Issuu on Google+


Видання здійсненe коштом літературної студії «87» за фінансової підтримки первинної профспілкової організації студентів Тернопільського національного педагогічного університету імені Володимира Гнатюка


4 13 14 20 26 34 40 48 56 62 68 76 82 88 96 102 114 126 134 140 148 152 160 172

2738 про 87 Неоімажизм Василь Колісник Юлія Валах Віктор Фінковський Світлана Андріїшина Юрій-Антін Вітяк Ірина Розвадовська Тетяна Колеснік Марина Тимощук Наталя Голодюк Олеся Тенюх Юрій Матевощук Лілія Рахманова Марічка Мастикаш Роман Воробйов Мар’яна Судова Юлія Бабак Руслан Боднарук Яна Боднар Анастасія Папуша Ірина Вихрущ Богдан Боденчук Стиль 87


87

антологія том 2 2012


2738 про 87 «Культурні ініціативи потребують неабиякої стійкості духу та міцних нервів. Тому якщо маєш проблеми з нервами — краще йди в будівельний бізнес…» Сергій Жадан Власне культурна ініціатива в літературі Тернополя і не тільки – студія 87. А починалось все доволі просто і банально. Весняної пори 2008 року до студентів першого курсу філологічного факультету прийшов на лекцію молодий викладач, тоді ще сучасних інформаційних технологій, Юрій Романович Завадський. Лекції реально були досить цікавими, адже Романович (або ж ЮЗ, як його потім називатимуть) не давав «сухого матеріалу», а жваво і захоплено розповідав, розбавляючи лекції слайдами про постмодерну літературу. Пізніше вже стало зрозуміло «першакам», що Завадський і сам поет-постмодерніст, який на той час уже видав кілька поетичних книг та мультимедійне видання «ZВІРШІ». Минуло кілька занять і до ЮЗа почали підходити студенти з проханнями, мовляв, «подивіться, що я тут пишу, а може щось порадите». І коли через деякий час таких «зацікавлених» стало більше, Оля Боднарчук (у шлюбі Біла) запропонувала зібратись в якійсь аудиторії і всім разом з Романовичем почитати кожен своє. І, якщо вірити Богдану Боденчуку, в якого в той день було день народження, вперше зібрались в аудиторії 87 у вівторок першого квітня, не поприколу, звичайно. «Першими ластівками» (хлам, а не штамп) того часу були Оля Боднарчук, Богдан Боденчук, Юля Валах, Мар’яна Судова, Сашко Бугаєнко, Світлана Андріїшин, Оленка Зимницька з філології, Марта Томахів з іноземних мов та студент інституту мистецтв Василь Колісник. Можливо я і не згадав багато кого, але забігаючи наперед скажу, що фішка студії полягала в тому, що ніколи ніхто не вів, як це традиційно, ніякого обліку «був-небув» і т.д. Формат був простий: прийти і щось своє почитати, послухати інших, потравити нові анекдоти, поговорити про універ, бо як же без цього, – та разом з тим всі розуміли, що головною фігурою був Завадський: найважливіше це було почути


схвальний відгук від нього, та загалом послухати щось нове від Романовича. Складалось таке враження, що він притягував до себе. Коли потепліло, частіше збирались на природі, прямо на траві біля пам’ятника Володимиру Гнатюку, чиє ім’я і має наш педагогічний універ. До слова, аудиторія під № 87 є водночас музеєм В. Гнатюка, хоча, якщо чесно, то почали збиратись там, бо умови дозволяли – зручні крісла і великий круглий стіл, а більш нічого не треба. Підсумком тієї студійної весни стали літературні читання в тоді ще недавно відкритому арт-барі «Коза» під назвою «Вільні поети», де кожен дебютував зі своїм доробком і вперше відчув той кайф представлення своєї творчості на широку публіку. На тому і розбіглися: канікули. Осінь обіцяла дуже багато. Зрозуміло, що захват Завадського поділяли і його так звані підопічні. Тому, зважаючи на те, що в універі з’явився цілий потік нових філологинь та, подекуди, філологів, що є явищем рідкісним, відразу у вересні в університеті були розміщені оголошення про проведення відкритих читань літературної студії. Я цей час пам’ятаю дуже добре, адже сам був з того першокурсницького переляканого гарматного м’яса, отже, прочитав оте оголошення і, ясна річ, пішов послухати (забігаючи наперед, скажу, що як від першого разу «загорівся», так і досі «вишу»). Читання проводились у просторій 76 аудиторії з бюстом Тараса Григоровича біля дошки, що було досить гармонійно для представників майбутньої тернопільської ланки сучукрліту. Ясна річ, що не все було так ідеально, когось не було чути добре, хтось ще затинався, дехто, підіграючи на гітарі, явно не попадав у ноти. Сам факт того, що перед філфаком читали свої тексти рівноцінно такі ж самі студенти, що сидять в аудиторії, і, що головне, навіть у той час, читають «нормально, про своє, те, що відчуваємо», аудиторією зустрілось «на ура». Після цього такі читання перед першим курсом на початку осені вже стали традицією, аби показати, що ми такі є і запросити тих, кого це зацікавить. Тоді ж я і прийшов на наступне зібрання у 87-му. Цей час згадується з великим піднесенням. Якраз до студії долучились Наталя Голодюк, Юля Бабак, Міша Года, який навчався в економічному університеті, Марічка Юрчак, яка цього року стала найкращою студенткою області, та ще багато тих, кого пам’ять вловити вже не здатна. Якраз цей кінець 2008 – початок 2009 був позначений зустрічами у 87-ій та поодинокими виступами

5


деінде, чи то в універі, чи то в «Козі». Пам’ятається, що в той період і вже потім щорічно ми виступали кожного початку зими в рамках акції «Миколай про тебе не забуде» (зазвичай в тій же «Козі» або в «Шинку»). Цей рік символізував так зване затишшя, розбавлене теплими зібраннями та зустрічами студії, часто навіть не з приводу читань, а просто так, бо було в «кайф». Безумовно, приходило багато нових людей, і варто сказати, що більшість із них з часом не зважала на це, вважаючи, що це не їхнє коло і не їхня «тусовка». Цікаво, що хто приходив вперше і після «ТАКОГО враження» і легкої критики насмілювався приходити й вдруге, той зазвичай залишався і назавжди, просто ставав своїм. Цікавий той факт, що найменувалася студія 87 не відразу, а якраз приблизно в той час, коли ми сиділи-нічого-не-роблячи, і хтось запропонував нарешті придумати назву того збіговиська яким ми тоді були. Те, що Юрій Романович називав «літературна студія» все ж повинно було мати якесь логічне продовження. Було досить пропозицій, хтось з цієї ситуації просто кепкував, приколюючись, мовляв, назвемось банально якимись «На крилах поезій». Та враз подивившись на двері, когось «осінило» ляпнути: «Давайте просто назвемось «87»». Усі підтримали, додаючи неформальне «Сніговик-самогубець». Від того моменту ми і стали «Літературною студією 87». Та, вважаю, що конкретно літстудія «стартанула» в наступному році. Тоді ж прийшли Олеся Тенюх, Марічка Мастикаш, Галя Горба, Марина Тимощук, Яна Боднар, Іра Розвадовська, Наталя Дацків, Віктор Мачальський та інші. В «гості» інколи заходили Руслан Боднарук, Оксана Максимлюк, «театрали» з інституту мистецтв Вова Процюк та Назар Кавулич, який захоплював своєю подачею віршів про медсестричку. Того ж року ми вже частіше почали брати участь в різних слемах, літчитаннях, більш менш виходячи в люди, знаходячи нових знайомих та друзів. Рух – це було найголовніше, і нема значення в якому напрямку ти рухаєшся, головне – своїм курсом, а не інертно за всіма. І часто так буває, коли ти так рухаєшся, то мимоволі дехто починає рухатись за тобою. Значно більше вух почали нас слухати. Про нас говорили. Тієї ж осені відбулась знакова подія, адже ми поїхали представляти свої «відкриті читання» в Острозьку академію. Запросив нас тоді такий же «писака і колєга по ручці» Юхим Дишкант, разом з Романом Романюком, Євгеном Лущековим та іншими такими ж амбітними учасниками вже їхнього острозького літоб’єднання – союзу «Плита». Помітно було


відразу, що в Острозі цінять сучукрліт і літ. загалом, а джерелом підтримки того всього є проректор та письменник і публіцист Петро Кралюк. Без усякого перебільшення скажу, що все було на найвищому рівні. Це був якраз той випадок, коли дійсно отримуєш задоволення від того, чим ти займаєшся, і, що головне, отримуєш від слухацької аудиторії певну віддачу під час читань; а завершував це дійство, як профі, своєю жирною крапкою, а точніше сказати, знаком оклику, ЮЗ. Так ми почали контактувати з острожанами, приїжджаючи на читання до них і зустрічаючи їх в наших теенпеушних авдиторіях. Їжаку ясно, що зазвичай літературні читання проводяться перед студентами дотичних спеціальностей – філфаку чи то пак літературної творчості, але часто приходять і ті, кому це «ну просто цікаво». Та осінь 2009-ого була для нас дійсно знаковою. Ми розуміли, що рухаємось у правильному напрямку, і це не могло не радувати. Часто до нас на читання у вівторок о четвертій, а пізніше у ЧЕтвер о ЧЕтвертій приходили нові люди, а подекуди письменники й викладачі, як, наприклад, Петро Сорока. Безумовно, в кожного було життя і поза студією, був універ, навчання, інші зацікавлення, інші тусовки, ба навіть і в літературі, де кожен поодиноко навіть публікував свої твори. Та ми розуміли, що читання читаннями, а видавати треба було і щось своє. Спочатку почали із студентської літературної газетки «87», наклад якої, здається, був 100 чи 200 штук. Виглядало це видання досить амбітно: чотири сторінки, де були представленні статті, про студію (тут вже наші журналісти ��риклались), критика, проза (яка не підходила «на відкриті читання») і поезія. Та, на жаль, не маючи належного фінансування (його взагалі ніколи не було, все робилось своїми силами) чи, можливо, від банальної ліні перший номер «87» так і залишився першим і останнім до цього часу. Та мабуть, причина була в іншому, адже приблизно в той самий час ми «замахнулися» на видання антологій – точніше сказати, що генератором ідей був все ж Юрій Романович, а ми вже підхоплювали і всіляко підтримували. Згодилися скинути на пошту ЮЗу тексти, а він вже все верстав і видавав. Було погоджено, що томи кожної антології будемо видавати поступово, кожного семестру, виділяючи на кожного автора відповідну кількість сторінок, доповнюючи критичними статтями, зважаючи на те, що завтовшки антологія була біля 100 с., таким же числом і наклад. У першому томі були представленні твори Наталі Голодюк, Юлі Валах, Василя Колісника, Юрки Матевощука, доповнені

7


критичними статтями про Андрія Любку та Юхима Дишканта Завадським, та своєю порцією критики про Сергія Жадана та Юрка Покальчука від Михайла Годи. Кожен, тримаючи цей том у руках, відчував себе на останньому поверсі щастя найвищої багатоповерхівки Тернополя, настільки переповнювали позитивом наші емоції. Це був початок наполеонівських планів, якими тоді ми жили. Зимові канікули, а з ними святкові п’янки наближались все швидше (а в нас в універі ці канікули тривають узимку місяць), і тоді ж на одній з останніх здибанок, незважаючи на соцмережі, хтось запропонував створити власний сайт. Не минуло так багато часу, коли вже на канікулах кожному з студійців на пошту прийшов меседж від Завадського, мовляв, «чуваки, всьо чотко», маєм сайт, де спишемось і будемо скидати кожен щось своє нове-написане, адреса – 87.te.ua. До слова, відтоді ми маємо інтернет-здибанку, яка діє і до сьогодні. Зрозуміло, що тоді краще за Романовича в розробці інтернет сайтів ніхто нічого не розумів, і він знову все зробив сам. Та разом з тим, ми всі відчули, що одні без одних, без тих настроїв і позитивів не можемо. Якось у 87-ій ЮЗ обмовився: «Я сам отримую задоволення від студії, я тут відпочиваю». Так ми зустріли 2010-ий, а з ним новий шквал емоцій, переживань і планів. Безумовно, було і більше подій, і, ясна річ, про всі не встигнеш розповісти. Символічно те, що якось ми студією пішли у нашу теенпеушну світлицю, де часто відбувались всілякі дійства: від творчих вечорів і дня першокурсника до дискотек і виступів музичних груп. Якраз тоді на вечір німецької мови і літератури (не пам’ятаю як точно він називався), який проводили вчителі німецької мови тернопільської 17-ої школи. Чесно кажучи, ми не дуже вписувалися в ту ж саму програму, де діти старших класів читали Ґете в оригіналі. Але все, як завше, відбулося під знаком доброї енергетики. І одна з вчительок запропонувала нам виступити із своїми текстами в їхній школі. Від того моменту і розпочалися наші «гастроліякласковиймай» (цитата ЮЗ) школами, училищами, інститутами та універами Тернополя і Тернопільської області. Звичайно, найбільш запам’ятався перший виступ у 17-ій школі. Тоді, за ініціативи і допомоги Васі Колісника, ми прийшли не самі, а з інструментами і їх віртуозними власниками з інституту мистецтв Віктором Максимлюком, який робив здавалось неймовірні штуки на баяні, граючи між читаннями, та Назаром Каспруком і Сергієм Порадою,


які підігравали нам на гітарах під час читань та виконували власні композиції поміж. Забігаючи наперед, скажу, що вони ж потім стали і «основною складовою» кожного нашого виступу, адже читання текстів у музичному супроводі звучало набагато краще. Словом, вийшов нормальний самобутній цілісний виступ. Головне, що це подобалось старшокласникам і всім присутнім. До слова, тоді зіркою читань став Василь Колісник, який вперше виконав вже зараз його відому власну пісню «Дівчинка Дмитро», яка просто «порвала» зал. Після цих читань до нас почали приходити учні тернопільських шкіл, зокрема Оксана Семчишин, Настя Папуша. Такі виступи поступово ставали закономірністю. Ми виступали у гімназії ім. Івана Франка, школах № 4, 5, 8, 9, 16, 18, 24, у 87-ій львівській ЗОШ в рамках акцій львівського форуму видавців (ох, ці незабутні електрички між Львовом і Тернополем!), 2-ому технічному училищі Тернополя та інших, котрих не так вже й просто зараз згадати, адже, чесно кажучи, якби не світлини нашого Сашка Бугаєнка з багатьох виступів, пам’ять потрібно було б напружувати дуже сильно. Також робили вояж в Ланівці та село Борсуки Лановецького району, де за один день дали три виступи: в центральній Ланiвецькій бібліотеці, школі № 2 та Борсуківецькій ЗОШ. Не забували ми також з кожними проявами теплої погоди навесі та восени збиратись і поза межами 87-ої на «єлєсях» біля Тернопільського озера, в парку «Топільче», на Козацькому острові в тому ж парку, в «Козі» та деінде. Цікавий факт, що той же Сашко Бугаєнко на читання завжди приходив з ЛСД – літературознавчим словником-довідником, і, коли бували якісь суперечки щодо літератури, завжди показово відкривав словник і доводив свою правоту. Пізніше він на сайті описав напрям, в якому творить літстудія – неоімажизм, спираючись на творчість імажистів, котрі головним критерієм у творах вбачали образ та образність. Згодом виникла назва напрямку, який теж можна вважати виключно заслугою студії, а точніше Василя Колісника – «стиль 87», який ми вперше демонстрували у так званій світлиці ТНПУ. Його смислом було те, що кожен автор студії скидав Василеві на електронну пошту відповідну кількість текстів(один-два), він їх усі (як актор з чималим студентським і не тільки досвідом) групував в одну стилістичну і тематичну цілісність, один літературний твір, щось схоже до п’єси. Кожен автор отримував на руки текст і читав лише свої виокремленні рядки з твору перед аудиторією. За постановку «на сцені» теж

9


завжди відповідав Колісник. Так і виник «стиль 87», який ми реалізували, використовуючи як свої змішані тексти, так і тексти одного автора, власне Васі Колісника, Юрія Завадського та Юлі Бабак. З «новим напливом» до нас долучилися Ірина Вихрущ, Роман Воробйов, Тетяна Колесник, Юрко Вітяк, Олена Рожко, Віктор Фінковський. Ми продовжували брати участь в усьому, що організовували, і долучались до всіляких мистецьких заходів, куди нас запрошували. До того часу ми вже встигли зазнайомитись з багатьма «творчими індивідуальностями» з усієї України і з-за кордону, почали співпрацювати з схожими угрупуваннями: вже згадуваним союзом «Плита» з Острога, «Свій-танок» з Києва, «Арт-Андеграунд» з Чорткова, Літклубом «Маруся» з Києва, з літстудією «Кома» з Одеси, яка заснована в ПНПУ ім. Ушинського, де нас тепло зустрічали під час наших літературних читань (взагалі, в нас найприємніші спогади від відвідин Одеси) «Дзеркало» з рідного Тернополя, з учасниками якого зробили досить пристойний як на мене перформенс «Voice without faces» в «Бункермузі» – ще одній культурній місцині у Тернополі. Ми вдало співпрацюємо із Львівським літературним форумом, в рамках якого вже представляли свою творчість два роки поспіль. Контактуємо з представниками мас-медіа від тернопільського радіо до телеканалів ТТБ та TV-4 (завдяки оператору цього каналу Вові Луцишину зняли відео з літературних читань «The sun behind the clouds», які ми провели одного дня, почавши о 06:00 ранку на даху тернопільської багатоповерхівки) та зокрема газети «Вільне життя», журналісти якої радо допомагали при проведенні наших дійств та запрошували долучитись до їхніх. За той час із нами почали співпрацювати музики, які акомпанували нам на своїх гітарах Андрій Чупік та Святослав Стадничук. Новобю формою роботи в сучасному культурному просторі Тернополя стало створення аудіо- і відеопоезії. Ми створили багато аудіо-текстів Василя Колісника, Юлі Бабак, відеовіршів Наталі Голодюк та Мар’яни Судової. До речі, відеопоезія Мар’яни «Щось» у шорт-листі Міжнародного конкурсу відеопоезії «CYCLOP-2011» зайняла третє місце, що є предметом гордості усієї студії «87». Тісною стала співпраця з видавництвом «Крок», до якого найбільшою мірою причетний Юрій Завадський, котрий і заснував серію видання книг «Покоління 87». Зрозуміло, що для кожного автора настає такий момент, коли його текстам


стає надто тісно в чорновиках та принтернороздрукованих листках, навіть незважаючи на читання тих же творів на широку аудиторію чи поодинокі друкування в газетах, журналах і т.д. Практично кожен автор ставить перед собою мету видати свою власну книгу. Символічно, що видавництво носить назву «Крок». Декілька авторів студії зробили цей крок, і більшість з-посеред них переросли рівень студії, аби вийти у «вільне плавання». Сьогодні в рамках серії «Покоління 87» видано 5 поетичних книг: Наталі Голодюк «Шовк. Варіації матерії», Марти Томахів «*», Василя Колісника «21», Юрія Матевощука «Прототип» та Юлії Бабак «Озії». Проводились презентації, робились світлини, писались рецензії, чулись схвальні відгуки. На черзі в планах видання книг ще декількох авторів. Безумовно, цей рух (за розрахунками сталості часу та усіх літературних проявів, сподіваємося, вдалий) свідчить про позитивні зруш��ння в нашому культурному середовищі. Власне, після видання першого тому антології, наступний, другий, буде більш, як ми надіємось, ґрунтовнішим та успішнішим. А нам, власне, не залишається нічого іншого, як констатувати: літературна студія «87» – культурна спільнота, яку одного разу, наче корабля, запустив у відкриту путь її координатор Юрій Завадський, і цей корабель продовжує рухатись завдяки вітру нашого часу, хвилям життєвих перепетій та за допомоги його екіпажу. Літературна студія «87» досі збирається у 87-ій авдиторії, досі проводить відкриті читання і має купу планів на майбутнє, аби потім не жалкувати, що чогось не встигли у минулому! Юрій Матевощук

11


Неоімажизм Неоімажизм (грец. neo – новий, франц. image – образ) – літературна течія 10-х рр. ХХІ ст. що об’єднала представників української літературної молоді. За теоретичну основу Н. взято принципи імажизму, згідно з якими у тексті головними є яскраві образи, що наповнені експресивністю, емоціями літературного героя. Тобто образ є інтелектуально-емоційним моментом певного часу (Е. Паунд). Неоімажисти, так само, як імажисти, мають на меті не відтворення власне реальності, а переживання, асоціативного враження. Головною формою неоімажистських творів є вільний вірш, який потрібно відрізняти від верлібру. У доробку представників напрямку зустрічаються і римовані тексти. На відміну від імажистів, неоімажисти відкидають принцип економії слів, обґрунтовуючи це тим, що слова, як основний спосіб творення поетичних текстів, зайвими не бувають. Також у їхній творчості часто зустрічається ненормативна лексика, яка додає більшої емоційності, експресії текстам. Найвідомішими представниками неоімажизму є учасники «Літературної студії 87 ім. Юрія Завадського». Сашко Бугаєнко


Василь Колісник Поет, актор, студент ТНПУ ім. В. Гнатюка, Інститут мистецтв. Автор книги «21» (Видавництво «Крок», Тернопіль). Актор молодіжного тернопільського театру «Калейдоскоп».


*

Мимоволі промайне чиясь рука шукаючи мене я зовсім поруч! До мене можна дотягнутися якщо ти дійсно цього прагнеш. Сотні рук що не схожі і близько на твої тай і ти вже давно не така як була я навпроти! хто там? я на іншому березі ліжка? Промовчи. це не вихід це всього лиш симптоми. Мовчи. Всі обличчя зливались в єдине й зникали дивися їм в спину крок за кроком врізалися в обрій у ра... заснув..

*

Ось уже вкотре кажу собі: стій. Забуваючи про наслідки, точніше їх відсутність і похапцем запаковую речі у дорожню сумку щоб втекти. Вкотре проводжу руками по запрілому вікні збиваючи пальцями подорожні стовпи і не важливо скільки тобі років у цю суботу ти все-таки будеш збивати стовпи щоб заспокоїтись. — твоя відсутність змушує думати мене про батьківщину дзвонити до тебе а у відповідь чути гудки — я розумію, скажеш, але я більше так не можу. І ось зараз ти позбавлений всього що тебе тримало марення майбутнім щастям вимислами про щось чого ще не було усвідомлюєш що — рідко яка любов залишається собою коли перелітає через океан.

15


*

Напевне Ти також інколи бачиш розгорнуту сторінку і хочеш заховатись поміж рядки ось ти вже поміж них сидиш оце біля букви “О” а від неї жене холодом (бо дірява) і безкінечністю (бо замкнута в собі) гадаєш ось там в наступному абзаці буде дуже хороший світанок бо автор (як на диво) дійсно бачив його повзеш поміж букви і бачиш букву чимось схожу на себе це “ І “ але ні це “ і “ більше схоже на тебе тривога якась бо “ А” і “ ш ” просять помовчати кажуть — “ Г “ сьогодні обіцяло зітнути голову маленькому “ і “ а ти поміж тим всім навіть не розділовий знак безсилий і жоден друкар не вигадав як тебе позначити на письмі вчителі української мови казатимуть на тебе “друкарська помилка” вже за буквою “ ю” і крапкою видніється той самий абзац і чорт забирай бачиш як світає...як із сірого каламуття прорізається перший промінь рожевого світла а для всіх інших це всього лиш дієприкметниковий зворот колись коли люди тільки вигадували букви вони напевне не думали що Ти зараз сидиш на букві “ н “ звісивши ноги поклавши під спину “ ь ” щоб було зручно спостерігаєш нерукотворне створення нового дня і всю цю гармонію порушить свист обезголовленого тіла буки “і” втратила голову? Чи стала дорослою? Це так здавалось дивним вперше бачити схід сонця у буквах а не у вікні.


*

у цього дня якась дивна контрастність все стає самим по собі будинки відштовхують тінь вона ж бо гнітить когось мені здається що це вже зима бо дахи потріскують під снігом а твій ніс червоний це напевне зима бо у вікнах навпроти бачу новорічні прикраси і під ялинкою бачу цю саму тінь що скрутилась клубочком і гріється “білі мухи налетіли...” так це вже зима бо у вікнах за спиною чую хтось кричить — зупинись

*

ці вузькі вулички загублених польських містечок де готелі здають на добу — лише одиноким тут навіть інакше думається по інакшому п’ється в самоті а потім кричи на весь готель — пані чи є тут хоч якась курва щоб зі мною випила!!! пані чуєте коли найближчий потяг до Кракова!! візи, митниці, як багато винайшли речей люди щоб відгородитись один від одного різні формальності... бланки, контролі — пані пийте разом зі мною у цьому глухому містечку ви ж також самотні по самі вуха коли я повернусь додому то на стіні розвішу чеки і дорожні квитки і вашу фотографію пані ми ж бо з вами такі самотні по самі вуха...

17


*

це повинен бути веселий вірш я посміхнувся перед тим як його написати це має бути щось не графоманське без додаткової внутрішньої бентежності щось дивакувате і водночас іронічне щось таке щоб хтось посміхався щоби не навантажувало і не боліло щоби було не прив’язане до когось без зайвих аналогій вільне легке і прозоре так це має бути веселий вірш бо я щойно вдруге посміхнувся та враження від цього тексту змусило мене задавати питання треба щоб цей текст був без додаткових питань це ж веселий вірш тут так багато радості і навіть зараз коли я втретє посміхаюся чуєш втретє десь за океаном хтось каже — напевне сьогодні хтось написав веселий вірш бо дуже всі раді навколо навіть вічно сумний власник крамниці із сувенірами посміхнувся до мене підмітаючи східці а ще бездомне цуценя хлептало молоко облизуючи його зі своїх світлих вусиків і посміхалося бо це чуєш це дуже веселий вірш...

*

Раніше я ставив хрестики на руці щоб не забути щось зробити тепер щоб не забували про інших не знаю чи це моя вина чи покаяння і хто поставить наді мною коли вже не буде мене коли навіть слова мої не житимуть коли небо хворе псоріазом замете снігом ти малюєш на руці хрестик щоб не забути щось зробити?!


*

Я вже так давно нічого не писав були імпресіоністичні наступи бо небо було рожевим на заході бо дим утікав із городів до сусідських будинків перед порогом стелився ковдрою і навіть ялинка за вікном стала вищою я чую як по ній кожну ніч шкрябається сон та бо все стало таким сумним у цю осінь а особливо вахтерка третього корпусу вона обминає спаковане в пакети листя а тролейбуси не зупиняються колись коли вона була ще зовсім молодою і мріяла бути старшою (для цього одягала мамині речі) дим стелився ковдрою а ворогам дякували Бо коли б не вони то ми не знали би ціни щастя я так давно нічого не писав що здається навчився любити слова.

*

наша кімната завдовжки два кроки дивлюсь на слова не бачу там вірша ти ж бо знову на ліжку як покривало дивлюсь а немає душі де відбитки ніг на підлозі?

19


Юлія Валах Поетка, студентка ТНПУ ім. В. Гнатюка, філологічний факультет, відділення журналістики. Вокалістка гурту «Думки вголос».


