Page 1


УДК 82-3 ББК 83/84 Д53

ЗМІСТ

«Автосенси» – дебютний прозовий проект Ксенії Дмитренко, що поєднує в собі соціально-психологічну прозу та урбаністичну есеїстику. За основу повісті в першій частині збірки править метафора щоденного шляху по трасі Бориспіль–Київ. Переживання головної героїні Ади виринають на тлі колоритного полотна автошляху, що відтворюється у колажі медитацій довкола феномена щоденного автостопу, за яким приховується глибинний шар людського існування, пов’язаний із втратою сенсу, коханням і страхом. Оповідання, представлені у другій частині збірки, є сюжетнозарядженими й увиразнюють окремі фрагменти абсурдної пострадянської дійсності, в т. ч. через яскраві персоналістичні конструкти: розгубленого дисертанта Степана, що нескінченно блукає по інституту у пошуках свого керівника; підстаркувату й сліпу пані Странницьку в помаранчевому плащі, яка опікується якістю міських перевезень; Оленку та Дмитрика, чия історія кохання відтворюється у лабіринті спогадів, що пролягає крізь закинуті хащі промислових будівель. Насамкінець, невеликий додаток із трьох статей становить свого роду дійсний «базис» попередньої літературносимволічної «надбудови», вказуючи на фактичні події та умови співіснування в одній з урбаністичних локацій сучасної України.

ISBN 978-966-521-295-9

І Автосенси ................................................................................... 7 ІІ Професор на книжках ............................................................. 89 Водії маршруток – пенсіонерам .......................................... 118 Офісна мандрівка закоханих ............................................... 156 ІІІ Історична мить Контрактової .............................................. 193 Дозвілля як простір гри ........................................................ 216 Варіації про Бориспіль ......................................................... 228

© Ксенія Дмитренко, 2013 © Фотографії. Олексій Карпович, 2013

3


І

Автосенси

К

итиці ковдри ледь торкались підлоги, трохи хитаючись, неначе з ними загравав сонячний промінь, що пролягав поряд, висвітлюючи тонкі візерункові нашарування молодого пилу. Крізь них проглядали тендітні звивини світлого покриття під дерево, яке б навіть зійшло за паркет, якби від нього можна було хоч колись почути хоч трохи того важкого й вразливого скрипу, що виринає тільки з правди дерев’яних мостин. Промінь не завершувався на підлозі: знуджений поземністю свого перебігу, він сягав далі, але вже прямовисно, для чого був змушений зігнутися навпіл і навіть втратити трохи власної висвітлювальної сили. Рухаючись поволі, вже з меншим запалом, посланець сонця зникав у м’яких і щедрих нашаруваннях тканин, мимоволі встигши вивести на зір великі жовтаві зорі й широкі сині смуги. Попід зорями вовняного неба перебувала істота на ім’я Ада. Звиклі до фарб найближчого, сірі очі дівчини не звертали жодної уваги на пломеневі прозріння й дивилися у цілковито інакший бік, крізь вікно. Можливо, їх привертала така сама сірість брандмауеру сусіднього будинку, викладеного рівними прямокутниками простих керамічних кахлів. Вздовж стіни тягнувся такий само сірий дріт, який невідомо де починався й завершувався. Через це він сприймався радше як довга навскісна риска, від якої, в залежності від положення сонця, могло відпадати або не відпадати ледь помітне сухожилля тіні. Фронтальне положення канапи, що ховалася вглибині кімнати, було ідеальним для перегляду композиції, витвореної кахлевою решіткою й дротовою лінією в пластиковій, але білій і чистій шибі вікна. Ада була цілком свідома того, що подібних стін у місті було тисячі: років із сорок тому влада вирішила запустити 7


