Газета жива надія 59 2010

Page 1

«Бог з великої Своєї милості відродив нас до Живої Надії через воскресіння Ісуса Христа» 1 Петр. 1:3

Липень-жовтень 2010 р.

У

Безкоштовна християнська газета

№4-5 (59)

«ЖИВУ НАДІЮ ДО КОЖНОЇ ОСЕЛІ!»

цьому світі кажуть, що надія помирає останньою, але Слово Боже стверджує, що надія ніколи не помирає. Так, надія на Господа не помирає ніколи і не осоромлює, вона несе з собою радість і благословення, вона несе мир знедоленим і розбитим серцям, вона дає наснагу йти далі по життєвій дорозі – і в Ім’я Ісуса Христа перемагати зло, відчай і страх. Цією звісткою ми бажаємо завжди ділитися з людьми, які не знають Господа, не знають, як любо і солодко служити Йому і своє життя віддати в Його могутні руки. Якщо ти, шановний друже, втомився від життя, якщо ти прийшов до відчаю і не знаєш, для чого живеш, якщо тебе лякає завтрашній день і ти не знаєш, що він принесе тобі, якщо тебе ніхто не розуміє і немає серед людей того, хто б міг зарадити твоїй проблемі, знай, що є Добрий Друг, Ім’я Якому Ісус Христос! Він Єдиний, Хто несе в людське серце Живу Надію, Він є той, хто може взяти твої проблеми, зцілити поранене серце і просто, побатьківськи, пригорнути і потішити тебе! Пам’ятай: Ісус любить Тебе! Саме такі слова були звернені до жителів Диканського району, що на Полтавщині, в євангелізаційній акції «Живу Надію до кожної оселі!» Під таким гаслом пройшли квітеньтравень 2010 р. серед молоді Церкви ХВЄ смт Диканька. Спільно з друзями з полтавської церкви «Нове Життя» молоді

дев’ять сіл району, у самій Диканьці (думаю), що вже кожен житель знайомий з цією газетою. Крім цього ми намагаємося щосуботи виходити на базарну площу і роздавати людям газету та іншу літературу. Є люди, які, побачивши нас, вже просять новий випуск газети «Жива надія». Я пригадую, як шість років тому бідкалися старші служителі церкви, що неможливо в Диканьці щось зробити для проповіді Євангелії: скільки не приїжджали, ніхто нічого не сприймав. Тепер я радію, що люди почали слухати Слово Боже (хоч звичайно, що не всі). У церкві смт Диканька зараз офіційно 25 членів церкви. Є вже свої місцеві віруючі, які включаються в працю на Божій ниві. Розуміючи важливу відповідальність перед Богом, я маю одну головну ціль: донести Євангелію до кожної оселі жителів району! Доки для цього є час і можливість. Час останній і дуже швидко може статися так, що вже не буде такої нагоди послухати проповідь Євангелії (навіть якщо б і хотів хтось!). Тому ми робимо все належне для того, щоб ні один день не пройшов надаремно. Через газету хочу подякувати Вам, дорогі друзі, брати та сестри, за Ваше благословення, за Вашу допомогу в нашій спільній праці на Божій ниві! Бог бачить Ваші зусилля, Ваші молитви! Так само запрошуємо Вас (особливо молодь): приїжджайте до нас потрудитися. Доки є час…».

На світлині: молодь, що приймала участь в євангелізаційних заходах в Диканьці і Диканському р-ні (квітень-травень 2010 р).

християни принесли газету «Жива Надія» в оселі смт Диканька та в села Диканського району. Для цієї цілі редакцією газети був підготований та надрукований спеціальний випуск газети, до якого ввійшли свідчення деяких членів церкви та звернення священнослужителя церкви смт Диканька Василя Медведя (його тел. для зв’язку: +3 8 066-77-24-360). Молоді євангелісти також пропонували бажаючим людям безкоштовно Нові Заповіти та іншу духовну літературу. Священнослужитель Василь розповідає: «Ми об’їхали

«А тепер правда Божа з’явилась...»

«А тепер… правда Божа з’явилась, про яку свідчать Закон і Пророки. А Божа правда через віру в Ісуса Христа в усіх і на всіх, хто вірує, бо різниці немає…» (Рим.3:21-22). О, як прекрасно, що є такі слова в Євангелії! ДОРОГИЙ ДРУЖЕ! Для тебе й мене є справді ЖИВА НАДІЯ! Вона в Ісусі Христі, у вірі в Євангелію, Слово Боже! Незалежно від місця проживання, національності, віку, освіти – для кожного жителя України – є жива надія! «Надія на Бога для душі, як якір, міцний та безпечний!» Саме так стверджує Слово Боже! (Євр. 6:19). *** Сьогодні грішний світ пропонує усілякі замінники Божої правди, намагається намалювати яскраву перспективу виходу з тієї чи іншої кризи. Нам здається: ще трохи і все стане добре, але проходять роки, вже сивина убілила голову, а очікуваного покращення так і не настає. Чому? Тому що по суті цей світ дає нам примарну надію, яка реально ніколи не може здійснитися. Але знову й знову для нас хтось малює «перспективу виходу з кризи», годуючи обіцянками, про які дуже скоро забуваємо ми, а ще швидше забувають ті, хто їх давали нам. Проходить час і ми знову купуємося на ті ж самі обіцянки, які ніколи не здійсняться, бо вони нереальні, а головне – не є згідно волі Божої. *** Досвід тисячоліть показує, що ніхто й ніщо не може дати нам і країні, де ми живемо, щось реальне, те, що справді допоможе нам отримати

щастя, допоможе вгамувати наші духовні та матеріальні запити, якщо це нам пропонується в розриві зі Словом Божим. У цьому світі все тече і змінюється, але правда Божа незмінна. Це – Ісус Христос! «Зоставляю вам мир, мир Свій вам даю! Я даю вам не так, як дає світ. Серце ваше нехай не тривожиться, ані не лякається!» (Іоан.14:27-28) Людина, яка свою надію поклала на Бога, спокійна й безпечна, бо вона повірила Богові. Вона спокійна за своє життя, майбутнє, бо свою долю довірила в руки Бога. *** Ісус Христос звершив наше спасіння,

примирив з Собою грішний світ. Він нині там, у славі Неба. Але Він обіцяв знову прийти за тими, хто увірували в Нього. Я чекаю Ісуса! Чи чекаєш Його ти, дорогий друже? Для багатьох людей другий прихід Христа буде повний відчаю і невимовного зойку («гори покрийте нас від Сидячого на Престолі!»). Але нині можна (поки що є можливість!) дуже просто перейти в стан союзників Божих: покаятися в своєму невірстві, гріхах і щоденно простувати до Світла Божої правди. Нехай у цьому кожного читача газети рясно поблагословить милосердний Господь! *** Не зважаючи на ті чи інші труднощі, я з упевненістю заявляю, що ми живемо в благословенний Богом час для нашої країни лише по тій причині, що в Україні вільно лунає проповідь Євангелії, Слова Божого! Десятиліттями жителі нашого краю не мали нагоди почути правдивої проповіді Євангелії. Атеїстична безбожна влада найголовніші свої зусилля запекло направляла проти «неіснуючого» Бога та послідовників Ісуса Христа, вважаючи саме тихих і миролюбних християн своїми найбільшими ворогами. Сьогодні по милості всемогутнього Бога, по молитвах віруючих по всьому світу, Господь відкрив двері для вільної проповіді Євангелії і в нашому краї. *** Дорогий друже, чи ти чув про Ісуса? А чи прийняв Його своїм особистим Спасителем? Не спішіть байдуже махнути рукою, чи шукати виправдання для свого духовного стану, чи винуватити інших. Сьогодні час для Вас особисто: прийняти Живу Надію і примиритися з Богом через Ісуса Христа. Геннадій Андросов, редактор газети «Жива Надія».

Людина шепотіла: «Господи, поговори зі мною!» І співали лугові трави. Але людина не чула. Людина закричала тоді: «Боже! Поговори зі мною!» І грім із блискавкою прокотився по небу. Але людина не слухала. Людина просила: «Боже, дозволь мені побачити тебе!» й зірки яскраво сяяли... Але людина не бачила. Людина закричала: «Боже, покажи мені диво!» І нове життя було породжено навесні. Але людина не помітила! Людина плакала в розпачі: «Доторкнися до мене, Господи, і дай знати, що ти тут!» І після цього Господь спустився і доторкнувся до людини! Але людина змахнула з плеча метелика і пішла геть... *** «Те, що можна знати про Бога, відомо їм (людям), бо Бог виявив їм це. Від створення світу невидимі якості Бога, Його вічна сила та божественна природа видні і можуть бути зрозумілі в тім, що Він створив, і невіруючим немає вибачення…». Біблія, Послання ап. Павла до Римлян, 1:20 (переклад сучасною укр. мовою). *** «Бога ніхто ніколи не бачив, Його виявив нам Його єдинородний Син, що завжди перебуває з Батьком і який сам – Бог». Біблія, Євангелія від Івана, 1:18 (переклад сучасною укр. мовою). *** «Небо звіщає про Божую славу, а про чин Його рук розказує небозвід!» Біблія, Псалом 18:1 (укр. переклад І. Огієнко).


2

«ЖИВА НАДIЯ»

ЛИПЕНЬ-ЖОВТЕНЬ 2010 р., №4-5

МІСІОНЕРСЬКІ ПОЛЯ УКРАЇНИ Л

іто – пора відпочинку, але не для активної молоді церков християн віри Євангельської. Саме влітку віруючі юнаки та дівчата згуртовуються в євангелізаційні групи, щоб проповідувати Євангелію людям. Проповідь Євангелії (Слова Божого) – важлива місія, яку доручив Христос Своїм учням: «Тож ідіть, і навчіть всі народи, христячи їх в Ім’я Отця, і Сина, і Святого Духа…» (Мт 28:19), «Вернися до дому свого, і розкажи, які великі речі вчинив тобі Бог! І той пішов, і по цілому місту звістив, які речі великі для нього Ісус учинив!» (Лк. 8:39), «І казав Він до них: Ідіть по цілому світові, та всьому створінню Євангелію проповідуйте! Хто увірує й охреститься, буде спасенний, а хто не ввірує, засуджений буде» (Мрк. 16:15-16), «Що кажу Я вам потемки, говоріть те при світлі, що ж на вухо ви чуєте, проповідуйте те на дахах» (Мт.10:27), «Проповідуй Слово, будь наполегливий і в зручний, і в незручний час, виправляй, указуй на помилки, підбадьорюй і терпляче навчай…» (2Тим.4:2). Ось лише декілька цитат з Святого Письма, які вказують на Заповідь Ісуса Христа щодо проповіді Євангелії. Можливо дехто з цим не погодиться і буде наполягати на тому, що така вказівка Ісуса була лише для Апостолів. Але можна простежити в книзі «Дії Апостолів», в

Арсен Паращак: Я народився в старовинному місті Белзі на

Львівщині. Хоч я зараз навчаюся в музичному училищі і також працюю в фірмі по розвитку нерухомості, але я приклав усі зусилля, щоб вділити час для проповіді Євангелії. Ми часто прикладаємо чималі зусилля до таких речей, які (як ми вважаємо) матимуть велике значення для нашого подальшого життя. Але на наш подив через дуже короткий час вони розсипаються, як дитячі будиночки, зліплені з піску. Після таких моментів ми переживаємо біль в душі, шкодуємо за згаяним часом і потраченими силами. Були такі моменти і в моєму житті… Маючи досвід, я тепер скрупульозно відношуся до прийняття рішення важливості того чи іншого проекту, що трапляється в моєму житті. Одного разу я вирішив для себе: моя праця проповідника не є даремна! Я вірую, що Бог працює над іншими людьми через ті пісні, які я співаю і музику, яку я виконую. Цього разу ми підготували (за власні кошти) триста CD-дисків із записами наших пісень, щоб дарувати людям, з якими матимемо зустрічі. Я вірую, що це все сприятиме тому, що наші слухачі наблизяться до Бога і пізнання Божої правди. Я побачив, що найважливіший проект у моєму житті, який без сумніву буде мати успіх у майбутньому: розказати людям (дітям та старшим) про Ісуса Христа! Я не шкодую ні про одну хвилину, ні про жоден грам моїх сил, які були чи будуть віддані для праці Божої! Врешті, чи не через благословіння Боже мені дана ця сила чи фінанси, чи час? Роман Лавришин: Мені 28 років. З дитячих літ я завжди мріяв про те, щоб наш народ навернувся від своїх злих безбожних діл до світла Божої Правди. Порівнюючи народи, які живуть без Бога (язичників) з народами, які завжди мали свободу вибору віри в Бога,