*

Ти не будеш шукати світів, паралельних мені, І тому не отримаєш дозвіл на користування. Це спокусливо, правда ж? побачити те, що хотів, А ще знижки, гарантії. Нова модель і придатна. Ти, як справжній мажор-покупець, оглядаєш довкола, Підходиш, торкаєш незграбно, вливаєш пальне, Потім думаєш: можна, неможна, варто, не треба... Все ж вирішуєш тиснути кнопку — надіючись на неземне. Сума досить прийнятна, бо ти все ж очікуєш більше, Я для тебе — це техніка чи апарат насолод: Включив-виключив, роздягнув, щоб оглянути тільце, А в середині тільки мотор, та і той вже заглох. Апарат торохтить і тріпочеться, поки ти вибираєш ласки Хочеш збільшити швидкість, прискорити той момент, Коли тіло, скромно палаючи, скаже, хто з нас зазнав поразки, Вже герой — не герой, ну а техніка втратила честь!

*

Кажеш, у мене кучеряве волосся, а в тебе покручені мізки? Хлопчику, ти не соромся, Ми не звернем увагу на кіски. Кажеш, моїх віршів не бачив, А твої — суцільна бездарність? Тоді, хлопчику, нащо читаєш? Це в тебе така солідарність? Кажеш, чекаєш мене у гостях Чи в ліжку, зовсім роздітий? Хлопчику, опусти білий стяг, Ти, напевно, неповнолітній! Кажеш? Брешеш? Мовчиш? Я стою І чекаю на твою промову. Ти вже не хлопчик, її звали Ю... Хоч завтра події по колу!

21


*

Продаю себе за ящик пива а тебе за 50 баксів Бачу хочеш щоб я просила і поводишся наче мауглі Віддаю себе за останній ранок а тебе за 50 баксів Такі слова були на сніданок їх не варто шукати в щасті Купи мене на 50 баксів а я погляну на ящик пива Карти випадуть нашої масті так хтось хотів і я ворожила Купи мене на 50 баксів я відпрацюю все до остан��ього Просто я вільна а ти вже в ауті від мого пива... від мене... байдуже.. Просто тримай на згадку купюру а в іншій руці пляшку світлого пива Ця ніч фальшива а ти мов Гуру вчиш мене що не у грошах сила

*

Хочеш прокидатись біля мене щоранку? Мрієш пити каву зі мною на ґанку? В сутінках рахувати майбутніх дітей, Гріти ночами і красти у теплих алей? Хочеш відчувати всюди запах мого волосся? Носити букети квітів, возити до рідних в гості? Уявляти наше весілля, солодкість від слова «гірко»? Мою смерть через недбалість. Чи наше життя нарíзно? Можеш мріяти і багато від мене чекати. Знаєш ти — я жорстока. Я звикла втрачати, Тому краще забудь. Я б тоді покохала, Але треба, щоб довго без тебе страждала.


*

Інколи, зустрівшись в центрі міста, Вони невпинно прямували у кафе. Незнайомці із одного тіста, Що здавалось кольору лате. Налаштовані на хвилю відпочинку, З ґлітвейном та лимоном у руках Спираються однаково на спинку Крісла, де колись давно куняв монах. Однаково цитують щось невміло, Фіксуючи промови голосні, З чужих книжок сміються сміло, Бо бачать різні фрази уві сні. Адаптувавшись у знайомій мові, Наспівують пісні у стилі рок. Знайшовши у заначці сни зимові Надіючись натиснуть на курок. І разом повертаючись додому Не помічають рідної душі, Чи просто не приймають аксіому, Що ти його, а він назавжди твій.

23


*

Секс з тобою призвів до радикуліту, Хоча ми зовсім не такі, як німці. А, неначе втікачі з далекого палеоліту, Товчемося по пергаментній сторінці. Наша нудна розмова викликає алергію, Лише довгий поцілунок може врятувати. Щоб не довелось мені робити терапію, Стараюсь поскоріш уже тебе вшивати. Шалені мрії з певним вмістом алкоголю, Які не вдасться втілити в життя Цілком таємно опановують тобою, А в мене зазвичай почне боліти голова. Під час прогулянки вечірнім тихим містом, Коли я не на жарт послала би тебе, Втручається маньяк із диким свистом. Ти не втікаєш, показавши пістолет. Всі ті прощання в мене під під'їздом Я вивчила на пам’ять, ніби вірш. Плаксиві сцени, як перед від'їздом, А через п'ять хвилин дзвінок. На біс. Осточортіли цінні подарунки, Розмови про дітей і про життя. Знаєш, любий, я зробила підрахунки: Завтра тебе викину в сміття!


*

Мені важко дається мистецтво кохати усіх. Мені важко дається мистецтво кохати... Мені важко дається мистецтво. Тобі... треба мене покохати? Мені добре, коли відчуваю плече на плечі Мені добре, коли відчуваю плече. Мені добре, коли відчуваю. Тобі... треба мене відчути? Мені хочеться знати, що близько любов. Мені хочеться знати, що близько? Мені хочеться знати, що Знов... сльози з очей навмисно? Мені також треба бачити сонце завжди. Мені також треба бачити сонце. Мені також треба бачити. Ти.... можеш забути про це? Тобі легко дається мистецтво кохати мене! Тобі добре. коли відчуваєш плече! Тобі хочеться знати, що ти можеш забути про це!

25


Віктор Фінковський Поет. Студент ТНПУ ім. В. Гнатюка, історичний факультет. Автор поетичної збірки «Ролі». Патріот. Протекціоніст. Антиглобаліст. Жаль, що не при владі. Народився 6 серпня 1990 року на Тернопільщині. Навчався в Глещавецькій ЗОШ та в Теребовлянській гімназії-інтернаті. Пізнавши сенс, забувають про слова.


ПЕРЕМОЗІ Народ, Влада,

який на конях іде на кулемети — незнищенний (чи повторилося би це сьогодні?). яка кидає народ на конях проти кулеметів, не гідна і подиху.

Слався предвічно, земле! Славтесь сини і доні! Славен народ з прадіда царствує, як на троні! Хори, співайте ставно, тенором, а чи басом? Славтесь, святі герої! Слався, гарматне м’ясо! — Ворог! — В полон не брати! — Нищить бджолиний вулик! — Вигризти перемогу! — Ми не здамося! — Ми... — Ми підемо на конях! — Що нам залізні кулі?! Гасло держави здавна, магму гасить людьми. — Воля, вона ж, як мати... — Волю в нас не забрати! — Нас не здолать нікому! — В серці вогонь не вщух! — Ми захищати будем Землю від окупанта! — Нам не зламати духу! Тільки й те є, що дух. Слався предвічно, земле! Славтесь сини і доні! Славен народ з прадіда царствує, як на троні! Слава самопожертві: смертю бить смертні врата! Слава безсмертним воям! Слава мільйонним втратам!

27


ЗІРКА Падайте на коліна, кайтесь, просіть прощення! — Наше складне днювання повне простих дилем... — Скільки б людей не було, а проти Нього — жменя. Небо заснуть забуло: ніч засіяла днем. Землю в обійми спута світло, як смертне віко... — Вразило аж до серця? — Темені гірш нема! — Завтра візьмуть на кпини: — Як?! Ти не чув про зірку?! — Що? Ти ходив до церкви? — Що? Ти спасенний? — Тьма! Ми навіть в силі — дрібка, мізер, крихтина, друзка... Щастя — зустріти вечір, щастя, як зранку встав. Шальки готові важить кожну й дрібну галузку. Небо заснуть забуло — хто на коліна впав?

БАРОН Крутися, крутися, віхоло! Танцюй, веселись, співай! Хоч ранок повітрям вихолов, На нього ти не зважай! Хапай, як в лещата, вихоре! Піднось до небес! Екстаз! Хай світло до неба випурхне! Радійте і ви за нас! Дівчата в танку, як віхола, Музики, держіть кураж! Сьогодні краса із вихором... Прощай же, бароне наш.


ЗОЗУЛЬКА А що так лоскоче руку? Це сонечко. Ой, з о з у л ь к а... Спинився на мокрім бруку... І радість мені... і... сум... Цяткована і червона, неначе калини грона... Мій Божечку... мій Всевишній... Яку я тримав к р а с у... О, як же чарівно в світі! А сумно, то пада дощ... І с л о в о явилось з а й в и м... Сідай... Простягай... Помовч... І небо постало ч и с т е... А с е р ц е нестримно б и л о... Рука піднялася... т р е п е т... І сонечко полетіло...

ВОЇНИ Сходить багряне небо, Але в очах — заграви! Буде сьогодні жарко! Слава героям! Слава! Що нам життя віддати? Шаблями... і... на кулі. Ми переможем славно! Всесвіт про нас почує! Хлопці, вперед! На міни! Знов “Ще не вмерла...” грає... В о ї н и не здаються! В о ї н и помирають!

29


GODS OF WAR Громи вогнями і блискавиці — Дух н а з а в ж д и за краплю живиці. В небі, як вихор порваних струн, Мчав Громовержець. Був це... Перун. Скіпетром в небі, кидаючи стріли, Н и щ и в вояцтво — бився уміло: Богові треба краплю небес, Як проти батька, бився Зевес. Магма к и п и т ь... Ф о н т а н а м и іскри... Запах пожежі попелом висне... Тільки у С в і т у очка сумні... Слава могутнім! Сумно війні...

ПАМ’ЯТЬ Миру — здіймати прапор, Війнам — вогнем кохатися! Є одне слово: ж и т и. В світі немає вартості. Люди по глині чистій Будуть писати повісті, Будуть життями грати: В світі немає совісті. Долю вершити зараз! Годі! Неварті га́нять! Справи, щоб їх робили. В світі є тільки пам’ять.

БАЛ Грає оркестр... танки кораблем: Такт і ефектність... Забути про ,,рвучко’’! Наче для камер, ікон кавалер Буде тебе цілувати... у ручку... Музика стихла... закінчився вальс Очі вогнем! Жага! Не дитинно Пристрасті шал! Дон Жуан, ловелас Буде тебе цілувати... в коліно... Голод для вовка. І жертва — вівця. Грайте, музики! Красуйтесь сутани! Все швидкоплинне! Не має кінця Бал феєричний... чарівний танець...


МЕДАЛЬ Руку-булаву ,,напад!’’ Закликом барабан! Рідне — стоять незрушно! Радість-біду — достойно кожен повинен зносить... Вміли лише святі? Відданий — це ідейний! Відданість безкоштовна. Столик накритий... свято... Барвами ниточки... Платять — буде насильство! Платять — діяння Божі... Крісло чекає пана іменем Дириґент... Найманець — це за гроші. Найманець — це порожній...

ТИ (ВІК) Неба крапля, золото-водиця, Сонця келих... чистота і блиск... Очі — космос, коси водоспадом... Роси свіжі, зорепадний мис. Диво справжнє! Неозора мрія! Снився сон... і... так раптово зник... Я знайшов Тебе одного разу... І шукати буду цілий вік.

*

і не було у перших рядах хто покутував кров’ю і не було жалю елегантність зразок на показ це для істинних честь чистокровних безтямних як звір і нещадно красива пітьма феєрично аж темно і не було у перших рядах хто вигнанці із плем’я але ними принесено жертву прощати за кров а хіба хтось рахує життя це ж злочинці чи довірився б хто у час м и р н и й і що таке час

31


ПРИСНИЛОСЯ А фортеця ставна височить... І на вежі, люба, ми ще двоє... Я беззбройний... голіруч іду... Забирати воїнову зброю. Ех ви, мури, що навік впадуть... Стріли, списи, бомби і... надія Ворог дав зі сміхом арсенал, Але зброя у руках не діє... Де це знано? І хіба бува? Як фортечні втримати висоти? Битися в трояндовім саду... І не мати сили побороти...

ЛЮДИ (ІЗ ЦИКЛУ «ЛЮДИ») М’язи! Ефектність! Шик! Скоро лягай! Щоб виспатись! Люди — це не тіла — Люди — тілесні пристрасті. Муштра! Тоді парад! Пішо чи кіньми чорними Люди — це не душа — Люди — це церемонії. Важко, та множ добро! Щиро всміхайся, весело! Люди — великий культ! Люди — це щось піднесене!


Світлана Андріїшина Поетка, студентка ТНПУ ім. В.Гнатюка, філологічний факультет, відділення журналістики. Світлячок, у паспорті 21, в голові щодня по-іншому, безнадійно мрію, пакую сумки, обожнюю потяги, незнайомі міста, люблю дощ і мокре волосся, чоловічі сорочки, помаранчевий колір, писати вірші на телефоні, запам‘ятовувати слова пісень, зникати і знов повертатись.


*

Знаєш, зірки не зникають зі своїх місць, не чекають, не вірять — горять. вони досі і там, де ми їх залишили. наші очі того ж кольору, хіба трохи сумніші. наші руки, звиклі до обіймів, стали грубшими. знаєш, та наша річка і досі так само зветься, може, стала трошечки ширша або навпаки. наші вулиці там і залишилися, де ми їх покинули, хіба асфальт сильніше потріскався. наше місто вночі таке ж, як і було для нас, тільки тепер тут інші. наш день, наша ніч, все відійшло зі словом наше. знаєш, якби не приходив час прощатися, люди залишалися б разом вічно…

*

Відраховуючи час прощань, дні стають банально сірими. торкаючись повітря ночі, можна відчути присутність когось далекого… тут і тепер хочеться жити. так, як ніби все вперше, ніби ти не знаєш, що таке дощ, ніби… потім, коли остання ніч минає, листя на деревах плаче, сліди врізаються в землю, наче шрами, і лише старі стіни старого міста можуть тебе зрозуміти. якщо… якщо це все, що ти маєш сьогодні

35


*

Я курила твої поцілунки, забуваючи смак сигарети, Там, де ти був іншим, я дихала легко. Чужі крила лежали у мене у шафі, Я боялася їх приміряти. Без твого неба моя земля видається надто твердою. Тепер потяги не вистукують мелодій на коліях. Мій маршрут давно знятий з усіх залізничних карт. Летіти летіла б, та крила не мої. Власні ж ноги ведуть у невірному напрямку. Вечір, в який хочеться заснути, — це вечір без гітари. Я співатиму, надриваючи голос, невміло змінюючи тональність. Тут відсутня мелодія. Зламані крила у смітнику. А це ж було ніби й не складно — просто повірити в диво.

БУТИ СОБОЮ Я б хотіла злетіти за хмари, Щоб легкою душа моя стала, Щоб не було печалі у серці, Й почувати себе у безпеці. Я б хотіла пташиною бути І повітря на смак відчути. Лиш не бути у світі ілюзій, Де так боляче жити, дуже… Я б хотіла втекти від світу, Десь туди, де постійно літо, Де не буде ніколи смерті І не буде розбитим серце. Кажуть правду, без нас лиш добре, Я повторюю собі вкотре… Ні, не зможу просто померти, Буду йти уперед уперто. Я б хотіла бути собою І щоб жити лише весною. Щоб назад вже не озиратись, А кохати, йти й сміятись! 26.02.08


*

Кольорові нотатки моєї душі, мрії лишатися поруч, шкіряні посмішки диванів, на яких ми ховаємо свою втому. чергові весни без емоцій, п’ятниці, як понеділки. дешеві розваги — простягати долоні незнайомцям у потягах, забувати ілюзійно, тільки стираючи файли, ночі перетворювати на дні. вкотре губити улюблену ручку. Чому не можна загубити тих, хто спогадами про себе щодня тебе отруюють? кольорові нотатки мого життя насправді чорно-білі, давно… Доводиться віддавати свої руки незнайомцям в плацкартних вагонах. Вони, незнайомці, потім захочуть стати знайомцями, але це не входить у мої плани, мої плани — малювати зеленою фарбою обличчя, а руки заляпувати жовтим. вкотре шукаю, де купити свіжі емоції, мріяти про спокій посеред гамору. зберігати в конверті квитки на концерти, не чекати, коли прийде ніч, а робити її власноруч, закриваючи очі і блукаючи навпомацки, допоки темношкірі вулиці твого міста кудись ведуть… А потім спати при ввімкненому світлі, забуваючи день це чи ніч, нотувати розмови у голові з тими, кого давно не бачив і з ким ніколи не говорив, сумувати уві сні, наспівувати пісню, ненавидіти ранки… Залишати пусті сторінки у нотатнику мого життя.

37


*

Будь ласка подзвоніть, Подзвони, Дзвони, Набери, Напиши, Вистукай по дротах, Нашепочи вітру, Вкинь у жменю дощу, Пусти в промінь сонця, Дофарбуй до кольору ночі, Заховай поміж зірок, Що наздоганяють потяг твоїх послань, Усі радіохвилі, Вежі мобільного зв‘язку Й електропередач, Телепатія й телекінез. Я посилаю у простір бажання: ПОДЗВОНИ! Це найсильніше бажання миті Долетить до тебе, Навіть якщо Ти раптово будеш поза зоною досяжності, Застане тебе, як звіра мисливець, І ти вже будеш у моїй пастці І муситимеш подзвонити, Щоб співати вночі Через купу тих ліній зв‘язку, Просто тому, Що Я страшенно ХОЧУтебеПОЧУТИ!

*

У мережі доріг, В лабіринті заплутаних вулиць, У країнах чужих, У містах невідомих Ти мене не забудь І згадать мене спробуй. Я тебе не забуду, А про інше — ні слова!


*

Коли мокра бруківка на ранок не висохне, Коли світло вночі не загасить старих ліхтарів, Коли боляче стане тобі, то поклич мене, Коли ти перестанеш літати вві сні… Коли ти все покинеш і розчаруєшся, І зі мною уже не поцілуєшся — Помандруй уночі найтемнішою вулицею, Де б ніколи з тобою не розминулися, Де б востаннє бродили з тобою калюжами Й не ховались в садках між червоними ружами… Як побачиш мене, босоногу, простуючи сквером, Пам‘ятай, то я йду лиш до тебе…

*

СВІТ ПРОМИТИЙ, ЯК СКЛО, ШУМ КОЛІС ПО ВОДІ… ТАК НЕ БУЛО ДАВНО — СВІТ І Я — МИ ОДНІ… Усвідомити, що він пише вірші ще комусь, як порізати лезом шпалери зі ще мокрим клеєм. Це, як торкнутися слизької медузи, цього холодцю з води… Отже, існує ще хтось — ще якась з довгими ногами і модною стрижкою каре — Добре приправлена свіжа медуза. І …БАЦ! Перші шпальти місцевих газет усіяні її фото, вчорашні кавалери розкуповують номер за номером, люди на зупинках здивовано перешіптуються. А вона… А що вона? Нову спідницю купила, до речі, яку зараз певно й вдягає, підмальовує очі якомога темніше, а губи робить спокусливо виразними на фоні блідої шкіри. Сьогодні вона вкотре дозволятиме себе торкатися, ця холодна й підступна медуза. За один такий доторк нова жертва заплатить опіком серця. Усвідомити, що він пише для неї — вчинити собі інсульт. 9.12.09

39


Юрій-Антін Вітяк Народився 7 серпня 1993 року в смт. Гримайлів Гусятинського р-ну. У 2010 р. закінчив Бережанську гімназію ім. Б. Лепкого. Нині є студентом філологічного ф-ту ТНПУ ім.В.Гнатюка, де відвідує літературну студію «87», також є членом Тернопільського Крайового літературного об’єднання при ТОО НСПУ. Учасник літературного клубу «Маруся».


*

Ніхто не знає, що тебе болить — Одні думки бурхливі і здогадки, Собі вважає хтось, що все йде гладко, Та ти мовчи!Не рипайся! Чув?Цить! Ніхто не знає, що тебе болить, Нікому це насправді не потрібно. Все ж люди плями ставлять ще на гідність І сонце затуляють кожну мить. Ніхто не взнає, що тебе болить, Ти сам цей біль зародиш та довершиш. Пізніше — пустка, холод та не вперше Змовчиш, стерпиш і далі схочеш жить.

*

Ще живу для людей, котрі судять, Кожен крок, кожну мить, кожен вдих, І акорди мінорні у грудях Ще ховаю, мов біль, що притих. Щоб здавалось усе досі добре, Щоб ніхто не жалів, не молив. — Як ся маєш? — Спасибі, я в нормі. А насправді — в занепаді сил. Та кому це сьогодні потрібно, Як ми з горем воюєм — живем, Як мій усміх зникає безслідно, З вас своїх вистачає проблем. Перелюбів, любові-застуди, Віражів та стежок непростих І щодень для людей, котрі судять, І щоніч існування для них.

*

Збирай в долоні погляди людей, Людей, які насправді небайдужі, Яких цінуєш та кохаєш дуже, Які ведуть в добро, немов Мойсей. Збирай в долоні погляди людей! Фіксуй невпинно посмішки правдиві І не чекай на милосердне диво, Воно вже поруч, придивися, де. Збирай в долоні погляди людей, Складай в кишені вартісні моменти, Коли вони у руки розпростерті Женуть, як нові авта по шосе. Збирай в долоні погляди людей, Це значно краще, ніж поштові марки, Це те, що компонує довгу ланку — Твоє життя, яке поволі йде.

41


*

Багато «ні», «але» чомусь без ліку, А ще «бо так» та тисячі причин. Не покидай мене, немов каліку, І не торкай ножем душі глибин. Зроби рабом, я буду ним довіку, Відкину лінь, забуду і про сни, Лиш не кидай мене, немов каліку, Як прокаженого,благаю, не жени. Знесу твій хрест, зітру, мов Вероніка, Весь піт з лиця. А ти крізь часу плин Не покидай мене, немов каліку, І не торкай ножем душі глибин.

*

Це так важко писати листи, Роздягати закутану душу, Переходити з вами «на ти», Те чинить, що, здавалось, неслушним. І згрібати у фрази слова, І думки викривати належно, І таїти глибінь поривань, Щоб не ранить пером й обережно. Не скалічити гідність чужу, Не вчепитись за те, що ятриться, Я ж тому вам по правді кажу: Пишіть, люди, листи, як годиться. Хоч їх важко творити, на жаль, Роздягайте закутану душу, Виливайте слова все ж, як сталь, — Принагідні, тверді та незрушні.

*

Я так любив цей усміх Мони Лізи, Цю загадковість, визрілу до меж, Цю гордовитість панни чи маркізи, Яку і ти обожнювала теж. Манірність дій, бажань, нестримних мислей — Вже кожен жест, як каже етикет. Та я з тим звик, разів й не перечислю, Як в захваті моливсь на твій портрет. І поспіхом збирав свої валізи, І повертав святковий cвій кортеж, Бо я любив цей усміх Мони Лізи, Цю загадковість, визрілу до меж.


ДЛЯ НАС! Вдягнула нічка зоряне намисто, Та не для нас сьогодні, не для нас. Цей теплий дощ, немов вино ігристе, Цей бравий місяць — лихо-ловелас. Бо вітер, що , на диво, вмить затихнув, Сховався добре, сів за перелаз, Прогнав любов настояну… навмисно І тільки це, мабуть, заради нас.

*

Проміння сонця, мов молочна цівка, Пробилося крізь випріле вікно І вишило на стінах облямівку, Якої, бач, до того не було. Бо хоч теплінь, та вже у дружбі з вітром, Хоч ті ще квіти, лиш не та пора. Збудила осінь, а приспало — літо, Якому я радів, мов дітвора. 12:28 30.08.11 Гримайлів

*

Осінній дощ, спасибі Вам за казку, За мляве світло зрілих ліхтарів, Надії жменьку, щастя цілу в’язку, За те, що не боюсь семи вітрів. І падати обличчям у калюжі, І цілувати мокрий тротуар — Життя мене зробило зовсім дужим, В цей вечір, дощ. Десь вулиць кулуар Нанизував здобутки та поразки, Хмелив весь сум у листопад-вині. Осінній дощ спасибі Вам за казку, Даровану, присвячену мені. 20:01 14.08.11 Гримайлів

43


*

І проклинав цей дар, немов проказу, І відвертавсь, і власноруч души��, А він для мене, як дороговказник, Найкращий друг, незрячим поводир. Хоча не завше так було одразу, Не завжди щастя я беріг рецепт. У спину не каміння, але фрази Кидали гострі, а хвалу — в лице. Та я цей дар сприйняв, прийняв, приймаю Із острахом великим, хоч й одним, Який шматує гірш, ніж вовчі зграї, — Написане стає колись близьким. Тому його вітав лиш неохоче, Зате пізніш навчився жити з ним. Я сам собі цю долю напророчив Єдиним порухом пера й руки. 13:37 10.08.2011 Гримайлів

*

Нас з’єднав ледве людний вокзал В суєті, далебі, невідомій, Та здавалось, що я тебе знав Все життя, хоч не були знайомі. І лилися слова, ніби дощ Того ранку (без граду, без грому). Не знайшовши для радості площ Ми швиденько забули про втому. Вже пізніш до вагона провів Мене сум про обов’язків низку. Героїне усіх світлих снів, Нам ніколи не бути близько. Як ніяк не забуть той вокзал, Те тремтіння далеких колій. Я поїхав й чомусь не сказав, Що сприйняв за свою тебе долю. 21:18 6.08.11 Потяг №82 Київ-Ужгород


*

Ні перед ким не стану на коліна, Нікого не благатиму: “Вернись!”, Моя гординя звилась вище тіла, Хоч під ногами повзала колись. І їла з рук, хлептала, наче псина, І пестощі приймала по хребті. Та я ще вірив, вірив безупину У вашу правду, ваші міражі. На повідках гуляв, приносив кістку, Виконував команди без кінця, Та ви чомусь мені, замість прихистку, Вказали шлях на зламане життя. А я тинявсь з вокзалу до вокзалу, Напевно, швидше потягів-експрес І чув, як люди безпритульним звали, А хтось казав: «Поглянь! Бродячий пес!» Та попри те, зумів звестись на ноги, Почати все на новому листку, В собі зростити принципи й гонори, Незламну віру й гордість нехистку. 21:54 7.05.2011 Гримайлів

*

Залиш мені не згадку, а надію. Залиш мені не нічку, а зорю. Я почекаю, хоч й того не вмію, — Пізніше сам все небо запалю. Під ним буду сидіти років сотні У різнобарв’ї ароматних трав. І ти прийдеш, як мить невідворотна, Й скажу тоді, що справді я кохав. А час змовчить, помруть нерозуміння. Можливо, доля випаде Христа, Твоя любов зазнає Воскресіння Та посмішку мої приймуть вуста. Усе стерплю, перечить не посмію, Уміло щастя ткатиму з біди, Ти лиш зостав не згадку, а надію, А, може, просто залишись, не йди. 20:18 23.07.11 Гримайлів

45


*

Чи ще зустріну я тебе колись? Чи обійму, хоч поглядом крислатим?.. Щоби слова невпинно пролились, Щоб встигли ми замовчане сказати. І те, що загорілось, вберегти, Холодним потом вигнати неслушність. Хто ж потримає світ, як не кити: Любов, Надія, Віра в наших душах?! Хто ще насмілиться кохати так Без фотокартки сильно, безпробудно?.. І, не поклавши й звуку у вуста, У німоті верстати далі будні. З думками, що надовго прижились, Яких ніяк не в змозі, бач, прогнати: «Чи ще зустріну я тебе колись? Чи обійму, хоч поглядом крислатим?..» 11:13 23.08.11 Гримайлів

*

Ми плоть від плоті. Ребрами впритул Талуєм глину, де постали б люди. Наш грішний погляд — злодіяльний гул — Очима воскресить і знов погубить. Із попелу зведе ще сто Содом, а ти біжи, не як дружина Лота, І хай ніякий більше перелом За крок до щастя не зімкне ворота. Не рви тих яблук,бо скарає Бог, Той самий, Хто створив тебе дбайливо, Хоча, мабуть, мій зайвий монолог, Бо в кожній жінці доживає Єва. Ота, що треться ребрами впритик, Талує глину, де постали б люди. В ній запал грішний не помер, не зник, Він був і є, і ,певно, далі буде. 22:13 14.10.11 Гримайлів


Ірина Розвадовська Поетка, студентка ТНПУ ім. В. Гнатюка, філологічний факультет, відділення українсько-польської філології.


