні я повертаюся до Москви. Мені зараз сорок два, це багато, але я ще в непоганій формі і, думаю, ще кілька років протримаюся... Якби ти був поряд, ці роки могли б стати найщасливішими у моєму житті.

Михайло чув у трубці її дихання. - Чого ти мовчиш? - Ти ж не повіриш, якщо я скажу, що коли думаю про тебе, то в мене встає. Вона розсміялася. - Ти приїдеш? Михайло здригнувся з несподіванки, наче пробудився. На нього налетів гурт дівчат. Захихикали, затуркотіли. Одразу не збагнув, хто вони й чого він нього хочуть. - Чого скучаєш? Ходімо з нами на танці. Спочатку впізнав, ту що в джинсах. По джинсах і впізнав. А потім ту, що була з хвостом на маківці. Зараз вона була з іншою зачіскою. Дівчата поводилися, як давні знайомі. - Він два місяці тому з Афганістану повернувся, хвалилася подругам та, що в джинсах. - Ти правда був на війні? - запитала котрась із подруг. Михайло глибоко затягнувся. Він не був певен, що був на війні. Так само не мав певності, що він з цієї війни уже повернувся. Дівчата життєрадісно верещали. "Треба звідси нахрен забиратися", - подумав він і щиглем запустив у темряву недопалка.

Валентина Сімащук. Розвіяна цивілізація. Колаж. Картон, олія, 2006 р.

107

ІГОР МОІСЕЄНКО

“СЕКТОР ОБСТРІЛУ...” стилістичну подібність віршів "Аіста" та Моісєєнка, вбачають ознаки наслідування Ігорем літературного Дару і Хреста вбитого війною талановитого Поета. Результатом такого духовного зв'язку двох літераторів став надзвичайно захоплюючий і вражаючий своїм трагізмом роман "Сектор обстрілу - "Аісти". Динамічна сюжетна інтрига у поєднанні з шокуючим фіналом настільки вражає свідомість, що автора порівнюють за силою показу війни з Е.-М.Ремарком. Як розповідають вчителі, щоб прочитати цей твір школярі записуються у черги. Цю книгу викрадають. Навіть у друкарні, під час передачі книги видавництву, певної кількості примірників недорахувались. На жаль, шкільна програма з історії розповідає про ті події лише двома реченнями. А тим часом та війна вплинула на долі багатьох наших сучасників і змінила багато в чому хід подій і в нашій країні і в світі загалом. Однойменний кіносценарій, створений І.Моісєєнком, кіностудія ім.О.Довженка, визнала кращими за все, що було створено для екрану про війну в Афганістані 1979-1989 років. Проект постановки підтримує Національна спілка кінематографістів України. Президент України дав доручення Міністерству культури України щодо екранізації цього твору. Але проект, який міг би стати першим блокбастером у форматі Україна - Росія США, досі з різних причин не вдалося здійснити, незважаючи на очевидну комерційну перспективність.

ІГОР МОІСЕЄНКО "Сектор обстрілу - "Аісти" Цей роман витримав вже шість видань. Перші два побачили світ в російськомовному варіанті найпотужнішим у Європі видавництвом "Ексмо" (м. Москва). Репрезентуючи його читачам, видавці, звісно, забуваючи українське походження автора, називають цей твір шедевром російської військової прози. А читачі у своїх відгуках пишуть, що після прочитання роману плачуть і відмовляються від зброї. Рідною мовою автора, українською, він з’явився вперше ще в 2008 році сигнальним накладом всього лише у 100 примірників за власні кошти безробітного письменника. Завдяки саме тому виданню стало можливим те, що роман, як найкраще висвітлення військової тематики у творах літератури, здобув вперше присуджену у 2010-му році державну літературномистецьку премію імені Богдана Хмельницького. І тільки тепер, за участі видавництва "Криниця" (м.Київ), славного як духовна скарбниця України, "Сектор обстрілу - "Аісти" вийшов у вигляді лауреатського видання за програмою "Українська книга - 2011". За цією програмою роман потрапить до бібліотек і навчальних закладів України. Про дивовижну історію появи цього видання розповіла головний редактор видавництва "Криниця", відома українська письменниця, поетеса Тетяна Майданович: "Нас Бог вів до цієї книги… Враховуючи, що історично іноземні автори не зможуть достовірно написати на тему війни в Афганістані, настільки вражаючий та унікальний роман має особливе значення і для світової літератури…" Колишній командир частини, в якій служив Ігор, полковник Микола Ромашов, вітаючи свого солдата з присудженням лауреатського звання, зазначив, що надзвичайно важливо те, що написав цю книгу саме сержант: "В генерала вийшли б чергові мемуари про славетну нашу 66-ту бригаду. А це художній твір, цінність котрого як витвору літературного мистецтва для людської душі набагато більша". У лауреатське видання роману "Сектор обстрілу "Аісти" включено також поетичну збірку І. Моісєєнка "Відлуння Гіндукушу", деякі статті та відкрите звернення "Шлях із Армагеддону" із пропозиціями конкретних кроків до порятунку людства від екологічної та цивілізаційних катастроф, в яких воно опинилося через власну бездуховність. Поет, прозаїк та кінодраматург Ігор Олексійович Моісєєнко (10.07.1962) народився в м. Кривий Ріг, а нині проживає в м. Кременчук, що на Полтавщині. У 1990-х роках очолював Спілку ветеранів Афганістану міста Комсомольськ на Дніпрі. Строкову службу проходив в Афганістані (Джеллалабад), у батальйоні загиблого Поета-героя "Аіста" (О. І. Стовби). Критики, відзначаючи

Розділ перший Він засік ці спалахи. Можливо вперше за всю службу, але він помітив їх. Щемко відчув на собі погляд крізь проріз прицілу, сповнений ненависті та відчаю. Навіть, незважаючи на достатньо солідну відстань, він побачив очі того ворога. Та розвернути в його бік дуло свого кулемета він уже не встигав. Коли б не вертушка. Але навіть свист гвинтів у небі і розмірено гучніючий гуркіт двигуна не зупинив би противника. За спиною моджахеда промайнула чиясь тінь. Його просто зірвали з бруствера і потягли за комір до отвору в стіні. Чорна, трохи продовгувата краплина поволі, ніби спроквола просинаючись, відокремилася від сріблястого черева вертольота, хижо, немов відшукуючи відому тільки їй мету, перекинулася двічі в повітрі і, нарощуючи швидкість, пірнула в прірву у бік дувалів. У ясних променях полудневого сонця сивий туман, що клубами заволік дахи нехитрих будівель, розцвів усіма барвами веселки. Десь позаду вигукнув Стовба: - Старий, трасер! - Я ж не знав, що ми салюти тут запускати будемо. - Білоград!.. Він дістав з нагрудної кишені мокрий від поту трасер, поцілував його... - Воруши фігурою, зараз розсіватися почне! взводний не приховував нервування. Патрон упірнув до патронника з ледве чутним скрипом. Зелена краплина трасера запалала на півдорозі до

108

ІГОР МОІСЕЄНКО

“СЕКТОР ОБСТРІЛУ...” Відстрілюється. Що ж так холодно?.. Що то за пісня крізь морок? У пустелі холодно!? Значить, не вийшли ще. Рука, здається, затерпла. …Пісня та мила, пісня та люба - все про кохання, все про любов… Де кулемет?.." Пляма над головою вибухнула триповерховими матюками. "Всі камені в ущелині моєю спиною відпрасував. Жодного ж не минув. Що ж ти волочиш мене, як мішок з картоплею?" Знову ця тварюка прилетіла без жодного звуку. Тільки проломлена каска відгукнулася голодним скреготом. Жахливий за своєю потужністю поштовх змів Старостенка кудись в каміння, наче ганчір'яну ляльку. "Шомпол під лопаткою вибухнув. На що` ж ти мене кинув таке гостре?.. Шомполи не вибухають. Де Старий?" - Старр… Поряд із червоного туману випірнула чорна тінь. Цього разу потягли ще безцеремонніше: "Мамай?.. Або?.. Вони?.. Куди вони мене?.." - Лежи тут, не сіпайся. "Мамай, - на душі відлягло. - А Старий?.." - Рустам... Старого… у голову. Старостенок скрипонув зубами десь зовсім поруч: - Ох, бісову тобі ковіньку. Гул у голові знову потонув у мелодії: "...Як ми любились та й розійшлися, потім зійшлися й навіки знов..." На мить в очах посвітлішало: високо, під самим сонцем, багряні небеса нарізали стрічками сиві крила самотнього чорного лелеки. - Рустаме, ти бачив тут аістів? - Чого б це тиша така настала? - замість відповіді спитав Мамедов. Крізь морок забуття продерлося несамовите: - Данко! Дане! Білоград, маму твою! Мозоляста долоня стиснула простріляне плече. Шомпол під ключицею, здалося, наче в штопор скрутився. Вже майже забутий біль знову паралізував правицю. В очах знову застрибали багряні плями. - Прокидайся, Дан! Білоград ще не прочухався. Ці жахливі марення вже рік йому нутрощі викручували, і завжди подовгу. - А трохи легше ти не можеш, Скибон? Богдана завжди дратував фальцет Скиби: - Шо? Знову той бій сниться? Болить іще? Білоград замість відповіді розмазав по обличчю гарячий піт. - Де мій блокнот? - похопився Білоград. Скиба простяг Богданові потертого зошита з написом "Аіст". - На! Я з підлоги його підібрав. Ти вже й не засинаєш без нього. Богдановій душі потеплішало. ...Тільки зараз Богдан почув із динаміків за глиняною стінкою останній приспів пісні: "Ви ж мені, очі, вік вкоротили, де ж ви навчились зводить людей…" Зі сцени її проводжали аплодисментами, бувало, й голоснішими. Та й публіка, траплялося, сиділа солідніша, навіть в лампасах бувала. А в цих взагалі відзнак на формі немає. Та й сценою це можна хіба

дувалів. Селище наче підскочило, нібито на півметра, і спалахнуло. Навіть диму спершу не було. Тільки гори злегка трусонуло та подекуди між вицвілих до білого скель здійнявся тисячолітній пил. Услід докотився жахливий гуркіт. - Ні фіга собі, бомбець!.. - Ого…о. Не хотів би я під таку цяцьку потрапити. Куля прилетіла навіть без шерхоту, ніби нізвідки. Болю не було. Біль так і не встиг проникнути до його свідомості. А він не встиг навіть злякатися. І пострілу не почув. Тільки в очах застигли бризки розжарених скалок, та у вухах дзвоновим гулом довго ще котився тріск розпеченої кулі, що розривала метал. Тягуча, мов кисіль, задуха раптом відступила, стягнула з повік свою постійну завісу липкого, смердючого поту і змінилася такою жаданою прохолодою. Розпечена, наче горном роздмухана, пустеля загубилася у похмурій порожнечі, і лише настирливий як муха розум ангельським голосом запхикав десь у часі, там, де залишилося тіло: "Місяць на небі, зіроньки сяють, тихо до моря човен пливе…" Звідти, з іншого світу, крізь часті гучні спалахи одиночних пострілів донеслося, здалося, щось чуже і нікому не потрібне: - Старий! Виносьте його! - Я сам не потягну, товаришу лейтенант! Валуни обсипало сталевим струменем. - Мамедов! - Я! - Білограда виносьте! Допоможи Старостенку! "…В човні дівчина пісню співає, а козак чує серденько мре…" - Стій! З багряного туману випливло обличчя Стовби: - Живий, козаче! Біль увірвався під ключицю розжареним шомполом: "Так худобу розжиловують. Що ж то взводний увіткнув мені під хебешку?.." Мамай, здалося, сторопів: - Що це ви, товаришу лейтенант. Ваш зошит?.. В очі знову упився струмінь розжареного піску і кам’яних скалок, які висікла з валуна наступна куля. - Відставити обговорення! Все! Пішли! Пішли, я сказав! "…Пісня та мила, пісня та люба, все про кохання, все про любов…" Ще один шомпол встромився десь під лопатку: "Небо зовсім у кров загорнулося..." На суцільно бордових небесах розгойдувалася темна пляма, зовсім чорна: "Потрібно б на ній концентруватися. Що з неї ллється?.. Куди вони мене тягнуть?.. Навіщо?.." На мить пляма затремтіла, виявилися знайомі риси під каскою: "Все одно пляма чорна. Старий?.. Ох і смердить від тебе". - Де взво..? - в грудях захрипіло на півслові. - Та не рипайся ти. Прикривати залишився, - крізь нелюдські зусилля прогарчала пляма. Десь поряд часто застукав одиночними пострілами Калашников. Пошматовані думки з чужих світів, здавалося, розкидають мізки на всі боки: "То Мамай.

109

ІГОР МОІСЕЄНКО

“СЕКТОР ОБСТРІЛУ...”

