2_chastyna_ukrlit

Page 1

Мавка Що? Лукаш Нічого... (...) Мавка (помовчавши) Чи у людей паруються надовго? Лукаш Та вже ж навік! (...) Раптом чути голос дядька Лева, він кличе Лукаша. Мавка цікавиться в Лукаша, чи повернеться він.

ДІЯ II

.n

et

Пізнє літо. На темнім матовім листі в гаю де-не-де видніє осіння прозолоть. Озе ро змаліло, берегова габа поширшала, очерети сухо шелестять скупим листом. На галяві вже збудовано хату, засаджено городець. На одній нивці пшениця на другій — жито. На озері плавають гуси. На березі сушиться хустя, на кущ» стримлять горщики, гладишки. Трава на галяві чисто викошена, під дубо* зложений стіжок. По лісі калатають клокічки — десь пасеться товар. Недалечкі чутно сопілку, що грає якусь моторну, танцюристу мелодію.

ld z

Мати Лукашева (виходить з хати й гукає) Лукашу, гов! А де ти? (...)

Лукаш виходить з лісу із сопілкою і мережаним кийком у руках. Мати йомі дорікає, що він усе грає, а робота стоїть, адже їй потрібна помічниця невістка. Про Мавку вона не хоче й чути, бонде «відьомське кодло».

al

Мавка виходить з лісу пишно заквітчана, з розпущеними косами. Мати (непривітно)

Чого тобі? (...) Н е випадає за парубком так дівці уганяти. (...) Чого ти все розпатлана така? Нема, щоб зачесатись чепурненько, — усе я к відьма ходить. Нечепурно. (...) Я маю дещо там з дочки-небіжки, піди вберися — там на жердці висить. А се, я к хоч, у скриню поклади. Мавка

Та добре, можу й переодягтися. (Іде в хату. Звідти виходить дядько Лев). 300


Мати Хоч би подякувала! ' Лев Щ о ти, сестро, так уїдаєш раз у раз на дівку? Ч и то вона тобі чим завинила? Мати А ти, братуню, вже б не відзивався, коли не зачіпають! Т и б іще зібрав сюди усіх відьом із лісу. (...)

Мати (глузливо) Аякже!

et

Лев (...) Щ о лісове, то не погане, сестро, — усякі скарби з лісу йдуть...

al

ld z

.n

Лев З таких дівок бувають люди, от що! Мати. Які з їх люди? Ч и ти впився? Га? (...) Лев іде за хату, сердито струснувши головою. М а в к а виходить з хати перебрана: на їй сорочка з десятки, скупо пошита і латана на плечах, вузька спідничина з набиванки і полинялий фартух із димки, волосся гладко зачесане у дві коси і заложене навколо голови. (...) Мати йде через галяву до озера і криється за очеретом. Мавка замахує серпом і нахиляється до жита. З жита раптом виринає Р у с а л к а П о л ь о в а ; зелена одіж на їй просвічує де-не-де крізь плащ золотого волосся, шо вкриває всю її невеличку постать; на голові синій вінок з волошок, у волоссі заплутались рожеві квітки з куколю, ромен, березка. (...) Мавка не наважується кривдити Русалку Польову.

Русалка Польова клониться низько перед Мавкою, дякуючи, і никне в житі. Від озера наближається м а т и, а з нею молода повновида м о л о д и ц я , в червоній хустці з торочками, в бурячковій спідниці, дрібно та рівно зафалдованій; так само зафалдований і зелений фартух із нашитими на ньому білими, червоними та жовтими стяжками; сорочка густо натикана червоним та синім, намисто дзвонить дукачами на білій пухкій шиї, міцна крайка тісно перетягає стан і від того кругла, заживна постать здається ще розкішнішою. Молодиця йде замашистою ходою, аж стара ледве поспіває за нею. (...) Килина (надходить з матір'ю до Мавки) Добридень, дівонько! Ч и добре жнеться? 301


Мати Ссплескує руками) Ой лишенько! Іще не починала! Ой мій упадоньку! Що ж ти робила? Нездарисько! Нехтолице! Ледащо!

! 1

Мавка (глухо) Я руку врізала...(...) Килина

А дай сюди серпа — нехай-но я. Мавка ховає серпа за себе і вороже дивиться на Килину. Мати

et

Давай серпа, як кажуть! Таж не твій! (Вириває серпа Мавці з рук і дає Килимі, тая кидається на жито і жне, як вогнем палить, аж солома свище під серпом). Мати

.n

(втішно) Ото мені робота!

ld z

Килина (не одриваючись од роботи) Якби хто перевесла крутив, то я б удух сю нивку вижала. Мати

al

(гукає) А йди, Лукашу! (...) поможеш тут в'язати молодичці. Бо та «помічниця» вже скалічіла. Лукаш береться в'язати снопи.

Ну, жніте ж, дітоньки, а я піду зварю вам киселиці на полудень. (Іде в хату). Мавка одійшла до берези, прихилилась до неї і крізь довге віття дивиться на женців. Килина який час так само завзято жне, потім розгинається, випростується, дивиться на похиленого над снопами Лукаша, всміхається, трьома широкими кроками прискакує до нього і пацає з виляском долонею по плечах. (...) Лукаш кидається до неї, вона переймає його руки; вони «міряють силу», упершись долонями в долоні; який час сила їх стоїть нарівні, потім Килина трохи подалась назад, напружено сміючись і граючи очима; Лукаш, розпалившись,

302


широко розхиляє їй руки і хоче її поцілувати, але в той час, як його уста вже торкаються її уст, вона підбиває його ногою, він падає. (...) У хаті стукнули двері. Килина знов кинулася жати, а Лукаш в'язати. (...) Мати

(з сінешнього порога) Ходіте, женчикиї Вже є полудень. Килина

Та я своє скінчила, он Лукаш ніяк не вправиться. (...) Килина йде в хату. Двері зачиняються. М а в к а виходить з-під берези. Лукаш

Мавка

et

(трохи змішався, побачивши її, але зараз оправився) Ага, то ти? Ось дов'яжи снопів, а я піду.

ld z

.n

В'язати я не можу. (...) Лукашу, нехай ся жінка більше не приходить, — я не люблю її — вона лукава, як видра. (...) Нехай вона до нас у ліс не ходить. Лукаш (випростався) А ти хіба вже лісова цариця, що так рядиш, хто має в ліс ходити, хто ні? Мавка

al

(сумно, з погрозою) У лісі є такі провалля, заховані під хрустом та галуззям, — не бачить їх ні звір, ані людина, аж поки не впаде... Лукаш

Іще говорить про хижість, про лукавство, — вже б мовчала! Я бачу, ще не знав натури твеї. Мавка Я, може, і сама її не знала... Лукаш

Так, отже, слухай: якщо я тут маю тебе питати, хто до мене сміє 303


ходити, а хто ні, то ліпше сам я знов з лісу заберуся на село. (...) Дов'язав останнього снопа і, не дивлячись на Мавку, пішов до хати. Мавка сіла в борозні над стернею і похилилась у смутній задумі. (...) Мавка поволі вибирає напівзів'ялі квітки з пожатого жита і складає їх у пучечок. З хати виходять: м а т и , К и л и н а і Л у к а ш . (...) Мати наказує Лукашеві провести Килину додому, бо вже на ніч повертає. Хлопець охоче погоджується. На Мавку ніхто не звертає уваги. Вона іде до озера. Сили природи співчувають Мавці (іде дрібний дощик). Починається вітер, птахи відлітають у вирій. Мавка просить Лісовика допомогти їй стати такою, як була.

(...) Т о дай мені святкові шати, діду! Я буду знов, я к лісова царівна, і щастя упаде мені до ніг, благаючи моєї ласки!

.n

et

Лісовик Доню, давно готові шати для царівни, але вона десь бавилась, химерна, убравшися д л я жарту за жебрачку.

ld z

Розкриває свою кирею і дістає досі заховану під нею пишну, злотом гаптовану багряницю і срібний серпанок; надіває багряницю поверх убрання на Мавку. Мавка йде до калини, швидко ламає на ній червоні китиці ягід, звиває собі віночок, розпускає собі коси, квітчається вінком і склоняється перед Лісовиком, — він накидає їй срібний серпанок на голову. З'являється Перелесник, він кружиті у танці Мавку. Голова її падає йому на плече, руки опускаються, він мчить її і танці омлілу. Раптом з-під землі з'являється темне, широке, страшне М а р и щ е Марище

al

Віддай мені моє. Пусти її.

Перелесник (спиняється і випускає Мавку з рук, вона спускається на траву) Хто ти такий?

безвладно

Марище Ч и ти мене не знаєш? — «Той, що в скалі сидить». Перелесник здригнувся, прудким рухом кинувся геть і зник у лісі. Мавкі очутилась, звелася трохи, широко розкрила очі і з жахом дивиться на Мару що простягає руки взяти її. Мавка (...) Я Ж и в а ! Я буду вічно жити! Я в серці маю те, що не вмирає. 304


Марище По чім ти знаєш те? Мавка По тім, що муку свою люблю і їй даю життя. Коли б могла я тільки захотіти її забути, я пішла б з тобою, але ніяка сила в цілім світі не дасть мені бажання забуття. (...)

.n

et

(...) З лісу виходить Л у к а ш . М а в к а йде назустріч Лукашеві. Обличчя її відбиває смертельною блідістю проти яскравої одежі, конаюча надія розширила її великі темні очі, рухи в неї поривчасті й зникаючі, наче щось у ній обривається. Лукаш (побачивши п) Я к а страшна! Чого ти з мене хочеш? (Поспішає до хати, стукає в двері, мати відчиняє не виходячи. Лукаш до матері на порозі). Готуйте, мамо, хліб для старостів, — я завтра засилаюсь до Килини! (Іде в хату, двері зачиняються). «Той, що в с к а л і сидить» виходить і подається до Мавки.

ld z

Мавка (зриває з себе багряницю) Бери мене! Я хочу забуття!

«Той, що в скалі сидить» торкається до Мавки; вона, крикнувши, падає йому на руки, він закидає на неї свою чорну кирею. Обоє западаються в землю.

Дія III

al

Хмарна, вітряна осіння ніч. Останній жовтий відблиск місяця гасне в хаосі голого верховіття. Стогнуть пугачі, регочуть сови. (...) Раптом все покривається протяглим сумним вовчим виттям, що розлягається все дужче, дужче і враз обривається. Настає тиша. Починається хворе світання пізньої осені. Безлистий ліс ледве мріє проти попелястого неба чорною щетиною, а долі по узліссі снується розтріпаний морок. Лукашева хата починає біліти стінами; при одній стіні чорніє якась постать, що знеможена прихилилась до одвірка, в ній ледве можна пізнати М а в к у ; вона в чорній одежі, в сивому непрозорому серпанку, тільки на грудях красіє маленький калиновий пучечок. Коли розвидняється, на галяві стає видко великий пеньок, там, де стояв колись столітній дуб, а недалечко від нього недавно насипану, ще не порослу моріжком могилу. З лісу виходить Лі с о в и к у сірій свиті і в шапці з вовчого хутра. Лісовик (придивляючись до постаті під Ти,донечко?

хатою)

305


Мавка

(трохи поступає до нього) Се я. Лісовик

Невже пустив тебе назад «Той, що в скалі сидить»? Мавка

Ти визволив мене своїм злочином. Лісовик

.n

et

Ту помсту ти злочином називаєш, ту справедливу помсту, що завдав я зрадливому коханцеві твоєму? Хіба ж то не по правді, що дізнав він самотнього несвітського одчаю, блукаючи в подобі вовчій лісом? Авжеж! Тепер він вовкулака дикий! Хай скавучить, нехай голосить, виє, хай прагне крові людської, — не вгасить своєї муки злої! Мавка

Не радій,

ld z

бо я його порятувала. В серці знайшла я теє слово чарівне, щ о й озвірілих в л ю д и повертає. (...) Мавка почула те протяжне воття, вона не змогла жити в кам'яній печері, прокинулася й зрозуміла, що забуття не судилося їй. Силою чарівного голосу Мавка врятувала Лукаша, повернувши йому людську подобу.

al

Лукашева мати лається з Килиною, докоряє невістці, яка довго спить, що вона погана господиня. Килина вибігла по воду й, побачивши Мавку, запитує, чи не до Лукаша вона прийшла.

Мавка (...)

(притомніше, відступаючи од дверей) Стою та дивлюся, які ви щасливі. Килина

А щоб ти стояла у чуді та в диві! Мавка зміняється раптом у вербу з сухим листом та плакучим, гіллям. (...) Хлопчик

(вибігає з хати. До Килини) Ой мамо, де ви-те? Ми їсти хочем, а баба не дають! 306


Килина

Ей, одчепися! (Нишком, нахиливишсь до нього.) Я там під печею пиріг сховала, — як баба вийде до комори, — з'їжте. Хлопчик

Ви-те суху вербу встромили тута? (...) Я з неї вріжу дудочку. (...) Хлопчик вирізує гілку з верби і вертається в хату. З лісу виходить Л у каш, худий, з довгим волоссям, без свити, без шапки.

Килина

(...) Де тебе носило так довго?

Лукаш

Килина

et

Не питай! (...) Ось я тебе тепера попитаю! Де дядьків дуб, що он пеньок стримить?

.n

(...) А що ж ми мали тута — голод їсти? Прийшли купці, купили та й уже. Велике щастя — дуб!

ld z

Лукаш

al

Таж дядько Лев заклявся не рубати. (Стає навколішки і п'є з відра. Потім устає і дивиться задумливо поперед себе, не рушаючи з місця). (...) Чи тут ніхто не був без мене? Килина (жорстко) Хто ж би тут бути мав? Лукаш

(спустивши очі) Не знаю... Килина

(злісно посміхнувшись) Ти не знаєш, то, може, я що знаю. (...) Я відаю, кого ти дожидаєш, та тільки ба! — шкоді твого ждання! Якщо й було, то вже в стовпець пішло... (...) 307


Мати

(вибігає з хати і кидається з обіймами до Лукаша. Він холодно приймає те вітання) Сину!.. Ой синоньку! О, що ж я набілилась з отею відьмою! Лукаш

(здригнувшись) З якою? Мати

.n

et

(показує на Килину) З тею ж! Лукаш (зневажливо всміхаючись) І та вже відьма? — Ба, то вже судилось відьомською свекрухою вам бути. Та хто ж вам винегі? Ви ж її хотіли. (...) (Розлючена мати йде до хати, на порозі стрічається з Килининим сином, що вибігає з сопілкою в руках). Оступися, злидню! (Штурхає хлопця і заходить в хату, хряснувши дверима). (...) Хлопчик просить батька, щоб той навчив його грати на сопілці.

ld z

Лукаш

А дай сюди сопілочку. (Бере сопілку). Хороша. З верби зробив? (...)

al

Хлопчик показує на вербу, на яку перетворилася Мавка. Лукаш

Щось наче я її не бачив тута. (До Килини). Ти посадила? Килина

Хто б її садив? Стирчав кілок вербовий та й розрісся. Лукаш починає грати спершу тихенько, далі голосніше, зводить згодом на ту веснянку, що колись грав Мавці. Голос сопілки починає промовляти словами.

(...) «Як солодко грає, як глибоко крає, розтинає мені груди, серденько виймає...» (...) 308


Лукаш хапає Килину за плече і питає, що то за верба.

Килина Та відчепися, відки маю знати? Я з кодлом лісовим не накладаю так, як твій рід! Зрубай її, як хочеш, хіба я бороню? Ось на й сокиру. (Витягає йому з сіней сокиру). Лукаш

(узявши сокиру, підійшов до верби, ударив раз по стовбуру, вона стенулась і зашелестіла сухим листом. Він замахнувся удруге — і спустив руки) Ні, руки не здіймаються, не можу... чогось за серце стисло... Килина

et

Дай-но я! (Вихоплює від Лукаша сокиру і широко замахується на вербу).

ld z

.n

В сю мить з неба вогненним змієм-метеором злітає Перелесник і обіймає вербу. (...) Верба раптом спалахує вогнем. Досягнувши верховіття, вогонь перекидається на хату, солом'яна стріха займається, пожежа швидко поймає хату. Мати Лукашева і Килинині діти вибігають з хати з криком: «Горить! Горить! Рятуйте! Ой, пожежа!..» Мати з Килиною метушаться, вихоплюючи з вогню, що тільки можна вихопити, і на клунках та мішках виносять скулених Злиднів, що потім ховаються у ті мішки. Діти бігають з коновками до води, заливають вогонь, але він іще дужче розгоряється. Мати

al

(до Лукаша) Чого стоїш? Рятуй своє добро! Лукаш

(...) Добро? А може, там згорить і лихо?..

Кроква з тряскотом рушиться, іскри стовпом прискають геть угору, стеля провалюється, і вся хата обертається в кострище. Надходить важка біла хмара, і починає йти сніг. Хутко крізь білий застил сніговий не стате нікого видко, тільки багряна мінлива пляма показує, де пожежа. Згодом багряна пляма гасне, і коли сніг рідшає, то видко чорну пожарину, що димує і сичить од вогкості. Матері Лукашевої і дітей Килининих та клунків з добром уже не видко. Крізь сніг мріє недопалений оборіг, віз та дещо з хліборобського начиння. Килина

(...) Лукашуню, ходімо на село! 309


Лукаш

Я не піду. Я з лісу не піду. Я в лісі буду. (...) Від лісу наближається якась висока жіноча постать у білій сорочці і в білій, зав'язаній по-старосвітському, намітці. Вона йде, хитаючись, наче од вітру валиться, часом спиняється і низько нахиляється, немов шукаючи чогось. Коли надходить ближче і спиняється біля ожинових кущів, що ростуть недалеко від пожарища, то випростується, і тоді видно її змарніле обличчя, подібне до Лукашевого.

Лукаш Хто ти? Що ти тут робиш?

ld z

.n

et

Постать Я — загублена Доля. Завела мене в дебрі нерозумна сваволя. А тепер я блукаю наче морок по гаю, низько припадаю, стежечки шукаю до минулого раю. (...) Ти стоптав дивоцвіти без ваги попід ноги... (...) Похололи вже руки, що й пучками не рушу... Ой тепер я плачу, бо вже чую й бачу, що загинути мушу. (Застогнавши, рушає). (...)

al

Лукаш нахиляється до того місця, де кинув вербову сопілку, бере її до рук і йде по білій галяві до берези. Сідає під посивілим від снігу довгим віттям і крутить в руках сопілочку, часом усміхаючись, як дитина. Легка, біла, прозора постать, що з обличчя нагадує Мавку, з'являється з-за берези і схиляється над Лукашем. Постать

Мавки

Заграй, заграй, дай голос мому серцю! (...) ...милий, ти душу дав мені, як гострий ніж дає вербовій тихий гілці голос. Лукаш

Я душу дав тобі? А тіла збавив! Бо що ж тепера з тебе? Тінь! Мара! (З невимовною тугою дивиться на неї).

310


Мавка

.n

et

О, не журися за тілої Ясним вогнем засвітилось воно, чистим, палючим, як добре вино, вільними іскрами вгору злетіло. Легкий, пухкий попілець ляже, вернувшися, в рідну землицю, вкупі з водою там зростить вербицю, — стане початком тоді мій кінець. Будуть приходити люди, вбогі й багаті, веселі й сумні, радощі й тугу нестимуть мені, їм промовляти душа моя буде. Я обізвуся до них шелестом тихим вербової гілки, голосом ніжним тонкої сопілки, смутними росами з вітів моїх. Я їм тоді проспіваю все, що колись ти для мене співав, ще як напровесні тут вигравав, мрії збираючи в гаю... Грай же, коханий, благаю!

al

ld z

Лукаш починає грати. (...) Як міниться музика, так міниться зима навколо: береза шелестить кучерявим листом, весняні гуки озиваються в заквітлім гаю, тьмяний зимовий день зміняється в ясну, місячну весняну ніч. Мавка спалахує раптом давньою красою у зорянім вінку. Лукаш кидається до неї з покликом щастя. Вітер збиває білий цвіт з дерев. Цвіт лине, лине і закриває закохану пару, далі переходить у густу сніговицю. Коли вона трохи ущухла, видко знов зимовий краєвид, з важким навісом снігу на вітах дерев. Лукаш сидить сам, прихилившись до берези, з сопілкою в руках, очі йому заплющені, на устах застиг щасливий усміх. Він сидить без руху. Сніг шапкою наліг йому на голову, запорошив усю постать і падає, падає без кінця...

311


ВАСИЛЬ СТЕФАНИК

(1871-1936) Народився в с. Русові, що на Івано-Франківщині, у родині заможного селянина, де й помер. Письменник, майстер психологічної новели. Найвідоміші твори: новели «Новина», «Камінний хрест», «Катруся», «Палій», і

КАМІННИЙ ХРЕСТ І

al

ld z

.n

et

Відколи Івана Дідуха запам'ятали в селі ґаздою, відтоді він мав усе| лиш одного коня і малий візок із дубовим дишлем. Коня запрягав підруку1, сам себе в борозну; на коня мав ремінну шлею і нашильник,] а на себе Іван накладав малу мотузяну шлею. Нашильника не потре-; бував, бо лівою рукою спирав, може, ліпше, як нашильником. | То як тягнули снопи з поля або гній у поле, то однако і на коні, і наї Івані жили виступали, однако їм обом під гору посторонки моцувалися2») як струнви, і однако з гори волочилися по землі. Догори ліз кінь як по| леду, а Івана як коли би хто буком по чолі тріснув, така велика жила! напухала йому на чолі. Згори кінь виглядав, як би Іван його повіси» на нашильнику за якусь велику провину, а ліва рука Івана обвивалася! сітею синіх жил, як ланцюгом із синьої сталі. і Не раз ранком, іще перед сходом сонця, їхав Іван у поле пільною д о | ріжкою. Шлеї не мав на собі, лише йшов із правого боку і тримав дишелУ як би під пахою. 1 кінь, і Іван держалися крепко, бо оба відпочали череф ніч. То як їм траплялося сходити з горба, то бігли. Бігли вдолину і лиащі ли за собою сліди коліс, іспит і широчезних п'ят Іванових. Придорожня зілля і бадилля гойдалося, вихолітувалося на всі боки за возом і скидали росу на ті сліди. Але часом серед найбільшого розгону на самій середині гори Іван починав налягати на ногу і спирав коня. Сідав коло дорогій брав ногу в руки і слинив, аби найти те місце, де бодяк забився. 1 — Та цу ногу сапов шкребчи, не ти її слинов промивай, — говори^ Іван іспересердя. | — Діду Іване, а батюгов того борозного, най біжить, коли овес поїдає..! Це хтось так брав на сміх Івана, що видів його патороч зі свого поля| Але Іван здавна привик до таких сміхованців і спокійно тягнув бодям дальше. Як не міг бодяка витягнути, то кулаком його вгонив далі в ногу! і, встаючи, казав: і — Не біси, вігниєш та й сам віпадеш, а я не маю чєсу з тобою панькатися... і 1 2

312

У підруку — поруч, разом із собою. Моцувалися — тут: натягалися.

\


al

ld z

.n

et

А ще Івана кликали в селі Переломаним. Мав у поясі хибу, бо все ходив схилений, як би два залізні краки стягали тулуб до ніг. То його вітер підвіяв. Як прийшов із войська додому, то не застав ні тата, ані мами, лише хатчину завалену. А всього маєтку лишив йому тато букату горба щонайвищого і щонайгіршого над усе сільське поле. На тім горбі копали жінки пісок, і зівав він ярами та печерами під небеса, як страшний велетень. Ніхто не орав його і не сіяв і межі ніякої на нім не було. Лиш один Іван узявся свою пайку копати і сіяти. Оба з конем довозили гною під горб, а сам уже Іван носив його мішком наверх. Часом на долішні ниви спадав із горба його голосний крик: — Е-ех, мой, як тобов грєну, та й по нитці розлетишси, який же-с тєжк-ій! Але, відай, ніколи не гримнув, бо шкодував міха, і поволі його спускав із плечей на землю. А раз вечором оповідав жінці і дітям таку пригоду: — Сонце пражить, але не пражить, аж вогнем сипле, а я колінкую з гноєм наверх, аж шкіра з колін обскакує. Піт із-за кожного волоска просік, та й так ми солоно в роті, аж гірко. Ледви я добивси на гору. А на горі такий вітрець дунув на мене, але такий легонький, що аж! А підіть же, як мене за мінуту в попереці зачєло ножами шпикати — гадав-сми, що минуси! Від цієї пригоди Іван ходив усе зібганий у поясі, а люди прозвали його Переломаний. Але хоч той горб його переломив, то політки1 давав добрі. Іван бив палі, бив кілля, виносив на нього тверді кицки трави і обкладав свою частку довкола, аби осінні і весняні дощі не сполікували гною і не заносили його в яруги. Вік свій збув на тім горбі. Чим старівся, тим тяжче було йому, поломаному, сходити з горба. — Такий песій горб, що стрімголов удолину тручеє! Не раз, як заходяче сонце застало Івана наверху, то несло його тінь із горбом разом далеко на ниви. По тих нивах залягла тінь Іванова, як велетня, схиленого в поясі. Іван тоді показував пальцем на свою тінь і говорив горбові: — Ото-с ні, небоже, зібгав у дугу! Але доки ні ноги носе, то мус родити хліб! На інших нивах, що Іван собі купив за гроші, принесені з войська, робили сини і жінка. Іван найбільше коло горба заходився. Ще Івана знали в селі з того, що до церкви ходив лиш раз у рік, на Великдень, і що курей зіцірував. То так він їх научував, що жадна не важилася поступити на подвір'я і порпати гній. Котра раз лапкою драпнула, то вже згинула від лопати або від бука. Хоч би Іваниха хрестом стелилася, то не помогло. Та й хіба ще то, що Іван ніколи не їв коло стола. Все на лаві. — Був-сми наймитом, а потім вібув-сми десіть рік у воську, та я стола не знав, та й коло стола мені їда не йде до трунку. Отакий був Іван, дивний і з натурою, і з роботою. 1

Політик — урожай.

313


II

al

ld z

.n

et

Гостей у Івана повна хата, ґазди і ґаздині. Іван спродав усе, що мав, бо' сини з жінкою наважилися до Канади, а старий мусив укінці податися.*' Спросив Іван ціле село. Стояв перед гостями, тримав порцію горівки у правій руці і, видко,^ каменів, бо слова не годен був заговорити. — Дєкую вам файно, ґазди і ґаздині, що-сте ні мали за ґазду, а моюд за ґаздиню... '' Не договорював і не пив до нікого, лиш тупо глядів на-вперед себе,, і хитав головою, як би молитву говорив і на кожне її слово головою,, потакував. То як часом якась долішня хвиля викарбутить1 великий камінь із води і покладе його на беріг, то той камінь стоїть на березу тяжкий і бездушний. Сонце лупає з нього черепочки давнього намулу і малює по нім маленькі фосфоричні звізди. Блимає той каміну мертвими блисками, відбитими від сходу і заходу сонця, і кам'яними;; очима сво'іми глядить на живу воду і сумує, що не гнітить його тягарі води, як гнітив від віків. Глядить із берега на воду, як на утрачене щастяц Отак Іван дивився на людей, як той камінь на воду. Потряс сивтй волоссям, як гривою, кованою зі сталевих ниток, і договорював: і| — Та дєкую вам красно, та най вам Бог дасть, що собі в него жєдаєте.) Дай вам Боже здоров'є, діду Міхайле... Подав Михайлові порцію і цілувалися в руки. 5 — Куме Іване, дай вам Боже прожити ще на цім світі, та най Господь милосердний щасливо запровадить вас на місце та й допоможе^ ласков своєв наново ґаздов стати! V — Коби Бог позволив... Ґазди, а проще, а доцєгніть же... Гадав-сми! що вас за стів пообсаджую, як прийдете на весілє синове, але інакше зробилоси. То вже таке настало, що за що наші діди та й тати не знали*; то ми мусимо знати. Господа воля! А законтентуйте ж си, ґазди, та Й| вібачєйте за решту. Взяв порцію горівки та підійшов д жінкам, що сиділи на другЦ кінці стола від постелі. — Тимофіхо, кумо, я хочу до вас напитиси. Дивюси на вас, та й ми, якись казав, молоді літа нагадуютьси. Де, де, де-е? Ото-сте були хлопєнна дівка2, годна-сте були! То-сми за вами не одну нічку збавив, то-сте щ данці ходили, як сновавка — так рівно! Ба, де, кумо, тоті роки наші! Ану-, ко пережийте та й вібачєйте, що-м на старість данець нагадав. А проше... Глянув на свою стару, що плакала між жінками, і виймив із пазу»! хустину. ' — Стара, ня, на-коб тобі платину та файно обітриси, аби я тут ніякий плачів не видів! Гостий собі пилнуй, а плакати ще доста чєсу, ще таїе си наплачеш, що очі ти витечуть. , 1 2

314

Викарбутить — туг винесе, виверне. Хлопєнна дівка — тут: дівка на виданні.


III

et

Відійшов до ґаздів і крутив головою. — Щось би-м сказав, та най мовчу, най шіную образи в хаті і вас яко грешних. Але рівно не дай Боже нікому доброму на жіночий розум перейти! Аді, видите, як плаче, та на кого, на мене? На мене, ґаздине моя? То я тебе вікорінував на старість із твої хати? Мовчи, не хлипай, бо ти сиві кіски зараз обмичу, та й підеш у ту Гамерику, як жидівка. — Куме Іване, а лишіть же ви собі жінку, таже вона вам не воріг, та й дітем своїм не воріг, та її банно1 за родом та й за своїм селом. — Тимофіхо, як не знаєте, то не говоріть анідзелень! То її банно, а я туда з віскоком іду?! Заскреготав зубами, як жорнами, погрозив жінці кулаком, як довбнею, і бився в груди.. — Озміть та вгатіть ми сокиру отут у печінки, та, може, той жовч пукне2, бо не вітримаю! Люди, такий туск, такий туск, що не памнєтаю, що си зо мнов робить!

al

ld z

.n

— А проше, ґазди, а озміть же без царамонії та будьте вібачні, бо ми вже подорожні. Та й мені, старому, не дивуйтеси, що трохи втираю на жінку, але то не задурно, ой, не задурно. Цего би ніколи не було, якби не вона з синами. Сини, уважєєте, письменні, так як дістали якесь письмо до рук, як дістали якусь напу3, та як підійшли під стару, та й пилили, пилили, аж перерубали. Два роки нічо в хаті не говорилоси, лиш Канада та й Канада. А як ні достинули, як-єм видів, що однако ні муть отут на старість гризти, як не піду, та й єм продав щодо крішки. Сини не хотє бути наймитами післі мої голови та й кажуть: «Ти наш тато, та й заведи нас до землі, та дай нам хліба, бо як нас розділиш, та й не буде з чим киватиси». Най їм Бог помогає їсти тот хліб, а мені однако гинути. Але, ґазди, де мені, переломаному, до ходів? Я зробок — ціле тіло мозиль, кості дрихлаві, що заки їх рано зведеш докупи, то десіть раз йойкнеш! — То вже, Іване, пропало, а ви собі туск до голови не припускайте. А може, як нам дорогу покажете, та й усі за вами підемо. За цим краєм не варт собі туск до серця брати! Ца земля не годна кілько народа здержіти та й кількі біді вітримати. Мужик не годен, і вона не годна, обоє вже не годні. І саранчі нема, і пшениці нема. А податки накипають: що-с платив лева, то тепер п'єть, що-с їв солонину, то тепер барабулю. Ой, ззолили нас, так нас ймили в руки, що з тих рук ніхто нас не годен вірвати, хіба лиш тікати. Але колись на ці землі буде покаяніє, бо нарід поріжеси! Не маєте ви за чим банувати!.. 1

Банно — жаль. Пукне — трісне. 3 Напа — мапа географічна, карта.

2

315


al

ld z

.n

et

— Дєкую вам за це слово, але его не приймаю. Певне, що нарід поріжеси. А тож Бог не гніваєси на таких, що землю на гиндель пускають? Тепер нікому не треба землі, лиш викслів та банків. Тепер молоді ґазди мудрі настали, такі фаєрмани, що за землев не згоріли. А дивіть-ко си на ту стару скрипку, та пускати її на гиндель?! Таже то дуплава верба, кини пальцем, та й маком сєде! Та гадаєте, що вона зайде на місце? От, перевернеси десь у окіп та й пси розтєгнуть, а нас поженуть далі і подивитиси не дадуть! Відки таким дітем має Бог благословити? Стара, а суди жі Прийшла Іваниха, старенька і сухонька. — Катерино, що ти собі небого, у свої голові гадаєш? Де ті покладу в могилу? Ци риба ті має з'їсти? Та тут порєдні рибі нема що на один зуб узєти. АдіІ І натягав шкіру на жінчиній руці і показував людям. — Лиш шкіра на кості. Куда цему, ґазди, йти з печі? Була-с порєдна ґаздиня, тєжко-с працувала, не гайнувала-с, але на старість у далеку дорогу вібраласи. Аді, видиш, де твоя дорога та й твоя Канада? Отам! І показав їй через вікно могилу. — Не хотіла-с іти на цу Канаду, то підемо світами і розвіємо-си на старість, як лист по полі. Бог знає, як з нами буде... а я хочу з тобов перед цими нашими людьми віпрощитиси. Так, як слюб-сми перед ними брали, та так хочу перед ними віпрощитиси з тобов на смерть. Може, тебе так кинуть у море, що я не буду видіти, а може, мене кинуть, що ти не меш видіти, та прости ми, стара, що-м ти не раз догорив1, що-м, може, ті коли скривдив, прости мені і перший раз, і другий раз, і третій раз. Цілувалися. Стара впала Іванові на руки, а він казав: — А то ті, небого, в далеку могилу везу... Але сих слів уже ніхто не чув, бо від жіночого стола надбіг плач, як вітер, що з-поміж острих мечів повіяв та всі голови мужиків на груди похилив. IV — А тепер ступай собі, стара, межи ґаздині та пильнуй, аби кожду своє дійшло, та напийси раз, аби-м ті на віку видів п'єну. — А вас, ґазди, я ще маю на два гатунки просити. Десь, може, сини пусте в село на пошту, що нас із старов уже нема. Та би-м просив вас, аби-сте за нас наймили служебку та й аби-сте си так, як сегодні, зійшли на обідець та віказали очинаш за нас. Може, пан Бог менше гріха припише. Я гроші лишу Якові, бо він молодий та й слушний чоловік та не сховає дідів грейцір., — Наймемо, наймемо і очинаш за вас вікажемо... Іван задумався. На його тварі малювався якийсь стид. — Ви старому не дивуйтеси та не смійтеси з діда. Мені самому гей устид вам це казати, але здає ми си, що би-м гріх мав, якби-м цего вам 1

316

Що-м ти не раз договорив — що не раз тобі докорив.


al

ld z

.n

et

не сказав. Ви знаєте, що я собі на своїм горбі хресток камінний поклав. Гірко-м віз і гірко-м го наверх вісаджував, але-м поклав. Такий тєжкий, що горб го не скине, мусить го на собі тримати так, як мене тримав. Хотів-єм кілько памнєтки по собі лишити. Стулив долоні в трубу і притискав до губів. — Так баную1 за тим горбом, як дитина за цицков. Я на нім вік свій спендив2 і окалічів-єм. Коби-м міг, та й би-м го в пазуху сховав, та й взєв з собов у світ. Банно ми за найменшов крішков у селі, за найменшов дитинов, але за тим горбом таки ніколи не перебаную. Очі замиготіли великим жалем, а лице задрожало, як чорна рілля під сонцем дрожить. — Оцеї ночі лежу в стодолі, та думаю, та думаю: Господи милосердний, ба що-м так глібоко зогрішив, що женеш ні за світові води? Я ціле житє лиш роб, та й роб, та й роб! Не раз, як днинка кінчиласи, а я впаду на ниву та й ревно молюси до Бога: Господи, не покинь ні ніколи чорним кавалком хліба, а я буду все працувати, хіба бих не міг ні руков, ні ногов кинути... — Потім мене такий туск напав, що-м чиколонки 3 гриз і чупер4 собі микав, качєв-єм си по соломі, як худобина. Та й нечисте цукнулоси3 до мене! Не знаю і як, і коли вчинив-єм си під грушков з воловодом6. За малу филю був би-м си затєг. Але Господь милосердний знає, що робить. Нагадав-єм собі за свій хрест та й мене геть відійшло, їй, як не побіжу, як не побіжу на свій горб! За годинку вже-м сидів під хрестом. Посидів, посидів довгенько — та й якось ми легше стало. — Аді, стою перед вами і говорю з вами, а тот горб не віходить ми з голови. Таки го виджу та й виджу, та й умирати буду та й буду го видіти. Все забуду, а його не забуду. Співанки-м знав-та й на нім забув-єм, силу-м мав — та й на нім лишив-єм. Одна сльоза котилася по лиці, як перла по скалі. — Та я вас просю, ґазди, аби ви, як мете на світу неділю поле світити, аби ви ніколи мого горба не минали. Будь котрий молодий най вібіжить та най покропить хрест свіченов водицев, бо знаєте, що ксьондз на гору не піде. Просю я вас за це дуже грешно, аби-сьте мені мого хреста ніколи не минали. Буду за вас Бога на тім світі просити, лиш зробіть дідові єго волю. Як коли би хотів рядном простелитися, як коли би добрими, сивими очима хотів навіки закопати в серцях гостей свою просьбу. — Іване, куме, а лишіть же ви туск на боці, геть єго відкиньте. Ми вас усе будемо нагадувати, раз назавше. Були-сте порєдний чоловік, не 1

Баную — шкодую, жалкую. Спендив — змарнував. 3 Чиколонки — кісточки. 4 Чупер — волосся. 5 Цукатися — чіплятися, підступати. 6 Воловід — мотузка, шнур. 2

317


лізли-сте натаралом на нікого, нікому-сте не переорали, ані пересіяли, чужого зеренця-сте не порунтали1. Ой, ніі Муть вас люди нагадувати та й хреста вашого на світу неділю не минуть. Отак Михайло розводив Івана. V

al

ld z

.n

et

— Вже-м вам, панове ґазди, все сказав, а тепер хто ні, любить, та тот буде пити зо мнов. Сонечко вже над могилов, а ви ще порцію горівки зо мнов не віпили. Заки-м ще в свої хаті і маю гості за своїм столом, то буду з ними пити, а хто ні навидить, то буде також. Почалася пиятика, та пиятика, що робить із мужиків подурілих хлопців. Незабавки п'яний уже Іван казав закликати музику, аби грав молодіжі, що заступила ціле подвір'я. — Мой, маєте так данцувати, аби земля дудніла, аби одної травички на току не лишилосиі В хаті всі пили, всі говорили, а ніхто не слухав. Бесіда йшла сама для себе, бо треба її було конче сказати, мусили сказати, хоч би на вітер. — Як-єм го віпуцував, то був віпуцований2, котре чорний, то як сріблом посипав по чорну, а котре білий, то як маслом сніг помастив. Коні були в мене в ордунку, цісар міг сідати! Але-м гроший мав, ой, мав, мав! — Коби-м учинився серед тако пустині — лиш я та Бог аби був! Аби-м ходів, як дика звір, лиш кобих не видів ні тих жидів, ні панів, ні ксьондзів. Отогди би називалоси, що-м пан! А ца земля най западаєси, най си і зараз западе, то-м не згорів. За чим? Били та катували наших татів, та в ярем запрєгали, а нам уже кусня хліба не дають прожерти... Е, кобито так по-мому... — Ще не находився такий секвертант3, аби що з него стєг за податок, он, ні! Був чех, був німець, був поляк — г... пробачєй-те, взєли. Але як настав мадзур, та й найшов кожушину аж під вишнев. Кажу вам, мадзур — біда: очі печи, та й гріху за него нема... Всякої бесіди було богато, але вона розліталася в найріжніші сторони, як надгнилі дерева в старім лісі. В шум, гамір, і зойки, і в жалісну веселість скрипки врізувався спів Івана і старого Михайла. Той спів, що його не раз чути на весіллях, як старі хлопи доберуть охоти і заведуть стародавніх співанок. Слова співу йдуть через старе горло з перешкодами, як коли би не лиш на руках у них, але і в горлі мозилі понаростали. Ідуть слова тих співанок, як жовте осіннє листя, що ним вітер гонить по замерлій землі, а воно раз на раз зупиняється на кожнім ярочку і дрожить подертими берегами, як перед смертю. Іван та й Михайло отак співали за молодії літа, що їх на кедровім мості здогонили, а вони вже не хотіли назад вернутися до них навіть у гості. 1 2 3

318

Не порунтали — тут: не взяли, не привласнили. Віпуцував — відполірував. Секвертант — збирач податків.


Як де підтягали вгору яку ноту, то стискалися за руки, але так кріпко, аж сустави хрупотіли, а як подибували дуже жалісливе місце, то нахилювалися до себе і тулили чоло до чола і сумували. Ловилися за шию, цілувалися, били кулаками в груди і в стіл і такої собі своїм заржавілим голосом туги завдавали, що врешті не могли жадного слова вимовити, лиш: «Ой Іванку, брате!», «Ой Міхайле, приятелю!»

al

ld z

.n

et

VI — Дєдю, чуєте, то вже чєс віходити до колії, а ви розспівалися як задобро-миру. Іван витріщив очі, але так дивно, що син побілів і подався назад, та й поклав голову в долоні і довго щось собі нагадував. Устав із-за стола, підійшов до жінки і взяв її за рукав. — Стара, гай, машір — інц, цвай, драй! Ходи, уберемося по-панцьки та й підемо панувати. Вийшли обоє. Як уходили назад до хати, то ціла хата заридала. Як би хмара плачу, що нависла над селом, прірвалася, як би горе людське дунайську загату розірвало — такий був плач. Жінки заломили руки і так сплетені держали над старою Іванихою, аби щось ізгори не впало і її на місці не роздавило. А Михайло ймив Івана за барки, і шалено термосив ним, і верещав як стеклий. — Мой, як-єс ґазда, то фурни тото катране з себе, бо ті віполичкую1 як курву! Але Іван не дивився в той бік. Ймив стару за шию і пустився з нею в танець. — Польки мені грай, по-панцьки, мам гроші! Люди задеревіли, а Іван термосив жінкою, як би не мав уже гадки пустити її живу з рук. Вбігли сини і силоміць винесли обоїх із хати. На подвір'ю Іван танцював дальше якоїсь польки, а Іваниха обчепилася руками порога і приповідала: — Ото-сми ті віходила, ото-сми ті вігризла оцими ногами! І все рукою показувала в повітрю, як глибоко вона той поріг виходила. VII Плоти попри дороги тріщали і падали — всі люди випроваджували Івана. Він ішов зі старою, згорблений, в цайговім2, сивім одінню і щохвиля танцював польки. Аж як усі зупинилися перед хрестом, що Іван його поклав на горбі, то він трохи прочуняв і показував старій хрест: — Видиш, стара, наш хрестик? Там є відбито і твоє намено. Не бійси, є і моє, і твоє... 1 2

Віполичкую — відчитаю, вилаю. Цайговий — із дешевої фабричної шерстяної тканини.

319


МИКОЛА ВОРОНИЙ

(1871-1938) Народився на Катеринославщині (нині Дніпропетровська область) у родині ремісника, місце смерті достеменно невідоме. Поет, перекладач, театральний критик. Найвідоміші твори: поема «Євшан-зілля», вірші «Блакитна панна», «Інфанта», «Іванові Франкові».

БЛАКИТНА ПАННА

.n

et

Має крилами Весна Запашна, Лине вся в прозорих шатах, У серпанках і блаватах... Сяє усміхом примар З-поза хмар, Попелястих, пелехатих.

ld z

Ось вона вже крізь блакить Майорить, Довгождана, нездоланна... Ось вона — Блакитна Панна!.. Гори, гай, луги, поля, Вся земля їй виспівує: «Осанна!»

al

А вона, як мрія сна Чарівна, Сяє вродою святою, Неземною чистотою, Сміючись на пелюстках, На квітках Променистою росою. І уже в душі моїй В сяйві мрій В'ються хмелем арабески, Миготять камеї, фрески, Гомонять-бринять пісні Голосні І сплітаються в гротески.

320

> «


ОЛЕКСАНДР ОЛЕСЬ

(1878-1944) Народився на хуторі біля м. Білопілля (нині Сумська область) у родині дрібного службовця, помер у м. Празі, де й похований. Поет. Найвідоміші твори: збірка «З журбою радість обнялась», «Княжа Україна», драматичний етюд «По дорозі в Казку».

ЧАРИ НОЧІ Як іскра ще в тобі горить І згаснути не вспіла, — Гори! Життя — єдина мить, Для смерті ж — вічність ціла.

Ти не дивись, що буде там, Чи забуття, чи зрада: Весна іде назустріч вам, Весна в сей час вам рада.

Чому ж стоїш без руху ти, Коли ввесь світ співає? Налагодь струни золоті: Бенкет весна справляє.

.n

І сміло йди під дзвін чарок З вогнем, з піснями в гості, На свято радісне квіток, Кохання, снів і млості.

ld z

На мент єдиний залиши Свій сум, думки і горе — І струмінь власної душі Улий в шумляче море.

et

Сміються, плачуть солов'ї І б'ють піснями в груди: «Цілуй, цілуй, цілуйїї,— Знов молодість не буде!

Загине все без вороття; Що візьме час, що люди, Погасне в серці багаття, І захолонуть груди.

Поглянь, уся земля тремтить В палких обіймах ночі, Лист квітці рвійно шелестить, Траві струмок воркоче.

І схочеш ти вернуть собі, Як Фауст, дні минулі... Та знай: над нас — боги скупі, Над нас — глухі й нечулі...»

Відбились зорі у воді, Летять до хмар тумани... Тут ллються пахощі густі, Там гнуться верби п'яні.

Сміються, плачуть солов'ї І б'ють піснями в груди: «Цілуй, цілуй, цілуй її: Знов молодість не буде!»

al

Лови летючу мить життя! Чаруйсь, хмелій, впивайся І серед мрій і забуття В розкошах закохайся.

321


• ••

О, слово рідне! Орле скутий! Чужинцям кинуте на сміх! Співочий грім батьків моїх, Дітьми безпам'ятно забутий. О, слово рідне! Шум дерев! Музика зорь блакитнооких, Шовковий спів степів широких, Дніпра між ними левій рев...

al

ld z

.n

et

О, слово! Будь мечем моїм! Ні, сонцем стань! Вгорі спинися, Осяй мій край і розлетися Дощами судними над ним.


ВОЛОДИМИР ВИННИЧЕНКО (1880-1951) Народився в м. Єлисаветграді (нині Кіровоград) у селянській родині, помер у м. Каннах (Франція), де й похований. Письменник, художник, політичний діяч. Найвідоміші твори: збірка «Краса і сила», романи «Записки Кирпатого Мефістофеля», «Сонячна машина», новела «Момент», драми «Чорна Пантера і Білий Ведмідь», «Гріх».

МОМЕНТ Із оповідань тюремної Шехерезади

al

ld z

.n

et

І раз Шехерезада так почав своє оповідання: — Слухайте. Було це навесні. Ви ще пам'ятаєте, що то таке весна? Пам'ятаєте небо, синє, глибоке, далеке! Пам'ятаєте, як ляжеш у траву десь, закинеш руки за голову і глянеш у це небо, небо весни? Е!.. Ну, словом, було це навесні. Круг мене кохалося поле, шепотіло, цілувалось... З ким? А з небом, з вітром, із сонцем. Пахло ростом, народженням, щастям руху і життя, змістом сущого... Словом, кажу вам, було це навесні. А я, мої панове, їхав з моїм контрабандистом Семеном Пустуном до кордону. І той кордон я мусив неодмінно у той же день перейти, не ждучи навіть ночі. Але коли я сказав це Семенові, він мовчки-понуро озирнув мене, знехотя посміхнувся й, одвернувшись до коняки, сердито крикнув: — Вйо! Ти! А Семен цей, треба вам сказати, не дивлячись на своє пустотливе прізвище, був чоловік поважний і випускати з себе слів без потреби не любив. Сам був «парнишка» дебелий, «гвардійонець», як казали його односельчани, і на всіх через те дивився завжди згори вниз. Ступав помалу, важко, серйозно і навіть, коли ловили його «харцизники»не мінявся, тільки ще більш насуплювався, очі робились ще меншими, колючими і страшно якось біліли губи. — Справді, Семене, я неодмінно мушу бути сьогодні на тім боці. Це як собі знаєте! — з натиском повторив я.4 Семен навіть не озирнувся. На величезній його спині сидів цілий ряд блискучих, маленьких, чепурненьких мушок. Коли він робив якийсь поривчастий рух, вони спурхували і прудко літали над спиною, неначе чайки в морі понад скелею. Потім знов сідали і сиділи якось надзвичайно недвижно, ніби пильно вдивлялися в мене. 1

Погранична сторожа.

323


al

ld z

.n

et

— Можуть убити, — раптом, верст через десмп. суворо пробурмотів він, зачепивши віжки за люшню і починаючи робити цигарку. — Були випадки? Семен, не хапаючись, подув на книжечку паперу, повагом одірвав один аркушик і поліз в кишеню за тютюном. — А чому не було?.. Чи на те розуму треба, аби вбити чоловіка? ? — Але було, шо й не вбивали? Семен лизнув папір, витер сірника, пихкнув кілька раз і, беручи віжки, зволив промовити: — А чому не було? Було, що й не вбивали. Вйо! , — Ну, то й мене не вб'ють! — постановив я. І, пам'ятаю, мені раптом стало страшенно смішно: я — мертвий. Ці мушки, Семенова спина, конячинка, на якій підстрибувала комічно і глупо якось шлейка, Семенова шапка з прогризеним верхом і... я — будучий мертвяк. Лежу десь, в якому-небудь яру дикому, порожньому, надо мною небо, на виску маленька чорна ранка, а над ранкою кружком сидять такі ж самі блискучі, зеленкуваті мушки й ніби ворожать, заглядаючи у неї, туди, всередину, де оселилась смерть. І лице моє теж зеленкувате, тверде... А на скелі якійсь сидять чорні, великі] таємні ворони і ждуть чогось... і — Як надокучило носити голову на плечах, то йдіть, — раптом не* сподівано бовкнув Семен і, шарпнувши віжками, понуро крикнув: -4 Вішта! Ти! Кукурудзяна... Я посміхнувся. «Кукурудзяна» насторожено прищулила вуха, прибавила ходу, але зараз же заспокоїлась і знов затупала байдуже й неуважно. Пам'ятаю, село виринуло якось несподівано для мене. Не доїжджав ючи до його, Семен для чогось підвівся на возі, пильно подивився вперед і, звертаючи кудись вбік, злегка повернув до мене голову й; тикнувши рукою кудись наперед, муркнув: — Границя. Я глянув туди, вперед. Далеко-далеко темніла, як тин, смуга лі* су. Мені якось стало холодно в грудях і завмерло серце. Так. Аж осв він, цей кордон. Я жадливо дивився туди, в залите сонцем поле, на краю якого стояв цей тин, і чув, як мені якось тісно, нудно, неспо* КІЙНО.

1

— Ви мене зараз поведете, Семене? — спитав я. Семен повернув до мене свій жовто-смуглявий гострий ніс, підстрижені вуса й здивовано промовив: — Але! А чи я вже нажився на світі, щоб вести вас удень? Он, маєте ліс, в тому лісі є жовніри, то йдіть їм у руки. А мене лишіть ще пожити трохи на світі... Ая! Справа, очевидно, стояла зовсім кепсько, раз примусила на таку силу слів самого Семена Пустуна. — Значить, просто йти на ліс? — Ая. Просто на ліс, жовнірам у руки. 324


al

ld z

.n

et

Ми їхали якимсь лугом поза городами. Верби схилялись над нами, і мені чогось жаль було їх, цих любих, добродушних, невередливих верб Поле сховалось, а з ним сховався й той таємний тин. Ми раптом зупинились. Семен мовчки зліз із воза, підійшов до мене й, незадоволеносуворо, дивлячись убік, бовкнув: — Так ви таки зараз хочете йти? — Таки зараз. — Можуть убити. — Не вб'ють. — Ну, то лягайте, — сердито хитнув він головою на віз. Я, не питаючись, для чого лягати, покірно ліг і, зустрівшись поглядом з вербою, криво посміхнувсь до неї. Семен прикрив мене рядном, яке дуже пахло огірками, й одійшов. Потім я чув, як він зліз на візок, який від цього затрусився й заскрипів, понуро вйокнув, і ми рушили. Мабуть, ми їхали знов без дороги, бо мене хитало, як в колисці, об колеса шарудів бур'ян, і коняка часто зупинялась, десь хапаючи на ходу траву. І, пам'ятаю, коли мене хитало, я здавався собі трупом, який везуть уже від кордону. Довго так їхали, а я тільки бачив перед очима масу соломинок, які кололи мене в лице, та сіре рядно і чув, як понуро вйокав Семен і пирхкала конячка. Раптом знову зупинились. Рядно піднялось надо мною, а замість його глибоко-глибоко синіло небо, і якоюсь незграбною скелею під ним стирчала Семенова голова в шапці з його гострим, ніби мертвим носом і чорно-сивими, наче посиланими попелом, підстриженими вусами. — Вставайте! — муркнув він. Я підвівся. Візок стояв біля повітки, проти якої, по другий бік подвір'я, стояла маленька, задумлива хатка, а між ними — ворота на вулицю. — В повітку! — хитнув Семен головою і кинув навкруги пильно суворим оком. — Розпряжу коняку та й поведу вас. Я теж озирнувся, зстрибнув з возика й побіг до повітки. Одчинивши двері, я ступив до неї... і від несподіванки закам'янів: на розкиданій соломі, якраз проти дверей сиділа... — уявіть собі!.. — сиділа панна. Сама настояща, городська панна, в гарненьких черевиках, що визирали з-під сукні, з солом'яним бриликом на колінях, з здивовано направленими на мене очима. А очі, як у зляканої лані, променисті, чисті, великі. Я рішуче нічого ніколи не мав проти гарненьких панн, але в повітці, на соломі, в подвір'ї контрабандиста... Я мусив почувати себе ніяково. — Можна ввійти? — ні з того ні з сього промурмотів я. Очі панни ще більш поширились, потім швидко пробігли по мені, здригнулись і бризнули сміхом. — О, будь ласка! — галантно повела вона рукою круг себе і навіть посунулась трохи по соломі, ніби увільняючи "мені місце. А очі її зо сміхом і з цікавістю дивилися на мене. 325


al

ld z

.n

et

— Дякую, — засміявся й я. Мені зразу стало легко й весело. Я непомітно озирнув її. В темному волоссі їй запуталась соломинка і дрижала над вухом; нижня губа, як у вередливих і гарненьких дітей,? була трохи випнута наперед. В повітці було темнувато, пахло вогкістю, шкурами, зіпрілою соломою. — Ви, товаришу, мабуть, переправляєтесь через кордон? — спитала вона. — Угадали. А ви теж? — Я теж. Ми обоє чогось засміялись. Влетіла ластівка, защебетала і вилетіла. Пам'ятаю, в якомусь кутку повітки тягнулась до землі жовта смуга проміння і здавалась золотою палицею, припнутою до стіни; за повіткою Семен когось лаяв, мабуть, конячинку; в двері видно було, як літали, наче чорні стріли, ластівки. З темних кутків повітки віяло якимсь стародавнім сумом, якимсь журним затишком. Десь з досадою гуділа оса. Раптом у двір, пам'ятаю, швидко ввійшов якийсь дядько, покликав Семена й поспішно, таємниче почав щось тому говорити, часто поводячи очима до повітки, до поля, до села. Семен понуро стояв і слухав, спустивши вздовж тіла руки. Ми ж мовчали. Панна раптом озирнула себе й засміялася. Ах, якби ви знали, який сміх у неї був! А сміх є дзеркало душі. — Боже мій, як я вбралася! — скрикнула вона і, швидко вставши, почала знімати соломинки, які, мов золоті прикраси, висіли круг її сукні й хиталися. — Знаєте: я вже два дні тут лежу, в оцій повітці! — засміялась вона до мене. — їй-богу! Все чогось не можна йти. А тут гарно, правда? Наче індійський вігвам, чи як то у їх зветься? Мені дуже подобається. Сумно тут якось. Семен мені їсги сюди носив. Тільки трошки вже нудно стало. Ну, нічого, будемо тепер вдвох нудитись. Правда? Тільки слухайте: що ви стоїте так, знімайте з мене солому. Гарний кавалер! А мені, признатись по правді, хотілось би ще більш обсипати її цими соломинками, які так через щось були до лиця їй. Я, сміючись, сказав їй це. Вона теж засміялась, схопила з землі цілу жменю соломи й, простягнувши мені, сказала: — Ану, нате! Я спокійно взяв солому й, не вагаючись, обсипав нею її голову, плечі, груди. Вона навіть не встигла рук піднять і стояла з здивовано поширеними очима. — От, тепер дуже гарно! — сказав я. В сей мент в дверях з'явилась велетенська постать Семена й ввійшла в повітку. Не звертаючи уваги на солому на панні, він подививсь кудись в куток і суворо промовив: — Треба зараз тікати! Стражники трусять уже товаришів. Зараз у мене будуть. 326


al

ld z

.n

et

Ми приголомшено перезирнулись з панною. •«• — Чого ж вони шукають? — спитала вона глухо. — Якусь панночку шукають. Мабуть, підглядів хтось, — додав він тихше. — Треба тікать. — Куди ж тікати? — чогось і я тихо промовив. — Тікати на той бік. Хай панна йдуть з вами. Поки вони прийдуть, ви доберетесь до лісу. Губи Семена були білі, тонкі, очі зиркали з своєї глибини гостро, поривчасто. — Добре? — звернувсь я до неї. — Як знаєте, — здвигнула вона плечима. — Чекайте-но! — бовкнув Семен і вийшов з повітки, зачинивши за собою двері. Ми зостались самі. Була якась жовта напівтьма з золотою смугою в кутку. Панна, з повислими на ній соломинками, з великими очима, з суворо застиглою постаттю, здавалась якоюсь фантастичною феєю. Сум десь вийшов із повітки, а в кутках її наче засіло щось злорадне, єхидне, зле і слідкувало за нами. Десь загомоніло двоє голосів. Ми, дивлячись одне на одного, напружено слухали... Стихло... Оса роздратовано гула десь і жикала крилами об солому. Захрюкала під повіткою свиня, тяжко зітхнула і, мабуть, лягла. — О, тільки не стражникам в руки! — раптом зірвалась панна з місця й прудко, твердо заходила по повітці. — Тільки не це! Тільки не це!.. У вас револьвер є? — вмить зупинилась вона передо мною. Великі, чисті очі її змінилися, стали якісь злі, сталеві, темні. Дитяча нижня губа тісно стислася з другою, і, здавалось, вона держала голку в цих губах. Вся вона стала якась туга, тверда. Я вийняв револьвер і дав їй. — А стріляти ви вмієте? — хмуро й тихо спитав я. — Убити себе зумію, — муркнула вона злісно й, розстібнувши кофточку, засунула на груди револьвера. Зачулась важка Семенова хода. Він ввійшов з якимись свитками в руках і, подаючи їх мені, сказав: — Одягніться. І просто на той ліс. Границя у самому лісі... А я забавлю їх тут. Свитки якось з книжками Дю, пришлете... Поспішіться! Серед свиток була жіноча хустка, а для мене — шапка. Ми мовчки, похапцем одягайсь. — Ноги з-під свит видно... Нічого, — муркнув Сені мені... — Полем будете йти... Аби здалека не впізнали... Неділя, в полі нікого нема... Хай Бог помагає... Хутчій! Ми поховали під свитки свої брилі і вийшли. На вулиці було тихо й пусто. Хатка задумливо дивилась собі віконечками; пурхали ластівки; небо синіло так ясно, так спокійно, привітно. Плутаючись в своїх важких свитках, озираючись, з напруженими великими очима, з щільно стиснутими устами, ми бігли, спотикались, озирались, помагали одне одному, і бігли, й бігли. Перелізли через перелаз, перестрибнули 327


al

ld z

.n

et

якийсь рівчачок, вскочили в коноплі, що вдарили на нас гострим духом, і, лишаючи за собою широкий слід, вибігли на дорогу. З дороги видно було далекий тин лісу. Пам'ятаю, — зупинились. Важко й часто дихаючи, ми озирнулись і глянули назад. Пусто було. Мовчки стояли біля городів тихі верби, і тільки деколи меланхолійно шаруділи волохаті зелені коноплі. На підборідді панни блищали краплі поту, волосся висмикнулось з-під хустки й дикими, серпосхожими пасмами обіймало лице. Свитка незграбно висіла на плечах і тягнула їх донизу. — Душно... — хрипло промовила вона. — Далеко ліс? — Он! — хитнув я головою наперед. — Не треба вже бігти... — притулила вона руку до серця. Ми пішли. Було соромно, злісно, шкода чогось. Свитка плуталась між ногами, шапка, як гарячий компрес, гріла голову, бриль ввесь час випадав із-під свитки. Ми озирались, але нікого не було на дорозі. — Спочинемо... — промовила панна. Ми сіли під хлібами. Панна озирнула мене і без посмішки сказала: — Який ви смішний у цьому. — Потім стомлено зняла у мене з голови шапку і поклала коло себе. — Так краще, — слабо посміхнулась вона. Пам'ятаю, від цього я почув її якоюсь близькою мені. — Боже! Ви мокрий ввесь. Чекайте! — Вона вийняла з-під свитки хусточку і почала витирати мій лоб з серйозним і заклопотаним виглядом. — Так. Тепер добре. Мені говорити не хотілось. Я тільки міг дивитись на неї. Не знаю, чи бачила вона, що мені хотілось сказати їй... Не знаю. Потім ми знову пішли. Озирались рідше, але пильніше дивились вперед до лісу, який все наближався та наближався до нас. — Кордон у лісі? — спиталась вона. — Здається. Так говорив Семен. Перед нами далеко зачорніла підвода. Пам'ятаю, ми якось разом озирнули одне одного й весело зареготались. — Єрунда виходить? — питаюче й зо сміхом сказала панна. — Хм! — безпомічно озирнувся я. — Знаєте що? Давайте сядемо й закриємо ноги. Ніби спочиваємо. — Правильно! Сіли. Заховали ноги під свитки і знов обдивились самих себе. — Ні! Ми так схожі на старців, — засміялась вона — Так не можна Сядьте інакше. Не так... Сховайте ноги в пшеницю. — Це — жито, — для чогось поправив я. — Все одно. Ну, так... Вона ставала все ближчою й ближчою мені. Здавалось, ми давно-давно колись разом жили десь, потім розлучились, а тепер знову зійшлись. Віз наближався... Ось уже порівнявся з нами. На йому сиділо троє дядьків з довгим, аж до плечей, волоссям і в капелюхах, похожих на 328


