Page 2

За постановою так званого Духовного регламенту від 1721 р., кожен православний єпископ повинен був відкрити при архієрейському домі духовну школу. Згодом не одна з них виросла в окрему семінарію. Проте вже в 19 ст. становище істотно погіршало. Вагома частина вищого українського духовенства, а також провід монастирів з їх «штатами» стали майже цілком російськими, а тому чужими українським масам. Під їх владою і нижче духовенство поступово піддалося впливу русифікації. Відбір учнів та спудеїв у духовні навчальні заклади став проводитись з урахуванням відданості не тільки Господу, але й «самодержцу Всероссийскому», причому, якщо першу вимогу бралося до уваги «на слово», то другу треба було доводити «ділом». Так вже у православній Російській імперії стали проростати перші паростки «співпраці» окремих «батюшок» з державними службами. Діяльність горезвісних «чорних сотень» та антиєврейські погроми здобували схвалення далеко не в одному храмі, рівно ж як і церковне прокляття великому патріоту України гетьману Івану Мазепі належало проголошувати прилюдно щороку. Але навіть в ті складні часи на Волині вельми активно діяли острівки національно-духовного життя, що ґрунтувалися навколо церковних громад, сім’ях відомих, авторитетних серед парафіян священників, членів та друзів їхніх родин, а згодом у широко створюваних на нашій землі «Просвітах». У міжвоєнні десятиліття (1920-1939рр.), коли Волинь опинилася під владою Польщі, ситуація тут склалась дещо інакше, ніж на великій Україні. Незважаючи на розгорнуту політику колонізації краю, духовне життя українців виявилось здатним до дієвого спротиву асиміляційним процесам. Джерело стійкості православного духовенства, думається, слід шукати у вагомому інтелектуальному потенціалі як вищих, так і помісних православних священників цього краю. Врахуймо, що у двадцяті - тридцяті роки їх ряди істотно зросли, причому за рахунок того, що в них влились вчорашні старшини та вояки армії УНР, зокрема ті, що прибули сюди з під радянської України як політичні емігранти. У своїй поголовній більшості це були полум’яні патріоти, здібні організатори, талановиті вихователі та провідники мас, серед них чимало високоосвічених та спраглих до знань людей у віці 30-40 літ. На ґрунті глибокої релігійності кожного з них саме ці якості сформували особливий тип характеру, що став притаманним волинському священнику. Його пастирська та патріотична стійкість особливо проявились в роки Другої світової війни. Прихід «червонозоряних визволителів» зі сходу 17 вересня 1939 року в наш край вже через пару місяців ознаменувався масовими переслідуваннями, арештами, судовими та позасудовими стратами, репресіями та депортаціями свідомого українства і, зокрема, духовенства. «Наші священики сповна відчули важку більшовицьку руку і в прямому і переносному значеннях цього слова. – читаємо у спогадах відомого церковного і громадського діяча І. Власовського. – Дехто своєчасно подався за Буг. Але більшість залишились з віруючими. Їм-то і дісталось перш за все». В катівнях НКВС загинули рівненські священники: Й.Грушецький, І.Денисевич, І.Тарнавський, С.Шпильваний, О.Мартинюк та чимало інших. Не повернулись з сибірського заслання рівняни священики О. Сакович, О. Денисевич, Ф.Черній, В.Козицький, М.Яковлів та багато інших, чиї імена з часом ще будуть названі. Храми, монастирі, інші духовні установи були піддані офіційному пограбуванню з дотриманням діючого на той час «законодавства». Кожну церкву було обкладено такими податками, що у 5-8 разів перевищували річні пожертви від парафіян. На Рівненський Свято-Воскресенський собор, наприклад, в 1940 році

Тернистий шлях служіння богові та україні  
Тернистий шлях служіння богові та україні  
Advertisement