Issuu on Google+

Леонід Черкаський

УЗИЧНІ ІНСТРУМЕНТИ  українського народу

MUSICAL INSTRUMENTS OF THE UKRAINIAN PEOPLE

Балтія-Друк


мешканців Карпат, де значний шар автентичного мистецтва зберігається у недоторканому вигляді. Вже у Київській Русі музичні інструменти широко використовувалися у побуті київських князів, воєвод і простого люду. В цей час відомі гусла, гудок, бубни, сурми, труби, роги. Так, могутність тогочасного війська визначали не лише чисельністю воїнів, а й кількістю труб, бубнів, що були у війську. Невід’ємною частиною різних ритуалів, релігійних, світських, календарних свят та обрядів були скрипка, колісна ліра, цимбали, барабан, бубон, сопілка та ін. Ці інструменти супроводжували хороводи, колядки, веснянки, гаївки, танцювальну музику (гопаки, козачки, польки, вальси, аркани, коломийки), маршову музику та музику для слухання. Як відомо, у церковному православному богослужінні музичні інструменти не використовуються. Його супроводжує ­багатоголосий “партесний спів”, який склався у Києво-Печерській лаврі. Але вже з Х ст. у церковній службі Київської Русі використовувалися дзвони. В Києві перші дзвони відливають у ХIII ст. У Львові зберігається найстаріший дзвін — Свято­юрский. Відомий з 1341 р., він дожив до наших днів. Разом з тим, під час молитов поза церквою (у хаті, на вулиці) для акомпанементу кантів, псалмів та інших релігійних пісноспівів використовували кобзу, бандуру, колісну ліру, гусла, торбан. Самобутні музичні інструменти активно використовуються у вівчарському побуті. Це переважно духові інструменти, виготовлені самими музиками: різновиди народних флейт, флейта Пана, дуда (волинка) тощо. Музика постійно супроводжувала побут українських козаків. До козацьких клейнодів — священних символів Запорізької Січі — на-

З давніх-давен український народ вирізнявся своєю музикальністю та пісенністю. Мелодійний характер української пісні, як і мови, породив і виплекав розвинений самобутній музичний інструментарій. Виготовлення музичних інструментів і гра на них завжди вважалося у народі благородною справою, виявом неординарних людських здібностей і таланту. Недарма гарного музичного майстра, як і музиканта, люди називали чародієм. Музичні інструменти були постійними супутниками українців у мирній праці та побуті, у військовій справі. Вони супроводжували людей від народження до самої смерті. Люди вірили, що музичні інструменти, як і музика, що ними створена, оберігають від злих духів, нечистої сили, від зурочення. Таку музику у сполученні з певними ритуальними діями, рухами, танцями виконували на гудку, скрипці, сопілці, флоярі, дуді (волинці), дримбі. І хоча у наш час ця музика втрачена, фольклористи вважають, що в язичницький період у кожному селі був свій волхв, який знав, які саме награвання забезпечують здоров’я дитині, спокійний сон літній людині, родючість ґрунту, плодючість худоби тощо. Читачі знають, що впродовж багатьох століть в європейських містах на ринковій площі було звучне знаряддя — било, яким сповіщали людей про наближення ворога, стихійне лихо (повінь, пожежу), або збирали городян для ознайомлення з наказами. Були такі інструменти і в українців. Комунікативну функцію виконували і такі інструменти, як труба, ріг, трембіта, деркач та ін. Вони були засобом зв’язку між чабанами, мисливцями, допомагали зорієнтуватись на місцевості в негоду. Окремі з цих функцій і сьогодні зустрічаються, особливо у побуті