al

ld z

.n

et

перевернені догори ринки. Двоє з них сиділо, поспускавши ноги через полудрабки, а третій поганяв. Вони всі пильно подивились на нас і пробігли далі. — Зійшло! — весело хитнула панна головою. — Ходім! Та скиньте вашу шапку. Сподобалась. Дайте сюди! І вона здерла з голови мені шапку, ласкаво-тепло посміхнулась і сунула шапку в кишеню своєї свитки. — Коли треба буде, дам... А гарно, правда? — раптом весело засміялась вона. Я якось озирнувся на себе й справді помітив, що мені тепер дуже гарно стало — якось бадьоро, цікаво, дужо. — Як вас зовуть? — спитався я її раптом. Вона лукаво глянула на мене: — А вам для чого? — Як то для чого?.. Цікаво знати, з ким ідеш. — Фу казна-що! Хіба коли я вам скажу, що мене звуть Галею, Манею, то ви вже знатимете мене? Не скажу. — Через що? — Не хочеться. Так краще. І сама не хочу знати, як вас зовуть. Я знаю, що у вас карі очі, потім... Яке у вас волосся?.. Русяве, здається. Ну, да... Русяве волосся. Ну, й і так далі. А ім'я — пошлість. Правда? — підняла вона якось мило брови й засміялась. Я теж засміявся. Рішуче, я знав її, — ми десь жили разом. Може, вона була колись веселою берізкою, а я вітром? Вона тремтіла листям, коли я співав їй в тихий вечір пісню вітра? Хто скаже, що ні? Може, ми були парою колосків і близько стояли один коло одного? Хто його зна, але я знав її давно-давно. А ліс присовувавсь все ближче та ближче. Темна стіна його тупо, мовчки дивилась на нас, і вороже щось було в цьому погляді, холодне, заховане в собі. — Ліс... — тихо прошепотіла панна, дивлячись на мене уважними, ніби трохи здивованими очима. — Треба обережно йти тепер... — одповів я. — А знаєте, мені чогось зовсім не страшно... Цікаво тільки дуже... — здивовано посміхнулась вона. Я глянув на неї. Надзвичайно гарна була вона тоді. І, пам'ятаю, в грудях мені сколихнулась якась хвиля, велика, тепла хвиля чулості, знаєте, така хвиля, яка буває, коли ви несподівано, від нудьги, заходите в храм, і вас охоплює, разом з хвилею згуків, ціла хмара асоціацій, почувань, і ви почуваєте, як вам стає безмірно журно, тепло, затишно. — Знаєте, ви надзвичайно гарні заразі — проти волі вирвалось у мене. Вона злегка почервоніла, очі ласкаво глянули на мене, й вона засміялась: — Я не знаю, що треба сказати на це... Нам обом стало якось радісно-ніяково, і ми мовчки швидше пішли до лісу. 329


al

ld z

.n

et

Пам'ятаю, після того ми вже не балакали. Іноді тільки озирались назад, перекидались короткими фразами й, зустрівшись на мент очима, потуплювались і мовчки йшли далі. Стіна лісу ставала вищою, виразнішою. Ми не знали, де йшла та межа кордону; може, вона була тут же, зараз, може, ще далеко десь; може, вже якась пара очей пограничника стежила за нами, а рука пробувала, чи добре зводиться курок. Ми напружено водили очима по стіні, пролізали поглядом між дерева і нишпорили між ними... Але стіна злісно-лукаво, холодно ховала за собою те, що ми шукали,-і чекала нас. — Не видно нікого... — шепотіла панна. — Не видно... — шепотів я. І мені щоразу хотілось взяти її за руку, притулитись, злитись з нею і так іти далі. Надзвичайно хотілось... Але... І ось стіна вже зовсім перед нами. Зійти з дороги, перейти вузеньку нивку жита — і ми в лісі. Ми озирнулись. Дорога наша стояла порожньою і далеко там вливалась, наче бура річечка, в зелене море хлібів. Тихо було. Не так тихо, як десь у городі вночі, де мертво спить і камінь, і страждання, і ніч тонко дзвенить у вухах, як кажан вічності. А тихо тишею поля, де йде великий, здоровий, вічний процес народження, де вітрець лащиться і грається з квітками, кібець, як прив'язаний за нитку, часто тріпочеться на однім місці і, ніби вирвавшись, кидається згори в зелений хліб; а в хлібі одбувається якась шамотня, якась боротьба інтересів кузок, черв'ячків, мишей, колосків. — Ходім... — прошепотіла панна. — Ходім... — прошепотів я. І знов мені захотілось взяти її руку... Але... Ввійшли в жито. Зашаруділо жовто-сиве жито, застрибали перед ногами коники... Ліс стояв недвижно, чекаючи. — Слухайте! — раптом зупинилась панна. — Як мене вб'ють, а ви зостанетесь живі, напишіть по такій адресі... — Вона сказала адресу і кілька раз повторила її. — Напишіть так: «Мусю вбито на кордоні. Вмерла так, як вмирають ті, що люблять життя». Більше нічого... Чуєте?.. Зробите? — Зроблю... — тихо сказав я, і... мені жагуче хотілось взяти її руку, тільки одну руку в цьому рудому, шершавому рукаві... Але... — Ну, тепер ходім! — рішуче прошепотіла вона і, зустрівшись з моїми очима, ніби впилася в них поцілунком своїх очей, і ми рушили... Тихо, помалу, щохвилини зупиняючись і впиваючись очима в нерухомий тин дерев... — Чуєте ж: «Як вмирають ті, що дуже люблять життя!» — раптом повторила вона. Я мовчки хитнув головою. Жито скінчилось. Починався ліс. Старі товсті дуби, широко розставивши волохаті руки-віти, ніби приймали нас в свої зрадливі обійми. Стрункі берези, білі, мов оголені 330


al

ld z

.n

et

до пояса, соромливо стояли між дубами і ховалися за ними. Здивовано перестрибували з гілки на гілку якісь пташки. — Сядемо... Треба роздивитись куди йти... — прошепотів я. Ми ввійшли в кущі і, вибравши місце, звідки нам було видко ліс, а нас самих не видно, сіли. І стали дивитись. Стовбури, стовбури, стовбури, плями сонця, кущі, тіні... — Я нічого не помічаю... — прошепотіла Муся. — Я теж. — Мабуть, далі... — Мабуть. — Посидьмо ще трохи... Гарно тут... Спішити нічого... І вона тихо, журно, лагідно посміхнулась до мене. Ми затихли. Ліс ніби помирився з нами й не дивився так вороже і суворо; дуби із співчуттям поглядали на нас згори; оголені берези несміло визирали з-за них і посміхались білим гіллям. Ліс помирився з нами й провадив далі своє життя, життя кохання, народження, росту. На блідих квіточках кущів діловито гуділи бджоли стукав дятел десь вгорі; дві пташки, пурхаючи з гілки на гілку, подивлялись на нас і несподівано зливались в обіймах. Літали сплетені коханням метелики або в щасливому безсиллі сиділи на листку й поводили вусиками. В траві парами кишіли кузьки. Одбувався великий, прекрасний процес життя. Люблю я цей процес у лісі, в полії Чистий він, не скалічений цими моралями людей, не заслинений лицемір'ям похоті, сильний, одвертий, простий. Люблю цих кузьок, пташок, цих маленьких, несвідомих протестантів проти лицемір'я старшого брата свого — людини. Оддаючись зо всею силою цьому процесові або, як сказав би цей брат-людина, «зо всім цинізмом», вони, ці кузьки, метелики, ніби говорять йому: «На, дивись, нам не треба ховатись, у нас нема незаконнорождених, у нас нема пашпортів, моралів, "уложеній о наказаніях", ми маленькі, здорові, чисті циніки». Ми з Мусею дивились на їх, а вони літали, повзали круг нас, ці циніки, вилізали парами, сплетені коханням, нам на коліна, сідали на голови. Квітки дивились на нас і пашіли духом кохання і цвіту. Берези шептались між собою, оголені, білі берези. — Душно якось... — прошепотіла Муся, глянувши на мене довгим блискучим поглядом. А я мовчки дививсь на неї, і чудно мені було якось. Ми — двоє людей, загнаних другими людьми, — сидимо і маємо зараз через щось іти ще до якихось інших людей, що десь стоять у цьому лісі серед його кохання і ждуть нас з смертю в руках. Ми — двоє загнаних людей, близькі, з очима, повними ласки й тепла одне до одного, з бажанням злити це тепло докупи, впитись цим теплом, цією ласкою, цим великим даром життя, ми, двоє людей, а не кузьок, — 331


al

ld z

.n

et

сидимо і не сміємо цього зробити, бо... бо ми ж всього кілька годин знайомі одне з одним. Ми можемо зараз умерти, не стане ні моралі, ні законів, не стане ні кузьок, ні ласки, ні тепла, але ми... не сміємо. — Чого ви дивитесь так пильно на мене? — спитала Муся і з ласкою закрила мені очі рукою. Тоді я схопив цю руку, притулив її до губ і завмер. Муся дивилась на мене якось тепло, задумливо, сумно. — Будете згадувати, як уб'ють мене? — прошепотіла вона. — Вас не уб'ють! — А я вас буду... Я присунувсь ближче до неї і притуливсь лицем до плеча її. Свитка колола лице, але була миліша оксамиту. Груди її почали здійматись вище, частіше. — Не треба... — прошепотіла вона. — Вам неприємно? — глухо спитав я. — Ні... так... ; — Так чого ж не треба? Вона повернула до мене голову, посміхнулась і любовно-тихо по* гладила лівою рукою по лиці. Берези визирали з-за дубів і безгучно, радісно сміялися; дуби ласкавої поважно посміхались в свої кудлаті вуса; метелики й кузьки сміливіше пурхали, повзали... А там, далеко, десь у вогкій глибині, в таємній напів? тьмі лісу, ждала смерть... Хай жде! Хай жде, чорна, слизька, огидлива... — Мусю!..— пригорнувсь я. Вона глянула в мої очі, в мої жадно розкриті губи. ; — Ні. Не треба... а — Мусю!.. :і — Ходім уже... Пора... — злегка одвела вона мою голову. — Нате шапку, надіньте, і ходім... Пора... £ Ліс похмурився. Злякано спурхнули пташки й полетіли в глиб йогсх Темна глибина ждала нас. >: Я надів шапку, ми встали й, не дивлячись одне на одного, тихо под сунули вперед. Ліва щока моя горіла, в руці ще була теплота її ручкЦ а в грудях з таємної вогкої глибини вже вповзало щось чадне, незграбі не, холодне. І Зціпивши зуби, високо піднявши брови, ми обережно ступали І хруснувши сухою гілкою, зупинялись, озирались і слухали. і — Де ж саме межа? — питала Муся. і Я здвигував плечима і йшов. І чим далі ми йшли, тим я більше був певний, що нас уб'ють, що несподівано наліземо на варту, побіжимо — і... все. Але, пам'ятаю, було нічого по всій істоті: ні страху, ні суму, ні жалю, тільки одне личезне напруження, одне велике наближення до чогось фатальної неминучого, один якийсь величезний пульс протесту, боротьби всі істоти з цим призначеним, неминучим. 332


al

ld z

.n

et

Ми то лягали, і я, приклавши вухо до вогкої землі, напружено слухав, сподіваючись щось почути, то повзли рачки там, де рідко було дерев; то, як дві тіні, пробігали від стовбура до стовбура і завмирали, великими очима дивлячись вперед і ловлячи кожний писк, кожний рух лісу. А ліс мовчав і ховав в собі свою таємницю. Тут не було вже білих беріз, не було метеликів, земля була вогка, чорна, вкрита гнилим листям та безліччю маленьких гілочок, які хрускали під ногами. Напівтьма дивилась на нас вороже, погрозливо, безжалісно. — Дайте руку... — прошепотіла Муся. Я глянув на неї. Вона була бліда. Очі горіли напруженням і були великі, прекрасні. «Так, як вмирають ті, що дуже люблять життя», — згадалось мені. Я стиснув їй руку, вона мені, але зараз же й забули про себе і знову пірнули в це наближення, в це чекання, в цей майже незалежний від нашої свідомості велетенський протест наших істот. Серед дерев засіріло. — Ш-ш!..— зупинились ми. Якийсь просвіт... дерева рідше... «Там!» — мовчки глянули ми одне на одного... Ступили кілька кроків і завмерли... Десь тукав дятел... Шашіль гриз дерево... Одірвався сухий лист, зигзагами захитався і впав... Ще кілька кроків... Просвіт більше... Засивіло небо... Руки дрижали, під грудьми проходили холодні хвилі, серце гупало... Я зробив знак, випустив її руку, і ми поповзли, безшумно переставляючи коліна і вибираючи руками місця без гілок. Я озирався й дивився на Мусю; з висмикнутим волоссям, з великими палаючими очима, з міцно стиснутими устами, зігнута, вона здавалась якимсь дивним, прекрасним звіром, сильним, напруженим, диким. Просвіт ширшав. Засиніло небо... далеко-далеко... Прокотивсь якийсь згук і завмер. Ми закам'яніли... Довго лежали і слухали... Тукав дятел... Писнула пташка, сіла на гілку, повертіла довгим, як перо, хвостиком і пурхнула... Серце билось несамовито. Знов поповзли... Крізь рідкі дерева, кроків затри перед нами, показалась лощина. Я зробив знак Мусі, підвівся і подививсь. Це, мабуть, і була та сама межа... Я трошки посунувсь і глянув вбік. Так! Два стовпи — один проти другого, один наш — великий, незграбний; другий, з того боку,— менший; обидва — з орлами, обидва — рябі. Круг їх таємна порожнеча.. Та чи порожнеча ж? А може, десь, тут же, стояла коло їх людина, і порожнеча тільки ждала, щоб перетворитись в дикий галас смерті? Я озирнувся до Мусі. Вона теж підвелась і напружено дивилась вперед. — Тут! — хитнув я головою. Потім нахилився до неї, міцно взяв за руку і прошепотів: — Прожогом вперед! На крик і вистріли не зупинятись! Все одно... Ну!.. 333


al

ld z

.n

et

Я випустив руку її, зігнувся і кинувсь вперед. Хруснули гілки, але, здавалось, зашумів весь ліс, замиготіли стовбури, вдарив світ, в очах промайнула картина якоїсь довгої, рівної просіки, і разом хтось десь крикнув, поперед мене вибігла постать Мусі з поверненим вбік блідим, напруженим лицем, сильно вибухнуло щось збоку, крикнуло, знов вибухнув постріл, виринув під ногами якийсь рівчак, лишивсь позаду, блиснула нога Мусі, якісь кущі, вітер в вухах. І щось велике, горде, могуче в грудях, щось легке, широке, як небо, як повітря гір, як могучий потік. Летіли озираючись, блискаючи очима. А за нами понуро одсувалась назад стіна лісу, одсувався наш сон, кошмар, наша таємна вогкість смерті. Муся зупинилась. Очі горіли їй, лице дрижало великим, безумним щастям побіди, побіди життя. — Єсть! — гордо, дико вирвалось у неї, дивлячись назад. — Єсть! — повторяла вона, задихаючись. Свитка високо здіймалась їй на грудях, серпосхожі пасма темного волосся розвівались, губи гордо розкрились і пашіли жаром щастя. — Єсть! — раптом високо підняла вона руки і, обвивши ними мою шию, жагуче-скажено притулилась до мене. «Єсть!!» — крикнула вся моя душа, вся істота моя назустріч їй. Це було торжество двох великих кузьок; це був вихор життя, який зміта все сміття «не треба», «не можна», це було щастя крові, мозку, нервів, кісток; це було найвище щастя народження, народження не з сліпими, а з одвертими, видющими очима душі. Раптом вона одірвалась, подивилась на мене затуманеними очима. Злилася знов з моїми жадібними устами і знову одірвалась. — Сядем... — безсило опустилась вона на землю. Сіли. Важко дихаючи, ми безсило-щасливо посміхались одне до одного і поглядали на стіну лісу. Там було тихо. Довго сиділи так. Чогось не говорилось. Дихання ставало рівніше. І непомітно, помалу ставало чогось жаль, чомусь хотілось ридати. Муся нерухомо, задумливо дивилась кудись вперед. — Знаєте що? — раптом тихо промовила, якось нервово-рішуче стріпнувшись уся. Я чекаюче глянув на неї. Вона напруженим, любовним, довгим поглядом обвела мене і глухо промовила: — А тепер ми попрощаємося. Чуєте? Я піду в один бік, а ви — в другий. І ніколи ви не повинні шукати мене. Чуєте! Як вас зовуть? Я сказав і здивовано дивився на неї. — Ніколи!.. Більше цього ні ви мені, ні я вам не дамо. Наше... наше кохання повинно вмерти зараз, щоб, як хтось сказав, ніколи не вмирати. Розумієте мене, хороший? Єсть якісь метелики. Вони вмирають серед кохання. Ви розумієте мене? Я розумів, але мовчав. А вона, ніби дивлячись собі в душу, одривисто-напружено говорила: 334


al

ld z

.n

et

— Щастя — момент. Далі вже буденщина, пошлість. Я знаю вже. Саме найбільше щастя буде мізерним в порівнянні з цим. Значить, зовсім не буде. Так мені здається, так я зараз чую отут... — Вона показала на серце. І, криво посміхаючись, дивилась на мене великими благаючими очима підстреленої лані. Я розумів її, розумів її моєю невідомою тугою, цією великою журбою, що народилась чогось в грудях, розумів її всією налиплою на мою душу буденщиною. Розум дивувався, протестував в глибині душі, але я мовчав. Сонце пекло, шепотілись кущі. Потім вона підвелась, стала на коліна, обхопила мою нахилену голову і припала довгим жагучим поцілунком. — Так буде краще. Прощайте... — якось терпко прошепотіла вона, підводячись. — Я буду носити вас в душі. Я схопив край її сукні, поцілував і випустив. Вона тихо пішла, а я сидів, і в мені з мукою щеміло осиротіле щастя. Наді мною синіло небо, і сонце палило мою похилену непокриту голову, а в душу вростав і вбирався в журні, прекрасні, чисті квіти минулого образ панни. Хто вона, де вона, й досі не знаю, але я завжди ношу її в душі.

335


11 клас Л І Т Е Р А Т У Р А X X ст.

ПАВЛО ТИЧИНА (1891-1967)

*

*

et

Народився в с. Пісках, що на Чернігівщині, у родині дяка, помер у м. Києві. Поет, дійсний член Академії наук України (з 1929 р.), міністр освіти України (1943-1948). Найвідоміші твори: збірки поезій «Соняшні кларнети», «Замість сонетів і октав», «Плуг», «Вітер з України», поеми «Похорон друга», «Сковорода». •

ld z

.n

О, панноІнно, панноІнно! Я — сам. Вікно. Сніги... Сестру я Вашу так любив — Дитинно, злотоцінно. Любив? — Давно. Цвіли луги... О,панно Інно, панноІнно, Любові усміх квітне раз — ще й тлінно. Сніги, сніги, сніги...

al

Я Ваші очі пам'ятаю, Як музику, як спів. Зимовий вечір. Тиша. Ми. Я Вам чужий — я знаю. А хтось кричить: «Ти рідну стрів!» І раптом — небо... шепіт гаю... О ні, то очі Ваші. — Я ридаю. Сестра чи Ви? — Любив... * ** Арфами, арфами — золотими, голосними обізвалися гаї Самодзвонними: Йде весна Запашна,

336


Квітами-перлами Закосичена. Думами, думами — наче море кораблями, переповнилась блакить Ніжнотонними: Буде бій! Вогневий! Сміх буде, плач буде Перламутровий...

ld z

.n

et

Стану я, гляну я — скрізь поточки, як дзвіночки, жайворон, як золотий, З переливами: Йде весна Запашна, Квітами-перлами Закосичена. Любая, милая — чи засмучена ти ходиш, чи налита щастям вкрай Там за нивами: Ой одкрий Колос вій! Сміх буде, плач буде Перламутровий...

al

• • •

Ви знаєте, як липа шелестить у місячні весняні ночі? «Кохана спить, кохана спить, піди збуди, цілуй їй очі. Кохана спить...» Ви ж чули ж бо: так липа шелестить. Ви знаєте, як сплять старі гаї? — Вони все бачать крізь тумани. Ось місяць, зорі, солов'ї... «Я твій», — десь чують дідугани. А солов'ї!.. Та ви вже знаєте, як сплять гаї!


МАКСИМ РИЛЬСЬКИЙ (1895-1964) Народився в м. Києві в родині вченого, помер у м. Києві після тяжкої хвороби, похований на Байковому цвинтарі. Поет, перекладач, літературознавець. Найвідоміші твори: збірки поезій «На білих островах», «Під осінніми зоря ми», «Крізь бурю і сніг», «Троянди й виноград», «Голосивська осінь».

МОЛЮСЬ І ВІРЮ. ВІТЕР ГРАЄ...

et

Молюсь і вірю. Вітер грає І п'яно віє навкруги, І голубів тремтячі зграї Черкають неба береги.

ld z

.n

І ти смієшся, й даль ясніє, І серце б'ється, як в огні, І вид пречистої надії Стоїть у синій глибині.

Кленусь тобі, веселий світе, Кленусь тобі, моє дитя, Що буду жити, поки жити Мені дозволить дух життя!

al

Ходім! Шумлять щасливі води, І грає вітер навкруги, І голуби ясної вроди Черкають неба береги.

338


МИКОЛА ХВИЛЬОВИЙ (1893-1933) Справжнє ім'я — Микола Григорович Фітільов. Народився в с. Тростянці, що на Харківщині (нині Сумська область), у сім'ї вчителів, помер у м. Харкові. Письменник, ініціатор літературної дискусії 1925-1928 рр. («Геть від Москви! Дайош психологічну Європу!»). Найвідоміші твори: збірка прозових творів «Сині етюди» (оповідання «Мати», «Солонський яр», «Кіт у чоботях»), новела «Я (Романтика)», повість «Санаторійна зона», роман «Вальдшнепи», памфлети «Камо грядеши?» і «Думки проти течії».

et

Я (РОМАНТИКА) «Цвітові яблуні»

al

ld z

.n

З далекого туману, з тихих озер загірної комуни шелестить шелест: то йде Марія. Я виходжу на безгранні поля, проходжу перевали і там, де жевріють кургани, похиляюсь на самотню пустельну скелю. Я дивлюсь в даль. Тоді дума за думою, як амазонянки, джигітують навколо мене. Тоді все пропадає... Таємні вершники летять, ритмічно похитуючись, до отрогів, і гасне день; біжить у могилах дорога, а за нею — мовчазний степ... Я одкидаю вії і згадую... воістину моя мати — втілений прообраз тієї надзвичайної Марії, що стоїть на гранях невідомих віків. Моя мати — наївність, тиха жура і добрість безмежна. (Це я добре пам'ятаю!). І мій неможливий біль, і моя незносна мука тепліють у лампаді фанатизму перед цим прекрасним печальним образом.

Мати каже, що я (її м'ятежний син) зовсім замучив себе... Тоді я беру її милу голову з нальотом сріблястої сивини і тихо кладу на свої груди... За вікном ішли росяні ранки і падали перламутри. Проходили неможливі дні. В далі з темного лісу брели подорожники й біля синьої криниці, де розлетілись дороги, де розбійний хрест, зупинялись. То — молоде загір'я. — Але минають ночі, шелестять вечори біля тополь, тополі відходять у шосейну безвість, а за ними — літа, роки і моя буйна юність. Тоді дні перед грозою. Там, за отрогами сизого бору, спалахують блискавиці і накипають, і піняться гори. Важкий душний грім ніяк не прорветься з Індії, зі сходу. І томиться природа в передгроззі. А втім, 339


за хмарним накипом чути й інший гул — ... глуха канонада. Насува-І ються дві грози. — Тривога! — Мати каже, що вона поливала сьогодні м'яту, м'ята вмирає в тузі. Мати каже: «Надходить гроза!» І я бачу: в її очах сто-! ять дві хрустальні росинки. і І

ч

al

ld z

.n

et

Атака за атакою. Шалено напирають ворожі полки. Тоді наша кал валерія з флангу, і йдуть фаланги інсургентів у контратаку, а гроза росте, і мої мислі — до неможливості натягнутий дріт. і( День і ніч я пропадаю в «чека». ,, Помешкання наше — фантастичний палац: це будинок розстріляного шляхтича. Химерні портьєри, древні візерунки, портрети княжої фамілії. Все це дивиться на мене з усіх кінців мого випадкового кабінету, Десь апарат військового телефону тягне свою печальну тривожну мелодію, що нагадує дальній вокзальний ріжок. На розкішній канапі сидить, підклавши під себе ноги, озброєний татарин і монотонно наспівує азіатське «ала-ла-ла». Я дивлюсь на портрети: князь хмурить брови, княгиня — надменна зневага, княжата — в темряві столітніх дубів. І в цій надзвичайній суворості я відчуваю весь древній світ, всю безсилу грандіозність і красу третьої молодості минулих шляхетних літ, Це чіткий перламутр на бенкеті дикої голодної країни. І я, зовсім чужа людина, бандит — за одною термінологією, інсургент — за другою, я просто і ясно дивлюсь на ці портрети і в моїй душі нема й не буде гніву. І це зрозуміло: — Я — чекіст, але я і людина. Темної ночі, коли за вікном проходять міські вечори (маєток злетів на гору й царить над містом), коли сині димки здіймаються нал цегельнею й обивателі, як миші, — за підворотні, у канареєчний замок, темної ночі в моєму надзвичайному кабінеті збираються мої товариші. Це новий синедріон, це чорний трибунал комуни. Тоді з кожного закутка дивиться справжня й воістину жахн< смерть. Обиватель: — Тут засідає садизм! Я: — ...(мовчу). На міській башті за перевалом тривожно дзвенить мідь. То б'є годинник. З темного степу доноситься глуха канонада. Мої товариші сидять за широким столом, що з чорного дерева. Тиша Тільки дальній вокзальний ріжок телефонного апарату знов тягти свою печальну, тривожну мелодію. Зрідка за вікном проходять інсургенти Моїх товаришів легко пізнати: доктор Тагабат, Андрюша, третій 340


al

ld z

.n

et

дегенерат (вірний вартовий на чатах). Чорний трибунал у повному складі. Я: — УвагаІ На порядку денному діло крамаря ікс! З дальніх покоїв виходять лакеї і також, як і перед князями, схиляються, чітко дивляться на новий синедріон і ставлять на стіл чай. Потім нечутно зникають по оксамиту килимів у лабіринтах високих кімнат. Канделябр на дві свічі тускло горить. Світлу несила досягти навіть чверті кабінету. У височині ледве манячить жирандоль. В городі — тьма. І тут — тьма: електричну станцію зірвано. Доктор Тагабат розвалився на широкій канапі вдалі від канделябра, і я бачу тільки білу лисину й надто високий лоб. За ним іще далі в тьму — вірний вартовий із дегенеративною будівлею черепа. Мені видно лише його трохи безумні очі, але я знаю: — у дегенерата — низенький лоб, чорна копа розкуйовдженого волосся й приплюснутой ніс. Мені він завше нагадує каторжника, і я думаю, що він не раз мусив стояти у відділі кримінальної хроніки. Андрюша сидить праворуч мене з розгубленим обличчям і зрідка тривожно поглядає на доктора. Я знаю, в чому справа. Андрюшу, мого бідного Андрюшу, призначив цей неможливий ревком сюди, в «чека», проти його кволої волі. І Андрюша, цей невеселий комунар, коли треба енергійно розписатись під темною постановою — «розстрілять», завше мнеться, завше розписується так: не ім'я і прізвище на суворому життєвому документі ставить, а зовсім незрозумілий, зовсім химерний, як хетейський ієрогліф, хвостик. Я: — Діло все. Докторе Тагабат, як ви гадаєте? Доктор (динамічно): — Розстрілять! Андрюша трохи перелякано дивиться на Тагабата й мнеться. Нарешті, тремтячи і непевним голосом, каже: — Я з вами, докторе, не згодний. — Ви зі мною не згодні? — і грохот хриплого реготу покотився в темні княжі покої. Я цього реготу чекав. Так завше було. Але й на цей раз здригаюсь і мені здається, що я йду в холодну трясовину. Прудкість моєї мислі доходить кульмінацій. І в той же момент раптом переді мною підводиться образ моєї матері... — ...«Розстрілять»??? І мати тихо зажурно дивиться на мене. ...Знову на далекій міській башті за перевалом дзвенить мідь: то б'є годинник. Північна тьма. В шляхетний дім ледве доноситься глуха канонада. Передають у телефон: наші пішли в контратаку. За портьєрою в скляних дверях стоїть заграва: то за дальніми кучугурами горять 341


al

ld z

.n

et

села, горять степи й виють на пожар собаки по закутках міських підво* ротень. В городі тиша й мовчазний передзвін сердець. ...Доктор Тагабат нажав кнопку. Тоді лакей приносить на підносі старі вина. Потім лакей іде, і тач нуть його кроки, віддаляються по леопардових міхах. Я дивлюсь на канделябр, але мій погляд мимоволі скрадається тудц^ де сидить доктор Тагабат і вартовий. В їхніх руках пляшки з вином| і вони його п'ють пожадливо, хижо. І Я думаю: «Так треба». | Але Андрюша нервово переходить із місця на місце і все поривав ється щось сказати. Я знаю, що він думає: він хоче сказати, що так н^ чесно, що так комунари не роблять, що це — вакханалія і т. д., і т. п. Ах, який він чудний, цей комунар Андрюша! і Але, коли доктор Тагабат кинув на оксамитовий килим порожню пляшку й чітко написав своє прізвище під постановою — «розстрілять», — мене раптово взяла розпука. Цей доктор із широким лобо»| і білою лисиною, з холодним розумом і з каменем замість серця, це ж він і мій безвихідний хазяїн, мій звірячий інстинкт. І я, главковер^ чорного трибуналу комуни — нікчема в його руках, яка віддалася на волю хижої стихії. «Але який вихід?» — Який вихід?? — І я не бачив виходу. Тоді проноситься переді мною темна історія цивілізації, і бредуть народи, і віки, і сам час... — Але я не бачив виходу! Воістину правда була за доктором Тагабатом. ...Андрюша поспішно робив свій хвостик під постановою, а легене* рат, смакуючи, вдивлявся в літери. Я подумав: «Коли доктор — злий геній, зла моя воля, тоді дегенерат є палач із гільйотини». Але я подумав: — Ах, яка нісенітниця! Хіба він палач? Це ж йому, цьому вартовому чорного трибуналу комуни, в моменти великого напруження я складав гімни. І тоді відходила, удалялась од мене моя мати — прообраз загірної Марії, і застигала у тьмі, чекаючи. ...Свічі танули. Суворі постаті князя й княгині пропадали в синім тумані цигаркового диму. ...До розстрілу присуджено, — шість! Досить! На цю ніч досить! Татарин знову тягне своє азіатське: «ала-ла-ла». Я дивлюся на портьєру, на заграву в скляних дверях. — Андрюша вже зник. Тагабат і вартовий п'ють старі вина. Я перекидаю через плече маузер і виходжу з княжого дому. Я йду по пустельних мовчазних вулицях обложеного міста. Город мертвий. Обивателі знають, що нас за три-чотири дні не буде, що даремні наші контратаки: скоро зариплять наші тачанки в далекий сіверський край. Город причаївся. Тьма. 342


al

ld z

.n

et

Темним волохатим силуетом стоїть на сході княжий маєток, тепер — чорний трибунал комуни. Я повертаюсь і дивлюсь туди, і тоді раптом згадую, що шість на моїй совісті. ...Шість на моїй совісті? Ні, це неправда. Шість сотень, шість тисяч, шість мільйонів — тьма на моїй совісті!!! — Тьма? І я здавлюю голову. ...Але знову переді мною проноситься темна історія цивілізації, і бредуть народи, і віки, і сам час... Тоді я, знеможений, похиляюсь на паркан, становлюся на коліна й жагуче благословляю той момент, коли я зустрівся з доктором Тагабатом і вартовим із дегенеративною будівлею черепа. Потім повертаюсь і молитовно дивлюся на східний волохатий силует. ...Я гублюсь у переулках. І нарешті виходжу до самотнього домика, де живе моя мати. У дворі пахне м'ятою. За сараєм палахкотять блискавиці й чути гуркіт задушеного грому. Тьма! Я йду в кімнату, знімаю маузера й запалюю свічу. ... — Ти спиш? Але мати не спала. Вона підходить до мене, бере моє стомлене обличчя в свої сухі старечі долоні й схиляє свою голову на мої груди. Вона знову каже, що я, її м'ятежний син, зовсім замучив себе. І я чую на своїх руках її хрустальні росинки. Я: — Ах, як я втомився, мамо! Вона підводить мене до свічі й дивиться на моє зморене обличчя. Потім становиться біля тусклої лампади й зажурено дивиться на образ Марії. — Я знаю: моя мати і завтра піде в монастир: їй незносні наші тривоги й хиже навколо. Але тут же, дійшовши до ліжка, здригнув: — Хиже навколо? Хіба мати сміє думати так? Так думають тільки версальці! І тоді, збентежений, запевняю себе, що це неправда, що ніякої матері нема переді мною, що це не більше, як фантом. — Фантом? — знову здригнув я. — Ні, саме це — неправда! Тут, у тихій кімнаті, моя мати не фантом, а частина мого власного злочинного «я», якому я даю юлю. Тут, у глухому закутку, на краю города, я ховаю від гільйотини один кінець своєї душі. І тоді в твариннім екстазі я заплющую очі і, як самець напровесні, захлинаюсь і шепочу: — Кому потрібно знати деталі моїх переживань? Я справжній комунар. Хто посміє сказати інакше? Невже я не маю права відпочити одну хвилину? 343


Тускло горить лампада перед образом Марії. Перед лампадою, як різьблення, стоїть моя зажурна мати. Але я вже нічого не думаю. Мою голову гладить тихий голубий сон. II

al

ld z

.n

et

...Наші назад: з позиції на позицію: на фронті — паніка, в тилу — паніка. Мій батальйон напоготові. За два дні я й сам кинусь у гарматний 17л. Мій батальон на підбір: це юні фанатики комуни. Але зараз я не менше потрібний тут. Я знаю, що таке тил, коли ворог під стінами города. Ці мутні чутки ширяться з кожним днем і, як змії, розповзлись по вулицях. Ці чутки мутять уже гарнізонні роти. Мені доносять: — Ідуть глухі нарікання. — Може спалахнути бунт. Так! Так! Я знаю: може спалахнути бунт, і мої вірні агенти ширяють по заулках, і вже нікуди вміщати цей винний і майже невинний обивательський хлам. ...А канонада все ближче й ближче. Частіш гонці з фронту. Хмарами збирається пил і стоїть над городом, покриваючи мутне огняне сонце. Зрідка палахкотять блискавиці. Тягнуться обози, кричать тривожно паровики, проносяться кавалеристи. Тільки біля чорного трибуналу комуни стоїть гнітюча мовчазність. Так, будуть сотні розстрілів, і я остаточно збиваюся з ніг! Так, вже чують версальці, як у гулкій і мертвій тиші княжого маєтку над городом спалахують чіткі й короткі постріли; версальці знають: — штаб Духоніна! ...А ранки цвітуть перламутром і падають вранішні зорі в туман дальнього бору. ...А глуха канонада росте. Росте передгроззя: скоро буде гроза. ...Я входжу в княжий маєток. Доктор Тагабат і вартовий п'ють вино. Андрюша похмурий сидить у кутку. Потім Андрюша підходить до мене й наївно-печально каже: — Слухай, друже! Одпусти мене! Я: — Куди? Андрюша: — На фронт. Я більше не можу тут. Ага! Він більше не може! І в мені раптом спалахнула злість. Нарешті прорвалось. Я довго стримував себе. — Він хоче на фронт? Він хоче подалі від цього чорного брудного діла? Він хоче витерти руки 344


al

ld z

.n

et

й бути невинним, як голуб? Він мені віддає «своє право» купатися в калюжах крові? Тоді я кричу: — Ви забуваєтесьі Чуєте?.. Коли ви ще раз скажете про це, я вас негайно розстріляю. Доктор Тагабат динамічно: — Так його! Так його! — і покотив регіт по пустельних лабіринтах княжих кімнат. — Так його! Так його! Андрюша знітився, зблід і вийшов із кабінету. Доктор сказав: — Точка! Я відпочину! Працюй ще ти! Я: — Хто на черзі? — Діло № 282. Я: — Ведіть. Вартовий мовчки, мов автомат, вийшов із кімнати. (Так, це був незамінимий вартовий: не тільки Андрюша — і ми грішили: я й доктор. Ми часто ухилялись доглядати розстріли. Але він, цей дегенерат, завше був солдатом революції і тільки тоді йшов з поля, коли танули димки й закопували розстріляних). ...Портьєра роздвинулась, і в мій кабінет увійшло двоє: женщина в траурі й мужчина в пенсне. Вони були остаточно налякані обстановкою: аристократична розкіш, княжі портрети й розгардіяш — порожні пляшки, револьвери й синій цигарковий дим. Я: — Ваша фамілія? -Зет! — Ваша фамілія? — Ігрек! Мужчина зібрав тонкі зблідлі губи і впав у безпардонно-плаксивий тон: він просив милості. Женщина втирала платком очі. Я: — Де вас забрали? — Там-то! — За що вас забрали? — За те-то! Ага, у вас було зібрання! Як можуть бути зібрання в такий тривожний час уночі на приватній квартирі? Ага, ви теософи! Шукаєте правдиі.. Нової? Так! Так!.. Хто ж це?.. Христос?.. Ні?.. Інший спаситель світу?.. Так! Так! Вас не задовольняє ні Конфуцій, ні Лаотсе, ні Будда, ні Магомет, ні сам чорт!.. Ага, розумію: треба заповнити порожнє місце... Я: — Так, по-вашому, значить, назрів час приходу Нового Месії? 345


al

ld z

.n

et

Мужчина й женщина: -Так! Я: — Ви гадаєте, що цей психологічний кризис треба спостерігати і в Європі, і в Азії, і по всіх частинах світу? Мужчина й женщина: -Так! Я: — Так якого ж ви чорта, мать вашу перетак, не зробите цього Месію з «чека»? Женщина заплакала. Мужчина ще більше зблід. Суворі портрети князя й княгині похмуро дивились із стін. Доносилась канонада й тривожні гудки з вокзалу. Ворожий панцерник насідає на наші станції — передають у телефон. З города долітає гамір: грохотали по мостовій тачанки. ...Мужчина впав на коліна й просив милості. Я з силою штовхнув його ногою — і він розкинувся горілиць. Женщина приложила траур до скроні і в розпуці похилилася на стіл. Женщина сказала глухо й мертво: — Слухайте, я мати трьох дітей!.. Я: — Розстрілять! Вмить підскочив вартовий, і через півхвилини в кабінеті нікого не було. Тоді я підійшов до столу, налив із графина вина й залпом випив. Потім положив на холодне чоло руку й сказав: -Далі! Увійшов дегенерат. Він радить мені одложити діла й розібрати позачергову справу: — Тільки-но привели з города нову групу версальців, здається, всі черниці, вони на ринку вели одверту агітацію проти комуни. Я входив у роль. Туман стояв перед очима, і я був у тім стані, який можна кваліфікувати, як надзвичайний екстаз. Я гадаю, що в такім стані фанатики йшли на священну війну. Я підійшов до вікна й сказав: — Ведіть! ...В кабінет увалився цілий натовп черниць. Я цього не бачив, але я це відчув. Я дивився на город. Вечоріло. — Я довго не повертався, я смакував: всіх їх через дві години не буде! — Вечоріло. — І знову передгрозові блискавиці різали краєвид. На дальньому обрію за цегельнею підводились димки. Версальці насідали люто й яро — це передають у телефон. На пустельних трактах зрідка виростають обози й поспішно відступають на північ. В степу стоять, як дальні богатирі, кавалерійські сторожеві загони. Тривога. 346


В городі крамниці забиті. Город мертвий і йде в дику середньовічну даль. На небі виростають зорі й проливають на землю зелене болотяне світло. Потім гаснуть, пропадають. Але мені треба спішити! За моєю спиною група черниць! Ну да, мені треба спішити: в підвалі битком набито. Я рішуче повертаюсь і хочу сказати безвихідне: — Роз-стрі-лять!

al

ld z

.n

et

...але я повертаюсь і бачу — прямо переді мною стоїть моя мати, моя печальна мати з очима Марії. Я в тривозі метнувся вбік: що це — галюцинація? Я в тривозі метнувся вбік і скрикнув: -Ти? І чую з натовпу женщин зажурне: — Сину! Мій м'ятежний сину! Я почуваю, що от-от упаду. Мені дурно, я схопився рукою за крісло й похилився. Але в той же момент регіт грохотом покотився, бухнувся об стелю й пропав. То доктор Тагабат: — «Мамо»?! Ах ти, чортова кукло! Сісі захотів? «Мамо»?!! Я вмить опам'ятався й схопився рукою за маузер. — Чорт! — і кинувся на доктора. Але той холодно подивився на мене й сказав: — Ну, ну, тихше, зраднику комуни! Зумій розправитись і з «мамою» (він підкреслив «з мамою»), як умів розправлятися з іншими. І мовчки одійшов. ...Я остовпів. Блідий, майже мертвий, стояв я перед мовчазним натовпом черниць із розгубленими очима, як зацькований вовк. (Це я бачив у гігантське трюмо, що висіло напроти). Так! — схопили нарешті й другий кінець моєї душі! Вже не піду я на край города злочинно ховати себе. І тепер я маю одно тільки право: — Нікому, ніколи й нічого неговорити,як розкололось моє власне «я». І я голови не загубив. Мислі різали мій мозок. Що я мушу робити? Невже я, солдат революції, схиблю в цей відповідальний момент? Невже я покину чати й ганебно зраджу комуну? ...Я здавив щелепи, похмуро подивився на матір і сказав різко: — Всіх у підвал. Я зараз буду тут. Але не встиг я цього промовити, як знову кабінет задрижав од реготу. Тоді я повернувся до доктора й кинув чітко: — Докторе Тагабат! Ви, очевидно, забули, з ким маєте діло? Чи не хочете й ви в штаб Духоніна... з цією сволоччю! — Я махнув рукою в бік, де стояла моя мати, і мовчки вийшов із кабінету. ...Я за собою нічого не почув. 347


...Від маєтку я пішов, мов п'яний, в нікуди по сутінках передгрозового душного вечора. Канонада росла. Знову спалахували димки над дальньою цегельнею. За курганом грохотали панцерники: то йшла між ними рішуча дуель. Ворожі полки яро насідали на інсургентів. Пахло розстрілами. Я йшов у нікуди. Повз мене проходили обози, пролітали кавалеристи, грохотали по мостовій тачанки. Город стояв у пилу, і вечір не розрядив заряду передгроззя. Я йшов у нікуди. Без мислі, з тупою пустотою, з важкою вагою на своїх погорблених плечах. Я йшов у нікуди. Ш

ld z

.n

et

...Так, це були неможливі хвилини. Це була мука. — Але я вже знав, як я зроблю. Я знав і тоді, коли покинув маєток. Інакше я не вийшов би так швидко з кабінету. ...Ну да, я мушу бути послідовним! ...І цілу ніч я розбирав діла. Тоді протягом кількох темних годин періодично спалахували короткі й чіткі постріли: — Я, главковерх чорного трибуналу комуни, виконував свої обов'язки перед революцією. ...І хіба то моя вина, що образ моєї матері не покидав мене в цю ніч ні на хвилину? Хіба то моя вина?

al

...В обід прийшов Андрюша й кинув похмуро: — Слухай! Дозволь її випустити! Я: — Кого? — Твою матір! Я: (мовчу). Потім почуваю, що мені до болю хочеться сміятись. Я не витримую й регочу на всі кімнати. Андрюша суворо дивиться на мене. Його рішуче не можна пізнати. — Слухай. Навіщо ця мелодрама? Мій наївний Андрюша хотів бути на цей раз проникливим. Але він помилився. Я (грубо): — Провалівай! Андрюша й на цей раз зблід. 348


al

ld z

.n

et

Ах, цей наївний комунар остаточно нічого не розуміє. Він буквально не знає, навіщо ця безглузда звіряча жорстокість. Він нічого не бачить за моїм холодним дерев'яним обличчям. Я: — Дзвони в телефон! Узнай, де ворог! Андрюша: — Слухай!.. Я: — Дзвони в телефон! Узнай, де ворог! В цей момент над маєтком пронісся з шипотінням снаряд і недалеко розірвався. Забряжчали вікна, і луна пішла по гулких порожніх княжих кімнатах. В трубку передають: версальці насідають, вже близько: за три верстви. Козачі роз'їзди показались біля станції: інсургенти відступають. — Кричить дальній вокзальний ріжок. ...Андрюша вискочив. За ним я. ...Куріли далі. Знову спалахували димки на горизонті. Над городом хмарою стояв пил. Сонцемідь, і неба не видно. Тільки горова мутна курява мчала над далеким небосхилом. Здіймалися з дороги фантастичні хуртовини, бігли у височінь, розрізали простори, перелітали оселі і знову мчали й мчали. Стояло, мов зачароване, передгроззя. ...А тут бухкали гармати. Летіли кавалеристи. Відходили на північ тачанки,обози. ...Я забув про все. Я нічого не чув і — сам не пам'ятаю, як я попав до підвалу. Із дзвоном розірвалася біля мене шрапнель, і на дворі стало порожньо. Я підійшов до дверей і тільки-но хотів зиркнути в невеличке віконце, де сиділа моя мати, як хтось узяв мене за руку. Я повернувся — дегенерат. — От так стража! Всі повтікали!.. Хі... Хі... Я: -Ви? Він: — Я? О, я! — і постукав пальцем по дверях. Так, це був вірний пес революції. Він стоятиме на чатах і не під таким огнем! Пам'ятаю, я подумав тоді: — «це сторож моєї душі», — і без мислі побрів на міські пустирі. ...А надвечір південну частину околиці було захоплено. Мусили йти на північ, залишити город: Проте інсургентам дано наказ задержатись до ночі, і вони стійко вмирали на валах, на підступах, на роздоріжжях і мовчазних закутках підворотень. ...Але що ж я? ...Ішла спішна евакуація, ішла чітка перестрілка, я остаточно збився з ніг! 349


al

ld z

.n

et

Палили документи. Одправляли партії заложників. Брали решту контрибуцій... ...Я остаточно збився з ніг! ...Але раптом виринало обличчя моєї матері, і я знову чув зажурний і впертий голос. Я одкидав волосся й поширеними очима дивився на міську башту. І знову вечоріло, і знову на півдні горіли оселі. ...Чорний трибунал комуни збирається до посігу. Навантажують підводи, бредуть обози, поспішають натовпи на північ. Тільки наш самотній панцерник завмирає в глибині бору й затримує з правого флангу ворожі полки. ...Андрюша десь ізник. Доктор Тагабат спокійно сидить на канапі й п'є вино. Він мовчки стежить за моїми наказами й зрідка іронічно поглядає на портрет князя. Але цей погляд я відчуваю саме на собі, і він мене нервує й непокоїть. ...Сонце зайшло. Конає вечір. Надходить ніч. На валах ідуть перебіжники, і одноманітно відбиває кулемет. Пустельні княжі кімнати завмерли в чеканні. Я дивлюся на доктора й не виношу цього погляду в древній1 портрет. Я різко кажу: — Докторе Тагабат! Через годину я мушу ліквідувати останню партію засуджених. Я мушу прийняти отряд. Тоді він іронічно й байдуже: — Ну, і що ж? Добре! Я хвилююсь, але доктор єхидно дивиться на мене й усміхається. — О, він, безперечно, розуміє, в чому справа! Це ж у цій партії засуджених моя мати. Я: — Будь ласка, покиньте кімнату! Доктор: — Ну, і що ж? Добре! Тоді я не витримую й шаленію. — Докторе Тагабат! Останній раз попереджаю: не жартуйте зі мною! Але голос мій зривається, і мені булькає в горлі. Я пориваюся схопити маузер й тут же прикінчити з доктором, але я раптом почуваю себе жалким, нікчемним і пізнаю, що від мене відходять рештки волі. Я сідаю на канапу й жалібно, як побитий безсилий пес, дивлюся на Тагабата. ...Але йдуть хвилини. Треба вирушати. Я знову беру себе в руки і в останній раз дивлюся на надменний портрет княгині. Тьма. ... — Конвой! 350


Вартовий увійшов і доложив: — Партію вивели. Розстріл призначено за містом: початок бору.

ld z

.n

et

...Із-за дальніх отрогів виринав місяць. Потім плив по тихих голубих потоках, одкидаючи лимонні бризки. Опівночі пронизав зеніт і зупинився над безоднею. ...В городі стояла енергійна перестрілка. ...Ми йшли по північній дорозі. Я ніколи не забуду цієї мовчазної процесії — темного натовпу на розстріл. Позаду рипіли тачанки. Авангардом — конвойні комунари, далі — натовп черниць, в ар'єргарді — я, ще конвойні комунари й доктор Тагабат. ...Але ми напали на справжніх версальців: за всю дорогу жодна черниця не промовила жодного слова. Це були щирі фанатички. Я йшов по дорозі, як тоді — в нікуди, а збоку мене брели сторожі моєї душі: доктор і дегенерат. Я дивився в натовп, але я там нічого не бачив. Зате я відчував: — там ішла моя мати з похиленою головою. Я відчував: пахне м'ятою. Я гладив її милу голову з нальотом сріблястої сивини. Але раптом переді мною виростала загірна даль. Тоді мені знову до болю хотілося впасти на коліна й молитовно дивитися на волохатий силует чорного трибуналу комуни. ...Я здавив голову й пішов по мертвій дорозі, а позаду мене рипіли тачанки.

al

Я раптом відкинувсь: що це? Галюцинація? Невже це голос моєї матері? І знову я пізнаю себе нікчемною людиною й пізнаю: десь під серцем нудить. І не ридати, а плакати дрібненькими сльозами хотілось мені — так, як у дитинстві, на теплих грудях. І спалахнуло: — невже я веду її на розстріл? Що це: дійсність чи галюцинація? Але це була дійсність: справжня життєва дійсність — хижа й жорстока, як зграя голодних вовків. Це була дійсність безвихідна, неминуча, як сама смерть. ...Але, може, це помилка? Може, треба інакше зробити? Ах, це ж боюнство, легкодухість. Єсть же певне життєве правило: еггаге Ьитапиш езї. Чого ж тобі? ПОМИЛЯЙСЯ! І помиляйся саме так, а не так!.. І які можуть бути помилки? Воістину: це була дійсність, як зграя голодних вовків. Але це була й єдина дорога до загірних озер невідомої прекрасної комуни. 351


al

ld z

.n

et

...І тоді я горів у вогні фанатизму й чітко відбивав кроки по північній дорозі. ...Мовчазна процесія підходила до бору. Я не пам'ятаю, як розставляли черниць, я пам'ятаю: до мене підійшов доктор і положив мені руку на плече: — Ваша мати там! Робіть, що хочете! Я подивився: — з натовпу виділилася постать і тихо-самотньо пішла на узлісся. ...Місяць стояв у зеніті й висів над безоднею. Далі відходила в зелено-лимонну безвість мертва дорога. Праворуч маячів сторожевий загін мого батальйону. І в цей момент над городом знявся рясний огонь — перестрілка знову била тривогу. То відходили інсургенти, — то помітив ворог. — Збоку розірвався снаряд. ...Я вийняв із кобури маузера й поспішно пішов до самотньої постаті. І тоді ж, пам'ятаю, спалахнули короткі вогні: так кінчали з черницями. І тоді ж, пам'ятаю — з бору вдарив у тривогу наш панцерник. — Загудів ліс. Метнувся вогонь — раз, два — і ще — удар! Удар! ...Напирають ворожі полки. Треба спішити. Ах, треба спішити! Але я йду і йду, а одинока постать моєї матері все там же. Вона стоїть, звівши руки, і зажурно дивиться на мене. Я поспішаю на це зачароване неможливе узлісся, а одинока постать усе там же, все там же. Навкруги — пусто. Тільки місяць ллє зелений світ з пронизаного зеніту. Я держу в руці маузера, але моя рука слабіє, і я от-от заплачу дрібненькими сльозами, як у дитинстві на теплих грудях. Я пориваюся крикнути: — Мати! Кажу тобі: іди до мене! Я мушу вбити тебе. І ріже мій мозок невеселий голос. Я знову чую, як мати говорить, що я (її м'ятежний син) зовсім замучив себе. ...Що це? Невже знову галюцинація? Я відкидаю голову. Так, це була галюцинація: я давно вже стояв на порожнім узліссі, напроти своєї матері й дивився на неї. Вона мовчала. ...Панцерник заревів у бору. Здіймались огні. Ішла гроза. Ворог пішов у атаку. Інсургенти відходять. ...Тоді я у млості, охоплений пожаром якоїсь неможливої радості, закинув руку на шию своєї матері й притиснув її голову до своїх грудей. Потім підвів маузера й нажав спуск на скроню. Як зрізаний колос, похилилася вона на мене. )

Я положив її на землю й дико озирнувся. — Навкруги було порожньо* Тільки збоку темніли теплі трупи черниць. — Недалеко грохотали орудія. і 352


.n

et

...Я заложив руку в кишеню й тут же згадав, що в княжих покоях я щось забув. «От дурень!» — подумав я. ...Потім скинувся: — де ж люди? Ну да, мені треба спішити до свого батальйону! — І я кинувся на дорогу. Але не зробив я й трьох кроків, як мене щось зупинило. Я здригнув і побіг до трупа матері. Я став перед ним на коліна й пильно вдивлявся в обличчя. Але воно було мертве. По щоці, пам'ятаю, текла темним струменем кров. Тоді я звів цю безвихідну голову й пожадливо впився устами в білий лоб. — Тьма. І раптом чую: — Ну, комунаре, підводься! Пора до батальйону! Я зиркнув і побачив: — переді мною знову стояв дегенерат. Ага, я зараз. Я зараз. Так, мені давно пора! — Тоді я поправив ремінь свого маузера й знову кинувся на дорогу. ...В степу, як дальні богатирі, стояли кінні інсургенти. Я біг туди, здавивши голову. ...Ішла гроза. Десь пробивалися досвітні плями. Тихо вмирав місяць у пронизаному зеніті. Із заходу насувалися хмари. Ішла чітка, рясна перестрілка.

al

ld z

...Я зупинився серед мертвого степу: — там, в далекій безвісті невідомо горіли тихі озера загірної комуни.

353


ЮРІЙ

яновський

(1902-1954) Народився в с. Майєровому (нині с. Нечаївка), що на Кіровоградщині, у селянській родині, помер у м. Києві. Письменник, кіноредактор і кіносценарист. Найвідоміші твори: збірки оповідань «Мамутові бивні», «Кров землі», повість «Байгород», романи «Майстер корабля», «Чотири шаблі», «Вершники».

