Page 1

Тернистий шлях служіння Богові та Україні, або про що нагадують нам сторінки історії волинського православного духовенства? Духовенство завжди було і залишається передовою ланкою національної інтелігенції. Йому не тільки притаманні всі ознаки тої соціальної групи населення, яку ми звикли називати національною елітою. Духовенство нерідко формує також нові моральні, етичні ціннісні орієнтації, що згодом поширюються на всі інші стани інтелігенції. Хоч священнослужителі становлять виразно відмежовану від світських групу людей, яка поставлена на службу Богові через таїнство рукоположення, тим не менше, історично у нас так сталося, що впродовж століть вони були тісно пов’язані з політичним, культурно-освітнім, соціальним і економічним життям всього нашого суспільства. Маємо підстави стверджувати, що особливими рисами волинського духовенства із прадавніх часів були його глибокий патріотизм, висока освіта та багата культура. Не випадково першим вищим навчальним закладом на Русі була Острозька слов’яно-греко-латинська академія, що дала високу освіту понад 500 своїм вихованцям – майбутнім богословам, педагогам, державним, політичним та військовим діячам, які зробили вагомий внесок у національно-визвольну боротьбу українців проти іноземних гнобителів. Академія активно сприяла появі і розвитку інших богословських та світських навчальних закладів як у нашому краї, так і в інших регіонах України, в т.ч. і славетної Києво-Могилянської академії.

Саме під Рівним, у православному монастирі, названому Пересопницьким, в 1556 -1561 рр. було здійснено перший рукописний україномовний переклад Євангелія, що стало видатним явищем у духовному житті України. Важливо не забувати, що наше духовенство козацької доби вже не було замкнутим класом. Часто-густо, поповнюючи ряди козацтва і державної шляхти, воно водночас приймало до себе як поповнення, зокрема у монастирі та церковні братства, чимало тих козаків, хто вирішив з віком або за іншими причинами покинути Січ. Чи не цим можна пояснити високий патріотичний потенціал тодішніх Почаївської лаври та Дерманського монастиря, Луцької та Львівської братських шкіл?


За постановою так званого Духовного регламенту від 1721 р., кожен православний єпископ повинен був відкрити при архієрейському домі духовну школу. Згодом не одна з них виросла в окрему семінарію. Проте вже в 19 ст. становище істотно погіршало. Вагома частина вищого українського духовенства, а також провід монастирів з їх «штатами» стали майже цілком російськими, а тому чужими українським масам. Під їх владою і нижче духовенство поступово піддалося впливу русифікації. Відбір учнів та спудеїв у духовні навчальні заклади став проводитись з урахуванням відданості не тільки Господу, але й «самодержцу Всероссийскому», причому, якщо першу вимогу бралося до уваги «на слово», то другу треба було доводити «ділом». Так вже у православній Російській імперії стали проростати перші паростки «співпраці» окремих «батюшок» з державними службами. Діяльність горезвісних «чорних сотень» та антиєврейські погроми здобували схвалення далеко не в одному храмі, рівно ж як і церковне прокляття великому патріоту України гетьману Івану Мазепі належало проголошувати прилюдно щороку. Але навіть в ті складні часи на Волині вельми активно діяли острівки національно-духовного життя, що ґрунтувалися навколо церковних громад, сім’ях відомих, авторитетних серед парафіян священників, членів та друзів їхніх родин, а згодом у широко створюваних на нашій землі «Просвітах». У міжвоєнні десятиліття (1920-1939рр.), коли Волинь опинилася під владою Польщі, ситуація тут склалась дещо інакше, ніж на великій Україні. Незважаючи на розгорнуту політику колонізації краю, духовне життя українців виявилось здатним до дієвого спротиву асиміляційним процесам. Джерело стійкості православного духовенства, думається, слід шукати у вагомому інтелектуальному потенціалі як вищих, так і помісних православних священників цього краю. Врахуймо, що у двадцяті - тридцяті роки їх ряди істотно зросли, причому за