що назвати з величезною натяжкою. Вона вже й пригадати не змогла б, коли останній раз співала з такої сцени. Може, коли дуже давно, на брудному ПАЗику, вона їздила колгоспними клубами за рознарядкою, заробляючи, як за щастя, 17.80 за концерт із підйомними за відрядження. Але цій аудиторії вона дійсно була вдячна. Вже на межі своїх можливостей, вона не вклонилася - впустила руки до дерев'яного настилу і захриплим від спеки горлом, але з тим же неповторним тембром, оголосила: - Друзі мої, якщо коли-небудь, де-небудь ви побачите мою афішу, тільки скажіть, що ви з Джелалабада! Вас проведуть до мене! Я люблю вас. Всіх. З святом вас, друзі мої! З Днем Радянської Армії! …Гітару забули на динаміку, біля самої сцени. Зайняті кожен своєю справою, ніхто не помітив, як Білоград опинився з нею поряд. Долоня сама потяглася до грифа. "Фендер" - мрія навіженого", майнуло в голові. А пальці вже зімкнулися в акорди і побігли струнами. За мить динаміки відгукнулися мелодією, яку знала вся бригада. Підрозділи завмерли. Скиба рвонувся було зупинити Богдана. Але гітарист, який супроводжував Приму вже кілька років, стримав його одним лише поглядом. Вже у вступі він скоріше відчув, ніж зрозумів - хлопець бере акорди, непідвладні багатьом майстрам. Прагнучи не відволікати солдата, гітарист підключив клавіші до еквалайзера і почав підігрувати. Але Білоград вже нічого і не чув, і не бачив, окрім бою, з якого не повернувся "Аіст". Бригада пам'ятала про нього. Цю пісню всі знали, і всі віртуози співали її в наметах ночами. Одначе так, як виконував її сам автор, ні в кого не виходило. І Богдан ніколи не відмовляв на прохання заспівати її. Ніхто тільки ще не чув її з аранжуванням столичних лабухів. Так вона ще ніколи не лунала. Ніхто не знав, чому Білоград під час співу закриває очі. А він свою пісню плакав:

Чорне із білим - це символ пера і паперу...у, Пісні тієї, що нам доспівати пора. Біле - це часточка Світла, омита від скверни, Чорне - примара, у небі воронячий гра...ай... Аісти, аісти, - чи не пора відлітати? Чом ви кружляєте в бурю - посеред громів? Бачу, я бачу ви ніби чекаєте брата… Ви із собою його захотіли забрати?! Нашого Аіста - сина далеких степів…* …З останнім акордом Білоград ще раз провів долонею по струнах, наче вгамовуючи їх, і з неприхованим жалем, ніби прощаючись, поклав гітару на колишнє місце. Дека відгукнулася глухим стогоном. Дан, немов і не бачив нікого, попрямував до підсобки. Командири до цих пір не наважувалися віддати підрозділам команду на рух. Бійці, немов зачаровані піснею, так і стояли колонами. Гітарист, схоже, був єдиним, хто наважився зрушити з місця. Він наздогнав Білограда за кілька кроків. Згодом, уже в Союзі, гітарист ще довго розповідатиме своїм друзям і колегам, як затремтіло плече в того хлопця, коли він торкнувся його долонею. Стільки болю в очах він більше ніколи і ні в кого не бачив. І в них не було жодної сльозинки. Він не чекав, що викличе у хлопця таке страждання, але розгубився тільки на мить, простягнув гітару і прошепотів ледве чутно: Тримай. Це твій інструмент… Розділ дванадцятий Як виявилося, просочитися до території розташування частини було зовсім не так вже й складно. Равіль навіть здивувався - наскільки це виявилося просто. Для охорони свого розташування, шураві виставили тільки стаціонарні пости та декілька авангардних засідок периметром. Причому на такій відстані, що солдати не могли навіть бачити сусідів. До того ж, значна частка периметру ховалася від очей в хащах дерев і чагарника. Недаремно про Джелалабад говорили як про перлину Сходу. З незапам'ятних часів він славився своєю зеленню. Мабуть, бажання сховатися від пекучого сонця в тіні буйних чагарників і переважило принципи безпеки шураві обкопалися в тіні. При цьому їх бліндажі тільки імітували маскування, а між постами навіть вартові не ходили. За бажання і при відомій частці обережності, достатньо спостережливий противник зумів би в цьому оточенні всі проломи вмить визначити. Залишалося тільки припущення, що підходи до розташування заміновані. Але навіть мінні поля мають свої проходи. Хоч би для того, щоб бійці авангардних засідок могли перемінятися, аби забезпечуватися водою і провіантом. Равілю вистачило два дні, щоб визначити маршрут, за яким можна було б обійти всі рогатки і підібратися до розташування якнайближче. Провести через оточення достатньо великий загін було, звичайно, нереально. Але ударний взвод добре навчених правовірних підібратися до шурави впритул непоміченим зміг би. "Мабуть, ніхто не намагався",

Чорне із білим - в Аіста крила, як хвилі. Чорне - це смерть, а Життя - зверху біле перо! В цих кольорах поринає рисунок стихі...ї. Ти - білий Аіст, всім чорним стихіям назло...о... Комбриг демонстративно послужливо відкрив перед Примою двері свого УАЗика. Але несподівано той вправно поставлений голос немов прикував її увагу. Вона відволіклася тільки на мить, у програші між куплетами: - Що робить у вас цей хлопчик? - Служить, - з неприхованою гордістю відповів Дантоєв. - Служить?.. Ви думаєте: він у вас служить? - вона навмисно зробила наголос на "вас". - А яка сьогодні температура? - Сьогодні - шістдесят чотири, - комбриг зовсім розгубився. - Шістдесят чотири, кажете? - і, не чекаючи відповіді, вона продемонструвала сироти, що рясно вкрили їй руки. - Ви думаєте, він служить у вас? Тим часом над бригадою лився новий куплет пісні:

110

ІГОР МОІСЕЄНКО

“СЕКТОР ОБСТРІЛУ...”

- зробив припущення Равіль. Наскільки щільно охороняють територію за оточенням, він ще не знав. Але висновок вже напрошувався. Ще більше він здивувався, коли вперше проповз наміченим маршрутом всього за сотню кроків від найближчого поста. Виявилось, що периметр навіть колючим дротом не був обладнаний. Про себе він відзначив: "Не знає Тахір, наскільки шурави безтурботні. Може, це тільки вдень, а вночі?.." Але йому потрібний був день. Він мав знайти Воїна. Він йшов по його слідах вже другий тиждень. Далі була пустеля. Розташування частини було неначе на долоні. Сотні наметів смажилися на сонці всього в трьохстах метрах від його позиції. Десь там був його кровник. Равілю потрібно було тільки знайти - в якому з наметів він мешкав. І розділяв їх тільки піщаний урвище і близько двохсот метрів очеретяних чагарників. Але як відшукати в цьому мурашнику свого ворога він не міг і здогадуватися. Так само він не знав, як до нього добратися і як його подужати, не маючи зброї. Автомата так і не вдалося полагодити. Прямо перед ним, в сотні кроків, там, де зачиналися чагарники, білів вицвілим на сонці очеретом невеликий курінь. Сховатися в нім було б заманливо. Але й небезпечно. Кому знадобилося майструвати його в цих чагарниках, залишалося тільки здогадуватись. Равіль підніс до очей свій понівечений вибухом бінокль, і застиг охоплений жахом. Чагарник зашелестів в трьох кроках, праворуч від його укриття. В Равіля ледве серце не зупинилося. Зброї в нього не було. Залишався тільки багнет-ніж. Але він гарячково схопився за цівку даремного зараз ППШ і затамував подих. Тріск гілок з неймовірною швидкістю, до його полегшення, віддалявся. Хтось мчав крізь кущі, не розбираючи дороги, наче танком, як йому здалося з переляку. Ще через секунду він побачив, як в десяти кроках від нього зірвався з обриву і кинувся в очерети чорний наче воронове крило з сивими смугами на спині варан. Равіль змахнув з лоба важкі градини поту. Там, де тільки-но зникла ящірка, дрібним тремтінням вібрувала струна розтяжки. "Сигнальна міна, чи?.." промайнуло в голові. Равіль повернувся до спостереження тільки після того як зняв з розтяжки гранату. З нової позиції розташування частини проглядалося не краще, але очеретяний курінь біля самих чагарників... Равіль очам своїм не повірив. Кров хлинула до скронь, а серце забилося в грудях наче скажене. Сам Аллах вів до нього його ворогів. Першим в курені зник Воїн... ...Особливих слідів погрому не спостерігалося, але, все-таки, хтось в курені вже побував - брагу, яку вони "зарядили" тиждень тому, хтось випив. На дні сорокалітрового вуглецевого балону булькали тільки залишки пійла. Белоград віддав гітару Старостенку і спробував вилити з балона залишки браги. - От, дракони, все повижирали. Мачмала одна. Халілов теж обурився: - Ну, шакали! - І хто б це? - задався Мамедов.

Старостенок зобразив об'єктивність: - Та хіба мало шакалів тут бродить? - Та шакали і балон би потягли б. А тут - напевно свої... - глибокодумно уклав Юсуф. Замість обурюватися, він всівся на одвірку куреня і з самим зосередженим виглядом заходився кришити у долоню чарс* (місцева назва гашишу). ...Равіль не задавався питанням: як він зможе зникнути після вибуху і скільки постів поруч? Більше його цікавило, де саме в курені розмістився Воїн. Якщо кинути навмання, граната могла і не досягти потрібної мети. Та все ж - сам Алах вів до нього його ворогів. Він почав шукати спосіб підібратися до куреня ближче. Гранату потрібно було кидати напевно - до ніг Воїна. ...В Юсуфа, здавалося, дози не існує. Ще ніхто не бачив його вщент обкуреним. І зараз він був єдиним, кого ще хоч щось цікавило: - Дане, а що ото за пісню ти в клубі тоді співав, про Аїстів? Що то за Саня там був? Білоград знайшов в собі сили обуритися: - Ну, ти даєш, Холера... Просвітив Мамедов: - Тебе не було ще тоді. Це взводний наш був лейтенант Стовба... Олександр Іванович Стовба. А разом - "АІСТ". Ото таке псевдо в нього й було. Старостенок підтримав: - Писарчуки штабні говорять, його до Героя представили. Несподівано для всіх ожив Цимбал: - Ні ферзя собі, за який болт? Старостенок штовхнув убік Цимбала балон: - Ти, болт, гризло пришльопни, поки не одірвало!.. ...Рустам сумно усміхнувся і продовжив: - Вони прикривати тоді залишилися. Літуни бомбу тоді нову випробовували... Ми тільки згодом дізналися - об'ємну. Враженнями поділився Старостенок: - Я такого більше й не бачив ніколи. Газ на кишлак наче туманом ліг. Залишалося тільки трасером туди торохнути, і все що рухається... наче пеклом тоді кишлак накрило. Рустам продовжив після невеликої паузи: - А духи нас тоді затиснули... Як... як в сорок першому затиснули. Стовба наказав нам Дана виносити. Зачепило його тоді. Ми, так, вийшли. Й Дана винесли. А пацанів, на ранок, тесаками пошматованих знайшли. А Стовбу трохи далі знайшли, без ніг... І два духи дохлих поруч валялися. Схоже, він їм зубами горлянки рвав. Я бачив: вони ступні йому відрізали... і жили з-під шкіри вийняли... Цимбал скам'янів від жаху: - А жили навіщо?.. - Жили?.. На шомполи намотуєш і смикаєш потім за них. Людина як лялька сіпається... - роз'яснив Рустам. - Як він вирвався незрозуміло, але вирвався - факт, поруч два духи дохлих валялися. Не доповз тільки... - А вірші командир наш писав. Данко весь його зошит собі переписав, за ніч... І пісню ту в ту ж ніч написав... Мамедов уточнив:

111

ІГОР МОІСЕЄНКО

“СЕКТОР ОБСТРІЛУ...”

- А потім, зошит той мамі його відправили... Слідом за тілом... Богдан дістав з внутрішньої кишені заплямований кров'ю зошит з написом "Аіст": - Не віддав я його. І пісню ту згодом написав. Я сам тоді, як труп був. Старий стрепенувся: - Ти здурів, чи що? - А як ти його у такому вигляді - мамі? - заперечив Богдан. Рустам прикипів очима до блокнота: - Погана прикмета, речі небіжчика... погана прикмета... Белоград тільки схилив ствердно голову: - Знаю... Я так міркую собі... я сам його батькам взводного до Дніпродзержинська відвезу... Тільки додому повернуся й відвезу... - Все одно, Данко, недобра прикмета... ой, недобра... - знову зачав бідкатися Мамедов. Важку паузу порушив Халілов: - Заспівай ще, Данко... "Аїстів". Богдан навіть не ворухнувся. Тільки заперечив: - Ні... Після того аранжування... того, що лабухи столичні в клубі тоді зробили, вона вже так не зазвучить. Але Юсуф не вгамовувався: - А з блокнота взводного чого-небудь, Дан? Білоград злегка поколивався: - Є в нього там одне... незавершене. Щось перешкодило йому. А що?.. Хто знає, може, на ту операцію ми пішли... Воно останнім в зошиті було... А може, він теж продовження не бачив. Так буває, упрешся в куплет, і все... душа замовкає... Я до цього часу над ним мізки сушу. Не йде, хоч ти трісни. - Ну, ти даєш, Дане, "Аїстів" за ніч зробив, а цю за рік не можеш, - подав голос Цимбал. Богдан кинув на бійця поблажливий погляд: - Дурень ти, Цибуля. Пісні не робляться. Стовба мені казав: пісні на небесах пишуться. Тож так воно і є: поки душа не заспіває, нічого путнього не вийде. Цимбал не минув, щоб не підняти все на жарт: - Та, косячелу з лікоть завали за шкірку і все заспіває, навіть затанцює...