32

3


них закладів — Києво-Могилянської академії — готували у вигляді невеличкого двоповерхового будиночка сцену і вертепних ляльок. Перша дія відбувалася на другому поверсі за участю персонажів: Діви Марії, Немовляти Ісуса, Волхвів. Цю урочисту дію супроводжувала гра на колісній лірі, яка імітувала орган. Друга дія відбувалася на першому поверсі, де розігрувалося народне свято з приводу народження Сина Господнього. Цю дію супроводжували грою на скрипці, сопілці, цимбалах, бубні та інших інструментах, залежно від регіону, в якому відбувалося вертепне дійство. У розмаїтті українського народного музичного інструментарію чільне місце посідають інструменти міської музичної культури, серед яких, окрім скрипки і бандури, слід назвати столовидні гусла, цитру, торбан. Під їх акомпанемент співали величальні пісні, міські романси. релігійні гімни. У кожної суспільної верстви населення були і більш властиві їй інструменти, що використовувалися для творення народної музики. Так, серед дворянства були поширені столовидні гусла і торбан, для козацької старшини вважалося престижним грати на торбані і супроводжувати на ньому кобзарський репертуар. На торбані грали прославлені козацькі гетьмани Іван Мазепа та Петро Дорошенко. З часів Київської Русі простежується традиція колективного інструментального виконавства. На сьогоднішній день колективне народне виконання більшою мірою збереглося у західноукраїнських областях. Поширені інструментальні ансамблі гуцулів звуться троїсті музики. За легендою, у красуню-гуцулку закохалися три легені-музики, і не в змозі обрати найкращого, дівчина влаштувала їм привселюдне змагання: кожен з них грав свою мелодію. І грали вони так добре, що пе-

лежали литаври. Їхніми громовими ударами козаків збирали на раду, спеціальними умовними сигналами передавали накази по війську. Козацькі литаври були різних розмірів. У найбільші з них били одночасно 3–5 довбишів (литавристів). Такі інструменти зберігали під вартою, щоб хтось з козаків, випивши зайву чарку горілки, не зчинив тривоги. Скрипки, цимбали, волинки, басолі, труби, сурми, литаври, барабани складали основу оркестру Війська Запорозького. Важливу роль виконували музичні інструменти у військовому побуті січових стрільців Галичини. Сигналами труби скликали бійців до походу, передавали різні стройові накази, кожен січовик знав усі сигнали і беззастережно їх виконував. Своєрідним символом національного героїчно-патріотичного епосу, волелюбної вдачі і чистоти моральних помислів ­українського народу є споріднені інструменти легендарних кобза­рів — кобза і бандура, що не мають аналогів у світовій музичній культурі, як не має аналогів і творчість українських рапсодів. Відстоюючи людську честь, гідність і право на власне мистецтво. кобзарі об’єднувалися в кобзарські братства, мали демократичну форму правління, власне судочинство і навіть спеціальну — лебійську — мову для власного спілкування. Кожен кобзар мав власний регіон для обслуговування, і Боже борони було перейти до сусіднього села — його б побили, кобзу забрали б і позбавили права кобзарювати. Народний музичний інструментарій розвивався у тісному зв’язку з різними видами мистецтва: народним хоровим, вокальним, танцювальним, театральним. Цікавим прикладом може бути супровід давнього лялькового театрального видовища на тему Різдва Христового — вертепу. Для нього студенти одного з найстаріших у Європі вищих навчаль-

