Слово головного редактора
син – Степан – «у 1966 році.., – писав Петро Нестеренко, – став артистом балету в хорі ім.Г.Г.Верьовки. З великим захопленням їздив на гастролі з колективом, це давало йому можливість бачити і пізнавати світ краси. Відвідування музеїв та картинних галерей у містах, де проходили гастролі, збагатили духовно і розвивали світогляд та любов до мистецтва» [114, с.13]. Олесь Доріченко доповнював: «Бачив Степан Ганжа шедеври світового мистецтва в найкращих музеях світу, монументальні розписи Ороско, Рівери та Сікейроса захоплено споглядав зблизька. Не кажучи вже про розмаїття народної творчості тих країн, де йому випало побувати… Чутлива душа художника линула до батьківських круговидів, щоб і своєю творчістю прислужитися рідній культурі» [51, с.49]. І сам Степан Ганжа зізнавався, як «на гастролях у Мексиці, я побачив розмаїття культур: інків, майя та ацтеків – цивілізацій не відомого мені світу. Куди не глянь – дивовижно чудернацькі вироби з кераміки. Космічні обличчя, виразна пластика, образна мова майже така, як у батькових роботах. І зародилася в мене думка про неповторність і незбагненність його творчості» [17, с.15]. Не дивно, що це «бачення» глиняних виробів давніх мешканців Центральної Америки теж стало однією з обов’язкових прикмет творчості Ганжі. А ще слід згадати про приїзди до Олександра Ганжі художника й мистецтвознавця-аматора Нарциса Кочережка, який, за деякими свідченнями, і жив у гончаря майже два тижні; багаторічні відвідини (по кілька разів на рік) гончаря, кількаденне проживання й тривале листування київського художника Олександра Фисуна; приїзди народознавців Вадима Мицика і Володимира Данилейка, мистецтвознавця Володимира Титаренка, Григорія Мєстєчкіна; кількаденні та майже місячне перебування в Жорнищах славетної гончарки Олександри Селюченко; відвідини деяких інших осіб, причетних до мистецтва. Окремі з перелічених тут осіб не лише споглядали вже готові твори, допомагали їх випалювати, виконували деякі роботи по домашньому господарству, а й намагалися підказувати гончареві як доречніше творити, тобто фактично виконували роль персональних мистецтвознавців-консультантів, кураторів (напевно, під впливом Вадима Мицика, залюбленого в древні хліборобські культури, і саме в роки його відвідин Жорнищ, серед доробку Олександра Ганжі з’явилися воли з плугами; недарма ж краєзнавець і нині очолює Тальнівський музей історії хліборобства). От вам і «незнайомство» з музеями, виставками, археологією та мистецтвознавством!!! А якщо ще згадати про журналістсько-мистецтвознавче забезпечення піаркампанії провідними тогочасними українськими керамологами (Юрій Лащук, Леся Данченко, Василь Гудак), то такому іменитому патронуванню позаздрив би будь-який народний майстер-гончар України. Подібне «щільне» піклування про окремих народних майстрів, започатковане більшовицькими ідеологами в середині 1930-х років, набуло ознак сталого явища в традиційній культурі України в усі наступні десятиліття ХХ сторіччя. Цю українську особливість влучно означила керамолог Фаїна Петрякова, яка писала: «Рядом с народными мастерами всегда была фаланга искусствоведов, которые курирували «народников» непрерывно и плотно. Разумеется, то были люди разного уровня культуры, подготовки, чувствования. Они шли параллельными рядами, внедряя в среду мастеров правила, всегда схоластические, выведенные из мнимых аксиом или произведений, взятых условно за эталоны» [126, с.73].
ПОБУТОВА МІФОТВОРЧІСТЬ ЯК РУДИМЕНТ МИСТЕЦТВОЗНАВЧОЇ ФАЛЬШІ Сини Олександра Ганжі понавигадували чимало «історій» про батькове життя і гончарювання. Зокрема, син Степан писав, немовби батько, «коли закінчував гончарювати, то в решту глини, що залишалася невиробленою, додавав сломаччя і ліпив дивовижні фігури: чи то діда, чи то бабу, чи фантастичних коней та всілякої звірини, аби трохи втішитись та й забутись від тяжкої щоденної праці» [17, с.15]. В дійсності, батько до 1972 року не ліпив ніяких скульптур, та й додавати сломаччя до грудок приготовленої глини не було ніякої потреби. Син Петро вигадав також про існування в селі «Ганжової гори», де буцімто гончарі брали глину [13], одноосібно перейменувавши відому в Жорнищах Лису гору своїм прізвищем. Олесь Доріченко вигадував, немовби дружина Олександра Ганжі «у пости, а їх у церковному календарі чимало, вимучувала його голодом, хоч сама, потай від довірливого чоловіка, їла» [53, с.191]. Так і хочеться запитати: а хіба під час посту віруючі взагалі нічого не споживали, і чи могли вони жити, нічогісінько не ївши?! Усе нові й нові мистецтвознавчі фантазії на теми унікальної творчості Олександра Ганжі заохочували його синів і до всілякої «героїзації» біографії батька, яка полягала у вигадуванні міфа про «скалічену творчу душу» та численні труднощі, які доволилося тому долати на шляху самоствердження як мистця. Найбільш зловісну силу вони вигадали в образі останньої дружини Олександра Ганжі, яку зробили чи не головною причиною його смерті. Степан Ганжа із сумом намовляв, що дружина Ольга переконала батька, немовби «всі злидні і його «виродки діти» – від диявола, а особливо ті вироби – ліпуни від самого антихриста. Тому перш за все потрібно позбутися тих ліпунів і ніколи більше не торкатись глини, бо то великий гріх перед Богом.. Нова дружина настільки зуміла його переконати, що він порубав улюбленого круга і після того вже більше ніколи не торкався глини... Після його смерті, тітка всі його вироби пороздавала не знати куди й кому. Багато що пропало» [17, с.15]. Думку Степана доповнив його товариш Олесь Доріченко: Ольга Семенівна, дружина Ганжі, «картала його за диявольський промисел і потихеньку знищувала його твори» [53, с.191; див. також: 50, с.22]. Іван Перепеляк ще 1974 року написав, немовби Олександру Ганжі «жінка гончарний круг розбила» [123]. Ці вигадки в керамологічній літературі поширила й Лідія Мельничук, яка в своїй монографії проголосила: «На жаль, чимало робіт мистця, в основному зусиллями його другої дружини, розійшлися по світу, не залишивши ніяких слідів про нові місця зберігання» [99, с.289].
52
Український
КЕРАМОЛОГІЧНИЙ Журнал · 1-4 (15-18) · 2005