- Ти впевнений?.. - Белоград тільки сумно усміхнувся. - Ну, спробуй. Може, в тебе вийде... Пальці побігли грифом. Гітара відгукнулася першими нехитрими акордами, услід полилися такі прості, але, водночас, такі болючі слова: - Сьогодні знов безсонниця На серце тисне ранами Й немає ліків пам'яті, Що душить біль війни, Зірки засяють лагідні Як маки над курганами І запалають полум’ям Зеленої весни... Хто вийшов з сорок п'ятого Безногими, безрукими, Але навік героями... ...Це був Він. Равіль не міг помилитися. Хоча й не чув його голосу раніше. Але хто ж іще міг грати на гітарі? Того дня, коли вони вбили його брата, він теж грав. Схоже, Воїн сидів у курені далі за всіх від виходу. Залишалося тільки доповзти до нього і простягнути гранату крізь очеретяну стінку прямо Воїнові під ноги. Він не встигне навіть вибігти, навіть схопитися. Він, напевне, сидів далі за всіх від виходу. Равіль налаштував "вусики" запобіжника, щоб висмикнути кільце без затримки, доклав зусиль щоб пароютрійкою коротких видихів угамувати серце, що раптово розбушувалося, і поповз до куреня. До мети залишалося зовсім небагато... ...Цимбал тільки налаштувався слухати: - А далі, Дан? Белоград відповів не одразу: - Ось і я далі хочу, а воно... Чекати треба... Душа заспіває. Як зошит зі мною, вона..., все одно, заспіває. Все одно, я допишу її. Допишу і відвезу... мамі його... ...До куреню він підкрався майже беззвучно. Як йому здалося, ні одна соломинка не хрумкнула. В усякому разі, ніхто його не помітив. Та все ж, як він не був обережним, але гілка пересохлого під сонцем очерету відсунулася під його долонею з оглушливим тріском. Але приховувати свій маневр йому більше і не потребувало...

Валентина Сімащук. Берег моря. Фіолент. Картон, олія, 2009 р.

112

В.КОРНІЄНКО, А.ПЕРЕПАДЯ

“ОДИН СОН...” Що без шаблюки й без коня Усіх на світі заломила?

ДРАМАТУРГІЯ

Сухим ти вийшов із води Доби не спиш, проте, нічної. Гай-гай, немилий світ завжди, Коли ти не в ладах зі мною.

ВАЛЕНТИН КОРНІЄНКО, АНАТОЛЬ ПЕРЕПАДЯ

Ти - нерозважна голова, У синяках вернувся з бою. Але душа твоя співа, Коли ти у ладах зі мною. Скажіть, що за істота я? І хто я й що, й з якого дива? І що за диво міць моя? І що мене у світ зродило? Картина перша Робітня художника Майстренка. Це квартира в житловому будинку з кухнею і ванною. Одну стіну займає книжковий стелаж та дзеркало. Зі стелі звисає велика люстра. Посередині стіл. Тахта. Тумбочка, заставлена розчинниками та лаками. Телефон. Картина з зображенням фантастичної істоти - Бо.

В гостях у друга (зліва направо Анатоль Перепадя, Валентин Корнієнко). Тернопіль, 2006 р.

Один сон на двох, або крах фірми "Маноха і К0"

ФЕЛІКС стоїть біля мольберта і малює. Дзвінок у двері. На порозі постає ІЛЬКО. Це розкуйовджений, з гарячковим блиском ув очах молодик. Видно, його щось гнітить, проте він силкується зберігати бадьорість. ФЕЛІКС. Ілько? Так пізно? ІЛЬКО. Відкладай свого пензля. Діло є! ФЕЛІКС. Щось термінове? ІЛЬКО. Холера ясна! (Сякається). Значить, так. Потрібне фото. ФЕЛІКС. Кумекаю. Фотоательє вже всі зачинені? ІЛЬКО. Попав пальцем у небо. Не моє фото, а твоє! Стандартне. Три на чотири. Ну, чого очима лупаєш? ФЕЛІКС. То ти не зніматися? Цікаво. І що ж ти з нею робитимеш? Моєю світлиною? ІЛЬКО. Потім… потім! ФЕЛІКС. Чудово! Здається, мною маніпулюють. Так от. Якщо це фото для Ванги, то знай: серійний вбивця ходить поруч. Але перед тобою - не він! Виймає з шухляди альбом і гортає його. Ілько збуджено никає по кімнаті. ІЛЬКО. Знайшов? ФЕЛІКС (показує фотографію). Підійде? ІЛЬКО (вихоплює картку). Давай сюди. ФЕЛІКС. Тю, навіжений! Так і порвати не штука! ІЛЬКО (розчаровано). Е, ще безвусий. Забракують. Нині ми вже старші. ФЕЛІКС (подає другу фотокартку). Ось. А тепер пояснюй! ІЛЬКО. Кат його мамі! (Бере з полиці том). Значить, так. (Прочищає горло). "Маляр. Перше. Робітник, що займається фарбуванням будов, стін приміщень тощо. Друге. Той, хто займається малярством, художник". Тлумачний словник. Чорним по білому. ФЕЛІКС. Ясно, як у темну ніч. ІЛЬКО. А що тут неясного? Таке собі сальто-

Трагікомедія на 3 дії, 5 картин Київ, 1987 ДІЙОВІ ОСОБИ: ІЛЬКО МАНОХА - маляр ФЕЛІКС МАЙСТРЕНКО - художник ЄВА- Ількова наречена БО - ожилий персонаж картини Майстренка ШИРЯЄВ - мистецтвознавець ЛОЖКА, НОГА, КИРПА - акціонери фірми "Маноха і К0" КОЛЕКЦІОНЕР КАРТИН З КРАЇНИ СОНЯЧНОГО СХОДУ РАДІОЖУРНАЛІСТКА СУСІД МАЙСТРЕНКА - працівник ритуальної служби ПЕРШИЙ САНІТАР ДРУГИЙ САНІТАР ЛІКАР та САНІТАРИ НАРКОЛОГІЧНОЇ СЛУЖБИ ВІДВІДУВАЧКА Діється за часів перебудови у Києві та в Москві ДІЯ ПЕРША На авансцені БО - істота, яку можна б назвати чортом, якби не янгольські крильця й не третє око в лобі. В руках у нього сопілка. БО (награє і співає) Скажіть, що за істота я І звідки в мене тая сила,

113

В.КОРНІЄНКО, А.ПЕРЕПАДЯ

“ОДИН СОН...”

мортале. Хочу перескочити з першого значення слова … в друге. ФЕЛІКС. Із маляра в художники? ІЛЬКО. От-от! Із квачомаза в мазюкала! Ха-ха-ха! ФЕЛІКС. Пробач. А ти часом не той?.. (Крутить пальцем біля скроні). ІЛЬКО (ляпає долонею по словнику). Чого художника назвали малярем? Бо це його прообраз. Художники вийшли з малярів! ФЕЛІКС (вражено дивиться на Ілька). Чорт! Здається, в ньому помер геній! Тільки… А дай-но сюди руку. (Бере Ількову долоню і зітхає). Лінія Венери в тебе є… справжній рівчак, а от Аполлона - дастьбі! І не ночувала! ІЛЬКО (з кислою усмішкою). Аполлон хай ночує у Версалі! Мені, грішному, аби лиш корочки. Диплом! ФЕЛІКС. А де ж ти заміряєшся його доп'ясти? На товчку? ІЛЬКО. Ге! А ти ж у мене нащо? Переклеїмо фотографію. Замість Ілька Манохи - Фелікс Майстренко! Отут! (Махає в повітрі папірцем). І я в інституті! ФЕЛІКС (бере папірця, читає). Екзаменаційна картка… художній інститут. То я маю вступати замість тебе?! ІЛЬКО. Я ж не винен, що малюю, як курка лапою. А ти мій друг зі шкільної лави. Іншого вибору в тебе нема. ФЕЛІКС. Ну, а далі ж як? І закінчувати теж мені? У гарні ж суточки ти мене загнав! ІЛЬКО. Не бійся. Ти тільки вступиш, а далі… З дядьком я не пропаду. На те він возить проректора. ФЕЛІКС. А тепер послухай мене. Я знаю тебе, як облупленого. Дурисвітом треба народитися. А ти й збрехати до пуття не вмієш, відразу червонієш по самі вуха. Коли про когось кажуть, як не брехне, то не дихне, чи бреше, як шовком шиє - то це не про тебе, Ільку, друже мій хороший! Який це тебе ґедзь укусив? ІЛЬКО. Ех, Феліксе… От ти чоловік учений, інтелектуал. Романи читаєш, холера ясна… Он, бачу, й "Страждання молодого Вертера"… Скажи мені по щирості: годжусь я в женихи чи ні? ФЕЛІКС. Куди більше, ніж у художники. ІЛЬКО. І я теж так думаю. Шкода тільки, що думка Євиних батька-матері не збігається з моєю. ФЕЛІКС. А ти що, просив уже руки? ІЛЬКО. Вирішив урешті розпрощатися з парубоцтвом. ФЕЛІКС. Ага. І що ж? Підкотили гарбуза? ІЛЬКО (тяжко зітхає). Приходжу я свататись… А цих двоє звіроящурів... Уявляєш: говорять про мене у третій особі. Наче я не гомо сапієнс, а якась, вибачте, етажерка… ФЕЛІКС. І що ж вони тобі сказали? ІЛЬКО (стає у позу). Цитую дослівно. "Гаразд, спаруються молодята. А жити? Де молодятам жити? Женишок щось там наче обіцяє, га, жінко?" Це Євин великорозумний татусь. Єхидна у махровому халаті! А це - подруга його життя. "Райський куточок у гуртожитку!" - "А кооператив же як, гордує ним, абощо? А даремно… Там, славлять, такі вигоди!

Коридор - хоч конем грай! Ще й ота, як її в біса… біда". - "Скільки разів тобі казала: не біда, а біде". "Ой, що це я, ну, звісно ж, біде - щоб його біда побила!" - "Ну, що ти, чоловіче! Де вже йому гордувати: у парубка купило притупило, кумекаєш? Ощадкнижкою ще не завівся." - "То що, жінко, спустімо цього Голохвастова з небес на землю?" (Скрушно). Ну й, як бачиш. ФЕЛІКС. А кохання ж як? ІЛЬКО. "Коханням ситий не будеш!" Ось що вирекла ця високородна пані. ФЕЛІКС (іронічно). Із княжого дому? ІЛЬКО. Князівство - хутір Васильків. ФЕЛІКС. Ну, таким не унтера - генерала подавай! ІЛЬКО (похмуро). При повному параді, ще й з Анною на шиї! ФЕЛІКС. Ну, а ти ж на те що? ІЛЬКО. Я, звичайно, гопки. "Проживемо й без вашого благословення. А без вашого біде й поготів!" ФЕЛІКС. Ворог, звісно, в паніку? ІЛЬКО. Таку репанку злякаєш! "Сватаєшся, а нареченої не знаєш! А вона в нас не в лісі росла, як дехто. Слово батька-матері для неї закон". (Зітхає). І це свята правда: Єва сама мені хвалилася. ФЕЛІКС. Аристократи з хутора Васильків… Невмируще поріддя! Падають царі, імператори, генсеки, а вони, хоч умри, свою чарку до обіду вип'ють! І кавунця заріжуть. І літнівку змурують. ІЛЬКО. Так то воно так. Але, зрештою, як подумати, батько й мати не такі вже й простаки! Звісно, мене втоптано в болото. Але ж вони дивляться уперед, у них своя житейська мудрість - треба, холера ясна, якось переступати через себе! Свій гонор у кишеню ховати! ФЕЛІКС. Цебто як? ІЛЬКО. Знаєш, як у казці. Богатир і напис на білім камені. Поїдеш направо - голову зложиш. Наліво… Від якогось часу отак і я вагаюсь на розпутті… Як жити далі?.. Так, як досі… ФЕЛІКС. Або що? ІЛЬКО. Розумієш, не хочу бути тим, кого й у церкві б'ють. ФЕЛІКС. Похвальне бажання. Але якось досі не помічав. ІЛЬКО. Чого саме? ФЕЛІКС. Ну, що ти осел. ІЛЬКО. Ні, я таки осел! ФЕЛІКС. Облиш. ІЛЬКО. Осел. Натуральний осел-ревун! ФЕЛІКС. Хай Бог милує! ІЛЬКО. І зараз поясню, чому. ФЕЛІКС. Ні, ні, не пояснюй. Ти ніколи не пас задніх. Не ходив у двійкарях! ІЛЬКО. Шквирю знаєш? ФЕЛІКС. Це той, кого ми в школі репіжили киями? Прив'язували до вчительського столу і чинили козацький самосуд? Щоб не порушував нашого статуту і не курив з рукава, ховаючись по темних закамарках? ІЛЬКО. Він самий. Що він, по-твоєму, за один? ФЕЛІКС. Ну, тут питань нема. Переросток. І цілковитий ідіот.