рахунок того, що в них влились вчорашні старшини та вояки армії УНР, зокрема ті, що прибули сюди з під радянської України як політичні емігранти. У своїй поголовній більшості це були полум’яні патріоти, здібні організатори, талановиті вихователі та провідники мас, серед них чимало високоосвічених та спраглих до знань людей у віці 30-40 літ. На ґрунті глибокої релігійності кожного з них саме ці якості сформували особливий тип характеру, що став притаманним волинському священнику. Його пастирська та патріотична стійкість особливо проявились в роки Другої світової війни. Прихід «червонозоряних визволителів» зі сходу 17 вересня 1939 року в наш край вже через пару місяців ознаменувався масовими переслідуваннями, арештами, судовими та позасудовими стратами, репресіями та депортаціями свідомого українства і, зокрема, духовенства. «Наші священики сповна відчули важку більшовицьку руку і в прямому і переносному значеннях цього слова. – читаємо у спогадах відомого церковного і громадського діяча І. Власовського. – Дехто своєчасно подався за Буг. Але більшість залишились з віруючими. Їм-то і дісталось перш за все». В катівнях НКВС загинули рівненські священники: Й.Грушецький, І.Денисевич, І.Тарнавський, С.Шпильваний, О.Мартинюк та чимало інших. Не повернулись з сибірського заслання рівняни священики О. Сакович, О. Денисевич, Ф.Черній, В.Козицький, М.Яковлів та багато інших, чиї імена з часом ще будуть названі. Храми, монастирі, інші духовні установи були піддані офіційному пограбуванню з дотриманням діючого на той час «законодавства». Кожну церкву було обкладено такими податками, що у 5-8 разів перевищували річні пожертви від парафіян. На Рівненський Свято-Воскресенський собор, наприклад, в 1940 році


було накладено податок у сумі 44 тис. карбованців, на св. Почаївську Лавру – 50 тис. крб., на пересічну сільську церкву – від 3 до 10 тис. крб. Несплата податку вела до закриття храму. Як писав митрополит Мстислав, за 2 роки червоної окупації Волинь зіграла велику роль у церковно-релігійному відродженні. Вона залишалась національносвідомою, багатою на освічене духовенство, на людей, що знали церковну проблематику. Гітлерівська окупація України, незважаючи на жорстоку експлуатацію краю, колонізаторську політику нацистів щодо її населення, тим не менше, на своїх початках не заважала релігійному відродженню. На Рівненщині були відновлені сплюндровані більшовиками церкви, відроджено Українську Автокефальну Православну Церкву (УАПЦ). Проте вже перші кроки архієпископа Олексія (Громадського), найстаршого за стажем православного ієрарха на окупованих нацистами українських землях, який відмовився об’єднати усі православні церкви в єдину Українську православну церкву,викликали розкол у релігійному житті. В серпні 1941 р. Олексій скликав у Почаєві собор своїх однодумців-єпископів, на якому ухвалили залишитись під зверхністю Москви на правах автономії. Так з’явилась на окупованих гітлерівцями українських землях Автономна Православна Церква (АПЦ). Зраджений своїм старшим ієрархом, український церковно-громадський провід на Волині звернувся з вимогою до Луцького єпископа Полікарпа (Сікорського) очолити Українську Православну Церкву на землях України як її тимчасовий Адміністратор. Митрополит Діонісій, що до війни очолював УАПЦ на території Польщі, а тепер з волі німців мусів перебувати у Варшаві, що не входила до райхскомісаріату «Україна», затвердив цей вибір. В лютому 1942 р. архієпископи Олександр і Полікарп висвятили на Соборі в Пінську двох нових єпископів – Никанора (Абрамовича) та Ігоря (Губу). На цьому ж соборі було офіційно утворено Українську Автокефальну Православну Церкву на чолі з архієпископом Полікарпом як її Адміністратором. Але вже невдовзі по московському радіо та в численних підпільних листівках, заготовлених за лінією фронту, Московський митрополит Сергій проголосив спеціальне послання «До православної пастви України», в якому нападав на архієпископа Полікарпа, звинувачуючи його у зраді інтересів Російської Православної Церкви, називаючи його