Page 4

Гітлерівці невдовзі повністю усвідомили, яку небезпеку несе їм відродження УАПЦ, а тому було вжито заходів, спрямованих на призупинення цього процесу. У своїй директиві поліційним командам Києва, Житомира, Миколаєва, Дніпропетровська відомий нацистський спеціаліст з питань релігійного життя бригаденфюрер СС д-р Томас вже в кінці1941 року писав: «Треба не допускати, щоб далекоідучі політичні групи використовували церкву як ширму для своїх, ворожих державі, стремлінь. Належить всіма засобами перешкоджати утворенню загальноукраїнської автокефальної церкви під проводом власного митрополита…У православному розумінні автокефалія завжди була і залишається пов’язаною із самостійним державотворенням». 9-17 травня 1942 року в Андріївському соборі Києва серед шести нових єпископів УАПЦ було рукоположено архімонаха Мстислава (С. Скрипника) на єпископа Переяславського. Висвята відбулась таємно, без відома і згоди окупаційної влади, що повело за собою відповідні наслідки. В жовтні 1942 року нацисти заарештували єпископа Мстислава і він понад сім місяців провів у тюрмах Чернігова, Прилук та Києва. На початку 1943 року гауляйтер Е.Кох наказав реорганізувати УАПЦ та АПЦ, позбавивши їх централізованої влади. Церкви було підпорядковано німецькій адміністрації. Це було брутальне, безпрецедентне втручання влади в життя церкви. Українська національна Церква не могла залишатись осторонь гострих політичних подій, що відбувались того часу на нашій землі. Вже восени 1942 року на західноукраїнських землях стала зростати національно-визвольна боротьба, ширився рух опору гітлерівській окупації. Поряд із «Поліською Січчю» на Волині народилась Українська Повстанча армія, їх всемірно стало підтримувати місцеве населення. Більшість священників, як справжні патріоти свого народу, стали на бік визвольної боротьби українців проти гітлерівських та більшовицьких окупантів. Що стосується Автономної Церкви, то вона зайняла яскраво виражену ворожу позицію стосовно УПА. Більше того, підтримуючи промосковський партизанський рух, який завжди був антиукраїнським, промосковські попи стали займатись відвертою провокаційною діяльністю, організовуючи доноси, наклепи та інші підступні антиукраїнські акції. Прикладом може служити трагічна історія, що трапилась в січні 1943 року в с. Варковичі на Дубенщині. Місцевий промосковський піп Іван Гайденко зробив донос у гестапо на свою церковну громаду, звинувативши її в активній допомозі УПА. Було заарештовано 22 жителі села, включаючи священика УАПЦ о. Андрія Кирилюка. 8 березня 1943 року всі ці люди були розстріляні окупантами в Рівному. Весною сорок третього року, в міру зростання антигітлерівської боротьби українських патріотів, УАПЦ стала об’єктом жорстоких переслідувань та репресій. 15-16 липня 1943 року по всій Волині пройшли масові арешти української інтелігенції – священників, педагогів, медиків, журналістів, інженерів, митців. У тюрмах Рівного, Дубна, Луцька, Острога, Кременця опинилося декілька тисяч патріотів. Як згадує І.Власовський, в Луцьку у ті дні було ув’язнено щонайменше 70 українських інтелектуалів, в тому числі всі священики, що під час арешту перебували вдома. «Наступного дня, - пише І.Власовський, - нас було переведено до рівненської в’язниці. Ми чекали розстрілу вже на світанку 17 липня. У великій камері, де перебувало 60 в’язнів, було тихо, як в церкві. У передсмертному настрої майже всі, хто був у камері, висповідалися в отця Малюжинського. Але, на щастя, ранком нічого не скоїлось. Нас розвели по менших камерах. Я залишився зі

Тернистий шлях служіння богові та україні  
Тернистий шлях служіння богові та україні  
Advertisement