114

В.КОРНІЄНКО, А.ПЕРЕПАДЯ

“ОДИН СОН...” Дзвінок у двері. Заходить ШИРЯЄВ. Це верткий чоловічок зі смоляним волоссям, з очима, мов блискавки, й зі шпакуватою шкіперською борідчиною, що виглядає мов приклеєна. На ньому берет із китицею, замшева брунатна куртка та мокасини. ШИРЯЄВ. Баталіст Грибоножко? ФЕЛІКС. Помилилися дверми. Зліва по коридору. Ширяєв, прикипівши поглядом до картини з Бо, завмирає, мов мисливський собака у стійці. ФЕЛІКС. Отам. (Показує в коридор). ШИРЯЄВ. Стривай-но. (Причиняє двері, потім чіпляє окуляри і підходить до картини з Бо). ФЕЛІКС. Агов! А яким це ви правом, людина з вулиці… Ширяєв (обертає голову). Ти це до мене? ФЕЛІКС. Ельдар Рудольфович?! Ой, пробачте, пробачте, не пізнав! ШИРЯЄВ. Вибачення приймаю. (Знов одвертається до картини). ФЕЛІКС (до Ілька, пошепки). Знаєш, що це за птиця? ІЛЬКО. Якесь велике цабе? ФЕЛІКС. Бери вище. Бог. Московський знавець живопису, славетний відкривач талантів, сам ШИРЯЄВ. ІЛЬКО (присвистує). Холера ясна! Потрібна людина! (Підштовхує Фелікса). Не лови ґав! ШИРЯЄВ. Хто це? (Показує на картину). ФЕЛІКС (несміливо). Бо. Алегорична фігура. ІЛЬКО (виступає вперед). Я модель. Викапаний Бо, правда? О, що за око в мого приятеля! ШИРЯЄВ (спопеляє його поглядом). Тільки прошу без адвокатів. ІЛЬКО. Мовчу, мовчу. (До Фелікса). Ну, чого стовпом стоїш? Уласкавлюй його. Запроси до столу. Голими руками це світило не візьмеш. ФЕЛІКС. Хочеш, щоб усе пропало? Головне зараз - не збивати його з плигу. ІЛЬКО. У-у-ух! Такому пальця в рота не клади. Видно пана по халявах! ШИРЯЄВ (по паузі). І багато в тебе цього, е-е… добра? ФЕЛІКС. Ну… Стаж у мене… ІЛЬКО (перебиває). Він у нас скромник. Казав би з маху - цілий міх! Показати? (Відчиняє комору й виносить звідти купу полотен). Ширяєв розставляє картини під стіною і по черзі, то приступаючи ближче, то відступаючи, розглядає їх. ІЛЬКО (до Фелікса). Диви. Надувся як сич. Що воно за знак? ФЕЛІКС (мерзлякувато щулиться). Що в потилицю вже диха смерть. Пропав! Пропав навіки… ІЛЬКО. Гей, однокашнику! Муж ти чи кваша? А, мо', то він нажабився з утіхи? ФЕЛІКС (тоскно). З утіхи? ІЛЬКО. Мо', то в нього такий шик? Щира велич не опускається до телячого захвату? ШИРЯЄВ (обертається до Фелікса). Я, звісно, звір, але марно не вбиваю. Оті лагідні чудовиська з людськими очима… Я сказав би... Хм, хм! ФЕЛІКС (нітячись). Маєте рацію. Юнацька данина Примаченко. Хоча…

ІЛЬКО. А який у цього ідіота нині прожитковий мінімум? Знаєш? ФЕЛІКС. Ну? ІЛЬКО. Яхта "Ассоль", дача в Осокорках і відповідно… супутниця життя - Венера Мілоська. Лишається поодбивати руки - і готова богиня кохання… А я? Хто, по-твоєму, я? ФЕЛІКС (підходить до картини з зображенням Бо. Жартівливо). А ти - Бо! ІЛЬКО. Ні, я серйозно. ФЕЛІКС. А з кого намальовано Бо? Не з тебе? ІЛЬКО. Припустімо. І що з того? ФЕЛІКС. Мій Бо сама добрість. ІЛЬКО. Я питаю про себе. ФЕЛІКС. А я про тебе й кажу. Доброго Бо не намалюєш із ледаща. ІЛЬКО. Хочеш сказати - я добряга? ФЕЛІКС. І на додачу - чесного роду. ІЛЬКО. А що я з того маю? ФЕЛІКС. Що? Не так уже й мало. Чисте око. ІЛЬКО. Гарна штука. От тільки шкода, хісна з нього катма. Як той казав, з чистої совісті хутра не пошиєш. ФЕЛІКС. Ах, он воно що! Мерзлі забаглося хутра? ІЛЬКО. Годі вухналі зубами кувати! Маю я право на дрібку тепла? ФЕЛІКС (іронічно). Так-так… І ти поклав… ІЛЬКО. Знаєш, що глаголе Шквиря? Хочеш жить умій крутиться. Приступне кожному. Навіть найпростішій амебі, не кажучи вже про членистоногу сколопендру. ФЕЛІКС. Ну, коли Шквиря, тоді хай мовчать Діогени та Сковороди. Одне незрозуміло. Відколи це малярство - золоте дно? ІЛЬКО. А ні? Шквиря, спасибі йому, просвітив. Двоє його корешів… скільки, гадаєш, заробили вони за літо?.. ФЕЛІКС. Зеленого уявлення не маю. ІЛЬКО (переможно). На "Ладу"! ФЕЛІКС. І що ж за шедевр вони створили? ІЛЬКО. Уклали угоду. Хе! На оформлення сільського клубу. ФЕЛІКС. Щоб це схиляти коліна перед капарниками! Ой, не сміши! ІЛЬКО. А мені це якраз підходить. Кру-ти-ти-ся! І хліб матиму, й до хліба, а головне - уговкаю Євиних предків… Як усі, так і я… Та й тобі б це не завадило. Чи думав ти про те, чому ти досі… ФЕЛІКС. Нидію у мороці невідомості? ІЛЬКО. Такі картини, очей не відірвеш, а ніхто, крім тебе, їх у вічі не бачив. ФЕЛІКС. Це ти про винагороду? Храм, брате, на те, щоб у ньому молитися… ІЛЬКО. Але й без премій жити, згодься… Чому б не так: і хист і винагорода? ФЕЛІКС. Та хто ж проти? ІЛЬКО. Треба тільки знати, з ким водитися. Із потрібними, як править Шквиря, людьми. ФЕЛІКС. Курзу-верзу! Насамперед - учистити щось путнє! А лаври знайдуть тебе самі. Принаймні… посмертно. ІЛЬКО. Не цінуєш ти себе… Свого становища… От я на твоєму місці…

115

В.КОРНІЄНКО, А.ПЕРЕПАДЯ

“ОДИН СОН...”

ШИРЯЄВ. А вуса в тебе нівроку. А-ля генерал Драгомиров, він же Сірко-отаман пензля Іллікозакофіла. ФЕЛІКС (зітхає). Розумію, пане академіку. Аби ж то в вусах сила! ШИРЯЄВ. Хто зна… хто зна… Нерви в тебе як? Не скаржишся? ФЕЛІКС (хрипко). Я - за щиру правду. Навіть убивчу. ІЛЬКО. Ех, не послухав розумної ради! ШИРЯЄВ (добуває носовичок і трубно сякається). Не люблю, коли просять пощади. Тоді й справді чуєш себе зарізякою… Будемо виставлятись. У Москві. ФЕЛІКС (плюхає на стілець). Хух! Виявляється, померти можна й від щастя! ШИРЯЄВ. Ге! Я вмиваю руки. Я, шановний, попереджував! ФЕЛІКС. Спасибі! Чи думав я коли чи гадав? Господи! Та це ж фантастика! Велике… велике спасибі! Не знаю, як вам і дякувати! ШИРЯЄВ (суворо). Гей, юначе! Не буди в мені звіра. Я з діда-прадіда безсрібник! ФЕЛІКС. Безсрібник? ШИРЯЄВ. Атож, мені це приємно. Найсолодший приз - саме відкриття. Не забирайте його в мене, а то ще передумаю! ІЛЬКО. Ні, ні. Він більш не дякуватиме… А що б я вас запитав, Ельдаре Рудольфовичу. Як у найвищого авторитета. ШИРЯЄВ (щулить очі). Лестощі? ІЛЬКО. Ні, ні, така нагода… гріх не скористати. ШИРЯЄВ. Говоріть. ІЛЬКО. Чи вільно художникові підписувати… той… роботи своїх учнів? ШИРЯЄВ. Що?! Я мушу на це відповідати? ІЛЬКО. Гаразд, гаразд. А ліві роботи? Як із цим у художників? ФЕЛІКС (убік). А щоб ти скис! Провалить усе діло! Без ножа заріже! ІЛЬКО. І взагалі: чи можна вважати художників за багатих людей? ШИРЯЄВ (блимає на Ілька). Ну, мені пора. (Виймає нотатника і повертається до Фелікса). Отже, твій телефон? ФЕЛІКС. Три шістки, три четвірки. ШИРЯЄВ. Так… А як же величати?.. (Раптом зиркає на годинника). Сто чортів! Запізнююся на літак… Добре, я ще подзвоню… Вернісаж післязавтра. Дійшло? Бувай… ФЕЛІКС (негодні повірити щастю). Щасливої дороги! ІЛЬКО ШИРЯЄВ (раптом зупиняється на порозі. До Ілька). А в тебе, мурий, очі наче й чисті, а в голові жуки… Ще один… міняйло в храмі!.. (Іде). Ох, важка ти, шапка Мономаха! ФЕЛІКС (піднесено). Здавалося б, абищиця: Бог переплутав двері. А для Майстренка - це перепустка в рай. ІЛЬКО. Поздоровляю! (Ходить по кімнаті). Холера ясна! Міняйло в храмі… Телефонний дзвінок.

ФЕЛІКС (у рурку). Слухаю. Що? Виставка? Жартуєте?! І коли ж?... Що?.. Добре. Все ясно. Спасибі. (Кладе трубку). Ну, впав у гаразд, як муха у сметану! ІЛЬКО. Ще один сюрприз? ФЕЛІКС. Аж боюся: як би не наврочити. Хвилину тому, як грім на голову, виставка в Москві… ІЛЬКО. А тепер?! ФЕЛІКС. Ошелешили новою звісткою! ІЛЬКО. Про виставку? ФЕЛІКС. Цього разу в Києві. Тільки ж от недогода: відкриття теж позавтра. ІЛЬКО (по паузі). Холера ясна! Чи не забагато виставок як на одного автора? ФЕЛІКС. Забагато? Ха-ха! ІЛЬКО. Загребущий ти чоловік, Феліксе. Нема, щоб поділитися… по-братньому… з ближнім. ФЕЛІКС. Ти це про себе? ІЛЬКО. А чом би й ні? ФЕЛІКС. Ха-ха! Ще один художник! ІЛЬКО. Виставився б під своїм прізвищем і став би ним. Не треба б і диплому. Тільки й клопоту, що привезти картини до Москви. ФЕЛІКС. Ого! А Київ? Не той розмах? ІЛЬКО. Е, в Києві не вигорить. Виставка ж на твоє прізвище. А в Москві ще твого прізвища не знають. ФЕЛІКС (регоче). Ну, ти й комбінатор! ІЛЬКО. Комбінатор? (Задумується й зітхає). ` Тонучий і за бритву хопиться. ФЕЛІКС (затирає руки). Звичайно, дві виставки нараз - воно морока. Але морока, чорт бери, приємна. Якось упораємось. (Повертається до Ілька). А тобі, Ільку, дружня моя порада. Викинь дурне з голови і будь тим, із кого малював я Бо. ІЛЬКО. Багато хто легковажить голосом сумління і це тільки йде йому на користь. ФЕЛІКС. На користь? А знаєш, що сказав із цього приводу німецький філософ? ІЛЬКО. Не цікавився. ФЕЛІКС. Дві речі викликають у мене найбільший подив: зорі на небі і моральний закон усередині нас… Га? Йти проти совісті, Вертере мій милий, чинити блюзнірство - це замах на сам Космос, на щось більше, ніж ми самі. А раз так, то… Е, та ти, бачу, сьогодні не в гуморі, краще про це пізніше. А зараз… Дві рівночасно виставки… Не гріх і замочити, чи не так, о великий Караваджо сучасності? ІЛЬКО. Такі перспективи! Як мовиться, і Бог велів… Фелікс приносить із кухні пляшку і наливає собі й Ількові. ІЛЬКО. Що ж! Хай живе московська виставка! ФЕЛІКС. А київську чому ж зобиджаєш? ІЛЬКО. Ой! І київська! Дарма що ця остання (дивиться в очі Феліксові) не моя! П'ють. Кімнату заливає сліпуче сяйво блискавки. Фелікс та Ілько підходять до вікна. Лунає грім. ІЛЬКО. А ось і салют на нашу честь! ФЕЛІКС. Грім! Блиск! Вакханалія електрики! Суща горобина ніч! ІЛЬКО (вдивляється у палахкотючий обрій). До пари бурі у моїй душі… де блискавки шваркотять у тім самім гемонськім танку, що й надворі…

116

В.КОРНІЄНКО, А.ПЕРЕПАДЯ

“ОДИН СОН...”