ВЕРШНИКИ Роман у новелах ПОДВІЙНЕ КОЛО

al

ld z

.n

et

Лютували шаблі, і коні бігали без вершників, і Половці не пізнавали один одного, а з неба палило сонце, а ґелґання бійців нагадувало ярмарок, а пил уставав, як за чередою, ось і розбіглися всі по степу, і Оверко переміг. Його чорний шлик віявся по плечах. «Рубай, брати, білу кість!» Пил спадав. Дехто з Андрієвого загону втік. Дехто простягав руки — і йому рубали руки, підіймав до неба вкрите пилом і потом обличчя, і йому рубали шаблею обличчя, падав до землі і їв землю, захлинаючись передсмертною тугою, і його рубали по чім попало і топтали конем. Загони зітнулися на рівному степу під Компановкою. Небо округ здіймалося вгору блакитними вежами. Був серпень 1919 року. Загоном Добровольчої армії генерала Антона Денікіна командував Половець Андрій. Купу кінного козацтва головного отамана Симона Петлюри вів Половець Оверко. Степові пірати зчепилися бортами, і їх кружляв задушливий шторм степу. Був серпень нечуваного тембру, І «Сюди веди!» І підводили високих степовиків, і летіли їхні голови,! як кавуни (а під ногами баштан із кавунами, і коні зупинялися коло| них), дехто кричав скажено і, мов у сні, нечутно, а цей собі падав, як| підрубаний бересток, обдираючи геть кору й гублячи листя. «Шукай, куме, броду!» Висвистували шаблі, хряскотіли кістки, і до Оверка підвели Андрія. «Ахвицер? Тю-тю, та це ти, брате?!» Андрій не похнюпився, поранену руку заклав за френч і зіпсував одежу кров'ю. «Та я, мазепо проклятий!» — «Ну, що? Допомогли тобі твої генерали?» Високий Андрій став іще вищий, Оверко бавився шликом, мов дівчина чорною косою, вони були високі й широкоплечі, З Х И Ж И М И ; дзьобами й сірими очима. «А жити тобі хочеться? — питав Оверко. —і Коло нашої Дофінівки море собі грає, старий батько Мусій Половець! 354


al

ld z

.n

et

у бінокль видивляється, чи не йде скумбрія, пам'ятаєш, ти й бінокль з турецького фронту привіз?» Андрій розстебнув на грудях френч і підніс високо вгору поранену руку, ніби гукаючи своїм болем на поміч, а це він тамував кров з пораненої руки. «Ну й цирк!» — гукнули Оверкові хлопці, неподалік заіржав від болю кінь, кружляючи на місці, спека й задуха упали на степ, і на обрії стояли блакитні вежі південного неба. «Петлюрівське стерво, — сказав Андрій, — мать Росію продаєш галичанам! Ми їх у Карпатах били до смерті, ми не хочемо австрійського ярма». Оверко засміявся, підморгнув козакам, зупинив хлопчака, що вихопив на Андрія шаблю. Хлопчак став колупати з досади шаблею кавуна, спека дужчала й дужчала, Андрій не опускав руки, кров текла в рукав, він стояв перед братом Оверком, готовий до всього. «Що тобі оце згадується? — допитувався переможець. — Одеса чи Очаків?» — «А згадується мені, згадується батько Половець і його старі слова...» Оверко перебив, подивився на південний захід. «Майстрб віятиме, — сказав він, — коли б дощу не навіяв...» — «І його старі слова: тому роду не буде переводу, в котрому браття милують згоду». «Ну й цирк! — гукнуло Оверкове козацтво. — Крові з нього, як з бугая, це я так рубонув, ну вже й ти, от тобі хрест, що я, а що наш йому одповість, звісно що, гуляй, душа, без тіла, а тіло без душі!» — «Цирк? — перепитав Оверко. — Рід наш великий, голови не щитані, крім нас двох, іще троє рід носять. Рід — це основа, а найперше держава, а коли ти на державу важиш, тоді рід хай плаче, тоді брат брата зарубає, он як!» «Ну й цирк!» — гукнули чорні шлики, а Андрій став одбілюватись на сонці, мов полотно, спечно було в степу коням і людям, з південного заходу намірився віяти майстрб. «Роде, мій роде, прости мені, роде, що я не милую згоди. Рід переведеться, держава стоятиме. Навіки амінь». «Проклинаю тебе моїм руським серцем, ім'ям великої Росії-матінки, од Варшави до Японії, од Білого моря до Чорного, проклинаю ім'ям брата і згодою роду, проклинаю й ненавиджу в мою останню хвилину...» — «Та рубайте його, козацтво!» — скрикнув Оверко, і поточився Андрій, і заревли переможці, і дмухнув з південного заходу майстрб, і стояли нерухомо башти степового неба. А над берегом моря походжає старий Половець, дивиться в бінокль на море, виглядає вітру чи хвилі, шукає на воді буйки над сітками, і йому згадується син Андрій. «Добрий бінокль привіз, Андрію». Над морем устав силует підпрапорщика російської армії, поверхстрочного вояки за вєру, царя і отечество, героя Саракамиша й Ерзерума. Та з моря наближалася шаланда, видко було дружні вимахи весел, на хвилю і з хвилі, на хвилю і з хвилі. Хмарка одна кублилася на заході над близькою Одесою, і ніхто не сказав би, що в ній гримлять громи та заховано блискавки, хіба що старий Половець, хіба, може, той досвідчений рибалка, який поспішає до берега. Шаланда добре помітна. Половець лягає на землю й дивиться з землі. В шаланді п'ятеро. Видко, що «Ластівка». На кормі 355


al

ld z

.n

et

людина без кашкета. Троє ознак збігається. Далі буде: «Чи є у вас скумбрія зелена?» — «А вам ночі мало?» Половець зійшов до води, підкотив штани, повернув носа шаланди в море, притримав за корму, потяг її до себе, люди позіскакували, відбувся діалог, з човна вивантажили важкі пакунки, старому Половцю згадалися контрабандистські справи сина Панаса. «Може, динаміт?» — «Ще дужче за динаміт!» — засміялися гості, шаланду виволокли на берег, Іванів товариш пізнав,' осміхнувся до старого: «Рибалиш, гвардія, а твій Іван з біляками б'ється?» — «Яка я гвардія, я рибалка». — «Чубенко, поясни йому, що ,; тепер він червона гвардія, хоч хоче, хоч не хоче». Іванів товариш узяв' Мусійову руку: «Денікінців обдурили, французів обпливли, друкарня тут, шрифт є, пролетарія всіх стран, соєдиняйсь», — та ляснув старого і по руці, аж берег загув. Хмарка над Одесою ворушила крайками крил,) зривався вітрець, море почорніло. Половець прислухався до плескоту і хвиль об камінці, «рокотить, невеличка заворушка буде на вісім балів, майстрб зірвався десь із не наших гір». «Майстрб десь зірвався», — сказав Оверко Половець і оглянув степ, обставлений блакитними вежами неба. Чорношличники взялися до кишень порубаного ворога, серед бойовища стримів на списі жовтоблакитний прапор, над степом здіймався південно-західний вітер. Здалеку закружляв вихор, веретеном устав догори, розквітнув під небом, вигнутий стовп пилу пройшов шляхом, затьмаривши сонце, перебіг баштан, прогув бойовищем, і полетіло вгору лахміття, шапки, падали люди, кидалися коні. І смерч розбився об купу коней і трупів,' упав на землю зливою задушливого пилу, вітер одніс його далі, і, наче з хмари дощ, хилився він під подувом майстрб. Козацтво чхало і обтрушувалось, коні іржали, і з-за ліска вискочили вершники з чорним прапором, розгорнулися, пропустивши наперед тачанки, «до зброї! по конях! кулемети! махновці!», а тачанки обходили з флангів, четверики коней гризли під собою землю, тачанки підскакували над землею, мов хури демонів, і строчили кулемети. У пилюці, як у тумані, блискали постріли, груди розривала спека,, майстро дмухав нерівно й гаряче, пробігли верхівці раз, другий, «нашаі бере, і морда в крові», «тримайся», «слава», одчайдушний свист, далекий] грім прогуркоти, «роби грязь!» — почулася команда Панаса Половця,,] раптом зупинились кулемети, раптом завмерли постріли. Майстрі рівно односив пил. Оверкові чорні шлики падали під кінське копито,| шаблі блищали в руках, бій закінчився раптом, як і почався. І Оверко Половець сидів під колесом тачанки просто на землі, голоч ва в нього була розкраяна, він дивився собі в ноги, затуляв долоч| нею рану, він ще не вмирав, крізь рану не пролазило його могутня життя, і Панас Половець підійшов із револьвером у руці, придивлЯ-1 ючись до Оверка. «Зустрілися, браток! — трусонув волоссям, що спадало аж на плечі, -И там і Андрій лежить, чиста шуточка, а я собі сиджу в лісочку й чекану 356

І


al

ld z

.n

et

доки вони кінчать битися, а вони й кінчили — один мертвий, а другий кволий; ну що — України тобі хочеться?» Оверко не підвів очей. На коні, чорний від пороху, під'їхав чотирнадцятирічний Сашко Половець. «Дай я його Домучу!» — «Дурню, це Оверко». Сашко зблід, зіскочив з коня, підійшов до брата, взяв його рукою за підборіддя й підвів йому голову. «Оверку, горе моє», — сказав він голосом старої Половчихи. Оверко виплюнув йому в обличчя кров з рота й застогнав. «Махновський душогубе, — тихо сказав Оверко, дивлячись собі на ноги, — ненька Україна кривавими слізьми плаче, а ти гайдамачиш по степах із ножем за халявою». Панас стояв кремезний, мов дуб, і реготав. Сашко витирав з обличчя братову кров і хапався за зброю. «Іменем батька Нестора Махна, — реготав Панас, — призначаю тобі суд і слідство. За вбивство рідного брата Андрія — утопити в морі, за підтримку української держави на території матері порядку анархії — одрубати голову». Оверко ще виплюнув жменю крові, хмара на південному заході катастрофічно росла, майстрб поволі переліг на грего — протилежний вітер, грего підганяв хмару з усіх боків, він тирлував її, збивав докупи, мов отару, і чувся приглушений гуркіт, сонце палило, «дайте пити», — сказав Оверко. Обвів очима ноги, що стояли густо перед ним, в ньому закипіло зло у ключ, він спинив його і мовив: «Пам'ятаєш батькову науку? Тому роду не буде переводу, в котрому браття милують згоду». Прогуркотів грім близького дощу. Панас Половець замислився: «Рід наш рибальський, на морі бувальський, рід у державу вростає, в закон та обмеження, а ми анархію несемо на плечах, нащо нам рід, коли не треба держави, не треба родини на вільне співжиття?» «Проклинаю тебе...» — «Почекай проклинати, я, вільний моряк батька Махна, даю тобі хвилину, а ти подумай собі і поміркуй, здохнути завше встигнеш, чи правду я кажу, хлопці, здохнути він устигне, та, може, він нашим буде, ловецького Половецького роду, завзятий і проклятий, дарма що по просвітах в Одесі на театрі грав та вчительську семінарію пройшов, правду я кажу, брате?» «Проклинаю тебе великою ненавистю брата і проклинаю тебе долею нашою щербатою, душогубе махновський, злодюго каторжний, у Бога, в світ, у ясний день...» Оверко не зводив очей і не бачив своєї смерті, вона вилетіла з Панасового маузера, вибила Оверкові мозок на колесо, блискавка розколола хмару, слідом ударив грім, «дощем запахло, хлопці, по конях!» За кілометр постала сіра висока пелена, там ішов дощ, до сонця підсувалися хмари, степ потемнів, земля ніби здригалася, чекаючи дощу, грёго рівно дмухав у височині. А над берегом моря походжає старий Половець, він думає думу, дивиться в бінокль, щоб не проґавити когось чужого, а в береговій печері йде робота. Чубенко там за старшого, здоровий за трьох, так тими руками машину гне, що не встигаєш і папір підкладати. А паперу 357


al

ld z

.n

et

ціла купа, на весь берег вистачило б курити, і є собі по-нашому, а є такою й он такою мовою, для французьких матросів та грецької піхоти. Хто зна, по-якому вони там говорять, на всіх треба настачити, бо знову ж — ревком. Гострі рибальські очі побачили далеко над берегом у напрямку з Одеси — людину. У біноклі вона стала солдатом. Із степу показалася друга постать. У біноклі вона стала солдатом. Рибалка обдивився, чи добре замасковано небезпечну печеру, відійшов далі по берегу, заходився коло сіток на приколах, солдати наближалися. Над Одесою йшов дощ, Пересип був у мряці, на рейді диміли крейсери й міноносці, солдати наближалися. Грего посівав море дощем, тільки чомусь не видно патруля, може, він потім приїде машиною або моторкою. Стара Половчиха десь в Одесі на базарі, хіба з тої риби проживеш, солдати наближалися. Вони йшли рівним військовим кроком, вони сунулись, як на магніт, Половець для чогось помацав свої кощаві руки. Він був середній на зріст і завжди дивувався, коли велетні-сини вступали його, мов бір, солдати наближалися. Це були іноземці, і один з них підійшов перший. Половець удав, що нічого не бачить, — «По-якому ти з ним говоритимеш?» Солдат підійшов щільно — чорнявий і тендітний, — «По-якому ти з ним говоритимеш?» — «Скумбрії зеленої», — почув Половець. «А вам ночі мало?» — не думаючи, одповів паролем рибалка, серце в нього з радощів закалатало, як замолоду, він обняв солдата, над Одесою спускалася завіса прикрого дощу, море було аж чорне. «Закопати треба, — сказав Панас Половець, спиняючи коня коло мертвого Оверка, — клятий був босяцюра». Дощ дрібно сік, дві тачанки поставлено нещільно поруч, між тачанками напнули ковдру, сам Половець, узявши шанцеву лопату, копав там притулок двом братам. Піт котився, як дріб, він був важкий і дебелий — цей четвертий Половець, колишній моряк торговельного флоту й контрабандист. Сашко скулився на тачанці коло кулемета, він забув за дощ, йому мріялося, що рука старої Половчихи смиче його за чуба, навкруги берег, та навкруги море, і можна скупатися й не чекати кулі, і сітки сохнуть на приколах. Та таке недосяжне рибальське життя, та так пахне море, та й чого він взагалі пішов, а Панас його не жалує, ну, та назад хай чорт лисий ходить, а не він, Сашко, — таке кляте Половецьке насіння! Панас сопів, викидаючи з ями землю, він грався лопатою, як інший виделкою, «ну, здається, хватить! Хай не кажуть, що я рід зневажив!» І похорон відбувся. Дощ напинав свої вітрила, над степом зрідка пробігав вітер, добрячий дощ пронизував землю. По обличчю Панаса Половця бігли дощові краплі, збоку видавалося, що він слізно плаче коло готової могили, у всього загону текли дощові сльози, це була страшна річ, щоб отак плакав гірко цілий військовий загін, а дощ не вгавав. І тоді за дощем з'явилося марево: розгорнувся здалеку червоний прапор кінного загону інтернаціонального полку на чолі з Іваном Половцем. Ляснули перші постріли, а Панас уже сидів на тачанці, крутив на всі боки 358


al

ld z

.n

et

кулемета, Сашко подавав йому стрічки, тачанки пішли врозтіч, кіннотники розбіглися вмить, «здавайся! кидай зброю! червоні! червоні!» Та тікати було нікуди, Іван Половець заганяв їх на спішену кінноту, заганяв їх на кулі, і треба було вмерти або здатися, і Панас заплакав од безсилої люті. Він скочив на чийогось коня, кінь під ним упав, він сів на коня з тачанки, «хлопці, за мною! махновці не здаються!», спробував пробитися крізь Іванів фланг, загубив половину людей, а дощ лив безперестанку, коні сковзалися, Іван Половець посилив натиск, і махновці здалися. І дощ, витрусивши безліч краплин, посунув свої хмари далі, збирав до себе всі випари і перешиковував хмаровище, відганяв хмарки тендітні, оболоки прозорі, залишаючи темних, плідних, дощовитих, надійну підпору й силу. Панас Половець стояв перед братом Іваном та його комісаром Гертом, усі кулі поминули Панаса, він стояв геть увесь заболочений, розхристаний, без шапки, довге волосся спадало на шию, високий і дебелий, стояв він перед сухорлявим Іваном. «От де зустрілися, Панасе», — сказав Іван і перемовився кількома словами з Гертом. Полонених зігнали в купу, стали збиратися звідусіль переможці з інтернаціонального полку, сонце проглянуло з-за хмар, заблищав навкруги рівний степ, і потроху підносилися слідом за хмарами блакитні вежі степового неба. Панас мовчки стояв, дивлячись кудись у небесний простір. Сашко підійшов, сів коло нього на землю, обличчя в нього було біле й увесь час смикалось, «та тут і Сашко», — посмутнів Іван, а Панас раптом закричав з усієї сили: «Проклятий байстрюче, підземна гнидо, вугляна душе! Наймит Леніна й комуни, кому ти служиш, комісарська твоя морда?!» «З тобою мова буде потім, — сказав Іван, — а я служу революції, Інтернаціоналу», — і, ще перемовившися з Гертом, мовчки підійшов до купи полонених, оглянув їх уважно, розглядаючи кожне обличчя, мов машинну деталь на браковці, пройшовся раз і двічі й почав говорити. «Хлопці, — сказав Іван, — от і скінчилася ваша служба у зрадника й бандита батька Махна. І з вами говорить брат вашого Половця, а обоє ми з ним рибалки, батьки наші рибалки й увесь рід. Слова мої прості й некрасиві, та ви розумієте мене й так, бо скрізь по степах судяться зараз дві правди: правда багатих і правда бідних. Відступаю я перед кривавим царським генералом Денікіним, пробиваюсь на Київ, і, відступаючи, б'ємо ворогів, не даємо пощади. От і ви, серед вас є, певно, і обдурені бідняки, ми закликаємо вас, бо ви з нами одного горя, — ставайте поруч битися за правду бідних. Бідняки й трудящі будуть з нами, і всі, як один, до перемоги, хай живе радянська влада, Червона армія!» Герт подав команду, трохи людей одійшло ліворуч і стало, а решта пішла купою геть, нешвидким кроком пішла геть, всі очі дивилися на них, і панувала мовчанка. Купа одходила далі й далі, вони прискорювали кроки, дехто став підбігати, один вирвався з купи й побіг, за ним 359


et

другий, третій, уся купа побігла, як отара овець, побігла щосили, не оглядаючись, тікаючи від смерті. Тоді Іван Половець наказав приготувати кулемети. За його знаком кілька кулеметів почало стріляти, і кулемети спинилися, коли завдання було виконано. Панас не чекав собі милості, він бачив, як загинули його вояки, що їх він збирав зерно до зерна, а інші з них стали не його. У нього промайнуло в голові дитинство й дитячі роки на шаланді, і нічні влови, і запах материної одежі, неосяжний простір моря. «Це — близько смерть», подумав і звернувся до Івана з тим словом, що чув його від Оверка: «Чи чуєш, Іване, тут вже двоє загинуло, а тому роду не буде переводу, в котрому браття милують згоду». «Рід наш роботящий, та не всі в роді путящі. Є горем горьовані, свідомістю підкуті, а є злодюги й несвідомі, вороги й наймити ворогів. От і бачиш сам, що рід розпадається, а клас стоїть, і увесь світ за нас...» «Проклинаю тебе, — закричав Панас в агонії, — проклинаю моєю останньою хвилиною!» Він вихопив з-під френча маленький браунінг і пустив собі в рот кулю, трохи постояв нерухомо, став гойдатися й розхитуватись, скрутився, як сухий лист, гримнув об землю, і розлетілася з-під нього мокра земля...

.n

ШАЛАНДА В МОРІ

al

ld z

Трамонтан дмухав з берега, був місяць січень чи лютий, море замерзло на сотню метрів, на морі розходилися хвилі, на обрії вони були чорні з білими гривами, добігали до берега напроти вітру, вітер збивав з них білі шапки. Коло берега кригу розбив штормок, а все показувало, що незабаром ревтиме й справжній штормило, на березі стояла стара Половчиха, одежа на ній віялась, мов на кам'яній, вона була висока та сувора, як у пісні. Одесу видко по другий бік морської затоки, це місто обдував тра-; монтан, воно височіло на березі, мов кістяк старої шхуни, з якої знята паруси, лагодять на неї мотор чи парову машину. Одеса переживалаі! чергову морську зиму, вітри всіх напрямків не минали її, тумани з мо-, ря заходили часом, мокрі, густі, сірі тумани. От і тепер туман насунув-і ся раптом з моря й закрив Одесу. Половчиха стояла нерухомо, обіч? поралися коло шаланд на березі рибалки з артілі, море виштовхувало; на землю шматки криги, холод проймав до кісток, трамонтан дмухав! широкою, рівною зливою. Була надморська зима, зимовий туман, за? його запоною гримів уже серед моря шторм, докочуючи хвилі дужчі к| вищі, засвітився одеський маяк, смуги червоні й зелені, промені чер-і ВОНІ Й зелені. I Половчиха, вирядивши в море чоловіка, виглядала його шаланду,] її серце обдував трамонтан, її серце ладне було вискочити з грудей, а з| моря йшли холод та гуркіт, море зажерливо ревло, схопивши її Мусія.] Вона не показувала перед морем страху, вона мовчки стояла на бере-'] 360


al

ld z

.n

et

зі — висока и сувора, їй здавалося, що вона — маяк невгасимої сили. «Ой, пішов ти в море, Мусієчку, — голосила вона мовчки, — та й слід твій солона вода змила. Та коли б я знала та бачила, я б той слідок долонями прогортала та до берега тебе покликала. Ой, подми, вітре-трамонтане, оджени в море негоду та оджени й тумани, а я стоятиму тут самотня до краю, і хоч би з мене дерево стало, то я б усіма вітами над морем махала й листям би шуміла». І після довгих віків показалась шаланда в морі, ледве мріла вона серед хвиль, надовго ховалася за водяними горбами, з'являлася на хвильку і впірнала, мов у безодню. Вона билася з штормом груди в груди, а на березі лише шерхіт хвиль, і страшно глянути на шаланду, як людина — самотня вона серед водяних гір. Розгойдує її море, кидає через хвилі, прошиває нею хвилі, холодні бризки печуть вогнем, примерзає до тіла мокра одежа, тільки ж — не піддається рибалка, Мусій з чужим чоловіком б'ються до берега! Стара Половчиха не зводила з них очей, її серце було з шаландою, на березі гомоніли рибалки з Мусієвої артілі, з селища бігли діти до моря. На березі виріс натовп, осторонь стояла стара степовичка Половчиха, вона мужньо дивилася на боротьбу її чоловіка, туман кублився над морем, був лютий холод. «Гребуть, — сказав хтось, — та хіба допоможеш їм у такий шторм?» Молодші рибалки кинулися до шаланд, їм заступили дорогу старші: «Не дурій, хлопці, шаланди загинуть, і вас краби поїдять, а артіль наша бідна, голова артілі Мусій Половець, він нам за шаланди голови поодриває, коли живий випливе». Стара Половчиха бачила, як зламалося весло, бо шаланда стала кружляти, на очах у всього берега двічі обкрутилася на місці, її вдарила одна хвиля, її штовхнула друга, підкинула, повернула, посуда пішла під воду. Рибалки тоді кинулися до шаланд, посунули до моря «Ластівку» — гордість цілої артілі, сіло четверо велетнів, піднялися в повітря весла, щоб одразу вискочити на хвилю, на лахмату, височенну хвилю. «Ластівку» звалило набік, купа криги вдарила її по обшивці, вода ринула через борт, рибалки опинилися у воді, вони стали рятувати «Ластівку». Хвиля збивала їх докупи, крига ранила їм голови, вони вчепилися в «Ластівку», з берега кинули їм кінець із зашморгом, вони прив'язали його до човна й витягли «Ластівку» на берег. На хвилях видко було Мусієву шаланду, вона блукала догори кілем, натовп рибалок поздіймав шапки, і в цей час побачили у морі помах людської руки. Хтось плив серед крижаного моря, плив до берега, плив наввимашки, рівно вигрібав руками, його хвиля відносила назад у море, назад у морський туман. Він простував до берега. Наперед вийшов велетень-рибалка, він ніс жмут мотуззя і вихилив склянку спирту, поліз у воду, одразу став синій, а на березі розмотували кінець, і велетень плив назустріч людині в морі. Його била крига, 361


al

ld z

.n

et

та він виплив на чисте, за ним волочилася мотузка, а людина вже зовсім конала серед хвиль, вона лежала на спині, її кидало на всі боки, велетень-рибалка плив і плив. Та вийшло, що людина не гинула, вона од холоду втратила була свідомість і почала, очунявши, щосили вигрібатися до берега. Зустріч відбулася серед хвиль, і плавці довго не могли схопитися за руки, їх усе розбивала хвиля, та нарешті їм пощастило, мотузка тоді напнулася до берега, як жила, десятки рук ухопилися за неї, десятки рук потягли гуртом. Плавці мчали до берега, захлинаючись водою, пробиваючись крізь кригу. Чужа людина вилізла на берег і не могла звестися на босі ноги. Половчиха впізнала Чубенка. Він весь задубів, у ньому лише калатало гаряче живе серце, його підхопили під руки. «Товариші, — сказав Чубенко через силу, — я плачу за героєм революції, що визволив мене з французької плавучої тюрми». І всі пішли від моря, а стара Половчиха залишилася стояти на березі, висока та сувора, як у пісні. У морі видко перекинуту шаланду, там загинув її чоловік, Мусій Половець, він чимало пожив на світі, од нього зла не бачила, був справний рибалка на Чорному морі під Одесою, і чи завжди так буває, що молоде випливає, а старе гине. Із Дофінівки прибіг хлопчина: «Бабо, а діда Мусія не буде, бо той дядько казали, що упірнув дід Мусій двічі й потім щез, а дядько упірнули за ним і вдарилися головою об човна, і не буде вже діда Мусія». Берег спорожнів, рибалки пішли геть, і нікому не було дивно, що стара Половчиха не рухнулася з місця. Вона справляла жалобу, трамонтан обдував її, мов кам'яну, шторм не вгавав, крига трощилася одна об одну, туман сунувся до берега. Одеський маяк миготів червоно та зелено. Половчиха подумала за своє дівоцтво, дівування в Очакові, хазяї трамбаків сваталися до неї, а що вже шаланд, баркасів, моторок, яхт! Вона була доброго рибальського роду, доброї степової крові, її взяв за себе Мусій Половець — дофінівський рибалка, непоказний хлопець, нижчий од неї на цілу голову. Та така вже любов, і так вона парує. Половчиха стала до бою за життя, за рибу, стала поруч Мусія, і наплодили вони хлопців повну хату. Хлопці виростали коло моря, тісно стало в хаті од їхніх дужих плечей, а Половчиха тримала хату в залізному кулаці, мати стояла на чолі родини, стояла, мов скеля в штормі. Сини повиростали й розійшлися, Андрій вдався у дядька Сидора, таке ж ледащо й не знати що, а Панас привозив матері контрабандні хустки й серги, шовк і коньяк, Половчиха складала все до скрині та боялася за Панаса. Вона його важко народжувала, і він їй став дорожчий, виходила вночі до моря, їй все здавалося, що чує плескіт його весел і треба рятувати від погоні. А Оверко — той артист і грав з греками у «Просвіті» та читав книжки, написані по-нашому. На дядькові 362


al

ld z

.n

et

гроші в семінарії вчився, рибалка з нього був ніякий, а й його жалко, не чути за нього давно, і Панаса не чути, та й Андрія, мабуть, убито, бо снився під вінцем. Тільки Іван працює на заводі і робить революцію, і Мусій ховає гвинтівки (хоч в Одесі й стоять французи). Серед них є й наші, вони приходили по прокламації і раз налякали Мусія до смерті. Перекинута шаланда гойдалася на хвилях, шторм лютував без угаву. Половчисі здалося, що шаланда поближчала. Її море приб'є до берега, тоді треба виволокти і врятувати, і артіль подякує — без шаланди риби не наловиш. Посуда наближалася до берега неухильно, невідступно, ступінь за ступнем, хвилина за хвилиною. Половчиха стала чекати шаланди, щоб зберегти артільне добро, вона підійшла до самої води, хвиля обхлюпала її до колін. Шаланда сунулась ближче і ближче, вже чути, як стукається об неї крига, вже видко її засмолене дно, і кілева дошка витикається з води. Хвиля перекочувалась через чорне плисковате днище, серце Половчихи захолонуло, за шаландою щось волочилося по воді, видувалося на воді лахміття. Жінка дивилася й боялася роздивитися, море їй приносило покору, море їй прибивало до берега, певно, і тіло Мусія Половця. Буде над чим поплакати й потужити, і поховати на рибальському цвинтарі, де лежать самі жінки та діти, а чоловіки лише мріють там лягти, і лягають у морі на глибині, під зеленим парусом хвилі. Половчиха дивилася та боялася роздивитися, їй хотілося крикнути й покликати свого Мусієчка, хвиля била її по ногах, крига черкала по литках, шаланда вже зовсім була близько. Вона сунулась носом на берег, хвиля гуркотіла камінням на мілкому. Половчиха хотіла витягти посуду, а потім тужити коло чоловіка, вона вже бачила його тіло у мутній воді, серце їй щеміло, і руки не почували ваги шаланди, і тоді до неї озвався голос. Вона скрикнула, бо то був голос її чоловіка, голос стомлений і рідний. «Наша артіль бідна, — сказав старий, — і кидати шаланду в морі не годиться. Я — голова артілі, то мусив і рятувати, а Чубенко, мабуть, доплив добре, здоровий і завзятий, ніяк не хотів плисти без мене, аж поки я не пірнув під перекинуту шаланду, а він усе гукає та все пірнає, шукаючи мене». Старий Половець став на мілкому з чоботом у руці й викинув чобіт на берег та почав поратися коло шаланди. Половчиха заходилась йому допомагати, лютий трамонтан заморожував душу, берег був пустельний, його штурмувало море. Одеса крізь туман здалеку височіла на березі, мов кістяк старої шхуни. І подружжя Половців пішло до домівки. Вони йшли, преніжно обнявшись, їм у вічі дмухав трамонтан, позаду калатало море, вони йшли впевнено й дружно, як ходили ціле життя. 363


ВОЛОДИМИР СОСЮРА (1898-1965) Народився в м. Дебальцевому що на Донеччині, у родині вчителя, помер у м. Києві. Поет. Найвідоміші твори: роман «Третя Рота», збірки поезій «Поезії», поеми «Червона зима», «Мазепа», «Розстріляне безсмертя», вірші «Любіть Україну!», «Так ніхто не кохав...».

ЛЮБІТЬ УКРАЇНУ!

et

Любіть Україну, як сонце, любіть, Як вітер, і трави, і води, В годину щасливу, і в радості мить, Любіть у годину негоди.

.n

Любіть Україну у сні й наяву, Вишневу свою Україну, Красу її, вічно живу і нову, І мову її солов'їну.

ld z

Без неї — ніщо ми, як порох і дим, Розвіяний в полі вітрами... Любіть Україну всім серцем своїм І всіми своїми ділами.

al

Для нас вона в світі єдина, одна, Як очі її ніжно-карі... Вона — у зірках, і у вербах вона, І в кожному серця ударі, У квітці, й пташині, в кривеньких тинах, У пісні у кожній, у думі, В дитячій усмішці, в дівочих очах, І в стягів багряному шумі... Як та купина, що горить — не згора, Живе у стежках, у дібровах, У зойках гудків, і у хвилях Дніпра, І в хмарах отих пурпурових, В огні канонад, що на захід женуть Чужинців в зелених мундирах, В багнетах, що в тьмі прибивали нам путь До весен, і світлих, і щирих...

364


Юначе! Хай буде для неї твій сміх, І сльози, і все, до загину... Не можна любити народів других, Коли ти не любиш Вкраїну. Дівчино! Як небо її голубе, Люби її кожну хвилину... Коханий любить не захоче тебе, Коли ти не любиш Вкраїну.

al

ld z

.n

et

Любіть у труді, у коханні, в бою, В цей час, як гудуть батареї... Всім серцем любіть Україну свою, І вічні ми будемо з нею.


ВАЛЕР'ЯН ПІДМОГИЛЬНИЙ (1901-1937) Народився в с. Чаплі під Катеринославом (нині Дніпропетровськ) у селянській родині, розстріляно на Соловках. Письменник. Найвідоміші твори: романи «Місто» і «Невеличка драма», повість «Остап Шаптала».

МІСТО Роман (Скорочено)

et

ЧАСТИНА ПЕРША

.n

Степан Радченко стоїть на палубі корабля, який відносить хлопця від рідного села до Києва, щоб здійснити свою давню мрію — здобути освіту. Разом із Степаном їхали до великого міста і його односельці Надійка та Левко. Левко, який уже був у Києві, жваво розповідав про місто. Степан заприятелював із Надійкою.

ld z

Хлопець оселяється на Подолі, у хатині дядькового знайомого крамаря. Господар із байдужістю зустрів хлопця.

І

al

(...) «Я тут житиму», — подумав Степан, і ця думка здалася йому чудною, як тополя, що він зараз побачив. Але Гнідий повів його не до хати, а в глиб подвір'я, до сарая. Степан ішов позаду й дивився йому в спину. Крамар був трохи згорблений і тонкий у ногах. Він був невисокий, але худі ноги його здавались довгими й негнучкими. І Степан подумав: як легко переламати такі ноги! Коло сарая Гнідий одімкнув замка, одчинив двері й промовив: — Отут перебудете. Степан зазирнув йому через плече в невеличку комірку. Це була маленька столярня. Коло стіни стояв верстат, на полицях уздовж лежало начиння. Навпроти темніло крихітне вікно. Линув дух стружок і свіжого дерева. Хлопець так здивувався на своє приміщення, що навіть перепитав: — Оце тут? Гнідий, дзенькаючи ключами, повернув до нього окуляри: — Вам же ненадовго? Обличчя його було в зморшках. Щось погноблене було в його очах. 366


al

ld z

.n

et

Степан несміливо увійшов і поклав у кутку свої клунки. Нахиляючись, він крізь щілину між дошками побачив своїх сусідів за перегородкою — пару корів, що спокійно ремиґали коло ясел. Хлів — ось де він має жити! Як тварюка, як справжнє бидло! Він відчув, як шпарко кинулось його серце і кров линула до обличчя. Випроставшись, він був червоний і зневажений; він глянув Гнідому у вицвіле обличчя, що за ним, здавалось, не було ні бажання, ні думки, і, почуваючи якусь владу над ним, промовив: — Сірника дайте. Прикурить. Гнідий похитав головою. — Я не курящий... Та й ви обережніше — тут дерево. Він причинив двері, і ще хвилину було чути здалеку дзенькіт його ключів. Степан великими кроками ходив по коморі. Кожен крок його був погрозою. Такого приниження він не чекав. Він ішов на голод, на злидні, але не в череду. Щоправда, він пас корови колись. Так невже ж після революції, після повстань якийсь крамар, тонконоге нікчемство, має право загнати його в хлів? Маленьке віконце в коморі темнішало дедалі. Раптовий літній ще вечір запинав його. Степан спинився коло нього. Понад лавою одноманітних дахів гнався в небо фабричний комин. Чорні звої диму нечутно зливалися з сіро-синіми присмерками. Так, ніби проходили крізь небо, в глиб всесвіту. Його цигарка вже порвалась між пальцями й висипалась. Він скрутив нову й вийшов на подвір'я. Ну що ж, піде в хату, піде в кухню й добуде вогню. Що там соромитись! Хіба це люди? Але на ґанку сидів якийсь юнак, і, коли Степан нахилився до нього припалювати, він сказав: — Закуріть моєї. Степан здивувався, але цигарку взяв. Розкурюючи, він дивився на юнака. Той байдуже пускав дим. Коли хлопець подякував йому, той мовчки кивнув головою, немов він про щось глибоко мислив і мав просидіти тут до ранку. Степан ліг у своїй кімнаті на верстат, з насолодою вбираючи пахучий дим, що п'янив його. Він мріяв, заплющивши очі, і доходив висновку, що все гаразд. Те, що він у хліву, здавалось йому вже тільки комічним. Він двічі стукнув кулаком у стіну до корів, засміявся й розплющив очі. Над комином у віконці стояв ясний молодик. II Надворі був уже зовсім день, коли Степан прокинувся й схопився на верстаті. Тіло його заніміло від лежання на голому дереві, але він не зважав на ту млость і з острахом протирав очі. Сьогодні вступний йпит, чи не проспав він? Згадавши, що іспита призначено на першу годину, трохи заспокоївся й потягнувся. Шия йому боляче щеміла, і він потер її рукою. 367


al

ld z

.n

et

Тихий одноманітний дзюркіт чути було з-за перетинки, що межувала його мешкання від стійла, — там доїли корів. Це зовсім заспокоїло його — ще рано. Він сидів на верстаті, упершись руками в коліна, схиливши розкуйовджену голову, і пригадував. Деталі вчорашнього дня проходили перед ним ясною ниткою. Може, ще з часів свого дитячого чередникування, лежачи в полі, плетучи батоги та кошики, він вкорінив у собі звичку до самопоглиблення. І тепер, пригадуючи минулий день, лишився собою невдоволений. Він відзначив у собі певне вагання, якусь, хоч і хвилинну, занепалість — словом те, що можна назвати легкодухістю. А права на це він, на свою власну думку, не мав жодного. Він — нова сила, покликана із сіл до творчої праці. Він — один із тих, що повинні стати на зміну гнилизні минулого й сміливо будувати майбутнє. Навіть за ту пахучу цигарку, покидьок якогось панича, його брав тепер сором. Степан відкинув з чола нависле волосся й почав хутко прибиратись. Витрусив френча, потер ліктем штани, щоб збити з них пил, і розв'язав свої клунки. В них були харчі, солдатська шинеля царського строю й переміна білизни. Спорожнивши один клунок додолу, хлопець витер торбинкою чоботи, поплював на них і знову витер. Тепер він був зовсім молодець. Замість недосяжного тим часом умивання, він вирішив скупатися після іспиту в Дніпрі і взявся до сніданку. Мав аж три паляниці, з півпуда пшеничного борошна, фунтів з чотири сала, десяток варених яєць і торбинку гречаної крупи. Несподівано з клунка викотилась пара картоплин, і хлопець голосно засміявся на таку знахідку. Поклавши всі свої їстівні достатки на верстаті, поставивши поруч для порядку одв'язаний від торби походовий казаночок, він уже заходився краяти хліб, як зненацька згадав про фізкультуру. Йому конче захотілось розпочати день нормально, по-міському, так, ніби він уже зовсім у нових обставинах освоївся. Важливо ж відразу поставити себе в норму, бо норма й роз-і порядок — перша запорука досягнень! Степан підвівся й почав шукати відповідного об'єкта на вправи. Схопивши лаву, він кілька разів підкинув її, посміхаючись на свою, спритність та пружність своїх м'язів. Поставивши її, він ще не був; задоволений. Любовно помацавши свої біцепси, підплигнув, схопився край низької бантини й почав підійматися на руках, дедалі швидше, з більшим напруженням і завзяттям. І коли, зрештою, сплигнув на землю, червоний від натуги й задоволення, то, повернувшись до дверей, побачив жінку з дійницею в руці. Вона дивилась на нього злякано й : стурбовано. ; — Це я тут спав, — пробурмотів хлопець. — Мені дозволили. Вона мовчала. Степан почував себе трохи ніяково — не тому, що був! без френча й натільна сорочка йому повисмикувалась від рвучких рухівН з-під очкура, як льоля в малого, — він мав одежу тільки за оборону віді холоду, але сам розумів, що його фізкультура в даному разі вийшла з на-*] 368

і


al

ld z

.n

et

лежних їй меж, обернувшись у пустощі, не гідні ні його поважності, ні становища. Та ще й ця доярка буде, може, плескати язиком, що він пробував вилізти на горище й щось украсти! Він одкинув назад волосся й хотів, вважаючи розмову за скінчену, братись до сніданку, але вона зайшла в його кабінет, глянула на його речі й поставила долі відро з молоком. — Твердо було спати? — сумно, якось стомлено спитала вона, помацавши рукою верстат. — Н-да, — невдоволено пробурчав Степан. Все-таки вона не йшла. Що їй, власне, треба? Що це за оглядини такі пильні й підозріливі? Він недвозначно похмурився. — Я хазяйка тут, — нарешті пояснила жінка. — Молока трохи налити? Хазяйка! Сама корови доїть? А, профспілка кусається з прислугою! Звичайно, від доярки, свого брата, Степан узяв би молоко, але добродійства від хазяйки йому не треба! — Я не хочу молока, — відповів він. Проте хозяйка, не чекаючи відповіді, вже наливала йому казаночок. — Умитись у дворі можна, там кран єсть, — додала вона, забираючи відро. Степан дивився їй услід. У неї була товста, округла спина — роздобріла на довільних харчах! Він сердито надів френча й застебнувся. Нарізавши сала та хліба, почав снідати, міркуючи про іспити. Нема чого йому боятися! Математика — він чудово її знав. Щоб перевірити себе, згадав формули площин усіх фігур, квадратові рівняння, відносини тригонометричних функцій. І хоч несвідомо пригадував те, що знав найкраще, йому приємна була ясність свого знання. Про соціальні науки він навіть не думав — стільки доповідей на селі прочитано і щодня кілька газет. Плюс соціальне походження, ревстаж і професійна робота! На фронті науки він був зовсім не зле озброєний. Оглянувши свої документи, він теж лишився вдоволений. Все було в порядку. Купкою папірців лежало все його життя за останні п'ять років — повстанство за гетьмана, боротьба з білими бандами, культурна й професійна робота. Він навіть охоче прочитав дещо. Чого тільки не було! Був полон і втеча з-під розстрілу. Були мітинги, агітація, резолюції, боротьба з темрявою і самогоном. І як гарно бачити все це в штампах, печатках, рівних рядках друкарської машинки й незграбних кривульках півнеписьменних рук! Степан бадьоро підвівся, сховав документи в кишеню, загострив ножиком олівця й наготував паперу. Треба йти. Накривши свої харчі торбинкою, він спинився коло молока. По правді, йому дуже хотілося пити. Сало з хлібом так і просить рідкого. А молоко однаково ж скисне в таке тепло. Він взяв казаночок, спорожнив його одним нападом і зухвало кинув посудину на верстат. З поганої вівці хоч шерсті шмат! (...) 369


Коли Степан прийшов до інституту, виявилося, що треба ще пройти приймальну комісію. Він вирішив влаштуватися на роботу, проте його ніхто, попри сподівання, не чекав, хоча Степан і мав заслуги перед революцією. Хлопець відвідав Левка, що мешкав у добрій оселі, потім навідався до Надійки, яка все більше йому подобається.

IV

al

ld z

.n

et

Сходячи вниз вул. Леніна до Хрещатика, Степан багато що передумав. Побачення з Левком його зміцнило. Він казав собі, що путь Левкова — його путь, і на долю товаришеву мимоволі заздрив. Годі щось краще уявити, як таку чепурненьку кімнату! Тихо, уперто працює в ній Левко, складе всі потрібні іспити, дістане свідоцтво й вернеться на село новою, культурною людиною. І разом з собою привезе туди нове життя. Так мусить робити й він. Степан виразно почував зараз всю важливість своїх обов'язків, що чуття їх був утратив на мить, ступивши на чужий ґрунт міста Він згадував, як виряджали його у районі, і цей спогад війнув на нього далеким теплом. Як він міг хоч на хвилинку забути товаришів, що там лишились без надії вирватися з глушини? Він посміхнувся їм замість привіту. Радісним було йому й перше знайомство з міськими людьми. Перший — сухорлявий крамар, що його він міг би двома пальцями придушити, другий — півбожевільний учитель, прогнаний від школи із своєю мовою та витребеньками. Про першого хлопець не давав собі праці багато думати, — дрібний непманчик, що жінка його вранці корови доїть, а ввечері надіває шовкову сукню і п'є чай у знайомих. А сам він — боягуз, що драглями тремтить за свій будиночок та крамницю, де все його життя і сподіванки. Степан з насолодою розкривав сам собі духовну порожнечу господаря хліва, де він мусив тим часом жита замість кімнати, що існувала в його уяві, як чиста ідея. Що могло бути в душі того крамаря, крім копійок та оселедців? Що може крамар почувати? Він живе, поки йому жити дають. Дивак, бур'ян, сміття, що зникає без сліду й згадки. А вчитель був цікавіший. Цей щось мислив і чимсь жив. Але кімната його — Степан весело засміявся, пригадавши її. Він враз уявив собі долю цього добродія. Учитель був колись господарем великого помешкання, і революція, відтинаючи ордерами кімнату по кімнаті, загнала його разом з недореквізованим й недоспроданим майном у цей куток, що нагадує острів після землетрусу. Вона зруйнувала й гімназію, де він учив буржуйських синків гнобити народ, і кинула, як пацюка, до архіву порпатись у старих паперах. Він живий ще, він ще кричить, але майбутнє його — здихання. Та він і так уже мертвий, як та латина, що тільки дідькові потрібна. От вони, ці горожани! Все це — старий порох, що треба стерти. І він до цього покликаний. 370


al

ld z

.n

et

З такими відрадними думками Степан непомітно дійшов до Хрещатика, відразу опинившись у гущині натовпу. Він озирнувся — і вперше побачив місто вночі. Він навіть спинився. Блискучі вогні, гуркіт і дзвінки трамваїв, що схрещувались тут і розбігались, хрипке виття автобусів, що легко котились громіздкими тушами, пронизливі викрики дрібних авто й гукання візників разом з глухим гомоном людської хвилі раптом урвали його заглибленість. На цій широкій вулиці він здибався з містом віч-на-віч. Прихилившись до муру, притискуваний нахабними накотами юрби, хлопець стояв і дивився, блукаючи очима вздовж вулиці й не знаходячи її меж. Його штовхали дівчата у тонких блузках, яких тканина нечутно єдналася з голизною рук і плечей; жінки в капелюхах і серпанку, чоловіки в піджаках, юнаки без шапок, у сорочках із закасаними до ліктів рукавами; військові у важких, душних уніформах, покоївки, побравшись за руки, матроси Дніпрофлоту, підлітки, формені кашкети техніків, легкі пальта фертиків, масні куртки босяків. Його очі спинялись на руках, що в пітьмі, здавалось йому, торкались жіночих грудей, на сплетених ліктях, на притиснених докупи стегнах. Він проводив поглядом стрижені й уквітчані косами голівки, прямі й похилені до пліч у солодкому вигині шиї; перед ним проходили зачаровані собою пари, неуважні одинаки — вуличні гамлети, гурти хлопців, що вганяли за дівчатами, кидаючи їм перші пласкі слова знайомства, що тут набували збудної гостроти; запізнілі ділки, не поспішаючи до нудного дому, статечні панії, скоса позираючи на чоловіків і щулячись від несподіваних дотиків. Його вуха чули невиразний гомін переплутаних слів, раптові вигуки, випадкову лайку і той гострий сміх, що, зринувшись десь, котиться, здається, з вуст на вуста, запалюючи їх по черзі, мов сигнальні вогні. І вся душа його займалася нестримною ворожнечею до цього бездумного, сміючого потоку. На що інше здатні всі ці голови, крім як сміх і залицяння? Чи можна ж припустити, що їм у серці живе ідея, що ріденька їхня кров здібна на порив, що в свідомості їм є завдання й обов'язок? Ось вони — горожани! Крамарі, безглузді вчителі, безжурні з дурощів ляльки в пишних уборах! їх треба вимести геть, розчавити цю розпусну черву, і на місце їх прийдуть інші. В сутінках вулиці він вбачав якусь приховану пастку. Тьмяний блиск ліхтарів, разки світючих вітрин, сяєво кіно — були йому блудними вогниками серед драговини. Вони манять, але гублять. Вони світять, але сліплять. А там, на горбах, куди лавами сходять будинки й женеться вгору широкий брук, у темряві, що зливалася з небом і каменем, — там величезні водоймища отрути, оселі слимаків, що напливають увечері сюди, в цей давезний Хрещатий Яр. І коли б його міць, він накликав би грім на це сіре, важке болото, як казковий чарівник. Степан почав гидливо проштовхуватись крізь натовп, пхаючись навмання, незважаючи на протести, потупившись, мов побожник серед ві371


al

ld z

.n

et

дьомського шабашу. Та біля кожного кіно його закручувало у вирі. Тут топались сотні ніг, штовхались сотні тулубів, прилипали сотні очей. З широких присінок, осяяних разючими ліхтарями, прикрашених ясними плакатами й велетенськими написами, вигортались лави за лавами, то розливаючись, то стискаючись під навалою противних течій. Був час, коли кінчались сеанси і в нутрощах цих помешкань відбувався обмін речовин. Хлопець похмуро думав, вигрібаючись із цих загат: «Картинки дивляться...» Він минав, не спиняючись, пишні вітрини крамниць, де в блиску ламп мінялись великими бантами пов'язаний шовк і серпанок, спадаючи легкими хвилями з підставок на підвіконня; де на скляних поличках лежало золото й миготюче каміння, шари запашного мила між химерними флаконами пахощів, стоси цигарок з мальовничими наличками, турецький тютюн і бурштинові чубуки. На них він кидав, ідучи, зневажливі погляди — вогонь і лід. Електрична крамниця раптом спинила його. За її дзеркальним склом невпинно займались і гаснули кольористі лампки, і кристал виставлених там люстр на мить спалахував дивними мертвими квітками. І Степан гірко подумав — чому не понести ці лампки на село, де з них була б користь, а не розвага? О, ненажерне місто! Книгарні він не пізнав зовсім. Невже це ті самі, дорогі, рідні йому книжки лежать у величезній западині, без краю тягнучись за її межі в бічних дзеркалах? Навіщо і їх виставляти напоказ перед глузливі очі безтямної тичби? Хіба тим очам занурюватись у глибінь книги, в сховище великих думок, покликаних рухати світом? На це вони права не мають. Він вбачав тут блюзнірство, і його гострий жаль брав за ці оганьблені, запльовані байдужими поглядами скарби — потоптані в жадобі розривок стиглі жнива. «Тут — аби продати», — подумав він. Він так тут замислився, що гамір вулиці видався йому ще дикішим, коли рушив знову. Він чув у ньому сміх і загрозу кожному, хто повстане проти крамниць і вогнів. Ця вулиця завтра розтечеться по установах і трестах, заллє посади, великі й малі, і скрізь, де він стукатиме, будуть зачинені двері. «Прокляті непмани», — думав він. На розі вул. Свердлова, потрапивши знову в тиск, він на мить затримався й глянув уздовж рівного схилу, яким підіймався трамвай. Там був несподіваний затишок поруч бурі, раптова заводь, де юрба, звернувши, розпадалась на окремі постаті, завмираючи й ущухаючи геть. Він провів очима трамвай, що зник на верховині, розчинившись у далекому мороці, і в цій синястій від ліхтарів смузі серед нерухомих, потуплених будівель відчув дивну красу міста. Сміливі лінії вулиці, досконала рівнобіжність їх, тяжкі перпендикуляри обабіч, велична похилість бруку, що спалахував іскрами під ударами копит, війнули на нього суворою, йому ще незнаною гармонією. Але він ненавидів місто. 372


al

ld z

.n

et

Повз нахабні двері пивниць, звідки линула п'яна музика, повз арку, що кликала до лото, й крокодилячу голову над входом до казино він минув окрвиконком і зменшив ходу на пустинній увечері ділянці Хрещатика між майданом Комінтерну й схилом вул. Революції, де тільки самотні повії нудяться під темними ґанками. Позаду шумів Хрещатий Яр, праворуч линула музика з Пролетарського саду, ліворуч шелестів людськими тінями Володимирський горб. І трамваї не здавались тут такими настирливими. Степан вперше за цей вечір, одірвавшись поглядом від землі, підвів очі до неба і чудне тремтіння пройняло його, коли побачив угорі ріжок місяця серед знайомих зірок, того місяця, що світив йому й на селі. Спокійний місяць, такий, як і він, сільський мандрівець, приятель його дитинства й вірник юнацьких мрій, втишив йому те злісне почуття, що була навіяла вулиця. Не ненавидіти треба місто, а здобути. Ще мить тому він був погноблений, а тепер йому виділись безмежні перспективи. Таких, як він, тисячі приходять до міста, туляться десь по льохах, хлівах та бурсах, голодують, але працюють і вчаться, непомітно підточуючи його гнилі підвалини, щоб покласти нові й непохитні. Тисячі Левків, Степанів і Василів облягають ці непманські оселі, стискують їх і завалять. В місто вливається свіжа кров села, що змінить його вигляд і істоту. І він — один із цієї зміни, що їй від долі призначено перемогти. Міста-сади, села-міста, заповідані революцією, ці дива майбутнього, що про них книжки лишили йому невиразне передчуття, в ту хвилину були йому близькі й збагненні. Вони стояли перед ним завданням завтрашнього дня, величною метою його науки, висновком того, що він бачив, робив і має робити. Родюча сила землі, що проймала його жили і мозок, могутні вітри степів, що його породили, надавали пристрасної яскравості його маренню про блискучу прийдешність землі. Він розчинявся в своїй безмежній мрії, що захопила його враз і цілком, руйнував нею все навколо, як вогненним мечем, і, сходячи вниз вулицею Революції до брудного Нижнього Валу, знімався вгору і вгору, до жагучого мерехтіння зір. (...) Степан нарешті успішно склав вступні іспити й отримав стипендію — тепер він студент. Гнідий запропонував і далі жити в нього, навіть перейти в дім (спати на кухні й мати обід), але за умови, якщо хлопець доглядатиме корів, носитиме воду та ін. Хлопець пристав на пропозицію, адже на заощаджену стипендію він зможе купити собі новий одяг, гідний городянина.

VIII Упоравши корови й виконавши геть усі господарські обов'язки за певним, уже виробленим регламентом, Степан прочитав своє оповідання й лишився цілком задоволений. Прекрасне оповідання. Глибоке й розумне. І він його написав! Хлопець закохано гортав сторінки — 373


al

ld z

.n

et

речовий доказ своєї талановитості й запоруку майбутньої слави. Виправивши дещо з огріхів і начисто переписавши свій твір, він замислився над його дальшою долею. Передусім треба його підписати, зв'язати його з собою певним ім'ям. Йому відомо було, що дехто з письменників прибирає собі інше ім'я, так званий псевдонім чи псевдомін, мов ті ченці, що відмовляються світу й самих себе з усіма ознаками. Так зробив, наприклад, Олесь, але Степанові цей шлях був відразний. Насамперед його прізвище зовсім не таке, щоб його соромитись, воно навіть сучасне, коли хочете, а по-друге, навіщо критись? Хай усі знають, що Степан Радченко пише оповідання, яких він письменник, виступає в Академії і дістає оплески. Хай у сільбуді буде його книжка, і товариші, що він покинув, хай дивуються й заздрять йому! Але, взявшись підписуватись, він завагався — коли прізвище було йому зовсім до вподоби, то саме ім'я — Степан його трохи збентежило. Надто воно було не тільки просте, а й заяложене якесь, і грубе. Хлопець довго міркував, вагаючись між бажанням зберегти себе цілком у підписі й зробити його гучним та блискучим. Він перебрав силу імен, шукаючи гідного наступника, і раптом йому спала в голову чудова думка трохи переінакшити своє власне ім'я, надати йому потрібної урочистості, змінивши одну тільки букву та наголос. Він наважився, підписався і став із Степана — Стефаном, діставши собі нове хрещення. Доля кожного твору — бути, по змозі, видрукуваним, щоб потрапити до читача й зачарувати його. Оповідання Стефана Радченка, письменника, що подавав собі великі надії, а ще більші на себе покладав, теж, на думку його автора, мусило прикрасити десь сторінки журналу, і то якнайшвидше. З журналів він у своїй сільбудівській практиці знав самий «Червоний шлях», що виходив у Харкові, — туди й належало це надзвичайне оповідання послати, але потреба зараз же, негайно почути вирок із сторонніх уст так захопила молодого письменника, що він вирішив його сьогодні ж комусь знаючому прочитати. Кому саме? Михайлові Світозарову, критикові, що так лепсько промовляв учора з трибуни, так захопив усіх і здобув такі овації. Йому, йому і тільки йому! Він прекрасно знається на літературі, він мусить бути чулий до кожного нового подиху, то більше до такого свіжого, мусить підтримати новака, напутити, порадити. Це, зрештою, його обов'язок і завдання. Критикова постать у палкій уяві юнака ставала добрим божеством, що зичливо прийме його перші літературні жертвоприносини. І Степан поклав до нього вдатись. Він не знав, правда, його адреси, але творча винахідливість вмить підказала йому, що її можна довідатися в адресному бюро. Як зручно жити в місті! Скільки тут вигод! Розпитавши в Тамари Василівни, де саме воно міститься, те бюро, Степан перед обідом помчав туди й за гривеника довідався про свій шлях до літературних верховин. 374


al

ld z

.n

et

По обіді він вийшов за ворота певним кроком людини, що знайшла своє місце в пущах світобудови. Легко минав квартал по кварталу, неуважно спиняючись перед вітринами й афішами, щоб показати самому собі, що нікуди не поспішає. Проходячи повз садки на Володимирській вулиці проти пам'ятника Хмельницькому, він зайшов і сів на лавочці серед дітей, що скакали тут, бігали наввипередки й підкидали м'ячі, їхні веселощі заражали його. Затримавши м'яча, що випадково підкотився йому до ніг, хлопець так високо підкинув його, врівень з будинками, що дітвора весело заплескала й загукала, крім власниці, що не сподівалась уже дістати свою цяцьку з лона небес. Але м'яч бомбою упав з-під хмар, викликавши новий вибух божевільних радощів. Всі навзаводи трутили хлопцеві свої м'ячі, щоб і вони таке головокрутне літання зробили, та він, забравши три, почав підкидати їх усі разом, як цирковий жонглер, вкрай зачудувавши своїх малих прихильників. В їхньому гурті він переживав солодкі хвилини, не затьмарені ні думками про майбутнє, ні спогадами минулого, почував у собі дивну повінь існування, що дає радість саме з себе, не потребуючи ні надій, ні планів. Він мав себе птахом, що спиняється в повітрі на розгорнутих крилах, обнімаючи маленьким оком розкішну землю, квіткою, що розкриває вранці маківку, проливаючи запашність назустріч сонцю. Він пішов далі, попрощавшись із дітьми, що кричали йому навздогін, і все навкруги приємно тішило йому очі — стара дзвіниця Софії, трамваї й хвиляста вулиця, обсаджена вздовж каштанами. Близько опери він спинився ще послухати українських пісень у виконанні двох жінок і сліпого діда, представників мистецтва, що вийшло на вулицю, і потім звернув на Нестерівську вулицю, куди вело його бажання і вказівки адресного бюро. Що ближче він підходив до заповітного будинку, то більше прокидалось у ньому — не хвилювання, — неприємне почуття жінки, що мусить роздягатись перед лікарем. Він похапцем добирав слів, що мав сказати: «Вибачте, я написав оповідання і прийшов до вас, щоб ви послухали його». Ні, краще: «Вибачте, що я турбую вас, але я хочу знати вашу думку про оповідання, що я написав». Будинок, де жив великий критик, був теж великий і мав два флігелі у дворі. Покладаючись на своє чуггя, Степан зійшов на п'ятий поверх першого будинку, але останнє помешкання в ньому мало дванадцятий номер, замість потрібного вісімнадцятого. Тоді він, розпитавши у дворі, пішов у другий флігель, починаючи вже хвилюватись. Ударивши кулаком у двері, він почав чекати, і серце його кидалось багато голосніше, Ніж він постукав. Він постукав ще раз, сам злякавшись своєї настирливості. — Кого вам? — спитала жіноча постать, відчинивши. 375


al

ld z

.n

et

— Вибачте, що я турбую вас... — почав Степан, не пізнаючи свого голосу. — Я хочу бачити... — Він запнувся, забувши прізвище. — Я хочу бачити... критика... — Критика? — здивувалась жінка, тримаючи рукою на грудях капризний капот. — Цебто він статті пише, — тлумачив хлопець, знемагаючи під вагою хреста... — Михайла... — Михайла Демидовича Світозарова? Професора? — полегшено сказала жінка, впускаючи його. — Да, да, це тут. Сюди. Вона повела темним коридором хлопця, що тремтів, як молодий злодій, вперше полізши вночі грабувати помешкання. — Міша, до тебе хтось. Хлопець зайшов у кімнату, де коло вікна за столом серед купи книжок сидів сам великий критик і писав, не підводячи голови. Степан спинився край килима, що лежав на підлозі, і боязко майнув очима по великих книжкових шафах, що тяглися вздовж стін. Побожний трепет пройняв його холодком у цьому святилищі, і він ладен був стояти так годину, дві, без кінця, почуваючи щось величне й млосне. Нарешті великий критик кінчив переливати свою думку на папір і запитливо глянув на хлопця, якого погляд цей торкнувся страшним штихом. — Вибачте, — сказав він, уклоняючись, — ви товариш Михайло Світозаров? Сам свідомий недоцільності такого питання, він постарався хоч у міру змоги ковтнути маловідповідне слово «товариш». — Я Світозаров. А в чому річ? — Я ось написав оповідання... — почав хлопець, але спинився, побачивши на обличчі в критика неприємну гримасу. — Мені ніколи, — відповів критик. — Я зайнятий. Ця зневажлива відповідь прикула Степана до місця. В тоскному холоді, що оповив його, він зрозумів тільки одне — слухати його не хотять. Як він не ворушився, то критик визнав за потрібне повторити, підкреслюючи склади: — Я зай-ня-т-ий. $ — До побачення, — глухо промовив Степан. Вийшовши з двору, він пішов перед себе незнайомими вулицями^ несучи на серці нестерпучий гніт безсилої люті. Ніколи ще не був він такий принижений та знищений. Зухвалі слова того книжного хробак ка лягли на нього ганебними плювками. Ну хай йому ніколи, але призначив би час! Хай зовсім одмовиться, але мусить порадити, куі вдатись! Та й яке має він право так казати? О, його до крові стібн; той пихуватий тон, той панський тон дідича від літератури! Ідучи потупивши голову, він снував невиразні думки про пом Він міг би вдарити того слимака, розбити йому нахабне пенсне, тяга по підлозі його випещене тіло, бо перевага його м'язів була безперечн' 376


al

ld z

.n

et

І тому, що тільки такий спосіб помсти міг уявити, свідомість безсилості ще більше його виснажувала. В ньому знову прокидався селюк з глухою ворожістю до всього, що від нього вище. Опинившись десь біля парку, він зайшов і сів на крайню лавочку. Трохи згодом, озирнувшись, він його пізнав — це був Золотоворітський сквер з двома обгородженими купами розваленого каменю, що й дали йому назву. Охоплений підступом всепалющої ненависті, він пробурмотів, криво посміхаючись: — Тоже... Золоті ворота! Несподівана рана заступила юнакові всі думки. Почуття, що з дому він виходив пишним Стефаном, а вертатись має затюканим Степаном, не хотіло його покидати. Він тупо дивиться на людей, що проходили повз непрозорими сильветами, вбачаючи в кожному з них потайних ворогів. Зело дерев швидко темніло, плюскіт фонтана міцнішав у сутінках, і густий вечір тихо знімався з-над кущів. Раптом зайнялись ліхтарі. В своєму кутку хлопець давно вже лишився сам. Денні одвідувачі скверу, чеснотливі тати з газетами й нені та няньки з колисками на колесах, розтанули тут разом з останнім промінням світла. На зміну їм злітались нічні метелики та їхні ловці. Степан встав, добув свій твір і порвав його на шматки. — Будь ти прокляте, — сказав він. Він рушив до Надійки, хоч йому однаково було, бачити її чи ні. Але він пішов би до неї після перемоги, тож вирішив іти й після поразки. Вона радісно зустріла його в своїй хустині на розі вулиці, бо виглядала його, гуляючи. Вона відхилила голову, його побачивши, і пристрасно засміялась, але він холодно до неї привітався: — Здрастуй, Надійко. Вони пішли до Царського саду, і дівчина, сміючись, щасливо розповідала про перший день лекцій у технікумі. Він зціпив губи. В його інституті теж, певно, лекції почались. Ну і хай починаються! Він замкнувся враз у собі й похмуро визирав на світ крізь добровільні ґратки. Сміх Надійчин був йому нестерпучий, її веселість ображала його. Раптом відраза зайнялась в ньому до дівчини, і це чуття було йому приємне. — А що пише Семен? — спитала Надійка, ще не почуваючи його настрою. — Нічого не пише, — відповів він. Та й справді, він цього не знав, бо листа від сільського приятеля ще не прочитав. Надійка здивовано на нього глянула. — Ти чудний сьогодні; Степанку, — несміливо промовила вона. Він нічого не відповів, і вони мовчки дійшли до підгір'я Царського саду. Ця мовчанка ображала дівчину, і вона спинилась, стримуючи сльози. 377


al

ld z

.n

et

— Я піду додому, коли ти мене не любиш... Степан шарпнув її за руку. — Люблю. Ходімо. Він почував свою над нею владу і хотів, щоб вона корилась. Вся прикрість його на ній зосереджувалась, і він, може, вдарив би її, коли б вона надумала сперечатись. Але вона покірно пішла. Коли вони зійшли на пригорок, з долини знялася в небо блакитна ракета й погасла вгорі з тихеньким тріском. Пускали феєрверк. Рожеві, сині, червоні й жовті вогні, свистячи, гнались угору, креслючи світлючі дуги на темному тлі, вибухали й падали на землю іскристим дощем. Степан дістав останню з своїх легких цигарок і запалив її. — Сволочі вони всі, — похмуро промовив він, сплюнувши. Надійка захоплено споглядала на небачену ще гру кольорів та вогню, забувши на мить про свого невеселого хлопця. — Хто? — не розуміючи, спитала вона. — Всі, що отам дивляться. — Ми теж дивимося, — боязко зауважила вона, налякана його голосом. — Думаєш, для тебе пускають? — суворо посміхнувся Степан. Вона зітхнула. Він повернувся спиною до вогнів і пішов. Надійка мовчки наздогнала його й глянула йому в обличчя. Воно було байдуже, холодне в раптових спалахах цигарки. За кілька хвилин вони опинились у гущавині, де кінчалась алея й починалась стежка край кручі. Темні чагарі тхнули тут вогкістю й похмурим спокоєм льоху. Спинившись край поглибленого мороком рівчака, вони дивились на той бік його, де темними велетнями височились купи дерев, завмерлих у лячному безгомінні. Тиша навкруги таїла чекання й жагу, мов напередодні грози, і шум міста внизу лунав далекими відгомонами грому. Цигарка хлопцева погасла, і він нетерпляче кинув її в провалля. Потім обернувся до дівчини, що відчула його погляд з радісним трепетом. — Степанку, — спитала вона, схиляючись до хлопця, — чого ти такий... сердитий? Він зненацька обійняв її, і притиснув до себе її груди з пристрастю, роз'ятреною злобою та приниженням. І за це міцне сповиття вона ладна була забути йому всю попередню неувагу. Схопивши руками його голову, вона хотіла пригорнути її до себе й поцілувати, але він нерухомо здушував, знесилював її обіймами. Тоді дівчина уперлась йому руками в плечі, силуючись відштовхнути, але мусила їх відкинути, застогнавши з болю й задушення, раптом відчувши, що він бгає і гне її, що коліна їй ламляться і хмарна смуга неба пливе перед очима. І раптом упала навзнаки, холонучи від лоскотних дотиків повітря й трави до оголених стегон, придушена німим тягарем його тіла, що, пручнувшись, подвоїло її і пронизало. 378


.n

et

Потім вони сиділи на лавці над річкою, що нечутно бігла внизу, коливаючи вогники фарватеру. Проринаючи крізь хмари та лист, на заході білий місяць сходив, що на воду клав холодні лелітки. Бажання курити мучило Степана, і він рвав між пальцями порожню обгортку від легких цигарок. — Чого ти мовчиш? — спитав він Надійку, підкинувши вгору шматки. Вона тужно оповила його і припала обличчям йому до колін. — Ти ж любиш мене? — пробурмотіла вона. Він підвів її й відсторонив. — Люблю. Нащо питати? Тоді вона голосно заплакала, захлинаючись і хрипучи, немов стримувана повінь сліз відразу випорскнула з її очей руїнницьким потоком. Степан озирнувся навкруги. — Не плач, — суворо сказав він. Вона ридала, втративши в сльозах свідомість і волю. — Я кажу тобі — перестань, — мовив він ЩЄ раз, шарпнувши її за руку. Вона спинилась, але здушений зойк знову вирвався в неї і оскаженив його. — Я піду, коли так, — сказав він, підвівшись. — Ти винна! — крикнув він. — Ти, ти винувата! І пішов геть, повний туги та гніву. (...)

al

ld z

Степан став навідуватися до Надійки, яка жила з подругами на квартирі. Тут частенько збиралася молодь. Один із юнаків запропонував відвідати літературний вечір. На мистецькому зібранні Степан подумки заздрив письменникам, які зі сцени читали свої твори, за що діставали щирі оплески від аудитори. Він теж хотів стати письменником, тож вирішив написати твір про свою бритву. Сюжет узяв із життя. Перебуваючи в загоні повстанців, він потрапив у полон до денікінців, з якого потім визволився, відкупившись у черкеса бритвою. Потім того солдата було вбито і він повернув собі бритву. Тож «долю своєї бритви він підніс до історії громадянської війни, зробив її символом виборюваної влади».