Ксенія Дмитренко. Автосенси

Автосенси

безперебійне керамічне виробництво, були відкриті сотні заводів, на яких з сирої глиняної жовчі викрокували багатомільйонні армії однорозмірних, рівних і струнких вояків-кахлів, розміром завбільшки з долоню. Вони розповсюджувались по всіх усюдах, і вкривали все, що завгодно – п’ятиповерхівки для робітників, перші дев’ятиповерхівки для партійців, школи, пологові будинки, лікарні, обл- і сільради, театри й будинки культури, і, за потреби, навіть історичні пам’ятки. Не дивно, що ці кахлі й дотепер можна було зустріти всюди – від спальних периферій до історичних сердець, від великої столиці до маленького районного містечка. Тільки тепер керамічні скельця, вирізані під дев’ятистаградусним кутом, втратили свій зв’язок із робочими руками і воєнізовану героїчність, і сприймались не більше, аніж естетичний осад на дні чашки Петрі, по завершенні експериментів в історичній лабораторії. Спогад про теплу, розігріту на сонці, злегка глазуровану керамоповерхню відлунював терпкою вдячністю долонь, але в прохолоді кімнати, на відстані, крізь вікно, кахлям можна було радше дякувати за те, що вони дозволяли відсутність. Якщо сидячи на канапі зігнути ноги в колінах й міцно притиснути їх до підборіддя, перспектива ставала всепоглинальною, глибина буквально засмоктувала. Якщо дріт починав колихатися – значить сильнішав вітер, якщо дротова тінь ставала коротшою – значить слабшало сонце. На цій голій стіні було можливе все, і якби Ада мала хоча б найменший хист до живопису, вона б могла малювати на цьому псевдополотні будь-які картини, якби вона була хоч трохи схильна до поетизування, вона б могла уявити, що пірнає попід безбарвну поверхню й поринає в дивовижні глибини океану із рибами, забарвленими усіма можливими й неможливими кольорами. Та думкам, що роїлися й скупчувались, у неї в голові, хай навіть, так само, як риби, не було до тих фантасмагорій жодної справи. Лінія означала лиш лінію, обрис – лише обрис, а тінь – тільки тінь. Картина назовні відбивалася такою самою картиною всередині, щоправда у вигляді листівки. Поглядаючи крізь вікно, Ада згадувала невеличку паперову картку шестирічної давнини, яку їй колись на уроці

подарувала вчителька. Вчителька говорила українською, картинка була копією з малюнка якогось ненашенського митця, на ній було зображено людину в кімнаті, точніше силует зі складеними руками, розміщений прямісінько на підлозі, в кутку. Тобто в дійсності на картинці не було зображено нічого, окрім якихось обрисів і ліній, які, можливо, лише для Адиних очей, видавалися саме людиною, кутком, стіною, підлогою, й зрештою, кімнатою. Напевне, то був автопортрет, але чому він був принесений чи, навіть, подарований на уроці, і чому саме їй? Із тією вчителькою Аду не пов’язувало нічого, нічого особливого. То була цілком звичайна ошатна пані (звичайна для того середовища, де навчалась Ада), яка любила свій предмет (але це було так само звичайно), яка могла подекуди висловити цікаві думки, мала дещо заяскравий колір помади, який іще більше підкреслював її специфічну, дещо гугняву вимову. Вона була худорлявою, носила довгі клітчасті спідниці на пару з туго підібраною короткою маринаркою й спіднім блузоном, що подекуди викочувався назовні піною комірця-жабо. Все це, на додачу з окулярами, заздалегідь видавало її вчительське звання. Так, нічого особливого, але чомусь саме зараз, стільки років поспіль, та нічим не наповнена, спорожніла й майже зникла вчителька ожила, почала набирати матеріальності, і от уже крізь окуляри по-справжньому блимали очі, а напомаджений дзьобик викрешував слова-тріски зі стовбуру, що раніше видавався німим. А разом з нею ожило й подароване зображення, воно, як виявляється, цілком відповідало теперішнім знанням Ади з історії мистецтва. Як могла вона не впізнати його від початку? Прямі фланелеві штани, проста однофарбна бавовняна сорочка з рукавами, підкоченими до ліктів, незмінний жилет. Коли фігурка чоловіка на картинці поворухнулась, розпрямила лікті й за якусь мить підвелася на ноги, в кутку промайнула ще одна важлива деталь її вбрання – класичний капелюх*. Чоловік стояв, спочатку дещо стурбовано озираючись, а потім, ніби

8

9

* Мається на увазі культовий німецький художник Йозеф Бойс. – Прим. авт., виконані за порадою видавця.


