Page 1

Управління освіти і науки Рівненської облдержадміністрації Відділ освіти Зарічненської райдержадміністрації Всеукраїнська експедиція учнівської та студентської молоді «Моя Батьківщина - Україна» Напрям «Із батьківської криниці»

Плисарство – давно забутий поліський промисел

Підготували члени гуртка «Історичне краєзнавство» Мутвицької ЗОШ І-ІІІ ступенів Зарічненської районної ради Рівненської області Корнійчук Вадим та Олешко Богдан 2012


Дослідження підготували члени гуртка «Історичне краєзнавство» Корнійчук Вадим та Олешко Богдан, учні 8 класу

Мутвицької ЗОШ І-ІІІ ступенів Керівник – Тумаш Валентина Миколаївна, вчитель Мутвицької ЗОШ І-ІІІ ступенів Зарічненської районної ради Рівненської області, керівник гуртка «Історичне краєзнавство» комунального закладу «Рівненська обласна станція юних туристів» при Мутвицькій ЗОШ І-ІІІ ступенів, т.0955126488


Спочатку було слово… Ще рік тому ні один учень нашого класу не чув слова «плисак» і не знав його значення. Це стосується і нас, друзів-восьмикласників Мутвицької ЗОШ І – ІІІ ступенів Вадима та Богдана. Та заняття в краєзнавчому гуртку «Історичне краєзнавство» щоразу відкривали перед нами нові факти з життя поліського краю. На одному із засідань ми дізналися про відважних чоловіків, які тижнями, місяцями сплавляли по річках деревину, добуваючи заробіток для своєї сім’ї. Це було дослідження «На тракті з Телкович до Пінська», зафіксоване учнями Пінської гімназії в селі Привітівка нашого району в 1937 році. У ті часи наш район належав до Пінського повіту Поліського воєводства. Коли закінчувалося це заняття, Вадим сказав: «Поляки на початку ХХ століття ходили селами нашого району і вивчали наш край, а чому б і нам не зробити це на початку ХХІ століття? Цікаво, що пам’ятають старожили про цей давній поліський промисел - плисарство?» Так розпочалися пошуки… Ми вирішили дізнатися, як було організовано лісосплав по річках на території нинішнього Зарічненського району, коли почали вивозити поліську деревину, якими були ці роботяги-плисаки, коли зник цей промисел. Що ж воно означає, це слово «плисак»? Спочатку ми вирішили, що воно походить від слова «плисти». Але коли заглибилися більше в це питання, почали мислити інакше. На Поліссі в одному селі їх називали плотогонами, в іншому – бальщиками (балі - довгі колоди), а ще сплавщиками, плисниками. Польські переселенці колись кликали їх флисниками. На Буковині людей, що сплавляли річками ліс, називали бокорашами. Щоб розібратися із значенням цього слова, ми звернулися до наукових джерел. Історики стверджують, що плотогонів найчастіше наймали торгівці лісом, а це були переважно німці, які й організовували сплав. Тому вся термінологія цього промислу взята з німецької мови. Сама назва заробітчан «плисак» походить від німецького слова «Flus» - річка. Спочатку плотогонів і називали флісаками, а потім ця назва українізувалася за аналогією до дієслова «плисти». Старший над плотогонами від одного господаря називався ратманом; керівник проведення плотів через шлюзи біля водяних млинів – регентом; повернути ліворуч звучало «на бакєр», праворуч – «на штібер»; річні пороги називалися


рапами, дубові бруси – ванчосами, дубові колоди – верходульцями, а 12 колод, збитих рублем і наглями (гранчастими цвяхами), - гусаком [9]. Коли в 1993 році краєзнавець Григорій Дем’янчук спілкувався із зарічненськими плисаками, капітан катера Іван Федюшко сказав: «Не хочемо, щоб нас плотогонами називали, бо плоти вже катер тягне» [2]. Із назвою зниклої професії розібралися. Пора знайомитися з її представниками в селах нашого району, якщо вони є… Зустріч із справжнім плисаком Розпочали, звісно, із села Привітівка, де, на щастя, іще проживав справжній плисак – Гричина Антон Йосипович. Ми встигли навіть зробити відеозйомку нашої зустрічі (подано на дискові). Старенький із задоволенням розповів про своє колишнє заняття: «Ой Боже, Боже, ділов було багато. Бригада наша складалася з 8 чоловік. Дерево сортували: кидали його у воду, а там крутили, дивилися, яке куди положити. А тоді складали пліт. З однієї сторони товще, а з другої тонше, щоб рівно виходило. Тоді брали 2 жердини, зарубували кінці, вводили їх у пліт. Чотирма дубцями проймали пліт, зв’язували, і порядок. Пліт готовий, можна пливти на Пінськ. Таких плотів робили багато, сполучали їх і виходив плотокараван. Були бригади плотогонів і в Сенчицях, і в Моровині, і у Вичівці. У тих, хто ліс сплавляв, були спеціальні магазини. Їх називали орсовські. Там можна було купити багато чого. Нам і продукти виділяли, щоб ми могли їсти варити» [8.1]. Довго-довго дідусь Антон не відпускав нас. Розповідав і про Німеччину, де був на примусових роботах, і про важкі повоєнні роки. Не стало в цьому році бувалого плисака, та в пам’ять про себе він залишив цінні спогади. Уявити плотокараван, на якому Антон Йосипович із колегами плив до Пінська, нам допоможе фото із музею Білоруського Полісся (Додаток 1). Спогади помічника плисаків Ми вирішили продовжити зустрічі в селі Привітівка, де споконвіків займалися цим ремеслом. Надзвичайно цікаво було розмовляти із жителем цього села Ошурком Іваном Миколайовичем, який у 70-х роках ХХ століття від держлісгоспу доставляв деревину для сплавників і бачив увесь процес упорядкування плотів.