можна сказати без сумніву, що там, де немає християнської просвіти, ті люди поневолені всілякими гріховними пожадливостями, і Біблія говорить про них таке: «Вони запаморочені розумом, відчужені від життя Божого за неуцтво, що в них, за стверділість їхніх сердець» (Єф. 4:18). Тому,

знаючи ці очевидні факти, я завжди хотів, щоб наш народ зрозумів це. Я переповнений любов’ю до свого народу і тому маю велике бажання від Бога: проповідувати про воскреслого Ісуса Христа! Я вважаю, що це є привілеєм: мати нагоду розказати нашому знедоленому народу про те, що є вихід з їхніх проблем. Розумію також, що в наш користолюбний час важко повірити в те, що хтось платить свої особисті кошти, щоб безкорисливо допомогти іншому. Але я – християнин і розумію, що мій час, сили, кошти є ніщо в порівнянні з тією великою ціною Крові, що за мене заплатив Ісус Христос. Я винен Христу набагато більше. І тому, відчуваючи вдячність перед Богом, я хочу разом з апостолом Павлом сказати: «А гелленам і чужоземцям, розумним і немудрим я – боржник. Отже, щодо мене, я готовий і вам, хто знаходиться в Римі (для мене – Україні), звіщати Євангелію» (Рим. 1:14-15). Галина Табакова: Я дуже хотіла виділити час (якого завжди обмаль або не вистачає) для того, щоб не просто зустрівши свого сусіда чи однокласницю розказати їм про Бога, але щоб безпосередньо певний період часу посвятити себе для проповіді Євангелії (така мрія про місію вже давно була в моєму серці). Сьогодні мене сильно тривожить те, що маса людей помирає, так і не покаявшись у своїх гріхах і не отримавши спасіння. Коли мені прийдеться давати звіт перед

Посланнях Апостолів, що активним євангелістом, проповідником фактично ставав кожний, хто увірував в живого Бога, покаявся в своїх гріхах і отримав спасіння. Можна сказати одним реченням: той, хто справді пережив у своєму житті Любов Божу, обов’язково іншим розкаже про це. Здавалося, в Україні вже давно вільно лунає проповідь Євангелії, але, нажаль, багато її жителів не мають розуміння щодо азів вчення Ісуса Христа. Чи це життєво необхідно для кожного? Сподіваємося, що цей випуск газети сприятиме тому, що Ви станете ще на крок ближче до Бога. Приємно чути свідчення молодих людей, які в юності вже навернулися до Господа, і стали жити не так, як пропонує цей гріховний світ, а так, як пропонує жити Євангелія. Щоб не бути голослівним, прочитайте нижче коротенькі свідчення декотрих молодих місіонерів, що цього літа активно проповідують Євангелію в Україні. Нехай їхні відповіді наштовхнуть і Вас на роздуми над Великим Дорученням Ісуса Христа Церкві і побудять переосмислити свої думки у відношенні до євангелістів, місіонерів.

Богом про своє життя, я не хочу, щоб хтось сказав мені, що он та людина йде в загибель, тому що я їй не розповіла про Бога! Але я дуже хочу, щоб багато спасенних людей підходили і дякували мені за те, що моє свідчення послужило їм для спасіння. Це є найголовнішою ціллю мого молодого життя. Зараз такий сприятливий час в Україні, коли двері для проповіді Євангелії широко відкриті. Тому я не хочу втратити можливість послужити для Бога. Я не хочу бути однією із тих людей, які свою молодість розтратили на власні інтереси, але не для Бога. Я знаю, що місіонерство – це не розвага, але боротьба за спасіння душ, в якій не раз прийдеться недоспати, жертвувати здоров’ям, коштами; можливо мені не раз прийдеться почути зневаги і насмішки людей, але я впевнена, що в такі моменти Бог буде проявляти ще більшу славу і посилати підтримку

для місіонерів, а найголовніше – дарувати спасіння людям. Посіяне Боже Слово обов’язково проросте і принесе добрий плід. Я молюся, щоб Боже благословення і помазання було на нас під час цієї нелегкої праці і вірю, що наша церква також буде підтримувати нас в молитві. Лариса Чубарук: Сознавая свою зависимость от нашего Господа, видя Его полное покровительство в каждом дне, Его милости и благословения, сердце наше говорит нам о нашем предназначении и цели в жизни – служить Ему и сделать всё, что возможно для Его славы! Это стало целью и моей жизни. И я стараюсь (если есть хоть малейшая возможность) ехать и служить для людей и тем самым – для моего Спасителя. Я участвовала в различных евангелизационных проектах нашей церкви, а вот

потрудиться с детками в детском доме – это для меня впервые.

людей, які так потребують нашої уваги. Хочеться хоч на деякий час відірватися від повсякденних турбот і віддати весь свій час для Бога. Господь так багато зробив для мене! Він такою дорогою ціною купив мені вічне життя, і я хочу свої сили і здібності віддати для слави Божої. Ігор Унтило: Мені 32 роки. Я народився і виріс у Миргороді. Змалку довелося побачити, яку біду робить горілка з людиною,

Ещё весной я начала молиться: «Господи, где бы я могла стать полезной для Тебя в этом году?» И вот, однажды в пятницу вечером, мне позвонили и предложили поехать в Кировоградскую область для труда с детками в детском доме. Я не сразу согласилась – много думала и молилась об этом. И я поняла истину: как важно дать прочный, крепкий и правильный фундамент детям в начале их жизни. Если они примут Христа в свои сердца, как Своего личного Спасителя в детском возрасте – для них не нужно будет делать евангелизаций, когда они станут взрослыми. Тогда не нужно будет идти в тюрьмы и проповедовать им Господа – они уже будут знать Его с детства. «Наставь юношу при начале пути его: он не уклонится от него, когда и состарится» (Библия, Притчи, 22:6). Ірина Ковалишин: Я цього літа знову вирішила хоча б два тижні повністю присвятити для

Бога. Земне життя таке коротке і швидкоплинне! Воно часто настільки захоплює нас, що ми не маємо часу для Бога і для інших

яке горе приносить в сім’ю. Я покаявся в своїх гріхах, яких у мене накопичилося так багато, що вони тяжким вантажем давили мою душу. Я повірив, що Бог – це реальна особа, яка хоче мати особисті стосунки зі мною. Це було в 2005 році. Я закінчив біблійну школу в Слов’янську. Тепер я проповідую Слово Боже і дякую Богу, що моє життя знайшло новий прекрасний зміст. Нещодавно я одружився. Одразу сказав своїй супутниці життя, що хотів би служити Богові не просто так, а спеціально поїхати для цього в якесь місто чи село, щоб там проповідувати Ісуса Христа. Ми молилися і чекали такої нагоди. Служителі церкви Полтавського об’єднання ХВЄ порадили мені їхати на місію в Лохвицю. І ось я зараз нарешті (після тривалих пошуків) зняв у цьому містечку квартиру і маю намір не просто тут жити і працювати, а служити Богові всім своїм серцем та життям. ***

Щеможнабагаточогоописати і розповісти, але висновок один: любов Божа в цих молодих хлопцях і дівчатах спонукує їх на труд на ниві Божій. Нам приємно бачити, що є ті, які не сидять на місці, а несуть Добру Новину від села до села, від хати до хати, від серця до серця. Рясних Вам Божих благословінь! З любов’ю і молитвою за Вас, працівники редакції газети «Жива Надія».


ЛИПЕНЬ-ЖОВТЕНЬ 2010 р., №4-5

«ЖИВА НАДIЯ»

3

ВСЕОБЪЕМЛЮЩАЯ ЛЮБОВЬ ХРИСТА

“Ибо так возлюбил Бог мир, что отдал Сына Своего Единородного, дабы всякий верующий в Него, не погиб, но имел жизнь вечную!” Евангелие от Иоанна, 3:16. Свидетельство Игоря Сбоева, г. Новые Санжары, Полтавщина. Тел: +3 8 050 0823447

Мне 32 года. Родился в Рубежном (Луганщина). Родители (вскоре после моего рождения) поехали (за «длинным» рублём) на БАМ. Такая жизнь способствовала тому, что они развелись, когда мне ещё и двух лет не было. Мать сошлась с другим человеком, моим отчимом. Потом они переехали снова в Рубежное. Отношения с родителями (особенно с отчимом) у меня в детстве не сложились. Когда я уверовал, то молился и говорил, что не знаю, кто такой отец земной, как мне узнать, кто такой – небесный? Потом я получил от Бога своеобразное вразумление: «Если хочешь знать отца земного – надо быть с ним, и если хочешь знать Отца Небесного, надо быть в общении с Ним!» *** С детства я был отдан на произвол улицы. Увлёкся рок-музыкой и другими современными направлениями и увлечениями молодёжи, как считал – авангардными, чтобы как-то выделиться среди сверстников и доказать себе и другим свою состоятельность и значимость. Например, одна из музыкальных групп, которой я был фанатом, поёт такие слова в одной из своих песен: «Мы добавим ангидрит – это нам не повредит». Только там не говорится, что после употребления этого ангидрита у таких парней, каким был я, через десяток лет выпадут почти все зубы. Что собственно и случилось со мной. Теперь я часто детям в школах на профилактических лекциях говорю, что музыка с таким содержанием несёт непоправимый вред не только их здоровью, но и губит их души. Меня формировали такие музыкальные группы, члены которых большей частью употребляли наркотики. Я тоже с них взял пример. Но очень скоро настал момент, когда я уже даже ничего не пытался изменить в своей жизни, я простонапросто умирал от наркотиков, безучастно ждал своей смерти. А мне тогда было всего 20 лет, но я был похож на старую развалину. Как раз тогда у нас в Рубежном стояла палатка христианской миссии «Христос есть ответ». Мне хотелось туда пойти, но бабушки в подъезде пугали, что, мол, не ходи туда, это «белое братство». Я и не пошёл. Потом я уже настолько изнемог, что не мог сделать и двух шагов, даже если бы и решился пойти на то палаточное служение. Но, слава Богу, ко мне домой пришли три парня, с которыми я раньше употреблял наркотики. Они обратились к Богу и посоветовали мне немедленно спасать свою душу и пойти на палаточное служение миссии «Христос есть ответ». Я согласился, но не смог дойти, хоть палатка стояла напротив дома, где я жил. Свидетельство этих ребят так на меня подействовало, что мне не помешало то, что я не мог самостоятельно идти, я в своём подъезде упал на колени и покаялся. С того момента моя жизнь полностью изменилась. Я обрёл веру в живого Бога и получил реальную помощь от Него. Это было очевидным не только для меня, но и для моих близких. Моя мать и отчим вскоре также покаялись. Отчим сейчас пастор церкви в селе Голубовке. Моя родная сестра также уверовала. К сожалению, мой родной отец умер в 49 лет, но он также покаялся. Я за ним ухаживал в последние месяцы его жизни (его парализовало).