Ксенія Дмитренко. Автосенси

Автосенси

випереджали одне одного, постійно змінювали місця своїх засідок і влаштовували нові. Та врешті-решт, здоровий глузд більш-менш керованого колективного полювання таки перемагав: люди навіть на шосе навчилися розташовуватись у чергу таким чином, що кожне порушення порядку фактично означало потрапляння попід колеса. І все ж ця боротьба не була тільки війною всіх проти всіх, а мир – не лише умовою виживання; насправді, усіх автостопівців охоплювало в єдине ціле якесь незриме, несвідоме відчуття, щось на зразок стихійного ідеологічного натхнення, спрямованого проти панівної диктатури маршруток. Можливість подорожувати на автах означала, що, незважаючи ні на що, у них залишається вибір, що вони, якщо захочуть, можуть запросто послати на три чорти волосатого дядькамаршрутчика з його остогидлим шансоном, що, якщо їм щось не подобається, вони не сядуть до цієї машини, а зачекають на іншу, – в цьому і полягала їх нездоланна перевага над усіма, навіть над тими, хто міг дозволити собі залишитися мешкати в межах міста. Саме тут навіть із найбільш сором’язливим і розім’яклим тілом могли відбуватися дивовижні перетворення: тепер воно відчайдушно кидалося вперед, займаючи найпередовіші позиції, воно без жодних вагань ставало на чолі майбутньої черги, відчуваючи себе ватажком автостопного бунту і водночас продовжувачем великої й могутньої традиції урбаністичного віку. V «Традиція» – саме це слово спадало Аді на думку, коли вона, намагаючись пояснити явище автостопу, натягала маску етнолога. Уявляла вона це приблизно таким чином: колись, за сивої давнини, на місці шосе пролягав давній шлях до великого міста, можливо, це був один зі славетних поштових маршрутів. Ним курсували карети, вози, хури й підводи, люди тоді були добрішими, екіпажі – відкритішими; до неквапних тарантасів запросто міг потрапити будь-який селянин або подорожній, – так, ще за тих часів призвичаїлись підкидати до міста людей, що траплялись на цьому шляху. Але такому поясненню вочевидь суперечило те, що в ті часи цей шлях

зовсім не вів до міста, тоді як на інших дорогах, що в давнину вважалися головними, такого феномену як щоденний автостоп не спостерігалося. Це наводило на іншу думку. Традиція була започаткована десь років із п’ятдесят тому, коли на цьому відрізкові з’явилося перше асфальтове покриття. В уяві вимальовувалась ідилічна картинка новенької, незайманої шосейної стрічки, на якій десь раз на півгодини з’являвся привид неспішного «Москвича»; безтурботний водій в капелюсі вважав за приємне зупинитись і підібрати першого ліпшого «товарища». Але це також не могло бути остаточним поясненням, яке б охоплювало всі сторони невловимого автостопу. Головною ж його особливістю, як вважала Ада, була цілковита байдужість до зиску, за свою послугу водії не те що не отримували нічого, – більшість із них навіть особливо не піклувалась про те, щоб щось отримати, окремі зовсім не брали грошей. Платня за автостоп була не те що мізерною, вона відігравала цілковито символічну роль своєрідного матеріального засвідчення вдячності й потвердження незримого зв’язку. Колись Ада прочитала про існування подібного звичаю в одному з великих азіатських мегаполісів, але там він постав лише після того, як місцева влада заборонила в’їздити до міста машинам тільки з одним водієм. У випадку її міста подібних рушійних вказівок згори не було. Можна було говорити про сприятливі інфраструктурні передумови, абсолютно вільну дорогу із чітко визначеними можливостями зупинок по обидва кінці, що забезпечувала соціальний обмін, вбезпечуючи його «аґентів» від зайвих непорозумінь і клопотів. Можна було звертатися до якихось етичних вимірів на зразок співчуття чи симпатії, говорити про водійську самотність, про потребу в спілкуванні... Втім жодна з цих умов і, навіть, їх сукупність не охоплювала усіх змістів самого явища. Запитання до самих водіїв, – чому ви зупинились? чому ви це робите? – так само не давали нічого, жоден з них не міг раціонально пояснити своїх дій. Свідомі відповіді тільки засвідчували неусвідомлення: ну, побачив гарненьку дівчину, або – всі так роблять, і я теж роблю, або у вигляді зустрічного питання – а чому б і

