Page 3

було накладено податок у сумі 44 тис. карбованців, на св. Почаївську Лавру – 50 тис. крб., на пересічну сільську церкву – від 3 до 10 тис. крб. Несплата податку вела до закриття храму. Як писав митрополит Мстислав, за 2 роки червоної окупації Волинь зіграла велику роль у церковно-релігійному відродженні. Вона залишалась національносвідомою, багатою на освічене духовенство, на людей, що знали церковну проблематику. Гітлерівська окупація України, незважаючи на жорстоку експлуатацію краю, колонізаторську політику нацистів щодо її населення, тим не менше, на своїх початках не заважала релігійному відродженню. На Рівненщині були відновлені сплюндровані більшовиками церкви, відроджено Українську Автокефальну Православну Церкву (УАПЦ). Проте вже перші кроки архієпископа Олексія (Громадського), найстаршого за стажем православного ієрарха на окупованих нацистами українських землях, який відмовився об’єднати усі православні церкви в єдину Українську православну церкву,викликали розкол у релігійному житті. В серпні 1941 р. Олексій скликав у Почаєві собор своїх однодумців-єпископів, на якому ухвалили залишитись під зверхністю Москви на правах автономії. Так з’явилась на окупованих гітлерівцями українських землях Автономна Православна Церква (АПЦ). Зраджений своїм старшим ієрархом, український церковно-громадський провід на Волині звернувся з вимогою до Луцького єпископа Полікарпа (Сікорського) очолити Українську Православну Церкву на землях України як її тимчасовий Адміністратор. Митрополит Діонісій, що до війни очолював УАПЦ на території Польщі, а тепер з волі німців мусів перебувати у Варшаві, що не входила до райхскомісаріату «Україна», затвердив цей вибір. В лютому 1942 р. архієпископи Олександр і Полікарп висвятили на Соборі в Пінську двох нових єпископів – Никанора (Абрамовича) та Ігоря (Губу). На цьому ж соборі було офіційно утворено Українську Автокефальну Православну Церкву на чолі з архієпископом Полікарпом як її Адміністратором. Але вже невдовзі по московському радіо та в численних підпільних листівках, заготовлених за лінією фронту, Московський митрополит Сергій проголосив спеціальне послання «До православної пастви України», в якому нападав на архієпископа Полікарпа, звинувачуючи його у зраді інтересів Російської Православної Церкви, називаючи його виконавцем волі «партії петлюрівців, яка хоче за допомогою варварівфашистів насильно відняти в українців їхню споконвічну відданість РПЦ». Через два місяці Москва позбавила архієпископа Полікарпа духовного сану - людину, що ніколи не була підвладна Московській Патріархії ні як духовна людина, ні як світська особа. Звинувачуючи Полікарпа у співпраці з нацистами, митрополит Сергій жодним словом не обмовився про Автономну Церкву в Україні, яка дійсно співпрацювала з гітлерівцями, за що користувалась їхньою всебічною підтримкою. «Нейтралітет» стосовно релігійного життя, який гітлерівці рекламували у перші місяці окупації України, незабаром було ними відкинуто. Окупанти стали до брутальності грубо втручатись у церковні справи українців. Було заборонено відправляти богослужіння у свята, що припадали на будні дні. Службу Божу було наказано закінчувати рано-вранці або пізно ввечері. У випадку непослуху людей розганяли, а церкву зачиняли на ключ. Були випадки побиття священиків. Німці всіляко стримували процес підготовки нових священиків. В єдиному в Україні місті Миколаєві було дозволено організувати місячні курси підготовки православних священиків, і то для осіб віком понад 50 років.

Тернистий шлях служіння богові та україні  
Advertisement