Но не всё было гладко в моей новой христианской жизни. Пришло испытание и моей веры. Моя жена (на которой я женился уже после моего обращения к Богу) была на шестом месяце беременности. Она заболела. Врачи сделали неправильный диагноз. И лечение назначили также не способствующее выздоровлению. Я, как чувствовал, не хотел отпускать жену в руки врачей. Но они практически насильно забрали её, обвинив меня в том, что я препятствую лечению. Её иммунная система была полностью разрушена сильнодействующими препаратами, которые (как потом мне сказали другие врачи), ей ни в коем случае нельзя было принимать. В конечном итоге вышло так, что жену подключили к кислородному питанию, ночью кислород кончился, но никто из обслуживающего персонала на это не обратил внимания. Она и ребёнок умерли фактически из-за отключения системы жизнеобеспечения. Полгода я ходил сам не свой. Моё горе было, как гора. Внутри этой «горы» клокотал «вулкан» непрощения и рвался наружу. Я не мог простить виновных в смерти жены и ребёнка. Теоретически я понимал, что как христианин, должен простить им, но комок подступал к горлу, я плакал и кричал от бессилия. Сначала мне предлагали предать этот случай огласке через прессу, подать в суд, добиться справедливости. Но я понимал, что даже если будут наказаны все должностные лица, по вине которых умерла моя жена и ребёнок, это не изменит положения. Как я смогу потом другим свидетельствовать и проповедовать о любви Божьей? Тем более, что мне Господь так много простил! Только Божья любовь может изменить сердце человека! И я понимал, что уже не вернёшь жену и ребёнка. Я молился, благословлял поимённо врачей, более того – «переступал» через себя, смирялся и шёл к ним, вручал им евангелизационные брошюрки, христианские газеты, благословляя их. Но всё равно, я чувствовал внутри себя груз непрощения, обиды, боли, и даже ненависти. Со своей стороны я делал всё необходимое, что от меня зависело, чтобы простить. За меня молились в церкви… Прошло пол года. И настал момент, когда я смог простить. Бог излил в моё сердце дух прощения. Однажды я шёл по городу, размышлял о Боге, молился про себя. Вдруг сверхъестественным образом я пережил излияние Духа Святого, когда мне стало легко и свободно. Если до того я устами благословлял, говорил «да», но сердце кричало «нет», то теперь моё «да» было и на устах и в сердце. Я шёл и широко улыбался навстречу прохожим. Наш менталитет такой, что, идя по улице, у нас не принято просто так улыбаться навстречу прохожим. Не знаю, что обо мне тогда думали встречные люди, но мне было так радостно: совершилась Божья победа в моей жизни: победа прощения! Через некоторое время Бог дал мне прекрасную жену Женю, она с детства верующая. У нас родился здоровый сын Кирилл. Я стал искренне служить Богу и искал, как бы больше потрудиться для Господа. В течение трёх лет я ездил в Полтаву проповедовать Евангелие в тюрьмах (по приглашению руководителя тюремного служения). Потом меня областной пресвитер пригласил трудиться в Новые

До уваги бажаючих отримати звільнення від алкогольної, наркотичної залежності! Християнські реабілітаційні центри в Україні виникли порівняно нещодавно. Але багато людей можуть сьогодні визнати, що такі центри вносять істотний вклад в оздоровлення суспільства, яке без перебільшення можна назвати хворим. «Наркоманія», «алкоголізм» досить сильно вразили багатьох людей, особливо – молоде покоління. Деякі люди, піддані наркотикам і алкоголю, шукають вихід (спосіб звільнитися від залежності) і варто зауважити, що саме в таких центрах їм можуть надати реальну допомогу. І зауважте – фактично безкоштовну! Сьогодні люди готові платити величезні кошти, аби тільки отримати бажане. Не секрет, що нині кваліфіковані лікарі часто не в змозі вирішити ту чи іншу проблему. Так само навколо процвітає маса шахраїв – індивідуальних підприємців, які бажають одного – Ваші гроші. Більше того, є ті, що обіцяють допомогу, звертаючись до окультизму, магії, чародійства. Ті, хто звертаються до подібних «цілителів» в кінцевому результаті обов’язково потрапляють в значно гірше становище. Звичайно, найкращий варіант – не допустити виникнення хвороби з самого початку. Але якщо Ви вже потрапили в цю «диявольську сітку», то треба шукати вихід. І ми пропонуємо Вам християнські реабілітаційні центри. Не випадково вони називаються християнськими, тому що Христос – це та Особа, Котра може дати справжнє звільнення – і від наркотиків, і від алкоголізму – і від будь-якої іншої гріховної залежності. В реабілітаційних центрах цілком на добровільних початках працюють люди, які готові Вам реально допомогти.

Для жителів Полтави і Полтавської області: ТЕЛЕФОН ДОВІРИ: 69-34-75. По цьому телефону Ви можете проконсультуватися по цікавлячим Вас

Санжары евангелистом. Я согласился и переехал с семьёй в Новые Санжары, где сейчас живу и тружусь. *** В конце своего короткого свидетельства хотел бы обратиться к молодёжи и к их родителям. Скажу без преувеличения: безопасность нашей молодёжи находится под большой угрозой. Вседозволенность и доступность Интернета, всевозможной современной музыки, различных лекарственных средств, психотропных таблеток без рецептов, алкоголя, курительных смесей совершают своё разрушительное действие. Я был удивлён, когда недавно увидел в Северодонецке открытую рекламу курительных смесей и телефон, куда можно обратиться, чтобы приобрести это зелье. А оно очень быстро разрушает молодой организм. В эти смеси (кроме других вредных веществ) входят психотропные вещества. Я уже слышал о нескольких случаях, когда подростки, накурившись этой смеси, заканчивали жизнь самоубийством (например, одна девочка выбросилась из окна и убилась насмерть). Я часто цитирую детям такой стих: «Крошка сын к отцу пришёл, и спросила кроха: «Что такое хорошо и что такое плохо?» К сожалению, сегодня дети ищут ответ на этот вопрос не у отца, а на улице. И соответственно получают ответы, далёкие от истины. Дорогой друг, даже если у тебя нет отца земного, который мог бы дать исчерпывающий ответ на твой вопрос, обратись к Отцу Небесному. Он точно компетентен во всех жизненных вопросах и обязательно поможет тебе. Я стараюсь в Новых Санжарах (и везде, где бываю) говорить о зле, которое подстерегает молодёжь, хоть не все люди мои слова воспринимают и понимают правильно. Дорогие христиане, не стоит сейчас вести споры, кто правее в той или иной церкви, деноминации – ради Бога, посещайте любую церковь, что Вам по душе. Но главное ведь в чём? Нужно что-то делать, чтобы людей спасать, спасать молодёжь, грешников от погибели! Думаю, что если Вы христианин, то Вам Господь жизнь даёт именно для того, чтобы Вы не были безучастными ко злу, а делали так, как Иисус Христос заповедал. Да благословит Вас в этом Господь.

проблемним питанням у відношенні Вас і Ваших родичів, дітей, онуків. У Полтаві також функціонує реабілітаційний християнський центр, який має майже десятирічну практику і багато свідчень, як реабілітанти цього центру, в який вони потрапили ледь живими, отримали зцілення і звільнення від наркотичної та алкогольної залежності. Моб. тел. директора центру в Полтаві: 8 050 634-47-83, Сергій Осадчук.

КООРДИНАТИ ХРИСТИЯНСЬКИХ РЕАБІЛІТАЦІЙНИХ ЦЕНТРІВ УКРАЇНИ

— м. Київ, вул. Кар’єрна, 44. Телефон довіри центру: (044) 404-21-53. Директор Рустам Фатулаєв. Е-mail: info@mahanaim.org.ua. Сайт: www.mahanaim.org.ua; — м. Слов’янськ, Донеччина, керівник Михайло Вікторович Ківшан, тел. 050 819-6933, адміністратор Володимир Шереміїв, тел.: 050 144-80-48; — м. Луганськ, керівник Павло Вікторович Марченко, тел.: 050 818-62-83; — м. Миколаїв, керівник Віктор Вікторович Нікітін, тел.: 050 238-71-38; — м. Житомир, жіночий реабілітаційний центр «Свобода», директор Катерина Костянтинівна Розора, тел.: 050 355-50-94; — м. Шостка, Сумщина, керівник Дмитро Дахненко, тел.: 067 607-72-11; — м. Канів, Черкащина, (жіночий і чоловічий стаціонари), керівник Костянтин Білецький, тел.: 096 940-42-57; — м. Кривий Ріг, Дніпропетровщина, центр реабілітації «Нове життя», директор Олександр Руденко, тел.: (0564) 65-63-5. Е-mail: rudenko1986@mail.ru; — м. Харків, директор Павло Гончаров, тел.: 097 869-47-73.

Координатори служіння по реабілітації нарко і алко залежних:

ПО ПОЛТАВЩИНІ: Бобик Володимир Михайлович, тел.: 050 160-87-32, 067 259-76-89; ПО КИЇВЩИНІ: Логвінов Ігор Григорович, тел.: 097 49-58-367; 063 344-11-91.


4 *Кореспондент: Іван Іванович Федоров має поважний 75річний вік, але продовжує нести служіння священнослужителя в церкві християн селища Павлиш, на Кіровоградщині. Якби мені дали завдання: одним реченням охарактеризувати Івана Федорова, то я би сказав, що це чоловік, з яким приємно бути поряд, від якого віє спокоєм і миром, врівноваженістю, поміркованістю. Після спілкування з ним і ти так само тим проймаєшся. Після нашої зустрічі Іван Іванович мене проводжав на автостанцію. Я коректно натякав, що можливо я сам побіжу, щоб встигнути на останній автобус, але він казав, що буде зі мною, доки посадовить в автобус. Автобус показав нам «хвіст». Але Іван Іванович спокійно сказав, що Бог все влаштує. І справді, біля мене через десять хвилин зупинився автофургон, який прямував не до Кременчука (я мав намір спочатку хоча б туди добратися), а прямо до Миргорода, де я проживаю. І більше того, той водій не захотів з мене брати кошти за проїзд... Коли я виходив з автобуса на місцевій автостанції с. Павлиш, то побачив одиноку постать чоловіка з велосипедом. Це був Іван Федоров. І перше моє запитання звичайно було таке: — Ви в такому поважному віці і їздите велосипедом? — Так, це мій бойовий кінь. Раніше служителі церкви завсіди велосипедами їздили. Пам’ятаю, як потягом до нас з Кіровограду приїжджав старший пресвітер Кузьменко Микола Васильович, то він витягав з вагону велосипеда і далі по району, по церквам, їздив велосипедом. — Трохи згадайте ваше дитинство. — Я народився 21 лютого 1935 р. в Керчі. В сім’ї був останній, дев’ятий. Батьки – корінні жителі с. Павлиш, на Кіровоградщині. У 1928 р. вони увірували в Ісуса Христа. На них було велике гоніння. Начальник станції, де тато працював, хоч був невіруючий, дав батькам добру пораду (щоб вони не померли з голоду) їхати до Криму і допоміг їм з переїздом. Так само батька могли посадити до в’язниці за віру в Бога. Але від в’язниці йому не вдалося уникнути. Через два місяці після мого народження його забрали. Вночі прийшли, зробили обшук, знайшли Євангелію, пісенники. Татові дали п’ять років. Потім йому один чоловік в тюрмі подарував Євангелію під кінець терміну ув’язнення. Тато так зрадів Слову Божому, що й не зауважив, що той чоловік був підставний. Кадебісти спеціально так зробили, щоб татові продовжити термін ув’язнення. Тато таємно читав ту Євангелію. Але однієї ночі наглядачі знайшли у нього під подушкою ту книгу. Йому додали новий термін і відправили аж до Барнаула. Спочатку від нього приходили листи, а потім від тата не стало ніякої звістки. Після війни мама робила запит, то нам дали відповідь, що він пропав безвісти. Він писав мамі: «Дуню, не зобижай дітей, бережи їх, вони тобі пригодяться!» Пам’ятаю, як я, бувало, зроблю якусь шкоду, мама візьме лозинку, я у куточок заб’юся та й кажу: «Дуню, не зобижай дітей, вони тобі пригодяться». Вона заплаче та й покине ту лозину. Моя мама була дуже стійкою у вірі, була ревною в молитві. Бог дав їй добру роботу, на хлібозаводі. Одного разу директор їй сказав: або вона залишає свою віру, або завтра на роботу нехай не виходить. Вона ж сказала, що Бог її не залишить. Так її звільнили з роботи. Тяжко нам було. Дякувати Богу, інші віруючі нас не залишали. Допомагали. Навіть був такий випадок. Сусід невіруючий часто з неї насміхався і закидав їй, де ж її Бог, що вона так страждає. Але одного разу (коли особливо було нам тяжко, не було чого їсти) він постукав у двері і мовчки поставив велику торбу з продуктами і пішов. Отак робить Господь! — Потім знову з Керчі ви переїхали в Павлиш? — Під час війни прийшлося дуже тяжко, тричі німці то займали Керч, то знову їх вибивали. То осколки від розривів бомб летіли нам в город. А в 1943 р. німці, що на той час окупували Крим, всіх приїжджих відправляли товарними вагонами по місцях колишнього проживання. Тому й ми знову повернулися в Павлиш. — У вас там залишилося житло? — На жаль, нашу хату відібрав один квартирант, що там проживав під час нашої відсутності. Нас же прийняв один віруючий чоловік. Чотири роки ми жили в нього. У нього так само була своя сім’я, але ми жили дружно. — Саме християнська любов супроводжувала вашу сім’ю в труднощах? — Саме так. Тоді було важко всім віруючим, але не зважаючи на скруту, недостатки, бідність, один одному допомагали хто чим міг, віруючі були дуже жертвенними. Потім сталося так, що німці облюбували хату, де ми квартирували, і ми всі вимушені були жити в землянці. Уявіть собі, як великою сім’єю жити фактично в норі, виритій в землі! Але якось жили і не нарікали на долю. Все моє дитинство пройшло в голоді, холоді і війні. Я не думав, що колись буде час і я зможу вдосталь наїстися хліба. Коли мені було 15 років, я вже пішов працювати чорноробом. Але Бог особливо благословив мене через сім’ю брата, де ми квартирували. Він став моїм тестем. Я одружився на його старшій доньці. — Як ви особисто увірували? — Я ніколи не був невіруючим. З дитинства вірив в Бога і чекав моменту, коли зможу стати членом помісної церкви. Коли мені було 18 років, я відчув, що повинен служити Господу. Водне хрещення приймав таємно на одному з озер в плавнях. Мені подав хрещення священнослужитель церкви Таран Федір Федорович, який потім став моїм тестем. — Ви прийняли водне хрещення до служби в армії? — Так. Вважав, що це для мене важливо. І Бог так влаштував,