54

5


КОБЗА

KOBZA

Назва кобза (тюркського походження) була узагальнюючою для цілого ряду струнних лютнеподібних інструментів. Інструменти з такою назвою існували у румун, молдаван, поляків та інших народів. Ми ведемо розповідь про традиційну українську кобзу, яка була головним інструментом українських рапсодів — кобзарів. Саме поняття “кобзар” в Україні вміщувало значно більше, ніж “музикант, що грає на кобзі”. Кобзар для українців — це патріот, глашатай правди і волі, проповідник високих принципів християнської моралі. У піснях і ду­мах, які кобзарі виконували у власному супроводі на музичному інструменті, вони проголошували своє бачення світу на засадах справедливості й гуманізму, закликали народ до боротьби з іноземними завойовниками, переповідали славетні сторінки історії козаччини. Народ складав велику шану кобзарям. Недарма всесвітньовідомий український поет Тарас Шевченко збірку своїх поезій назвав “Кобзар”. Уважно придивившись до кобзи, ви помітите, що вона суттєво відрізняється від інших лютнеподібних інструментів, незважаючи на те, що вона має типову для лютні будову: кузов, ручку і струни уздовж ручки. З другої половини ХVIII ст. на ній, окрім струн на грифі, з’являються ще й струни на корпусі, так звані приструнки. Поява приструнків призвела до зміни будови інструмента, його строю і способу гри на ньому. Ці зміни відбилися на давніх малюнках, де українських козаків-мамаїв завжди зображали з шаблею, пістолем і кобзою. На оновленому інстру­менті грали, поєднуючи лютнеподібний спосіб гри на грифі з гуслеподібним (арфоподібним) способом гри на приструнках, розташованих на корпусі. Корпус такого інструмента разом з ручкою (грифом) видовбували різними шкребками з цільного шматка верби, клена, горіха, груші. Таким чином утворювалася ніби велика ложка, яку потім закривали верхньою декою з ялини чи сосни. Струни в давнину були жильні, з XVII ст. — мідні, пізніше — сталеві. В середині XIX ст. кобза майже вибула з ужитку, її витіснила бандура. Але сама назва кобза була настільки мила серцю українця, що так аж до нашого часу називають і бандуру. Втім, наприкінці ХХ ст. музичні майстри й молоді кобзарі-виконавці взялися за відродження автентичної кобзи за зразком інструмента легендарного кобзаря Остапа Вересая. І тепер українська кобза разом із давніми кобзарськими традиціями й піснями набула нового життя і нового звучання.

Реконструкція кобзи, майстер Руслан Козленко Reconstruction of kobza, master Ruslan Kozlenko

The name kobza (of Turkic origin) was a generalized term for a whole series of stringed lute-like instruments. The Romanians, Moldavians, Poles and other peoples had instruments with the same name. The traditional Ukrainian kobza was the instrument of Ukrainian kobza-players. The notion of kobza-player in Ukraine did not imply just a musician playing the kobza. A kobza-player for the Ukrainians meant a patriot, herald of truth and freedom, preacher of high principles of Christian morals. In their songs and dumas kobza-players proclaimed their own world outlook based on the principles of justice and humanism, called upon the people to fight against foreign invaders. Not without reason the great Ukrainian poet Taras Shevchenko called his collection of poetry ”Kobzar,” i.e. kobza-player. The kobza is essentially different from other lute-like instruments in spite of the fact that it has a standard construction of a lute: a body, neck, and strings stretched along the neck. In the latter half of the 18th century small strings were stretched above the body beside the strings along the neck. The appearance of small strings caused changes in the construction of the instrument, its pitch, and the manner of playing. The body of such instrument, together with the neck, was hollowed out of a block of pussy-willow, maple, nut-tree, or pear-tree. As a result there was obtained a sort of a big spoon, which was covered with the upper sounding board made of fir or pine-tree. In olden times strings were made of gut, from the 17th century, of copper, and later, of steel. In the mid-19th century the kobza was almost fully ousted by the bandura. However, at the close of the 20th century musical instrument-makers and young kobza-players undertook to revive the authentic kobza. As a model they took the instrument of the legendary kobza-player Ostap Veresay. Today the Ukrainian kobza together with old kobza-player’s traditions and songs have acquired a new life and sound.