*

Я — мушля, якій Ти не мої підземні води. Вони безсоромно зелені, як голос трави, Ти щось нетривке... то ж чи варто тривати нам Доти, Доки солоні на смак, лякливо-терпкі на дотик?

*

Сублімую твою присутність словами, що нетривкі. Безглуздістю снів. Неба байдужим поглядом. І в цій безнадії орігамі — то літачки, Що стають у двобій з обмеженим мною світоглядом. Сублімую своє майбутнє мріями, що прийшли. Лізли у душу, лягали на серце печаткою. Питали, коли кохати і платити за це коли? Ти спочатку напийся відчаю. Ти поживи спочатку. Сублімую порожні очі тим, що коротші дні. Газ дорогий, і закінчились цигарки. Залишаю тебе тобі, а мене мені. Востаннє, як вперше, і точно не навпаки.

*

Колиска вічності — обірване крило Метелика або якогось птаха. Зіниці звужені. Зелене тільки тло, І дах летить увись. Будем без даху. Колиска вічності — невипите саке, Ціловані уста чи недолюблені? Тут щось слизьке, мінливе, нетривке. Таке, Як справжні МИ, у просторі загублені. Залишені самі на себе всім. Покинуті самим собі на згадку. І тільки кола на земній осі Говорять, що вже близько до початку.

49


*

Муза приходить, і музі, здається, за тридцять. Гладить поглядом ластівок, що тікають з моєї хати. Виносить сміття і заварює каву з корицею, І чомусь не питає, чи я маю кого кохати? І чомусь їй байдуже, що немає чим заплатити За обпльовані душі і зашкарублі серця. Букви збентежені. Композиція крапок в титрах... І стікає свобода по контурах твого лиця. Муза приходить, а ластівка з хати тіка. Кава холодна. Життя з ароматом кориці. Давай будемо подумки. І не здригнеться рука, І щастя прийде, навіть якщо за тридцять.

*

Тільки б вдихнути... Дихаю... Поламаним крилам боляче. Хочу померти тихо, Тільки б побути полем ще. Хочу обпитись відчаю І не боятись простору. Якщо нам не бути вічними, Давай існувати просто.

*

Вдихаю небом — видихаю невагомістю, Бо тільки так усе мізерне має сенс, Бо тільки так усе зникає повністю, Бо тільки так стирається усе. Зірвешся зіркою, щоб вдаритись у твердь, Щоб жменька пилу зі всього початого... Та тільки, друже, пам’ятай про двері, Які ти залишаєш без ключа.


*

Віддзеркалення міста — сірий безформний колаж. Абсурдність тривання, беззмістовність уже почутого, Ніби півпілігрима, півпаломника, півкрила, Половинчастість душ лягає на серце покутою. Відзеркалення неба — єдиним лицем вода, Тільки очі, як в Бога, глибоко-глибоко сині, Тільки серце, як в ластівки, і душа молода — молода, Тільки зорі, як долі, у стражданні своїм єдині. ............... Лиш метелик між каменів і забутий всіма ясир, І крихітних сонць уже й незлічити. Осінь. Розмінюю внутрішній простір — такі часи, А що їм лишити, якщо раптом чогось попросять?

*

Незвідані ще маршрути: вагони, перони, колії. Колізії сонць і коловоріт думок. Старенькі затерті buty І кілометри поля, І жовтогарячі рукописи, І очі, від щастя мокрі. Все інше — без змін, все інше — нове й небачене. То сіре, як будні. То, ніби втома, сире. За голод душі і сотні світінь пробач мене, А як не вмієш, то просто мені не переч.

*

Сентиментальність самотньо сказаних слів, Списано списом, стерто, спотворено, страчено. Сам собі сонце, сам собі Світязь, сам собі свій, Сповитий сумом, справжній, спонтанно справджений. Сліпим сокровенням сповнено сірий світ. Сам собі страдник, сам собі символ страти, Сам собі світоч солодких своїх століть, Смійся, старезний, смійся святий Сократе.

51


*

Застигла мить. Зима...Зима...Зима... Тяжіють вії інеєм. Сніги. І там, де ми, така вона німа. Бракує сил, любові і снаги. Маліє світ. То йде велике диво І замітає слід його ноги. То йде зима так тихо і правдиво, І заплітає шаль моїх думок, І робить світ, мій тихий світ, красивим. І заглядає сон в дверний замок, І всі чекають, що зима ця про́йде. А ти до глибини душі промок... Невже тепер ти дійсно плачеш, Фройде?

*

Я не вмію малювати, друже мій, Пробач... Задивляюсь на твоє фото... Німію у боязкому зачаруванні. Десь у найтемішому куточку ніким ще незвіданої сутності сумує мольберт... Аркуші пахнуть сірістю, чи сирістю, чи буденністю запраних доріг... Ображено загусли акварелі.... Послухай, рідний мій, чуєш... Я не вмію писати картини... Не вмію серед цієї Своєї, твоєї, чужої досконалої завершеності бачити сенс. Я не вмію між цього незвідано-довершеного сенсу знаходити нас... І не вмію змивати наші імена з пересічних сердець, Як змиваю з пальців свого безликого Я гуаш... Я не вмію дихати без тебе І не можу дихати тобою. Портрети, пейзажі, нариси, замальовки... А потім кістки перону, заїжджені дороги, запізніла весна... І моє останнє "пробач" за нашу Любов, якої я не вмію малювати.......


*

“З кожним може трапитися весна.” В. Слапчук Нема кому у спустошеному небі щастя намалювати. Сліпий художник, у якого ще вчора тріщала зима під пензликом, завтра стане генієм. Тому найкраще, щоби годинникова стрілка зупинилася сьогодні. Сіре кошеня повертається нізвідки покинутою вулицею. Взяти би та й заплакати, але на дорогах і без того ожеледиця. У дівчинки серце таке гаряче, що під ногами лід тане. І тільки вона розуміє, що весна може трапитись з кожним.

*

Ким ти є, коли стоїш на дев’ятому поверсі взаєморозуміння, коли одягаєш свіжовиплекану маску ницості, коли танцюєш поміж дощем, коли догорає остання зірка. Чорне розчиняється у білому... Хто ти, якщо завтра Сартр — художник, а Хемінґвей знову торгує рибою. Пан “Хтось” бронює останнє місце під сонцем. Дихати важко... Так, як і важко бути самодостатнім. І хочеться знову не встигнути на останній потяг, щоб зустріти тебе як друга. І запитати: “Ким ти не є, коли вкотре народжуєшся ЛЮДИНОЮ???

53


*

Не мовчи.... Я вип'ю з твоїх очей весь відчай І співатиму ягнятам про те, як вовки нашіптують колискову. Місячними ночами, знову і знову, несинхронно доносять свій спів до ��езбагненності. І все залишалося би дико сірим, якби не метелики. Ці малесенькі нічні створіння, своїми обпеченими крильцями мовчки кричать про те, що їх місце під сонцем вистраждане, тобто цілком заслужене. І як би це не звучало банально, колись усе впаде на свої місця. І це станеться до того, як я вип'ю відчай із твоїх думок. І залишу твої очі щасливими. Тільки не мовчи, не треба.

*

Ти не вмієш молитися. Лоскочеш повіками небо, не знаходячи там дверей, у які можна постукати, які можна відкрити. Дверей, що залишаються відчиненими навіть для тебе. Дверей, що в тобі. Я не вмію кохати, бо однієї самопожертви мало, бо від одного серця не зігрієшся. І тільки Бог любить нас однаково. Тебе за те, що не вмієш молитися, а мене за Тебе.


*

Чайками небо вбралось, Пісок і чужі сліди. Вибач, що знову не склалось, І вкотре треба іти. Вибач, що хвилі холодні До глибини душі, До пустоти безодні, Кохають чужі вірші. Вибач, що сонце знову Тікає за небозвід. І з вітром свою розмову Починає не “з”, а “від”. Вибач, що чайка плаче, Й цілує твої сліди. А я завтра тобі пробачу, Бо сьогодні несила йти.

*

Молився вечір в сині очі неба, Молився вкотре, мов останній раз. Всю сутність вириваючи із себе Без самозречень, обіцянок і образ. Молився, тихий, інеєм на скронях, Молився, рідний, квіткою в полях. Він добре знав: йому не заборонять Упасти на цей вистражданий шлях. Дощем, сніжинкою, зоринкою, листочком, Бо зовсім скоро, через 10 тисяч літ, Він знав напевно, він це бачив точно, Розсиплеться убраний болем світ. Молився вечір в сині очі неба Так тихо-тихо, наче вмів в собі цвісти. Так ніжно-ніжно, мовби і не треба На його вистражданий шлях світить.

55


Тетяна Колеснік Поетка, студентка ТНПУ ім. В. Гнатюка, філологічний факультет, відділення журналістики. Народилась 25 січня 1992 року на Хмельниччині в селі Купіль. Там і згаяла свої свідомі 17 років життя. Зараз навчається в ТНПУ ім. Гнатюка, обравши собі професію — журналіст. Що з цього вийде — подивимось згодом, однак вона ще жодного разу не засумнівалась у своєму виборі. Любить осінь, за що — сама не знає, а ще людей, зелений колір і чайники, родину, щирість, простоту та чесність. Життєве кредо: “Межа для нас — лише небо”.


ЗАІРЖАВІЛЕ….. Час проковтнув минулі погляди й слова. ти зараз з нею......... ніжишся, як кішка.....… а я, ти знаєш, а я ледь жива.. як інвалід — прив’язана до ліжка. Хтось завжди стукає, заходить.. "Тобі не краще?" "Ні….." ……."Нехай=)" мій телефон періодично дзвонить......... "Привіт-Привіт"...… "Бувай-Бувай"...... Парфум повітря переріс в буденність все більше слабну, втомлена суспільством дозволь собі хоч раз відвертість пройдись пластмасовим, холодним містом… сказала б це тобі у вічі та ти ж завжди в своїх "затичках".. я помирала вже десь двічі…... це стала свого роду звичка…..... Час проковтнув минулі погляди й слова. ти зараз з нею.. ніжишся, як кішка....… а я, ти знаєш, а я ледь жива.. як інвалід, прив’язана до ліжка.

…..ВИТЯГ З МОЄЇ "ЧАШКИ ЧАЮ"..… давай на мить забудем, що ми з тобою хворі.. хоч в нас не лейкемія, але невиліковні… вмираємо так ніжно, на крок від божевілля.. ти знову брешеш — смішно, я сповнена терпіння.. Давай закриєм очі, сховаємось від світла… хай свіжий подих ночі огорне, щоби квітла… А може краще сядем в маршрутку, до лікарні.. або ж чашечку кави з дешевої кав’ярні.. хоча….... не варто кави, у мене є лимони.. вилазь уже з-під лави.. я відкриваю штори! Привіт! Доброго ранку! Це сонце так невчасно.. і от ми знову хворі…..... Коханий, мені страшно..

57


А ТИ ЩЕ МРІЄШ ПРО НІРВАНУ…. А ти ще мрієш про нірвану, живеш, вмираючи у собі.. І ждеш її, таку жадану, вбивавши будні у жалобі!.. Стискає серце у лещатах, від втрати близьких і незамінних! Знов помиляєшся в дівчатах.. На перший погляд ще наївних.. Стираєш мрії об реальність.. Ведеш постійно монологи.. Життя утратило строкатість Змінити щось не маєш змоги.. Рятує лиш олігофренія, що розфарбовує буденність. А подруга — шизофренія дарує приступи — за чемність.. Ось так живеш — у божевільні. яку ще хтось суспільством називає.. Брехня і зрада тут стабільні.. Хто слабший — того і зламає.. А ти ще мрієш про нірвану.. Живеш,вмираючи душею.. І ждеш її, іще кохану.. Яку так хочеш звать — своєю…....


МІЙ НАРКОТИК… Я стала ним залежна, наче кружка свіжою кавою.. Щось в мені переламала твоя усмішка і дзвінки посеред ночі… ”Для нас межа — лише небо”, скажеш ти, коли я милуватимусь нашою стелею… вона розчиняється, якщо ти дихаєш поруч.. Ми забуваємо про світ. Свічка із запахом кориці дарує світло і наші тіні на голих стінах.. Ти соромився поцілувати мене вперше, я ж тремчу, коли читаю рядки з твоїх очей. Нас пов’язано печаллю, заплутано в спогади, запаковано у коробку із спокою. Ти втікаєш до мене о 2:30, бо лише зі мною ти переживаєш короткотривалу амнезію від соціуму… Ми прощаємось уночі, і до четвертої ранку думаємо один про одного.. Ми ніколи не говоримо про щось, але й ні про що говорити не вміємо.. Поцілуй вкотре край моєї усмішки, і я проісную ще один день. Мій наркотик…. 59


*

нічна пролита на стежки байдужих і сліпих тривожна вдень збентежена обманом ховається від поглядів глухих прикривши тіло вранішнім туманом в її кімнаті сотні стін що клянчать кисень зате вони навчились мовчки говорити тоді як тисячі пустих пісень їй пропагують як потрібно жити рятує вічно-звичний джаз і той що так нікчемно грає міма лиш небо є межа для нас лише йому вона потрібна.....

НОВА ВЕСНА……. Не злись, що осінь зачинає зиму.. нова весна тебе вже не врятує.. залишся ще хоч на хвилину.. мій поцілунок біль душі вгамує.. Твоє мовчання ріже вуха.. хтось з нетерпінням виглядає літа.. я рвусь до тебе, мов та муха що воскресаючи, крадеться в вікна.. Нова весна не принесе нічого ти спиш в собі , не в змозі розбудити, а люди завжди в пошуках нового, не боячись старого розгубити…...


Марина Тимощук Поетка, студентка ТНПУ ім. В. Гнатюка, філологічний факультет, відділення російської філології. З далекого 92- го. Зацікавлення: сміх, кава, думки, література.


*

ніч закривала очі на наші слова цнотлива зима безсоромне щастя і долоні повні твоїх поцілунків усмішки що ти їх так часто носив у кишені свято і та яку любив кожного дня виймає з серця гільзи носить пірсинг на мріях і вічність у хворобливому погляді… відчувай обіцяй бути щасливим ВК.

*

давай забудемо про вічність і просто залишимося назавжди. давай забудемо всі виправдання і просто скажемо вибач. давай роздаруємо їм наші слова. комусь ти скажеш напевно я тебе люблю. комусь я скажу знову помилився. давай закидаємо весну сніжками. давай заплетемо цей вечір у волошки. головне щоб вічність не сказала давай... залишимося друзями. давай забудемо. я за буду. а ти за? давай забудемо будемо за?

*

Іржаве листя на моїх руках нагадує що вічність грішна й весняний дощ що так правдиво згадує любов і ти що виблаганий мною без молитов напевно можна уявити сміх абсурд і чиюсь деліку блакить в очах чи суміш вигадки у німоті цілунків написане життя поміж рядками не раз ще вигукне терпи але місце революції у снах нехай в наплічнику та все ж у тебе білі крила…

63


*

Коли ти сперечаєшся з повинно тобі плювати на усі так треба рюкзак на плечі віра в погляд вітер в руки і важке життя під ноги ось все що варто поки йдеш до хочу. ти набираєш у долоні мрії і залишаєш сховані бажання нехай немає часу брати зайве біжиш спіткнувшись закриваєш очі не впав лиш наступив на досить а значить ще не розгубив себе. когось зустрінеш але не зупиниш за кимось побіжиш не скуштувавши погляду в очах свої ж сліди позамітаєш крилами які так заважають жити не тобі не за метою навіть не за щастям біжиш бо маєш силу і не маєш дози на зупинку ти втомлений багато мрій а зайвих не знаходиш чиїсь долоні…теплі ніжні і пусті здається рідні поки ти сліпий так набагато легше плювати що егоїстично та хто сказав що ти в житті не сам? стояти поруч анти бути разом нема чужих немає рідних долоні віра мрії все під ноги не втримались розбились… до неба довго до землі далеко вже не біжиш та залишаєш кроки їм байдуже ти мов недопалок хотів горіти а натомість тлієш!


*

любов так часто змінює свої кольори… неочікуваний перший здається єдиним впевнений другий останнім ми бігли в сон щоб ненароком не заснути розфарбовували все в біле щоб не було помітно плям весь час воювали хоч перемога була в 45-ому переконували світ що краса в простоті і самі ж вимикали світло плутаючи лінії на долонях говорили про вічність прагнули захворіти а потім просили у Бога ліки. найбільше що я можу для тебе зробити подарувати якусь книгу і промовчати бо ти таки здійснюєш мрії і дотримуєшся обіцянок. нова незаймана блакить…твоя просто забудь про відтінки бо любов так часто змінює свої кольори для мене вона чомусь і досі зелена…

65


*

Моя усмішка не вміє танцювати, Хоч мій погляд часто втрачає свідомість. Я бачила янгола, Це єдине, в чому я впевнена. Він посміхнувся до мене, Тримаючи повні долоні сонця. Він був з іншою… Але то на моїх долонях залишилось проміння. Ти прекрасна, трьохмісячна. Чуєш? Ти прекрасна, і це правда. Я не хочу стосунків, почуттів, бажань. Хочу любові…агов, ти прекрасна! Я бачила його обличчя в натовпі, І хоч не знаю, що тепер робити, Але змивати щастя з рук не збираюся. Він упіймав мій погляд, Наче ми колись ішли поряд. Він не міг побачити, хто я. Та врешті-решт, таким мені його вже не зустріти. Ти прекрасна, чуєш? трьохмісячна, ти прекрасна! Все занадто просто, щоб зрозуміти, Але твій останній поцілунок нагадав мені, як любити. Колись у світі буде янгол з усмішкою, як у тебе. Мені здасться, що ми могли би бути разом — Тоді прочитаю правду з його обличчя: Я ніколи не буду з тобою… Хоча б через те, що часто втрачаю свідомість.


*

У холоді вікон тануть всі погляди на мить зупинившись той дощ украде ніч колись були ми а згодом буде хтось інший сьогодні ж існує лише в безсистемності слів нехай все це марно і там де ти був життя починається з іншої літери й так звана любов взяла моду на зовсім чужі кольори та все ж залишились слова стомлені дотики тринадцять сходинок туди де віками ліпили для нас небеса і зорі в безвиході пахли свічками і тьмою де янголи зраджені мовчали і першими йшли навіки. 67


Наталя Голодюк Поетка, авторка книги «Шовк. Варіації матерії» (Видавництво «Крок»). Закінчила ТНПУ ім. В. Гнатюка, факультет іноземних мов, відділення англо-українського перекладу.


моніка після того як ти постаріла, коти лащаться до тебе ще більше. світло блудить у тебе на обличчі коли посміхаєшся коли їси болгарський перець — сік усе ще бризкає навсібіч; після того як ти щоранку розсуваєш завіси я чую як ідеш у ванну я закриваю очі й намагаюся уявити моніку, її налиті груди що втискають мене у постіль. але постіль пахне свіжістю — очевидно й разюче і я чую твій клопіт на кухні. після того як ти постаріла тут зі мною на ліжку я вже не можу завести молоду коханку. вегетаріанку особливо. пестити її пружну поки не стомиться поки моя кволість не почне нагадувати спокій і чекати поки вона догризе гранат щоб потім розвісити випрану білизну на сонячну сторону. після того як ти надвечір почистиш зуби і ляжеш поруч я тужливо потягую носом повітря й наче пес якому давно не доводилося бачити кістку сню часом як доводилося смакувати хрустку ніби підпечені вафлі робу потягів а потім на ранок упізнаю твоє мовчазне тіло просякнутий набридливим запахом хиби.

69


internationale жінка якій за тридцять розмальовує горнятка акварельними звірятами і носить рюкзак сірувате пальто вбирає запах років запах тролейбусів ще з часів “по-студентському” запах кінотеатрів стилізованих під совок “єс, зіс іс юесесар стайл” казала вона курчатам-французам заводячи їхню причепурену зграю в університетську їдальню зіс іс паддле стайл о так стиль придорожніх калюж енд іррезізстібл френч чармс він потім вішав на стіну портрет шевченка стилізованого під постер-календарик під сувенір спешаллі фор аве френдс і пригадував ту товчену картоплю смешд потейтос товстеньку рішучу тітоньку в засмаленому халаті легендарні українські стегна жінок-трудівниць вищири погризених сходів і мерехтячі плафони п-о-е-т-к-а а він казав юр бютіфул навіть у свої за тридцять і навіть зі своїм блідо-салатовим інфантилізмом смугастими шкарпетками та горнятками навіть у цьому були свої чармс чармс серед різнобарвних облич м’яких жирафів ведмедів лисиць білочок вот іс зіс питав він маленьке чорненьке курчатко мнучи французькими штанцями списані листки на дивані факін шіт видихала вона і турботливо пригладжувала його настовбурчене пір’ячко.


мідноволоса залишаєш це місто де автівки викидаються на узбіччя немов морські леопарди їх потім загорнуть у целофанові пакети а ті узбіччя знову будуть такими ж охайними і непримітними так наче ніхто й не бив по них металевим хвостом доля квітне білими рисками на нігтях хоча це може просто нестача кальцію калію класифікації чи хоч якоїсь контрацепції тобі кажуть що робота — як хлопець перестарілий потенційний директор каже що робота як хлопець як чоловік якому треба віддаватися цілком і повністю вкладати давати присвячувати цей день ці слова теж вирізьблюються вигадливими квітунками хоч їх і так не видно з-під невиклично нафарбованих нігтів над містом тонни неба авто теж задихаються чмихають в обличчя і так нерозважливо забуваєш відвернутися їдеш з міста з міста де твоє волосся можуть переплавити на тридцять мідяків не спитавши згоди не підписавши контракту де люди з голосами побутової техніки розповідають усі казки світу.

71


*

давай устанем я выплыву из твоих снов словно выпутываясь из простыней дай знак когда будешь готов принимать как пищу занимать и эй давай устанем словно пресыщенные словно отходя от мирского словно куда-то где будет можно словно тебе надоела роль ревизора в нашем театре теней эй давай устанем давай заведем детей изнуряя друг друга знакомым лицом избегая купаний вместе и целуясь лишь будто как мать с отцом.


*

бог мой странный он путает педали на ткацком станке часто чихает и от этого вселенной становится легче узкие плечи тонкий и стройный бумажные трубочки вертит и вертит водит ими по моей оголенной шее словно соломинками словно выводя узор судьбы который сразу затерт бог мой, какой он странный бог мой мнёт сочные стебли или гладит опухлости обоев читает по стенам стенает и постоянно учится любить знает что я увлекающаяся но не увлеченная не знает своего имени и я не знаю как его звать в ночных печалях зовет мать удрученно и не хочет умирать

73


<body> колись двері твоєї кімнати відчинить протяг. ти в першу чергу мав би кинутися прикривати кватирку, але стоятимеш й не віритимеш у те, що це теж була частина історії. жінка за вікном несла пусті коробки і не стосувалася цієї живої вулиці так само, як і ти, складений учетверо, з нервами, скрученими, як туга мотузка, з жінкою за вікном, з непривласненими коробками, із загубленою нею десь на загальному коридорі твоєю зубною пастою. скільки долонь ти приміряв, вислуховуючи мрійливі розслаблені розмови про лінії долі і вашу зовнішню схожість? вона теж не стала винятком, але якоїсь миті ти теж почав помічати, як волосся од вітру у вас загортається в один бік, і родимки на кистях рук схожі на ваші сузір’я.


Олеся Тенюх Поетка, студентка ТНПУ ім. В. Гнатюка, філологічний факультет, відділення української філології.


*

Бачу тіні в очах, бачу душі, спотворені сміхом. П’ю солодкий нектар посивілих твоїх почуттів. Я до ніг твоїх впаду до осліпу білим снігом, Стану світлом на скронях твоїх чорно-білих світів. Я загину героєм на наших доріг перехресті, На долоні, порізаній мовчки торішнім життям. Не для вічної пам’яті, не для посмертної честі Я замкнуся в тобі, ставши першим твоїм відкриттям.

*

Загубились у натовпі тіні По-холодному теплої миті. Замінилось весняне осіннім, Зачепившись за клаптик блакиті. Загубились в очах твоїх мрії. Чи збудити любов твою вдасться? Опускались заплакані вії У маленької часточки щастя. І стояла любов на колінах, Та просити вона не хотіла. Лиш торкалася серденьком тлінним До нестримно коханого тіла. І злітали у вирій бажання, Коли сонце за обрієм гасло. І застигши в безумнім мовчанні, Підіймалась з колін завжди вчасно. І набравши любові у руки, Снігом березня йшла знов додому. І в скаженому вирі розлуки Не дивилася в очі нікому.

*

Заколишу спрацьоване сонце на грудях В тихім затишку юних вишень. День пройшовся ногами, мов полем, по людях, Викидаючи мрії з кишень. Сонне сонце із місяцем вечір вінчає, Йду до тебе, порожня й пуста. Може зможеш ковточком вишневого чаю Заспокоїти спраглі вуста.

77


*

Ми молились на них Вдихаючи їх божевілля Спопелілих очей Скурвлених мріями душ Наче сива весна Наче мертве скорботне весілля Спрагло пили з долонь Набираючи воду з калюж Ми чекали на день Забуваючи ранки і ночі Замітали сліди Вишивали на грудях хрести Божевільно-німі Ми чекали на слово пророче Щоби взяти в серця Щоб до неба його донести Ми співали пісень Торгували чужими думками Імітуючи сміх Роздаровуючи прапори Наче вічність в руках Наче гола любов на колінах Хочеш вірність забрати Як хочеш то зразу бери.

*

Я мертва. Байдужість моїх поцілунків На скронях твоєї любові Чи зможеш простити? Спростити б цей день. В нім немає ні соку, ні смаку. Хто захоче пустий осередок? Я — посередник. Стомилась. Любові твоєї негідна. Спорожнений погляд. Облудливо вірна. Обмежено рідна.


*

Калічимо душі, приховуєм рани, Стираємо крилами тіні. Чекаємо весну, немов ветерани, Запалюєм душі нетлінні. З мережива слів плетемо каліграми, Дотримуємось етикету, З життя вибираємо сцени для драми, Розстрілюєм нашу планету. Читаємо книги, складаєм промови, Звільняємося від полону. Від гордощів й втіх забуваєм про мову На вежі свого Вавилону. Сортуємо будні й свята хаотично, Працюємо, наче повії, Будуємо в стилі забуто-готичнім Надумані плани та мрії. Живем чи існуєм під гаслом безсмертя? В свідомості правду ховаєм, І в кроках кількох до побачення з смертю Ми вперше в житті воскресаєм.

79


*

Між нашими війнами Ключами надійними Двері зачинено. Замкнемо простір, Зупинимо час І розплющимо очі. Хочеш Світло в долонях Відчути своїми повіками? Ріками синіми Ніжність ковтати зволожену Зможемо. Діти у хаті, а серце і досі незаймане — Взнай мене. Дай мені трохи свободи Крила розправити. Марити. Пам’ять, як бісер, розсипала. Довго збиратиму. Знатиму Вартість того, що життям Називати наважилась. Смажилось сонце, Та знову чомусь не досмажилось. Повар поганий.