«Заготовляли дерево взимку, звозили в урочище Топець, складали партіями, в’язали, а потім, коли лід розтавав, пливли плоти по річці до Пінська. На кожному плоту сидів сплавщик і керував ним. Привітівські сплавщики – це Бутрим Сельвестр, Кирикович Андрій, Ходневич Андрій, Бабич Кирило. Бригадиром у них був Хомич Федір, майстром – Лідич Володимир. Це заняття вважалося суто чоловічою професією, бо вимагало сміливості, витривалості, спритності. Треба було мати силу і мужність тижнями перебувати на річці у будь-яку погоду. Але ця робота було добре оплачена: сплавщики отримували велику премію за виконану роботу. Розповім, як робили плоти. Пліт мав вигляд правильної трапеції з шести, двадцяти і більше з’єднаних між собою колод довжиною від 4 до 25 і більше метрів, вершини яких спрямовувалися за течією ріки. Гужбу для в’язання плотів робили із молодих тонких берізок. Їх зимою зрубували в лісі, вимочували, і вони ставали такі податливі, як вірьовка. Коли треба було відправити породу дуба, то знизу плота робили сосновий підплав, а зверху складали дубові колоди. Пізніше ці плоти вже тягнули баржами. У Пінську пліт підіймали краном і грузили на рудовози. Одночасно кран тримав 500 кубічних метрів деревини», розповів нам Іван Миколайович [8.2]. Процес річкового лісосплаву, про який нам розповіли в Привітівці, проводився за радянських часів, а що було раніше? Якими бачили привітівських плисаків на початку ХХ століття Краєзнавча збірка «Поліщук», де ми вперше прочитали про плотогонів із нашого району, зберігається в музеї Білоруського Полісся, що в місті Пінськ (Додаток 3). Ми давно підтримуємо дружні відносини з його працівниками, тому маємо в шкільному музеї багато давніх цікавих видань. У вищезгаданому дослідженні просто і зрозуміло описано поїздку наших земляків по річці Стир до Пінська. Ось її зміст: «Закінчено роботи по збиранню врожаю в маєтку Телковичі над річкою Стир. Петро і Роман, мешканці Привітівки, зібралися в дорогу. Купили перед від’їздом 1кг солі, взяли хліба, картоплі, яєць, 2 глиняних горщики; не забули про сокиру, махорку, кресало – речей, без яких поліщук не вирушає в дорогу. На світанку, коли ще було зовсім темно, а ріку і болото покривав туман, наші плисаки, звані на Поліссі «бальщиками», були готові до від’їзду.


Петро став на плоту спереду, при «дригавці», - довгій осиновій бальці, яка слугувала для керування (її на Прип’яті називали «бабайкою»). Роман же розмістився на кінці плоту з «ласкою» - довгою жердиною 5 метрів. На плоту стояла «будка» з очерету та дерева, де були сховані їжа, постоли, рогожа і сорочки. Біля цього куріня знаходилися човен і весло. Роман відчепив пліт, сам скочив на нього, закачав до колін штани, зняв свитку і з ласкою в руках став спостерігати, як ріка несе пліт. Петро працював з дригавкою. Роман почав готувати обід. Він чистив картоплю, коли сильна течія почала гнати пліт до берега. Петро гукнув: «Ламай зад, а то нет пас порве!» Роман допомагав повернути пліт до центру течії. А бувало й гірше: пліт міг потрапити у вир, навіть прибитися до берега. Коли все уладнали, Петро повернувся до роботи і починав мугикати пісню плисаків «Пливе човен». На 65 кілометрі від Пінська зустріли баркас з деревом, що потрапив на мілину. Два євреї намагалися перетягти його на глибоку воду. Вони стояли, роздягнувшись, по пояс у воді і старалися драгами зрушити баркас із місця. Петро дав їм кілька порад і посміявся з їхньої недолугості. «Мабуть, треба палювати (затримати пліт) і поснідати», - сказав Петро. Коли пліт наблизився до берега, Роман схопив палицю, до якої була прикріплена вірьовка, і вискочив на берег. Він вбив кілок у землю, і пліт зупинив свій хід. Плисаки помолилися і почали їсти. Без пригод дісталися ввечері до фільварку Коник, що за 55 км від Пінська, і тут запалювали пліт на ніч. Зранку першим проснувся Петро, помолився Богу і почав будити Романа. Тому не хотілося вставати, бо сказав: «Чого спішити, у Бога днів багато». Поснідавши, вирушили далі. Погода почала псуватися, сильний вітер гнав на річці хвилі, почався дощ. Надвечір дісталися до села Паре. Переночували в клуні одного знайомого, бо дощ лив як із відра. Ранком виїхали пізніше звичайного. По дорозі зустрічали човни з деревиною, пароплав «Павло» з чоловіками, які їхали косити, євреївторговців. Спокійно пливли до вечора, а тоді «запалювали пас» і сіли вечеряти. Спали в стогу сіна. Перед сходом сонця минули Дзіковичі, а біля 10 годин ранку були в Пінську. Поверталися додому на човнах. Кожен із них заробив по 20 злотих», написали пінські краєзнавці [18].