12

13


ЦИМБАЛИ

DULCIMER

Цимбали є одним з найдавніших струнних інструментів. На ассирій­ських фресках IIІ тис. до н.е. є зображення струнного інструмента з плос­ким корпусом, на якому грали ударами паличок. Це арабський сан­тир — інструмент, від якого пішли різні ви­ди гусел і на якому грали спочатку щипком пальців, пізніше — за допомо­гою спеціальних паличок, якими ударяли по струнах. У народів Середземномор’я цимбали називались самбуки, кіннор, псалтеріон, барбітон та ін. “Хваліте Його (Господа — Прим. ред.) на дзінких кімвалах”, — співається у Псалмі 150. Давньо­грецький кімвал, латинський цимбалум, польські й українські цимбали починалися саме з давнього інструмента з пласким дерев’яним корпусом трикутної, пізніше — трапецієвидної форми. В Україні, як й інших європейських країнах, цимбали поширилися з Близького Сходу. Перша документальна згадка про цимбали в Україні датується ХVII ст. і фігурує в одному з тогочасних українських словників. У 80-х рр. XVIIІ ст. на цимбалах вже грали на сході України. Свідком існування цимбал у музичному побуті українців був Ференц Ліст. Він описав спосіб гри на народних цимбалах, коли музикант грає, тримаючи інструмент на ремені. Народні цимбали мають вигляд плаского трапецієвидного дерев’я­но­го ящика, на якому натягнуто 13–18 хорів струн. Кожен хор має 3–4 і більше струн, що настроєні на одну ноту. Гуцульські цимбали мають так звану квінтову підставку, яка ділить усі струни у співвідношенні два до трьох і дає можливість з кожного хору видобувати два різні звуки. В Закарпатті побутують акомпануючі цимбали, що мають всього 7–8 хорів і використовуються виключно для гармонізації мелодії. Народні цимбали — це жвавий ритмічний інструмент. Він надає динамічного характеру танцювальній музиці, і є невід’ємним учасником народних свят і обрядів у західних регіонах України. В гуцульських троїстих музиках — це один з провідних інструментів, що прекрасно звучить зі скрипкою.Музичні майстри прикрашають цимбали вишуканими різьбленими орнаментами. На верхній деці вирізають отвір, через який музиканту на весіллі кидають гроші. На фото представлено рідкісні гуцульські цимбали, що мають по 7 струн у хорі. Кажуть, що під музику гуцульських цимбал навіть карпатські смереки танцюють...

The dulcimer is one of the oldest stringed instruments. The Assyrian frescos of the 3rd thousand B. C. show a stringed instrument with a flat body, the strings being beaten with small hammers. This is the Arabian santir, which gave birth to different kinds of gusli. At first they were played by plucking the strings with the fingers, and later by beating the strings with small hammers. The Polish and Ukrainian dulcimer originated from the old instrument with a flat wooden sound box of a triangle, and later, trapezoidal shape.

Цимбали гуцульські, XIX ст. Hutsul dulcimer, 19th c.

The dulcimer entered Ukraine and other European countries from the Near East. First documental reference to the dulcimer in Ukraine dates from the 17th century. In the 1780s the dulcimer was already played in the east of Ukraine. Franz Liszt, a witness of the existence of the dulcimer in Ukrainian, described the method of playing the dulcimer, when the player holds the instrument by a belt. The dulcimer looks like a flat trapezoidal sound box with 13 to 18 parts of strings stretched across. Each part has from 3 to 4 or more strings tuned for each note. The Hutsul dulcimer has the socalled fifth bridge, which divides all the strings at a ratio of two to three, and enables the player to obtain two different sounds from each part. In Transcarpathia there are also accompanying dulcimers, which have from 7 to 8 parts of strings, and are used exceptionally for harmonizing the melody. The folk dulcimer is a lively rhythmic instrument. It gives dynamic character to dance music, and is an indispensable participant in folk holidays and rites in the western regions of Ukraine. In the Hutsul troisti myzyky it is one of the leading instruments, which goes very well with the violin. As a rule dulcimers are decorated with exquisite engraved designs. The photo shows a rare model of the Hutsul dulcimer with 7 strings in each part. They say that when the Hutsul dulcimer is playing, even the Carpathian fir trees start dancing…

54

55


ДУДА (ВОЛИНКА)

VOLYNKA (BAGPIPE)

Цей екзотичний інструмент — волинка, або дуда — був відомий ще древнім грекам і римлянам, його коріння сягає музичної культури Стародавнього Китаю й Індії, а в середні віки він звучав у руках трубадурів, труверів і мінезингерів, супроводжуючи народні свята по всій Європі. В Італії дуду вважали сільським інструментом, в Польщі цей інструмент називали більш зневажливо — козел. Інше ставлення було до волинки у Литві, де на початку XIХ ст. це був один з найпопулярніших музичних інструментів. Традиційним інструментом є дуда і у Шотландії, де до сьогодні великі ансамблі волинщиків беруть участь у державних урочистостях. Взагалі, у Великій Британії дуда набула іміджу своєрідного придворного церемоніального інструмента. Ми пам’ятаємо, як ансамбль волинщиків цієї країни взяв участь у траурній церемонії пам’яті жертв терористичного акту — вибуху Всесвітнього торгового центру в Нью-Йорку 11 вересня 2001 року.

