Капотом проти вітру
шення, і все одно заплатиш — за неохайний вигляд машини або забруднений номерний знак. Якщо ти щойно виїхав з мийки, міліціонер бере твої документи, велить чекати в машині і йде перевіряти інші авта. Через п’ятнадцять хвилин тебе чорти беруть, і ти втручаєшся в ситуацію, а він: «Я ж вам казав сидіти в машині!». На узбіччі чекає вже кілька таких самих, як ти. Ще через п’ятнадцять хвилин виймаєш із гаманця п’ятсот рублів і даєш у лапу «на прощання». Вишуканіші способи потребують приготування. Перед постом ДАІ стоїть знак «STOP», який вимагає зупинитися для перевірки документів. Міліціонер стоїть десятьма метрами далі. Ти чемно біля нього зупиняєшся. — Чого порушуємо? — питає він завжди, маючи на увазі правила. — Боже борони, я нічого не порушив,— виправдовуєшся ти. — Ви не зупинилися біля знака «STOP». — Так ось же, стою. — Але знак був он там,— вказує він пальцем. Хабар за таке порушення становить тисячу рублів. Не знаю, скільки становив би офіційний штраф — їх ніхто в Росії не платить. Коли я цьому дивуюся, навіть водії, жертви міліціонерів, кажуть, що так має бути, бо вони дуже мало заробляють. Це правда. Влада утримує їхні зарплати на найнижчому рівні, знаючи, що вони й так собі дадуть раду. Між Челябінськом і Омськом я зустрів Марата, казаха з Пєтропавловська. Він пив у придорожньому барі воду з-під крана. Був смертельно втомлений, голод ний і пригнічений. Не їв уже два дні. Купив у Гамбурзі авто і з німецькими номерами їхав додому, а з кожним кілометром запас грошей на дорогу танув. Він економив на їжі, аж поки взагалі перестав їсти. Перед Челябінськом востаннє заправляв машину. — А перед Курганом я став на коліна перед міліціонером і благав, щоб він змилосердився,— розповідає заплаканий казах.— У мене ж уже нічого нема. Я по17