32

33


Ксенія Дмитренко. Автосенси

Автосенси

ні? Зрештою, Ада припинила гаяти час на марнотний пошук причин, – автостоп існував завжди, він був просто даний в якості самоорганізаційної системи, до якої окремі індивіди могли долучатись, залежно від свого бажання, настрою, і цілком незалежно від свого місця проживання (тут зупинялись водії зі всієї країни). Вони просто усвідомлювали цю можливість і користалися з неї, або ні. На тлі практики пересування особливо сміховинною виглядала гіпотеза «спілкування». В дійсності, в машині, як і в громадському транспорті, ніхто ніколи не розмовляв, ніхто ні з ким не знайомився і ніхто не розпитував про справи. Перетинаючи поріг цієї домівки, вітатись було необов’язково. Для тих, хто спинявся, і для тих, хто сідав, умови проїзду й кінцеві зупинки були заздалегідь встановлені за якоюсь мовчазною згодою й інтуїтивним передчуттям, що дозволяло здогадуватись про речі, про які ніхто ніколи не попереджав і які ніколи не проголошувались уголос. Проте існувало кілька типових слівець, які, справді, виводили стосунки поміж пасажирами далеко поза межі безгучної анонімності. Наприклад, в машині вас могли запитати: «Вам не холодно, може причинити вікно?». Звичним також було казати водієві дякую, на що він зазвичай бажав щасливої дороги. Можливо через це в машинах іноді можна було почуватися тепліше, ніж вдома у власному ліжку. В цих словах відчувалося щось більше, аніж нужденна вдячність за швидкість і комфортність проїзду, ці останні слова, що зривалися із вуст водія й випадкового пасажира, виходили далеко поза межі понять великодушного вчинку, людяності й турботи. Тут відбувалося диво проникнення громадського в приватне, раптового відкриття апріорі назавжди зачиненого світу, яке зрушувало з місця, здавалось би, остаточно знерухомлені брили звичних взаємодій між людьми. Можливо людей притягувала саме непередбачуваність потрапляння до окремих індивідуальних світів, що могла траплятись чи не кожного дня. Чого в машинах точно неможливо було відчути, в порівнянні з іншими видами транспорту, – так це знудження. Чекати на автівку – зовсім не те, що стояти в черзі на маршрутку. Ці два різновиди чекання непорівнювані як випадок із необхідністю, розвага з нудьгою, веселість зі

смутком. Маршрутки ходять за розкладом, машини – ні, але від щоденного автостопу отримуєш величезне задоволення, як у полі чудес – призи дістаються усім, тільки різні. Ловці авт стояли на дорозі і кожного дня ловили свою удачу, вони випробовували долю, вони грали в рулетку. Інколи треба було зачекати, але ти знав, що все відбудеться швидко, і головне, неочікувано, що хтось-таки обов’язково зупиниться й відчинить двері своєї кімнати на колесах. Хтозна, можливо водіями теж керувала якась цікавість і жага нових вражень, можливо ті інші чотири подорожні, що поділяли їх шлях щодня, протягом п’ятнадцятьох хвилин, теж несли із собою щось незвичайне, своє, особисте, в усталений мікросвіт авта. З іншого боку, всередині кожного автомобілю панував однотипний, буквально фордистський порядок, що вражав своє наджорсткою регламентованістю. Існувало всього чотири можливості розташування, орієнтація яких була такою, що в жодному випадку ти не міг безпосередньо споглядати обличчя інших. Аду чомусь найбільше завжди цікавив той, хто був за кермом, в усьому дійстві саме стерновий займав якесь особливе, привілейоване місце. Так от, якраз його обличчя взагалі неможливо було уявити як цілісність, тільки окремі деталі, відображувані у вузьких прямокутних дзеркалах, – окремо губи, окремо око, окремо підборіддя з кінчиком носа й косий відтинок верхньої частини чола з чубом чи без, – все це було геть розбите, ніяк не складаючи цілісний образ. Єдиною, доступною для споглядання в усій своїй красі частиною тіла водія була рука. Долоня постійно рухалась, щось стискала, або, навпаки розтискала, відпускаючи кінчики пальців, або гладила, наче пестувала, якусь поверхню, чи раптом тягнулась, аби лагідно підхопити якийсь віддалений предмет. Втім рука у вишуканому польоті надзвичайно гнучких і тендітних пальців майже завжди стримувалась каблучкою. Це була одна з тих речей, яку Ада, навіть при всьому бажанні, ніколи не змогла б зрозуміти. Своєї позолотою каблучки вносили у танок руки якийсь подвійний сенс, вони її обтяжували, вони заважали досягти їй найвищої, найдосконалішої