*

Пити не випити солоду твого тіла. Ніжність ковтати крізь пальці до вуст прикладених. Мною приручених і на любов приречених. Тілом своїм сполотнілим шукати розради в них. Світла блакитного снопом до ніг схилитися, Тілом твоїм по-моєму маршрут простежити. Плодом цілющим нашої ночі грішної Викупай в купелі своїй моє мереживо. Виміняй день новий на єдину хвилину спокою. Хай на війні ми залишимось вічно повстанцями. Ми безіменні. Мені так зручно і затишно. Світу немає. А ми залишились коханцями.


*

Відчуй всю глибину мого єства Єдиним доторком грудей гарячих. І ніжно так, зриваючи росу неначе, Цілуй зволожені мої вуста. І так, щоб світ мовчав, вартуй мій спокій. Відкрити б вікна, щоб почули лиш, Як ти у мене птахою летиш У свій, всіма забутий, передпокій.

81


Юрій Матевощук Поет, студент ТНПУ ім. В. Гнатюка, філологічний факультет, відділення українсько-польської філології. Координатор літературної студії «87» ім. юріязавадського. Народився в м. Ланівці 1991 року. Учасник та переможець багатьох мистецьких конкурсів. Автор книг «Прототип» (Видавництво «Крок») та «Прерії» — складової книги «Відчути небо». «Don't shoot the piano player; he's doing the best he can.» Оскар Уайльд


№ 12. ЧЕТВЕР1 власне, подих змушує знову вижити, темп не спиниться, не взяти голіруч, ми звикаємо до зрілого приниження, не відмовившись від запханих онуч. в цих обличчях не знаходжу я прихильного, дійсно тепле, вкрадено своє, забуваю, щó насправді бути вільним, бути осторонь, без ставок і круп’є. автентично незручно гортаю аутизм у прогріхах прокльонами на завтра. в нас на похороні теж завжди співають — не відспівують? — спивають! — правда? ця безхмарність втопиться в тумани, іржавітимуть без нас чужі сліди. ми ж ніколи не верталися з афгану, просто потай ми там не були. так чому ж артерії, як ринви, і холодна кров не спинить дýші, як же я не хочу перед кимось бути винен, йти вперед. лиш вип’ю, не закушу. 09.12.10

ЄРУСАЛИМ/‫םילשוריב‬/JERUSALEM Цей час тривожить лиш відплатами І скиглить за скляними стінами — Поминки наші не відплакані, Могили наші не відспівані. Процесії — відправа за відправою — Проходять у замислене відчуження: Присяга Богу чи дияволу — Потьмарення в очах твоїх розвужене. Бо сенс не в тому, з ким ти є і з чим. Із рук розірване спадає сухожилля — Мовчить содомно наш Єрусалим, Ми без поняття: жили чи не жили. На грані снів, межі добра і зла Ця стежка стоптана байдужими роками. В стражданнях ріс. У муках ти росла, Згрібала жар худющими руками Моя свідомість — християнство — не іслам; Зернини щастя порозкидані на каменях. Я в потойбіччя все тобі віддам — Ти ж, душу відлікуй розхристану, поранену. 06.05.11

83


АРАБЕСКИ 11.02.11 – 12.10.11 …це ж я минав тепло святинь, Відхрещувався Твого імені. Благаю, Боже, не покинь, Благаю, Господи, прости мені. (невідправлена вечірня смс без адресата). 1. Щоранку помах рук «…отця і сина…», Виходжу в цю придворну каламуть, Слабку й поламану, неначе хворостина, Чекає, знову потай навернуть До істини прилеглу близько путь Злі сили, зодягнувшись у скотину. 2. Пісок у жмені сиплеться камінням З очей, котрі набралися проваль, Відводячи від погляду паління Застиглих комбінацій F4 + Alt. Невже вОнО проклáде магістраль По наших душах зрозуміння. 3. Кричи у тьму, що вже приходить ніч-таки, Бо вікна чують, як виють собаки, То значить, напевно, чекати небіжчика — Непотріб зітхання, примови і факти. Лиш тупіт коней неземних, переляканих — То смерть наганяє їх впевнено віжками. 4. Від сорому не бачити вже правд, Душа кудись ховається в загати, Бо тіло звичне – на столі ікра, Вона ж черствіє хлібом чорнуватим, І більш не зна, кому тут присягати, За те, що совість хтось від неї вкрав. 5. Життя — не сіль і не солодка вата. Ми, незнайомці, але всі інертні — Ікони в церкві звикли цілувати І бруд купюр у білому конверті. Твій досвід — переддень твоєї ж смерті, Але потрібно жити, потім доживати. 6. тАм вже лунає неймовірна меса, Прочитують з книжки чиїсь імена, І всіх об’єднала єдина адреса, Чи, може, одна і суспільна труна, Як жаль, не востаннє цей залп пролунав. …багато ж війна назбирала репресій.


7. Вичерпують подих проваллями звихнуті Від тих повсякденних і стомлених міст, Бо хтось помилився дверима із виходом, Бо хтось повирубував зелень і ліс. Насправді ж, ішов лиш один егоїст І всім не давав вже можливості дихати. 8. Гріхами німими любов перекроєна, В серцях вже зимує незмірна скорбота, А рани від болю течуть, незагоєні, І погляд людський зостається жорстоким В очах, де можливо відчути на дотик — Тече понад міру глибоке болото. 9. Це все нестерпне часопоглинання Міняє на тілах забруднену білизну. Заходь, твоя зупинка скоро вже остання, Лиш ти цього, мабуть, іще не визнав, Кімнатний рух пустелю досі стисне, Бо кров твоя полине у вливання. 10. І п’яний кондуктор забуде квиток перевірити В трамвайних вагонах, що сунуть давно в нікуди. Під церквою бабця з долоні проказує «Вірую…», А сніг починає невдячно мести, На цвинтарі ставлять вже нові хрести, Священики пишуть сумні панегірики. 11. Так хотілось без стиду розплакатись, Як ридали над храмами круки, Мимоволі вітали нас знаками — За дверима був чутний чийсь стукіт. «не печальтесь, що всіх не вернути, — вам самим це під силу відчути». 12. Що скажеш про цей твір, величний маляре, Котрий писала, потай, навмання Твоя всеобіймаюча небесна канцелярія. Скажи, що варті фарби, скільки талярів Потрібно викласти, забувши всі звання, Аби ти блуд цей знову зупиняв?

85


LE VENT LE CRI Лілії Рахмановій Lilith, так плакав вітер, коли ти мовчала, Сховавши погляд свій в глибокій далині. Нас знову розлучали всі вокзали Крізь шепіт й гордість сонних вітражів. І тихий щем важкої сталі Порушить кожен нерв, легкий, мов літій, Пройме ці стіни, тугою роздавить, Тобою серце змусить знов боліти. Чекання скрапує в моїх іржавих ринвах, Судомить волю неозорих споглядань. Я ж клятий потяг в самоту не стримав, Коли він рушив в непроглядну рань. Відмолю час і цей двотактний спокій. І хай шкребуть на душу тлін і злидні — Прийти, хоч в сни, до тебе одиноким, І, так же хочеться, тобі потрібним. 29.03.11

ГУАШ Настане ніч стражданням білим в серці, Розлука вріжеться і пристрасно роздушить Усе, що потай ще не було стерто, — Прощальну мить, що так доймає душу. І більш ніхто не зможе зрозуміти Той біль що тихо я візьму з собою Легкої туги, спраглої мов літій, Який комусь віддати не дозволю. Візьми ж крізь відстань, перемови й звичаї Оцю любов, візьми і вбережи, П’янку, мов вітер, світлу й втаємничену, Котрою так терпляче дорожив. Це все зрадливість стін і береги. Цей світ для нас, ти чуєш, тільки наш. Малюй усе, тобі що до снаги, — Для тебе ці полотна і моя гуаш. Бо ж ти мій зміст життя, стискання в грудях. Без тебе все навколо — лиш мана. Я завжди поряд неодмінно буду, Моя кохана, ніжна й неземна… 24.04.11


*

вкотре стримають порив віконні рами, і мелодії зіграють якось повільніше. як же ти потрібна мені тут, кохана... і ніхто із інших. розбивають грань, де самота мембранна кам’яні споруди знову возведе — нема більш за щастя, аніж тут, кохана... бачити тебе. ці сніги впадуть і потім знов розтануть, і симфонію зими нам вітер ще озвучить, ми підем з тобою в цю красу, кохана... назавжди щасливі й нерозлучні. 29.11.11

87


Лілія Рахманова Прозаїк, містик, студентка ПНПУ ім. К. Д. Ушинського, Інститут світових мов, факультет філології. «Похмура меланхолія, симптоми неврозу, задоволення від власної неврівноваженості, надмірної вразливості... Обрії найрозмитіші й рухомі, — крихкі свідоцтва неврозу, бажань розбещеної старості, чий час спливає, галюцинація нав`язливої ідеї, що перетворюється на божевілля...» Ціль життя-самовираження. Проявивши сповна свою сутність, ось для чого ще живемо. А в наше століття люди почали боятися самих себе. Вони забули, що вищий обов`язок-їх обов`язок перед самим собою. (Оскар Уайльд) Єдина розкіш-це розкіш людського спілкування. (Антуан де Сент-Екзюпері)


МОЛИТВА ДЛЯ ХАРОНА Присвячується Павлюк Ірині Вікторівні Вона допила свій кислий апельсиновий сік, кинула прозорий блиск для губ до сумочки, вскочила у чорні туфлі і вибігла з квартири. Не спускалася сходами – летіла. Вибігла з під`їзду і кинулась в обійми дещо спантеличеного молодого чоловіка. Він ніжно поцілував її в губи і відчув присмак прозорого блиску для губ – про себе вилаявся. Вони разом пішли затишною вулицею. Вона хотіла взяти його за руку та він відштовхнув її. Жінка допитливо поглянула в його очі, та окрім затемненого скала нічого не побачила. – Що з тобою? Він мовчки взяв її руки у свої і так, наче востаннє прощається, поцілував їх. ЇЇ руки пахли польовою ромашкою і свіжим повітрям. – Я вбив людину. – Холодно і просто мовив він. Та відчувалась тривожність в його голосі. – Ти ж і раніше… – Глибоко вдихнувши, почала вона. – Теж вбивав… – Ледве мовила і разом з видихуваним повітрям покотилася важка кам`яна брила. – Цього разу я вбив ЛЮДИНУ. Вітер підхопив ті страшні слова і поніс навкруги, вони звучали збожеволілим оркестром в її голові. – І що тепер? – Невпевнено спитала жінка. Потім зняла його окуляри і поглянула прямо вочі. При освітленні ліхтарів вони здавалися червоно-жовтими, наче в дикого кота. Та було в тих очах щось чисте, наївне, щось безгріховне. І безодня… Безодня пустоти та болю, прадавнього болю. – Богдан! Мій Богдан! – Вона палко цілувала його губи, як ще ніколи не цілувала. Відчувала запах його шкіри, вона пахла зеленим інжиром, мускусом та гарячим свинцем. Рушили далі, до дитячого майданчику. Жінка присіла на гойдалку, а він легко та невимушено, ледве торкаючисьправою рукою цієї споруди, розгойдував її. Лівою тримав сигарету. Волосся дами,як і шовкова сукня, розвівалися на вітрі – геть чисто янгол. Його янгол. Вони – два янголи, що втрапили до пут мирського життя, там і загрузли. Вогненний вітер обпалив крила, щоденні турботи позбавили змоги літати, рутина забрала у них майбутнє, та ніщо не могло примусити їх припинити мріяти! Богдан знав, що це їхня остання зустріч в цьому житті. Скільки минуло часу – не слідкували, лиш обоє помітили що вже сіріло. – Треба йти. Вона не сказала нічого, підвелася, обійняла, потім нагнула його голову до себе і поцілувала в лоба. Він пішов. А жінка, повернувшись, відчинила вікна, щоб ранок вдихнув трохи життя в її похмуру оселю. Взяла до рук

89


скрипку і полилася повільна сумна молитва. Та скорботна музика змушувала завмирати серце у всього живого і навіть бешкетниквітер стих, зачаровано слухаючи мелодію. А він чув відголоски тієї печальної молитви, знав – так мало бути. Вони –два янголи. І це остання їхня зустріч в цьому житті… Того ж ранку молодого чоловіка, Богдана Донченка, відомого кілера, найманого вбивцю на прізвисько «Харон», було знайдено повішеним на Дарницькому мосту. 26.03.2011.

ЇЇ ДОРІАН ГРЕЙ Місто поволі поглинала пітьма. Майоріли тисячі ліхтарів, миготіли строкаті вивіски, блимали світлофори і фари автомобілів, поспішали, метушилися люди, вирувало життя. Та от чи справжнє те життя– в чому й полягало питання. Все за сценарієм, який пише буденність. Хто ця пані, певно, відомо усім і хоч раз в житті з нею стикався кожен – в черзі до кіоску по хліб, в ліфті, в транспорті, чи навіть в читальному залі наукової бібліотеки. Приходить нізвідки і псує все, залишаючи пустку на душі, сумний погляд та відголоски далекого непізнаного щастя. Так розмірковуючи, стояла на зупинці Мирослава Подольська. Поряд сиділа пристаркувата дама з фарбованим рудим волоссям, в капелюшку, обличчя вже давно перекроїли зморшки і шкіра звисала, мов відсталі старі шпалери, прицмокувала червоними губами і дивилася на дорогу своїм пустим поглядом. Дама дочекалась трамваю і чимдуж підхопилася, розштовхуючи всіх, поспішала в середину. Погляд Мирослави впав на чоловіка років сорока, що заклопотано метушився з двома поліетиленовими пакетами, штовхаючи людей, похапцем вибачаючись і пробираючись до того ж трамваю. Певно, поспішав додому, до сім`ї, вочевидь спізнювався через безрозмірні черги в супермаркеті, бо ж як не купить хліба, освіжувача повітря і туалетного паперу – дружина весь мозок виїсть, нудітиме до самого ранку, а можливо й довше. Мирослава дивилася на ту картину вечірнього міста і розуміла що не хоче такого життя – за сценарієм. Врешті до зупинки під`їхало потрібне маршрутне таксі і вона, пропускаючи кількох людей вперед, зайшла до салону. Вона впіймала зацікавлений, відвертий та дещо нахабний погляд гарного юнака. Його, трохи довге, світле, ідеально підстрижене, акуратно зачесане, волосся, підкреслювало правильну форму обличчя, великі світлі очі з довгими пухнастими віями пильно дивилися на неї, на фоні порцелянової шкіри виділялися пухкенькі червоні губи. Вони зустрілись поглядами, тривало це кілька секунд, а здавалося цілу вічність. Він сидів біля вікна, а вона стояла навпроти нього. На наступній зупинці зайшло ще кілька пасажирів і Мирослава змушена була пройти вглиб салону. Він повернув


голову назад, тріпнувши волоссям, щоб поглянути на неї. І їй таки не здалося – юнак шукав її поглядом своїх великих ясних очей. Він малював на запрілому склі ноти вечірньої симфонії на тлі сонного міста, немов промовляючи до неї. – Як тобі така музика? – Гарно!– Беззвучно мовила у відповідь Мирослава. – Потанцюємо?– Так само беззвучно спитав він. – Авжеж. І здавалося все тануло, розпливалося і зникало: і маршрутне таксі, і заклопотані пасажири, і бруківка, і тисячі вуличних ліхтарів. Лишалася сама музика, вони все кружляли і кружляли в безмежному просторі, не зводячи погляду одне з одного. – Я тебе чекав усе життя. – Знову беззвучно сказав він. – І я тебе. – Не відпускай мене, тільки не відпускай. – Ніколи. – Беззвучно пообіцяла вона. Різкі гальма на червоне світло змусили замовкнути музику і припинити танець. На зупинці вийшли люди і біля нього звільнилося місце. Мирослава присіла, а юнак, не приховуючи своєї цікавості, дивився на свою сусідку. Тримав букет жовтих тюльпанів, а вона відчувала їх свіжий весняний, але сумний запах. Він знову провів вказівним пальцем по склу і коли блимнуло світло, було видно що то обриси серця. – Це тобі. – Беззвучно сказав юнак. – Я берегтиму. – Лиш не розбий. – Як його розбити? – Посміхнулася Мирослава. – Воно ж намальоване. – А ти подивись серцем. Бачиш? – Бачу. Знов загальмувало маршрутне таксі і він, підводячись, мовив. – Дозвольте? – Будь ласка. Юнак вийшов, тримаючи свій сумний букет жовтих тюльпанів, попрямував геть в оповиту туманом вулицю. Він проведе цей вечір зі своєю черговою дівчиною, та в його пам’яті назавжди залишиться вона, кохана. А Мирослава сидітиме перед екраном телевізора, дивлячись новини, і попиватиме каву з коньяком. А в салоні маршрутного таксі вмиється сльозами намальоване серце вказівним пальцем її Доріана Грея. 23.03.2011.

91


ВIДБИТОК. ФРАГМЕНТ. ВIЧНIСТЬ. Краплі прохолодного дощу падали на її оголену спину, змушуючи шкіру здригатися від неочікуваності кожного дотику і від тієї насолоди, яку дарував спраглій шкірі дощ. В повітрі відчувався запах пилу та втоми. На небесне полотно вилили фарбу і Хтось невидимим пензлем вимальовував страшні гримаси химерних істот, час від часу сміючись розкотами грому. А вона йшла. Від неї віяло печаллю, нездійсненими мріями та ладаном. Віолетта завжди вперто знала чого хоче від життя, та цього разу її розгублена свідомість оскаженіло пручалася, дряпалася, кричала – опиралася як могла – почуття непідвладні мозку. Вода омивала тіло, змиваючи криваві плями минулого, знімаючи напругу теперішнього та даючи/забираючи надію на чисте, оновлене майбутнє. Небесна канцелярія посилила свою владу і дощ лив, немов прорвало водопровідні труби.Невдовзі Віолетта змокла до нитки, її біла на пів прозора сукня прилипала до тіла, вона відчувала/не відчувала бридке дихання холоду. Вона мовчки йшла у небуття, мандруючи часопростором, відволікаючись на незначні дрібниці. Несподівано біля неї зупинилось авто. Молодий чоловік трохи опустив вікно. – Доброго вечора. Може Вас підвезти? Ви зовсім змокли. Віолетта дивилася байдужими очима. Мокре волосся прилипло до обличчя, з кінчиків губ та вій стікали краплі дощу. Чоловік вийшов з автомобіля, зняв свого сіренького піджака, накинув на жінку, відчинив дверцята, і швидко сів за кермо, оминаючи шалені потоки води на асфальті. – Welcome до нашого ковчега. – Засміявся чоловік. – Таке враження що починається потоп, Ви бачили які калюжі, а дощ і не думає стихати. А, так, Ви бачили! І чому ото Вам не сидиться в затишній квартирі? На що відповіді так і не прозвучало. Риторичне питання,подумав про себе чоловік. Віолетта сиділа мовчки. – Мене звати Ярослав. Вирішив трохи відпочити, виїздив навихідні за місто, до бабусі, привозив ліки, трохи допоміг по господарству. Вона живе в Петрівці. Знаєте де це? Відколи закінчилася Друга світова і дід не повернувся з війни, живе сама. Одна втіха – то онуки, я ще приїжджаю, а старший брат, Остап, виїхав три роки тому до Варни, лиш по скайпі й спілкуємося. А як Вас звати? А то я щось тут розговорився. – Віолетта. – Витримавши належну паузу, повторила, доповнюючи слова вкрай важливою/неважливою інформацією. – Віолетта Самойлова. – Тож Ви художниця! Думаю – обличчя знайоме. Кілька місяців тому була виставка Ваших робіт. Збирався піти, та з часом не вийшло. А чому Ви тут самі під дощем? Віолетта мовчала. – Ви так не жартуйте, можна легко дістати переохолодження і застудитися. Я лікар. Маю приватну клініку, щоправда,


психіатричну. То Ви не лякайтеся. Я за фахом терапевт. Ось моя візитка. Чоловік поклав їй на коліна папірчик. «Озерський Ярослав Олександрович, лікар-терапевт…» Далі Віолетта не читала, не було/було потреби. – Вам сподобалися мої картини? – Тихо спитала жінка. Ну нарешті, подумав він, нетягнучи з відповіддю, мовив. – Більше того, навіть маю одну в своїй колекції. З трохи дивною, як на мене, назвою «Фрагментарний відбиток вічності». Там зображена мертва голова з застиглою гримасою чи то жаху, чи то крику, посеред каміння і якихось давніх колонад. І небо – таке вишукане поєднання кольорів. Страшно. Алеж то неперевершено! Голова – фрагмент людини, смерть – відбиток вічності. Заінтригувала стаття в місцевій періодиці якраз про цю Вашу картину. Там ще… – Отут Ярослав вирішив трохи прикусити язика. Потрібно було терміново змінити тему, та ніч��го корисного в голову не приходило. – Ви любите тварин? – Почував себе останнім дурнем, та розумнішого запитання вигадати не встиг. – Ви вірите тому що там написано про мене? – В жодному разі. Ця преса, їм аби писати. Та не звертайте на мене уваги, говорю не знати що. Хіба ж мені знатися на мистецтві.Я ж лікар. Жінка попрохала зупинити ще на початку міста. Чоловіка трохи здивувало те прохання, адже окрім кладовища і кількох заводів там нічогоне було. Тож далі він поїхав сам. Наступного ранку він повернувся до лікарні. Улеслива жіночка підійшла і взяла його під руку. – Ярославе Олександровичу, де ж Ви були? Ми так хвилювалися за Вас. Нарешті Ви приїхали. Лікар накинув білого халата і пішов оглядати пацієнтів. Тим часом в кабінеті вели розмову колеги. – Що таке? – Спитав високий чоловік в окулярах та білому халаті улесливу медсестру. – То це Ярослав Олександрович повернувся. – А, це той божевільний… Все їздить до села своєї бабці. Ніяк не може змиритися з її смертю. А брат відмовився від нього. От якби не його гроші, то вже б давно скнів у якійсь божевільні, я б його власноруч туди поклав би. Лікар. То який він лікар? Псих! І ще придбав ту картину художниці – самогубці. Ну тієї, Віолетти Самойлової. Місяць тому наклала на себе руки. – Вона повісилася? – Спитала улеслива жіночка, підпилюючинігті на руках. – Та наче. В одній газеті було написано що її знайшли у власній квартирі, вона висіла вся посиніла, вимазана фарбою. А її картини були порізані на мілкі шматочки, рами поламані. Геть чисто збожеволіла. Та її всі вважали ненормальною. Такі картини писати. Та хіба то картини? Страхіття. – А я чула що її вбили.

93


– Хто Вам таке сказав, Аллочко? – Чула що то якісь віруючі пробралися до її квартири і вбили, а потім обмазали фарбою і повісили прямо в майстерні. А міліції на що нерозкриті справи, от і визначили як самогубство. Та і я не думаю що вона б наклала на себе руки. – Чому це? – То в неї було все – кар’єра, успіх, гроші. Чого б їй щебажати? – Простого людського щастя, Аллочко, простого людського щастя – протягнув лікар,обіймаючи за талію медсестру. – Та що нам до тих навіжених і віруючих, хіба нам тут своїх божевільних бракує? Аллочко, а що ви робите сьогодні ввечері? – Спитав він улесливу жіночку, зачиняючи двері до ординаторської. 25.06.2011

ІЛЮЗОРНЕ ЧЕКАННЯ Вона сиділа на холодному підвіконні палати і з цікавістю дивилася у вікно, підібравши ноги. Чітко пам’ятала зраду коханого чоловіка, те, як після провалу її роману, життя пішло шкереберть. І тепер ось ці білі стіни та лікарняне ліжко. Вона сиділа так годинами і вночі спала з відкритими очима. Тихо відчинились двері і до палати зайшов молодий чоловік зі скуйовдженим темним волоссям та великими очима. Вона навіть не глянула в його сторону. – Я хотів Вам сказати, що… – Як гарно! Правда? – Вона грайливо глянула на спантеличеного юнака. Не чекавши відповіді і граціозно, неначе хижа кішка, підійшла до нього. Торкнулася долонями його обличчя і пильно поглянула в очі. Їх безмежна синь поглинула її. Вона ще довго дивилася в його очі, ніби шукаючи там щось знайоме, рідне і близьке. – Які холодні… Він і досі спантеличений стояв і зачаровано дивився на неї, цього він не очікував. Його переповнювало почуття, раніше не пізнане, таке хвилююче та незрозуміле. Нарешті він знайшов у собі сили і знову спробував сказати те, заради чого сюди прийшов. – Я… – Ти бачиш як там гарно? Небо таке чисте і жодної хмаринки. Килим свіжої, молодої зелені стелиться до самого небокраю. Посміхається Ра і обіймає промінням землю. І цей запах конвалій, дурманить розум, неначе музика Бетховена. Він стояв непорушно, здивовано дивлячись то на неї, то у вікно. – Надворі зима. – Це неможливо! – Заперечила вона.


– Але ж зима… – Юнак подумав, що ця тендітна жінка глузує з нього. Вона широко всміхнулася, знов підійшла до нього і потягла до вікна. Він відчинив вікно, ввірвався холодний зимовий вітер і сніжинки весело закружляли в своєму останньому передсмертному танку, танучи під впливом теплої кімнатної температури. А вона закрутилася на місці, обхопивши голову руками, голосно реготала. Він пішов. На снігу лежала жінка, її волосся темними ріками спадало на сніжнобілий килим крижаної Володарки. Очі широко відкриті, а на обличчі застиг вираз невимовного щастя. Догорав захід, розливаючи небом червоне, неначе артеріальна кров проміння, що мов закривавлена рука самогубці повільно, беззвучно кричачи, спускалася склом. Вона дивилася на небо і бачила його очі. А він так і не зміг сказати їй найголовнішого.

95


Марічка Мастикаш Поетка, студентка ТНПУ ім. В. Гнатюка, філологічний факультет, відділення української філології. «Народилась 1991 року в грудні в с. Мильне Зборівського району. Маю честь друкуватись у цій антології і сміливість відкрити перед Вами свою душу. Я «вірю в щастя, бо воно було» (Д. Павличко), але знаю, що «нещастя – кращий в світі вчитель» (О. де Бальзак) і стараюсь хоч якось вплинути на нашу літературу, бо «якось краще ніж ніяк» (Люко Дашвар).


*

А серце все, що мало, губить. Та й чи саме воно ще є... Вже не болить і вже не любить І наче, наче, й не моє. Коли любов в мені боліла, Я була певна, що живу. Моя душа цуралась тіла І відлітала... Наяву... А я списала біль на долю, Шукала десь цілющих зіль... Та навіть з болю! Навіть з болю Ще можна вибрать кращий біль. І я себе на думці ловлю: Сама людина долю злить. Хай серце мучиться любов’ю, А ніж самотністю болить.

*

Я на тебе молюся й дивлюся, Як кругом оживає декор І укотре собі признаюся: Я звичайна, а ти... Ти — актор!

97

І отам де реклами численні, Бачу розклад вистав на стіні. І за тебе у світлі на сцені Я щаслива у залі в тіні.. І якщо мене вів до театру, Отакий безкоштовний квиток. То назад моє щастя стократно Перемножував кожен наш крок. А удома за чашкою чаю Я на фото дивлюсь в монітор, Розуміючи вкотре: звичайна, Я звичайна, а ти, ти актор.

2 квітня 2010 р.