X

(...) Увечері Степан посадив себе уважно читати вступ до статистики, науки на диво проникливої, що непомильно обчислює, скільки кожен має шансів потрапити під трамвай, захворіти на холеру або стати генієм. Але до цих повчальних розділів хлопець ще не дійшов, і коли дерев'яний годинник, окраса його кабінету, показав десяту, відчув право спитати й отак розв'язати всі питання минулого дня. Він заснув і прокинувся від тихого шелесту коло ліжка. Розплющив зненацька очі, побачив у темряві, що сіріла коло єдиного вікна, білу постать, величезну в мороку перед очима, повними сну. Він схопився й здушено спитав: — А хто це? 379


al

ld z

.n

et

Злодій? Примара? Сон? Але постать мовчки насувалася, і хлопець не пізнав, а якось зразу догадався — це хазяйка. Що сталося? Пожежа? Нагла смерть? Але не встигши ще нічого спитати, відчув дотик гарячої руки до обличчя, до шиї, до грудей. Потім двох рук. Уривчасте, немов стримуване дихання ближчало до нього, нахилялось, спинилось і лягло йому на уста сухою, жагучою печаткою. Руки жінки оповили його стан, і до грудей йому торкнувся теплий, тремтячий м'якуш. Охоплений нестямним жахом, Степан пручнувся й притулився до стіни, ладний злитися з нею і зникнути геть. — Що це ви? Що це ви? — бубонів він, захлинаючись. Все тіло здерев'яніло йому від напруження, страх скрутив йому руки в задубілі обрубки. Він дихав рвучко й голосно, але холодним, терпким повітрям. Вона тихо пішла геть, і Степан, мов крізь сон, почув, як легенько рипнули двері. Життя потроху верталось до нього, серце втішалось, він поворухнувся й несміливо витягся на ліжку горілиць. Ноги йому ще тремтіли, і струмки крові дзвонили в ушах. Поволі він усвідомлював подію після тваринного жаху, що пройняв і струсонув його. — Та що ж це? Як же так? — маячив хлопець, соваючи руками. Разом з усвідомленням йому відроджувався на устах поцілунок, що він урвав, притиск грудей і сласне оповиття голих рук. Голих! Як пізно він це зрозумів! Все ж тіло її, роз'ятрене, здатливе тіло, було відділене від нього лише тканиною сорочки. І він відштовхнув його, як боягуз, замість зануритись у нього, замість спізнати в його глибинах таємну, виснажливу теплінь! Що спинило його? Гріх? Почуття провини перед кимсь, гризота? Що важить для нього цей чіпкий мотлох, ці прикрі, на шляхах розкидані шпичаки, дурна мораль забобонів? Ні, тільки хлоп'ячий ляк — іншого пояснення він не міг добрати. Похолонувши на мить, його кров уже займалася, ширилась, наливаючи жили, і молоде серце його кинулось на всю широчінь свого могутнього розгону. Запобіжлива уява розгортала йому образи, що бридкими здаються тільки іншому, а в полум'ї власної уяви стають неприступні для сумління. Охоплений палючою жадобою насолоди, він обережно підвівся і затремтів, торкнувшись ногою холодної підлоги. Навшпиньки підійшов до дверей, що вели в покої Гнідих, і тихенько спробував їх відчинити, та вони подались тільки трохи, скільки дозволив накинутий зсередини гачок. Степан, нестямлячись, хотів постукати, але піднесена рука йому безсило впала. Що ж, він сам, зрештою, був винен! Кімната душила його. Вийшовши в білизні на ґанок, він сів і вперся ліктями в коліна. Холодне повітря не заспокоювало його. Страх і напруження лишили йому в серці занімілий біль. Каяття за незроблений гріх — саме за те, що не зробив його, — не покидало хлопця, нудило і гризло. Він називав себе дурнем, йолопом, страхополохом і нікчемою. І не тому тільки, що незадоволене тіло його налилось гіркотою, а ще й 380


al

ld z

.n

et

від невиразного здогаду, що володіння цією пишною, вищою за нього, дозрілішою за нього жінкою могло б зміцнити йому дух, впевнити волю, як буває по перемозі, що самому героєві показує його вартість. Вранці Степан, знервований і невиспаний, похмуро тинявся по подвір'ї, нудився, запалював все нові цигарки, виснажуючи запаси своєї махорки. Хоч був уже будень і інститут був відкритий для його ревності, самий спогад про нього нагонив на хлопця страшенну відразу. Що там інститут! Проти пригоди минулої ночі це була річ проста й легко досяжна. А бажання тієї жінки, що про неї ще вчора вдень він і помислити не зважився б, перетворилося вже в пекучу спрагу, присмачилось непоборною цікавістю і стало, зрештою, дратівливим питанням його власного самолюбства. Тільки-но він уявляв собі, що ця жінка може йому не належати, лють проймала його й зводила на уста найобразливіші слова. Розпусниця. Бахурка. Навіть повія. А проте він ладен був би благати її навколішках, коли б вона хоч раз посміхнулася йому, коли б подала йому хоч найменший знак. Але, здибаючись з ним у кухні, вона була така, як учора, позавчора, тиждень, два тому, найдрібнішим рухом не зраджуючи свого нічного візиту. Це здавалось йому безоднею облуди, глибиною зіпсутості розбещеної самиці. Вона ж приходила. Певна річ. Так чому кирпу гне? Невідомо. Прийде чи ні? Хлопець чудово розумів, що образив її своєю поведінкою, що треба щось сказати чи зробити, але що, але як — він не знав, не зважувався, боячись собі пошкодити й невдалим заходом все вкрай зруйнувати, замість направити. Тихо, зовсім нечутно прийшов він до кухні, де Тамара Василівна поралась із обідом. Вона стояла спиною до дверей, і хлопець зайшов непомітно. Скутий свідомістю свого приниження і разом охоплений тужною, якоюсь жебрацькою пристрастю, він пожирав очима лінії її спини й ніг то з благанням, то з нестерпучою жагою. І коли вона обернулась та побачила його, він постеріг на обличчі її муку й ворожість, що, зринувши на мить, сховались під виразом непорушного спокою. Але з нього досить було й одного погляду в її душу. — Приходьте сьогодні, приходьте, — прошепотів він аж надто тихо, хоч ніхто сторонній не міг його слів підслухати, бо вранці нікого вдома не бувало. Жоден м'яз не ворухнувся їй на обличчі під його пильним поглядом. Вона одвернулась, а Степан вискочив із хати, люто грюкнувши дверима. Він не приходив додому обідати, не без певної надії підкреслити цим свою розпуку, вернувся вже зовсім поночі, проблукавши цілий день коло Дніпра, і зразу вклався спати, знову натякаючи на своє чекання. Години тяглися йому нескінченними вічностями; стелі й усій будівлі сумирного крамаря загрожувала щомить нагла руїна від вибухів його нетерплячки, і коли вона нарешті прийшла, хлопець прийняв її з усім палом юнацької пристрасті й того велетенського запасу сил, що приніс із собою на місто. (...) 381


Радченко знайомиться з сином Гнідих Максимом — культурною й освіченою людиною. Степан із головою поринає в навчання, випереджаючи в науках своїх однокурсників. Він пише оповідання. Борис (один із земляків Степана) порадив надіслати свої твори до журналів, хлопець так і зробив. Ночами до Степана приходила Тамара Василівна, вона розповідала хлопцеві про свою складну долю. Максим дізнався про це й назвав Степана нічним злодієм. Хлопці побилися, після чого Максим узагалі покинув свою домівку. Степан має великі успіхи в опануванні української мови, тому професор, що приймав у нього іспит, знаючи, що хлопцеві живеться скрутно, порадив викладати мову на курсах для державних службовців. Степан купує собі новий одяг, тепер він може викладати на курсах. Він покидає свою «мусіньку» (Тамару Василівну) й переїздить у кімнатку, яку запропонував йому Борис. На курсах Радченко знайомиться з попереднім лектором (ним виявився поет Вигорський), приятелює з ним.

І

et

ЧАСТИНА ДРУГА

ld z

.n

Хоч і позбувся Степан злиднів, проте жив і далі по простому за жорстким розкладом. Учив англійську й французьку мови. У листі з Криму Виговський сповістив, що надіслав твори Радченка в кілька журналів. Степан, купивши журнал, знайшов у ньому підписані ім'ям Стефан Радченко свої твори. Від такого щастя він сходив у кафе, а потім накупив купу лотерейних білетів, чим здивував публіку. Нічого не виграв, щоправда, якась дівчина вихопила з його рук один білет і виграла соску, яку урочисто вручила Степанові. Так хлопець познайомився з дівчиною на ім'я Зоська. Почали надходити гонорари й запрошення від журналів далі писати.

al

Степан все більше захоплюється Зоською, передусім її непередбачуваністю й невгамовністю. Він дарує їй цукерки й квіти, водить до театру й кіно. Радченко відвідує редакцію журналу, бере участь у літературних дискусіях. Покидає університет і більше читає лекцій української на курсах. Приходить звістка, що збірку оповідань Степана опублікують і йому належить отримати гонорар 350 карбованців. Якось хлопець зустрів земляка Бориса, той розповів йому, що одружується. Радченко за описом упізнав Надійку, і йому стало прикро: «Гидким злочином уявлялося йому обернути блакитнооку Надійку в куховарку, прибиральницю, в охоронця пісного добробуту молодого міщанина». Вийшла збірка оповідань Стефана Радченка. Згодом його обирають на посаду секретаря журналу — і він з головою поринає в роботу. Степанові захотілося затишнішої квартири, тим паче доходи це йому дозволяли. Коли Радченка обрали до культкомісії місцевкому, йому все важче стало знаходити час для зустрічей із Зоською.

382


X

al

ld z

.n

et

(...) На чергове побачення з Зоською хлопець ішов неспокійно, навіть з деяким острахом. Яких слів мусить добрати, щоб висловити те важке, складне почуття жалю й прощання, що його гнітило? Шаблон любові підказував, що для розлуки мусить бути достатня причина, ревнощі, зрада, сварка принаймні або хоч повільне охолодження протягом довшого часу. Та чи й зважиться він, чи зрозуміє вона? Зоська вже чекала його. Сиділа на кріслі в пухкій блакитній кофточці, недбало скинувши черевички, і посміхнулась, коли він увійшов. — Як я скучила за тобою! — сказала вона. Хлопець нерішуче спинився біля порога, дивлячись на неї збентеженими очима. — Я теж за тобою скучив, — відповів він. В цих словах було стільки туги, що й для нього вони забриніли несподіваною щирістю. — Іди ж сюди, — прошепотіла вона. Він кинув на стільця пальто та капелюха й підійшов до неї похилою ходою злочинця. Вона посадовила його поруч на килим й підвела руками його голову: — Поцілувати тебе? — Поцілуй. — Ти хочеш? — Хочу, — розпачливо шепнув він. Вона ледве торкнулась його уст своїми устами і, здригнувшись, зразу припала до нього таким довгим, безтямним поцілунком, що він почав задихатись. — Так я тебе люблю, — сказала вона. Він погноблено мовчав, гладячи й цілуючи їй руки. — Ці два дні, коли ми не бачились, здавались мені такими довгими, як два безкінечні роки, — казала вона. — Не знаю, що сталося зі мною. Хотіла навіть на посаду до тебе прийти. — Весна? — пробурмотів він. — Ах, звичайно, весна, як же я не здогадалась! І тихенько заспівала, хитаючи ногою: Весна, весна, весняночка, Де твоя сестра-паняночка. Степан дивився на неї, любуючись на її маленьку бадьору постать, захоплюючись радістю, що в її голосі бриніла. І йому схотілось узяти Зоську за руку, водити її квітчастими полями, і щоб вона співала так — співала для нього, для сонця, для розкішного обрію, білими хмарками помереженого. Він стиснув їй руку й сказав: — Зосько, підемо в поле, коли стане сніг? — Ах, підемо, і я сплету вінок! 383


al

ld z

.n

et

Він не міг себе стримати і в солодкому пориві каяття, в спалахові всіх спогадів, що були йому з дівчиною зв'язані, пригорнув її і став цілувати поволі, божевільно, в очі, у волосся, у губи, захлинаючись від радощів покори, як не цілував ніколи. — Ти... Зосько... я не можу без тебе, не можу... — шепотів він. Коли заспокоївся, вона погладила його по голові: — Ти — божественний. Але йому мало було цих поцілунків. Щось невичерпане й натхненне лишилось ще в його душі. Він хотів зробити для неї щось виключне, хотів, щоб їй завжди було радісно коло нього, як зараз, хотів зв'язати її з собою назавжди. — Зосько, я давно про щось думаю, — сказав він захоплено. — Про що? — Давай поженимось. Вона відсахнулась. — Ти збожеволів! Ні, він зовсім не збожеволів. З блискавичною винахідливістю, мов і справді про це віддавна думавши, почав поважно викладати їй свої докази. Передусім фактично вони вже й так подружжя. Розлучатися ж вони не збираються, ні? Гаразд, то треба зробити висновки. Він живе, як злидень, без ніякого затишку. В житті — безлад, який і писаги йому заважає. Та й не можна ж вічно користуватись чужою кімнатою! Одне одного вони вже досить знають. Навіщо красти десь годинки побачень, коли вони взагалі можуть бути вкупі? їй теж краще житиметься, якщо вона любить його, звичайно. Всі ж женяться, і дивно, як вони ще й досі не поженились! Матеріальний бік цілком забезпечений. Та він і посаду допоможе їй знайти кінець кінцем. Він спокійно зважував міркування «за» й не знаходив жодного «проти». Потім спитав: — Скажи, ти хочеш? Зосько! Вона лукаво відповіла: — Звичайно, хочу. — І смутно додала: — Якби ти знав, як важко бути коханкою. Скільки я перемучилась! Він вдячно поцілував її. — Тепер уже кінець твоїм мукам. Але батьки твої?! — А я їх питатиму? Вийду заміж, та й уже. Тепер вона сіла коло нього на килимі, і почалося захоплене обговорення майбутнього життя. До загсу вони підуть, коли буде кімната, яку Степан шукає. Але, може, треба зразу дві? Поміркувавши, погодились, що дві важче знайти й важче умеблювати. Хай згодом. Степан розгортав широкі плани роботи й розваг. У Зоськи відразу прокинувся жіночий дух порядкування. Вона вмить уявила себе господинею з необмеженою владою в хаті. Два килими, або вона й заміж не виходить! На сніданок — конче яєчка. — Це дуже поживно. І смачно, — сказала вона. 384


.n

XI

et

Він пригорнув її і шепнув на вухо: — Крім того, заведемо собі пацанка. — А що таке пацанок? — Де такий маленький хлопчик. — Ах, хлопчик, це дуже гарно! Нарешті Степан догадався глянути на годинника. П'ять на четверту. Справді, шахрай з цього часу! Коли одяглись, дівчина сказала, згадавши: — Завтра ж та вечірка. Ми підемо? Він чемно поцілував їй руку. — А чому ж? Коли хочеш, оповістимо там про наші заручини. — О, це буде фурорі Зоська стягла з нього шість карбованців пайки — за себе і за нього, — дала йому адресу й сказала приходити о десятій увечері. А сама мусила раніше піти, щоб допомогти господині. Але він не хотів розлучатись з нею до завтра. — Сьогодні ми в театрі? — спитав він. — Тільки щоб назад — візником!

al

ld z

Наступного ранку Степан почав уявляти подружнє життя (хтось постійно зазіхатиме на його час, увагу) і зрозумів, що згодом романтика життя перетвориться на прозу. Він почав картати себе за поспіх і вирішив порвати із Зоською. На вечірці у друзів він їй прямо про це сказав і почав відверто залицятися до інших дівчат, тут він познайомився із Ритою — артисткою з Харкова, яка приїхала до батьків. Степан вирішує написати великий твір про людей, почав з легкістю, проте дедалі важче йому давалася творчість. І ось він згадав про Зоську, вирішив прийти до неї й перепросити, щоб помиритися. На порозі її дому його заскочила страшна звістка: Зоська отруїлася й померла. Нарешті Степан переїздить до омріяного житла — квартиру в семиповерховому будинку з ліфтом, проте нова умебльована квартира не принесла йому щастя, хлопець був пригнічений, почувався самотнім. Якось Радченко зустрів свого односельця Левка, який повідомив, що вивчився і іде тепер працювати на Херсонщину: йому в місті все — і люди, і життя — чуже. Степан пригадав рідні степи, село — і він вирішив, що йому теж треба покинути Київ.

XIV Восени в степу тривожно шамотить сухим гіллям кукурудза, — цілі поля рівних жовтих стовбурів, ніби хтось, крадучись, розсуває її обвислий лист. Восени при шляхах розсипають насіння бур'яни, — високі зарослі незграбної лободи, молочаю, будяків, віниччя та нехворощі. Незграбні рослини восени, втративши зело. Восени вітри ходять раптові, 385


al

ld z

.n

et

непевні. Восени вітри нападисті й хитрі. Здивує і зникне. Рівчаки в степу провалюються зненацька вглиб, розкриваючи глиняні нутрощі. На дні і купчиться дереза, а в ній гади, комашня й мільйони ящірок. Безліч шляхів у степу, доріг і стежок. Перехрещені, кривулясті, колінкуваті. Ніби навмисне наплутано їх там, щоб ходити й блукати без краю. І хочеться в степ іти. Хочеться звернути на бічну стежку. Куди вона? Поволі йдеш у степу, і дивно, коли дійшов до місця. Шляхи є западисті, людину ховають, а стежки в'ються горбами, могилами, женуть навпростець по нивах та баштанах. І ламається під ногами шелестка стерня. Степан раптом спинився. Скільки міг зрозуміти, це була Павлівська вулиця. Може, з півгодини ходив він уже, розлучившись з Левком на порозі їдальні, ходив замислено, радісно, в тому незглибному спокої, що людину опановує найвідповідальнішими хвилинами життя після болісних турбот і розчарування. Почував, що зважується на щось, що зараз відбудеться щось неповторне, давно сподіване, але приспане в душі випадковим видивом. Передчуття визволення було в нім, і ті спогади, що невпинно йому допливали, повертали його назад і назад, у чудове дитинство, в незабутній час першого дізнання світу. Він ішов чарівною стежкою минулого, натхненно шукаючи колишніх джерел, і навесні серед міста пристрасно марив теплою осінню степів. Тепер він глянув на годинника. Чверть на дев'яту. Ще не пізно. Ще не пізно. Він ще може її побачити. Та й що йому час? Мусить її побачити! Хлопець повернув і швидко пішов, так само швидко складаючи свої наміри. Він знайшов їх уже готові, яскраві, випечені в серці карбами. Він вертає на село. Ця думка, дика, раптова, не злякала його. Навіть не здивувала. Вона народилась зненацька, ясна, чарівна, повна жагучої радості, сили й надій! Він вертає на село. В степ. До землі. Назавжди покине це місто, чуже його душі, цей камінь, ці збудні ліхтарі! Зречеться навіки жорстокої плутанини міського життя, отруйних мрій, що тяжать над галасливим бруком, задушливих поривів, що роз'їдають душу в вузьких закутках кімнат, відкинеться божевільного прагнення, що ятрить думку, затиснуту в лещата міста. І піде в спокійні, сонячні простори полів до покинутої волі, і житиме, як росте трава, як стигне овоч. Дзвінок трамвая спинив його. І він радісно подумав: «Завтра я тебе вже не почую». І той півтора року накупчуваний біль, те гнітюще невдоволення, людині в поривах притаманне, вся гіркота щоденного прагнення і виснажливість мрій, що він у місті пізнав, обертались тепер у щасливу стому й щемлячий потяг до заспокоєння. Він бачив себе завтра не сільбудівцем, не сільрадівцем, не вчителем чи спілчанським діячем, а непомітним хліборобом, одним із безлічі сірих постатей, у свитках, що водять по землі вічне рало. Вогкий ранку! Свіжино першого променя! Чудовий блиску тихої роси! Будь благословенний час, коли 386


al

ld z

.n

et

родиться світло життя! Дух минулого, злеглий, могутній, прокинувся в нім, дух віків, що дрімає в душі й підводиться хвилинами зрухів, манячи до завмерлості й тиші, той непереможний, хоч і приборений голос, що шепоче казки про втрачений рай та співає пісні природності. Але не в цім, власне, був його найголовніший клопіт. Охочого купити кімнату й обставу він знайде завтра ж, так само й заяву про звільнення подасть. Дарма що затримуватимуть! І завтра ввечері рушить потягом на південь пристати десь до комуни або артілі. Це неважливо. Це просто й легко. Про це нема що думати й турбуватись. Але... він поїде не сам! Гадаючи про це, він захвилювався. Щось безмежне було в цім раптовім зворушенні відкинутої, погнобленої любові. З дрібнісінької жаринки, півзагаслої і спопелілої, немов мстячись за холодний жах згасання, спалахнув той жагучий вогонь, що осяяв його новим поривом. Ясна, така проста, радісна путь була перед ним, і він тихо піде нею вдвох із Знайденою. — Надійко, Надюсю, — шепотів Степан. Розумів тепер, що вона завжди присутня була в його душі, як кличний дзвін із далечини, що породжувала в ньому своїм подихом тривогу, з'явилась йому в мріях, і він не пізнавав її аж досі; що і в інших він любив тільки її, а в ній любив щось безмежно далеке, якийсь неспізнанний спогад, ледве чутну луну з-за горбів свідомості. Він почував тепер, що не забував її ніколи, що шукав п весь час у нетрях міста, і вона була тим вогнем, що горів у нім, пориваючи вдалеч. Вертаючись до неї, він знаходив себе. Вертаючись до неї, він ніби відживляв те, що загинуло, те, що зникло від його хибності, те, що сам у засліпленні зруйнував. Надійко! Прекрасна дівчино! Білява русалко вечірніх полів. На його поклик вона відгукнулась тихим тремтінням, що втілилось у ньому, долинувши звідти, де жила вона, де чекала його, погноблена й скорботна. Вона мов повернула голову на його благання, і очі її засвітились щасливою згодою, і рука простяглась до його чола. Вона прощала! Та й чи могло бути інакше? Вона гаде! Та це й неминуче. Тепер у квітчастих долинах, що чекають їх, він дивитиметься без краю вїїочі, де бачитиме світ і життя, братиме її за руку в радісній покорі й почуватиме на долоні своїй невичерпне тепло її тіла, до якого не наблизиться ніколи! Вночі стерегтиме її сни, чудові сни заколисаної краси, і розумітиме їх, як розуміють мову людей. І питиме, питиме щохвилини насолодної отрути її обожнення, і вмиратиме поволі коло її ніг у смертельній сп'янілості. Так треба, її воскресіння разом зі співучим потягом до степів зливалось у єдиний порив сласної спокути, порив до безконечного рабства, що в ньому відчував він всю радість оновлення. На розі Володимирської він стурбовано спинився. Чи не забув він їхньої... тобто її адреси? Ні. Андріївський узвіз, 38, 6. Назва вулиці й цифри вмить сплили йому в пам'ять, хоч чув він їх тільки раз. І дивним 387


al

ld z

.n

et

йому тільки здалося, що до неї так близько йти, так легко дістатись. Тим краще, бо він ладен був би сходити пустелю, голодний і спраглий, блукати в підземеллях і хащах, серед несвітських небезпек і все перемогти в її ім'я. Хлопець приказував: «Андріївський узвіз... Андріївський узвіз...» Враз він пригадав цю круту, покарлючену вулицю, колишній шлях свій з Подолу до інституту. І знову стріпнувся — на тому шляху, де загубив її, він і мав її знайти! «Як це чудно... як чудно...» — гадав він. Нова думка раптом спала йому в голову, породжена його спогадами й жаданням відживити минуле, що досі жило тільки в нім. Йому схотілось побачити той маленький будинок на Бессарабці, увійти в нього» так, як увіходив уперше, коли побачив Надійку в товаристві друзівселюків. Де вони? Де соромлива Ганнуся й молодецький Яша? Де пишна Нюся з інструктором клубної роботи? Вони зненацька стали йому страшенно дорогі, рідні, цікаві, і невиразна сподіванка охопила/1 його, що він зустріне їх зараз усіх коло столу й сяде поруч Надійки, | що його чекає. Та й чому, справді, їй випадково не зайти туди? Міг же;' він здибатись сьогодні з Левком, якого ще довше не бачив! Степан звернув праворуч і хутко зійшов на Хрещатик. & Серце йому нестямно кидалось, коли він постукав у хисткі двері» низенької халупи. Все навкруги він пізнав: старомодний ґанок, палії садник, надвірні віконниці. Ніщо не змінилось, яке щастя! Та й часу* зрештою, минуло небагато — півтора року, що здавалось йому зараа| однією ніччю глибокого сну. « Йому, відчинили. Відчинив чоловік З грубуватим ГОЛОСОМ, Я К И Й С | | невдоволений, непривітний. І — Чи тут живуть дівчата... що жили півтора року тому? — спитані Степан. Й На жаль, інакше спитати він не міг, бо забув їхні прізвища. — Нема тут ніяких дівчат, — відповів чоловік таким тоном, немов хорі тів сказати, що тут мешкають тільки чесні люди. І хотів зачинити І Тоді Степан, плутаючись, почав пояснювати йому. Він, власне, і свою сестру, яку покинув у місті тому півтора року, і де вона — це і жуть знати тільки дівчата, що тут жили. Вони вибрались? Якщо він І не знайде, то нічого не знатиме про сестру, яка виїхала кудись. У і совому бюро він був уже. Нічого не сказали. Щ — Гроші тільки беруть, порядки совєтські, — пробурчав чолов трохи зласкавившись. — Так, страшенний бюрократизм... Одна з них була швачка, низенька. Щ — Та тут швачка якась у дворі живе. Пройдіть у хвіртку. Попрощались вони досить приязно, і хлопець зайшов у темі двір — вузеньку просторінь між високостями сусідських будинків^ 388


al

ld z

.n

et

росло кілька дерев. Спочатку він не побачив, де б тут взагалі можна було жити, потім постеріг крихітну хатинку, мов той гриб приліплену ліворуч до глухого муру. Бліда стрічка світла в щілині віконниць ледве примітна була в темряві цієї загороди. Спотикаючись через грудки землі та цеглини, Степан підійшов до вікна й обережно постукав. — Хто там? — почув він жіночий голос. Хлопець, затремтівши, відповів: — Одчиніть... це я... Степан... пам'ятаєте, до вас приходив, як Надійка тут жила... — Степан? — здивовано перепитало в хаті. — Атож,.. Степан із Теревенів. Відчиніть, Ганнусю! Всередині раптом засміялось. — Отаке! А мене ївгою звати! Степан з жахом відступився, її звати ївгою? ївга! Яке непотрібне йому ім'я! Він ладен був упасти тут на землю, заплющивши очі й про все забувши. Але коли вийшов на вулицю, спогад про Надійку знову опанував його, і він знову почав про неї думати. Тільки це було вже не солодке марення, що допіру так гріло й тішило його, а болісна, ніби зовні накинута потреба, страшна, невідклична потреба, якої причини не були йому й приблизно відомі. Тепер він міркував про справу більше розумом, ніж бажанням, і розважав свій намір з боку реального його здійснення. Що Надійка чекає його, це здавалось йому незаперечним. Свідомість виключного права на цю дівчину й справді його ніколи не покидала. Якщо вона не з ним, то тільки тому, що він досі цього не хотів. Сьогодні він з'ясує їй, що життя можливе тільки в природі, яку вони покинули й до якої мусять повернутись, а місто, душне й нудне, — це страшенна помилка історії. Думки ці, він сам знав, не які й нові, але це тільки доводить їхню правдивість. Та вона це зрозуміє без слів. Зараз він про неї зовсім не турбувався. Але ж вона заміжня була! І той Борис такий упертий, певно, і незговірний буде! Поки йому розтлумачиш усі ці думки, поки його переконаєш... А він, дивись, ще й заперечуватиме! Доведеться вести мову про те, кому дівоцтво Надійчине належить... Ах, як це неприємно! Хлопець глянув на годинника. Двадцять на десяту. Пізненько, але повинен відбути це сьогодні. Почуваючи страшенну втому, він гукнув візника й поїхав, мляво відхилившись на сидінні. Вогні вулиць, вечірній рух юрби гнітили його, доводили його стому до цілковитого виснаження. Хлопець заплющив очі, і бажання спати, як теплий важкий покров, застелило його думки нерухомою млою. Він почував зв'язаність свого тіла, якесь міцне спеленання душі, і м'яке гойдання ресор колисало його, відсуваючи далі й далі турботний рокіт життя. Зненацька візник спинився. — Що? — спитав Степан, прокинувшись. — Приїхали, — сказав той. Хлопець, здригнувшись, скочив на землю. 389


al

ld z

.n

et

— Може, почекати? — спитав візник. — Чекайте, я зараз, — відповів Степан. Він трохи хапливо розчинив двері будинку, де над ворітьми горів потрібний йому номер, але сходами йшов повільно, присвічуючи сірниками. Нарешті спинився на третьому поверсі, подзвонив, і душа його сповнилась байдужістю. Він прихилився до одвірка й почав думати про те, що вийшов сьогодні з портфелем, а зараз портфеля в нього немає. Очевидячки, він згубив його. І хоч у портфелі, на щастя, нічого важливого не було, Степан відчув глибоку прикрість. «Ех, йолоп же з мене», — подумав він. Кроки за дверима урвали його міркування. Він знову захвилювався. Вона чи не вона відчинить? Ні, жіночий, тільки не її голос запитав: «Хто там?» — і хлопцеві раптом спало на думку, що вони, може, вже й вибрались звідси. Це припущення збадьорило його, і він голосно відповів: — Можна бачити товариша Бориса? Тоді двері відхилились на ланцюжку, і в щілину глянуло на нього обличчя дівчини-підлітка. — Бориса Вікторовича немає вдома, — поважно відповіла дівчина. — Вони поїхали у відрядження. — Шкода, — буркнув Степан. І ніяково додав: — Тоді я залишу йому записку. — Заходьте, — мовила дівчинка. У передвітальні він повісив на кілочок капелюха, пригладив волосся і ввійшов за дівчинкою до кімнати, де над застеленим цератою столом горіла лампа під широким абажуром з оранжевого ситцю. Він сів до столу, і поки дівчинка давала йому олівця та паперу, крадькома оглянув обставу. На вікнах — мереживні завіси, на підвіконнях — квітки. В кутку матерчаста канапа, коло неї невеличкий килимок. Попід стіною прості, але ретельно вишикувані стільці. І раптом праворуч — величезний поміщицький буфет із горорізьбою, важка окраса помешкання, невідповідна до розмірів кімнати. Було тихо й охайно, всі меблі стояли на призначених їм місцях, додержуючи принципу симетрії, а буфет здавався зверхнім наглядачем ладу, суворим представником непорушних основ тутешнього життя. Щось торкнулось його ноги — кицька горнулась до його черевика Він узяв її на коліна й почав зосереджено писати: «Любий Борисе, нарешті я зібрався тебе провідати, і так нещасливо; Думалось погомоніти вечір про минуле...» Збоку рипнули двері, і хлопець, підвівши голову, побачив на порозі жінку в широкій червоній хустці, що ховала її постать аж до колін. Степан ніяково підвівся, десь здогадуючись, що жінка ця, може, дивилась на нього у щілину, коли він пестив кицьку. — Це ви, Степане... — Павловичу, — підказав він, розуміючи її зупинку. І тільки почувши голос, пізнав її. Це була вона, тільки страшенно змінена, майже 390


al

ld z

.n

et

спотворена, але в чім саме, він ще не міг сказати. Навіть голос її якось інакше бринів, — якось прикро, певно, погордо. Вона злякала його своєю появою, своєю постаттю, церемонністю й глузливим поглядом. Стискуючи їй руку, хлопець подумав: «Ні, я таки справді йолоп». — Сідайте, Степане Павловичу, — мовила господиня. І він зразу постеріг, що вона вагітна. — Дякую, — відповів він, опановуючи почуття жаху, образи і болю. Вона сіла на канапу коло дверей і крикнула: — Наташко, грій самовар! — Це, може, для мене! — стурбовано спитав Степан. — Дякую, я допіру пив чай. Якраз пив чай. — А я ще не пила, — відповіла вона. Настала прикра мовчанка, і хоч хлопець почував, що ця мовчанка його принижує, а її, може, й тішить, проте слова його страйкували. Опуклий, важкий живіт паралізував його. Нарешті господиня промовила: — Рідкий ви в нас гість, Степане Павловичу. — Атож, — пробурмотів хлопець, — прокляте нікольство... Та й Борис усе у відрядженні... Він хотів спинитись, але страх перед мовчанкою видушив з нього ще кілька речень: — Це я хотів запропонувати... якби Борис, звісно, був... поїхати кудись завтра погуляти... далеко десь... в природу, як кажуть... — Прекрасна думка, — відповіла вона. — Але я не зовсім добре себе почуваю. І хлопець знову з жахом відчув, як западається між ними мовчанка, нудна, дратівлива мовчанка людей, яким не варто здибатись. Кожна думка його, тільки виникнувши, натикалась на її живіт і безтямно тікала назад у свої нетрі. Раптом вона спитала: — Ви оповідання, кажуть, пишете? — Так... писав, — сумно відповів хлопець. — А тепер? — Тепер не пишу. — Чому? — Нема про що. Вона посміхнулась. — Хіба у вашому житті не було пригод? Він здригнувся. Чи не занадто вона дозволяє собі з нього глузувати? І гордо відповів: — Були, але дрібненькі. Занадто звичайні. Потім повагом глянув на годинника й підвівся: — Вибачте, Надіє... — Семенівно, — підказала вона. — ...Семенівно, я мушу йти. Вітайте від мене Бориса. 391


al

ld z

.n

et

— Прошу заходити до нас, — сказала Надія Семенівна, — ми завжди будемо раді вас бачити. На сходах він дав волю своєму гніву. Яке нахабство! І хто? Хто, питається? Чи не та, що він прогнав від себе, як повію? Думає, як чоловік у неї, так вона цяця. А чоловік її злодій. Хіба на кооперативну платню він міг би купити такого буфета? Отже, він краде. Отже, він буде в бупрі. А сама вона — пузата міщанка! Він солодко прошепотів кілька разів це назвисько й трохи заспокоївся. На вулиці йому схотілось зійти на Поділ, а звідти виїхати автобусом на Хрещатик. Але не зробив він униз і кілька кроків, як хтось гукнув на нього: — Товаришу! Товаришу! Це візник, що чекав його. Коли платив йому гроші, жаль згнітив хлопцеві серце. Ну навіщо цей візник чекав його тут? І сам він навіщо сюди приходив? Ідучи вниз темною крутою вулицею, хлопець думав про мітлу життя, що рівняє позаду сліди минулого, велику, священну мітлу, завжди нову й завжди бездоганну. А все-таки не був спокійний. Цей вечір його тягло туди, де він лишив колись часточки самого себе, і ці крихти, по дорозі розсипані, тепер непереможно його вабили. Він ніби хотів зібрати їх, повернути їх собі, почуваючи нез'ясовне зубожіння свого єства. Тож, дійшовши площі Революції, освітленої ліхтарями й рухливим блиском трамваїв, він поволі звернув ліворуч у вузькі вулиці Подолу. Ось Нижній Вал. Ось і хатка Гнідих, його перше міське пристановище. Він спинився по той бік вулиці й дивився з затінку на знайоме йому подвір'я, на сарай, на ґанок, де сидів вечорами, і на будинок. Диво! Всі вікна в ньому були освітлені, і чудні звуки крізь стіни його проходили в сонний затишок вулиці. Там танцювали під дзвінкі переливи мандоліни. Завмерлий, струхлявий домок розплющив раптом свої очі і вийшов із тиші домовини. Домок ожив, і в цьому пізньому воскресінні, може, теж позначалась його хода по землі, хода людини, що значить кроки смертю й життям. Раптом глибокий спокій огорнув його. Як смішно пригадувати! і Бо все позаду засипається геологічними шарами, обертається в незро-] зумілі поклади під гнітющим діянням часу, і божевільний той, хто; прагне надихнути спогад новим існуванням! Бо розкладається минуле,; як труп. і Та коли йшов геть, постерігав потрохи, що гаданий його спокій Є| тільки тихий початок зрадливої туги. Щороку більшала, випиналась^ важчала вона, як вагітний живіт, і разом із нею дедалі глибше, дедалі тоскніше хвилювання його душило. Він почував у собі страшенний голод усіх звільнених чуттів, шалений порив їх, могунє піднесення життя в собі, що проривалось крізь мертвечину його недавніх думок. Білим шумом нуртувала в ньому та страшна, чарівна сила, і, захлинаючись у цьому поновленому вирові, він марив з жахом і надією, 392


al

ld z

.n

et

що віднині життя його буде якесь нове, зовсім не подібне на те, що було, зовсім відмінне від пережитого. І хоч би швидше воно вже почалося! На площі Інтернаціоналу він купив у кіоску, своїм звичаєм, пук газет і, відійшовши, завмер з несподіванки. Цей вечір був справді казковий! Просто назустріч йому плили світючі незабутні очі, що сміялися йому з завмерлої маски жіночого обличчя, і він пізнав їх відразу, він кинувся до них, як на рятунковий вогонь маяка. — Рито, Риточко, — шепотів він, стискуючи її руки. Ту ранку, що вона полишила колись на його долоні, він почував тепер у серці. І ладен був притиснути цю жінку тут, серед вулиці, пристрасно й безтямно, відчути її так, як відчував, танцюючи. Вона відповіла, посміхаючись: — Яка несподівана зустріч! — Тільки несподівана? — схвильовано спитав Степан. — І бажана, — додала вона. Він захоплено на неї споглядав. — Куди ви йдете? — спитав нарешті. — На Малу Підвальну. Він узяв її під руку. — Ходімо. Але за окрвиконкомом у темряві провулка він спинився й жагуче оповив руками її стан. Вона випручнулась і шепнула не дуже невдоволено: — Ви божевільний! — Завжди такий, — радісно відповів він, знову беручи її під руку. — Схиліться до мене. Ну, ближче! Ну, не будьте скупою! Я шукав сьогодні цілий вечір. Коли хочете знати, то я й портфеля свого сьогодні десь загубив. Але знайшов вас. Ви не можете мене зрозуміти. Після того як ви поїхали тоді, я не міг нічого робити. Я жив тільки спогадами про вас, надією вас побачити. — Справді? Я теж вас не зовсім забула. — Тим краще! Але й зараз я ще не певний, що це ви. Розумієте? Ви в іншому вбранні, і мені здається, що, може, це вже й не ви. — Треба доказів? — Ви відгадали мою думку! — скрикнув він. Вона на мить, на одну мить торкнулась його уст колишнім поцілунком. — Це я? — Так, ви, — погноблено відповів він. Потім спитав: — Ви надовго в Київ? — До осені. Він вдячно стиснув їй руку. Він трохи побоювався, що вона скаже — назавжди. — Я безтямно люблю вас, — шепнув він. — Ви особлива, ви якась чудова. 393


al

ld z

.n

et

Вся туга його зненацька полилася любовним шепотом, зворушливими словами, ніжними назвиськами, сміливими, збудними порівняннями, що в них мінилася вся глибінь його чуття. Раптом вона спинилась. — Годі, пустунчику І Я вже дома. Він бурхливо скрикнув: — І я піду за вами! Я піду до вас! Вона погрозилась пальцем. — Не можна. Я живу в батьків, як вам відомо. — Ах, як це не дотепно, — плаксиво промовив Степан. — Що ж робити? — Завтра ми танцюємо в опері. Чекайте мене. — Тільки завтра? — Тільки завтра. Але я хочу квіток. — Ви їх матимете. В мороку присінок, ледве освітлених лампою з другого поверху, він цілував її палко й запитливо, вимогливо, нестримно, мов шукаючи в глибині її уст весь вік сподіваної розгадки. І швидко пішов, буяючи радістю знайдення. Ніколи не почував він ще такої могутності самопочуття. Земля, здавалось, пливла йому під ногами оксамитовим килимом, і дахи будинків вітали його, як велетенські капелюхи. А в голові, в прекрасній, вільній голові низками, роями в щасливому захопленні линули всеосяжні думки. Не чекаючи ліфта, хлопець притьмом збіг на шостий поверх, і до кімнати ввійшовши, розчинив вікна в темну безодню міста. Воно покірно лежало внизу хвилястими брилами скель, позначене вогняними крапками, і простягало йому з пітьми горбів гострі кам'яні пальці. Він завмер від споглядання цієї величі нової стихії і раптом широким рухом зронив униз зачудований поцілунок. Тоді, в тиші лампи над столом, писав свою повість про людей.

394


ОСТАП ВИШНЯ

(1889-1956) Справжнє ім'я — Павло Михайлович Губенко. Народився на хуторі Чечві, що на Полтавщині, помер у м. Києві. Письменник-гуморист, засновник в українській літературі жанру «усмішка». Найвідоміші твори: збірки «Вишневі усмішки (сільські)», «Вишневі усмішки кримські», «Українізуємось», «Вишневі усмішки закордонні», «Мисливські усмішки», гумореска «Моя автобіографія».

СОМ

al

ld z

.n

et

Ви були коли-небудь на річці, на Осколі, що тече Харківщиною нашою аж у річку Північний Донець? Не були? Побувайте! ...За славним містом Енськом Оскіл тече повз радгосп, і радгоспівський садок, як то кажуть, купається в річці. Заплава річки Осколу, де він у цьому місці розбивається на кілька нешироких рукавів, заросла густими очеретами, кугою, верболозом і густою, зеленою, соковитою травою. Як увійдеш, картуза не видко! Шумить заплава в травні та в червні... Поміж очеретами та верболозом сила-силенна невеличких озеречок, вкритих густою зеленою ряскою, лататтям з жовтогарячими квіткамигорнятами на довжелезних зелених батогах! А скільки там водяних лілій! Озеречка ті з'єднуються одне з одним вузенькими єриками, такими вузькими, що ледь-ледь можна ними пропхнутися на невеличких човниках-довбанках з одного озеречка до іншого. Дівчатка, було, як сядуть на човника та як поїдуть по тих озеречках та по заводях, — цілий човен водяних лілій понаривають і їдуть додому всі в білих вінках, і човнйк їхній вже не човник, а ніби величезна довгаста біла квітка річкою пливе... Дівчатка їдуть та й співають і «Човника», і «Тихо-тихо», різних чудових пісень дівчатка співають. «Тихенький вечір на землю спадає», в садку заливаються солов'ї, до Осколу з пасовиська спускається колгоспна череда, а з річки лунає грайливе «Човник гойдається серед води» або зворушливо-ніжне «Тихо, тихо Дунай воду несе, а ще тихше дівка косу чеше...» Чарівна річка Оскіл... А скільки там диких качок! Як, бува, пощастить вам у тих місцях побувати навесні чи влітку, сідайте ви на човна-довбанку і пливіть єриком тихо-тихо, щоб весельце ваше ані плеснуло, ані булькнуло... 395


.n

et

І вдивляйтеся в очерет. Ви обов'язково побачите, як поміж густим очеретом мелькає голівка чирятка-мами, а навколо неї манісінькі чиряточка, мов мишенята, шмигають... А далі — он пробирається качка-крижень з криженятами... А болотяних курочок! Як на путній колгоспній птахофермі курчаток-леггорнят. Тільки дикі курочки не білі, як леггорни, а рудуваточорнувато-крапчастенькі, на довгеньких ноженятах. І ноженятами тими вони бігають по зеленому лататті, як по паркету. Зелене латаття під ними навіть не вгинається — такі вони легесенькі — болотяні курочки... До плеса чи до озеречка ви підпливайте ще тихше, — щоб ані звуку, ані шурхоту. На озерце не випливайте, а зупиніться біля нього і дивіться. Обов'язково побачите або білолобу лиску з лисенятами, або виводки чирят, крижнів, широконосок... Гуляють качатка, у теплій воді купаючись... Раптом тривожний мамин голос, тихе — ках! — і каченяток нема! їх як злизало. Вони або пірнули, або до куги, до очерету, до латаття попритулялися, поприкипали. І не дишуть! Небезпека минула, мамине заспокійливе — ках! — і знову весела гра — купання серед озеречка. Чарівні місця на річці, на Осколі... * * *

al

ld z

Тихо, тихо Оскіл воду несе... — Якраз проти радгоспу річище в Осколу широченьке, вода чистачиста. Трохи ліворуч — велика ковбаня, ціле просто урвище під зверху тихою водою. — Там така глибочінь, що й дна не дістанеш! Там ніхто ніколи дна ще не дістав! Та куди там?! Там так глибоко, що наша дзвіниця пірне! їй-бо, правда! Пірне з хрестом! Отака там глибочінь! Це так нам дід Панько розповідав. — Боже вас борони там купатися! Втягує, вглиб утягує! Закрутить тебе, завертить, бульк! — і нема чоловіка! — А що ж воно, дідусю, закрутить та завертить? Зверху ж ніби тихо. — Та воно зверху вроді тихо, а під водою крутить. І крутить і вер- і тить! Та то ще нічого! Соми там живуть! Там такий один сом жив, що сохрани, Господи, й помилуй! Ще за панів було: сидимо ми з паном , отут на березі... Ні, не так: пан сидить отут на березі, а я стою біля ; пана. Вже сутеніло... Пливуть гуси. Великий табун панських гусей пливе! Коли це гусак як закричить — ге-ге-ге-ге! — та по воді крила' ми ляп-ляп-ляп! Гуси з криком усі врозтіч! Гусак ще раз — ге! — та кри-1 лами — ляп! — і нема гусака! Пірнув під воду! А на тому місці, де гусак плив, щось як ляпне по воді ніби чорною лопатою! Лясь! Тільки | хвилі водою пішли. Я тільки: «Свят, свят, свят! Чорт, пане, чорті» > А пан у крик: «Давай ружжо! Сом гусака ковтнув!» Де там давай, і 396


ld z

.n

et

хіба туди ружжо дострелить, на отаку глибочінь?! Про-о-пав гусак! Отакі соми бувають! — Невже-таки сом гусака ковтнув? — Не вірите? А ви хіба книжки Сабанеева не читали? Мені пан її читав. — А хто такий Сабанеев? — А мисливець такий знаменитий колись був і рибалка, що книжки понаписував: і про рибальство, і про полювання, і про мисливських собак. Пан казав, що дуже хороші книжки понаписував Сабанеев. Професор він був, чи що... Так у тих книжках написано, що колись було впіймано сома вагою на 400 кілограмів! Он який сом! 25 пудів сом! Не сом, а корова! Так що ви гадаєте, що він гусака не проковтне? Та ви послухайте, що далі з тим сомом було. Да... Вирішили ми з паном, або, вірніше, пан зі мною, впіймати того клятого сома! От наказав пан ковалеві зробити величезного гака. Зробив коваль гака. Насталив його, загострив, приніс до пана. «Ну, Паньку, — пан мене питає, — а чим ми того гака наживляти будемо?» — «Не інакше, — кажу, — паночку, як гусаком. Сом, — кажу, — вже поласував гусячим м'ясом, і на гусака він піде обов'язково!» Наказав пан зарубати гусака чи гуску, я вже не докажу. Обскубли ту гуску, не розчиняли, а так цілою трохи на вогні підсмажили, — гуска сита була! — та й почепили на гака. Гака того ми прив'язали на два зв'язані налигачі, прип'яли до осокора та пізно ввечері й закинули в Оскіл. Соми, як ви знаєте, полюють за здобиччю вночі. Вдень сом може вчепитися на гака тільки випадково. Закинули, значить, ми гуску в Оскіл і посідали на березі, над ковбанею. Сидимо, чекаємо. Ніч тепла, місячна. Тихо, тихо навкруги. Тільки чути за садком, як Христя, що панські корови пасла, голосно виводить:

al

Якби ж таки того пана чорти були узяли, Ми з тобою, мій коханий, не такої б утялиі

Сидимо. Я вроді тої пісні не дочуваю, а пан так і зовсім не чує. Тільки й запитав: «Хто воно ото так виводить?» — «Не знаю, — кажу, — пане, то не з наших, то хтось із хутора на село через леваду йде». Сидимо, дрімаємо. Пан налигача в руці тримає. Коли це я-а-ак смиконе! А пан налигача не пускає. А воно пана тягне! Ну, тягне з берега у воду, в ковбаню, тягне та й уже! Пан налигача держить, а я пана держу. «Пускайте, — кричу я панові, — налигача до осокора прив'язано! Не одірве! Пускайте!» А пан: «Е, — каже, — пускайте! Поводити його треба, щоб стомився!» Водимо ми, значить, та й водимо! А воно, як мотоне, як мотоне, а тоді й попустить. Тихо вроді. А потім знов, як мотоне, як мотоне! А потім знов пустить. А ми водимо! Водимо собі та й водимо! — А далі що? — не витримав я. — Ну, водите, а далі? — Далі? А далі водимо собі та й водимо. А воно як мотоне, як мотоне, а тоді й попустить. Водили ми собі, водили... 397


al

ld z

.n

et

— Та швидше, діду! Ну, водили... А витягли ви сома чи не витягли? к — Та витягли. Тільки ж довго, дуже довго водили... Водимо ото собі > та й водимо... — Ну, вже витягли, Слава Богу, діду! Ну, а далі?.. — Ох, і сом же був! Завбільшки, як тобі сказати, ну, не менший, як» звідси до отієї верби! їй-бо, правда! Вчотирьох несли додому! Пудів ; на п'ять, як не більше! Розчинили. І що б же ви гадали, що там у того сома всередині було? У череві? — Гусак? ц — Якби ж іусак! Ми, як побачили, поперелякувалися! — А що ж там таке страшне було? >ц — Було... Та ви послухайте. Пропав у пана мисливський собака,? сетер-гордон Джой. Розшукував його пан по всіх усюдах: і листи| скрізь понаписував, і телеграми порозсилав, — нема Джоя... Заходжу* якось я ввечері до пана, а він ходить по кімнаті та аж голосить: «Немаз» мого дорогого Джоя! Не знайдеться мій дорогий Джой!» — Як, — питаю я, — не знайдеться?! Аджеж ж знайшовся! — кажу! — Як ізнайшовся! — підскочив пан. — Де ж він? — Та ви ж його, пане, самі з'їли! У сома всередині самі тільки під палини та хвоста витягли! — Було тоді від пана нам, але було й паної гикоти та нудоти. А Джой, бачите, любив купатися в Осколі. Ото, як ві»| купався, сом його й проковтнув. — А ви, діду Паньку, часом не той... не бре-бре, що сом собаку пре ковтнув? — Не віриш? А от у Сабанеева в книзі написано, що в Уфимськії губернії сом проковтнув ведмедя, який перепливав річку. А ведмі це тобі не собака! Отакі соми бувають! А ти не віриш... — А не чули, щоб сом парового катера проковтнув? | — Такого не чув. Що не чув, то не чув! А чого ти смієшся? Ти маєш, що катер для сома розміром завеликий? Є такі соми, що й кат ра б ковтнули, так бояться. і — А чого вони бояться? — Торохтить дуже, як річкою пливе. А якби тихо плив, могло б і кі теру те бути, що тому Джоєві! І незчувся б, коли у сома в череві ОІЙ нився б! Соми — вони такі! •4 Сом дуже сильна риба, могутня. — Одного разу, — розповідав мені один дуже заядлий і дуже спр ведливий рибалка, — стою на човні з вудками на Дніпрі. Отам, трей нижче од Плютів. Тягаю лящі, язі, краснопери. Добре тоді клювалв Коли — гульк — серединою Дніпра мчить проти води човен. ШвиДІІ мчить, а мотора не чути. Що, гадаю собі, за фокус-мокус: і мотора і човні нема, і вітрил нема, і веслами ніхто не махає, а човен, немов 398


al

ld z

.n

et

глісер, мчить. Коли це якраз навпроти моєї сижі човен як закрутиться на місці, як завертиться, а потім стриб уперед, а потім знову круть-верть на місці, і то ніби пірне, то вирине, то пірне, то вирине, — аж ось таки добре пірнув і звідти, з човна, раптом одчайдушний крик: «Рятуйте! Рятуйте!» Тихо... І знову: «Рятуйте! Давай човна!» Я за весла та до човна. На човні переляканий дідок, однією рукою в човна вчепився, а друга рука чомусь аж у воду з човна звісилася. «Що таке?» — питаю. «Сом! Рятуйте!» — «Де сом, який сом?» — «На гаку сом».— «Так одчіпляйте, — кричу, — а то втопить!» — «Зашморгнуло на руці, не відчеплю!» — «Рубайте шворку». — «Нема чим рубати. Підпливайте, може, вдвох щось зробимо». — «І давно він вас возить?» — «З-під Канева мчу!» Тільки-но я вхопився за дідового човна, а воно як потягло, як поперло, як поперло! Куди тому глісеру! Дотягло нас аж отуди до Вишеньок, а тут, хвалити Бога, пішов сом понад берегом і я встиг за кущ на березі вхопитися... Смикало воно, смикало — не візьме. Я міцно за кущ держуся, а воно, видно втомилося... Та де ж не втомитися — проти води стільки ото човна промчати... «Шворка ослабла, слава Богу!» — каже дідок. «Тягніть!» — кажу. «Не підтягну». Аж ось і сам сом виринає і перевертається голічерева на воді. Вуса ворушаться, і бульби з рота бульботять. Так ніби каже: «Ох і стомився ж я, товариші рибалки! Дайте відпочити, я вас до Києва довезу!» Витягли ми сома на берег. Я й кажу: «Не вір, бо звір. Бий веслом по голові!» Дід як гагакне сома веслом по голові і промовив: «Амінь!» Показує руку, а вона шворкою ніби аж перерізана у зап'ясті, пальці пухлі та сині-сині... Ну й сом, я вам скажу! Як човен завбільшки... «Та де, — питаю, — воно, оце страховисько, вас підоспіло?» — «Трохи вище від Канева, — відповідає дідок. — Виїхав я на сома оцим човником, пливу собі, похрокую, самицю приманюю. Ну, як знаєте, під човном гак з наживою. Він як ухопить, як смиконе... Ну й пішло! А шворку я петлею за руку запетлював. Як смиконув він зразу, якби був я не вхопився за човен, лазили б ото по мені раки. Утримався всетаки! От халепа! Як же ми тепер додому дістанемося? Не близький світ!» Сильна, як бачите, риба сом. • * •

Сом — риба осіла. Живе сом в якійсь одній ковбані і майже ніколи її не кидає. Дорослий сом. Молоді соменки й соменята — ті меткіші, вони бродять по всій річці, на чужі «вулиці» запливають. Чим живляться соми, що вони їдять? Соми їдять рибу, жаб, каченят, гусят... Найкраще ловиться сом теплими літніми місяцями, вночі. Ловлять сомів вудочками, бере він і на спінінг, а великий — на спеціальні великі гаки. 399


ld z

.n

et

Чим наживляти гаки на сома? Черв'яками, живцями, жабами, можна чіпляти шматки м'яса і т. д. На великих сомів на гака, як ви мали нагоду пересвідчитися з нашої розповіді, найкраще чіпляти гусака або гуску, собаку сетера-гордона або бурого чи гімалайського ведмедя. На білого ведмедя сом не бере, бо білий ведмідь звір полярний, а сом любить теплі води й не дуже холодних звірів. Як ловити сома? Дуже просто: наживляйте гачка, сидіть і чекайте. Почне клювати — підсікайте. Підсікши — витягайте. Витягли — зразу ж беріть ножа і розчиняйте сома, бо були випадки, коли в сома в череві знаходили різні цікаві речі: копчену ковбасу, вареного рака й пару цілісіньких шпротів. Отже іноді сом вам принесе не тільки самого себе, як свіжу й дуже смачну рибу (якщо її засмажити), а ще й неабияку холодну закуску. Інтересна риба сом! За царського режиму, як свідчать дореволюційні рибалки-письменники, сом важив до 400 кілограмів, ковтав собак і ведмедів. Можливо, що з розвитком рибальства сом важитиме тонну і ковтатиме сименталь-; ських бугаїв і невеличкі буксирні пароплави... Все можливо, хоч ми особисто, рибалки-письменники, у це не дуже віримо. Радянському письменникові не до лиця, — м'яко кажучи, — перебільшувати. А сома... сома мені самому доводилося бачити такого завбільшки, як комбайн! Тільки трохи довшого. Це, дорогі наші читачі, серйозно і без жодного перебільшення. МОЯ АВТОБІОГРАФІЯ

al

У мене нема жодного сумніву в тому, що я народився, хоч і підчас мого появлення на світ білий і потім — років, мабуть, із десять підряд — мати казали, що мене витягли з колодязя, коли напували корову Оришку. Трапилася ця подія 1 листопада (ст. стилю) 1889 року в містечку Груні, Зіньківського повіту на Полтавщині... Власне, подія ця трапилася не в самім містечку, а в хуторі Чечві, біля Груні, в маєткові поміщиків фон Рот, де мій батько працював у панів. Умови для мого розвитку були підходящі. З одного боку — колиска з вервечками, з другого боку — материні груди. Трішки поссеш, трішки поспиш — і ростеш собі помаленьку. Так ото й пішло, значить: їси — ростеш, потім ростеш — їси. Батьки мої були як узагалі батьки* Батьків батько був у Лебедині шевцем. Материн батько був у Груні хліборобом. 400


Глибшої генеалогії не довелося мені прослідити. Батько взагалі не дуже любив про родичів розказувати, а коли, було, спитаєш у баби (батькової матері) про діда чи там про прадіда, вона завжди казала: — Отаке стерво було, як і ти оце! Покою від їх не було. Про материну рідню так само знаю небагато. Тільки те й пам'ятаю, що частенько, було, батько казав матері: — Не вдалася ти, голубонько, у свою матір. Царство Небесне покійниці: і любила випити, і вміла випити. А взагалі батьки були нічого собі люди. Підходящі. За двадцять чотири роки спільного їхнього життя, як тоді казали, послав їм Господь усього тільки сімнадцятеро дітей, бо вміли вони молитись милосердному.

al

ld z

.n

et

Почав, значить, я рости. — Писатиме, — сказав якось батько, коли я, сидячи на підлозі, розводив рукою калюжу. Справдилося, як бачите, батькове пророкування. Але нема де правди діти, — багацько ще часу проминуло, доки батькове віщування в життя втілилося. Письменник не так живе й не так росте, як проста собі людина. Що проста людина? Живе собі, поживе собі, помре собі. А письменник — ні. Про письменника подай, обов'язково подай: що впливало на його світогляд, що його оточувало, що організовувало його ще тоді, коли він лежав у матері на руках і плямкав губами, зовсім не думаючи про те, що колись доведеться писати свою автобіографію. А от тепер сиди й думай, що на тебе вплинуло, що ти на письменника вийшов, яка тебе лиха година в літературу потягла, коли ти почав замислюватися над тим, «куди дірка дівається, як бублик їдять». Бо письменники так, спроста, не бувають. І от коли пригадаєш життя своє, то приходиш до висновку, що таки справді письменника супроводять в його житті явища незвичайні, явища оригінальні, і коли б тих явищ не було, не була б людина письменником, а була б порядним інженером, лікарем чи просто собі толковим кооператором. Підскочать оті явища — і записала людина. Головну роль у формації майбутнього письменника відіграє взагалі природа — картопля, коноплі, бур'яни. Коли є в хлопчика чи в дівчинки нахил до замислювання, а навкруги росте картопля, чи бур'ян, чи коноплі — амба! То вже так і знайте, що на письменника воно піде. І це цілком зрозуміло. Коли дитина замислиться й сяде на голому місці, хіба їй дадуть як слід подумати? Зразу ж мати пужне: 401


al

ld z

.n

et

— А де ж ти ото сів, сукин ти сину? І натхнення з переляку розвіялось. Тут і стає в пригоді картопля. Так було й зо мною. За хатою недалеко — картопля, на підметі — коноплі. Сядеш собі: вітер віє, сонце гріє, картоплиння навіває думки. І все думаєш, думаєш, думаєш... Аж поки мати не крикне: — Піди подивися, Мелашко, чи не заснув там часом Павло? Та обережненько, не налякай, щоб сорочки не закаляв. Хіба на них наперешся?! З того ото й пішло. З того й почав замислюватися. Сидиш і колупаєш перед собою ямку. А мати, було, лається: — Яка ото лиха година картоплю підриває? Ну, вже як і попаду!! Пориви чергувались. То вглиб тебе потягне, — тоді ото ямки колупаєш, — то погирить тебе в височінь, на простір, вгору кудись. Тоді лізеш у клуні на бантину горобців драти або на вербу по галенята. Конституції я був нервової, вразливої змалку: як покаже, було батько череска або восьмерика — моментально під ліжко й тіпаюсь. — Я тобі покажу бантини! Я тобі покажу галенята! Якби вбився зразу, то ще нічого. А то ж покалічишся, сукин ти сину! А я лежу, було, під ліжком, тремтю, носом сьорбаю й думаю печально: «Господи! Чого тільки не доводиться переживати через ту літературу?!» Із подій мого раннього дитинства, що вплинули (події) на мо« літературне майбутнє, твердо врізалася в пам'ять одна: упав я дуж< з коня. Летів верхи на полі, а собака з-за могили як вискочить, а кінь убік! А я — лясь! Здорово впав. Лежав, мабуть, з годину, доки очу нявся... Тижнів зо три після того хворів. І отоді я зрозумів, ЩО Я Ні щось потрібний, коли в такий слушний момент не вбився. Неясні ворухнулася в мене тоді думка: мабуть, я для літератури потрібний Так і вийшло. Отак між природою, з одного боку, та людьми — з другого, й про майнули перші кроки мого дитинства золотого. Потім — оддали мене в школу. Школа була не проста, а Міністерства народного просвещенія Вчив мене хороший учитель Іван Максимович, доброї душі дідуган білий-білий, як білі бувають у нас перед Зеленими святами хати Учив він сумлінно, бо сам він був ходяча совість людська. Умер уж< він, хай йому земля пухом. Любив я не тільки його, а й його лінійку що ходила іноді по руках наших школярських замурзаних. Ходила бо така тоді «система» була, і ходила вона завжди, коли було треба, ніколи люто. Де тепер вона, та лінійка, що виробляла мені стиль літературний Вона перша пройшлася по руці моїй, оцій самій, що оце пише авто 402


al

ld z

.n

et

біографію. А чи писав би я взагалі, коли б не було Івана Максимовича, а в Івана Максимовича та не було лінійки, що примушувала в книжку зазирати? У цей саме час почала формуватися й моя класова свідомість. Я вже знав, що то є пани, а що то — не пани. Частенько-бо, було, батько посилає з чимось до барині в горниці, а посилаючи, каже: — Як увійдеш же, то поцілуєш барині ручку. «Велика, — думав я собі, — значить, бариня цабе, коли їй ручку цілувати треба». Правда, неясна якась ще тоді була в мене класова свідомість. З одного боку — цілував барині ручку, а з другого — клумби квіткові їй толочив. Чистий тобі лейборист. Між соціалізмом і королем вертівся, як мокра миша. Але вже й тоді добре затямив собі, що пани на світі є. І як, було, бариня накричить за щось та ногами затупотить, то я залізу під панську веранду та й шепочу: — Пожди, експлуататоршо! Я тобі покажу, як триста літ із нас... і т. д., і Т. д. Оддали мене в школу рано. Не було, мабуть, мені й шести літ. Скінчив школу. Прийшов додому, а батько й каже: — Мало ти ще вчився. Треба ще кудись оддавати. Повезу ще в Зіньків, повчись іще там, побачимо, що з тебе вийде. Навіз батько мене в Зіньків, хоч і тяжко йому було тоді, бо вже нас було шестеро чи семеро, а заробляв він не дуже. Проте повіз і віддав мене у Зіньківську міську двокласну школу. Зіньківську школу закінчив я року 1903-го, з свідоцтвом, що маю право бути поштово-телеграфним чиновником дуже якогось високого (чотирнадцятого, чи що) розряду. Та куди ж мені в ті чиновники, коли «мені тринадцятий минало». Приїхав додому. — Рано ти, — каже батько, — закінчив науку. Куди ж тебе, коли ти ще малий? Доведеться ще вчить, а в мене без тебе вже дванадцятеро. Та й повезла мене мати аж у Київ, у військово-фельдшерську школу, бо батько як колишній солдат мав право в ту школу дітей оддавати на «казьонний кошт». Поїхали ми до Києва. В Києві я роззявив рота на вокзалі і так ішов з вокзалу через увесь Київ аж до святої Лаври, де ми з матір'ю зупинились. Поприкладався до всіх мощей, до всіх чудотворних ікон, до всіх мироточивих голів і іспити склав. Та й залишився в Києві. Та й закінчив школу, та й зробився фельдшером. А потім пішло нецікаве життя. Служив і все вчився, все вчився — хай воно йому сказиться! Все за екстерна правив. А потім до університету вступив. 403


Книга, що найсильніше на мене враження справила в моїм житті, це «Катехізис» Філарета. До чого ж противна книжка! Ще якби так прочитав та й кинув, воно б і нічого, а то — напам'ять. ^ Книжки я любив змалку. Пам'ятаю, як попався мені Соломонів «Оракул». Цілими днями сидів над ним та кульки з хліба пускав оте коло з числами різними. Пускаю, аж у голові макітриться, поки прийде мати, вхопить того «Оракула» та по голові — трах! Тоді тільк и Й КИНу.