виконавцем волі «партії петлюрівців, яка хоче за допомогою варварівфашистів насильно відняти в українців їхню споконвічну відданість РПЦ». Через два місяці Москва позбавила архієпископа Полікарпа духовного сану - людину, що ніколи не була підвладна Московській Патріархії ні як духовна людина, ні як світська особа. Звинувачуючи Полікарпа у співпраці з нацистами, митрополит Сергій жодним словом не обмовився про Автономну Церкву в Україні, яка дійсно співпрацювала з гітлерівцями, за що користувалась їхньою всебічною підтримкою. «Нейтралітет» стосовно релігійного життя, який гітлерівці рекламували у перші місяці окупації України, незабаром було ними відкинуто. Окупанти стали до брутальності грубо втручатись у церковні справи українців. Було заборонено відправляти богослужіння у свята, що припадали на будні дні. Службу Божу було наказано закінчувати рано-вранці або пізно ввечері. У випадку непослуху людей розганяли, а церкву зачиняли на ключ. Були випадки побиття священиків. Німці всіляко стримували процес підготовки нових священиків. В єдиному в Україні місті Миколаєві було дозволено організувати місячні курси підготовки православних священиків, і то для осіб віком понад 50 років.


Гітлерівці невдовзі повністю усвідомили, яку небезпеку несе їм відродження УАПЦ, а тому було вжито заходів, спрямованих на призупинення цього процесу. У своїй директиві поліційним командам Києва, Житомира, Миколаєва, Дніпропетровська відомий нацистський спеціаліст з питань релігійного життя бригаденфюрер СС д-р Томас вже в кінці1941 року писав: «Треба не допускати, щоб далекоідучі політичні групи використовували церкву як ширму для своїх, ворожих державі, стремлінь. Належить всіма засобами перешкоджати утворенню загальноукраїнської автокефальної церкви під проводом власного митрополита…У православному розумінні автокефалія завжди була і залишається пов’язаною із самостійним державотворенням». 9-17 травня 1942 року в Андріївському соборі Києва серед шести нових єпископів УАПЦ було рукоположено архімонаха Мстислава (С. Скрипника) на єпископа Переяславського. Висвята відбулась таємно, без відома і згоди окупаційної влади, що повело за собою відповідні наслідки. В жовтні 1942 року нацисти заарештували єпископа Мстислава і він понад сім місяців провів у тюрмах Чернігова, Прилук та Києва. На початку 1943 року гауляйтер Е.Кох наказав реорганізувати УАПЦ та АПЦ, позбавивши їх централізованої влади. Церкви було підпорядковано німецькій адміністрації. Це було брутальне, безпрецедентне втручання влади в життя церкви. Українська національна Церква не могла залишатись осторонь гострих політичних подій, що відбувались того часу на нашій землі. Вже восени 1942 року на західноукраїнських землях стала зростати національно-визвольна боротьба, ширився рух опору гітлерівській окупації. Поряд із «Поліською Січчю» на Волині народилась Українська Повстанча армія, їх всемірно стало підтримувати місцеве населення. Більшість священників, як справжні патріоти свого народу, стали на бік визвольної боротьби українців проти гітлерівських та більшовицьких окупантів. Що стосується Автономної Церкви, то вона зайняла яскраво виражену ворожу позицію стосовно УПА. Більше того, підтримуючи промосковський партизанський рух, який завжди був антиукраїнським, промосковські попи стали займатись відвертою провокаційною діяльністю, організовуючи доноси, наклепи та інші підступні антиукраїнські акції. Прикладом може служити трагічна історія, що трапилась в січні 1943 року в с. Варковичі на Дубенщині. Місцевий промосковський піп Іван Гайденко зробив донос у гестапо на свою церковну громаду, звинувативши її в активній допомозі УПА. Було заарештовано 22 жителі села, включаючи священика УАПЦ о. Андрія Кирилюка. 8 березня 1943 року всі ці люди були розстріляні окупантами в Рівному. Весною сорок третього року, в міру зростання антигітлерівської боротьби українських патріотів, УАПЦ стала об’єктом жорстоких переслідувань та репресій. 