*

Цвіту тепер для інших, любий, І більше квіткою не в’яну. А ти прийняв мене за згубу, А я хотіла за кохану. Несу любові повне море, Черпни в долоні, скільки вдасться, А ти прийняв мене за горе, А я хотіла, щоб за щастя. Усе ж повірити не можу В слоава, що я тебе не гідна. А ти прийняв за перехожу, А я хотіла, щоб за рідну. Я бути іншою не вмію, Мене не знають, як покірну. А ти прийняв та й за повію, А я хотіла, щоб за вірну. Зима мела метіль весільну І я очікувла дива. Прийняв мене за божевільну, А я лише була щаслива. Моя любов була безмежна, І я здавалось вмру від болю. Бо я була необережна І прийняла тебе за долю.

*

Втрачаєм їх, Таких своїх, Ночами випрошених в Бога. І мов покарані за гріх, Не потребуємо нікого. Не клич на чай І не втрачай В людину віри, не зламавшись. Бо він залишив без «Прощай…», Як і прийшов не привітавшись.


*

Пам’ять… Найдорожче, що дано людині Він був для мене, наче Бог, Що міг усе зробити. Й, здавалось, жив на світі в борг, Який мав відробити. І у недавні ще роки, Він брав без фільтру «Приму». Курив за п’єцом цигарки І кашляв серед диму. Старів й добрішав, як вино, Чекав у гості внука. Любив жнива, сушив зерно І мерз в зимі у руки. Моливсь навколішки щодня, Казав на гречку — крупи. І твердо вірив, що рідня Триматиметься купи. Чекав, що зміняться часи І безлад в Україні. Й шукав душевної краси Ті залишки нетлінні. Він шанував святе й земне, Без докорів здоров’ю. Любив усіх, але мене Надмірною любов’ю. Сивів, мінявся на лиці, Та завжди прямо спину! Носив годинник на руці Щоб бачити годину.

*

24-го лютого, ніжність на твоїх долонях… На твоїх долонях, серед ліній долі, Простяглася ніжність з пальців до зап’ясть. Я тебе залишу із твоєї ж волі, Й тільки Бог, як схоче, то тебе віддасть. І усе тримаю в себе твого Ніцше, Зачитала книжку ледь не до дірок. Ну а ти сьогодні, як тоді, раніше, Знову пахнеш щастям й димом цигарок.

99


*

Шукаю правди на руці, В зіницях чистих — Твій поцілунок на щоці Іще не вистиг. Чи то та доля на руці, Чи подарунок, Що ще не вистиг на щоці Твій поцілунок.

*

А наша грушка, як колись вродила І дуже швидко почались жнива. А я люблю Тебе, а не любила, Люблю хоч вмер, люблю, бо я жива. А знаєш… я не бувши довго вдома Іду на пальцях: не збудити б лиш, Бо я ще досі того не свідома, Що Ти тепер аж надто міцно спиш. Немає гойдалки і моя втіха Уже давним-давно металолом. А Ти ж мене розгойдував до сміху І я у щастя тикалась чолом. А Ти мені сопілочки вербові, А я до тебе все на Ти й на Ти. Боюся, що святішої любові Мені ніколи більше не знайти. А знаєш я так чітко пам’ятаю: Із під вушанки видно сивину, А погляд в землю. Й я себе картаю, Що до сьогодні, рідний, не збагну, Яка тривога очі засмутила І що прибавило Твого жалю? Та я ж люблю Тебе, а не любила. Поки жива — то я Тебе люблю! Дощить, дощить… А у полях пшениця. Весь день дощить. Ото і по жнивах. І тільки десь комусь колись присниться Піджак без ґудзиків на рукавах.


Роман Воробйов Поет, прозаїк, художник, ілюстратор, студент ТНПУ ім. В. Гнатюка, філологічний факультет, відділення української філології. Народився 5 серпня 1993 року в смт. Маневичі Волинського району. В 2000 році переїхав до Тернополя. Закінчив Тернопільську середню загальноосвітню школу №7.


ПЕЛАРГОНІЯ Врешті, вона вийшла з ванної кімнати. — Що? — запитав Ярослав. Вона ��оризонтально похитала головою. Тест був негативний вже третій раз. «А вона ж мене звинувачує», — неочікувано подумав Ярослав. «У всьому мене. Знову цей погляд. Вона вже себе достатньо накрутила, щоб почати». — Тобі варто звернутися до лікаря, — раптом сказала вона. — Мені? — Так, тобі, — наголосила вона. — Можливо, тобі також. — Ярослав встав і почав збиратися. Сьогодні у нього була намічена зустріч з багатим бізнесменом Назаром Богдановичем, якому захотілося зробити зі свого саду Сад. Таке рідко коли трапляється. Навіщо ж він вчився на садівника, якщо ніхто не цінує сад? — Можливо, — сказала вона, опустивши очі. Коли вона їх підняла, в них було ще більше твердості. — Можливо, твоя робота мені цього не дозволяє. — Ти знову за своє, — зітхнув він та встав. В його голосі звучало більше приреченості, аніж докору. — Це не тільки моє. Знаєш, більшість людей перестають копирсатися у багні в ранньому підлітковому віці і не вважають в подальшому це за професію, — сказала Лілія. Побачивши, що 103 він не реагує, додала: — Здуріти можна — я вийшла заміж за садівника. — Коли я тобі дарував квіти, ти не жалілася, — сказав Ярослав, вже стоячи в дверях. — Дякую що відкрив мені очі, — в’їдливо сказала вона. — Ніби ти їх колись закриваєш. Підеш до лікаря? Лілія якось надто швидко розтратила всі сили, нахмурилася і принишкла, її губи ледве затремтіли. — Ти хоча б розумієш, що ти мені пропонуєш. Давай я прикинуся, що не чула цього. — Краще прикинься, що я цього не казав, — сказав він і зачинив двері. Не надто гучно — так він ніколи не робив. Вийшовши з під’їзду він роззирнувся. День був цілком похожим та теплим, повітря пахло пилом та нагрітими автівками. Не те щоб у нього був значний вибір — вибору як такого не було, — але Ярослав все ж вирішив, що поїде маршруткою. Саме це йому здавалося дуже важливим в цей момент, настільки важливим, що приходиться робити вибір, навіть якщо вибору немає. Цю безглузду вервечку рішень розірвав телефон, що весело задзвенів якоюсь дуже знайомою мелодією, котру Ярослав не міг пригадати. На екрані висвітилося «Христя сестра». Десь в області грудей стало трішки тепліше. Він підняв слухавку. — Привіт, Христино! — Привіт, братику. Як поживаєш?


— Ти ж знаєш. Як на ниві: є терни, є зірки, — він посміхнувся. Проте вона цього, мабуть, не примітила. Можливо почула. — А ти що? Чому не завітаєш? — Ох, ну якщо ти вже так запрошуєш, то зараз же почну збиратися. «Дідько» — якось не по злому подумав Ярослав. Не почув в її голосі іронії. — Дідько, — сказав, що і подумав. — Тепер ти змушуєш мене думати, що це не ти напросилася, а я тебе до цього змусив. Яка хитра! — Ну, далебі, досить. Змушуєш мене червоніти, — цього б він не почув. — А я вже давно не червоніла. Це ти хитрий. — Чому не червоніла? — Я не знаю, — сказала просто. — Справжнє досягнення. Садівник засміявся, а вона, у свою чергу, вторила йому у цьому. Можливо, що все було навпаки. — Я скучила, — сказала Христина. — Я також. — Пам’ятаєш ті часи, коли все було так просто, що не потрібно було комусь щось пояснювати? — Мені вже здається, що такого ніколи не було. — Було, — впевнено сказала сестра і кивнула. Мабуть кивнула. — Не забувай це. — Я пам’ятаю, — сказав він, пам’ятаючи щось зовсім інше. І після цього та ностальгічно вдячних й унісонних зітхань, вона, звісно ж, перейшла до сімейних новин. Тяжка артилерія. — Мама захворіла. Небо мало б бути розпотрошеним, наче у перукаря, її ракетами. Вони ще поки що видніються в далині, тому він нічого не відчув відразу, проте знав, що саме зараз трапиться. Скоро ці новини дістануться землі. Через це його усмішка, помітно прив’яла, хоча й зберегла свої позиції. Очам пощастило менше. — Вона завжди хворіла, — це була відчайдушна спроба захисту, яка з тріском розламаної вщент оборони почала руйнуватися. — Цього разу їй гірше… По захисту пішла тріщина. — Лікарі кажуть, що пухлина злоякісна. З гуркотом переламалася більшість підпорок його досі цілком стабільного життя. — Вона зараз в комі. Купи уламків, схожих на уламки скла і таких же гострих для нього, що залишилася після обстрілу, скоро дадуться взнаки. Ярослав розумів це, розумів чітко, проте поки що нічого не відчував. — Їй залишилося кілька днів. «Вона плакала? Вона так рідко плаче. Здається так.


Краще б вона це зробила, робила частіше. Чи означає це, що в неї безмежно нецікаве життя? Думаю, що ні. Це не робить її щасливою, хоча здавалось би мусить, проте не робить. Я хочу, щоб вона плакала через це. Після ж буде легше?» — думав. Поки він це думав, новенький, як п’ятирічка, каток проїхався на рештках його святині, яку залили асфальтом під нову стоянку. Стоянку для чогось нового. Вони мали про що поговорити, але вони мовчали, тому, врешті, що мали ще і про що помовчати. *** «Христя сказала, що скоро приїде, і що більше не буде телефонувати до самого приїзду. Не знаю, навіщо. Я казав, що їй не слід залишати мати саму, проте вона чомусь наполягала на цьому. Мабуть дійсно скучила й не хотіла залишатися самою. Життя ж у неї, все ж таки, нецікаве». — І ще, — додав він у кінці розмови. — Не телефонуй мені до того часу, як приїдеш. Вона хотіла відразу ж сказати «Гаразд», проте не втрималася і запитала «Чому?». — Я не хочу... Я хочу почути тебе вживу. — Гаразд. А якщо...? — Тоді телефонуй. Тоді він не захоче бачити її вживу. Вона ж бо так схожа на 105 свою матір. *** Після зупинки діставатися до дачі бізнесмена прийшлося ще пішки. За цей час Ярослав спробував впорядкувати, вгамувати свої метушливі думки, проте у нього не надто виходило, і тому він повністю віддався якійсь знайомій мелодії на всю дорогу, аж поки не ввійшов у дім свого потенційного роботодавця. Приміщення, у яке він потрапив, було м’яко кажучи дивним: величезне за розміром і настільки просторе, що його можна було назвати порожнім. Окрім розкішної люстри тут, фактично, не було на що дивитися. «А він же добився всього власноруч — раптом здогадався Ярослав. — Весь його світ складається з того, що він туди вклав, що він побудував, і без чого він тепер ніколи не зможе, тому що знає, що мусить бути хоча б щось. Що порожнина мусить бути заповнена як мінімум дорогою люстрою. Знав він і те, що без намагання заповнити цього він також не зможе». Якби йому запропонували чай, він би відмовився. Але чаю йому не запропонували, і тому йому відчайдушно захотілося випити чаю, щоб знайти на дні чашки свою уражену гордість. Кабінет бізнесмена був на диво небагатим, проте достатньо великим, щоб вмістити значне еґо успішного підприємця його


рівня. Сам він сидів на кріслі, посміхаючись не стільки гостеві, скільки своєму приємному почутті впевненості. Вони привіталися, Ярославу запропонували сісти. — Досвід роботи? — відразу перейшли до справи. — Три роки фітодизайнером, два роки озеленювачем. Персональні вдосконалення на замовлення. — Яка ваша кваліфікація? — Маю професійну освіту. Він мовчки дивився на Ярослава, ритмічно рухаючи щелепою, так наче вивчав його, а отриману інформацію буквально пережовував перед остаточним аналізом. Нарешті сказав: — Я бачу ви хочете в мене щось запитати, — запитав він. Навряд чи це було питанням, проте все ж, так здавалося. — Не зовсім. Ви спершу запитали про мою практичну діяльність, і лише після цього — про освіту. Це також не було питанням. — Вас цікавить, чому? — У декотрій мірі… — непевно почав Ярослав. — Просто й так знаєте. — Знову ж таки, у деякій мірі, — закінчив думку чоловік. — Практика для мене важливіша, ніж теорія. Я сказав, що важливіша, а не єдина необхідна. — Саме так я і думав. Господар посміхнувся, і цього разу не від почуття впевненості. — Ви мені подобаєтеся. — Так? — Ви дещо здивовані? — Собі я не завжди подобаюся. — Самокритичні. — Це добре? — Непогано. Сам Ярослав так не вважав, а, точніше, вважав саме не так. Щоб там не говорили, а єдине місце, де ти можеш говорити все, що вважаєш — це місце начальника. Та й тоді тебе, скоріше за все, будуть вважати за поганого менеджера. У кожної людини наступають такі моменти, коли потрібно промовчати, хоча, здавалось би, це останнє, що ти хочеш зробити. Що ти мусиш зробити. У декого вони трапляються дуже часто. Ярослав був кимось. — Мене цікавить журавель, — після паузи сказав Назар Богданович. — Журавець? Герань? — Так. Мабуть. — Обожнюю журавці, — після секунди роздумів сказав садівник. — Серйозно? — Так.


Пан Назар відкинувся на спинку крісла, кинув на співбесідника пронизливий погляд та сказав. — Не тому що я пригадав їх? — Ні. А мав би через це? — здивувався Ярослав. — Багато хто думає так. Чому ви їх обожнюєте? — Я хочу показати всім, наскільки вони прекрасні. — А вони прекрасні? — відразу ж запитав підприємець. «Я не знаю. Насправді я не знаю» — чесно подумав Ярослав. — Так, — сказав він з впевненістю. Як не дивно, але напружена пауза, що постала після цього, лише посилилася, коли бізнесмен посміхнувся. Посмішка була зовсім інша, ніж була до цього. — Тоді вам слід оглянути ваше робоче місце. Тепер напруження дійсно спало. *** Вони стояли на межі, де починався сад, який був достатньо великим для захоплення чи польоту фантазій, проте не достатньо великим, щоб його не можна було охопити поглядом, стоячи на місці. Просто ідеальний для л��дини на зразок пана Назара, для якої ідеальний сад слугує як додаток до тотальної ідеальності у його житті. — Вся земля — сад, — неочікувано та голосно запевнив 107 Ярослав. — Що? — Вся земля — сад, — незворушно повторив. — Це ваш робочий девіз? — трішки глузливо відказав бізнесмен. — Я його можу розвінчати в одну мить. — Лабіринти, геометричні форми, штампи — це все історія. Я, звісно, не зелений, але знаю, що сад мусить бути пейзажним. Природнім, — додав він для повної впевненості. — Щоб на ньому паслася корова і це б не виглядало дико. — Я не хочу, щоб в моєму саду паслася корова, — суворо сказав Назар Богданович. — Це я так, для прикладу. Ідилія… — розгубився садівник. — Я розумію. Сільська простота і всякий інший непотріб у вигляді співу пташок, галявин і купки домашньо-диких тварин. Нудота. Це, по-вашому, не історія? — Це майбутнє, — просто сказав Ярослав. — Знову, — буркнув він. — Схоже, історії ви не знаєте. Невже я так схожий на провінційного міщанина? — Анітрохи. — Це була єдина правильна відповідь — цілком серйозно зауважив підприємець. Бізнесмен шарпнув ногою бур’ян, що ріс прямо поряд з його ногою. Рослині, втім, нічого з того не сталося: та лише незворушно повернулася у вихідне положення, наче просто


вклонилася комусь, і цей «хтось» був не Назар Богданович. Пану Назару це вкрай не подобалося. Це була не його стихія, він не розумів цього, й тому почувався та поводився дуже обережно. Настільки обережно, що обмежувався лише одними словами. Боячись зробити зайвий рух. Звісно що чоловік цього не показував і поводився відповідно до свого статусу, який, врешті, і заробив своїм поводженням. — Клята трава! — прошипів він. — Бур’яни також можна любити, — м’яко сказав Ярослав. — Люблять те, що садять. Їх ніхто не садив. — О, у саду росте багато чого ніхто не садив. Бізнесмен скоса подивися на садівника, підозрюючи, що той говорить не зовсім про сад, проте вчасно пригадав, що це, врешті, не надто важливо, і тому відразу ж перейшов на вимоги: — Я не знаю точно, у якій формі слід надати вам вказівки, чи передати своє уявлення, зробивши його вашим, — він зробив паузу і, набравши багато повітря у груди, видихнув. — Я хочу тут перспективу на всі сторони. — Монотонну? — відразу жвавіше запитав Ярослав, блукаючи поглядом по травах. Бізнесмен промовчав. — Чи можете ви удосконалити його відповідно до мого положення? — це була чистої води пастка, доволі дивакувата і, все ж, дієва в результаті. — Мене не хвилює… — почав був Ярослав, проте вчасно зрозумів, що це словосполучення з уст працівника роботодавцю не надто сподобається. — Мене не в першу чергу хвилює ваш авторитет, а загальна гармонія вашого саду, його енергетика, яка буде пульсувати по цим зеленим венам, ну і естетичний фактор, звісно. Підприємець знову промовчав. Врешті, відповів: — Це все рівно копіювання, як ви і казали, штампів. Проте тепер з пейзажних краєвидів. — Зате вони неповторні, — знайшовся відразу ж садівник. — Неповторні? — Абсолютно Назар Богданович мовчки втулив погляд в Ярослава. — Схоже, що ви відмовилися від величезного досвіту попередників. — Ну, те, що я кажу, також є досвідом попередників, я сам не вигадав. Такий парадокс виходить, еге ж? — Він зробив жест руками та посміхнувся. Бізнесмен не оцінив. — Ви аматор? — прямо запитав він. — Серед аматорів є кваліфіковані персони. — Впевнений, що так. Але відповідальність у них менша, а отже й вимогам вони не буде слідувати більше, ніж слід не слідувати їх колегам. — Наскільки це? — Ви мені скажіть


«Чорта з два він дає якийсь вибір. Вже давно все вирішив, а тепер лише перевіряє, абощо. Слід бути обережнішим, але сподіватися навряд чи є на що. Творчий процес, аякже. Тут я краще знаю. І ніякий аналіз тобі не допоможе». — Вам вирішувати. Думаю, ви знаєте мою позицію, — ухилився від прямої відповіді чоловік. Назар Богданович знову монотонно рухав щелепою. — Без планування ніяких дій, — як і кожна невпевнена у собі людина, він відчайдушно наполягав на своїй правоті. — Ви все оберете самі. Я лише дороблю, додавши декотрі деталі. В кінці-кінців, бізнесмен залишив Ярослава на самоті з садом, і це найкраща самота, яка тільки може бути. Садівник зробив крок уперед і відразу ж зачепився за той таки самий бур’ян, що так само незворушно захитався. Було чітко видно, як він пригнічує своєю діяльністю довколишню квітчастість, хоча сам цього, ймовірніше за все, не усвідомлював, і тому продовжував жити у своє задоволення, чекаючи на цвітіння. Звідки ж йому знати? Ніхто не казав, що він зайвий — всі лише так поводяться. «У квіток немає ієрархії, вони всі рівні, всі однаково прекрасні, і ніхто інший не переконує їх у протилежному. Їх не змушують не вірити у себе. Їх так просто вбити, забравши те, без чого вони не можуть». «Скільки я пожертвував, чого я тільки не приніс у жертву заради успішної соціалізації — і для чого? Для того, щоб, в 109 кінці-кінців, по вечорах переконувати себе, що мені плювати, що про мене думають інші, зранку ретельно вибирати одяг, а в день — слова? Щоб кинути все у синє полум’я, так наче його розпалювали простроченими купонами? Мені ж просто шкода тих сил, затрачених сил на втрачання можливостей. Так для чого? Щоб сказати врешті, що мені подобається моя робота? Так. З цим мені пощастило. І чому навколо вибору професії стільки галасу? Виходить, це так легко. Легше ніж посадити пеларгонію» . «В мене прекрасна професія?» «Чому б і ні? Маю на увазі, чому б і ні? Фактично, моя логіка бездоганна. Я не можу знайти жодних вагомих аргументів проти цього. Чи означає це, що я цілком правий, чи, ймовірніше, що я настільки неправий, що елементарно не бачу шляхів суперечності. Це був би найгірший випадок — не в змозі своїми ж засобами переконати себе у своїй невірності. Але це не тому, що правий. Якась циклічність, здається». Він включив автоматичну систему поливу. Зашурхотіла вода. «Звісно, що не можу. Я б це вже давно зробив це, якби було можливо. Ах ось куди все йде! Але я нічого не буду сприймати на віру. Таке не має жодної цінності» . «Не працює. В результаті, моя життєва теза «роби те, що ти хочеш, якщо ти хочеш» не виправдала себе. Більше того — створити стільки конфліктів не під силу навіть Лілії».


Лілія. «Щоб не говорили інші, але кожна квітка має своє значення, неповторне, символічне. Пеларгонія – бажання бути щасливим, а лілія…Лілія оксюморон. Вони відчувають твою енергію, твоє ставлення, навіть твою я-концепцію. Так, думаю навіть її. А якщо ні, то мабуть її немає. Її немає? Якщо ти показуєш слабкість, вони це відчують. Цим скористаються. Щоб там не говорили інші. Здається, саме це вони і говорили» . «А мені подобаються квіти. Так, подобаються. Байдуже, що вони часом негарні. З ними не слід церемонитися. Їх потрібно любити. А якщо ти їх не любиш, то краще кинути відразу ж, тому що нікому користі ніщо в подальшому не принесе. Нікому ні від чого легше не стане. З цього моменту дії почнуться вимірюватися у найменшій негативному значенні, навіть не вийшовши в нуль». Зітхнувши, Ярослав обхопив поглядом всі квіткові плантації, які тільки зумів. Вони були прекрасними. «Квіти моє виправдання. Вони не тварини, і це найкраща риса, яка відрізняє їх від нас. Квітам не важливо те, наскільки ти поступливий, наскільки ідеальний. Їм не потрібні нерви, ні-ні, ні в якому разі. Нічого не варті і вади. Для підтримання традиції є стільки настільки простіших способів. Ніякої напруги. А от коли ми сваримося з Лілією, завжди йде дощ. Коли ми сваримося. Це завжди стрес. Я зроблю все, щоб вона була щасливою, лише б вона була поряд, хоча, мабуть, саме це і робить її нещасливою». Він кинув погляд на ряд невміло посаджених пеларгоній, що, як свинячі серцеві клапани, чекали трансплантації зі свого природного середовища у неприроднє. «Чому ти, пеларгоніє, настільки ідеальна? Тобто, чому, якщо ти ідеальна, я тебе досі обожнюю? Хіба обожнювати можна лише ідеальне? Більше того, хіба ідеальне можна обожнювати? Його слід ненавидіти. Не слід, звісно, але все-рівно будеш. Що ж тоді з тобою не так. Скажи мені, наскільки ти не така. Розкажи про свою ваду, про свою катастрофу. Я порівняю її зі своєю і вирішу, кого слід жаліти. Досі сподіваюся, що я це ще не вирішив. Думаєш марно? Я не думаю. Знаю». Врешті-решт, мої теоретичні пошуки завжди приходять до кінця, в результаті чого я займаю відповідну до моїх вподобань та мого світогляду позицію. А лілія…Лілія оксюморон. Вона не така, як лілія, відколи я запропонував, як то кажуть, пастися з нею на одній траві чи об’єднати наші бібліотеки. Це так просто, що, думаю, я або став генієм, або перестав бути ідіотом — серед останніх саме це і вважається геніальністю. *** Його не взяли. Вельмишановний Назар Богданович ще й чітко сказав: «Ви не той працівник, якого я шукаю». Тепер він повільно човгав додому, адже рішення про


спосіб пересування вже не здавалося йому таким важливим. Те не, щоб він був розбитим, просто тепер все стало трішки складнішим. Хід його думок перебив, як це не дивно, сміттяр, що саме невлад махав своєю мітлою прямо навпроти входу до під’їзду. — Що ти робиш? — тупо запитав Ярослав і відразу ж подумав, що це тупо. Сміттяр відповів не відразу, а лише продовжував методично шурхотіти мітлою. Все ж, він кинув мимолітний погляд на Ярослава та подумав, що якщо досі ніхто йому не відповів і той витріщається на нього, то, очевидно, що це має зробити він. Так як настрій у сміттяра сьогодні був не надто паскудний, то він вирішив навіть трішки пожартувати: — Борюся за чистоту, — сказав він і посміхнувся. Посмішка вийшла хижа. Мила, проте хижа. Ярослав нахмурив брови та порухав щелепою, наче намагався щось сказати. Нарешті в нього це вийшло: — За чистоту не потрібно боротися. Потрібно не смітити. — Ти мабуть вважаєш себе дуже розумним? — злегка вороже, проте не настільки, наскільки було б слід, запитав сміттяр. — Що ж робити з тими, хто смітить? — Викинути разом зі сміттям, — настрою в нього точно немає. Знайома мелодія з телефону знову вирвалася на свободу. І знову по вині того ж абонента, тільки цього разу у Ярослава вже 111 похололо все всередині. А ще цього разу він не підняв слухавки, тому що знав, що трапилося. Мабуть він не хотів чути, як сестра плаче. Вона ж так рідко плаче. Вони зустрілися просто на виході з під’їзду. Чомусь Лілії здалося, що це ідеальне місце, або комусь іншому так здалося. Жінка була страшенно гнівна, проте ззовні це не було помітно. Її розпатлане волосся було лише у неї всередині. — Знаєш, мусила б запитати тебе відразу, чи цікаво з тобою розмовляти. Я ж ніколи не закрита, завжди відкрита до спілкування? — Відкрита чи не закрита? — такий обмін уколами став вже традицією. Вона роздратовано ввібрала носом повітря та майже відразу видихнула його, скривившись. Мабуть, відчула запах. Їй ніколи не подобався запах тіла Ярослава, ще з самого початку. Різноманітні дезодоранти лише погіршували становище. Це мусило б щось означати тоді, це був насправді сигнал. Саме так Лілія зараз і думала. — Думаю, нам слід поговорити, — так просто і почала. «Я знав, що станеться, якщо я зроблю хоча б найменшу помилку, один невірний крок. Це був той момент, коли карти вже роздано. Вона заговорить перша, ледве посміхнеться; разом випалить все, що її не влаштовує, звісно, не враховуючи мою беззахисність; кричатиме, що я її не чую, не розуміючи, що і я не


розумію; а коли в неї закінчаться аргументи, вона не дозволить мені сказати, і дасть вибір; я, звісно ж, не усвідомлю, не зрозумію, зроблю крок в сторону — вона знає, що саме так я і зроблю, адже давно вже сама вирішила, після тривалого самонавіювання та накручування. Я знав, що станеться. Власне, так і сталося. Тоді я сказав надто багато. Сказав не все. Мабуть, вона безплідна». Вона так і пішла, цілком символічно, не взявши з собою нічого з речей. Всі речі ще попереду, хоча це і не важливо було зараз. Ярослав притулився до стіни і повільно сповз на землю. «Моя манера мислити не принесла мені нещастя» — подумав він. — «Його причиною стали думки інших». Можливо, у світі зараз відбувалося щось іще. — Що з нею не так? Чолов’яга, якому належали ці слова, мав невідомий вік та невідомого кольору одяг. В руці у нього була мітла. Це був той самий сміттяр. «Можливо, він і не сміттяр» подумав Ярославу, але не хотів продовжувати цю думку. — Що? — Що з нею не так? — повільніше повторив сміттяр. Ярослав вирішив, що ким би чоловік не був, він його умовно так і називатиме: «Сміттяр». — А що з нею має бути не так? — Я ж бачу твій вигляд. Так що з нею не так? У дитинстві головою вдарилася? Ти схожий на її батька? Тут Ярослав зрозумів, що чолов’яга точно не був ні маніяком, ні грабіжником, а просто сміттярем, тому відразу ж заспокоївся і дещо втратив до нього інтерес. — Не знаю. — ледве посміхнувся, пригадавши її. — Мабуть у неї просто надто багато жіночих генів — в дитинстві її тітка кормила, тому що у матері була якась інфекція, — розповів він, дивуючись та запитуючи себе «Навіщо?!». Мабуть вирішив, що людину з мітлою не слід розчаровувати — вона завжди може опинитися Гарі Поттером. Чоловік, схоже, думав так само щодо відсутності причини для відповіді, оскільки виглядав дещо збентежено. Не те, щоб його вибила з колії ця історія, — скоріше, її присутність по факту. — Останнім часом у мене все йшло не надто добре, — добавив Ярослав. Чи було все настільки погано? Йому б хотілося думати, що ні, але він не бачив доказів, тому перестав з цим сперечатися. — Чому ти зі мною розмовляєш? — Тому що ти зі мною говорив. — Чому я з тобою розмовляв? Він не знав. Мабуть, щоб той заговорив до нього, коли це буде потрібно. Зараз це було потрібно. — Я лише хотів показати, наскільки вони прекрасні, — пригадуючи сьогоднішній день, сказав садівник.