й:

al

ld z

.n

et

Взагалі любив я книжки з м'якими палітурками. ^ їх і рвати легше, і не так боляче вони б'ються, як мати, було, побачить. Не любив «Руського паломника», що його років дванадцять підряд читала мати. Велика дуже книжка. Як замахнеться, було, мати, тац у мене аж душа у п'ятах. А решта книг читалася нічого собі. Писати в газетах я почав 1919 року за підписом Павло Грунський^ Почав з фейлетону. У 1921 році почав працювати в газеті «Вісті» перекладачем. ; Перекладав я, перекладав, а потім думаю собі: «Чого я перекладаю, коли ж можу фейлетони писати! А потім письменником можна бути. Он скільки письменників різних є, а я ще не письменник. Кваліфікації, — думаю собі, — в мене особливої немвд бухгалтерії не знаю, що я, — думаю собі, — робитиму». Зробився я Остапом Вишнею та й почав писати. І пишу собі... !

404


МИКОЛА КУЛІШ (1892-1937) Народився в с. Чаплинцях, ідо на Херсонщині, у селянській родині, розстріляно на Соловках. Драматург. Найвідоміші твори: п'єси «97», «Народний Малахій», «Патетична соната», «Маклена Граса», «Мина Мазайло».

МИНА МАЗАЙЛО Комедія (Скорочено)

і

et

Перша дія Нарешті У ля прийшла. Р и н а до неї, од люстра:

ld z

.n

— Ой, Улю, ой, тільки Улю, і тобі не сором! Я жду тебе, жду, жду! Нерви як не луснуть, серце знемоглося. Ти не можеш з'явить собі, що в нас у кватирі робиться! Це ти купила нові рукавички? За скільки?.. Що тільки, Улю, робиться! Братик мій Мокій уже збожеволів од своєї укрмови, ти розумієш? У л я тільки на двері — і собі до люстра. Виглянулась. Примружила очі:

— За три сорок!

Р и н а до люстра. Зробила трагічні очі:

al

— І, мабуть, уб'є папу. За три сорок? Дешево... Або папа його, бо вже третя лампочка перегоріла — так пише по-українському, цілу ніч пише, ти розумієш, навіть вірші пише! У л я повернулася од люстра:

— Що ти кажеш?

Р и н а до люстра, перехрестилась:

— От на! А папа не те що од Мокія укрмови слухати не хоче, а навпаки — наше малоросійське прізвище змінити хоче і вже напитує собі вчительку, щоб могла навчити його правильно говорити по-руському, наприклад не «сапоги», а «спаг'і»... У л я навіть од люстра відійшла: - Т а к ?

Рина

— А Мокій не тільки не зна про це, а навпаки — мріє, ти розумієш, мріє до нашого прізвища Мазайло додати ще Квач. 405


У л я аж сіла:

— Та що ти кажеш? — А папа ще зранку пішов до загсу на вивідки, чи можна змінити прізвище і чи має він право заставити. Мокія, ти розумієш? МокіЙ, про це нічого не зна, розумієш? Мама пише секретного в цій справі листа до тьоті Моті в Курськ, щоб тьотя Мотя негайно (гукнула в дверіуі «Мамо, на хвилинку!..» До У лі) якнайскоріше приїхала, ти розумієш? Розумієш тепер, що в нас у кватирі робиться! (...) Ї*

2-5 Рина просить подругу Улю, щоб вона закохала в себе Мокія і він забув^ свою «укрмову». Мати пише телеграму до тьоті Моті в Курськ, щоб вона їхала^; рятувати ситуацію. Рина знайомить Улю з братом, який починає розмову і з дівчатами про багатства й можливості української мови.

•' і

et

6 Увійшла Мати,

;

Рина

1

.n

— Ну, що там у тебе з телеграмою? Написала? Мати

ld z

'І — Вже й одіслала. Домаху попросила, щоб віднесла. Тільки я ско-; ротила... '1 С Рина — Як же ти скоротила? Мати

al

— Так, як я одна тільки вмію. Вийшло коротко й дешево. Ось копія: «Курськ, Корєнний, 36. Катастрофа. Мока українець. Приїзди. Лина. Негайно приїзди». Все... і Рина > ' — Ха-ха! Та тьотя ніколи не одержить такої телеграми! Мати

— Не вигадуй дурниць! Це тобі досадно за тринадцять? Рииа — Та кому телеграма? Коренному ринкові? Мати — Тьоті ж: Корєнний, 36. Катастро... Прикусила язика, аж позеленіла. Тоді:

— Ну що ж тут такого? На Коренному ринку здогадаються, що ця телеграма до тьоті Моті. 406


Р и н а за копію:

— Ослице! Дай я допишу! М а т и вирвала назад:

— Я сама!

Рина

— Дай, кажу!

Мати

— Я сама, кажу! Знову задзвонив дзвоник. Тепер уже М а т и вискочила в коридор. Повернулась бліда, ще більш схвильована:

— Папа прийшов...

7

Ускочив М а з а й л о. Подивився гарячими натхненними очлма:

— Дайте води! (Випив води. Помацав серце). Думав, не переживе...

.n

Мазайло

et

Мазайлиха і Рина

-Ну? — Не міняють?

ld z

— По радіо читають, в анатоміях пишуть: серце — орган, що гонить кров, орган кровогону. Нічого подібного! Серце — це перш за все орган, що передчува і вгадує. Однині вірю йому, а більш нікому в світі. Серйозно кажу! М а з а й л и х а та дочка й собі за серце:

— Поміняли? — Не міняють?

Мазайло

al

— Ще як я підходив до загсу — думалось: а що, як там сидить не службовець, а українець? Почує, що міняю, так би мовити, його українське — і заноровиться. На зло тобі заноровиться. І навпаки думалось: а що, як сидить такий, що не тільки прізвище, всю Україну змінив би? А що, як і такий, що йому, до твого прізвища — до себе він байдужий під час служби, себто сидить, нічого не бачить і себе не поміча? А що, як такий, думалось, що почне з діда-прадіда? А що, як не той, і не другий, і не третій?.. А що, як і той, і другий, і третій?.. І серце, серце вже тоді передчуло. Там сидів... (Випив води). Од усіх вищезгаданих середній. Мазайлиха

— Которий же? — Середній од усіх, кажу! Арихметично середній, по-моєму. Увійшов... „ Рина

-Хто? 407


Мазайло

— ЯІ Він сидів. Спитав сухо, якимсь арихметичним голосом: «Вам чого?» Я до нього — і раптом відчув, що вся кров мені збігла в ноги і стала. А серце, як дзвін на пожар, бев-бев-бев... і десь, немов як справді: пожар, зайнялося. Палахкотить... Питаю і не чую свого голосу: чи можна, кажу, змінити прізвище? Він подивився і знов: «Вам чого?» —, арихметичним голосом. Як чого? Як чого? — заскакало огненно в голові. Двадцять три роки, кажу, носю я це прізвище, і воно, як віспа на житті — Мазайло!.. Ще малим, як оддав батько в город до школи, першого ж дня на регіт взяли: Мазайло! Жодна гімназистка не хотіла гуляти — Мазайло! За репетитора не брали — Мазайло! На службу не приймали — Мазайло! Од кохання відмовлялися — Мазайло! А він знову: «Вам чого? — питаю». Мазайлиха Рина

et

— Мене обдурив: я покохала не Мазайла, а Мазалова, чом не сказав? — І тепер сміються, регочуть — Мокрина Мазайло, не сказав? Мазайло

.n

— Я нічого не сказав. То мені лише здавалось, що питаю, кажу. А вийшло так, що я став перед ним і мовчав.. Мені заціпило... Мазайлиха

— Було б голкою вколотися.

ld z

Мазайло

al

— Хтось одвів мене до дверей. Все — як у тумані. Не знаю, де я, чого прийшов. Серця вже не чую. І раптом воно тьох! — перед очима якесь писане оповіщення... Немов не я, немов хтось інший за мене Чита — (серце!). Список осіб, що міняють своє прізвище. Минько Панас на Мінервина Павла. Читаю, не розумію. Вайнштейн Шмуель-КалманБеркович на Вершиних Самійла Миколайовича — читаю; ЗасядьВовк на Волкова, читаю, Ісидір Срайба на Алмазова, і тут все прояснилось. Я зрозумів, де я і чого прийшов, повернувся назад, питаю і чую свій голос: скажіть, чи можна змінити своє прізвище і як? І чую арихметичний, щодалі симпатичніший: «Можна!» Отак і отак... Ура! — крикнуло серце. Р и н а радісно і разом погрозливо:

— Цс-с-с. (Показала на двері, де Мокій). М а з а й л о натхненно, але тихіш:

— Вра! Вдарило, задзвонило, як на Великдень... (Поцілував жінку). Отак! (Дочку). Отак (знов жінку) і отак! М а з а й л и х а , мало не плачучи з радості:

— Яке ж тобі прізвище дадуть, Минасю?.. Яке? 408


Рина

— Було б попросити і нам Алмазова... М аз а й л о, немов диригуючи над якимсь невидимим хором:

— Отак і отак! Виберіть прізвище, яке до вподоби. Жінка і дочка руками, мов крилами птиці, наввипередки:

— — — —

Сіренєв! Сіренський! Розов! Де Розе! Тюльпанов! Фон Лілієн! М а з а й л о , диригуючи:

— Подайте заяву. На два рублі марок. На публікацію тиждень чи два. Все! (По паузі, погладивши серце). Думав, не переживе. Мазайлиха

— З Мокієм що робити, Минасю? Він же і слухати не захоче...

Мазайлиха

-Ні!

et

М а з а й л о раптом перестає диригувати. Потемнів:

— Він ще не знає?

.n

М а з а й л о з радісним гнівом:

ld z

— Заставлю! Виб'ю з голови дур український! А як ні — то через труп переступлю. Через труп!.. До речі, де він? Покличте його! Покличте негайної (Гукнув). Мокію! Чуєш? Гей, ти! Д о ч к а спинила:

— Папо, поки що йому про це ні слова! До публікації, розумієш? Мазайло

al

— Тепер не боюсь! Не боюсь! Бо тричі звертавсь я до загсу, тричі, тричі допитував... Аж нічого він не може вдіяти. Маю повне, необмежене право змінити не то що своє прізвище — по батькові й дідове ім'я й прізвище. Чула?.. Та після цього... Мокію! Дочка

— Ти, здається, маєш знайти собі вчительку? Мазайло

— Правильних проізношеній?.. Вже знайшов! Найняв! В понеділок прийде на лекцію... Прекрасна вчителька. Рафінадна, руська вимова... Прізвище Баронова-Козино. Мазайлиха

— Яка краса!

_

,

Д о ч к а до батька:

— І ти думаєш, що Мока, знаючи про зміну прізвища, не вчинить під час лекції демонстрації, скандалу? 409


Мазайло

— Уб'ю! Мазайлиха

— Минасю, яка грубість! Мазайло

— Ну, вигоню з дому!

! Дочка — Ой, папо, ой, тільки, папо! Який ти... Та краще до публікації помовчати. З'яви собі: ти вибираєш прізвище — Мокій нічого про це не ; зна, розумієш? Ти береш лекції «правильних проізношеній» — Мокій і не зна, розумієш? Тим часом я і мама скликаємо родичів на сімейну • раду — Мокій не зна... Мазайлиха

— Сестру мою Мотю з Курська.

et

Дочка

— Можна буде ще дядька Тараса з Києва.

М а з а й л и х а жахнулася:

.n

— Тараса Мазайла? Господь з тобою!.. Та чи не в нього наш Мокій • і вдався? Там такий, що в нього кури по-українському говорять. Дочка

ld z

— Без дядька Тараса! Тьотя і ми натиснемо на Мокія, розумієш» папо? Мати

al

— Та Мотя одна на нього подіє!.. Хіба ти, Минасю, не знаєш, як вона вміє взагалі? Дочка — Крім того, ще один план є на Мокія вплинути... Не віриш? А хочеш, папо, і він за тиждень-два кине свої українські мрії? От давай! Тільки ти мовчок. Розумієш? і! Ж і н к а нервово:

'

— Мино! Дочка — Абсолютний мовчок на два тижні. Не віриш? Ну, на тиждень^; і папочко! • Жінка

погрозливо:

— Мин-но! Дочка, поцілувавши батька: Пане Сіренський! Розов! Де Розе! Тюльпанов! Ну? 410


Мазайло

— Ну, гаразд. На тиждень... (В люстро). Все одно я скоро скажу... Прощай, Мазайло! Здрастуй... 8 У цей момент підвищений, радісний голос М о к і І в:

— ...Мазайло-Квач, наприклад. Вирвався з рипом дверей. М о к і й вийшов з У л е ю. Не помітивши навіть батька, переконував далі, агітував Улю:

et

— Мазайло-Квач, Улю! Це ж таке оригінальне, демократичне, живе прізвище. Це ж зовсім не те, як якесь заяложене, солодко-міщанське: Аренський, Ленський, Юрій Милославський... Взагалі українські прізвища оригінальні, змістовні, колоритні... Рубенсівські — от! Убийвовк, наприклад, Стокоз, Семиволос, Загнибога. Загнибога! Прекрасне прізвище, Улю! Антирелігійне! Це ж не те, що Богоявленський, Архангельський, Спасов. А німецькі хіба не такі, як українські: Вассерман — вода-чоловік, Вольф — вовк. А французькі: Лекок — півень.

.n

У л я обернулася до Р и н и:

— Ми йдемо в кіно! (...)

ld z

Друга дія і

al

Через два дні Рина допитувалася в Улі, чи закохала вона в себе Мокія. Уля сором'язливо віднікується й каже, що вони ходили в кіно, а потім Мокій провів її до самого дому.

Рина

— Він на тебе словами, віршами, ідеологією, а ти на нього базою, розумієш? Базою... Тим-то і поклалась я на тебе, Улько, що ти маєш такі очі, губи, взагалі прекрасну базу маєш. Крім того, мене ти слухатимеш, моєї поради. Так, Улюню, так?.. Так!.. (...) Добре, серце, що ти сьогодні наділа більш прозористі панчохи, розумієш? За новою модою. До того ж вони й на колір кращі — якісь манливі, теплі... Чудесно! У л я перед люстром:

— Що ти кажеш? Рина

— Чудесно, кажу, і кличу Мокія... (...) 411


X Мокій увійшов із книжкою, олівцем і сантиметром у руках. Уля сказала юнакові, що прийшла попросити в нього книжку, але не знає яку, тому й покладається на його смак. Мокій порадив прочитати книжку з української етнографії й антропології. Та захоплюється: «Гарна книжка — в палітурках...У л я цілком, щиро:

— (...) А скажіть, як буде по-вкраїнському «чулки з розовой каемкой»? Отакі, як у мене. Ось... Хотіла показати, та засоромилась. Похилилась.

М о к і й того майже не помітив. Ще більш піднесено:

— Панчохи з рожевими бережками. Уля

— Надзвичайно! ще більше запалився:

et

Мокій

ld z

.n

— А то ще кажуть: миска з крутими берегами. Або пустився берега чоловік, по-руському — на проізвол судьби. Або, нарешті, кажуть, берега дати... Наприклад, треба українській неписьменності берега дати! Ах, Улю. Як ще ми погано знаємо українську мову. Кажемо, наприклад: потяг іде третьою швидкістю, а треба — поїзд третім погоном іде. Погін, а не швидкість. А яка ж вона поетична, милозвучна, що вже багата... Та ось вам на одне слово «говорити» аж цілих тридцять нюансових: говорити, казати, мовити, балакати, гомоніти, гуторити, повідати, торочити, точити, базікати, цвенькати, бубоніти, лепетати, жебоніти, верзти, плести, ґерґотати, бурмотати, патякати, варнякати, пасталакати, хамаркати, мимрити, цокотіти... (...)

al

3

Прийшла Баронова-Козино. Вона вдягнена в потерте довоєнне вбрання. Від неї Мокій дізнається, що батько збирається незабаром змінити «малоросійське» прізвище на більш благородне. Мокій вигукує: «Однині... у мене папи нема!»

4 Мазайло зустрічає учительку правильних проізношеній. Мокій

— (...) Бачите тепер, Улю, який я самотній? (...) Рідня — а нема до кого слова промовити, тим паче українського. Слухати не хочуть. (До дверей). Так ні! Буду на зло, на досаду декламувати українське слово. (До У лі). Не розуміють його краси, а з моєї самотності сміються. Отак і живу, самотію, як місяць над глухим степом, як верства в хуртовину. 412


(До дверейБуду співати, кричати під дверима отут, буду танцювати, свистіти!.. (До Улі). Як одлюдник в пустелі, як копійка у старця, як мізинець у каліки, як... Уля

— Серйозно?

захвилювалась: Мокій

— Серйозно! Скоро вже і я скажу за словом поетовим: «Сиди один в холодній хаті, нема з ким тихо розмовляти, ані порадитись. Нема, анікогісінько нема...» А як хочеться знайти собі такого друга, теплого, щирого, щоб до нього можна було промовитись словом з Грінченкового словника та й з власного серця... Уля вже никла жалощами:

— А як буде у вас подруга, щира й тепла... Навіть гаряча... Мокій

et

— Ах, Улю! Мені вже давно хотілося вам сказати... У-ля трепетно:

Що?

.n

Мокій

— Ще тоді хотілося сказати, як пили ви зельтерську воду, як дивились на зоряну криницю, на дівку з відрами... -Що?

ld z

Уля

Мокій

— Хотілося сказати, а тепер ще охотніше скажу: Улю! Давайте я вас українізую! У л я мало не впала, одскочила:

al

— Он ви що! Не хочу!

М о к і й у наступ:

— Улю! Ви ж українка! — Боронь Боже! Я не українка! — Українка! — А нізащо! Ні! Ні! — У вас прізвище українське — Розсоха! -Ні! — Та що там прізвище — у вас очі українські, губи, стан!.. Уля, спинившись:

— Очі?.. М о к і й переконливо:

— Так! Очі, кажу, губи, стан, все українське. Не вірите? Не вірите, Улю? Я вам зараз доведу... Не я, а наука, оця книжка, Улю, антропологія 413


вам доведе, що ви справді українка... (Перегорнувши кілька аркушів, почав вичитувати). Ось: українці здебільшого високого зросту, стрункі... > (Глянув на Улю). А ви хіба не струнка? Широкі в плечах (ну, це про • мужчин), довгоногі... (До Улі). Немагірш,як коротконога жінка! (Уля неспокійно подивилася на свої). Ні", у вас українські, Улю... (З книжки). З дуже напігментованою шкірою, себто смугляві, пишноволосі або кучеряві... (Подивився на Улю). А ви не ймете віри. (З книжки). Круглоголові, довгобразі, високо та широколобі, темноокі, прямоносі, рот помірний, невеликі вуха... (Подивився на Улю). Як про вас писано... У л я розтанула;

.*

— Що ви кажете? (...)

Мокій — Отже, дозвольте мені вас українізувати, Улю! Уля

тихо:

et

— Українізуйте, Моко. М о к і й , узявши У л ю заруку:

ld z

.n

— Ой, Улю, вивчивши мову, ви станете. Що там українкою. Ви станете більш культурною, корисною громадянкою, от вам клянусь! Ви станете ближче до робітників, до селян та й до мене, а я до вас, от. (Безпорадно замахав руками). Над мовою нашою бринять тепер такі червоні надії, як прапори, як майові світанки. З чудесної гори СРСР її далеко буде чути. По всіх світах буде чути! Та от я прочитаю вам зразок народної пісні. Ви ще не чули такої. 5

al

Увійшла М а з а й л и х а з якоюсь химерною електричною мухобійкою в руках. Почала ляскати на мух. Поляскавши, вийшла. (...)

6

Баронова-Козино проводить урок з Миною Мазайлом, а в сусідній кімнаті Мокій «українізує» Улю. Учителі — Баронова-Козино й Мокій — перекрикують одне одного, з цього нічого не виходить, тому урок переносять на наступний день.

7 Батько із сином сваряться. Раптом дзвінок у двері: приїхала тьотя Мотя. Мати радіє: «Слава Богу! Спасителька наша приїхала».

8 Рина на ходу розповідає тьоті Моті про сімейну катастрофу. Тьотя

— Я бачу, я розумію, але що у вас на вокзалі робиться? Усі стривожилися.

414

«


Тьотя

— (...) Не бачили, не читали? «Харків» — написано. Тільки що під'їхали до вокзалу, дивлюсь — отакими великими літерами: «Харків». Дивлюсь — не «Харьков», а «Харків»! Нащо, питаюсь, навіщо ви нам іспортілі город? Мазайло

— А-а. Так про це ви спитайте ось у кого (на Мокія). Він знає. Т ь о т я до М о к і я :

— Та-ак?.. Навіщо?

Мокій

— Ах, тьотю! За нього тільки взялись, щоб виправити, а ви ще питаєтесь — навіщо? (...) Т ь о т я до М о к і я :

Мокій

-Так!

Тьотя

et

— Моко! Моко! Моко!.. Ти справді за те, щоб був не «Харьков», а «Харків»?

.n

— І ти справді за... (бридливо) за Квача?

Б а р о н о в а-К о з и н о знову пальцями до вух, знов здригнула. М о к і й , побачивши все це:

ld z

— Так! За Квача! За три Квача! За сто Квачів! За мільйон Квачів! Б а р о н о в а-К о з и н о мало не знепритомніла. Мокій вбіг у свою комірку. Тоді всі, крім У л і , до тьоті:

al

— Ну, що тепер з ним робити? Що? — Ах, Боже мій, що? — Може, проклясти? - У б и т и , кажу?

Мати

,,

Мазайло

рина

— Оженити? А тьотя ходила Наполеоном і думала. Мати сіла і заплакала:

— І в кого він такий удався? У кого? Здається ж, і батько, і я всякого малоросійського слова уникали... Рина

— Ти ж казала, що він у дядька Тараса вдався. Мати

— Ой, хоч не згадуй. Не дай Бог, оце трапився б ще він... Задзвонив дзвоник. Вийшла Р и н а . Вернулась бліда, перелякана:

415


— Дядько Тарас приїхав... М а т и й М а з а й л о з жахом:

— Що? (...)

/ 9 Д я д ь к о Т а р а с на дверях:

— А де у вас тут витерти ноги?

Всім як заціпило.

Дядько

Тарас

— Чи, може, й ви мене не розумієте, як ті у трамваї... Тільки й слави, що на вокзалі «Харків» написано, а спитаєшся по-нашому, всяке, на тебе очі дере... Всяке тобі штокає, какає, — приступу немає. Здрастуйте, чи що! (...)

et

Третя дія

ld z

.n

Третього дня Рина зустріла Улю на порозі й повідомила, що настав вирішальний день: тьотя Мотя викликала Мокія на дискусію про зміну прізвища, а Мокій запросив комсомольців. Що з цього вийде, вона не знає. Розповідає, що брат з дядьком посварився через якийсь там стиль і вони від самого ранку «гризуться». У цей момент чути голос Мокія: « Вузьколобий націоналізм! Шовінізм усе це». Дядько Тарас у відповідь: «Не шовінізм, а наше рідне, українське!» Потім Рина розпитує Улю про справу закохування Мокія й жахається, що її подруга потрапила під вплив брата й українізована. Далі точиться дискусія міжтьотьою Мотьою й дядьком Тарасом на українську тематику. До них приєднуються комсомольці, Мокій, Уля, Мазайло й Мазайлиха. Головою президії у цій полеміці обирають тьотю Мотю.

al

Т ь о т я М о т я демонструє свою обмеженість і великодержавницький шовінізм:

— Тоді я не розумію, що таке українці, хто вони такі: євреї, татари, вірмени?.. Будь ласка, скажіть мені, кого у вас називають українцями? Будь ласка... М а з а й л о , випивши води:

— Українцями звуться ті, хто вчить нещасних службовців так званої української мови. Не малоруської і не тарасошевченківської, а української — і це наша малоросійська трагедія. Тьотя

— Хто вони такі? Якої нації люди, питаю? Мазайло — Частина — наші малороси, себто руські... 416


Тьотя

-Ну? Мазайло

— А частина, з'явіть собі, галичани, себто австріяки, що з ними ми воювалися 1914 року, подумайте тільки! Тьотя

— Я так і знала, я так і знала, що тут діло нечисте... Так он вони хто, ваші українці! Тепера я розумію, що таке українська мова. Розумію! Австріяцька видумка, так? Дядько

Тарас

.n

Мазайло

et

— Зрозуміла, слава тобі Господи, та, жаль тільки, задом... Та тому вже триста тридцять два роки, як написано першого слов'яно-руського словника... (Розгорнув свою записну книжку). Ось я нарочито записав собі, бо я все таке собі записую... (Надів окуляри). Ось... Поросята на базарі по руб. тридцять, а чоботи в церобкоопі — двадцять сім карб... Ні, ось воно: найперший слов'яно-український словник 1596 року Лаврентія Зизанія-Тустановського: глаголю — мовлю, житница — клуня, заутренник — снідання, зижду — будую, злак — паша, месть — писаний словник був?.. Був — питаюсь? (...) — Мені слово!

Мокій

ld z

— Мені, я ще не скінчив... Галичина — наша, українська земля, і галичани — наші брати українці, яких одірвали од нас, а нас од них... Тьотя

— Слово даю Мині.

Мокій

до батька:

al

— А твоя теорія, що українська мова є австріяцька видумка, була теорією російських жандармів і царського міністра Валуєва... Ти — валуєвський асистент, папо! (...) Дискусія-суперечка й далі триває в такому ж ключі. Тьотя

Мотя

— Голосую! Хто за мою пропозицію, себто щоб змінити прізвище, прошу підняти руки. Один (на себе), два, три чотири... Р и н а до У л і, що не підняла руки:

— Улько-о! Уля

— У мене рука болить... Веред... 417


— Який веред? Де? — Отут, на правій руці... Отут, під пахвою. — Ліву підніми! — Лівою не можу. Т ь о т я і Р и н а засичали на неї:

— Що! Без руки можна сказати. Скажи так: я за! Скажіть, Улю: я за. Милая, скажіть... ., Уля

— Я за... була, що треба сказати... Крім того, не можу і, крім того, мені треба негайно вийти... (Ірвучко, не спиняючись, вибігла). Тьотя

Мотя

— Будь ласка! Без неї обійдемось. Хто за нашу резолюцію голосує, підніміть руку! Один, два, три, чотири... Дядько Тарас

et

— А дайте мені тепер слово, бо я, мабуть, буду п'ять... (...) Т ь о т я М о т я побачила, що лихо, — вийде чотири на п'ять: Тьотя Мотя дає слово дядькові Тарасу.

.n

Дядько Тарас

— Тільки з умовою: подумай, Мино! Подумай, що скажуть на тім світі діди й прадіди наші, почувши, що ти міняєш прізвище...

ld z

Задумався, тяжко замислився. Мазайло схилився на люстро. Мислі, як хмари, як туман, окрили посивілу голову. (...) Дядько Тарас попросив зберегти хоча б корінь «маз». Тьотя Мотя

al

— Прекрасно! Ми на цей корінь придумаємо безподобне прізвище. Хто'голосує за цю резолюцію? Один, два, три, чотири, п'ять, шість... Хто проти? Один, два, три... Рина, Б а р о н о в а - К о з и н о заплескали. Оповіщаю конкурс. Загомоніли,заходили: М а з а й л и х а , Рина, Б а р о н о в а , д я д ь к о Тарас. Тьотя вписувала нові прізвища, що їх вигукували. Мазайлиха — Мазов.

Дядько

Тарас

— Ну й прізвище — Мазов-Лазов-Лоза-Залоза... А по-моєму, кращого не буде, як Зайломаз. Зайломаз! Рина

— Зайломаз? Ха-ха-ха... Та що різнить Зайломаза з Мазайлом? Що? Однаково! Краще Мазеленський. Мазайлиха

— Де Мазе. 418


Тьотя

Мотя

— Де Мазе — це на французький штаб, а ми люди, Слава Богу, руські. Баронова-Козино

— Рамзес! Класичне прізвище! Тьотя

— Рамзес? Може, Рамзесов?.. Давайте краще Рамзєсов! Милі мої люди! Рамзєсов, га? Дядько

Тарас

— А де корінь «маз»? Геть Рамзесова! Кореня нема! Мазайлиха і

Баронова-Козино

— Фон Мазел! Рамазай-Арзамасов! Дядько

Тарас

Тьотя

на д я д ь к а

et

— Краще Мазайловський! (Нишком:«Гетьман Виговський»). Тараса:

.n

— Польське прізвище, і хто ж пропонує? Дядько

Тарас

— Ну, тоді Мазайлович. (Нишком: *Гетьман Самойлович»). Мотя

ld z

Тьотя

— Щоб було похоже на «Мойсей Мазайлович», що вже торгує у нас в Курську й нашу московську вимову псує, — нізащо! Дядько

Тарас

al

— Мазайленко! Мазайленко. (Нишком: «Гетьман Дорошенко*). Тьотя

Мотя

— Годі вже! Годі!.. Дайте другим сказати. Рина

— Мазанський... Боже мій! Мазєнін! Похоже на Єсєнін. Мазенін! Мазєнін!.. Тьотя

— Прекрасно! Геніально! Мазєнін... Вам до вподоби, Мино, Мазєнін? М а з а й л о зворушено, аж задихнувся:

— Дєті мої! Б а р о н о в а поправила:

— Деці мої... 419


Мазайло — Деці мої! Я б ваші прізвища всі забрав би на себе і носив. Проте можна тільки одне носити, і мені здається — Мазєнін найкраще. Тьотя і вся її партія крикнули — ураї Завіса

Четверта дія 1 Четвертого дня прибігла до Рини Уля. Рина просить її вплинути на М о к і я .

Рина

et

— Не сьогодні, то завтра буде опубліковано в газеті наше нове прізвище, але Мокій подав заяву, щоб йому залишили старе... Ти розумієш — Мокій випаде з нашої родини. Ти мусиш його привернути до нас, інакше, Улько, ти більш не побачиш ні Мокія, ні нашої кватирі! Уля — Я не зможу, Ринусю! Він же українець...

.n

Рина

— Улько! Ти мусиш!..

ld z

Уля — Не можу! Я... я сама вже українка...

У Р и н и трохи не вискочили очі.

2

al

Як не вскочать т ь о т я М о т я й М а з а й л и х а . Очі рогом:

— Що? Що-о? Милая моя! Господь з вами!.. Що ви! Що ви! Рина

— Яка ти українка, Улько! Ти вже й мови не знаєш. Сама ж каза ла, що тільки покійна твоя баба по-малоросійському говорила. Уля ' — Мама ще й тепер по-українському як коли закидають. Крім то го, у мене очі українські, ноги українські, все, все. Тьотя Мотя й Мазайлиха

— Ноги? — Но-ги? Рина

— До чого ж тут ноги, ідійотко? 420


Уля — А до того, що в антропології про це пишеться, що українці здебільшого довгоногі, і що нема гірш, як коротконогі жінки, — в антропології сказано, от... (Взявшись рукою за талію, гордо витягла ногу. Рина і тьотя бликнули на свої). Рина

— Це він тобі памороки ногами та антропологіями забив... Та він же божевільний, ти розумієш!.. Він просто захворів на всякі оці українські фантазії, а ти й вуха розвісила, ідійотко! Тьотя

— Бачите, бачите, він не покохав вас, Улю, як женщину, ну, як людину, нарешті. Він у вас шукає тільки щось українське, він тільки українського хоче... Мазайлиха

Тьотя

Мотя

et

— Ви йому потрібна не на коханнячко, не на милуваннячко, а тільки на те, щоб робити на вас україні-за-а-цію...

.n

— Боже!.. По-моєму, прілічнєє бить ізнасілованной, нєжелі українізірованной. (Одійшла). Рина

ld z

— Улько! Зараз ти викликаєш Мокія і кажеш йому отут: або ти Мазєнін, або я у тітки в Одесі... Отут казатимеш, в оцій кімнаті, чуєш? Я стоятиму за дверима! Тільки так! Або — або... Все! (...)

3-15

al

Уля так і не змогла поставити Мокію умову й попрощалася з ним. Мина Мазайло вскакує в кімнату й повідомляє всім новину: уже є публікація про зміну його прізвища. Усі в захваті читають газету. Тьотя пропонує помістити газету в рамку під скло й відсвяткувати подію. Мокій просить подати йому парадний сюртук, а дядько Тарас у відчаї обзиває себе дурнем. Мазайли по черзі підходять до дзеркала і з захопленням промовляють своє нове прізвище. Мазайлів з квітами прийшла привітати Баронова-Козино.

16 Раптом увійшли: Т е р т и к а , з м'ячем і з газетою «Комсомолець України», Губа і в перспективі за ними Уля. М о к і й до них:

— Поможіть хоч ви! Сам уже не можу, хіба ж не бачите... Т е р т и к а м'ячем бац у підлогу:

— А скажіть, що за шум сочинився? Губа'

— З якого приводу? Чого? 421


Тьотя

М о т я показала на газету в рямцях:

— Будь ласка, будь ласка, молодії мої люди, прочитайте! Губа підійшов до газети:

— А що тут таке? Мазайло

— Серце ще зранку... Та краще прочитайте самі! Голосно прочитайте!.. Будь ласка, одчиніть там вікна, двері, щоб усім було чути! Всім, всім, всім, всім! • і' Губа, придивляючись, почав читати:

— Українізація. Тьотя Мотя

д

— Не те читаєте, мій милий, і не там!...

?

et

Мазайло

— Не те і не там!.. Дивіться знизу. Тертика

з м'ячем:

.n

— Читай, Ваню, згори, коли на те пішло! Г у б а швидко:

ld z

— «Адміністрація маріупольського заводу не пустила на завод комісії в справі українізації...» Тьотя й Мазайло

— Та не про те, милий ви хлопче! Не там! Дивіться в об'явах! Губа

al

— «За останній час набагато збільшився попит на українську книжку поміж робітництвом на харківських заводах... За систематичний зловмисний опір українізації...» Тьотя

— Ах, Боже мій! Та що ви там вичитуєте про якусь там українізацію... Ви знизу прочитайте! Оповістки! Мазайло

— Он там читайте! Бачите? Я навіть звідси бачу: Харківський окрзагс на підставі арт. 142-144 Кодексу... Губа

— Стривайте! Стривайте! Та невже?.. (Перечитав якісь рядки в газеті). Мазайло

— А ви думали! Серце ж, кажу... 422


Губа

— «За постановою комісії в справах українізації, що перевірила апарат Донвугілля, звільнено з посади за систематичний і зловмисний опір українізації службовця М. М. Мазайла-Мазєніна...» Ойкнули. Т ь о т я М о т я розгубилася. До М а з а й л а :

— Що ж це таке?.. Як це?.. Р и н а до батька:.

— Невже цьому правда, папо?.. Та чого ти мовчиш? Т ь о т я і Р и н а з одного і другого боку:

— Мино Маркевичу! — Папо! Дядько

Тарас, підійшовши, вдивився в М а з а й л а :

— Він уже ні гу, ні му!.. Ні ге, ні ме — занімів!

et

Мазайлиха

— Голкою, Мино! Язика поколи голкою!.. Т е р т и к а до М о к і я :

.n

— А ми прийшли врятувати тебе од міщанської стихії... Ближче до комсомолу! Держися комсомолу! Верни руля на комсомол! Ну? Уля

ld z

— Це я... Побачила — наші комсомольці йдуть... Так. Я покликала на поміч... Я вже до тітки ніколи не поїду. Тертика

— Ну!

Мокій

до У л і:

al

— Ну, Улю!.. (До комсомольців). Присяги не кажемо тепер... Губа

— Знаю. Це з вірша Яновського: Десять літ будуєм владу Рад. Маяком стоїть УСРР. Нація не піде вже назад! Тертика

— Навпаки, скоро скажемо всім Мазеніним: гол! Ударив м'яча. Губа підбив. М о к і й і собі. Уля собі. Завіса

423


БОГДАН-ІГОР АНТОНИЧ (1909-1937) Народився на Лемківщині в родині сільського священика, помер через хворобу (запалення легенів), похований на Яновському цвинтарі у м. Львові. Поет. Найвідоміші твори: збірки поезій «Привітання життя», «Три перстені», «Книга Лева», «Зелена Євангелія», «Ротації».

РІЗДВО

et

Народився Бог на санях в лемківськім містечку Дуклі. Прийшли лемки у крисанях П принесли місяць круглий.

al

ld z

.n

Ніч у сніговій завії крутиться довкола стріх. У долоні у Марії місяць — золотий горіх.

424


ОЛЕКСАНДР ДОВЖЕНКО (1894-1956) Народився в м. Сосниці, що на Чернігівщині, у родині хлібороба, помер у м. Москві (Російська Федерація). Письменник, кінорежисер, один з основоположників національного кінематографа: Засновник жанру «кіноповість» в українській літературі. Найвідоміші твори: кіноповісті «Україна в огні», «Земля», автобіографічна кіноповість «Зачарована Десна», новела «Воля до життя», «Щоденник».

УКРАЇНА В ОГНІ Кіноповість (Скорочено)

al

ld z

.n

et

У садочку біля чистої хатини, серед квітів, бджіл, дітвори та домашнього птаства, за столом у тихий літній день сиділа, мов на картині, родина колгоспника Лавріна Запорожця і тихо співала «Ой піду я до роду гуляти». Це була пісня материна. Пісня була весела і журна одночасово, як і життя людське. Мати Тетяна Запорожчиха любила її співати раз чи два на рік, коли по великих трудах і повсякденних турботах десь було, а якоїсь гарної нагоди доводилося пригублювати чарчину. Діти дивилися на свою добру матір і величали її. Ш у м и т ь , гуде Тополівка. Д о Л а в р і н а З а п о р о ж ц я п р и ї х а л и г о с т і . (...) О д и н — Р о м а н З а п о р о ж е ц ь . (...) Д р у г и й — І в а н , в о ї н . (...) Т р е т і й — с л а в н и й ч о р н о м о р е ц ь С а в к а З а п о р о ж е ц ь . (...) Ч е т в е р т и й — Г р и г о р і й , м а й с т е р у р о ж а ю . (...) У п'ятого сина діточки зелені. Співає, легко посміхаючись, п'ятий Запорожець, Трохим, обнімаючи трьох маленьких дітей — двох хлопчиків і одну дівчинку, — та у жінки двоє. І дочка О л е с я — всьому роду втіха. Тиха, без єдиної хмаринки на чолі, майстериця квітів, чарівних вишивок і пісень. Всі співали. Багато думок промайнуло у матері. Усе життя ніби проплило перед очима. І материнське горе, і радощі, і турботи, і невпинна праця на велику родину з дрібними діточками, на громаду, на державу. Та повиростали непомітно сини, порозліталися на всі сторони, добра слава пішла по світу про синів, що показали себе і в зброї, і в науці, і в звичайних трудах над землею. І ось з'їхались нарешті вони до рідної хати, щоб ушанувати її материнську старість — п'ятдесят, та ще й п'ять років! (...) 425


— Спасибі вам, діточки, що побачила вас укупі хоч раз за стільки літ. Все ніколи та ніколи, широкий світ настав. Пошли ж вам, Боже, щасливу долю та сили в руки, щоб виповнити свій довг перед миром. (...) — ...Синочки мої, сини! Діточки мої! А Боже мій, Боже мій! Ой, прощавайте, прощавайте, діти мої... Ще якісь жалібні слова промовляла Тетяна, біжачи за синами, та вже не було її чути. Уже потонули слова її в морі людського плачу й скорбот, у розлуках, у реві моторів. Множество людей виходило з села на війну. (...) Одірвався Трохим Запорожець од жінки. Плаче жінка гіркими сльозами, плачуть діти в ногах: «Ой тату, тату!» Побіг Трохим за братами. Повіз старий Запорожець п'ять синів на війну. (...) З дня надень мали увійти фашисти. Олеся стояла «біля холодної криниці край села»і проводжала сумним поглядом військові частини, що відступали. Ворожі літаки бомбардують міст.

al

ld z

.n

et

Олеся дивилась на шлях. Вона не була звичайною дівчиною. Вона була красива і чепурна. Олесею пишалася вся округа. Бувало, після роботи, вечорами, вона, як птиця, ну так же багато співала коло хати на все село, так голосно і так прекрасно, як, мабуть, і не снилося ні одній припудреній артистці з орденами. А вишивки Олесі висіли на стінах під склом в європейських музеях: в Лондоні, в музеї АльбертВікторія, в Парижі, в Мюнхені і Нью-Йорку, хоч вона про це й не знала. Учила її мати всьому. Була Олеся тонкою, обдарованою натурою, тактовною, доброю, роботящою і бездоганно вихованою хорошим чесним родом. Легковажні хлопці трохи соромились Олесі, вважаючи її за горду і неприступну... (...) До Олесі підійшов один з останніх бійців, танкіст Василь Кравчина, аж з-під Кам'янця-Подільського, і пожадливо припав до відра. Був він добрий кремезний юнак. Одежа вся в пилу і поті. На рукаві й спині пропалена сорочка на пожарах. Здорові темні руки, патьоки на шиї і скронях і зморшки на чолі також не по літах. — Спасибі, дівчино. Прощай, — промовив він, одрйваючись од відра. — Щаслива путь... постій... Слухай, — сказала Олеся тихо, дивлячись на танкіста глибокими скорбними очима. — Я тебе щось попрошу. (...) переночуй зі мною. Вже наступає ніч... коли ще можна, чуєш?.. — Вона поставила відро і підійшла до нього: — Я дівчина. Я знаю, прийдуть німці завтра чи післязавтра, замучать мене, поругаються наді мною. А я так цього боюсь, прошу тебе, нехай ти... переночуй зі мною... — При останніх словах голос Олесі затремтів і неначе погас. — Я не можу ночувати з тобою, — сказав Кравчина чесно і одверто. — Я в танку горів позавчора під бомбами. Я не герой. — Ти наш. 426


al

ld z

.n

et

— Я одступаю. Тікаю. Броня тонка. Я покидаю тебе. Пойми мій сором. Я не герой. — Ти нещасний. І я нещасна. Пойми ж і ти мене. Глянь, що робиться. Я хочу згадувать тебе усе життя, а не отих мерців, що вже пливуть Десною. Останься, правда! Олеся дивилася на нього з такою довірою, з такою болючою мольбою, що він умовк і не зводив з неї очей. Він дивився на неї, чужу, невідому, випадкову, аби ніколи вже потім ні на одну годину ніде не забути її, аби понести її, оцю дівчину, в своєму серці через усі бої, через усі вогні. — Ну, як же? Ну, добре... — Ото моя хата. — А де твої батьки? — раптом збагнув він. — Батько братів повіз, а мати поранена в лікарні. Якусь хвилину вони стояли одне перед одним у хатньому присмерку мовчки і не знали, куди рухатись. Вони були незаймані обоє. (...) Вони вірили і не вірили, що вони вже чоловік і жінка. — Знаєш, Василику, — шептала Олеся, нахиляючись над його лицем, — коли б ми жили, коли б сталося так, що ми житимем двоє, ми ніколи за все наше життя не скажем одне одному поганого слова. Правда? — Правда. — Ми навіть не подумаємо злого. Правда? — Правда. (...) я не забуду тебе, Олесю. Не забуду ні тебе, ні твоєї хати, ні криниці під вербою... Яка б ти не була, я вернусь до тебе. Хай ти будеш чорна, і хвора, і понівечена ворогом, хай посивієш ти від горя і сліз і побіліє твоя коса, хай ритимеш ти шанці проти мене, і плестимеш колючі німецькі дроти проти мене, і сіятимеш для ворога хліб під нагаями, ти зостанешся для мене прекрасною, як і зараз прекрасна ти. Якщо ж бо в розпачі ти проклинатимеш мене і всіх, що кинули тебе і на Дніпрі не вмерли, простив я тебе наперед, така вже наша доля, і ти мене прости, — сказав схвильовано Василь, дивуючись своїм надзвичайним словам. — Прощаю, — сказала Олеся, — тільки найди мене. — Найду, — сказав Василь, пригортаючи її до себе своїми сильними великими руками. — Коли ж так станеться, що не найду, — може, уб'ють мене, чи вибухну я десь, мо', на фугасах і розлечуся шматтям по полю, так що і кісток моїх не знайдуть для могили, я все одно вернусь до тебе! Я пам'ятником стану з бронзи у твоїм селі, отам ось за вікном! Я зрозумів, Олесю, — стежка назад до тебе є одна, один є шлях. Шлях геройства. Треба бути героєм і ненавидіти ворога... Олесю, — сказав Василь, подумавши трохи, — який же непотрібний, млявий прийшов я вчора до твоєї хати. — Я тебе простила. (...) 427


et

Гітлерівці входили в село, в'їжджали на мотоциклах, автомобілях, на гарматах, на танках, веселі і вдоволені. Засмалені сонцем, закурені, мокрі од поту обличчя вилискували радістю і здоров'ям. Грали на губних гармошках (...) щось німецьке. Чимало солдатів ішло зовсім без зброї, обнявшись парами, трійками, і весело насвистували. (...) Солдат висадив двері носаком і ввійшов до хати: — Здраствуй, матка! Молока, пожалуйста! Ріжуть свиню. Другу. Третю. (...) Висаджують сінешні двері. (...) З усіх радіостанцій Берліна, Братіслави, Праги, Парижа, Будапешта, Рима, Токіо, по всьому світу транслювалася промова Еріха Коха, щоб знало все солдатство, всі німці, німецькі друзі, васали й раби, які перспективи одкрилися перед солдатом на Вкраїні. Сорок п'ять гектарів на душуі От що значить іти вперед, коли тебе веде Гітлер! (...)

al

ld z

.n

— Цю землю можна їсти! На! їж! Я хочу дивитися на тебе, сину мій, як на символ свого буття отут! — Ернст фон Крауз, старий полковник німецької розвідки, протяг своєму сину лейтенанту Людвігу Краузу жменю землі. Людвіг стиснув землю в жмені і лизнув її язиком. Це був расовий гітлерівський пес останньої формації, жорстокий, лихий мерзотник, герой шибениць, масових палійств і ґвалтувань. Цей темний неук не раз ошарашував навіть свого старого вовкабатька одчайдушною своєю рішучістю і брутальною винахідливістю в розправах з ворогами імперії. Часом старий Крауз жахався свого виродка, проте німецька батьківська сентиментальність і давня жадібність мрійника завоювань заспокоювали його і радували. (...) Ернст фон Крауз навчав свого сина, як треба поводитися з поневоленим народом.

— (...) Людвігу, ти мусиш знати, у цього народу є нічим і ніколи нй прикрита ахіллесова п'ята. Ці люди абсолютно позбавлені вмінні прощати один одному незгоди навіть в ім'я інтересів загальних, високих У них немає державного інстинкту... Ти знаєш, вони не вивчаютІ історії. Дивовижно. Вони вже двадцять п'ять літ живуть негатий* ними лозунгами одкидання Бога, власності, сім'ї, дружби! У них в{2 слова нація остався тільки прикметник. У них немає вічних істин* Тому серед них так багато зрадників... (...) * Дехто з хлопців вирішив, що війну можна пересидіти в клуні.

428


al

ld z

.n

et

У колгоспника Купріяна Хуторного в клуні зібрались сусіди, здебільшого товариші Купріянових синів Миколая й Павла, що не знайшли в собі сили пройти мимо рідних хат і, кинувши велике товариство, приплелись додому на горе батькам і собі. Клуня перетворилась у своєрідний клуб загублених душ. Тут пилася горілка, гралося в карти, проклиналася доля і все на світі. І ніщо вже нікому не помагало. Сум і темний розпач у присмерку клуні повис над людьми, мов туман. (...) Раптом одчинились ворота, і в клуню вбігла перелякана дочка Купріяна Христя. — Тату, Павло в поліції! Уже з рушницею! — Павло? — Он іде до хати! Купріян Хуторний немов скам'янів. Збентежилась трохи й решта. — Гляньте, Павло і Гаркавий Іван! Павло з Іваном ввійшли в клуню з німецькими рушницями в руках. — Здрастуй, поліціянт! Моє поштеніє! — усміхнувсь Купріян, немов випивши чарку гіркої отрути. — Я не поліціянт. Я охорона порядку, — промовив Павло нові чужі слова. — Порядку? Якого порядку? Кого охороняти і від кого? Ти, сукин ти син нехай. Блазень! — Купріян кинувся до сина з кулаками. (...) — Перший поліцай фашизму Павло Хуторний! О, страмота! (...) — Кидай зброю!— спалахнув Купріян і несподівано схопив за гвинтівку. Раптом прогримів постріл, і смертельно поранений Купріян упав з тяжким стоном додолу. — Гальт! Руки вгору! Виходь! — гукнув німецький єфрейтор, з'явившись на порозі якраз в момент пострілу. — Тікай, Миколо, — гукнув Купріян. Христя кинулась до свого нещасного батька. — Доню моя... Моя дорога... Моя дорога квіточко. Оце наша гірка слава. Наш талан... Микола вискочив з клуні, збивши з ніг єфрейтора ударом кулака, і кинувсь тікати городами. За ним побігло й троє дезертирів, що сиділи окремою компанією під клунею на колодах. Вони чули постріл і крики і побігли за Миколаєм, не знаючи гаразд, що й трапилось. (...) Потім зупинилися. Микола запевняв, що треба десь шукати партизанів, що ніхто не зможе пересидіти війну в клуні, але хлопці все одно стояли в нерішучості: хто ж його знає, чи його йти, чи не йти.

У грізну велику годину життя свого народу не вистачило у них ні розуму, ні великості душі. Під тиском найтяжчих обставин не одійшли вони на схід зі своїм великим товариством, що йому потім судила 429


.n

* • *

et

доля здивувати світ своїми подвигами. Звиклі до типової безвідповідальності, позбавлені знання урочистої заборони і святості заклику, мляві їх натури не піднялися до висот розуміння ходу історії, що кликали їх до велетенського бою, до надзвичайного. (...) І вішателі з Людвігом Краузом, сміючись і жартуючи, вже готували шибениці й для всієї компанії, що була в клуні при вбивстві Купріяна Хуторного. Людвіг був щасливий. Він діяв. Уже вели побитих дезертирів і оточенців в синяках. Вже лупцювали їх конвоїри по чім попало на ходу. — Ну, собакої Пропадеш же й ти! Ай! Пропадеш, батьковбивець! — Іди, йди, — пробубонів Павло. Він був уже в числі конвоїрів. — Ух ти, убийбатько! Іуда! — Я не вбивав. Не мучте мене. Вони самі на кулю напоролись! — Га! А ми самі на шибеницю йдемо?! Через тебе, сучий сину! — Я не знаю. Я не суддя вам. Я сторожа, мені приказано. Що я буду робить?! — Рус! Замовкни, свиня! — гаркнув німецький єфрейтор і ще раз оперезав бідолаху по спині.

al

ld z

(...) Оставшись один, Запорожець зняв з покуття портрет Сталіна. — Прощайте, товаришу. Не думали ми з вами, що так вийде, та сталося — не малою, великою кров'ю на [своїй] території, — тихо промовив він до портрета. — Що буде з народом нашим? Виживе він чи загине, що й сліду не стане ніякого? Розженуть його по каторгах та по лісах, байраках та гнилих болотах, як вовків сіромах, та натруять одне на одного, так що й живі завидуватимуть мертвим. Горе нам... Народ безсмертний, ви казали, товаришу мій. Ой, важке наше безсмертя! Важка доля народна... чую смерть. Почувся стук у двері. — Прощайте, йдуть, — Лаврін повернув портрета до стіни й поставив долі. (...) Німці позганяли селян на збори, щоб громада сама обрала старосту, але вони сказали, що немає такого, хто був би старостою. Фашисти загнали людей у ставок, і вони стояли по горло у воді. Жінки плакали. Згодом у топільчан виникла думка вибрати старостою Лавріна Запорожця. Вони почали його вмовляти.

— Лаврін, у тебе сини в армії. Що тобі? Прийми тягар. Прийми, Лаврін Михайлович. — Кому, як не тобі, Лавріне, — гомоніли люди, заклякаючи в воді. Вже декому не вистачило сил, і дужчі підтримували недужих. (...) Саме тоді, коли Лаврін змушений був погодитися на ганебну посаду, невідомо звідки з'явився куркуль Григорій Заброда.

430


.n

et

— Як же це так, прошу прощенія. Я біг сюди з Північного Сибіру через фронт, повз гадюкою, ліз, котився бубоном. Велику книгу можна написати про мої страждання! І ось прибіг, — Запорожець! Цей же чоловік голова колгоспу, — грізно сказав Заброда. — Який же він староста. Він же мене виселяв до Сибіру! (...) — Фатер! Ідея, — сказав Людвіг. — Це чудесний начальник поліції! — Поліцай! Ідея... Да. Альзо1, будеш начальником поліції! (...) — Русе! Подайте один одному руки. Ну! — почервонів од гніву Ернст фон Крауз. Два непримиренні вороги Лаврін Запорожець і Максим Заброда подали один одному руки, розстрілявши тут же один одного очима. Минали дні, минали ночі в загравах пожеж. Минуло літо. Мокра осінь. Розбухли холодні болота у дрібних дощах. Горіло. Над очеретами туман і дим. (...) По шию, по рот у холодній воді брели болотами на схід многі тисячі бездоганних героїв-страдальців, немов розкидані негодою величезні журавлині ключі. (...) Василь Кравчина, поранений в руку, одступав по дорозі з групою добре озброєних бійців, і тяжкий сором і гнів розтинали його душу. Він почував себе винуватим перед людьми, що дивились на нього з вікон і тротуарів маленького міста. В їх очах він читав мовчазний гіркий докір, і смуток, і страх. Це саме почували й бійці. Виснажені обличчя їх були злі і похмурі. (...)

ld z

Тим часом старості Лаврінові Запорожцю доводилося виконувати свої нові обов'язки.

al

— Пожалійте людей, тату. Що ви робите? — Олеся підійшла до батька-старости рішуча й схвильована. — Яких? — Нащо ви людьми орете? — Вони мене на це обрали. (...) Не хотіли ярем, треба було битися за волю. — Не могли всі битися... — На жаль, це так. Але будуть битися. А хто не буде — вмре. — Тату, вони вас уб'ють. — Знаю. Така вже моя гра. Не вони вб'ють, уб'ють німці. Не вб'ють німці, наші, повернувшись, уб'ють. Фашистський прихвостень... Жалько людей... А мені себе жалько. На мене, проклятого, повісили все зло. Староста-собака! Староста-кат! А там, дивись, сини одмовляться! Начальник поліції Заброда розумів, що Лаврін не міг перетворитися на німецького блазня, відчував, що той веде подвійну гру, і говорив про це фон Краузу. 1 2

Отже (нім.). Спокій (нім.).

431


— Я не сплю ночами. Я заганяв усю поліцію. І хоч би тобі що-небудь. Нічогісінько. Орють у ярмах, молотять, а хліба нема, корови пропадають, і все мовчить, і проклинає ніби Запорожця, і щось тут є, от-от-от-оті.. (...) За наказом фон Крауза Лаврін Запорожець складає списки молоді для відправки в Німеччину, до них він вніс і рідну дочку Олесю, щоб не викликати підозри в німців.

et

— Я прийшов сказати вам про одну свою помилку, — тихо промовив Запорожець, підійшовши до Крауза,— Народ хвилюється, і це моя вина. Я ж дочку свою не вніс до списку. Признаюсь, пожалів. Батьківська слабість. Простіть. — Що ти, Лаврін? — Пишіть дочку. Сила прикладу велике діло! Пробачте, що збагнув не зразу. — О, Лавріне, ти переміг мене, — сказав схвильовано Крауз. — Я хотів просити тебе про дочку. Крауз поглянув на Заброду. Заброда зблід увесь і тяжко задихав. (...)

.n

Удома Лаврін викликав Мину Товченика й попросив його передати листа партизанам. Мина спочатку пішов додому і звелів своїй дружині Одарці подавати обід, а синові спішно запрягати коня. Приятель сина Павло Хуторний непомітно забрав Лаврінового листа.

al

ld z

Незліченними ешелонами вивозили в Німеччину українських людей. (...) Олеся притулилась до матері і, цілуючи худу воскову материну руку, промовляла тихо, утопаючи в нестерпній тузі: — Прощайте, матінко моя рідна, не забувайте мене, не забудете? А коли вернуться наші з війни, передайте... Ой, не вернуться, мамо... Олеся плакала. Вона відчувала своєю чистою дівочою душею, ще вже ніколи не побачити їй своєї тихої доброї матері. — Донечко моя, дівчинко, до останнього подиху свого молитимусь я зорями вечірніми й ранешніми, щоб обминуло тебе горе лихе і лихая поруга. Щоб вистачило тобі силоньки у неволі, щоб не покинула тебе надія, голубонько моя... — тужила мати Тетяна Запорожчиха, пригортаючи до себе дочку востаннє. — Не вернуться, мамо. Не побачу я вже ні Романа, ні Василя.., Рознесе нас по всьому світу, хто збере нас, матінко? Хто? Хто нас покличе? Мамо, мамо! — Збере. Вір, донечко, як би тобі не було важко, вір, надійся, віруй, дитинонько моя. — О, матінко, які ж ми нещасливі! Яка нещаслива земля наша! Плакали люди навколо. Прощалися матері з дочками, сестри з братами-каліками та малими дітьми. Плакали обідрані, покинуті діти, розлучалися з матерями, розкидало їх на всі сторони. (...) 432


al

ld z

.n

et

Коли жандарми поставили перед фон Краузом Лавріна Запорожця, побитого, у порваній одежі і знесиленого нерівною боротьбою, Ернст фон Крауз трохи не збожеволів од сказу. Проте він стримав себе, почуваючи, що одна хвилина гніву вже може погубити його. Важко дихаючи, блідий, він дивився на Запорожця і довго не міг вимовити слова. — Ти зібрав сотню юнаків і дівчат, щоб відправити їх в партизанський загін? — спитав він несподівано спокійним звичайним тоном. -Да. — Ти послав партизанам ось цього... — Да. Цього листа я послав до партизан, щоб вони знищили по дорозі охорону і забрали до себе молодь. (...) — Ай, як я ненавиджу тебе, слов'янська собака! — важко задихав фон Крауз. — Ой хоч би мені вибратись з проклятої цієї країни! — Не виберешся. (...) — Посадити на ніч за дріт! — наказав він жандармам. Часом уночі заграви пожеж освітлювали поїзд. (...) ' У товарних вагонах співають дівчата, притулившись одна до одної. (...) — Раби... Розженуть нас по чужих світах, мов чайок у бурю. Буде нас по горах, по долинах, по чужих країнах, — не втихала Христя. — Христе, тікаймо! — твердо й рішуче прошепотіла до неї Олеся. Вечоріло. В концентраційному таборі в проваллі за селом невільники позалазили в нори і ляскали зубами од холоду. (...) За колючим дротом сидів Лаврін Запорожець і плакав. На темне небо повиходили зорі. Запорожець подивився вгору. Небо було велике, урочисте, вічне. Далекі зорі освітлювали його холодним байдужим світлом. Почуття вічності і безмежності світу спустошило його трудну душу і трохи заспокоїло. «Що смерть моя і смерть моїх дітей? — думав Запорожець. — І що мої мізерні муки, коли зникають в небуття тисячі наших людей. Гинуть родини, гинуть роди без числа і краю...»(...) Лаврінові почувся жіночий гук, то Мотря Левчиха прийшла передати йому щось поїсти. Заброда вбив цю жінку.