34

35


Водії маршруток – пенсіонерам

Водії маршруток – пенсіонерам

Н

ебо раптово затягло. Леткі хмарини вгорі налилися сірим, готуючись випустити на землю вологу, навіяну здалеку холодним, північнім вітром. За якусь мить на долонях почулися перші краплі дощу, які одразу почали розтікатися ріденькими, примхливими струмінцями поміж невидимими горбочками шкіри. «Ну от, зараз почнеться! – промайнуло в голові у жінки, що впевнено крокувала містом. – Треба встигти добігти хоча б до піддашшя зупинки». За хвилину вона вже була там, заховавшись від негоди під пластиковим покриттям однієї з громадських зупинок містечка Б. Ольга Миколаївна Странницька* оселилася тут ще замолоду. Багато років тому, вона, як і багато інших молодих переселенців-заробітчан, була витіснена поза межі великого міста непідвладними коливаннями цін на житло й змушена була шукати притулку у довколишніх містечках і селах, щоб хоч якось утриматися на бурхливих хвилях урбанізації. Шукаючи, таким чином, притулку, вона, як і всі, опікувалася не стільки місцем свого майбутнього існування, скільки площею квартири, ціною за один квадратний метр і транспортними зв’язками. Час показав, що Ольга Миколаївна вельми погано уявляла, куди насправді закинула її доля. Промешкавши у власній квартирі кілька років поспіль, пані Странницька, замість того, аби щодня безгадно від’їздити до великого міста, нарешті почала дослухатися до того, що діється довкола, пильнувати те, що було навкруги, дивитися собі під ноги під час прогулянок й оглядатися по * Від рос. «странница» і «странная».

118

обидва боки під час переходу дороги. Так вона почала натрапляти на дивні речі, яких ніколи до тоді не помічала, дізнаватися нові, несподівано цікаві факти й подробиці про своє життя тут і зараз. Одне з найперших прозрінь, що сталось із жінкою, полягало в тому, що місце, де вона проживала, насправді, дуже важко було назвати містом. Із формального погляду, із містечком, де вона оселилась, усе начебто було гаразд. Так, місто Б. володіло усіма потрібними міськими функціями: адміністративною, торгівельною, транспортною, освітньою, туристичною та рекреаційною. Воно надавало увесь спектр відповідних послуг, задовольняючи всі потреби містян. Окрім місцевих мешканців, у містечку Б., певна річ, вистачало приїжджих гостей, туристів і просто щоденних подорожніх, які надавали його просторам відкритості та розмаїтості, без яких неможливо було уявити собі справжнє місто. При цьому, однак, містечкові Б. продовжувало чогось конче не вистачати для досягнення повноти свого існування. Спочатку це було просто якесь напівусвідомлене відчуття нестачі, неспокою та хвилювання, що іноді, особливо надвечір, охоплювало Ольгу Миколаївну, так що вона ніяк не могла поринути у сон, годинами перевертаючись з одного боку на інший на своєму скрипучому ліжку. Утім на ранок відчуття задухи, що так мучило її вночі, відступало. Причепурившись, Ольга Миколаївна сідала за стіл і, перед тим, як почати працювати (а від деякого часу вона працювала винятково вдома, але про це ще йтиметься нижче), спокійно випивала незмінну філіжанку кави. Надалі починався робочий день, годинник відбивав годину за годиною, десь близька першої жінка робила обідню перерву. За якийсь час вона знову займала місце за столом і продовжувала працювати далі, аж до самого вечора. Проте із настанням темряви усе починалось спочатку: мало-помалу неспокій підіймався звідкись зсередини, поступово цілковито захоплюючи жінку в свої тенета. Як не намагалась, Ольга Миколаївна, вона ніяк не могла перебороти непоясненну тривогу, невловимий привид якої, щойно наставала ніч, продовжував переслідувати її аж до самого сходу сонця. 119