«ЖИВА НАДIЯ»

що я зміг нормально відслужити, якихось особливих гонінь на мене за віру не було. Хоч я не мовчав і при нагоді говорив про Бога. У мене навіть була нагода відвідувати зібрання віруючих, що жили біля військової частини. Хоч одного разу потрапив на гауптвахту на 10 діб, бо Різдво зустрічав з місцевою церквою, а не в частині був. Так мені жінки з місцевої церкви стільки їжі передавали, що я всіх солдатів годував. Командир потім довідався і казав, що мене можна судити тільки за те, що я отримував їжу на гауптвахті, але він був дуже здивований тим, що віруючі так допомагають один одному і сказав: за те, що ми такі дружні, мені нічого не буде. Коли мене викликали кадебісти, то казали, що вони залишать мене в спокої, але щоб я нікому не говорив про Бога. Я відповідав: «То ж я і не говорю, але ви зберіть увесь полк і скажіть їм, щоб вони у мене нічого про Бога не запитували. То я й не буду говорити…». Мене демобілізували дуже швидко. Начальник мого відділення під час моєї демобілізації розчулився і казав, що якби всі були такими солдатами, як я, то їм би нічого було робити в армії. Хотілося б знати, чи хоч одна душа увірувала з тих, хто чув від мене про Бога в армії? Над усім Господь, я Йому довіряв, і Бог мене благословляв. Пам’ятаю, як я був в армії, то одна старша жінка на одній з молитов сказала мені про весь шлях, що мені доведеться пройти. Що мені буде велике служіння. Я тоді ще подумав: та хто я такий, що мені буде велике служіння?! — Я бачу у вас українську Біблію? В цих районах більш прийнято проповідувати з російської. — Я користуюся українською Біблією і з неї проповідую. — Скільки у вас дітей? — Маємо шестеро дітей, десятеро онуків, шестеро правнуків. Валентина, моя старша дочка, має велике служіння (з дітьми, жінками) в церкві по всьому пострадянському простору. Зараз проживає в Росії. Колись вона сумувала під час одного випробування, їй Бог сказав через пророка, щоб не сумувала, Бог для неї приготував велику працю: «Ти ніколи не будеш одинокою, у тебе будуть діти по всьому Радянському Союзі». Для нас тоді такі слова були незрозумілими. Так само друга донька Надя має свідчення Божої слави. Вона була дуже хвора, лікарі розвели руками і сказали, що безсильні. Бог через одного сліпого віруючого чоловіка сказав мені: «Так говорить Господь: Я причинив рану і Я її зніму, Моєї слави не дам нікому!» Коли Надю виписали додому помирати, вона стала поправлятися. Потім вона ще й доньку народила, коли їй було 42 роки. Це справді чудо Боже! Також ще третій син Саша, який зараз є священнослужителем в Онуфріївці. Інші, троє дітей, від другої дружини Галини Степанівни. — То у вас друга дружина?

ЛИПЕНЬ-ЖОВТЕНЬ 2010 р., №4-5

— Так. Моя перша дружина померла, коли їй було 37 років. Ми з нею одногодки. Ми жили дуже добре. У неї з’явилася хвороба – рак крові. Синові тоді було всього два роки. За 4 місяці її не стало. Я довший час дуже сумував. Звичайно, постало питання: дітям потрібна мати, мені — дружина-помічниця. Я був дуже задіяний в служінні, яке не думав залишати. Тому став молитися до Бога, і Бог мені вказав на Галю. Вона була дівчиною 33 років. Я поїхав до неї в Кременчук і прямо сказав про волю Божу. Сказав також, що не обіцяю їй зірки з неба діставати, не обіцяю достатку великого, але обіцяю любити і шанувати. Коли Галя увійшла в мій дім, то доньки з першого дня стали називати її мамою, так вона зуміла до них підійти. Разом ми прожили вже 37 років. Я жодного докору від неї не чув. А служіння в церкві несу вже 40 років. Вона завжди лише благословляла мене в дорогу, на служіння. — Дім молитви у вас один з перших офіційно відкритий? — Так. Дім молитви відкритий 25 років тому, у 1985 р. За цей дім перенесли вісім судів, начальство казало: допоки вони при владі, то нашої ноги не буде в тому домі. Але Бог сказав: «Не бійтеся, я широко відкрию двері цього дому і ніхто не закриє!» І на нападки Совєтів ми прямо казали, що Бог, якому ми служимо, сказав, що ми будемо тут. Так і сталося. Ми збиралися спочатку в хаті. Але одного разу Бог відкрив, що треба будувати дім молитви. Постало питання: де саме? Один чоловік, який саме тоді переїхав до нас з Донеччини і приєднався до церкви, запропонував нам під дім молитви частину свого городу. Ми заклали фундамент. Влада звичайно знала, для чого ми будуємо цей дім (хоч дім був раніше оформлений на мою доньку Валю) і не давала дозволу на будівництво. Але ми продовжували будувати. Тоді той чоловік, що дав нам земельну ділянку, запропонував мені оформити дім на нього і запевнив, що тоді все благополучно добудуємо, без перешкод. Я було погодився, але по дорозі з ним в райцентр почув в серці голос Божий, щоб не їхати далі. Коли я сказав про це тому чоловіку, то він дуже розсердився. Вже потім я нарешті довідався, що той чоловік давно вилучений з церкви в місцевості, де він раніше жив. Думаю, що він працював на КДБ. Після того, як все вияснилося, він одразу кудись виїхав. У 1985 році ми почали збиратися в новому домі молитви, хоч і неофіційно. Приїхало начальство з Онуфріївки. Голова Абрамович подивився, довго мовчав, а потім сказав: «Ну що, все одно, бачу, що ви тут будете молитися, приїжджайте в район оформляти документи». Але обласне начальство заборонило нам оформляти. Відтак понад два роки була тяганина з владою щодо цього дому молитви. Нарешті приїхав представник ЦК з Москви. Саме тоді вже починалася так звана «Горбачівська перебудова», і він дав дозвіл на оформлення і запевнив, що ніхто не буде вже нам перешкоджати. — Ви працювали до виходу на пенсію на залізниці? — Так. У 1990 р. я вийшов на пенсію. А в 1989 р. мене обрали старшим пресвітером церкви ХВЄ по області. Шість років я ніс служіння й обласного пресвітера. Хоч прийняв його за умови, доки знайдуть іншого. Потім передав служіння молодшому. — Оце дивлюся ваші сімейні фотографії, у вас на фото чорне волосся, а зараз, бачу, біле? — Убіляємося, приготовляємося до вічності. — Чи були у вас якісь сумніви в служінні? — Не було. З самого початку я був великим противником розділення церкви. Мені двічі пропонували перейти жити і трудитися в більшу церкву, в Олександрію, Кіровоград. Навіть і житло вже були знайшли. Але я сказав, що не можу покинути своєї церкви. Мене тут Бог поставив. Хіба що Бог мені особисто скаже. Моя справа не за тим, щоб гнатися за більшим, чи за визнанням, а моя справа – бути вірним в тому, над чим мене поставив Господь. — Який ваш основний труд на даному етапі? — Як Христос сказав: пастор знає своїх овець по імені, і пасе їх. Так само мені важливо знати кожного члена церкви по імені. Знати нужди кожного, молитися за кожного. Щотижня, у неділю, з 5 години ранку я встаю на молитву і молюся за кожного члена церкви окремо. Так само вважаю, що для мене важливо передати молоді основу нашої спільної віри, основу здорового вчення Ісуса Христа, щоб молоді люди не звертали з істинного шляху віри Божої. Так само для мене важливо залишити після себе добрий приклад. Також постійна моя нужда перед Богом: молитва за нашу церкву в області, також за старших служителів нашої церкви в країні. Федоров Іван Іванович, пров. 1 Травня, 45, смт Павлиш, Онуфріївський р-н, Кіровоградська обл., 28110.


ЛИПЕНЬ-ЖОВТЕНЬ 2010 р., №4-5

«ЖИВА НАДIЯ»

5

Своя сім’я, своя церква, своя віра… Ч

із проповіді священнослужителя церкви «Жива Надія» м. Миргород

и багато сорочок продають на базарі? Багато. Якщо якась з них впаде в багно, чи дуже ми будемо переживати? Напевно, що ні. Але ось за одну з таких сорочок ми віддали зароблені кревні гроші, і вона раптом впаде в те саме багно, ми напевно дуже засмутимося. Чому? Тому що за неї ми заплатили ціну. Вона стала нашою… Є така притча про зароблений карбованець, коли батько послав сина заробити першого карбованця. Мати пожаліла синочка і дала йому гроші, щоб не мучився в праці. Батько взяв того карбованця і кинув на очах сина в огонь. То син навіть не здригнувся. Так само було і вдруге. Коли ж втретє мати вже не дала синові грошей, то він мусив своїми руками їх заробити нелегкою працею. Батько взяв того карбованця і так само кинув у вогонь, то син одразу став розгрібати багаття, аби врятувати зароблені гроші. Ті гроші стали його власністю, за них була заплачена ціна: час, тяжка праця, піт, мозолі… Той карбованець став дорогоцінністю для юнака. Кожен з нас пам’ятає притчу про «Доброго самарянина» (Лк.10:33). Хто став ближнім доброму самарянинові? Зранений подорожній. Чому? Тому що за нього він заплатив своїм часом, своїм ослом, своїм добром, коштами… Ісус Христос за нас заплатив високу ціну. Незрівнянну ні з чим у цьому світі – ціну крові. «І

знайте, що не тлінним сріблом або золотом відкуплені ви були від марного вашого життя, що передане вам від батьків, але дорогоцінною кров’ю Христа, як непорочного й чистого Ягняти» (1 Петр.1:18-19). Ми стали дорогоцінністю в Божих очах. Тому що за тебе і мене заплачена надзвичайно висока ціна. Христос цінує нами. А ми? «Хіба ви не знаєте, що ваше тіло то храм Духа Святого, що живе Він у вас, якого від Бога ви маєте, і ви не свої? Бо дорого куплені ви. Отож прославляйте Бога в тілі своєму та в дусі своєму, що Божі вони!» (1 Кор. 6:19-20). Так само ап. Павло призиває цінувати зібранням: «Не кидаймо збору свого, як то звичай у деяких…» (Євр.10:25). Зауважте на припис: свого зібрання. Людина, яка просто прихожанин, який приходить інколи до церкви, можливо буде називати це зібрання своєю церквою. Але чи буде це так насправді? Навряд, бо він не вклав туди ціни: своїх молитов, свого часу, переживань, зусиль, труда, коштів. Зібрання стане нашим, коли кожен з нас не буде просто стороннім глядачем, який тільки те й робить, що критикує, а буде постійно благословляти і молитися за священика, за проповідників, за євангелістів, за хор… Буде приймати особисту участь у праці і житті церкви. Зауважте, ап. Павло написав, що залишати своє зібрання у декотрих

Дякую Богу за Його милість і довготерпіння

У

сім сердечний привіт! Звати мене Павло, я народився в селі Свердлівка, Світловодського району, що на Кіровоградщині. Нас у сім’ї шестеро: дві сестрички й чотири брати. Батьки та вся сім’я – віруючі. Певно що нема таких батьків, які б не бажали щастя своїм дітям. Мої батьки, християни, і вони розуміли, що не може бути щастя без Бога. Але я в свої юні роки не хотів слухатися своїх батьків, а бажав та шукав чогось іншого (як мені здавалося – більшого). Коли однокласники називали мене штундою, мені було від цього прикро, і я намагався бути таким, як всі мої друзі, які були з невіруючих сімей. Батьки мене благали, щоб я звернув увагу на своє життя, та я навпаки, зовсім відійшов від Бога. Мені здавалося, що попереду у мене прекрасне життя, і я робитиму все, що забажаю. Але я глибоко помилявся. Я дуже вдячний Богу, що незважаючи на моє свавілля, Він не відвернувся від мене, а беріг мене впродовж багатьох років мого безбожного життя. Одного разу я зайшов до клубу зі своїми друзями, а там виступав гіпнотизер. Виступ уже розпочався, але мені було цікаво, як діє той гіпноз. І саме тут гіпнотизер запросив мене з друзями на сцену. Ми вийшли. Гіпнотизер став водити руками біля мого друга, і він почав падати. Щоб він собі щось не пошкодив, маг його підтримав, і мій друг лежав на підлозі. Я сміявся і дивився, що ж далі буде. А в розумі промайнула думка: таж він його непомітно попросив упасти, і ось він лежить. Потім те ж саме сталося з моїм іншим другом. Я вже подумав, що певно, справді якась сила таки діє, і друзі попадали саме під впливом гіпнозу. Наступила моя черга. Маг підійшов до мене, щось проказав, почав водити руками біля мене, потім ще раз… А я стояв, і нічого не відбувалося. Тоді він мене запитав: «А в тебе батьки – віруючі?» Я затаїв подих, не зрозумів запитання. Та він знову: «Хто в тебе в сім’ї є віруючі?» Сказав, що мама й тато. «То зійди зі сцени», – промовив він, показуючи мені напрямок до залу... Той випадок запам’ятався мені на все життя, я зрозумів, що не все так, як нас навчали вчителі-атеїсти в школі. Є духовні сили, є Божа сила і ще – інша, яка безсильна перед силою Господа.