— Се ти вбив? — тихо спитав Запорожець. — Кого? — Заброда оглянувся. — А, Левчиха... Та що Левчиха? Мені тебе ось жалько. Ой, болітиме, Лавріне! Зірвуться з твого язика і партизани, і зброя, та буде пізно. Жалько. (...) Далі вони не витримали і вчепилися, схопивши один одного за руки через дріт. Вони почали ламати один одному руки і пальці. Потім вони обнялися і довго душили один одного через дріт. (...) Довго говорили вони на колючому дроті. Говорили про владу, про землю. (...) Говорили про куркулів, про заслання, про страждання на чужині, про голод, про смерть, про зради. 433


al

ld z

.n

et

Вони плювали один одному в очі Сибіром і стражданням, голодом і смертю. Вони плювали один одному в лице Гітлером, німецькими погромами і пожежами, шибеницями, рабством і шаленою ненавистю до Гітлера усього світу. Ненависть розбушувалася в їхніх полум'яних душах і виривалася з них страшними вибухами одна проти одної. Вони били один одного важкими іржавими уламками своєї важкої історії і стогнали обидва від ударів. Вони то одходили один від одного, то сходилися зовсім близько, і промовляли один до одного, і знову хватали один одного, і вдивлялися один одному в блиск очей і зубів у темряві. Вони давили один одного і притискали груди і голови до дроту, і колючий дріт вгрузав у їхні чола, і кров стікала з них, і ненависть, і пристрасть. (...) — Подай мені хліб, чуєш? Хліб подай! Я його не буду їсти. Я поцілую його. — Не подам!!! — осатанів Заброда і почав шалено топтати вузлик з чорним хлібом і мертву Левчишину руку. Запорожець неначе скам'янів увесь. Він побачив свою смерть — ось вона, топчеться зовсім близько, люта, невблаганна. І стрепенулася у Запорожця нелюдська жадоба життя. З широких українських степів, з ярів і темних байраків повіяло на нього смалятиною історії, головешками, димом і кривавою парою. Пристрасть боротьби і помсти, вся воля, весь розум спалахнули в ньому з такою страшною силою, що він в одну мить ніби возвівся в якийсь надзвичайний ступінь, близький до вибуху. — Стій, собако! Не смій топтати! — прохрипів він і страшно блиснув очима. Заброда спинився. — Га?.. Ага!.. — несамовито агакнув він, роззявивши рота, і повернувся до Запорожця. І кинулися вони на дріт іще раз мовчки, ударились грудьми, обнялися, і ось тут тільки Заброда відчув, що він загинув. Це був уже не той Запорожець. Немов залізними обценьками вчепився він в Заброду, обняв його, зірвав з землі, підняв, тяжко хекнув, з усієї сили шарпонув на себе і притис горлянкою до дроту. Порвався дріт. Тоді, вхопившись голою рукою за порвану дротицу, Запорожець закрутив її навколо Заброди і зав'язав йому на жилуватій шиї смертний вузол. Потім він кинувся на дріт. Залізні колючки впивалися йому в босі ноги, в руки, в груди. Вони рвали, роздирали в шмаття його шкіру, але він не помічав уже нічого. Він виривався на свободу. — Гальт!1 — гавкнув з-під дерева Людвіг Крауз і, витягаючи поспішно з дерев'яної коробки маузера, кинувся до Запорожця. Він не сподівався такого повороту дії. Запорожець стояв уже на загороді. 1

434

Стій (нім.).


et

— Гальт! — гукнув він ще раз уже коло самого дроту і прострелив Запорожцеве обличчя майже впритул. Стріляти вдруге йому вже не судилось. Блискавичним стрибком Запорожець насів його зверху і вбив одним ударом кулака у вухо. Удар був такий страшний, що офіцер умер в одну мить. Але Запорожець уже не міг спинитися. Він виплюнув офіцеру в лице десяток своїх зубів і бив його по мертвій голові з нелюдською силою. Заторохтіли постріли. Тоді Запорожець схопив Забродин автомат і випроставсь — увесь в крові, гарячий і натхненний. — ГейІ Піднімайтесь, хто сильний та дужий! Гей, хто жити хоче, вилізай з могил! Вставайте, гей! Такого ще не бачив ні український місяць, ані зорі. Запорожець один знищив половину ворожих автоматників. Для нього ніби не існувала темрява. Він бачив усіх і все. Він виводив людей на волю, туди, де було закопано зброю. — Ні кроку назад! Вперед, за мною вперед! — Стій, назад! Не губіть нас! Назад! Стріляємої Огонь! — ревли поліцаї. Ніхто не відступив, ні одна душа. Так хотілося жити. (...)

.n

Дівчатам-тополівчанкам удалося втекти з німецького поїзда, але згодом їх наздогнали й повернули.

ld z

(...) Уночі вони знову впали з поїзда на ходу. Вони бігли довго по полю, потім байраками, долинами до лісу. За ними гналися. Вони падали, біжучи, й знову бігли. По них стріляли. Вибившись з сил, вони стали й підняли руки вгору.

al

Вони знову їхали в поїзді з іншими дівчатами, коровами, кіньми. Довжелезними поїздами вивозились до Німеччини невольники з української землі. Ешелон спинився на маленькій спаленій станції поруч з другим ешелоном, що теж тягнувся на захід. З товарового вагона виглядали чоловіки. Жовті, виснажені, неголені, биті полонені люди з концентраційних таборів, оточенці, дезертири й так собі небораки, позбавлені волі й закону, вивозились на тяжкі й небезпечні роботи до Німеччини. (...) На останній українській станції Олеся і Христя втекли. Шлях їм перегнула широка ріка.

(...) — Прощай, Христе! Прощай, я плавати не вмію! Що ж мені робити, Христе?! — тужила Олеся, бігаючи, заломивши руки, понад берегом річки, вздовж очеретів. Христя перепливала річку. Вона була вже посередині. — Вони вже біжать до мене, Христе! — кричала Олеся. — Я чую їх свист! Мамо, матінко, Василю! — Олеся оглядалася навкруги. — Ага, ось вона! Тікати?! 435


al

ld z

.n

et

Три німецькі жандарми вхопили її й зірвали з землі. Олеся вирвані лась од них і припала до землі. Вона хотіла взяти жменю землі. Вонщ схопили її за руки. 1 — Дайте мені хоч жменю землії Прошу вас! Щ — Для чого? І — Рідна земля моя. і — Це наша земля, українська дура, — процідив крізь зуби жандарм і повалив Олесю. — Одійдіть... ' Страшно помстився фон Крауз за смерть свого сина. Він власно^ ручно перестріляв усіх поліцаїв, крім двох, Івана Гаркавенка і У стима Товченика, яким вдалося сховатися в кущах. Спалили хатину Запорожця, за нею синову хату, братову. Потім; німецькі наймити, ремісники і прикажчики кинулись до хат усіх, хт$ї був у партизанському реєстрі. Клали цілі родини додолу в ряд і стрілі ляли, підпалюючи хати. Вішали, регочучи од клінічної пристрасти ганялись за жінками, однімали дітей у них і кидали в огонь. Жінки,! щоб не жити уже на землі, не бачить нічого, не клясти, не плакать,! плигали в розпачі в огонь, услід за дітьми і згорали в полум'ї страшкі ного німецького суду. Високе полум'я гуло у саме небо, тріщало, ви-! бухало глухими вибухами, і тоді великі солом'яні пласти огню, немов | душі українських розгніваних матерів, літали в темному димному не^ ] бі і згасали далеко в пустоті небес. Повішені дивилися вгору з страш- | них своїх шибениць, ще гойдаючись на них і одкидаючи на землю не- ^ забутні моторошні тіні. Горіло все село. Все, що не встигло втекти до і лісу, в очерети, в потайні ями, — все загинуло. Не стало прекрасного села. Не стало ні хат, ні садків, ні добрих лагідних людей. Одні тільки печі й печища біліли серед попелу й вугілля та де-не-де висіли трупи. Нікому було ні плакати, ні кричати, ні проклинати. Світало. Тихо. Аж ось промчалися по мертвій вулиці два вершники туди й назад. В горіле селище в'їжджав невеликий кінний партизанський загін. Видно, здалека прибули народні месники. Коні були стомлені, в милі. Тільки вершники не знали ніби втоми. Все оглядались, тримаючи напоготові зброю. Стали. До тихої криниці під вербою; де колись Олеся воду брала, під'їхав вершник Роман Запорожець, командир партизанського загону. Довго гуляв Роман по Вкраїні, багато висадив у повітря мостів, поїздів, військових складів. Тисячі окупантів прокляли своє життя за одну-єдину зустріч з партизаном Запорожцем. Не многі б тополівці впізнали в ньому м'якого, веселого Романа. Сувора боротьба, і НСЧУване народне лихо, і народна кров, що повеліла йому виконання суворих своїх історичних присудів, поклали на ньому чорстоку свою печать. Це був воїн, безстрашний месник, подібний до прадідів своїх, ім'я яких він носив. За його голову покладена була фашистами висока ціна. І от, мандруючи в глибокий рейд, заскочив він до рідного села. 436


Рідне село! Чиє серце сина або брата не стугонить у грудях? Не рветься вперед? Не мліє в тривозі — де ви, де ви?! — Гей! Хто живий? Озовися! (...) Тільки одна душа обізвалася. Коли підійшов Роман до льоху і, відчинивши ляду, промовив до чорної ями свої слова, обізвалася з ями одна душа — материна. Кинувся Роман у яму. — Мамо! Присвітив ліхтариком і побачив серед трупів свою матір. — Синочку!.. — і вмерла. На другий день повстав увесь район. — Партизани! Фон Крауз схопився з ліжка і затремтів од жаху. Ховатися! Куди? Заходив будинок од вибухів бомб. У місто вривавсь Запорожець. Вороги тікали, одстрілюючись, куди видно. Молодий народ ішов до партизан в ліси, і матері благословляли синів своїх на труд і грізні бої, на життя в лісах і болотах, на подвиги.

.n

et

Утікши з концтабору, Лаврін Запорожець пішов до партизанів. Проте вони зустріли його вороже, бо знали про його службу в поліції, а про Лаврінів план визволення юнаків і дівчат, яких фашисти відправляли до Німеччини, ніхто не відав. Ніхто не знав також, що довелося пережити Запорожцю, коли вороги дізналися, яку подвійну гру він увесь час вів.

al

ld z

Лаврін зрозумів, що настала його остання хвилина. (...) — А по-моєму, ви показилися... Вбивайте, прошу вас. Вбивайте, ну! Доставте радість полковнику Краузу. Соблюдіть чистоту лінії. — Терпка гіркота і біль почулась у голосі батька п'яти синів. — Що він меле? — Народні месникиї.. Хіба те, що сталося зі мною, з селом, не тяжче смерті у сто крат?.. Партизани притихли. Багато різних думок, почуттів, спогадів розбудили в них ці слова Запорожця. Перед їх духовним зором виникла раптом вся Вкраїна в огні, у множестві страждань і тяжких протирічивих трагедійних стиків. Велика нещаслива земля! Раптом залунали крики. Показалися вершники, швидкі, як вітер зі сходу. — Товариш командир! Партизани з-за Дніпра! — Ур-ра! — лунало в лісі. До Гулака під'їхав Роман Запорожець. — Здоров, товариш! Що за Каїн під деревом стоїть? — Батько твій, синку! — узнав Запорожець свого сина. — Гітлерівський прихвостень... І Лаврін Запорожець упав непритомний. (...) У Німеччині Олеся випадково потрапила на роботу до будинку родини офіцера Ернста фон Крауза. Однак думкою дівчина була в Україні.

437


(...) Вона линула над нею до батька, до матері, до братів, до Василя, що десь далеко-далеко проливають свою кров за рідну землю. (...) В одному з жорстоких і кровопролитних боїв Василя було тяжко поранено. Олеся втекла з будинку фон Крауза.

.n

et

(...) Багато лихих надзвичайних вітрів носило Олесю, мов піщинку в пустелі. Багато горя і бруду з трудних кривавих шляхів і переплутаних стежок прилипло до молодого її тіла і душі. Не раз і не два кричало, розтиналося, горіло огнем у грудях дівоче її сумління під тиском мерзоти і невблаганного насильства на широкому терені аморальності і занепаду. (...) Вона йшла додому. Сила, що несла її на схід, на Вкраїну, була надзвичайна, її несла мудра невмируща воля до життя роду, оте велике й найглибше, що складає в народі його вічність. Вона була вже не красива, не молода, не чорнява. У неї було сиве волосся і брудні, вимучені руки, з усіма слідами холоду, голоду, лісу, байраків, земляних ям і нужди. Не питайте, якою ціною добралася вона додому. Бо тоді ви розстріляєте її за аморальність. Думайте, що вона жалібними брехнями прикриває легковажність свою і розпусту, якщо ви самі брехун. І тоді стане одною жінкою менше. (...)

ld z

Діставшись до рідних місць, Олеся випадково зустрілася зі своєю подругою Христею. Вона з болем розповіла Олесі, як їй довелося стати дружиною капітана італійського карного загону Антоніо Пальма, як потім, скориставшись нагодою, утекла від нього, потрапила в полон до партизанів...

al

Коли прокурор партизанського загону Лиманчук узнав, що партизани захопили в полон жінку капітана Пальми, він страшно зрадів і зараз же заочно присудив її до розстрілу як підлу зрадницю вітчизни. (...) Коли її вели на допит, вона ледве йшла. Все її молоде тіло утратило свою силу й ніби розтало. Вона немов падала з великої висоти на землю в страшній свідомості, що парашут за спиною не розчинився і вже тепер їй ні спинитися, ні крикнути, ні покликати... Земля невблаганно тягла її до себе, земля. (...) Вона йшла серед дорогих своїх рідних людей чужа і ворожа. Вона була вже окрема од них. їх могутня ненависть до окупантів і до всього, що зв'язане з їх клятим іменем, спустошила її. їй захотілося вмерти. Вона спотикалась. Глянувши на неї, прокурор Лиманчук зразу ж розкусив її геть всю. Він побачив у її очах зловісне полум'я ненависті до Радянської влади, якісь приховані таємниці і темну, замкнену ворожість до себе. (...) — (...) Де твоя дівоча честь у велику добу боротьби святої Батьківщини? Де? Нема? Кажи! — Нема. 438


al

ld z

.n

et

— Все! — закінчив Лиманчук. — Нема, — повторила вона, і раптом немов передсмертна блискавка освітила всю її свідомість. Згадала вона все, що бачила в огні пожеж, тікаючи од німців через всю Вкраїну — попалену, розбиту, поруйновану, обездолену. — Слухайте, — сказала вона тихо. — Я знаю, що мені не вийти звідси живою. Щось мені тут ось, — вона поклала руку на серце, — каже, що прийшла моя смерть, що зробила я щось запретне, зле і незаконне, що нема в мене ні отієї, що ви казали, національної гордості, ні честі, ні гідності. Так скажіть мені хоч перед смертю, чому ж оцього в мене нема? А де ж воно, людоньки? Рід же наш чесний. — Годі, повія! — Яка я повія? Мучениця я! Сльозами проводжала вас, сльозами й стрічаю! Товаришу мій, — сказала раптом Христя зовсім іншим тоном, ніби зрозумівши в останню мить щось найголовніше. — Я не признала вас за свого суддю. Ви тільки можете мене знищити як огидне, небажане явище, яким я дійсно є. Але це не все. (...) Я пам'ятаю вас. Ви прошмигнули через наше село. Я наливала вам воду в радіатор. Він сильно протікав у вас, і ви лаялись так голосно й гадко. Я плакала тоді і, плачучи, питала вас, чи будуть фашисти в нашому селі: може б, я втекла? Пам'ятаєте, що ви сказали мені. Ви назвали моє питання провокаційним. От я й осталась під німцем, повія й стерво. От ви чисті, а я ні. От ви презираете мене, загрожуючи смертю. А я хочу вмерти, хочу! Мені гидко. Чим ви можете покарати мене? Мене життя вже так покарало, що більшої кари й не придумати. — Товариші, — сказав Лиманчук, почервонівши од особистого гніву і образи. — Постійте, голубчику, — сказав раптом командир загону. — Як тебе звуть? — звернувсь він до підсудної. — Христина. — Прізвище? — Хуторна. — З Тополівки? — Так. — Е, та це ж Купріянова дочка, Хуторного! — Дядечку! — Христя кинулась до командира і впала перед ним на коліна, обливаючись сльозами. — Тополівська, чи бач. Е, нема вже ні Тополівки, ні Купрія, ні братів. Пожерло лихо, — зітхнув командир. — Пождіть, я сам її допитаю, — сказав він і повів Христю в ліс. — Ти не дивись, що вони злі, як шершні. Ненавистю тільки і живем. На снідання ненависть, на обід і на вечерю. Така наша доля. Нічого, дівчинко. Все проходить, і це пройде. Знищимо ворога, забудеться і ненависть, і горе, і знову розцвіте земля наша в добрі і згоді, і будемо добрими, як були — ще добрішими станемо. 439


al

ld z

.n

et

— Дядечку!' — (...) Одне тільки скажи мені, як рідному батьку, — шпіонка ти чи ні? Коли шпіонка, розстріляєм тихенько, щоб не мучитись тобі все життя в трутизні зради, бо це непростимий гріх. Ніщо у світі тебё не простить. Не шпіонка... * — Клянуся вам святою нашою землею — ні! — Ні. Ну й слава Богу. А те все якось обійдеться, дівчинко. (...) — Це і все. Я йду помститися, Олесю, — сказала Христя. Вона булгі бліда од спогадів і врочиста. — Вони вдунули в мою душу помсту, і Я ожила. (...) Я йду вже другий день. По дорозі, думаю, зайду попроща»' тися з рідним хатищем. Аж ось ти. Розкажи мені про себе. ' — Колись, мо', розкажу, якщо не можна буде забути. (...) Вони прислухались. Десь далеко на сході розгортався великий бій. Гриміли гармати. ' Німці відступали через село, кидаючи на шляху побиті гармати^ машини. Люди ховалися в льохи. ' — Поможи вам, Господи! Матері молилися в ямах за синів своїх, визволителів. — Привітайте, синочки, рятуйте нас! Простягали з ям руки до неба. Материнські очі світилися сльоза^ ми надії. (...) Військо входило, в'їжджало в село і мчало далі вперед. Бійці пролітали на танках, машинах чи просто бігли, гаряче і голосно дихаючи. Вони ще не вийшли з бою, очі їх дивились далеко вперед і горіли лютим огнем. (...) Але радість перемоги почала потроху прояснювати людські чола. (...) З темних льохів, з брудних ям, із-під зруйнованих печищ вилізали землистого кольору, чорні, погано одягнені люди. (...) Багато бачили вони такого забороненого для людських очей, що не забудуть і потомки в віках. (...) Та не пощастило цього разу старому німецькому вовкові втекти од Запорожців. Уже не одним, а двома загонами переслідували фон Крауза Лаврін з Романом. І партизанські загони вже були не ті, що на початку війни. Все, що було в загонах випадкового, в'ялого, зайвого, — все було зметене з лиця землі — зрадники, ледарі, шкурники. Множество безстрашних загинуло в битвах, замучено в полоні. (...) Запорожці переслідували його по п'ятах. Вони почали вже йому снитися. Одного разу йому приснилося, як він, полковник Ернст фон Крауз, стояв зв'язаний по руках і ногах перед Лавріном Запорожцем оточений страшними його партизанами, як звелів Запорожець виколоти йому очі, одрізати язика, вирізати свастику на грудях і на лобі, як прострілював він йому голову, живіт, груди і кидав у вогонь палаючої своєї хати. З тяжким стогоном Крауз схопився з постелі. 440


al

ld z

.n

et

— А, українська собака! Ти мені будеш снитися, терзатимеш мою душу вві сні! (...) Так з вогнем і мечем метався українськими просторами фон Крауз, переслідуючи Запорожців, рятуючись од Запорожців, втікаючи від них, оточуючи й душачи їх, поки, нарешті сам, оточений, не став перед Лавріном і Романом Запорожцями, хитаючись неначе п'яний. (...) — Ні, я не дозволю тобі падати, сучий ти сину, — сказав Запорожець Краузу, коли той, не витримавши погляду, захитався, готовий упасти. — Не одвертав ти підлого свого погляду од страждань і смерті людей наших, не одвернешся і від народного суду. Стоятимеш, поки не поламав я тобі ноги, дивитимешся мені в обличчя! І, поставивши перед собою фон Крауза, Запорожець розмахнувся і вдарив його по морді. (...) Лаврін оглянувся. Партизани стояли навколо нього — українські, російські, казахські, татарські, киргизькі його сподвижники й брати. Серед них виділявся один. Він стояв наче дерево після бурі. Не було на дереві ні цвіту, ні листя. Все зірване і занесене невість-куди. Сірий попіл упав на партизанський чуб, і безмовна пустка застигла, здавалося, навіки в нерухомих його очах. Два роки ходив він у бої і в найодчайдушніші засади, та смерть незмінно відступала перед ним. Четверо дітей, дружина, старенькі мати і батько, і всі сусіди його, роздягнуті геть, згоріли в старій дерев'яній церкві вночі, посеред палаючого села. Згорьовані їхні крики в огні, що потрясли всю його душу, ніколи вже не дадуть йому ні покою, ні забуття. Тяжко поранений, з обгорілою головою й руками, чудом відповз він від німецького вогнища до партизанів, і відтоді вже ні куля не брала його, ніщо — така сильна була в ньому жадоба помсти. До нього й звернувся Лаврін: — Тобі вже нічого втрачати на цьому світі. Одведи убивцю в ліс, щоб ніхто не бачив, як повернув ти йому все, що приніс він на нашу землю. Так загинув Крауз. (...) Капітан Василь Кравчина стояв на горбку і дивився в бінокль. Коли недобита німецька піхота ринула в пролом, що утворився, він розвіяв її вщент, але бій припинився ненадовго. Не встигли артилеристи перекурити, як вже горбок під ними затремтів від важкості ворожої артилерії, задихав, задимив, як вулкан. Заревли над головою літаки, а вдалині з-за горбів виповзали вже танки. (...) — Бийте, бийте, хлопці. Не жалійте ні одної тварюки! — кричав Кравчина, працюючи вже на батареї пораненого Якимахи як боєць. Багато танків розбили й спалили товариші в цій атаці, багато німців убили зовсім близько перед очима, очі в очі, крик у крик, — нічого не пожаліли. Всі відзначилися до одного чоловіка. Кожний пролив кров ворога, і танки жарко палали перед трупами своїх хазяїнів високими, аж під саме небо, багаттями. Німці не витримали і подалися в нестямі назад. (...) 441


al

ld z

.n

et

— За що ми б'ємося? За що умираємо? — голос Кравчини затремтів од глибоко напруженого хвилювання, і хвилювання передавалось бійцям. — Вороги наші б'ються за особисті багатства, за владу над нашою землею. Наші друзі воюють за мир, і лад, і радості багатого, щасливого життя своїх країн, і здивовано питаються один у одного по кабінетах: за що ж бо бореться український селянин? За стільки, мов, доларів або марок, як німецький, чи не за стільки? За стільки гектарів землі, як Гітлер обіцяє кожному солдату? Ні, не за стільки, брати. Ми б'ємось за те, чому нема ціни у всьому світі, — за Батьківщину. — За Батьківщину, — глухо зітхнули бійці... Кравчина вдивлявся в обличчя своїх дивовижних воїнів. Не прості люди стояли перед ним, ні. Ті, що пройшли з трудами, гнівом і найтяжчими боями всю Україну, Дон і волзькі степи з незабутніми розлуками і зустрічами. Ті, що здивували весь світ під Сталінградом. Ті, що бували в надлюдських бувальцях. Перед ним стояли професори боїв, засідок і грізних нападів... (...) Даремно викликав Кравчина батарею Запорожця. Ніхто не обізвавсь. Вистріляли Запорожченкові хлопці всі покладені їм в житті набої, добре потрудились і попадали спати на віки вічні. (...) Все віддали. Все до останньої нитки. Поквиталися з життям, з війною, з ворогами на всю силу. Не мудрували, не ховались по резервах і тилах, не обростали родичами на простих своїх артилерійських постах. (...) Танки пішли на батарею Сіроштана, друга Василя Кравчини. (...) Сліпий Сіроштан кинув телефона й заметався по землі, шукаючи приготовлених мін. — Не бачу я мін, де вони? — шептав він, мацаючи навколо скривавленими руками. — Покажіть, де вони? — Ось вони, — сказали поранені. Тоді, надівши їх на себе два диски, Сіроштан випроставсь: — Прощайте, брати. Хай живе наша Батьківщина! Хай згине тьма! І пішов назустріч фашистському танку. Він був сліпий, але в цю хвилину йому судилося побачити весь світ. Він вмістився в його молодому гарячому серці. Під ногами його здригалася земля. (...) Невідомо, чим би закінчилась нерівна отая боротьба. Може б, і не вистачило благородного людського духу проти німецького заліза, але раптом ударив по фашистах полк, що прийшов на виручку. Заметушились німці, заґерґотіли... Виснажені атаками і великими втратами, не витримали вони грізного натиску полку. (...) Роман Запорожець з батьком в'їжджали в рідне спалене село. За ними тягнувся обоз, поранені кричали «ура» на підводах і плакали від радості. Радість поверталась на землю. (...) 442


ld z

.n

et

Олеся стояла біля криниці з відрами. Проходило військо на захід. Пили воду, зовсім вже інакше — весело. (...) Олеся дивилась навколо у великій тривозі. їй хотілося вже кинути криницю, бігти, шукати, питати, та дівоче передчуття радості не пускало її од криниці. «Він прийде, прийде Василь!» — кричало в ній усе. І ось він прийшов. (...) Олеся оглянулась — Василь! Це був він і не він. Він був інший, і не тому, що був поранений у голову і руку. Щось було в ньому інше, щось незмірне, невимовне. Вона перелякалась. Потім вона заплакала, як хвора, і поцілувала його поранену руку. — Що ж ми скажем одне одному, Василю? — тихо промовила Олеся. — Скажемо здрастуй, Олесю, — сказав Василь, вражений її зміною. — Здрастуй!.. — Яка ти красива, — сказав Василь тихо і ласкаво. — Дивись — сива! Ти стала ще кращою. Тобі, видно, гірко жилося. — Я вірила. Пам'ятаєш? Часом ні. А ти? (...) Потім вони обнялись. Він поцілував її руки і лице. І вона. Потім все сталося, як у казці. Прийшов батько Лаврін, брат Роман, прийшов Іван Запорожець, що теж сказався братом. І хоча всі вони були поранені, а матері, діда Демида, Савки і Григорія зовсім уже не було, і хата була спалена, стали укупі коло печища і в честь матері заспівали. (...) Був вечір. І була ніч. А рано-вранці Олеся знов проводжала на війну весь свій рід, аби ніколи не подумали лихі люди, що не був він щедрим на кров і вогонь, послані йому ганебною історією Європи. (...)

ЗАЧАРОВАНА ДЕСНА

al

Кіноповість (Скорочено)

У цьому короткому нарисі автобіографічного кінооповідання автор поспішає зробити відразу деякі визнання: в його реальний повсякденний світ, що не день, то частіше, починають вторгатися спогади. Що викликає їх? Довгі роки розлуки з землею батьків, чи то вже так положено людині, що приходить час, коли вивчені в давно минулому дитинстві байки й молитви виринають у пам'яті і заполоняють всю її оселю, де б не стояла вона. А може, те й друге разом і в такій же мірі, як і непереможне бажання, перебираючи дорогоцінні дитячі іграшки, що завжди десь проглядають в наших ділах, усвідомити свою природу на ранній досвітній зорі коло самих її первісних джерел. І перші радощі, і вболівання, і чари перших захоплень дитячих... 443


al

ld z

.n

et

До чого ж гарно й весело було в нашому городі! Ото як вийти з сіней та подивитись навколо — геть-чисто все зелене та буйне. А сад, було, як зацвіте весною! А що робилось на початку літа — огірки цвітуть, гарбузи цвітуть, картопля цвіте. Цвіте малина, смородина, тютюні квасоля. А соняшника, а маку, буряків, лободи, укропу, моркви! Чого тільки не насадить наша невгамовна мати. * — Нічого в світі так я не люблю, як саджати що-небудь у землю, щоб проізростало. Коли вилізає саме з землі всяка рослиночка, ото' мені радість, — любила проказувати вона. і (...) У нас був дід дуже схожий на Бога. Коли я молився Богу; я завжди бачив на покуті портрет діда в старих срібнофольгових шатах, а сам дід лежав на печі і тихо кашляв, слухаючи моїх молитов. У неділю перед богами горіла маленька синенька лампадка, в яку завжди набиралось повно мух. Образ святого Миколая також був схожий на діда, особливо коли дід часом підстригав собі бороду і випивав перед обідом чарку горілки з перцем, і мати не лаялась. Святий Федосій більш скидався на батька. Федосію я не молився, в нього була ще темна борода, а в руці ґирлиґа, одягнена чомусь у білу хустку. А от Бог, схожий на діда, той тримав в одній руці круглу сільничку, а трьома пучками другої неначе збирався взяти зубой часнику. Звали нашого діда, як я вже потім довідавсь, Семеном. Він буй високий і худий, і чоло в нього високе, хвилясте довге волосся сиве, а борода біла. І була в нього велика грижа ще з молодих чумацький літ. Пахнув дід теплою землею і трохи млином. Він був письменний по-церковному і в неділю любив урочисто читати Псалтир. Ні дід, ні ми не розуміли прочитаного, і це завжди хвилювало нас, як дивна таємниця, що надавала прочитаному особливого, небуденного смислу. Мати ненавиділа діда і вважала його за чорнокнижника. Ми не вірили матері і захищали діда од її нападів, бо Псалтир всередині був не чорний, а білий, а товста шкіряна палітурка — коричнева, як гречаний мед чи стара халява. Зрештою, мати крадькома таки знищила Псалтир. Вона спалила його в печі по одному листочку, боячиаі палити зразу весь, щоб він часом не вибухнув і не розніс печі. Любив дід гарну бесіду й добре слово. Часом по дорозі на луг, коли хто питав у нього дорогу на Борзну чи на Батурин, він довго стояв посеред шляху і, махаючи пужалном, гукав услід подорожньому: — Прямо, та й прямо, та й прямо, та й нікуди ж не звертайте!.. Добпг людина поїхала, дай їй Бог здоров'я, — зітхав він лагідно, коли подорожній, нарешті, зникав у кущах. — А хто вона, діду, людина ота? Звідки вона? — А Бог її знає, хіба я знаю... Ну, чого стоїш як укопаний? — звертався дід до коня, сідаючи на воза. — Но, трогай-бо, ну... 444


al

ld z

.n

et

Він був наш добрий дух лугу і риби. Гриби і ягоди збирав він у лісі краще за нас усіх і розмовляв з кіньми, з телятами, з травами, з старою грушею і дубом — з усім живим, що росло і рухалось навколо. А коли ми ото часом наловимо волоком чи топчійкою риби і принесемо до куреня, він, усміхаючись, докірливо хитав головою і промовляв з почуттям тонкого жалю і примиренності з бігом часу: — А-а, хіба це риба! Казна-що, не риба. От колись була риба, щоб ви знали. Ото з покійним Назаром, хай царствує, як підемо було... Тут дід заводив нас у такі казкові нетрі старовини, що ми переставали дихати і бити комарів на жижках і на шиї, і тоді вже комарі нас поїдом їли, пили нашу кров, насолоджуючись, і вже давно вечір надходив, і великі соми вже скидались у Десні між зірками, а ми все слухали, розкривши широко очі, поки не засинали в запашному сіні під дубами над зачарованою річкою Десною. Найкращою рибою дід вважав линину. Він не ловив линів у озерах ні волоком, ні топчійкою, а якось неначе брав їх з води прямо руками, як китайський фокусник. Вони ніби самі пливли до його рук. Казали, він знав таке слово. Влітку дід частенько лежав на погребні ближче до сонця, особливо в полудень, коли сонце припікало так, що всі ми, й наш кіт, і собака, і кури ховалися під любисток, порічки чи в тютюн. Тоді йому була найбільша втіха... Більш за все на світі любив він сонце. Він прожив під сонцем коло ста літ, ніколи не ховаючись у холодок. Так під сонцем на погребні, коло яблуні, він і помер, коли прийшов його час. Дід любив кашляти. Кашляв він часом так довго й гучно, що скільки ми не старалися, ніхто не міг його як слід передражнити. Його кашель чув увесь куток. Старі люди по дідовому кашлю вгадували навіть погоду. Часом, коли сонце добре припече, він аж синів увесь від кашлю і ревів, як вовк чи лев, хапаючись обома руками за штани, де була та грижа, і закарлючуючи догори ноги, зовсім як маленький. Тоді Пірат, що спав біля діда на траві, схоплювався і спросоння тікав у любисток і з переляку гавкав уже звідти на діда. — Та не гавкай хоч ти мені. Чого б ото я гавкав, — жалівся дід. (...) Погулявши коло бджіл і наївшись огіркових пуп'янків, натрапив я на моркву. Більш за все чомусь любив я моркву. Вона росла в нас рівними кучерявими рядочками скрізь поміж огірків. Я оглянувся, чи не дивиться хто. Ніхто не дививсь. Навколо тільки дрімучий тютюн, та мак, та кукурудзяні тополі й соняшники. Чисте полуденне небо, і тихо-тихо, немовби все заснуло. Одні тільки бджоли гудуть та десь з-за тютюну, від погребні, доносивсь дідів рик. Тут ми з Піратом і кинулись до морквй. Вириваю одну — мала. Гичка велика, а сама морквина дрібненька, біла і зовсім не солодка. Я за другу — ще тонша. Третю — тонка. А моркви захотілось, аж тремчу весь! Перебрав я цілий ряд, 445


al

ld z

.n

et

та так і не знайшов ні одної. Оглянувсь, — що робить? Тоді я посадив усю моркву назад, хай, думаю, доростає, а сам подався далі шукати і смачного. Довго щось ходив я по городу. Після моркви я ще висмоктував і мед з тютюнових квітів і з квітів гарбузових, що росли попід тином, пробував зелені калачики і білий, ще в молоці, мак, покуштував вишневого клею з вишень, понадкушував на яблуні з десяток зелених кислих яблук і хотів уже йти до хати. Коли ж дивлюсь, — баба снує ! коло моркви, дідова мати. Я — бігом. А вона — зирк, та за мною. А я тоді, — куди його тікать? — та повалив соняшника одного, другого. — Куди ти, бодай би тобі ноги повсихали! Я — в тютюн. «Побіжу, — думаю, — в малину, та рачки попід тютюном». Пірат за мною. — Куди ти тютюн ламаєш, бодай тобі руки і ноги поламало! А бодай би ти не виліз з того тютюну до другого пришестя! Щоб ти зів'яв був, невігласе, як ота морковочка зів'яла від твоїх шибенних рук! Не вдаючись глибоко в історичний аналіз деяких культурних пережитків, слід сказати, що у нас на Вкраїні прості люди в Бога не дуже вірили. Персонально вірили більш у Матір Божу і святих — Миколая-угодника, Петра, Іллю, Пантелеймона. Вірили також в нечисту силу. Самого ж Бога не те щоб не визнавали, а просто з делікатності не наважувались утруждати безпосередньо. Повсякденні свої інтереси прості люди хорошого виховання, до яких належала і наша сім'я, вважали по скромності недостойними божественного втручання. Тому з молитвами звертались до дрібніших інстанцій, до того ж Миколая, Петра та інших. У жінок була своя стежка: вони довіряли свої скарги Матері Божій, а та вже передавала Сину чи Святому Духу — голубу. Вірили в свята. Пригадую, баба часто казала мені: «А щоб тебе побило Святе Різдво» або «Побий його Свята Пасха». Отже, кинувшись через тютюн у сад, прабаба бухнулась з розгону на коліна. Отак як дід любив сонце, так його мати, що її, як я теж уже аж потім довідався, звали Марусиною, любила прокльони. Вона проклинала все, що попадалось їй на очі, — свиней, курей, поросят, щоб не скугикали, Пірата, щоб не гавкав і не гидив, дітей, сусідів. Кота вона проклинала щодня по два-три рази, так що він трохи згодом був якось захворів, аж поки не здох десь у тютюні. Вона була малесенька й така прудка, і очі мала такі видющі й гострі, що сховатись од неї не могло ніщо в світі. їй можна було по три дні не давати їсти. Але без прокльонів вона не могла прожити й дня. Вони були її духовною їжею. Вони лились з її вуст потоком, як вірші з натхненного поета, з найменшого приводу. У неї тоді блищали очі й червоніли щоки. Це була творчість її палкої, темної, престарілої душі. 446


al

ld z

.n

et

— Мати Божа, Царице Небесна, — гукала баба в саме небо, — голубонько моя, святая великомученице, побий його, невігласа, святим твоїм омофором! Як повисмикував він з сирої землі оту морковочку, повисмикуй йому, Царице милосердна, і повикручуй йому ручечки й ніжечки, поламай йому, свята владичице, пальчики й суставчики. Царице Небесна, заступнице моя милостива, заступись за мене, за мої молитви, щоб ріс він не вгору, а вниз, і щоб не почув він ні зозулі святої, ні Божого грому. Миколаю-угоднику, скорий помочнику, святий Юрію, святий Григорію на білому коні, на білому сідлі, покарайте його своєю десницею, щоб не їв він тієї морковочки, та бодай його пранці та болячки з'їли, та бодай його шашіль поточила... Баба хрестилася в небо з такою пристрастю, аж торохтіла вся од хрестів. У малині лежав повержений з небес маленький ангел і плакав без сліз. З безхмарного блакитного неба якось несподівано упав він на землю і поламав свої тоненькі крила коло моркви. Це був я. Причаївшись у малині за смородиною, я слухав бабині молитви, як заворожений. Я боявсь поворухнути пальцем, щоб часом Мати Божа не бачила з неба, що я тут у малині. Навіть Пірат, і той дивився з-під смородини на бабу з переляком. Не знаю, чим би закінчились бабині молитви. Може, мені тут би й повикручувало руки й ноги, коли б раптом не почувсь з погребні лагідний голос діда, що прокинувся од бабиних молитов. — Мамо, а чи не принесли б ви мені мисочку узвару? — звернувся він до своєї матері. — Так чогось у животі пече! — Га? Це ти тут лежиш, бодай ти не встав! І понеслася бабина гроза на погребню. — Зараз принесу, бодай тебе пранці з'їли, щоб ти їв і не наїдався, щоб тебе розірвало, щоб ти луснув був маленьким!.. Баба пішла до хати, а дід дивився їй услід з погребні і тихо посміхався.. Про що говорили дід і баба за узваром, я не чув. Не до узвару вже мені було і не до розмов. Я тихо поповз у малинову гущавину, майже аж до гадюк, не знаючи, куди дітися і що робить. «Ех, якби оце мені вмерти тут у малині. Хай тоді шукають, хай плачуть наді мною, приплакують, хай жаліють, який я був ловкий хлопчик, свята душечка. Хай потім понесуть мене до ями, а я коло ями як оживу, та чого коло ями, я ще раніше оживу, та як схоплюсь, а баба як побіжить куди-небудь і не вернеться, а ми тоді до хати та за коливо». Я дуже любив коливо. У нас уже вмерло п'ять хлопчиків і дві дівчинки. Вони повмирали маленькими. Мені захотілось до хати. Я поліз попід тином, поза купою гною, мимо гарбузиння, увійшов тихо в темні сіни й спинивсь перед хатніми дверима. 447


al

ld z

.n

et

«Зараз увійду й побачу все». (...) Але картиною над картинами була картина страшного Божого суду, що її мати купила за курку на ярмарку на страх лютим своїм ворогам — бабі, дідові і батькові. Вона була така страшенна й разом з тим повчальна, що на неї боявсь дивитися навіть Пірат. Верхню частину картини займав дід і всі святі. Посередині лізли з домовини мерці — одні до раю вгору, інші вниз. Через всю картину серединою і по всьому низу викручувався великий голубий ужака. Він був набагато товщий від тих ужак, що ми колись убили в гарбузах. А під ужакою внизу геть-чисто все горіло, як на пожарі. То було пекло. Там горіли грішні душі і чорти. А в самому низу картини в окремих клітках було ще намальовано щось на зразок виставки чи прейскуранта кар за гріхи. Хто брехун чи дражнився — висів у вогні на гаку за язик. Хто не постує — за живіт. Хто їсть нишком у піст стоянку чи жарить яєчню з салом — той на гарячій сковороді голим задом, хто лаявся, той, навпаки, — лизав сковороду язиком. Багато було різних гріхів і багато кар, але ніхто їх чомусь наче і не боявся. Спочатку я просто жахався цієї картини, а потім поволі звик, як солдат на війні звикає до грому гармат. В нашій сім'ї майже всі були грішні: достатки невеликі, серця гарячі, роботи і всякого неустройства тьма-тьмуща, а тут ще фамільна приверженість до гострого слова, тому хоч і думали інколи про рай, все-таки більше сподівалися пекла внизу картини. Тут уже всі мали свої місця. Батькові чорти наливали в рот гарячу смолу, щоб не пив горілки і не бив матері. Баба лизала гарячу сковороду за довгий язик і за те, що була велика чаклунка. Діда (мати божилася, що це правда) тримав у руках Сам диявол за те, що він чорнокнижник і, читаючи по'неділях Псалтир, заклинав її, і тому вона третій рік часто хворіє, що ту чорну книгу вона часто рвала нишком на шматки і розкидала у хліві, в кошарі в гарбузах, у малині, а вони ніби зліталися самі до шкіряної палітурки. Крім того, дідовому покійному батькові Тарасу колись давно, ще за старих часів, змій носив уночі гроші в трубу. І справді, в нижньому правому кутку картини у диявола в руках сидів дід. Правда, він не дуже був схожий на нашого діда, бо був голий, як у бані, і борода була в нього не біла, а руда, присмалена вогнем, а волосся на голові стояло сторч і аж цвірчало в полум'ї. Калитка з грішми була у діда в руках. Старший мій брат Оврам був давно вже проклятий бабою, і його гола душа давно летіла стрімголов з лівого верхнього кутка картини прямо в пекло за те, що драла голубів на горищі і крала у піст з комори сало. Крім того, Оврамова душа любила молочні плівки і здирала їх з гладишок у погребі і в коморі. 448


al

ld z

.n

et

Сама мати божилася, що буде в раю між святими як боляща великомучениця, що годує ворогів своїх — діда й бабу — та догоджає їм. Мати молилася святому Юрію Побідоносцеві, що топтав змія лошаком, і отак благала потоптати її ворогів — батька, діда й бабу, що занапастили їй життя. Мати клялася, що коли вона, бувши ще дівкою, спала в коморі, святий Юрій раз з'явився їй у сні в білих ризах, на білому коні, з довгим списом і, коли вона вже з переляку почала стогнати, спитав її: — Се ти, Одарко? -Я. — Не бійся, се я, святий Юрій, приснився, щоб подати тобі знак. Ой, будеш же тепер ти, Одарочко, робити моїм іменем людям добро... З того часу, щось років через десять чи двадцять, мати об'явила себе ворожкою і почала лікувати людей від зубів, пристріту й переляку, хоч і сама хворіла. — Ось де я, гляньте, — було показувала вона на якусь святу душу коло Божої Матері угорі картини страшного суду. — Бачите? Мати так часто тикала пучкою в цю праведну душу, що у душі вже замість лиця стала коричнева пляма, як столиця на географічній карті. Але трохи згодом материні діла похитнулись. Якось вона довго не давала бабі їсти. А баба тоді взяла та й накупила у церкві свічок проти матері, та й поставила їх перед Богом сторч догори. А од цього вже ніяка людина не могла попасти в рай. Мати з того часу почала сильно нездужати, і її став часто поночі душити домовик. Він жив у нас в комині і в трубі. Голосу не подавав ніколи і схожий був на вивернутий чорним хутром угору кожух. Фактично святим був на всю хату один я. І от скінчилась моя святість. Не треба було трогати моркви. Хай би собі росла. А тепер я грішний. Що ж мені буде? Увійшовши до хати, я тихо підкрався до страшного суду і почав пильно, якось зовсім по-новому розглядати пекельні кари, змальовані внизу картини. Нагору я боявся піднімати очі. Там мене вже не було. Яку ж бо міру має моя свіжа грішна душа? Очевидно, за перший гріх все-таки невеличку, отак не більше за оцей вогонь по кісточки, що в лівому кутку. Ай-ай-ай... Я подивився востаннє вгору на святих, де сидів їхній комітет, і мені так стало жаль, що я вже не їхній, а тут-о, на віки вічні в пеклі, так стало жаль мені, що я не витримав, притулив голову до пекла, якраз під дідовою калиткою, і гірко заплакав. Од споглядання пекельних кар мені почало щось пекти в п'ятах, і я прудко побіг через сіни і двір до клуні навшпиньки, немов по гарячій сковороді, що її лизала баба язиком. Тоді в газетах ще нічого не писали про мої аморальні вчинки, хоч я добре пам'ятаю, що світ, якому я належав тоді, дуже гостро реагував на мій одчайдушний крик на сковороді: залопотівши крильцями, над хатою звилися голуби, 449


закудкудакали кури, заскугикали поросята. Пірат прокинувся і гавкнув спросоння: «А хто там мені бігає по двору?» Вслід за тим зловісне рипнули двері, і на порозі темної комори появилася баба: — Чого ти ревеш, бодай тобі кістка в горло?! Щоб ти кричав і не переставав! — І зразу до Матері Божої в небо: — Мати Божа, Цари* ця Небесна! Як не дає він мені покою, не дай йому ні на тому світі, ні на сьому!.. — Потім уздріла в небесах голубів над хатою та до голубів: — Голубоньки мої, святі заступники! Та щоб же не бачив він вашого пір'ячка святого і не чув вашого туркоту небесного! Щоб не вийшло з нього ні кравця, ні шевця, ні плотника, ні молотника... Далі баба почала творити про мене пісню, виспівуючи її, як колядку:

et

Та ні орача в полі-і-і, ні косарика в лузі, Не дай Бо-о-же. Та ні косарика в лузі, ні купця в дорозі, Ой, ні купця в дорозі, ні рибалочки в морі.

al

ld z

.n

Потім, коли голуби посідали на стріху, вона знов перейшла на урочисту прозу: — Покарайте його, святі голубоньки, і ти, Мати Божа, такою роботою, щоб не знав він ні сну, ні відпочинку, і пошліть йому, благаю вас, такого начальника... Докладної характеристики майбутнього начальника я вже не чув, Мені було не до начальства. Рятуватись треба поки не пізно. Заліз я хутко в старий човен, що стояв у клуні в засторонку, і почав думати, що мені робити для поновлення святості. (...) Багато бачив я гарних людей, ну такого, як батько, не бачив. Голова в нього була темноволоса, велика і великі розумні сірі очі, тільки в очах чомусь завжди було повно смутку: тяжкі кайдани неписьменності і несвободи. Весь в полоні у сумного, і весь в той же час з якоюсі внутрішньою високою культурою думок і почуттів. Скільки він землі виорав, скільки хліба накосив! Як вправно робив, який був дужий і чистий. Тіло біле, без єдиної точечки, ВОЛОССЯ блискуче, хвилясте, руки широкі, щедрі. Як гарно ложку ніс до рота підтримуючи знизу шкоринкою хліба, щоб не покрапать рядно на| самою Десною на траві. Жарт любив, точене, влучне слово. Такт розумів і шанобливість. Зневажав начальство і царя. Цар ображав йоге гідність миршавою рудою борідкою, нікчемною постаттю і що нібитс мав чин нижче за генерала. Одне, що в батька було некрасиве, — одяг. Ну такий носив одяі негарний, такий безбарвний, убогий! Неначе нелюди зухвалі, аби зневажити образ людини, античну статую укрили брудом і рванням Іде, було, з шинку додому, плете ногами, дивлячись у землю в темнім 450


al

ld z

.n

et

смутку, аж плакати хотілось мені, сховавшись в малині з Піратом. І все одно був красивий, — стільки крилося в ньому багатства. Косив він чи сіяв, гукав на матір чи на діда, чи посміхався до дітей, чи бив коня, чи самого нещадно били поліцаї, — однаково. Коли, покинутий всіма на світі вісімдесятилітній старик, стояв він на майданах безпритульний у фашистській неволі, і люди вже за старця його приймали, подаючи йому копійки, він і тоді був прекрасний. З нього можна було писати лицарів, богів, апостолів, великих учених чи сіячів — він годивсь на все. Багато наробив він хліба, багатьох нагодував, урятував од води, багато землі переорав, поки не звільнився від свого смутку. У виконання вічного закону життя, схиливши сиву голову під північним небом, шапку знявши й освятивши мислі мовчанням, повертаю я прибитий журбою талант до нього, нехай сам продиктує мені свій заповіт. Ось він стоїть передо мною далеко на київських горах. Прекрасне лице його посиніло від німецьких побоїв. Руки й ноги спухли, і туга залила йому очі слізьми, і голос уже однімає востаннє, навіки. І я ледве чую оте далеке його: «Діточки мої, соловейки...» (...) Погодою у нас на сінокосі, казали, щось років з півтораста завідувала ворона. Це була, так би мовити, наша фамільна ворона. Вона возсідала коло нашого куреня на високій сокорині і звідти бачила всіх нас і все, що ми пили, їли, яку рибу ловили, чи де зарізали деркачика косою чи перепілочку, бачила усіх пташок у нашім лісі, все чула і, найголовніше, віщувала погоду. Вона бездоганно вгадувала наближення дощу чи грому ще при безхмарному ясному небі, і тільки вже після того, як раптом вона крякне тричі спеціальним голосом, дід починав ні з того ні з сього кашляти і позіхати, і ми тоді вже незабаром кидали граблі й вила і теж, позіхаючи, падали, як сонні, під копиці. Один тільки дядько Самійло не піддавався воронячим чарам. Навпаки, він тоді трусився від гніву. — Га, не здохнеш ти! Киш, нечиста сило!.. Дядько Самійло не був ні професором, ні лікарем, ні інженером. Не був він, як уже можна догадатись по одному його імені і по тому, що тут писалось, ні суддею, ні справником, ні попом. Він нездатний був на високі посади. Він навіть не був добрим хліборобом. Він вважавсь поганим хліборобом. Його розумових здібностей не вистачало на сю складну і мудру професію. Але, як і кожна майже людина, він мав свій талант і знайшов себе в ньому. Він був косар. Він був такий великий косар, що сусіди забули навіть його прізвище і звали його Самійло-косар, а то й просто Косар. Орудував він косою, як добрий маляр пензлем чи ложкою, — легко і вправно. Коли б його пустити з косою просто, він обкосив би всю земну кулю, аби тільки була добра трава та хліб і каша. 451


al

ld z

.n

et

Поза своїм талантом, як це водиться часто серед вузьких фахівців, він був людиною немудрою і навіть немощною. Як не проклинав він ворону, як не загрожував їй кулаками, а не пройшло й півгодини, як з-за лісу насунулась велика темно-сиза хмара й почав накрапати дощ. Ворона знала кожного з нас як облупленого, бачила — хто чим дише і чого хоче. Раз батько, розсердившись за дощ, що вона накаркала, попросив Тихона Бобиря, єдиного мисливця на всю округу, застрілити її з шомпольної рушниці. І що ви думаєте? Не встиг ще батько затулити рота, як вона знялась із своєї сокорини й перелетіла за Десну на високий дуб. І хоч Тихон категорично відмовився стріляти недозволену законом Божим птицю, вона повернулася з дуба тільки ввечері і накаркала такого дощу й грому, що погноїла все сіно. Тут читач може сказати, що така ворона нетипова і що дощ міг погноїти сіно і без її каркання, і без дідового кашлю, на основі чисто наукового метеорологічного прогнозу. Я скажу — так, можливо. Але я й не збиравсь писати про типове. Я описую тільки таке, що було колись на Десні якраз тамечки, де в неї впадає Сейм. До речі, раз уже мова зайшла про погоду і про мисливця, який одмовився вбивати вищеописану ворону, доведеться сказати і про самого мисливця. Тільки для повноти картини спробуємо змалювати його неповторний образ не звичайним способом, а, так би мовити, з точки зору качок, що водились у нашому озері. Зробити це доведеться не так для красоти стилю, як для більшої правди, бо він же качок убивав, а не вони його. — О! Вже кульгає... — кряче було стара качка своїм каченятам. — Киш у ситняк! Ач, хитається, добра б йому не було... Каченята миттю ховались хто куди, качка теж непомітно зникала під воду. На озері створювалась тиша. До берега наближався Тихон з рябим мисливським собакою. Якщо, пустуючи серед латаття, каченята робились неслухняні, збентежена мати-качка місця собі не знаходить: — А рятуйте, цілиться! Бачите? Зараз бахне так, що пір'я з когось полетить... Тихон Бобир дійсно вже ціливсь з берега. — Ну, що ж тепер буде? Ой, пробочку, пропали ми... Тихо ж бо, кажу, не хлюпайте, бодай ви повиздихали!.. — крякала качка з розпачу. Каченята притихали й не рухались... Ніде не шелесне... (...) Диких звірів теж було мало — їжак, заєць, тхір. Вовки перевелись, і навіть саме слово «вовк» вважалося вже наче дідовою лайкою — «га, вовк би тебе з'їв». Водилися леви, ну теж дуже рідко. Один лише раз по висипу Десни пройшов був лев, та й то, кому не розказую, ніхто віри не йме. А ми з батьком поставили перемети в Десні і пливемо до куреня в душогубці на палець од води. Вода тиха, небо зоряне, і так мені хороше плисти за водою, так легко, немов я не пливу, а лину в 452


al

ld z

.n

et

синьому просторі. Дивлюсь у воду — місяць у воді сміється. «Скинься, рибо», — думаю, — скидається риба. Гляну на небо: «Зірко, покотися» — котиться. Пахнуть трави над водою. Я до трав: «Дайте голос, трави», — гукають перепілки. Дивлюсь на чарівний, залитий срібним світлом берег «Явися на березі лев», — появляється лев. Голова велична, кудлата грива і довгий з китицею хвіст. Іде поволі вздовж висипу над самою водою. — Тату, гляньте — лев, — шепочу я батькові, як зачарований. — Де там той лев. То ж... — далі батько почав пильно вдивлятися, і, коли човен порівнявся з левом, батько підняв весло і гучно ляснув плазом по воді. Ой! Лев тоді як стрибне та як рикне! Луна покотилася громом. З мене вилітає душа. Весь берег, кручі, лози — вся округа переповнилась трепетом. Батько трохи весла не випустив, і вже на що був хоробрий, а теж засмутився і сидів нерухомо, аж поки нашу душогубку не однесло водою і не прибило до крутого берега. Посидівши ще мовчки з півгодини, ми оглянулись — ні висипу, ні лева: подався десь у лози. До самого ранку горів у нас вогонь біля куреня над Десною. Мені було страшно і чомусь жалко лева. Ми не знали з батьком, що робити, коли почне він їсти наших коней чи діда, що спав під дубом. Я довго прислухавсь, чи не гукне він ще раз. Не гукнув. Перед сном мені так палко захотілось розвести левів і слонів, щоб було красиво скрізь і не зовсім спокійно. Мені наскучили одні телята й коні. На другий день казали вже, що ненадовго пощастило тому левові звільнитися з клітки. Коли трапилось крушения поїзда під Бахмачем і клітка мандрівного звіринця зламалась, виплигнув він на волю, глянув навкруги і так йому, очевидно, стало погано, так огидли глядачі і укротителі, і все на світі — очевидно, він махнув на все та й подався на Десну знайти собі хоч трохи відпочинку. Тільки не пройшов він і тридцяти верстов, як догнали його, оточили з усіх боків і вбили, бо він був лев. Не міг же він ходити серед телят і коней. Його ж у віз не запряжеш, яка з нього користь. Коли б ще вмів він гавкати чи мукати, — голос не годиться: гукає так, що листя в'яне й трави стеляться... Ну добре... Ой, що ж це я пишу! Здається, не плив я човником тієї ночі по Десні. Плив батько сам, а я лежав на курені під дубом, коло діда. Може, й так. Ну, лев же все-таки проходив нашим берегом! І десь коло Спаського вбили його стражники! Чи він утік?.. Тут над левом, думаю, пора поставить крапку і перейти до опису домашніх тварин, бо вже почувається якась непевність у пері: вже наближаються редактори до мене. Вони живуть навколо мене скрізь. Один за лівим вухом ззаду, другий під правою рукою, третій за столом, четвертий в ліжку — для нічних редакцій. Вони повні всі здорового глузду і ненавидять неясності, їх мета — щоб я писав або так, як усі, або трохи краще чи трохи гірше від інших, тому очей вони з мене не зводять. 453


al

ld z

.n

et

Там, де моє серце холоне, вони підігрівають його; де ж я поминаю палати в огні своїх пристрастей, вони розхолоджують мій мозок, аби чогось не вийшло. — Нехай, — кажу, — щось вийде. В моєму ділі треба, щоб вийшло. Благаю! — Ні! — Чому не написать, що, коли я був хлопчиком на Десні, мені хотілось, аби скрізь водились леви і щоб дикі птиці сідали мені на голову й на плечі не тільки в снах? — Це неправдоподібно, і потім цього можуть не зрозуміти. — Таж я маленький був і ще не мав тоді здоровою глузду. Я почував тоді, що воно може пригодитись. — Для чого? — Ну, може, для щастя. — Викреслюємо. Адже лева можна було й не побачити, якщо це навіть взагалі не фантазія. — Ой!.. Нізащо!.. — Спокійно. Його можна замінити чимсь більш співзвучним. Можна написати правдиво про коней. Були ж у вас коні? — Мені про коней соромно писати. — Чому? — Вони були худі й некрасиві. — Ну, тоді можна їх узагальнити якось. — їх не можна узагальнити. Вони були коростяві. Крім того, наші коні були невеселі. — Ну й що з того? А вони таки справді були невеселі, і тому перед тим, як їх описувати, згадаю краще я щось втішне, а далі вже й до коней перейду. Проживав у нас довго собака Пірат. Це був великий на зріст, немолодий вже, поважний і серйозний пес з двома волохатими хвостами і двома парами очей, з яких верхня пара, коли придивитися ближче, виявлялася парою рудих плям на темному лобі. Якось одного разу, заіубившись у Борзні на ярмарку, де батько* продавав дьоготь, Пірат щез. Пожаліли ми його, та на тому й скінчилось. Аж ось в неділю, тижнів через п'ять, якраз після обіду, коли ми, сиділи всі коло хати, лузаючи насіння, дивимось — біжить Пірату зморений, худючий. Уздрівши здалека весь наш рід і хату, він упа» додолу і повз до нас кроків, може, сто на животі, перекидаючись на) спину і голосно плачучи від повноти щастя, мов блудний син у Свя*( тому Письмі. ' — Це я, ваш Пірат, впізнаєте? — гавкав він крізь сльози. — О, який' я щасливий! Як тяжко було мені без вас!.. Повірите, трохи не здох від смутку, трохи не сказився, їй-богу. ' Він так зворушив нас слізьми, що навіть батько, який ненавидів, одвертість почуттів, і той мало не сплакнув. Отаке буває на світі!5 454


al

ld z

.n

et

Простий собака, а так збентежить чоловіка. Мати плакала ревно, приказувала з невимовною усмішкою: «Га, бодай ти здох! Ну, ви подумайте, собака, а такий жалісний і таке витворяє. Ач, як повзає. Тьху, де ти, в нечистого, взявся?» (...) Нема тепер уже таких річок, як ти була колись, Десно, нема. Нема ні таємниць на річках, ні спокою. Ясно скрізь. Нема ні Бога, ані чорта, і жаль мене чомусь бере, що вже нема в річках русалок і водяних-мірошників нема. Зате багато дачників тепер купається в трусах на зло робочим людям, в гарячий літній час, і, очевидно, на досаду, бо чого ж мені й досі так соромно відпочивати там, де працюють люди? Тоді Десна була глибокою і бистрою рікою. У ній тоді ще не купавсь ніхто, і на пісках її майже ніхто ще не валявся голий. Ще ніколи було усім. Були ми всі тоді трудящі чи малі. Дівчата не купались навіть у свято, соромлячись скидати сорочки. Чоловікам з давніх-давен не личило купатись за звичаєм. Жінки ж боялися водою змити здоров'я. Купались тільки ми, малі. Була тоді ще дівкою Десна, а я — здивованим маленьким хлопчиком із широко розкритими зеленими очима. Благословенна будь, моя незаймана дівице Десно, що, згадуючи тебе вже много літ, я завжди добрішав, почував себе невичерпно багатим і щедрим. Так багато дала ти мені подарунків на все життя. Далека красо моя! Щасливий я, що народився на твоєму березі, що пив у незабутні роки твою м'яку, веселу, сиву воду, ходив босий по твоїх казкових висипах, слухав рибальських розмов на твоїх човнах і казання старих про давнину, що лічив у тобі зорі на перекинутому небі, що й досі, дивлячись часом униз, не втратив щастя бачити оті зорі навіть у буденних калюжах на життєвих шляхах.

455


АНДРІЙ МАЛИШКО

(1912-1970) Народився в с. Обухові, що на Київщині, у родині шевця, помер у м. Києві. Поет, автор пісень, які стали народними («Пісня про рушник», «Стежина», «Вчителько моя», «Київський вальс», «Ми підем, де трави похилі...»). Найвідоміші твори: вірші «Пісня про рушник», «Чому, сказати, й сам не знаю...» («Стежина»), «Київський вальс», «Ми підем, де трави похилі...», «Вчителько моя», «Журавлі», «Білі каштани».

Ш С Н Я ПРО РУШНИК

et

Рідна мати моя, ти ночей не доспала, Ти водила мене у поля край села, І в дорогу далеку ти мене на зорі проводжала, І рушник вишиваний на щастя дала.