Ксенія Дмитренко. Автосенси

Водії маршруток – пенсіонерам

Можливо, приховану причину цього слід було шукати в особливостях просторового оточення, в якому вона жила? Одного разу пані Странницька вийшла на балкон, аби вкотре протерти підвіконня від пилу, що осідав тут, утворюючи товсті, зашкарублі шари, від яких ніколи неможливо було позбавитися остаточно. От і цього разу вона ще здалеку вгледіла свіжі чорнуваті розсипи, які при контакті з водою залишали на білосніжній пластиковій поверхні брудні незмивні плями. Колись жінка намагалася позбутися їх за допомогою різних хімічних розчинів, однак потроху зрозумівши всю марність цього заняття, закинула його остаточно. Пил, що осідав на підвіконні її помешкання в містечку Б., мав якусь незбагненну, дивну природу. Це не був ані звичайний кімнатний наліт, який поступово накопичується на підлозі і меблях, разом із, так би мовити, плином життя, ані бруд, принесений із вулиці на верхньому одязі, підчеплений кінчиками взуття на вуличній бруківці, в калюжах. Пил, що випадав на підвіконні її квартири в містечку Б., не походив від жодного із цих звичних джерел, але з’являвся невідомо звідки; здавалося, що він був якоюсь невід’ємною властивістю тутешньої атмосфери, яка, окрім кисню, неминуче містила мільйони невидимих мікроскопічних кришталиків якоїсь чорної речовини. Нарешті, одного разу жінка таки збагнула, в чому тут річ. Одного разу цілком випадково для себе пані Странницька виявила, що крізь усю центральну частину її міста проходила автомобільна дорога. Спочатку, тільки-но оселившись у містечку Б., жінка не надавала цьому факту великого значення: зрозуміло, що вона, як і решта місцевих мешканців, могла бачити автівки на дорозі біля свого будинку щодня, проте на початку це не викликало жодних турбот. Однак промешкавши в місті хоча б якийсь час, можна було помітити, що дорожній рух не припинявся тут майже ніколи. Справді, автівки ніколи, ані вдень, ані вночі, не зникали з проїжджої частини центральної вулиці містечка Б., і ні за що не припиняли свій рух. Дорогі джипи й доступні «Ніссани», модні «Пежо» й застарілі «Лади», що вже майже віджили своє, гігантські вантажівки й крихітні

міні-автомобілі, – всі вони без упину, кожен по своїх справах, курсували туди-сюди попід кронами місцевих каштанів. І на цю, на цю ж таки само вулицю виходило більшість збудованих у місті будинків, чим, власне, і пояснювалася незмінна присутність на їхніх підвіконнях одвічного пилу. Втім, автівки, як і все решта в житті, було явищем неоднозначним. Пил був лише одним із його наслідків; набагато більше значення автомобілі відігравали в повсякденні самого міста, що поступово набуло домінувальної автоформи. Саме на симбіозі місцевого життя й водіїв, що траплялися по дорозі, й трималася переважна діяльність міста, саме довкола цього й оберталась більшість його щоденних клопотів і завдань. Місто пристосовувалось до дороги роками, якщо не десятиліттями, надбудовуючи вдовж шосе все нові і нові, переважно торгівельні шари: просторі гастрономи, невеличкі крамнички, пластикові кіоски, і, нарешті, – величезні супермаркети і торгові центри. Центральна вулиця зосереджувала на собі всю увагу й напругу містечка, життя в якому ну просто неможливо було уявити без коліс. Власне, на цьому невпинному автоярмарку і розгорталась його історія, що полягала, насамперед, у виробництві новіших продуктів, постачанні більш широкого асортименту товарів, забезпеченні більш продуктивним обладнанням, налагодженням ефективніших технік продажу, знаходженням більш привабливих продавців і більш лояльних клієнтів. Якби ж тільки не пил, якби ж тільки не густий, смердючий осад, який щодня густим шаром вкривав підвіконня будинків, що виходили на автодорогу! Ольга Миколаївна на все життя запам’ятала той день, коли вона нарешті довідалася, що крізь центр її невеличкого містечка проходила не просто дорога, але величезне шосе, автотраса міжнародного значення, яка простягалася від заходу країни на її схід, поєднуючи одне з одним десятки сіл та районних містечок. «Так це ж не місто, – це ж автошлях!», – скрикнула тоді пані Странницька і навіть схопилася з місця... Проте змінити бодай щось у цьому стані речей жінка вже не могла; вона була не в змозі вплинути ані на життя самого містечка, ані на власну до нього прикріпленість.