Свідчення Павла Ткаченка. Та час йшов вперед, молоде життя захопило мене, я жив, як усі молоді люди навколо, не намагаючись налагодити свої стосунки з Богом. Через декілька років я одружився, потім була воєнна служба. Після служби в Збройних Силах я зустрівся з старими товаришами, з якими став весело провадити час. І почалися сварки в сім’ї, і так пройшло 7 років. Якось у 1997 році ми з дружиною поверталися від друзів в похмурому настрої, сварилися. Непомітно підійшли до будинку, де збиралися віруючі люди для молитви. Я став біля церкви, як укопаний, і (несподівано для себе) запропонував дружині зайти до церкви і послухати проповідь. Ми тихенько зайшли. І ось наступила мить, коли пастор запросив вийти вперед тих, хто бажають, щоб за них помолилися. Раптом моя дружина підхопилася з місця і пішла вперед, щоб за неї помолилися. Я ж стояв, неначе занімів. А моє серце рвалося навпіл. «Треба і мені йти негайно вперед!», – гупало в скронях, – «Треба щось міняти в житті!»... Настав час і я також покаявся в своєму невірстві, гріхах, безбожному житті. Не скажу, що все одразу після цього налагодилося в моїй сім’ї. Але я побачив, як Бог поступово робить переміни в нашому житті на краще, як Він працює над нашим зціленням. Для мене і моєї дружини настало нове життя. Я ні на секунду не жалію, що став віруючим, жалію лише, що не зробив рішучого кроку віри до Бога в юних роках свого життя. Тому особливо вдячний Богові за Його милість до мене і Його велике довготерпіння. Я звертаюся до всіх моїх земляків: якщо Вам боляче, якщо Вас ніхто не розуміє і Вам дуже тяжко, помоліться до Бога! Може Ви ніколи не молилися, то просто станьте на коліна у своїй кімнаті, де Вас люди не побачать, але Бог побачить і почує. Він обов’язково зрозуміє і пошле Свою вчасну допомогу. Тільки не забудьте потім Йому подякувати і служити всім своїм серцем. Неважливо, скільки Вам років, не соромтесь, приходьте до церкви, де лунає проповідь Євангелії, Слова Божого, і куди віруючі люди запрошують Вас. Попросіть, щоб вони помолились за Вас, і Вас Господь рясно благословить. Бажаю Вам найкращих переживань у Бозі.

стало звичаєм! Це ознака останнього часу, яка проходить практично в усіх сферах життя: як в сім’ях, так і в церквах. Мало хто хоче платити ціну! Віддавати свій час, труд, поступитися своїми амбіціями, навчитися жертвувати, вкладати, а не брати. Більше хочеться лише брати, тому й не цінують. Тому й залишають… Так само нехай для нас стане ближнім наш брат, сусід, за яких ми молимося, за яких платимо ціну, на зразок доброго самарянина. Тоді ми вже не будемо байдужими спостерігачами. Не будемо критикувати чи осуджувати. А будемо переживати разом зі своїм ближнім, і будемо радіти з ним його успіхам, бо він став «нашим», бо ми його несли на руках молитви. Брати та сестри, у кожного з нас повинна бути своя сім’я, своя церква, і навіть своя віра, яку ми можемо надбати лише в особистих стосунках з Господом. Це не приходить водночас, для цього треба пролити не одну сльозу, не одну годину простояти в молитві, можливо в гірких стенаннях, ревних пошуках відповіді від Бога… Нехай у цьому кожному з нас допоможе люблячий Господь Ісус Христос. Не чийсь. А мій. Мій Христос! Який так само і для мене став дорогоцінністю…

Павло Григорович Ковалишин, моб. тел.: 050 62-73-253, дом.: +3 8 (05355)5-40-84.

МОЛИТВА

ПОКАЯННЯ Молитва Богові, вимовлена людиною, що усвідомила свою потребу в Спасителі Ісусі Христі і прощенні вчинених гріхів, називається молитвою покаяння. Ця молитва сама по собі не може привести до спасіння, а тільки щире каяття, розуміння своєї гріховності і потреби в спасінні. Першим аспектом молитви покаяння є усвідомлення нашої гріховності. Текст з Біблії говорить так: «Немає праведного жодного!» (Римлян, 3:10). У Біблії чітко стверджується, що всі ми згрішили. Усі ми – грішники, що мають потребу в милосерді і прощенні Божому (Титу, 3:57), тому що через наш гріх ми заслужили вічне покарання (Матвія, 25:46). Таким чином, молитва покаяння – це благання до Бога про помилування замість справедливого покарання. Другий аспект цієї молитви – розуміння того, що Бог зробив для виправлення нашого жалюгідного стану. Він прийняв тіло і став людиною – Ісусом (Іоанна, 1:1, 14). Ісус відкрив нам істину про Бога і прожив праведне і безгрішне життя (Іоанна, 8:46; 2Коринтян, 5:21). Потім Він помер на хресті замість нас, прийнявши на Себе призначене нам покарання (Римлян, 5:8). Те, що Ісус воскрес з мертвих, доводить Його перемогу над гріхом, смертю і пеклом (Колосян, 2:15; 1Коринтян, 15 розділ). Тільки завдяки цьому ми можемо одержати прощення наших гріхів, нам також обіцяне вічне життя в Царстві Небесному – якщо ми тільки повіримо в Ісуса Христа. Усе, що від нас потрібно – повірити в те, що Він помер замість нас і воскрес з мертвих (Римлян, 10:910). Ми можемо бути спасенні тільки благодаттю, тільки через віру і тільки через Ісуса Христа. Написано: «Тому що благодаттю ви спасенні через віру, і це не від вас, Божий дар» (Єфесян, 2:8). Вимовляючи молитву покаяння, ми повідомляємо Богові, що довіряємося Ісусу Христу як своєму Спасителю. Для спасіння не потрібні якісь «магічні» слова. Тільки через віру в смерть і воскресіння Ісуса ми одержуємо спасіння! Якщо Ви розумієте, що згрішили і відчуваєте необхідність у спасінні і прощенні гріхів через Ісуса Христа, то Вам допоможе наступна молитва покаяння, словами якої Ви можете звернутися до Господа: «Боже, я знаю, що згрішив перед Тобою. Я розумію, що заслуговую смерть і пекло через свої гріхи, але я вірю в Ісуса Христа як мого Спасителя. Вірю, що Його смерть і воскресіння забезпечили мені прощення гріхів і спасіння моєї душі від прокляття та вічної загибелі. Я довіряю Ісусу Христу, і тільки Йому, як своєму особистому Господу і Спасителю. Дякую Тобі, Боже, за те, що Ти спасаєш і прощаєш мене! Амінь!»


6 ПЕРЕДМОВА РЕДАКТОРА: Дорогі читачі, пропонуємо Вам декілька листів з рубрики «Християнська Сім’я» з проханнями духовної підтримки, спілкування, пошуку супутника життя. Редакція також отримала багато листів з місць ув’язнення. Але за браком місця не в змозі їх всі надрукувати в повному обсязі. Також наголошую, що в газеті чітко зазначено, що листування з читачами (в’язні не виключення) редакцією провадиться лише на сторінках газети. Прошу не ображатися тих, хто наполягає, щоб їм дали особисту відповідь. Також друкувати кожного листа редакція не зобов’язана. Майже всі листи з місць ув’язнення зводяться до прохань про матеріальну допомогу. Це, насамперед, компетенція спеціальних місій тюремного служіння. Газета – не місія і носить дещо інший напрямок служіння (насамперед – духовний). Також хочу наголосити, що прохання в’язнів про пошуки супутника життя друкуватися не будуть! Ще один момент хотілося б пояснити тим, хто увірував у в’язниці: складається враження, що більшість з таких християн прирівнюють себе до в’язнів, страждаючих в узах за Христа (судячи по їхнім докорам віруючим на свободі). Але ж насправді це не так. Тому в’язням, що увірували, насамперед, важливо дякувати Богу за милість, за покаяння, спасіння: «Нехай тюрма, але я зміг покаятися, я не пішов у вічну загибель душі!» Статистика говорить не на користь тих, хто вважають себе християнами у в’язниці. Дехто стверджує, що лише один із ста в’язнів залишається християнином після звільнення з в’язниці. А той, хто залишився таким на волі, також не охоче стає до звичайного життя, фізичної праці, беручи на себе певну відповідальність. Звичайно, є багато чудових свідчень колишніх в’язнів, які цілком змінили своє життя, стали новим творінням у Христі Ісусі. Це радує і дає наснагу й надалі не залишати поза увагою в’язнів. Нажаль, більшість християнських ЗМІ попеклися на стосунках з в’язнями і відмовилися від публікації листів в’язнів. Мене колеги запитують, чому я продовжую друкувати подібні листи, мотивуючи тим, що від публікацій листів в’язнів шкоди набагато більше, ніж добра (особливо тим, хто увійшов в контакт з тим чи іншим в’язнем). Я розумію, що дехто з ревних християнв’язнів буде доводити протилежну точку зору, але практика показує інше. Розуміючи відповідальність перед Богом і дорогоцінність людської душі (чи то в’язня, чи того, хто на так званій «свободі»), редакція продовжує вибіркову публікацію листів в’язнів. Бог не дивиться на зовнішність, обличчя (Бог не лицеприятный – рос.). Нажаль, редакція також не застрахована від помилок у виборі листів для публікації. Ми не в змозі перевірити всіх дописувачів. Тому, дорогі читачі (особливо молоді сестри), просимо Вас бути дуже уважними, пильними (тверезими духовно). Бажано повідомити свого пастора про Ваш намір спілкуватися з кимсь (особливо з середовища ув’язнених). УВАГА! Листи до редакції прошу надсилати в друкованому варіанті (найкраще – електронною поштою), якщо ж такої нагоди нема: пишіть каліграфічним, розбірливим почерком, додержуючись достатнього інтервалу між рядками, щоб можна було розібрати букви (на листках у клітинку не пишіть в кожній клітинці, а через клітинку). 1. Мені 24 роки. Ще в 2003 році мені в руки потрапила газета «Жива Надія», яку мені надіслала Ненсі Зінчик. Через радіопередачу «Жива Надія» я й увірувала в Бога. Вже пройшло три роки, як я стала членом помісної євангельської церкви баптистів. Славлю Небесного Отця, що Він спас мою душу. І не тільки мою – цього літа моя мама також буде приймати водне хрещення. Сподіваюсь, що Господь також пошле мені чоловіка, друга на все моє життя. Бажаю познайомитися з добрим, духовним хлопцем (до 35 років) для створення християнської сім’ї. Припускаю, що він може бути інвалідом. Ольга, Черкащина, моб. тел.: 097-8324-066, 067-45-55-226.