Ми ніби повернулися на сотню років назад і чітко уявили, якою довгою і тяжкою була приватна поїздка поліських плисаків. Виявляється, щоб доїхати плотом із Привітівки до Пінська, цим чоловікам знадобилося три дні. А як виглядав плисацький курінь, бачимо ще на одному фото із МБП (Додаток 2). Дослідження продовжується: вивчаємо історичні джерела Ми ознайомилися із десятками публікацій про плисарство на Поліссі. При вивченні цього питання зрозуміли, що сплавляли ліс річками у всіх селах району, які були розміщені поблизу рік [15]. А коли розпочали поліщуки займатися цим промислом? Відповідь на це питання знайшли у документах, що стосуються ХVІ століття. Відомий український історик Олександр Грушевський у своїй праці про Пінське Полісся пише: «Огородники Статичівського двору повинні були сплавляти до двору 8 плотів дерев». А землі нашого району належали тоді до Статичівського двору, значить, це написано про наш край [5]. Серед численних наказів королеви Бони є і такий: «Прикладницькі батраки (це за 10км від нашого села), переведені на чинш, зобов’язані сплавляти дерев до Пінського замку 20 і 12 плотів у рік, крім чиншу» [16]. Отже, лісосплав на поліських ріках розпочався ще в ХVІ столітті. Як засвідчують документальні джерела, у XVI - XVIII століттях здійснювалася особливо гарячкова заготівля ділової деревини. Оскільки вже на той час Європа практично обезліснилася, польський уряд зосередив усі зусилля на поліському ареалі, маючи з цього великі прибутки. Розпочалося хижацьке винищення природи. У 1860 році по Стиру пропливли 453 лісові плоти. Шляхта, використовуючи дешеву робочу силу, масово вивозила найкращі породи вікових дерев. За півтора століття на поліських землях вирубано 60-70 відсотків усіх лісів. Це призвело до того, що в окремих місцях почалася ерозія грунтів - так звані пилові бурі, котрі спричинили утворення піщаних дюн, сліди яких збереглися й до нашого часу [11]. Аби прискорити сплав деревини, експедиція генерала Жилінського в 1874 році займалася випрямленням русла малих річок на Поліссі. Випрямлення Прип’яті здійснювали вже за радянських часів. Це робилося так: у береги, де річка могла змінити русло, забивалися лозові і вербові кілки, потім ці кілки обпліталися


лозою, а в середину засипалося каміння. Лоза швидко проростала, обплітаючи каміння. Виходила доволі тяжка перешкода для річки, і вона змінювала течію [9]. Житель нашого села Степан Михайлович розповідав, що і повноводній річці Гнила Прип’ять, яка протікала повз наше село, змінили так напрям руху [8.3]. Багато інформації про зарічненські села надає «Словник географічний Королівства Польського та інших країв слов’янських» 1855 року видання. У багатьох його томах йде розповідь про історію наших сіл і водночас розповідається про заняття їх мешканців. Відзначено, що в селах Нобель, Серники, Погост-Зарічний, Омит жителі займалися плисарством [19]. У 1973 році на Поліссі побував відомий рівненський краєзнавець Григорій Дем’янчук. Він зустрічався з бригадою зарічненських плисаків, які розповіли йому про своїх предків, котрих називали «бурлаками на Стиру». Згадували, як ще їхні діди запрягалися у полотняні шлеї і тягли баржі. Ноги до колін грузли у багні, у прибережному мулові. Колючі кущі дряпали ноги. З лоба лився піт, з поранених ніг – кров, а вони змушені були тягнути і тягнути [3]. Ці спогади плотогонів підтверджуються історичними працями. Якими були ці бурлаки, пише історик Еремич: «Плоти на Поліссі влаштовувалися у вигляді довгих полос, і кожна партія полос доручалася групі поліщуків. Декілька чоловік тягнуть на вірьовках плоти, йдучи по берегу річки, а 2 чи 3, стоячи на плоту, відштовхують його від берега. Якщо на річному берегу немає зручної доріжки, то відштовхують пліт при допомозі шестів» [21]. Як відомо, Петро І на початку ХVІІІ століття запровадив так звані волоки – сухопутні дороги, по яких перетягували судна. Була видана перша російська книга по гідротехніці «Книга о способах, творящих водохождение рек свободное». Цими способами через декілька років скористався у своїх володіннях гетьман Великого князівства Литовського Михайло Казимир Огінський. У 1765 – 1768 роках він керував будівництвом каналу, який з’єднав притоки Немана Шару з притокою Прип’яті Ясельдою. Це була оригінальна споруда з 12 дерев’яними плотинами і 10 дерев’яними шлюзами. Використовувався канал для сплаву лісу в плотах. Його довжина сягала 54км. Так як при будівництві використовувалася каторжна робота


селян, то канал був нешироким. Плоти через нього пропливали тільки при великій воді, а в літній час доводилося перетягувати їх волоком. Цікаво, що лісосплавний канал привернув увагу англійського капіталу. Ще в 1790 році англійський міністр Пітт вів переговори з Огінським щодо експлуатації каналу, а через деякий час в Англії була створена на акціях спеціальна компанія, яка отримала дозвіл на покупку помість у долині всієї Прип’яті. Час інвестування капіталу обмежився трьома роками, бо російський цар Павло І відкупив це майно в англійців державними грошами [11]. Чимало деревини з наших лісів сплавляли по цьому каналу. Про це пише в своєму романі «Полум’я на болотах» польська письменниця Ванда Василевська, яка в 1937 році побувала в селі Нобель: «Величні сосни в рожевій корі, білі березові стовбури з тонкою, мов папірець, корою, товстелезні дубові колоди лежали на березі… Зараз був час почати їм свою водну мандрівку в далекий світ. Мало воно десь іти Стиром, потім до Пінська, потім водами Королівського каналу на Брест, чорними смужками залізниць, блакитною водою Вісло до моря, і ще далі в країни за морями, що їх назви тут ніхто не знав. Для прибалтійських доків, для англійських верстатів росла тутешня струнка висока сосна і тутешній міцний, віковий дуб» [1]. Після цих слів якось аж важко стає на душі. Зараз канал Огінського, який через Шару і Ясельду створював шлях із Балтійського моря в Чорне, втратив своє господарське значення і став лише історичним пам’ятником гідротехнічних споруд. Багато років плисарство досліджував відомий етнограф та фольклорист Степан Шевчук. Він знайшов архівні документи, які стверджують, що на Поліссі до цього промислу залучалося до 20 тисяч чоловік. Вони ставали сезонними працівниками. У 1853 році транспортуванням плотів ріками басейну Прип’яті займалося 6380 чоловік, у 1865 - 5195. У вересні 1860 року «Волынские губернские ведомости» повідомляли, що в той час щосезону проходило 386 лісних плотів, на них працювало 780 робітників [10]. Вивчивши окремі джерела з історії лісосплаву, ми дізналися, що тоді на Поліссі це був єдиний економічно оправданий спосіб доставки лісу з місця рубки до місць переробки, але здійснювалося це по-хижацьки.