120

121


Ксенія Дмитренко. Автосенси

Іншим дражливим аспектом місцевого існування була вода. Про неї також не можливо було довідатися одразу, просто одного разу навідавшись до житла, яке виставлялось на продаж. Як правило, лише осівши у містечку Б., його нові мешканці з подивом виявляли, що в кранах їхніх осель тече смердюча й потворна рідина, справжня болотяна твань, якою огидно було навіть митися, не те що вживати у їжу. Однак таке прикре відчуття від води переслідувало їх лише на початку. Слід сказати, що це перше враження можна було виправити завдяки кільком простим і доступним діям. По-перше, кожен із власників ставив у себе в квартирі фільтр. По-друге, новоприбулих мешканців ніколи не облишала надія, що, можливо, «усе ще зміниться на краще», «дасть Бог», – і вода в кранах посвітлішає, – інакшими словами, що все якось «налагодиться і піде» саме собою. Минали роки, і жодних змін, звісно, не відбувалось, – просто з часом усі звикали до такого стану речей, і ніхто більше не задавався питанням, що десь там, в інших містах, із кранів тече зовсім інша, прозора вода. З часом саме уявлення про чисту воду ставало чимось зайвим, надлишковим, і, кажучи відверто, не дуже-то й потрібним. У пані Странницької, звісно, був свій власний погляд на цю проблему, своє особливе ставлення. Звичайно, вона ніяк не могла обійти обов’язкового встановлення у своїй оселі фільтра; ну і, звісно, – вона ніяк не могла уникнути користування калюжною рідиною, що подавалася з водопроводу. Єдине, що залишалося, – це спостерігати, спокійно спостерігати за тим, що відбувалось при цьому; те, як вода перетворювала речі, як вона впливала на предмети, з якими взаємодіяла. Через брудний осад кухлі і склянки, якими користувалася пані Странницька, ставали чорними усього за два дні. Начищена сталева поверхня виделок і ложок втрачала свій блиск, вкриваючись щільною непрозорою плівкою, яка при доторку справляла липке, неприємне відчуття. Щодо ванни, то вода зафарбовувала її поверхню у млосно-сіре, із невеликими жовтавими вкрапленнями, схожими на зів’яле листя. Довкола зливу, куди струмінь потрапляв найчастіше, кераміка набувала більш насиченого рудуватого кольору; по122

Водії маршруток – пенсіонерам

ступово на ньому вимальовувалися яскраві, майже червоні плями, від яких тягнуло іржею. З часом Ольга Миколаївна призвичаїлася до води та невигойних відбитків, що залишалися на речах. Іноді жінка видаляла їх за допомогою спеціального розчину, проте досягти ідеального результату в такий спосіб було неможливо, – потрапляючи під воду, речі неухильно втрачали гладкість і блиск, швидко перетворюючись на старі, позначені часом предмети. Справжнім дивом було при цьому спостерігати за власним тілом, адже воно було однією з тих речей, на яку вода потрапляла так само часто, що й на тарілки, ножі, виделки, рукомийник та інший домашній скарб. Отже, тілові, так само, що й іншим речам, випало на долю пасивно прийняти всі негаразди, пов’язані з брудною водою; воно так само мало пропустити крізь себе всі кубометри бруду, що регулярно випадав із крану, пронести на собі всю нестерпність і неймовірність болотяного осаду, яким доводилося митися чи не щодня. Найбільш незбагненним при цьому було те, що на тілі, на відміну від інших речей, вода не залишала жодних слідів. Усвідомивши це, Ольга Миколаївна ще довго не могла повірити власним очам. Приголомшена, вона стояла біля крану у ванні, уважно спостерігаючи за тим, як по її голих стегнах стікає вода. Струмінь був таким насиченим і біг так швидко, що помітити у воді брудні частки було практично неможливо. Як на око, – то йшлося про звичайну білу воду, якою вона і має бути у міських трубопроводах. Проте за кілька днів ставало очевидно, що чиста вода – це ілюзія. Невинний потічок вперто продовжував робити свою брудну справу, шар за шаром намиваючи на новенькій кераміці невідчепний липкий осад. З тілом усе мало б відбуватись майже так само; хочеш не хочеш, але його поверхню щодня доводилося підставляти під той самий струмінь. Ані руки, ані ноги, ані жодна інша з його частин не могли уникнути тієї самої зловісної необхідності, під яку підпадали ложки, виделки й ножі, що містилися поруч на кухні. Проте на відміну від усіх них на тілі від води не залишалося жодних слідів, на ньому ніколи 123

autosenses book  

preview of the book

Read more
Read more
Similar to
Popular now
Just for you