«ЖИВА НАДIЯ» ХРИСТИЯНСЬКА

СІМ’Я

4. Мне 40 лет. Инвалид ІІ группы. Очень хочу получать Вашу газету, а также надеюсь через газету обрести друзей. Я пока не член церкви, но надеюсь, что скоро им стану. Мне очень не хватает христианского общения. У меня головные боли, давление, болят суставы ног, остеохондроз. Я верю, что Господь может меня исцелить. Об этом написано в Новом Завете. Я люблю слушать проповеди на СД, читать христ. литературу, а Библия у меня всегда на первом месте. Прошу помолиться за меня, потому что я ещё слаба в вере. Наталья Шматко, ул. 60 лет Октября, 17-а, кв. 63, г. Стаханов, Луганщина, 94013. 5. Шукаю щирих друзів, правдивих християн, які усім серцем люблять Ісуса Христа. Я живу в інтернаті закритого типу. Не маю можливості відвідувати церкву, навіть не маю можливості прийняти водне хрещення. Маю велику потребу в Вашій молитовній і моральній підтримці. З мене тут часто насміхаються через мою віру в Бога. Також маю надію, що Бог дасть мені супутника життя, якому так само одиноко, як мені. Мені буде 34 роки. Тетяна, Рівненщина. Тел.: 067-39-16-683. 6. Мені 24 роки. Декілька років назад мене Господь призвав служити Йому. Живу по милості Божій. Шукаю спільності з дітьми Божими, що йдуть шляхом відречення. Валентин, Хмельниччина, Тел.: 098-20-30-890. 7. Мені 37 років, низького зросту. Інвалід ІІ гр. з дитинства. Член церкви ЄХБ. Бажаю створити сім’ю. У мене хлопців ніколи не було. Моя мама померла, тепер я живу в одному домі з вітчимом і братом. Олена. Волинь. Тел.: 096-94-62-908. 8. Мне 44 г. Полгода прошло с момента моего освобождения. Служил Богу в центре реабилитации «Точка отсчёта» в селе Будище, Черниговской обл. Сейчас проживаю в небольшом городке Кролевец. Неоднократно слышал от братьев о том, что нехорошо быть человеку одному. Я молился и всё предал в руки Божьи. У нас церковь небольшая, поэтому и обращаюсь к Вам в газету, чтобы откликнулась сестра, готовая стать моей женой. С любовью, Олег, Тел.: 067-26-17-235. 9. Духовно родилась в 2001 г. Член церкви ХВЕ. Вдова, воспитываю 5 детей (старшая дочь уже в Завете с Богом). Служу Господу, пишу стихи. С любовью, Наталья Конашевич, пер. Центральный, 11, кв. 65, п. Славяносербск, Луганская обл., 93701. ЧТО Я ХОЧУ? Хочу живой огонь внутри иметь, Сжигающий всё лишнее во мне, Чтоб я могла им ближнего согреть И находить со Светом путь во мгле. Хочу, чтоб Ты моею стал Судьбой, Началом, серединой и концом, Чтобы предстать не помешало мне ничто Перед Твоим сияющим Лицом!

ЛИСТИ З МІСЦЬ УВ’ЯЗНЕННЯ

1. Я обратился к Богу в 1997 г., через год крещён Духом Святым, только в 2007 г. смог вступить в Завет Бога посредством водного крещения. Сижу на пожизненном заключении. Мне странно читать упрёки заключённых, сидящих в погребе, заявляющих о себе, как о тех, что сидят на высокой горе – всё знают и видят. Недопустимо заключённому, что обратился к Богу в тюрьме, делать строгие упрёки верующим со свободы, тем более – обливать их грязью. Чаще всего те люди, что громче всех заявляют, что живут без греха, что они святее других, оказываются самыми грубыми нарушителями Божьих Заповедей. Я убеждаюсь, что обычно ярая критика и обличения других людей в их недостатках, грехах, ошибках, стиле жизни чаще всего происходят от эгоизма критикана и его нераспятой плоти, от личного разочарования и комплекса неполноценности. Незрелая «святость» всегда быстра, резка, импульсивна, остра и надменна, считает, что Бог слишком снисходителен. 3. На моё объявление пришло около 350 звонков Но зрелая святость всегда терпелива, мягка, и SMS и примерно 90 писем (даже из России и сострадательна. Александр Макаров, ВТ-1, дальнего зарубежья). Большое спасибо всем! Моя «ДУ», ул. Островского, 2, г. Винница, 21001. мать, приехав в гости ко мне, очень обрадовалась, уезжая, всю корреспонденцию взяла с собой. 2. Мені 36 р. Три роки знайомий з газетою Я решил встретиться с девушкой, мужа которой «Жива Надія». Я – довічно ув’язнений. Довгі роубили. Она мне написала письмо. Я буду ждать её ки намагаюся здійснити гідне (згідно Євангелії) 17 сентября во Львове, на ж/д вокзале. Позвоните покаяння. Але постійно розчаровуюся і в думках грішу. Я – вбивця в минулому, але й мене врамне по тел. 097 88 66 137. Юрий, Закарпатье. 2. Сором’язлива, тендітна, cтрунка, світловолоса дівчина Оксана бажає познайомитися з щирим, добрим хлопцем (до 23 років за віком), членом церкви Христової, для створення сім’ї. Просить не турбувати її не членів церкви, засуджених, або тих, що були засудженими, розлучених, тих, хто мали дошлюбні стосунки, або задля розваги. Оксана з дитинства віруюча, три роки назад прийняла по вірі святе водне хрещення. Член невеличкої сільської церкви, де мало молоді. На замітці не була. Заочно навчається в біблійній школі. Сама з багатодітної християнської родини. Зараз її мама дуже хворіє (прохання: помолитися за неї), а тато тяжко працює до ночі, але отримує мізерні кошти. Оксана молиться, щоб Господь дав їй долю в сімейному щасті. Її тел.: 099 19-93-396. Тел. батьків: 095 7232-435. Оксана, Волинь.

жає хитрість, жадібність декотрих людей, що називають себе тут християнами. Попри все, я вірю в Бога і вірю, що Господь пошле на моєму шляху добрих і чесних людей, котрі допоможуть мені на моєму шляху покаяння, в моєму духовному зрості. Я вісім років живу в умовах сектору утримання максимального рівня, а в такому оточенні прожити навіть один день без гріха дуже важко. Руслан Леуш, СВК-47, СДУ, cмт Жвирка, Сокальський р-н, Львівська обл., 80040.

ЛИПЕНЬ-ЖОВТЕНЬ 2010 р., №4-5 (Общество Сторожевой Башни). Поначалу я пошёл к ним, но потом увидел существенные отличия того, что пишут в их красочных журналах с тем, что написано в Библии. Мне хочется иметь общение с истинными последователями учения Иисуса Христа. Мне не всё понятно из Писания и хотелось бы получать авторитетные ответы на свои вопросы. Я чувствую себя младенцем в вере. Хочу духовно основательно подготовиться к свободе. Ибо знаю, что там ожидает меня много искушений и препятствий. Если я тут духовно не возрасту, то «свобода» сомнёт мою неокрепшую веру. Сергей Майстренко, КИК-6, отр.6, бр.61, ул. Яновского, 50, г. Кировоград, 25006. 10. За свои грехи я осуждён к пожизненному заключению. Очень больно пожинать то, что раньше посеял. Но уйти от этого никак нельзя. Что человек сеет, то и пожнёт! Я всё потерял, но обрёл веру в Бога! Меня греют слова из Евангелия о злодее, распятом с Иисусом. Он не имел морального права чего-либо просить у Него, но он произнёс семь слов, которые решили его участь в вечности. Думаю, что и для меня есть надежда, когда я последний раз закрою свои глаза на этой земле. Я благодарен Богу за милость ко мне, что я до сих пор живой, хоть многих из моих бывших друзей давно уже нет в живых, они свою жизнь закончили без надежды. Дорогой друг, есть ли у тебя надежда, которая сбудется? Фёдор Балашов, ИК-52, п. Еленовка, г. Енакиево, Донецкая обл., 86489.

3. Когда я особенно нуждался, Бог мне послал подкрепление – я чудесным образом получил газету «Жива Надія», где прочитал свидетельства своих земляков с Алушты, города, где я впервые ощутил Божью любовь. У нас, в колонии, есть молитвенная комната, где есть столик, на котором можно класть различную литературу. Я бы хотел получать вашу газету для распространения в колонии. Также я хотел иметь духовное общение с братьями и сёстрами со свободы. Также я ищу адрес библейской школы, где мы могли бы заочно учиться. Роман Собканюк, Гик-7, 2 отд., с. Ст. 11. Мне 36 л. В 2003 г. пришёл к Богу. Я вырос Сбурьевка, Голопристанский р-н, Херсонская в благополучной семье, окружённый любовью, обл., 75630. заботой и вниманием родителей. Мой отец был 4. Братья и сёстры, прошу молиться за меня. Я заслуженным мастером спорта по боксу. Но моя в этом году (31 декабря) освобождаюсь. Прошу жизнь пошла не по тому пути. Но, слава Богу, я Господа расположить сердца всех людей, которым теперь слушаю Учителя Иисуса Христа. И у меня я причинял раньше зло, живя грешником, чтобы есть надежда на новую жизнь, с чистого листа. они простили меня. Чтобы Господь устроил встречи У меня на свободе никого не осталось, и мне с ними и помог попросить у них прощения. Также я катастрофически не хватает общения, пишу это прошу молиться за моих родных, за покаяние мамы письмо вообще-то не надеясь получить какойи сестры. Александр Новосад, МВК-42.6.62, ул. либо ответ. Время такое, я никого не сужу. Юрий Воронин, ул. Гагарина, 2, ЗВК-58, г. Изяслав, К. Маркса, 25, пгт Маневичи, Волынь, 44600. Хмельницкая обл., 30300. 5. Я – уродженець Великих Сорочинець, що 12. МОЛИТВА: «Дорогой Господь, я ещё не на Полтавщині. Вже сім років відбуваю міру покарання. У мене залишилася старенька (хвора і са- знаю Тебя. Но я хочу познать тебя, как Живого мотня) мама Лісова Галина Андріївна (1938 р. н). и Истинного Бога. Я нуждаюсь в Тебе. Войди в Так склалося, що (після мого ув’язнення) мій брат мою жизнь и измени её. Спаси меня, прости все трагічно загинув. Ці обставини сильно підкосили мои грехи, очисти меня, освободи моё сердце здоров’я мами. У неї ноги відказують. Я звинувачую и мой разум от всего, что неугодно Тебе. Омой себе за її самотню й гірку старість. І додалася пе- меня Твоею драгоценною Святою Кровью, чаль, що я не можу її доглядати, коли їй особливо поставь меня на путь спасения, даруй мне Дух стало тяжко жити. Нажаль, я ніяк не розпрощаюся Святой, спаси мою семью. Аминь» Володимир з гріхом, але я дуже хочу примиритися з Богом. Романов, вул. Незгурецького, 1, м. Бердичів, Прошу помолитися за мою маму, за її покаяння і так Житомирщина, 13306. само – за мене. З мого листування з нею я зрозумів, 13. В 17-летнем возрасте я совершил убийство. що вона дуже хоче покаятися, але не знає, як це зробити. Вона мешкає в Сорочинцях, вул. Щорса, Мы ехали в поезде с друзьями, употребляли 10 (біля школи-інтернату). Може хтось проявить спиртные напитки, потом поссорились, подрались, милосердя й відвідає її? Геннадій Цегеля, ВК- во время драки одного человека вытолкнули с 96-3, с. Городище, Рівненський р-н, 35341. поезда, и он погиб. Мне дали 13 лет. Я раскаиваюсь в содеянном. Уважаемая церковь, буду очень рад 6. Людина, нажаль, так влаштована, що лише с Вами духовному общению и хотел бы получать пройшовши на землі через «пекло» власних гріхів, газету. Константин Крыгин, отд. 8, бр. 80, ИКможе замислитися над своїм жалюгідним станом і 117, г. Первомайск, Харьковская обл., 64107. побачити, що знаходиться в темряві, а не в світлі. Моє прозріння розпочалося у в’язниці, коли я вперше 14. Шукаю рідну сестру Сотник Тетяну взяла в руки Євангелію. Порівнюючи своє життя з Олександрівну, котра мешкала в Дніпропетровську, Заповідями Ісуса Христа, я усвідомила – наскільки р-н Березанівка, біля школи №117. Їй близько 60 я грішна. Я провела багато ночей в сльозах, каючись років. Сергій Сотник (повідомити в редакцію у своїх гріхах. Тепер моя молитва до Бога, щоб той газети). вогонь Духа Святого, що одного разу загорівся в мені, не згасав. Для цього мені необхідно його 15. Ищу книгу Джона Буньяна «Путешествие підживлювати любов’ю до ближніх, добрими ділами пилигримма». Может кто мне её пришлёт? в славу Божу. Я родом з Кременчука. Зраділа, коли Геннадий Кузнецов, СПС-2 отр., ДИК-89, ж/м побачила, що на Полтавщині є така християнська Западный, г. Днепропетровск, 49600. газета і церква. Прошу молитися за моє духовне і тілесне зцілення. Так само маю потребу і в ма16. Мне 41 г. Я на пожизн. заключении, никогда теріальній підтримці. Через півтора року мій терне писал подобных писем, но вот – решился. Устав мін ув’язнення закінчується, а в мене нема що от мирской суеты, пустоты, бессмысленности вдягнути, щоб вийти на волю. Олена Нагач, с. и одиночества, я наконец задумался над своей Добриводи-63, гуртожиток №3, Збаражський жизнью, есть ли у меня будущее? Христиане верят в р-н, Тернопільщина, 47341. жизнь вечную и с уверенностью смотрят в будущее. 7. Я – человек замкнутый и много грешил в своей Я пока так не могу верить, но хотел бы. Хотел бы жизни, восемь лет, до заключения, практически общаться с людьми, которые хорошо знают Бога и жил на улице. В колонии каждое воскресенье действительно имеют живое упование на Господа, посещаю богослужения. Боюсь, с чем я столкнусь имеют будущность и надежду! Александр Макапо выходу из колонии? Александр Новиков, с. ренко, ул. Гагарина, 2, ЗВК-58 (СДУ), г. Изяслав, Хмельницкая обл., 30300. Божкове, ВК №16, Полтавский р-н, 38734. 8. Мне посоветовал обратиться к Вам за помощью один добрый человек, которого я встретил на этапе в Хмельницком. Я верю в Бога, но что-то в моей жизни не так, потому что чувствую себя, как зверь, загнанный охотниками в тупик, из которого нет выхода. Я не знаю, как мне быть дальше. Мне 44 г., 29 из них провёл в тюрьме. Теперешний срок небольшой, но что я буду делать, выйдя на свободу? Смогу ли я обрести нормальное человеческое счастье? Семью? Работу? Или для такого, как я, уже нет надежды? Александр Сазонов, РВК-78, 8 отр., 82 бр., с. Райкивци, Хмельницкая обл., 31356.