навісному танку з шаблями… (До глядачів). Об мене витерли ноги… А що ж я? Я мушу втерти їм носа… Ех! Що б я дав, аби укоськати Фелікса… Мало йому київської виставки? ФЕЛІКС (не чує Ілька). Як це в поета? Сміх буде, плач буде… перламутровий! Світло зненацька гасне. Новий спалах блискавиці. Ілько раптом упинається у плече Феліксові. ФЕЛІКС. Сказився? Болить же! ІЛЬКО (хрипко). Що це?.. Що це там?.. Диви! Тепер спалахи йдуть безперервно. ФЕЛІКС. Господи! Та що з тобою? ІЛЬКО. О, о, знову. ФЕЛІКС. Що знову? ІЛЬКО. Отам! Диви! Ні, не туди! ФЕЛІКС. А куди? Куди в бісового батька мені дивитися? ІЛЬКО. Таж на чорта свого… а чи янгола. ФЕЛІКС. Бо? ІЛЬКО. Нічого не бачиш? ФЕЛІКС. Бо як Бо. ІЛЬКО (кричить). Чогось такого, що аж кров холоне в жилах… Не бачиш?! ФЕЛІКС. Бачу, як скачуть тіні. Та що це? На тобі лиця нема! ІЛЬКО. Тіні?.. І більш нічого?.. ФЕЛІКС. Принаймні надприродного. ІЛЬКО. А мені… ба!... мені здалося… ФЕЛІКС. Щось приверзлося? ІЛЬКО. Повіриш… аж мурашки по спині… ФЕЛІКС. Ох насмішив! Галюцинації абощо? (Оглушливий удар грому). ІЛЬКО (перекрикує гуркіт). Він… Бо… ох!.. він живий… Живий, псявіра, і свариться пальцем… ФЕЛІКС (пильно дивиться на друга). Достолиха! Ніби ж і випив ледь-ледь… (Кричить). Живий Бо?! Розумом стерявся, чи що?! Ні, госте дорогий. Додому проти ночі я тебе не пущу. Сю ніч ночуватимеш у мене. Сяк-так заспокоївши Ілька, Фелікс стелеться на тахті. У примарному світлі зірниць приятелі лягають у постіль і вкриваються ковдрою.

ІЛЬКО. Цур тобі! Та це ж мити голову! ФЕЛІКС. Га? ІЛЬКО. Чи не алік він таємний? Боже милий! (До Фелікса). Шампунь, кажу. Для стимуляції росту волосся. Зараз же викинь. (Кидається до Фелікса). ФЕЛІКС (відскакує). Волосся? Цікаво, у шлунку виросте? (Забігає за стіл). Ку-ку! ІЛЬКО. Віддай мило! Ти ж дудлиш отруту! Ну, кому я кажу? Женеться за Феліксом. Гість і господар бігають, тупочучи ногами, по кімнаті, зачіпають меблі. З гуркотом перекидається стіл. Дзвінок у двері. ІЛЬКО. Хто там? ГОЛОС ІЗ-ЗА ДВЕРЕЙ. Сусід. Фахівець ритуальної служби. ФЕЛІКС. Не відчиняй! У нас ніхто не помер. СУСІД. Де ваша совість! Хай трупи жеруть шакали? Цього вам треба? ІЛЬКО. Цебто як? СУСІД. Мені завтра удосвіта на роботу, а ви тут… ФЕЛІКС. Сьогодні в мене свято! На всю губу! І не похорон, а день народження! СУСІД. Та я ж буду завтра як сонна муха. А мені копати! ФЕЛІКС. Копати? Що тобі, голубе, копати? СУСІД. Буцім не знаєш? Ложе для вічного спочинку. ФЕЛІКС (хихотить). Яму? СУСІД. Цур тобі, пек! Могилу. Або ще краще: домовину. Є ще й пестлива форма: земляночка. Перлина народно-пісенної творчості. ФЕЛІКС. Переживеш! Не хірург. СУСІД. Це ти про мене? Так знай же, такої клієнтури, як моя, - безмовне плем'я жовтолицих, гостроносе, з запалими очима, - не має жоден фахівець. І досить мені на день вийти з ладу, як жовтолицими умить завалить місто. Ось чому до мене ніхто… до мене… ніхто словом кривим не озветься. А ти… ти… ІЛЬКО. Не гнівайтесь, шановний, мій друг погарячкував. ФЕЛІКС. Нічого! Покопає і невиспаний. Подивіться лиш на нього! Та цих гробарів і довбнею не вб'єш! Здоровий, як поліський злодій! СУСІД (задихається з обурення). Ах, ти ж сучий сину! На кого пащеку роззявляєш?! Я, аби ти знав, заслужений майстер земляних робіт… Лауреат почесної грамоти міськвиконкому з профілем вождя світового пролетаріату... І ще ніхто… ніколи… ніхто… Та я тобі… Забув про розписку в міліції?! (Іде геть). ІЛЬКО (стоїть стовпом, потім хапливо прочиняє двері). Стривайте! Що за розписка? СУСІД. Попереджуємо востаннє! Ось що сказали в міліції цьому Собакевичу, галабурдникові окаянному! ІЛЬКО стоїть недвижно перед дверима. Видно, слова сусіди запали йому в голову. ІЛЬКО (пробуджується з задуми й затирає руки). Ну й тугодум же я!.. Ось вона, щаслива нагода! Сама пливе до рук. А я вже гадав… усе сьогодні проти мене… (Роззирається по кімнаті). Так-так… З чого ж

Картина друга Обстанова та сама. Горобина ніч. Видно, як один із заснулих устає, підходить до столу, бере пляшку і п'є нахильці. Похлинається й закашлюється. ГОЛОС ІЛЬКА. Це ти, Феліксе? Товчешся, як Марко в пеклі! ФЕЛІКС. Та от, брате, горло полощу. ІЛЬКО. Ангіна? ФЕЛІКС. Еге, ж. Фолікулярна. ІЛЬКО (встає і запалює світло). Як? Українська з перцем? ФЕЛІКС (трясе перекинутою догори дном пляшкою). Ех, нездалий київський посуд! Не вичавлюється - хоч кричи! (Кидається на кухню). Бери його лиха година! (Біжить у ванну). ІЛЬКО. Що за мана! Ніколи таким його не бачив. ФЕЛІКС (виносить пляшечку з жовтою рідиною. Співає). Кришталева чара! (Відкручує ковпачок і прикладається до пляшечки).

117

В.КОРНІЄНКО, А.ПЕРЕПАДЯ

“ОДИН СОН...”

його почати? Ага. В театрі це, здається, називають шумовими ефектами… Кидається до транзистора і вмикає його на всю потужність. Відтак із криком: "Кажеш, не віддаси?!" починає методично бити посуд, беручи його з серванта. Фелікс спокійно спостерігає за погромом, час від часу прикладаючись до флакона. Потрощивши посуд, Ілько репетує ще дужче: "Віддай мило! Кому я кажу? Віддаси чи ні?" Другий дзвінок у двері. ІЛЬКО (кричить). Кого там ще нечиста несе? ГОЛОС. Відчиняйте. Іменем закону! ІЛЬКО. Ну от, маєш. Не послухав мене… Холера ясна! (Відчиняє). Заходять САНІТАРИ НАРКОЛОГІЧНОЇ СЛУЖБИ І СУСІД. ПЕРШИЙ САНІТАР (показує на Ілька). Оцей? СУСІД. Отой другий, що пускає бульки… У мене відповідальний похорон… за першим розрядом… Спецзамовлення, розумієте… А вони тут… ДРУГИЙ САНІТАР. А, наш давній знайомий! ФЕЛІКС. Га? Живим не дамся! (Біжить у ванну і зачиняється). ПЕРШИЙ САНІТАР. Що це? Я чую шум води. ДРУГИЙ САНІТАР. Бісів алік! Не інакше - відкрутив крана. ФЕЛІКС (із-за дверей). Казав же: живим не дамся! ДРУГИЙ САНІТАР. Буде топитися, знаю з досвіду. На тім тижні один відрізав собі вухо. ФЕЛІКС (із-за дверей). Ха-ха! Ван-Гог завжди живий! ДРУГИЙ САНІТАР. Треба ламати двері. (Б'є плечем у двері). Раптом двері відчиняються. ФЕЛІКС. Драстуйте. Я передумав. Захотілося пожити, щоб задушити цього юду! (Кидається на сусіда). СУСІД (хрипить). Рятуйте, люди добрі! Я ще стану в пригоді! Усьому місту! Хоч завтра! ПЕРШИЙ САНІТАР (до другого). Нум, берімо! Хапають Фелікса, який зразу стає як шовковий і дає себе відвести до тахти. ДРУГИЙ САНІТАР. А тепер… (Ількові). Вільні рушники знайдуться? ІЛЬКО. Та десь наче були. Виносить із ванної рушники. ДРУГИЙ САНІТАР. Зробимо вусатому немовляті сповиток. Санітари зв'язують Фелікса і кладуть на тахту. ФЕЛІКС. Люлі-люлі-люлі, дайте діткам дулі… (Хропе). Санітари рушають до дверей. СУСІД (тримаючись за шию). Оце й усе? Звісно, вдячний за рятунок, але… ПЕРШИЙ САНІТАР (затримуючись на порозі). А що вам ще треба? СУСІД. У нього ж останнє попередження! ПЕРШИЙ САНІТАР. З міліції? СУСІД. Уже всі протоколи оформлені. Самі бачите: небезпечний для суспільства. ПЕРШИЙ САНІТАР (по хвилинному роздумі, до Ілька). Ви, здається, його друг?

ІЛЬКО. Сиділи за одною партою. ПЕРШИЙ САНІТАР (вистромлює з дверей голову). Звісно, забрати воно не штука. Та коли б ми дістали якісь гарантії… ДРУГИЙ САНІТАР. Скажімо, хтось бере його на свою відповідальність. ПЕРШИЙ САНІТАР. Так би мовити, дамо йому останній шанс. Санітари пильно дивляться на Ілька. ПЕРШИЙ САНІТАР. Як ви на це? ІЛЬКО. Гарантії?! САНІТАРИ (разом). Атож. ІЛЬКО. На свою відповідальність? САНІТАРИ (разом). Достеменно так. ІЛЬКО (тяжко зітхає). Я б то, шановні, з дорогою душею… ПЕРШИЙ САНІТАР. Так що? ІЛЬКО. Поганий з мене в'язальник! У разі чого… Вас двоє і то ледве впорались. ПЕРШИЙ САНІТАР. Дивіться, останнє попередження - справа серйозна. ІЛЬКО. Я поможу вам на сходах. ДРУГИЙ САНІТАР. Значить, віддаєте? ІЛЬКО. Я його друг і дбаю за психічне його здоров'я. Сподіваюся, й ви… САНІТАРИ (ущипливо). Що, ми? ІЛЬКО. Клятву ж Гіппократа давали? ПЕРШИЙ САНІТАР. Ну, робіть як знаєте. Ми хотіли, щоб вам краще. Беруть Фелікса й несуть до дверей. ІЛЬКО (залишається стояти непорушно). Акуратніше! Не зачепіть за одвірок. ФЕЛІКС (прокидається і махає рукою на прощання. Розчулено). Не журись, Ільку. Там малюють теж. Курс лікування живописом. Лови! Наглядатимеш за квартирою. (Кидає Ількові в'язку ключів). ПЕРШИЙ САНІТАР. До побачення… друже. ІЛЬКО (чекає, поки вся група вийде, відтак цілує ключі). Може, воно й той… не зовсім… але… треба ж і мені колись пожити. У парі з Євою. А Фелікса не убуде. (Підходить до вікна). Щасливої дороги, Феліксе! Простаче Простаковичу! Одну по одній виносить із комори картини, розставляє попід стіною і милується ними. Телефонний дзвінок. ІЛЬКО (бере слухавку). Алло! (дедалі піднесеніше). Так, три шістки, три четвірки… Тарабанити в Москву?.. Картини?.. Стривайте, зараз запишу. (Нотує у записнику). Маловірменська три. Вернісаж післязавтра… о десятій ранку. Що, що? Зрозумів. Сказати вахтерові: з колекції Ширяєва. Як прізвище, питаєте? Ха! Пишіть: ІЛЬКО МАНОХА. (Кладе слухавку). Отак, Ельдаре Рудольфовичу. Ви справді відкривач. Художник Маноха! Непогано, га? А у Фелікса… як той казав: деліріум тременс… (Ходить по кімнаті). Бідолаха ФЕЛІКС. (Раптом зупиняється). Значить, так. Ширяєву збрешу: художник захворів, я його заміна… А тепер - пакувати картини - і в Москву! Чуєш, Ільку, в Москву! Холера ясна! Картина третя Передпокій виставкової зали. ІЛЬКО стоїть перед

118

В.КОРНІЄНКО, А.ПЕРЕПАДЯ

“ОДИН СОН...”