— Хто? — не зрозумів сміттяр. — Пеларгонії. — А вони прекрасні? «Тепер я знаю» — подумав Ярослав. На лиці в нього з’явилася посмішка, яку при детальнішому огляді можна було б інтерпретувати як щасливу, проте ніхто цього не зробив. Земний шар обертається не так вже й стрімко. — Так. Вони прекрасні.

113


Мар’яна Судова Поетка, студентка ТНПУ ім. В. Гнатюка, філологічний факультет, відділення журналістики. “нужно лишь несколько самых родных человек, чтоб говорить или просто молчать об одном, а за окном непременно танцующий снег. да, обязательно нужно такое окно…”(с).


*

щось у стінах однієї квартири вилилось кранами на забруднені гріті кахлі ми ж спинами їх не витерли ми ж долонями їх не гладили коридором мокрим босоніж по них не хляпали щось у межах твоєї квартири приклеїло нас до землі що і встати не хочеш і кусаєш обвітрені губи і дивишся в вікна прозорі як сусідські балконні бійниці прижмурили очі двері закриті і ми на різних підлогах водиш рукою по місцю колишніх моїх локацій а я непомітно і тихо ногами голими сухими як листя повіками відстукую такти цвітіння-вмирання акації ми з облуплених шкір батерей заощадили фарби і зшили одне простирадло зробили конверти із залишків наслинили й вклеїли марки в поштівки з проханням притулку й поради щоб не залишитись зовсім без ніжності і не продатись іудам кімнат ти мені щось порадиш?

115


*

чуєш, стара, там, де ми були вчора, пили високоградусні напої з кавою, курили на двох одну, там, де ти помітила два зуби в калюжі крові і фіалку серед пляшок пива, там, де ми мовчали і було холодно, двоє школярок побились за цигарку, а ми грілись вогнем в кишені, де вода, як в Рейні, а небо, як у Франкфурті, де дешево і сердито, де вночі навіть собаки не можуть спати, бо зорі б’ють чиїсь шибки, де моторошно від того, як капає вода з ринв, де ніхто нікому не дає підкурити, де варто спинатись на пальчики, щоб бачити як сходить сонце, і ніяк не може дорости до полудня; і коли чиясь сусідка, якій вже за сорок, смажить млинці, в її фартусі завжди, абсолютно завжди, лежить пакетик кориці і пакетик куркуми, якими вона лікує хронічний нежить. чуєш, стара, там чути франківський потяг, вечорами, перед дощем чи снігом, там навіть дахи багатоповерхівок скошені, як населення бідних африканських країн від холери, там цілодобова ніжність наелектризовує до болю, болять руки, як від електротерапії в психіатричних лікарнях, там біля старого клена стоять маленькі дверцята, це там той хлопчик копав ямку для померлого кошеняти, а потім плакав і збирав квіти. стара, там, де ми були вчора, пахне асфальтом після дощу і можна доторкнутись долонями до теплих поручнів під’їздів. там, де ми були вчора, сьогодні нас вже немає...


*

не останню роль в цьому відіграла польська преса. красива листоноша, яка підпільно продавала зброю, жила в зеленому провулку. вставала щодня о пів на п’яту ранку. снідала кавою з сиром. готувала яєшню своєму маленькому братику. брала пошарпану шкіряну сумку,сідала на велосипед і різала колесами повітря. свіжі газети, які отримувала в видавництві на вулиці пшепшинського, пахли дитячим теплом і капустою з діжки. музика, яку слухала дорогою, мала щось спільне з косичками маленьких школярок і шкірою боба марлі, свободою в капілярах че і битим склом. молоко, розлите чиїмись синами, піднімалось до неба разом з росою. надпитою чи недопитою, здебільшого, надбитою. листоноша любила чорні значки ранкової преси, пропахлі міцними напоями, якими грілись сторожі видавництва, і надіялись колись піти до магазину і побачити на прилавку щастя. 117 купити за пів ціни, бо воно ж їм ПОТРІБНЕ. і їй. поштарці, яка розносить польську пресу і має братика, в якої щастя — ніч і дві хвилини: поки він спить, і коли несміливо подає свіжу газету вибОрчу молодому пану в блакитній сорочці, пані якого ще спить на другому поверсі розкішного дому з мансардою. він посміхається. вона ніяковіє. розносить решту преси їде за місто, де має взяти нові примірники градуювання життя — гвинтівки і жіночі револьвери, якими польські жінки вбиватимуть своїх багатих чоловіків. по дорозі заїжджає до склепу, дивиться на прилавок, і йде до дверей. немає. нині її збила вантажівка. вперше маленький братик смажитиме собі яєшню сам. польської преси торкатимуться чужі шершаві пальці. вперше пані з другого поверху дому з мансардою скаже своєму панові: “якби в магазинах було щастя, я б віддавала його за пів ціни...”


*

недбало кинувши сорочку на тепле ліжко чорну каву ти вправно кип’ятив повіям мовчало радіо ти паралельно ладив ніжку старого крісла з шпарин холодним вітром віяло ліфт не спинявсь на цьому поверсі повз ледве-ледве далі ковт��в зіржавіле повітря, не дихав брів від точки відліку на сходах ті без імені й без місця проживання спали вночі їм снились брудні вікна двері в нори тюрми й відділки за холодильником знесилено хрипіло радіо нестача живлення давалася взнаки ти на шнурі від телевізора повісився би радо якби дізнався, що туман на смак такий терпкий і до утопії чотири кроки з ельдорадо тобі лишилося всього знайти дорогу і дійти...


*

якщо двічі повертатись на те ж місце можуть вирішити, що ти в чомусь винен а я ж нічого максимум сухоцвітами процвітала твоїми легенями дихала твоїми легенями і сухоцвітами через сито протисненим повітрям в наших з тобою спальнях повним напалму скипидару на струнах розладженого піаніно розгладженої долонькою моєю кистю сорочки твоєї зім'ятої сухоцвітами вицвітали очі закрию і сухоцвітами тлію досі в пекарнях гарячих поміж пальців твоїх сухо й беззвучно не могла і слова мовити максимум — дихала

119


*

сделай одолжение: купи туман. я дам тебе трехлитровую банку из верхней полки, предварительно вытру от пыли, выгоню моль из шуб и оренбургских платков, висящих в подвальном шкафу. вздохни на дорожку, можешь даже чего-то выпить, потом уставшим шагом выйди за дверь. смотри внимательно: не прикасайся пальцами к дверным ручкам и желтым тусклым обоям, двумя пальцами возьми за шиворот млечный. его туманность и твоя туманность схожи между собой, как отпечатки моих рук и твоих рук: когда их приложить, пальцы вростут в пальцы, как руль моего авто и мясо, что носишь под ногтями. купи мне туман на память, чтобы он не был похож на сотни других продающихся туманов ни фарами пересекавших его машин, ни глазами постадавших от них, открытыми в поисках неба и не нашедшими. я выпущу его у себя в кухне, и черным останется только кофе в моей руке, не похожей на другие руки, которые ты когда-либо держал.


мы Гале Лысеевой все происходит по мере прочной своей непродуманности книжки теряют смыслы, вагонничают, тлеют и залетают в окна случайных домишек из сахара и розмариновых веток меняют знакомые лица на совершенно-спонтанно случайные придавая значение нежности, грусти и неуклюжей угрюмости мы сидим, свесив ногу, вторую поджав под грудь на лацканах рыбьи ребристые спинки спичкой приколоты куда отправляться на поиски нового мира, пожоще небо раскинулось картами и клонит на сон. мы голодны вопрос о сущности времени временно не дает уснуть. мы так ослаблены, что из нас можно давить сок ломать кости, как хворост, растить послушных граждан гладить по голове, учить улыбаться и с улыбкой махать рукой, дарить награды, зарабатывать деньги и выписывать наряды называть наши взгляды назойливыми, как в почках песок все происходит, все чаще негде таким пристроиться с каждым годом понятней: я не апостол петр, разучилась ходить по воде ты не становишься кем-то, сочиняя из нас законы своей страны переносим болезни, болеем, никем, лишь собою, не где-то — нигде нас найдут в океанах, с волосами ниже достоинства с волосами обвившими трюмы с запасами нежности, господи, нас спросят, были вы кем-то кому-то, были ли кем-то себе, были ли, главное? столько вопросов, мы становимся необъятными таем, теряем смыслы, все происходит по мере своих дней были. и растворяемся полностью

121


прошлое Сколько их было, с запекшейся кровью коленок? Умножить на полтора — с веснушками грязных мордашек. Пятки сверкали, как треснувшее полено, Увидят в трамвая окошке — сразу руками машут… Кривляются, прыгают, тут же — с разгону в лужу. Качелям уже нужны таблетки, бинты и микстуры, Слушай, голос у них простужен и дыры наружу, Кожа просит покраски и ацетон-процедур. Сколько корицы осыпалось с нежных ручонок Пальцы нервно царапали зерна в сочном арбузе Стопка журналов в картинках, только прочтенных Яичный песочек лопатка в машинку грузит… Первое капитанство, листочек из дневника Эсминец з крылаткой клена ушел в плаванье на восток Кто-то же должен в этой стране счастья пытать Кто-то — перетереться в ладошке, как чайный листок ...Кораблик дневничьего прошлого свяжется с кем-то

в небе…


*

пишите письма на крыше неба остались деревянные игрушки расписанные сальвадором стены чья-то кружка почетная доска больных шизофренией чернила в щелях углубляясь в буддистских позах заростают к черту смотри вверху направо доказательства абортов а ниже слева только зачатые дети не сбитый пепел желтой сигареты в углу под стенкой неваляшка качается поджав коленки к горлу на бумажке повествование о жертвах даунизма эпизодичность печатных знаков простуженных в тумане голосов бесстыжесть фотографий спряча ночью под засов тихо болели счастьем и писали письма

123


*

Хиросимы и нагасаки бомбят во мне с неистовой силой: делайте взрывы погромче, воронки в земле – поглубже. Каждая старая смерть — бесспорно новой признак, каждая ядерная зима бесспорно сковывает, ложа в мои морозильные камеры мясо и иней. Усмирите во мне хиросимы и нагасаки, будьте добры! Эвакуируйте каждого беглеца из тоннелей моих внутренних, из моих вен, из зрачков, из каждой в сердце дыры, и все скользившие там сквозняки и ветры — эвакуируйте из каждого легкого, чтоб не дать мне простыть. Все, что взрываете во мне — не-пред-ска-зу-е-мо. В каждой ступне прорастает ростком, в каждом колене — тюльпаном — желтым и красным — как придумаю, да! Те, что взрываете во мне хиросимы и нагасаки, да! да! неизлечимо, неописуемо, красочно, надуманно. Захудалые улочки хиросимы и нагасаки примирения просят. Девочка в платьице в маки перед глазами до сих пор — любовь шести моих лет, говорил Такубоку. У него — была, у меня — нет, и пускай, он — умер, а у меня — времени чуточку больше просто. Если взрывать периодически, каждый день, иногда, всегда — каждый атом, что возникает из моего дыхания, так и не научится улетать, странствовать, умирать, каждый волос с моей головы не посмеет упасть, хотя на вопрос: Каждая ли твоя часть свободна? я свободно отвечу: да.


Юлія Бабак Поетка, студентка ТНПУ ім. В. Гнатюка, філологічний факультет, відділення українсько-англійської філології, авторка поетичної книги «Озії». «…не люблю шукати пояснень буденним речам, як не люблю прокидатись вранці. вдивлюсь у зіниці оточуючих. у стелі шукаю нерівності. хворобливо реагую на байдужість. надаю колір повітрю. мінлива».


*

я ищу отпечатки твои на своей коже — жаские скользкие приступы я не вода и не облако я не стерла следы пожара открывая двери рая расскажи о дьяволе что видит в себе бога кого ты видишь смотря мне вслед? вначале была истина в коже я кожа камней плачу не попадая в такт я не сначала ведь только бог родился в девственной матери я не вода и не свыше вчера отдалась другому дьяволу за яблоки и рисунки кисточкой на спине но перед уходом позволь коснуться кожи твоей во имя кошек камней и утраченной мудрости рая.

*

не люблю тесноту. а ты человек-хрущевка. пытаюсь выжить но кружится голова. сидишь в стороне во мне выкипела вода хватаешь меня но какого толка. весна опоздала не делай больно пожалуйста. ты мне близок как волосы как стены всемирного рая у меня к тебе слабости не спасай отпускаю во мне сквозняки. камнями по зубах. затыкай мои уши ветром клей мое сердце скотчем твои крики отчасти приболели. не целуй меня. я пытаюсь остаться смелой. и разве о многом прошу тебя?

127


*

смотри кому даришь свои объятья. небытье очерчает невинность. птичьи стаи улетают. в быту остаются зимы. сколько тебя просить: останься? я слабая девочка. чуток сломана. изгибами пальцев рисую картинки из холода иду по корточках. вырощу волосы ниже пояса. пойду навстречу тебе, по голосу. сернами быстрыми, сквозь камни, без компаса. я бушевала волнами. я танцевала бликами. сколько дней я рвалась к тебе птицами дикими? горе. сложное, но мое. я приду. может, подставишь свое плечо.

*

привет. во мне сердце бьется как топот бешеного оленя это не ты. это мертвое море забытых весен. вспомни рассветы и может быть перебесишься и останешься жить со мной хоть до осени. мимо пролетают птицы воздух прорезают стекла. я сижу за тобой продолжая считать вдохи. хилая слабая недотрога. сколько моря в тебе. сколько иголок. во мне слезы текут талой водой. по спине меня ветер старой простыней хлещет. и становится тяжелей. я целую тебя в плечо раздаюсь изнутри громом. твой город стоит мне комом — коридор закрытых дверей. я борюсь с собой.


*

мои глаза каждый день меняют цвет точно как и мои вены и я не остыну хоть стыдно вдыхать следы твоего обвиняющего зрения зря но слова расплываются в тоскные тучи а им бы творить бестселлеры рыбы в воздухе дохнут так как и мы в забвении сведенным из трех точек сегодняшней эры а ты прихорашиваешь душу треснувшей философией куришь свежую дурь беспредельно преодолеваешь черты своих человеческих восприятий имитируя взрослость и ненавидя лесть теряешь кислород теряешься в эмоциях прошу останься в алгоритмах моей памяти в пропасти открытых окон моего сознания ведь мои глаза каждый день меняют цвет точно как и мои вены и я не остыну хоть стыдно вдыхать следы твоего обвиняющего зрения...

*

зеленая вода убирает красное мое столь красивое невозможное — космос. неловко-немало. я чуток неприлична. вода соленая. душно здесь. горечь. а ты? ведь не мы. мы немы в своих объятиях как зажеванная тетрадь как дорожная пыль вдали. мои руки чертовски устали оставлены шарфами завязанны и давит в висках. сколько я буду подавлена? гудят весенние вентиля. а что я? ведь весьма замечательна. здравствуйте! идут холода.

129


*

непам’ять нестерпна це наче карати себе тобою як ходити курити коли поснули тканини часу (я знаю нічна сорочка відчуває вселенську втому) емалі обтріскані наче стіни наше місто стоїть на колінах ми живемо на каменях капсулах ліках нас тримає вода чорна дешева депресія спокійна наче вагітна кішка

*

зрізаю повіками місто тонуть мушлі і пелюстки горіха мов у скляні посудини. хтось мовчить. забирає з собою. сіллю восени на різані руки в честь зустрічей одиноких. хтось мовчить. зрідка погляне. втопить як місто повіки. (вікна оголені. по вінця вода. я в тобі. я самотня константа)

*

твої дерева — мої руни. губами торкаюсь землі. павутиння мов тиша здригнулось. двері зачинено. я в тобі.

*

накреслена вода лунко б’ється мов рибина на теплій поверхні ріки коли повертатимешся зніми усі свої шви випусти поламані крила


*

за склом креслю акваріумних китів котоподібних пливких в клепсидрі на фоні — повня

*

дим всмоктує у себе простір кипить безгучно легкий мов шовк мов кішка

*

сонце боїться тіней повні котів чекає весну мов кімната тишу тепле воскове віддане дітям вони не малюють тіней

*

ти — вічні води чуй мене шкірою чуй мене — я срібна форель з дозою морфію в’яжи мене — спини астральний крик кинь виклик світові ввійди у тінь ріки ми змії (переплетені думки)

131


*

ми мокрі птахи в коридорах безвиході. та не питай мене чи відчувала ті краплі. бо сама я мов той коридор — холодна. ми мокрі квіти у полях повішені. та не питай мене. бо сама я немов та петля — порожня. в просторі скошена. у мене твоє обличчя. нас багато ціловано. тут коректність. повіки мов плити — пропахлі.

*

фотографії наші не пожовкнуть. як добре що тепер не усі вони чорно-білі — я бачу колір твоїх зіниць. розбуди мене. розділимо ранок на двох. адже тіло твоє не бачило сонця з півроку. лиш битий посуд. чи чув ти вії мої. їх порух. (?) я ж бачу тебе замкнутими очима. чи замкненими. твої доторки. чи дотики. не гірші неба. чи кращі. не час. сплети мені жмут годин в зелений светр — я торкатимусь його скронями. насправді мій сміх спонтанний. мов твоє запалення серця. (розбуди мене. розділимо ранок на двох.)


*

що течуть у її венах потоки венозних зіниць зеленим плювали ми. що світ тече сірим іржавим наркотиком нарізно дихає нирками ми плювали. вбиваючи терни в вечірні сидіння без лишнього фанатизму електричної повні уповні напоєні тим що тече у венах блювали ми світом ефедринові голі надривні діти. тліють точки на вушних мочках згинь нечиста. труби. тоді ще не знали ми. бліднуть артерії-люди. юдо це ж ти помоливсь за неспокій рентгену легені червоні і чорні. простіть наші дикі шалені приходи-завтики. сіпаються повіки у порожніх помислах помирають з надією вії змарнілі від старості сліз мабуть вона стала повією відчувається збудження слиз. розлогі ноги вдихають гаряче тіло мліла від заздрості осиротіла вдова лиш ми спостережливо гріли на ложках свій подих споєні попелом палючими жовтнями гадали так легко померти? ні двічі померти легше.

133


Руслан Боднарук Поет, прозаїк, націоналіст, бандерівець, студент ТНПУ ім.  В.  Гнатюка, філологічний факультет, відділення української філології.


БІЛИЙ МЕТЕЛИК Я лежу на холоднім бетоннім покривалі, але зовсім не відчуваю холоду і взагалі не відчуваю тіла. Тільки дві цівки крові, що рясно заструменіли з носа, обпікають мені лице. А наді мною спокійне блакитне небо, і його спокій вливається в мене. Починаю відчувати, як він розтікається у мої жилах, пульсує теплим потоком, цілковите блаженство, цілковита відсутність болю. Наді мною з’являється чиясь постать. Намагаюсь сфокусувати свій погляд на тій розмитій химері, що виникла нізвідки, і розпізнати у ній знайомі риси. Заплющую очі, збираюся з силами, розплющую. Так, тепер впізнаю, це мама. За сльозами вона не бачить світу. Великими горошинами вони викочуються з кутиків її зелених очей і падають на мої. Її сльози стають моїми, стікають мені по щоках і перемішуються з кров’ю. Це мій німий плач. Вона обережно підкладає свою долоню мені під голову. Знаю напевне, що її ніжні руки зараз повністю залиті кров’ю. Скоро вони їй снитимуться, вона дивитиметься на мою фотографію, а потім на руки і бачитиме мою кров. Щось кричить у простір, та мені нічого не чути. У голові страшенний гул. Знову дивиться на мене, щось примовляє на мою адресу. Мабуть, як вона сильно мене любить, як пишається, що я її син і що все буде добре. Знову збираю залишки сил, спрямовую їх на єдину ціль — посмішку. Я дарую її тобі, мамо, може вже востаннє, вона також 135 тобі буде снитися… Так, видавлюю з себе посмішку і кажу: «Все буде добре, мамо». Не чую власних слів, може й не сказав нічого, а тільки подумав. Гул такий, що не чую власних думок. Зате бачу, як мама міниться на обличчі — значить сказав. Судома болю завмерла на її світлім личку, вона вже не плаче, сльози застигли. Мені так шкода мою матінку. Вдивляюсь в її зелені очі, вивчаю кожну рису її обличчя, звертаю увагу на найдрібнішу деталь. Я тільки тепер побачив, яка вона красива. Мені стає соромно, що я не казав їй цього раніше, що я багато чого їй не казав, а треба було. Мене від цього сорому кидає в жар, так хочеться це все сказати, та не можу. Моя мама — богиня, і мені не страшно віддати душу, будучи на її руках, зараз зовсім нічого не страшно. Гул такий, що я на мить заплющую очі. Ловлю себе на тому, що вслухаюся, як проходить через мої закривавлені ніздрі струмінь повітря. Такий теплий з солодкуватим присмаком, ніколи не думав, що повітря має смак. Так приємно щоразу вдихати нову і нову порцію, відчувати як воно наповнює легені, заповнює весь їх простір, стараюся затримати його якнайдовше, бо кожен наступний вдих може бути останнім. Думаю, що зараз я схожий на рибу, яку щойно витягли з води й вона енергійно ворушить ротом, жадібно втягує кисень чи то захлинається ним. Власне, я і є риба, викинута на берег, що бачить воду недалеко себе, та не може дістатися до неї, як і я — бачу навколо себе життя, та не можу втримати його в собі.


Мені зовсім не страшно… Уява бурхливо працює. Усі яскраві спогади з життя зарябіли у думках фрагментами чітких зображень. Слайд-шоу закінчується. Знаю, що скоро моє безжиттєве тіло покладуть в сиру землю, заховають синє небо від очей моїх, заховають від усього світу. Уявляю: як нестимуть труну, як побиватиметься батько, як голоситиме сестра з братом, а мама… Починаю жаліти, що це не сталося миттєво. Краще б я цього всього не витворював у своїй уяві. Ще один глибокий вдих, що дарує божественну насолоду — відчувати себе живим. Я чекаю. Це чекання до болю неприємне. У голові пульсує одна-єдина думка, що зараз станеться, ось-ось… Та ось-ось не приходить. Розмикаю повіки. Я ще присутній в цьому світі душею. Із-за маминої спини виглядає чоловік. Обличчя перекошене від жаху. «Водій», — думаю я. Мені також його шкода. Через мою власну необережність страждає стільки людей. Гірко усвідомлювати, що чекає мене, і знати, що буде з цим незнайомцем: судова тяганина, а потім термін. Йому на плечі лягає великий хрест і тавро вбивці, але хіба він винен в тому? А може в нього маленькі діти? Це не його гріх, а мій. По собі не залишаю нічого, окрім болю і страждань. Дивлюсь йому у вічі і подумки прошу вибачення, бо просити вголос вже немає сил. Надіюсь, що зрозуміє. Цей чоловік привіз з собою Смерть. Ось вона, я бачу її. Стоїть поруч, опустила голову в німій зажурі. Можливо, їй вперше на своїм віку шкода. Вона втомилася від своєї роботи, все нові і нові жнива, що родять гіркі, як полин, плоди. Зводить свою кістляву руку і невпевненим порухом вказівного пальця кличе. Пора… Мені не страшно, бо біля мене мама, я на її руках. Зводжу очі до неба. Мабуть навколо мене зараз ціла стіна людей, живі серця. Так виразно чути їх стукіт. Розумію, звідки цей гул у голові — це вир життя навколо мене. Безмежний бурхливий потік думок, емоцій та голосів голосно клекоче, кипить, дихає. Та я відокремлююся від нього. Перед очима починає мерехтіти, нічого, окрім ритмічного миготіння, вже не бачу. Що це? Все ближче й ближче. Розгледівши, дивуюся. Це білий метелик. Він все нижче опускається до мене, його крила набувають великих розмірів, таких, що весь світ затуляють від мого зору. Суцільний морок… Мамо, мені страшно…


ГРІШНИК Дивлюся щоранку в дзеркало — і мені стає соромно за самого себе. Ніби з паралельного світу, з іншого виміру на мене дивляться зовсім не мої очі, а чужі, вони повні докору і огиди, що мають стосунок до моєї персони. Малюю пальцем на запотілім склі великими друкованими літерами: «ГРІШНИК». Кладу долоню на холодне скло і зверху й до низу стираю написане, ніби за одним порухом зітру всю змістовність цього слова, витру той бруд, у якому по самі вуха. Кого я намагаюся обдурити? Починаю розуміти, що найважча та ноша, яку несеш в душі. Де б я не був, вона нагадує про себе тягарем думок, глибоким пригніченням,що витискає з нормального середовища і викликає бурю ненависті до самого себе. Констатую той факт, що я приречений, як людина, що сидить у камері смертників. Кожен вибирає, чи брати гріх на свою душу і я вибрав. Розділити б той тягар, відкраяти хоча б долю з того страшного слова і дати собі спокій. Ночі стають нестерпними. Не сплю я, не спить совість. Ще досі відчуваю на собі погляди людей, що зустрічав за день. Наче їм усе відомо, наче кожен, хто пройшов повз мене, зможе засвідчити той час, коли я переступив межу. Ніби у саме моє єство впиваються вони тим пронизливим поглядом, щоб вивернути мою душу навиворіт і показати усьому світу мою суть, щоб будьхто міг показати пальцем у мій бік і сказати: «Ось він — втілення 137 людської гріховності». Перекочуюся з боку на бік і чую, як тишу в кімнаті заповнюють сотні голосів. Вони носяться з кутка в куток і, як навіжені, повторюють: «Грішник, грішник, грішник…». Кімната немов ожила. Стає не на жарт страшно. Зриваюсь, вмикаю світло, забиваюсь у куток. Цілковита тиша, яку порушує тільки голосний стукіт мого темного серця. Краплі поту проорюють обличчя, по тілу бігають зграї мурах, а в очах — кольорові кола, мабуть, саме це називають божевіллям. Найгірше те, що це не сон, це жорстока реальність, і я беру у ній участь. Знову неприємне відчуття: за мною стежать. На стіні висить образ Ісуса. Його пильний погляд, що живіший за найживішого, перепилює моє нутро. Гримаса болю на його мученицькому обличчі промовляє громовим голосом: «Це через таких, як ти, мене розіп’ято, я пішов на смерть, щоб врятувати твою нікчемну душу». Вириваюся на вулицю, в безодню глухої ночі. Ледь стримую себе, щоб не закричати з відчаю, зі страху і просто з болю, що пожирає ту «нікчемну душу». Це знак, що я повинен покаятися, як християнин. Розказати Богу, що я накоїв, і полегшення зразу прийде, як світанок після довгої смутної ночі. Знаходжу в кишені ключі від машини. Гуркіт двигуна розганяє дрімоту. Виїжджаю на трасу, назустріч прощенню.