15-16 липня 1943 року по всій Волині пройшли масові арешти української інтелігенції – священників, педагогів, медиків, журналістів, інженерів, митців. У тюрмах Рівного, Дубна, Луцька, Острога, Кременця опинилося декілька тисяч патріотів. Як згадує І.Власовський, в Луцьку у ті дні було ув’язнено щонайменше 70 українських інтелектуалів, в тому числі всі священики, що під час арешту перебували вдома. «Наступного дня, - пише І.Власовський, - нас було переведено до рівненської в’язниці. Ми чекали розстрілу вже на світанку 17 липня. У великій камері, де перебувало 60 в’язнів, було тихо, як в церкві. У передсмертному настрої майже всі, хто був у камері, висповідалися в отця Малюжинського. Але, на щастя, ранком нічого не скоїлось. Нас розвели по менших камерах. Я залишився зі


священиком Андрієм Малюжинським та священиком Солониною з Луцької консисторії. До 10 вересня ми були вкупі, спали поруч. 15 жовтня 1943 р. у відповідь на провокаційні атентати, що були здійснені напередодні групою більшовицького терориста М. Кузнецова в Рівному, тут було розстріляно як заручників 350 в’язнів окружної тюрми. У своїй більшості це були наші інтелігенти, що томилися в нацистських застінках вже три місяці. Зранку того похмурого осіннього дня їх було перевезено до кар’єру поблизу с. Видумка (тепер вул. Степана Бандери в м. Рівному) і протягом дня усіх розстріляно. Тіла їхні було спалено і присипано землею. Того трагічного дня загинули відомі всій Волині українські священики А. Малюжинський, В. Мисечко, А. Пінкевич, В. Гаськевич, С.Клубок, І. Левчук, О. Павлюк, В. Потановський, М. Сагайдаківський, М. Шавронський та ще декілька десятків їхніх сподвижників-мучеників. «Щоб приховати той жахливий вчинок, - пише Н. Мисечко-Каркоць, - могилу було зрівняно з землею, а біля неї на деякий час поставлено варту». Наступного дня масові розстріли української інтелігенції мали місце в тюрмах інших міст Волині. Офіційно населенню було повідомлено, що німецька окупаційна влада мстить українським націоналістам за убивство берлінського чиновника Геля та замах на заступника гауляйтера П. Даргеля у Рівному. Як відомо, терористи ніби випадково «загубили» на місці замаху гаманець з документами українського націоналіста. Про те задоволення, що охопило серця більшовицьких терористів від наслідків скоєного ними злочину, детально пише у своїх повоєнних спогадах полковник Д. Медведєв. До речі, легенда про те, що розстріли заручників на Волині в жовтні – листопаді 1943 року мали місце через атентати, заподіяні упівцями проти німецьких можновладців, ще й сьогодні продовжують існувати в середовищі української діаспори. Літо та осінь сорок третього ознаменувались на Рівненщині нечуваними до того часу злочинами гітлерівців щодо місцевого населення. Окупанти вдались до масових страт селян на чолі з їхніми священиками безпосередньо в церквах. Сьогодні всьому цивілізованому світу відомі такі села як Малин, Губків, Великі Селища на Волині. Ось як описує ці трагічні події рівненський єпископ Платон у своєму повідомленні на адресу митрополита УАПЦ Полікарпа: « З великим жалем повідомляємо Ваше Високопреосвященство, що, як нам донесено, дня 14.07.1943 року в с. Малин Острожецького району Дубенської округи сталася жахлива подія нечуваного вбивства українського і чеського населення: людей загнано до місцевої дерев’яної церкви і живцем спалено. Тих, хто не вмістився в церкві, було загнано в приміщення колишнього громадського уряду, по клунях і також спалено. Разом спалено до 350 осіб. Робила це все німецька поліція за допомогою узбеків і поляків. Крик людей, що конали у вогні, було чути за 5 км… Подібна подія сталася 2 липня цього ж року в селі Губкові Людвипільського району, що в Костопільській окрузі, де замучено священика Корицького і псаломщика Петрова, і з іншими трупами замучених людей та з живими вкинуто до місцевої церкви і спалено. Подібна подія трапилась і в селі Великі Селища того ж району». В кінці 1943 року з наближенням Червоної армії більшість єпископату та чимало священиків УАПЦ Рівненщини, добре пам’ятаючи терор «перших совітів», змушені були покинути рідні землі.