табличкою на стіні. За його спиною - Бо, що вочевидячки зійшов з картини. Впродовж усієї сцени кудлань невідступно ходить за Ільком, жестикулюючи і гримасуючи, як мім у пантомімі. ІЛЬКО (читає). Виставка робіт київського художника… (блаженно щулить очі) Ілька Манохи… Ну й Ширяєв, устиг махнути на Вогненну Землю, а про табличку не забув. Оте його відрядження до патагонців розв'язує мені руки… (Відступає від таблички і дивиться звіддалік). Що й казати, не щодня бачиш своє прізвище з нового рядка… Ех, дідько б його вхопив! Ма-но-ха. Велике "Ем", як генерал!.. (Відходить від таблички). І все ж, признатись, душа не на місці… Фелікс… Якої заспівав би оце Фелікс?.. Так і бачу: я стою, обціловую табличку з рідним своїм іменем, аж тут і справжній тріумфатор. Во плоті. Зміна освітлення. Через залу повільно наближається чоловіча постать у смугастому халаті й піжамних штанях. ІЛЬКО. Ти?! ФЕЛІКС. Що, не сподівався? ІЛЬКО (затуляє табличку). Я не винен, їй же бо, не винен. Це переплутав Ширяєв. ФЕЛІКС. А ти, либонь, і лапки склав, га? ІЛЬКО. Та я… Ні, ні, крий Боже! ФЕЛІКС. Ой, голова! Болить, клята, як не трісне!.. ІЛЬКО. З похмілля абощо? ФЕЛІКС. Не питай! У тебе той… не знайдеться? (Дає собі щигля по горлу). Ще не купив? ІЛЬКО. Де? Коли? Як подзвонив Ширяєв, ніколи було вгору глянути. Уночі - й то не спав. Розвішував для тебе картини. ФЕЛІКС. Ох! Я теж ґав не ловив… У вагоніресторані. Того-то й муку тяжкую приймаю. (Обхоплює голову руками). А календули? ІЛЬКО. Що, календули? ФЕЛІКС. Не знайдеться? ІЛЬКО. На 'кий біс вона тобі здалася? Не будеш же ти… ФЕЛІКС. Буду, дорогенький, буду. ІЛЬКО. Чи ти здурів! Нею ж полощуть рота! ФЕЛІКС. Можна рота - можна й горло. ІЛЬКО. Ну й хобі ж у тебе!.. Аспірин… Прошу дуже. ФЕЛІКС. Ех, що буде, те буде. Похмелюся цим трійлом. (Ковтає пігулку). Бр-р-р… ІЛЬКО. А я думав, тебе… ФЕЛІКС. Еге ж! Так би воно й було. Якби не мій оберіг. ІЛЬКО. Цебто? ФЕЛІКС. У мене є одна золота звичка. Завжди ховаю синеньку. ІЛЬКО. Куди, як не секрет? ФЕЛІКС. Найбезпечніше місце - шкарпетка. ІЛЬКО. А бодай тебе! Невже відчинила всі брами? ФЕЛІКС. А хто ж перед тобою? Фантомас? ІЛЬКО (оговтавшись). Дай я тебе поцілую, любий Феліксе. (Обіймає Фелікса). Стривай! А як ти дізнався про виставку? ФЕЛІКС. А як Шерлок Холмс по ціпку дізнався про кокур-спаніеля? Приходжу додому - частину полотен як лизень злизав. У газеті читав про твою виставку.

Здогадуюся: ти помилково назвав Ширяєву своє прізвище. Ото й уся дедукція. ІЛЬКО. Виходить, ти все знаєш? ФЕЛІКС. Знаю і сподіваюся, ти вже розвіяв це прикре непорозуміння. ІЛЬКО. Не жаль, ще не встиг. Тільки п'ять хвилин, як угледів табличку. ФЕЛІКС. Уявляю, що ти пережив, прочитавши своє прізвище. ІЛЬКО. Та я мало не здурів! Зачав гамселити себе кулаками по голові. Потім зривати табличку, аж це надворі якийсь скрип, далі двері в сінях рип - щелеп автор в хату! ФЕЛІКС (тисне йому руку). Дякую. Ти справжній друг. Стоїш за мене горою. Бо зникає. Знову попереднє освітлення. ІЛЬКО. Хай йому абищо! І приверзеться ж отаке! (Замислюється). Друг. Атож, не так це все просто: Фелікс таки мій друг. Як-то кажуть, останнім хлібом переламувалися. Ще не пізно, Ільку, одумайся, зніми табличку. (Береться за табличку). Нараз у залі з'являється жіноча постать у білому весільному строї. Ілько обертається на звук обцасиків. ІЛЬКО. У світі така красуня лиш одна. (Придивляється). Так і є, це Єва! Та що це?! Фата?! ЄВА (підходить до Ілька. Задерикувато). Ну, чого пеклом дишеш? ІЛЬКО. Ні, я маю танцювати! ЄВА. А чом би й ні? Тепер уже не гріх. ІЛЬКО. На твою команду? Хе-хе! Пардон. ВІДВІДУВАЧКА (дівчина у шкільній формі). Це ви художник? ІЛЬКО (захоплений зненацька). Хто вам таке сказав? ВІДВІДУВАЧКА. Ну, ви ж Маноха? ІЛЬКО. Правильно. (Раптом ляскає себе по лобі). А-а! Маєте рацію. Я художник … художник Ілько МАНОХА. ВІДВІДУВАЧКА. Ах, який ви цікавий!.. Таким вас і уявляла. ІЛЬКО. Хм-хм… ВІДВІДУВАЧКА. Мені автограф. ІЛЬКО (розписується). Трохи криво. Ну, та нічого. ВІДВІДУВАЧКА (шепоче). Я чекатиму на виході. ЄВА. Що там вона шепотіла? ІЛЬКО. Призначила побачення. ЄВА (виймає люстерко, чепуриться). У неї курчата на руках. ІЛЬКО. Чи ти ба! ревнуєш? ЄВА. Було б кого. ІЛЬКО (дивиться на весільний стрій). Ще б пак! Отакого гарбузяку підкотила! ЄВА (ураз міняє тон). Розумію, в серці твоїм рана… Та повір, любий, я була і лишаюся твоя… чуєш? Твоя… навіки… виключно і беззастережно. (Обертається на підборах). Хіба не до тебе я прийшла? Не стою перед тобою у всій пишноті своєї вроди? Які ще треба докази? ІЛЬКО. Докази, кажеш? Ха-ха-ха! (Іншій відвідувачці). Вам що? Автограф? Будь ласка. ЄВА (до відвідувачки, у нестямі). Геть звідси! А то очі повидряпую!

119

В.КОРНІЄНКО, А.ПЕРЕПАДЯ

“ОДИН СОН...”

ВІДВІДУВАЧКА. Сама ти хамка! (Відходить). ЄВА (повертається до Ілька). Атож, докази! Вони перед тобою. Во плоті. А ось і коронний. (Солодко мружить очі й підставляє вуста). Поцілуй мене. Чи вже інша люба? ІЛЬКО (мимоволі тягнеться губами, але враз похоплюється. Гнівно). Дірки з бублика не варті твої докази! Облесниця! Пропонуєш мені крихти з весільного столу? ЄВА (відводить обличчя). Які крихти? ІЛЬКО. Закортіло востаннє погуляти? То крихт мені не треба, мені увесь пиріг подавай! ЄВА (кидається йому на шию). Дурнику! Так, я справді з весілля, але будь певен: туди вже не вернусь. ІЛЬКО. Ха! Збіса цікаво. ЄВА. А чому не вернусь? Не здогадуєшся? ІЛЬКО. Невже втекла з-під вінця? ЄВА. Глянь на мій палець. Указівний. Чорнило бачиш? То від ручки. Хотіла вже була розписуватись, а потім брязь ручку на стіл і хода! ІЛЬКО. Не бре'? І тепер ти… моя? ЄВА. Смерть одна розлучить нас. ІЛЬКО. Ну, ти ж і одчаяка. Хоч і попомучила мене, а все ж козир-дівка. (Цілує чорнило на пальці). А як же оті… хуторяни? ЄВА. Це ти про предків? ІЛЬКО. Не могла ж ти їх ослухатися. ЄВА. Ха! Вони потім ще й квиток брали. Мені на літак. ІЛЬКО. Така великодушність? ЄВА. Перепона до шлюбу впала. ІЛЬКО. А-а, я вже не маляр, а художник! ЄВА. Сама прочитала в газеті. ІЛЬКО. А якби лишився, ким був? ЄВА. Повінчалася б із нелюбом. ІЛЬКО. О люди, породження єхидни, як сказав Карл Моор у п'єсі "Розбійники"… Що ж, краще пізно і краще так, аніж… ЄВА. Тепер довіку малюватимеш лиш мене. ІЛЬКО (закашлюється. До відвідувачки). Вам що, автограф? Будь ласка. Єва (рвучко бере Ілька під руку). Ходім до зали. Покажеш свої шедеври. ІЛЬКО. Іди сама, а я ще тут… Є одна справа. ЄВА. З відвідувачками у фартушках? (Свариться пальцем). ІЛЬКО. Ні, це дуже серйозно. (Єва йде). То що, Ільку Солопійовичу? Знімати цю гемонську табличку чи хай висить? Без Єви мені світ немилий… Отже, нічого не лишається, як справді постригтися в художники. (Підходить до таблички). Прости, друже дорогий. (До глядачів). Про виставку Фелікс знати не повинен. Цебто, про дзвінок Ширяєва. Тоді ми й далі - друзі. Холера ясна!

МАНОХА (порпається в паперах). Де ж це я його поклав? Береженого, як то кажуть, і Бог береже. (Гортає теку і виймає аркуші). Ось вони, голубчикиконтракти! Це з ким? Фресковий розпис клубу трамвайників. Така собі тризначна цифра. А ось і те, що мені треба. (Читає). … преподобний панотець церкви Радосте Всіх Скорбящих з одного боку… і художник Маноха Ілько Солопійович з другого… і таке інше і таке інше… за що виконавцеві підряду належить гонорар у сумі… Далі красуня чотиризначна цифра. Всміхається, ось я, бери мене, я твоя! Що ж, я чоловік не гордий, візьму. От тільки зроблю невеличку косметику. (Бере лезо і підчищає документ). Трохи поменшала, а все одно кругленька. От і кажіть після цього, що живопис не золоте руно! Звісно, як маєш ім'я і вмієш пустити його в обіг! Дзвінок у двері. Заходять ТИТ ЛОЖКА, АПОЛЛІНАРІЙ НОГА і ХАРКО КИРПА. МАНОХА. Як? Ви тут? КИРПА. Достеменно так. Пайовики фірми "Маноха і К0"! МАНОХА. А жукинська церква? Знову картярили, абощо? КИРПА. На які кошти? На завдаток, що ти нам не дав? МАНОХА. Не знаєте мого правила? Тільки після роботи. Зробите халтуру, тоді ріжтеся хоч до нових віників. Значить, не картярили? НОГА. Три дні у руки карт не брали. Ех! МАНОХА. Чого ж такі пом'яті? Замурзані, як мацапури? ЛОЖКА. Часом і вугільною баржею попливеш, аби лиш добратися куди треба. МАНОХА. А пекло, що замовив дяк… ідучи назустріч побажанням вірних?.. Виходить, закінчили? ЛОЖКА. Чортів намалювали. А от грішників, що лижуть сковороди… КИРПА. Серед них і ті, що обраховують своїх компаньйонів… НОГА. Грішники, шефе, почекають. МАНОХА. Блекоти об'їлись? Що за маячня?! ЛОЖКА. Ех, де наше не пропадало! (Підходить до Манохи). Дай лапу. МАНОХА. Тьху! Якась сажа! Що ти мені тицяєш? ЛОЖКА. Ніж говорити дарма, краще прочитай. МАНОХА (читає). Они же вопіяху, возми, возми, распни єго… Ви що, агітувати прийшли? Самі помазались у Христову віру, поки чортів мережили, а тепер і мене навертати? ЛОЖКА. Не було паперу, так видерли з Біблії. Не туди дивишся. На звороті. МАНОХА (читає). Скинутий. Хе! Чорна мітка? НОГА. Та вже ж не біла. МАНОХА. Навіть так? Браво, дорогі флібустьєри! Тільки чи не надто спішите зривати лички зі свого… гм… Сільвера? Піратський звичай знаєте, холера ясна? НОГА. Хочеш викрутитися? МАНОХА. Ваші звинувачення! ЛОЖКА. Будь ласка. Знаєш, шефе, хто ти єси? МАНОХА. Директор фірми "Маноха і К0".

ДІЯ ДРУГА Картина четверта Квартира Манохи. На стіні - картина з Бо. Поруч весільне фото Ілька з Євою. Кімната захаращена напнутими на підрамники полотнами. Посеред підлоги - великий палас. Палахкотить ватран. Маноха за письмовим столом.

120

В.КОРНІЄНКО, А.ПЕРЕПАДЯ

“ОДИН СОН...”