This exotic instrument — volynka — was in existence in ancient Greece and Rome; it is rooted in the culture of Ancient China and India, and in the Middle Ages it accompanied folk holidays all over Europe. In Italy the volynka was considered a rural instrument, in Poland it had a derogatory name of koziol (goat). A different attitude to the bagpipe was in Lithuania, where it was a very popular instrument in the early 19th century. The bagpipe is a traditional instrument of Scotland, where big bagpiper’s ensembles take part in State celebrations. In Great Britain the bagpipe acquired the image of an original court ceremonial instrument. Everyone remembers the British bagpiper’s ensemble that took part in the funeral ceremony in memory of the victims of the terrorist act of September 11, 2001, in New York. It is considered that in Ukraine the volynka appeared in the 16th century in the territory of Volyn (Volhynia), hence the name of the instrument. Later it spread throughout the territory of the former Russian empire. The volynka was used by the Cossacks, and was included in the musical regiment of Zaporozhian Army.

Вважається, що в Україні дуда з’явилася в ХVІ ст. на території Волині (звідси й назва інструменту), звідки пізніше поширилася по всій території колишньої Російської імперії. Волинка використовувалася в музичному побуті козаків, входила до складу полкової музики Війська Запорозького.

У XIХ–ХХ ст. дуда побутує як традиційний народний інструмент карпатського регіону. Понад три десятиріччя тут відомий родинний ансамбль волинщиків Михайла Тафійчука із села Буковець, що на Верховині. Керівник цього колективу — не лише вправний музика, а й відомий майстер, що виробляє волинки та інші музичні інструменти.

In the 19th –20th century the volynka was a traditional folk instrument in Carpathian Ukraine. The family ensemble of bagpipers, directed by Mykhailo Tafiychuk from the village of Bukovets, has been known in this land for more than 30 years. The director of the ensemble is not only a dexterous musician, but also a well-known bagpipe- and other instruments-maker.

Традиційна волинка має резервуар для повітря, вичинений з овечої, козячої чи телячої шкіри, одну трубку для вдування повітря, одну мелодичну трубку з пальцьовими отворами і дві-три бурдонних трубки, тобто такі, що мають по одному голосу, який супроводжує мелодію. Джерелом звуку в трубках є властиві шалмеям тростини (пищики), подібні до тих, що є у ріжках. Волинка привертає увагу і своїм тембром, і багатоголоссям, і можливістю поєднати гру зі співом, що неможливо з жодним іншим духовим інструментом.

The traditional volynka is a musical instrument with one double-reed pipe operated by finger holes, and two or three drone pipes that accompany the melody, all of them sounded by air forced with the arm from a leather bag, which is kept filled by the breath. The volynka is distinguished for its original timbre, and ability to combine playing with singing.

В Україні цей інструмент з’являвся і на професійній сцені, зокрема у виступах Українського народного хору імені Григорія Вєрьовки.

In Ukraine the volynka has appeared on professional stage, in particular in concerts of Hryhoriy Veriovka Ukrain­ian Folk Choir.