Зусиллями єпископа Мстислава організовано виїхали спершу до Варшави, а далі через Криницю, Тренчин, Братиславу, Кісінген, Марбург на захід митрополит Полікарп, архієпископи Никанор, Геннадій та Михаїл, єпископи Григорій, Платон, Володимир, Сильвестр, В’ячеслав. Разом з ними Волинь покинуло багато священиків-патріотів. У квітні 1944 року вони звернулись із «Соборним архіпастирським посланням» до православних віруючих України, пояснивши причини, що змусили їх вдатись до такого кроку. У посланні до народу ми також читаємо їхній заклик до віруючих «…бути готовими, коли проб’є слушна година, сповнити свій святий обов’язок: «оновить святі руїни, оновить наш тихий рай», згадати свою славну минувшину, усвідомити собі, «хто ми і чиї ми діти», згадати славних предків наших – лицарів-козаків, що на прапорах у боях з ворогами завжди мали гасло «За віру та Батьківщину!» й у собі викресати того величного духа прадідного та незламну волю за кращі ідеали людства та свої рідні ідеали…». Повоєнна доля розкидала цих людей у різні кінці нашої планети. Вони започаткували третє покоління української еміграції, що з часом переросла у шановану сьогодні у всьому світі двадцятимільйонну українську діаспору. А Рівненщині Богом суджено було пережити ще майже півстоліття більшовицького атеїстичного іга. Його літопис – ще одна важка драматична сторінка нашої новітньої історії. Другий прихід Червоної армії на Волинь у 1944 р. привів до повторення тих же антигуманних і злочинних за своєю природою акцій, якими було вже ознаменовано перший розгул більшовизму в нашому краї в 1939-41 роках. Але на цей раз зловісний тандем КПРС-НКВС до боротьби з віруючими Західної України активно залучив Російську Православну Церкву. Вже через два тижні після вигнання гітлерівців з Рівного у місцевому православному соборі перед віруючими виступив його настоятель Мрачковський із закликом до мирян покидати УПА та УНРА і йти до Червоної армії. «Православній людині», - волав протоієрей, - не годиться вести боротьбу з братнім нам російським народом, що приніс нам свободу і незалежність!». Подібні проповіді було організовано і по інших церквах, де парафію очолювали попи-автономісти.