ЛОЖКА. Глитай ти - ось хто. Подобається? МАНОХА. Он як! НОГА. Це ще не все. Павук. КИРПА. Упир. МАНОХА. Чи не забагато на одну людину? І кого ж це я смокчу? ЛОЖКА. Тим бо й ба, що нас! МАНОХА. Не бачу слідів укусів. Пики хоч цуценят бий. ЛОЖКА. Даймо, своїми пиками ми задоволені. Скажи краще, скільки нулів у сумі, застереженій контрактом? МАНОХА. Провали у пам'яті? Я ж вам сказав. НОГА. Нічого. Послухаємо ще. МАНОХА. Повторю, коли такі забудькуваті. Два. Нулів два. НОГА. А три не захотів?! МАНОХА. Хто вам міг сказати таку нісенітницю? КИРПА. Знайшовся один добрий чоловік. НОГА. Жукинський дяк. ЛОЖКА. Рупор божий. Глаголив неложними устами. МАНОХА. Так і сказав? НОГА. Ще й перехрестився. А коли працюєш у церкві, це тобі не жарти. МАНОХА. Брехня це все. Безсоромна брехня! (Бере з теки аркуш). Ось контракт. Вам дати окуляри? НОГА (дивиться в контракт). Так, нулів два. Себто тут. А подивись-но тут. (Дістає з кишені аркуш і подає Маносі). МАНОХА. Холера ясна! Звідки він у вас? НОГА. Випав у дяка з кишені. Як лежав п'яний на могилках. Дати окуляри? МАНОХА (крізь зуби). Обійдуся. НОГА. Я скажу, що ти бачиш. Цифру з трьома нулями. МАНОХА. Не знаю, що бачиш ти, а я бачу описку. НОГА. Контракти зроблені під копірку. МАНОХА. Ну то й що? На моєму примірнику нуль не відбився. НОГА. А може, винна не друкарська машинка? Дай-но сюди! (Розглядає контракт проти світла). Ого, як світиться! Чортів шахрай! МАНОХА (журливо). Гаразд. Розказати вам таке, що ви будете ридати ще й жаліти мене? КИРПА. Авжеж. Ось уже держимо й хусточки напоготові. МАНОХА. Скажіть-но, друзі, якому богові молиться жінка? ЛОЖКА. Ну, жінки всі з одного тіста. Афродіті? МАНОХА. Може, чиї й Афродіті, а моя так Мамоні. Неситому золотому божеству. Збагнули? ЛОЖКА. Ото велике діло! Не бути підстилкою. Та й уже! НОГА. Сказав би краще - зажерся. Було б хоч почесному. ЛОЖКА. Так що, хлопці? Пустити його по дошці з зав'язаними очима? Чи протягти на вірьовці під кілем? КИРПА. Гадаю, йому не хочеться! ЛОЖКА. Ного! Поверни йому контракт. МАНОХА. Ну, взяв. ЛОЖКА. Кирпо! Подай йому ручку.

МАНОХА. Взяв ручку. ЛОЖКА. Дописуй. МАНОХА. Тут уже все написано. ЛОЖКА. А нуль? Про нуля забув? МАНОХА. Припустімо, я не дописую. Що ви на те? ЛОЖКА. Змінимо назву фірми. Маноха залишиться, а К0… НОГА. …грюкне дверима так… КИРПА. …що ти нас тільки побачиш! МАНОХА. Охо-хо! Які герої! Викрали, бачте, контракт у п'яного дяка, загреблися в вугілля, як щурі, щоб зайцем пропливти на баржі, явилися сюди, як чорти з пекла, наслідили на моєму ендеерівському паласі, наговорили нечемних речей, а тепер ще й беруть на Бога! ЛОЖКА. Які вже є, шефе. МАНОХА. Так от що я вам скажу. Ваш, із дозволу сказати, бунт нагадує мені, знаєте, що? НОГА. Ну? МАНОХА. Пшик. КИРПА. Чого, шефе, так суворо? МАНОХА. Самі знаєте, що ви без мене пропадете. Пропадете, як руді миші. КИРПА (невпевнено). Ну, це ти загнув! МАНОХА. Це ще слабко сказано. Ви що, всі троє досягли Олімпа? КИРПА. Ну, Олімпа, не Олімпа… МАНОХА. Тебе, Кирпо, витурили з художнього інституту. Ти, Ложко, холера ясна, теж недоук. А ти, Ного, шалаєшся без роботи. Вас усіх погубило картярство. ЛОЖКА (з гордістю). Все одно ми митці! НОГА. Пензля тримати в руках ми зугарні. МАНОХА (сміється). Тільки він тремтить у вас, як овечий хвіст. Від безсонних ночей. НОГА. Замовники нами задоволені. МАНОХА. Не вами, а моїм ім'ям. Будь-яку мазанину підпишу - і хвалитимуть. Самогубця і той не зробить вам замовлення. НОГА. Жили ж якось і без тебе, не повмирали. МАНОХА. Але як? Ходили, програвшись, роздягнені до трусів. КИРПА. Гаразд. Шквар далі. МАНОХА. Дещо, бачу, до вас уже доходить. Інший з моїм іменем у ваш бік і не глянув би. А я відкопав вас, хробаків, на гнойовищі, прилучив до суспільнокорисної праці. Інший гріб би замовлення собі, а я по-братерському поділився з вами. ЛОЖКА. Каїн і Авель теж були брати. МАНОХА. Не перебивай. Так на чому я зупинився? ЛОЖКА. Що ти поробив нас своїми неграми, шефе. МАНОХА. Нехай і неграми. Зате нині ви в теплі й добрі, відпасли он і черевця. Я ваш працедавець, годівник, ба - отець рідний. Без мене ви ніщо… сліпі кошенята! Ви, телепні, дурна дурното, повинні руки мені цілувати, бути до гробу вдячні! ЛОЖКА. Помалу, шефе, помалу! Наша вдячність, якщо вже на те пішло, оформлена юридично. Її розміри визначені статутом фірми "Маноха і К0". Це

121

В.КОРНІЄНКО, А.ПЕРЕПАДЯ

“ОДИН СОН...”

твій пай, який ти загрібаєш тільки за те, що береш замовлення, бо всі художні роботи виконуємо ми, твої учні. Але тобі цієї вдячности виявилося замало. І ти самовільно, без нашого відома зменшенням числа нулів у контрактах збільшив нашу вдячність до таких розмірів, що її вже не в змозі вмістити наші серця. Тож ми дозволимо собі бути невдячними і позбавити тебе твого пая, тобто нашої вдячности, бо не можемо ми дякувати тому, хто сам невдячний, тобто дозволимо собі начхати на твої замовлення й оголосити про банкрутство акціонерного товариства "Маноха і К0". МАНОХА (аплодує). Браво! Отже, йдете? КИРПА. Чорну мітку ми тобі вручили. НОГА. Договір паче грошей. Хай ми навіть хробаки! МАНОХА. Схаменіться. А пекло? Грішники? НОГА. Пекло домалюєш сам. (Виходять). МАНОХА. Дарма. Ще прийде коза до воза. Стук у двері. Заходить низенький чорнявий чоловічок в окулярах з білою опаскою на лобі. КОЛЕКЦІОНЕР (вклоняється зі складеними долонями). Ілько-сан? ІЛЬКО. Якщо вам Маноха, то це я. КОЛЕКЦІОНЕР. Цудово, цудово!.. Це васа… давала в газета? (Простягає газету). ІЛЬКО. Додаток до "Вечірнього Києва"? Так, ви прийшли за адресою. КОЛЕКЦІОНЕР. Я - маршан. ІЛЬКО. Га? Маршал? КОЛЕКЦІОНЕР. Моя хотіла сказати… колекціонер картин. ІЛЬКО. А, покупець?.. Сідайте. (Присуває гостеві стільця). КОЛЕКЦІОНЕР. Не мороцте собі голова. (Сідає потурецькому на палас). ІЛЬКО. Якщо перемовини - то на одному рівні. (Сідає теж по-турецькому). КОЛЕКЦІОНЕР. Слава про вас… сягнула берегів наса імперія… е-е… країна соняцного сходу… А це вцора потрапила на оці вас… оголосення… То є вона? (Показує на картину). ІЛЬКО. Атож. Цю картину я продаю. КОЛЕКЦІОНЕР (підходить до картини). Цудово! Цудово! Васа дракон, як зива! ІЛЬКО. Трясця його не візьме! КОЛЕКЦІОНЕР. Трясця? Мало розумій. ІЛЬКО. Ну, як би вам сказати? Що таке землетрус, ви, сподіваюся, знаєте? КОЛЕКЦІОНЕР (сміється). О! ІЛЬКО. Так от. Трясця - це як землетрус. КОЛЕКЦІОНЕР. Знацить, вас товар сейсмостійка. Хоцете загребти багато бабака? Га? (Сміється). ІЛЬКО (сміється й собі). Але ж ви теж до мене… не з порожньою калиткою? Так що? КОЛЕКЦІОНЕР. На заль, я не такий сильний у васих цислівниках. ІЛЬКО. Ось вам олівець і папір. Пишіть свою ціну. КОЛЕКЦІОНЕР (пише на аркуші). Га? ІЛЬКО. Ясно. (Перекреслює написане). А може, отак? КОЛЕКЦІОНЕР. Копійка, як у вас казуть,

карбованець березе. Тримайте. (Вручає Ількові пачку асигнацій). ІЛЬКО (врочисто). Тримайте й ви. (Знімає зі стіни картину з Бо і вручає колекціонерові). КОЛЕКЦІОНЕР (підскакує на місці). Ай, Ілько-сан! Ай, Ілько-сан! Не знаю, як і дякувати. (Підходить до столу й однією рукою поправляє у вазі букет). Зроблю вам ікебана. Отепер добре. (Задкує з картиною до дверей, вклоняючись). Спасибі, Ілько-сан! Спасибі, Ілько-сан! (Виходить). ІЛЬКО. Хух! Спекався! Окаянний Бо! Пристав, як шевська смола! Для мене головне що? Спокій друга. Навіщо Феліксові знати, що було з його картинами? От я й повернув їх зі своєї хати на місце. Прийшов додому - очам своїм не вірю. Бо знову на стіні. І почалося: інші не хотя гублять, а я хочу здихатись, так зась. Нарешті можу перехреститись. Стук у двері. ІЛЬКО (відчиняє). Маршан? КОЛЕКЦІОНЕР. Браво, браво, Ілько-сан! Ви справзня цародій, велика маг. ІЛЬКО. Ви про картину, чи що? КОЛЕКЦІОНЕР. Я навіть ніцого не помітила. ІЛЬКО. Не помітили? А що ви мали помічати? КОЛЕКЦІОНЕР. Е-е, Ілько-сан. Вас фокуса-покуса. Ви мені картина з рук у руки, я сцаслива, дерзусь за картина, як воса козух, підміна не мозе бути і - о, диво! - дивись! (Показує на стіну). ІЛЬКО. Усе пропало. Іродів Бо! Далась йому моя хата! КОЛЕКЦІОНЕР. Але Ілько-сан не повинна филюватися. Я на Ілько-сан не сердита. Я хоцу купувати патента. ІЛЬКО. Який ще в біса патент?! КОЛЕКЦІОНЕР. На вас… е… ілюзійон. Для цирків насої небесної… ІЛЬКО. Помиляєтесь, я не штукар. КОЛЕКЦІОНЕР. Це кази не мені, Ілько-сан. Це кази своїм онукам, Ілько-сан. ІЛЬКО. Вірте, не вірте, але це так. Ось вам бабака. (Простягає банкноти). КОЛЕКЦІОНЕР (бере гроші, обурено). Так сахрайства нема? ІЛЬКО. Ні з ким я не був такий чесний, як з вами. КОЛЕКЦІОНЕР. Картина не купила, патента не купила. Цас змаринувала. Ай-я-яй! Яка заль!.. Ай-яя-яй! (Виходить). ІЛЬКО. Бісів дракон! А дивиться, як він дивиться! Мов упир. Виходить у суміжну кімнату. Чути брязкіт ключа в надвірних дверях. Заходить ЄВА. Скидає плащ, вішає. Підходить до дзеркала, поправляє волосся. ЄВА. Хто б це міг бути? Сорочка-сафарі, на шиї хустка. Жовте, аж зелене волосся. Ідучи, пританцьовує. Боже, Боже! Заходить МАНОХА. ІЛЬКО. Чого ти на мене так дивишся? ЄВА. Як? ІЛЬКО. Ну, якось злосливо, чи що? ЄВА. Погляд як погляд. ІЛЬКО. Та ні. Ти дивишся не так, як завжди. ЄВА. Може, це тому, що я без окулярів? Але ж і

122

В.КОРНІЄНКО, А.ПЕРЕПАДЯ

“ОДИН СОН...”

раніше бувала без них. ІЛЬКО. Твої очі, мов леза. ЄВА. Просто ти раніш не помічав. Я короткозора і мружуся. ІЛЬКО. Ну, може. Так не послухалась? Таки провідала? ЄВА. Я ж теж його приятелька. ІЛЬКО. Ну й що? ЄВА. Ах, Боже ж ти мій! Слухай, Ільку, ти добре знаєш Феліксових знайомих? Ілько (насторожено). Знайомих? А нащо вони тобі? ЄВА. Може, якийсь підійде під словесний портрет. ІЛЬКО. Щось я тебе не розумію. ЄВА. Ох, ці лже-друзі! Не так тії вороги, як добрії люди. Уявляєш, що розповів мені головлікар? ІЛЬКО. Наркодиспансеру? ЄВА. На жаль, наш Фелікс не виходить звідти вже три місяці. А я ж так хотіла потішити твого друга перед випискою. ІЛЬКО. А-а, так, так, це ж його виписують. Дякувати Богу, не пропав талант! Залюбки вручу йому ключі. ЄВА (гірко). Скажи краще - збиралися виписати! ІЛЬКО. А що, хіба… ЄВА. Ах, Боже ж ти мій!... А я, дурна, прихопила ще й журнал. Репродукції Феліксових картин. Один із Феліксових знайомих завітав був колись до нього, сфотографував його полотна і помістив ув останньому числі тижневика. ІЛЬКО. Що? Феліксові картини? Які? ЄВА. Одна називається "Лісовий див", а друга "Марище". Така симпатична нечисть! ІЛЬКО. Та й уже? Тільки дві? ЄВА. На титулі та звороті обкладинки. ІЛЬКО (з полегкістю). Ну, цих у моїй колекції не було. ЄВА. У твоїй колекції? Вперше чую, що ти колекціонер. ІЛЬКО (різко). А де журнал? ЄВА (роззирається по кімнаті). А й справді, де він? Невже десь посіяла поворітьма додому? ІЛЬКО. А що… Фелікс у себе… не залишив? Ці репродукції нічого йому не нагадали? ЄВА. Фелікс часопису не бачив. Головлікар пояснив мені: йому принесли щось істотніше. Словом, виручили друга. Продовжили йому термін, як то кажуть, на безвік. ІЛЬКО. На безвік? Що це ти говориш? Ну, чого мовчиш? ЄВА. Якийсь негідник, другом його назвався, передав Феліксові трійло. ІЛЬКО. Фелікс - герцог де Гіз? Чудасія! ЄВА. Агій на тебе! Як можна жартувати в таку хвилину… ІЛЬКО. А що? ЄВА. Знаєш, що оце роблять із твоїм другом? Поки я кажу оці слова? ІЛЬКО. Ну? ЄВА. Боже, Боже! Піддають лікуванню електрошоком. ІЛЬКО. Тьху! І придумають! ЄВА. Хтось приніс йому під полою, як це ви, чоловіки кажете, шмурдяку.