Заготовка деревини для транспортування річками Десятки осель відвідали ми, і недарма, адже кожен із старожилів щось цікаве розповідав нам про зниклий поліський промисел. «У давнину було за правило: вирубку лісів проводили не будь-коли, а лише взимку, «як дерево спить». Вважалося, що рушити, тобто рубати живого друга, коли розпочинається сокорух, - великий гріх. Найкраще робити це в період спокою - з січня і до середини березня, «бо дереву в цей час не болить», - розповідав нам Степан Михайлович, найстаріший житель нашого села [8.3]. Із спеціальних видань ми дізналися, що вірування поліщуків обумовлювалися передовсім практичними цілями. Адже заготовлений у цей період лісоматеріал зберігає особливу цінність: його не точить шашіль, не вражають грибкові хвороби, дерево менше піддається псуванню й гниттю, краще тримає тепло, оскільки зрубане в «стані спокою» воно має найбільшу щільність [13]. У народі ж вважалося, що будівля, зведена з таких дерев, убезпечена від блискавок, «бо грім не влучає у чисте» [8.3]. Переважна більшість лісових масивів Полісся належала державі й великим землевласникам.

У

XIX

-

на

початку

XX

століття

лісорозробками

і

транспортуванням деревини займалися переважно іноземні товариства і фірми. Контори останніх наймали партії лісорубів, які безпосередньо працювали на лісорубній ділянці. Групу робітників очолював найдосвідченіший лісоруб. Він укладав з підприємцем угоду щодо обсягу робіт і оплати праці, стежив за дотриманням робітниками правил техніки безпеки. Усі лісорубні роботи до кінця 30-х років XX століття здійснювалися вручну. Один загін лісорубів займався поваленням дерев, другий - обтинав та сік на частини гілля, очищав дерева від кори. Оброблений ліс кілька тижнів просихав на місці зрубу, потім його розрізали на відповідний сортимент і стягали на склади [12]. Польські поміщики ревно охороняли свої ліси. Їхні «стражники» навіть хати для житла будували в лісі. У минулому році до наших рук потрапив унікальний документ – рукописні спогади жителя села Бродниці Мойсієвича Максима Михайловича, 1903 року народження. Він описує, як німці-колоністи, що проживали в селі Олександрово, наймали селян на заготівлю лісу, як жорстоко пани наказували тих, хто дозволив собі привезти дерева з панського лісу [7].


Чимало поліських лісів було знищено в часи Першої світової війни, адже з липня 1916 по серпень 1917 року біля річки Стоходу проходила лінія фронту. Останній володар нашого села поляк Геронім Нелюбович-Тукальський у своїх спогадах розповідає, що навіть російські солдати, штаб яких знаходився в мутвицькому маєтку, вирубували абсолютно весь ліс довкола села, щоб була добра видимість аж до самої лінії фронту [20]. Унікальну можливість побачити, як проводилося таке знищення дерев, надають нам знімки Михайла Черепанова, солдата російської армії, який на фронті у часи Першої світової війни мав із собою фотоапарат і зафіксував окремі моменти солдатського життя (Додаток 4). Ці фотографії зберігаються в музеї райцентру Курганської області. Віднайдені там краєзнавцями О. Кузьміним та М. Павловим. На одному знімку зафіксовано, як з допомогою деревини, сплавленої по річці, будувався міст через річку Стир (Додаток 5). Спогади плисацьких родин Користуючись підказкою плисака Гричини із Привітівки, ми вирішили продовжити свої пошуки в інших селах району. Дізналися, що село Сенчиці було основним пунктом відправки плотів до Пінська, адже поблизу цього села знаходився збірний пункт, куди звозилася зібрана за зиму сировина. Тут формувалася основна маса плотів. Вирушили до Сенчиць. Уродженець Сенчиць Хоружий Микола розповів нам, що залежно від повноводності ріки транспортування деревини здійснювалося двома способами: врозсип, тобто окремими колодами, і у плотах [8.4]. Як виглядав сплав вроздріб, можна побачити на світлині плисака Гричини (Додаток 6). З-посеред ватаги вибирався староста – бувалий, найдосвідченіший плисак, який зробив чимало рейсів, знав усі річкові перешкоди і небезпеки. У маленькому човні він плив попереду, вказуючи маршрут. Під керівництвом ратмана здійснювалася сигнально-попереджувальна служба: у мілких та інших небезпечних місцях попередньо втикали жердину (вару), а в глибоких місцях – солом’яну віху, що називалася «вінком». Між плисацькими ватагами іноді виникало суперництво, тоді вони, бувало, ворогували і на зло один одному міняли віхи, щоб плоти осіли на мілині [8.4].