На ринку Дубна селяни Варкович одного дня випадково зустріли свого вчорашнього попа-автономіста Івана Гайденка. В офіцерському кітелі та галіфе, при зброї цей, як виявилось, енкаведист обіцяв їм «невдовзі відвідати бандерівські Варковичі і навести в селі суворий більшовицький порядок». Першочергове завдання у відродженні сталінської «свободи совісті» на відвойованих у нацистів українських землях більшовики бачили в т ому, щоб «очистити» церкви від священиків УАПЦ, особливо від тих, хто був рукоположений в часи німецької окупації. В хід було запущено дезінформацію, наклепи, а то й неприкриту брехню. Найбільшого поширення набули звинувачення сільських священників у співпраці з окупантами, у допомозі УПА, у шпигунстві, у антирадянській пропаганді, власне, у всіх розділах сумнозвісної статті 54 Кримінального Кодексу УРСР. За різні аспекти «зради батьківщини» вже в 1944-45 роках до максимально можливих термінів ув’язнення були засуджені десятки рівненських православних священників і серед них: Д. Шандрук, П. Міцевич, Н. Пашкевич, А. Ковалевський, М. Федорчук, О. Сатаневич, А. Палецький. Їхні сімї на підставі злочинної інструкції Л. Берії були невідкладно депортовані у віддалені регіони СРСР. Чимало священиків загинули від чекістських куль у себе вдома як «пособники бандформирований ОУН-УПА». В ніч на 30 жовтня 1944 року в с. Смордву, що на Млинівщині, була відряджена група енкаведистів, щоб «перевірити», чи відвідують вояки УПА будинок місцевого священика О. Прибитковського. Оточивши садибу священика та здійнявши галасливу стрілянину, погромники увірвались до нього в будинок. Нікого, крім членів сім’ї Прибитковського там не виявилось. Тоді чекісти вивели отця Олексія, його дружину, дочку, сина та престарілого батька у двір, поставили на коліна і змусили дивитися, як руйнуватимуть все, що можливо. Під виглядом пошуку бандитів енкаведисти кинулись грабувати майно господарів. А уповноважений райвідділу НКВС Клименко повів священика за будинок, де холоднокровно його розстріляв. Іншого священика – Івана Тарнавського, підло вбитого в червні 1944 року теж на власному обійсті, енкаведисти вже мертвого переодягли в однострій повстанця, поклали поруч гвинтівку, щоб фотографічно задокументувати його належність до УПА. Труп священика було виставлено напоказ селянам на декілька днів. В травні сорок п’ятого під спільними ударами союзників впала гітлерівська Німеччина. Закінчилась найбільш кровопролитна в історії людства війна. Та в Західній Україні вона тривала ще майже десять років. Війна жорстокого злочинного режиму з народом. По-різному називають її сьогодні історики, одні – «розгулом бандерівщини», другі – громадянською війною, треті – національно-визвольними змаганнями. Дике свавілля антинародної влади продовжувалось в усіх сферах людського життя, в тому числі, і на ниві духовного. У 1946-1950 рр. і , навіть пізніше, йшли під червоним конвоєм на свою Голгофу рівненські священики. Сатанинські «особые совещания» все по тій же 54 статті КК УРСР відправляли в сибірські каземати ГУЛАГу «бандеровцев-автокефалистов» на десятки років ув’язнення. На 25 років тюрем і таборів в ті роки були засуджені рівненські священики Н. Максимов, Ф. Данкевич, В. Кульчицький, Ф. Сакович. Десятирічне перебування в місцях ув’язнення відбували священики Г. Вижевський, А. Нечипорук, В. Калинчук, Д. Соловей, М. Соболевський, Ф. Фірковський, М. Солтис. На превеликий жаль,


цими прізвищами не вичерпується трагічний список жертв. Їхні сім’ї поповнили довжелезну колону рівненських виселенців, що за період з 1944 по 1952 рр. досягла 33375 осіб. Позбавлена будь-яких цивілізованих ознак боротьба з релігією та духовенством продовжувалась на Рівненщині аж до кінця 80-х років. Узаконені гоніння та переслідування тих священників, що уникли в’язниць і таборів час від часу активізувались постановами ЦК та інструкціями Ради в справах релігії. Керуючись цими документами і, звичайно, статтями КК УРСР, партійно-державні та судові органи продовжували позбавляти небажаних їм священників церковних приходів, паплюжити їх на сторінках преси, організовувати над ними показові процеси та численні атеїстичні громадські судилища. Йосип Пацула, доцент РДГУ та Рівненської Духовної Семінарії Прот. Андрій Горобець, настоятель Свято-Софіївської парафії м.Рівне

Тернистий шлях служіння богові та україні