17. Мне 40 л. Член церкви ХВЕ. Хочу в оставшиеся годы моей жизни жить с Богом и быть полезным в делах Господних. Ярослав Хальовчик, СВК-474-42, cмт Жвирка, Сокальський р-н, Львівська обл., 80040.

18. Мне 36 л., половину из которых провёл за колючей проволокой. Сижу в камере для пожизненно заключённых. Мы сидим по двое в камере, и так сложилось, что ко мне в сокамерники никогда не попадались ребята, верующие ХВЕ. Хоть я читал Новый Завет самостоятельно, но к сожалению остался холодным духовно. Как мне обратиться к Богу? Сказать – прости? Мне 9. Мне 33 г. Уже более года я читаю Новый За- это сделать не сложно, я не гордый. Сергей вет и верю, что Иисус Христос и мой Спаситель. Приходько, ул. Ватутина, 172, ЖУИН №8, г. В нашу колонию приходят Свидетели Иеговы Житомир, 10001.


ЛИПЕНЬ-ЖОВТЕНЬ 2010 р., №4-5

У

«ЖИВА НАДIЯ»

ДЕ ЛЮБОВ, ТАМ І БОГ!

1955 р. на Рівненщині, у багатодітній родині Василя Кушніра народилася дівчинка, яку назвали благословенним ім’ям Віра. В її дитинстві мало було радісних і безтурботних днів, зате довелося багато витерпіти труднощів і зустрічей зі злом. Із самого дитинства Вірі нарівні з матір’ю довелося важко працювати в колгоспі. Рішучий і бойовий характер дівчини часто ставив її в конфліктні ситуації з оточуючими людьми, що поводилися нечесно. Віра не могла змиритися з несправедливістю, що оточувала її. Де ж правда? Партії, що обіцяла світле майбутнє, вона не вірила. І яке ж це світле майбутнє, якщо вона крім сапи в полі і мозолів нічого не бачила. Комуністичні газети сурмили про прекрасне життя, а вона місила в гумових чоботях болотний бруд на колгоспних полях. Обман, лицемірство, байдужість, крадіжки панували навколо. Невже так повинно бути? І ніякого виходу немає? Нарешті, коли Віра була вже заміжньою жінкою, шукання її невгамовного серця, пройшовши через багато невдач і розчарувань, увінчалися успіхом. Вона увірувала в Ісуса Христа! Молода жінка зрозуміла, що правда тільки в Бога, і в Слові Божому. Віра в Бога стала змістом її життя. Це був 1980-й рік, коли вірити в Бога було не так просто. Тому що віра в живого Бога показувала брехливу сутність комуністичної ідеології. От чому комуністи своєю першою задачею ставили саме знищення віри в Бога. Довелося і Вірі пережити гоніння від місцевої влади за її віру. Але вона вже не мислила життя без Бога. Господь також трудився над її серцем. Спочатку грубе, воно стало м’яким і жалісливим. Вона навчилася любити, співчувати ближнім. Віра, скільки себе пам’ятає, завжди любила спілкуватися з людьми, старшими за віком, уміла вислухати, поспівчувати, розділити біль. Вона згадує: «У мене ніколи не було молодих подруг, мені з ними було нецікаво. Я знала усіх хворих у нашому селищі, намагалася частіше їх відвідувати, хоч чимось допомогти. А для старих і калік будь-яка допомога (навіть одне ласкаве слово) так багато значать!» Чуже горе Віра сприймала, як своє. Вона розуміла, що християнка не повинна бути пасивною, байдужою, що відвідує церкву

Репортаж. Подготувала Людмила Калашнікова.

один раз у неділю. Їй хотілося зробити щось суттєве для Господа в знак подяки за Його неоціненну жертву для неї. Вона молилася про волю Божу в її житті, і одного разу їй приснився сон: вона побачила в великій світлій кімнаті вісім ліжок, над кожною постіллю горів світильник. І Віра зрозуміла, що хоче від неї Господь. Вона вирішила відкрити притулок для самотніх стариків, інвалідів. Спочатку вирішили з чоловіком зробити ремонт у старому будинку, купленому для сина. Усі гроші, зароблені чоловіком у Москві, вони вклали в задуману справу. Зі сльозами Віра згадує, як віднісся її молодший брат В’ячеслав до цієї ідеї. Він був хворий: рак висушив його кістки, він сильно мучився болями. До лікарів не звертався, розуміючи, що вони не допоможуть. Він сказав Богу: якщо Він його зцілить, то він побудує будинок милосердя для слави Божої. А В’ячеслав був дуже досвідченим будівельником. На той час йому було 33 роки, і настільки хвороба змучила його, що Славік ледь руку міг підняти. Але здійснилося чудо: В’ячеслав отримав зцілення! Хвала Господу! Три роки він посилено трудився на будівництві, поки виконав свою обіцянку. Допомагати йому підключилися буквально усі: родичі, сусіди, навіть діти. У 2003 році побудований новий будинок був зареєстрований,

Фото з притулку

як «Будинок Милосердя №1», метою діяльності якого був догляд за людьми, що не можуть себе доглянути через старість чи інвалідність, та надання їм моральної, матеріальної чи фінансової допомоги. Віра розповідає про багато Божих чудес, що супроводжували її в цій благородній справі. Особливо вона згадує такий випадок: «Я була хвора алергійною астмою, важко страждала (не дай Боже кому пережити таке!). Але тільки я прийняла рішення про організацію притулку, як усі мої астматичні приступи перестали мене турбувати, вони зникли. Слава Богу!» Незабаром цей будинок був повністю заселений. Для мешканців він став оазисом затишку і спокою серед озлобленого, жорстокого світу. Бачачи, як багато бажаючих хочуть оселитися в цьому будинку, Віра вирішила віддати інший будинок, де жила з сім’єю, для нужденних, залишивши собі невеличке приміщення над сараєм… І ще дев’ять людей стали жителями нового «Дому Милосердя №2». А всього проживає в двох будинках зазвичай 30-35 осіб. За цей час уже більше 100 людей пройшли через цей притулок. Хтось умирав, хтось виїжджав. Тут проживають люди із найрізноманітнішими фізичними вадами: сліпі, глухонімі, без рук чи ніг, паралізовані, ті, від кого усі відмовилися. Господиня «Будинку Милосердя» не гидує особисто займатися зі своїми постояльцями. Кому послужити транспортом, кого викупати, перев’язати пролежні чи рани, обмити і поховати небіжчика. «Є в нас мешканці не тільки по лиху, але й по розкоші, хтось став тягарем для рідних... Такі різні долі... — зітхає Віра. — Мені всіх їх шкода, у нас у притулку 16 чоловік серйозно хворі, 11 з них — цілком лежачі». При притулку працюють вісім нянечок, медсестра, прикріплений лікар, що періодично оглядає хворих. Сама господиня по черзі з дочкою займається кухнею. Держава, як у таких випадках звичайно буває, стоїть осторонь. Добре, що не ставить перешкоди. Бували випадки, що приходилося й у борг брати продукти, коли

затримували виплату пенсії мешканцям. Зі слів сестри Віри їхній «Будинок Милосердя» не має постійних спонсорів, а існує сугубо на добродійності тих, хто не байдужий до чужого горя. Часто цей будинок відвідує молодь місцевої євангельської церкви, піднімаючи дух у хворих, радує їх гарною християнською піснею, добрим словом, а головне — молитвою. Сини Віри Василівни з великим ентузіазмом допомагають матері. Як їм вдячні за турботу інваліди! Хто раніше роками не міг залишити кімнату, тепер за допомогою сильних рук можуть «вийти» на свіже повітря. Хто з мешканців ще має хоч яку-небудь силу, намагається допомагати по господарству: чи то на городі, чи то на клумбі, чи то на кухні. Ось дідусь вийшов на поріг з віником у руках і став відмітати сніг: «Зима видалася такою сніжною — промовляє, сумно посміхаючись. — Зима в природі і зима в житті...». А влітку тут усім вистачає нових турбот. Подобається жителям притулку ходити в ліс за чорницею і грибами, а восени — за журавлиною. У «Будинку Милосердя» регулярно проводяться богослужіння, особливо коли бувають гості. Двері притулку радо відкриті усім, кого осягло горе, хто хворий і знедолений. Тут намагаються створити домашній затишок, обігріти і дати притулок, а головне – розповісти про Христа! Тут на ділі покажуть, що зло завжди перемагається добром, якщо серце відкрите для Бога. На жаль, будинок №2 дуже старий і сильно пошкоджений грибком, зараз приходиться в черговий раз його ремонтувати. «Краще було б зовсім знести і побудувати новий! — бідкається господиня. — Але, на жаль, для цього нам не вистачає коштів. Ми також придбали нову велику земельну ділянку з наміром колись там побудувати притулок, в якому б вистачало місця для всіх. Але це поки що лише плани на невизначене майбутнє. Ми молимося, на все воля Божа!» Адреса притулку: Цуман Віра Василівна, вул. Ковельська, 89, м. Сарни, Рівненська обл., 34500. Тел. директора: +3 8 096 7311667, (036) 552-16-06. Більш докладну інформацію про притулок і роботу в ньому, Ви можете знайти на сайті: www.mercy.rv.ua

7 Віра Цуман, 2006 р.

ПОКИНУТІ БАТЬКИ Коли затремтіло серце від болю, Коли покотилась сльоза по щоці, Схотілося вирватись з горя на волю. Врятуй мене, люба! – сказати дочці.

Та дочки бувають холодні, мов скелі, Батьківськії сльози не ранять сердець. Проходять, мов вітер гучний по пустелі, Не знають, яким буде їхній кінець. І плачуть старенькі сльозами гіркими, І молять пробачення дітям своїм. В очах їхніх діти здаються святими, Батьки ж для дітей – непотрібним, чужим. Та знають вони, що вже скоро день смерті, Що юність пройшла й молодії літа. Й не будуть дітьми їхні сльози утерті, І в вічні оселі душа відліта. Невже не щемить серце сина у грудях, Невже не течуть сльози дочок вві сні. Такі добродушні здаються на людях… Прокинься сумління, прокиньсь навесні! Коли прийде осінь до вас жовтолиста, Й зима не затримає кроків своїх – Тяжка стане доля, дорога терниста, Й прийде розкаяння за рідних своїх. Та будеш ти жати все те, що посіяв, Утреш не один раз солону сльозу. Бо щастя своє ти по світі розвіяв, На сльози дивився, немов на росу.