Справжнім кладезем інформації володіє жителька Сенчиць бабуся Зіна, дружина колишнього плисака Хоружого Василя Федоровича. Вона розповідала: «Важко було плотогонам. Вони надіялися лише на течію води та на свої дригавки. Це називалося сплавляти вольницею. Була вона як те путо на шиї. Майже на рік розлучалися чоловіки із сім’ями, з коханими. Деякі не поверталися, у дорозі гинули. Від зорі до зорі трудилися люди, не знали спочинку, спітнілі, задихані правили плотами і за це мали один злотий на день. А прийде чоловік додому, то шкіра на його ногах пообгниває. Праця плисаків була вкрай тяжкою та ще й небезпечною для життя. На берегах річок щороку зоставалися сотні і сотні могил» [8.5]. Про муравинських плисаків розповів нам житель цього села Нікітчук Григорій Матвійович. Тут «гонили плоти» Антончик Олександр, Антон Сільман, Данило Безменський, брати Іван та Антон Романовські. На наше прохання Григорій Матвійович розповів про спорядження плисаків: «У дорогу вони брали сокиру, свердла, запасні гужви, кілька поперечин, якими з’єднувалися колоди плоту. При транспортуванні деревини на далеку відстань на другому-третьому плотах кожного лісосплавного «каравану» зводили солом’яні будки, вкриті гонтом. У них робітники ночували, зберігали харчі, запасний одяг, інструменти. На останньому плоті кріпили різної довжини гостро затесані палі, які служили своєрідними якорями для зупинки «паса». У радянські часи плотокаравани везли якір, трос, буйки з буйреками, рятувальні круги, шести, багра, білі прапорці 70 на 70см, звукові ріжки, човни весельні» [8.5]. Плотогони повинні були вміти керувати рухом плотів на ріках з неспокійною течією, швидко ліквідовувати несподівану затримку. Для цього їм треба було перескакувати з однієї деревини на іншу, ризикуючи при цьому бути роздавленим чи покаліченим. Ми розглядали «Місцеві правила сплаву лісу по водних шляхах», видані 5 березня 1958 року (Додаток 7). Кожен, хто влаштовувався плотогоном, мав знати і виконувати ці правила. Ось найцікавіші з них: 1. Самосплав вольницею, без людей, був заборонений. На кожному плоту мав бути 1 плотогон. Головні і хвостові плоти плотокараванів створювалися із більших за довжиною дерев, що мають хорошу плавучість, щоб не було потопів.


2. Плоти обтягувалися 3 канатами, товщина яких 12 – 18мм. Пліт із дуба, граба, берези повинен був мати в своєму складі до 25% соснового лісу. А максимальна осадка плоту у воду – 120см. По річці Стир караван плотів мав не перевищувати 100м довжини та 6м ширини. 3. Кожен плотокараван мав свій штат: дубовик – бригадир, помічник дубовика, робочі гребці. Дубовик та його помічники мали спеціальні знання по лоції рік, по правилах плавання. Інтервал між плотокараванами не менше 2км, між окремими плотами – 500м. 4. Рух на ріках здійснювався цілодобово. Уночі на каравані мали встановити білі вогні та звучати сигнали: відправка – 1 довгий звук ріжка, якщо пліт причалював до правого берега – 1 довгий та 1 короткий, до лівого – 1 довгий та 2 коротких звуки. 5. Після закінчення сплаву ріку очищали від топляків та плаваючої деревини [17]. Куди сплавляли поліську деревину У Державному архіві Рівненської області ми відшукали документи про сплав лісу в 30-х роках ХХ століття, коли на наших землях господарювали поляки. Із цих архівних справ нам стало відомо, що на території нинішнього Зарічненського (до 1946 року Морочнівського) району діяло 2 лісництва: Телковицьке і Локницьке. Вони входили до Морочнівського надлісництва. Телковицьке лісництво мало над річкою Стир дві «бендюги» (місця, звідки відправляли деревину). Донині в діалекті зарічненців є слово «бендюга». Туди ми часто їздили купатися, але не знали значення цього топоніма. Із Локницького лісництва сплав проводився по річці Веселуха. Старожили села Кухче пам’ятають, де організовувалась відправка лісу у їхньому селі. Інша «бендюга» знаходилася в Люботині над Прип’яттю. У «Звіті Морочнівського надлісництва про сплав матеріалів у 1937 році» зафіксовано, що за цей рік відправлено 5466,47 кубометрів деревини. Навіть вказано, куди пливли лісові каравани: наш ліс продавали до Пінська, Гданська, Бидгощі, Городища [4]. Коли до нашого шкільного музею завітав пан Томаш, польський консул із Луцького консульства, ми попросили його дізнатися, яким же далі був шлях


поліського лісу. Він розповів нам, що на початку ХХ століття на ринках багатьох країн дуже цінувалася щоглова деревина, і тому вона від Прип’яті сплавлялася через Дніпро до Чорного моря для потреб флоту, а через річку Шару – у Німан до Балтійського моря, у Гданськ та інші міста [8.7]. А що пам’ятають жителі Мутвиці? Відвідали ми найстарішого жителя нашого села Корнійчука Степана Михайловича і поцікавилися, чи ж у нашому селі були плисаки. «Плисаків то не було, а от плоти мимо нашого села пропливали. Річка Гнила Прип’ять була колись широка і глибока. І мій батько мені розповідав, що часто там пливли дерева. І зараз на дні річки зберігаються дуби, що затонули в ті далекі часи. Дехто навіть хотів їх звідти дістати», - розповів старожил [8.3]. Пішли ми на розмову і до своїх дідусів. Дідусь Богдана Іван Кіндратович пам’ятав, яку напруженість у життя Зарічненського району у 50-70 роках ХХ століття вносила заготівля лісу та вивезення лісоматеріалів. У повоєнний період Зарічненський район вважався багатим на деревину, тому залучався до лісозаготовок, щоб допомогти будівництву рудників шахт Донбасу, Криворіжжя, фабрик, заводів, пароплавів. Постановою обласної ради народних депутатів та обкому району доводилися норми заготівлі та вивезення лісу через сільські ради. Кожна фізично здорова людина повинна була виконати доведену особисту норму. Тому і велося «планове» масове вирубування лісових площ. Лісозаготівля і лісовивезення здійснювалися під девізом політичної боротьби: «Ліс – державі!», «Ліс – понад план!», «Дамо державі більше лісу!» [8.8]. Вирішили ми відвідати районну бібліотеку і полистати давні підшивки районної газети. Напевне, дізнаємося щось цікаве про плисаків. Районна газета про лісозаготовки І що ж ми довідалися! Газета «Червона зірка» постійно інформувала, як окремі села включалися у важливу політичну кампанію по лісозаготовці. Публікувались статистичні зведення, щоб підбивати підсумки і піддавати критиці відстаючих. Зразковими вважалися села Острівськ, Річиця, Привітівка, Муравин. Районна газета особливо уславлювала 11 комсомольців Муравина, які 18 січня (у день хрещенського Святвечора) заготовляли деревину країні, «знаючи, що ліс - це шахти, заводи, зброя, хліб».