62

Дуда (волинка) Volynka (bagpipe) 63


ГУСЛІ

GUSLI

Гуслі (або гусла) відомі багатьом народам світу. Про подібний інструмент йдеться у Старому Заповіті, його ми бачимо на зображеннях царя Давида, різних святих і пророків. На заставці до Євангелія 1358 р. зображений музикант, який грає на гуслах. Назва інструмента і його зображення фігурують в різних словниках ХVII–ХVII ст. Це один з найстаріших струнних інструментів українського народу. Найдавніші гусла мали вигляд плоского ящика різної конфігурації, від чого пішли назви різних видів гусел. Так, існували крилоподібні гусла, що мали 5–7 струн. Музикант лівою рукою притискав ті струни, що не повинні були звучати, а правою рукою бряцав по струнах. У ХIV – ХV ст. виник інший різновид гусел — шоломоподібні гусла. Їх корпус нагадував головний убор давньоруського воїна. Цей інструмент мав до 36 струн і використовувався для акомпанементу історичних пісень, балад, билин, дум, а особливо — духовного співу. Тому цей інструмент ще називали гуслапсалтир, за аналогією з античним псалтеріоном. Наприкінці ХVII ст. з’явилися столоподібні гусла. Це майже ті ж гусла-псалтир, але вмонтовані в стіл з кришкою. Такі гусла мають 50–66 струн. У них хроматичний звукоряд, їх звук голосний і довго не стухає. Грають на ньому щипком пальців обох рук. Голосоведення однієї руки може супроводжуватися акордовою грою другої. Ці інструменти були доступні лише для дворянства, духовенства. На них виконували пісенну і танцювальну музику, фрагменти оперних і балетних творів. Наприкінці ХVIII ст. уродженець Харківщини, талановитий гусляр Трутовський видав перший нотний збірник, вмістивши туди й українські пісні, які виконував акомпануючи собі на гуслах. Підкреслюючи віртуозне володіння українських гуслярів інструментом, німецький музикознавець Якоб Штелін писав, що вони “з винятковою виразністю виконують найновіші італійські композиції з театральних балетів, оперних арій і цілі партити найскладнішої гармонізації”. З другої половини ХVIII ст. в народному мистецтві гусла почали витіснятися кобзою і бандурою, а в аристократичному середовищі поступилися місцем європейським клавішним інструментам. В кінці ХIX ст. гусла в Україні вибули з ужитку і збереглися лише у російській глибинці. В наш час робляться спроби відродити окремі зразки автентичних гусел, зокрема гуслапсалтир, і є приклади їх використання для акомпанементу кобзарського репертуару.

Many peoples of the world know the musical instrument gusli. A similar instrument is referred to in the Old Testament; one can see it in the portrayals of king David, saints and prophets. The headpiece to the Gospel of 1358 portrays a musician playing the gusli. It is one of the oldest stringed instruments of the Ukrain­ian people as well. The oldest gusli had the form of a flat box of different configurations, which gave names to different kinds of gusli. Thus, there existed a wing-like gusli with 5–7 strings. In the 14th–15th century there appeared another variety of gusli — helmet-shaped gusli. This instrument had 36 strings and was used for the accompaniment of historical songs, ballads, dumas, and particularly spiritual songs. That is why this instrument was sometimes called gusli-psalter. At the close of the 17th century there appeared table-like gusli. It had 50–66 strings, a chromatic scale, its sound was loud and did not stop for a long time. These instruments were accessible only to the nobles and clergy. At the close of the 18th century the native of Kharkiv province, the talented gusli-player, Trutovsky, published the first music collection in which he included Ukrainian songs, which he performed and accompanied himself on the gusli. Emphasizing a Ukrainian gusli-player’s masterly command of the instrument, the German musicologist Jacob Schtelin wrote that they “perform the latest Italian compositions from theatrical ballets, opera areas, and scores of the most complex harmonization.” In the latter half of the 18th century the gusli was replaced by the kobza and bandura in folk art, and by European keyboard instruments, in aristocratic society. At the close of the 19th century the gusli in Ukraine disappeared altogether, remaining only in remote places of Russia. In our time attempts are made to revive separate models of the authentic gusli, in particular the gusli-psalter. There are examples of their use for the accompaniment of kobza-player’s repertoire.

22

23

Столоподібні гуслі, XVIII ст. Table-like gusli, 18th c.