ІЛЬКО. А, все зрозуміло. От лиха година! ЄВА. От я й питаю тебе про знайомих. ІЛЬКО. Ось у чім карлючка! У таких випадках знайомих повен район. ЄВА. На щастя, його бачили. ІЛЬКО. Як, у темряві?! У глухому закутку саду, далеко від людських очей?! ЄВА. А ти звідки про це знаєш? ІЛЬКО. Я?.. Я нічого не знаю… Просто подумав, де ще можна передати, як не там? ЄВА. Знаєш, у нього дуже виразні прикмети. Взагалі він схожий на художника. ІЛЬКО. Навряд. На таке здатна тільки людина малосвідома. ЄВА. На шиї намотана хустка. ІЛЬКО. Ох і прикмета! Спробуй полічи всіх, у кого на шиї хустка. ЄВА. Сорочка-сафарі. ІЛЬКО. Иншими словами, модна. ЄВА. Ходить як балерун. Волосся солом'яне. ІЛЬКО. Цікаво. Хто б це міг бути? ЄВА. Вечоріє. Щось погано видно. (Дістає з торбинки і надіває окуляри). ІЛЬКО. Чого ти у мене втупилась? ЄВА. Стривай. Ану пройдись по хаті. ІЛЬКО. З якого дива? ЄВА. Ну, пройдись. Прошу тебе. МАНОХА проходжується по кімнаті. ЄВА. Хіба в тебе така хода? ІЛЬКО. А то ж яка? Що за дивні запитання? ЄВА. А мені здавалося, ти ходиш инакше. ІЛЬКО. Инакше? ЄВА. Пританцьовуєш. ІЛЬКО. Дурниці! ЄВА. І волосся в тебе жовте, аж зелене. ІЛЬКО. Ти що? Підозрюєш мене?! ЄВА. Просто я одягла окуляри і помітила… ІЛЬКО. Але ж ти знаєш, що це не я. Навіщо ж ці дурні тести? ЄВА. Пробач, Ільку. Коли така біда, мимоволі в голову лізе всяка бридня. ІЛЬКО. Не пробачаю. Думай, що говориш. Зрештою я твій чоловік, холера ясна! ЄВА. Ну, винна. Ну, вчинила дурницю. Але не сваритися ж нам через це. Ну, Ільку… (Підходить до Манохи й обіймає). ІЛЬКО. Не руш мене. Облиш. (Виходить). ЄВА. Ну, образила. Своєю мимовільною підозрою. Одначе коли невинний, то чому такий різкий тон? І різкість оця не вперше. Ще не просохло чорнило на шлюбному свідоцтві, як між нами ніби перебіг чорний кіт… Атож, між нами щось стоїть. Але що?.. (Виходить). Заходить ІЛЬКО. ІЛЬКО. А що мені було робити? У кіосках ще продаються журнали зі звітами про мою виставку. Якби Фелікс вийшов, то одразу про все б дізнався. От мені й стукнуло: Фелікс має вертатися лиш тоді, як уся преса вже піде в архів і пам'ять про московську виставку, як мовиться, травою поросте. (Сідає за стіл і заглиблюється в папери). Дзвінок у двері. Заходить таранкувата руда дівчина

123

В.КОРНІЄНКО, А.ПЕРЕПАДЯ

“ОДИН СОН...”

в шароварах-банан і в адідасівській футболці та кросівках. Через плече у неї крамна торбина з написом "Києву - 1500". РАДІОЖУРНАЛІСТКА (дістає з торбини мікрофон і ставить на стіл). Один, два, три, чотири. Чотири, три, два, один. (До Ілька). Почали! ІЛЬКО. Холера ясна! Ви хто? РАДІОЖУРНАЛІСТКА. Ах, пробачте, не назвалась. "Меню всіх широт". ІЛЬКО (по паузі). Мене нема вдома. РАДІОЖУРНАЛІСТКА. Пробачте, а де ж ви? ІЛЬКО. Я? У черзі. Зайняв чергу за оселедцями. РАДІОЖУРНАЛІСТКА (в мікрофон). Увага! Важлива біографічна деталь. А які саме - дозвольте запитати? Тобто, оселедці? ІЛЬКО. Ну, ті, що в бочках. РАДІОЖУРНАЛІСТКА. Тихоокеанські? ІЛЬКО. Саме це я й хотів сказати. РАДІОЖУРНАЛІСТКА. Нота бене! Сєров любив сушену черемшину. Наш інтерн'юйований стоїть у черзі за тихоокеанськими оселедцями. ІЛЬКО. І черга ось-ось підійде. РАДІОЖУРНАЛІСТКА. Що ж, тоді і я з вами. (Поривається збирати апаратуру). ІЛЬКО. Гаразд. Тільки коротко. А куди воно піде? РАДІОЖУРНАЛІСТКА. Не хвилюйтесь. Прямо в ефір. Вас почує вся країна. ІЛЬКО. Як? Без підготовки? РАДІОЖУРНАЛІСТКА. У незачесаних думках більше правди. ІЛЬКО (з серцем). Запевняю вас: я простий смертний. Сірий сіряк. РАДІОЖУРНАЛІСТКА. Дозвольте нам вирішувати. Отже, питання таке. Ваші вчителі? ІЛЬКО. Маріам Асирівна Дурдуківська. Біологічка. РАДІОЖУРНАЛІСТКА. Ні, я про художників. ІЛЬКО. Оселедці! Проґавлю оселедці! РАДІОЖУРНАЛІСТКА. Тоді і я з вами. ІЛЬКО. Ну, отой, що в нашій їдальні. Там ще ведмеді. Айвазовський. РАДІОЖУРНАЛІСТКА. Що, що? ІЛЬКО. Пробачте. Вискочило з голови. Шишкін? (Запитливо дивиться на радіожурналістку). РАДІОЖУРНАЛІСТКА. А-а… Розумію. Стан крайнього виснаження. Три дні без сну. Саме в цей час спадають геніальні думки… У вас усе? ІЛЬКО. Усе. РАДІОЖУРНАЛІСТКА. Чудово! Ваша щербинка? ІЛЬКО. Що за щербинка? РАДІОЖУРНАЛІСТКА. Ну, фізичний ґандж. Скажімо, сон, апетит? Не скаржитесь? ІЛЬКО. Та ні, на медогляді сказали: здоров'я, як у космонавта. РАДІОЖУРНАЛІСТКА. Ви мене без ножа ріжете. Мусить же бути пояснення вашої феноменальної творчої потенції. Компенсація тілесного ґанджу. Всі вундеркінди закомплексовані. Про це пишуть у кожному иноземному підручнику. Або у вас є хвороба, або ви, пробачте, не геній. ІЛЬКО. Сто чортів!.. Яка ж у мене хвороба? РАДІОЖУРНАЛІСТКА. Або просто червинка. Вам краще знати.

ІЛЬКО. Мозоль. Ось, на лівій нозі. РАДІОЖУРНАЛІСТКА. Дрібно. ІЛЬКО. У дитинстві хворів на свинку. А ще шкарлатина. Обклади, по-нашому. РАДІОЖУРНАЛІСТКА. Обклади? Звучить непогано. Ускладнень не було? ІЛЬКО. Наче ні. РАДІОЖУРНАЛІСТКА. Погано. Коли б якась вагоміша болячка. Утім, я вже здогадуюсь. У вас хвороба Альцгеймера. ІЛЬКО. Язика поламаєш! А які симптоми? РАДІОЖУРНАЛІСТКА. Провали у пам'яті. ІЛЬКО. Тоді все гаразд. Пам'ять у мене як решето. РАДІОЖУРНАЛІСТКА. Здорово! Усе, як у підручнику. ІЛЬКО. Не було такого випадку, щоб я в малярстві чогось не наплутав. РАДІОЖУРНАЛІСТКА. Контрольний тест. Автор "Дев'ятого валу". ІЛЬКО. Тетяна Яблонська. РАДІОЖУРНАЛІСТКА. Дозвольте, я вас поцілую. Це - від мене. А це - від імені багатомільйонної армії радіослухачів. Входить ЄВА. РАДІОЖУРНАЛІСТКА. До наступної зустрічі в ефірі. Вимикає магнітофон і звитяжно рушає до дверей. Побачивши Єву, гучно цілує і її й виходить. ІЛЬКО (витирає чоло). Ще одна така лазня й інфаркт, вважай, у кишені. (Помічає Єву). Чого так блискаєш окулярами? Я не встиг і оком кліпнути, як ця скажена перемазала мене губною помадою. ЄВА. Жінки? Зрештою, чом би й ні? ІЛЬКО. Присягаюсь. Я чистий, як сльоза. Це всьогоно радіожурналістка. ЄВА. Нехай і так. Але це справи не міняє. Я йду від тебе! ІЛЬКО. Холера ясна! ЄВА (простягає журнал). Ось знайшовся. Гадаєш, я така простачка? Я про все здогадалась. ІЛЬКО (машинально бере журнал). Здогадалась? Ти про що? ЄВА. Могла б зрозуміти з самого початку. Звичайний маляр і раптом блискуча виставка. Ні до, ні після жодного разу не бачила цієї знаменитості з пензлем. Замість нього малюють инші, учні, а він і за холодну воду не візьметься. Тільки й на умі, що гроші лупити. Усе це таке далеке від образу справжнього творця. ІЛЬКО (злякано). Ти що? Ти це про кого? ЄВА. Про того, хто пограбував свого приятеля. Як це сталося, не знаю. Знаю, що Фелікс у наркології, а під його картинами твій підпис. І що чуб у тебе білий, аж зелений… ІЛЬКО. Отже, про мене? ЄВА. Здається ж, ти Феліксів друг. ІЛЬКО. Наклеп! Брехня! Хто це мене так очорнив? ЄВА. Очорнив себе ти сам. І ось доказ. У твоїх руках. ІЛЬКО. Оцей журнал? ЄВА. Першого разу я не побачила. Репродукції розкидані по всьому журналу. Аж це щойно… Ану розгорни наприкінці, передостання сторінка.

124

В.КОРНІЄНКО, А.ПЕРЕПАДЯ

“ОДИН СОН...” БО. На мені тільки вовна! А батареї в тебе холодні. ІЛЬКО. Стривай. А що ти за один, що на тобі вовна? БО. Придивись до мене краще. Не такий я тобі й чужий, як ти гадаєш. Ілько (дивиться на картину з Бо і бачить чисте полотно). Ге! Зійшов з картини?! БО. А що ж! Мене так вдатно намальовано, що я зажив своїм життям. ІЛЬКО. Отже, ти Бо? БО. Шедевр пензля твого друга. ІЛЬКО. Неймовірно! Справді - ріжки та крильця! БО. Я чорт і ангел в одній особі. ІЛЬКО. А чого ти за моїм столом? БО. Складаю проект… ІЛЬКО. Який? БО. Листа-покути. ІЛЬКО. Холера ясна! БО. До речі, для твого ж таки добра. Знайомий тобі оцей проспект? ІЛЬКО. А-а! Москва? Маловірменська? БО. Еге ж, виставка. Виставка Манохи. Так от, у цьому проспекті та сама картина, що й у журналі. (Простягає журнал, який залишила на столі Єва). Тільки в журналі - підпис Майстренка. ІЛЬКО (з серцем). Дався вам цей підпис! А листпокута? Що ти там торочив про нього? БО. Ось, можеш прочитати. ІЛЬКО (читає). "Винюся в плагіаті, хамстві й сріблолюбстві". Хм. Винюся, хто? Я? БО. Особисто я - не хам. ІЛЬКО (крізь зуби). Я винен - мені й писати. А тим часом пишеш ти! БО. Я? Ні, чоловіче, доведеться таки тобі. Я накреслив усього-но проект. ІЛЬКО. Проект, лист - не один біс? БО. Моя роль скромна. (Манить пальцем Ілька). Нахились! ІЛЬКО. Ну? БО (шепче на вухо Ількові). Я тільки нашіптувач, радник. Останнє слово за тобою. Як мене послухаєш, то не муситимеш проходити через… (скидає капці й шпурляє в куток)... ЗМРОК!!! Ілько дивиться в куток. Освітле