Знайшли також рішення суду щодо притягнення до суворого покарання зривників лісовивезення. Ними найперше вважали куркулів: покарали Дяденчука із села Муравин до позбавлення волі з відбуттям у виправно-трудових таборах терміном на 3 роки, Параску Курикович із села Привітівка на 2 роки. Звичайно, лісозаготівля, лісовивезення було масовим знищенням поліської природи, але воно визначалося державним планом і вважалося політичною акцією. Найбільше відставали і засуджувалися в пресі села Храпин, Сенчиці, Дубрівськ, Прикладники. Проаналізувавши прочитане, ми прийшли до висновку, що масово вирубували наші ліси у всі часи… Цікаві плисарські традиції Серед поліського люду збереглося чимало плисарських оповідок, легенд, прислів’їв, пісень. Нам приємно про це розповідати, адже ми збирали їх більше року. У дослідника Степана Шевчука знайшли плисарські прислів’я, записані в надрічкових селах: «Віл у хомут, а плисак – у лямку», «Сім’я – без волі, плисак – без долі», «Плисак і козак хати не держаться» [10]. Інколи плисаки, пливучи на плотах по річці Горинь, запитували дітей, що стояли на березі, чи росте в них капуста (бо, за повір’ям, дітей знаходили в капусті). Діти відповідали: «Росте й приймається, дурний той, хто питається» [8.1]. Серед краєзнавців Білорусії побутує легенда, пов’язана із назвою міста Гомель. Вважають, що вона виникла від слів-вигуків «Го-о-о-о! Мілина! Мілина!». Так плотогони, які проходили через закрут Сожа перед самим поселенням, попереджали наступних за ними напарників, що потрібно проявити обережність, щоб не сісти на мілину. А з часом ту місцевість стали називати Гомель[6]. Сміливі і сильні були плотогони. Жителька нашого села Тишковець Раїса Василівна, розповідала нам таку історію: «Ми разом із подружкою купалися в річці Стир. Пливли за течією наввипередки і раптом потрапили у вир. Подруга почала тонути. Аж поруч пропливали бальщики. Вони витягли дівчину з води. Для мене бальщики –це найсміливіші люди на землі» [8.9]. Бережуть спогад про плисаків і жителі села Іванчиці. Відома берегиня поліського фольклору Данія Чекун розповідала нам: «Горбик за селом у нас називають Савиною горою. Сава був провідником плотогонів, знав усю ріку як свою долоню. Пан завжди його наймав, бо ніхто так щасливо не проводив плоти


через усі мілини, як він. От виплив він на ріку на маленькому човну, де мілина, втикає вару, а де глибокі місця, - жердину з віхтем соломи. Дивляться плотогони на ці віхи і пливуть собі спокійно. А раз трапилося так, що плоти сіли на мілину: один на одного напирають – таке там почалося! Сава побачив це і поспішив на допомогу. Поміж колодами у воді і загинув. А не був винуватий: то другий пан, щоб нашкодити сусідові, підіслав людей, і ті переставили віхи. Поховали Саву на березі річки, насипали високу могилу – от і стала там Савина гора» [8.10]. А польський консул Томаш передав нам легенду, яку донині пам’ятають у польському місті Бидгощі: «Якось влітку дочка шляхтича Шафранського Юлія попливла на побачення до поліського плисака. Через необережність вона потонула. Наступного літа до Бидгощі припливли знову лісові каравани. Зранку жителі міста побачили страшну картину: горять плоти, а тіла 6 плотогонів повішені на стропилах. Так Йосип Шафранський відомстив за смерть дочки» [8.7]. Ми обдумували розказане і розмірковували, що ці плисаки могли припливти

до

Бидгощі по річках Стир або Прип’ять і бути нашими земляками. З плисаками пов’язують мешканці району поширення в нашій місцевості «заграничних» хусток: «Найкращі хустки були у Гданську, Лодзі», - розповідала бабуся Зіна [8.5]. У білоруських виданнях ми прочитали ще одну незвичну історію про плисаків. Понад берегами річок час від часу траплялися хрести. І на запитання «Тут хтось потонув?» місцевий селянин відповів: «Це плотогони, які пливли до Гданська, так відзначали місця, де їм доводилося відзначати Великдень» [11]. Дід Гричина розповідав, що у плотогонів села Вичівки був кумедний звичай: вони кидали у воду дітей, які приходили розглядати плоти. Обдадуть дубцем і кинуть дитину в річку, щоб плисаком була. Бо тоді вважалося, що плотогони жили багатше за інших селян. Святим ділом було очистити ріку від топляків, щоб «на той рік пощастило» [8.1] (Додаток 8). Отакі вони були романтики, ці плисаки!