ЧЕКАННЯ МАТЕРІ Де ти був, коли серце тремтіло від болю? Де ти був, коли падали сльози, мов град? Де ти був, коли серце хотіло на волю? Ти бродив по дорогах, прямуючи в ад!

Я чекала тебе, довго плакали очі, Я чекала, вдивлялась в нічну темноту. Материнськії очі – не очі дівочі (Не прийшов, то впадуть в дрімоту). Материнськії очі відкриті до самого ранку, Тихо плачуть, чекають синів із доріг. Прийде син мій, прийде на світанку, Ступлять ноги його на холодний поріг. Так чекала щомісяця, потім – щороку, Так чекала, та марне чекання було. При житті не почула синівського кроку, Так життя у чеканні й пройшло. Та синів не лякає, не мучить сумління, І немає жалю до похилих, слабеньких батьків. Та це ж рідная ненька, єдине коріння, Їх сам Бог шанувати велів! Та щоб знали сини, що прийдеться все жати, Прийде Осінь, поллються дощі. Що то мати була (рідна мати!) Зрозумієте, коли станете зайві дочці.


«ЖИВА НАДIЯ»

8

ЛИПЕНЬ-ЖОВТЕНЬ 2010 р., №4-5

УВАГА!

Слухайте християнську радіопередачу

«ЖИВА НАДІЯ»

щотижня, у понеділок, з 21 год. 30 хв. на першому каналі Українського Національного Радiо. Листи на радіопередачу надсилайте за адресою: Ненсi Іванівна Зiнчик, радіопередача «Жива Надiя», вул. Григорія Онискевича, 3, м. Київ, 03115, Україна. Пропонуємо Вам відвідати богослужіння християн в Полтавській області, що відбуваються ЩОНЕДІЛІ: смт. Білики Кобеляцького рну: з 1000, вул. Пристанційна, дім молитви; с. Березова Рудка Пирятинського р-ну: з 10-00, вул. Куйбишева, церква «Свята Трійця»; м. Гадяч: з 1000, вул. Вокзальна, 1А, дім молитви; м. Глобине: з 1000 та 1700, вул. Четверикова, 5, дім молитви; м. Глобине: з 10-00 і 18-00, вул. З. Космодем’янської, 5, дім молитви; м. Градизьк: з 14-00, вул. Проектна, 23, церква «Христа Спасителя»; м. Гребінка: з 1400, вул. Жовтнева, 52, церква «Жива Надія»; смт. Диканька: з 1600, РБК; м. Зіньків: з 1500, вул. Гоголя, 33, церква «Віфанія»; смт. Котельва: з 17-00, вул. Жовтнева, 208; м. Кременчук: з 900, вул. Маршала Жукова, 104, церква «Віфанія»; с. Кротенки Полтавського р-ну: з 14-00, вул. Центральна, церква «Голгофа»; м. Лохвиця: з 14-00, актова зала будинку дитячої та юнацької творчості; м. Лубни: з 1000, вул. Драгоманова, 33, церква «Ковчег»; смт Машівка: з 1000, вул. Нестерця, 8, Церква Христа Спасителя; м. Миргород: з 1000, вул. Гоголя, 159, церква «Жива Надія»; с. Новаки Лубенського р-ну: з 1500, приміщення колишньої школи, церква «Ковчег»; смт Нові Санжари: з 15-00, вул. Комсомольська, 21, приміщення колишньої їдальні фабрики «Полтавчанка»; с. Оболонь Семенівського р-ну: з 1000, вул. Котляревського, 9А; с. Олександрівка Гребінківського р-ну: з 10-00, вул. Леніна, 40, церква «Ковчег»; м. Оржиця: з 900, вул. Леніна, 87, дім молитви; м. Полтава: з 1000, бульвар Б. Хмельницького, 19, (Зуп. «Вавілова»), церква «Нове Життя»; м. Пирятин: з 900, пл. Борців Революції, 16, церква «Жива Надія»; cмт Решетилівка: з 1100, вул. Горького, 105А, дім молитви; смт Семенівка: з 1300, вул. Чапаєва, 6, дім молитви; c. Ульяновка Гребінківського рну: з 900, церква «Ковчег»; м. Хорол: з 1300, вул. Крилова, 16, дім молитви; смт Чутове: з 10-00, вул. Комсомольська, 45, церква «Голос Спасителя»; м. Чорнухи: з 1000, вул. Сковороди, 11; дім молитви; смт Шишаки: з 1000, вул. Корніліча, 27, дім молитви.

Запрошуємо:

Ш

повчально

ановні батьки, чи насправді важливо розповідати дітям про Ісуса Христа, про те, що сталося на Голгофі? Відповідь однозначна – так! В одній з книг Біблії, а саме в Приповістях Соломонових, ми читаємо повеління: «Привчай юнака до дороги його і він не вступиться з неї (22:16)». Для дітей є природно навчатися. Малюки вчаться вимовляти склади, перш ніж почнуть виговорювати цілі слова, говорити, перш ніж почнуть щось читати, вчаться ходити, перш ніж почнуть бігати. Тому завдання і обов’язок батьків – навчити, наставити, виховати тих, котрі в майбутньому стануть для батьків опорою та підтримкою. Важливим елементом виховання і великою послугою для дітей є навчити їх молитися. Молитва – розмова з Богом і опора в вихованні дітей. «На світанку чи пізньої ночі, Де б тобі не прийшлося бувати, До висот піднімай свої очі, Говорила мені моя мати», – згадує автор християнської пісні. Проходячи по житті через бурхливі води, той же автор свідкує про ефективність наставляння: «Ті слова мені в серце запали Навесні, мов добірні зернятка…». Як важливо і бажано, щоб посіви в серцях цих малих ще дітей принесли добрий результат. Сердечка дітей можна було б прирівняти до виораного поля, на якому сіють зерна добра, любові та поваги. Нам здається, що діти нас до кінця не розуміють, але дайте витримку, і свого часу побачите добрі плоди. Батьківський приклад впливає на дітей більш, ніж що інше. Уділяйте дітям достатньо уваги, і вони повернуть до нас свою увагу. Покажіть дітям свою любов, і вони пригорнуться до вас зі своєю любов’ю. Розмовляйте з ними, і вони знайдуть хвилину, щоб поговорити з вами. Вислухайте їх, і вони послухають наших порад і настанов. Вкажіть дітям стежину, і вони підуть нею. І ще одна думка… Щоб діти зоставалися в наставлянні батьків, потрібно багато молитися. Ось свідоцтво однієї з матерів: «Коли вони були ще маленькі, і я купала їх, то молилася Богу, щоб Він очистив їх

Своєю Кров’ю від усякого гріха. Коли я одягала їх, то просила, щоб Господь зодягнув їх у Свій одяг праведності. Коли я давала їм їсти, то просила, щоб Господь годував їх Своїм хлібом. Коли вкладала спати, то вручала їх в Його руки. Проводжала в дорогу – просила, щоб Господь направляв їх на шлях істини. І Він це робив. Це не моя праця, а Бога». Хай Вам Господь допомагає у Вашій важливій праці! Майя Пащук, вчитель християнської недільної школи.

ІСУС ХРИСТОС - НАДІЙНА ОПОРА МОГО ЖИТТЯ

М

ені 20 років. Я хочу поділитися з Вами, як Бог порятував моє життя, і як я наблизився до Бога. Я народився в християнській сім’ї і фактично зростав з церквою, яку відвідував разом з батьками. Але я не спішив своє життя присвятити Богові. Я вів більш-менш порядне життя, відвідував церкву, але бажав мати багато таких речей, що пропонує цей світ, які не до вподоби Богові. Я з дитинства мав міцне фізичне здоров’я, приймав участь в різноманітних спортивних змаганнях. Мені подобалося перемагати. Влітку 2008 року я закінчив середню школу і почав працювати разом з декількома моїми друзями. Ми встановлювали плити з граніту на ремонті готелів, я мав добрий заробіток. Того літа я заробив чимало грошей і хвилювався від планів, які роїлися в моїй голові, відносно цих коштів. Я прагнув бути матеріально незалежним від батьків. Але в моїх планах Бога, на жаль, не було. 19 вересня 2008 року я їхав з друзями автомобілем з роботи (саме тоді був останній день моєї праці). Наш автомобіль потрапив в жахливу аварію, зіткнувшись з вантажівкою. Хоч я сидів позаду, але отримав тяжку травму головного мозку, моя шия була зламана, також моя печінка була розірвана. Я також отримав перелом ноги, зокрема був дуже сильно травмований колінний

суглоб. Моя мама потім казала, що моє тіло по людським міркам не підлягало ремонту. Протягом трьох тижнів я перебував в лікарні, у реанімації. Лікарі зшили мою голову, наклали гіпс на мою шию, вставили титановий прут в мою ногу, але вони не знали, що робити з моїм коліном. Вони були в нерішучості: ампутувати мою ногу чи залишити? Але вирішили трохи зачекати. Ніхто не знав, що буде далі зі мною, але батьки, церква молилися до Бога і благали милості. Наступні три місяці я також перебував в лікарні, у відділенні інтенсивної терапії. Я майже втратив пам’ять. Щодня запитував Бога, чому Він допустив трапитися такому нещастю в моєму житті! Я не хотів змиритися з думкою, що не зможу вже ходити, я робив спроби вставати, але одразу ж падав і втрачав свідомість. Я не міг повірити, що я (такий сильний!) і не можу зробити самостійно якихось трьох кроків. Нарешті до мене дійшло, що я втратив все, втратив будь-яку опору, на яку раніше опирався в житті. Мої гроші не могли допомогти мені, моя сила втрачена. Моя освіта даремна, тому що я не міг навіть згадати, ким була моя мама – настільки сильно пошкодився мій мозок. Я лежав на ліжкові і кричав від безсилля. Так продовжувалося тривалий час. Через сльози я почув голос своєї мами: «Синку, почитай

Біблію, Ісус тобі допоможе!» І я послухався, став молитися. Я сказав Богові, що не хочу бути самим сильним, кращим за інших. Я лише хочу ходити власними ногами. Наступного ранку я розпочав свій день с читання Біблії… Через 2 місяці я вже міг ходити за допомогою костурів. Лікарі, які хотіли ампутувати мою ногу, були надзвичайно здивовані, вони не могли повірити власним очам. Але я їх завірив в тому, що це не їхня робота, а безпосередня праця Божа. Чудо від Бога! Сьогодні я можу ходити своїми власними ногами! Можу також бігати, грати в волейбол. Бог повернув мені моє здоров’я. І я дякую Бога, що Він почув молитву і зробив чудо в моєму житті, яке я тепер хочу цілком посвятити на служіння Богові. Тарас Яхницький.

УВАГА!

Якщо Ви маєте доступ до мережі Інтернет, то Ви можете прочитати газету «Жива Надія» в електронному варіанті (всі випуски з 2009 р. в кольорі) на сайті: www. lifeinjesus.info (розділ: Преса) або ж на сайті: www.poltavaseminary.org.ua

ЖИВА НАДIЯ (липень-жовтень 2010 р., №4-5) Газета (християнського спрямування) друкується за рахунок добровільних пожертвувань і розповсюджується безкоштовно. *** Засновник газети: Церква християн віри Євангельської «Жива Надія», м. Миргород, Полтавська обл., вул. Гоголя, 159. *** Реєстраційне свідоцтво: ПЛ №386 від 20. 11. 2000. *** Віддруковано: ТОВ Вид. «Миргород», вул. Кашинського, 21, м. Миргород. Зам. № 577. Тираж 20 000 екз. *** Відповідальність за зміст надрукованого матеріалу несуть автори статей. Редакція залишає за собою право на редагування та скорочення тексту. Будьякі отримані редакцією матеріали не рецензуються і не повертаються. Листування з читачами ведеться тільки на сторінках газети. Думка редакції не завжди співпадає з думками авторів публікацій. Передрук статей та іншої інформації з обов’язковим посиланням на газету «Жива Надія». *** Редактор: Андросов Г. М. Тел. редактора: +3 8 050 2813256; +3 8 067 1050282; +3 8 (05355) 48556 Email: givanadiya@yandex.ru *** Адреса редакції: Геннадій Миколайович Андросов, вул. Колгоспна, 44, м. Миргород, Полтавська обл., 37600, Україна  Ukraine


Millions discover their favorite reads on issuu every month.

Give your content the digital home it deserves. Get it to any device in seconds.