флейта пана

PANPIPE

Багатоствольна флейта була відома ще у первісному суспільстві, коли люди зрозуміли залежність висоти звука від довжини ігрової трубки: чим коротше трубка, тим вище звук і навпаки. Бачачи, що кожна трубка має інший звук, людина об’єднала ці трубки в один інструмент... Так з’явилася флейта Пана, або свиріль. І значно пізніше людина зрозуміла, що висота звука залежить не стільки від довжини трубки, скільки від висоти повітряного стовпа в ній. Так почала вона регулювати цей повітряний стовп за допомогою пальцьових отворів. Тоді з’явилася одноствольна поздовжня флейта на зразок сопілки. Таку назву багатоствольної флейти пояснює одна з легенд: коли бог полів, лісів і покровитель пастухів, якого звали Пан, закохався в німфу Сірінгу, вона, не відповівши йому взаємністю і рятуючись від його переслідувань, звернулась по допомогу до річного бога, який перетворив її на очеретину. З цієї очеретини Пан зробив собі флейту... Ніби продовжуючи цю легенду, друга розповідає про те, як Пан публічно змагався з Аполлоном у грі на музичних інструментах і програв, тому що Аполлону як покровителю муз належало виграти. А, може, й тому, що грав на струнному інструменті, який заспокоював і вносив гармонію (аполлонічному). А Пан грав на духовому (діонісійському) інструменті, що викликав радість і збудження... Давня флейта Пана мала всього 7–8 ігрових трубок. В другій половині ХХ ст. звукоряд цього інструмента збагатився і він має 20 і більше ігрових трубок. Крім того, музиканти, змінюючи положення флейти, видобувають з кожного ствола по два звуки. Якщо традиційна флейта Пана побудована з відкритих трубок (без свистка), то на Гуцульщині є її варіант зі свистковими трубками. Такий інструмент зветься ребро, він є сольним інструментом весільних капел. У другій половині ХХ ст. аматорські ансамблі Київщини і Чернігівщини використовували давній різновид флейти з трьох–чотирьох трубок. Називався він кувиця. В Україні флейта Пана найбільше поширена на Буковині, де цей інструмент через вплив молдовської культури називають най. Але в процесі культурної інтеграції флейта Пана активно проникає й в інші регіони. Цей інструмент популяризують професійні ансамблі та оркестри народних інструментів, де він передає картини природи не лише характерним музичним колоритом, а й блискучою імітацією пташиного співу, дзюрчання річки тощо.

The panpipe was known as far back as primitive society, when people came to understabd that the pitch of sound depends on the length of pipe: the shorter the pipe, the higher sound, and vice versa. Seeing that every pipe had a different tone, man united these pipes into one instrument… That is how the panpipe (also known as Syrinx) came into being. In the Greek legend of Pan, a god of fields, forests, wild animals, flocks, and shepherds, the invention of the instrument is ascribed to the nymph Syrinx. According to a legend Pan fell in love with a nymph, who rejected him, and, running away from his persecution, addressed the god of the river for help, who turned her into a reed. Pan made himself a panpipe of that reed… Another legend tells how Pan competed with Apollo in playing musical instruments, and lost, because Apollo, as the god of music and poetry, had to win, and, besides, he played a stringed instrument, which brought calm and harmony, whereas Pan played a wind instrument, which provoked joy and excitement… The old panpipe had from 7 to 8 pipes. In the latter half of the 20th century the compass of this instrument was enriched, and today it has 20 and more pipes. The traditional panpipe has no mouthpiece, whereas in Hutsulia there is a variant provided with a whistle mouthpiece. Such an instrument is called rebro, and is a solo instrument in wedding choirs. In the latter half of the 20th century amateur ensembles of Kyiv and Chernihiv oblasts used the ancient version of the panpipe with three to four pipes. In Ukraine the panpipe is the most popular in Bukovyna, where this instrument is called nay. However, in the course of cultural integration the panpipe actively enters into other regions. Professional companies and orchestras of folk instruments popularize the panpipe, which renders the pictures of nature not only by characteristic musical colouring, but also by a brilliant imitation of bird’s singing, gentle murmur of a brook, and so on.