Пам’ятаймо про плисарство Давно-давно історик Еремич сказав: «Ліс - це джерело багатства, з ним не зрівняються ніякі золоті поклади. У петербурзьких кабінетах плачуться, що знищується поліський ліс. Ліс можна знищити там, де його мало. Але знищити поліські ліси – це те саме, що випити Дніпро. Там є місця, де ще не ступала нога людини…» [21]. Навіть не віриться, що такими багатими були наші ліси. У першому писемному документі про наш край – «Писцевій книзі Пінського та Клецького князівств» - йде мова про «черчези». Це місця для майбутнього поля, де зрубується ліс і там же на місці спалюється на попіл, аби зразу удобрити поле [16]. Значить, тоді деревину місцевий люд не цінував, бо не мав можливості продати. А коли володарями цих земель стали поляки, вони почали її збувати і збагачуватися. Вигідне географічне розташування Полісся, розгалужена річкова система були сприятливими факторами для розвитку лісосплаву. Із будівництвом залізниць і сухопутних доріг лісосплав почав занепадати і в 20-30-ті роки XX столітті на більшості рік припинився. Найдовше він затримався на Поліссі: до кінця 70-х років XX століття. Плоти тоді вже тягнули баржі (Додаток 9). Донині в поліських селах знаходять залишки плисарського ремесла. Житель села Морочне Смаглюк Василь, будинок якого стоїть поблизу берега річки Ножик, розкопав нещодавно залишки «кітвини», місця для скочування дерева у воду. І в незалежній Україні пам’ятають про плисаків: у 2009 році номіналом 5 гривень була випущена пам’ятна монета «Бокораш», присвячена цій професії (Додаток. 10). 5 000 штук таких монет нині на руках в українців. Жаль лише, що поліське слово «плисак» там не написано. Тепер про цей важливий у минулому вид водного транспорту і традиційне заняття українців свідчить єдиний у країні Музей лісу і сплаву на Чорній Річці в Міжгірському районі на Закарпатті. І монета «Бокораш» в честь плисаків названа по-закарпатськи, і музей плотогонам є на Закарпатті. А наше дослідження – про поліських плисаків. Це і пам'ять про них, і гордість за них, мужніх і відважних наших предків. Своє дослідження ми опублікуємо в районній газеті, розповімо про свої знахідки на районному зльоті краєзнавців. А ще станемо ініціаторами створення сайту «Заріччя», де кожен зможе розмістити свої краєзнавчі відкриття…


Додатки до роботи

Плисаки над Віслою. Вільгельм Август Стрийовський, 1881 рік. Такими бачили поляки поліщуків-плотогонів у ХІХ столітті


Додаток 1 Караван плотів прямує до Пінська. Фотографія із фондів музею Білоруського Полісся


Додаток 2 Сплав лісу по річці Стир. 1930 рік. На плоту «будка» поліщуків. Тут плисаки спали і готували їсти. Фотографія із фондів музею Білоруського Полісся


Додаток 6 Сплав лісу вроздріб. Фотографія із родинного альбому Гричини Антона Йосиповича


Додаток 8. «Топляки» - дерева, які зачепилися на березі під час сплаву. Фотографія із фондів музею Білоруського Полісся


Додаток 3 Титульна сторінка збірки «Поліщук». Краєзнавча збірка із фондів музею Білоруського Полісся


Додаток 9 Плоти везуть баржі. Фотографія із фондів музею Білоруського Полісся


Додаток 5 Будівництво мосту через річку Стир у 1916 році. Автор фотографії – Михайло Черепанов, солдат російської армії, який на фронті мав із собою фотоапарат. Знімки зберігалися в музеї райцентру Курганської області. Віднайдені там краєзнавцями О. Кузьміним та М. Павловим


Додаток 4 1916 рік.. Російські солдати на привалі. Автор фотографії – Михайло Черепанов, солдат російської армії, який на фронті мав із собою фотоапарат. Знімки зберігалися в музеї райцентру Курганської області. Віднайдені там краєзнавцями О. Кузьміним та М. Павловим


Додаток 10. Пам’ятна монета «Бокораш».


МЕСТНЫЕ ПРАВИЛА СПЛАВА ЛЕСА В ПЛОТАХ ЗА СУДОВОЙ ТЯГОЙ ПО ВОДНЫМ ПУТЯМ, НАХОДЯЩИМСЯ В ВЕДЕНИИ ГЛАВНОГО УПРАВЛЕНИЯ РЕЧНОГО ФЛОТА ПРИ СОВЕТЕ МИНИСТРОВ БЕЛОРУССКОЙ ССР _______________________________________________ _______ ___ _ Утратили силу приказом Министерства транспорта и коммуникаций от 30 июня 2006 г. № 242-Ц Утверждено: Заместитель начальника Главного управления речного флота при Совете Министров Белорусской ССР Ф.Прокудин 05.03.1958 Согласовано: Заместитель начальника Управления лесной промышленности совнархоза Белорусской ССР С.Пыж 05.03.1958 I. Общая часть § 1. Настоящие правила изданы на основании статьи 9 Устава внутреннего водного транспорта Союза ССР, утвержденного постановлением Совета Министров СССР от 15 октября 1955 г. № 1801 и в развитие Правил плавания до ВВП СССР. § 2. Эти правила регламентируют и устанавливают порядок сплава леса в плотах за судовой тягой и самосплавом на судоходных реках, где разрешается настоящими правилами самосплав, применительно к условиям и особенностям на внутренних водных путях, находящимся в ведении Главного управления речного флота при Совете Министров БССР. § 3. Требования настоящих правил обязательны к выполнению всеми предприятиями, организациями и лицами, транспортирующими лес за тягой и самосплавом по водным путям БССР, находящимся в введении Главного управления речного флота при Совете Министров БССР. § 4. Настоящие правила должны быть у всех организаций, учреждений и должностных лиц, связанных с изготовлением, приемкой и буксировкой плотов за судовой тягой. § 5. Руководитель предприятия-учреждения от каждого работника, связанного с составлением, приемкой и буксировкой плотов, должен взять расписку в получении и усвоении им настоящих правил. § 6. Надзор за выполнением настоящих правил осуществляет Верхне-Днепровская бассейновая судоходная инспекция и ее линейные органы. § 7. За нарушение настоящих правил виновные привлекаются судоходной инспекцией к ответственности в порядке, установленном действующим законоположением, - штрафу, согласно обязательному постановлению Главного управления речного флота при Совете Министров БССР, или к судебной ответственности, если совершенные нарушения повлекли за собой особо тяжелые последствия. § 8. По Днепро-Бугскому каналу и р.Припять от Пинска до пристани Волянские Мосты перевозка леса производится только в судах. Проводка плотов за судовой тягой на указанном участке разрешается, как исключение, только в полноводный период. § 9. Разрешается временно, до особого указания, самосплав