.n

І в дорогу далеку ти мене на зорі проводжала, І рушник вишиваний на щастя, на долю дала.

ld z

Хай на ньому цвіте росяниста доріжка, І зелені луги, й солов'їні гаї, І твоя незрадлива материнська ласкава усмішка, І засмучені очі хороші твої. І твоя незрадлива материнська ласкава усмішка, І засмучені очі хороші блакитні твої.

al

Я візьму той рушник, простелю, наче долю, В тихім шелесті трав, в щебетанні дібров. І на тім рушничкові оживе все знайоме до болю: І дитинство, й розлука, і вірна любов. І на тім рушничкові оживе все знайоме до болю: І дитинство, й розлука, й твоя материнська любов.

456


ВАСИЛЬ СИМОНЕНКО (1935-1963) Народився в с. Біївцях, що на Полтавщині, у селянській родині, помер у м. Києві. Письменник, належить до шістдесятників. Найвідоміші твори: збірка поезій «Тиша і грім», вірш і збірка «Лебеді материнства», вірш «Ти знаєш, що ти — людина?», збірка оповідань і новел «Вино з троянд», казка «Цар Плаксій і Лоскотон».

ЛЕБЕДІ МАТЕРИНСТВА

et

Мріють крилами з туману лебеді рожеві, Сиплють ночі у лимани зорі сургучеві.

.n

Заглядає в шибку казка сивими очима, Материнська добра ласка в неї за плечима.

ld z

Ой біжи, біжи, досадо, не вертай до хати, Не пущу тебе колиску синову гойдати. Припливайте до колиски, лебеді, як мрії, Опустіться, тихі зорі, синові під вії.

al

Темряву тривожили криками півні, Танцювали лебеді в хаті на стіні. Лопотіли крилами і рожевим пір'ям, Лоскотали марево золотим сузір'ям. Виростеш ти, сину, вирушиш в дорогу, Виростуть з тобою приспані тривоги.

У хмільні смеркання мавки чорноброві Ждатимуть твоєї ніжності й любові. Будуть тебе кликать у сади зелені Хлопців чорночубих диво-наречені. Можеш вибирати друзів і дружину, Вибрати не можна тільки Батьківщину. 457


Можна вибрать друга і по духу брата, Та не можна рідну матір вибирати. За тобою завше будуть мандрувати Очі материнські і білява хата. І якщо впадеш ти на чужому полі, Прийдуть з України верби і тополі. Стануть над тобою, листям затріпочуть, Тугою прощання душу залоскочуть.

al

ld z

.n

et

Можна все на світі вибирати, сину, Вибрати не можна тільки Батьківщину.


ОЛЕСЬ ГОНЧАР

(1918-1995) Народився в с. Ломівці, ідо в передмісті Дніпропетровська в сім'ї робітників, помер у м. Києві, похований на Байковому цвинтарі. Письменник. Найвідоміші твори: романи «Прапороносці», «Тронка», «Собор», «Людина і зброя», «Циклон», «Твоя зоря», новела «За мить щастя».

ЗА МИТЬ ЩАСТЯ Новела

al

ld z

.n

et

У тропічному місті Рангуні, де молоді смаглочолі солдати стоять з автоматами на постах у своїй джунгляній зеленавій одежі, в місті золотих пагод-храмів, що підносяться в небо стогами жовтогарячого жнив'яного блиску, в місті, де рано ніч настає і в присмерках палацу, мовби вихопленого з казок Шехерезади, майне раптом обличчя з прекрасним профілем камеї, а на сцені, відданій східним розкошам пластики, співають руки танцівниць, тчуть пісню кохання під звуки дивного інструмента (назва якого так і зосталась тобі невідомаї), — в той жагучий, по-тропічному паркий рангунський вечір з фантастикою музики, краси і мрій піднебесних згадалася чомусь ця давня історія, історія наших широт... Літо було, перше повоєнне літо, виноградники зеленіли, і перші снопи виблискували в полях. Сліпучий день, коли світяться стерні, а шляхом, що стелиться з нашого табору до найближчого містечка, артилерійські трудові наші коні тюпачать. Тільки не гармату тягнуть за собою, не в артилерію впряжені, а в звичайну бочку-водовозку. Високо на ній в пілотці набакиреній, в медалях на всі груди сидить Діденко Сашко, артилерист. Про демобілізацію думає хлопець, не інакше. Бо всі ми в ці дні тільки тим і живемо, що скоро додому, а там кожного з нас жде любов. Того своя, того своя, а кого просто невідома, туманна. Насвистує, наспівує бравий водовоз, недбало пустивши через чоло пасмо пшеничного чуба. Дунайське небо шовками-блаватами переливається, літо горить, пашіє, хмелить хлопця. Яке роздолля навкруги! Під час війни, коли випадало опинитися в горах скелястих уночі, у хвищу, в завірюху, не раз кортіло йому крикнути, гукнути, гогокнути так, щоб луна покотилася по всіх Карпатах. Але тоді не можна було. Тоді люди жили нишком, потайки, покрадьки. Передній край галасу не любить. Зате зараз Діденко, виїхавши за межі табору, має волю гогокати на всю душу: 459


al

ld z

.n

et

— Го-го-го-го-о-о! — Співаєш? — сміючись питає зустрічний водовоз із сусіднього полку. — А що — погано? — Ні, не погано. Так і вовк у степу співає. — Давай удвохі — Давай! І вже у дві горлянки: — Го-го-го-го! Го-го-о-о! Лунає, розкочується навкруги, аж поки вони й роз'їдуться, а найдальші женці, випроставшись, весело поглядають на шлях. Ніхто не відгукується на Діденкове гогокання. А хміль сонця нуртує душу, і в голову лізе всяке таке, що чув про любощі фронтові, про знайомства в медсанбаті, а то й з місцевими грішницями, — таланить же іншим! А йому — що йому випадало? Гармату тільки й знав у житті, з нею пройшов півсвіту, перемісив багнюки! Понад хмарами з нею був, плацдарми тримав, — за гарматним боєм ніколи й на дівчат було озирнутись. І ось тепер в'їжджає в палаюче літо на своїй водовозці, спраглий, самотній. Стерня, свіже литво полукіпків, снопи і снопи — все виблискує золотом, все бризкає жнив'яним сонцем. А один полукіпок ще не вивершений, ще без корони. І щось — як живе полум'я! — яскраво майнуло й зникло за тією золотою спорудою. І ось уже видно руки загорілі, що довершують свою снопасту працю, ставлять шапкою на полукіпок останнього снопа, — і він так весело, задерикувато вгору стирчить! А жниця вийшла із-за полукіпка і, ще й звідси поправляючи снопа, позиркує на шлях до солдата завабливим оком, так принаймні йому здається. Кофтина палахкотить на ній. Червона як жар. Волосся темніє, вільно спадаючи на плечі. Ноги загорілі блищать. Ось уже глек у неї в руці, і жниця, відкинувшись, нахильці з того глека п'є; і навіть п'ючи, вона, здається, одним оком весело зорить на шлях. Опустивши глек, вона сміливо всміхається до шляху, ніби під'юджує, припрошує тим усміхом табірного водовоза: «Іди, напою й тебе...» І ще дві чи три молоді жниці з'являються біля її полукіпка і давай жартувати, давай піддражнювати солдата. Регочуть, на мигах щось показують, спокушають натяками... Але тих він мов і не бачить, поглядом впився в оту одну, що стоїть поміж ними, хоча й не бере участі в їхніх безсоромних вихилясах, в ту, що своєю усмішкою покликала його перша. Насмішниці шаленіють, аж вищать, мелькають пеленами, — що ж ти, мовляв, за герой, що боїшся й позалицятися? — Тпру! Кидає віжки, зістрибує, і вже тріщить цупка стерня під чобітьми, жниці шугають хто куди навтьоки, розлітаються зі сміхом, з лукавим 460


al

ld z

.n

et

переляком, тільки вона одна зостається стояти — незворушно стоїть під своїм тугим золотим снопом. І хоч це ж вона перша посилала усмішку йому на шлях, і солдат біг сюди, теж настроєний на веселощі, на пустощі, але зараз сміху не було на її устах, не було жарту в її погляді. Щось інше було. Щось інше світилося з глибини аж присмучених, карим сонцем наллятих очей... Ах, ці очі, що в них затаєна безодня жаги й ніжності, ця кофтина червона, благенька, що вже аж розлазиться на смаглому тілі, ці зрошені жнив'яним потом, напіввідкриті, напівоголені перса... Ніщо не боялось його, все ніби ждало цієї миті, цієї зустрічі з ним, ніби навіть довгожданим. Вказала на глечик між снопами, — напийся, мовляв. Діденко подякував, але до глечика не торкнувсь. — Звати як тебе? Марічка? Юлічка? Віями на мить затулилась від нього: — Лорі. Ла-ри-са. Золоту соломинку знічев'я крутила в руках. Діденко обережно взяв у неї ту соломинку, — віддала, не опираючись, лише спаленіла щоками, зашарілася густо. Відчуваючи, як дух йому перехоплює ніжністю, взяв руку її, маленьку, тверду, у свою — велику, грубу. Вона не висмикнула й руки, не відпручувалась, а широко відкритими очима, їх наллятою яснотою мовби дякувала, що він з нею такий ласкавий. — Лариса... Лариса... — стиха повторював він. А вона дивилась на нього так спрагло, ніби все життя ждала саме його. У чорній хвилі волосся, що розсипалось по плечах, помітив срібну ниточку, і це вразило: що так рано її посріблило? Яке горе, які смутки? І сповнився ще гарячішим почуттям до неї, бажанням оберегти, прихистити її. Були сказані якісь слова, — він сказав їх по-своєму, вона по-своєму, — і хоч це було як мова птахів, і говорилося не для того, щоб зрозуміти, одначе й це щасливе лепетання ще більше зближувало їх. Десь косу лунко клепав косар, і перепел профуркотів у повітрі, ніби важкий осколок, а біля неї сонцем пахли снопи, і вона йому теж пахла сонцем і снопами. Руку її все життя не хотілось би випускати зі своєї, безодня очей заваблювала, густо-вишневі губи були так довірливо близько. Солдат припав до них. Вона ніби тільки й ждала цього пориву, шпарко охопила хлопця руками і, відхилена на снопи, віддарювала його жаркими поцілунками спраглості, вдячності й відваги. Це таки було живе полум'я, що опалило його, обняло, засліпило. Снопи розлазились, розтікались під ними, як золота вода, п'янили обох, вона лежала горілиць — жарка, незнайомаї — і очі її були повні щасливого п'яного сонця. Ще не випустив він її з обіймів, як раптом вона шарпнулась, нажахано скрикнула щось йому в засторогу, і солдат, озирнувшись, угледів, 461


al

ld z

.n

et

як смерть до них наближається у вигляді незнайомого, чорного, в жилетці, з блискучим серпом у руці. Догадавсь: чоловік! Бо тільки чоловік міг наближатись з почуттям такої несамовитої правоти. Біг просто на Діденка, важко дихаючи, з чорним обличчям, з божевільною каламуттю в очах... «Смерть!» — промайнуло Діденкові. Ще промайнуло в одну мить те, що сам бачив недавно: боєць лежить на винограднику затоптаний, поглумлений, з перерізаним горлом... Почуваючи за собою зіщулену жіночу постать, артилерист ривком вихопив з кобури свій важкий трофейний пістолет. Пролунав постріл. Того ж дня Діденко вже сидів на гауптвахті. Гауптвахта на узліссі стоїть. У минулому ліс цей був власністю якогось графа, а тепер його нібито відкупило за скількись тисяч пенго наше командування, щоб улаштувати в цьому лісі табори. Тут ми живемо. В глибині лісу — вже наша солдатська цивілізація: посилані пісочком алеї — лінійки, грибки, червоні' кутки, цілі квартали чепурних офіцерських та солдатських землянок. І ясна річ, що для землянки гауптвахти (чи «губвахти», чи просто «губи») тут не місце: її винесено осторонь, геть аж на узлісся. Споруджена нашвидкуруч, вона, одначе, міцно сидить у землі, ледь стирчить гребенем, присадкувата, темна, лобата, нагадуючи суворість давніх своїх пращурів — один із тих сторожових куренів, що їх колись ставили запорожці де-небудь на Базавлуку або на Вовчих Водах. Двері важкі, з дубових неструганих обаполів. Засув на дверях і пломба, наче тут склад з вибухівкою. І ніякого віконечка, лише вузенька над дверима щілина — прорізь, на амбразуру схожа, щоб миска з пісною кашею раз у день крізь ту амбразуру пролізла. Той перший, що прийшов допитувати Діденка, був певен, що причина всьому — вино. Винних льохів у містечку багато, зараз господарі» саме допивають торішнє, звільняють тару під молоде. Трапляється що й бійці десь пересидять у льоху, в прохолоді найпекучішу спеку. — Краще не крути, Діденко: в підвалах перед тим побував? — І скал-' ками примружених очиць дрібнозубий допитувач проймає Діденка; вважаючи, видно, що бачить його наскрізь. — Відомо, що вони навмисне споюють наших. Кажи: хміль винуватий? — Хміль, та не той, що ви думаєте, — відказував солдат. — А який? Який? Ну? — Не нукайте, бо не поїдете, — спокійно відповідав Діденко і не бажав більше нічого для його протоколів розповідати. Хоч як той сікався, а цей сидів насупившись, а часом навіть починав мугикати пісеньку* про Лизавету з кінофільму. Перед землянкою гауптвахти плац, тобто витирлувана бура толока, де відбуваються військові наші учби, стоять спортивні пристрої, різні там «кобили» та «козли», через які солдат мусить стрибати; ще далі за 462


al

ld z

.n

et

толокою, скільки згляиеш, тропічно зеленіють виноградники — то вже не наша зона. Доки ми муштруємось на плацу, доки, впріваючи під нещадним сонцем, вицибуємо, мов гусаки, сюди-туди, в'язень з гауптвахти невідривно стежить за нами. Скільки не тривають заняття, все виглядає з прорізі над дверима білий Діденків чуб. Іноді навіть чуємо його підбадьорливі вигуки: — Давай, давай, гвардійці! Чи варто й говорити, що симпатії солдатські цілком на боці ув'язненого. Сашко, це ж наш Сашко, наш славний безстрашний друг артилерист попав на «губу»! Має від нас він передачі, має цигарки і ковток із баклаги, бо що з того, що він під замком, а ти вартуєш його, — хіба ж так просто забути пережите, адже ж разом було скуштовано і чужих рік, і карпатських туманів, і плацдармів палаючих, де трималися до останнього, розстрілюючи фашистські танки в лоб... Якби воля хлопцям, вони б, напевне, й дня не тримали Сашка Діденка в цьому арештантському курені. Бо чи таке воно й страшне, що він накоїв, — один постріл, а перед тим мільйони, мільярди пострілів було зроблено по людині! Не крав, не грабував, з табору самовільно не відлучався, а що тому ревнивцеві, якого десь чорти під руку піднесли... то не в зуби ж було йому дивитись! Ларисою звати її — це єдине, що знали ми, Діденкові друзі, про його любов. А він, хоч теж тільки один-однісінький раз бачив Ларису, міг розповідати про неї до ранку. Яка то насолода була, стовпившись коло землянки, припавши до амбразури, слухати й слухати крізь ту амбразуру його спраглі, закохані розповіді про неї, про свою Ларисочку. Нам аж дух перехоплювало, коли йшлося про оті снопи золоті, полум'я кофтини, палаючі вуста... А очі! її очі ясно-вологі, карим сонцем налляті... Тільки чому в них були ще й смуток, згорьованість? І вже спільно витворювалось легенду її життя: за нелюба віддано. Бо ж, напевне, безприданниця, вроду тільки й мала, ось і дісталася дукачеві, жмикрутові старому, що світ їй, молодій, зав'язав... Буйними барвами солдатська уява малювала, як безрадісно жилося за нелюбом молодій жінці і як потім збурунилась їй душа, коли побачила оцього білявого артилериста, що шляхом на водовозці проїжджав... Побачила й з першого погляду: він! Той, що його мені доля послала! — Оце женщина! Ось за кого варто в огонь і в воду! — так говорилось про неї коло гауптвахти. Спалахнула, мов полум'я, зневажила всі умовності, безоглядно віддала солдатові свою любов. Він переможець, а вона хіба ж не рівня йому? Хіба не здобула перемогу над своїм рабством сімейним, над плітками, забобонами, хіба не довела, збунтувавшись, що свобода й любов для неї понад усе?! — Не кожному таке випадає, — казали Діденкові друзі. — Це тобі нагорода за все! 463


al

ld z

.n

et

— Орден вічного щастя, — жартував котрийсь, а Сашко усміхався. Чули раніше хлопці, що любов змінює людину, що в коханні душа людська розквітає, а тут це диво звершувалось на їхніх очах. Був, як усі, їхній друг і ось враз із звичайного став незвичайним, став щедрим, багатим, багатшим за царів, королів! І це був їхній Сашко Діденко! Наче напоєний чарами, тільки й жив він тепер своїми золотими видіннями, отими снопами, її красою, тільки й ждав, коли вийде з гауптвахти та знов гайне до своєї циганочки (так він свою мадярочку називав)... — Головне, щоб водовозку мені знов повернули, — казав він до вартових. — Одразу ж на галопі до неї! Сідай, моя мила! Сядемо поруч на водовозці і гайда через усе місто: дивіться — це наше весілля, це вже ми з нею муж і жона. Вартових тривожила його безоглядність. — Закон цього не дозволяє, — стиха заперечували йому. — Який закон? — дивувався артилерист, наче з місяця звалився. — Не сміємо брати шлюб з іноземками... Такий закон. — Проти любові закон? Не може бути такого закону! Який дурень вигадав? Побачите, я свого доб'юсь... Зауважимо, до речі, що Сашко Діденко виявився в цьому провидцем: відмінено було цей закон. Але сталося це далеко пізніше. Поки що ж, неголений, без ременя, походжає у своєму курені невгамовний Ларисин коханець, а розводящий на зміну одним вартовим приводить інших, щодалі суворіших. Декотрі, особливо з свіжого поповнення, стоять на варті строго статутно, з в'язнем не братаються, сказано їм, що вартують важливого злочинця, — яке тут може бути панібратство? Грудка каші, кухоль води — оце тобі належиться, і не більше. І їм аж дивно чути, що він після цього ще й мугикає, ніщо його не страшить, сподівається, видно, що скоро випустять з гауптвахти... Діденко й справді жив у ці дні незвичайно: оті снопи золоті, вони і вночі, у темряві землянки, йому сяяли, — не підозрював хлопець, які хмари збираються над ним. Той трагічний випадок, що скінчився смертю старого ревнивця в лікарні, незабаром набув широкого розголосу в країні, про нього зчинила страшенний галас преса на Заході. Бачите, мовляв, який розбій чинять окупаційні війська, серед білого дня на жнивовищі вбивають чесних католиків, ґвалтують їхніх дружин. До командування, яке й не заперечувало, що вчинок сам по собі непрощенний, ішли депутації, вимагали винуватцеві найтяжчої кари. Усе складалося не на користь Діденкові... Країна ішла назустріч своїм першим післявоєнним виборам, боротьба партій загострювалась, і всюди на розбурханих передвиборних мітингах вчинок солдата знову був притчею во язицех, про нього галасували до хрипоти. Даремно на одному з таких мітингів на містечковім майдані, де різні партії схрестили свої мечі, сама Лариса гукала у вічі лідерам: «Лицеміри ви, брехуни! Це мій гріх, а не його!» Її не слухали, а розлючені ' 464


al

ld z

.n

et

родичі та родички чоловікові ледве коси на ній не обірвали. І обірвали б, якби не заступився старий священик, душпастир їхній, якому вона перед тим сповідалась. — О т п і а УІПСІІ ашог!1 — гукнув він до розлютованого натовпу, і хоч його й не зрозуміли, але це подіяло, як закляття, врятувавши Ларису від самосуду. В такій атмосфері, гарячій, щодень роздмухуваній, коли в дію непередбачено вступили нові сили, коли життя Діденкове вже, як соломину, закрутило бурями інших пристрастей, — справу його розглядав військовий трибунал. За те, що він вчинив, Діденка було засуджено до найвищої міри покарання — розстрілу. Тепер тільки одна людина в державі могла помилувати його. Справа пішла до Москви. Доки ждали відповіді, Діденка тримали все в тій же землянці на узліссі. Здається, й зараз засуджений ще не до кінця збагнув, що його жде. Вся ця історія з убивством, судом і вироком стосувалася ніби не його, все сприймалось як тяжке, моторошне непорозуміння, що має ось-ось розвіятись. І хоч тепер безтурботного мугикання його більше не чули, проте й духом гвардієць не падав, тримався з спокійною гідністю, тільки, видно, сон втратив, бо з самого рання, коли ще й заняття на плацу не було, він уже — як штик: стоїть і невідривно дивиться крізь свою бійницю на плац, на виноградники. Що ж, був хміль, а тепер — похмілля. Одного ранку, коли тільки зазоріло на сході, а хащі виноградників ще темніли у сивих росах, вибрела з тих виноградних джунглів... вона. З'явилась, мовби силою його уяви викликана, але не уявна — справдішня виринула з туману, з росяної виноградної гущавини. Не пломеніла тільки на ній кофтина, як тоді, була темно вбрана, боса, зарошена, і волосся на голові кучмилося недбало. Опинившись на безлюднім плацу, озирнулася і, наче знала давно вже, куди їй треба, попрямувала швидкою скрадливою ходою мавки просто до бліндажа гауптвахти. Вартовий, новачок із числа поповненців, днями лише присланий у полки, був не з тих, щоб підпустити незнайомку до об'єкта. — Стій! Розпатлана, задичавлена, вона зіщулилась і ще більше прискорила ходу. — Стій! Стрілятиму! Клацнув затвором, і бровенята його так нахмурились, що не можна було не зупинитись. Певне, хлопчина-вартовий догадався, хто 1

Любов перемагає всеї (Латин.)

465


al

ld z

.n

et

вона, став проганяти і, хоч як жінка благала, заламувала руки, він таки відігнав її геть назад, за табірну зону. Проте й там нещасній жінці, мабуть, чути було, як гатить у двері її в'язень, як аж здригається землянка від його несамовитої грюкотняви, від зливи проклять, що вилітають з амбразури. Цілий день відганяли її вартові, але що відженуть в одному місці, вона виринає в іншому, шастає, никає, мов приблуда, мов незнищимий дух цих розбуялих і ніби вічнозелених виноградників. Надвечір варту посилили, проте саме тепер, коли в наряді випало бути артилеристам, найщирішим друзям Діденковим, вони, взявши перед розводящим гріх на душу, дозволили закоханим побачення. Мов з хреста знята — така була вона, коли під поглядами вартових наближалася до гауптвахти. Для них Лариса не видалася красунею, просто змучена, перестраждана жінка з темним проваллям очей, що горять, як у хворої, а ось йому, Діденкові, була вона зовсім інакша, бо, припавши до амбразури, бідолаха аж заплакав — заплакав од щастя бачити її. Лариса простягла йому крізь амбразуру свої руки, темні, буденні руки, що, видно, бачили всяку роботу, і він, вхопивши разом обидві, нестямно став обціловувати їх. Вартові з делікатності повідвертались, але все одно чули то голос її, що лебедів щось ніжне, то голос його, повен жаги і пристрасті, аж не вірилось, що це ті ж самі вуста, які щойно лайку вивергали, тяжкі прокляття шпурляли всьому світові, тепер гарячим шепотом тануть, захлинаються ласкавістю солов'їною: — Зіронько моя! Циганочко! Ясонько! Оченя моє каре, щастячко рідне моє!.. Де й бралися в нього, грубого артилериста, ці слова-пестощі, ці ласкаві співи душі, співи до неї, єдиної, що й справді мовби зробила його щасливим, піднесла своєю любов'ю на якісь досі не знані верхогір'я... Що знав він досі, що бачив, чим жив? Вирви, та бруд, та сморід війни, снаряди тільки й умів фугувати, смерть одну тільки й бачив, а вона, ця любов несподівана, з'явилась, мов з неба, і сонячним духом снопів — подихом самого життя — тебе обдала, сп'янила навіки... Вартові через якийсь час стали нагадувати Ларисі, що вже годі, пора, мовляв, але вона й не чула, аж навшпиньки пнулася, тягнучись усім тілом до амбразури, втопивши в ній своє худе, обвите кудлами лице... Що вона бачила там? Сині краплини очей, та крутий солдатський лоб, тепер уже пострижений, та широкі вилиці посірілі — це й усе, що могла там побачити, а надивитися все не могла, бо, може, це й було саме оте її найдорожче — один тільки раз відпущене їй на землі. Запустивши руки у віконце, долонями гладила Діденкові його посіріле в сутінках обличчя, велике, міцне, одне з тих облич, шо їх переводять у граніт. Трепетно голубила обома долонями щоки йому, аж нестерпно було дивитися вартовим на ці розчуленості, дивитись, як, зблизившись лице в лице, уже плачуть вони обоє — і він, і вона. 466


al

ld z

.n

et

Наче передчували те, що вже насувалось. Вночі було одержано відповідь: вирок залишається в силі. Підлягає негайному виконанню — на очах військ і цивільних. Тепер врятувати Діденка могло тільки чудо. Дощило, і передосінні хмари облягали небо, коли батальйони похмуро шикувалися — не на плацу, а на іншому глухому узліссі, над яром, щоб разом з цивільними, родичами загиблого, взяти участь у цьому останньому ритуалі. Представники місцевої влади теж прибули сюди — всі у чорному, мовби на знак жалоби. В старих арміях (чи десь ще й тепер) перед стратою до засудженого заходить піп або пастор на останню розмову. Тут цього не було, і тягар такої місії ліг на комбата Шадуру, колишнього Діденкового командира. Старий артилерист, що відміряв, як і Діденко, півсвіту разом із своїми гарматами, де на стволах уже й зірки не вміщались, зайшов до землянки понурий, з опущеними вусами. Не знаючи, як вести себе, покашляв і, втягнувши голову в кістляво підняті плечі, присів скраю на холодному земляному лежаку. Не знав комбат, з чого почати, як відпускати гріхи цьому клятому Діденкові, якого він навіть любив, адже добрий, надійний був з нього солдат. А тепер ось так обернулось — згорбившись, стоїть його артилерист без ременя, в безмедальній, непідперезаній гімнастерці — гімнастерці смертника. Невже це прощальна розмова? Комбатові якось і самому не вірилось у реальну доконечність і неминучість того суворого присуду. Але ж доручено. Врешті-решт мусив щось казати... Що їм, смертникам, кажуть у такий час? Понурився Шадура-комбат. Вийняв кисет з тютюном, взяв собі пучку й Діденкові подав, і вони мовчки закурили, як наче десь на вогневій між двома боями. — Ну от, Діденко. Воювали ми з тобою не один день, воювали на совість, ніхто не дорікне. Я пам'ятаю, як отам під дотами... І під Верблюжкою... І під Бартом, під Естергомом — усе пам'ятаю. Геройський був солдат. Там куля минула, а тут... Що ж це виходить? На смерть за Батьківщину йшов, а тепер сам заплямував її? — Він глянув на Діденка, ждучи заперечень, але той мовчки горбився під накатом землянки, тріщав цигаркою.— Що ж ти мовчиш? — А що казатиі — Тисячу разів життям ризикував ти за неї в боях, тисячу разів міг за неї головою накласти. То хіба ж тепер злякаєшся? Якщо справді заплямував і кров'ю тільки й можна ту пляму змити — хіба не змиєш? І знову ждав Діденкової відповіді. Засуджений мовчав, понурившись. — Ця жінка... Хто хоч вона? Чи то у вас аж так серйозно? Діденко спрагло, раз за разом затягуючись, дотяг цигарку до вогню. — Я люблю її. Комбат зітхнув, кашлянув, і знову вони помовчали. 467


al

ld z

.n

et

— Треба ж було їй підвернутись тобі, — з досадою сказав комбат. — А я не шкодую. — Тепер уже однаково — шкодуй не шкодуй... Шадура глянув на годинник. — Ви ж мене знаєте, товаришу комбат, — Діденко раптом розхвилювався. — Вітчизну, те, що є найсвятіше в людини. Хіба ж я хотів зганьбити?! Та коли вже так виходить... Коли виходить, що тільки смертю й можна ту пляму змити... То що ж, я готовий. За півгодини по цьому засуджений стояв перед військами над яром, і темні хмари пливли над ним. Дочитувалися в суворій тиші останні слова, коли зненацька пронизливий, як постріл, жіночий скрик вихопився десь над виноградниками й розпанахав тишу до хмар. Що після цього додати до цієї історії? Як чудо сталося? Як здригнулись серця від її зойку — зойку безоглядної туги й любові, і як опус-1 тилися дула гвинтівок, і всміхнулись полегшено ті, що прийшли сюди бути свідками страти? І як він, помилуваний, ступив від своє!1 смертної ями назустріч товаришам, друзям, командирам, назустріч їй,' своїй безмірно коханій, що, розкинувши руки для обіймів, сяюча, бігла-летіла в щасливих сльозах до нього? І як цілу ніч після цього разом веселились війська, й виноградне містечко, й найщасливіші в світі — він і вона? Та тільки чуда не сталось. Скрик був, і хвилинне замішання, і жі-' ноча в лахмітті постать справді була вихопилась з виноградників,; майнула перед ошелешеними військами — та тільки на мить. Порушений лад скоро було відновлено. Хмари над яром пливли, як і пливли. Сталося все, що мусило статись.

468


ГРИПР

тютюнник

(1931-1980) Народився в с. Шилівці, що на Полтавщині, у селянській родині, помер у м. Києві. Письменник, належить до шістдесятників. Найвідоміші твори: новели «Оддавали Катрю», «Три зозулі з поклоном», «Зав'язь», «Син приїхав», повісті «Климко», «Вогник далеко в степу», збірки оповідань «Деревій», «Коріння».

ТРИ ЗОЗУЛІ З ПОКЛОНОМ Любові всевишній присвячується

al

ld z

.n

et

Я виходжу з-за клубу, в новенькому дешевому костюмі (три вагони цегли розвантажив з хлопцями-однокурсниками, то й купив) і з чемоданчиком у руці. І перше, що бачу, — хату Карпа Яркового. А перед нею — молоденька сосна рівними рядочками на жовтому піску. На ґанку Карпової хати стоїть Марфа Яркова і веде мене очима. Вона стоїть без хустки, сива, пишноволоса — колись її волосся сяяло проти сонця золотим, тепер не сяє. Видно, думаю собі, волосся умирає раніше, ніж людина... Підійшовши ближче, я вклоняюся Марфі й кажу через молоденьку сосну: — Здрастуйте, тітко. Марфа ворушить губами і проводжає мене далі, аж доки я не увійду в сосну «велику» (у нас її називають ще «та, що твій тато садив»). Дома мене стрічає мама, радіє, плаче і підставляє мені для поцілунку сині губи. — Мамо, — питаю після того, як куці студентські новини розказано (сесію здав, костюм ось купив), — а чого тітка Марфа Яркова на мене так дивиться? Мама довго мовчить, потім зітхає і каже: — Вона любила твого тата. А ти на нього схожий... Марфа — тоді її в селі за маленький зріст звали «маленькою Марфою» — знала, що лист від тата приходить раз на місяць. Вона чула його, мабуть, ще здалеку, той лист, мабуть, ще з півдороги. І ждала. Прийде до пошти, сяде на поріжку — тонесенька, тендітна, в благенькій вишиваній сорочині й рясній спідничині над босими ногами — і сидить, сяє жовтими кучерями з-під чорної хустки: втекла від молотарки або від косаря, за яким в'язала, або з лук, де сіно скиртують. Сидить на поріжку і обриває пелюстки на ромашці, шепочучи: «Є — нема, є — нема, є...» 469


al

ld z

.n

et

Коли з пошти виходив наш поиггар дядько Левко — височенний, худющий, як сама худорба, з брезентовою поштарською сумкою через гостро підняте вгору плече, Марфа підхоплювалася йому назустріч і питалася тихо, зазираючи знизу в його очі: — Дядечку Левку, а од Мишка є письомце? — Нема, — одказував Левко, блукаючи очима поверх золотого Марфиного волосся, що вибилося з-під чорної хустки. — Не брешіть, дядечку. Є... — Ну — є! Є... так не тобі, а Софії. — Дядечку Левку! Дайте я його хоч у руках подержу... — Нельзя. Чужі письма нікому давати не можна. Заборонено. — Я тільки в руках подержу, дядечку, і оддам. Сині Марфині очі запливають слізьми і сяють угору на дядька Левка — ще синіші. Левко озирається довкола, зітхає немічно худими грудьми і манить Марфу пальцем за пошту. Там він дістає із суми конверт і простягає Марфі: — На. Тільки нікому не кажи, що давав, бо за це... виженуть мене. — Ні-ні-ні, дядечку! — аж похлинається від щирості Марфа. — Ось вам хрест святий! Вона хапає з Левкових пучок листа — сльози рясно котяться їй по щоках — пригортає його до грудей, цілує в зворотну адресу... — Чорнила слізьми не розмаж, — каже Левко і одвертається: жде. Марфа, якщо поблизу не видко людей, нескоро віддає йому листа, мліючи з ним на грудях, і шепоче, шепоче... — Ну, от бачте, нічого я йому і не зробила... Тепер несіть Софії. Я ж нічого йому не зробила... Спасибі, дядечку, рідненький... Нате вам осьо, вип'єте за його здоров'я. Вона дістає з-за пазухи пожмаканого карбованця і вкладає Левкові в долоню. — Хіба що за його здоров'я, — бурмотить Левко, — а так зроду не взяв би... І чимчикує в село, наставивши вгору гостре плече з порожньою майже сумою (тоді не дуже-то люди писали один одному). А Марфа біжить на роботу, птахою летить, щоб дов'язати до вечора свої шість кіп, — і вітер сушить — не висушить сльози в її очах. — А хто вам про це розказував, мамо? Дядько Левко? — Ні. Він мовчав. Сама бачила й чула. Я теж-бо за нею слідкома з роботи тікала. Отуди, ярком, ярком — і до пошти. Дивлюсь, а вона вже на поріжку сидить, жде... Вона щораз перша вгадувала, коли тато обізветься. — І ви на неї не сердилися? — У горі, сину, ні на кого серця немає. Саме горе. — А як же то — вона вгадувала, а ви — ні? 470


al

ld z

.n

et

— Хтозна, сину. Серце в усіх людей неоднакове. В неї таке, бач, а в мене таке... Вона за тата набагато молодша була. Йому тридцять три, а їй дев'ятнадцять. Два годочки прожила з Карпом своїм і нажилася на сто. Тато ж... він якось і не старів, однаковий зоставався і в двадцять, і в тридцять годочків... сокіл був, ставний такий, смуглий, очі так і печуть чорнющі. Гляне було — просто гляне і все, а в грудях так і потерпне. Може, тому, що він рідко піднімав очі. Більше долонею їх прикриє і думає про щось. А востаннє як бачила його (ходила з передачею аж у Ромни, їх туди повезли), то вже не пекли, а тільки голубили — такі сумні. Дивиться ними — як з туману. Вони до нас на посиденьки ходили, Карпо і Марфа. Щовечора. І гомонимо, бувало, втрьох або співаємо потихеньку. Тато баритоном, а я другим йому помагаю, а Марфа першу веде. Голосок у ней тоді такий був, як і сама вона, ось-ось наче переломиться, ну, ловкий. А Карпа хоч викинь. Сидить у стелю дивиться. Або у вуса дме, то в один, то в другий — розпушує. То я йому галушок миску гарячих (він їсти страх любив), ложку в руки — їж, КарпеІ І тьопає, як за себе кидає. Ми співаємо, а він вусами пару з миски ловить та сопе так, що каганець на столі як не погасне. «Я, — каже, — картоплю в галушках люблю. Картоплі треба більше кидать у галушки». Товстопикий був, товстоногий. І рудий — матінко ти моя... Як стара солома. Марфа проти нього — перепілочка. Ото гляне було, як він над галушками катується, зітхне посеред пісні й одвернеться, а сльози в очах, наче дві свічечки голубі. До тата... Я ж бачу. А він затулить надбрів'я долонею і співає. Або до тебе в колиску всміхається та приколисує легенько. — Ти, Михайле, — кажу, — хоч би разочок на неї глянув. Бачиш, як вона до тебе світиться. А він: — Навіщо ж людину мучити, як вона й так мучиться? Очі мамині сухі, голос ані здригнеться, і я чую за ним: спогади її не щемлять їй і не болять — вони закам'яніли. ОСТАННІЙ ЛИСТ ВІД ТАТА

«Софіє! Соню! Учора дав мені товариш скалку від дзеркальця, і я вперше за два роки себе побачив. Побачив і не впізнав. Не тільки голова вся, а й брови посивіли. Зразу подумав був: може, то іній (це надворі було, не в бараці), тернув долонею — ні, не іній. Більше не дивитимусь. Роблю я тут, як і дома: вікна (тільки не для хат), двері (тільки не фильончасті), столи, ослони, ложки хлопцям ріжу на дозвіллі крадькома... Погане виходить, серце болить, як подумаю, що це ж із м о ї х рук виходить отаке. Дерево хороше, в нашій стороні з нього білі палати робити б. Але сире. Та й інструмент не той, що в мене був. Ти його ще 471


ld z

.n

et

не спродала? Як буде скрута — не жалій. Він мені, мабуть, уже не пригодиться. Не так-то й далеко я зайшов, та далеко вертатися. Ти питаєш, як нас годують, як удягають на зиму. Годують такою смачною юшкою щодня, що навіть Карпо Ярковий п'ятнадцять мисок умолотив би, ще й добавки попросив! Вдягачка звичайна, селянам до неї не звикати. Сю ніч снилася мені моя сосна. Це вона вже досі в коліно, а може, й вища. Сосна — а за нею річки синє крило... Ні ти, ні синок, мій колосок, чось давно не снитесь, тільки привиджуєтеся. Сусіда мій по нарах молиться уві сні, а Бога не називає. До кого молиться?.. Соню! Не суди мене гірко. Але я ніколи нікому не казав неправди і зараз не скажу: я чую щодня, що десь тут коло мене ходить Марфина душа нещасна. Соню, сходи до неї і скажи, що я послав їй, як співав на ярмарках Зіньківських бандуристочка сліпенький, послав т р и з о з у л і з п о к л о н о м , та не знаю, чи перелетять вони Сибір неісходиму, а чи впадуть од морозу. («Сибір неісходиму» було нерішучою рукою закреслено густим чорним чорнилом, а вгорі тою ж рукою написано знову: «Сибір неісходиму»). Сходи, моя єдина в світі Соню! Може, вона покличе свою душу назад і тоді до мене хоч на хвильку прийде забуття. Обіймаю тебе і несу на руках колиску з сином, доки й житиму»...

al

Коли се було... А я досі думаю: «Як вони чули одне одного — Марфа і тато? Як?..» А ще думаю: «Чому вони не одружилися, отак одне одного чуючи?» — Тоді не було б тебе... — шумить велика «татова сосна».

472


ВАСИЛЬ СТУС

(1938-1985) Народився в с. Рахнівці, що на Вінниччині, у селянській родині, помер поблизу м. Пермі (Російська Федерація). Поет, дисидент. Найвідоміші твори: збірки поезій «Веселий цвинтар», «Палімпсести», «Дорога болю», вірші «О, земле втрачена, явися...», «На колимськім морозі калина...», «Сто років, як сконала Січ...», «Як добре те, що смерті не боюсь я...».

• * •

al

ld z

.n

et

Як добре те, що смерті не боюсь я і не питаю, чи тяжкий мій хрест. Що перед вами, судді не клонюся в передчутті недовідомих верств. Що жив, любив і не набрався скверни, ненависті, прокльону, каяття. Народе мій, до тебе я ще верну, і в смерті обернуся до життя своїм стражденним і незлим обличчям. Як син, тобі доземно уклонюсь і чесно гляну в чесні твої вічі, і чесними сльозами обіллюсь. Так хочеться пожити хоч годинку, коли моя розів'ється біда. Хай прийдуть в гості Леся Українка, Франко, Шевченко і Сковорода. Та вже! Мовчи! Заблуканий у пущі, уже не ремствуй, позирай у глиб, у суще, що розпукнеться в грядуще і ружею заквітне коло шиб. • **

О, земле втрачена, явися бодай у зболеному сні і лазурово простелися, пролийся мертвому мені! І поверни у дні забуті, росою згадок окропи, 473


al

ld z

.n

et

віддай усеблагій покуті і тихо вимов: лихо, спи!.. Сонця хлопочуться в озерах, спадають гуси до води, в далеких пожиттєвих ерах мої розтанули сліди. Де сині ниви, в сум пойняті, де чорне вороння лісів? Світання тіні пелехаті над райдугою голосів, ранкові нашепти молільниць, де плескіт крил, і хлюпіт хвиль, і солодавий запах винниць, як гріх, як спогад і як біль? Де дня розгойдані тарілі? Мосяжний перегуд джмелів, твої пшеничні руки білі над безберегістю полів, де коси чорні на світанні і жаром спечені уста, троянди пуп'янки духмяні і ти — і грішна, і свята, де та западиста долина, той приярок і те кубло, де тріпалася лебединя, туге ламаючи крило? Де голубів вільготні лети і бризки райдуги в крилі? Минуле, озовися, де ти? Забуті радощі, жалі. О, земле втрачена, явися бодай у зболеному сні, і лазурово простелися, і душу порятуй мені.


ІВАН ДРАЧ (народився 1936р.) Народився в с. Теліжинцях, що на Київщині. Поет, кіносценарист, належить до шістдесятників. Найвідоміші твори: вірші «Балада про соняшник», «Етюд про хліб», «Крила», поема «Чорнобильська мадонна».

БАЛАДА ПРО СОНЯШНИК

ld z

.n

et

В соняшника були руки і ноги, Було тіло шорстке і зелене. Він бігав наввипередки з вітром, Він вилазив на грушу і рвав у пазуху гнилиці. І купався коло млина і лежав у піску, І стріляв горобців з рогатки. Він стрибав на одній нозі, Щоб вилити з вуха воду, І раптом побачив сонце, Красиве засмагле сонце В золотих переливах кучерів, У червоній сорочці навипуск, Що їхало на велосипеді, Обминаючи хмари у небі...

al

І застиг він на роки і на століття В золотому німому захопленні: — Дайте покататися, дядьку! А ні, то візьміть хоч на раму. Дядьку, хіба вам шкода?! Поезіє, сонце моє оранжеве! Щомиті якийсь хлопчисько Відкриває тебе для себе, Щоб стати навіки соняшником.

475


ЛІНА КОСТЕНКО (народилася 1930 р.) Народилася в м. Ржищеві, що на Київщині, у сім'ї вчителів. Поетеса, належить до шістдесятників. Найвідоміші твори: історичні романи у віршах «Маруся Чурай», «Берестечко», поетичні збірки «Над берегами вічної ріки», «Сад нетанучих скульптур», «Неповторність».

МАРУСЯ ЧУРАЙ

et

Історичний роман у віршах (Скорочено)

ЯКБИ З Н А Й Ш Л А С Ь НЕОПАЛИМА КНИГА

.n

РОЗДІЛ І

al

ld z

Влітку 1658року Полтава вгоріла дощенту. Горіли солом'яні стріхи над Ворсклою. Плавились бані дерев'яних церков. Вітер був сильний. Полум'я гуготіло. І довго ще літав над руїнами магістрату легенький попіл спалених паперів — всіх отих книг міських Полтавських, де були записи поточних судових справ. Може, там була і справа Марусі Чурай? Може, тому і не дійшло до нас жодних свідчень про неї, що книги міські Полтавські «през войну, под час рабованя города, огнем спалені»? А що, якби знайшлася хоч одна — в монастирі десь або на горищі? Якби вціліла в тому пожарищі — неопалима — наче купина? І ми б читали старовинний том, де писар вивів гусячим пером,

476


що року Божого такого-то, і місяця такого-то, і дня, перед Мартином Пушкарем, полковником, в присутності Семена Горбаня, що був на той час війтом у Полтаві, перед суддею, Богом і людьми Чурай Маруся — на підсудній лаві, і пів-Полтави свідків за дверми. І загула б та книга голосами, і всі б щось говорили не те саме. І чорні бурі пристрастей людських пройшли б над полем буковок хистких. Тоді стара Бобренчиха, вдова, суду такі промовила б слова:

ld z

.n

et

— Пане полковнику і пане войте! Ускаржаюся Богу і вам на Марусю, що вона, забувши страх Божий, отруїла сина мого Григорія. І втеди син мій Григорій наглою смертю вмер, на здоровлі перед тим не скорбівши, през отруєння і през чари бісовські. То вам, панове, правдиво, під сумлінням, кажу і людьми те освідчу.

al

Оскаржену Марусю Чураївну тоді суддя суворо запитав, — коли, чого і для якой причини таке незбожне діло учинила?

Але вона ні слова не сказала, усправедливлень жодних не дала, тілько стояла, яко з каменю тесана. Тоді громада загула прелюто: — Вона ж свій злочин визнала прилюдно! Бо, як до Гриця, мертвого, припала, казала все — як зілля те копала, як полоскала, як його варила і як уранці Гриця отруїла. Вона ж співала, наче голосила, на себе кари Божої просила.


Співала так, як лиш вона уміла! А потім враз — неначе заніміла. Тоді ми, вряд, упевнившись на ділі, що Гриць умер, отруєний, в четвер, предать землі звеліли до неділі, прийнявши справу криміналітер. Убивницю ж, Марусю, до розправи скріпить в'язёням города Полтави.

et

Бобренчиха ж, та зацна удова, нехай на Бога в горі упова та настановить свідків, віри годних, не підозренних у проступствах жодних. Аби по правді свідчили про злочин, що тут убивці іншого нема, бо то не є ще доказ остаточний, якщо підсудна визнала сама. (...)

al

ld z

.n

Горбань сказав, що й сумніву нема. Звичайно, вбивство. Та іще й нецнота. Він, як Горбань, вважає зокрема: їй треба дьогтем вимазать ворота! (Тут принагідно варто зауважити, що дьогтю він мав, справді, предостатньо, оскільки він, як виявилось потім, «з комори мєской потай дьоготь крав», за що і був поставлений пред врядом.

А втім, і згодом він ще війтував. І вже аж гетьману Дем'яну Многогрішному уже аж на полковника Жученка устиг іще й «крамулку» довести). Пушкар сказав, що так-то воно так. Не шануватись дівчині негоже. Але ж і з Гриця добрий був лайдак. Тут, товариство, дьоготь не поможе. Бо незалежно, що то за пиття і що там мовить злість тисячоуста, — не хто ж, а він звів дівчину з пуття. І то була любов, а не розпуста. Тоді вдова Бобренчиха озвалась:


— Та вуха ж в'януть на таку олжуї Вона сама Грицькові нав'язалась. — В який би спосіб? — Зараз розкажу. Було це, люди, на Петра Капусника, якраз на самий сонцеповорот. Я мала, люди, сина не розпусника. Він шанував і хату, і город. Коли ж вона його причарувала, він як сказився, геть одбивсь од рук. (...)

et

Він перестав ходить на вечорниці, не зачіпав дівчат і молодиць. А все ходив до тої чарівниці, недарма в річці топлять чарівниць.

ld z

.n

Вона його їднолітка, панове. Пора кебету мати на плечах. Я вже й варила зілля полинове, щоб мій Грицько від туги не зачах. А він — весь там! Якраз перед походом не спалося мені, як на біду. Грицько устав та шась поза городом. А я тихенько назирці іду. (...)

al

Коли щось манячить од Чураїв, туди, в осокори. А вечір темний. Хмари як повісма, Гора шумить... Було перед дощем. Вона ж на шиї так йому й повисла! — то я собі й засіла за кущем. Хтось засміявся якось недоречно. Мартин Пушкар бровою ворухнув: — Вчинили ви, сказати б, нестатечно. Який вас біс на тоє подоткнув? — У мене син одинчичок, панове, і запечалля на душі одне, одна у серці шпичечка тернова, — не дай же Бог, у прийми дремене! — Ну, добре, як воно вам ув охоту, то діло ваше, хоч воно і гріх.


Ви, мати, знавши отаку нецноту, чого тоді ж не розлучили їх? — Щоб у заміжніх погубив підметки? Чи, як чернець, скоромився мирським? Чи щоб пішов до Таці Кисломедки, котра тягалась бозна-де і з ким! (...) Загомоніли люди, закивали, — що там казати, всі парубкували. І всім усе зробилося ясне, хтось і слівце сказав уже масне. Тоді устала мати, Чураїха, і сказала так:

et

— Пане Пушкарю, полковнику полтавський, а добродію наші

.n

Що вам маю сказати? Спасибі людям за тишу. Он сидить писар, Туранський Ілияш. Хай він мої сльози запише.

ld z

Чужа душа — то, кажуть, темний ліс. А я скажу: не кожна, ой не кожна! Чужа душа — то тихе море сліз. Плювати в неї — гріх тяжкий, не можна.

al

І чим же, чим ви будете карати моє смутне, зацьковане дитя? Чи ж вигадає суд і магістрати страшнішу кару, ніж таке життя?! Ви грамотні. Ви знаєте латину. За крок до смерті, перед вічним сном, одного прошу: у мою дитину не кидайте словами, як багном! Притихли люди, знітилися свідки, сльозина блисла у якоїсь тітки. Відтак, уже не ставлений ніким, прийняв присягу Шибилист Яким. — Даруйте... я... незвичка промовляти... Хотів сказати річ іще таку:


Марусю знаю ще із немовляти і Гриця знаю ще у сповитку. Он там сидить та бідна Чураїха. Чи на суді була вона коли? Проз їхній двір тоді я саме їхав, коли Грицька на цвинтар повезли. Чи рвала мати так на собі коси, як задзвонили по його душі? Та він же їй як рідний син, і досі, у них і виріс там на шпориші.

et

Вона ж свою дитину годувала та вже й сусідську бавила, чужу. Бобренчиха ж тим часом воювала — за курку, за телицю, за межу.

.n

Все ніколи. То в них і повелося: сьогодні ситий, бо учора їв. То те дитя й на ноги зіп'ялося, і розуму дійшло у Чураїв.

ld z

Коли ж у Гриця вибилось навусся і Чураївна стала на порі, то полюбилась хлопцеві Маруся, — могли б лише радіти матері.

al

Воно на те й заходилось спочатку. Грицько пішов тим часом у похід. Попідростали верби і дівчатка, — про це в суді, можливо б, і не слід, —

але ж Маруся так його чекала, такі літа одна перебула! Нікому ні руки не шлюбувала, ані на кого й оком не вела. Грицько ж, він міряв не тією міркою. В житті шукав дорогу не пряму. Він народився під такою зіркою, що щось в душі двоїлося йому. Від того кидавсь берега до того. Любив достаток і любив пісні. Це як, скажімо, вірувати в Бога і продавати душу сатані.


— Хай Бог почує сльози удовині! — Бобренчиха зайшлася від ридань. — Панове суд! Я вірю цій людині, — сказав Пушкар. І втрутився Горбань: — А чим довір'я ваше обґрунтоване? Ведете суд на хибну колію. — У мене, пане, слово не куповане, і я його не продаю. А хто тут, може, хоче хабаря, то хай мені подивиться у вічі.

et

— Панове! До Мартина Пушкаря тут посланець прибув із Січі. (...)

.n

Посланець від кошового отамана запорожців із листом передав наказ /Іартинові Пушкарю вирушати зі своїм полком на допомогу Богданові Смельницькому. Доки Пушкар читав листа, козак з'ясував, кого і за що судять, після чого схвильовано промовив:

ld z

Ця дівчина... Обличчя, як з ікон. І ви її збираєтесь карати?! А що, як інший вибрати закон, — не з боку вбивства, а із боку зради?

al

Ну, є ж про зраду там які статті? Не всяка ж кара має буть незбожна. Що ж це виходить? Зрадити в житті державу — злочин, а людину — можна?! Судця сказав: — Знаскока тут не мона. Тут, запорожче, треба Соломона. Козак сказав: — Замудрувались ви. Тут треба тільки серця й голови. Тоді у вряді почалась незгода. Той каже так, а той іще інак. Лесько сказав: — Кого в цім ділі шкода, так це Івана Іскру. То — козак. Таке нещастя хоч кого знеможе. Це ж можна тут рішитися ума.

482


Любив же він Марусю, не дай БожеІ Тепер сидить, лиця на нім нема. У свідки більш ніхто не зголосився. Суддя пождав, щоб гамір трохи змовк. Полковник встав, в судді перепросився, бо мав на Білу готувати полк. (...)

.n

et

Суддя сказав: — Закони судочинства вагатися не дозволяють нам. Запобігавши, щоб такі злочинства не множились промежду християн, ми мусим вбивцю засудить до страти, як нам велить і право, і статут. І тільки спосіб — як її карати — предметом спору може бути тут. Що скажуть ранці, лавники і возний? Як це здається, пане войте, вам? — Підвівся Іскра, полковий обозний, син Остряниці Якова, Іван. (...)

ld z

Я, може, божевільним тут здаюся. Ми з вами люди різного коша. Ця дівчина не просто так, Маруся. Це — голос наш. Це — пісня. Це — душа. Коли в похід виходила батава, — її піснями плакала Полтава.

al

Що нам було потрібно на війні? Шаблі, знамена і її пісні. Звитяги наші, муки і руїни безсмертні будуть у її словах. Вона ж була як голос України, що клекотів у наших корогвах! А ви тепер шукаєте їй кару. Вона ж стоїть німа од самоти. Людей такого рідкісного дару хоч трохи, люди, треба берегти! Важкий закон. І я його не зрушу. До цього болю що іще додам? Вона піснями виспівала душу. Вона пісні ці залишає нам.


Ще тільки вирок — і скінчиться справа. І славний рід скінчиться — Чураї. А як тоді співатиме Полтава? Чи сльози не душитимуть її? Запала тиша, як в страшному сні, Горбань сказав: — Причому тут пісні? Вона ж на суд за інше зовсім ставлена. І потім, бачте, чутка є, ги-ги, що свідок цей — особа зацікавлена. Його слова не мають тут ваги.

et

Тоді ми, вряд, з пристойними особами дали сказати слово їй останнє, — чи має серця внутрішню гризоту і чи пред тим, як вирок наш почути, зронити хоче хоч сльозу покути?

.n

Підсудна слізьми очі не зросила. І милосердя в права не просила.

ld z

(...) тоді такий ми винайшли наказ:

al

Ми, вряд, зіпершись на свідоцтва^ голі, в такий-то спосіб справа була рішена, що має бути карана на горлі, на шибениці, значиться, обвісшена (...) ПОЛТАВСЬКИЙ П О Л К ВИХОДИТЬ НА ЗОРІ РОЗДІЛ п

Полтавський полк на зорі вирушає в похід боронити волю свого народу. СПОВІДЬ РОЗДІЛ ш

...Пройшло життя. Не варт було і труду. Лише образи наберешся вщерть. Останні дні вже якось перебуду. Та вже й кінець. Переночую в смерть. А що в житті потрібно ще мені? Одбути всі ці клопоти земні. 484


Оці останні клопоти одбуть, іти туди, куди мене ведуть, — аби одбути, все уже одбути, — і щоб не бути, щоб уже не бути! Три дні дали на розмисли мені. А нащо вже тим смертникам три дні? (...) Маруся перебуває у в'язниці, вона згадує дитинство, батьків, родинні стосунки; дитинство Гриця, його батьків і їхні сімейні стосунки; далі постає історія кохання Марусі й Гриця і його зрада з Галею Вишняківною.

А я чуток недочувала, втішала матір попервах. Але й сама вже відчувала: щось правди є в її словах.

.n

et

Кого діждалась? Парубка чи воїна? Чому не йде? Здавалося в ті дні, — моя любов, прогіркла й перестояна, вже скоро душу випалить мені.

ld z

Я ж так боялась підлості і бруду! Гули думки, сколошкані, як рій. Сама нічого, якось перебуду. А що скажу я матері старій?

al

А мати знала. Мати все вже знала. Снує чутки нещастя, як павук. Не дорікала, не випоминала, а тільки все їй падало із рук. А раз сказала з розпачу гіркого: — Є ж лицарі у нашому краю! О Боже мій, на кого ж ти, на кого збагнітувала молодість свою?!

...Мені немов полегшало відтоді. Зболілася. Відмучилася. Годі. Спинити Гриця не зробила й спроби. Ходжу, хитаюсь, як після хвороби. І хоч би злість яка чи ворожнеча, — нема нічого. Пустка Порожнеча. Усе жаліла я його чомусь. Або до Галі мислями звернусь: 485


— А може, хтозна, може, так і треба. Бо хто я, Галю, проти тебе? Ти Вишняківна. Рід у вас гучний. Таких родів не густо у Полтаві. Твій батько, Галю, чоловік значний. У нього жінка ходе в златоглаві. Він не якийсь. Він сам собі Вишняк. У нього скроні в срібній папороші. Буває так, що слава на дурняк, а в нього слава за великі гроші.

et

Йому добро саме іде у двір. І сад рясний, і нива хлібодарна. Він не який визискувач чи звір, він просто вміє взяти запівдарма.

.n

Він посідає греблі і поля, у церкву ходить майже щосуботи. Хто — за Богдана, хто — за короля. А він — за тих, которії не проти.

ld z

Як він уміє красно говорить! Які у нього займища і луки! Вся Україна полум'ям горить, він і на цьому теж нагріє руки.

al

Де треба, вчасно притамує гнів. Де треба, скаже правди половину. Щасливий дар. Мій батько так не вмів. Він знав одне — боротись до загину. А цей примружить плетиво повік, все розміркує, зважить, не погребує. Твій батько, Галю, мудрий чоловік. А може, хтозна, може, так і треба — у всіх оцих скорботах і печалях, у всіх оцих одвічних колотнечах — і чураївські голови на палях, і вишняківські голови на плечах. Вишняк ішов угору все та вгору. Вишнячка йшла ушир усе та вшир. А Галя дбала в скриню та в комору. А Бог на небі долю нам вершив.


...Вони жили далеко, за Розкатом. Од нас іти проз Задихальний Яр. У них криниця під дашком лускатим і добра хата вікнами в базар. Дощі наллють під хатою калюжу, — стоять хороми при мілкій воді. А в тій калюжі плавають проз ружі роменські гуси, наче лебеді. А господиня пишна і огрядна. А Галя трусить килими та рядна. Одна статура в матері і в доньки — обидві круглі, наче карахоньки.

.n

et

Такі пухкі у Галі рученята, коса білява, куца і товста. Як реп'яшки, зелені оченята і пишно закопилені вуста.

ld z

Глуха до пісні, завжди щось спотворить. Все вишиває прошви подушок. Ще як мовчить, — нічого. Заговорить, — гостренькі зуби — чисто ховрашок.

al

Ото як вийде, як заграє брівками, очима стрельне і туди, й сюди, у чобітках із мідними підківками, зелений верх, козлові переди.

І сниться хлопцям — придане горою, комори, скрині, лантухи, вози! А понавколо свахи ходять роєм, а зверху Галя котить гарбузи...

А може, я несправедлива до неї? А може, саме таку дружину треба козакові, — до печі і до городу, до коней і до свиней, і до ради, і до поради, і вночі до любові? Таку м'якеньку і теплу, як перестиглу грушу, щоб тільки дивилася в очі і ні про що не питалась.


Приніс чоловік додому свою потовчену душу, а жінка, як подорожник, до всіх виразок приклалась. Що в неї й хата не хата, а так — прикалабок раю. У неї — на двох глупоти, у нього — розум на двох. У цьому твердому світі він, може, ніякий скраю, зате як прийде додому, — для жінки він цар і Бог. На неї можна нагримать, і можна її побити. Вона простить, приголубить, розсолу тобі внесе. Ти, може, від мене втомився. Мене потрібно любити. А там треба тільки женитись. Ото женився — і все.

et

Так дай же вам Боже щастя. Прибийте собі підкову. Нічим не журися, Грицю. Усе, як я, промине. Але ні навмисно, Грицю, ні просто так, випадково, ні словом лихим, ні добрим ніколи не згадуй мене. (...)

.n

Наприкінці розділу (він найбільший у творі, центральний) Марусю виводять на страту.

П Н Е Ц Ь Д О ГЕТЬМАНА Р О З Д І Л IV

ld z

Іван Іскра мчить до гетьмана Богдана Хмельницького, щоб сповістити про суд над Марусею. Гетьман своїм універсалом скасовує смертний вирок Марусі.

СТРАТА

al

РОЗДІЛ V

Марусю виводять на площу для страти, де зібралася чи не вся Полтава, люди по-різному висловлюються щодо Марусиної трагедії. Іван Іскра вривається на площу в останній момент перед стратою з добутим універсалом, у якому сказано скасувати вирок через пісенний талант Марусі та її батькагероя Гордія, якого як оборонця України було покарано у Варшаві.

ПРОЩА РОЗДІЛ VI Маруся вирушає на прощу до Києва і по дорозі знайомиться з мандрівним дяком-філософом, який розповідає їй про Якова Остряницю, Северина Наливайка та Ярему Вишневецького. Маруся глибоко осмислює історію України з розповідей дяка та побачених у дорозі картин зруйнованої Батьківщини.

488


Д І Д О В А БАЛКА Р О З Д І Л VII Іван Іскра відвідує старого запорожця, колись визволеного з двадцятилітньої турецької неволі, який оселився під Полтавою й займається різьбярством. Іван попереджає діда про наступ ворожих військ, але той вирішив не покидати свою домівку.

ОБЛОГА ПОЛТАВИ Р О З Д І Л VIII

et

Брами Полтави зачинені, гармати націлені на ворога. Полтава мужньо тримається в польській облозі вже четвертий тиждень. Іван Іскра відвідує самотню Марусю (її мати померла) і пропонує одружитися. Маруся відмовляє парубкові.

ВЕСНА, І СМЕРТЬ, І СВІТЛЕ ВОСКРЕСІННЯ

.n

Р О З Д І Л IX

ld z

Маруся попрощалася з Іскрою, виснажена горем і хворобою, чекає свого кінця. Облогу знято й місто повертається до звичного життя. Повз будинок Марусі проходять козаки й співають її пісні, а далі дівчата — пісню «Ой не ходи, Грицю».

* * *

al

Страшні слова, коли вони мовчать, коли вони зненацька причаїлись, коли не знаєш, з чого їх почать, бо всі слова були уже чиїмись.

Хтось ними плакав, мучився, болів, із них почав і ними ж і завершив. Людей мільярди, і мільярди слів, а ти їх маєш вимовити вперше! Все повторялось: і краса, й потворність. Усе було: асфальти й спориші. Поезія — це завжди неповторність, якийсь безсмертний дотик до душі.