Флейта Пана, майстер Дмитро Демінчук Panpipe, master Dmytro Deminchuk 32

33


ОКАРИНА

OCARINA

Назва цього інструмента походить з італійської мови і в перекладі означає “гусенятко”. Можливо, італійці побачили зовнішню схожість окарини з гусеням, а може звук окарини у них асоціювався з писком гусеняти. Так чи інакше, але окарина відома в усьому світі саме під цією назвою. В Україні окарина має й іншу, більш поетичну назву — зозулька, що обумовлено тембром звуку цього інструмента — казкового, часом фантастичного, який вдало імітує завивання звірів та спів птахів, зокрема, кування зозулі. За своєю будовою і характером музики окарина споріднена зі свистунцями, більше того — всі свистунці, згідно з європейською класифікацією народних музичних інструментів, належать до виду окарин (окариновидні). На відміну від свистунців, які є не лише музичними інструментами, але й творами декоративного мистецтва, окарина має лише музичне призначення. Вона досконаліша за свистунець, багатша за тембром і звукорядом. Традиційно окарини в народі виготовляли з глини. Технологія виготовлення окарини така, як і свистунця. Корпус окарини має вигляд яйця з трохи загостреним одним кінцем. Збоку корпуса — невеличке відгалуження, у якому міститься свисток. Уздовж корпуса розташовано від семи до десяти пальцьових отворів. У XIХ ст. окарина була поширена в усій Західній Європі. В Україні її можна було придбати в будь-якому музичному магазині разом з інструкцією до гри та нотним репертуаром. Ці інструменти виготовляли з порцеляни, прикрашали різними малюнками, рослинним орнаментом, часом до пальцьових отворів пристосовували систему спеціальних клапанів. Були також спроби виготовлення окарин хроматичного звукоряду з поршнем для перестроювання тональності. До окарин виготовляли також вишукані футляри. Таким чином інструмент мав презентабельний вигляд. В 70–80-х рр. минулого сторіччя чернігівський майстер Олександр Шльончик виготовляв сім’ї дерев’яних окарин від пікколо до баса. Інший майстер — киянин Дмитро Демінчук — виготовляє за традиційною технологією окаринубас, що має фантастичне звучання, ніби в гігантській морській раковині. В наш час окарина стала елементом партитури Національного оркестру народних інструментів України, де вона використовується як сольний, так і ансамблевий інструмент.

The name of this instrument is derived from the Italian “ocarina,” which means “gosling.” The Italians, perhaps, saw a similarity in the outward appearance between the ocarina and gosling, or maybe they associated the sound of the ocarina with the cheep of a gosling. Anyhow, but the ocarina is known to the whole world under this name. In Ukraine the ocarina also has another, more poetic name — zozulka (young cuckoo), which is obviously called forth by the timbre of this instrument — fairy, at times fantastic, which imitates the howl of wild animals and the song of birds so well. By its construction and character of music the ocarina is allied with whistlers, moreover — all whistlers, according to the European classification of folk musical instruments, belong to the ocarina family. In contrast to whistlers, which are not only musical instruments, but also works of decorative art, the ocarina is a purely musical instrument. As compared to a whistler, it is more perfect, richer by timbre and scale.

Окарини Ocarinas

Traditionally ocarinas were made of terra cotta. The technology of making an ocarina is the same as that of a whistler. It is shaped like a sweet potato, with finger holes (from 7 to 10) and a mouthpiece. In the 19th century the ocarina was widely spread throughout the whole Western Europe. In Ukraine it could be acquired at any music shop, together with a manual and note repertoire. These instruments were made of porcelain, decorated with different pictures and floral ornaments, sometimes the finger holes were provided with a system of valves. In the 1970–80s the Chernihiv master Oleksandr ­Shli­onchyk made families of wooden ocarinas, from piccolo to bass. Another master, the Kyivite Dmytro Deminchuk, makes ocarina-bass, using traditional technology. Nowadays the ocarina has become an obligatory element of the score of the National orchestra of folk instruments of Ukraine, where it is used both as a solo and ensemble instrument.

40

41


Муз инструменты 2013