ДУША Ступаю на занедбане подвір’я. Оглядаюся навкруги, а навколо вітер виє вовком, розносячи тугу пізньої осені в нетрі людських сердець. Б’ється той вітер, як в пропасниці, шматує вершечки голих дерев та переносить купами напівзогниле листя. Стою, втупивши погляд у вхідні двері будинку, що колись служив мені «домом». Моя душа тут, бо там всередині, в отій зашкарублій халупі ще стукотять два сердечка, що є часткою мене. Чую, як за плечима скрипнули ворота. Не озираюся. По тяжких кроках та періодичному посопуванні носом упізнаю цю особу. Колишучись, як корабель під час бурі, проходить повз мене п’яна постать, яку я колись величав батьком. На мить призупиняється, втуплює захмелілий погляд в землю і так стоїть. Сцена мені доволі знайома, мимоволі осміхаюся, та думка знов лине до тих двох сердець, що там, за обшарпаними дверима, і усміх зникає. Із собачої буди, що стояла оддалік, висунулася голова. Собака ліниво гавкнула. Постать нарешті одумалася і, незграбно перебираючи ногами, продовжує свій шлях до входу. Йду за нею. Заржавілі завіси жалібно заскрипіли, доповнюючи тужливу пісню вітру. На мене війнуло вогкістю і цвіллю. Нічого в цій помийній ямі не змінилося. Такий же смітник, як і колись, коли моє тіло було ще частинкою цього світу. Опираюся на двері і з глибоким презирством дивлюся на ту особу, що всілася на стільця і почала видобувати з торби свій «хліб насушний»: пляшку горілки, рибну консерву, півбуханки хліба. Зрозуміло, забава продовжується. Когось кличе. А-а-а, з сусідньої кімнати входить «мама», ще одна персона, яка в мене викликає огиду й ненависть. Зібралося чортове гніздо справляти п’яний молебень щоденний. А нікого не забули запросити до свого святкового столу? Я в розпачі з’їжджаю спиною по дверях і сідаю на прогнилу підлогу. Ось полилася в пластикові келихи свята вода. Сцена мені доволі знайома. В кутку кімнати чується скиглення. Я здригнувся. «Заткайся», — хрипить п’яний батьківський голос. Тиша, а потім ледь чутне схлипування. Підводжуся, сідаю навпроти того кутка. Ось вони, заради кого я тут. Четвірка голодних очей впиваються в хліб, що на столі. Два маленьких висохлих тільця забилися в куток, як миші. Очі у них глибоко запалися, від недоїдання вилиці повиступали так, що можна було би порізатися. Старшенькому — сім, молодшому — чотири. Ці два янголята сидять і тільки ковтають сльози. Бояться навіть ворухнутися, бо знають, що якщо батечку щось не сподобається, то він їх жорстоко поб’є. Мені підступає важкий клубок до горла. Хочу пригорнути своїх братиків, захистити, нагодувати їх… та не можу. Сідаю поруч. Колись я міг стати їм на захист, міг вгризтися тій наволочі, що зараз впивається з мамулею, зубами в живе і приймав всі побої на себе. Тепер не можу. Дивлюся на це все божевілля і чекаю, коли настане їх час.


У старшого очі горять вогнем, вони повні щирої дитячої ненависті. Він міцно зціпив зуби і готовий вовком накинутися на тих нелюдів, що не дають їм поїсти. «Дайте хліба»,- цідить він крізь зуби. «Дайте нам хліба»! — вже кричить і аж захлинається гнівом. Тато озвіріло глянув у їх бік, взяв пусту консервну бляшанку і щосили метнув її: «Заткайтеся, недоноски. Повбиваю». Меншенький знаходить бляшанку і починає вилизувати залишки. Поранивши щоку до гострих країв, навіть не помічає, що впивається вже власною кров’ю. Мамуля з тої картини зайшлася реготом. Мені боляче, не можу дивитися. Спорожнивши пляшку, батько волочить свою бестію до ліжка. Я мимоволі стискаю кулаки. Їм ще любощів закортіло. У дітей на очах відбувається п’яна оргія. Боже, не доведи, щоб на світ з’явилася ще одна мученицька душа, що має конати серед цих потвор та подихати з голоду. Краще хай родиться мертвим та не бачить цього грішного світу. Старший бере молодшого за руку. Вони тихенько виходять на вулицю, прихопивши з собою окрайчик хліба, що залишився. Іду за ними. Обоє знаходять собі притулок в собачій буді. Жулька радо вітає їх, лизнувши кожного в лице. Старший відламує скибку хліба і дає молодшому, потім ще одну і протягує Жульці. Та з великою обережністю приймає дарунок, ледь притиснувши його зубами. Ще шматок залишив собі. По короткій вечері, підгорнувши коліна під себе та притулившись до собаки, хлопчики заснули. Та, не позбавлена материнського інстинкту, 139 починає їх вилизувати, як своїх щенят. Господи, сліпий Ти, як зимова ніч, якщо не бачиш такого знущання над своїм творінням. Лягаю горілиць на холодну землю, мені й так байдуже. А наді мною важке похмуре небо, і вітер ганяє, як навіжений. Лежу, чекаю. Через деякий час тужливе собаче виття рознеслося передмістям. Гірку, повну жалю пісню підтримали бездомні пси. А хлопчики цього вже не чули. Вони міцно спали…


Яна Боднар Поетка, студентка ТНПУ ім. В. Гнатюка, філологічний факультет, відділення українсько-польської філології. Народилась на Теребовлянщині (19.01.1991), закінчила Острівецьку ЗОШ 1-3 ступенів.


КОМФОРТ Брак слів легко заповнюється безглуздим знаком мовчанки. Розхристаність душі можна приховати вдало підібраною маскою, навіть колір сумних очей забарвлюється в жовту меланхолію при допомозі одних тільки думок. А там, де вчора росли маки, сьогодні якась стара палить свічку, пустку і фото… Скрип підсвідомості і потоки дверей. Лаура вийшла заміж з любові, але її чоловік, людина з розладженою нервовою системою… Телевізор в напівтемній психіці історіями вкрадених життів розривається… ХТО ТАМ???

*

Кожного разу, коли ти приходиш, дощить. Шум монотонності грається в сірих тонах. Ти, мов ілюзія, фотозгадка на мить, Я ж тебе хочу втримати в своїх руках. Холодом вулиць, руки просочені небом, Можеш зігрітись, я з серця здобуду тепло. Тільки, будь ласка, не йди, не зникай так, не треба, Не розбивай мого всесвіту змарене скло. Знов усміхаєшся так по-дитинному щиро: «Все буде добре, — шепочеш, — життя пройде з тузом!» Всесвітом моїм, благаю, будь моїм миром, Лиш не зникай, лиш побудь ще зі мною, МУЗО. Плакала тоді замало, тікати від тебе подалі вихід, ні? Скидала свої сукні, замотувалась у твої сорочки… Закреслювала свої будні сірі на твої ж, коханий, вихідні Наївністю грався моєю, тішилась, жила в тюрмі — маленькій бочці.

141


ЩОДНЯ змінювати в собі “щось” важко молитви плачі прокльони доженуть нас завтра за ранковим чаєм а глибокі самоаналізи каліцтво науковості ковтаються смачно з якоюсь маловідомою найекзотичнішою стравою народів Сходу газети сигарети мінєти останні пропозиції від хворої на венеричну заразу поношеної проститутки заглушуються запахами шаурми і поту потоки бруд голови асфальтом розшарпують землю плачутьсміютьсячитають про високе створене в підпільному видавництві хворим на голову поетом котрого вигнали зі спілки за пияцтво мистецтво клятви блядство замішані в неперевершений коктейль зі смаком гмо і черешень продаються за срібняки в бактеріях від немитих пальців треба дивуватись дивоватись дивитись і так щодня

ВСЕ ПРАВИЛЬНО Все правильно, давай стрибати в прірву, Не говорити, не дивитись, не… Дзвінки мобілок тиші не обірвуть, Дурна прив’язаність за місяць та й мине. Я не читатиму нотацій вірності, І не чекатиму: повернешся чи ні? Збираю в пригорщу недопалки із гідності, Помити б попільницю від брехні. Впиваюсь димом, млосністю отрути, Читаю Кафку, нюхаю печаль. Все правильно: коли б тебе забути, Спаковуй речі, мій химерний жаль.


*

Мала своє місце знала напамять твої фантазії Кожен дзвінок вичікувала припильновувала радо Боялась кожної забави чи оказії Інтуїтивно бачачи там зраду Я егоїзм твій випила до дна не раз заплакана в кутку лежала В квартирі без тепла холодній від обманів Сміявся дзвінко так очима темними їх чуєш я кохала Марила снила ними і не раз ножа руками терла гострі грані Ти мій скелет в он тій червоній шафі ти мій невільник, раб Не відпущу ти будеш довго нудно відмирати за кожне Недоречне те люблю за мої сльози і за купи зрад Ти куриш? Ні? А я палю від того що була така щаслива Маленька смерть щоранку з нікотином запалена отруює Життя Дотравлює все що могла зробила Моє диво Де ти? Плакала тоді замало тримати тебе мала триматись Зараз моя пустка у твоїх фотографіях блукає маревом Якби я мала шанс з тобою не спізнатись Я б вибрала його ти чуєш і спалила твоє життя своїм заревом

*

Такими несправжніми ми були ще вчора: Новонароджені клони суспільної матриці, Дні схематично підпорядковані меті, Філософські висновки для когось зовсім нематематичного. Прорахувати наступний подих важче з кожним кроком, Інструменти ріжуть механічно, Машинно друкуючи непотрібні протоколи. Відштовхнутись неможливо…. Прив’язані. Такими природними ми будемо завтра. Кожен у своїй золотій соті. Викрутки і маршрутки, як звичайне У створенні щастя. Стервозно вишукані усмішки Холодно обніматимуть нових перевертнів. У світі недолугому життям Верніться… маренням про волю.

143


ХМАРИ В Тернополі дощить, в Тернополі весняно. Загублені стежки знаходяться очам… Брунькуємо думки, хіба їм не зарано Стирати свою сталь, даватися рукам? Молитвами суворими вже відмовчало небо, А зараз хоче оплесків від спілого дощу. Гримить, руйнує, косить звичні греблі І пахне зеленню помитого хвощу. В Тернополі з несправжньо сірим фоном Ми проростаємо на грунті із брехні. Рукогіляками здираєм небо з трону, Щоб знову впасти гниллю до землі. На мозолях читаємо подяки, Натомлені за дощ, з усмішкою в вікно. Так солодко «не тим» себе картати, Добром за зло… добром за зло… добро...

*

Згіркле повітря пропікає горло в тому місці, Де мав бути видих… Хтось колись вже пройшовся по лінії серця Гострим словом… Кожен день із життя Для минулого…. майбутньому виклик… Плазування «зарах» до ходьби вкотре Знову…..

ДО…. Коли змінюється світло на сутінки, А сонце, плавно коливаючись в небесному Морі, Засинає під спів вітру. Коли після поразки усміхаєшся Розбитому відображенню в дзеркалі. А китайці за сотні світу Придумують нові винаходи… Коли хтось випускає з себе останній дух, А через милю народжується новий крик. Коли в сіре від смогу та викиднів місто Приходить весна… А хтось вкотре підкорює вже осідлані Вершини, Чи не час задуматись, скільки кроків вже Встиг зробити до…..


ЕМОЦІЇ Між подивом і страхом Тягнеться нитка. Ми такі різні… Та всі Баланс тримаємо. Між гнівом і презирством Лише опущені куточки губ І… Більше нічого. Між стражданням і радістю Тільки очі. Але як вони блищать!!!

В МУЗЕЇ На пишних покривалах спалень королів припали пилом безсоромні ласки. Екскурсія недорого, оглядини гріхів, прохання “не торкатися до маски”. Підступністю солодкою завіси не затягнуті, ШПАРИНИ ПРОСЯТЬ “ЗАГЛЯДАЙТЕ ПИЛЬНО”. Туристи з марева до істинності прагнуть, Вони ж до об’єктивності не схильні. Затерта міць на зброї пахне потом, тунелі вогкістю пронизують кістки. Обпечені давно заскнілим гнотом, туристи вперто йдуть на спалені мости. Фальшива зацікавленість картинами, що у XV були за шедевр, в мистецтві тільки-но відкритими вершинами. Про них забули...не в ціні тепер. Контрасти ріжуть очі сильно, від КИМ я Був і Де межа? Та королі давно вже вільні А ТИ?

145


ГРА *ПОЛЮБИ* Зелені штори на шматочках неба, закритий світ від доторків німих. Мені тебе так сильно зараз треба... Прошепочи *пробач* і обійми. Бракує слів, бракує теплих фраз і з пам'яті запущених моментів, стираю сльози із малих образ для усмішок майбутніх компліментів. Шукаю поглядом проміння золотого — погріти руки від самотності обійм, а нишком мрію про відкритість того, що так шалено полюбити вмів. Холоне чай ще ненадпитий мною, мовчить мобільний, абонент не спить. Я понад міру захопилась грою, Мені б ще раз по рівнях всіх пройти.

*

З усмішкою в сльозах, Слова, як символ віри, Охоплюють повільно, Розлазяться у міміці Забутих вже думок. З усмішкою-сльозами Кидають мрії в прірви… А ми ж до того неба Дістатися могли? Не хочу бути ворогом, Не можу далі плакати. Своїм залізним молотом Убила я удачу. Символіка скритості, Як знаки безнадійності, У людській тоне дикості З проханнями до вірності. Ми — символи невігластва На світу карті вічності, Вмираємо у зрілості З усмішкою в сльозах…


Анастасія Папуша На межі між університетом і школою, розколом і пієтетом, самовизначенням і самозреченням, реченням і значенням. Поетка, атеїстка, цинік, неврівноважена. Загалом — дуже приємна дівчинка.


А ВІН БУДЕ ВІЧНИМ Поламані крила – не вирок для мого ангела. Він виник у снах ще задовго до тебе. Він – мій бог, він – мій світ. Він – зрада. Кого я зрадила? Тепер – океан з відображенням цього чужого неба. Сірими стінами проти мого вікна Його притисли до хмар. Він не вміє пручатись З ним – я є, я живу. Без нього – мене нема. Щоб не боляче зовсім - просто треба сміятись. Сірим снігом плаче без нього моя планета, Пливуть закинуті чайки без кріплення і вітрил. Помиратимуть з ним його перші й останні сонети, А він буде вічним. Дарма, що тепер без крил. 2008

І МИ ВМИРАЄМО… Сімнадцять раз молилась перед вікнами, І ще чотири – вранці, пошепки. В неволю загнана чужими стінами У незнайомих різдвяних кошиках. Летіла, зранена, скляними крилами А раптом впала. І може б вижила, Якби не вражена отими стрілами, Що ними ночі за мною стежили. І сміх крізь сльози: кудись тікаємо, Неначе нам все життя приснилось. Усе минуще. І ми вмираємо, Хоч я сімнадцять разів молилась. 2008

149


*

Якщо я помру, не думай вертати у літо. Хай запахне в закритому дзеркалі ладаном. І не принось мені осінню втомлені квіти, І не приходь, коли дощ буде зламано падати. Коли я помру, то вдарять останні морози. З повітря вимерзне запах прощання зі світом. Я повернусь, - обіцяю – по нашій старій дорозі, Щоб холодом синіх очей тебе трохи зігріти. Нажаль я помру. і напевно востаннє Сонце світить теплом у вже мертвих очах. Мені не боляче: полегшене зітхання Завмерло на зіщулених плечах. 2008

*

Спалила ніч безсонні павутини, Посріблені топазові мости, Заґудзувала втомлені судини І вже несила нищити листи… Навколо стало трохи більше світла, Іскрились стèжки, марячи дива. Покрилась інеєм моя стара палітра зима 2010

ЗЛАМ ЛИСТОПАДОВИЙ Мені ґвалтували душу ваші борделі. І я обіцяла курити – до листопада. Кава згоріла, вимкнули світло, скрипіли двері, І тільки дощ за вікном безнастанно і гулко падав Бруківка поламалася навпіл – вода і кроки Просипáлись в шпарини неминучості та гріхів, Задимлені вікна хиталися в різні боки, Кожен порятувався – хто тільки як умів. Завмерла сповідальна тиша коло стелі, Блювала чаєм, сном і срібним зорепадом, щоб розчинити меcу в акварелі… І що мені до того листопаду? 2011


*

Ти начебто знав, та не каявся, щоб померти, і була після тебе проза - спустошена амальґама. Кипів під мостами, солодкий, сліпий, обдертий смак поминального ладану і Корану. Осінь прийшла невблаганно: дощі і мряки Тільки встигай спускати дешевий рябий рукав і малювати на голому кахлі екслібриси й знаки, і псувати димом і градусом ноти моїх октав. 2011

ATEO Слабкими венами дихали наші душі, Потай читала молитву, як начебто справді вперше. Свячена вода, налита по вінця в калюжі, Текла замість крові, до біса артерій подерши. Цілі сузір’я згасали на користь раю, Ставало страшно і ницо, як перед судом. Людей налякали пеклом, мов дику зграю, Що готові були свою віру змішати з брудом. Вголос Коран читали, як колискову, Блазнювали, божились, каялись і клялись. Я цитувала безбожникам Гумільова, І сповідала, як в церкві, щоб відреклись. Мене обіцяли вигнати з раю і вбити, Таврували на плèчах заповіді і псалми. Чекайте, віряни, я ще не встигла як слід пожити, Стратити встигнете завжди в клубі «думай-як-ми». Я читала вам на ніч психологів і поетів, Дисертації і дипломні світил науки, Мене зупиняли зграї святих еґзеґетів, Кричали, кидались камінням, хапали за руки. Було боляче й страшно дивитись на вас, нужденних, Що вторгували за душу сто грамів м’яса, І тепер, не ховаючи навіть очей шалених, Судомно і похапцем обридлі знімали ряси. Я сміялася з них, сповідала їх і дивилась, Як вчорашні віряни палили Святе Письмо «Атеїстка триклята» - на мене вже хтось молився, І скидав із плечей столітнє своє ярмо. 2012

151


Ірина Вихрущ Поетка, студентка ТНПУ ім. В. Гнатюка, філологічний факультет, відділення журналістики.


ВОКЗАЛЬНА ЕЛЕГІЯ 1. Я люблю покидати це місто: Чути віддалений присмак Ранкових перонів. І свіжість П’янкої свободи Там далі, за його межами. Помічати сонливу втому. І, розжовуючи цедру лимонну, Я люблю не відчувати Гіркоту міської оскоми. І за��ізнюючись на поїзд, Пробігаючи поміж Матюкливих, старих дідів, Заглядати до вагонів. А потім, нарешті усівшись, Видивлятись в туманній сірості Тьмяні вогні семафорів. Я люблю покидати це місто, Із шаленим разючим тріском Залишати його закапелки. Кожен раз, ніби навіки. 2. Тернопіль-Харків. Кава — чай. Затяжка за затяжкою. Моя маленька дівчинко, А ти шукаєш щастя? Купе волає смородом І затхлими речами, І довгою дорогою — Колійними рядами. Моя маленька дівчинко, Ще твої сірі очі Не стомлені тривогами, Не потускнілі баченим. Ще п’яний гомін в тамбурі, Й твої промерзлі пальці Вистукують мелодію — І божевільні танці Кидають знов у спогади. Занурені в безсилля, В купейних авангардах,

153


Такі ж, як ти, шукають Цю втечу від реалій. Хіба тобі не важко, Моя маленька пташко? Так загадково й дивно Зникають знов за обрієм Твої дитячі мрії. Тернопіль — Харків. Кава — чай. Затяжка за затяжкою. Моя маленька дівчинко, Ти ще шукаєш щастя? 3. Пам’ятає… ..те, коли була зима, коли брунатночорного снігу торкалися підошви мого взуття? І коли сіра пелена затуляла очі потягам, котрі летіли в ніч. А мені здавалось: не протяги із провулків затягували у свої чорні легені людські голоси й відлуння свята, а Ви. Так рвучко й вільно дихали. Знає… ..те, як важко стояти на пероні того вокзалу в тому місті, де більш ніколи не з’яви… ..шшшш... Не з’явитеся Ви?


*

Допивай Свій зелений чай, Впивайся зубами У спокусливо соковиту Нижню губу, Як вмієш, як робиш завжди, Коли відчуваєш Нестачу слів. Я погляд не відірву Від того останнього танцю Моєї надії, Що кров’ю стікає На твоїх устах. За трунком Зеленого чаю, — П’янію. Оголюю шию — Кусай!

*

Вулиці втікають Артеріями-венами Великого живого Міста-звіра, Що гуде, бо Судини закупорюються Зранку, в обід і Приблизно о 17 вечора, Перенасичені металевими капсулами і Спітнілими дрібними організмами, що Народжують та руйнують Великого-живого Міста-звіра. Зранку, в обід та Приблизно о 17 вечора У його артеріях-венах Підіймається тиск, Болить-розривається Центральна ратуша, а У барабанних перетинках Вибухає музика із Вечірніх кабаре, кафе, пабів та Ресторацій — це вечір. І Потік організмів, Їх метушня та Шумливий вихід назовні, — то

155


Початок літньо-місяцевих Менструацій Великого живого Міста-звіра. Влітку, коли відключають воду, і Вона не омиває, Його розлоге тіло наповнюється Запахами мертвих, живих та Напівмертвих організмів, їхніми Відходами та відходами їхніх Металевих капсул. У Тому смороді та нечистотах, у Ранішніх та вечірніх зорях, у Менструаціях та головних болях, у Піснях під гітару при вогнищах Прокуреними голосами натягненими, Велике живе Місто-звір, Заглядаючи у Небесні проруби, Чекає віддано більш Холодної осені прихід.

*

Коли протяги настільки сильні, Що пригортаєшся до стін, Холодний травень не зігріє, Залишить згадку про усіх, Хто був в житті, хто десь існує, — Не тут, не там, а в голові. Ти пригортаєшся до стін, Бо протяги збивають з ніг. Твій знак землі, тому статично Ти залишаєшся без змін. Ти проводжаєш на перонах, Прощаєшся у світлі фар. Життя повільно так проходить, Без актів — лиш один антракт, Загорнуте у простирадла Залишене на протягах.


*

Мені болить у грудях Мабуть розростається серце Смішним втім напрочуд Відвертим Вривається в спалене місто Не менш знеможений Серпень Твої вуста привідкрито І шепіт заледве чутний Тебе кохає спека І пульс проростає ніжний Твій у моїх передсердях І правдиво так світять із неба Білі плями жаркого тління Відцвітали по весні дерева Вицвітає сьогодні літо Кров кипячена У венах Рух міст їх вокзалів і вулиць Мені не злічити напевно Ти їх відвідала знову Перед спекотною смертю Розплющуючи під вечір Очі-вогні семафорів Зустрічає залізниця Запізнілий за рухом Потяг Мені болить у грудях Мабуть, розростається серпень Твої вуста привідкрито І більше не чутно серця

157


*

Торкаєшся зіницями неба, Воно спіле. Як яблука, Наповнені соком, Звисають із нього Вечірні зорі. Вогко й розлого Стелиться дим від багаття. Так іноді стелишся ти Біля ніг. Чужих. Не потребують слів Вуха. Вони взагалі не Потребують слів. Нічиїх. Навколо лиш присутність Літа. На узгір’ях дивні Відблиски спекотних днів. «Ми всі живемо, всі ми помремо», — Шепоче зім’яте жарким віддихом Листя. Воно ж бо знає це Найкраще від усіх, Бо при осені зімліє та Загине. Спалене тихцем Двірниками в місті.


*

Я стільки сил не маю, Як здається. Щодня пустеля Без води,пустеля Виснажує не жар І не піщані скелі, А безкінечність простору, Його, мабуть, безвихідь. Ви вибачте, Я стільки сил не маю, Як вам здається. Я вас підтримую І вас я проводжаю, Цілуючи на спогад. Ви з життя Мого повільно йдете. Фата моргана у моїй пустелі Ви всі. Я сил не маю стільки, Здається як. Провідуйте мою самотність. Я вас любила, я трималась вас, А ви відвідуйте її За просто так.

159


Богдан Боденчук Поет, критик, студент ТНПУ ім. В. Гнатюка, філологічний факультет, відділ російської філології.


*

сьогоднішній день розстріляний мною якщо матюкаюсь значить молюсь до свого бога вночі стою і курю на балконі я не мартін лютер кінг але я стою один як і він і не знаю що зараз буде насправді цигарка палить мене а не я її насправді цей день як відірваний ґудзик і чуже мені місто знову забирає тебе забагато брехні у цьому дні в якому я народжуюсь і помираю знову чекаючи від тебе новин навколо тіла людей пахнуть потом і заводами в сирії смажать каштани коли я відкриваю вікно і викидаю себе в вечірні самотні вулиці лечу чи падаю кожного вечора вибираючи іншу дорогу я ж для тебе просто п'яний закоханий поет людина яка вміє красиво говорити ти знаєш як пахнуть сльози? вони схожі на звук коли в листя падають люди і каштани в іншому місті ти ходиш по жовтих сухих долонях із лініями одягнена в осіннє пальто викидаю свої дні вірші мрії можливо хтось їх знайде і я воскресну у твоїй пам'яті знову мої легені п'ють дим і я брешу самому собі на безкінечних німих вокзалах насправді я розумію що ти вже не належиш мені навіть на всіх мовах світу але сідаючи у це таксі знову брешу втомленому таксисту із чорними вусами що у мене все добре

161


*

зачиняю двері за собою ти знайдеш себе у рядках віршах присвячених тобі як хтось знаходить вагон на залізничному вокзалі скільки ще раз буду вдивлятись у чужі обличчя чужинців шукаючи твоє дивитись як вулиці стають порожніми коли падає дощ їхати в жовтій маршрутці і писати твоє ім’я на запітнілому склі скільки? чекати листоношу що розносить осінні листи так вишукано наче офіціант несе каву у львові знаєш я не люблю пусті слова не люблю як скриплять двері твоєї квартири коли їх зачиняєш наче востаннє і не люблю цю осінь в якій так мало тебе

*

а сніг сьогодні цнотливий? кинь словом у мене один подих побитого повітря піднімаючи прапор не відчув себе патріотом навіть пошепки у горлі навчи мене молитви світ сьогодні дитина простіше бути німим чи мовчати місяць потрібно забути колір волосся як запах радянських туалетів дитино дай мені долоню я почитаю і піду допоки падає дощ і в мене мокрі ноги?