489


УКРАЇНСЬКЕ АЛЬФРЕСКО Над шляхом, при долині, біля старого граба, де біла-біла хатка стоїть на самоті, живе там дід та баба, і курочка в них ряба, вона, мабуть, несе їм яєчка золоті. Там повен двір любистку, цвітуть такі жоржини, і вишні чорноокі стоять до холодів. Хитаються патлашки уздовж всії стежини, і стомлений лелека спускається на хлів.

et

Чиєсь дитя приходить, беруть його на руки. А потім довго-довго на призьбі ще сидять. Я знаю, дід та баба — це коли є онуки, а в них сусідські діти шовковицю їдять.

al

ld z

.n

Дорога і дорога лежить за гарбузами. І хтось до когось їде тим шляхом золотим. Остання в світі казка сидить під образами. Навшпиньки виглядають жоржини через тин...


ТВОРИ УКРАЇНСЬКИХ ПИСЬМЕННИКІВ-ЕМІГРАНТІВ ІВАН БАГРЯНИЙ

(1906-1963)

et

Справжнє ім'я — Іван Павлович Лозов'ягін. Народився в с. Куземині, що на Полтавщині (нині Сумська область), у родині робітника-муляра, помер у м. Шварцвальді (Німеччина). Належить до письменників-емігрантів (член МУРу). Найвідоміші твори: романи «Тигролови», «Сад Гетсиманський», роман у віршах «Скелька», повість «Огненне коло», збірка поезій «Золотий бумеранг»; із публіцистики — лист «Чому я не хочу вертатись до СССР?».

.n

ТИГРОЛОВИ Роман (Скорочено)

ld z

ЧАСТИНА ПЕРША РОЗДІЛ ПЕРШИЙ

ДРАКОН

al

Дихаючи полум'ям і димом, дракон летів на схід. У вагонах-коробках він віз тисячі людей на каторгу. Інколи спецешелон зупинявся, і тоді сам начальник поїзда біг і перевіряв, чи на місці арештований Григорій Многогрішний. Коли приїхали на місце, до океану, виявилося, що арештант утік, і сотні вигнанців з вітчизни пораділи за свого мужнього товариша. Цим же шляхом їхав блискучий і комфортабельний «Тихоокеанський експрес нумер один», везучи привілейованих пасажирів, шукачів пригод, у казковий край, ельдорадо. Адже там водилися усурійські тигри, чарівний корінь женьшеню, котрих описав Арсеньєв у знаменитому творі «Дерсу Узала». Цим поїздом їхав майор Медвин, зверхньо поглядаючи на пасажирів, які, на його думку, рано чи пізно опиняться в нього «під слідством». Йому повідомляють, що втік засуджений на 25 років авіатор Многогрішний, котрого майор допитував і мучив два роки, а все-таки не міг зломити, тому й ненавидів. А перед утікачем була безмежна тайга. Він біг нею до знесилення, знаходив якісь корінці та ягідки, щоб підкріпитися. Тут не було видно ніяких ознак людського життя.

491


РОЗДІЛ ТРЕТІЙ

НАВЗАВОДИ ІЗ СМЕРТЮ

al

ld z

.n

et

(...) Змучений мандрівник сів на дрібне каміння і простяг ноги у воду. Потім ліг горілиць. Було приємно, аж здавалося, що ноги п'ють воду жадібно і вона поступає по жилах вище, вище, і заспокоює, і втихомирює біль у м'язах та суглобах. А як ноги напились, тоді повернувся навпаки, — ліг лицем до води і вмочив спраглі губи. Вода квакала в горлянці, вливалась струменем, сповнила душу вщерть. Потім проповз аж до половини в воду і занурив голову, плечі і груди. Виліз і знову ліг горілиць. Дивився в прозоре і до болю синє небо. Потім заплющив очі й задрімав. Сонце пекло немилосердно... Аж враз схопився і сів нагло. Очі йому були широко витріщені й безтямні: — На ем?! Многогрішний!.. Я зараз... Я одягаюсь... Йому приверзлось... Будь воно тричі прокляте!.. Його беруть на допит. «Я зараз...» Та до свідомості дійшов плюскіт води та шум порогів, і привид зник. — Ху-у! Погано, брат. Кепські твої діла, Робінзоне! Почав зводитись. І враз очі упали на щось межи камінням. Боже мій! Сквапно простяг руку і вхопив дивну знахідку. Ніж! Мисливський ніж. Власне, піхви, з яких стирчало іржаве руків'я ножа. Піхви напівзітлілі, і руків'я аж позеленіло, але, Боже мій! Це ж, може, рятунок. Проте видобути ножа було не так легко. Не піддавався і сидів у піхвах, мов приріс. Потер руків'я об пісок, обмив, потер полою, — руків'я засяяло мідяними, олив'яними та костяними кільцями, що були нагнаті одне на одного. Добре. Далі взявся до піхов. Злегка стукав об камінь, розхитував, мочив у воді і кінець кінцем видобув ножа. Ніж був зовсім іржавий, аж чорний, але то пусте. Це ж бо чудесний ніж! Важкий і загонистий. Двадцять хвилин — і ніж блищав. І хоч був рябий, мов віспою побитий, та проте добрий ще, дебелий. Таких ножів ніде немає більше, як ці мисливські ножі. Це не просто собі ніж, це зброя, і неабияка. Для того й руків'я у нього зроблене з тяжкого металу та кості, щоб був важкий і не схибив у слушний час. Мандрівник радів, мов дитина. Це хтось загубив його тут давно. Це він тут лежав місяці, а може, й роки, чекаючи на нього, чекаючи свого призначення. І дочекався... Тепер мандрівник не квапився. Найперше — ніж мусить бути гострий. Тож сидів і гострив його об камінь. Пробував на волос і далі гострив. Аж поки ніж став мов бритва. Гаразд. По цьому направив піхви, почистив, підстругав, полагодив каблучку і ланцюжок, щоб чіпляти до пояса. Тоді засунув ножа в піхви, надів на мотузку, що була замість паса, і підперезався. Зовсім добре! 492


al

ld z

.n

et

Відтак, озброївшись, пішов через річку по камінню. Може, той бік буде гостинніший. За річкою, продираючись на стежку, сік ножем верболіз, стинав гілки, що заважали просто йти, — шукав ножеві застосування. А ніж гострий же, як бритва! Надибавши зразу за верболозом тиху ковбаньку, глянув у неї, мов у люстро. О, ніж мусить діяти! На нього дивилось чуже, заросле щетиною, почорніле обличчя. Боже мій! І мати б не впізнала. Тим-то й доля його цурається. Голитись! Примостившись на камені і перемагаючи біль у суглобах та у всьому тілі, він почав голитись. Може, життя покращає. Дивився у воду, як у люстро, і шкріб ножем намочену щетину. Бере! Ліпше, аніж було голитись склом у в'язниці... Потім умився і глянув у «люстро». От, зовсім молодий юнак. Боже, скільки змін відтоді, як бачив себе востаннє голеним! Аж самому стало себе шкода, шкода того безжурного, молодого, веселого обличчя, що колись зводило дівчат з розуму. Шкода молодості, шкода втраченого безповоротно того, що вже ніколи, ніколи не повернеться. З води дивилося суворе, металеве обличчя. Ще молоде, але... І ті прямовисні зморшки межи бровами, і крилаті брови, заломлені уперто... Великі очі горіли, мов у божевільного. «Та-ак, мандрівнику! З такою пикою тільки в нетрях і жити та живих і мертвих полохати. При таких літах і така у вас, прости Господи, мордяка! Як у Мефістофеля. Ну ж засмійся! Будь веселіший. Життя переміниться...» Але життя не змінилось. Довго ще йшов тайгою. Йому здавалось, що швидко йде, але насправді посувався, мов тінь, хитаючись. Аби не лежачи помирати. Ніж більше не ставав у пригоді. Ніяк не ставав. Спершу він стинав ним гілочки знічев'я, а потім засунув у піхви і не виймав. В руці не вистачало сили. А надвечір сили зовсім покинули його. Край. Ліг голічерева під височенними кедрами, тягуче-важке і глибоко зітхнув, ніби випустив дух, поклавши голову на корінь, і так лежав. Згодом витяг помалу ножа і поклав коло себе. По хвилі намацав і переклав ножа зручніше. Ще зітхнув глибоко-глибоко. «Так... Кінець...» Думки плуталися у голові, що була немов гарячим оливом наллята. «Який пак сьогодні день?.. А, шостий... Ну, це ще здорово... Коняка б уже здохла... А якби я був конякою — було б ліпше?.. Шостий... Так... Але Бог за шість день світ увесь сотворив... і ці нетрі теж... Атож...» Чорна пауза. І знову: «Шостий день... Оце й є він — останній, уже зовсім останній день мого життя... А ще б трохи...» Проте це вже така собі, млява думка Не хотілось рухати ні рукою, ні ногою. Не хотілось думати. Хотілось лежати й лежати. Вічність лежати так. І хай шумлять високі 493


et

кедри. І нехай розповідають під синім небом хмаркам удень і зорям уночі, як один хоробрий і сміливий... І хай слухають вивірки... Як один хоробрий і сміливий п'ять разів переміг смерть, видерся з пащі дракона і, гнаний буйною радістю, доніс свою голову аж сюди, доганяючи щастя, а знайшов — смерть... Чужинець. Далекий-далекий чужинець. Чужак... Пробив нетрі грудьми і ліг тут, між корчами, доніс свою голову аж сюди, за кілька тисяч кілометрів, аж на край землі... І дзвенять кедри... Ні, то не кедри дзвенять, то золоте дитинство дзвонить дзвіночками в гаях, синіми волошками зоріє в полях, бризкає водою на Ворсклі... на Дніпрі... Ге-ен... І сміються, сміються дзвінкі дівочі голоси, і скачуть луни лугом, горою... Пахне терпкий-терпкий чебрець під бором... Він лежить на гарячій печі і дивиться, як горить лампада і мерехтять образи під королівськими рушниками. А мати крутить веретено і снує тонюньку-тонюньку пісню:

ld z

.n

...Мати ж моя пава, Тепер я пропала, Що ти ж мене туди дала, Де я й не була... Мати ж моя вишня... Мати ж моя вишня...

al

Хтось у ньому, непокірний і бунтівливий, хоче підвести йому голову, але вона не підводиться. То її держить йому тутешній волохатий бог, лютий, скупий і ненажерливий; насідає на груди і не дає вже йому дихати... А мати схилилась близенько-близенько... Раптом — що це?! Він розплющив очі. Стукіт?! П о с т р і л ! Він зводиться на руках. Млосно йому й паморочливо, але хтось непокірний у нім підводить його. В вухах дзвенить. Знову постріл! Постріл як грім! І враз крик. Жахливий, нелюдський крик, дитячий чи дівочий: — Грицьку!!! Жахливий крик молодості, що її вхопила зубами смерть: — Грицьку!!! Він шпарко схоплюється на ноги. А Боже мій! Мерщій!.. Кидається чимдуж, точачись, плутаючись у бур'яні, поспішає, поспішає. Знову крик. Близько... Напружуючи рештки сил, він виламується на галявину. Ось!.. Величезний чорний ведмідь, ставши на задні НОІ.І, намагається схопити пащею людину, що, забившись у розколину межи камінням, люто відбивалась прикладом рушниці. 494


et

Ось він! Це він, волохатий, безжалісний і грізний бог нетрів. Ага! Пожираючи потвору гарячковими очима і нічого не бачачи, як маніяк, пішов на неї всторч, гнаний п'яною жагою помсти. АгаШ А рука намацувала ніж... Ведмідь хапнув повітря, кинув жертву і, ревнувши, повернувся на нового ворога всією тушею, посунувся на нього білою плямою «нашийника»... Людина в розколині тихо, по-дитячому скрикнула... Ніж з диявольською силою пірнув у білу пляму, в самісіньку горлянку і повернувся там упоперек. Мандрівникові очі, тріумфуючи, бачили лише, як чвиркнула на всі боки кров, заливаючи біле, і ще бачили (коротка блискавична мить), як тая людина вистрибнула з розколини, струнка, в чуднім одягу звіролова, простоволоса, і кинулась до нього... Це останнє, що його погляд встиг побачити. Мить — і сили враз залишили його, в очах потемніло, і він повалився на землю під волохатою, чорною масою, як ніч накрила його... Тільки десь у підсвідомості ще якусь мить бриніло здалеку-здалеку:

.n

...Мати ж моя пава... Мати ж моя вишня...

ld z

І замовкло. Як іскра, заллята водою. • * *

al

Місяць, що зійшов над хребтами лісистих кряжів, стояв, мов вогненний щит, низько прибитий до брами в нові краї, в невідомі світи. Він здавався живим — то яснів, то темнів, надимаючись. То обличчяі То обличчя великого духа — демона невідомого, несходимого «Дал е к о » . Воно то хмурніло, то ясніло і знову хмурніло, червоніючи, — з долин, з улоговин, з міжгір'їв підіймались тумани і хвилями десь сходили вгору. Межи кряжами внизу вони лежали велетенськими намітками — чи як хвилі бавовни, чи як зігнаті вітром сніги... Над падями, над проваллями, над становиками безкраїми і покрученими, над тайною нетрів стояла імла, проснована тьмяним, червоним баговинням. Зацокали підкови... По голому кряжу, по становику, вигнались три вершники черідкою. І стали. Рушниці через плече. Витягнуті шиї. Ворушаться в сідлах. Маячать, як китайські тіні на тьмянім екрані. — БатькуІ — це дзвінкий, молодий голос. — Ну, як?.. — Добре... — це бас. — А підтягніть-но попругу, злізьте котрий... Двоє метнулися з коней... А в того третього щось упоперек сідла... Як давні запорожці десь на козацькій могилі, везучи бранця чи рятуючи 495


.n

et

товариша. Сідлані коні вимальовуються до дрібниць, прядуть вухами, пирскають і хапають губами бур'ян. — Треба поспішати. Це молодий, швидко підтягши попругу і дослухаючись до кладі, що впоперек сідла. — Вже? Ну, з Богом, дітки. — А ми не збились? — Бог з тобою... Двоє птицями вилетіли на коней. Враз всі зірвались з місця і поскакали черідкою. Гейби привиди чи гірські духи на тьмяному тлі. Проскакали, промигтіли рушницями, процокали підковами... і щезли. Тиша зімкнулася знову. Напружена і зрадлива тиша нетрів. Десь нагло розітнувся далекий рев. Лютий і страшний. І покотивсь, покотивсь. Урвавсь... Гавкнуло десь із другого боку, так само хижо і тужно... Закричав спросоння глухар... Зрадливі звуки, притаєні шелести... Через самий місяць шугнула нечутно сова. Тайга лише починала жити. Місяць поблід і квапився вгору. РОЗДІЛ ЧЕТВЕРТИЙ

ld z

РОДИНА ТИГРОЛОВІВ

al

(...) Григорій заплющує очі. Дівчина щось говорить, а йому зринає нагло... Що це? Той голос, той шалений, передсмертний крик мисливця, припертого ведмедем, — останнє враження, що він виніс із життя. Але ж то був чоловік, у штанях, у шкірянім мисливськім одязі... Так, то був чоловік, юнак... Григорій розплющує очі — перед ним стоїть дівчина з червоною чарочкою і говорить насмішкувато: — Грицьку! Кого ти сідлати збираєшся? Кидай та йди ось... Парубок біля вікна, майнувши чубом, чіпляє сідло на гак, а батько: — Поїдеш у Київ, Грицьку, та той... Іди лишень сідлай коні. — Де це я?! — аж скрикнув Григорій, нагло зводячись... — Заспокойся, ляж, Бог з тобою! — це матінка, це стара, поклала руку на голову і схилила йому її назад на подушку. — Лежи, лежи, серце. Ач який, мов з хреста знятий... А ви! І не тю на вас, лоботряси! Добре, що самі, нівроку, як воли, а хлопцеві не до розмов. Старий: — Ото... Це хлопець із наших! Скільки я його попотовк упоперек сідла, непритомного, при смерті, скільки днів тут зі смертю воює — і, диви, живий! Спасибі Богу, синку, що все добре. Тепер уже все добре. А то я хотів уже одвезти тебе до Києва — це ж тут недалечко, — там би вмер, і я так і не знав би, хто ти. 496


al

ld z

.n

et

— Де це я? — прошепотів Григорій розгублено, злякався за свій розум. — Та в нас же, в нас, дома, сину... На стіні рясно карток — дівчата у вишиваних сорочках, у намисті, парубки в шапках і киреях. — Який... Який це район? — Та Київський же, — це дівчина. І так вона сказала те «Київський», проворкотіла, аж за серце взяла. Григорій звівся, витріщивши очі, — в них і радість, і жах. А батько: — Може, ти тамтешній? Може, тобі краще б додому?.. — Ні-ні!.. — злякався, відчув, як у нього мороз пішов поза спиною. — Ні-ні! — В пам'яті зринула Лук'янівська в'язниця... Київське ОГПУНКВД... Отак! Утікав, утікав і потрапив назад... Як же це?.. Ні-ні! Він поривається йти. — Пустіть... Пустіть... Я не хочу... Я піду собі... То я так, то я навмисне... Його силою вдержали. Тоді він швидко і покірно ліг, нацупив ковдру аж до носа, по тілу виступив піт. «Змилив!» Стара перехрестилась нишком і шепотіла зі сльозою: — Боже мій, Боже! Бідолашний, не сповні вже... Що теє лихо з людьми робитьі.. «Тікати! Тікати!» — поривається в нім усе, але він удає спокійного, байдужого: — А далеко до міста? Батько: — Та ні! Це близько, верстов 400. Ми ж Київського району. А ти хіба звідки? «Сказати чи не сказати?» — Я?.. Теж... Київського району. — Овваї А з села? — Та з Трипілля ж... — Боже мій! — аж скрикнула і сплеснула руками матінка. — Дитино моя! Та це ти не з того Київського! Це ж ти з України... Мати моя теж із Трипілля... Земляк. А Боже мій!.. І враз так ніби хто попустив страшне гальмо — чорна гора зсунулась... зсунулась... Стало легко, і радісно, і дивно. Біля нього стояли рідні, близькі люди. На далекім-далекім краєчку землі, після всього жаху — близькі й рідні люди! Стурбовані за нього, упадають біля нього, як мати, як батько, як сестра і брат. І Київ ще тут є десь один. Григорій потер чоло і засміявся. А всередині йому гейби хлоп'я танцювало і било в долоні: «Жив! Жив! Житимеш!» І хотілося сказати щось хороше-хороше. — Мамо... — і затнувся, дивлячись на матір. — Дозвольте вас так називати, бо ви ж така... як і моя мати. 497


al

ld z

.n

et

— Нічого, нічого, дитино, — заметушилась мати, витираючи нишком сльозу. А Григорієві вернувся його спокій, його мужність гартована, його давній гумор: — Так, кажете, я дома, мамо? — Дома, дома, синку. — Чудесно... Привіт вам із Трипілля. — Спасибі, синку, спасибі. А як там?.. Як воно там, на тій Україні? Чи давно звідти? І як це сюди? Григорій засміявся. — Ну, годі, годі, — втрутився господар. — Знайшли час до розмови. Видужувати треба. Ану лиш, вивірко (це до дочки)!.. Дівчина подала Григорієві червону чарочку. — А бери, синку. Це таке зілля, що й мертвих підіймає. Стривай! Давай же й мені щось, дочко! Дочка метнулась і принесла батькові таку ж чарочку, але вже білу. — Це однакове, синку, тільки в тебе приготовлене для тебе, а в мене — звичайне, там його цілий туязь, і ми його з тобою вип'ємо десь, еге ж. — Що це ти, старий, розгомонівся. То все мовчиш, як пень, а це... Швидше вже! У хлопця рука заболіла. Пий, синку, та лягай, хай йому, цьому дідові... — Стривай, бабо! Геройське діло не кожен зробить, і за це, від'їжджаючи, я хочу для годиться випити... Грицьку! Коні готові? Чорнявий, високий Грицько стояв поруч і з посмішкою дивився на нього. — Готові, батьку. — Добре. Ми поїдемо, а ти будеш лежати собі. Як тебе звати? — Григорій. — Чув? — це до сина. — Добре. Зовсім добре. Я б тебе й не питав, та таке, бач, діло трапилось... Нумо ж, сину! — Підніс руку. Цокнулись. — Будьмо! Григорій пожартував: — А за віщо ж пити? — Пий... Випив Григорій. Спирт, вогненний, та чомусь гіркий. По жилах потік вогонь. Випив дід, витер вуса, а тоді: — Оце, сину, за дочку, що ти її мені вирятував, і за тебе, що тебе вона вирятувала... Будь же здоров... Григорій витріщив очі, переводячи їх то на одного, то на другого. «За дочку, що врятував? За яку, де?» Мати подала рибу на тарелі: — їж, їж, синку. Риба тая біла та сита. — Ну, а нам пора, — обізвався дід до сина, закусивши. Устав із-за столу, перехрестився. Надів шапку. 498


al

ld z

.n

et

— Дивися ж мені, стара... Простояв ще біля порога, подумав, подивився ще раз з-під волохатих брів на хворого і сказав: — Ти тут, вдома. Зрозумів? На багато верстов кругом тут тільки праліс та звірі, а людей нема. Чи втямки? Я ще не знаю, хто ти, але моя хата — твоя хата. Лежи ж собі. Такий закон тут. Наш закон. Навіть коли б ти був не християнська душа, а якийсь г о л ьд чи навіть к о р е є ц ь , той тоді цей закон по твоїй стороні. Будь же веселий і щасливий... Гайда! Відтак вийшов із хати, за ним син. Десь у дворі зацокали підковами коні. Заскавуліли радісно собаки. «Нерпа! Заливай! А, вражі діти, — добувався знадвору дідів голос. — Вже, вже їдемо...» Тупіт зірвався з місця, пройшов поза хатою і швидко затих, віддаляючись. Григорій хотів розпитувати, він хотів про все довідатися, але міцна горілка і те зілля, що в ній, і риба та, що він з'їв — якась чудна та сита, — і всі ті нервові стусани, що пережив сьогодні, — все це його обтяжило, зробило млявим. Думки ще вовтузились, але важка втома, непереможний сон і спокій підступили і збороли його... По короткій боротьбі він здався. Змикаючи очі, бачив лиш, як дівчина ходила по хаті, мов пливла, ставна та горда і заразом насмішкувата... (...) — Не журися, синку. Вір у своє щастя! А воно в тебе є. О, я хоч і стара, й дурна, але дещо знаю. У сміливих щастя завжди є. Григорієві хотілось враз по-дитячому обійняти її і поцілувати, так, як це, напевно, зробила б Наталка. І він ледве утримався від цього. А стара з непідробним, глибоким переконанням казала далі. — В сміливих щастя завжди є!.. От хоч би й ми. Приїхали сюди... Боже! Яка страшна і дика пуща була! І нудьга смертельна. І лихо скрізь навколо, і злигодні, і смерть... Чужа чужина... А бач, оббулися... І дивись — зажили ж як потім! І пущі здолали, і край скорили, ще й залюднили. І звикли, полюбили. А нові діти народились — це вже їхня Батьківщина тута, — то такі, ніби Бог знав, де їм доведеться жити, та й вдачу їм дав таку, як треба... Григорій слухав з великою увагою, а як стара примовкла, спитав: — Так ви пливли кругом світу? — А пливли ж. З Одеси сіли... В якому пак? Ага, в 1887 році, навесні... Скільки тієї води, Боже! І скільки тих країв та людей різних! Але я тобі не годна про все розповісти. То нехай дід колись. Він хоч і не говіркий, та іноді й на нього находить балакучка. Тоді вже тільки слухай. Він-бо старший за мене і тоді вже парубійком був, то й усе пам'ятає добре. Він тебе тут дечого навчить, а то, мабуть, ти вже занудився? — Ні... Тут усе нове для мене... чудне. 499


al

ld z

.n

et

— Чудне? — Так. Я от скільки днів дивлюсь на оцю хату вашу — і мені якось дивно. Всередині вона вибілена, ще й розмальована по-нашому, а зокола — вигляд сибірський або поліщуцький. Мати засміялась: — А так. Я сама, синку, довго не могла звикнути, не по-нашому це. Але ж це ми тільки тут так. А як жили в селі... Тепер це містечко, Києвом зветься... Так там, та й у всіх наших селах тутешніх, хати білені зокола, як на Україні. З нас за це всі тут сміялись, що от, мовляв, скільки лісу, а «хохли» хати з глини ліплять та білять. Ні, тут хати зовсім такі, як на Україні. А не раз і кращі, бо на дощанім помості і криті здебільша цинковою бляхою. Колись, до революції, здорово жили тут наші люди. Довго борюкались із злиднями, але ж потім і жили добре. Тут край працю любить та й винагороджує її щедро. Тут рай був, а не край як для робочого. І ліс, і золото, і риба, і земля хліб родить, і ягода всяка, і все — бери тільки. Лишень треба рук. А народ наш робочий. То ми й жили колись! Ге, побачив би ти! І не в такій хаті. Ця хата була збудована для промислу. Мисливці наші виходили сюди на осінь та на зиму і тут отаборювались. І ми жили добре... А сім'я у нашого діда була велика... Ти такої не бачив! Понад п'ятдесят чоловіка сімейка! Синів сім мав, женив — не відділяв. Дочок заміж віддавав — на сторону не відпускав, зятів у прийми брав. Двір у нього був не двір, «окономія». Нас, невісток, було сім, а дочок було вісім, то й зятів вісім, та малих у кожного! Разом — ціла зграя, і які хочеш завбільшки, такі й є. Чоловіків та парубків — громада. Сірків куток — то ціле село. Весело жилося. Коней мав старий Сірко — він їм ліку не знав, і корів, і свиней... Та, Боже мій!.. Пасіка була вуликів з двісті... Трудилися щиро, то й мали. І те сказати — було що робити і де заробляти: хліб сіяли, промишляли звірину, ходили з хурами в Маньчжурію і в Китай, копали золото, ловили рибу, брали ягоди та кедрові горіхи, ловили звіра живцем, «пантували»... Ми хліба сірого, синку, не їли! І коли навіть недорід тут був, то ми мали борошно заграничне, японське або американське, і рис з Китаю, як золото, і крам різний... А які рушниці та всіляке начиння наші хлопці добували!.. Жили ми тут ліпше, як дома. Це була наша друга Україна, нова Україна, синку, але щасливіша. І назви наші люди подавали тут свої, сумуючи іноді за рідним краєм: Київ, Чернігівка, Полтавка, Україна, Катеринославка, Переяславка тощо. Тут де не поїдеш — то з Києва виїдеш, а в Чернігівку приїдеш, з Чернігівки виїдеш — в Полтавку приїдеш, в Катеринославку, в Переяславку... По всім Уссурі і по всьому Амуру, як дома... Але це там, де все люди наші осіли понад річками, де можна сіяти хліб. Жили! Жили ми, синку!.. Ну, а потім пішло все шкереберть... Десь прогнівили Бога. Нові часи, нові порядки. І настало таке, що люди за голови хапаються. Прийшла совєтська власть і все перевернула. 500


al

ld z

.n

et

Перевелись люди, і звелось життя нінащо... Вже немає Сіркової держави, гай-гай... А ми плюнули на все та й перебрались сюди, щоб і не чути, і не бачити та щоб по-своєму таки віку доживати. Це далеко. Сюди й ворон не часто залітає. По-тутешньому, то воно близько, якихось п'ятсот верстов... Але людей тут мало, і власть не так чіпляється. А раніш, як Сірко з синами почав тут промишляти, то людей тут було ще менше. Де-не-де були тільки оті косоокі, манзи та гольди, чи як їх... Та їх зовсім було мало. Отак, як гори перейдеш, ото бачиш — синіє, Хехцир зветься, — то буде Хабаровськ. Як ми приїхали, то там, казав дід, була тільки халабуда, а тепер великий город. А як отак перейдеш гори, на Терней вийдеш або на Ольгу, бухти такі, одна й друга. Там море. Там ми вперше на цю землю стали і до Уссурі крізь нетрі пробивались. А як отак підеш кряжами та сопками — то місяць ітимеш, а з лісу не вийдеш. Нетрі, та ріки, та гори, та марі... Оце вже років з десять, як оселились ми тут зовсім. Оця річечка зветься Підхоронок і впадає в річку Хор, а той в Амур... Отам з гір починаються і течуть річки в усіх напрямках — Бікин, Іман, Мухень і ще якісь, я вже й позабувала. Григорій слухав лагідну, спокійну мову цієї жінки, цієї матері, і було йому дивно приємно. Аж наче кров швидше пульсувала, коли слухав цю матір: така вона, як і там, на Україні, і не така. Розборкана — он яка. Скільки тієї мужності простої, скільки тієї певності, може, неусвідомленої, а звичайної, стихійної. І скільки тієї гордості волелюбної, природної, як оті могутні кряжі гір! Тому в неї і Наталка така дика та горда. — А за Україною ви й не скучаєте? Та ви її й не пам'ятаєте, мабуть? — Чому ж? Пам'ятаю, але... Ти колись розкажеш, синку, як матимеш охоту, про тую Україну, як там живуть тепер. Дуже цікаво мені послухати. Я часто згадую своє дитинство і рідну землю. А надто, було, мати моя. Дуже вона тужила за рідною стороною та з того, мабуть, і померла. Все мріяла і просила, щоб її відвезли вмирати додому, на рідну землю, на кладовище до батьків. Іноді й на мене находить туга, особливо, як згадаю матір. Але я й цю землю люблю. Тут-то зросла, тут віддалась, тут діток породила, та в цій землі чотирьох і поховала. І матір, і батька поховала тут. Ні, від цієї землі вже несила відірватись. Але й туди тягне. Як згадаю материні розмови, тії сади вишневі, тії степи широкі, ріки тихі, ночі ясні, зоряні і все, про що мати розповідала, та й сама бачила, хоч малою була... От я тут живу вік, а волошок тут не бачила. А там я з них, та барвінку, та з чорнобривців вінки на Купала плела. Нема їх тут. І васильків нема тут... Зберігся пучечок, з України завезений, — якось нові переселенці подарували, — і пахнуть вони рідним краєм, тією Україною... Як напосядуть згадки про край той рідний, сонячний і тихий, — далебі, журба бере, так би й полетіла туди... Григорієві серце стискалось. Хотілось йому сказати цій матері, що немає вже того тихого краю, України тієї, ясної, сонячної. Що садки 501


вишневі повирубувані, ріки збаламучені, степи сльозами обпоєні, і небо ясне людям потемніло... Але він мовчав. Нехай. Нехай любить її такою, якою пам'ятає. А мати снувала думку далі: — Отак, синку. Ти ще повернешся туди, дитино. Ти тут не маєш коріння. Та й не матимеш його тут... І час не той, і ти не такий. Григорій дивувався, чого в них таке ставлення до нього. Він же їм нічого не' говорив, вони про нього нічого не знають, лиш бачать, що не місцевий. Дивно було йому і з того, що його не розпитують, хто він і як у нетрі забився. Адже він міг бути якийсь злодюга, пройда. Правда, він щось говорив, хворіючи, але хіба тому можна вірити? Проте з їхнього співчуття до нього було знати, що вони про щось догадуються. Але з природної делікатності, як це часто трапляється у простих людей, не розпитують... Це його зворушувало, і за це він був вдячний їм. (...)

.n

et

Коли Григорій одужав, Сірки взяли його з собою полювати на ізюбрів (оленів), молоді роги яких були сировиною для цінних ліків. Юнак подружився з Грицьком, сином Сірка, закохався в Наталку. Але й він і вона були гордими, не признавалися в цьому навіть собі. Тільки змагалися між собою. Наталка володіла мисливськими навичками нарівні з чоловіками. Григорій теж виявився вправним стрільцем, сміливим і допитливим мисливцем.

al

ld z

Настала осінь. Грицько і Григорій оселилися на дальній Сірковій заїмці, ловили рибу, стріляли качок і носили сіно, їли виноград. Аж тут Григорія вкусила гадюка, і ніяке лікування не допомагало. Та за чотири дні організм сам подужав отруту. Тут приїхала Наталка. Побачивши, що хлопці живі-здорові, навмисне почала вдавати байдужість до Григорія. Взимку Сірки й Григорій полювали на білок. Одного разу, блукаючи самотою, Григорій натрапив на стадо вепрів. Довелося залізти на дерево. На морозі довго не всидиш. Пішов у завірюху, без сірників, без путньої зброї. І заблукав. Присів відпочити та й заснув. Прокинувся від того, що його лизав Наталчин пес Заливай. Дівчина його відшукала. Пішли далі й заблукали вже вдвох. Довелося пересиджувати хуртовину в бур'яні під скелею. Наталка біля нього задрімала. А він не втримався й поцілував її крадькома. Наталка прокинулася, спалахнула й пішла геть, а юнак довго мучився, картав себе, думаючи, що образив дівчину. Йшли додому безупинно день і ніч, щоб устигнути на Різдво. І таки встигли, відсвяткували, додержуючись усіх зворушливих і поетичних народних обрядів. Після свят Гриць із Григорієм вирушили до Хабаровська — здавати хутро, поновити контракти, набрати боєприпасів та оформити дозвіл на зброю. У вагоні вони зустріли українських заробітчан, тисячі яких зірвано з місця й кинуто по всіх світах. Поряд їхали ешелони з репресованими, і Григорія обсіли чорні думи. Від Сіркового знайомого охотінспектора дізналися, що багато начальників заарештовано, і сюди, на край свгту, дійшла хвиля арештів. Хлопці навезли Наталці цукерок, «духів» та гребінців, а вона назвала їх дурнями й сказала, що краще б привезли пістолет того, хто намагався на них

502


напасти. Сірки вирушили на ловлю тигрів. Григорій замінив їм їхнього загиблого сина Миколу, йшли з легким вантажем, просуваючись де верхи, а де на лижах. Натрапили на «лісову газету». На снігу було написано «Фійона Мєдвину привіт передавала». Григорія аж струснуло — невже тут той самий слідчий, який катував на допитах? І пригадав розмови про те, що в тайзі збудовано силу військових об'єктів, енкаведисти нишпорять скрізь, «очищаючи тил від ворогів народу».

ЧАСТИНА ДРУГА РОЗДІЛ ОДИНАДЦЯТИЙ

al

ld z

.n

et

НА КІШКУ (...) Раптом все пішло несподівано швидко... В однім місці, перед густими заростями, старий раптом впустив ломаку і підкинув вінчестер... Григорій бачив, як у гущавині посунулось щось смугасте... Постріл! Велетенська кішка зробила скажений стрибок угору, як підкинена пружиною. В ту ж мить і туди ж стрелив і Григорій по ній. І ззаду пролунали постріли. А старий, пронизливо і моторошно крикнувши, як це роблять татари або чеченці, і раз у раз стріляючи вгору, пустився чимдуж стороною навздогін за другою, що десь мелькнула і щезла. Решта, так само лементуючи, — слідом. Спущений Рушай ішов вихором уперед. За ним, пролетівши повз Григорія, покуріли, ревучи, Заливай і Нерпа. Собачий лемент пішов по нетрях. Далі, все далі... Вирував, клекотів, віддаляючись. Женуть уже взрячку. Григорій налягав на лижви, закинув уже, як і старий, рушницю за плечі, не відстаючи, готовий до всього. А Наталка, обернувшись на ході і ще раз стреливши в велетенську потвору, що, перекинувшись у снігу, била лапами в повітря, — випередила брата і благально: — Грицю! Братику! Я буду за ним!.. Я буду третя. Бережи хвіст. То була божевільна, шалена гонитва. Годину... Дві... Три... Безконечно... Аж очі вивертало на лоба. Григорій боявся тільки, щоб не спасувати, щоб стало сили, щоб витримати. Бо життя людей, життя старого тепер на його сумлінні. Ясно. Собак було весь час чути. Іноді розтиналось коротке скавуління чи виття. Тоді старий припускав ще дужче і по нетрях шугало його страхітне гукання. Підбадьорював та й тій сатані нагадував, що він ось тут, доганяє, як сама смерть. Собачі й тигрячі сліди кидались то вправо, то вліво, чирим часто не витримував кішку на скоку та в такім темпі, і вона все провалювалась глибоко. Напевно, такої гонитви вона довго не витримає. В кількох місцях на снігу руділи плями крові — на собачім сліду. 503


al

ld z

.n

et

— Наддай!! — гукав Сірко і лементував ще пронизливіше, ще шаленіше. — Пропадуть собаки! Подере. Де вони гнали, як вони крутились та петляли — не було видно. Суччя било в обличчя, обдираючи шкіру. Ось лемент — рев собачий — близько. Зовсім близько. Старий Сірко нацуплював лосину рукавицю, що був скинув. Спереду вже видно, як ген крутились, гасали пси під скелею. Миттю старий одстебнув геть лижви і, наставивши коляку, як спис, гайнув уперед. Григорій нагнувся на півсекунди до лижв... Мимо пролетіла Наталка, бачив лише, як її лижви із шкварчанням відокремились і шугнули вбік, утікаючи від його лижв. Пізніше він часто згадував і не міг відновити точно, як воно все було. Він таки перший опинився біля батька. Він лише пам'ятає, як закричала Наталка... блискавичний його стрибок... Вир... Несамовитий галас — людський, собачий, тигрячий... Він затягнув петлю, як супоню, і вмить опинився під сподом, вчепившись потворі в карк за шкіру... Все качалось клубком, галасувало на нім... Здається, і він галасував... Сніг набивався в очі і в рот... Це тривало десять секунд, але здавалось — це тривало вічність... Потім в раптовій тишині — злякане Наталчине обличчя і дихання над самим його лицем... Потім дружній регіт... — Пусти! — це старий Сірко, сміючись, розпатланий, спітнілий. — Пусти, а то ти його задавиш... Уже! Страшний галасливий клубок розпався, і його витягали, затоптаного в кучугуру снігу. Тільки тепер Григорій побачив, що він голими руками вп'явся в рудий загривок та так і закляк... Ага, він перед тим скинув шкіряні рукавиці і кинув їх геть, щоб не заважали... Потвора лежала майже нерухомо, лише конвульсійно здригалась. Розчепірив одерев'янілі пальці. Його звільнили з-під снігу, і секунди переляку загального перетворилися в дружній регіт. Так його забило снігом — повно в носі і в вухах, і геть світу білого не видно. Але все ціле, нічого не поламано і не поодкушувано. Треба бачити ці славні, хороші обличчя! Допіру лише зосереджені і суворі, а тепер такі смішливі — розкудовчені, спітнілі, замурзані і веселі. Грицько іржав як дурний. — А я думав, що вона тебе вже з'їла! Ха-ха-ха! Дивлюсь — нема, тільки унти стирчать із снігу. Відсапувались. Обтрушувались. Збирали шапки, рушниці. Викопували з снігу погублені набої. А де ж дідова шапка? Та вона, пак, он... На розметанім снігу лежала здоровенна, смугаста кішка, зв'язана по ногах, а тоді ще обидві пари ніг докупи, шия затягнута петлею, на морді дідова шапка... Кішка здавалась неживою, лише хвіст тремтів 504


al

ld z

.n

et

і корчився потихеньку, як прут на вогні... То враз вся стиналась в страшній конвульсії. — Кінчається! — це Грицько злякано. — Дуже втягнуто! — Нічого, — заспокоював старий, — це кішка. Її не так скоро задушиш. Потім обдивлялись пошкодження — оглядали один одного і собак. У старого Сірка була щока в крові, але то пусте — здряпнуто, і він навіть не пам'ятає де, чи як гнався, чи тут уже. Наталка набила моргулю об чийсь приклад, а може, й об чийсь лоб. Може, об Григоріїв. У Грицька все гаразд, тільки чухав нишком ззаду, — сатана мотнула наостанку, як уже була зв'язана, та так піддала ногами, що він не втримався і гепнув просто на камінь. А в Григорія усе в порядку... Що в нього боліли ребра і була розсічена всередині губа — то секрет. А собаки лежали рядочком на снігу, повисолоплювавши язики, ніби в Спасівку. Проте з ними гірше. В Рушая розідране вухо, у Заливая здорово підідраний бік — так шкіру й злуплено смужечкою, і він старанно зализував рану, піддаючи шмат шкіри язиком. Старий витяг ножа і тут же проробив операцію — відтяв шмат геть; розумний пес тільки заскімлив і лизнув діда в руку. — Нічого, нічого, це ще щасливо: це заросте... А з Нерпою було погано — десь накололо ока, і воно сльозилось, кривавилось. Пес жалібно дивився на людей. Старий оглянув, похитав головою... — Ну, нічого... Може, пройде... От біда... Ну, та на війні не без убитих... Може, й заживе... Після оглядин старий Сірко підійшов до вже майже нерухомої кішки і розпустив петлю на шиї. Радісно бурчав: — Оце фарт! Хтось серед нас щасливий!.. Потім знайшов свою коляку і просунув кішці межи зв'язаними ногами. А тоді взявся майструвати клітку. Поки старий майстрував клітку, зв'язуючи її з товстих брусків, невелику, тісну, але дебелу, — хлопці з Наталкою позбирали лижви, розпалили ватру, почали готувати їсти. Тільки тепер вони почули, які вони голодні. — Хлопці! — гукнув Сірко, поглядаючи навколо. — Та це ж пак Собор! Диви! Дійсно. Скелі, до яких собаки приперли кішку, були старому добре взнаки. Звались вони в мисливців Собором, бо нагадували зруйновану церкву. Стояли окремо, як будівля, поруйновані, вивітрені морозами, вітрами й часом. Поміж скелями були печери. Це стародавня резиденція великих хижаків. — А катніть он туди, — махнув дід сокирою. Григорій і Грицько стали на лижви і пішли в показаному напрямку. 505


al

ld z

.n

et

Скоро вони натрапили на місце, де були виполохані обидві кішки, — здивувались, підійшовши зовсім з іншого боку на те місце, де вранці відбувався початок баталії. А через хвилину — знайшли забиту кішку. Здоровенна самиця, грізний екземпляр старого уссурійського тигра, лежала на розкопирсаному снігу, задубівши. Сніг кругом був забризканий кров'ю. А на розкритих губах її замерзла кривава піна. Смертельно поранена першим же пострілом у груди, вона була потім продірявлена ще чотири рази. Останній раз, очевидно, в голову. Хлопці подивувались з такого страхіття. (Власне, дивувався Григорій, Грицько вже звик, бачив). Потім зв'язали їй передні ноги, ще й примотали мотузку за голову. Тоді запряглися і так поцупили вдвох. — Шкіра ж пропаде! Це ж яка шкіра! — сказав Григорій. — Дурниця! — це Грицько, скептично. — Ця шкіра коштує рівно в п'ятдесят раз дешевше, ніж ота маленька соболина. Поганяй! І поцупили. Кішка пливла по чириму досить легко. — Овва! А то чому ж так дешево? А я думав... — А хтозна-чого. Ми її з убитого тигра і не знімаємо ніколи, а здаємо так, гамузом, з тушею і з тельбухами. База приймає цілком і платить за вбиту, за найбільшу, всього лише тисячу карбованців. Биту кішку продають так цілком десь у Китай, з кишками і з печінками. Ось так і притягли мертву до живої. Зорієнтувались, виходило, що вони десь крутились (та ще й як крутились!) — і до місця прийшли. Бач, піймали живу майже там, де почали ганяти. Клітка була вже готова. Вміло зв'язана з грубих, дебелих глиць, вона була довга, метрів на три, але низька і тісна. Верх у ній був відкритий. Тим часом зв'язана кішка помалу очунювала. Старий поглядав на неї і поспішав. Ось клітка готова зовсім. — Ану, беріть, дітки! Гуртом взялись за коляку, просунену межи ногами, підняли кішку і поклали її в клітку згори. Старий наклав заготовлені, глибоко позасікані на кінцях дрючки, позабивав кілки, попробував — добре. А тоді висмикнув коляку з-межи ніг. Слава Богу! — А тепер снідати, обідати, полуднувати й вечеряти... Смеркало. Назад рушати пізно. Тут і ночували... Коло скель було затишно. Розгребли сніг, розклали ще одне велике вогнище, — було тепло, спалося міцніше, ліпше, аніж на печі. Звечора, наївшись і напившись, ще довгенько лежали коло вогню, гомоніли про се про те. На старого Сірка трохи напала балакучка, як часто після доброї вдачі, він був у доброму гуморі. Згадував, розповідав, а то й філософствував. 506


al

ld z

.n

et

— Бач, — це старий роздумливо, копирсаючи паличкою жаринки. — Як на світі все розумно зроблено. Га! Оця ось кішка, приміром, — вона виплоджує тільки по одному, та й то не кожен рік, бо якби вона плодилась так, як миші чи пацюки, то тигри б увесь світ давно поїли. І от уже ведеться — що більший звір, то менше плодить, що менший звір, то більше плодить. Чого так багато мишей плодиться? Та того, що їх усяке їсть — і тхір, і колонок, і куниця, і горностай, і сова, і лисиця — всі живляться ними. Отже, щоб мишачий рід не перевівся, треба, щоб вони швидко і багато плодилися. А вже ведмідь або й оця кішка — їх жоден звір не з'їсть. Навпаки, їм самим треба багато харчу, того вони так помалу й плодяться. О, старий дідуган стільки надивився за життя, стільки думав над усім і розумів навіть, чим що дише, що міг би консультувати багатьох вчених і професорів з цих питань. Бувши в доброму гуморі, старий розгомонівся і довго ще розважав молодь оповіданнями про свої пригоди. — І скажи, одне одного держиться, як воша кожуха. Хочеш знайти колонка — шукай мишу, хочеш знайти вовка — шукай козу, хочеш кішку цю знайти — шукай вепрів; бач, де пастух, а то козолуп, а той мишопруд — все спеціалісти, інженери... Іноді коло ватри вибухав дружний регіт, особливо як дід оповідав про людей, про зустрічі з громадянами, про спостереження над ними і робив несподівані висновки. Уранці вони рушили до покинутої ще вчора домівки, до намету. На чотири пари лижв, мистецьки зв'язаних і налаштованих так, як сани, поставили клітку з живою кішкою. Мертву ж поцупили так, самоходом. Так і допхались до намету в обідню пору. Але тут сталась дрібниця. Тільки така, що катастрофічно виросла в велику подію і нагло поклала кінець мисливській епопеї. Поклала всьому край. Сталось все це швидко, непередбачено і безповоротно. Так, як це буває при наглій пожежі, при землетрусі, при всіх стихійних зламах, що кладуть край там, де його найменше сподіваються і бажають. Намет стояв цілий-цілісінький і чекав господарів. А коли підійшли — здивувалися. Намет цілий і порожній, але хтось був. Хтось ночував. Унизу, на льоду, либонь, стояли коні — натрушено сіна і кінський послід. Коло намету походжено. В наметі ночовано. Випито весь спирт з бляшанки, ще й узято одну баклажку. — А де ж соболь?! — кинулась Наталка. — Та там же ж я чіпляв... — Нема!.. І однієї сокири нема, що тут лишали. Старий насупився. — Хтось нетутешній, — бурчав крізь зуби. — Іч, іроди! Двоє, видать, були. Не тайгові — тайгові не порушать закону. Пішли всі на лід, розглядаючи сліди — куди рушили і коли рушили. Недавно рушили і вниз по Дуабіхе до Іману. 507


al

ld z

.n

et

А Григорій розглядався біля шатра. На снігу недопалок — мундштук дорогої цигарки «Золота марка»... Григорієві серце чомусь нагло затіпалось. Такі цигарки завжди курила одна людина... Він мовчки, поки всі були на льоду, швиденько визволив свої лижви з-під клітки, став на них і, нікому не сказавши, подався... На ходу заклав обойму в гвинтівку. Щез. Подався швидко через нетрі навскіс, зрізаючи величезну дугу, що її тут робила Дуабіхе. Григорій знав, як тут, угорі, тече ця річка, петляючи межи крижами. Коли йти навпростець, то можна випередити навіть експрес, коли б він ішов річкою. І як би швидко він не йшов, все одно не міг би перший проскочити. Коли б тільки не помилитися в часі! Але зі слідів коло намету видно було, що гості від'їхали всього півгодини, найбільше годину перед тим. Григорій гнав, як вчора за тигром. По якімсь часі шаленого ходу нарешті вискочив з розгону на річку, на лід, — нема. Послухав — не чути. Лише десь далеко стрельнуло. На льоду, певніше, на снігу Грицько помітив кінські кізяки. Недавні... Проїхали... Тільки що. Далі Дуабіхе звертала понад становиком направо. Там уже Іман. Сизий становик робив велетенську дугу. Григорій націлився на середину тої дуги і погнав навпростець... Виломившись з тріском крізь верболіз, аж присівши на лижвах, шугнув з крутого берега і зі шкварчанням вилетів насеред річки, круто завернув../ Ось! Миттю зірвав гвинтівку з шиї... З-за повороту мчала паровиця. Вітер дув Григорієві в спину. Ще зовсім недавно він тягав і мертвого, і живого тигра, — на нім поналипали шерстинки, на унтах і на руках були плями крові тигрячої... Він пішов назустріч, стискаючи гвинтівку. На санях було дві постаті, завинуті в дохи по самі вуха. Вмить відкинули дохи, — замаячіли будьонівка і єжовський кашкет, руки вхопились за зброю. Тут коні захропли, затанцювали і враз мотнули, як навіжені, вбік — вхопили тигрячий дух. Ага!.. Кошівка (такі сани) перекинулась, і обидві постаті випали на сніг. Григорій вп'явся в них очима. Не бачив, як повз нього, божевільно, обминаючи його стороною, мчали коні, б'ючи голоблі та сани, що летіли за ними льотом, перекидались, деренчали... Одна постать схопилась і хотіла кинутись упоперек до лісу. Другий шалено, хапливо вибивав сніг з цівки гвинтівки, а далі шарпнув за кобуру пістоля. — Стій!! — гукнув Григорій. — Зброю геть! Руки вгору! Три ступні вбік! Так стояти!.. Стоять... Григорій підійшов. І нагло... Серце закалатало йому безумно, шалено. А очі вп'ялись в того, що в кашкеті... І він зареготався страшним, жаским і... радісним реготом. — Медвин?! Боже мій! Мить. Мить подиву. Мить буйної радости. Є, є Бог на небі! Ось він. Ось той, з ким їх і Бог не розсудить. 508


ld z

.n

et

А Медвин — бравий герой і грізний суддя та володар душ людців і плюгавий злодюжка, порушник закону нетрів — стояв і тіпався... Так, тіпався. Губа йому тіпалась, а очі... очі гидкого, сопливого боягуза. Три шпали на ковнірі — як мазки крові. — Великий начальник?! Так... Поздоровляю... Другий тихенько відступав назад, непомітно; з однією шпалою — якийсь начрайону. «Чорт його припарував, дурака», — подумав Григорій, а вголос промовив: — Так... Ну, все, таваріщ следователь! Все. — І важко задихав. — Кінчаю слідство... — І підніс голос, повільно, грізно: — Тут... я тобі... й рев, тут я тобі й трибунал! — Підкинув гвинтівку і вистрелив. Аж тому з голови пихнуло. Другий кинувся упоперек, до лісу. Григорій дивився йому услід, слухав, як у грудях стукає серце, напоєне помстою... Тут утікач обернувся і вистрелив з пістоля. Уже майже видряпався на урвище до лісу. Куля трьохнула десь у сніг. — Хіба так стріляють? — промовив Григорій задумливо. Пересмикнув закривку і стрельнув. Постать підкинула руки, майнула ними в повітрі й покотилася з урвища. Мить Григорій стояв нерухомо. Думки летіли вихором... Так. Все. А тепер — в Маньчжурію, в Китай, в Японію, до чорта в зуби. От. Все відтяв за одним разом — і ворогів, і друзів, і спокій — все... Стривай! За мої вчинки відповідати ж ніхто не мусить. Подивився на чисту пелену снігу, а тоді написав пальцем великими літерами: «Судив і присуд виконав я — Григорій Многогр і ш н и й . А за що — ц е й п е с с а м з н а є » . Ще й розписався. (...)

al

Григорій зрозумів, що за одним разом втратив і ворогів, і друзів, і спокій. А як же Наталка? Хлопець сказав їй, що зробив те, що повинен був зробити, — убив дракона. Вона нічого не бачила... Він піде далеко звідси, а вона потім розкаже своїм. Дівчина з болем і любов'ю в голосі спитала, куди ж він піде... можна переховатися в нетрях. Григорій заперечив: це великий собака. Він відбивав безвинним людям печінки, ламав кості, видряпав би й серце, якби дістав. Він мучив його два роки, потім відправив до божевільні. І все лише за любов до своєї батьківщини. Йому, Григорієві, удалося втекти, але його знову впіймали й мучили, потім засудили на 25 років каторги. Він знову втік — вистрибнув на ходу зі скаженого поїзда. І, на щастя, потрапив до них, Сірків. Як каже їхня мати, сміливі завжди мають щастя. Наталка припала до нього й залилася плачем, поцілувала, вклавши в цей поцілунок усю душу. Вона віддала свою зброю, показала дорогу й пішла. Не попрощатися із Сірками Григорій не міг. Він став на коліна перед Сірчихою, як перед рідною матір'ю, прощаючись навіки. Зблідла Наталка

509


al

ld z

.n

et

вискочила з хати, прочитавши в очах юнака відповідь на своє німе запитання. Вона повернулася, одягнена, як на полювання, узяла за руку Григорія і попросила батьків їх благословити, бо йде з ним. Батьки зрозуміли, що це щастя дочки, і благословили дітей. Однієї ночі на Маньчжурському кордоні зчинилася тривога. Ловили порушників кордону. Це були двоє на лижах і величезний пес. Вони в одному кінці селища підпалили копицю сіна та колоду з набоями, прикордонники побігли туди, а втікачі спокійно перейшли кордон навпроти селища. Закохані дали волю своїм почуттям. Наталка нагодувала пса, прив'язала до його нашийника записку й відправила додому, щоб повідомити, що вони в безпеці. У всіх газетах надрукували сенсаційне повідомлення про озброєну банду ворогів народу на чолі з Григорієм Многогрішним, яка вбила начальника особового відділу НКВД Медвина, «славного і доблесного чекіста, що в боротьбі з ворогами не знав жалості і що рука в нього не дрижала ніколи...». Незабаром прибіг схудлий і здичавілий Заливай із запискою Наталки. Пса виходили, і він побіг доганяти свою господиню, як веліло йому його вірне собаче серце, без усякої надії наздогнати, але « сміливі завжди мають щастя».

510


ЄВГЕН МАЛАНЮК

(1897-1968) Народився в с. Архангороді на Херсонщині (нині смт. Новоархангельськ, Кіровоградська область), у родині українських інтелігентів, помер у м. НьюЙорку (США). Поет, представник еміграційної літератури, належить до Празької поетичної школи. Найвідоміші твори: збірки поезій «Стилет і стилос», «Земля й залізо», «Перстень Полікрата», вірші «Сучасники», «Шевченко».

* * *

et

Стилет чи стилос? — не збагнув. Двояко Вагаються трагічні терези. Не кинувши у глиб надійний якор, Пливу й пливу повз береги краси.

.n

Там дивний ліс зітхає ароматом І ввесь дзвенить од гимнів п'яних птиць, Співа трава, ніким ще не зім'ята, І вабить сном солодких таємниць.

ld z

Там зачарують гіпнотичні кобри Під пестощі золототілих дів... А тут — жаха набряклий вітром обрій: Привабить, зрадить і від дасть воді.

al

Та тільки тут веселий галас бою — Розгоном бур і божевіллям хвиль. БезмежжяІ Зачарований тобою, Пливу в тебе! В твій п'яний синій хміль!

511


ЗМІСТ

Від упорядника

З

6-9

класи

ld z

Суспільно-побутові пісні Ой на горі та женці жнуть Ой у полі криниченька

.n

Календарно-обрядові пісні Нова радість стала Щедрик, щедрик, щедрівочка Ой весна, весна — днем красна Ой кувала зозуленька У ржі на межі Заплету віночок Маяло житечко, маяло

et

УСНА НАРОДНА ТВОРЧІСТЬ

Українські історичні пісні Ой Морозе, Морозенку Чи не той то хміль

5 5 6 6 6 6 7 7 8 8 9 9 Ю

Думи Маруся Богуславка

11

Пісні Марусі Чурай Віють вітри, віють буйні Засвіт встали козаченьки

13 13

al

Балади Ой чиє ж то жито, чиї ж то покоси Бондарівна :

ДАВНЯ УКРАЇНСЬКА ЛІТЕРАТУРА Слово про похід Ігорів Повість минулих літ

512

15 31


ҐРИГОРІИ СКОВОРОДА

Із збірки <Сад божественних пісень* «Всякому місту — звичай і права...» ОеІіЬегїаІе Із збірки «Байки харківські* Бджола та Шершень Афоризми

36 37 37 38

ЛІТЕРАТУРА НАПРИКІНЦІ XVIII - НА ПОЧАТКУ XIX ст. ІВАН КОТЛЯРЕВСЬКИЙ Енеїда (Скорочено) Наталка Полтавка (Скорочено)

39 47

ГРИГОРІЙ КВІТКА-ОСНОВ'ЯНЕНКО Маруся (Скорочено)

62 75 80 94 99 102 103 Юб 106

ПАНТЕЛЕЙМОН КУЛІШ Чорна рада (Скорочено)

107

ld z

.n

et

ТАРАС ШЕВЧЕНКО Катерина (Скорочено) Гайдамаки (Скорочено) Сон («У всякого своя доля...») (Скорочено) Кавказ До Основ'яненка (Скорочено) І мертвим, і живим, і ненарожденним Заповіт «Мені однаково, чи буду...»

al

МАРКО ВОВЧОК Максим Тримач

135

10 клас

ІВАН НЕЧУЙ-ЛЕВИЦЬКИЙ Кайдашева сім'я (Скорочено)

140

ПАНАС МИРНИЙ Хіба ревуть воли, як ясла повні? (Скорочено)

164

ІВАН КАРПЕНКО-КАРИЙ Мартин Боруля (Скорочено)

187

ІВАН ФРАНКО Гімн «Чого являєшся мені у сні?..» Мойсей (Скорочено)

214 214 215

513


225 234

ОЛЬГА КОБИЛЯНСЬКА Земля (Скорочено)

254

ЛЕСЯ УКРАЇНКА Сопіга зреш зрегої Лісова пісня (Скорочено)

293 294

ВАСИЛЬ СТЕФАНИК Камінний хрест

312

МИКОЛА В О Р О Н И Й Блакитна панна

320

ОЛЕКСАНДР ОЛЕСЬ Чари ночі «О, слово рідне! Орле скутий!..»

321 322

ВОЛОДИМИР ВИННИЧЕНКО Момент

et

МИХАЙЛО К О Ц Ю Б И Н С Ь К И Й ІПІЄГШЄ220 Тіні забутих предків (Скорочено)

323

.n

11 клас

ЛІТЕРАТУРА XX СГ. 336 336 337

МАКСИМ Р И Л Ь С Ь К И Й Молюсь і вірю. Вітер грає

338

al

ld z

ПАВЛО Т И Ч И Н А «О, панно Інно...» «Арфами, арфами...» «Визнаєте, як липа шелестить...»

МИКОЛА ХВИЛЬОВИЙ Я (Романтика)

339

ЮРІЙ Я Н О В С Ь К И Й Вершники (Новели «Подвійне коло», «Шаланда в морі*)

354

В О Л О Д И М И Р СОСЮРА Любіть Україну!

364

ВАЛЕР'ЯН ПІДМОГИЛЬНИЙ Місто (Скорочено)

366

ОСТАП ВИШНЯ Сом

Моя автобіографія

514

395

400


405

БОГДАН-ІГОР АНТОНИЧ Різдво

424

ОЛЕКСАНДР ДОВЖЕНКО / Україна в огні (Скорочено) Зачарована Десна (СкороченоУ

425 443

АНДРІЙ МАЛИШКО Пісня про рушник

456

ВАСИЛЬ СИМОНЕНКО Лебеді материнства

457

ОЛЕСЬ ГОНЧАР За мить щастя

459

ГРИГІР ТЮТЮННИК Три зозулі з поклоном

469

ІВАН ДРАЧ Балада про соняшник

.n

ВАСИЛЬ СТУС «Як добре те, що смерті не боюсь я...» «О, земле втрачена, явися...»

et

М И Ш 1 Л Й.У л і ш Мина Мазайло (Скорочено)

ld z

ЛІНА КОСТЕНКО Маруся Чурай (Скорочено) «Страшні слова, коли вони мовчать...» Українське альфреско

473 473 475 476 489 490

al

ТВОРИ УКРАЇНСЬКИХ ПИСЬМЕННИКІВ-ЕМІГРАНТІВ ІВАН БАГРЯНИЙ Тигролови (Скорочено)

491

ЄВГЕН МАЛАНЮК «Стилет чи стилос?..»

511

515


УКРАЇНСЬКА ЛІТЕРАТУРА ХРЕСТОМАТІЯ для підготовки до зовнішнього незалежного оцінювання Схвалено для використання в загальноосвітніх навчальних закладах

et

Упорядкування та передмова Авраменка Олександра Миколайовича

ld z

.n

Редактор А. Ласкова Художній редактор В. Тихонюк Технічний редактор І. Селезньова Комп'ютерна верстка С. Овсяннікової Коректор Т. Мелькинук

al

Підписано до друку 22.09.2011. Формат 60x84/16. Папір офс. Мі 1. Гарнітура Петерсбург. Друк офс. Ум. др. арк. 32,5. Обл.-вид. арк. 38,35. Наклад 5000. Зам. № Видавництво «Грамота» Кповський узвіз, 8, м. Київ, 01021

тел./факс: (044) 253-98-04, тел.: 253-90-17,253-92-64 Електронна адреса: §гато(апеш@Ьі§шіг.пеІ Свідоцтво про внесення до Державного реєстру України суб'єктів видавничої справи ДК № 341 від 21.02.2001 р. Віддруковано з готових діапозитивів видавництва «Грамота» у видавничо-друкарському комплексі Університету «Україна» вул Львівська, 23, м. Київ, 03115 Свідоцтво про державну реєстрацію ДК Мв 405 від 06.04.01


Millions discover their favorite reads on issuu every month.

Give your content the digital home it deserves. Get it to any device in seconds.