Page 301

Світлана Литвиненко назви частин глиняного посуду

З-поміж зафіксованих у говірках різних наріч української мови назв, які тією чи іншою мірою відбивають їхні акцентні, фонетичні, словотвірні й граматичні особливості, що вкрай важливо для мовознавства й етнології, треба вибрати ті, які зможуть найкраще відігравати роль номенклатурних і термінологічних гончарських номенів. Усталені назви на позначення кожного виробу чи його частини, кожного процесу, який супроводжує його виготовлення, обробку чи оздоблення, будуть використовуватися в наукових публікаціях, в описових картках та інвентарних книгах музеїв України, в інших випадках, коли необхідне вживання номенклатурних і термінологічних гончарських назв. Відсутність спеціалізованої термінологічної літератури – одна з найгостріших проблем, яка постає перед музейними співробітниками під час опису предметів гончарства. Найбільш поширеним інформаційним джерелом у галузі етнології й керамології, яким, переважно, користуються співробітники музеїв України, є «Ілюстрований словник гончарської термінології Лівобережної України (Гетьманщина)» доктора історичних наук Олеся Пошивайла [6]. Проблему опису глиняних виробів намагався розв’язати і російський дослідник Іван Суслов. Він подав зразок опису предмета із зазначенням його частин [7, с.67], однак цим дослідник не вирішив проблему називання. Серед праць, у яких зафіксовано назви для позначення реалій і процесів, пов’язаних з гончарством, фундаментальністю відзначається вже згаданий «Ілюстрований словник народної гончарської термінології Лівобережної України (Гетьманщина)» Олеся Пошивайла (1993) [4, с.155]. Проте у ній автор не ставив завдання виокремити домінантну назву із ряду зафіксованих назв або запропонувати її як нормативну чи термінологічну. Оскільки гончарську лексику в переважній більшості досі не термінологізовано, науковці у своїх працях продовжують послуговуватися місцевими назвами реалій та їхніх частин. Розмаїття назв глиняних виробів спричинене розмаїттям їхніх зовнішніх (форма, розмір, наявність/відсутність певних частин), внутрішніх (особливості матеріалу виготовлення, міцність) та функціональних ознак (призначення, використання тощо). Кожен різновид глиняного посуду за наявністю чи відсутністю тієї або іншої частини має свої видові ознаки: «шия» – видова ознака глечика; «криси» – горщика, миски; «залом» – макітри, банки [4, с.155]; «круг», «колесо» – куманця [4, с.156]; «носик» – чайника, носатки, куманця; «рильце» – барильця; «пузирьок» – тикви і т. ін. Для називання майже кожної частини глиняного посуду існує кілька назв. Так на позначення верхніх країв посуду, здебільшого відігнутих, потовщених [5, т.1, с.678], використовуються зафіксовані в більшості обстежених говірок України лексеми «вінця», «вінчик». Існують ще такі назви: «віночки», «вінци», «пруг», «крайок», «крайки», «крайовий рубчик» [1; 6], «бриж» і «краї» [1]. Керамолог Олесь Пошивайло розрізняє значення лексем «краї» та «крайовий рубчик»: Українська керамологія • 2007 • Книга III • Том 2

301

УКРАЇНСЬКА КЕРАМОЛОГІЯ:  
УКРАЇНСЬКА КЕРАМОЛОГІЯ:  

Національний науковий щорічник. За рік 2007: Українське гончарство доби козацтва ТОМ 2

Advertisement