плотов без судовой тяги на следующих участках судоходных рек: р.Сож - выше Славгорода; р.Березина - выше Брод; р.Друть - Чичевичи - устье; р.Бесядь - на всем протяжении; р.Стырь - на всем протяжении; р.Горынь - на всем протяжении; р.Птичь - на всем протяжении; р.Щара - от Добромышля до Устья; р.Усвяча - на всем протяжении; р.Запад.Березина - на всем протяжении; р.Свислочь - на всем протяжении; р.Неман - устье р.Щары - Фабричные мосты. Порядок и сроки самосплава плотов на вышеуказанных участках рек устанавливаются лесосплавными организациями после предварительного согласования с Пароходством и бассейновым управлением пути. Додаток 7 Місцеві правила сплаву лісу по водному шляху до Пінська


Список використаної літератури та архівних документів: 1. Василевська В. Полум’я на болотах. - Львів: Каменяр, 1979. – С. 249. 2. Дем’янчук Г. Звідки тече річка. - Рівне: Азалія, 2001. – С. 112 – 117. 3. Дем’янчук Г. Біля джерел. - Львів: Каменяр, 1980. – С. 98 – 114. 4. Документи Державного архіву Рівненської області: Ф.Р. 417. Оп. №1. Од.зб. 7. Арк. 1 - 5. 5. Грушевский А. Пинськое Полесье: Туровъ, Городокъ и Пинськъ въ составе В. К. Литовскаго. Пинское староство к. Боны. ХІV – ХVІ в.в : Ч. ІІ – К.: Печатано по опреодьленію Совета Императорскаго Университета Св. Владиміра, 1902 – 1903 годъ, 1903. – С. 31. 6. Поліські плотогони та їхні пісні. // Літературна народна творчість та етнографія. – 1986. – С. 18 – 26. 7. Рукописні спогади жителя села Бродниця Мойсієвича Максима Михайловича, 1903 року народження. 8. Спогади старожилів району: 8.1 Записав Корнійчук Вадим

12 березня 2012 року в селі Привітівка від

Гричини Антона Йосиповича, 1922 року народження. 8.2 Записав Олешко Богдан 12 березня 2012 року в селі Привітівка від Ошурка Івана Миколайовича, 1950 року народження. 8.3 Записав Корнійчук Вадим 11 вересня 2012 року в селі Мутвиця від Конійчука Степана Михайловича, 1924 року народження. 8.4 Записав Олешко Богдан 2 жовтня 2012 року в селі Мутвиця від Хоружого Миколи Федоровича, 1952 року народження, уродженця села Сенчиці. 8.5 Записала Тумаш Валентина Миколаївна 25 серпня 2012 року в селі Сенчиці від Хоружої Зінаїди Степанівни, 1934 року народження. 8.6 Записала Тумаш Валентина Миколаївна 7 вересня 2012 року в селі Муравин від Нікітчука Григорія Матвійовича, 1934 року народження. 8.7 Записав Корнійчук Вадим 14 серпня 2012 року в селі Мутвиця від пана Томаша, польського консула із Луцького консульства. 8.8 Записав Олешко Богдан 13 вересня 2012 року в селі Мутвиця від Голяки Івана Кіндратовича, 1949 року народження.


8.9 Записав Корнійчук Вадим 2 вересня 2012 року в селі Мутвиця від Тишковець Раїси Василівни, 1937 року народження. 8.10 Записала Тумаш Валентина Миколаївна 12 червня 2012 року в селі Іванчиці від Чекун Данії Никифорівни, 1934 року народження. 9. Фольклорно-етнографічні матеріали про лісосплав на Волинському Поліссі. // Тези доповіді. – Луцьк, 1988. – С. 145 – 147. 10. Шевчук С. І. З відкритих і нерозкритих джерел. Етнокультура Волинського Полісся і чорнобильська трагедія. – Рівне, 1998. – С. 225 – 240. Іноземні видання 11. Гісторыя Беларусі у документах і матерыялах. - Мінск: Наука, 1936. - т 1.С.139. 12. Колосов Л. Вымершие и умирающие профессии.- Мінск: Крыніца, 1976. – С. 86 - 89. 13. Лесная энциклопедия: В 2-х т./Гл.ред. Воробьев Г.И.; Ред.кол.: Анучин Н.А., Атрохин В.Г., Виноградов В.Н. и др. - М.: Сов. энциклопедия, 1985.-563 С. 75 - 77. 14. Маракуев В. Н. Полесье и полещуки. Одесса, 189. – С. 56. 15. Нататкі пра старажытную Пінщыну. Берасцейскія карані. Гісторыка-краязнаўчы і літаратурны зборнік. - Брэст, 1993. С. 55--60. 16. Писцовая книга Пинскаго и Клецкаго княжествъ, составленная Пинским Старостою Станиславомъ Хвальчевскимъ въ 1552 – 1555 г. – Вильна: типография А.Г. Сыркина, 1884. // ПОМ 4369. – С. 261 – 262. 17. Правила Главного управления речного флота при Совете Министров СССР от 5 марта 1958 года «Местные правила сплава леса в плотах за судовой тягой по водным путям. 18. Poleczuk.- Pinsk: Naklad i wydanie Kola Krajosznawczego Uczniow Gimnazjum Panstwowego w Pinsku, 1938 № 9.- S.54 – 59. 19. Slownyk geograficzny Krolewstwa Polskiego I innych krajow slowjanskich. T.6. Warszawa, 1885. – S. 765. 20. Tukalski - Nielubowicz H. Polesie. Utwor opisowy w ІV czesciach. - Radom, 1952. – S. 194 – 196. 21. Эремич И. Очерки Белорусского Полесья // Вестник Западной России. - Вильна, 1867. Кн. 8. Т. 3.


Плисарство давно забутий поліський промисел  
Плисарство давно забутий поліський промисел  
Advertisement