› книги
Филип Пулман
Сказки братьев Гримм
М.: АСТ, 2016. — 446 с.
А
Джон Бакен
Тридцять дев’ять сходин Х.: Фабула, 2016. — 192 с.
...І
сторія цього роману насправді цікава. Майже так само, зауважимо, як карколомна кар'єра його автора, колишнього британського юриста, який був секретарем у верховного комісара імперії в справах африканських колоній, який їздив Південною Африкою в самий розпал Англо-бурської війни (1899–1902). По тому він спробував щастя як видавець і, нарешті, перед Першою світовою війною став шпигуном. Щоб сповна зрозуміти гостросюжетний драматизм розказаної історії, варто згадати недавній фільм про Шерлока Холмса з Робертом Дауні-молодшим у ролі легендарного детектива. В якому той блискавично переміщався зі сцени в сцену, змінюючи дорогою вбрання, образ і личину. Те саме — в романі Джона Бакена, чий герой, неперевершений Річард Ханней, що згодом довгий час мандрував по його творам, має здібності перевтілюватися буквально на очах. Природно, «прискорюючи» при цьому сюжет. «Не можна було втрачати ні секунди. Добравшись до ЮстонРоуд, я помчав щодуху. Годинник на вокзалі показував п'ять хвилин на сьому. Купувати квиток було ніколи — не кажучи вже про те, що я так і не вирішив, куди саме їду». Таким чином, протягом буквально двох сторінок роману, наш герой встигає обдурити переслідувачів, переодягнувшись молочарем, дістатися до вокзалу, і поки ви перегортаєте сторінку, вже мчати в потязі назустріч черговій пригоді. А представляється він, знаєте, як? Десь ми це чули, чи не так? Тільки у Джеймса Бонда все це траплялося максимум в 1960-х, а тут, виходить, початок жанру. «— Хто ви такий? — Пробелькотів він. — Мене звуть Ханней, — представився я.— Річард Ханней. З Родезії. Ти мене напевно пам'ятаєш. — Боже правий, вбивця! — Задихнувся він». Додамо, що в 1935 році «Тридцять дев'ять сходин» були вперше екранізовані великим Альфредом Хічкоком, а в 2008 році режисер Джеймс Хоуз зняв сучасний рімейк цієї драматичної історії. 38
втор популярного «Золотого компаса», современный классик и обладатель всевозможных наград, британский писатель Филип Пулман оказался не так мил и прост, как казалось, замахнувшись на святое — классику «детского» жанра. Его «перевод» наследия братьев Гримм — пятидесяти любимых сказок всех времен и народов — не интерпретирование, а вполне авторское видение проблемы. А она, как оказалась, есть, хоть мы ее и не видим. С другой стороны, как именно «переводит» он сказки? «Золушку», «Красную шапочку», «Бременских музыкантов», «Храброго портняжку». И каковы были их оригиналы? На самом деле, ужасается автор, описания отсутствуют, персонажи плоские, все сосредоточено на том, что происходит сейчас и что произойдет дальше. Иногда, продолжают убеждать нас в необходимости вивисекции, «история перестает быть сказкой и начинает звучать как литературное произведение, написанное в стиле романтизма». И поэтому, вспомним, в советские времена все эти сказки уже были однажды переписаны, адаптированы и полностью выхолощены для образцового читателя младшего и среднего школьного возраста. Стоит ли удивляться тому, что в очередной раз автор попробовал сделать так, чтобы классическое наследие Гримм можно было слушать, как простые истории. Для этого, пересказывая их, автор убирает «все лишнее», что мешает им быть сказками, а не сухими, к тому же, страшными историями. Это не старые сказки на новый лад, как может показаться, не личная интерпретация и не вариация на тему. Изменялось все лишь для того, чтобы сказка звучала естественно, ярко, интересно. Правки вносились лишь в крайних случаях, из желания сделать текст еще лучше, и если уж его стоило вообще переписать, то делалось это не в «теле текста», а в примечаниях, идущих следом. Да и то, если исходный вариант сюжета казался автору неоконченным.
ТЕКСТ: ІГОР БОНДАР-ТЕРЕЩЕНКО