*

скільки ти пам’ятаєш імен коли зранку босі ноги торкаються холоду хтось розсипає сіль відкриваєш двері одні одну а за ними інші говориш посередині як легені напівпусті до напівповних і дотик твій для мене вірш і слово на сніданок

*

твої лінії мій вавилон міста вокзали без тебе не ті забираю з цигарок життя починаю насправді цінувати те що майже втратив в цю ніч що захована в череві сомів чекаючи на тебе ламаю годинник бо час тепер не має значення давай зупинимо цю весну у кроках коли ми губили слова як осінні гроші і наше мовчання слухаючи шепіт чужинців на залізничних вокзалах знай якщо я втрачу пам’ять то ти це все що залишиться в ній назавжди

*

Вона зайшла у церкву і побачила, Як стоїть апостол Павло, а поруч Петро, прикриваючи очі рукою. Їй здавалось, що до неї прикуті Всі погляди, ікон, людей і Павла. Наче дивляться через вушко голки… Сьогодні Великдень, свято у православних. Серед церкви стоїть Христос, тримаючи хрест, Віруючі тримають свічки, відчуваючи запах ладану. На пальці їм падає розплавлений віск, Вони стискають зуби і дивляться у центр. Вона, оминаючи Петра і Павла, підійшла І поставила свічку за мене.

163


*

проходиш не промовивши жодного слова мов місто за шклом маршрутки не вимагай від мене правди є люди що вірять у мрії для них сни насправді і є реальність сто міст без мене твої лінії вулиці очі теж долоні ще пам’ятають тепло твоїх це відчуття наче тримаєш чашку кави коли холод огортає тебе голови пусті мов квартири не можна заздрити щасливим бо навіть в їхніх зіницях ховається сум і плавають космічні риби майбутня осінь мала цілувати твої уста але згодом вона лиш розстрілювала мої думки колючими каштанами

*

у цей вечір залишив себе половину в іншому місті у тамбурі вдихаю туман хитаючись ніби п’яний зустрічаю випадкові обличчя моїх священиків котрі теж виходять курити із їхніх уст лунає сповідь тільки вже у мою сторону все що чекає мене в кінцевій точці це тільки травневий сніг змучені обличчя таксистів і відчуття наче ти це пластикова пляшка що кимось вже навік спустошена


*

У реченнях твоїх відчув себе давно вже зайвим Ведмедиця велика гра��ться з маленьким ведмежам Чумацький шлях захований в моїй коробці сірниковій Ти в текстах у фонемах і словах Вже вулиці нічні пусті як сни замок квартира Лиш кроки ще говорять про життя Впустивши в себе образ твій собі я брешу Дивлюсь у дзеркало напившись вже сповна І дні мої лиш згадую по шрамах Як подих входиш у вірші Твоя байдужість рівноцінна тиші Не пропонуєш вже квиток Зробивши крок ковток ми пили ранок Я заздрю рікшам анархістам і бомжам Моя голгофа стомлена розп’ятими думками Я закриваю двері в власний храм

*

Я говорив в твоє руде волосся Андрухович теж В моїх легенях цвітуть індійські сади В його плавають риби і слова Ми їли воду Пили хліб Входили у вікна Виходили через двері Вбивали цвяхи Слухали вдихали вдягались у зиму Дивились на ту сторону місяця Де дві душі загорнулись у хмари У футболках ЧЕГеВАРИ І дихали Дихали Дихали Дихали Дихали Революція розпочинається з подихів З індійських садів З слів випитої чарки з тебе Я не говорю що моя країна хренова Просто хочеться жити краще Вони задихались від запаху марихуани І корупції А волосся мовчало мовчала мовчали мов…..

165


*

М. Судовій Я був, Коли не було нічого. Я не Бог, Але був. Я бігав за мамонтами, Бив трамваї. Я був індіанцем, Коли їх ще не було. Бігав за трамваями в Інфузоріях тапочках. Під колесами лежали колії із Твого світлого волосся, у місті Львові. Курив вірші і видихав xмари. З Дон Кіхотом пив пиво. Закидав зірки в небо, через Озонову дзюру. Потім трамваї з мамонтами Бігали за нами, А ми писали фонетичну поезію і Створювали слова. Дон Кіхоте, ти крутий, та Судова крутіша. Вона ще не народилась, а Її вірші знають всі. Вони генетично закладені у нас в крові. Трамваї їздили по моїх лініях на Долонях. Ми боялися мамонтів і Чекали, коли вони повмирають. Чекали, коли народиться Судова І зачитає вірші. Чекали, коли буде все, Але вже не буде нас.


Л .О. М. — 1, 2, 3, чи ЛОМ — 123

Все, що людська свідомість може усвідомити, вона може досягнути. Клімент С. Якщо задати питання поетам сучасної української літератури: « — Чи є в тебе вірші без розділових знаків?», більша половина відповість : « — Звичайно є!». З чим це пов’язано і чому? Давайте розберемось, що таке розділові знаки і яке їх значення. Отже, розділові знаки — сукупність графічних знаків, що не належать до абетки даної мови, а слугують засобом відображення тих ознак (чинників) писемної мови, які не можуть бути передані літерами та іншими писемними позначеннями. Розділові знаки це — відповідники в письмі ритмо-інтонаційних елементів живої мови. Ритм — це поділ мови на шматки, більші чи менші. Коли головна роль ритму — розчленовувати мову на частки, то інтонації — визначати їх деякі внутрішні прикмети, тобто значення. Як відноситься до питання про потрібність розділових знаків Юрій Романович Завадський? У статті Наталії Чорної. На запитання « — Чи є в тебе вірші без ком та рим, а є з розділовими знаками. І кожному з тих розділових знаків ти надаєш якесь особливе ситуаційне значення...». Відповідь поета «— Не тільки. Знаки є значимими на рівні літер. Кожна 167 літера для мене — це вже певний образ. Хай він близький до нуля, але він є. ….» («Вільне життя плюс», №38). Поет має рацію про рівність знаків та літер. Наведемо приклад. Якщо написати Л. О. М. — 1, 2, 3, з розділовими знаками, то ми прочитаємо окремо Л [Л ], О[О] , М [М] і окремо 1(один), 2(два), 3(три). Напишемо без крапок і ком ЛОМ – 123, тепер в нас з’явилось слово ЛОМ [ЛОМ] і тризначне число 123( сто двадцять три ). Або згадаємо простий приклад з казки «Дванадцять місяців», речення принцеси «Казнить или помиловать»: від постановки розділового знаку буде залежати життя людини, і речення набуде зовсім іншого змісту (вирішувати вам). Розділовий знак може використовуватись для інтонаційного вираження певного слова чи словосполучення, на що поет хоче звернути увагу, зупинившись на певній деталі твору. Адже інтонаційно, коли ми читаємо вірш, то там, де поставлена кома, ми робимо меншу паузу, де крапка чи тире — більшу. Вага витриманої й послідовної пунктуації в тім, що вона дає можливість читачеві точніше зрозуміти думку того, хто пише. Багато молодих поетів на запитання: « — Чому ти пишеш без розділових знаків?», відповідають: « — Це якось модерно… Можна виділитись поміж інших авторів». У сучасній українській літературі з’явилось настільки багато віршів без знаків пунктуації, що тепер виділяються тільки ті вірші де використовують: крапку, кому, тире, знак питання, знак оклику і таке інше.


Якщо подивитись в історію літератури, першим хто зовсім відмовився від пунктуації, як засобу регулювання ритму вірша, був Гійом Аполлінер у поетичній збірці «Алкоголі. Вірші 1898— 1913 років» (1913). З чим це пов’язано? Поет вважав, що читач має сам відчути ритм, емоційну виразність вірша й створити його синтаксичний та інтонаційний малюнок. Не погодитись з цим важко, навіщо ставити знак і примушувати читати за однією схемою, вже заздалегідь продуманою автором, коли читач сам може регулювати ритміку вірша, кожного разу поіншому. Якщо врахувати, що нашій планеті 4, 5 мільярдів років, а знайденій найдавнішій пам’ятці писемності — близько 8 тис. років,не враховуючи кіпу, то розділові знаки з’явились зовсім недавно. Звідки ж узялися розділові знаки на письмі у нашій мові? Раніше у старослов’янській мові проміжків між словами не було. З розділових знаків уживалися: крапка; три крапки, проставлені трикутником; чотири крапки, розміщені ромбиком. Вони позначали лише членування тексту, зумовлене потребою перепочинку того, хто писав. Взагалі, крапка в нашій мові має дуже давню історію, відома ще в період написання перших книг, проте не завжди вона означала кінець речення. У давньоруських писемних пам’ятках, яким не було властиве членування текстів на слова, крапка вживалася для відокремлення слів і відрізків тексту один від одного. Очевидно, цей знак уже тоді означав паузу, і русичі розрізняли паузу довгу й коротку. Іноді крапка могла означати зупинку в переписуванні тексту, і тоді вона могла стояти будь-де, навіть усередині слова. У XVI ст. вживання крапки було вже наближеним до сучасного, і в граматиці Лаврентія Зизанія (1596) крапка позначає, як і в сучасному письмі, кінець речення. Три крапки, якими сьогодні позначають незакінченість або перерваність висловлювання, пропуски в тексті, вперше з’явилися ще в пам’ятках Київської Русі, проте їх роль тоді зводилася до відокремлення слів чи більших відрізків тексту. Тільки починаючи від «Енеїди» І. Котляревського (1798), поступово закріплюється вживання трьох крапок у значенні, близькому до сучасного. Сьогодні ними позначають, як правило, перерваність або незакінченість висловлювання: раптом... Та годі про це! Іноді три крапки означають паузу в середині речення перед повідомленням несподіваного: він назвав... Оксану. Цим знаком позначається і пауза при схвильованому емоційному мовленні: Я... я... не знаю... Кома (з грец. — чеканка, карбування) — знак, відомий ще староукраїнському письму XIV—XV ст. Функції коми тоді майже не відрізнялися від крапки, і лише поступово, у граматиках Лаврентія Зизанія (1596), Мелетія Смотрицького (1619), художніх творах XVIII ст. кома починає трактуватися як знак, що виконує інші, багатогранніші, ніж крапка, розділювальні функції в текстах. Тире (від фр. tirer — тягнути) — розділовий знак у вигляді горизонтальної риски — вживається у значенні, близькому до сучасного, від часів «Енеїди» І.Котляревського. І багато


інших знаків, що з’являлись і змінювали своє значення, аж до XIX століття. Якщо мова багато століть могла обходитись без розділових знаків, то вірші поетів можуть теж, тільки потрібно врахувати, що знаки пунктуації роблять текст багатшим, і цим нехтувати не можна. Надзвичайно складно визначити, хто має рацію, але кожний живе і пише так і там, де почувається комфортно.

ГЕРОЙ У «СУЧУКРЛІТ» У розмовах, присвячених сучасній українській літературі, часто критики закидають письменникам надмірність ненормативної лексики розбещеності образу негативного героя із цигаркою в зубах і пл,яшкою пива у руці. Можливо це дійсно так, але треба врахувати і той факт, що двотисячники — діти важкої епохи, реформ, змін президентів, революції. Багато з них народилися навіть не в цій країні, а в УРСР. Ненормативна лексика — це вираження емоцій чи, все таки, «хвороблива потреба в піарі»? Спробуємо у цьому розібратись. Чим наразі можуть шокувати двотисячники? Матюками? Ненормативна лексика давно посіла почесне місце в арсеналі художніх засобів багатьох їхніх попередників, у тому числі й останніх поетів минулого тисячоліття — вісімдесятників, навіть 169 декого з класиків української літератури. Візьмемо збірку С. Жадана «Ефіопія». Відкриваючи цю книгу, зразу зустрічаємо негативні персонажі і вищезгадану лексику та жаргони: «Євросоюзом керує сволота» (ст. 5), «Фігачить по облому/ переборюючи втому» (ст.3) та інші. Головні герої побиті, зламані ХХ століттям, вони «діти робітників, котрі живуть на спальних районах/ сходяться на пустирях за чорними теплотрасами/ і кожного вечора грають від оборони,/витоптуючи траву китайськими адідасами» (ст. 23). Невід’ємним атрибутом героїв є цигарки, трава, сестри, проститутки і «бухло». Їм тільки що і залишається робити, так це «Сидіти й пити своє вино. / Дивлячись смерті в просте лице» (ст.20), «вивчають печальні дівочі обличчя / і курять справжній дорослий табак.» (ст. 25), ніби намагаючись стати дорослішими, «Без зміни одягу й паспортів,/ червоне вино допиваючи з фляги» (ст.30). Вони «юні обірвані королі/ борделів і пивняків » (ст. 39). Можливо, в алкоголі вони шукають спасіння, змогу забутись, позбавитись від всіх проблем, що нависли над ними. Іван Столярчук у статті «У пошуках землі обітованої» писав: «Героїв своїх творів Сергій Жадан, порівнює із чорношкірими африканцями, які, згідно з растафаріанською релігією, чекають на пришестя бога Джа, який поведе їх в рай на землі в омріяну Ефіопію. Щоправда герої книги Жадана свій рай шукають самі. І в наркокур’єрів, і в нелегальних емігрантів, колишніх в’язнів, і в молодих поетів, і в досвідчених повій. Своя Ефіопія. Сергій Жадан розповідає про неї по-різному, але однаково без байдужості


стороннього спостерігача. Провокативно обравши темою своїх віршів пригоди довкола наркотичної речовини, письменник ніби випробовує сучасний світ». Можливо і так, ця сіра маса, давно втративши надію, не добивається кращого життя, а просто чекає спасіння і того, хто поведе їх до світлого майбутнього із цього бруду. Або для них свобода і відвертість — це і є їх щастя? Яскравим образ негативного героя постає в поезії Андрія Любки, молодого, без сумніву, талановитого поета, в його збірці «Тероризм». Часто Любці дорікають за вживання ненормативної лексики, за аморальність. Сам А. Любка у статті «Життя має бути коротким і сліпучим, як кокаїнова доріжка» говорить про ненормативну лексику: «— Зрештою, я не так вже й багато вживаю тих лайливих слів, а коли вживаю, то, на мій погляд, виправдано. Наприклад, не можу собі уявити, якими словами можна виразити почуття людини, котрій на ногу впав камінь чи якій продали галіму траву? Мова — одна, в ній нема жодного поділу, треба об’єднувати, збагачувати мову, а не шукати в ній якісь теоретичні поділи. Мова дає можливість писати про все, вона дає всі варіанти, в цьому її фішка». З однієї точки зору, він правий, в суч. українській літературі повинно бути присутнє все: і секс, і алкоголь, і навіть «лайлива лексика». Бо в такому світі ми живемо зараз! Але де ж мораль, етика, чи потрібна вона сучасній людині? Його персонаж збірки «Тероризм», у вірші «Тичина з Рильським», зізнається про себе сам: «Я голосно матюкаюся, докурюю недопалки…» (ст.3), «Павло з Максимом розпочинають нову пляшку, курва, у мене / Завтра екзамен, я також нестерпно хочу випити.» (ст.3). Але разом з тим, його герой ліричний, зі своїми думками, поглядом на цей світ. У вірші «В’язкий туман, затяжний дощ» герой прокидається зранку і виходить на балкон курити «Мальборо», просто думаючи «…про цей в’язкий туман, про перші ранкові/ Маршрутки, про чергову тріщину в / стосунках.». Його герой викликає у читача до себе певною мірою просто жалість,співчуття. Як зазначив Юрій Завадський, «Андрій Любка грішить участю в поетичних слемах», а чим ще можна заінтригувати слухача, як не ненормативною лексикою? Сам персонаж Любки називає українську поезію «сучою». Його вірші більше спрямовані на усне читання, і тому їх метою, в першу чергу, є шокувати слухача. Олег Коцарев в статті «Поезія підліткового суспільства», що була надрукована в журналі «Дніпро», назвав поезію Любки «потужним піар – наївом». Чи дійсно це так? Напевне, ні. Андрій правий, його ненормативна лексика є засобом вираження емоцій, страждань, переживань. Хоч в деяких своїх віршах він і зловживає нею. Андрія Любку називають «генералом західного фронту», його твори цікаві молоді, бо в них відображене справжнє життя у всіх своїх аспектах і проявах, а не видумане, красиве. Все таки, «Краще гірка правда, ніж прекрасна брехня». Але, як зазначив Юрій Завадський, «насторожує нас в стосунку до творчості А.Любки та його ровесників, – яким чином талановитому поетові не стати


зіркою-одноденкою в українському літературному процесі?». І справді, скільки їх, молодих двотисячників, які самі соромляться себе так називати, поглинув світ гіркої правди. Цього факту з літератури не викинеш, а отже, їхня література, яка порушує всі канони моралі і етики, має право на життя.

171


Стиль 87 Zavadski ver. 30.0 (на основі книги Юрія Завадського «Крик») Автор: Василь Колісник


В "стилі" зайнято шість осіб будь-якої статі. На сцені стоять п’ять стільців. На них сидить по одній особі, та тій, кому не зайшлось місця (чоловік під номером 6) ходить за спинами тих, хто сидить, читаючи з іншими. Ритм повільний. Читачі: Чоловік 1 — чоловік 2 — чоловік 3 — чоловік 4 — чоловік 5 — чоловік 6 — Початок. Виходять учасники, тримаючи в руках аркуші із текстом. Чоловік 6 — Я — стою осторонь. Чоловік 1 — Я, я не воюю. Чоловік 2 — Моє бажання — роздоріжжя, сваволя. Чоловік 3 — Бажання, хворе невідповідністю — Єдина зброя супроти. Чоловік 5 — Здобуваючи крик, залишаю собі зраду, Зрада притягує голод, а голод — миттєвість. Чоловік 4 — Одна річ пояснює іншу. Чоловік 6 — Влада, чоловік 5 — підпорядкування, чоловік 4 — правила. Чоловік 5 — Влада передається з рук у руки, — Коли передостанній ще тримає її в руках, Останній вже тягне її на себе. Чоловік 4 — Час вдаваних змін тягнеться довго, Що забувається справжній смак до життя. Чоловік 6 — Коли довго не пишуться римовані вірші, Почуваю насолоду від асиметрії та свободи. Чоловік 3 — Вже не керую собою, довгий коридор із доґм і норм Вже не має влади надо мною. Чоловік 1 — Алкоголь також має свої імена та присвяти,

173


Чоловік 2 — Як давній друг, що раптом з’явився на порозі, Як книга, яку несила дочитати. Крізь яку можеш дивитися на світ. Чоловік 6 — — Можеш? Насправді можеш? Чоловік 3 — Сеї ночі — жодного алкоголю. Чоловік 6 — — Сі слова нічого не варті! Чоловік 4 — Не загасив світла й дивлюсь на своє голе тіло. Порожнію. Чоловік 1 — Людина, розгубившись, Не може керувати сим світом. Її вірш — намарне; відчиняє двері: чоловік 6 — — Можна? Чоловік 2 — А поза твоїми залізними руками — Солдати, вулиці, бульдозери. Чоловік 5 — Не читаю тепер книжок, Осточортіло. Дивлюсь на книжкову шафу, Як на скелю. Чоловік 6 — Хто я? Чоловік 1 — Я, — припалюючи цигарку, Говорячи цілком правильно, — Не можу. Чоловік 3 — Дорогу, яку пройшов ногами — Не зміряти. Чоловік 4 — М’ясо — твій язик у моєму роті, чоловік 6 — І м’ясо — на столі, під ножем різника. Чоловік 5 — Втікаю від слів, слухаю музику, Не дивлюсь у дзеркало. Чоловік 2- Діалектизми потрібні як екстракт необхідності, Як дієвий антибіотик супроти семантичної порожнечі. Специфіка локальності, коли наодинці з містом, Не спільнота, не сім’я. Чоловік 6 — Забув се місто ввечері, в ліхтарях і тролейбусах. Торкаюся скла, а воно дрижить.


Се місто розсиплеться, як автомобільне скло, Лишень торкнуся. Чоловік 1 — Ти продовжуєш говорити, але я вже не слухаю. Не думай, що твої слова для мене нічого не важать, Се тобі вдалося позбавити їх змісту. Чоловік 3 — Чекаю на тебе, як на останню подію. Чоловік 4 — Раптом — телефон. Чоловік 5 — Завтра вранці все мало би стати іншим. Чоловік 6 — Говориш далі, а я підводжу голову й дивлюся на тебе, Чекаючи, поки ти зрозумієш свою звичайність. Чоловік 2 — — За три кроки від тебе, зачекай, — Чоловік 1 — А ти відступаєш назад, Зі страхом дивишся мені в очі. Чоловік 5 — Я не перший, хто на мить повірив, Що з нічого може народитися щось. Чоловік 3 — Мені здалося того вечора, Що в мене гарячка. Боляче було ковтати та трусилися ноги. Чоловік 6 — — Не думав, що колись зможу так глибоко щось переживати, — Казав знайомий по телефону. Чоловік 3 — Я раніше напивався від впевненості, Тепер — від непевності. Чоловік 4 — Постать переді мною: Незнайомець, добре поголений, В попрасований сорочці, — чоловік 6 — Сьогодні його повинні вбити. Чоловік 5 — Відкриваю записника, щоб переконатися В перевагах революцій... Чоловік 1 — За криком я вже забув, що маю почуття: Відкриті дороги, ключ від хати. Чоловік 2 — Перегортаю записник,

175


Коли не стає сил. Чоловік 5 — Серйозні розмови. Я — малий хлопець, Тато кладе мені долоню на голову, Його пальці пахнуть цигарками. Чоловік 3 — В мене вже не залишилося співчуття до колишніх друзів. Аеропорти й вокзали відбирають останні копійки. Чоловік 6 — Лиш не знаю тепер, як повернутися додому. Чоловік 4 — Я мешкаю в чужій країні, Де автобуси мають інші маршрути. Не розумію, як я міг загубитися. Чоловік 3 — В мене в руці — пачка цигарок. Чоловік 6 — — Я вже й забув, як ти виглядаєш, — Чоловік 4 — Заглядає мені в обличчя чужинець, Витягуючи від мене одну цигарку. Чоловік 5 — — Тут снігу не було сьогодні? Чоловік 6 — — Був. Налетіло багато. Чоловік 5 — Вливаю в себе вино, Як ненависть. Виявляється, можу говорити дурниці, На заздрість поетам, Як сніг походить від води, І лезо — від крику. Чоловік 1 — Люди зо зброєю: — Вірші можна писати олівцем, На старих ґазетах, кривавих сорочках, Вугликом на бетонній стіні, В окопах, Коли на тебе плюють І стають чоботами... Чоловік 2 — Накриваю долонею шклянку, — Там метелик. Відберу долоню — Полетить.


Чоловік 5 — ...Бо майстерність — се та ж правда, Тавтологія, жарґон чи збіг приголосн��х... Чоловік 2 — Дівчина, в білому, В неї срібний метелик у вусі. Чоловік 6 — — От він, проклятий, — думаю. Його білі крила — Холодні вечори, сведер на плечах. Чоловік 1 — Я намагаюся пробудитися, ніби сплю. Чуже волосся — в долоні. Чоловік 3 — Ходять за мною твої есемески, крок в крок. І мовчати не хочу, та й сказати тобі нема що. Чоловік 4 — Цілий день сьогодні — ранок. Холодна мряка, краплі висять у повітрі. Порожній осінній простір. Чоловік 5 — Людський череп, — Такий самий, як усі інші. Чоловік 4 — — Закрий очі й розслабся, відчуваєш? Чоловік 3 — — У нас осінь з меланхолією. Чоловік 6 — — Се в мене тимчасова криза... Чоловік 1 — — Непослух — покарання? Свобода — як привид? Чоловік 2 — Людина, за якою женуться невидимі пси, Озирається щоразу, Ніколи не втрачає пильності, Ніколи не полишає хвилюватися. Чоловік 5 — Йому не пасує називатися героєм, спасителем, пророком, Бо його смерть запрограмована, Безумовна. Детермінізм, коли почуваєшся чоловіком І знаєш, на що витратити свої сили. Чоловік 6 — — Те, що я пишу вірші, не дає мені, як і комусь іншому, Права на інакшість:

177


Чоловік 1 — Не зменшує моєї спраги чи голоду, Не продовжує ерекції, Не дає пільг на проїзд у тролейбусі. Чоловік 2 — І не дозволяє мені брехати чи вдавати із себе письменника, Що, зрештою, рівноцінно. Чоловік 3 — Кожне покоління має своїх героїв. Героїв мовчки проводжаю поглядом, Хоча слово “мовчки” — незґрабне, кострубате. Чоловік 4 — То ж потім Кожен з них буде поводитися, Ніби він звершив щось найбільше, Думаючи, що жити — Найбільший подвиг. Чоловік 5 — Кожного дня переживаю в собі чергову загибель, — Заперечую собі рахуватися зі смертями чужинців, Коли стільки моїх богів недовірено. Один із цих днів… Відірваний ґудзик. Чоловік 4 — Саме сьогодні — Переходжу вулицю, переймаю досвід, мовчу. Чоловік 6 — — Що сталося з тобою? — питає мене хтось. Чоловік 3 — — Саме сьогодні переходиш вулицю, Переймаєш досвід, мовчиш. Я ж питаю себе: Чоловік 4 — — Що сталося з тобою? Чоловік 5 — Час прекрасний Не на руці, а так, у повітрі. Пісок. Пам’ять. Годинники хай зупиняються, Приховують лиця й спомини... Чоловік 1 — Щастя м’яке й чутливе, як шийка матки. Щастя — доречно дістати по морді. Щастя — вбивати іновірців, ґвалтувати українок. Чоловік 2 — Щастя — приносити квіти до військових меморіалів,


Почуватися європейцем. Чоловік 6 — Як написати про щастя, без словників і граматик, Коли не віриться, що мова існує насправді? Чоловік 1 — Говориш, ніби закриваєш двері авта, Повертаєшся до мене, ніби нічого не сталося. Чоловік 6 — Мовчу тобі у відповідь. Чоловік 5 — Простір живої людини Після її зникнення Зостається густою плямою. Дають натхнення Порожні або спалені книги. Їх не прочитати. Чоловік 6 — Можна лише чекати випадку. Як яблуко, що тримає в собі воду й насіння. Чоловік 5 — Туман, порожнеча. Світ недотворений, без назв. Чоловік 1 -— Ось який стан натхнення, невже Надійшов час на самого себе? Чоловік 3 — Наскільки я можу збайдужіти? Чоловік 2 — Кому догоджати? Чоловік 6 — В поезії немає моралі й правил. Ненавиджу, Чоловік 4 — не навиджу, Чоловік 5 — не навиджу, Чоловік 6 — One of these days I’m going to cut you into little pieces Кінець

Pink Floyd

Чоловіки встають з крісел, кидаючи аркуші із текстом угору, неначе звільняються від тягара. Розходяться тихо.

179


Літературно-художнє видання 87 антологія том 2 Укладачі: Юрій Матевощук, Юрій Завадський 87. Антологія. Том 2. — Тернопіль: Видавництво «Крок», 2012. — 180 с. ISBN 978-617-692-006-9 Дизайн обкладинки: стронґовський. Фотографія на обкладинці: Оксана Максимлюк. Ілюстрації: Роман Воробйов. Макет і верстання: Юрій Завадський. Підписано до друку 7.05.2012. Папір офсетний. Гарнітура Calibri. 9,2 ум. др. aрк. Тираж 500. © Автори, тексти © стронґовський, дизайн обкладинки © Максимлюк О., фотографія на обкладинці © Воробйов Р., ілюстрації Видавництво «Крок» Свідоцтво ДК No.3538 від 30.07.2009 року вул. Гайова, 56, Тернопіль, Україна, 46006 тел. +38 0352 248436 info@krokbooks.com KrokBooks.com



Антологія 87, том 2